Індія виокремлюється з-поміж інших країн як приклад всепроникаючого

віровчення безперервного пошуку Абсолюту. Синтез раціонального пізнання

з міфологічними уявленнями та містичними таємницями виробляє мету —
вивільнення істотного, фізичного існування від живої оболонки й осягнення
«великої порожнечі» та вічного небуття у нірвані. Особливістю індійських
віровчень є їхня інтровертність, акцент на індивідуальному пошукові
можливості знайти особисте вивельнення від вульгарної тілесної оболонки
завдяки здатності до духовної трансформації. Саме тут зароджується одна зі
світових релігій — буддизм і не знаходить на цій території місця. Постійна,
безперервна ланка самовдосконалень простягнулася від ведійської доби до
остаточного, регламентованого варіанту індуїзму, формування якого
закінчується у V—VI ст. н. е.[49]
Філософська спадщина Індії є унікальним явищем — надзвичайно
стародавня та спадкоємна і, на відміну від китайської, має незалежний
характер, бо аж до середньовіччя (початок впливу ісламської духовної
культури) не мала чужоземних релігійних віровчень. У свою чергу, китайська
філософія свого часу включається в орбіту буддизму, який прийшов з Індії.
Навіть сучасна картина демонструє специфіку індійського світосприйняття
— побутова свідомість населення є синтезом релігійних та філософських
уявлень, що формує певний традиційний спосіб життя й духовні цінності у
суспільстві.
Зазначимо, що філософія не була досягненням вузького кола науковців, а
виявлялася важливим елементом релігії спільноти. Поширений на Заході
термін «індуїзм» є досить умовним, тому що філософських шкіл, релігійних
практик та містичних напрямків так багато, що об’єднання їх у спільній назві
може здаватися не зовсім коректним[50].
Суттєвий вплив на культуру Індії справили численні завойовники цього
континенту, першими з яких вважаються арії — центральноазійські племена,
які з’являються у період ХУ—ХІІ ст. до н. е. Є відомості, що у доарійський
період, з XXV до XVII ст. до н. е. у долині річки Інд існу-вала Хараппська
цивілізація — культура доби бронзового сторіччя (ІІІ — початок ІІ
тисячоліття до н. е.) в Індії та Пакистані. Таку назву археологічна доба
отримала за знахідками у Хараппі — залишки міст, фортець, морських
портів. Розвиваючись одночасно з культурами Месопотамії та Єгипту,
хараппська може бути досліджена тільки за матеріальною спадщиною, з
огляду на неможливість розшифрувати тодішню писемність. Для цієї
культури був характерний урбаністичний спосіб життя, розвинена технологія
обробки металу, каменю, кераміки. Є свідчення про землеробство та
скотарство, відомі тодішньому населенню, та розвинену торгівлю[51].
Можна прослідкувати, завдяки матеріальній спадщині, які релігійні уявлення
панували у хараппській культурі та визначити певні культові характеристики
— дослідники припускають теократичний варіант існування цивілізації й
виявляють спадкоємність з пізнішими релігійними уявленнями індійців. Так,
вважається, що індійці наслідували популярний у хараппській культурі культ
богині-матері, рогатого бога «Прото-Шиви», поклоніння священим деревам,
аскетичну медитативну практику.
У другій половині ІІ тисячоліття на території Індостану починається
розселення арійських племен й упродовж сторіч формується власне індійська
культура, фундуючими засадами якої, на думку С. Ольденбурга, є:
1) сільська община як головний спосіб життєдіяльності;
2) брахманізм як панівне релігійне світорозуміння,
3) кастовий устрій як основний тип соціальних взаємовідносин,
4) санскрит як мова культурного спілкування.
Перші релігійні тексти — «Веди» — свідчать про
сільськообщинний спосіб життя, характерний для ін-доарійського періоду, на
відміну від урбаністичної ха-раппської доби. Подальший розвиток міст не
змінив акцентів — на протязі всього існування Індостану саме сільська
спільнота залишалася самобутньою структурою, що виховувала у членів
сприйняття релігійних, побуто-вих та моральних засад й консервувала
традиційні культурні форми. Навіть міста формувалися за принципом
«великого села». Найважливішою ж із функцій традиційної спадкоємності
було основне підґрунтя суспільного устрою — кастовість.
Термін «каста»[52] виник у XVI столітті, коли на теренах Індії з’явилися
португальці, й так почали звати численне розшарування місцевого населення.
Каста є замкненою спільнотою, належність до якої визначається
народженням та передається у спадок. Налічується близько 3 тисяч каст,
члени яких пов’язані спільністю культу, традиційною працею та правилами
спілкування. Іще у період розселення індоаріїв виникає поняття «варна», що
у перекладі зі санскриту має кілька значень — вид, якість, колір. Причому
останнє дослідники відносять до прагнення аріїв не припустити асиміляції —
біла шкіра аріїв та темна — автохтонних індійців — мала залишатися
незмінною внаслідок внутрішньогрупових шлюбів.
Розподіл на варни у стародавній Індії був пов’язаний із діяльністю їхніх
членів — брахмани (вищий стан) — жрецька; кшатрії — правителі та
військові, вайш’ї — ремісники, землеробці та торговці, шудри (найнижча) —
необхідна для існування спільноти діяльність, але непрестижна. Кожна з варн
асоціювалася з певним кольором: вища — білий, як уособлення моральної
чистоти, кшатріїв — червоний — сила та енергійність, вайш’ї — жовтий,
шудри — чорний. Релігійно-міфологічне підґрунтя поділу на варни є у
«Ведах»; в одному з гімнів «Рігведа» йдеться про створення світу й
самопожертву пралюдини Пуруші; там пояснюється, що варна брахманів
походить з його вуст, кшатрії — з рук, вайш’ї — від стегон, а шудри — з
підошов. Законодавчо варнова система була закріплена у першому правовому
кодексі брахманістської Індії «Закони Ману».
Система «джаті» є деталізованішим поділом за професійною ознакою, але в
жодному разі не ліквідує поділу на варни, що є незмінним упродовж всього
існування індійської культури.
Одною з найважливіших характеристик індійської культури є санскрит —
мова індуїстської релігії. Передусім це мова релігійних текстів — «Вед», і
дотепер знання напам’ять стародавніх гімнів «Рігведи» вважається ознакою
освіченості. Саме санскрит свого часу зумовив панування усної традиції
спадкоємності наукових, релігійних та практичних знань, що, з одного боку,
формувало консерватизм, а з іншого — дозволяло зберегти живу культурну
цінність індійської культури зі стародавнього періоду.
У розвитку індуїзму можна виокремити 3 етапи:
1) Період створення ранніх «Вєд», який характеризується концепцією
«дхарми» (універсальний закон, що встановлює правила суспільного та
особистого життя і спрямований на досягнення гармонії та щастя).
2) Становлення шести класичних шкіл індуїстської філософії (приблизно ІІ
ст. до н. е.), концепція дхарми трансформується у прагнення звільнитися від
безкінечного ланцюга перероджень; поняття «мокші» — особисте духовне
звільнення — стає домінуючим.
3) Поняття «бхакті» (з середини І тисячоліття н. е.) — служіння та любов до
особистого божества, що визначає мету не стільки звільнитися від ланцюга
земних втілень, скільки досягнути єдності з божеством ще за життя.
На суспільному рівні свідомості індуїста існують тисячі богів та богинь.
(Класичний індуїстський пантеон нараховує 330.000.000 божеств.) Але
особливо почесне місце посідає тріада богів у онтологічній та
функціональній єдності: Брахма (творець Всесвіту), Вішну (охоронець
світового ладу) та Шива.
Система брахманізму — перша з індуїстських релігійних віровчень, що
утворилася з ведичної релігії індоаріїв. Зміст ведичних уявлень викладено у
найстаріших релігійних текстах — «Ведах». Збірка «Рігведа» є релігійними
гімнами, «Самаведа» — тлумачення релігійних текстів, «Яджурве-да» —
збірка описів релігійних ритуалів та жертвоприношень, «Атхарваведа» —
заклинання та магічні формули.
Засадничим у індуїзмі є поняття «дхарми», що має кілька тлумачень —
якість, атрибут; субстанціональний носій;
елемент свідомого життя, абсолютне; об’єкт, явище тощо. Додамо, що це
поняття буде використовуватися і у буддійських текстах, як і «нірвана».
Основними складовими ведичної релігії було уявлення про космогонію
давніх індійців, анімізм і первісна магія. Якщо давні вшанування відбивали
погляд на божества, що уособлювали сили природи, то з суспільними
змінами та майновим розшаруванням погляди змінюються: божества
утілюють не тільки природу, а й суспільні сили. Культ богів полягав у
жертвоприношеннях, що супроводжувалися гімнами та магічними ритуалами
— так складався окремий стан тодішнього суспільства — варна брахманів.
Закладена у ритуалі сила, що об’єднує його з космічними процесами,
отримала назву «брахман» (від санскритського кореня «брах», що
перекладається як «зростати», «підтримувати»). Так раніше іменувався текст
(мантра, заклинання), здатний вплинути на богів, отже і виконавців та
знавців ритуалу починають звати «брахманами» — ті, хто володіє
«брахманом».
Одним з головних занять брахманів-теоретиків було осмислення паралелізму
космосу і ритуалу, символічне трактування ритуальних дій та їхніх деталей,
тому пізньовєдич-ну релігію визначають як «брахманізм».
Початок створення Вед (у перекладі з санскриту — «знання») припадає на ІІ
тисячоліття до н. е., записано ж ці усні сказання у І тисячолітті. Ведична
література об’єднана у чотири групи: Самхити (складаються з Рігведи,
Самаведи, Яджурведи та Атхарваведи), Брахмани, Арань-яки та Упанішади.
Самхити прославляли могутніх та милосердних божеств і сили природи,
Брахмани були коментарями до Самхитів, причому саме у цих текстах
йшлося про зміцнення ролі та авторитету жерців й поділ суспільства.
Араньяки та Упанішади — збірки правил для пустельників, заглиблених у
пізнання буття та природи. Упанішади (у перекладі з санскриту — «сидіти
біля вчителя задля пізнання істини») були богословсько-філософськими
творами у формі роздумів легендарних чи напівлегендарних мислителів.
Умовно Упанішади поділяються на 6 систем: Веданта, Міманса, Санкх’я,
Вайшешика, Йога та Ньяя.
Веданта та Міманса є суто богословськими творами, які розглядають
співвідношення людської душі (Атман) зі світовою душею Брахма, що її
розсіяно у Всесвіті. Для повного злиття необхідно сприйняти усе написане у
Ведах та виконувати обов’язкові ритуали. Проблему пізнання світу вирішено
через пізнання самого себе, власного Атману, що є вищою формою знання та
джерелом щастя.
Йога та Ньяя складаються з практичних проблем самовдосконалення за
допомогою досягнення психічного та фізичного самокерування, що
допоможе звільнити дух від перевтілень.
Суспільний розвиток середини І тисячоліття до н. е. був інтенсивним та
потребував релігійно-ідеологічного обґрунтування. У VII—VI ст. до н. е.
пишуться тексти Брахман; які містять ведичні за походженням міфи і
перекази, релігійні, ритуальні настанови, обґрунтування особливої ролі та
становища жерців-брахманів. Так відбувається перехід ведичної релігії до
брахманізму, який стає новим періодом у формуванні релігійної свідомості
індійців та визначає пантеон богів, що його очолює тріада — Трімурті —
Брахма, Вішну і Шива. Брахманізм є анімістичною релігією, синтезованою з
антропоморфними божествами. Визначається поняття «сансари»
(перевтілення), коли душа після смерті здатна переселятися у тіло людини,
тварини або природний об’єкт), та «карми». Істина про світ полягає у тому,
що він є ілюзорним, а людське ставлення до нього (прихильність чи
ненависть) є гріх, який призводить до неправильних вчинків і, як наслідок,
породжує коло відплат («карму»). Тільки дізнавшись істину про буття,
можна уникнути хибного ставлення до світу й досягнути стану звільнення —
«мокші».
Правового закріплення ідеологія брахманізму набула в VI столітті до нашої
ери в «Законах Ману» — першому політико-правовому кодексі індійської
культурної єдності, яка переживала процес становлення. Ману, за ведичною
міфологією, був прабатьком усіх людей, лише він один вижив після потопу
на землі. Від призначеної йому богами дружини Іди й походить рід
людський. За легендою, мудрі люди отримали від Ману закони, згідно з
якими обов’язково належить жити всім.
У законах Ману віддзеркалюються основні світоуяв-лення, виводяться
обов’язкові норми життєдіяльності й поведінки людей різних каст. Через усі
дванадцять розділів і кількасот статей законів проходить думка про вічність і
космічну необхідність кастового устрою людського суспільства й головні
завдання людського життя.
Так, кожний двічі народжений повинен поділяти своє життя на чотири
періоди (ашрами). В першому періоді він — учень (брахмачар’я), у другому
— домогосподар (гріхастха), у третьому — лісовий відлюдник (ванапраст-
ха), у четвертому — мандрівний аскет (яті, саньясі). Коли двічі народжений
засвоїть великий закон буття, про який свідчать Веди, народить на світ синів,
принесе в міру своїх сил належні жертви, він повинен пройнятися думками
про кінцеве звільнення. Тоді хай він блукає один, залишивши своє добро,
свій дім, свою родину, роздумуючи про Бога. Оволодівши почуттями,
позбувшись любові й ненависті, не чинячи насильства, він готує собі
безсмертя. Так промовляють закони Ману. Отже, головним завданням
людського життя визначається усвідомлення релігійної істини й підготовка
до смерті. Упродовж усього свідомого життя індієць дотримується свого
релігійного обов’язку. Така присутність релігії у повсякденному житті
сформувала особливості індійської культури. Додамо, що надзвичайно
значущим у формуванні культури давнього Єгипту також були релігійні
уявлення, особливо — життя після смерті.
У VI ст. до н. е. індійське суспільство об’єднується, формуючи
централізовану державу-імперію Магадха (розташовану у басейні Гангу). З
того часу можна визначити бурхливий розвиток ремесел, торгівлі,
містобудівництва. Найбільш інтенсивно розквітла імперія Магадха як
осередок культурного піднесення під час правління династії Маур’їв (IV—ІІІ
ст. до н. е.). Та найважливіші зміни у соціально-культурному житті Давньої
Індії варто пов’язати з лідерством варни кшатріїв (воїнів та правителів) на
відміну від попередніх століть, де найактивнішою та панівною була варна
брахманів.
Саме у VI ст. до н. е. виникають два релігійних вчення, створені філософами,
чиє походження було з варни кшатріїв — джайнізм та буддизм.
Учення джайністів було започатковане Вардхаманою або Махавірою
(«Великий герой») з родини варни кшатріїв. Його йменували Джиною
(«Переможцем), звідки й походить назва «джайнізм».
Джайнізм виходить із дуалістичного тлумачення буття, де вічними,
нестворенними й незнищенними началами є джива (душа) та аджика
(матерія). Тому метою життя, з погляду Махавіри, є індивідуальне спасіння
шляхом вивільнення дживи від матеріального начала. Адже душа,
поєднуючись із матерією, набуває кармічного тіла, тобто приречена до
постійних перероджень. Припинення кола перероджень дає бажане
звільнення.
Тільки шляхом аскези, повного контролю над тілом та тілесними бажаннями,
вивченням священих текстів та медитації можна позбутися «кармічної
матерії», яка обтяжує душу. Відповідно, виключно чернечий спосіб життя,
що визначений п’ятьма заборонами (вбивства, крадіжки, брехні, перелюбу та
володіння власністю) міг сприяти остаточному звільненню. Особливо треба
було уникати вбивства як зумисного, так і ненавмисного будь-якої живої
істоти, тому джайністи мели перед собою шлях, щоби не розчавити мурашку,
та запинали рота хусткою, щоби будь-яка комашка не загинула, потрапивши
до рота. Звісно, вживання м’яса було неприйнятним, а найвищою звитягою
на шляху спасіння була голодна смерть. Етична норма незавдавання шкоди
живим істотам зветься «ахінса», і деякі принципи й досі є високоморальною
цінністю індійської культури.
Джайнізм критично ставився до брахманського ритуалу жертвоприношень,
заперечував авторитет Вед. Але найважливішими рисами обох новітніх на
той час віровчень було проголошення духовної рівності щодо володіння
релігійною істиною та шлях індивідуального спасіння, що певним чином
ігнорувало традиції варн та мало залучати до числа своїх прихильників
широкі верстви.
Хоча джайнізм орієнтувався на високий етичний стандарт, а не на формально
ритуалізовану доктрину; надзвичайно високі вимоги до адептів перешкодили
масштабному поширенню вчення.
Друге вчення з реформаторських на той час — буддизм — стає світовою
релігією. Майбутній проповідник неортодоксального вчення походив з роду
Гаутами на ім’я Сиддхартха.
Як індуїзм у цілому, буддизм не мав єдиного ідеологічного та
організаційного центру, панівної течії, фактично — це сума різнорідних
систем, що ґрунтуються на індивідуально-етичних проблемах. Якщо
спочатку ідеальним варіантом подолання соціальних негараздів та нерівності
були чернечі спільноти перших буддистів, то з плином часу виникає новий
релігійний ідеал Бодхісаттви, що передбачає можливість «просвітлення» для
пересічної людини. Сам Сиддхартха став «просвітленим» після довгих
пошуків змісту життя, спочатку подолавши усі принади та спокуси існування
світської людини. Сенсом життя має бути досягнення стану «нірвани»
(«заспокоєння», «порожнеча»), а це можливо тільки за дотримання певних
умов.
Найважливішими є подолання невігластва та приборкання бажань, що
здійснюються при допомозі усвідомлення чотирьох істин: 1) Існування у світі
пов’язане зі стражданнями. 2) Бажання, прихильність є причинами існування
у стражденному світі. 3) Світське існування може бути припинене з
допомогою приборкання бажань. 4) Існує 8-частинний шлях до припинення
страждань: 1) вірна мова; 2) вірна дія; 3) вірні засоби існування; 4) вірна
напруга; 5) вірна здатність; 6) вірна медитація; 7) вірне рішення; 8) вірна
точка зору.
Буддизм не сповідував крайнощів аскетизму, він проголошував «серединний
шлях» спасіння. Більше того, його вимоги до ченців та мирян були різного
рівня, у зрілому ж буддизмі вони оформилися навіть у два окремі напрями —
Хінаяна (вузький шлях) і Махаяна (широкий шлях). Таким чином, у
буддійському вченні поєднувалася концептуальна ідея необхідності відходу
від життя та його радощів із проповіддю матеріального добробуту. Якщо
ченцям не належало звертатися до земних справ і благ, то миряни, навпаки,
мають бути добрими господарями, прагнути матеріального достатку й
процвітання. Будда проповідував «повсякденну працелюбність» як моральну
чесноту мирян і застерігав проти лінощів.
Буддизм вирізнявся також своєю релігійною терпимістю. Його метою було
знищення непорушних меж між своїми адептами й прихильниками інших
релігійних систем.
Саме доба поширення буддизму та утвердження його як державної релігії (у
ІІІ ст. до н. е., за бутність царя Ашоки з магадсько-маурійського періоду IV
ст. до н. е. — ІІ ст. н. е.) залишила матеріальну спадщину, що передає
майстерність місцевих будівничих та митців.
Меморіальна, поховальна пам’ятка, що мала релікварне та символічне
значення — ступа. За правління Ашоки у Індії було збудовано більше 80 тис.
таких споруд. Слово «ступа» у перекладі зі санскриту означає «верхівка», у
таких спорудах зберігають або попіл Будди чи визначних діячів у буддизмі;
або їх було створено на честь певної події буддійської історії. Особливості
форми ступи визначалися місцевими будівельними традиціями, але всі вони
у плані повинні були мати коло, підґрунтя ж було або квадратним (як символ
ладу та непохитності) або у формі кола (як символ руху та розвитку),
напівсферичної форми, яка звужується догори та завершується релікварієм.
Символіка у частинах споруди втілює елементи буддійського світогляду —
цоколь ступи (камінний барабан) є символом землі та людського життя,
напівсфера — другий рівень Всесвіту, світ богів та напівбогів, центральна
вісь є віссю Всесвіту, Світове Дерево; символічні парасолі — щаблі підйому
на шляху до нірвани — так тлумачать частини однієї з найдавніших ступ —
Великої; що знаходиться у Санчі, штат Мадх’я Прадеш.
У буддизмі існує спільнота віруючих — сангха. Це — духовне братство, що
допомагає на шляху звільнення, у перших сторіччях буддизму сангха було
відокремлене від світського життя. Саме з метою надати умов для медитації
та усамітнення обирають скельні храми, невеликі, але за формою вони
нагадують давньоіндійські святилища з дерева й відтворюють внутрішній
вигляд хатинки-вулика, що ніби втиснутий у масив скелі. З таких храмів було
сформовано «чайтья» (від слів «вогняний вівтар», вогнище), — спочатку —
певне архітектурне оформлення священного місця, а згодом — храм у скелях.
Печерні віхари — ще один тип культової архітектури буддизму — скельні
гуртожитки для ченців-буддистів, де приміщення вирубувалися одне над
одним, зберігаючи у фасаді пірамідально-ярусну композицію. Поступово такі
місця почали використовувати для культових відправ — у келіях
розташовували зображення Будди, а загальну залу пристосовували для
ритуальних відправ.
Скульптура у Давній Індії була культовою, майстрам треба було відповідно
готуватися до роботи: попередні ритуальні дії — очищення, особливе
зосередження тощо. Отже, скульптурне зображення, що з’являлося у
медитації та внутрішньому баченні скульптора, мало привести глядача до
осягнення вищої реальності, злиття віруючого з праобразом.
У пластичному мистецтві давньоіндійські майстри прагнули втілити принцип
«живого буття», тобто передати не так фізичну реальність тіла, а реальність
надчуттєву, умоглядну. Отож тілесну оболонку індійської скульптури
синтезовано з глибинною релігійною сутністю, що є засобом впливу на
глядача. Найдавніші буддійські скульптури мають рельєфний характер та
розраховані на сприйняття з одного ракурсу — спереду, також треба
відзначити спільність індійської скульптури та живопису, що виявляється у
контурно-лінійних аспектах.
Знамениті меморіальні колони часів імператора Ашоки Маур’я також
покриті скульптурними елементами; рельєфними зображеннями
оздоблювали і ступи. Серед варіантів зображень — візуальне втілення змісту
«джатак» (повчальних історій з життя Будди), в яких виявлено багатомірність
майстерності скульпторів — різномасштабність фігур, різні ракурси
зображень, декоративні елементи.
Формування антропоморфного образу Будди пов’язане з буддизмом
Махаяни; канон включав три основні концепції — просвітлення, пропаганда
дхарми та вихід у нірвану
Вчителя. Їм відповідають зображення Будди, що сидить у медитації — на
лотосовому п’єдесталі зі схрещеними ногами (ступні на стегнах), з
напівзакритими очима, подовженими мочками вух. Чотири варіанти для
положення рук — кисті долонями догори, складені на ногах; права рука
зігнута у лікті та піднята долонею вперед; долоня спрямована до землі,
пальці правої руки (вказівний та великий зімкнуті в коло) торкаються
середнього пальця лівої руки — відтворювали стан Будди під час певного
моменту.
Іще два канонічних положення Будди — фронтально, на повен зріст, в одязі,
що означає: належне вчителю — лише одяг, що на ньому, та чаша для
милостині. А ще — Будда, що лежить на смертному одрі. Обов’язковим було
зображення німба, інколи пишно декорованого.
Одночасно були розроблені канони Бодхісаттв (Майт-рейї, Самантабхадри,
Ваджрапані, Ратнапані, Авалокитешва-ри, Вісвапані), що в цілому
дублювали зображення Будди.
За часів правління династії Маур’їв розвинулась індійська література. Поряд
з вищезгаданою релігійною літературою в ці часи були записані видатні
епічні поеми Індії «Махабхарата» й «Рамаяна». Вважається, що автором
«Рамаяни» є Вальмікі, а складання «Махабхарати» приписується мудрецеві
Ваясі. Однак ці епічні шедеври є результатом колективної народної творчості
впродовж багатьох віків. Запис «Рамаяни» вперше здійснено не раніше ІІ чи
ІІІ століття до нашої ери, а «Махабхарати» — приблизно в IV столітті до
нашої ери.
Після розпаду імперії Ашоки художня культура Індії позбувається перських
рис, але проявляються нові впливи — греко-бактрійські та римо-елліністичні.
Адже після розпаду імперії Маур’їв північно-західні райони Індії потрапили
під владу греко-бактрійської і парфянської держав.
У перші віки нашої ери в цих районах виросла могутня конгломеративна
держава Кушанів. Ця держава зародилася в Афганістані й після ослаблення
влади Паталіпутри розширила свої території, приєднавши індійські провінції.
Кушанські царі обрали своєю столицею знову Паталі-путру. Нарівні з нею
великими процвітаючими містами того періоду були Таксіла й Матхура, які
відіграли суттєву роль у становленні нового напряму індійської художньої
культури.
На цей час припадає розквіт скульптурних зображень Будди та Бодхісаттв. У
першій половині ІІІ століття майже одночасно на півночі й на півдні Індії
розпалися дві великі держави — Кушанів та Андрха. Індію на певний час
охопили політичне розшарування та економічний занепад. Тільки в IV
столітті в басейні Гангу виростає остання велика держава Гуптів.
У період свого піднесення в V столітті Гуптська держава, особливо за
правління Чандра Гупти ІІ, охоплюючи північні та центральні райони країни,
домінувала над усією Індією й була однією з найбільших і найвпливовіших
на Сході. Через торгові індійські колонії на Суматрі, Яві, в Камбоджі,
Таїланді відбувався культурний вплив на розвиток цих народів.
За Гуптів відродилися індійські традиції, інокультурні впливи витискалися з
основних культурних орієнтирів. Буддизм почав відігравати другорядну роль
у культурі, де відроджувався брахманізм у трансформованій формі індуїзму.
У літературі знов утвердився санскрит після панування пракритів за часів
Ашоки та його наступників. Величезні матеріальні багатства, що
зосередилися в руках Гуптів у результаті успішних завойовницьких походів
та розширення зовнішньої і внутрішньої торгівлі, сприяли бурхливому
розвиткові індійської культури в усіх сферах, зокрема й у мистецтві.
Зникнення з арени буддизму і відродження індуїзму мали свої глибокі
причини. Буддизм виступав проти кастового поділу суспільства,
використовував гнучкіші засоби ідеологічного утвердження соціальних
порядків. Але традиційно консервативному індійському суспільству,
надзвичайно строкатому соціально та етнічно, більше підходили касти.
Індуїзм обґрунтував кастовий поділ, і тому суспільство віддало йому
перевагу. До того ж він блискуче використав досягнення буддизму:
демократизм, зорієнто-ваність на людей, а не тільки на вищі касти тощо.
Передусім індуїзм демократизував культ, запровадивши публічне
відправлення його, масові церемонії та обряди.
Індуїстське духовенство не шкодувало сил і грошей на будівництво
грандіозних і пишних храмів, на розвиток іконографії та скульптури. Індуїзм
демократизував і значно розширив пантеон богів, відновив традиційні
доарійські вірування, зокрема тотемічні — культ природи (води), містично-
еротичні культи. Це забезпечило індуїзму незаперечні переваги перед
буддизмом, який перейшов у інші країни Азії, надало йому неповторного
національного колориту. В індуїзмі немає священного канону — комплексу
книг, які є основою віровчення. Він широко використовує епос, різноманітну
богословську літературу — від філософських розвідок до популярних праць
(коротке оповідання, байка, приказка тощо). Відродження індуїзму почалося
з його проникнення в епос, що відкрило шлях до народної свідомості.
Давньоіндійський епос — своєрідна енциклопедія тогочасного життя, що
містить і численні релігійні уявлення та ідеї. Найпомітніші в ньому дві
величні поеми — «Махабхарата» та «Рамаяна», наснажені індуїстською
ідеологією.
«Махабхарата» («Розповідь про великих Бхаратів») започаткована приблизно
в другій половині ІІ тис. до н. е., яка остаточно окреслилася в середині І тис.
н. е., записана, як і весь епос, санскритом і розповідає про братовбивчу
міжродову і міжплемінну боротьбу. До неї входить ще одна поема «Бхагават-
гіта» («Пісня про Славетного» чи «Пісня богів»). Вона розповідає про
подвиги Бхагават-га, народного героя Кришни, пізніше оголошеного
перевтіленим Вішну, який здійснив це перевтілення з метою врятування
племен від знищення в міжусобній боротьбі.
«Рамаяна» написана в IV ст. до н. е. поетом Вальмікі у Східній Індії,
розповідає про подвиги народного героя Рами. В основі її — події, пов’язані з
просуванням аріїв у Північну Індію, на острів Ланка (тепер Шрі-Ланка). Рама
вступає в боротьбу з демоном Раваною, щоб звільнити свою дружину Сіту.
Поема завершується розповіддю про те, як Рама зі своїми прибічниками
скупався у священній річці й вирушив на небо в божественній небесній
колісниці, де прибрав вигляду Вішну.
Обожнення Кришни і Рами було обґрунтоване в особливих богословських
текстах — пуранах у другій половині І тисячоліття. Кожна пурана
присвячена конкретному індуїстському богові і разом з описом їх звершень
викладає принципи індуїзму. Пурани теж мають форму епічних творів.
Головною у віровченні індуїзму є концепція переселення (перевтілення)
людської луші. Вона доповнюється міркуваннями про те, що індивідуальна
людська дуща — це людське «Я» (Атман). Атман весь час хоче з’єднатися з
духовним Абсолютом — Брахмою (світова душа). Це верховне божество й є
безсмертним духом. Знаходиться воно в душі людини, яка є часткою
Абсолюту. Тобто Бог існує і поза людиною, і в самій людині. Сенс життя
людини — в осягненні Абсолюту, в злитті її душі з ним. «Бхагават-гіта»
вказує три шляхи цього поєднання: добрі справи, любов та знання. На цих
шляхах людина мусить суворо дотримуватися правил своєї касти, в усьому
покладатися на бога, і він приведе її до себе.
Індуїзм розвинув брахманістське вчення про переселення душ: після смерті
людини душа переселяється в тіло новонародженого; остаточною метою
перевтілення є його повне зупинення (мокша) — злиття душі людини
(Атмана) з Абсолютом.
Приналежність людини до певної касти зумовлена поведінкою у
попередньому житті — наскільки вона дотримувалася закону (дхарми) своєї
касти. Після смерті діє карма, яка визначає характер перевтілення: в тіло
людини вищої чи нижчої касти, в тіло тварини чи в якусь річ. Оскільки
порушення дхарми в попередньому житті сприймаються беззаперечно,
віруючий мусить ретельно дотримуватися норм поведінки своєї касти,
сподіваючись на краще втілення його душі в майбутньому.
Поява нових професій, зміна умов життя, міграції зумовлювали формування
нових каст, з новими правилами життя, їх у сучасній Індії більше двох тисяч.
Непорушними залишалися привілеї двох вищих каст — брахманів і кшатріїв,
у інших з’явилися специфічні права і обов’язки. Кастовість ускладнює життя
індійського народу. Особливо це стосується каст так званих недоторканих —
найнижчих верств суспільства. Раніше індуїзм дбав про утримання їх під
владою традицій і звичаїв, збереження їхнього стану, що навертало
представників цих каст до інших релігій. Нині в індійському суспільстві
поширюється рух за перегляд релігійно-правового статусу нижчих каст.
Поновлюючи авторитет давніх богів, індуїзм зіткнувся з безліччю богів
окремих народів Індії, багато з яких походять з доарійських племінних
культів. Тому він змушений був поєднати принципи монотеїзму з
політеїзмом. Індуїзм визнає існування найвищого божества, яке виявляє себе
в богах різних народів, навіть у тваринах і предметах. Молитва, звернена до
цих богів, дійде і до Бога.
Увібравши різноманітні й розвинені анімістичні уявлення, індуїзм є релігією
універсального одухотворення природи і суспільства. Він успадкував усіх
богів ведичної релігії та брахманізму, запровадив принцип аватари —
перевтілення одних богів в інших, що ускладнило і так непростий його
пантеон. У ньому до трьох мільйонів божеств (окремі течії визнають лише до
трьох тисяч, інші вважають богами тільки трьох — Брахму, Шиву і Вішну).
Обожнює він різні тотеми (дерева, тварин, каміння), численних духів лісів,
річок і гір, покровителів людей, тварин, худоби, садиб, професій тощо.
Бога Брахму визнано творцем світу, але після цього він вичерпав свої
функції. Індуїстський міф розповідає, що Одвічний Дух створив води, кинув
у них сім’я, яке перетворилося на велике золоте яйце, і сам народився з цього
яйця у вигляді творця світу Брахми, а разом з ним з’явилися зародки всіх
живих істот. Тому Брахма тільки реалізував творчі можливості Одвічного
Духа, ставши його продовженням. Безпосередніми правителями й
упорядниками світу вважають Вішну і Шиву, а сам індуїзм розвинувся у
вішнуїзм та шиваїзм.
Мистецтво періоду Гуптів особливо значуще для індійської культури. В цю
епоху викристалізувався художній ідеал Індії. Архітектурні, скільптурні,
живописні твори набули еталонності щодо художніх канонів. Навіть
ремісницька майстерність уславила Індію Гуптів на віки. Так, до
металообробних зразків того часу можна прилучить монолітну залізну
колону в Делі висотою близько 7 м, яка досі не має ніяких ознак іржавіння.
Розвиткові мистецтва сприяв індуїзм, який на той час утвердився як
державна релігійна система. Для його пропаганди використовувалися всі
культурні засоби, особливо архітектура, скільптура, живопис. Поширилося
створення скульптурних образів головних богів індуїзму — Вішну, Шіви,
бога сонця. Однак продовжували розроблятися й буддійські теми. До того ж
послідовники індуїзму використали готові буддійські споруди,
пристосовуючи їх до особливостей свого культу. У V столітті в Санчі, Тігаві,
Єрані та в Айхолі з’явилися найбільш ранні з відомих храмів, виконані
кам’яною кладкою на кшталт печерних. У той же час продовжувалося
скельне будівництво в Аджанті, Ел-лорі, в південних районах Індії, де поруч
із буддійськими храмами ставили вже й індуїстські.
Стан світського будівництва з відомих причин описаний лише в літературі.
За тогочасними текстами, у містах гуптської держави розгорнулося широке
будівництво. Споруджувалися палаци, садиби, фортеці.
Гуптська епоха уславилася яскравим розквітом індійського живопису.
Аджанта стала осередком розвитку цього виду мистецтва. Монастирські
комплекси з’явилися тут ще в ІІ столітті до нашої ери, але найвідоміші серед
них були споруджені між V та VII століттями. Аджанта — свідчення
високого генія індійського живопису та особливого ставлення до цього виду
мистецтва в індійській культурі. У стародавній Індії заняття малярством було
необхідним для кожної освіченої людини. Тому тут з раннього дитинства
прищеплювали навички живописної майстерності. Малярством займалася не
лише культурна еліта. Дотепер в Індії збереглася народна традиція на свято
чи в інші урочисті дні прикрашати підлогу, стіни оселі, подвір’я
різнокольоровими візерунками. Через це для індійської культури є
характерним високе художнє чуття живописності. Це виявилося в
аджанському стінному живописі. Яскравою рисою індійського малярства є
унікальне поєднання високої релігійності й духовності з колоритним
відображенням повноти буття. Фрески храмів Аджанти виконані в
життєрадісній кольоровій гамі, присвячені сюжетам із життя придворної
знаті. Жанровими замальовками того часу оформлювали суто культові
споруди. Такого дивовижного поєднання не знала жодна культура.
Живописні традиції Індії піднесли її високо серед інших тогочасних країн
Східної Азії. Під впливом Індії в УИ—УШ століттях розвивалося малярство
країн, де поширилася буддійська релігія.
Гуптська епоха знову змінилася політичною роздробленістю Індії, яка
закінчилася для північних районів іноземним завоюванням. Південь,
захищений гірським хребтом, ще деякий час зберігав свою незалежність,
залишаючись осередком розквіту своєрідної національної культури, але не
уникнув постійних міжусобиць.