1.

Загальна характеристика красномовства Стародавнього Сходу (Стародавні Єгипет, Індія,

Китай).
Сучасні цивілізації зародилася саме у Стародавньому Сході. У IV тисячолітті до н.е.
Месопотамії постало суспільство Шумер. З часом шумери поступається Аккаду (Вавилон та
Ассирія). Паралельно з Шумером формується цивілізація Давнього Єгипту; згодом —
культури Китаю, Індії. Риторика як цілісна наука і практика може гармонійно розвиватися в
суспільстві, в якому забезпечено простір для індивідуальності, мовної ініціативи особистості.
Давній Схід будував своє життя в таких політичних, культурних та правових координатах, в
яких не було місця для самовияву “я”. Тому риторичний досвід тут формувався природно-
стихійно, розвинених теорій риторики, подібних до давньогрецької, практично не склалося. І
все ж риторична практика Давнього Сходу була яскравою та різноманітною.
Єгипет Так як у Єгипті був документообіг, важливою персоною тут був писець-чиновник. Там
продукували силу-силенну всіляких документів на папірусі, записували фольклор, релігійні
твори та закони, була започаткована цікава й багата художня література. Існували право,
певна політична ініціатива, педагогіка та школа. Високо цінували вдало сказане слово,
свідченням чого є “Повчання” Птаххотепа: “Шукаєш слова, дорогоцінного, мов той зелений
камінь [смарагд], а знаходиш його в рабині, що меле зерно”. Без розвитку риторичних начал
єгипетська цивілізація немислима.
У Єгипті була надзвичайно поширеною релігія, тому розвивалося релігійне красномовство.
Найкращим джерелом, який доводить нам це є Книга Мертвих, у якій пояснювали провести
душу небіжчика у потойбічний світ. Книзі Мертвих властива дещо макабристична поезія. Але
основу тексту становила чиста риторика, тобто красномовство як таке, що має на меті
переконати володаря потойбічного світу в правоті промовця.
У релігійному красномовстві єгиптян проглядають древні табу, зумовлені страхом перед
необхідністю називати небезпечні речі.
Задля утвердження в суспільстві соціальної гармонії широко використовувалася політична
риторика.
Коли цар звертався до подібних собі, то лексикон його втрачав простоту та діловитість і
набував пишноти й урочистості.
Та інколи, особливо в часи соціальних катаклізмів, віра в володарювання Маат
(божественний порядок та істина, які не дають суспільству зануритися в хаос) занепадала.
Відповідно і пишномовна урочиста традиція розмивалася, поступаючися гірким і правдивим
словам, навіть попри те, що риторичній традиції Давнього Єгипту притаманна певна
церемоніальність.
У цей час завдяки ораторському таланту можна було досягти успіху у сфері судового
красномовства. Відома “Повість про красномовного поселянина” (записана, до речі, кілька
разів) про те, як селянин не просто переконав володаря в тому, що його скривдив грабіжник,
але й отримав усе майно кривдника. Цікаво, що володар, прийнявши справедливе рішення
одразу, змушував селянина дев’ять разів розповідати історію лише для того, аби
насолодитися його красномовством і, записавши його оповідь на папірус, потішити фараона.
“Не випадково ораторське мистецтво визнається потрібним не лише знаті, але й простим
людям”.
Індія Словесне мистецтво та красномовство в цій культурі посідало вельми значне місце.
Зокрема, арійські племена принесли зі собою усні Веди — гімни богам природи. Глибока
філософічність та яскрава образність, характерні для стилю Вед, започаткували релігійну
думку Давньої Індії.
Давньоіндійська думка висунула навіть цілісну теорію художньої літератури. Вже у IV-V ст.
н.е. створюється посібник “Поетичні прикраси” (автор — Бхамахи); сюди ж відносяться твори
на зразок “Дхваньялоки” Аландавардхани. Риторичне і художнє не розрізняли, фонетичні та
стилістично-синтаксичні прийоми, які розглядалися як “прикраса мови”, ототожнювали з
атрибутами художнього слова. Тому теоретичні трактати Давньої Індії містять багатий
матеріал, який свідчить про розвій власне красномовства, про тогочасну ораторську
майстерність.
Релігійна риторика індуїзму представлена у гімнах Вед (щоправда, тут її важко відрізнити від
поезії).
Великий вплив на розвиток риторики мав буддизм. Він надавав риторичному слову, яке
аналізувало екзистенціальні проблеми людини, не меншого значення, ніж поетичному слову
Вед.
Давньоіндійському релігійному красномовству властивий особливо жорсткий ритуалізм,
виголошення раз назавжди затверджених формул, ще й з детальним дотриманням законів
фонетики.
Політична риторика Давньої Індії, як і на всьому Сході, реалізувалася передусім у царських
написах.
Юридична риторика знайшла своє літературне втілення в законах Ману.
Судячи з художньої літератури, красномовство було невід’ємною частиною побуту Давньої
Індії. На багатьох сторінках давньоіндійських книг ведуть напружені діалоги, сперечаються,
доводять своє чоловік з жінкою, суддя з підсудним, володар зі слугою, мудрець з невігласом
тощо (Панчатантра та ін.). Але традиційні формули, подібні до формул релігійного культу, й
тут визначали характер красномовства. Існували навіть збірки опису домашніх обрядів та
ритуальних заклинань.
Китай На духовне життя Китаю, крім народної міфології та багатого фольклору, могутній
вплив справили дві великі релігійно-філософські системи — конфуціанство (Ця ієрархія
свідчила про прагнення впорядкувати відносини природи і людини, а також стосунки в
суспільстві. Одночасно Конфуцій формулює категорію жень — гуманність) та даосизм.
Теоретичні надбання Конфуція та його послідовників започаткували китайську дидактику.
Конфуцій вбачав основу життя у дотриманні всіляких церемоніалів, покликаних оберігати
існуючий порядок.
Конфуціанські повчання — типова риторика морально-етичного характеру.
Отож, риторика прислужилася становленню філософії та релігійної думки Давнього Китаю.
З часом виклад релігійних, філософських ідей набув характеру справжньої проповіді, а тексти
збагачувалися художніми прийомами, властивими поезії. Одночасно риторика стала
невід’ємною частиною двірського та феодального побуту.
Побутує думка, що конфуціанським пам’яткам властиві прозаїчно-побутові форми, а
даосистським — поетично-піднесені. Однак детальне ознайомлення з пам’ятками Давнього
Китаю свідчить, що конфуціанська проповідь реалізувалася і в поетичному образі, а
даосистська — у формі вишуканої та розмаїтої риторики.
Цілісність держави та єдність китайського народу забезпечувала централізована, сильна
влада. Політичне красномовство Давнього Китаю мало глибокі традиції: вже в III тис. до н.е.
виникають записи промов царів, які були зразком для майбутніх поколінь: їх вивчали
напам’ять та використовували у відповідних ситуаціях. В IV ст. до н.е. вони були згруповані в
“Книгу передань”, “Промови царств” та “Промови царств, що борються”. Тут присутні
риторичні звертання до предків, військове красномовство, дипломатичні промови тощо. В
китайській політичній риториці спостерігається неприхована тенденційність, полеміка,
таврування противників та відверте замовчування невигідних речей.
Становлення політичної риторики в Давньому Китаї пов’язано з пропагандою сили,
нездоланності, величі правителя.
Царська влада забезпечувала і законність та право. Судова риторика виникає в Китаї не
внаслідок змагань та дискусій сторін, що судяться, а в царських указах.
Висновок На Давньому Сході склалася різноманітна й багата риторична практика. Але
здебільшого вона розвивалася стихійно; красномовці не дуже піклувалися про теоретичне
узагальнення свого досвіду. Але роль риторики у суспільному житті була досить помітною. А
це з розвитком міждержавних відносин сприяло поширенню риторичного досвіду Сходу на
європейських теренах.
2.Особливості ораторського мистецтва в античній Греції та Стародавньому Римі.
Свої здібності і громадянську позицію греки демонстрували, насамперед, у суспільному
житті. Одним з яскравих проявів культури античної Греції було ораторське мистецтво. Його
зліт пов’язаний з умовами життя в полісі, коли будь-яка інформація передавалася усно.
Необхідність відстоювати свої погляди і переконувати співгромадян у своїй правоті в
дебатах у народних зборах, суді присяжних і т. П. Надзвичайно піднесла мистецтво
володіння звучить словом.
Аналізуючи мистецтво красномовства, Аристотель розділив всі мови на три види:
1. дорадчі, або політичні;
2. судові (обвинувальні і охоронні);
3. епідейктичні, або урочисті.
Мета промов дорадчих – схиляти або відхиляти, судових – звинувачувати чи
виправдовувати, епідейктичних – хвалити чи журити.
Величезна роль звучання слів в життя стародавніх греків викликала потребу в ритора –
учителя красномовства. Так з’являється риторика – ораторське мистецтво, а оволодіння
риторикою стає вищим ступенем античної освіти.
Відомим філософом і вчителем красномовства був Горгій (бл. 480 – бл. 380 до н. е.) З
сицилійського міста Леонтіна. Коли він в 427 р. До н.е. е. прибув до Афін, то був із
захопленням прийнятий як оратор і вчитель риторики. Горгій виступав перед афінянами з
захисними промовами на міфологічні сюжети.
До нас дійшли дві з них: «Похвала Олені» і «Виправдання Паламеда», в яких Горгій
переконливо, з блискучою аргументацією довів невинність міфологічних персонажів. Серед
промов Горгія чимало і зразків урочистого красномовства. Наприклад, в «надгробне слово»
оратор пишномовно прославляє греків, полеглих при захисті вітчизни.
Для підвищення психологічного впливу на слухачів Горгій першим використовував у
ораторської мови поетичні прийоми:
• антитези;
• метафори і порівняння;
• ритмічне членування мови;
• римовані кінцівки (вони отримали назву горгієві фігур).
У промовах, виголошених героями Гомера, помітне милування словом, його чарівною силою
- так, воно там завжди "крилате" і може вражати, як "опірена стріла".У поемах Гомера
широко використовується пряма мова в її найбільш драматичній формі - діалозі. По обсягу
діалогічні частини поем набагато перевершують оповідальні. Тому герої Гомера здаються
незвичайно балакучими, достаток і повнота їхньої мови часом сприймається сучасним
читачем як розтягнутість і надмірність. Сам характер грецької літератури сприяв розвитку
ораторського мистецтва. Вона була набагато більш "усною", якщо так можна виразитися,
більш розрахованою на безпосереднє сприйняття слухачами, шанувальниками літературного
таланту автора. Верховним органом у державі, - принаймні номінально - були Народні збори,
до якого політичний діяч звертався безпосередньо. Щоб привернути увагу народних мас
(демосу), оратор повинен був представити свої ідеї найбільш привабливим чином,
переконливо спростовуючи при цьому доводи своїх супротивників. У такій ситуації форма
мови і мистецтво виступаючого грали, мабуть, не меншу роль, чим зміст самої мови. "Тією
могутністю, якою володіє на війні залізо, у політичному житті володіє слово", - стверджував
Деметрій Фалеркій.Практичними потребами грецького суспільства була породжена теорія
красномовства, і навчання риториці стало вищою ступінню античної освіти. 3адачам цього
навчання відповідали створювані підручники і наставляння. Вони стали з'являтися з V
століття до н. е., але до нас майже не дійшли.У IV столітті до н. е. Аристотель уже
намагається узагальнити теоретичні досягнення риторики з філософської точки зору.
Відповідно до Аристотеля, риторика досліджує систему доказів, застосовуваних у мові, її
склад і композицію: риторика мислиться Аристотелем як наука, тісно зв'язана з діалектикою
(тобто логікою). Аристотель визначає риторику як "здатність знаходити можливі способи
переконання щодо кожного даного предмета. Він поділяє всі мови на три види: дорадчі,
судові і епидиктичні (урочисті). Справа мов чи схиляти відхиляти, судових - чи
обвинувачувати виправдувати, епідиктичних - хвалить чи ганьбити.
Тут же визначається тематика дорадчих промов - це фінанси, війна і мир, захист країни, ввіз і
вивіз продуктів, законодавство.Зі згаданих трьох жанрів публічної мови в класичній
античності найбільш важливим був жанр дорадчий, чи, іншими словами, політичне
красномовство.Особливо розповсюдженим жанром у стародавності були судові мови. У
житті древнього грека суд займав дуже велике місце, але дуже мало походив на сучасний.
Інституту прокурорів не існувало, обвинувачем міг виступити кожний. Обвинувачуваний
захищався сам: виступаючи перед суддями, він прагнув не стільки переконати їх у своїй
невинності, скільки розжалобити, залучити їхньої симпатії на свою сторону. Для цієї мети
застосовувалися самі несподівані, на наш погляд, прийоми. Якщо обвинувачуваний був
обтяжений родиною, він приводив своїх дітей, і ті благали суддів пощадити їхнього батька.
Якщо він був воїном - він оголював груди, показуючи шрами від раней, отриманих у боях за
батьківщину. Якщо він був поетом - він читав свої вірші, демонструючи своє мистецтво (такі
випадки відомі у біографії Софокла).
Ораторське мистецтво або красномовство у Стародавньому Римі -частина комунікаційної
системи, що становить один з основних аспектів спадщини Римського світу.Ораторське
мистецтво, високо цінувалося в Стародавньому Римі. Його вивчали в усіх школах, навіть
найменших (хлопчиків) навчали основам майстерності. Деякі вчені вважали, що ораторське
мистецтво є найважливішим з усіх мистецтв. консулів і сенаторів. У римській культурі
риторика зображалась в образі величної жінки ? богині мистецтв, що сиділа на пишному
троні в осяйному вбранні, на якому виткані мовні фігури. З прекрасних уст росла лілея, яка
символізувала красу (ornatus), і меч, що символізував грізну зброю (persuasio). Риторика
переконує красою і силою живої мови. Поруч зображені найвидатніші оратори минулого на
чолі з Цицероном і Вергілієм.
Римляни вважали, що слово є рушієм цивілізації. До речі, латинський іменник vox означає не
тільки голос, а й слово, бо в античну добу читали лише вголос: хто глянув на писане слово —
одразу й озвучував його (подумки читати тоді просто не вміли). Звідси й особлива увага до
всіх відтінків мовленого слова, до поведінки, до рухів, до виразу обличчя того, хто
виголошує слово.
Вважалося, що більшість римських громадян будуть мати змогу виступати публічно на
певному етапі свого життя. Вони висловлювали свої думки під час засідань Коміції,
виступали на засіданнях місцевого самоврядування та брали участь у судових справах.
Навіть коли громадянин найняв адвоката для судової справи, від нього все одно чекали
виступу зі своєю точкою зору. Вміти говорити вправно та впевнено було життєво важливим.
Ораторське мистецтво було предметом широкого спектру. Основи включають здатність
говорити чітко і голосно, щоб вся аудиторія могла почути те, що було сказано. Мовець також
мав бути елегантно одягнений та охайно підстрижений.

3.Особливості ораторського мистецтва в епоху Середньовіччя, Відродження та Реформації.

4.Особливості ораторського мистецтва в період Нового часу та Сучасності.

Новий час - це період, коли бурхливо розвивається парламентське красномовство. Зокрема,
важливою політичною традицією, спочатку в США, а потім і в інших країнах, стали виступи
президентів під час їх вступу на посаду (інаугурації).
Серед теоретиків ораторського мистецтва цього періоду слід відмітити творчий доробок
відомого німецького філософа Артура Шопенгауера (1788-1860). Він займався зокрема
мистецтвом суперечки (еристикою). Досить цікавою є його робота "Еристика, або мистецтво
сперечатися". Як зазначає І. В. Хоменко:
"Основний тип комунікації, який розглядає Шопенгауер, - це суперечка, метою якої завжди є
не просто відстоювання своєї думки, переконання співрозмовника в її слушності, а саме
перемога. Як бачимо, у цьому німецький філософ не підтримує точку зору Арістотеля. Він
вважає, що природним для будь-якої людини є бажання виглядати завжди правою. У спорі
сперечальник передусім буде шукати помилку не в своїх міркуваннях, а в міркуваннях
співрозмовника, і навряд чи одразу ж погодиться з критикою своєї позиції».
Головна мета еристичної діалектики полягає у вдосконаленні техніки суперечки. А.
Шопенгауер пропонує певну сукупність прийомів, застосування яких сприятиме досягненню
перемоги в суперечках. Деякі з них було розглянуто при висвітленні питання про види
аргументів. Наприклад, щодо аргументу до особи, німецький філософ визначає певні
моменти, які досить часто використовуються і в сучасних суперечках. А саме:
"Якщо він [супротивник], наприклад, захищає самогубство, ви кричіть одразу ж: "А чому ви
самі не повіситесь?" Або він стверджує, наприклад, що в Берліні жити неприємно, а ви
кричіть одразу ж: "Чому ж ви не поїдите з нього першим же поштовим діліжансом?" - Яку-
небудь причіпку можливо придумати завжди і в будь-якому випадку" .
Якщо в цілому оцінювати розвиток риторики в добу Нового часу, то слід відмітити її занепад
як окремої науки. Вона все більше зближується з мовознавством, особливо та її частина, що
стосується вивчення тропів і фігур. Цьому великою мірою сприяв стиль бароко. Про значний
вплив філософії на риторику говорити не доводиться.
Таким чином, саме в цей період риторика остаточно перетворюється в дисципліну, яка
займається красою, витонченістю мовлення. Вона все більше відокремлюється від реальної
практики спілкування й відповідно втрачає статус самостійної науки. Поступово складається
негативне уявлення про риторичність як беззмістовність, пишномовне базікання тощо.
На сучасному етапі розвитку риторики відбувається піднесення всіх її жанрів. Посилився
інтерес до риторики як засобу утвердження людини в суспільстві, тому створюється багато
популярних посібників із ораторського мистецтва.
Епоха масової комунікації наклала свій відбиток на тематику і стиль виступів ораторів.
Сучасна масова культура і причетне до неї ораторське мистецтво значною мірою прагнуть
щиро чи не щиро, але допомогти людині в пошуках шляху утвердження своєї особистості.
Це складний шлях, а оскільки він пов’язаний з формуванням певної світоглядної орієнтації,
то кожен авторитетний апостол сучасного красномовства у першу чергу намагається
визначити ці орієнтири як головні, переконати своїх слухачів у їх привабливості і
незаперечній першості.
Що хочуть почути люди від тих, хто виступає перед ними з трибуни? По - перше, як
визначити своє місце в цьому мінливому світі? По-друге, яку поставити собі мету в житті?
По-третє, як досягти права на те, щоб посісти будь-яке, навіть найвище, місце в суспільстві?
По-четверте, що визначне зробили в житті люди, знані як сильні світу цього, і чого не зробив
я, знаючи, що це не було заборонено зробити й мені? По-п’яте, чому одні з моїх
однокашників здійнялися вгору, хоча і не відзначались у школі. Оратори, які бажають
досягти успіху на ниві красномовства, повинні спиратись у своїх виступах на досвід
зазначених вище і знаних у суспільстві людей (що ці оратори і роблять).
Найбільшого успіху на теренах красномовства минулого двадцятого століття досягли
оратори-пропагандисти американського способу життя і відповідного світобачення, яке
спирається на принципи філософії прагматизму і позитивізму. Серед таких слід назвати
Дейла Карнегі (1888−1955), Наполеона Хілла (1883−1968), Поля Сопера.
Д. Карнегі у своїх працях навчав як стати комунікабельною людиною, як знаходити собі
друзів, як аналізувати і вирішувати проблеми, збирати факти для виступу, записувати їх і
аналізувати.
Наполеон Хілл у книзі „Думай і збагачуйся” звернув увагу на те, у чому полягає
немеркнучий успіх і привабливість. Хілл стверджує, що людина повинна твердо знати, чого
вона хоче досягти. Кроками до успіху є бажання, віра, самонавіювання, спеціальні знання
(освіта), уява, планування, рішення.
Автор описує шість примар страху, навчає, як позбутися нерішучості, сумнівів, струху.
Критику, зауважує Н. Хілл, потрібно сприймати як вид сервісу. Цікаву, що у людей, які
бояться критики, наявні симптоми сором’язливості, неврівноваженості, слабохарактерності,
комплексу неповноцінності, екстравагантності, безініціативності, відсутності самолюбства.
Л. Хілл указує на симптоми страху хвороб, серед яких: самонавіювання, іпохондрія,
млявість, вразливість, нестриманість, турбота тощо.

5.Історія виникнення та розвиток українського красномовства.

Українська риторика має досить глибокі історичні корені. Остаточне формування
ораторського мистецтва відбувається вже в епоху Київської Русі. Досить важливим
чинником у цьому процесі було, звичайно, прийняття християнства.
Досить відомою є проповідь руського митрополита Іларіона (XI ст.) "Слово про закон і
благодать".
Першим відомим нам риторичним курсом, що був прочитаний у Києво- Могилянській
академії в 1635/36 навчальному році, був курс Йосипа Кононовича- Горбацького. Він
складався з двох частин: риторики і діалектики. Риторика містила вступ і три трактати ("Про
силу красномовства", "Про ораторську промову", "Про тему дослідження").
Другий період піднесення риторики в Україні припадає на кінець ХVІІ - початок ХVІІІ ст.
Це часи розквіту риторики як навчальної дисципліни, коли вона викладалась у Києво-
Могилянської академії.
Одним із найвидатніших професорів риторики Києво-Могилянської академії з 1706 р. був
Феофан Прокопович (1677-1736). У 1716 р. російський цар Петро I запрошує
Ф.Прокоповича до Петербурга. Український професор стає главою "Ученої дружини",
найближчим радником Петра I з питань освіти й церкви, теоретично обґрунтовує його
реформи.
Розвиток риторики в Україні в ХІХ - поч. ХХ ст. являє собою доволі строкату картину.
Перебування нашої країни в складі Російської та Австро-Угорської імперій не давало
можливості розвитку навіть української мови.
Варто відмітити певне піднесення судового ораторства, особливо після судової реформи в
Російській імперії 1864 р. З'являється ціле сузір'я видатних судових ораторів: С.
Андрієвський, М. Карабчевський, А. Коні, Ф. Плєвако, П. Пороховщиков (П. Сергеїч) та ін.
Деякі з них прославились і як теоретики риторики. Відомі, наприклад, книги А. Коні "Судові
промови", "Поради лекторам"; П. Сергеїча "Мистецтво промови на суді" тощо.
Зі становленням у Російській імперії на початку ХХ ст. інституту Державної думи
спостерігаємо злет і політичного красномовства. Окремо слід відмітити роботу Сергія
Поварніна (1870-1952).
Певне піднесення переживає й академічне красномовство. Видатними професорами-
лекторами були В. Антонович, М.Максимович, К. Зеленецький та ін.
 Слід відмітити, що цей "риторичний ренесанс" був досить нетривалим в історії
ораторського мистецтва. Загалом у період Радянського Союзу спостерігаємо певний занепад
риторики як теорії.
Наступним періодом піднесення ораторського мистецтва можна вважати відкриття у 1919
р. у Петрограді унікального навчального закладу - Інституту Живого Слова. Очолив його
професор В.Всеволодський-Гернгрос. До складу викладачів цього інституту ввійшли Ф.
Зелінський, А. Коні, А. Луначарський та ін.
Новий спалах у розвитку української риторики відбувається вже в період розбудови нашої
незалежної держави. Останнім часом інтерес до даної науки в Україні все більше зростає.
Володіння навичками ораторського мистецтва на сьогоднішній день є необхідною
умовою сучасного фахівця в будь-якій сфері. Опануванню риторики сприяють підручники С.
Д. Абрамовича, Л. І. Мацько, В. В. Молдована, Г. М. Сагач та інших авторів, що вийшли
друком наприкінці XX - початку XXI ст.

Контрольні запитання:
1. Проти кого був спрямований перший виступ Демосфена?

Найбільшим політичним оратором Давньої Греції був Демосфен (384 р. до н. е). Як

свідчать сучасники, першу промову Демосфена публіка зустріла градом глузувань:
гаркавість і слабкий від природи голос оратора не імпонували темпераментним афінянам.
Але в цьому кволому на вид юнаку жив воістину могутній дух.

Коли Демосфену виповнилося 30 років, він почав брати участь у державних справах і всю
силу свого ораторського дарування звернув проти самого небезпечного ворога всіх греків
- македонського царя Пилипа. Беззавітна любов до батьківщини надихала великого
оратора на боротьбу проти македонців.

Демосфен став боротися проти нього і призивав народ поступитися особистими вигодами
сьогоднішнього дня для щастя і порятунку батьківщини. "Багаті, - говорив він, - кидають
народу подачки за рахунок держави, а самі ухиляються від державних повинностей”.

Демосфен постійно виступав тепер у народних зборах з промовами, намагаючись

розбудити в афінян патріотичні почуття. Його відомі промови проти Пилипа називалися
"Філіппінами" .

2. Ким була створена перша теорія ораторського мистецтва? «Риторика» Арістотель

У 335 p. до н. є. створюється перша теорія ораторського мистецтва, яка зберегла своє

значення до сьогодення. Це славнозвісна "Риторика" Аристотеля. Він визначає риторику
як мистецтво переконання аудиторії.

Аналізуючи сутність ораторського мистецтва, Аристотель говорить про єдність трьох

елементів, його складових частин: оратора, предмета виступу і слухача, якого він називає
"кінцевою метою всього", створює теорію класичного стилю, міркує над структурою
ораторської промови. У його настановах ораторам говориться: "Той стиль і ті судження
будуть витончені, які зразу ж повідомляють нам знання, тому поверхові судження будуть
не в шані, будуть не в шані також судження, що виявляються незрозумілими. Але
найбільше вшановуються ті судження, які супроводжуються появою деякого пізнання,
якого раніше не було".

3. Хто розробив методику впливу на слухача? Горгій Леонтійський

4. Класифікація типів аудиторії за Арістотелем. Віком (молоді - старі), статком (багаті -
бідні), емоційним станом (щасливі - нещасливі).
5. Хто на думку Цицерона був майже ідеальним оратором Афін?
6. Хто є найкращим оратором за Цицероном?
7. Хто в епоху Середньовіччя найповніше використовував канони риторики?
8. З чим був пов’язаний поштовх демократичного розвитку ораторського мистецтва в
епоху Реформації?
9. Назвіть основних ідеологів розвитку ораторського мистецтва в епоху Відродження.
10. Яка подія спричинила новий етап розвитку ораторського мистецтва в період Нового
часу?
11. Назвіть особливості розвитку ораторського мистецтва в період XIX – на початку XX
ст.