На території сучасного Єгипту людина з’явилася ще в епоху палеоліту.

Але
тільки в VI тисячолітті до н. е., тобто в епоху неоліту, на землях, що
заливаються Нілом, виникли землеробство і скотарство. Іригаційні споруди
— дамби, греблі, канали — почали будувати в першій половині IV
тисячоліття, за мідно-кам’яного віку. В 1894—1895 роках англійські вчені Ф.
Пітрі та Дж. Квібелл відкрили у Верхньому Єгипті (Нагада) доісторичну
культуру Єгипту, яка переконливо свідчила про африканське її походження.
На цьому рівні свого розвитку культура територій, що прилягали до долини
Нілу, була тісно пов’язана із сахарсько-суданським культурним ареалом.
Власне єгипетські риси культури виявились у так званий «протодинастичний
період» (3300—3000 рр. до н. е.). З минулого були взяті кам’яні знаряддя
праці, пантеон богів, магія, культурна відмежованість окремих частин
Єгипту, вшанування тварин, рослин і сакральних предметів.
З досвіду десятків поколінь жителі долини й дельти Нілу навчилися
раціонально використовувати розливи ріки для землеробства. Була створена
система так званого басейнового зрошення. Землі, що їх заливала повінь,
розгороджувалися валами, а після того як родючий мул осідав, воду спускали
й засівали вологий ґрунт. За сотні років зрошувальні споруди, що
створювалися зусиллями окремих общин, з’єднувались у більші системи.
Зростання продуктивності праці в землеробстві дало змогу вивільнити
частину населення для занять ремеслами.
Спільна діяльність багатьох общин потребувала відповідної організації
виробництва. В суспільстві починає виділятися не лише військова
аристократія, а й «інженери-іригатори». Враховуючи особливості життя
єгиптян того часу, ці перші «білі комірці» поєднували функції
виробничників, жерців та управлінців. Майнова та соціальна нерівність, що
виникла й посилювалася внаслідок війн із сусідами, зумовила появу
елементів державності й пов’язане з цим розмежування суспільства на стани.
До початку об’єднання Єгипту на йото території налічувалося близько 40
первинних державних утворень. Пізніше вони стали основою формування
провінцій і набули в історичній науці назву «ном» — термін, запозичений із
грецької мови.
Після тривалих усобиць між номами в другій половині IV тисячоліття до н. е.
виникають два великі царства — Нижньоєгипетське (на півночі) та
Верхньоєгипетське (на Півдні). Центрами їх були відповідно міста Буто і
Нехен (грецьке — Ієраконполь). Наприкінці IV тисячоліття до н. е. цар
Верхнього Єгипту Менее (наводиться грецька транскрипція його імені)
об’єднав країну, ставши засновником першої династії фараонів. Після цього
царі Єгипту зображуються увінчаними двома коронами: білою
конусоподібною короною Верхнього Єгипту, надітою поверх червоної
корони Нижнього Єгипту. Сам термін «фараон» трапляється за часів
правління XVIII династії (близько 1600 р. — середина XIV ст. до н. е.). Крім
єгипетських текстів, цей термін вживається у Біблії як видозмінена форма
усталеного словосполучення «пер-аа» — «будинок великих». У єгиптян ці
слова слугували для метафоричного визначення того, хто живе у великому
будинку, тобто в палаці.
Наприкінці додинастичного періоду виникає єгипетська ієрогліфічна
писемність.
Вивчення культури Стародавнього Єгипту спирається на періодизацію історії
династичного Єгипту від 3000 року до середини IV століття до н. е. Сучасна
історіографія використовує періодизацію, викладену єгипетським жерцем-
істориком кінця IV століття до н. е. Манефоном в його двотомній «Історії
Єгипту». Запропонована ним схема передбачала поділ історії Стародавнього
Єгипту на Давнє, Середнє і Нове царства, які налічували по десять династій
фараонів кожне. Сучасна класифікація виділяє ще Раннє царство, куди
відносять перші дві династії з верхньоєги-петського міста Тіна (поблизу
Абідоса), і пізній період історії Стародавнього Єгипту, що починається з
правління XXI династії.
За фараона Менеса (єгипетське — Хор Аха) на рубежі Дельти і Верхнього
Єгипту засноване місто Мемфіс (тепер це південь сучасного Каїра). Одна з
назв цього міста — Хет-ка-Птах («Садиба двійника Птаха» — головного бога
столиці). Саме від цієї назви походить грецька назва країни Айгюптос
(Єгипет). Місцеве населення називало свою країну Та-кемет, тобто «Чорна
земля», відмежувавши її таким чином від навколишніх пустель — «Червоної
країни».
У формуванні культури раннього Єгипту велику роль відігравало
географічне положення цієї країни. Долина Нілу, де й виникла велика
цивілізація, в цілому становила замкнений простір. На півночі — Середземне
море, на півдні — перший поріг Нілу, на заході — «повна диких звірів
Лівійська пустеля», на сході — хребти Аравійської пустелі були природними
кордонами країни. Ще Діодор Сицилійський (І ст. до н. е.), грецький історик,
вказував на те, що Єгипет укріплений з усіх сторін самою природою. Життя в
долині цілком залежало від Хапі (так єгиптяни називали Ніл, і ця назва
означала просто «Ріка»). За словами Геродота, «Єгипет — дар Нілу».
Кожного року десь 19 липня починалася повінь, Ніл розливався, і з цієї
значної події для жителів долини починався Новий рік. Специфічні природні
умови Єгипту — дуже вузька смужка населеної землі, витягнута уздовж
великої ріки, — зумовили виникнення ще в ранні часи в Єгипті надзвичайно
централізованої, всеохопної та єдиної державної влади.
Період Давнього царства (початок XXVIII — середина ХХIII ст. до н. е.)
позначений суттєвими змінами в житті Єгипту. Площі оброблюваних земель
розширюються, мотику доповнює рало, вдосконалюється система зрошення.
Окрім виробництва зерна, єгиптяни займалися садівництвом, городництвом,
виноградарством. Саме в Єгипті в цей час з’явилися перші бджолині пасіки.
Особливістю тваринництва, що переважно розвивалось у Дельті, було
утримання в стаді домашніх тварин — повністю або частково приручених
тварин пустелі: антилоп, козерогів, газелей. Пожвавлюються зв’язки з
Передньою Азією та Нільською Ефіопією.
Загальне піднесення господарства, можливості мобілізованого населення
дали змогу будувати гробниці-піраміди. Перший цар III династії Джосер
зводить першу східчасту піраміду (XXVII ст. до н. е.). Збереглися навіть
відомості про архітектора царя — лікаря і чаті (верховний сановник і
помічник царя) Імхотепа. Пізніше греки піднесли його в ранг бога,
ототожнивши з покровителем медицини Ас-клепієм. З правління царя
Джосера в Єгипті починають широко застосовувати знаряддя праці з міді,
продовжуючи використовувати кам’яні.
За часів царювання IV династії будуються знамениті піраміди Хеопса (Хуфу),
наймогутнішого царя цієї династії, Хефрена (Хаф-Ра) і Мікеріна (Менкау-Ра).
І в наші часи поряд з пірамідами височить витесаний зі скельного моноліту
20-метровий Великий Сфінкс, що має портретну схожість із царем
Хефреном.
Основу економіки Єгипту складають царські, храмові господарства.
Виділяються й великі господарства вельмож. Селяни й ремісники повністю
або частково позбавлені засобів виробництва. Існувала інституція рабства —
так звані повні раби, баку. На вершині ієрархічної державної структури
перебував цар, якому належала формально необмежена економічна,
політична влада. Він був також і верховним жерцем, а в пору розквіту
Давнього царства — й живим богом. Державна структура включала
розгалужений бюрократичний апарат, внаслідок чого номи втратили залишки
автономії. Опорою держави було численне піше військо, що здійснювало
походи в Лівію, Нубію та на Синай. Тільки під час походу в Нубію військо
засновника IV династії царя Снофру захопило 7 тисяч полонених і 200 тисяч
голів худоби.
Невдоволена утисками центральної влади номова знать постійно виявляла
опозиційні настрої, що врешті-решт призвело до розпаду Єгипту після смерті
останнього царя
VI династії Піопі II в 2250 році до н. е. Номи постійно ворогували між собою,
колись єдине господарство країни занепадало.
Із VII династією парів Єгипту посилюється і значення міста Абідос,
патроном якого був бог Осіріс. З цим богом починають пов’язувати надії на
безсмертя. Найчастіше ім’я цього бога супроводжував епітет Уннефер, тобто
«той, що перебуває у стані благості». Саме від цього епітета виникло й
поширювалося серед східних слов’ян після прийняття християнства ім’я
Онуфрій. З Єгипту походять також імена Таїса, Пахом, Сусанна, Пафнутій.
Приблизно в 2040 році до нашої ери саме фіванському царю Ментухотепу I
(XI династія) вдалося знову об’єднати країну.
За часів Середнього царства в Єгипті входить до вжитку бронза,
удосконалюється рало, виникають численні нові знаряддя праці.
Налагоджено виробництво скла, вироби з непрозорого скла починають
прикрашати будинки знаті. З’явилися велетенські іригаційні споруди у
Фаюмській оазі.
Переживає розквіт єгипетська культура, передусім література. Зроблено
чимало наукових відкриттів: досить точно визначене число п (відношення
довжини кола до діаметра), закладені основи алгебри й геометрії, значних
успіхів досягла медицина.
У цей час найчисленнішим станом у Єгипті стають так звані царські хемуу
нісут. Вони відрізнялися від цілковитих рабів (баку) тільки тим, що належали
не конкретній особі, а її посаді. Хемуу нісут були «прикріплені» до професії
— від селян до ремісників та воїнів. Вони підлягали обліку й розподілу,
виконуючи важливі для держави іригаційні та будівельні роботи.
Завдяки сильній центральній владі вирішувалися питання як внутрішньої, так
і зовнішньої політики. Після успішного військового походу територія
держави розширилася до другого порога Нілу. Нубія стала джерелом
поповнення рабів, запасів слонової кістки, золота, міді. Однак боротьба
правителів номів із центральною владою значно ослабила державу, яка на
кінець «другого перехідного періоду» (час правління XIV—XVII династій)
пережила на межі XVIII—XVII століть до нашої ери інтервенцію кочовиків-
гіксосів. У боях із цим племінним союзом жителів Південної Сирії та
Північної Аравії єгиптяни вперше познайомилися з кінними колісницями.
Середнє царство стало класичним періодом розвитку єгипетської культури.
Були закладені основи світської науки, яка дедалі більше віддалялась і
відділялась від магії.
Здобуття освіти в школах писарів вже було справою суто утилітарною.
Знання, оволодіти яким міг не кожен (а значить, воно — дар божий!), було
потрібне для досягнення високого соціального і майнового становища. З
одного тексту дізнаємося про бідного юнака, який «досяг стоп фараона
завдяки своїй дощечці для письма».
Від епохи Середнього царства людству у спадок залишені перші математичні
й медичні тексти, де викладено практичні й конкретні поради (Московський
математичний папірус, математичний папірус Рінд Британського музею,
магіко-медичні папіруси IV і V, знайдені в Рамес-сеумі, та ін.).
Очевидно, що великий (довжина його 20,5 м) медичний папірус Еберса, де
вперше в історії медицини викладене вчення про 22 кровоносні судини, «що
йдуть від серця», пульс, серце, вміщено близько 900 лікувальних
рекомендацій проти різних недугів, а також хірургічний папірус Едві-на
Сміта, де цілком практичними термінами викладається вчення про мозок,
написані за часів Нового царства, але спираються на значно давнішу
традицію.
Розквітла світська художня література. Так, «Історію Сі-нухета» дослідник-
єгиптолог Б. А. Тураєв назвав справжнім романом, «зовсім позбавленим
фантастичного елемента». «Казка про потерпілого в корабельній аварії»
складена під впливом вражень від екзотики далеких країн на берегах
Червоного моря. А практика тогочасного судочинства породила
«Красномовного поселянина» — цілком авторський твір, що вмістив
промови несправедливо ображеного селянина, зберіг їхній пафос і передав
їхній зміст за всіма законами єгипетської риторики.
Відбувається переосмислення ролі царської особи, яку дедалі більше
приписують не недосяжному божеству, а конкретній людині. Цей процес
відобразила своїми індивідуальними рисами царська і приватна скульптура,
відтісняючи іноді на другий план внутрішній ідеальний образ. Скульптурні
зображення царів виходять за межі зал заупокійних храмів — піддані повинні
знати героїв-заво-йовників Нубії, приборкувачів кочовиків Сінаю та вар-
варів-азіатів.
Старі архітектурні форми, піраміда й заупокійний храм, доповнюються
сонячним храмом з обеліском, типом скельної гробниці, їх комбінаціями.
Гробниці царів і вельмож починають прикрашати жанровими розписами.
За правління фіванського царя Яхмеса (Амасіса), який оволодів Аварісом —
укріпленням гіксосів на північному сході Дельти, далі витіснив їх за межі
держави і заснував XVIII династію, починається період Нового царства. В
Єгипті в цей час відбувалися найбільш динамічні події.
Єгиптяни стали займатися конярством. З Азії були вивезені й почали
культивуватися нові породи дерев (гранатове, оливкове, персикове, яблуня,
мигдаль, вишня та ін.). У господарстві широко застосовуються мідь, бронза,
камінь, з’являються й перші вироби із заліза. Ливарний реманент збагатився
ножними міхами, ткацький — новим вертикальним верстатом, з’явився
давній родич українського колодязного «журавля» — водопідйомний
механізм «шадуф». Вершин довершеності досягло мистецтво муміфікації.
Для полегшення виходу торгових експедицій у країну Пунт (вірогідно, на
території сучасного Сомалі) східний рукав Нілу з’єднали каналом з
Червоним морем. Військові походи цього часу організовуються переважно
для того, щоб захопити полонених. Їх потому перетворювали на рабів у
царських і храмових господарствах, передовсім у величних храмах Амона-Ра
у Фівах, що стали центром цього головного божества країни.
Армія, сформована для боротьби з гіксосами, використовувалася фараонами
для відновлення Єгипетської держави в межах Середнього царства — від
другого нільського порога до Палестини — і для подальшого її розширення.
За перших фараонів XVIII династії Тутмоса І і Тутмоса III Єгипет стає
імперією, яка розкинулася на території від IV порога Нілу і Євфрату до
північних окраїн Сирії.
На час панування XVIII династії припадає і перша в історії спроба ввести
монотеїстичну релігію. Цю сміливу релігійну реформу впровадив Аменхотеп
IV, який правив близько 17 років в XXV столітті до н. е. Фараон-реформатор
замінив культ Амона-Ра і цілий пантеон богів культом єдиного бога Сонця —
Атона. Він змінив навіть своє ім’я, назвавшись Ехнатоном (ім’я означає
корисний для Атона), переніс столицю на північ від Фів у новозбудоване
місто Ахетатон (тобто Горизонт Атона). При розкопках цього міста (тепер
місто Ель-Амарна) в одній зі скульптурних майстерень знайдений
скульптурний портрет голови цариці Нефертіті, головної дружини Ехнатона.
Цей невеличкий скульптурний портрет слушно вважається одним зі світових
шедеврів мистецтва.
Реформа Ехнатона була викликана гострим конфліктом з старою родовою
аристократією, яка утримувалася фіванськими жерцями та молодою знаттю,
що виросла на службі у фараона. Новий культ не зміг пересилити традицію, і
після смерті Ехнатона культ Амона-Ра поступово відновили, а бога Атона і
фараона-єретика прокляли.
В епоху Нового царства єгипетська культура інтенсивно поширюється за
межі Єгипту, взаємодіючи з культурами сусідніх народів.
Значну кількість елементів єгипетської державності переймає Нубія. Вона
сприймає канон єгипетського мистецтва, запозичує релігію та ієрогліфічне
письмо. Відчутним був вплив Єгипту на культури Лівії, Ефіопії, областей
Судану й Західної Африки. Царі Бібла використовували єгипетську
писемність для своїх написів; місцеве жіноче божество Баалат Гебал набуло
під впливом єгипетського культу рис богині Хатор. Деякі запозичення, хоч і
обмежені зовнішніми формами (елементи декору архітектурних споруд,
будинків, стели на могилах, побутові предмети, риси іконографії місцевих
божеств), простежуються в культурах Сирії та Фінікії.
Як результат контактів з іншими культурами, особливо культурами
Близького Сходу й Месопотамії, в самому Єгипті поширюється вшанування
войовничих азійських богів і богинь. Це були близькосхідні Баал і Решеф,
месопотамські Іштар, Анат та ін. У літературі поширюються семітизми.
Пізній період історії Стародавнього Єгипту характеризується в цілому
подальшим занепадом держави, посиленням впливу елементів лівійської,
ассирійської, грецької, перської культур.

На початку XI століття до н. е. в Єгипті знову відновлюються два царства:

Нижньоєгипетське (столиця — м. Таніс) та Верхньоєгипетське (столиця — м.
Фіви).
Держава ще пережила розквіт за часів правління XXVI, так званої саїської
династії фараонів. Засновник цієї династії Псамметіх І, виходець з міста
Саїса в Дельті, визволив Єгипет від загарбників та знову об’єднав. Фараон
Неко II на короткий час відновив панування в Сирії. За його наказом навіть
відбулася дворічна експедиція навколо Африки через Червоне море та
прибережні води Індійського та Атлантичного океанів, про що згадує
Геродот.
Та все ж Єгипет не зміг протистояти новій хвилі азійських завойовників —
персів і після поразки від війська Камбіза в битві під Пелузією (525 рік до н.
е.) надовго залишився в орбіті перських впливів. Самі перси високо
оцінювали культурний потенціал Єгипту й впроваджували його в
економічну, дипломатичну та культову політику. Так, Камбіз доводив
законність своєї коронації на престол фараонів тим, що називав себе сином
царя Кіра від доньки фараона Апрія Нететіс. Камбіз був посвячений жерцями
в містерії богині Нейг, патронеси міста Саїса, і, як саїські царі, мав титул
«Син Ра, подоба Нейт», тобто підтримував ідею неперервності влади
фараонів. Дарій І наказував зображати себе в єгипетських військових обла-
дунках. Перські царі зводили храми богам Єгипту, розраховуючи на
прихильність впливової касти єгипетських жерців.
Така нестабільність життя суспільства породила хвилю захоплення чудесами,
сліпе довір’я до оракулів богів. Гімни богам, що складаються в цей час, за
силою поезії, за глибиною своїх образів і щирістю почуттів, у них вкладених,
нагадують біблейські псалми. Результатом цієї нестабільності було й
посилення апокаліптичних настроїв.
Більш глибоким стає етичний зміст дидактичної літератури. Багато
дослідників вбачають значну кількість паралелей у «Повчанні Аменемопа»
(XXII—XXVI династії) та в «Притчах Соломонових». Згадаймо, що й у
«Діяннях святих апостолів» підкреслено: «І Мойсей був навчений всієї
премудрості єгипетської...» (6:23).
У 332 році до нашої ери Єгипет відвоювали у персів війська Александра
Македонського, якого коронували як фараона і за традицією проголосили
сином бога Амона, володарем Обох Земель.
Останній напис ієрогліфами датується 394 роком, а в 535 році за імператора
Візантії Юстиніана перестав існувати храм Ісіди на острові Філе. Так згасли
останні жарини від колись могутнього вогнища єгипетського язичництва, а
разом з ними і велична оригінальна культура Стародавнього Єгипту.