ЗАГАЛЬНА ГЕОГРАФІЯ. 6 КЛАС.

Тема 1.
Географія як наука, розвиток географічних досліджень.
Географія - наука, що вивчає географічну оболонку Землі та її простору природу,
соціально-економічну різноманітність та зв'язки між діяльністю людини та природним
середовищем.
Об’єктом її вивчення є географічна (ландшафтна) оболонка. Це частина Землі, де
стикаються і взаємодіють верхня тверда (літосфера) оболонка нашої планети, її повітряна
(атмосфера) й водна (гідросфера) оболонки, а також оболонка, у якій зосереджене життя
(біосфера). Відповідно за предмет вивчення беруться компоненти географічної оболонки
(вода, повітря, рослинний і тваринний світ), певні природні комплекси.

Схема з підручника - Географія 9 клас Масляк, Капіруліна

 Розвиток уявлень про форму, розміри та рухи Землі.
Уявлення про Землю стародавніх єгиптян.

Світ в уявленні єгиптян: внизу – Земля, над нею – богиня неба; ліворуч і праворуч –
корабель бога Сонця.

Уявлення про Землю жителів Вавилона.

Жителі Вавилона уявляли Землю у вигляді гори. Гора оточена морем, на яке
перевернута чаша, спирається тверде небо, де, як і на Землі є суша, вода і повітря.
 Уявлення про Землю давніх євреїв.
В давньоєврейській державі вважали Землю плоскою.

Уявлення про Землю давніх індійців.

Давні індійці уявляли Землю у вигляді півсфери, яку тримають чотири слони.
Слони стоять на величезній черепасі, а черепаха на змії, яка замикає навколоземний
простір.
 Уявлення про Землю давніх індіанців.

Такою Землю уявляли індіанці Америки. Плоска Земля на спині у китів, які
плавають у безмежному океані.

Уявлення про Землю давніх греків.

Давні греки уявляли Землю плоскою. Зі східного моря в золотій колісниці

піднімався кожен ранок бог Сонця Геліос і здійснював свій шлях по небу.

Першим висловив думку про те, що не Сонце разом із планетами обертається

навколо Землі, а Земля й інші планети — навколо Сонця, учений Арістарх Самоський,
який жив, як і Піфагор та Арістотель, до нашої ери. Проте це припущення в науці того
часу не перемогло. Значно пізніше вчений Клавдій Птолемей (II ст. н. е.) створив
геоцентричну теорію (учення) будови світу, за якою вважалося, що центром Усесвіту є
Земля, навколо якої рухаються маленьке Сонце та планети. Ця хибна теорія проіснувала
до середини XVI ст., коли польський астроном Міколай Коперник довів правдивість
геліоцентричної (у перекладі з грецьк. геліос — Сонце) системи. Тобто центром цієї
системи є Сонце, а не Земля.
Слов’янським народам Усесвіт здавався подібним до величезного яйця. Існує міф
про Велику матір. Вона народила Землю й Небо та є праматір’ю богів і людей. Уважалося,
що Земля знаходиться в середині Всесвіту, як жовток у яйці. Верхня частина жовтка — це
світ живих людей, а нижня частина — це світ мертвих. В інших легендах слов’янських
народів ішлося про світове дерево, яке зв’язує між собою нижній світ, Землю та дев’ять
небес.

Перші географічні відомості про українські землі

Описи території, на якій розміщена сучасна Україна, а також прилеглі до неї землі
велися з давніх часів. 
Давні слов’яни-язичники жили в злагоді з природою, поклонялися їй, уважали, що
кожна жива істота має право на життя в гармонії з людиною й природою. Описи території,
на якій розміщена сучасна Україна, велися з давніх часів. Перші писемні згадки про
природу українських земель і поселень відомі з творів давньогрецьких та арабських
авторів. Давньогрецький історик Геродот у V ст. до н. е. відвідав південні землі сучасної
України. Його вразили багаті пасовища та просторі рівнини. У своїй праці «Скіфія» він
описав Причорномор’я, де зазначив, що зима на цих територіях сувора й вода замерзає, а
літо холодне й дощове. Геродота вразили й величні річки: Борисфен (Дніпро), Тирас
(Дністер), Гіпаніс (Південний Буг), Танаїс (Дон). Історик зібрав цікаві дані про скіфів, які
заселяли ці землі, а також про народи, котрі мешкали на північ від них.
VI ст. н. е. римський учений Пліній Старший описав окремі річки, тварин і рослини
сучасної території України.
VII ст. н. е. грецький учений Клавдій Птолемей коротко описав території між
Віслою та Доном. На своїх картах він позначив річки й рельєф місцевості.

Перші географічні карти

У Стародавньому світі люди для орієнтування намагалися зобразити територію, на

якій вони жили. Так виникли перші карти. Однією з найдавніших серед них вважають
знахідку у Черкаській області малюнка на бивні мамонта, якому близько 15 тис. років. В
той час, як найбільш давнім картографічним зображення Землі, створеним в Єгипті та
Вавилоні нараховується 3-5 тис. років. А у VІІ в. до н.е. у Месопотамії карти виготовляли
на глиняних табличках. 
Перші справжні географічні карти на папері створили давньогрецькі вчені
Ератосфен Киренський (ІІІ ст. до н.е.) та Клавдій Птоломей (ІІ ст.). Карти мали багато
недоліків . На них суходіл займав більше площі, ніж Океан.
 Найвизначніші географічні відкриття, видатні мандрівники.

Вчений, Роки Відкриття, внесок

мандрівник
Вивчення Землі в Стародавньому світі
Гомер VIII—VII В "Одіссеї" подано географічний опис окремих районів
ст. до н. е. відомого тоді світу. Варто зауважити, що і сьогодні
географи-історики ще не в змозі ідентифікувати
місцевість, де мандрував Одіссей на шляху до свого дому,
в Ітаку, після падіння Трої. Є підстави вважати, що
Гомером описано Мессінську протоку, острови поблизу
узбережжя Африки або які-небудь інші нині добре відомі
території.
Фалес Мілетський близько Першим ученим Стародавньої Греції, який зайнявся
625—547 вимірюванням і визначенням місцеположення
pp. до н. об'єктів на поверхні Землі. Його захоплювали
е. таємниці Всесвіту, і він стверджував, що все у світі
створено з різних форм води. Фалес уявляв собі
Землю у вигляді диска, що плаває на воді.
Анаксімандр 610—547 Познайомив давніх греків з гномоном, який становить
pp. до н. собою стержень, вертикально закріплений в центрі
е. дна напівкруглої чаші. На цьому дні регулярно
відмічають положення Сонця за довжиною і
напрямом тіні від стержня. За допомогою гномона
можна визначити полудень, напрямок північ —
південь або простягання на місцевості меридіана (від
лат. теrі-dianus — полуденний), дні рівнодень і
сонцестоянь, а отже, і зміну пір року. Гномон також
використовувався як сонячний годинник, а в далеких
океанічних подорожах і для визначення приблизної
широти місцевості.
Анаксімандр, на думку грецьких учених, намалював
першу карту світу з використанням масштабу. На
карті Анаксімандра посередині була розміщена
Греція, яку оточували відомі грекам землі Європи і
Азії, що омивалися водами океану.
Геродот 484—425 Основоположником історичної географії називають
pp. до н. е. давньогрецького вченого Геродота який здійснив
спробу відтворити минулу географічну реальність і
простежити географічні зміни в часі. Він здійснив
подорожі узбережжям Середземного моря до
південної Італії, побував у Вавилоні і Єгипті, плавав
по Нілу та по Понту Евксінському (Чорному морю),
досягши гирла Істра (Дунаю). Звідси Геродот подався
пішки у захоплюючу подорож в долини Дніпра і
Дону. Згодом в його працях знайшли відображення
особисті спостереження про особливості природи
місцевостей, які він відвідав, зокрема Північного
Причорномор'я. В Скіфії Геродота найбільше вразили
численні ріки, тому він описав їх особливо детально,
мальовничо і цікаво
Геродот із розмов з єгипетськими жерцями довідався
 про результати морської подорожі фінікійців (їхня
батьківщина знаходилася на території сучасного
Лівану), яка була споряджена на початку VI ст. до н.
е. за наказом фараона Нехо II. Метою експедиції було
здійснення плавання на кораблях вздовж берегів
Лівії, тобто Африки. Кораблі фінікійців прослідували
через Червоне море і попливли далі на південь вздовж
берегів континенту. При наставанні осені моряки
виходили на берег, де засівали землю зерном і
дочікувалися жнив, після збирання врожаю знову
пливли далі. На третій рік вони, обігнувши Африку,
пройшли Геркулесові стовпи (Гібралтарську протоку)
і у 595 р. до н. е. повернулися через Середземне море
до Єгипту. Таким чином, ця експедиція на практиці
довела, що Лівія повністю оточена водою.

Ганнон Приблиз Було здійснено морську подорож фінікійців під

но в 470 керівництвом Ганнона. Експедиція була споряджена в
р. до н. е.
Карфагені з метою заснувати торгові факторії та
колонії на атлантичному узбережжі Лівії. Ганнон
детально записував все, що він бачив, так що весь
прокладений ним шлях можна нанести на карту.
Проминувши Геркулесові стовпи, кораблі повернули
на південь. Недалеко від сучасного портового міста
Сафі в Марокко вони пройшли лагуну, біля якої
паслися слони. Південніше Ганнон заснував на
одному з островів поселення Керна, з якого здійснив
два плавання ще далі на південь. Під час другого
плавання він досяг острова Шербро, розташованого
напроти сучасного міста Фрітауна в Сьєрра-Леоне,
тобто майже на Т пн. ш. Тут мандрівники несподівано
побачили "диких чоловіків і жінок, тіла яких були
вкриті волоссям". Насправді це були, як пізніше
з'ясувалося, горили.
Аристотель 384—322 Він звернув увагу на те, що під час місячних
pp. до н. затемнень Земля відкидає на поверхню Місяця
е. колоподібний край тіні. Крім того, вказував учений,
вигляд зоряного неба при русі по меридіану на значну
відстань змінюється, що може відбуватися лише в
тому випадку, якщо спостерігач переміщується по
випуклій сфер
Ератосфен близько Вперше виконав з досить високою точністю
276—194 обчислення розмірів Землі. Ератосфен написав книгу
pp. до н. "Географічні записки", в якій він розповідає про
е. Ойкумену, дає характеристику Європи, Азії, Лівії та
п'ятьох кліматичних зон: жаркої, двох помірних і
двох холодних. За заслуги в становленні і розвитку
географії Ератосфена часто називають "батьком
географії".
Посідоній 135—51 Здійснив повторне вимірювання розмірів Землі.
pp. до н. Використовуючи схожий з Ератосфеновим метод, він
е. одержав приблизно на одну третину менші розміри
 довжини кола Землі та її радіуса проти близьких до
істини даних попереднього дослідника. Як це не
парадоксально, допущені ним грубі помилки у
визначенні розмірів Землі зіграли в майбутньому
певну роль у відкритті Америки. Справа в тому, що
Христофор Колумб, задумуючи добратися морським
шляхом до країни прянощів і золота — Індії, виходив
з розмірів Землі, одержаних Посідоніем, і вважав, що
відстань, яку йому доведеться подолати, пливучи на
захід, не така вже велика.
Гіппарх II ст. до Йому належить заслуга розробки теоретичних основ
н. е. визначення місцеположення будь-якого пункту на
земній поверхні. Він же першим розділив коло на 360
градусів. Гіппарх розробив широтно-довготну сітку
для зображення поверхні Землі. Екватор, вказував він,
— це великий круг, який ділить Землю на дві рівні
частини, так само як і меридіани, що проводяться
через полюси. Паралелі в міру наближення до
полюсів стають все коротшими. Гіппарх винайшов
більш простий і досконалий прилад для визначення
широти — астролябію на заміну гномону. Це був
круг, розділений на 360 частин, в центрі якого
розміщалася здатна до обертання стрілка. Підвішена
на кораблі астролябія дозволяла визначити широту у
відкритому морі шляхом вимірювання кута стояння
Полярної зірки або Сонця над горизонтом. Гіппарху
довелося першому зіштовхнутися з проблемою
зображення випуклої поверхні Землі на площині.
Зробити це непросто, бо сферична поверхня ніколи не
лягає на плоску без спотворень: її необхідно розрізати
або витягнути в різних напрямах.
Страбон 64—63 Географ та історик, який жив на рубежі старої та
pp. до н. нової ер, написав 17-томну "Географію", в якій
е. — 23 узагальнив різноманітні географічні відомості своїх
—24 pp. попередників. Переважали краєзнавчі ідеї: він досить
н. е. детально описав різні райони відомого на той час
світу. Зібрані ним дані про природу Європи, Азії,
Африки призначалися як довідковий матеріал для
державних чиновників Римської імперії та військових
діячів вищого рангу.

 Географічне знання у Середньовіччі

К. Птолемей II ст. н. е. Вважається «батьком картографії». Він використав
сітку паралелей і меридіанів, створену Гіппархом;
вперше зорієнтував карту північчю до верхньої
рамки, ввів поняття про широту і довготу. Як
основний (нульовий) меридіан він взяв лінію, що
проходила в напрямку північ — південь через
найбільш західні з відомих тоді островів —
Канарські, або Мадейра. Складена Птоломеєм карта
світу базувалася на неточних даних Посідонія про
розміри земної кулі, тому в ній викривлено справжні
 розміри суші та океану. Птолемей уже знав, що
Каспійське море не є затокою океану, що за Індією
знаходиться країна Хіна (Китай), звідки привозять
шовк, що Ніл бере початок біля Великих озер
Африки, а в Східній Європі є велика ріка Ра (Волга),
яка впадає в Каспій. Але водночас Птолемей увів у
науковий обіг і неправильні уявлення — наприклад,
що східний берег Африки повертає на схід і
з'єднується з Південною Азією, перетворюючи
Індійський океан у замкнений водний басейн.
Далекою від дійсності була й геоцентрична система
світу, описана Птоломеєм у праці "Велика побудова".
В "Посібнику з географії" вченим узагальнено
географічні уявлення дослідників давнього світу.

Марко Поло близько Венеціанський купець і мандрівник, який першим

1254– пройшов крізь безводні й високогірні райони Азії,
1324 досяг берегів Тихого океану, 25 років свого життя
подорожував країнами Сходу, 17 з яких прожив у
Китаї й успішно повернувся додому морем. Написана
з його слів “Книга про розмаїття світу...” (1298 р.).
Саме від Марко Поло в Європі вперше дізналися про
паперові гроші, кам'яне вугілля, азійські прянощі, які
були на вагу золота.

Марко Поло перебував сімнадцять років на службі у

великого монгольського хана Хубілая, обійшов увесь
Східний Китай, а на зворотному шляху побував в
Індії. У Венецію Поло повернувся в 1295 році морем,
супроводивши за дорученням монгольського хана
його дочку царівну, видану заміж за правителя Персії.
Ібн Баттута 1304- Майже 30 років свого життя провів у подорожах та
1377 пройшов суходолом і морем близько 130 тис. км,
тобто відстань утричі більшу земного екватора. У 21
рік вирішив здійснити пало¬мництво в священне
місто мусульман Мекку. Пройшовши вздовж
північного узбережжя Африки, Ібн Баттута
попрямував на Близькій Схід, де приєднався до
каравану й двічі відвідав Мекку. Подорожував також
Персією (нині Іран) й арабськими країнами, плавав на
кораблі у Східну Африку.
Згодом у мандрівника визрів задум побу¬вати в Індії.
Знайти корабель для подорожі, не вдалося, і Ібн
Баттута вирішив відправитися в подорож по суші.
Перетнувши територію сучасної Туреччини,
мандрівник відплив у Крим, а звідти дістався до
резиденції хана Золотої Орди, звідки продовжив шлях
до Індії. У Делі він прожив вісім років. Там Ібн
Баттута був направлений послом до монгольського
імператора, що правив Китаєм, але в дорозі його загін
потрапив у біду. Не бажаючи повертатися в Делі, Ібн
Баттута відплив на Мальдівські о-ви, де певний час
працював на посаді мусульманського судді.
Мандрівник також відвідав острови Цейлон та Су-
матра, де пересів на судно, що відходило у Китай.
Згодом, повернувшись до Індії, мандрівник знову
попрямував до Мекки, а з неї – на батьківщину у
Марокко.
Свою останню подорож Ібн Батута здійснив у 48
років. Він відправився до Африки й перетнув пустелю
Сахара, дійшовши до великої річки Нігер.
 Епоха Великих географічних відкриттів
Ерік Рудий та його У середини IX ст. нормани відкрили острів Ісландія.
син Лейф Еріксон. У Х ст. сюди приплив вигнанець за вбивство Ерік на
прізвисько Рудий. Але й в Ісландії підступний вікінг
пробув недовго. Зібравши команду, він відправився
шукати нові землі. Після тривалого й небезпечного
плавання мандрівники побачили зелені луки, почули
пташиний гомін, а вдалині – вкриті льодом землі.
Ерік помилково назвав відкриту їм країну Гренландія,
тобто Зелена Земля. Він й не здогадувався, що цей
найбільший острів на Землі майже весь вкритий
льодовиком, крім вузької смуги узбережжя.

В 999 році корабель сина Еріка Рудого, Лейфа

Еріксона, потрапив у шторм, який відніс судно далеко
на південь. Люди побачили лісистий берег, пологі
пагорби порослі диким виноградом та дикою
пшеницею. Це була Америка, у якій побували вікінги
за 500 років до Христофора Колумба. 
Мартін Бехайм В 1492 році створив перший глобус.

Бартоломеу Діаш 1450 — Був першим, хто обігнув південну частину

1500 африканського континенту і відкрив світові мис
Доброї Надії. Примітно, що йому вдалося на власні
очі побачити Індію на її територію він так і не
увійшов. Але про його життя відомо мало, а правжні
мотиви та шляхи, якими рухався мореплавцем
приховані під сімома замками. Але, тим не менше,
Бартоломеу Діаш зробив прорив в географічних
відкриттях того часу.

Христофор Колумб. 3 серпня 1492 року три кораблі на чолі з Колумбом

вийшли з іспанського порту Палос у відкрите море й
повернули на захід шукати Індію. Море було
спокійним, дув попутний вітер. Кораблі йшли більше
місяця. 15 вересня Колумб побачив вдалині зелену
смугу, гадаючи, що це земля. Але його радість
розсіялася. Це було скупчення велетенських
водоростей: так починалося Саргасове море –
найбільше в світі море без берегів. Через три дні
моряки побачили зграї птахів, що летіли на захід.
Значить, земля близько. Але й цього разу екіпаж
чекало розчарування. На кораблях почалися
хвилювання, які капітану ледь вдалося приборкати.
Нарешті, майже через місяць, одного разу
пізноввечері Колумб, вдивляючись вдалину, помітив
якесь світло. А вранці 12 жовтня 1492 року
 мандрівники побачили землю й згорнули вітрила. Цей
день вважається офіційною датою відкриття
Америки.
Моряки висадилися на невеликий острів порослий
пальмами. Колумб його назвав Сан-Сальвадор (один з
групи Багамських островів). У першу подорож також
були досліджені узбережжя острова Куба та острів
Гаїті. Повернувшись у Європу, Колумб привіз з
відкритих ним земель багато культурних рослин:
картоплю, тютюн, помідори, перець, соняшник,
кукурудзу.
Всього Христофор Колумб здійснив чотири
мандрівки в Америку й офіційно сповістив, про
відкриття нового шляху в Індію. З останньої
експедиції Колумб повернувся тяжко хворим й

невдовзі помер, так і не здогадавшись, що відкриті їм

землі не Індія, а нова частина світу.

Джон Кабот Майже одночасно з Колумбом, у 1497 p., також у

пошуках морського шляху до Індії та Китаю. Він
повторно (першими це зробили, як уже зазначалося,
нормани) відкрив Гренландію і Лабрадор, а його син
Себастьян заплив всередину Гудзонової затоки.
Васко да Гама Відкрив шлях до Індії. Грандіозна і водночас вкрай
драматична подорож Васко да Гами відбулася в 1497
—1499 pp. Він врахував досвід плавання Діаша і тому
ухилився від зустрічі із сильною Бенгальською течією
та лобовим вітром, вийшовши далеко в Атлантичний
океан і повернувши на схід лише на паралелі мису
Голкового. Далі він прослідував на північ уздовж
східного узбережжя Африки до Мозамбіка, де вперше
у цих широтах португальці вступили в контакт з
місцевим населенням. Взявши із собою на борт
арабського лоцмана, Васко да Гама лише за двадцять
три дні пересік Індійський океан. Всі кораблі прибули
до Калькути. Коли в серпні Васко да Гама
відправився у зворотну дорогу, тобто на захід, той
самий вітер постійно дув уже назустріч кораблям і не
дозволяв зробити швидкий маневр. Довелося пливти
аж три місяці, щоб пробитися до африканського
узбережжя. За цей час серед команди почалася цинга і
померло так багато людей, що Васко да Гама знищив
одне з трьох суден, які в нього залишилися. Два інші
після більш ніж дворічного плавання повернулися до
Лісабону, залишивши за кормою 24 тисячі миль і

втративши понад сто моряків.

Америго Веспуччі 1454- У 1502 р. досягнув берегів Америки. Веспуччі

1512 здійснив чотири мандрівки до берегів Америки на
кораблях під іспанським та португальським
прапорами, при чому сам не організовував та не
очолював жодної з них. Зіставивши отримані дані,
Веспуччі прийшов до висновку, що відкриті
Колумбом землі є не Азією, а є до того незнаним
материком, і запропонував назвати його “Новим
Світом”.
Фернанд Магеллан П’ять кораблів: «Трінідад», «Сан-Антоніо»,
«Консепсьон», «Вікторія», «Сантьяго» 20 вересня
1519 року вирушили в дорогу. Команда обігнула
східний берег Південної Америки. У березні 1520
року частка Моряків висловила бажання повернутися
в Іспанію, але Магеллан поборов назріваючий
заколот. У травні 1520 року було втрачено корабель
«Сантьяго», так що експедиція тривала на чотирьох
суднах. А у вересні Фернандо Магеллан разом з
флотилією пройшов протоку, названу пізніше
Магеллановою. Відразу після цього корабель «Сан-

Антоніо» повернувся в Іспанію. Потім більше трьох

місяців команда проходила Тихий океан. За весь цей
час не було жодної бурі, тому Магеллан і назвав
океан Тихим. Прибувши навесні 1521 року до
островів (пізніше названі Філіппінськими), Магеллан
вирішив підпорядкувати населення іспанському
королю. Експедиція встала на якір біля острова
Мактан. Тут, в сутичці з місцевими племенами, їх
вождем Лапу-Лапу 27 квітня 1521 року був вбитий
Фернан Магеллан. Без нього уцілілі судна флотилії
дісталися до Молуккських островів, де закупили
прянощів. З островів вийшли два кораблі —
«Тринідад» і «Вікторія». Перший відправився на схід,
але був змушений повернутися до островів Молукки,
де його захопили португальці за наказом короля, який
назвав Магеллана дезертиром. Лише судно «Вікторія»
повернулося на батьківщину, обігнувши Африку. Так
було здійснено першу кругосвітню подорож(1519-
1521), в результаті якої 4 з 5 кораблів не повернулися,
зате був знайдений шлях до островів Пряностей.
Абель Тасман 1642-1643 роках очолив експедицію, що з півдня
обійшла материк, який пізніше було
названо Австралією.Також Тасман відкрив великий
острів біля узбережжя материка, пізніше названий його
ім’ям – Тасманія. Тасман пройшов також уздовж
берегів Нової Зеландії, островів Тонга, Фіджі та ін. У
1644 році мореплавець обстежив північне

узбережжя Австралії і наніс його на карту.

Френсіс Дрейк У 1577-1580 роках він здійснив другу

навколосвітню подорож
Дрейк довів, що Вогняна Земля - острів, наніс
західне узбережжя Північної Америки на карту. За
заслуги у відкриттях королева
Великобританії присвоїла йому шляхетне звання
лицаря. Хоча він вважався героєм серед англійців,
серед іспанців вважався злочинцем і піратом,
відомим під прізвиськом El Draque, тобто «Дракон»,
адже він посприяв перемозі над Іспанською
Армадою у 1588 році. Його настільки незлюбили
іспанці, що король Філіп II навіть призначив за його
голову нагороду у 20 тис. дукатів.

Відкриття Нового часу.

Віллем Янсзон 18 листопада 1605 Янсзон вийшов на
судні«Duyfken»з Бантама в бік західного узбережжя
острова Нова Гвінея. Потім мандрівник перетнув
 східну частину Арафурского моря, не помітивши при
цьому протоку Торреса, проплив в затоку
Карпентарія, а 26 лютого 1606 висадився на березі
річки Пеннефазер в західній частині півострова Кейп-
Йорк, трохи північніше сучасного міста Уейпа (-
12.234444, 141.72055612 ° 14 '04 "ю. ш. 141 ° 43'14" в.
д. / 12.234444 ° ю. ш. 141.720556 ° сх. д.(G)(O)). Згодом
мандрівник склав карту близько 320 км дослідженого
їм узбережжя, яке він вважав частиною
острова Нова Гвінея. Знайшовши відкриті землі, які
він назвав«Нова Зеландія»(від нід. Nieu Zelandt)
занадто заболоченими, а аборигенів ворожими (було
вбито 10 членів експедиції), в липні 1606 Янсзон взяв
зворотний курс на бантом.
Таким чином, Віллем Янсзон офіційно вважається
першим європейцем, що досяг берегів Австралії.

Вітус Беринг  У 1725-1730 роках Перша камчатська експедиція

під керівництвом Вітуса Беринга остаточно
підтвердила наявність протоки між Азією та
Америкою. Завдяки Великій Північній експедиції
(1733-1743) на карту було нанесено північні райони
Сибіру, доведено неможливість регулярного
плавання водами Північного Льодовитого океану
через суцільну кригу.

Джеймс Кук Під час першої (1768-1771) він відкрив східне

узбережжя Австралії (до того часу голландці
приховували своє відкриття від європейців, тому
саме Кук розпочав її колонізацію) і встановив, що
Нова Зеландія складається з двох островів. Під час
другої експедиції (1772-1775) Джеймс Кук відкрив
низку островів у Тихому океані. Під час третьої
експедиції (1776-1780) кораблі Джеймса Кука
обігнули Австралію, а звідти повернули на північ –
до Гавайських островів і далі – до Північного
Льодовитого океану. Зіткнувшись з кригою,
мореплавець повернув назад до Гавайських
 островів. Це була його остання подорож. У 1779
році Джеймс Кук загинув у сутичці з місцевим
населенням. Цікаво, що Кук заперечував існування
антарктичного материка.

Александр 1769- Подорожував по Європі, Центральній і Південній

Гумбольдт  1859 Америці, Росії – Уралу, Алтаю, прикаспійських
територіям і Каспійському морю.
Написав багато визначальних наукових книг, серед
яких 30-томний твір «Подорож в рівноденні області
Нового Світу» в 1799-1804 (включали описи рослин,
геодезичні та картографічні матеріали, дані із
зоології, порівняльної анатомії тощо).
Своїм основним завданням він вважав «осягнення
природи як цілого і збір свідчень про взаємодію
природних сил». Гумбольдт створив такі наукові
дисципліни, як фізична географія,
ландшафтознавство, географія рослин. Розробив
метод ізотерм, склав карту їх розподілу і фактично
 дав обгрунтування кліматології як науки. Докладно
описав континентальний і приморський клімат,
встановив природу їх відмінностей. Гумбольдт
першим звернув увагу на небезпеку
великомасштабної вирубки лісів. Завдяки його
дослідженням були закладені наукові основи
геомагнетизму.
Фадей В 1819 року вирушили на двох кораблях – «Восток»
Беллінсгаузен і Миха і «Мирний», аби знайти материк на крайньому
йло Лазарєв півдні Землі. 28 січня 1820 року кораблі підійшли до
невідомого материка. Так був відкритий шостий
материк – Антарктида. Крім материка, мореплавці
побачили чимало островів. Вони визначили місце
розташування своїх стоянок і провели різноманітні
спостереження, зокрема за станом криги. Нині
Антарктида – це материк міжнародного
співробітництва, на якому є й українська наукова
станція «Академік Вернадський».

Микола Миклухо- Він дванадцять років жив серед папуасів Нової Гвінеї.
Маклай Вивчав життя та побут жителів островів Індонезії та
Мікронезії, досліджував узбережжя Австралії.

Девід Лівінгстон У 1840 р. він вирушив як проповідник

християнської релігії в Південну Африку. В 1849
році він пройшов через пустелю Калахарі до озера
Нгамі, де ще ніколи не бували європейці.
 Наступного року він досяг верхів’їв великої річки
Замбезі. В 1852 році Лівінгстон разом з багатьма
туземцями – провідниками розпочав велику
подорож на 33 човнах вверх по р. Замбезі. Саме тоді
вперше в історії він перетнув материк зі сходу на
захід, від р. Замбезі до Луанди. Коли раз Лівінгстон
спускався вниз за течією Замбезі, перед ним постав
величезний водоспад. Відкритому водоспаду
мандрівник дав назву Вікторія, на честь англійської
королеви. Він усе своє життя досліджував Африку
та зробив найбільший внесок у вивчення цього
материка.

Освоєння полярних широт.

Руаль Амундсен  14 грудня 1911 р. досягли Південного полюса

Роберта Скотта  Експедиція 18 січня 1912 р. дісталася Південного

полюса, але на зворотному шляху всі учасники
експедиції загинули

Географiчнi дослiдження на територiї України

В Україні наукові географічні дослідження значно розширилися у XIX ст. після
створення Харківського, Київського і Одеського університетів. Величезний внесок у
дослідження причорноморських степів і ґрунтів нашої країни зробив у другій половині
XIX ст. Василь Докучаєв. У різні часи Павло Тутковський і Гаврило
Танфільєв досліджували поверхню України та склали цінні карти її території.
Особливе місце у становленні та розвитку вітчизняної географії належить Степану
Рудницькому. У 1927 році в Харкові він організував і очолив Український науково-
дослідний інститут географії та картографії. С. Рудницький перший склав
комплексну географічну характеристику України, перший опрацював українську
географічну термінологію, створив першу фізичну карту території нашої країни, видав
кілька великих праць про Україну, що були перекладені різними європейськими
мовами.
Д. Воблий займався питаннями економічного районування, комплексного
розвитку економіки України. В. Кубійович досліджував життя населення та
особливості розвитку господарства Карпат.
 Тема 2.
Способи зображення Землі.
Зображення земної поверхні на малюнку, плані, карті, глобусі,
аерофотознімку та космічному знімку.

Зображення земної поверхні на малюнку.

Зображення земної поверхні на плані.

Зображення земної
поверхні на карті.
 Зображення земної поверхні на
глобусі.

Зображення земної поверхні

на аерофотознімку.

Зображення земної поверхні

на космічному знімку.
 Поняття «план місцевості», «географічна карта», «топографічна карта»,
«азимут».

План місцевості — зображення на горизонтальній площині у великому

постійному масштабі невеликої частини земної поверхні. Плани складаються переважно в
масштабі 1 : 2000 і більше. На них зберігаються обриси всіх елементів ділянки, але в
зменшеному вигляді. Це зменшення залежить від обраного для плану масштабу. Для
зображення на плані тих чи інших предметів застосовують певні умовні знаки
 Види умовних знаків.

Умовні знаки бувають:

• позамасштабні — використовуються для позначення об’єктів, що не виражаються у

масштабі карти. Такі знаки мають вигляд геометричних фігур, символів, малюнків;

• лінійні — застосовують для позначення об’єктів лінійного характеру (кордони, шляхи,

річки). Вони передають довжину і форму об’єктів. Ширина їх дещо збільшена, і тому на
карті її не вимірюють. Один із лінійних знаків — ізолінії — це лінії на географічних
картах, які з’єднують точки з однаковим значенням певної величини, наприклад тиску
(ізобари), глибини моря (ізобати), рівних температур (ізотерми);

• масштабні (контурні) — показують географічні об’єкти, що мають певну площу (ліс,

озеро тощо). Вони передають дійсні розміри об’єкта, складаються з контуру та його
заповнення кольором або штриховкою;

• пояснювальні — це словесні підписи, які доповнюють інші умовні знаки.

Географічна карта — зменшене зображення всієї земної поверхні або окремих її

частин на площині, побудоване за певними математичними правилами з урахування
кулястості Землі. Географічні карти поділяють за змістом, призначенням, масштабом,
охопленням території.

За змістом карти бувають двох типів:

• загальногеографічні; на них показують рельєф, водні об’єкти, населені пункти, шляхи

сполучення, державні кордони тощо.

• тематичні карти детально передають певну частину змісту загальногеографічних карт

(рельєф, рослинний покрив) або показують те, чого немає на загальногеографічних картах
(ґрунтовий покрив, клімат). Серед тематичних карт є карти природних (фізико-
географічні) та суспільних (суспільно-географічні) явищ.

За призначенням виділяють карти:

• спеціальні;

• навчальні;

• туристичні;

• навігаційні;

• довідкові.

Залежно від масштабу виділяють карти:

• топографічні (масштаб від 1 : 1000 до 1 : 100 000);

• оглядово-топографічні (масштаб від 1 : 100 000 до 1 : 1 000 000);

• оглядові (масштаб від 1 : 1 000 000);

або:
• великомасштабні (масштаб, більший за 1 : 200 000);

• середньомасштабні (від 1 : 200 000 до 1 : 1 000 000);

• дрібномасштабні (масштаб, менший за 1 : 1 000 000).

За охопленням території карти поділяють на карти півкуль, материків, океанів, морів,

заток, проток тощо.

Для зображення на картах географічних об’єктів застосовують певні умовні знаки

(пояснення див. вище), пояснення до яких наводяться у легендах карт. Легенда
розміщується на полях карти або на вільному місці всередині її рамок.
Основні відмінності плану та карти
На плані зображають невеликі території майже при цілковитому додержанні
подібності місцевості. На картах не всі елементи поверхні зображуються детально. Під час
складання планів не береться до уваги опуклість земної поверхні, а на картах вона
враховується завжди. На картах зажди зображується градусна сітка, а на планах зазвичай
креслять тільки стрілку, що вказує напрям на північ. Карту роблять у дрібнішому
масштабі, ніж план, тому на ній вміщається значно більша територія.

Топографiчна карта — це загальногеографiчна багатоаркушева (27000 листiв)

карта великого масштабу (1 : 200000 i бiльше).
Спотворення тут практично відсутні, а об’єкти місцевості передані досить
детально. В основі топографічних карт лежить так звана міжнародна мільйонна карта
світу — оглядово-топографічна карта всього земного суходолу, складена в
масштабі 1:1000000. Під час створення такої карти застосували рівнокутну циліндричну
проекцію, яка дає надзвичайно малі спотворення форм і розмірів зображуваних
об’єктів.
Аркуш однієї мільйонної карти отримують шляхом розграфлення земної кулі
меридіанами на 6-градусні колони (зони) і паралелями на 4-градусні ряди. Отже, кожен
аркуш карти масштабу 1:1000000 має вигляд трапеції розміром 4∘ за широтою і 6∘ за
довготою.
Прямокутна система координат на топографічній карті зображена лініями
кілометрової сітки.

Рис. Визначення географічних координат точки

Рис. Приклади топографічних карт.
Азимут — кут між напрямом на північ і напрямом на даний предмет.

Величину цього кута виражають у градусах і відлічують

за рухом стрілки годинника від 0° до 360°. Азимут предмета,
що розміщений на північ від спостерігача — 0° або 360°, на
південь — 180°, на схід — 90°, на захід — 270°. Для
визначення азимута компас повертають так, щоб поділка 0
збіглась з темним кінцем стрілки.
На плані місцевості напрям на північ часто позначають
стрілкою у верхньому правому куті. Якщо стрілки немає, то
північ плану завжди вгорі, південь — внизу, захід —
ліворуч, схід — праворуч. На карті напрями сторін
горизонту визначають за лініями градусної сітки.
 Картографічні проекції та їх спотворення.

Масштаб. Види масштабу.

  Масштаб - це міра зменшення відстаней певної місцевості, зображених на плані

або карті. Інакше кажучи, масштаб означає, у скільки разів відстані на місцевості
зменшено на папері.
 Градусна сітка Землі. Географічні координати точок.
Градусна сiтка – система умовних лiнiй (меридiанiв i паралелей) на географiчних
картах i глобусах.
Екватор – умовна лiнiя, яка розташована на однаковiй вiдстанi вiд полюсiв i розподiляє
земну кулю на двi пiвсфери – Пiвнiчну i Пiвденну. Вiн є найбiльшою паралеллю, довжина якої
приблизно 40000 км (360∘). Екватор з латинської мови перекладається як «той, що зрiвнює».
Ця назва невипадкова, бо екватор – це лiнiя постiйного рiвнодення.
Меридiани – це лiнiї на глобусi i картi, якi проходять точно вiд Пiвнiчного до
Пiвденного полюсiв Землi i вказують напрямок пiвнiч-пiвдень.
На глобусах і картах показують ті меридіани, які відповідають цілому числу
градусів, але насправді меридіан можна провести через будь-яку точку на земній кулі.
Меридіани відраховують від початкового (нульового) меридіана, тобто Ґринвіцького
меридіана. Цей меридіан ділить земну кулю на дві півкулі – Східну і Західну. Довжина
кожного меридіана дорівнює приблизно 20000 км (180°). Довжина 1° дорівнює 111,1
км.
Паралелi — це лiнiї, проведенi на глобусi та картi паралельно до екватора.
Паралелi вказують напрямок захiд-схiд. Відлік починається від екватора до півночі або
півдня (можливі значення широти: від 0°до 90°). Довжина всіх паралелей у
градусах 360°, а в кілометрах вона різна. Довжина 1° також різна, на екваторі вона
дорівнює 111,1км.
Географiчнi координати – географiчна широта i географiчна довгота. Вони
визначають положення точки на земнiй поверхнi вiдносно екватора i початкового
меридiана.
Географiчна широта – це вiдстань у градусах вiд екватора до точки, координати
якої потрiбно визначити.
Географiчна довгота – це вiдстань у градусах вiд початкового меридiана до
точки, координати якої треба визначити.

Географічна широта буває північною (пн.

ш.), якщо об’єкт розміщений північніше
екватора, та південною (пд. ш.), коли об’єкт
розміщений південніше екватора. Географічна
широта на Землі може змінюватися в інтервалі
від 0° до 90°. Усі точки, розміщені на одній
паралелі, мають однакову географічну широту.
Екватор – це початок відліку
географічної широти, тому його широта
становить 0°.
Кінцеві точки, до яких можна визначити
широту — це Північний та Південний полюси.
Їхня географічна широта становить 90°
відповідно північної і південної широти.
 Географічна довгота може бути східною
(сх. д.), якщо об’єкт розміщений на схід від
початкового меридіана, і західною (зх. д.), якщо
об’єкт розміщений на захід від початкового
меридіана. Початковий меридіан (Ґринвіцький) –
це початок відліку географічної довготи. Він має
довготу 0°. Оскільки вся земна куля має 360°, то
в кожній з півкуль (Східній чи Західній) довгота
може бути в інтервалі від 0°до 180°. Усі точки,
розміщені на одному меридіані, мають однакову
географічну довготу.

Абсолютна та відносна висота, їх визначення.

Абсолютна висота – перевищення

точки земної поверхні над рівнем моря.
Абсолютна висота точки, яка лежить вище
рівня океану, вважається додатною, а та, яка
лежить нижче, — від'ємною. Так, найвища
точка Українських Карпат гора Говерла має
абсолютну висоту 2061 м.

Відносна висота – перевищення однієї

точки земної поверхні над іншою.
(наприклад, висота гірської вершини над
рівнем дна найближчої долини). Відносну висоту можна також визначати як перевищення
однієї точки над іншою. Наприклад, найвища вершина Азії — Еверест (Джомолунгма,
8846 м) перевищує найвищу вершину Африки — вулкан Кіліманджаро (5855 м) на 2991 м.
На топографічних картах висоти точок місцевості (об’єктів, цілей) над рівнем моря
(абсолютні висоти) визначають за допомогою підписаних на карті позначок горизонталей,
об’єктів місцевості та прийнятої на карті висоти перерізу рельєфу.
 Зображення рельєфу на плані та карті
На плані місцевості і географічній карті рельєф показують за допомогою особливих
ліній — горизонталей.
Горизонталі — лінії, що з'єднують точки місцевості з однаковою абсолютною
висотою.
Одна горизонталь, що характеризує висоту, не дає уявлення про форми рельєфу.
Для цього необхідно кілька горизонталей, їх проводять через певні проміжки висоти: 1 м,
2,5 м, 5 м, 20 м, 40 м, 200 м і т.д. залежно від масштабу карти. Вершину позначають
точкою з зазначенням її висоти. За розташуванням горизонталей можна визначити
стрімкість схилу. Чим ближче підходять горизонталі одна до одної, тим стрімкіший схил,
чим далі — тим схил пологіший.
На плані місцевості, щоб розрізнити схил чи западину, проводять бергштрихи —
короткі лінії, що показують вільним кінцем напрям схилу.

При визначенні перевищень можливі такі ситуації:

1. Якщо точки знаходяться на одній горизонталі – перевищення дорівнює нулю.
2. Якщо позначки об’єктів підписані (визначені) на карті – перевищення дорівнює
різниці позначок.
3. При визначенні перевищень точок (об’єктів, цілей) на одному схилі необхідно
висоту перерізу рельєфу помножити на кількість горизонталей між цими
точками.
 4. Якщо точки знаходяться на значній відстані одна від одної необхідно визначити
висоти точок і взяти їх різницю.

Визначення відстаней на різних географічних та

топографічних картах.
Для вимірювання відстаней за картою необхідно мати такі інструменти: лінійку,
циркуль-вимірювач, курвіметр (механічний пристрій для визначення довжин кривих ліній
на карті). Для визначення відстаней за картою використовують наступні способи:

 лінійкою;

 циркулем;

 кроком циркуля;

 курвіметром;

 окомірно;

 підручними засобами;

Для визначення відстані лінійкою необхідно на карті виміряти відстань між об’єктами

в сантиметрах і помножити число сантиметрів на величину масштабу. Наприклад, на
карті масштабу 1:50 000 відстань між двома об’єктами дорівнює 8,4 см. Величина
масштабу даної карти: 1 см = 500 м. Отже, відстань на місцевості буде дорівнювати: 500
м/см  8,4см = 4 200 м.
Відомо, що на карті масштабу 1:100 000 відстань, яка виміряна в міліметрах,
помножується на 100, в результаті чого ми отримаємо дійсну відстань в метрах.
Наприклад, якщо відстань на карті масштабу 1:100 000 дорівнює 6,4 см, то на місцевості
вона відповідатиме 6 400 м (64100). При роботі з картами 1:25 000, 1: 50 000 і 1:200 000
виміряну відстань у міліметрах необхідно в першому випадку поділити на 4, у другому –
на 2, а у третьому – помножити на 2.
Циркулем вимірюються короткі відстані. Використання лінійного масштабу виключає
арифметичні розрахунки. Ніжки циркуля ставлять у головні точки умовних знаків
об’єктів, між якими необхідно визначити відстань, і, не змінюючи розхилу ніжок циркуля,
прикладають циркуль до лінійного масштабу, як показано на рис а. Кроком
циркуля вимірюють відстані, які перевищують довжину лінійного масштабу. Для цього
беруть за масштабом розхил циркуля, який відповідає якому-небудь цілому числу
кілометрів або метрів, і таким „кроком” проходять на карті відстань, яку необхідно
визначити, ведучи рахунок перестановок ніжок циркуля, а залишок визначають за
лінійним масштабом (рис. б).
Вимірювання відстані на карті циркулем (а) і кроком циркуля (б) за допомогою лінійного
масштабу

Нарощенням розхилу циркуля вимірюють ламані лінії. Спосіб заснований на

визначенні кола: „геометричне місце точок, рівновіддалених від центра”. Ламана лінія
шляхом перенесення відрізків перетворюється в пряму (рис. 7.5а).

Курвіметром вимірюють тільки звивисті лінії. Обертанням коліщатка стрілку

курвіметра встановлюють на нульову поділку, а потім коліщатком проводять по
вимірюваній лінії АВСD (рис.а) зліва направо або знизу вгору: отриманий відлік у
сантиметрах множать на величину масштабу даної карти. Наприклад, відлік курвіметра за
картою масштабу 1:100 000 становить 15 км, а за картою масштабу 1:50 000 – 7, 5 км (рис.
б).

Вимірювання відстані нарощенням розхилу циркуля (а) і курвіметром (б)

 Для визначення відстаней окомірно підраховують число квадратів кілометрової
сітки, що „вкладаються” у вимірювані лінії, і множать на величину сторони квадрата в
кілометрах. Спосіб застосовують у випадках,  якщо лінійний об’єкт розташований
поздовж вертикальних або горизонтальних ліній кілометрової сітки і використовують, як
правило, для наближених вимірювань і контролю результатів вимірювання
інструментами.
За відсутності інструментів відстань за картою
вимірюють підручними предметами. Наприклад, при відсутності лінійки, на смужці
паперу помічають олівцем об’єкти між якими вимірюють відстань, яку визначають за
координатною сіткою і лінійним масштабом. При відсутності курвіметра по звивистій
лінії викладають нитку, а потім, випрямляючи її, визначають довжину лінійкою.

Орієнтування на місцевості за місцевими ознакми.

Орієнтуватися – означає визначити на місцевості своє положення відносно сторін
горизонту, навколишніх
предметів. Головним напрямком
для орієнтування прийнято
вважати лінію північ–південь.
Основних сторін горизонту
чотири – північ (Пн.), південь
(Пд.), захід (Зх.), схід (Сх.). Крім
них існують проміжні сторони
горизонту. Наприклад, між
північчю і сходом знаходиться
північний-схід (Пн.-Сх.); між
півднем і заходом – південний-
захід (Пд.-Зх.) та ін. Вміти
орієнтуватися дуже важливо.
Відомі випадки, коли через
втрату орієнтування гинули цілі
експедиції.

1. За Сонцем
Орієнтування по сонцю та
годиннику зі стрілками доволі
точний спосіб. Сонце сходить у
східній частині небосхилу,
заходить – у західній і вдень йде
до заходу через південну частину
небосхилу. Для орієнтування
направляють годинну стрілку
на сонце. У першій половині
дня південь буде праворуч від
сонця, а після обіду навпаки –
ліворуч.
 2. За зорями. Вночі, коли не видно
місцевих ознак і немає Сонця, можна
орієнтуватися за зорями. Для цього потрібно
знайти на нічному небі Полярну зорю. Вона
вказує напрямок на північ. Щоб не помилитися,
спочатку знаходять сім зірок сузір’я Великого
Возу (Великої Ведмедиці), яке нагадує ківш з
довгою ручкою. Далі подумки з’єднують
прямою лінією дві зорі, розташовані на краю
ковша. Потім продовжують лінію до крайньої
зорі на “ручці” сузір’я Малий Віз (Мала
Ведмедиця). Ця крайня яскрава зоря і
буде  Полярною.

3. За компасом. Більш точно сторони горизонту

можна встановити за приладами. Найзручнішим
з них є компас. Намагнічена стрілка компаса
завжди темним кінцем спрямована на північ.
Для визначення сторін горизонту компас
кладуть на горизонтальну поверхню (або
долоню). Потім коробку компаса повертають
так, щоб позначка Пн. на шкалі компаса
співпала з темним кінцем стрілки. Це означає,
що ви зорієнтували компас. Тоді позначки
основних сторін горизонту на циферблаті
компаса будуть вказувати напрямки, де ці
сторони розташовані.

4. За корою та кроною дерев. Так, з північного боку кора дерев і

великі камені вкриті мохом. З південного боку крона дерев
густіша, ніж з північного. На південь від найближчого дерева
розташовуються мурашники.
 5. За річними кільцями на пеньку. Пеньок теж
допоможе вам визначити сторони горизонту. Річні
кільця на зрізі з південного боку товстіші, а з північного
— тонші.

У географічній літературі описано багато природних

орієнтирів. Проте потрібно пам’ятати, що вони не є
абсолютно точними, і для надійності потрібно
використовувати відразу кілька місцевих ознак. Свої
особливості є в орієнтуванні на морях та океанах.
Найкраще орієнтуватися на місцевості за компасом.

Значення карт у житті людини.

Географічні карти містять у собі величезний науковий матеріал. Вони є джерелом
знання. Вдумливе вивчення фізичної карти дає загальне уявлення про всю природу
території. Тому для практичної мети потрібні детальні карти рельєфу, ґрунтів,
рослинності, кліматичні та ін. На основі вивчення карт ведуться розвідування корисних
копалин, роботи по проектуванню і будівництву залізниць, автомагістралей,
трубопроводів, водних споруд тощо.
Економічні карти відображають господарство території, дають різноманітну його
характеристику або часткову — однієї певної галузі (наприклад, промисловості). За
допомогою карт проводиться детальне вивчення території для правильного географічного
розміщення промисловості і сільського господарства, будівництва складних підприємств.
Проектування господарського будівництва, які здійснюють десятки науково-дослідних
інститутів, пов'язані із розробкою різноманітних і складних карт.
Економічні карти використовуються при техніко-економічному проектуванні і
плануванні. В сільському господарстві за допомогою карт оцінюється природно-
ресурсний потенціал, здійснюється меліорація, розглядаються питання економічної
ефективності розвитку і розміщення.
Карти використовуються в навігації морських і річкових суден, літаків, космічних
кораблів. Незамінні карти у військовій справі. Вони надійний путівник у туристичних
походах і пішохідних маршрутах. Карти є незамінним посібником для шкільного
навчання.
 Тема 3.
Літосфера та рельєф.
Внутрішня будова Землі. Поняття «земна кора», «літосфера»,
«літосферні плита», «тектонічні структури», будова та типи земної
кори, породи та мінерали, що її складають.

Земля має складну внутрішню будову. Вона має три основні оболонки:

 внутрішній шар — ядро

 проміжний шар — мантія

 зовнішній шар — земна кора

Ядро (33,5% загальної маси планети)

розташоване в центрі Землі. Розташовано
ядро на глибині 2900-6371 км. Радіус
ядра становить 3500 км. Його склад та
особливості ще до кінця не визначені.
Припускають, що зовнішнє ядро рідке, а
внутрішнє складає тверду частину ядра.
Температура в ядрі, ймовірно,
сягає 5000∘С.
Мантія (66% загальної маси планети)
– оболонка Землі, що розташована під
земною корою та простягається
приблизно до глибини 2900 км, тобто до
ядра. Породи переважно у твердому стані
при температурі понад 1300∘С1300∘С, але
у верхній частині мантії
розташована астеносфера — в’язкий
шар, де температура сягає таких значень, що тверда речовина починає плавитися.
Земна кора (0,5% усієї нашої планети) — тверда шарувата оболонка Землі товщиною
від 5 км під океанами до 70 км під гірськими масивами материків.
Верхній шар земної кори складається з пухких осадових відкладів. Через це він дістав
назву осадовий. Наступний під осадовим шар утворений з кристалічних гірських порід,
близьких за складом до гранітів. Тому його називають гранітний. Найнижчий шар
складається переважно з порід, близьких за своїми властивостями до базальтів. Його
називають базальтовим.
Земна кора поділяється на материкову та океанічну.
 Літосфера - зовнішня тверда оболонка Землі, яка включає земну кору і верхню частину
мантії (астеносферу). Потужність літосфери під океанами сягає 5 — 100 км (мінімальна
під серединно-океанічними хребтами, максимальна на периферії океанів),
під континентами — 25 — 200 км і більше (мінімальна — під молодими гірськими
утвореннями, вулканічними дугами і континентальними рифтовими зонами, максимальна —
під щитами древніх платформ). Найбільші структурні одиниці літосфери — літосферні
плити, розміри яких у поперечнику становлять 1 — 10 тис. км. Всі плити складаються з
материкової або океанічної земної кори. Деякі можуть бути складені з масиву
континентальної кори, пов'язаної з океанічною.

Мал. Літосферні плити минулих епох

 Мал. Сучасні  літосферні плити

Тектонічні структури – це великі ділянки  земної кори, що обмежені глибинними

розломами. Будову й рухи земної кори вивчає геологічна наука тектоніка.
Найбільшими тектонічними структурами є платформи і рухомі пояси.
Платформа – це відносно
стійка ділянка земної кори з
досить плоскою поверхнею,
що лежить на місці
зруйнованих складчастих
споруд. Вона має двошарову
будову: знизу залягає
кристалічний фундамент,
складений давніми твердими
породами, над ним – осадовий
чохол, утворений молодшими
відкладами. На платформі
виділяють щити і
плити. Щит є припіднятою аж
до земної поверхні ділянкою
кристалічного фундаменту платформи. осадовий чохол на ньому є малопотужним і не
суцільним. Плита – це ділянка платформи, де фундамент занурений на глибину і всюди
перекритий осадовим чохлом.
 Рухомий пояс – це видовжена ділянка земної кори, в межах якої тривалий час
відбувалися давні й продовжуються сучасні рухи земної кори. У рухомому поясі
розрізняють складчасті споруди, крайові (передгірні) прогини.

У земній корі налічується близько 3 тис. мінералів і понад 1,5 тис. гірських порід.
Мінерали — це однорідні тіла, які складаються з однієї речовини. Наприклад, вода,
золото, кварц, польовий шпат, слюда, кам'яна сіль, алмаз та ін.
Мінерали в чистому вигляді трапляються в природі порівняно рідко. Найчастіше вони
бувають у різноманітних сполуках, утворюючи гірські породи.
Гірські породи — це сполучення кількох мінералів або скупчення одного у великій
кількості в земній корі. Наприклад, до складу гірської породи граніт входять три мінерали:
кварц, слюда, польовий шпат. Накопичення мінералу кальциту у великій кількості утворює
гірську породу вапняк. Мінерали та гірські породи мають різні властивості, за якими вони
відрізняються один від одного: колір, блиск, твердість, наявність кристалів тощо.
Магматичні  гірські
породи утворились внаслідок
затвердіння речовини
верхньої мантії Землі,
природного силікатного
розплаву ― магми (з
грецької ― тісто, місиво), яка
піднімаючись уверх при
геотектонічних процесах,
охолоджується і затвердіває.
Осадові гірські породи
утворились з продуктів
руйнування будь-яких
гірських порід, які випали в
осадок на поверхні землі або
на дні водоймищ без участі
або за допомогою живих
організмів.
Метаморфічні гірські
породи утворились із магматичних та осадових внаслідок перекристалізації на глибині під
впливом високої температури і великого тиску, а також різних фізико-хімічних процесів.
Геологічне літочислення, геологічний вік, геохронологічна таблиця.
У дослідженнях Землі вчені використовують поняття геологічного часу, яке відбиває
послідовність подій, що відбувалися на планеті. Найбільш суттєві з них пов’язані з
інтенсивними процесами горотворення, зміною конфігурації берегової лінії, появою і
зникненням тих або інших видів живих організмів.
Джерелом інформації про розвиток Землі протягом геологічного етапу насамперед є
осадові гірські породи, які в переважній більшості сформувалися у водному середовищі й
тому залягають шарами. Чим глибше від земної поверхні лежить шар, тим раніше він
утворився і, отже, є більш давнім відповідно до будь-якого шару, який розташований
ближче до поверхні і є більш молодим. На цьому простому міркуванні ґрунтується
поняття відносного віку гірських порід, яке лягло в основу побудови геохронологічної
таблиці.
На початку XX ст. П. Кюрі та Е. Резерфордом був запропонований радіометричний
метод визначення абсолютного віку порід і скам’янілостей, який ґрунтується на швидкості
розпаду радіоактивних елементів. Уважається, що Земля як планета існує вже близько 5
млрд років. Однак абсолютний вік найдавніших гірських порід, досліджених ученими, не
перевищує 4,5 млрд років. Таким чином можна розрахувати абсолютний час утворення
гірських порід, час існування рослин і тварин.
Історію розвитку Землі поділяють на догеологічний і геологічний час. Догеологічний
час — період, коли Земля формувалася як планета (приблизно 1 млрд років). Геологічний
час — це період утворення земної кори.

Геохронологічна таблиця.
 Внутрішні процеси в літосфері. Рухи літосферних плит.
Походження материків і океанів. Вулкани та землетруси, райони їх
поширення.

Глибинні шари Землі

мають дуже високу температуру
та перебувають під величезним
тиском шарів, що лежать вище.
Температура і тиск дуже
впливають на складні процеси,
що проходять у літосфері. Під їх
впливом відбуваються такі
явища, як рухи літосфери та
магматизм.

Рухи літосферних плит:

1. Вертикальні;
2.Горизонтальні.

До вертикальних рухів літосфери відносяться повільні опускання окремих ділянок

земної кори зі швидкістю кілька сантиметрів на рік. Вони пов’язані з дією процесів, що
відбуваються в надрах землі. У результаті повільного опускання земної поверхні великі
території можуть бути затоплені морем. Тривале підняття може призвести до
протилежного результату: дно моря стане суходолом. Гірські райони піднімаються з
більшою швидкістю, ніж проходить підняття рівнин. Наприклад, Гімалаї, Анди ростуть зі
швидкістю до кількох сантиметрів на рік.
Горизонтальні рухи літосферних плит пов’язані із зіткненням і розходженням
літосферних плит і розташованих на них материків, що зумовило утворення сучасних
гірських систем, океанічних западин, островів тощо.
Процес формування сучасного вигляду материків і океанів триває. Це підтверджується
численними результатами досліджень учених різних галузей.
Якщо подивитися на карту світу, можна помітити, що обриси західних берегів
Південної Америки й обриси східних берегів Африки подібні, а це свідчить про те, що
колись вони були єдиним цілим. Крім того, і гірські породи на віддалених один від одного
материках подібні за складом і походженням
 Мал. Види горизонтальних рухів літосферних плит.

Походження материків і океанів.

На думку вчених, майже 4 млрд років тому первинна атмосфера Землі почала
поступово охолоджуватися, водяна пара, яка потрапляла в повітря із застиглої магми,
утворювала хмари. Вода заповнила всі заглибини, дала початок первинному океану.
Ділянки суходолу, які виявилися незатопленими, стали основою сучасних материків.
Згідно із сучасними уявленнями, сотні мільйонів років тому на Землі утворився один
велетенський материк, який учені називають Пангея, й один океан — Панталлас.
Унаслідок тектонічних рухів Пангея майже 150-220 млн років тому розкололася на два
великих материки — Лавразію та Гондвану. Між ними виник океан Тетіс.
Розкол Лавразії, який розпочався 135-200 млн років тому, дав початок окремому
існуванню сучасних материків Євразії та Північної Америки. Материк Гондвана також
розколовся, й утворилися материки Африка, Південна Америка, Австралія, Антарктида та
сучасний півострів Індостан, який рухався в бік Євразії, аж поки не приєднався до неї.
 Землетруси — підземні поштовхи й коливання земної кори, зумовлені раптовим
звільненням накопиченої енергії земних надр під час тектонічних процесів. Щороку
спеціальні прилади —
сейсмографи
реєструють на Землі
понад мільйон
порівняно слабких
поштовхів і 15—20
сильних.
Найвідчутнішого
поштовху зазнає місце
на поверхні Землі —
епіцентр, що
розташований над
вогнищем землетрусу в
глибині Землі —
гіпоцентром. Сила землетрусів оцінюється в балах за ступенем руйнівної дії або за
кількістю виділеної енергії (шкалою Ріхтера).
Першість за кількістю землетрусів поділяють Японія та Чилі, які розташовані в місцях
активної взаємодії літосферних плит. В Україні підвищена сейсмічна активність
спостерігається в районах активних тектонічних рухів земної кори на заході, південному
заході та півдні.

Вулканізм — сукупність явищ, пов’язаних із переміщенням магми в земній корі та

виливанням її на
поверхню у вигляді
лави. Магма — це
речовина мантії, що
складається з
розплавлених гірських
порід та мінералів.
Розрізняють діючі та
згаслі вулкани. До
діючих належать такі,
виверження яких
відбувалося протягом
історії людства. Їх кількість за різними оцінками коливається від 600 до 950. Найбільше
діючих вулканів розташовано в районах, де проходять межі літосферних плит. На
території України згаслі вулкани є в Карпатах (Вулканічний хребет) і Кримських горах. У
багатьох районах вулканізму зустрічаються гарячі джерела й гейзери. Гейзери — фонтани
гарячої води й водяної пари, які викидаються на поверхню Землі.
 Райони поширення вулканізму та землетрусів.

Зовніщні процеси, що змінюють земну поверхню.

На земну поверхню постійно впливають, окрім внутрішніх, зовнішні сили:
вивітрювання, текучі й підземні води, вітер, моря і льодовики. Якщо внутрішні сили
створюють рельєф, то зовнішні його руйнують.

Робота морів
Морські хвилі як руйнують берег, так і весь час переміщують гірські породи з
одних місць та відкладають їх в інших. В результаті всіх цих видів роботи
моря виникають різні берегові форми рельєфу. На узбережжях виникають кліфи –
берегові урвища з плоскою поверхнею. До підніжжя кліфу приєднується вирівняна морем
тераса, зверху вкрита нанесеними хвилями піском та галькою – пляж.
. 
У зв’язку з тим, що пухкі породи розмиваються водою швидше, ніж тверді, берег
руйнується нерівномірно і узбережжя виглядає досить мальовничо: тут виникають бухти,
складені твердими породами миси, арки, печери.
Хвилі нерідко переносять пісок, гальку, черепашки молюсків вздовж краю
суходолу й відкладають їх. Так виникають коси, низькі й вузенькі намивні смуги суші,
приєднані одним кінцем до берега, а
іншим виступають у бік моря. Довгі коси
називають стрілками, зокрема Арабатська
стрілка в Криму, яка тягнеться з півночі на
південь на 113 км. Коли коса досягає
протилежного берега і відокремлює від
моря лагуну, виникає перейма. Якщо
морські відклади накопичуються на певній
відстані від берега і йдуть паралельно
ньому утворюють бари. 
Море виконує велику роботу не
лише біля берега, але й на глибинах. На
дні відкладаються різні осадові гірські
породи, як органічного походження
(вапняки, фосфорити), так і уламкового
(пісок, галька) й хімічного (кухонна сіль). 

Вивітрювання

Вивітрювання — це
руйнування і зміни гірських
порід під дією коливань
температури повітря, вологи й
живих організмів. Розрізняють
фізичне, хімічне та органічне
вивітрювання.

Фізичне вивітрювання відбуваєть
ся здебільшого під впливом зміни
температури повітря впродовж
доби і року. Доторкнись до
каменя вдень і ти відчуєш його
тепло. Уночі він охолоджується. І так щодоби та взимку і влітку. Від нагрівання камінь
розширюється, від охолодження — стискається. Врешті-решт він розтріскується. Від скелі
при цьому відриваються брили різної величини, які з подальшим вивітрюванням
розпадаються на дрібні уламки, насамкінець перетворюючись на пісок і пил.
При хімічному вивітрюванні долучаються до роботи повітря і вода з розчиненими в
ній речовинами. При цьому порода не лише подрібнюється, а й перетворюється на іншу,
зовсім не схожу на первісну. Наприклад, твердий польовий шпат перетворюється на м'яку
й пухку білу глину, з якої виробляють порцеляновий посуд.
Органічне вивітрювання призводить до руйнування та зміни під впливом живих
організмів — бактерій, грибів, лишайників, тварин.

Робота поверхневих вод

Вода виконує роботу трьох видів: руйнування — вимиває, або розчиняє речовини
земної кори; транспортування — переносить своїм потоком дрібні частинки; відкладання
— створює нові форми. Якщо схили складені пухкими породами, то вода поступово
прокладає собі постійний шлях, яким вона стікає і виносить ці породи. Поява невеликої
вимоїни свідчить про те, що розпочався процес ерозії — руйнування поверхні водними
потоками. 
Поступово вода поглиблює й розширює вимоїну. Вона перетворюється на яр,
спочатку невеликий, а потім — глибокий та широкий. Так, в Україні утворюються яри,
довжина яких вимірюється в кілометрах. Вони знищують родючі грунти, заважають
будівництву. Якщо не вести боротьбу, яри збільшуватимуться після кожного дощу.
З часом ерозія послаблюється, схили яру стають положистими, заростають. Яр
перетворюється на балку — улоговину, порослу травою, чагарниками або деревами.
Зазвичай балка — це кінцева стадія розвитку яру.

Робота підземних вод

Підземні води залягають у верхній частині земної кори до глибини 12 — 16 км.

Слід зазначити, що з півночі на південь глибина їх залягання зростає. Підземні води чисті
й прозорі, подекуди мінералізовані, бувають теплі й навіть гарячі (термальні).

Підземні води виконують роботу трьох видів: руйнування, перенесення й

відкладання. Просочуючись крізь грунт і верхні шари земної кори, вони вимивають або
розчиняють деякі гірські породи (вапняки, гіпси, кам'яну сіль тощо), утворюючи
порожнини, наприклад печери в Кримських горах та на Поділлі.
Під впливом підземних вод зазнає змін рельєф — на земній поверхні виникають
зсуви, обвали, воронки тощо.
 Робота льодовиків.
Льодовики порівняно зі снігом і
льодом відіграють важливу роль у
руйнуванні корінних порід, їх
трансформуванні та утворенні нових типів
гірських порід. Вони суттєво впливають на
формування рельєфу Землі.
Рухаючись, маса льоду руйнує
гірські породи внаслідок переміщення і
тертя льодовика об його ложе та оточуючі
схили долин. Процес руйнування гірських
порід під час руху льодовика
називається екзарацією або льодовиковою ерозією. 
Уламковий матеріал, захоплений
льодовиком, переноситься на значну
відстань. Сам матеріал утворює морени –
скупчення погано відсортованих і
різномасштабних уламків порід, які
нагромаджувались під льодовиком, перед
його краєм і на льодовиковій поверхні.
Моренні вали представлені
переважно озами, зандрами і друмлінами.
Ози – це лінійно витягнуті моренні
гряди довжиною до десятків кілометрів,
шириною 40-100 м і висотою 20-30 м. Іноді
вони досягають висоти до 100 м. Переважно
ози закінчуються сплющеними конусами
виносу, які часом трапляються самостійно.
Зандри – це полого-хвилясті рівнини, що розташовуються безпосередньо за
зовнішнім краєм кінцевих морен, тобто за межами розтягнутого льодовика.
 Друмліни – це продовгуваті
пагорби, які розташовані в
напрямі руху льодовика в районі
накопичення основної морени. Їх
протяжність змінюється від
декількох сотень метрів до
декількох кілометрів, а ширина –
від 100 до 400 м. Висота
друмлінів не перевищує 45 м.

Робота вітру.
Вітер здійснює руйнівну роботу — видуває пухкі породи, спричиняє пилові бурі та
обточує скелі; транспортну — переносить піщинки на десятки й сотні кілометрів; творчу
— створює нові форми рельєфу.
 В деяких районах Землі вітер створює химерні
витвори, обточує скелі на кшталт скульптора, надаючи їм
найдивовижніших обрисів — чи то постаті людини, чи то
тварини, чи то казкового замку (мал..61)
Коли йдеться про пустелі, в уяві постає така
картина. Під нещадним сонцем вітер перевіває гарячий
пісок, утворюючи величезні горби серпоподібної форми
— бархани. Навітряний схил бархана пологий. По ньому
вітер здіймає піщинки на вершину і скочує їх униз по
крутому підвітряному схилу. Так бархан пересувається зі швидкістю кілька сотень метрів
за рік. Висота барханів досягає 200 — 500 м.
Якщо бархани — це ознака пустелі, то піщані дюни виникають і в інших
природних зонах на піщаних берегах морів, озер, річок. Багато дюн є на узбережжі
Балтійського моря. Дюни мають майже таку саму форму, як бархани. Проте дюни значно
менші (від 5 до 100 м) і перемішуються повільніше (до 10 м за рік). В Україні вони є на
окремих ділянках узбереж Чорного та Азовського морів і берегах Дніпра.
Розвіювання барханів і дюн завдає великої шкоди. Вони засипають дороги, сади,
поля, навіть населені пункти. Для запобігання цьому на пологих схилах висаджують
дерева й чагарники. За цих умов вітер не може переносити піщинки через вершину.
 Корисні копалини,їх класифікація за походженням.

Корисні копалини — мінеральні утворення земної кори, хімічний склад і фізичні

властивості яких, дають змогу ефективно використовувати їх у сфері
матеріального виробництва.

Класифікація корисних копалин залежно від їх використання.

Паливні – використовуються, як паливо.
Металеві – для виплавки металів.
Неметалеві –сировина для хімічної та будівельної промисловостей.

Основні форми земної поверхні: гори та рівнини.

Основними формами рельєфу Землі є гори і рівнини. Гори займають 40 % суші

земної кулі, рівнини — 60 %.
Визначення
Рiвнини — вiдносно рiвнi дiлянки земної поверхнi, що мають перепади
вiдносних висот не бiльше за 200 м.
Рівнинам у тектонічній структурі відповідають платформи.
За висотою рівнини поділяють на низовини (від 0 до 200 м над рівнем
моря), височини (від 200 до 500 м над рівнем моря) і плоскогір’я (500-700 м над рівнем
моря). Серед піднесених рівнин розрізняють плато і кряжі.
Плато — підвищені рівнини, відокремлені крутими уступами від навколишніх низовин.
Прикладом можуть бути Великі рівнини у Північній Америці.
Кряжі — це залишки зруйнованих височин, як-от Донецький кряж.
Найбільша на Землі низовина — Амазонська, що в басейні річки Амазонка.
За утворенням виділяють первинні та вторинні рівнини.
 Первинними називають рівнини, які колись були морським дном, але з часом
земна кора піднялася, море відступило, а його дно стало суходолом (Західносибірська
рівнина, Причорноморська низовина).
 Вторинні рівнини утворюються внаслідок руйнування гір, як-от на території
Африки та Східносибірське плоскогір’я. Або внаслідок річкових наносів, як Індо-
Гангська та Месопотамська низовини в Азії, Амазонська низовина в Південній
Америці. В Україні значною мірою річковими наносами Дніпра утворені
Придніпровська та Поліська низовини.
За характером поверхні рівнини поділяються на:
 Плоскі (Західносибірська рівнина)
 Горбисті (Волинська височина, Придніпровська височина)

Гори — дiлянки земної поверхнi, що високо пiдiймаються над прилеглими

рiвнинами та мають сильно розчленований рельєф.
Гiрська країна — велика територiя з гiрськими рельєфами й гострими вершинами.
Гiрський хребет — лiнiйно витягнута форма рельєфу, обмежена схилами, що
розходяться в протилежнi боки.
Гребiнь — найвища частина гiрського хребта.
Перевали — зниженi мiсця гiрських хребтiв, якi сполучають долини, що лежать з обох
бокiв вiд хребта.
Горам у тектонічній структурі відповідають області складчастості.
За висотою гори поділяють на:
 низькі (до 1000 м): Урал, Кримські гори
 середні (1000—2000 м): Карпати, Скандинавські гори
 високі (понад 2000 м): Гімалаї, Анди.
Висота гір залежить від виду гірських порід, які їх складають, і швидкості
піднімання (зростання гір). Так гори, складені нестійкими породами (піщаник, вапняк
та інші), швидко руйнуються і, незважаючи та їхній «молодий вік», мають окремі
вершини і є відносно невисокими. Наприклад, Карпати – це молоді гори альпійської
складчастості, але за висотою вони середні.
За віком гори поділяються на:
 молоді (процес горотворення ще не завершений, молодші за 60 млн. років): Альпи,
Памір
 старі (вік утворення перевищує 60 млн. років): Урал, Скандинавські гори
Причиною різноманітності гір Землі є також їхнє утворення.
 Складчасті гори сформувалися на рухомих ділянках земної кори, найчастіше на
краях літосферних плит, коли земна кора стискалася, а гірські породи зминалися
у складки. За віком складчасті гори молоді, вони утворилися в нашу
(Кайнозойську) еру. Наприклад: Гімалаї, Кордильєри, Кавказькі, Карпати.
 Складчасто-брилові (відродженні) гори формуються, коли на місці знаходження
старих гір знову починаються процеси горотворення. Вони мають вирівняні
вершинні поверхні, як у давніх гір, але круті схили і значну висоту, як у молодих
гір. Такі гори є давніми за віком. Наприклад: Уральські гори, Аппалачі, Тянь-
Шань.
 Вулканічні гори виникають унаслідок вулканічних вивержень. Вулканічні гори
часто мають характерну конусоподібну вершину. Наприклад: Ельбрус,
Ключевська Сопка, Фудзіяма.

Рельєф дна Світового океану.

Шельф (з англ.
– полиця), або
материкова відмілина
являє собою підводну,
затоплену морем
частину материка. Це
рівнинна частину дна,
яка прилягає до
суходолу й має
однакову з ним
геологічну будову.
Глибини шельфової
зони зазвичай не
перевищують 200 м,
але в окремих випадках
сягають 1500-2000 м.
Шельф на фізичній
карті світу показаний
світло-блакитним
кольором.
Материковий
схил – це дуже
нахилена поверхня дна,
яка з’єднує шельф з ложем Океану. Її схили дуже стрімкі, часто порити підводними
потоками. Глибина в межах материкового схилу швидко змінюється: від 200 м до 2500 м.
Ложе Океану займає майже половину площі поверхні планети. Його будова дуже
складні. В межах океанського ложа виділяють такі основні форми рельєфу: глибоководні
рівнини, підводні гори й глибоководні жолоби. Їх утворення пов’язане з рухами
літосферних плит та вулканізмом. Як і на материках, рівнини розташовані в центрі
літосферних плит, в той час, як гори – переважно на їх краях. Специфічні форми рельєфу
дна – глибоководні жолоби – формуються також на краях плит. Часто на дні Океану
виникають вулканічні гори навіть у середині літосферних плит.
Найактивніші виверження вулканів та землетруси спостерігаються на краях
літосферних плит. В центральних частинах всіх океанів, де відбувається розходження
літосферних плит, тягнуться гори, висотою 2000-4000 м. Їх називають серединно-
океанічними хребтами. Вони з’єднані між собою й утворюють єдину систему,
протяжністю понад 60 тис. км, що становить 1,5 земних екватори. Інколи серединні
хребти виходять на поверхню води в вигляді островів, наприклад Ісландія. По середині
хребтів тягнуться глибокі рифти, з яких виливається лава й весь час добудовує гори, що не
дає змоги воді їх вирівняти. Найвідомішим з таких хребтів є Серединно-Атлантичний, як
складається з двох гілок: північної та південної. Крім серединних хребтів, в Океані
трапляються окремі підняття, які часто є продовження гір на материках. Наприклад,
хребет Ломоносова у Північному Льодовитому океані.
У місцях зіткнення океанічної літосферної плити з материковою на дні Океану
сформувалися глибоководні жолоби – довгі та вузькі пониження дна – облямовані
групами островів. На фізичній карті вони позначені темно-синіми смугами. Всього
відкрито 19 таких жолобів у Світовому океані, 15 з них – у Тихому океані, в тому числі й
найглибший, Маріанський (11022 м).

Значення рельєфу в господарській діяльності людини та вплив

діяльності людини на рельєф.
Рельєф безпосередньо й опосередковано впливає на господарську діяльність людини,
особливо на будівництво та вирощування сільськогосподарських культур. Від нього
залежать площі орних земель, сінокосів, пасовищ, що визначають виробничу
спеціалізацію сільського господарства. Від особливостей розташування окремих форм
рельєфу залежать розміщення і конфігурація сільськогосподарських угідь, на яких
вирощують ті або інші культури, використання техніки різного типу, умови проведення
меліоративних робіт.
Нахил земної поверхні впливає на характер стоку води, зволоженість та інтенсивність
змиву ґрунтів, можливості утворення ярів та їхнього подальшого розвитку.
Від рельєфу і геологічної будови території залежать особливості прокладання і
будівництва різних інженерних споруд, видобуток корисних копалин.
Щорічно із земних надр видобувають мільярди тон корисних копалин. У районах, де
здійснювався їх видобуток, залишаються кар’єри, відвали, терикони. Такі ділянки
необхідно відновлювати. Для цього їх вирівнюють, зверху насипають ґрунт та
висаджують дерева і чагарники.
 Тема 4.
Атмосфера та клімат.
Поняття «атмосфера», її склад та будова, значення.

Атмосфера - газова оболонка Землі,

формування якої відбувалось в результаті
геологічної еволюції і безперервної діяльності
живих організмів.
Атмосфера ділиться та три основні частини:
нижню - тропосферу; середню - стратосферу і
верхню – іоносферу. В тропосфері зосереджено
близько 80% маси повітря, основна маса
атмосферних домішок, більша частина водяної
пари. Стратосфера поширена до висоти 60км. На
висоті 20-25км розташований шар з підвищеною
концентрацією озону (озоновий шар). Вона
розріджена, з незначним вмістом вологи. Іоносфера
простежується на висоті до 2000 км. Вона
поділяється на мезосферу і термосферу. Повітря
знаходиться в ній в іонізованому стані.

Нормальний хімічний склад повітря: азот-78,08 %, киснь-20,94 %,

інертні гази-0,94 %, діоксид Карбону-0,04 %. Ці показники в
приземному шарі можуть коливатися в незначних межах.

Атмосфера виконує наступні функції:

 містить кисень, необхідний для дихання живих організмів;
 є джерелом вуглекислого газу для фотосинтезу рослин;
 захищає живі організми від космічних випромінювань;
 зберігає тепло Землі і регулює клімат;
 трансформує газоподібні продукти обміну речовин;
 переносить водяну пару по планеті;
 є середовищем життя літаючих форм організмів;
 служить джерелом хімічної сировини й енергії;
  приймає і трансформує газоподібні і пилоподібні відходи.
Захисні функції атмосфери проявляються з одного боку в екрануванні земної поверхні
від попадання на неї різноманітних космічних тіл (метеорів, метеоритного пилу),
більшість яких згоряє в щільних шарах атмосфери. Озон відіграє надзвичайно важливу
роль. Він поглинає частину інфрачервоного випромінювання Землі. Завдяки цьому озон
затримує близько 20% теплового випромінювання Землі; регулюючи глобальний
температурний баланс. Водночас стратосферний озон виконує роль фільтру для космічної
та сонячної радіації, надійно захищаючи живі організми від надмірного ультрафіолетового
проміння.
Кліматорегулюючі функції атмосфери проявляються в регуляції нею основних
кліматичних параметрів: температури, вологості, тиску, швидкості і напрямку вітру.
Завдяки атмосферній регуляції основних кліматичних параметрів на Землі представлені
різноманітні кліматичні пояси і погодні умови. Присутність атмосфери істотно нівелює
добові і сезонні контрасти температур біля земної поверхні. Циркуляція атмосфери
виступає одним із провідних кліматоутворюючих чинників.

Сонячна радіація та її розподіл в атмосфері й на земній поверхні.

Сонячною радіацією називають випромінювання Сонцем світла і тепла. Перш ніж

досягти земної поверхні, вона проходить
атмосферою, де значною мірою поглинається
і розсіюється повітряною оболонкою.
Радіація, яка безпосередньо досягає земної
поверхні у вигляді прямих променів,
називається прямою радіацією. Частина
радіації, яка розсіюється в атмосфері, також
потрапляє на поверхню Землі у вигляді
розсіяної радіації.
Сукупність прямої та розсіяної радіації,
що надходить на горизонтальну поверхню,
називається сумарною сонячною радіацією.
При безхмарному небі вона має добовий хід із максимумом близько полудня і річний
хід із максимумом улітку. Часткова хмарність, що не закриває сонячний диск, збільшує
сумарну радіацію порівняно з безхмарним небом; суцільна хмарність, навпаки, її зменшує.
Атмосфера поглинає п’яту частину сонячної радіації, що надходить на її верхню межу.
Ще третина відбивається від поверхні Землі й атмосфери (відбита радіація). Решта радіації
поглинається у верхньому тонкому шарі ґрунту або в більш потужному шарі води і
переходить у тепло. Таку радіацію називають поглинутою.
Відношення кількості відбитої радіації до загальної кількості радіації, що потрапляє на
певну поверхню, називається альбедо поверхні. Це співвідношення виражається у
відсотках. Величина альбедо на різних широтах має значні відмінності, пов’язані з
характером поверхні (наприклад, льодовик, вода, ґрунт), рослинністю, хмарністю тощо.
Альбедо поверхні ґрунту змінюється в межах 10—30 %; у вологого чорнозему воно
знижується до 8 %, а в сухого світлого піску може підвищуватися до 40 %. Із підвищенням
вологості ґрунту альбедо знижується. Альбедо рослинного покриву — лісу, луки, поля —
становить 10— 25 %, поверхні снігу, який щойно випав,— 80— 90 %, снігу, що давно
лежить,— близько 50 % і нижче. Найнижче альбедо має вода — 5 %.
Відношення відбитої і розсіяної сонячної радіації, що йде в космос, до загальної
кількості сонячної радіації, що надходить в атмосферу, називається планетарним альбедо
Землі. Загалом воно оцінюється в 31 %. Основну частину планетарного альбедо Землі
становить відбивання сонячної радіації хмарами.
Кількість отримуваної окремими ділянками Землі сонячної енергії залежить
насамперед від кута падіння сонячних променів. Чим прямовисніше вони падають (тобто
більша висота Сонця над горизонтом), тим більша кількість сонячної енергії потрапляє на
одиницю площі

Теплові пояси та їх межі (тропіки й полярні кола).

Земна вісь нахилена під кутом 66°33 до площини орбіти, якою вона рухається навколо
Сонця. Тому протягом року більшу кількість сонячного тепла отримує то Північна, то
Південна півкуля. Це залежить від видимого положення Сонця над горизонтом у різних
районах Землі.

Обертання Землі навколо Сонця

22 грудня називають днем зимового сонцестояння. У цей день Сонце розташоване в
зеніті над Південним тропіком — це паралель 23°27' пд. ш. У Південній півкулі 22 грудня
спостерігається найдовший день, а в Північній — найдовша ніч. У районі Південного
полярного кола — це паралель 66°33' пд. ш. — Сонце не заходить за горизонт (полярний
день). У районі Північного полярного кола — 66°33' пн. ш. — воно не сходить (полярна
ніч).
21 березня Сонце перебуває в зеніті над екватором, унаслідок чого кількість
отримуваного Північною і Південною півкулями тепла і світла є приблизно однаковою. 21
березня на Землі тривалість дня дорівнює тривалості ночі, тому ця дата дістала назву
«день весняного рівнодення».
22 червня, у день літнього сонцестояння, у Південній півкулі спостерігається
найкоротший день, а в Північній — найдовший. У цей день Сонце перебуває в зеніті над
Північним тропіком — це паралель 23°27' пн. ш. На північ від цієї умовної лінії Сонце в
зеніті не буває. 22 червня на Північному полярному колі настає полярний день, а в районі
Південного — полярна ніч.
23 вересня Сонце знову перебуває в зеніті над екватором. Це день осіннього
рівнодення, тривалість дня і ночі знову однакова, а дві півкулі отримують рівну кількість
сонячного тепла.
Для того, щоб розрахувати висоту Сонця над горизонтом опівдні, треба скористатися
формулою
Н (висота Сонця над горизонтом опівдні) = 90° - широта місця + схилення Сонця
Схилення в дні рівнодення становить 0°; у день літнього сонцестояння +23°27'; у день
зимового сонцестояння -23°27'.
Обчислимо висоту Сонця над горизонтом опівдні в Харкові у день літнього
сонцестояння.
90° - 50° + 23°27' = 63°27' Визначимо максимальну і мінімальну висоту Сонця над
горизонтом для міста Києва. Широта Києва — 50°27'.
Н = 90° - 50°27' + 23°27' = 63° (у день літнього сонцестояння);
Н = 90° - 50°27' - 23°27' = 16° (у день зимового сонцестояння). Залежно від кількості
отримуваного сонячного тепла на Землі розрізняють п’ять теплових поясів: жаркий, два
помірні та два холодні.

Теплові пояси Землі:

Жаркий тепловий пояс розташований між Північним і Південним тропіками. Сонячні
промені тут падають прямовисно або під великим кутом, земна поверхня отримує багато
сонячного тепла і дуже нагрівається.

На північ від Північного тропіка і на південь від Південного розташовані два помірні

теплові пояси. Вони простягаються відповідно до Північного і Південного полярних кіл.
Сонце тут у зеніті не буває, але його висота над горизонтом дуже змінюється за сезонами.
Це зумовлює велику амплітуду коливань температури і послідовну зміну пір року: зими,
весни, літа і осені.
За полярними колами розташовані північний і південний холодні теплові пояси.
Улітку кут падіння сонячних променів тут мінімальний, а взимку Сонце не сходить над
горизонтом від однієї доби до кількох місяців. Протягом року спостерігаються низькі
температури повітря.
Існують такі астрономічні ознаки теплових поясів.
1. У холодних поясах (широта від ±66°33' до ±90°) Сонце може не заходити і не
сходити. Полярний день і полярна ніч можуть тривати від 24 годин до півроку.
2. У помірних поясах (широта від ±23°27' до ±66°330 Сонце щодня сходить і заходить,
але ніколи не буває в зеніті. Полярних днів і ночей тут ніколи не буває. Тривалість дня і
ночі коротше ніж 24 години. Влітку день довший за ніч, а взимку — навпаки.
3. У жаркому поясі (широта від +23°27' до -23°27') Сонце також щодня сходить і
заходить, а також двічі на рік (над тропіками один раз) опівдні буває в зеніті (у різних
місцях — у різні дні року, а на екваторі — в день весняного і в день осіннього
рівнодення).

Температура земної поверхні та повітря, її зміни з висотою і

розподіл залежно від кута падіння сонячних променів
Температура повітря — це найважливіший показник погоди. Вона змінюється з
висотою, залежно від району Землі, пори року і часу доби.
У тропосфері температура повітря знижується на 6° при віддаленні від земної поверхні
на 1 км.
Не менш істотними є зміни температури в різних районах Землі. Це
пояснюється різним кутам падіння сонячних променів, які надходять на земну поверхню і
зумовлюють ту або іншу температуру повітря. Чим вище Сонце над горизонтом, тим вища
температура земної поверхні, а отже, і приземного повітря. Таким чином, температура
повітря певної місцевості залежить від кута падіння сонячних променів, а кут падіння —
від широти місцевості. Найбільший кут падіння променів — між тропіками (досягає 90°),
біля полюсів — найменший (частину року Сонце не піднімається з-за горизонту).
Від кута падіння сонячних променів залежить і зміна температури повітря впродовж
доби. Для того щоб унаочнити її хід, показники температури фіксують кожні кілька годин.
Отримані відомості дають змогу побудувати графік зміни температур та розрахувати
середню добову температуру і добову амплітуду коливань температур.
Відомості про середні добові температури повітря протягом місяця дозволяють
обчислити середню місячну температуру і місячну амплітуду коливань температур.
Багаторічні спостереження встановили, що найхолоднішим місяцем в Україні є січень, а
найтеплішим — липень.
На температуру повітря впливають такі чинники: кут падіння сонячних променів, який
змінюється залежно від широти і часу світлового дня; характер поверхні (різні ділянки
земної поверхні нагріваються по-різному, наприклад, рілля поглинає основну частину
сонячних променів, сніг і лід — відбивають); протяжність світлового дня; хмарність;
висота місцевості.
Температуру повітря вимірюють ртутним або спиртовим термометром. Принцип
їхньої дії полягає у використанні властивості ртуті та спирту змінювати свій об’єм зі
зміною температури. Iзотерми — лiнiї на картi, якi з’єднують точки з однаковою
температурою на земнiй поверхнi.
 Атмосферний тиск та його вимірювання. Основні пояси
атмосферного тиску.

Атмосферний тиск — це сила, із якою повітря

тисне на всі тіла і предмети, які розташовані в
атмосфері й на поверхні Землі. Першим його виміряв
італійський учений Е. Торрічеллі в середині XVI [ ст.
за допомогою спеціального приладу — ртутного
барометра. Згодом барометри різної конструкції
почали використовуватися в наукових експедиціях,
туристичних походах, повсякденному житті.
Найбільшого поширення набув барометр-анероїд.
За нормальний атмосферний тиск прийнятий тиск
атмосферного повітря на рівні моря на широті 45° за
температури повітря 0°С. У цих умовах він
становить 760 мм ртутного стовпчика. При піднятті
на кожні 100 м тиск знижується приблизно на 10 мм
рт. ст. Ця закономірність є характерною для нижніх
шарів атмосфери. Вона використовується при
визначенні абсолютної висоти за допомогою
спеціальних приладів, установлених на літаках.
Iзобари — лiнiї на картi, якi з’єднують точки з
однаковим тиском на земнiй поверхнi.
На Землі існують три пояси з переважанням
низького тиску й чотири — з переважанням
високого тиску. Їхнє утворення пов’язане з
нерівномірним розподілом сонячного тепла на
Землі та властивістю повітря змінювати об’єм і
вагу залежно від температури.

Загальна циркуляція атмосфери.

Загальна циркуляція атмосфери —

складне і важливе явище природи, яке
зумовлює щоденні зміни погоди й
формування кліматів земної кулі. Під
загальною циркуляцією атмосфери
розуміють рух повітряних течій, який
охоплює всю атмосферу і здійснює обмін
теплом, вологою та зваженими в повітрі
домішками між окремими поясами земної
кулі. Причиною повітряних течій є різниця
атмосферного тиску в сусідніх ділянках.
 Основна причина циркуляції атмосфери — нерівномірність розподілу сонячної
енергії на поверхні планети, внаслідок чого різні ділянки ґрунту і повітря мають різну
температуру і, відповідно, різний атмосферний тиск, що приводить до
утворення баричного градієнту. Крім сонячного світла, на рух повітря впливає обертання
Землі навколо своєї осі і неоднорідність її поверхні, що викликає тертя повітря об
поверхню та відхилення повітряних течій.
Повітряні течії за своїми масштабами змінюються від десятків і сотень метрів (такі
рухи створюють місцеві вітри) до сотень і тисяч кілометрів, приводячи до формування
глобальних вітрів, саме глобальні течії роблять головний внесок до циркуляції земної
атмосфери. За часом течії можуть тривати від хвилин або годин (місцеві вітри), до тижнів
і місяців, або тривати постійно. У відбуваються переважно велокомасштабні переноси
повітря. Глобальними елементами атмосферної циркуляції є циркуляційні комірки.

Циклони й антициклони.

Циклон – це величезний атмосферний вихор діаметром 3 000 км з низьким тиском у

центрі. Тому повітря рухається від країв вихору до центру. Але під дією відхиляючої сили
обертання Землі вітер у циклоні починає відхилятися, огинаючи область низького тиску
проти годинникової стрілки в Північній і за годинниковою стрілкою в Південній півкулі.
Це нагадує гігантський повітряну дзиґу, яка протягом одного-двох тижнів переміщується
зі швидкістю 40 км/год. Проходження циклону супроводжується вітряною, хмарною з
опадами погодою. Влітку він несе похолодання, взимку – потепління. На погоду в Україні
впливають циклони, що зароджуються над північною частиною Атлантичного океану.
Щорічно їх у нас буває понад 40.
Особливими є тропічні циклони. Вони зароджуються в тропічних широтах над
теплими ділянками океану (з температурою води +28 0С). У тропічному
циклоні скупчуються хмари, лютують зливи, грози, штормові вітри. Але цікаво, що в
самому центрі циклону тихо. Там утворюється область прояснення діаметром 30 км, яку
називають оком бурі. Тропічні циклони в Азії називають тайфунами, Австралії – вілі-вілі,
Америці – ураганами (буревіями). Вони приносять великі руйнування, зливи, наганяють
воду на узбережжя, спричиняючи повені. Щорічно на Землі виникає близько 120
тропічних циклонів. З ХХ ст. їм стали давати імена. Ураган “Катріна”, що виник біля
південно-східного узбережжя США у 2005 р., був одним із найжорстокіших за останній
час. Він завдав страшних
руйнувань. Незважаючи
на застережливі заходи,
загинуло багато людей.
Антициклони –
інші атмосферні вихори,
що утворюються в одній
повітряній масі. У їх
центрі – тиск високий.
Тому вітер спрямований
від центру до його країв.
Унаслідок дії обертання
Землі вітри відхиляються за годинниковою стрілкою в Північній півкулі і проти
годинникової стрілки в Південній.  Влітку антициклони приносять малохмарну, теплу і
навіть спекотну погоду, взимку – ясну, суху і морозну.

Вітер. Постійні вітри.

Вiтер — рух повiтря iз зони високого атмосферного тиску в зону низького
атмосферного тиску в горизонтальному або близькому до нього напрямку.
Вітер характеризується швидкістю, силою й напрямом.
Швидкість вітру вимірюють у метрах за секунду (м/с) або в кілометрах за
годину (км/год). Силу вітру визначають за тиском рухомого повітря на предмети. Її
вимірюють у кілограмах на квадратний
метр (км/м2). Чим більша різниця в
значеннях атмосферного тиску, тим
більша швидкість та сила вітру.
Відсутність будь-яких ознак вітру
називають штилем. Напрям вітру
визначають за положенням тієї сторони
горизонту, звідки він дме.
Флюгер — прилад для визначення
напряму та, iнодi, швидкостi вiтру.
Анемометр — прилад для визначення
швидкостi вiтру.
Роза вiтрiв — дiаграма, яка вiдображає напрями вiтрiв, що переважають у певнiй
мiсцевостi. Довжина її променів пропорційна повторюваності вітрів даного напряму.

Роза вітрів.
 Є вітри, які дмуть постійно, а є такі, що змінюють свій напрямок протягом доби або
року. Постійні вітри - пасати - виникають між тропічним високим та екваторіальним
низьким поясами атмосферного тиску у Північній і Південній півкулях Землі. Завдяки
обертанню земної кулі пасати у Північній півкулі переміщуються з північного сходу на
південний захід, а у Південній - з південного сходу на північний захід. Пасати майже не
змінюють свого напрямку протягом року. їхня швидкість становить у середньому 5-6 м/с,
а вертикальна потужність сягає 2-4 км і збільшується в напрямку до екватора.

помірних широтах дмуть західні вітри. Вони також є постійними. Західні

вітри — переважні вітри, що дують у помірному поясі приблизно між 35 і 65 градусами
північної та південної широти, від субтропічного хребта до полярного фронту, частина
глобальних процесів циркуляції атмосфери та приповерхнева частина комірки Феррела. Ці
вітри дують переважно із заходу на схід, точніше з південного заходу у Північній
півкулі та з північного заходу в Південній півкулі та можуть утворювати
нетропічні циклони на своїх межах, де великий градієнт швидкості вітру. 
 Західні вітри помірного
поясу найсильніші узимку,
коли тиск над полюсами
найменший, та найслабкіші
улітку. Ці вітри сильшіні у
Південній півкулі, де менше
суші, що відхиляє або
затримує вітер. Смуга
найсильніших західних вітрів
помірного поясу розташована
між 40 і 50 градусами
південної широти та відома
як «Ревучі сорокові». Ці вітри
грають важливу роль в утворенні океанських течій, що переносять теплі екваторіальні
води до західних берегів континентів, особливо у Південній півкулі.

Сезонні та місцеві вітри.

Вітром називається переміщення повітря паралельно до земної поверхні. Головною

причиною його утворення є нерівномірність атмосферного тиску на земній поверхні. Це
можна побачити на прикладі бризу (вітру з добовою періодичністю).
Денний бриз найкраще спостерігати в сонячний літній день: суходіл швидко
нагрівається, повітря
розширюється, стає більш
легким і піднімається вгору —
над суходолом утворюється
область низького
атмосферного тиску.
Температура води є значно
нижчою. Повітря над водою
більш прохолодне, отже,
більш важке. Над водою
формується область високого
тиску. У результаті повітря
починає переміщуватися з
області високого
атмосферного тиску до
області низького тиску (із
водойми в напрямку суходолу).
Уночі ситуація змінюється. Суходіл швидко охолоджується, і над ним утворюється
область високого атмосферного тиску, а над водою формується область низького тиску.
Тому нічний бриз переміщує повітря із суходолу в бік водойми.
До місцевих вітрів також належать гірсько-долинні, фен, бора. Гірсько-долинні
вітри,як і бризи, змінюють свій напрямок двічі на добу. Вони спостерігаються і в горах.
Удень тепле повітря спрямовується від основи долини вбік і нагору по гірських схилах.
Уночі воно спрямовується вниз по долині, у бік рівнини.

Фен являє собою сухий і теплий

(часто сильний) вітер, що дме з гір у
долини. Властивості цього місцевого
вітру пояснюються нагріванням
повітря при його спадному русі.

Бора — це сильний холодний вітер, що

дме в деяких приморських районах, де
невисокі гірські хребти межують із теплим
морем. Бора зазвичай дме взимку й
спрямована вниз по схилах. Цей вітер
характерний для деяких районів узбережжя
Чорного моря. Особливо знаменита
Новоросійська бора, для якої склався весь
комплекс умов. Перед її появою біля
гірських вершин можна спостерігати густі
хмари, які жителі Новоросійська називають
«борода». Бора особливо вражаюча, коли супроводжується морозом. Тоді в бухті й на її
березі можна спостерігати пейзажі, подібні до арктичних: укриті товстим крижаним
шаром судна, набережні й навіть будинки.

До сезонних вітрів належать мусони. Природа їх формування нагадує утворення

бризу, але на відміну від нього ці сезонні вітри охоплюють величезні території у сотні й
навіть тисячі кілометрів і напрямок мусону змінюється не за часом доби (день—ніч), а за
сезонами (теплий
і холодний).
Улітку материк
прогрівається, і
над ним
утворюється
область низького
атмосферного
тиску. Протягом
літніх місяців
мусон несе вологе
морське повітря з
океану на суходіл,
тут випадає багато опадів у вигляді дощів і злив (короткочасні, але сильні дощі), що
призводять до паводків на річках. Зимовий мусон дме із суходолу на океан. У цей період
року в районі дії вітру встановлюється малохмарна, холодна й суха погода. Особливо
активно мусони дмуть у районах, розташованих на берегах Індійського океану, наприклад
на півострові Індостан.

Вода в атмосфері. Вологість повітря.

Завжди атмосферне повітря містить водяні пари в невеликій концентрації. Вони
утворюються в ході випаровування вологи з поверхні суші і океанів. Швидкість
випаровування визначається температурою і наявністю вітру. Чим вище температура і
більше ємність пари, тим швидше відбувається випаровування.
Об'єм води, який може випаруватися з будь-якої поверхні, називають
випаровуваністю. Величина випаровування тісно пов'язана з кількістю водяної пари в
повітрі і його температурою. Ця величина збільшується, чим вище температура повітря, і
чим менше в ньому міститься водяної пари.
Отже, води у повітрі багато. Тому можна говорити про його вологість, як істотну
характеристику погоди. Кількісно вологість повітря визначається такими основними
характеристиками як абсолютна вологість та відносна вологість.
Абсолютна вологість – це кількість водяної пари (у грамах), що міститься в 1
м  повітря. Наприклад, якщо кажуть: абсолютна вологість повітря дорівнює 15 г/м3, це
3

означає, що в 1 м3 повітря міститься 15 г пари. Найменша в світі абсолютна вологість

повітря в Антарктиді – соті долі г/м3, найбільша на екваторі – 23 г/м3. Найменша в Україні
в січні – близько 3 г/м3.
Для ненасиченого повітря вказують відносну вологість. Це – відношення (у
відсотках) кількості водяної пари, що міститься у повітрі, до тієї її кількості, що може
міститися в повітрі за даної температури. Так, якщо в повітрі міститься 3 г/м3 пари, а за
даної температури найбільш можливий її вміст становить 5 г/м3, то відносна вологість
повітря буде 3 : 5 х 100 % = 60 %. Це означає, що повітря вміщує тільки 60 % тієї кількості
водяної пари, яку воно могло б вмістити за даної температури.
Відносна вологість повітря завжди висока (85 %) в екваторіальних широтах. Це
тому, що там цілий рік висока температура і велике випаровування з поверхні. Так само
висока відносна вологість повітря і в полярних районах, але вже через низькі температури
(для насичення холодного повітря не потрібно багато вологи). В помірних широтах
відносна вологість взимку вища, ніж влітку. Наприклад, в Україні взимку вона перевищує
80 %, а влітку зменшується до 60–70 %. Особливо
низька відносна вологість в пустелях – 50 % і нижче.
Повітря, що має вологість 30 %, вважається дуже
сухим.
Для вимірювання відносної вологості
використовують прилад гігрометр.

Хмари.

Утворення хмар.
Як відомо, з висотою температура повітря знижується. Випаровуючись, вода
переходить у повітря. Тепле повітря піднімається уверх і досягає такого рівня, де воно
охолоджується і відносна вологість його стає 100 %, тобто повітря стало насиченим.
При подальшому зниженні температури насичене повітря вже не може втримати в
собі попередню кількість водяної пари. Певна її частина виявиться зайвою. Тоді
відбувається перехід “надлишкової” водяної пари в рідкий стан – конденсація. Іноді
водяна пара може перейти й у твердий стан – перетворитися на кристалики льоду. Отже,
при охолоджені насиченого водяною парою повітря виділяються краплинки води. При їх
скупченні на значній висоті над землею утворюються хмари. Кожна краплинка в хмарах у
мільйон разів менша за горошину. Саме тому їх падіння на землю дуже повільне. Ці міні-
краплинки, подібно пушинкам, зависають у повітрі.

Види хмар.
 Хмари різняться за зовнішнім виглядом та за висотою, на якій утворюються. За
зовнішнім виглядом метеорологи розрізняють десятки різних видів хмар. Основними з
них є перисті, купчасті, шаруваті.

Перисті хмари найвищі. Вони

утворюються на висоті 6–10 км і
складаються з дуже дрібних кристаликів
льоду, оскільки на таких висотах
температура повітря нижче нуля. Це
тонкі прозорі хмари. Іноді вони
нагадують білі витягнуті нитки, пір’їни
або промені.

Купчасті хмари з’являються на висотах

2–5 км. Вони мають вигляд величезних
сліпучо-білих куполів, веж, гір. Якщо купчасті хмари темніють, значить краплини води в
них зливаючись, стають крупнішими. Тоді купчасті хмари перетворюються на купчасто-
дощові, які приносять зливи з грозами.

Шаруваті хмари утворюються низько

– на висоті до 2 км. Вони схожі на сірий
туман, що піднявся над поверхнею землі.
Шаруваті хмари вкривають небо щільною
завісою. З них може випадати дуже дрібний
дощ (мряка) або слабкий сніг.

Ступінь покриття неба хмарами називають хмарністю. Вона визначається “на око”.
Коли хмарами закрито все небо, хмарність дорівнює 10 балам, якщо півнеба – 5 балам,
коли небо ясне – 0 балів. Середня річна хмарність для всієї планети дорівнює 5 балів.
Найбільша хмарність спостерігається в екваторіальних і помірних широтах, де
переважають висхідні рухи повітря. Хмари переносять вологу і тепло знизу догори та від
екватора до полюсів, регулюючи температуру повітря на Землі.
 Атмосферні опади та їх утворення. Розподіл опадів на поверхні
земної кулі.

Атмосферні опади — це вода в рідкому і твердому стані, що випадає з хмар, а

також та, яка виділяється з повітря на земну поверхню і на предмети. Із хмар атмосферні
опади випадають у вигляді дощу, снігу, крупи, граду, мряки, мокрого снігу, льодового
дощу. З повітря виділяються на ґрунт і на наземні предмети роса, рідкий наліт, іній,
твердий наліт, мряка. До атмосферних опадів належить також  гололід.
 Хмари складаються з дуже дрібних краплинок води або кристалів льоду, що
плавають у повітрі. Ці краплинки та кристалики такі малі, що під дією ваги лише повільно
опускаються.
 Коли
хмарні краплі і
кристали
збільшуються і
стають важчі,
вони починають
падати швидше, і
з хмари випадає
дощ або сніг.
Основною
умовою
утворення опадів
є одночасна наявність у повітрі твердої, рідкої і газоподібної води, яка перебуває у
змішаних хмарах. Крапельки в хмарах можуть зберігатися в рідкому стані і при
температурі нижче 0 °С, але частіше при низьких температурах утворюються кристалики
льоду або сніжинки. При температурі від -7 до -18 °С хмари складаються одночасно з
льодових кристаликів і водяних крапель. Досягаючи розмірів від 0,05 до 0,1 мм.,
краплинки води в хмарах не можуть більше перебувати у повітрі і падають на землю у
вигляді атмосферних опадів.
 Розподіл опадів на поверхні земної кулі
  Розподіл атмосферних опадів залежить від багатьох факторів: температури повітря,
морських течій, атмосферної циркуляції, висоти місцевості.
  У холодних країнах випаровування незначне, тому холодне повітря містить
відносно мало водяної пари і при конденсації виділяється мало опадів. В теплих країнах
спостерігається протилежне явище: велике випаровування і велика вологомісткість
повітря зумовлюють значну кількість опадів. Кількість опадів зменшується в напрямі від
екватора до полюсів — це основна закономірність у розподілі опадів на Землі.
  Над поверхнею теплих течій повітря нагрівається і насичується водяною парою.
Коли вона переноситься в сусідні, холодніші ділянки, з неї виділяються опади. Холодні
течії діють у протилежному напрямку.
  Атмосферна циркуляція впливає на переміщення повітря з теплого моря на сушу
або з теплих місць у холодніші, що збільшує кількість опадів.
  Гори змушують насичені вологою повітряні маси підніматися вище, де
створюються сприятливі умови для конденсації водяної пари і утворення опадів. А на
протилежних — підвітряних — схилах, де повітря, опускаючись, нагрівається, кількість
опадів зменшується.
   За розподілом опадів на поверхні Землі визначають декілька зон. Найбільше опадів
буває в екваторіальних широтах (понад 1000— 2000 мм у рік). На північ і на південь від
екваторіальних широт їх стає менше, досягаючи 500 мм на широті 25—30°. У внутрішніх
частинах континентів і на західних узбережжях у деяких місцях дощу не буває протягом
кількох років. У помірних широтах кількість опадів зростає, досягаючи в середньому 800
мм. за рік (у внутрішніх частинах континенту 500—250 мм., а на берегах океанів до 1000
м.). У високих широтах при низькій температурі і низькому вмісті вологи у повітрі річна
кількість опадів незначна.
   Атмосферні опади протягом року розподіляються на більшій частині планети
нерівномірно. Поблизу екватора (від 0 до 15° пн. і пд. ш.) опади випадають протягом року,
але з чітко вираженими двома максимумами і двома мінімумами.
   Між 15 і 25° пн. і пд. ш. — 2 сезони: дощовий (до 4 міс.) і сухий (до 8 міс.). У
субтропічному поясі більше зимових опадів. У помірних широтах опади випадають весь
рік, але у внутрішніх частинах материків найбільше опадів — у теплий сезон. У полярних
регіонах також переважають літні опади.
 Повітряні маси й атмосферні фронти.

Повітряними масами називають порівняно однорідні за температурою і вологістю

маси повітря, які поширюються на площі в декілька тисяч кілометрів і на декілька
кілометрів у висоту.
Вони формуються в умовах тривалого перебування над більш-менш однорідними
поверхнями суші або океану. Переміщуючись в процесі загальної циркуляції атмосфери в
інші області Землі, повітряні маси переносять у ці області і свій режим погоди. Панування
в даному регіоні в тому чи іншому сезоні певних повітряних мас створює характерний
кліматичний режим місцевості.

 Арктичне повітря /АП/. Континентальне арктичне повітря /КАП/

формується над крижаною Арктикою, Таймиром, басейном Колими, Чукоткою і
північною Канадою - взимку, а континентальне Антарктичне повітря /КАнП/ - над
Антарктидою. Це повітря характеризується низькими температурами, малою вологістю,
великою прозорістю, стійкістю. Взимку воно приносить в помірні широти сильні морози,
а навесні та восени заморозки. Морське арктичне повітря /МАП/ формується в основному
в Європейській Арктиці, над вільними від криги морями і океаном й відрізняється
більшою вологістю і дещо вищою температурою, при надходженні на охолоджений
материк узимку воно викликав невелике короткочасне потепління.
 Помірне повітря /ПП/. Континентальне помірне повітря /КПП/ формується
над материками помірних широт, узимку - сильно охолоджене і стійке з ясною морозною
погодою, влітку сильно прогрівається. Морське помірне повітря /МПП/ формується над
океанами в середніх широтах і переноситься західними вітрами та циклонами на
материки; відрізняється великою вологістю й помірними температурами; взимку
приносить відлигу, а влітку прохолодну похмуру погоду.
 Тропічне повітря /ТП/. Континентальне тропічне повітря /КТП/ формується
над материками в тропічних широтах /пустелі Сахара, Аравії, Тар, Калахарі/, а влітку в
субтропіках і на півдні помірних широт /південь Європи. Середня Азія і Казахстан,
Монголія, Північний Китай/; воно сухе, запилене і має високу температуру. Морське
тропічне повітря /МТП/ утворюється над тропічними акваторіями океанів і
характеризується високими температурами і високою вологістю, хоча відносна вологість
знижена.
 Екваторіальне повітря /ЕП/ формується в екваторіальних широтах,
характеризується високою температурою та великим вмістом вологи як над сушею, так і
над морями.

Атмосферні фронти

Поверхню або смуту, яка поділяє повітряні маси, називають атмосферним фронтом.
Поверхня фронту завжди нахилена, тут різко змінюються температури, вітер, вологість і
тиск. Там. де фронтальна поверхня перетинається з земною поверхнею, проходить лінія
фронту. Розрізняють теплі й холодні фронти. Якщо лінія фронту рухається в бік
холодного повітря, що відступає у вигляді клина і звільняє місце для теплого повітря, яке,
в свою чергу,
піднімається вверх по
схилу холодного
повітря, такий фронт
називають теплим.
При висхідних
потоках теплого
повітря відбувається
його адіабатичне
охолодження,
конденсація водяної
пари, утворення
хмар: перистих, перисто-шаруватих, високошаруватих і шарувато-дощових. Смуга
фронтальної хмарності може сягати 800 км, в тому числі, шарувато-дощових хмар, які
дають опади, до 800 км.
Якщо лінія фронту зміщується в бік теплого повітря. виникає тупий клин
холодного повітря, перед яким відступає і пересувається вверх тепле повітря, фронт
називають холодним. На цьому фронті висхідні підняття значно потужніші, й тут
утворюються купчасто-дощові хмари з інтенсивними опадами і грозами, за якими йдуть
шарувато-дощові хмари з опадами меншої активності, а потім високошаруваті і перисто-
шаруваті - без опадів.

Поняття «клімат». Кліматичні пояси та області.

Кліматична карта. Залежність клімату від широти
місцевості, близькості до морів, морських течій, рельєфу,
антропогенного впливу.

Клімат - це багаторічний режим погоди, властивий певній місцевості.

Клімат формується під впливом трьох найважливіших чинників:
 надходження на Землю сонячної радіації, кількість якої визначається кутом падіння
сонячних променів, що залежить від широти місця;
 атмосферної циркуляції - закономірного переміщення повітряних мас, в процесі якого
здійснюється перенос тепла і вологи;
 характеру підступаючої земної поверхні - рельєфу.
Клімат закономірно змінюється в широтному напрямі - від екватора до полюсів.
На Землі виділяються 13 кліматичних поясів. Головна ознака поясу - переважання тих
чи інших типів повітряних мас.

Основних поясів сім:

 екваторіальний (панують екваторіальні повітряні маси (ПМ) -

 жаркі і вологі);

 два тропічних (тропічні ЇІМ - жаркі і сухі);

 два помірних (помірні ПМ - помірно теплі і помірно вологі);

 арктичний (арктичні ПМ - холодні і сухі);

 антарктичний (антарктичні ЇІМ - дуже холодні і сухі).

Оскільки по сезонах пояси тисків і повітряних мас переміщаються слідом за Сонцем то
на північ (з березня по вересень), то на південь (з вересня по березень) від екватора, на
Землі виникли перехідні кліматичні пояси, їх шість:
 два субекваторіальних (влітку панують екваторіальні ПМ, взимку - тропічні);

 два субтропічних (влітку - тропічні ПМ, взимку - помірні);

 субарктичний (влітку - помірні ПМ, взимку - арктичні);

 субантарктичний (влітку - помірні ПМ, взимку - антарктичні).

Всередині кліматичних поясів виділяються кліматичні області - території з певним
типом клімату.
 Тип клімату - це стійка сукупність кліматичних показників, характерних для певного
періоду часу і певної території.
Екваторіальний, арктичний і антарктичний кліматичні пояси мають лише по одному
типу клімату, оскільки повітряні маси там весь рік не змінюють своїх властивостей і
однакові як над суходолом, так і над океаном. Для субекваторіального поясу також
характерний один тип клімату - влітку жаркий і вологий, взимку - жаркий і сухий.

В тропічному поясі чітко виражено два типи клімату. У внутрішніх районах материків
і на західному узбережжі формується тропічний пустельний тип клімату. На східних
узбережжях материків формується тропічний вологий тип клімату.

У субтропічному поясі формуються три типи клімату: біля західного узбережжя -

субтропічний середземноморський (із теплою вологою зимою і сухим жарким літом), у
центрі материка - субтропічний континентальний (через віддаленість від океанів весь рік
мало опадів), на східному узбережжі - субтропічний вологий (із вологою зимою і
вологішим від зими літом).

У помірному поясі, де панують західні вітри, у західних берегів формується помірний

морський тип клімату (із рівномірним зволоженням протягом усього року). Далі на схід
виділяються помірно континентальний, континентальний і різко континентальний типи
клімату. На східному узбережжі, де панують мусони, формується помірний мусонний тип
клімату (із сухою холодною зимою і вологим теплим літом).

У субарктичному і субантарктичному поясах виділяють морський і континентальний

типи клімату.

Залежність клімату від географічної широти, підстилаючої поверхні, циркуляції

атмосфери
Клімат залежить від географічної широти, тому що вона визначає кут падіння
сонячних променів, а значить - приплив на Землю сонячної радіації. Цей чинник став
причиною появи на планеті п'ятьох теплових поясів - жаркого, двох помірних і двох
холодних.
Циркуляція атмосфери - не менш важливий чинник, який утворює клімат, оскільки
повітряні маси, що переміщуються (теплі або холодні, сухі або вологі), спроможні
сформувати усередині теплового поясу різноманітні режими погоди (тобто клімати). На
глобальному рівні загальна. циркуляція атмосфери призводить до утворення поясів
високого (у тропічних широтах і полярних областях) і низького (в екваторіальній смузі й
помірних широтах) тиску.
Підстилаюча поверхня - це своєрідний фон, на якому відбувається перерозподіл
тепла і вологи, це важливий кліматотворний чинник. Так, висота місцевості над рівнем
моря впливає і на кількість опадів (у горах їх випадає більше, ніж на прилягаючих
рівнинах), і на температуру повітря (чим вище, тим холодніше), У результаті в горах
формується висотна кліматична поясність. Гори можуть перешкоджати проникненню
холодних повітряних мас (наприклад, Кримські гори захищають Південний берег Криму
від холодного повітря північних широт. Гімалаї - приклад гір, що перешкоджають
проникненню вологих повітряних мас усередину материка.
 На клімат впливають і прибережні течії. Так, холодна Бенгальська течія біля
берегів Африки стала причиною утворення тропічної пустелі Наміб. У залежності від
характеру підстилаючої поверхні (океан або суша) формуються морські і континентальні
типи клімату.

Погода, добові та сезонні коливання її метеорологічних

елементів.Спостереження за погодою, її прогнозування.

Погодою називають стан нижнього шару атмосфери в певній місцевості в певний

момент або протягом якого-небудь періоду часу. Вона є результатом безлічі процесів, які
відбуваються на планеті, і значно впливає на господарську діяльність та самопочуття
людини. Погода характеризується метеорологічними елементами: температурою
приземного шару повітря, атмосферним тиском, вологістю повітря, силою і напрямком
вітру, хмарністю, атмосферними опадами.
 Погода змінюється впродовж доби. Найбільш чітко й одноманітно ця зміна виражена в
екваторіальних широтах. Вранці спостерігається ясна, сонячна погода, а після полудня
випадають зливові опади. Ввечері та вночі знову ясно і тихо.
У помірних широтах закономірні зміни погоди протягом доби, які обумовлені
надходженням сонячної енергії, часто порушуються зміною повітряних мас,
проходженням атмосферних вихорів і фронтів.
Погода може бути сталою протягом тривалого часу або змінюватися по сезонах.
Наприклад, у тропічних районах протягом року спекотно, безхмарно, опади випадають
дуже рідко. Тобто для цієї території характерним є єдиний тип погоди (загальна
характеристика погоди, яка містить її основні елементи). У помірних широтах типи
погоди чергуються за сезонами: холодна сніжна зима, за нею тепла весна, потім жарке
літо й прохолодна осінь. Головною причиною зміни погоди є постійне переміщення
повітряних мас. Саме про їх переміщення або стале положення йдеться у прогнозах
погоди.

Спостереження за погодою та її прогнозування

Атмосферні процеси вивчає наука метеорологія. Одним з основних її завдань є
прогнозування погоди. Воно складається з трьох етапів: спостереження за погодою і збір
інформації, обробка результатів спостережень, складання прогнозу. Наземні
спостереження здійснюються головним чином метеорологічними станціями. їх світова
мережа налічує 10 тис. метеостанцій і діє понад 100 років.
Дані, зібрані метеорологами, передаються до центрів Всесвітньої служби погоди, де
обробляються і аналізуються синоптиками. Вони наносять отримані дані на спеціальну
синоптичну карту за допомогою умовних знаків. Ці карти, які часто називають «картами
погоди», дозволяють простежити зміни погоди і скласти прогноз розвитку атмосферних
процесів найближчими днями. Особлива увага при цьому приділяється руху циклонів і
антициклонів, а також розподілу атмосферного тиску.

Прогнози бувають короткострокові (вони складаються на період до трьох діб)

і довгострокові — на кілька днів, місяць і навіть рік.
Під час складання довгострокових прогнозів синоптики вивчають відомості про
розвиток цих процесів на великих територіях, а також використовують архівні дані про
розвиток цих процесів, що спостерігалися у схожих умовах. На період понад два тижні
скласти точний прогноз досить складно.
 Вплив клімату та погоди на господарську діяльність.
На відміну від погоди, клімату властива певна сталість.
   Клімат впливає на різні природні процеси і господарську діяльність людини. Він
зумовлює живлення і режим рік, озер, боліт, впливає на життя морів і формування
рельєфу суші. В залежності від клімату утворюються певні гірські породи, формуються
ґрунти, рослинність.
   Зміна клімату впливає на діяльність різних галузей господарства і життя людей.
Від посухи, наприклад, страждають мільйони людей. У деяких тропічних районах
тропічні циклони знищують врожаї культур на значних площах. Риболовство також дуже
залежить від коливання клімату. Зміна клімату впливає на використання транспорту,
споживання енергії та ін.
   У межах великих міст зменшується швидкість вітру, проте особливості забудови
та озеленення міст, наявність водних об'єктів, термічні відмінності між окремими
районами та приміською зоною зумовлюють формування місцевих циркуляцій атмосфери.
Цей фактор враховується у містобудуванні.
 Тема 5.
Гідросфера.
Поняття «гідросфера» та її основні частини.
Гідросфера – водна оболонка Землі.

Світовий океан та його частини: океани, моря, затоки,

протоки.

Океан — найбільша частина Світового

океану, обмежена материками. 
 Море — частина Світового океану, що відокремлена від нього суходолом,
підводним підвищенням або островами і має своєрідний гідрометеорологічний режим. За
ступенем відокремлення і режимом є внутрішні моря — це ті, що знаходяться глибоко в
суходолі і сполучаються з океаном однією або кількома протоками. Наприклад, Азовське,
Чорне, Середземне. Окраїнні моря — це ті, що недалеко в суходолі й відокремлюються від
океану островами, півостровами і нерівностями дна, як-от Берингове. До міжострівних
морів належать Яванське, Сулавесі та ін. Усього на планеті налічується до 60 морів. Вони
займають близько 60 % площі Світового океану.
Затока — частина акваторії моря (або океану), що заглиблюється в суходіл і має
вільний водообмін з основним водним басейном. За походженням розрізняють океанічні й
морські затоки, за формою—воронкоподібні, витягнуті, розгалужені, за властивостями
вод — опріснені, солонуваті, солоні, за глибиною—мілководні й глибоководні.
Наприклад, Одеська, Біскайська, Бенгальська затоки.
Протока — порівняно вузька смуга води, що розділяє які-небудь ділянки суходолу і
з'єднує суміжні водні басейни або їхні частини. Наприклад, Керченська протока сполучає
Азовське і Чорне моря.

Суходіл в океані.
Води океанів та морів поділяють суходіл на різні за розміром та конфігурацією
частини — материки, острови, півострови. 
Материки — найбільші ділянки суходолу, з усіх боків оточені океанами і морями.
Материків існує шість: Євразія, Африка, Північна Америка, Південна Америка,
Антарктида та Австралія.
Острови — відносно невеликі ділянки суходолу, з усіх боків оточені водою. Найбільші
острови на Землі — Ґренландія (площа 2176 км2), Нова Ґвінея (829 тис. км2), Калімантан
(744 тис. км2). За походженням розрізняють:

Ділянки суходолу, що сильно видаються у води океанів, морів або озер, називають
півостровами. Найбільшим півостром світу є Аравійський (2730 тис. км2). Найбільшим
півостром України є Кримський (25,5 тис. км2).
 Властивості вод Світового океану та причини її
неоднорідності.
Властивостями вод Світового океану є колір, прозорість, температура, солоність, густина
та інші.

Океанічні води мають свій температурний режим. Температура поверхневих вод

закономірно знижується від екватора до полюсів. Також відбувається зміни температур з
глибиною.
Солоність морської води визначається кількістю розчинених в ній хімічних речовин та
вимірюється в г/л або ‰. Середня солоність води в Океані становить 35‰ та майже не змінюється
з глибиною. Солоність поверхневих вод залежить від географічної широти місцевості.

Водні маси.
Воднi маси — великi об’єми води, що вiдрiзняються температурою i солонiстю .
Розрізняють екваторіальні, тропічні, помірні і полярні водні маси. Назва
водних мас та їхні
властивості зумовлені
особливостями клімату
тієї ділянки земної кулі,
де вони утворилися.
Екваторіальні вод
ні маси дуже теплі
(+25... +29∘С). Теплими
також є і тропічні водні
маси, температура яких
становить у
середньому +19∘ С. Вони солоніші за екваторіальні. Температурні умови і
солоність помірних водних мас мінливіші. Температура коливається від +10∘С
до +15∘С. У Південній півкулі вона знижується навіть до 0 ∘С. Солоність помірних
водних мас нижча за екваторіальні та тропічні.
Полярні водні маси, що формуються на крайній півночі і на крайньому півдні
Світового океану, найхолодніші. Їхня температура в окремих місцях дорівнює  −1.8∘С, а
солоність води нижча, ніж середня солоність Світового океану.

Рух води в Світовому океані. Морські течії.

Серед видів руху вод Світового океану виділяються хвилі та течії. За причинами
виникнення хвилі поділяються на вітрові, цунамі та припливно-відпливні.
Причиною вітрових хвиль є вітер, який зумовлює вертикальний коливальний рух
водної поверхні. Висота хвиль найбільше залежить від сили вітру. Вони можуть досягати
висоти 18–20 м. Якщо у відкритому морі вода зазнає вертикальних рухів, то біля берега
вона здійснює посту-
пальний рух, утворюючи
прибій. Ступінь вітрового
хвилювання оцінюють за
9-бальною шкалою.
Цунамі– це
гігантські хвилі, які
виникають під час
підводних землетрусів,
епіцентри яких
знаходяться під дном
океану. Хвиля,
спричинена підземними
поштовхами,
поширюється з
величезною швидкістю –
до 800 км/год. Висота її у відкритому океані незначна, а тому вона не є небезпечна для
суден в океані. Однак така хвиля, набігаючи на мілководдя, набирає висоти 20–30 м і
обвалюється на узбережжя, змітаючи все на своєму шляху.
Припливно-відпливні хвилі пов’язані з притяганням водних мас Світового
океану Місяцем і Сонцем. Воно призводить до того, що рівень води із боку небесного
тіла і протилежного підіймається порівняно із середнім. Із сторін, які перпендикулярні за
напрямком дії сили тяжіння Місяця чи Сонця, рівень океану знижується. Висота
припливів залежить від географічного положення, а також від розчленованості і
конфігурації берегової лінії. Максимальна висота припливів (18 м) спостерігається у
затоці Фанді острова Ньюфаундленд. За добу на Землі, як правило, спостерігається два
припливи і два відпливи. Припливна хвиля дозволяє океанським суднам заходити у русла
річок на десятки і навіть сотні кілометрів.
Течії – це горизонтальні переміщення води в океанах і морях певними
постійними шляхами. Тобто це своєрідні річки в океані, довжина яких досягає декількох
тисяч кілометрів, ширина – до сотень кілометрів, а глибина – сотень метрів. Швидкість
переміщення вод у морських течіях набагато менша, ніж у річках – у середньому 1–3
км/год.

  За глибиною розташування в товщі води розрізняють поверхневі

течії, глибинні та придонні. За температурними характеристиками течії поділяють
на теплі і холодні. Приналежність конкретної течії до теплих чи холодних визначається
не їхньою власною температурою, а температурою навколишніх вод. Теплою називають
течію, що приносить тепліші води, а холодною – холодніші від навколишніх. Холодні, як
правило, спрямовані з високих широт у низькі, а теплі навпаки – з низьких широт у
високі.
Теплі морські течії роблять клімат узбережних частин материків теплішим і
вологішим (НА КАРТІ ПОЗНАЧАЮТЬСЯ ЧЕРВОНИМ кольором) , а холодні – сухішим
(НА КАРТІ ПОЗНАЧАЮТЬСЯ СИНІМ кольором). Найпотужніша тепла течія –
Гольфстрім, найбільша холодна течія – Течія Західних Вітрів.
 
 Води суходолу.

Води суходолу — води рiк, озер, болiт,

льодовикiв, штучних водойм, каналiв.

Річка та її частини.
Річки — це водні потоки, які протікають у розроблених ними руслах і живляться
стоками головним чином атмосферних опадів. Кожна річка має витік, гирло, русло,
довжину, ширину, площу басейну, глибину, падіння, рівень, швидкість течії, витрати
води, певний хімічний склад води. Річка із своїми притоками утворює річкову систему,
характер і розвиток якої зумовлені кліматом, рельєфом, геологічною будовою і
розміщенням басейну.

Частину поперечного
перерізу русла ріки, яку займає вода, називають живим перерізом ріки. Кількість води, що
проходить через живий переріз за одну секунду, називається витратою ріки. Кількість
води, яка пройшла через живий переріз ріки протягом року, називається річним стоком.
Різниця висот між витоком річки й гирлом — падіння річки. Річка, яка впадає в іншу
річку, називається притокою, а річка, в яку впадає притока, — головна річка.
За своїм характером ріки поділяються на рівнинні і гірські. Лінія найбільших глибин річки
— фарватер.
 Елементи річкової долини.

Річкові басейни.

Річковий басейн — це територія,

стік вод з якої через пов’язані
водойми і водотоки здійснюється в
море, океан або озеро. Так, річка
Дніпро впадає у Чорне море, отже,
належить до басейну цього моря і
взагалі Атлантичного океану.

Живлення і режим річок.

Річки живляться дощовою водою, талими
водами снігу та льоду, підземними водами. Багато
річок мають мішане живлення з переважанням одного
з джерел живлення. Наприклад, Дніпро взимку, коли
вкривається кригою, живиться підземними водами,
навесні — талими, влітку й восени — дощовими і
підземними. У зв'язку з цим кількість води в річці
змінюється за сезонами.
 Зміни рівня річки протягом року називають режимом річки. Найвищий рівень
води в річці, який наступає щороку в певний час, називають повінню. Вона настає після
танення снігу навесні або внаслідок танення льоду і снігу в горах влітку, після дощів
протягом тривалого проміжку часу.
Найнижчий рівень води в річці — межень. Він
буває в період, коли річка живиться лише підземними
водами.
На річках, що протікають по території, де
відбувається зміна холодної та теплої пори року, в тому
числі й в Україні, взимку спостерігається льодостав —
період нерухомого льодового покриву на річці.
Особливий режим мають річки Українських
Карпат. На них часті паводки — раптові підйоми рівня
води в будь-який час року, викликані випаданням дощів
та посиленим таненням снігу.

Озера, їх походження.
Озерами називаються заповнені водою улоговини або западини земної поверхні,
що не мають безпосереднього сполучення з морем (океаном) і відрізняються
уповільненим водообміном.
 Болота.
Болота — надмірно зволожені ділянки суші зі своєрідною болотною рослинністю і
шаром торфу не менше 0,3 м. Надмірно зволожені землі, на яких менше торфу або й
зовсім немає, називаються заболоченими. Болота формуються при заростанні водойм або
при застої води в лісах, на луках та ін. Болота утворюються в різних кліматичних умовах,
але найбільш характерні вони для лісової зони помірного поясу і тундри.
За способом живлення і рослинністю болота поділяються на низинні, верхові й
перехідні.
 Низинні болота утворюються на місці колишніх озер, у долинах рік і в зниженнях,

які постійно або тимчасово затоплюються водою. Живляться вони переважно

ґрунтовими водами, багатими на мінеральні солі.
 Верхові болота формуються на плоских вододілах; займають значні простори
лісової зони помірного поясу; живляться в основному атмосферними опадами
 Перехідні болота за живленням і рослинністю змішані. У них атмосферне і
грунтове живлення.
Болота мають практичне значення. Торф використовується як паливо, органічне
добриво, для одержання різних хімічних речовин. На паливо найбільше використовується
торф верхових, на добриво—низинних боліт. Після осушення болота перетворюються у
високоврожайні поля і луки.

Льодовики. Багаторічна мерзлота.

Льодовики — природнi рухомi нагромадження льоду на земнiй поверхнi.

Розрізняють гірське (у Гімалаях, Альпах та інших високих горах) і покривне (на
рівнинах) зледеніння. До найбільших покривних льодовиків належить льодовик
Антарктиди. Від центру цього континенту льодовик сповзає до морського узбережжя.
Тут від нього відколюються величезні брили і, потрапляючи в океан, стають
плаваючими крижаними горами – айсбергами.
Багаторiчна мерзлота — шари мерзлих гiрських порiд у надрах Землi, якi не
розмерзаються протягом року.
 Підземні води. Джерела.
Підземні води — це води верхньої частини земної кори (до глибини 12—16 км.).
  За умовами залягання підземні води поділяються на верховодні, ґрунтові та
міжпластові, або артезіанські. Верховодні — це підземні води, які залягають на незначній
глибині і поширюються недалеко, їхня потужність здебільшого становить 0,4—1,0 м, іноді
досягає 2— 5 м. Вони поширені в районах з багаторічною мерзлотою, також утворюються
на територіях міст і
промислових площах,
річкових терасах тощо.
   Ґрунтові — це
води першого від
поверхні землі
водоносного горизонту,
які залягають на
водонепроникному шарі.
Це безнапірні води.
Легкодоступні і широко
використовуються
(криниці в сільській місцевості), але через неглибоке залягання легко забруднюються.
   Міжпластові води — підземні води, що залягають у водоносних горизонтах між
водонепроникними шарами порід у межах великих геологічних структур (синкліналей,
монокліналей). Такі структури, що утримують один або кілька водоносних горизонтів на
великих площах, називаються артезіанськими басейнами.
   Підземні води поділяють на прісні (до 1 г/л., або 1%), солонуваті (1 —10%), солоні
(10—35, або 10—50%) і розсоли (понад 35—50%о). За температурою поділяють на
переохолоджені (нижче 0 °С), холодні (від 0 до 20 °С) і термальні (вище 20 °С).
   Джерело (ключ) — природний вихід підземних вод на поверхню суші або під
водою, на дні рік, озер, морів. Джерело з'являється там, де водоносний горизонт
пересікається земною поверхнею (у зниженнях рельєфу, на схилах ярів, балок тощо).
Гейзер (ісландське деузіч, від deysa — хлинути) — джерело, яке періодично
викидає фонтани гарячої води і пари. Гейзерських джерел багато в Ісландії, на Камчатці, в
Новій Зеландії, США.

Штучні водойми.
Їх людина створює для своїх потреб. Для цього поперек
долини річок будують греблі. Вони регулюють рівень води в
ній, воду використовують для зрошення, рибництва,
судноплавства. Водосховища змінюють режим не тільки річок,
на яких побудовані, а й навколишніх територій. Тому при
створенні водосховищ слід зважати на можливі негативні
наслідки: затоплення родючих земель, розмивання берегів,
підвищення рівня ґрунтових вод. Менші за розмірами та
об'ємом штучні водойми називають ставками. В Україні їх передусім використовують для
місцевих потреб.
 Використання Світового океану та вод суходолу
вгосподарській діяльності людини.
Океан — зосередження біологічних, мінеральних, хімічних та енергетичних ресурсів.
Біологічні ресурси (морські організми) об’єднані у три групи: планктон, нектон і
бентос.

Багатими і різноманітними є мінеральні багатства океану. Під товщею морської води в

земній корі залягають поклади корисних копалин, у тому числі руди металів, нафта і
природний газ.
Світовий океан — величезний природний резервуар, заповнений водою, яка являє
собою складний розчин різних хімічних елементів і сполук. Деякі з них добуваються із
води і використовуються у виробничій діяльності людини. Компоненти сольового складу
океанських і морських вод можуть розглядатися як хімічні ресурси.
Незліченними є енергетичні багатства Світового океану (хвилі, течії, припливи). Одні
лише припливи можуть виробити більше енергії, ніж усі річки Землі.
Найважливішими джерелами прісної води е річки, озера, підземні води. їхня вода є
необхідною для населення міст та сіл, вона використовується у виробництві різних видів
сільськогосподарської і промислової продукції. Так, для того щоб виростити тонну рису,
потрібно вісім тон води.
Річки використовуються для отримання електроенергії, а разом з озерами — як
транспортні шляхи, місця вилову і розведення риби, а також відпочинку і туризму.
 Тема 6.
Біосфера.
Поняття «біосфера», її складовї та межі.
Біосфера — оболонка Землі, заселена живими організмами, що взаємодіють і
утворюють єдину систему. Термін «біосфера» ввів у науковий обіг у 1875 р. австрійський
геолог Е. Зюсс. Він виділив біосферу як окрему оболонку Землі, охоплену життям, яка
включає частини атмосфери, гідросфери й літосфери. Проте заслуга створення цілісного
вчення про біосферу належить В. Вернадському — видатному вченому, геохіміку,
академіку і філософу. Основи
цього вчення були викладені у
його роботах, значення яких
зберігається до наших днів. За
В. І. Вернадським, біосфера —
це оболонка Землі, у
формуванні якої основну роль
відіграють живі організми.
Межі біосфери
співпадають з межами
поширення живих організмів.
Верхня межа біосфери сягає 85
км над поверхнею Землі. На
таких висотах у стратосфері під
час запусків геофізичних ракет у
пробах повітря виявлені спори
мікроорганізмів. Нижня межа
біосфери сягає глибин
літосфери, де температура
становить 100°С. У геологічно
молодих складчастих областях
це приблизно 1,5 - 2 км, а в кристалічних щитах - 7 - 8 км.

Грунти, їх властивості та відмінності.

Ґрунт — це верхнiй пухкий шар гiрських порiд, який утворився завдяки взаємодiї
сонячного свiтла i тепла, повiтря, води, рослин, тварин i бактерiй протягом тривалого
часу.
Перелічені компоненти неживої і живої природи є необхідними чинниками
утворення ґрунту.
Ґрунти утворюються з конкретних гірських порід, які називають материнськими.
Такими породами найчастіше є осадові гірські породи: пісок, глина, лес тощо.
Головна властивість ґрунту — родючість.
Родючiсть — здатнiсть ґрунту передавати рослинам поживнi речовини та воду.
Родючість визначається наявністю у ґрунті перегною (гумусу).
 Гумус — органiчна частина ґрунту, яка утворилася внаслiдок процесу розкладу й
окиснення решток рослин i тварин.
Педосфера — планетарна багатокомпонентна оболонка, яка складається з
ґрунту, пiдґрунтя i глибоких шарiв кори вивiтрювання.
На різних широтах формуються різні типи ґрунтів. Це обумовлено різними
кліматичними умовами (співвідношення тепла і вологи) утворення ґрунтів та різними
материнськими породами, типами рослинності. Отже, типи ґрунтів поширюються
зонально.
 Рослинність суходолу та океану.
Рослинність — це сукупність усіх рослин на Землі. Вона представлена
різноманітними рослинними угрупованнями — фітоценозами. Фітоценози — це
закономірне поєднання різних рослин на певній ділянці, яке склалося внаслідок тривалого
їхнього розвитку і зв'язане з усіма зовнішніми умовами існування. Такими поєднаннями
рослин є ліс, луки, степ, хвойний ліс, мішаний ліс і т. ін.
  У полярних і субполярних країнах поширені полярні пустині, тундра і лісотундра.
Полярні пустелі або вкриті вічним льодом з мікроскопічними водоростями, або дуже
бідною рослинністю — лишайниками, мохами, частково водоростями і небагатьма
вищими рослинами: ломикаменем, полярним маком та ін.
Тундра — це безлісі простори, на яких багато лишайників, мохів, карликових
чагарників і напівчагарників (таких, що скидають листя на зиму, і вічнозелених). Через
несприятливі умови рослини малорослі (не вищі за 10—20 см.), здебільшого стеляться по
землі або ростуть подушками. Багато з них мають ксероморфний вигляд, тобто ознаки
пристосування до посушливих умов життя. Рослини переважно багаторічні, бо для
однорічних — вегетаційний період дуже короткий і несприятливий.
Лісотундра — це острови тундри і дуже розрідженого пригніченого лісу. З деревної
рослинності тут ростуть береза, Ялина, модрина, вільха, кедрач та ін.
   У помірних широтах багато лісів (хвойних, мішаних і широколистяних) і безлісих
просторів. Хвойні ліси (тайга) в Євразії та Північній Америці утворюють суцільну зону. У
таких лісах у Євразії ростуть різні види ялини, смерека, сосна, модрина. В Північній
Америці до цих порід додаються секвоя, дугласія.
   Мішані ліси складаються з хвойних і листяних порід: дуба, клена, липи, ялини,
сосни, смереки з домішками дрібнолистих.
  Широколистяні ліси розташовані на окраїнах лісової зони біля океанів. Серед
широколистих порід переважають дуб, бук, клен, каштан, в'язові та ін. В областях
океанічних кліматів з високою вологістю повітря (Данія, Британські острови,
Скандинавія) багато вересняків. Вересняки — це фітоценози з переважанням вересових,
серед яких розкидані невисокі хвойні та берези.
  З трав'яних рослинних угруповань у помірному кліматі найбільші простори
займають степи. В Північній Америці їх називають преріями, в Угорщині — пуштами, у
Південній Америці — пампами.
Степи — фітоценози з більш-менш ксерофітною рослинністю і більш-менш
зімкнутим травостоєм, для якого характерно багато дернових злаків і сухолюбних видів
різнотрав'я (представників різних родин, крім злаків, бобових і осокових). В євразійських
злакових степах більше ковили, тирси, типчака, келерії та ін. У Північній Америці прерії
(степи) зайняті низькотрав'ям. Там більшість становлять злаки грама і бізонова трава.
Поряд з трав'яною рослинністю в степах (у долинах річок і балках) багато чагарників і
байрачних лісів, а в цих лісах ростуть дуб, в'яз, ясен, клен, сосна, тополя, осокір.
   Між лісовою і степовою зонами знаходиться лісостеп. Це простори, де ділянки лісу
виходять на вододіли і закономірно поєднуються з ділянками степів. З лісової флори в
лісостепу поширені дуб, ясен, граб, липа, береза, осика, модрина та ін. В Євразії на захід
від Уралу в лісостепу більше дуба, на схід — берези. Для прерій теж характерний дуб.
Природна трав'яна рослинність представлена головним чином різними злаками.
Збереглась така рослинність в основному в заповідниках.
   У помірному поясі багато напівпустель і пустель. Пустелі — це фітоценоз, в якому
голі ґрунти займають значно більшу площу, ніж рослини. Серед рослин переважають
ксерофітні напівчагарники: полин, курай, білолізник та ін. З деревних в Азії найбільш
поширені саксаул, піщана акація та ін. Є багато типів пустинь (глинисті, піщані,
кам'янисті), і кожному з них відповідає певна рослинність. Недостатність вологи — їхня
спільна риса, яка зумовлює подібність екологічного режиму.
   Напівпустелі — це перехідний тип рослинності між степами й пустелями.
Рослинність там складається з дерновинних степових злаків (ковили, типчака, житниці) і
ксерофітних напівчагарників (полину, кураю та ін.).
   У субтропічних і тропічних країнах є ряд рослинних угруповань, аналогічних
деяким фітоценозам помірних широт. Це хвойні, мішані й листяні ліси, пустині, болота.
Але ці фітоценози складаються з інших видів рослин і мають деякі свої особливості.
Наприклад, у хвойних лісах острова Кріт ростуть кипариси, в гірських лісах Атласу і в
Лівані — кедри, в лісах Бразилії — араукарії. Листяні ліси в м'якому середземноморсько-
атлантичному кліматі представлені подекуди каштанами і волоським горіхом. В Індії
болота вкриті густими заростями бамбука, а в долині Нілу — папірусу. В пустелях
Мексики ростуть кактуси, агави, колючі чагарники з мімозових та ін.
  У теплих країнах багато тільки їм властивих фітоценозів. Це вічнозелені
твердолисті ліси, чагарникові зарості, савани, сухе рідколісся, вологі тропічні ліси,
мусонні ліси, мангрові зарості тощо. Так, у напівсухих субтропіках, для яких характерні
сухе літо, дощова зима і річна кількість опадів 500—700 мм., ростуть вічнозелені
твердолисті ліси, які в Австралії складаються з евкаліптів, у середземноморських країнах
— з різних видів дуба, благородного лавра та ін. У тих самих районах, але в місцях, де не
вистачає вологи, більше поширені чагарникові зарості — маквіс (в Австралії — скреб, у
Північній Америці — чапарраль).
  Савани — тропічні лісостепи в Африці. В басейні Оріноко (Південна Америка) їх
називають льяносами, в Бразилії — кампосами. У саванах поєднуються тропічний тип
трав'яної рослинності й ксерофітні, здебільшого низькорослі поодинокі дерева, які
подекуди величезних розмірів. Трави в саванах вищі, ніж у степах помірних широт.
   Кількість дерев у різних саванах різна. У венесуельських льяносах їх зовсім мало, а
в Бразилії так багато, що утворюється розріджений ліс (каатинга). У вологий період
савана зеленіє, а в посуху трави вигоряють, дерева, крім вічнозелених, скидають листя. З
дерев у саванах Африки ростуть баобаб та різні види акації, в Австралії — евкаліпти,
казуарини, акації та ін.
   У екваторіальних країнах, де цілий рік багато тепла й вологи, поширений
найбагатший і найскладніший тип рослинних угруповань — вологий екваторіальний ліс,
або гілея. Там налічується близько 40—45 тис. видів рослин. Рослини тут
пристосовуються до боротьби за світло. Цим і пояснюється, що тут дуже багато ліан, які
обвивають стовбури й перекидаються з дерева на дерево. У тропічному лісі багато
епіфітів, а на корінні дерев — рослин — паразитів, які живляться соками рослин, на яких
паразитують.
   Мусонні ліси за багатством і різноманітністю подібні до гілей, але відрізняються
тим, що в сухий період скидають листя.
   Біля морських узбереж, гирл річок, у закритих бухтах, де нема прибою, ростуть
мангрові зарості. Під час припливів вони затоплюються, під час відпливів
перетворюються в болота з деревною рослинністю й мулуватим рухливим ґрунтом. їхній
флористичний склад бідний: налічується близько 20 видів рослин. Це пояснюється тим,
що мало рослин може рости в солоній воді. Для закріплення в хиткому ґрунті дерева
утворюють багато додаткових коренів — підпорок.
   Отже, різні типи рослинних угруповань розподіляються відповідно до зонального
розподілу основних екологічних факторів — тепла, вологи та ін.
  У гірських країнах існують вертикальні пояси рослинності. Вони представлені
типами рослинності, аналогічними тим, які поширені в горизонтальних зонах, але ці типи
не тотожні. Так, луки ніде на рівнинах не створюють самостійної зони, а в деяких гірських
системах вони утворюють особливий гірсько-лучний пояс. До нього входять
субальпійські луки — багаті, барвисті, з високим травостоєм, нерідко із заростями
чагарників, і альпійські луки — розташовані на більших висотах з низьким травостоєм, в
якому переважають злаки й дернисті осоки.

Тваринний світ суходолу та океану.

Тваринний світ представлений різними угрупованнями тварин, які
називаютьзооценозами. 
В лісах майже немає тварин, які швидко бігають на велику віддаль. У них краще
розвинутий слух, ніж зір. Це пояснюється тим, що в лісі менше світла, заважають
стовбури дерев і, отже, менша видимість. Багато тварин пристосувалося до життя на
деревах.
   У степах і пустелях вітри дмуть без перешкод, немає тіні, мало природних сховищ,
незначна й мінлива протягом року кількість опадів і досить різкі коливання температур.
Тому там переважають тварини, які можуть швидко бігати, стрибати або закопуватись.
Птахи гніздяться на землі, багато різних тварин влаштовують свої житла в землі.
   У степах, де багато рослинної їжі, переважають гризуни і різні травоїдні. Тут
багато комах і комахоїдних тварин.
   У пустелях, де умови життя суворіші, живуть такі тварини, які можуть довго бути
без води, або запасають її в організмі, або перебувають у сплячці. Тварини пустель мають
різні пристосування, завдяки яким уникають перегрівання. У тварин відкритих просторів
добре розвинутий зір.

Вплив біосфери на інші оболонки.

Первинна атмосфера нашої планети утворилася з газів, що виходили на її поверхню.
Вона була непридатною для життя, у ній майже не було кисню. Із появою рослин кількість
кисню збільшилася. Внаслідок розвитку життя на Землі сформувалося сучасне
співвідношення газів повітря. І сьогодні роль рослин у виробництві кисню величезна. Не
випадково ліси називають «легенями нашої планети».
У результаті впливу біосфери на гідросферу відбувається перетворення озер на болота,
очищення поверхневих вод рослинами.
Взаємодія біосфери та літосфери відбувається в земній корі. Рослини проникають
своїм корінням у тріщини, руйнують тверді гірські породи і перетворюють їх на пухкі,
осадові. У земній корі накопичуються залишки рослин і тварин, які осідають на дні
водойм, утворюючи товщі осадових порід. Живі організми беруть активну участь у
створенні корисних копалин (крейди, вапняків, кам’яного вугілля, торфу та ін.).
Результати життєдіяльності організмів спричиняють виникнення окремих форм рельєфу
— коралових рифів та островів.

Вплив людини на біосферу. Охорона біосфери.

Забезпечуючи сприятливі умови для існування одних Живих організмів,
трапляється й так, що вона знищує інші.
Прикро, але в останні сторіччя посилився негативний вплив людини на
мешканців біосфери. Так, приблизно за 300 років на Землі безповоротно зникли сотні
видів рослин і тварин, ще більше їх перебуває на межі зникнення.
Будуючи міста і дороги, людина невпізнанно змінює великі площі землі, ґрунти,
рослинний покрив і тварин, які на ньому мешкають. Через це назавжди зникають цілі
екосистеми. Їх замінює цегла, асфальт і бетон. Та людина вже не може не втручатися в
біосферу, а її нові втручання породжують нові проблеми.
3 метою охорони біосфери здійснюється міжнародне співробітництво. В нашій
державі створюються природоохоронні території, діють спеціальні закони.
 Тема 7.
Географічна оболонка. Загальні закономірності природи
Землі.
Поняття «географічна оболонка».
Географічна оболонка - цілісна і безперервна оболонка Землі, де її складові частини
(земна кора, тропосфера, стратосфера, гідросфера і біосфера) проникають один в одного і
знаходяться в тісній взаємодії. Між ними відбувається безперервний обмін речовиною та
енергією. Основні компоненти географічної оболонки: літосфера, гідросфера, атмосфера,
біосфера, антропосфера.

Загальні закономірності географічної оболонки: цілісність,

кругообіг речовини та енергії, ритмічність, комплексність.

Цілісність географічної оболонки полягає в існуванні тісних взаємозв'язків між

компонентами природи, що її складають. Зміна будь-якого одного компонента неминуче
призводить до зміни інших, а також географічної оболонки в цілому. Цілісність властива
всім природним комплексам. Проявлення цієї закономірності забезпечується постійним
існуванням системи кругообігів речовини й енергії в географічній оболонці.
Ритмічність розвитку означає, що для географічної оболонки властивою є
повторюваність у часі тих чи інших природних явищ. У природі існують ритми різної
тривалості — добовий, річний, багаторічний, віковий.
Ритмічність не означає абсолютне повторення процесів, а передбачає певні
відхилення від попереднього стану і поступовий розвиток.
Кругообіг речовин у географічній оболонці відбувається під дією сонячної енергії
та внутрішньої енергії Землі. Сонячна радіація при цьому найбільшою мірою впливає на
процеси в ній. Кругообіги обумовлюють безперервний розвиток географічної оболонки.
Часто кругообіги речовини супроводжуються кругообігами енергії (наприклад, виділення
тепла при конденсації водяної пари і поглинання тепла при випаровуванні). При цьому
відбувається перехід одних видів енергії в інші та їх перерозподіл на поверхні Землі. Всі
кругообіги не є замкненими. Частина речовини й енергії при переміщенні може
вилучатися з кругообігу. Іноді в кругообіг включаються нові речовини і енергія.
Планетарною географічною закономірністю є широтна зональність — закономірна
зміна природних компонентів і природних комплексів у напрямку від екватора до
полюсів. Зональність найчіткіше виражена у процесах кліматоутворення, характері
водних мас океану, розподілі вод суходолу, поширенні рослинності, тваринного світу та
ґрунтів.

Зональні та азональні природні комплекси.

Найбільші зональні комплекси географічної оболонки називають географічними поясами.

Вони відрізняються один від одного температурними умовами, загальними особливостями

циркуляції атмосфери, ґрунтово-рослинного покриву і тваринного світу. Географічні
пояси простягаються переважно в широтному напрямку і збігаються з кліматичними
поясами. На суходолі й у Світовому океані виділяють такі географічні пояси:
екваторіальний, два субекваторіальні, два тропічні, два субтропічні, два помірні,
субарктичний і арктичний (у Північній півкулі), субантарктичний і антарктичний (у
Південній півкулі).
Зміна природних комплексів під впливом господарської діяльності
людини.
Під впливом господарської діяльності людини в процесі виконання нею соціально-
економічних функцій з відповідною технологією відбувається зміна природних
комплексів і формується антропогенний ландшафт. У такому ландшафті значних змін
зазнали мікрорельєф, ґрунти, рослинний і тваринний світ. Характерні елементи
антропогенного ландшафту: господарські угіддя, населені пункти, промислові споруди,
транспортні магістралі, антропогенні форми рельєфу (канали, терикони тощо). За
ступенем змінюваності і характером впливу людини розрізняють ландшафти змінені,
порушені й перетворені. У зміненому ландшафті антропогенна діяльність позначилась на
окремих компонентах. Ландшафт, що зазнав інтенсивного нераціонального
господарського впливу (селі та зсуви,  спричинені діяльністю людини, знищення лісів і
розорювання крутих схилів, суцільна забудова тощо), називають порушеним. У
перетвореному ландшафті природні компоненти і зв'язки між ними змінено
цілеспрямовано, ці зміни науково обґрунтовані системою природоохоронних та інших
заходів.
  Антропогенні зміни рельєфу пов'язані з освоєнням, заселенням і господарським
перетворенням території. У зв'язку з інтенсифікацією промисловості і сільського
господарства зростає кількість антропогенних форм рельєфу (магістральні та розподільчі
канали, кар'єри по видобуванню корисних копалин). Насипними формами рельєфу є
терикони, «хвостосховища» металургійних підприємств, відвали ТЕЦ, насипи шосейних
доріг і залізниць. Виникають лійки просідання в місцях підземних виробок корисних
копалин, зсуви та ін.
   Антропогенні зміни клімату мають глобальний і регіональний аспекти. Зміни
клімату Землі пов'язані зі зростанням вмісту в атмосфері вуглекислого газу, аерозолів,
сульфатів і пилу, із можливим руйнуванням озонового шару, а також забрудненням
Світового океану. Регіональні зміни зумовлені трансформацією земної поверхні, що
призводить до змін її радіаційного режиму і відповідного клімату. Вирубування чи
насадження лісів, розорювання земель, меліорація сільськогосподарських угідь,
будівництво різних споруд, створення штучних водосховищ формують нові типи
мікроклімату. Значні регіональні зміни клімату відбуваються навколо водосховищ, при
будівництві ГЕС, ТЕС і АЕС.
   До прямого впливу господарської діяльності на водойми відносяться гідротехнічне
будівництво, рибальство, надходження у водойму неочищених стічних вод, до побічного
впливу — внесення добрив та отрутохімікатів на сільськогосподарські угіддя та змивання
їх у водойми.
   Розрізняють такі види впливу господарської діяльності на ґрунти: механічний,
хімічний та біологічний. Механічний вплив — це деградація ґрунтів при недостатньо
обґрунтованому веденні сільського господарства. Хімічний вплив — це зниження
родючості ґрунтів. Біологічний вплив — посилене винесення поживних речовин разом з
урожаєм.