Історія розвитку уявлень про

Всесвіт

Гузенко Єлизавета 11-Е

 Космогонія

Космогонія — вчення про походження або про створення Всесвіту.

Від часів Гесіода вона слугувала сюжетом безлічі філософських
трактатів. Нині космогонія є галуззю науки, що вивчає утворення
та розвиток усіх астрономічних об'єктів. Системологія розглядає
неперервність і системність природи, зокрема системогенез
об'єктів — народження, життя, переродження та еволюцію
систем-об'єктів та об'єктів світобудови. Космогонія охоплює
неперервність життя космосу в його різноманітті.
 Хронологія

З ранніх часів людина замислювалася про будову навколишнього світу

як єдиного цілого. І в кожній культурі її розуміли й уявляли по-різному.
Так, у Вавилоні життя Землі тісно пов'язували з рухом зір, а в Китаї ідеї
гармонії переносили на весь Всесвіт. Розвиток цих уявлень у різних
частинах світу йшов по-різному. Але якщо в Старому світі накопичені
знання та уявлення в цілому нікуди не зникли, передаючись від однієї
цивілізації до іншої.
 Стародавній Єгипет
У єгипетській міфології не існувало єдиних уявлень про створення світу, натомість існували
кілька різних версій. Так, в одній ставили в центр світобудови сонячного бога Ра і вважали
його за батька всіх інших богів. Він і вісім його нащадків утворювали так звану еннеаду
Геліополіса. Протилежна версія існувала у місті Гермополісі, де вважали, що світ походить від
восьми стародавніх божеств, так званої огдоади. Ця вісімка складалася з чотирьох пар богів і
богинь, що символізують елементи творіння.
Стародавня Греція
Фалес з Мілет думали що земний диск плаває у воді, в Анаксимандра просто циліндр плаває в
нескінченному просторі. Піфагорійці запропонували піроцентричну модель Всесвіту, в якій
зорі, Сонце, Місяць та шість планет обертаються навколо Центрального Вогню (Гестії). У I
столітті до н. е. Гемін оприлюднив думку, що лише здається, що зорі лежать на одній сфері, а
насправді вони розташовуються на різних відстанях від Землі.

Стародавній Китай
Згідно з давньокитайськими віруваннями, світ виник із первісного хаосу, уміщеного у
величезне яйце. Усередині цього яйця виник велетень Пань-гу. Він спав протягом 18 000 років, а
коли прокинувся, виявив поруч із собою долото та сокиру. З їх допомогою він розколов яйце.
Все важке та брудне (інь) утворило землю, все чисте та легке (ян) — небо. Коли через багато
тисяч років він помер, його останній подих став вітром і хмарами, зойк — громом, праве око
— місяцем, а ліве — сонцем. Його тіло перетворилося на гори, руки й ноги — на чотири
частини світу, кров — на річки, шкіра та волосся — на ліси та трави, зуби та кістки — на
метали й каміння, жили — на дороги.
 Середньовіччя
Європа
У Середньовіччі в католицькій Європі панувала геоцентрична система світу за
Птолемеєм. Її разом із поглядами Арістотеля офіційно визнавали та підтримували церква
та папський престол.

Ісламський світ
У галузі та космології більшість арабських учених дотримувалися вчення Арістотеля. В
його основі лежало розбиття Всесвіту на дві принципово різні частини — підмісячний та
надмісячний світ. Підмісячний світ — це ділянка мінливого, непостійного, минущого;
навпаки, надмісячний, небесний світ — це ділянка вічного та незмінного. З цим уявленням
пов'язана концепція природних місць. Існує п'ять видів матерії, і всі вони мають свої
природні місця в межах нашого світу: елемент землі — у самому центрі світу, далі йдуть
природні місця елементів води, повітря, вогню, ефіру.

Русь
Уявлення про світ у ранній християнській Русі тісно пов'язане з богослов'ям. Потрібно було
пояснити навколишній світ і не ввійти в протиріччя зі Святим Письмом. Ще в VI столітті
з'явився рукопис «Християнська топографія» за авторством купця Козьми Індікоплевста.
На думку Козьми, Земля мала форму прямокутника. Зверху цей прямокутник вивищується в
гору, верхівка якої нахилена на північний захід, і на схилі цієї землі-гори від півночі до півдня
живуть різні народи. При проходженні Сонце виявляється ближчим до південних земель, ніж
до північних. Навколо Землі розташований океан, і з його краю височить тверда, але
прозора стіна небесного склепіння, яка безпосередньо змикається з заокеанською землею.
 Епоха Відродження (XV—XVI століття)
Раннє Відродження (XV століття)
Микола Кузанський припускав матеріальну єдність Всесвіту і вважав Землю
однією з планет, що також здійснює рух. Водночас у Кузанського зберігається
багато елементів середньовічної космології, зокрема віра в існування небесних
сфер.

Геліоцентрична система (друга половина XVI століття)

Перша половина XVI століття відзначена появою нової, геліоцентричної
системи світу Миколая Коперника. У центр світу Коперник помістив Сонце,
навколо якого оберталися планети (зокрема й Земля, яка до того ж ще
обертання навколо осі). Всесвіт Коперник, як і раніше, вважав обмеженою
сферою нерухомих зір; мабуть, зберігалася в нього й віра в існування небесних
сфер.

Пізнє Відродження (друга половина XVI століття)

Розвиваючи ідеї Коперника, англійський астроном Томас Діггес висловлював
припущення, що простір нескінченний і заповнений зорями. Ці уявлення поглибив
італійський філософ Джордано Бруно.
Система світу Тихо Браге
 Наукова революція (XVII століття)
Кеплер уявляв Всесвіт як кулю скінченого радіуса з порожниною посередині,
де розташована Сонячна система. Кульовий шар за межами цієї порожнини
Кеплер вважав заповненим зорями — об'єктами, що самосвітяться, але
мають принципово іншу природу, ніж Сонце.

Галілео Галілей, залишаючи відкритим питання про нескінченність Всесвіту,

відстоював думку, що зорі подібні до Сонця. В середині — другій половині
XVII століття ці ідеї підтримали Рене Декарт, Отто фон Ґеріке і Християн
Гюйгенс. Гюйгенсу належить перша спроба визначення відстані до зорі
(Сіріуса) з припущенням про рівність її світності сонячній.

Одним із численних прихильників системи Браге у XVII столітті був

видатний італійський астроном, єзуїт Річчолі. Прямий доказ руху Землі
навколо Сонця з'явився тільки 1727 року.
 XVIII—XIX століття
На порозі XVIII століття виходить у світ книга, що має колосальне значення для
всієї сучасної фізики — «Математичні начала натуральної філософії» Ньютона.
Ще тільки створюваний математичний аналіз дає можливість фізиці строго
оцінювати факти, і навіть достовірно судити про якість теорій, що
намагаються їх описати.
На цій основі вже у XVIII столітті Ньютон будує свою модель Всесвіту. Він
усвідомлює, що в скінченному світі, наповненому гравітувальними тілами,
неминуче настане момент, коли всі вони зіллються в одне. Таким чином, він
вважає, що простір Всесвіту нескінченний.
У трактаті 1755 року, заснованому на роботах Томаса Райта, Іммануїл Кант
припустив, що Галактика може бути обертовим тілом, яке складається з
величезної кількості зір, утримуваних гравітаційними силами, подібними до тих,
що діють у Сонячній системі, але в більших масштабах.
Вільям Гершель висловив припущення, що туманності можуть бути далекими
зоряними системами, подібними до системи Чумацького Шляху.
1837 року В. Я. Струве на підставі власних спостережень виявив і виміряв річний
паралакс α Ліри. Отримане значення (0,125" ± 0,055") було першим успішним
визначенням паралаксу зорі взагалі.
 XX століття
Перші кроки до вже сучасної космології зроблено в 1908—1916 роках. У
цей час відкриття прямо пропорційної залежності між періодом і
видимою зоряною величиною, дозволило Ейнару Герцшпрунгу та
Гарлоу Шеплі розробити метод визначення відстаней за цефеїдами.
1916 А. Ейнштейн пише рівняння загальної теорії відносності —
теорії гравітації, що стала основою для домінівних космологічних
теорій. 1917 року Ейнштейн вводить до рівнянь загальної теорії
відносності додатковий параметр — космологічну сталу.
1932 року Ф. Цвіккі висуває ідею про існування темної матерії.
1964 року А. Пензіас та Р. Вільсон відкривають ізотропне джерело
перешкод у радіодіапазоні.
І багато інших відкриттів.