Юдея «Назва Країни»-Країна, в якій народився Спаситель, називається в Біблії Ханааном

(Кенаан). Це найдавніша її назва. Її походження не встановлене точно. Припускають, що так

називали країну мешканці Месопотамії: “земля заходу”, тобто край, де заходить сонце. Слово
«Ханаан» ([ārāṣ] kĕna'an), можливо, означає «країна пурпуру»; це ім'я в давнину носила власне
Фінікія, а в біблійні часи - країна, що тягнеться на захід від північно-західного закруту Євфрату і
від Йордану до берега Середземного моря.
Пізніше північна частина Ханаану називалася Юдеєю, а південна - Ізраїлем. В Біблії вперше
згадана як Земля Юди (ієхуда) (Втор. 34: 2). В якості наділу цього коліна простягалася від
Мертвого до Середземного моря (Нав. 15: 1-12) і включала Юдейську пустелю, Юдейські гори,
Юдейську низовину (Шфелат-Ієхуда), значну частину гір і низовини Негева.
В давнину Юдея являла собою повну протилежність Півночі. Непривітна і безплідна, вона була
подібна гористій пустелі з оазами.
Під час перського володарювання Юдея називалася «Яхуд». В останні два сторіччя перед Різдвом
Христовим назва «Юдея» поширилася на цілу країну. Юде́я (івр. ‫י ְהּודָ ה‬, Єхуда; івр. ‫אֶרץ י ְהּודָ ה‬,
ֶ Ерец-
Єхуда, «Земля Єхуди»).
Римський імператор Адріян, який придушив 135 р. повстання юдеїв під проводом Бар-Кохби,
заборонив вживати назву «Юдея», перейменувавши країну на Сірію-Палестину. Назва «Сірія»
походить, напевне, від скорочення назви «Ассирія».
Назва «Палестина» походить від назви народу «филистимляни» (в єгипетських текстах п-р-с-т),
який у давнину населяв південне узбережжя Ханаану.
Блаженний Єроним писав у IV ст.: «Юдея, яку тепер називають Палестиною...».
Географія -Ханаан простягнувся вузькою смугою вздовж східного узбережжя Середземного моря
від південних передгір’їв Ливану до Синайської пустелі на півдні (бл. 350 км) і від берегів
Середземного моря на заході до Сирійської пустелі на сході (пересічно близько 100 км).
Географічно країна ділиться на чотири області:
1. Приморська рівнина.
2. Нагірна країна на захід від Йордану: Галилея, Ефраїмські та Юдейські гори.
3. Йорданська долина.
4. Узгір’я на схід від Йордану.
Від гори Кармель країну перетинає в південно-східному напрямку Ездрелонська (Ізреєльска)
долина. Розмаїття географічних умов заважало злиттю невеликої за розмірами країни в єдине
етнічне ціле. Тому аж до кінця стародавнього періоду в Ханаані зберігалася відосібленість
окремих областей у діалекті, звичаях тощо.
Клімат Ханаану середземноморський. Переважаються дві пори року: дощова зима й посушливе
літо. Влітку дощів взагалі майже не буває. Сезон дощів починається з середини вересня. Кількість
опадів зменшується з просуванням на південь. Часто, особливо на півдні, бувають посухи.
Біблія називає Ханаан «землею просторою і гарною, що тече молоком і медом» (Вихід 3:8). Під
медом мався на увазі фініковий сік. Особливе значення мали бальзамові гаї в Єрихонській долині.
На західному узбережжі Тиверіядського озера процвітало рибальство.
«Господь, Бог твій хоче ввести тебе в гарний край, у край долин з водою, з джерелами та
підземними водами, що б’ють по рівнинах та по горах; у край пшениці та ячменю й винограду,
смоков і ґранат; у край оливкових дерев, олії й меду; у край, де їстимеш хліб не серед нужди, і де
нічого не бракуватиме тобі; у край, де залізні рудовища, і де з гір добуватимеш мідь» (Второзак.
8:7-9).
Природні запаси скромні: невеликі поклади міді, бітум (природній асфальт) з Мертвого моря,
якісна глина для гончарства, будівельний камінь у горах.
Ханаан розташований поміж двома культурно-економічними центрами стародавнього світу:
Єгиптом і Месопотамією, в центрі т.зв. «благодатного півмісяця», що простягався від родючих
земель Месопотамії через Східне Середземномор’я до Нільської долини.
Через Палестину пролягали два головні торговельні шляхи: «приморський шлях» попри береги
Середземного моря та «царська дорога» з півночі на південь через Зайорданське плоскогір’я. Від
безпеки цих двох шляхів багато в чому залежав добробут Ханаану.
4. Римське завоювання
Потомки Олександра Янная боротьбою за владу накликали римське завоювання. Первосвященик
Гіркан, скинений братом Аристовулом, за намовою ідумеянина Антипатра звернувся за
допомогою до Риму.
Власне в той час Рим здолав повстання Спартака й почав просування на Схід. Полководець Ґней
Помпей, придушивши повстання в Іспанії та повернувшись до Італії, розбиває рештки повсталих
рабів Спартака.
66-61 р. до Р.Х. Помпей очолив військо та флот у поході на Схід. 66 р. до Р.Х. він переміг військо
Понту й Кавказу. Було завойовано більшу частину Малої Азії, Сирію. Сирію вирішено анексувати.
64 р. до Р.Х. Помпей увійшов до Юдеї. Прихильники Гіркана відкрили перед ним міську браму
Єрусалиму. Молодший син царя Олександра Янная Аристовул чинив опір, обороняючись у Храмі.
Оборона тривала три місяці, в ході її загинули тисячі людей. 10 жовтня 63 р. до Р.Х. Помпей
захопив храмові укріплення. Римляни увірвалися до святилища. Аристовула було ув’язнено.
Помпей увійшов до Храму, зазирнув до Святого святих, але ні до чого не доторкнувся, керований
звичним для римлян лояльним ставленням до чужої віри.
Помпей оголосив про приєднання Юдеї до Риму. Але країна зберегла деяку автономію. На неї
накладено данину. Юдея позбулася значної частини завойованих раніше областей. Було перервано
зв’язок між Єрусалимом і Галилеєю. Гіркан був призначений правителем Юдеї зі званням етнарха,
визнаний першосвящеником, але позбавлений царського титулу. Прокуратором було призначено
Антипатра. Частково Юдея підлягала римському намісникові в Сірії. Помпей прагнув послабити
єврейський фермент, підтримуючи міське грецьке населення.
Прихильники Аристовула не раз підіймали повстання проти римської влади. 40 р. до Р.Х. армія
Парфії допомогла синові Аристовула Маттатії-Антигонові оволодіти Єрусалимом. Більшість
юдеїв підтримала Антигона. Гіркан був взятий у полон, син Антипатра Ірод утік.
В Римі його гостинно прийняли тодішні правителі Антоній і Октавіян Авґуст. Вони оголосили
Ірода царем Юдеї й передали йому владу над країною. 37 р. до Р.Х. після майже п’ятимісячної
облоги Єрусалим було взято римським військом і передано під владу Ірода.
Релігія юдеїв-Юдейска
1. Тора
Неємія та Езра відновили в народі усвідомлення заповідей Божих й закону Мойсеєвого, читання та
тлумачення Закону. Оскільки гебрейська мова стала незрозумілою, обов’язком книжників стає
тлумачення Закону арамійською мовою. Відбувається прилюдна сповідь, відновлення союзу з
Богом. Відновлюється шанування суботи, святкування Кучок.
Юдейська традиція вважає, що саме Езра наприкінці V ст. до Р.Х. завершив складання канону
Старого Завіту включенням до нього книги пророка Малахії (бл. 450 р. до Р.Х.). Оформлюються
релігійні практики, що зберігаються в пізнішому юдаїзмі.

Закон мав при обітницях підрядну роль. Мав збудити в людині жадобу її спасіння й привести її до
спасіння. З’ясовував і доводив глибоке спотворення природи людини гріхом.
Дві головні ідеї юдаїзму:
1) Ягве - Єдиний правдивий Бог цілого світу, закликав юдейський народ до заповіту з Собою;
2) Ягве уклав заповіт із цим народом не для його еґоїстичних національних цілей, а для спасіння
всього світу.
Опанування першої ідеї тривало до Вавилонського полону. До полону й певний час пізніше юдеям
повідомлене Боже Об’явлення. Друга пол. V ст. - Езра, священик з Вавилону, з дозволу царя
вирушив у Єрусалим, аби унормувати життя в Юдеї.
«Як настав сьомий місяць, і сини Ізраїля були по своїх містах, увесь народ, як один чоловік,
зібрався на майдані, що перед Водяними ворітьми, і сказали Езрі книжникові принести книгу
закону Мойсея, що його дав Господь Ізраїлеві. І приніс Езра священик закон до громади чоловіків,
жінок і всіх, що могли розуміти, - першого дня сьомого місяця, і читав його на майдані, що перед
Водяними ворітьми, від світанку до полудня, перед чоловіками, жінками й тими, що могли
розуміти; прихиливсь увесь народ вухами до книги закону... Вони читали книгу закону Божого
виразно та викладали значення, щоб читане було зрозумілим» (Неєм. 8:1-3, 8). 445 р. до Р.Х.
За часів Птоломея Філадельфа здійснюється переклад грецькою мовою Святого Письма -
Септуаґінта («переклад сімдесятьох»). Православна традиція слідом за листом Аристея стверджує,
що на прохання царя Птоломея Філадельфа первосвященик Єлеазар надіслав до Олександрії сувої
Святого Письма і 72 перекладачів - по 6 від кожного коліна Ізраїля. Мова перекладу не була
класичною грецькою; це було т.зв. «койне».

Єрусалимський храм
Для юдеїв Єрусалимський храм був унікальною і неповторною святинею, якій застерігалося
виключне право бути місцем жертвопринесення. За розумінням юдеїв, принесення жертви
перетворювало людську власність на власність Бога. За посередництвом жертви досягалося
примирення з Богом, відкуплення провин, засвідчувалося каяття жертводавця. Смерть жертовної
тварини, як смерть пасхального ягняти при виході з Єгипту (Вих. 12:1-14), виступала навзамін
смерти жертводавця.
Перський цар Кір Великий (558-529 рр. до Р.Х.) об’єднав під своєю владою Мідію й Персію й
заволодів Вавилонською імперією. Підкорені народи дістали право дотримуватися своїх звичаїв та
визнавати власну релігію, місцеві володарі зберегли частину своєї влади. Зображення богів,
звезені до Вавилону, Кір наказав повернути містам, що володіли ними раніше.
536 р. до Р.Х. Кір видав указ, що наводиться в книзі Езри: «Так каже Кір, перський цар: „Господь,
Бог неба, дав мені всі царства на землі й повелів мені збудувати Йому дім у Єрусалимі, що в Юдеї.
Хто з вас із Його народу, - хай його Бог буде з ним, - поїде до Єрусалиму, що в Юдеї, та збудує дім
Господа Бога Ізраїля, того Бога, що в Єрусалимі. Всім же, що зосталися живими, по всіх краях, де
б вони не жили, люди кожного краю допоможуть їм сріблом, золотом та іншим добром і худобою,
а й добровільними датками на дім Бога, що в Єрусалимі"» (1 Езри 1:2-4). Цим указом закінчилось
70-річчя вавилонського полону для юдеїв: від першого взяття Єрусалиму Навуходоносором 605 р.
до указу 536 р. до Р.Х.
536 р. до Р.Х. під керівництвом Зоровавела, правителя юдейського, та первосвященика Ісуса з
полону до Юдеї повертається 49 897 чоловік. Цар Кір повернув коштовності Храму, які
Навуходоносор склав був у дім своїх божків. Юдеї несли з собою 5 400 сосудів з Храму. 535 р. до
Р.Х. було проведено урочисте закладення Храму. Коли мулярі закладали підвалини, священики з
сурмами й левити з кимвалами співали навпереміну. Плакали юдеї, що пам’ятали перший,
Соломонів храм.
Праця посувалася повільно, бракувало коштів. Храм будувався на взірець першого, хоча і з менш
цінних матеріялів. Відновлення Храму відбулося 515 р. до Р.Х., через 21 рік після закладин.
Посвята завершилася відзначенням Пасхи.
Опис Храму тих часів залишив грек Гекатей: «Приблизно в середині міста здіймається кам’яна
стіна, що має п’ять плетрів завдовжки і сто ліктів завширшки, з двома брамами. Всередині цієї
стіни здіймається чотирикутний жертовник, складений з неотесаних, але просто зібраних і
необроблених каменів у такому вигляді, що кожна сторона має двадцять ліктів, вишина ж його
десять ліктів. Поряд з ним побудовано велику споруду, в якій стоять жертовник і світильник,
обидва з золота, вагою в два таланти. На них незгасний вогонь горить вдень і вночі. В храмі немає
ані зображення, ні дароприношення, там відсутня будь-яка рослина, немає ані діброви, ні чогось
подібного в цьому роді. Священики там проводять дні й ночі, виконуючи різні священнодійства».
167 р. до Р.Х. Антіох Епіфан влаштував на подвір’ї Храму жертовник Зевсові Олімпійському.
Його наказано називати «владика неба», «Ваал шамем». Народ же переінакшив назву на «шікуц
мешомем», тобто «мерзота запустіння» (1 Мак. 1:54). На жертовнику було принесено свиней, щоб
ще більш зневажити юдейські звичаї. У приміщеннях Храму оселилися вакханки, влаштовано
урочистий похід на день Діоніса.
Наприкінці 164 р. до Р.Х. армія під проводом Юди, котрого називали Маккабі, молотом, тобто
Макавеєм, визволила Єрусалим. «І зібралось військо й пішло на гору Сіон. Побачили вони храм
спустошений, жертовник сплюгавлений, двері спалені, двори зарослі травою, немов у ліску або
неначе десь у горах, а покої у руїнах» (1 Мак. 4: 38).
Юда Макавей негайно взявся за відновлення храму. Вівтар Зевса було зруйновано, камені
викинуто, натомість з нетесаного каміння спорудили новий жертовник. Було відбудовано сам
храм, очищено подвір’я, виготовлено наново посуд. До храму внесли світильник, кадильний
жертовник, стіл, розіп’яли завіси. 164 р. до Р.Х. було принесено перші жертви.
64 р. до Р.Х. римський полководець Помпей увійшов до Юдеї. 63 р. до Р.Х. Помпей захопив
храмові укріплення. Римляни увірвалися до святилища. Помпей увійшов до Храму, зазирнув до
Святого святих, але ні до чого не доторкнувся, керований звичним для римлян лояльним
ставленням до чужої віри.
Ірод Великий, син Антипатра, вихідця з племени ідумеїв, що жило на південь від Юдеї, став
першим чужоземцем - царем Юдеї. Правив з 37 до 4 р. до Р.Х. Він був прихильником греко-
римської культури, влаштовував гладіаторські ігри, зводив храми на честь Авґуста. В його
оточенні завжди були грецькі філософи й літератори.
На 18 році свого панування (20-19 рр. до Р.Х.) Ірод почав реконструювати Храм у Єрусалимі. Він
найняв десять тисяч робітників до зовнішньої праці, а для спорудження внутрішніх частин, куди
вхід мирянам заборонявся, навчив мулярства тисячу священиків. Основна праця тривала 9,5 років.
Ірод хотів завоювати любов підданців і водночас здивувати імперію красою Храму. Головний
будинок було завершено бл. 9 р. до Р.Х., але праця тривала ще багато років.
Збудований за тим же планом, що й попередні, храм Ірода набагато перевершував їх і за
розмірами, і за розкішшю. Він був удвічі більшим за Соломонів, оздоблений коринтською
бронзою, мармуром, вкритий такою кількістю золота, що сяяв на сонці. Ряди колон і криті ґалереї
оточували подвір’я. Дах прикрашали зубці, а портал - величезне позолочене ґроно винограду.

Найбільш вражаюча деталь - платформа площею 14 гектарів, яка почасти збереглася й досі. На ній
збиралися прочани й приносилися жертви. Для її побудови Ірод розширив верхівку храмового
узвишшя, звівши по краях штучні тераси. Південний край платформи здіймався над землею на 30 -
45 м. Циклопічні стіни ніби виростали з надр гори Моріа. Один із країв платформи і був, певно,
«крилом храму», з якого диявол спокушав Ісуса кинутися донизу: «Тоді диявол бере Його у святе
місто, ставить на наріжник храму і каже: „Коли Ти Син Божий, кинься додолу» (Мт. 4:5-6).
Зовнішнє подвір’я оточувала крита аркада. Тут навчали народ Петро й Іоан: «Увесь народ,
здивований, прибіг до них у притвор, званий Соломоновим» (Діян. 3:11). Головний вхід -
південний. Він вів до двору поган - туди, куди могла увійти будь-яка людина. Написи латинською
й грецькою мовами забороняли неюдеям проходити далі, до внутрішнього подвір’я. Порушення
цього правила, очевидно, каралося смертю. Як юдеї подумали, що Павло завів до цього місця
Храму ефесянина Трофима, його хотіли вбити (Діян. 21: 27-33).
Наступний двір - Подвір’я жінок. Жінкам дозволялося доходити лише до цього місця. Чоловіки
мали право знаходитися на Подвір’ї Ізраїля й навіть заходити на Подвір’я священиків із процесією
на свято Кучок. З півночі Храм охороняли вежі Антонієвої фортеці.
Краса Храму вражала навіть іноземців. Деякі з них приносили жертви в Храмі, де для поган було
відведене спеціяльне подвір’я. Відомо про принесення жертв консулом Агриппою, полководцем
Віттелієм. Октавіян Авґуст прислав для Храму коштовний посуд.

Священики
Служіння при храмі було привілеєм священиків і левитів. Чоловіки зі священичих родин були
присвячені Богові вже своїм походженням. Досягнувши 30-річного віку, тобто віку повноліття,
вони мали виконувати служіння при храмі за своєю чергою. Особисті якості визначальної ролі при
цьому не грали: священик виступав головно представником свого роду, механічним учасником
ритуалу, котрий забезпечував особиві стосунки обраного народу з Богом.
Всі священики з роду Аронового поділялися на 24 коліна, кожне з яких мало відправляти служіння
в Храмі протягом тижня (Лк. 1:5,9). Спершу на священиках лежав обов’язок викладання Закону.
Але після вавилонського полону вони передали цей обов’язок книжникам, самі ж обмежилися
виключно відправою богослужінь.
Підставою для привілею всього племени левитів було те, що тільки вони під час поклоніння
золотому тельцю лишилися вірними правдивому Богові: «І став Мойсей на воротях до табору та й
каже: „Хто за Господа, до мене!" І зібрались коло нього всі сини Леві» (Вих. 32:26). Левити не
мали власного уділу в Палестині, жили в спеціяльно виділених 48 містах і забезпечувалися
іншими племенами коштом десятини з їхнього врожаю та худоби. При жертвопринесенні вони
допомагали священикам.

Синедріон
Після Неємії влада над юдейським народом зосередилася в руках первосвящеників, котрі очолили
«велику синагогу» в складі 120 чол., що з неї згодом утворився синедріон. Синедріон - верховний
суд юдеїв. За часів Христа він перебував у Єрусалимі й складався з 72 членів під головуванням
першосвященика.
Рабини й талмудисти виводять початки синедріону до Мойсеєвих часів, арґументуючи це згадкою
про 70 старійшин Ізраїлевих (Вих. 24:9). Стверджують, нібито синедріон існував і до, і під час
вавилонського полону, а після повернення з полону знов був організований Езрою з поширенням
його влади на цілий народ.
Але доказів цього в писаних джерелах немає. Тільки з часів Маккавеїв для вирішення
найважливіших релігійних і політичних справ юдейського народу утворюється великий синедріон.
До його компетенції належали право покарання відступників від Закону смертю, осуд
ідолопоклонства або неправдивих пророків, відступництва міста або коліна, встановлення
богослужінь і жертвопринесень, призначення судів у містах, схвалення загальних для Ізраїля
законів. Він розглядав проблеми війни та миру, громадських справ, урядових призначень. За часів
римського володарювання права Синедріону були зменшені. Смертний вирок міг виносити тільки
римський прокуратор, але синедріон міг визначити пункти звинувачення, за якими злочинець
заслуговував на смерть.
Місцем зібрання синедріону, на думку талмудистів, була зала при Єрусалимському храмі. Але, як
це і сталося для осуду Ісуса Христа, у виключних випадках синедріон збирався в оселі
першосвященика (Мт. 26:3, 57-75; Мк. 53:54; Лк. 23:54-71; Ін. 18:15-27). У ймовірній оселі Каяфи
(тепер церква св. Петра в Ґалліканту) збереглися рештки зали, де могли проходити засідання
синедріону.
Після Зоровавела сліди потомків царя Давида губляться, а на чолі юдеїв стає первосвященик,
котрого навіть називають «Помазаником», хоча його помазання не було тотожнє царському.
Головою синедріону був першосвященик, який називався «насі». Після переобрання голови
синедріону колишній голова зберігав звання першосвященика. Старійшини представляли коліна
Ізраїля. До синедріону входили також книжники, вчителі Закону, вчені тлумачі Закону, знавці
релігійного та цивільного права.
Після зруйнування Єрусалиму 70 р. синедріон втратив своє значення вищого юдейського суду в
цивільно-правному сенсі, але зберіг значення вищого духовного авторитету для юдеїв у розсіянні.
Рабин Йоханан бе-Заккай дістав дозвіл оселитися в приморському місті Ямнії, де було відновлено
працю синедріону. Синедріон визначав дати свят і нові форми богослужіння замість
жертвопринесень у Єрусалимському храмі. Було встановлено текст молитов і порядок їхнього
читання. Визначним діячем цього періоду був рабин Акива бен-Йосеф, який вважається юдеями
найавторитетнішим тлумачем Тори. За підтримку повстання бар-Кохби він був страчений
римлянами.
Після поразки повстання бар-Кохби (132-135 рр.) центр у Ямнії був знищений, і синедріон
перенісся до Галилеї. Після спроб налагодити його працю в різних містах синедріон надовго
розташувався в Тиверії над Генизаретським озером, столиці Галилеї. Там було упорядковано
Мішну (ІІІ ст.), а потім і Єрусалимський Талмуд (IV ст.).

Синагога
Без Храму повнота відправи богослужіння зазнавала неповторної втрати й мала відновитися лише
в епоху Месії з відбудовою Храму в Єрусалимі. Синагога тільки частково виконувала функції
храму: в ній відбувалося навчання релігії, читалося Святе Письмо, виголошувалася проповідь,
відправлялася спільна молитва, - але не було жертвопринесення. Служіння левитів припинилося й
було замінене на служіння рабинів (равві - вчителів).
Євреї могли мати тільки один Храм як місце шанування єдиного правдивого Бога. Унікальність
Храму сполучалася в релігійній свідомості юдеїв з монотеїзмом їхньої релігії. Але після
повернення з вавилонського полону юдеї стали будувати в містах, де вони жили, доми молитви -
синагоги (буквально - «дім зібрання»).
Всередині синагоги являли собою досить просторі прямокутні зали, інколи поділені колонами на
три приділи. В глибині знаходилася шафа, де зберігалися сувої Закону (Тори) й інших книг
Святого Письма – га-кодеш. Посеред синагоги здіймалася кафедра з сидінням для читця або
проповідника і з аналоєм для сувоїв - біма.
Загальні молитовні зібрання в синагогах проходили щосудоби. Менш урочисті й необов’язкові
зібрання відбувалися по понеділках і четвергах. Для приватної молитви до синагоги можна було
ходити щодня.
Зібрання починалося загальною молитвою. Потім читалися уривки зі Святого Письма - один з
Мойсеєвого Закону, а другий з Пророків - і давалося тлумачення цих уривків. Начальник синагоги
доручав цей обов’язок тому, кого вважав спроможним гідно його виконати. По читанні начальник
синагоги або хтось із законовчителів брав слово й пояснював присутнім прочитані уривки. Після
проповіді йшла знов спільна молитва.
У синагозі діти діставали початкову освіту й навчалися Святого Письма.
Синагога стала найважливішим і найсвоєріднішим явищем релігійного життя юдеїв, викликала
переворот у ньому. Тут відправлялося богослужіння, подібного до якого не траплялося ніде:
богослужіння без усталеного ритуалу, без жертвопринесень. Синагога могла існувати за будь-яких
умов. Вона була домом молитви, центром вивчення Тори, вогнищем громадського життя. За
апостольських часів у Юдеї існували синагоги в Капернаумі, Тиверіяді, Кесарії, Дорі.

Перебуваючи в Галилеї та інших країнах юдейського поселення, Ісус Христос відвідував синагоги,
особливо по суботах, для молитви та навчання (Мт. 4:23; 9:35; Мр. 1:21, 39; 6:2; Лк. 4:15, 44; Іоан.
6:6, 59; 18:20). Прибувши після хрещення й спокуси в пустелі до рідного міста Назарету, Він
суботнього дня читає й тлумачить книгу пророка Ісаї в місцевій синагозі, чим викликає гнів і
обурення присутніх (Лк. 4:16-30). У синагозі зцілив Він чоловіка з сухою рукою (Мт. 12:9-14),
жінку, яка вісімнадцять років не могла випростатися (Лк. 13:10-17), вигонить нечистого духа з
біснуватого (Лк. 4:31-35). Висування на перші місця в синагогах стають для Ісуса взірцем
лицемірного виставляння напоказ своєї молитви, зверненої не до Бога, а до людей, від котрих
чекають оцінки (Мт. 23:6; Мк. 12:39; Лк. 20:49).
Провіщаючи Своїм учням майбутні переслідування, Христос окремо відзначає: «Стережіться
людей, бо вони видадуть вас синедріонам і бичуватимуть вас по своїх синагогах» (Мт. 10:17. Пор.:
Мр. 13:9; Лк. 12:11). Євангелист Іоан, передаючи ці слова, акцентує в словах Спасителя
неминучість майбутнього розриву християн із синагогою: «Виключать вас із синагог. А й година
настане, коли то всяк, хто вас убиватиме, буде гадати, що служить тим Богові» (Іоан. 16:2).
Апостоли в своєму місійному служінні від початків звертаються до синагог як до перспективного
місця проповіді Божого слова. Фарисей Савло вирушає до Дамаску для переслідування християн з
листами від першосвященика до синагог (Діян. 9:2), і відразу після навернення починає
проповідувати Христа в тих же синагогах, аж доки юдеї змовилися його вбити (Діян. 9:20-25).
Під час першої апостольської подорожі Павло з Іоаном звіщають Христа в синагогах Саламіни на
Кіпрі (Діян. 13:5), Павло з супутниками проповідують суботнього дня в синагозі Антіохії
Пісідійської (Діян. 13:14-43), а потім входять до синагоги в Іконії (Діян. 14:1). Друга апостольська
подорож Павла також включає проповідування в синагогах Солуні (Діян. 17:1-3), Атен (Діян.
17:17), Верії (Діян. 17:10-12), Ефесу (Діян. 18:19-21). На початку третьої подорожі Павло три
місяці навчає в синагозі Ефесу (Діян. 19:8).
Серед навернених Павлом корінтян - голова юдейської синагоги Крисп з усією своїм домом (Діян.
18:8). Прискилла й Акила зустрічають олдександрійського юдея Аполлоса в ефеській синагозі, де
він палко проповідував Христа (Діян. 18:25-26).
Але синагога стає головним центром опору Христовій науці. «Деякі з синагоги, так званої
лібертинів» (Діян. 6:9) вступають у суперечку з першомученком Стефаном, підбуривши потім
народ відвести Стефана до суду синедріону. Савло, як сам зізнається перед громадою юдеїв,
«кидав у в’язниці та бив по синагогах» тих, хто вірували в Христа (Діян. 22:19). Потім це саме він
повторить перед царем Аґриппою: «І часто, по всіх синагогах караючи їх, я примушував їх хулити
й у несамовитій люті переслідував їх ген по далеких містах» (Діян. 26:11).

Талмуд
Ізраїль зазнав страшних втрат під час Великого повстання і повстання Бар-Кохби. Понад мільйон
євреїв загинуло. Провідні школи були знищені. Різке скорочення числа освічених євреїв і стало
формальною причиною рішення рабина Єгуди Ганасі (близько 200 р.) записати усний закон або
юдейське передання.
Юдейське передання протягом останніх сторіч перед приходом Месії виділило в П’ятикнижжі 613
заповідей і намагалося деталізувати їхнє виконання. Так четверта заповідь наказує «Пам’ятай день
суботній, щоб святити його» (Вихід 20:8). На її доповнення юдейське передання розробило
дріб’язкові суботні ритуали - запалювання світильників, здійснення «Кидуша», вивчення
щотижневого розділу Тори. Тільки в усній традиції сформувалися весільні звичаї. Використавши
наказ Второзаконня про Господні слова «І прив’яжеш їх на знак собі на руку та й вони будуть
налобником у тебе між очима» (Втор. 6:8), євреї завели звичай прив'язувати собі на руку і на
голову «тфілін» (філактерії). Необхіджність усного передання юдеї пояснювали частою
відсутністю в П’ятикнижжі деталей розпоряджень, неясністю деяких термінів Тори і відмовою від
буквального застосування законів Тори (наприклад, «око за око» – Вихід 21:24).
Юдаїзм стверджує, що велика частина усної традиції була повідомлена Мойсеєві на горі Синай, а
Мойсей передав ці слова Ісусові Навину. Юдейські ортодокси вважають, що суперечки виникли
тому, що учні забули деякі деталі, передані вчителями. Консервативні й реформовані юдеї
відкидають думку, що велика частина передання належить до часів Мойсея. Вони скоріше схильні
вважати передання системою, що розвивається, у якій покоління мудреців міркують і
сперечаються. Розходження в поглядах ортодоксального і консервативного юдаїзму на щодо
передання - головний (можливо, найголовніший) вододіл між ними.
До часу Маккавеїв (середина II ст. до Р.Х.) вироблені головні положення усної традиції. Протягом
століть провідні вчителі закону (рабини) противилися фіксації передання, вважаючи, що його усна
передача змушує учнів зберігати тісний зв'язок із учителем. Вони розглядали вчителів, а не книги,
найкращими носіями єврейської традиції. Але загибель великого числа рабинів у розгромлених
повстаннях викликала побоювання, що усна традиція виявиться забутою, якщо не буде записана.
Вже в середині II ст. по Р.Х. значна частина передання ввійшла до Мішни, котру упорядкував
Єгуда Ґанасі.
Мішна складається з 63 трактатів, в яких єврейське передання кодифіковане у відповідності до
певної системи - за темами. Усі настанови про суботу зібрані в 24 главах трактату Шабат
(«субота»). Трактат Шабат - частина більшого розділу Моед («свято») - одного із шести розділів,
що складають Мішну. Інші трактати в складі Моед присвячені святам Пасхи (Псахим), Пурим
(Мегила), Рош-Гашана та Йом-Кипур (Йома).
Перший із шести розділів Мішни називається Зраїм («насіння») і присвячений
сільськогосподарським правилам стародавнього Ізраїлю. Особливо докладно описані продукти,
що їх приносили в Єрусалимський Храм. Однак найвідоміший трактат розділу Зраїм - Брахот
(«благословення») не стосується сільського господарства; тут зведені закони про різні
благословення й час їхнього проголошення.
Розділ Незикин («збитки») містить десять трактатів, що підсумовують єврейське цивільне і карне
право.
Розділ Нашим («жінки») присвячений установленням про шлюб (Кидушин) та розлучення (Ґитин).
П'ятий розділ, Кодашим, містить правила принесення жертви та ритуального заколення тварин.
Шостий розділ, Tагарот, присвячений настановам про ритуальну чистоту і нечистоту.
Один з 63 трактатів Мішни не містить ніяких законів. Він називається Авот («Повчання отців»).
Тут зафіксовані найбільш відомі вислови мудреців.
Протягом століть після складання Мішни її ретельно вивчали багато поколінь євреїв. Зрештою
мудреці записали свої суперечки і коментарі до законів Мішни в зведенні книг, відомому як
Талмуд. Буквальне значення слова «талмуд» – учення. Його упорядкування завершилося близько
400 р. Ця праця стала називатися Талмуд Єрушалмі, буквально «Єрусалимський Талмуд».

Після понад 300 років обговорення Мішни, в VI ст., юдейські рабини, що жили у Вавилонії,
склали інше зведення дискусій про Мішну. Вавилонський кодекс більший, ніж Єрусалимський,
тому Вавилонський Талмуд (Талмуд Бавлі) став найавторитетнішим збірником юдейського
передання. Тут було детальніше кодифіковано обрядові вимоги, зібрані в 248 велінь і 365 заборон.
Усі суперечки в Талмуді оформлені однаково. Спочатку цитується закон Мишни, слідом подається
дискусія законовчителя про його зміст. Мишна і дискусії мудреців (Гемара) складають Талмуд,
хоча слова Гемара і Талмуд звичайно використовуються як синоніми. Дехто вважає слово
«гемара» арамейським перекладом слова «талмуд» або ж гебрейським словом «завершення».
На додаток до всіляких юридичних дискусій (по-єврейському - Галаха) мудреці включили в
Талмуд посібник з етичних питань, медичні поради, історичну інформацію і фольклор. Усе це
разом називається Агада.
Місійна діяльність апостолів
Петро. Симон, брат апостола Андрія. Походив з Вифсаїди, міста на березі Тиверіядського моря.
Разом з братом переселився до Капернауму, де одружився й жив у тещиній оселі. Hибалка. У
Капернаумі зблизився з родиною рибалки Заведея, особливо з його синами Яковом та Йоаном. Всі
четверо рушили на Йордан слухати проповідь Йоана Хрестителя, де вперше зустріли Ісуса.

З цього часу став послідовником Христа, але остаточно приєднався до нього тільки в Галилеї після
чудовної ловитви риби (Лк. 5:1-11). господь оселився в Петровому домі, користувався його
човном, ім’я Петра згадувалося першим у переліку апостолів.
Познайомившись з месіянською ідеєю, зробився її ревним прихильником і поблизу Кесарії
Филипової перший назвав Ісуса «Христом» (Cristos - помазаник, месія): «Ти - Христос, Бога
живого син» (Мт. 16:16). За це дістає нове ім’я: «Тож і я тобі заявляю, що ти - Петро (скеля), і що
Я на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають» (Мт. 16:18). По-
арамійському «Кефа» - скеля; по-грецькому «petros» - камінь. Доти це ім’я ніколи не вживалося як
ім’я людини.
Належачи до найближчих Ісусових учнів, Петро разом з Іоаном і Яковом був свідком
Переображення й воскрешення Яїрової доньки (Мт. 17: 1 і далі; Мк. 5:22 і далі), з синами
Заведеєвими був поряд з Ісусом під час Його Гетсиманської молитви. Єджиний спробував збройно
захистити Вчителя від сторожі, пішов з Іоаном до першосвященикового дому. Але у вирішальну
хвилину тричі відрікся від Учителя, коли Ісуса схопили в Гетсиманському саді. Прощений же був
воскреслим Ісусом після щирого слізного покаяння.
Після воскресіння Христос явився Петрові першому з апостолів і біля Тиверіядського моря
доручив йому стати пастирем Його овець: «Коли ж поснідали, каже Ісус до Симона Петра:
"Симоне Йонин! Чи любиш ти Мене більш, ніж оці?" "Так, Господи, - відрікає той Йому, - Ти
знаєш, що люблю Тебе." Тож мовить йому: "Паси Мої ягнята!"» (Іоан. 21:15) і провістив йому
мученицьку смерть.
У день Зіслання Святого Духа на апостолів сміливо проповідував у Єрусалимі й навернув близько
трьох тисяч чоловік. Зціляв іменем Ісусовим, зазнав перших переслідувань за віру, викривав
негідних членів Церкви. Спершу проповідував лише юдеям, але після загибелі св.первомученика
Стефана в Яффі (Іоппія, тепер передмістя Тель-Авіву) Бог послав йому видіння, де закликав
ділитися Доброю Новиною з усіма людьми. Тоді вирушив з проповіддю до поган. Навчав самарян,
хрестив першого поганина - сотника італійського полку Корнилія з родиною.
Цар Ірод Антипа 44 р. ув’язнив Петра, але з огляду на молитви християн звільнив. Петро стає
мандрівним проповідником. Він 49 р. був на Апостольському Соборі в Єрусалимі, де підтримав
апостола Павла. Навчав головним чином у Малій Азії, Антіохії, можливо, в Коринті. Згідно з
загальноцерковним переданням наприкінці життя прибув до Риму (бл. 63 р.). Свідчать про це
Климент Римський, Папій, Гаїй, Євсевій.
Очевидно, в Римі написав два соборні послання, з яких постає яскравою й самобутньою
особистістю, виразником зовнішньої, обрядової сторони християнства. В Римі ж мав оповісти
євангелистові Маркові Іоанові, жителеві Єрусалиму, в оселі якого збиралися Петро й інші учні
Христові, про життя Ісуса. «Марко, перекладач Петра, з точністю записав усе, що запам’ятав, хоча
й не дотримувався суворого порядку слів і діянь Христових, тому що сам не слухав Господа і не
супроводив Його. Згодом, правда, він був, як мовлено, з Петром, але Петро викладав учення з
метою задовольнити потреби слухачів, а не з тим, аби бесіди Господа передати за порядком»
(Папій Єрапольський - у кн.: Євсевій. Церковна історія, 3, 39). «У той час, як апостол Петро
благовістив у Римі, Марко, його супутник,.. написав ... Євангеліє, назване Євангелієм від Марка»
(Климент Олександрійський).
Загинув під час переслідування християн за імператора Нерона 64 або 67 р. Похований на
Ватиканському пагорбі біля місця розп’яття.
Іоан. Син рибалки Зеведея і Саломії, брат Якова. Його мати згодом супроводила Спасителя з
іншими жінками. Разом із братом дістав від Христа прізвисько Воанерґес (сини громові) за свій
поривчастий характер. Юнаком був учнем Іоана Хрестителя. Коли Предтеча вказав Андрієві та
Йоану на Ісуса, назвавши Його Ягнятком Божим, вони обидва пішли за Христом (Іоан. 1:36-37).
Свідок Переображення Господнього й Гетсиманської молитви про чашу. Помираючи, Христос
віддав під його опіку Пресвяту Богородицю. Один із перших почув звістку про Воскресіння.

По вознесінні Господнім проповідував Євангеліє в Юдеї та Самарії. До Успення Пресвятої

Богородиці не залишав Палестини. Десь бл.70 р. переніс діяльність до Малої Азії. Останні роки
провів у Ефесі, де й написав Євангеліє. Про це свідчить св.Іриней Ліонський, учень св.Полікарпа,
учня ап.і єв.Іоана. Написане в 90-х рр., Євангеліє збереглося в найдавнішому списку 120 р.
Найбільш богословське з Євангелій, багато місця приділяється промовам Христа, де розкрито
таємниці Його післанництва й Богосинівства. Дещо раніше в Ефесі написав три послання, теж у
90-і рр.
Був засланий на о.Патмос«за слово Боже і за свідчення Ісуса» (Одкр. 1:9). Близько 95 р. написав до
своєї пастви в Ефесі «Одкровення» (грецьк. Apokalixis). Про авторство Іоана свідчать Папій,
Юстин Філософ, Іриней Ліонський, Климент Олександрійський, Тертуліян та ін.
Помер бл.100 р. (за переданням - 105-106 рр., маючи 100 р. і 7 місяців).
Яків Зеведеїв. Брат Іоана. Можливо, старший брат, бо в переліках апостолів згадується першим.
Зарубаний мечем 44 р. за Ірода Агрипи.
Андрій. Брат Симона Петра, родом з Вифсаїди. Учень Іоана Хрестителя, який першим пішов за
Христом. Ім’я свідчить про грецьку освіту й виховання (aner - чоловік, andreas букв. мужній,
хоробрий). Житіє складене у VIII ст. монахом Єпіфанієм, і не належить до достовірних джерел.
Приписує ап.Андрієві подорожі по Греції й Україні.

Свято-Андріївська леґенда. Oріґен, Доротей Тірський, Євсевій Кесарійський згадували, що

апостол Андрій проповідував християнство на чорноморських берегах - у Скитії. «Коли Андрій
учив у Синопі і прийшов у Корсунь, він довідався, що од Корсуня близько устя Дніпрове. І захотів
він піти в Рим, і прибув в устя Дніпрове, і звідти рушив по Дніпру вгору, і за приреченням Божим
прийшов і став під горами на березі. А на другий день, уставши, сказав він ученикам своїм, які
були з ним: "Бачите ви гори сі? Так от, на сих горах возсіяє благодать Божа, і буде город великий, і
церков багато воздвигне Бог". І зійшов він на гори сі, і благословив їх, і поставив хреста. І,
поклонившись Богу, він спустився з гори сеї, де опісля постав Київ, і рушив по Дніпру вгору» .
За переданням, розіп’ятий на хресті в Патрах на Пелопонесі бл.67 р. Хрест незвичної форми,
навскісний. Мощі в Італії в соборі в Амальфі, голова - частина в Римі, в соборі св.Петра, частина в
Амальфі, частина в Свято-Андріївському скиті на Атоні.
Филип. Рано покликаний Самим Христом, привів до нього Натанаїла. Згадується в Діяннях лише
разом із іншими апостолами. Передання: одружений, мав трьох доньок. Проповідував Євангеліє в
Скитії та Фригії. У Єраполі в Фригії розіп’ятий на хресті за царювання Доміціяна, згодом
похований ап.Варфоломеєм.
Тома. Родом з Пенаїди. Зустрічаємо в розмові зі Спасителем, коли, почувши про хворобу Лазаря,
Ісус вирішує йти до Єрусалиму. «Тоді Тома, на прізвисько Близнюк, сказав до співучнів: "Ходімо
й ми з ним, щоб разом умерти"» (Ін.11:16). Hа останній вечері у відповідь на питання Томи Ісус
говорить: «Я - путь, істина і життя!» (Ін. 14:6). Томи не було з апостолами, коли вперше явився
Ісус по Своїм воскресінні. Тож у відповідь на його сумнів Спаситель при новому явленні
запропонував йому вкласти пальці в рани й руку в пробитий бік. «Та й не будь невіруючий, - а
віруючий!» (Ін. 20:27). За церковним переданням, Тома вирушив на місію до Індії.
Вартоломей. Син Толмая або Птоломея (іноді ототожнюють із Натанаїлом, котрого привів до
Ісуса Филип - Іоан. 1:45-51). Про життя й діяльність майже нічого невідомо. Постраждав 71 р. в
м.Абаріополі (або Альбанополі), як гадають, - теперішньому м.Баки.
Матей. Лука називає його Левієм (Лк. 5:27), Марко - Левієм Алтеєвим, тобто сином Алтея (Мк.
2:14). Збирав податки на капернаумській митниці, розташованій біля Галилейського моря
(Мк.2:13-14). очевидно, був на службі не в римлян, а в тетрарха (правителя) Галилеї - Ірода
Антипи. Фах вимагав від нього знання грецької мови. Товариська людини, в його
капернаумському домі збиралося багато друзів. За переданням, по Вознесінні Господнім
проповідував Євангеліє в Палестині.
Бл.120 р. Папій Єрапольський сввідчить: «Матей записав вислови Господа (Logia Kiriaka)
єврейською мовою, а перекладав їх, хто як міг» (Євсевій. Церк.Історія 3, 39). Під єврейською
мовою мається на увазі арамейська. Бл.170 р. слова Папія підтверджує св.Іриней Ліонський,
підкреслюючи, що Матей писав для християн із юдеїв . Історик Євсевій пише: «Матей,
проповідавши спершу юдеям, а потім намірившись іти до інших, виклав рідною мовою Євангеліє,
відоме нині під його іменем» (Церковна історія 3, 24). Перші записи Матей міг робити ще за життя
Господа. Арамейське Євангеліє могло з’явитися між 40-ми та 50-ми рр. Первісний текст втрачено.
Маємо грецький переклад, зроблений, можливо, в Антіохії, де поряд із християнами-юдеями
вперше з’явилися великі групи християн з поган, між 70-ми та 80-ми рр. Його давність
підтверджують згадки св.Климента Римського, св.Ігнатія Богоносця, св.Полікарпа.
Яків Алфеїв. Інколи ототожнюється з Яковом, братом Господнім (блаж.Єроним, блаж.Августин).
За переданням, уклав чин Св.Літургії (найдавніший список - мессинський, Х ст.). Бачив
воскреслого Господа, рано зайняв керівне становище серед єрусалимських християн. Єпископ
Єрусалиму. Дотримувався назорейських обітів, постійно знаходився в Храмі. Як предстоятель
місцевої Церкви приймав ап.Павла в Єрусалимі 58 р. Убитий фанатиками 62 р.
Написав послання між 50-ми і 62 рр. Правильна грецька мова свідчить про використання послуг
грекомовного секретаря.
Симон Кананіт (Зилот). Член радикально наставленої юдейської організації зилотів
(«ревнителів»), що прагнула до визволення від римлян. Слово «зилот» вперше вжите Маттатієм,
батьком Макавеїв, який, помираючи, казав синам: «Тепер, о сини, за Закон стійте ревно й дайте
ваші душі за Союз батьківський» (1 Мак. 2:50). І всі п’ять його синів померли за ту ідею, а з її
перемоги вийшли Асидеї, з котрих походили фарисеї. Як і фарисеї, зилоти беззастережно
визнавали національно-теократичний принцип, але застосовували його і в політичній ділянці до
крайніх наслідків. Зилоти «у всім згоджуються з думками фарисеїв, але мають велику любов до
волі і визнають Бога за єдиного голову й пана народу; не бояться йти на найстрашнішу смерть та
кару від родини та приятелів, аби тільки не визнати паном народу якусь людину» .
Зилоти брали участь у повстанні під проводом Юди з Ґамали, названого Галилеєм, що вибухнуло з
приводу перепису 6 р. по Р.Х. Сульпіція Кирінія. Вони зберігали дух непримиренного політичного
спротиву чужинцям, організовували змови, напади. Зрештою виступили організаторами повстання
66-70 рр. і знищені римлянами.
Симона називається ще «Кананітом» (Мт. 10:4; Мр. 3:18). «Библейская энциклопедия»
архимандрита Никифора пояснює: бо Симон походив із Кани Галилейської і був тим женихом, на
весіллі якого Христос перетворив воду на вино . Джузеппе Ріцціотті: арамейська форма Кан’ана
перейшла в грецьку kanavnatos і означає «ревний», тобто зилот .
За одним переданням Симон Зилот проповідував у Єгипті, Киринеї, Лівії, Нумидії, Мавританії. За
іншим - на Британських островах і навіть у Вавилонії та Персії, де й помер мученицькою смертю в
м.Суанирі або Сумирі.
Юда (Тадей), брат апостола Якова Меншого. Автор соборного послання. За переданням,
проповідував у Юдеї, Галилеї, Самарії, Ідумеї, а потім в Аравії, Сирії, Месопотамії, нарешті, в
Персії та Вірменії. Загинув як мученик у місті Араті або Бериті (Бейруті).
Юдей Павло народився в Тарсі Кілікійському на півдні Малої Азії в перші роки по Різдві
Христовім у родині ревних шанувальників Закону, що належали до школи фарисеїв. Походив з
покоління Веніямина. Від народження римський громадянин. Тарс - третій за значенням у
тогочасному світі освітній центр, що поступався лише Атенам і Олександрії. Батьки направили
його на науку до Єрусалиму до старійшини фарисеїв Гамалиїла. 35-36 рр. Савл був свідком і
учасником покарання св.Стефана, затято переслідував християн-елліністів. Можливо навіть, що
він був членом синедріону. Направлений за власною ініціятивою до Дамаску для переслідування
християн.

Тоді ж відбулося його раптове навернення. Про це оповідається тричі: Діян. 9:1-24; 22:5-16; 26:12-
18. «Коли ж він був у дорозі й наближався до Дамаску, зненацька засяяло навкруг нього світло з
неба, і він, упавши на землю, почув голос, що говорив до нього: "Савле, Савле! Чого мене
переслідуєш?" Він запитав: "Хто Ти, Господи?" А Той: "Я - Ісус, що Його ти переслідуєш. Встань
же, та йди в місто, і тобі скажуть, що маєш робити"» (Діян. 9:3-6). Втрачає зір; три дні нічого не
їсть і не п’є.
У Дамаску Савло зупиняється в домі Юди на вулиці Простій. Направлений видінням, приходить
учень Господній Ананія і його зціляє. Відразу ж Савло хреститься й починає проповідувати Ісуса,
«що Він - Син Божий» (Діян. 9: 20).
Ставши послідовником Христа, Савл три роки жив у Набатії (Гал.1:17), проповідував у Дамаску,
де вперше зазнав переслідувань. Бл.39 р. відвідав Єрусалим і познайомився там із апп.Петром та
Яковом. З 39 до 43 рр. лишався на батьківщині в Тарсі, звідки його покликав апостол Варнава для
участи в праці на ниві Господній.

Перша апостольська подорож (бл.45-49 рр.). Діян. 13:4-14:26. Антіохія - Селевкія - о.Кіпр - Перга -
Антіохія Пісідійська - Іконія - Лістра - Дерба - Лістра - Іконія - Антіохія Пісідійська - Перга -
Атталія - Антіохія. Почалася в Антіохії, де старші Церкви покладенням рук благословляють
апостолів Савла й Варнаву на подорож. Відпливли на Кіпр, батьківщину Варнави, а звідти в Малу
Азію, в провінції Памфілія (там їх залишив Іоан Марко), Пісідію й Лікаонію. Підійнялися до
Іконії, а потім повернулися до Антіохії через ті самі провінції та міста, де вони вже проповідували
Євангеліє. При цьому утверджували учнів у вірі, ставили пресвітерів до громад. Проповідували в
синагогах, зверталися головно до юдеїв, а вже потім до поган. «Для вас треба було наперед
промовляти слово Боже; та коли ви його відкидаєте від себе й уважаєте себе негідними вічного
життя, ось ми звернемося до поган» (Діян. 13:46). Як і інші народи Сходу, юдеї часто брали греко-
римське ім’я. У Діян. 13:9 Лука вперше називає Савла Павлом, його римським іменем, і далі вже
залишить за ним це ім’я.
Друга апостольська подорож (49-52 рр.). Діян. 15:36-18:22. Антіохія - Дерба - Лістра - Фригія -
Галатія - Троада - о.Самотракія - Неаполь - Филиппи - Амфіполь - Аполлонія - Солунь - Верія -
Атени - Корінт - Кенхреї - Ефес - Кесарія Палестинська - Єрусалим - Антіохія. Розійшовшись із
Варнавою в думці щодо Іоана Марка, Павло обрав за супутника Силу (скорочене від Силуан,
Сильван) - римського громадянина, людину, гідну довіри й наділену пророчим даром. Удвох вони
вирушули з Антіохії суходолом, відвідуючи церкви, засновані під час першої подорожі. У Лістрі
Павло взяв із собою Тимотея - молоду людину, сина юдейки, над яким Павло звершив обрізання.
Від перебування в Троаді розповідь ведеться від першої особи, що свідчить про приєднання Луки
до Павла: «...Ми зараз же старались вийти в Македонію, зрозумівши, що Бог нас покликав звіщати
їм Євангелію» (Діян. 16:10). Павло і його супутники вперше стали на европейську землю в
грецькому місті Неаполі, узбережжям Егейського моря спустилися до Атен, де Павло промовляв
до присутніх в Ареопазі. Це єдиний випадок, коли апостол апелює до людського розуму, а не
прямо проповідує Слово Боже. Спершу говорить про Бога Єдиного, потім про людину, нарешті,
про Христа й відкуплення. Слово «воскресіння» (anastasis) греки мали за ім’я нової богині. З
іменем присутнього на Ареопазі Діонісія Ареопагіта пізніше пов’язали твори містичного змісту,
написані, очевидно, грецьким автором V ст. З Атен перейшли до столиці провінції Ахайї Корінту,
перебудованого Цезарем. Щасливе розташування поміж Адріятичним і Егейським морем надало
Корінтові значення великого торговельного центру. Тут плекали філософію; Корінт славився
мистецтвом, архітектурою, красномовством. Але панувала небувала розпуста. Населення
багатонаціональне з переважанням римського й грецького елементів. Тут була значна юдейська
колонія. Їм проповідував Павло. «А що вони противилися і хулили, він обтрусив свою одежу й до
них мовив: Кров ваша хай впаде на голову вашу! Я - чистий; віднині піду між поган» (Діян. 18:6).
У Корінті пробули півтора роки. Саме тоді написано перші Павлові послання - до Солунян (51-52
рр.). Потім Павло і його супутники морем через Ефес і Кесарію повернулися до Антіохії.
Третя апостольська подорож (53-58 рр.). Діян. 18:23-21:17. Антіохія - Галатія - Фрігія - Ефес -
Македонія - Ілірія - Корінт - Македонія - Верія - Солунь - Филиппи - Троада - Ассос - о.Лесбос -
Мітилена - о.Хіос - о.Самос - Трогілія - Мілет - о.Кос - о.Родос - Патара - Тир - Птолемаїда -
Кесарія Палестинська - Єрусалим. Павло з супутниками пройшов Галатію та Фригію,
«утверджуючи всіх учнів» (Діян. 18:23). Близько двох років пробули в Ефесі - одному з
найкрасивіших міст Римської імперії з населенням 225 тис. чол., розташованому на головній
дорозі з Риму на схід. Мармуровий храм Артеміди - одне з семи чудес світу. Євангельська
проповідь мала великий успіх, аж чарівники публічно палять свої книги, а ремісники, що
виробляли статуетки Артеміди, втрачають прибуток і здіймають бунт. Перед пасхою 57 р. написав
Перше послання до Коринтян, де відповідав на питання, задані прибулими до Ефесу корінтськими
християнами, роз’яснював непорозуміння в зв’язку з проповідницькою діяльністю Аполлоса. Тут
же написане послання до Галатів. З Ефесу Павло вирушає до Филиппів, Корінту й назад.
Перебуваючи в Македонії, написав Друге послання до Коринтян в обороні свого діяння та науки.
«Павло не написав нічого більш зворушливого, вимовного і спочутливого, де б радість і смуток,
побоювання і надія, ніжність і пересердя виступали з такою силою», як у цьому листі (Прат). У
Корінті провів три місяці взимку 57-58 рр. і написав лист до Римлян. У Троаді сів на корабель і
відвідавши Ассос, Мітилену, Хіос, Самос, Мілет, Кос, Родос, Тир, прибув до Птолемаїди, звідки
через Кесарію прийшов до Єрусалиму.
Четверта апостольська подорож (60-61 рр.). Діян. 27-28:16. Єрусалим - Йоппія - Кесарія
Палестинська - Сидон - Мири - Кнід - о.Кріт - Салмона - Ласея - о.Клавда - о.Мальта - Сиракузи -
Реґія - Путеола - Рим. У Єрусалимі заарештований і перебував в ув’язненні два роки (58-60 рр.).
Після того, як він покликався на своє право римського громадянина бути судженим імператором,
його відправили до Риму. Четверта подорож почалася восени й була важка. Ув’язненого Павла
супроводжував Лука. Корабель, за нерозумним рішенням капітана, не відплив вчасно від Кріту,
був захоплений бурею й зазнав катастрофи біля берегу Мальти. Врятовані пасажири перезимували
там і потім продовжили подорож до Риму. Коли Павло наближався до Риму, місцеві християни
вийшли до нього назустріч аж до Форуму Аппія (селище на Аппієвій дорозі за 40 миль від Риму)
та до Трьох Таверн (селище на Аппієвій дорозі за 33 милі від Риму). Протягом двох років,
очікуючи на імператорський суд, Павло не припиняв проповідувати Добру Новину про Христа.
Перебував під домашнім арештом, «custodia militaris»: в’язень обирав собі житло, але його
правиця завжди скута ланцюгом із лівою рукою солдата-вартового. Написав послання до Ефесян,
Колосян, Филимона і до Филип’ян. Перші три були відправлені одночасно, послання до Ефесян і
Колосян віз співпрацівник Павла Тихик, а до Филимона - раб Онисим.
Мучеництво (67 р.). Закінчення Діянь справляє враження перерваної оповіді: «Павло перебув
повних два роки в найнятій хаті та приймав усіх, що приходили до нього, проповідуючи Царство
Боже і навчаючи про Господа Ісуса Христа з повною сміливістю та без перешкоди» (Діянь 28:30-
31). За Климентом римським (5,17) Павло зумів виконати свій намір відвідати Іспанію. Гоніння 64
р. не застало його в Римі. Він знов обійшов свої східні Церкви. Відомості з Другого послання до
Тимотея вказують, що апостол був вдруге заарештований у Римі і що цього разу він не сподівався
на виправдання (2 Тим. 1:8,16-17; 2:9; 4:6-8). Друзі вже не оточували його. Він був майже
самотній, з ним лишився тільки Лука. Саме тоді пише два послання до Тимотея, «пастирські
листи», де говориться про особливості, завдання та обов’язки пастирів окремих Церков. Подібний
лист до Тита.
За Євсевієм, Павла, як римського громадянина, засудили на усікнення (Церк. історія 2, 25). За
переказами, апостола страчено неподалік від Риму біля Остійської дороги. Найвірогідніша дата
смерти - кінець правління Нерона, 67 р.

Перша Юдейська війна (66-70 рр.)

В Юдеї та юдейській діаспорі поширюється пророцтво про близький прихід Месії та про те, що
вихідці з Юдеї ось-ось оволодіють світом («Історія» Тацита, 5:13). У цей час прокуратор Гесій
Флор (64-66 рр.) захопив на свої потреби гроші зі скарбниці Єрусалимського храму. Вибухнуло
загальне невдоволення вчиненим блюзнірством. Нездале управління Флора, який не рахувався з
ментальністю місцевого населення, стимулювало зростання напружености в міжетнічних
стосунках. Тертя між греками та юдеями вилилися в збройні напади в Кесарії. Єрусалим охопило
повстання. Римська залога була повністю винищена. Прокуратор мусив втекти до Кесарії.
Для придушення повстання 66 р. було направлене військо леґата Сирії Цестія Ґалла. Велика армія,
до складу якої увійшли випробувані леґіони й допоміжні загони, наблизилася до Єрусалиму. Але
місто виявилося надійно захищеним, і армія Цестія Ґалла почала відступати. На північний захід
від Єрусалиму повстанці оточили її в ущелині й вщент розбили.
Тоді імператор Нерон призначив своїм леґатом шістдесятирічного Тита Флавія Веспасіяна, що
викликало загальний подив: Веспасіян накликав перед тим на себе гнів імператора, бо заснув під
час його співу. Веспасіян вторгнувся в Галилею на чолі потужного 60-тисячного війська.
Юдеї готувалися до тривалої оборони. Але сили були нерівними. Повстанці намагалися
втриматися в прикордонній галилейській фортеці Йотапата, але після безнадійної оборони останні
захисники вчинили самогубство, а керівник залоги, Йосиф бен-Маттатія, здався в полон. Восени
67 р. Галилея була завойована римлянами, й Веспасіян відвів військо до Кесарії та Самарії. Йосиф
бен-Маттатія зумів увійти в довіру до Веспасіяна та його сина Тита, прибрав їхнє прізвище
«Флавій» і написав згодом історію юдейської війни.
На початку 68 р. римське військо звільнило від повстанців Зайордання, Самарію, частину Юдеї.
Але Єрусалим утримували зилоти на чолі з галилеянином Йоаном з Гіскалі. Вони безжально
винищували всіх запідозрених у співпраці з римлянами.
Саме тоді, 68 р., помер імператор Нерон і розгорнулася громадянська війна. Префект Єгипту, леґат
Сирії та придунайські леґіони 69 р. проголосили імператором Веспасіяна. Він передав управління
військом синові Титу й подався до Єгипту, звідки здійснювалося постачання Риму продуктами. Це
затримало розправу над юдеями.
Війська Тита почали облогу Єрусалиму навесні 70 р. В місті перебувало тоді 600 тисяч мешканців
(Тацит), хоча єврейські джерела визначають число оборонців міста у 23 тис. чоловік. Вони
боронилися з дивовижною стійкістю, вдало використовували природний рельєф, стрімкі скелі, що
прикривали місто з трьох сторін. Але бракувало продуктів, і юдеї почали помирати з голоду. Хоча
навіть у цей час продовжували приносити жертви в Єрусалимському храмі, та зрештою забракло
тварин для цієї мети.
Було прорвано зовнішній мур Єрусалимської фортеці, а потім і другий мур. Повстанці
зосередилися в фортеці Антонія та Верхньому місті. Після п’ятимісячної облоги 70 р. римляни
взяли місто. Хоча Тит намагався врятувати храм, він загинув у пожежі. Деякий час рештки
повстанців боронилися в горішніх кварталах міста, але й вони були розбиті. Вожді повстання
прикрасили тріумф Тита в Римі. Збереглася тріумфальна арка неподалік римського Форуму. На
ній зображено внесення до міста трофеїв з Єрусалимського храму, серед яких добре видно
семисвічник.
Зруйнування Єрусалимського храму спричинило припинення храмового служіння. Місце вищих
храмових жерців (садукеїв) займають у юдейській громаді фарисеї та рабини, що вийшли з їхнього
середовища. Синагога перемогла синедріон. Культ слова витіснив жертовний культ. Це також
сприяло відходові християнської громади від суто юдейської богослужбової традиції.
Зруйнуваний Єрусалим втратив роль першого центру християнства. Центри спільноти
переміщуються до найбільших міст Імперії - Риму, Олександрії, Антохії.
У Мосаді на півдні Юдеї останні повстанці боронилися від римлян до 73 року. Вони покінчили з
собою, аби не потрапити в полон.
Більшість міст і сіл була спалена, тисячі юдеїв загинула під час облог і боїв, захоплені в полон,
продані в рабство. Завдано було тяжкого удару по землеробству. Винищувалися безцінні ліси,
зокрема унікальні бальзамові дерева. Юдеїв було витіснено з еллінізованих міст. Імператор
наказав передати в оренду всі землі Юдеї, щоб не дати оселятися на них євреям. Ті, хто залишився,
мав платити великі податки. Замість дідрахми на Єрусалимський храм було запроваджено податок
на храм Юпітера Капітолійського.
Друга Юдейська війна (117 р.)
Нове повстання юдеїв спалахнуло під час переможного походу імператора Траяна на Схід. Його
підживлювали сподівання близької помсти, кінця Риму й всесвітньої влади юдеїв. У Палестині
з’явився цар, котрого визнали Месією. Його ім’я подається як у семітській (Лука), так і в грецькій
(Андрій) версіях.
Юдейська діаспора на той час вже була надзвичайно численною та впливовою. Римські
письменники порівнювали її за кількістю з кочовиками. У ворожому Римові Парфянському
царстві, проти якого виступив на війну Траян, юдеї відігравали провідну роль. Вони залишилися
там ще з часів вавилонського полону.
Повстання юдеїв охопило не тільки Юдею, але й країни поселення: Єгипет, Кіпр, Кирену. Юдеї
безжально нищили римлян і греків: «обвішували себе їхніми нутрощами, обмазувалися їхньою
кров’ю, одягалися в зідрану з них шкіру» (Кассій Діон «Римська історія» 68:32). Тільки в Кирені
було знищено майже чверть мільйона людей. Не менше постраждали Кіпр, Олександрія.
Імператор жорстоко придушив повстання. Від двох кварталів Олександрії, заселених юдеями
(всього місто мало п’ять кварталів), нічого не лишилося. Але його здоров’я було підірване й сам
Траян помер у Киликії 117 р.
Третя Юдейська війна (132-135 рр.)
Певних відомостей про причини війни немає. Припускають, що її викликала заборона римлянами
обрізання, котре імперське право підвело під закон про заборону кастрації й карало винуватців
смертю. Інша версія говорить про бажання імператора Адріяна відбудувати Єрусалим як
поганське місто під назвою Aelia Capitolina. Юдеї розглядали це як блюзнірство. Але
найімовірнішою причиною повстання було зростання месіянських передчуттів та поява лідера –
Симона, який назвав себе по-арамейському «Сином Зорі» – Бар-Когбою. Таке ім’я натякало на
пророцтво Валаама: «Сходить зоря он від Якова, і підіймається берло з Ізраїля, - ламає він скроні
Моава та черепа всіх синів Сифа» (Чисел 24:17).
Повстання цього разу охопило тільки Юдею. Бар-Когбі вдалося захопити Єрусалим. Він навіть
відбив свої монети.
До Палестини було спрямовано 12-13 леґіонів з придунайських країн, з Британії. Імператор сам
очолив військо й відвоював Єрусалим. Повстанці були витіснені з усіх пристановищ. Їх жорстоко
винищувалося. Запеклі бої розгорнулися в горах Юдеї. Містечко Бетар на південний захід від
Єрусалиму став останньою твердинею повстанців. Його було взято влітку 135 року. Деякий час
осередки повстання зберігалися в печерах на узбережжі Мертвого моря.
Палестинські євреї були жорстоко покарані римлянами. Безліч з них було вбито, продано в
рабство. Багато хто рятувався втечею. Чимало селищ було вщент зруйновано, а центральний район
Юдейських гір цілком збезлюднів. Юдея перетворилася на пустелю.
На місці остаточно зруйнованого Єрусалиму було збудовано нове місто - Colonia Aelia Capitolina,
назване на честь імператора Публія Елія Адріяна. Воно складалося з семи кварталів з чудовими
палацами й поганськими храмами. На місці Єрусалимського храму звівся храм Афродіти.
Юдеям було заборонено не тільки селитися, але й з’являтися в Елія Капітоліна. Схоплені в місті
каралися смертю. Лише раз на рік, у дев’ятий день місяця Аба (день зруйнування храму) їм
дозволялося приходити до руїн знищеного храму й плакати над ними біля єдиної збереженої
Західної Стіни, яку європейці назвали за це «Стіною Плачу»). Юдеї називають її ha-Kotel ha-
Maarawi.

Скликання синедріону було заборонене. Серед юдеїв широко розповсюдився переказ про «десять
убитих» мудреців, провідних духовних вождів народу. Римляни пильно стежили за юдеями, що
збирался до синагог. Прилюдне виконання приписів юдаїзму каралося. Поширюється асиміляція в
елліністичну спільноту. Єврейський народ позбувся надії на Месію-полководця та досягнення
вселенської влади зброєю. Політичне визволення переходить у сферу есхатології.