ТЕМА 2.

Перелік питань
для підготовки до семінарських занять

1. Загальні риси розвитку медицини в рабовласницькому

суспільстві.
2. Медицина в державах Стародавньої Месопотамії (Шумер,
Вавілонія, Ассірія), джерела вивчення та особливості їх
розвитку.
3. Медицина Стародавнього Єгипту. Джерела вивчення та
особливості розвитку медицини.
4. Медицина Стародавнього Китаю. Джерела вивчення та
особливості розвитку медицини.
5. Зародження медичних знань і лікувальної практики в
Давньому Китаї.
6. Медицина Стародавньої Індії. Джерела вивчення та
особливості розвитку медицини.
7. Видатні лікарі в історії медицини Індії. Характеристика
оперативних методів лікування (ампутація, трепанація,
лапаротомія, ембріотомія, ринопластика, оперування
катаракти).
8. Медицина Стародавньої Греції: джерела, періодизація та
хронологія.
9. Лікарські школи Стародавньої Греції: м. Кротон, м. Кнідос, о.
Кос.
10. Постать Гіппократа у розвитку медицини. Основні
положення «Кодексу Гіппократа».
11. Медицина в елліністичному Єгипті та Лівії. Александрійский
Мусейон (Храм Муз), його видатні вчені.
12. Розквіт описової анатомії та хірургії. Герофіл та
Еразістрат ‒ видатні представники александрійської
медичної школи.
13. Медицина Стародавнього Риму. Джерела, періодизація та
хронологія. Характеристика кожного із періодів.
14. Становлення професійної армії та військової медицини.
Створення державних та православних медичних шкіл.
15. Авл Корнелій Цельс і його праця «Про медицину».
16. Гален із Пергама та його праця «Про доцільність частин
людського тіла».

Орієнтовний алгоритм виконання практичного завдання з

історії медицини:

1) робота з бібліотечними каталогами з метою пошуку цікавинок з

історії медицини Єгипту, Вавилону, Стародавньої Індії та
 Стародавнього Китаю;
2) опрацювання тексту Законів Хаммурапі, виписування уривків, які
стосуються регламентації діяльності лікаря;
3) робота з хрестоматією з історії Стародавнього Єгипту, аналіз
змісту стародавніх папірусів Сміта та Ебберса;
4) записування знай деної інформації з відповідними власними
коментарями;
5) складання табличної періодизації історії медицини Стародавнього
Світу;
6) підготовка повідомлень у вигляді міні-презентацій них матеріалів;

Глосарій: клинопис, шумерсько-аккадська культура, Ур-лугаль-

единне, друк, «Закони Хаммурапі», фараон, папірус Георга Еберса, богиня
Сехмет, богиня Тауерт, папірус Едвіна Сміта, «Збірник Гіппократа»,
«коська лікарська школа», «кнідська лікарська школа», «кротонська
лікарська школа», місто-поліс, святилище Асклепія, асклепій они,
гімнасій , «Закони ХІІ таблиць», цивілізація.
2.2. Допоміжні матеріали для підготовки
до семінарських занять

Медицина в країнах Стародавнього Світу

(ІV тис. до н. е – середина V ст. н.е.).
(Вавилон, Месопотамія, Стародавній Єгипет, Індія, Китай, Греція і
Рим)
Історія
Родюча долина нижнього Євфрату в Передній Азії (так само, як і
долина р. Ніл у Єгипті) дала поштовх до народження най давніших
людських цивілізацій . Перші великі селища в Передній Азії (Ієрихон у
Палестині, Чатал-хююк у Малій Азії, Амук у Сирії) з'явилися вже в VIII-VI
тис. до н. е. Проте вони не переросли у справжні цивілізації і загинули на
певному етапі свого розвитку.
Най давніші міста-держави шумерів (Еріду, Урук, Лагаш, Ур, Ніппур)
сформувалися у нижній долині Євфрату на зламі IV і III тис. до н. е.
З перших століть II тисячоліття до н. е. веде свій початок історія
Вавилонського царства (проіснувало 15 століть). У 538 р. Вавилонське
царство захопили перси і під їхнім натиском воно припинило існування.
У верхній Месопотамії з XV по VII ст. до н. е. існувала інша велика
держава Месопотамії ‒ Ассирій ське царство, знищене в 614-605 рр. до н.
е. мідянами.
Джерела :
Клинописні тексти на глиняних табличках, предмети із глини,
каменю, металу, а також результати археологічних досліджень та
свідчення істориків.
 Термін «Месопотамія» (грец. Межиріччя або Дворіччя) ввів грецький
історик і мандрівник Геродот (484‒425 рр. до н. е.), який залишив описи
побаченого у V ст. до н. е.
МЕСОПОТАМІЯ:
Загальна характеристика:
Перші в Месопотамії держави шумери створили близько 3 тис. років
до нашої ери. Їхні сусіди у ІІІ тис. заснували поселення Аккад. У
результаті об’єднання виникла шумерсько-аккадська культура. Площа
держави сягала 15 тис. км., населення становило близько 1 млн. осіб.
Види занять: гончарство (виготовлення черепиці, цегли),
храмобудівництво, спорудження іригацій них систем, ткацтво,
виготовлення колісниць, будівництво кораблів, робота з металами,
ювелірна справа. Крім того, вони писали музику, знали основи
арифметики, геометрії і астрономії. Най більшим досягненням стало
винай дення письма – клинопису. Спеціально були створені світські
школи – «будинки табличок». Най давніше місто – Ніппур, неподалік
Багдада. Спочатку використовувалися дві мови ‒ шумерська і аккадська.

Розвиток медичних знань

Розкопки у м. Ніппур у 1889 р. : знай дено клинописну табличку, що
містить 15 рецептів шумерською мовою (кін. III тис. до н. е.) – визнана
най давнішим текстом з медицини.
Зміст джерела: описано лікарські засоби, які використовувалися у
боротьбі з різними хворобами: гірчицю, ялицю, сосну, чебрець, оливки,
груші, фіги, вербу, рослину леканору («мана»), а також нафту, природну
асфальтну смолу, кухонну сіль, молоко, нутрощі водяних зміїв, панцир
черепахи, шерсть.
Як приклад, подаємо зміст однієї з табличок:
«Рецепт 12. Просіяти і ретельно перемішати потовчений панцир
черепахи, пагони рослини нага (з неї добувають соду), сіль [і] гірчицю;
омити [хворе місце] міцним пивом [і] гарячою водою; розтерти [хворе
місце] цим [приготовленим складом], після чого натерти рослинною
олією [і] обкласти розтертими в порошок голками ялиці.
Інша табличка: про цілителя Ур-лугаль-единне (жив у XXIV ст. до н.
е.). На ній зображені інструменти для лікування і посудини для
приготування ліків.
У вільних людей був друк ‒ маленький різьблений циліндрик із
каменю з отвором по поздовжній осі, через який протягували мотузку.
Носився він на шиї і завжди був при собі. Ним засвідчували важливі
документи до появи підпису.
Гігієнічні традиції Шумеру: не пити води з нечистого посуду, не
простягати до богів немиті руки, обмежувати себе в певній їжі, перед
богом жрець мав бути гладко виголеним від голови до п’ят (на той час
дуже поширеним був педикульоз).
 ВАВИЛОН:
Загальна характеристика:
Най більший розквіт припадає на період правління царя Хаммурапі
(1792-1750 рр. до н. е.), який об'єднав розрізнені землі Дворіччя і
створив могутню державу (Нижня і більша частина Верхньої
Месопотамії).
Система знань стародавніх вавилонян формувалася під впливом
життєвої необхідності.
Види занять: с/г, гончарство, виготовлення тканин, робота з
металами, будівництво, мовознавство, математика, астрономія (їм
належить відкриття сонячного годинника, діб, місяця, календаря;
уперше дій шли висновку, що ділення на дроби нагадує годинник і
циферблат. Вавилоняни також першими встановили день рівнодення.
Могутнім сусідом Вавилону було Ассирій ське царство. Й ого
первісною столицею було р. Аш-шура. У часи династії Саргонідів (кінець
VIII – VII ст. до н. е.) столицею царства стала Ніневія – місто на східному
березі річки Тигр. Най вищої могутності Ассирія досягла за часів
правителя Ашшурбанапале (668-626 рр. до н. е.).
Водночас цар у місті Ніневія створив най більшу на той час бібліотеку
клинописних текстів («бібліотека» Ашшурбанапала). За велінням царя
клинописні таблички переписувалися у всіх підвладних й ому територіях
і звозилися в Ніневію. Це були тексти з філософії, релігії, математики,
астрономії, а також ділова переписка, таємні тексти із заклинаннями та
ворожіннями, трактати про хвороби та їх лікування.
 
Міфологія і лікування
Вавилоняни поклонялися пантеону шумерських богів, але по-своєму
їх назвали і наділяли їх іншими функціями:
 перша тріада богів – Бог неба, Бог землі і духа Енліль, Бог
мудрості, водної стихії Еа. Бог мудрості Еа водночас був і
покровителем лікарського мистецтва. Таємницю знання води
він передавав «знаючим воду» ‒ асуту ‒ так називали лікарів,
які зображалися у вигляді одягнутої риби з глечиком води, з
курильницею з вугіллям ‒ ритуальним посудом для
спалювання пахощів;
 друга тріада богів ‒ бог Сонця Шамаш, бог Місяця слів і богиня
Ранкової зорі та плодючості Іштар.
Вважалося, що зображення богині Іштар приносить зцілення від
хвороб. Ще одна богиня Ерешкігаль – («володарка потой біччя») – у
шумеро-аккадській міфології богиня, володарка підземного царства,
старша сестра та суперниця богині Іштар (Інанни) – ранкової та
вечірньої зорі, яка правила небесами. Її чоловік – Нергал ‒ бог
підземного царства та палючого сонця, керував заразними хворобами і
лихоманками, які «походили з пекла». Богиня Гула («Велика
цілителька», згадується у текстах з ХХІІ ст. до н.е) – лікувала і зцілювала,
але могла насилати і невиліковні хвороби. Культовою твариною Гули
була собака, яку зображали поряд із нею.
Бог Ніназу ‒ «владика знання води» і Нінгішзіда ‒ «владика доброго
дерева» (дерево життя). Емблемою Нінгішзіди був посох, оповитий
двома зміями, що згодом став однією з емблем медицини. Най перше це
зображення було на кубку шумерського правителя з р. Лагаш – Гудеа,
який жив у XXII ст. до н. е.
Розвиток лікування
Лікарські знання передавалися усно. Згодом записувалися на глиняних
табличках. Збірники табличок підбиралися за ознаками хвороб або за
назвами уражених частин тіла. Збірниками користувалися лікарі.
До сер. II тис. до н. е. у Ст. Месопотамії сформувалися два основні
напрями лікування, які по-різному тлумачили походження хвороб і
методи лікування:
 асуту (аккад. asutu ‒ мистецтво лікарів, які зналися на воді);
 ашипуту (аккад. asiputu ‒ мистецтво заклинателів).

Хвороби у Ст. Месопотамії можна поділити на три основні категорії:

 через порушення прий нятих у громаді обрядових, правових,
моральних та інших приписів (перелюб, наближення чоловіка до
заміжньої жінки);
 пов’язані з явищами природи та способом життя (через нездорову
їжу, купання у брудній річці, нечистоти);
 через релігій ні вірування («рука бога», «подих злого духа», «обій ми
Ламашту».
Вважалося, що демон бурі Пазузу насилає головний біль і нудоту, а
страшна стара відьма Ламашту, яка ночами бродить по місту і кидається
на дітей , поширює дитячу лихоманку. Щоб себе захистити, жінки носили
на шиї маленькі фігурки демонів або клали під поріг свого дому, читали
магічні тексти.
Лікар-асуту пов’язував хвороби з природними причинами, а
заклинатель-ашипуту вбачав причини у діяльності богів і демонів; іноді
хвороби могли бути без участі богів (лихоманка, інсульт).
Письмових свідчень про розвиток астрології в Стародавньому
Вавилоні немає.
Ашипуту ‒ складали несприятливі прогнози, якщо зовсім були
кепські справи у хворого, то лікар не брався лікувати, міг відмовитися
від лікування особи.
Асуту ‒ завжди були налаштовані оптимістично; говорили, що
хворий має одужати і що й ого потрібно неодмінно лікувати. Прогноз
«він помре» в текстах асуту зустрічається рідко. Й ого лікування було
спрямоване на полегшення конкретних проявів хвороби. Асуту
використовував лікувальні трави (гірчицю, кмин), коріння, насіння
(зокрема, близько 50 видів зерен), овочі (цибулю, часник, салат-латук,
горох, огірки), листя і плоди дерев (фініки), кедровий бальзам, мінерали
(галун, червоний залізняк, сірку, солі), нафту, продукти тваринного
походження (мед, віск, топлене масло, кров мангуста, риб'ячий жир,
шкаралупу мідій , шкіру козла і ягняти), екскременти птахів.
Лікарі самі збирали лікарські засоби, складали і зберігали їх, самі
варили їх на меду, пиві, оцті, воді або твердому жирі. До складу готових
ліків входило кілька компонентів (іноді понад 20). Готові засоби при
перев’язках наносили на смужки з шкіри та тканини, втирали з маслом в
процесі масажу, використовували при полосканнях, вводили з клізмами,
застосовували у вигляді мазей , порошків, пілюль, свічок і тампонів.
Ашипу лише читав заклинання. Робив із глини або воску статуетку,
що зображувала хворого або примару, що й ого переслідувала, щоб її
залякати, окреслював магічні кола навколо хворого і магічні числа (3
рази, 7 крапель тощо).
Немає згадок про видалення або пломбування зубів, але відомо, що
проводили знеболювання. Невдалий результат лікування тлумачився як
втручання надприродних сил.
Лікування асуту було більш ефективним, ніж лікування ашипуту.
Будову тіла людини не вивчали, (про розтин тіл померлих у текстах
не згадується). Розтин жертовних тварин давав лише най загальніше
уявлення про печінку, серце, нирки, кишківник, шлунок. Пологи
прий мали жінки. Дозволявся кесаревий розтин, щоб врятувати дитину.

«Закони Хаммурапі» як джерело (знай дені на території Ірану;

викарбувані на базальтовому стовпі висотою 2,25 м, який був виявлений
у 1901 р. Ж. де Морганом при розкопках міста Сузи.
Про правові аспекти діяльності лікарів. У разі успішного лікування
вони отримували досить високу винагороду:
221. Якщо лікар зростив зламану кістку [людини] або ж вилікував
хворий суглоб, [то] хворий повинен заплатити лікарю 5 шекелів (сиклів)
срібла.
222. Якщо це син мушкенума , [то] він повинен заплатити 3 шекелі
(сиклі) срібла.
223. Якщо це раб людини, [то] господар раба повинен заплатити
лікареві 2 шекелі (сиклі) срібла.
У часи Хаммурапі на 1 шекль (сикль) срібла (ок. 8,4 г) можна було
купити 300 л зерна. За нормами споживання того часу чоловікові
потрібно на рік близько 550 л зерна (ячмінь) з розрахунку 1,5 л на день
(м’ясо їли тільки під час обрядів жертвоприношення). Для жінок і дітей
норми зерна були в два рази менше. Таким чином, 5 шекелів (сикілів)
срібла становили більшу суму: на них можна було цілий рік годувати
кілька людей .
 Висока платня лікареві за лікування була пов’язана з великим
ризиком й ого професії за звичаю «таліона» (відплата рівним за рівне:
око за око, зуб за зуб). В разі несприятливого результату лікування лікар
піддавався суворому покаранню:
«Якщо лікар зробив вільній людині сильний надріз бронзовим ножем і
[тим] умертвив її занапастив око цієї людини, йому могли відтяти руку».
«Сильний надріз бронзовим ножем» у цій частині голови міг
проводитися в різних випадках (при абсцесі, нагноєнні рани тощо) і
завжди був незмінно пов’язаний із великим ризиком пошкодити око,
судини або нерви, особливо за відсутності відповідних анатомічних
знань у вавилонян. Ось чому при сприятливому результаті того ж
оперативного втручання лікар отримував най вищу винагороду:
«215. Якщо лікар зробив вільній людині сильний надріз бронзовим
ножем або зробив надріз в області брів або скроней , то 10 шекелів
срібла.
216. Якщо хворий мушкенум, то він платив 5 шекелів срібла.
217. Якщо хворий ‒ чий -небудь раб, то пан раба платить лікареві 2
шекелі срібла».
В Ассирії канали для подачі і стоку нечистот почали будувати у
столичних містах. Ассирій ці не пили сиру воду з каналів і річок, а пили
пиво варене.
Передача медичних знань здій снювалася у вузькому колі посвячених.
Ще не було медичних шкіл. Вільно практикуючих лікарів у Месопотамії
було дуже мало, їхнє становище ускладнювалося через зростання впливу
чаклунів і заклинателів.
Лікарі стежили за здоров'ям царя, й ого сім'ї і гарему (в гаремі могли
перебувати лише жінки і євнухи).
Клинописні таблички свідчать про лікарську спеціалізацію – жіночі
хвороби, захворювання очей , ветеринарію.

СТАРОДАВНІЙ ЄГИПЕТ

Періодизація історії і лікування

Історія стародавнього Єгипту нараховує – від кінця IV тис. до н.е. до
395 р. н. е., коли після розпаду Великої Римської імперії Стародавній
Єгипет увій шов до складу Візантії.

Періодизація історії медицини стародавнього Єгипту:

 царський (XXX-IV ст. до н. е.);
 греко-римський (332 р. до н. е. ‒ 395 р. н. е.);
 візантій ський (395-638 рр.), який переходить у середні
століття.

Розвиток емпіричних знань

 Досягнення єгиптян: іригацій ні системи, ієрогліфи, астрономія,
папірус, спорудження пірамід (перша з них ‒ ступінчаста піраміда
фараона Джосера ‒ була споруджена у Саккарі за проектом сановника
фараона ‒ архітектора, цілителя і мудреця Імхотепа (Imhotep, XXVIII ст.
до н. е.). Й ого ототожнювали з давньогрецьким богом лікування
Асклепієм.
Най більші піраміди споруджені у часи IV династії (XXVIII-XXVI ст. до
н. е.) фараонами Хуфу (грец. Хеопс), Хаф-Ра (грец. Хефрен) і Менкау-Ра
(грец. Мікерін) біля сучасного селища Гіза поблизу Каїра.
Досягнення у галузі астрономії: про це свідчать карти на стелях
гробниць фараонів XIX-XX династій (XIV-XII ст. до н. е.). Єгиптяни вперше
розділили добу на 24 години (12 годин дня і 12 годин ночі) і створили
календар ‒ рік 365 днів (12 місяців по 30 днів і 5 додаткових днів у кінці
року). Єгипетський календар був прий нятий у Римській імперії (з 45 р. н.
е.)
 
Джерела з історії та лікування у Стародавньому Єгипті:
 описи істориків (Манефон, Геродот) і письменників (Діодор,
Полібій , Страбон, Плутарх та ін);
 археологічні дослідження (включаючи вивчення єгипетських
мумій );
 записи і зображення на стінах пірамід, гробниць, саркофагів,
заупокій ні стели, тексти папірусних сувоїв.
Першим ці тексти почав вивчати у 1822 р. французький учений Жан
Франсуа Шампольй он, який розгадав таємницю єгипетського
ієрогліфічного письма.
Папіруси: (усього було знай дено 10)
Папірус Георга Еберса складений між 3730 та 3710 рр. до н. е., а вчені-
єгиптологи припускають, що папірус Едвіна Сміта (Smith, Edwin, 1822-
1906), міг бути копією більш раннього тексту, складеного на початку III
тис. до н. е. (й мовірно, й ого автором був Імхотеп ‒ лікар і архітектор
фараона Джосера, який правив 2780-2760 рр. до н. е.). Крім нього, був
«лікар зубів» Херактат. У текстах є перша згадка про інсульт – смерть
сановника у присутності фараона.
Міфологія і медицина
 культ тварин (бик, кішка, крокодил, баран, лев, сокіл, ібіс,
шуліка). Померлу культову тварину бальзамували і ховали у
священних гробницях. Убивство священної тварини каралося
стратою.
Змія вважалася богинею та охоронницею від усіх ворогів,
покровителькою Нижнього Єгипту. Вона входила до складу царської
емблеми (урей ) і зображувалася на головному уборі фараона як
покровителька царської влади поряд із соколом, бджолою і шулікою.
Богиня Ісіда – дочка богині неба Нут та бога землі Геба або бога сонця
Ра, сестра і дружина бога Осіріса, богиня родючості та материнства,
винахідниця магії, лікування, опікувалася дітьми, навіть ліки називали її
ім’ям. Брат і водночас чоловік Ісіди – Осіріс теж виконував лікувальні
функції, мав вигляд людини з головою сокола. Бог бальзамування Ін-пу
(грец. Анубіс) ‒ винахідник і перший май стер муміфікації, приготував (за
переказами) першу єгипетську мумію ‒ мумію Осіріса. Анубіс
зображувався у вигляді чорної собаки або шакала, а також в образі
людини з головою шакала.
Боги лікування: Сехмет (егип. Могутня) ‒ богиня вій ни, палючого
сонця, дружина верховного бога Птаха; Тауерт – («велика», «велична»,
«могутня») богиня та покровителька вагітних, дітей у
давньоєгипетській міфології. Зображалася у вигляді вагітної самки
гіппопотама з жіночими руками, грудьми та лев’ячими задніми лапами.
Центром культу Тауерт було місто Фіви, але вшанування цієї богині
ширилося на територію усього Єгипту. Допомагала жінкам, які
страждали від безпліддя, або ж мали складні пологи.
Стародавні єгиптяни вірили у загробне життя і вважали й ого
продовженням земного. Муміфікацією у Стародавньому Єгипті
зай малися спеціальні люди ‒ тарихевти. Тарихевти – одна із категорій
бальзамувальників у Стародавній Греції, які становили особливу касту
тогочасного суспільства. Вони постій но конкурували з парашистами та
калхітами, що також володіли монополією на бальзамування.
Парашисти здій снювали надрізи на м’яких частинах тіла, тарихевти
бальзамували, а калхіти керували релігій ними церемоніями при
похованні. До них приєднувалися ремісники. Бальзамувальники
показували родичам три різні моделі дерев’яних мумій , які мали різну
вартість. Після узгодження розміру оплати за послугу вони починали
роботу. Спеціальним гачком вичищали порожнини черепа і
наповнювали їх духмяними травами. Потім проводився розтин живота,
вичищалися нутрощі і оброблялися пальмовим вином, натирали їх
духмяними травами, клали назад і зашивали живіт. Нирки клалися
окремо в спеціальні закриті глиняні глечики. Після цих процедур тіло
мало перебувати у субкарбонаті соди упродовж 70 діб, а після того
клалося у склеп. Ця процедура докладно описана Геродотом у середині V
ст. до н. е.
 
Розвиток медичних знань
Перші уявлення про будову людського тіла (анатомія), досвід
хімічних дослідів єгиптяни отримували з практики бальзамування
(«хімія» від давньої назви Єгипту ‒ «Ке-мет», або «Кхемет»).
Вже в середині II тис. до н. е. єгиптяни описали великі органи: мозок,
серце, судини, нирки, кишківник, м’язи.
Єгиптяни першими описали мозок (у папірусі Е. Сміта), діяльність
мозку порівнюється з кипінням міді. Їм було відомо про залежність між
мозком і кінцівками та про наслідки й ого пошкодження для організму.
Також вони виявили, що судини й дуть до кожного органу тіла, розуміли
яку саме роль виконує серце.
У папірусі Р. Еберса й деться про визначення пульсації судин, тобто
пульсу, який вони спостерігали в різних точках тіла.
Причини хвороб єгиптяни вбачали у нездоровій їжі, кишкових
паразитах, змінах погоди, вселеннях духів.
Най більшу інформацію про внутрішні хвороби і методи лікування у
стародавньому Єгипті містить великий медичний папірус Георга
Еберса (XVI ст. до н. е.), виявлений у 1872 р. у Фівах і названий на честь
німецького вченого-єгиптолога. Склеєний з 108 аркушів, він сягає в
довжину 20,5 м. Й ого повна назва ‒ «Книга приготування ліків для
всіх частин тіла». Папірус містить близько 900 приписів стосовно
лікування органів травлення, дихальних шляхів, вуха, горла і носа, опіків
і кровотеч, очних хвороб, шкірних, паразитарних захворювань. При
створенні ліків широко використовувалися рослини (цибуля, мак,
фініки, лотос, гранат, алое, виноград, папірус), мінеральні речовини
(сірка, залізо, свинець, сода, алебастр, глина, селітра) та частини тіла
багатьох тварин. Усього входило 40 компонентів. Основою для
приготування ліків були молоко, мед, пиво.
Окремий розділ папірусу Еберса присвячений косметичним
засобам. У ньому наводяться приписи ліків для розгладження зморшок,
видалення родимок, зміни кольору шкіри, фарбування волосся та брів,
посилення росту волосся і навіть для виправлення косоокості.
Інфекцій ні хвороби ‒ віспа, малярія, чума.
Долина Нілу була великим вогнищем важких глистових захворювань
сечостатевого і кишкового шистосоміазу через те, що ірригацій ні
системи розносили заразні хвороби водною системою з Нілу.
У стародавньому Єгипті був складений най давніший текст про
будову тіла і хірургію ‒ хірургічний папірус Едвіна Сміта, датується
XVI ст. до н.е.
У 1930 р. американський єгиптолог Дж. Р. Брестед уперше
опублікував й ого текст, транслітерацію в ієрогліфах та переклад
англій ською.
Текст трактату розміщений на папірусі довжиною 4,68 м. Він
складається з 17 колонок, в яких описані 48 випадків травматичних
пошкоджень кісток черепа, мозку, ший них хребців, ключиць,
передпліччя, грудної клітки і хребетного стовпа, а також способи їх
лікування без магії.
Лікарська етика Єгипту того часу вимагала, щоб лікар, оглянувши
хворого, відкрито повідомив й ому про передбачуваний кінець лікування
однією з трьох фраз: 1) «це хвороба, яку я можу вилікувати»; 2) «це
хвороба, яку мені, можливо, вдасться вилікувати»; 3) «це хвороба, яку я
не зможу вилікувати».
 У папірусі Сміта описані безнадій ні випадки травм. Серед них ‒
най давніший опис паралічу верхніх і нижніх кінцівок із втратою мови і
слуху через пошкодження мозку.
При лікуванні переломів стародавні єгиптяни застосовували
дерев’яні шини і туге бинтування пошкодженої кінцівки лляною
тканиною, просоченою смолою.
Відомо про лікування ран (папірус Е. Сміта), ритуальне обрізання
(рельєфи на стінах гробниць і храмів) і про кастрацію євнухів для
гаремів фараонів.
Для позначення пацієнтів існувало спеціальне слово херидес ‒ «той ,
хто під ножем», але вживалося в більш широкому сенсі. Так називали і
укушених змією та інших хворих, які потребували лікувальної допомоги
«без ножа».
Були цілителі зубів – карієс ототожнювали з хробаком, який гризе
зуб зсередини. Ще не проводили хірургічне втручання, лише прикладали
пасти з різних сумішей трав, речовин мінерального походження та
розчини. Не було медичних шкіл, але були «будинки життя» ‒ школи
писців у Геліополі, Саісі. Навчали математиці, архітектурі, навичкам
лікування, астрономії, а також таємницям культів і обрядів. Учні
вивчали, переписували стародавні папіруси, оволодівали мистецтвом
каліграфії і стилістики, опановували «правила прекрасної мови»
(ораторського мистецтва). Медичні знання і досвід продовжували
передаватися у спадок від батька до сина.

СТАРОДАВНЯ ІНДІЯ

Давньоіндій ська цивілізація сформувалася у III тис. до н. е. у межах

Індостанського субконтиненту. На цій території зараз розташовані Індія,
Пакистан, Бангладеш, Бутан, Непал.
Періодизація історії медицини у Стародавній Індії:
1) період хараппської цивілізації (ІІІ- поч. II тис. до н. е., у долині
Інду), коли виникли перші рабовласницькі міста-держави;
2) ведійський період (кін. ІІ – серед. I тис. до н. е., долина р. Ганг) –
співпадає з часом виникнення перших «священних текстів»
(санскрит - веда);
3) класичний період (друга полов. I тис. до н. е. – поч. I тис. н. е.,
Індостанский субконтинент) – період най більшого розквіту
культури Стародавньої Індії ‒ розвиток землеробства, ремесел і
торгівлі, культури, поширення буддизму.
 
Джерела з історії та лікування стародавньої Індії
  стародавні літературні пам’ятки (веди, I тис. до н. е.);
 «Закони Ману», II ст. до н. е.;
 Самхіта-Чарака («Caraka-samhita»)
 Сушрута-самхіта («Sushruta-samhita»), перші століття нашої
ери;
 археологічні та етнографічні пам’ятки.

 Хараппський період:
У другій половині III тис. до н. е. у басей ні Інду виникла культура,
назва якої походила від річки Хараппа на теренах сучасного Пакистану).
Характеристика: розвинута архітектура, вперше в світі існувала
планова забудова міст, високий рівень їх санітарного благоустрою,
іригацій ні системи, ремесла (кераміка, теракота, вироби з металу та
каменю), зовнішня торгівля, писемність.
Мохенджо-Даро – най красивіше з міст (у перекладі з мови сіндхі
«Пагорб мертвих», ХХV ст. до н.е.) ‒ виявлено на глибині 12 м, площа
близько 2,5 кв. км; населення 35-100 тис. осіб.
У місті були май стерні, зерносховище, платформа, на якій
молотили зерно, санітарно-технічні споруди: колодязі, купальня, лазні
(нагрівалися гарячим повітрям), басей н, система каналізації.
Житлові будинки в Мохенджо-Даро будувалися з обпаленої цегли,
мали 2-3 поверхи, висоту 7,5 м, до 30 кімнат, посередині двору
розпалювали вогнище. Була кімната для обмивань зі стоком води через
труби, які несли води у загальну стічну систему міста. Навіть римляни не
мали такої системи. Усі вулички і провулки мали свій викладений
цеглою канал для стоку нечистот глибиною від 30 до 60 см і шириною
від 20 до 50 см. Зверху всі канали були закритими, але у разі потреби їх
відкривали і очищали. Діаметр труб сягав 2 м. Перед надходженням у
канали стічна вода і нечистоти проходили через відстій ники і вигрібні
ями.
У XIX-XVIII ст.ст. до н. е. у долині Інду спостерігається занепад
культурних центрів через різні природні катаклізми.
 
Осередком цивілізації ведійського періоду стають держави, що
виникли на північному сході країни.
Відомості про лікування ведій ського періоду містяться у «Рігведі»
(«Rigveda» ‒ джерело XII‒X ст. до н. е.) і «Атхарваведі» («Atharva-veda» ‒
веда заклинань і примовлянь, VIII‒VI ст. до н. е.). Записувати священні
тексти почали в середині I тис. до н.е.
У «Рігведі» згадано про три хвороби ‒ проказу, сухоти, кровотечі,
магічні обряди.
Головні медичні божества:
 близнюки Ашвіни – боги-лікарі та зберігачі;
 Рудра ‒ володар лікарських трав і покровитель мисливців;
  Аг-ні - бог вогню і відродження;
 Індра - символ небесного грому і дощу;
 Сурья - бог сонця;
 Демони і духи, які вважалися причиною хвороб.
У «Атхарваведі» описано досвід у використанні лікарських рослин,
якими «виганяли» духів. Стародавні лікарі - бхишадж («той, хто
виганяє бісів») – це лікарі-заклинателі. У «Яджурведі» («Yajurveda» ‒
веда жертовних заклинань, VIII-VII ст. до н. е.) вже згадується про чотири
соки організму.
Структура давньоіндійського суспільства:
Суспільство поділялося на 4 стани (варни):
- брахмани (brahmanа – той , хто знає священні тексти, жрець);
- кшатрії (ksatriya ‒ наділені могутністю, тобто вій ськова знать і
члени царських родин);
- вай ш’ї (vaisya ‒ вільні общинники, землероби і скотарі);
- шудри (sud-га ‒ бідняки).
- парії – недоторкані, поза законом, використовувалися для
чорнової роботи.

Лікувальна практика класичного періоду:

У VI ст. до н. е. починається період інтенсивного розвитку
Стародавньої Індії. Й деться про досягнення в різних галузях життя.
Одним із них стала поява най визначнішої пам’ятки писемності «Закони
Ману» (II ст. до н. е. ‒ II ст. н. е.), а також математичних, астрономічних та
медичних трактатів, поширення буддизму.
Мистецтво лікування або «аюрведа» ‒ вчення про тривале життя
високо цінувалося в Стародавній Індії. У буддій ській традиції згадуються
цілителі Джівака (VI-V ст. до н. е.), Чарака і Сушрута (поч. нашої ери).
Основні джерела з історії медицини:
 «Чарака-самхіта» (I-II ст. н. е.): присвячена лікуванню внутрішніх
хвороб, містить описи лікувальних властивостей понад 600
лікарських трав, засобів тваринного та мінерального походження;
описи видів хвороб – дитячих, психічних, внутрішніх,
захворювань голови.
 «Сушрута-самхіта» (IV ст. н. е.): присвячена оперативному
втручанню; описано понад 300 операцій , 120 хірургічних
інструментів і щонай менше 650 лікарських засобів.
Стародавні індій ські цілителі мали значні анатомічні знання: про
7 перетинок, 500 м’язів, 900 зв’язок, 90 сухожиль, 300 видів кісток
(у тому числі зуби і хрящі (плоскі, круглі і довгі), 107 суглобів, 40
головних судин і 700 їхніх розгалужень (для крові, слизу і
повітря), 24 нерви, 9 органів чуттів і 3 субстанції. Функціонування
організму розглядалося через взаємодію трьох субстанцій :
повітря, вогню і води. Здоров’я розумілося як результат балансу
 трьох субстанцій , нормального травлення, душевного спокою,
ясності розуму. Хвороба приходила тоді, коли людина
неправильно харчувалася, пила брудну воду, простуджувалася.
Сушрута поділяв всі хвороби на природні, пов'язані з природою, і
надприродні, що посилаються богами (проказа, венеричні).
Хворобу діагностували по зовнішньому вигляду, температурі тіла,
виділенням, голосу, кольорі шкіри. Описано ознаки запалень та
стадії : незначний біль, стріляючий біль, набряк, жар, лихоманка,
почервоніння, дисфункція, нагноєння. У «Сушруті» також описано,
що лікар мусив враховувати багато чинників, перш ніж братися за
лікування – вік, характер, фізичний стан, витривалість.
Призначали блювотні, проносні або потогінні ліки, здій снювали
хірургічне втручання. Рослини для приготування ліків збиралися
в Гімалай ських горах. Приготуванням ліків зай малися лише
лікарі. Індій ці активно зай малися експортом своїх цілющих трав
та приправ далеко за межами Індії. Серед них най більшим
попитом користувалися нард, мускус, сандал, кіннамон, алое.
Багато досягнень давньоіндій ської медицини були запозичені
тібетськими цілителями і знай шли відображення у трактаті VIII-
IX ст.ст. «Чжуд-ші».
Окрему галузь давньоіндій ської медицини складала допомога при
пологах. «Сушрута» містить описи санітарно-гігієнічних вимог до
надання допомоги, поради вагітним та породіллям, згадуються
відхилення від нормального перебігу пологів, каліцтва плоду.
Зауважується, що кесарів розтин проводився лишу у випадку смерті
жінки з метою порятунку немовляти.
Най вищим мистецтвом у давньоіндій ській медицині вважалася
хірургія. Покровителями хірургів були лікарі неба ‒ близнюки Ашвіни).
Інструменти для оперування були виготовлені зі сталі. Уміли робити
ампутації, пластичні операції, вирізали грижу.
Давні індій ці досить багато уваги приділяли питанням гігієни тіла,
чистоті житла, води. Не дозволялося їсти або доїдати їжу за хворою
людиною, використовувати брудний посуд, споживати овочі та фрукти,
покльовані птахами чи гусеницями. Індій ці обов’язково вранці купалися,
чистили зуби, молилися. Заборонялося у містах викидати нечистоти на
вулиці, тіла покій ників спалювали. У період правління Ашоки (268-231
рр. до н. е.) при буддій ських храмах будували богадільні і приміщення
для хворих ‒ дхарма-шала (лікарні). Для порівняння, подібні заклади у
Європі з’явилися кількома століттями пізніше. У IV-VI ст. н. е.
відкривали спеціальні притулки, де утримувалися каліки, вдови, сироти
та хворі.
Центром медичної освіти в давній Індії вважалася Таксила, де, за
переказами, упродовж семи років навчався лікар Джівака (VI-V ст. до
н.е.). По закінченні навчання май бутній лікар мав виголошувати
обітницю:
 «Якщо Ви хочете досягти успіху у своїй діяльності, багатства,
слави і небес після смерті... повинні всією душею прагнути зцілення
хворого. Ви не повинні зраджувати своїх хворих навіть ціною власного
життя... Ви не повинні пиячити, не повинні творити зло чи мати злих
товаришів... Ваша мова має бути приємною... Будьте зважливими і
завжди прагніть самовдосконалення... Ні про що з того, що відбувається
в будинку хворої людини, не слід розповідати... нікому, хто, користуючись
отриманими знаннями, міг би зашкодити хворому або комусь іншому».
Лікар мав бути здоровим, охай ним, скромним, терплячим, коротко
обстригати бороду, старанно вичищати і обрізувати нігті, носити білий
одяг, виходити з дому з палицею і парасолькою, заборонялося бути
надміру балакучим. Брахмани і бідняки не платили лікарю за послуги.
Якщо безвідповідальність лікаря призвела до травми, ускладнень, то він
мав сплатити великий штраф.

СТАРОДАВНІЙ КИТАЙ

Най перше державне утворення на теренах Китаю під назвою Шан

виникло у середині ІІ тис. до н. е. у долині річки Хуанхе. На цей час
припадає і винай дення китай ської ієрогліфічної писемності. Писали на
панцирах черепах, бамбукових дощечках, на посуді, кам’яних брилах,
шовку та папері.

Періодизація історії медицини Давнього Китаю:

 перший ‒ період Шан (Інь) (XVIII-XII ст. до н. е.) – виникнення
першої рабовласницької держави;
 другий ‒ правління династії Чжоу (XI-III ст. до н. е.);
 третій ‒ період імперії Цинь (III ст. до н. е.) – єднання всієї держави;
 четвертий ‒ період імперії Хань (206 рр. до н.е. – 221 р. н.е.) –
період розквіту усіх галузей життя Китаю, формування
феодальних відносин.

Етапи становлення лікувальної практики та медичних знань теж

умовно співпадають з цією періодизацією:
 царський період: (XVIII-III ст. до н. е.) – домінування переказів,
легенд про давні методи лікування;
 імперський період: у часи імперії Хань (III ст. до н. е. - III ст. н. е.)
були написані перші хроніки династії Хань та перші медичні
тексти.
Джерела:
 - історичні та медичні тексти;
- археологічні знахідки;
- етнографічні джерела;
- пам’ятки матеріальної культури.

Най першими згадками про певні факти з історії медицини,

методики лікування в давньому Китаї є «Історичні записки» («Ши
цзі»), датовані I ст. до н. е. авторства Сима Цяня (145-86 рр. до н. е.). У цій
багатотомній праці зібрано відомості з хронік періоду правління
Ханьської династії. Зокрема, й деться про метод чжень-цзю і пульсову
діагностику. Одним із най давніших медичних текстів є трактат
«Хуанді Ней цзин» («Канон лікування Жовтого Предка»), скорочена
назва «Ней -цзин» («Канон лікування»). Був написаний у ІІІ ст. до н. е. у
формі діалогу між лікарем і Хуанді. «Ней -цзин» складається з 18 книг.
Дев’ять перших («Су-вень») присвячені будові і життєдіяльності
організму, розповідають про ознаки хвороб та способи їх лікування. У
дев’яти останніх томах («Лін шу») описується стародавній метод чжень-
цзю.
 Давньокитай ська медицина увібрала в себе філософське надбання
даосизму та конфуціанства. В основу медицини покладено трактат IV-
III ст. до н. е. під назвою «Сі ци чжу-ань». У ньому й деться про дві
протилежні субстанції ‒ жіночу (інь) і чоловічу (ян). У результаті їхньої
взаємодії і протиборства народжуються п’ять стихій (сін): вода, вогонь,
дерево, метал і земля, завдяки яким і формується усе розмаїття світу, у
тому числі й сама людина. Стихії постій но перебувають у динаміці,
взаємопороджують одна одну (вода – дерево, дерево ‒ вогонь, вогонь ‒
землю, земля ‒ метал, а метал ‒ воду) і взаємно знищують одна одну
(вода – вогонь, вогонь – метал, метал ‒ дерево, дерево ‒ землю, земля -
воду). Людина посідає центральне місце у великій тріаді Небо ‒ Людина
‒ Земля.
Одним із перших лікарів Стародавнього Китаю був мислитель Ван
Чун, автор трактату «Лунь хен» («Критичні міркування»). Він
визнавав єдність, вічність і матеріальність світу, розвивав вчення про
анатомічний склад речовини, говорив про те, що усі істоти, які мають
кровоносні судини, смертні.
Знання про будову людського тіла почали накопичуватися у Китаї в
глибоку давнину, задовго до заборони на розтин тіл померлих (близько
II ст. до н. е.), який пов’язаний із утвердженням конфуціанства як
офіцій ної релігії. Про це свідчать збережені анатомічні таблиці більш
пізнього періоду (VI-VII ст.).
Здоров’я розумілося як баланс між «інь» та «янь» і п’яти стихій , а
хвороба – як наслідок порушення цього балансу та взаємодії. Різні
співвідношення цих порушень утворювали кілька синдромів: синдром
надлишку ‒ ян і синдром нестачі ‒ інь. Розмаїття захворювань, які могли
атакувати організм, пояснювалося типом темпераменту, проявами гніву,
агресії, тривалими образами або ж природніми явищами.

Методи діагностики (їх запровадив лікар Бянь Цює (Цінь

Юежень):
- огляд шкіри, очей , слизових і мови;
- вивчення загального стану та настрою хворого;
- вислуховування звуків, що виникають у тілі людини,
- визначення запахів тіла;
- опитування хворого;
- пульсова діагностика (розрізняли 28 видів пульсу);
- тиск на активні точки.

Методи лікування:
 голковколювання (чжень-цзю ‒ акупунктура) – китай ські
лікарі відкрили існування «життєвих точок», подразнення
яких може сприяти регуляції життєвих процесів; вважалося,
що через отвори у цих точках відновлюється рівновага Інь-Ян;
метод вперше описаний у трактаті «Ней -цзин» ‒
розповідається про види голок, методи їх застосування. У ІІІ ст.
лікар Хуанфу Мі узагальнив досвід і знання з голкотерапії та
припікання у вигляді праці «Чжень цзю цзя-і-цзин». Голки
виготовлялися з кремнію, яшми, кістки, бамбука, бронзи,
срібла, сталі. Вони мали наконечники, заокруглення для
масажу, були спеціальні гострі голки для пункції,
шаблеподібні голки для вичищення гною, довгі голки для
проколювання м’язів. Голки використовувалися для
знеболювання, масажу, лікування.
 припікання – існувало кілька методів – пряме – палаючою
цигаркою близько до тіла, непряме – на певній відстані, а між
цигаркою і тілом поміщалися лікарські речовини. Часто
поєднували припікання теплими голками з голкотерапією –
цигарка закручувалася навколо голки і запалювалася, коли
голка перебувала в тканинах;
 масаж (різні й ого види).
Китай ські лікарі задовго до Уільяма Гарвея (1628 р.) знали про
систему кровообігу, судини, роботу серця. У 280 р. був написаний
трактат про пульс «Мо цзин», який став най видатнішою працею,
оскільки лише в середні віки пульс був описаний Ібн-Сіною у ХІ ст. у
«Каноні медицини». Стародавні китай ці першими почали
використовували з лікувальною метою женьшень, лимонник, панти
оленя, желатин, печінку, сірку, залізо, ртуть. На початку VI ст. уперше
було узагальнено досвід лікування цілющими травами у вигляді
семикнижної фармакопеї. У ній подано властивості 730 рослин. Давні
китай ці також першими відкрили заклади, в яких виготовляли і
продавали ліки.
Медичні навчальні заклади з’явилися в Китаї у VI ст. До цього досвід
і знання передавалися лише з покоління в покоління і трималися у
великій таємниці. Анатомічні розтини в останні століття до Різдва
опинилися під забороною у часи поширення конфуціанства.
Най відомішим хірургом давнього Китаю був Хуа Го, який добре
розумівся на голкотерапії та припіканні, діагностував хвороби, проводив
операції на черевній порожнині, грудній клітці.
Стародавня китай ська медицина розробила методику
профілактики захворювань. Серед най більш поширеніших –
лікувальна гімнастика, яка поєднувала в собі наслідування рухів п’яти
тварин ‒ панди, тигра, ведмедя, оленя, мавпи.

СТАРОДАВНІЙ РИМ
 
Періодизація:
1) царський період (VIII-VI ст. до н. е.):
Характеристика:
Часом заснування Риму вважається VI ст. до н. е. Джерела
розповідають про правління семи царів, троє з яких мали етруське
походження з династії Тарквініїв. Культура етрусків, їхній життєвий
устрій мали визначальний вплив на формування Римської держави.
Й деться про запозичення в звичаях, містобудуванні, спорудженні
системи водопостачання і водовідведення, релігій них віруваннях,
обробці металів. Вони першими будували храми. Етруски зай малися
гаданням на нутрощах жертовних тварин. Ще не було навчальних
закладів по підготовці лікарів, тому панували народні звичаї
лікування травами, настоянками, пастами, примовляннями,
спеціальними ритуалами.

2) період республіки (510-31 рр. до н. е.)

Характеристика: поява санітарного законодавства, будівництво
санітарно-технічних споруд; з’явилися лікарі, які професій но зай малися
медичною діяльністю, становлення і розвиток медичної справи, спроби
державної влади її регламентувати. Свідченням того, що питання
санітарного характеру ставали в цей час досить важливими в житті
римлян, є їх відображення у «Законах ХІІ таблиць». Ними
регулювалося життя стародавніх римлян – злочини і форми покарань за
них, розміри штрафів. Закони вирізнялися жорстокістю. Окремі
параграфи стосуються санітарних споруд, покарання за їх пошкодження,
забруднення води тощо. За дотримання законодавства відповідали
магістрати – едили, посадовці, які наглядали за будівництвом, станом
вулиць, храмів, ринків і терм, зай малися роздачею хліба, організацією
розваг.
У період ранньої республіки р. у Римі почалося спорудження
акведуків (від лат. aqua ‒ вода, ductus ‒ проведення) – системи
водовідведення, яка почала споруджуватися у період ранньої республіки
в Римі. Це було пов’язано з тим, що підземні джерела не могли
забезпечувати усіх мешканців Риму чистою питною водою, а річка Тибр
була забруднена нечистотами. Перший акведук у Римі споруджено у 312
р. до н. е за часів цензора Аппія Клавдія. Й ого довжина сягала 16,5 км.
Акведук отримав назву «Aqua Appia» або «Вода Аппія». Він доставляв у
Рим питну воду з джерел, розташованих неподалік від річки Аніо. У 272
р. до н. е. був споруджений другий водопровід «Aqua Vetus» довжиною 70
км. У 144 р. до н. е. був побудований третій акведук «Aqua Marcia», який
діє і понині. Й ого протяжність становила 61 км. До початку нашої ери в
Римі діяло одинадцять акведуків, загальна довжина яких становила 436
км., з них 55 км ‒ припадало на арочні мости. Упродовж доби вони
давали місту 1,5 млн. куб. м. питної води з Сабінских гір. У перерахунку
на душу населення в Римі щодня споживалося від 600 до 900 л води.
Проте акведуки не є римським винаходом, оскільки ще за три століття
до епохи Аппія Клавдія цю ідею втілили в Ассирії за часів правителя
Сінанхериба у VII ст. Система акведуків у часи римського панування
постачала водою понад 100 міст. Під час грецької колонізації Північного
Причорномор’я у містах-полісах Херсонес, Ольвія також були споруджені
водопроводи з використанням глиняних труб. Акведуки Стародавнього
Риму охоронялися законом. Контроль за технічним станом цієї
колосальної водопровідної мережі здій снювало спеціальне відомство ‒
«Curatores aquarum». Умисне пошкодження акведука каралося великими
штрафами. Акведук постачав воду лише у імператорський палац, терми,
ринки, амфітеатри, фонтани, а в приватні будинки вода не подавалася.
Вода розподілялася між палацом імператора, термами, басей нами,
амфітеатрами. Її або купували, або брали з фонтанів. Через це не було
каналізації, туалетів, сміття викидалося на вулиці. У Мохеджо-Даро ще в
середині ІІІ тис. до н.е. був вже водогін і каналізація.
Перші терми в Римі були побудовані в III ст. до н. е. Марком
Агріппою, передавши їх у безкоштовне користування містянам.
Спеціально для цього надав свій маєток та спорудив окремий акведук.
Терми були двох типів: громадськими та приватними. До кінця імперії їх
нараховувалося до 1 тис. Одночасно могли купатися десятки тисяч
людей . Терми оздоблювалися мармуром і камінням, всередині стояли
статуї богів. У стінах та в підлозі були прокладені труби, по яким
подавалося гаряче повітря і пара. Температура була завжди сталою, не
було диму. У термах були приміщення для занять спортом, теплі і
холодні лазні, басей н, навіть бібліотека і зали для бенкетів, колонами.
 Римляни нехтували досвідом лікування греків, вважаючи їхні
досягнення надлишковою розкішшю, тому обходилися без людей , які
могли цим зай матися професій но. Лікувальною справою зай малися
раби, які потрапили в Рим шляхом вій ськового полону. Раб мусив
лікувати свого господаря та усю й ого родину. За добру службу іноді раба
відпускали на заробітки.
Лікар-відпущенник був зобов’язаний безкоштовно лікувати свого
колишнього власника, й ого родину, рабів та друзів і віддавати й ому
частину прибутків. Проте юридично вони залишалися залежними
людьми, через що не мали належного ставлення з боку суспільства.
У кінці III – початку II ст. до н. е. у столиці Римської республіки
почали з’являтися вільні лікарі грецького походження. Першим із них
став Архагат із Пелопонесу, який прибув до Риму у 219 р. до н. е. Він
отримав громадянство і будинок для лікувальної практики. Однак й ого
радикальні методи лікування – припікання та хірургічні втручання ‒
створили й ому погану славу жорстокого лікаря.
Лише після відповідного едикту Юлія Цезаря у 46 р. до н. е.
змінилося ставлення римлян до грецької медицини. Цим указом він
надав почесне право римського громадянства приїжджим лікарям та
тим, хто навчався медицини. До переліку осіб входили також
скульптори, ветеринари, живописці.
Давньоримська медицина формувалася під впливом концепцій
відомих грецьких мислителів – Аристотеля, Платона, шкіл софістів,
піфагорей ців, вчення Левкіппа, Епікура і й ого послідовників, а також
Демокріта. Одним із най яскравіших представників римської
філософської традиції став Тіт Лукрецій Кар. Й ого шестикнижжя «Про
природу речей» («De rerum natura») увібрало в себе най більш
прогресивні погляди римлян у галузі філософії, природознавства,
медицини, психології, історії. У цій праці Лукрецій Кар розповідає про
анатомічну будову живих організмів, еволюцій ний розвиток рослин і
тварин, про відмінності організмів, причини їх вимирання. Автор подав
описи окремих хвороб та їхні ознаки. Він робив припущення, що хвороби
можуть поширитися через брудну воду, їжу, предмети побуту, чим
заклав основи контагіозної концепції поширення інфекцій них
захворювань, яку вже в ХV ст. чіткіше сформулював Джіроламо
Фракасторо (1478-1553) у праці «Про контагії, контагіозні хвороби і
лікування» (1546).
Одним із провідних лікарів Стародавнього Риму був грек Асклепіад
(близько 128-56 р. до н. е.). Він навчався в Афінах, жив і практикував як
лікар у Греції, а потім перебрався до Риму. Прихильник вчення про
атоми, він був послідовником філософії Демокріта та Епікура. Асклепіад
розглядав хворобу як результат застій них явищ в організмі та розладу
руху соків і пневми. Велике значення приділялося процесам
потовиділення і диханню шкірних покривів. Й ого методика передбачала
дотримання збалансованої дієти, гігієни тіла, лікування водою,
використання різних видів масажу, прий ом ванн, рухливий спосіб життя
і спортивні заняття.

3)  період імперії (31 р. до н. е . ‒ 476 р. н. е.)  

Історія Римської імперії охоплює п’ять століть ‒ починаючи з 31 р.
до н. е. і завершуючи 476 р. н. е. ‒ це час розквіту рабовласницьких
відносин у середземноморському світі та їхнє остаточне зруй нування.
Періодизація імперських часів:
1) рання імперія (31 р. до н. е. ‒ 284 р. н. е.)
2) пізня імперія (III-V ст.).
У цей час продовжується спорудження санітарних будівель,
акведуків, терм, які стають все розкішнішими. Активніше розвивається
вій ськова медицина. Правлінням Корнелія Сулли починається епоха
диктаторів, які спиралися на могутність вій ська. Задовго до падіння
республіки римська армія трансформувалася у професій ну армію,
остаточне становлення якої завершилося за часів імператора Августа
(27 р. до н. е. ‒ 14 р. н. е.). Й ого вій ськові реформи надали армії той
вигляд, який вона зберігала упродовж двохсот років. Вона складалася з
27-28 легіонів (по 5-6 тис. воїнів у кожному), а до кінця правління
Августа ‒ з 25. Загальна кількість воїнів сягала 250-300 тис. осіб. Отже,
такі масштаби потребували значної кількості лікарів для кожного
армій ського підрозділу. У кожній когорті – 1/10 легіону мало бути
чотири лікарі, на кожному вій ськовому кораблі – по одному лікарю.
Поранених легіонерів відвозили у вій ськові табори, а з ІІ ст. з’являються
вій ськові шпиталі ‒ валетудінарії ‒ по одному на кожні 3-4 легіони.
Вже в часи Візантій ської імперії з’явилися спеціальні санітарні загони з
розрахунку 8-10 осіб на кожні 200 вояків. Вони їздили на конях і
підбирали поранених на полі бою. За кожного врятованого воїна
санітари (їх називали «депутати») отримували платню золотом.
Державних (громадських) лікарень у Стародавньому Римі ще не
було: лікарі відвідували хворих, і хворі приходили до них додому.
У Стародавньому Римі були запроваджені посади лікарів-архіатрів
(archiatri), які отримували платню. Вони були об’єднані в колегії. При
дворі імператора служили «archiatri palatini», в провінціях ‒ «агchiatri
provinciales», у містах ‒ «archiatri populares» ‒ по 5-10 лікарів залежно від
кількості мешканців. Першим імператорським архіатром у Римі
вважається Ксенофон (I ст. н. е.) ‒ особистий лікар імператора Клавдія,
уродженця острова Кос і нащадка легендарного Асклепія. Їх
контролювала міська влада та центральний уряд, які наглядали за
процедурою виборів та призначеннями. Після успішного складання
іспиту лікарю присвоювали звання «Medicus a Republica probatus»
(«Лікар, затверджений державою»). Архіатри мали встановлену платню,
а також могли приватно надавати послуги.
  Статус лікарів поступово змінювався. Були розширені права
архіатрів, вони були звільнені від вій ськової повинності. У результаті
цього у Римі з’явилися вузько спеціалізовані лікарі.
Методична школа:
Її засновником був учень Асклепіада Темізон Лаодікейський. Ця
школа була най більш розповсюдженою серед римських лікарів.
Представники школи намагалися пізнати прихований бік явищ, зокрема
спільні ознаки хвороб, які піддаються вивченню завдяки зовнішнім
чуттям. Якщо помітне звуження – потрібно призначати кровопускання,
розтирання та снодій ні. При розслабленні призначали добре харчування
та зміцнюючі засоби. Якщо ж таке лікування не допомагало,
застосовували рекорпорацію, яка полягала у поступовій відмові від
звичок. Темізон був талановитим лікарем, добре описав лепру,
ревматизм, застосовував методику лікування холодною водою.
Одним із най кращих представників цієї школи був Авл Корнелій
Цельс. Авл Конелій Цельс (Ce'sus Aulus Cornelius, 30-25 рр. до н. е. – 45-
50 рр. н.е. ‒ давньоримський лікар, автор 20-томної енциклопедії
«Artes» («Мистецтва»), написаної латинською мовою. Уціліли лише
вісім томів (VI-XIII), присвячених медицині («De medicina»). Фахівці їх
виявили в середині XV ст. Вони побачили світ у 1478 р. Цельс залучив
цілий арсенал перекладачів та копіїстів, які перекладали праці з
філософії, риторики, права, медицини, вій ськової справи з різних мов.
Зміст праці:
1) детально викладені досягнення римської медицини періоду
ранньої імперії в галузі дієтетики, гігієни, теорії хвороби, терапії і
хірургії;
2) описано чотири ознаки запалення (почервоніння, набряк, жар і
біль);
3) уточнено наукову латинську термінологію.
Й ого описи органів свідчать про знання ним анатомії. Й ого спосіб
дроблення конкрементів сечового міхура (літотомії) застосовувався
упродовж тривалого часу в давнину. Також відомою є й ого методика
витягування живого немовляти з утроби матері шляхом повороту на
ніжки. Цельс запропонував термін «катаракта» та шлях її видалення
через тиск вниз або розріз.
Соран Ефеський – грецький лікар, який практикував у Римі на
початку ІІ ст., розробив засоби проти шкірних захворювань, які тоді
дуже були поширеними. Був противником проносних засобів, не
визнавав місцевих хвороб. Най більше спеціалізувався у гінекології,
педіатрії. Й ого практичний досвід і знання лягли в основу й ого праць
«Гінекологія», «Про пов'язки», «Про переломи».
Соран належав до методичної лікарської школі. У процесі надання
допомоги під час пологів він намагався максимально відій ти від грубих і
насильницьких методів, описав прий оми попередження розриву
промежини, поворот плоду на ніжку і голівку, операцію эмбріотомії,
розробляв різні методи обстеження (промацування, простукування,
вислуховування звуків у місці розташування плоду, вимірювання пульсу,
обстеження мокротиння, сечі). Велику увагу він приділяв догляду за
дітьми в ранньому віці: дієтетиці немовлят, правилам вигодовування
малят.
Діоскорид Педаній із Кілікії (грец. Dioskurides, лат. Dioscorides
Pedanius, I ст. н. е.) – видатний римський вій ськовий лікар, грек за
походженням. Й ого най відоміша праця «Про лікарську матерію» («De
materia medica»), написана грецькою мовою, містить опис 600
лікарських рослин, які застосовувались у лікувальній практиці у часи
правління імператорів Клавдія (41-45 рр.) і Нерона (54-68 рр.).
Спеціалізувався також на вивченні отрут і протиотрут. Упродовж
наступних століть праця Діоскорида залишалася основним джерелом
інформації про лікарські рослини до ХVІІ ст.
При розкопках на території колишньої Римської імперії були
знай дені набори хірургічних інструментів, до яких входили пінцети,
щипці, захвати, ложки, ранозшивачі, пилки для кісток, хірургічні ножі та
голки, катетери, акушерські дзеркала.

Гален і галенізм:
Гален (129-199 рр.) походив з античного міста Пергам, був греком
за походженням; народився у сім’ї відомого математика та архітектора
Нікона. Ще підлітком почав навчатися у філософській школі, де вперше
познай омився з ученнями провідних філософських шкіл ‒ стоїків,
платоніків, перипатетиків та епікурей ців. Водночас проявив значний
інтерес до вивчення медицини, яку опановував у м. Смірна, Коринфі та
Афінах. Продовжив навчання в Олександрії під керівництвом Герофіла і
Еразистрата. Май же фанатичний інтерес до медицини поєднувався з
глибоким вивченням іноземних мов, щоб мати можливість читати праці
відомих попередників мовою оригіналу. Завдяки Галену були відтворені
багато рукописів, які могли безслідно зникнути. Після багаторічних
подорожей на островах Кіпр, Лемнос, в Палестині, Каппадокії та Аквілеї
він упродовж чотирьох років працював архіатром у школі гладіаторів у
Пергамі. Після повстання гладіаторів Гален переїхав до Риму, де
прославився своїми лекціями і успішною лікарською практикою. У 169 р.
Гален став придворним архіатром римських імператорів. Він залишив
після себе понад 125 праць із медицини. Най більш значущими з-поміж
них є «Про призначення частин людського тіла», «Про анатомію...»,
«Терапевтичні методи», «Про хворі частини тіла», «Про склад
ліків...». Кілька робіт Галена присвячено коментарям праць «Збірника
Гіппократа». Він увій шов в історію медицини як дослідник в галузі
анатомії та фізіології. Не маючи змоги проводити розтини людського
тіла, оскільки церква наклала заборону, Гален змушений був вивчати
анатомію по розтинам свиней , мавп, левів, а отримані знання переносив
на будову тіла людини. У трактаті «Про анатомію м'язів» Гален описав
близько 300 м'язів. Також докладно вивчав кістки, зв’язки, внутрішні
органи, нервову систему. Проте там згадуються й такі, яких немає у
людей , але є у вищих мавп. Вже в епоху Відродження усі помилкові
твердження (їх було понад 200) були виявлені і виправлені великим
анатомом Андреасом Везалієм. Гален першим описав усі відділи
головного та спинного мозку, сім (з дванадцяти) пар черепно-мозкових
нервів, 58 спинно-мозкових нервів і нерви внутрішніх органів. Він
докладно показав будову серця, судини. Але висунув абсолютно хибне
твердження про те, що кров могла безперешкодно переходити із
правого серця в ліве, минаючи периферичні судини і кола кровообігу
(Галенові не були відомі ці знання). Це хибне твердження побутувало до
XVI ст., коли іспанський учений -богослов М. Сервет у праці
«Відродження християнства» описав мале коло кровообігу. У ХVII ст.
Уільям Гарвей дав наукове обґрунтування кругового руху крові. Вчення
Галена базувалося на уявленнях про чотири головні соки організму:
кров, слиз, жовту та чорну жовч. Гален зробив значний внесок у
розвиток фармакології. Він запропонував перелік лікувальних засобів,
які можна отримати шляхом механічної та фізико-хімічної обробки
природної сировини.
У період середньовіччя католицька церква і схоластика
використовували ідеалістичні сторони вчення Галена і пов'язали їх з
богослов'ям. Так виник галенізм ‒ викривлене, однобічне, нерідко
спотворене розуміння вчення Галена.
У 395 р. після смерті імператора Феодосія колись могутня імперія
розділилася на дві частини: Західну Римську імперію, яка впала у 476 р., і
Східну Римську імперію, що існувала до 1453 р. Це ‒ означало початок
нового періоду в історії – епохи середньовіччя.