Тема лекції №3

Медицина Візантії та
Середньовічної Європи.
Медицина в арабському світі.
Медицина епохи Відродження.
04.10.2021.
Епоха Середньовіччя
є проміжною ланкою
між античним і новим
часом, коли наука
стала бурхливо
розвиватися, стали
робитися відкриття,
в тому числі і в
медицині.
Середньовіччя в Західній Європі
ділять на три основних періоди:

 V-Х ст. - раннє

Середньовіччя,
 ХI-ХV ст. –
розвинене
Середньовіччя,
 ХVІ -ХVII ст. -
період разпаду
феодального
устрою або пізнє
Середньовіччя
 Візантія
В кінці IV ст. Римська імперія розпалася на Західну і
Східну частини. У 476 р Західна Римська імперія
припинила своє існування. Зовсім по-іншому склалася
доля Східної Римської імперії. Її столицею стало
давньогрецьке містечко Візантія (пізніше -
Константинополь, в даний час - Стамбул).
Візантія - спадкоємиця
античної культури і до XII в.
була самим культурним
державою Європи. До складу
Візантії входили Балкани,
Мала Азія, деякі райони
Північного Причорномор'я,
Сирія, Єгипет, Палестина.
 Періодизація
 Особливості соціально-економічного,
суспільно-політичного й культурного
розвитку Візантії дають підстави
виокремити в її історії такі періоди:
 • ранній (IV – перша половина VII ст.);
 • середній (друга половина VII –
XII ст.);
 • пізній (XIII – середина XV ст.).
 Релігія і культура
Візантійська культура поєднувала в собі
досягнення багатьох культур. Так, в IX ст.
братами Кирилом і Мефодієм була
винайдена слов'янська азбука - кирилиця,
що поклала початок слов'янської
писемності.
Поступово чільне місце в Візантії стало
займати християнство. Богослов'я
підпорядкувало собі й медицину. Лікарська
справа у Візантії спиралася на твори
Гіппократа і Галена.
 Перші притулки
Перший "чернецький монастир" (киновия) був
заснований в Єгипті в 320 р колишнім римським
солдатом Пахомием, і порядки в ньому нагадували
військові (обітницю безшлюбності, слухняність, суворий
фізична праця).

Перші ксенодохіі (монастирські

притулки для калік і хворих
подорожніх) - прообрази
майбутніх монастирських
лікарень.

Огляд хворого.
 Створення лікарень
Уявлення про лікування хвороб.
У 370 р. Василем Кесарійським в м. Кесарії була побудована перша християнська лікарня. Вона
нагадувала маленький місто і мала стільки будівель, скільки типів хвороб тоді розрізняли.

Тогочасні погляди на медицину були тісно пов’язані із алхімією - "священною наукою" про
перетворення неблагородних металів в срібло і золото. Також середньовічні лікарі прагнули
отримати філософський камінь - "панацею" від усіх хвороб і засоб продовження життя. Ще однією
наукою, яка сильно впливала на лікарську практику, була астрологія.
В середні віки
головним чином була
розвинена практична
медицина, якою
займалися банщики-
цирульники. Вони
робили
кровопускання,
вправляли суглоби,
ампутували.

Професія банщика в суспільній свідомості асоціювалася з

«нечистими» професіями, пов'язаними з хворим людським
тілом, кров'ю, з трупами; на них довго лежала печать
знедоленої людини. У Пізніше Середньовіччя авторитет
банщика-цирульника як практичного лікаря став зростати,
саме до них найчастіше зверталися хворі.
 Найвідоміший вчений-медик
ранньої Візантії
Низку медичних трактатів залишив по собі
уродженець Пергама, особистий лікар
імператора Орібазій (325−403 рр.). Він
підготував короткий виклад творів Галена, а
також медичну енциклопедію, що була збіркою
витягів із праць видатних медиків давнини.
Робота з назвою «Лікарське зібрання» містила
70 книг,з яких зберег-лися тільки 27. У праці
систематизовано всі знання з медицини, які
були набуті попере-дниками Орібазія.
«Лікарське зібрання» мало широку популярність
у Візантії.
 Твори, що дійшли до нас
На прохання свого сина Євстафія, який
цікавився медициною, Орібазій скоротив цю
значну обсягом працю й створив
дев’ятикнижний посібник для тих, хто вивчав
лікувальну науку, так званий «Синопсис». На
сьогодні маємо ще одну працю Орібазія –
«Загальнодоступні ліки» (4 томи), що
розповідає про ліки, які можна виготовити в
домашніх умовах і використовувати
самостійно. Цей трактат – короткий витяг із
«Синопсису» – був орієнтований на людей, які
не мали спеціальної медичної освіти.
 Орібазій із Пергама
У своїх працях він виклав сучасні йому
анатомічні уявлення, приділивши увагу
внутрішнім хворобам і попереджувальної
медицини, розробив раціони харчування і
норми життя для різних вікових груп, включив
власні висновки і узагальнення.
Аецій Амідський (502-572 рр.)
Написав твір - керівництво по медицині
"Tetrabiblos" в 16 книгах. У ньому містяться
відомості з праць Орібазій, Галена та ін., А
також рецепти єгипетської і ефіопської
медицини.
Видатний систематизатор
Під час написання своєї 16-томної
медичної енциклопедії упорядник не
лише використав відомості з робіт
відомих античних медиків, але й
доповнив їх численними власними
спостереженнями. Праця вирізнялася
чіткістю, змістовністю викладу
інформації, необхідними лікарям-
практикам.
 Александр Тралесський (525-605 рр.)

«Про внутрішні хвороби і їх

лікування» - 12 томів
Детально описано нервово-
психічні, очні та кишкові
захворювання (кишкові паразити)

«..Лікар зобов'язаний
відкривати для користі
людства все, що визнає
вірним на підставі
досвіду..».
 Теорія і практика

Головним джерелом знань з медицини були

праці Гіппократа й Галена, які мали високий
авторитет у середньовіччя й вплинули на
літературу та практичну діяльність візантійських
лікарів. Водночас у Візантії значну увагу
приділяли вивченню способів лікування, що їх
набули лікарі-практики попередніх століть. Такі
знання й уміння здобували в школах, вони
переходили від учителя до учня, від батька до
сина, оскільки лікарський фах нерідко був
спадковим.
 Незалежна позиція
Александр Траллеський отримав перші уроки з
медицини від батька, який зцілював жителів
свого рідного міста Тралли. Маємо наголосити,
що в умовах тогочасного сліпого схиляння перед
авторитетами він вирізнявся самостійністю
думки і у власних працях радив лікарям не
захоплюватися авторитетами та їхніми
методиками, лікуючи, постійно звертати увагу на
стан організму, вік, конституцію й спосіб життя
хворого, також на навколишні обставини (пору
року, погоду).
 Хірург-практик
Після арабського завоювання Єгипту залишився в
Александрії Павло Егінський, знаний хірург і акушер,
автор одного з найкращих ранньовізантійських
посібників про хвороби та їх лікування. Незважаючи
на компіляційний характер роботи, цінності їй
надавав опис результатів лікарської практики
автора. Стислість, ясність і доступність викладу
вигідно відрізняло працю П. Егінського, яку
застосовували як у навчальних цілях, так і в
щоденній медичній практиці. Окрім зазначених
трактатів цього періоду, зберігся значний масив
текстів, переважно анонімних, присвячених окремим
медичним питанням.
 Лікар, філософ, християнин
Першою половиною VII ст. датовано
низку медичних трактатів з анатомії й
фізіології людини, приписуваних у
манускриптах Феофілу, який мав різні
статуси: протоспафарія й архіатра, ченця,
філософа. Дослідники вважають, що це –
лікар-християнин. Окремі з його робіт
написано у формі запитань-відповідей.
Вірогідно, їх призначено для навчання, що
підтверджує простота, ясність і доступність
викладу матеріалу.
 Навчання медицині
Велося при монастирях і цивільних лікарнях.
3 великих центри навчання медицині:
- Константинопольська Патріарша школа при храмі св.
Софії
- Медична школа при церкві св. Апостолів.
- Школа в Охриді (Македонія).
• Медицина в школі вважалася теоретичної
дисципліною.
• Медицина викладалася, як один з предметів
«Семи вільних мистецтв».
• Навчання носило характер дискусії;
• Пройшовши повний курс, учні здавали іспити
спеціально призначеній колегії лікарів
 Зв’язок з філософією
У пізньовізантійський період медицину в
державі розглядали як частину філософії
в широкому розумінні, що вивчала науку
про природу й науку про людину. Іоан
Актуарій (Захарія, 1275−1328 рр.) –
останній з видатних візантійських лікарів
– пояснював спонукальні мотиви занять
медициною своєю давньою схильністю до
«природничої частини філософії».
 Діагност-нефролог
 Здобутком І. Актуарія є систематизація
медичного знання свого часу. Виклад
матеріалу в його працях чіткіший і
змістовніший, ніж у Галена. Наприклад,
трактат Іоана про сечу є зразком
візантійської діагностики. Робота поділена
на чотири частини: типи сечі та їх
фізіологічні характеристики, діагнос-
тика,етіологія й прогноз. У ній Актуарій
подав детальний опис кольору,
консистенції, осаду й домішок, що
виявляють під час аналізу сечі.
 Інфекціоніст та астролог
Другий трактат – «Метод медицини» –
ґрунтується на працях Галена, однак містить
нові методи лікування кольок, що виникають
унаслідок отруєння свинцем, а також
зараження волосоголовцем, описано різні
способи кровопускання. Прикметно, що
Актуарій був знавцем астрономії. Знання цієї
науки в середньовіччя було складовою освіти
лікаря. У роботі «Про діагностику» він
визначає критичні дні хвороби, пов’язуючи їх з
положенням Місяця і Сонця в сузір`ї Зодіаку.
 Перевершили Захід
Серед медиків пізньовізантійського періоду
популярності набув Микола Мірепс, який посідав
посаду «актуарія» (придворного лікаря) у 40-х
ХІІІ ст. Прізвище його означає «виготовлювач
мазей». Микола був автором відомої збірки
«Дінамерон» , що містила
2656 фармакологічних рецептів, підго-товленої
за прикладом більш скромного рецептурного
довідника «Антидотаріум» італійського
професора медицини Миколи Салернського, в
якому було описано менше 150 рецептів.
 Становлення опікувально-
лікувальних закладів
 Організовуючи лікарні, візантійський уряд
намагався забезпечити їх досвідченими
фахівцями, наглядав за підготовкою лікарів і
гарантував надання коштів на
функціонування закладів. Однією з відомих
клінік у Константинополі була лікарня Евбул,
яка надавала допомогу не лише жителям
столиці, але й пацієнтам з навколишніх міст.
Для бідних і бездомних жінок у
Константинополі був організований
пологовий будинок. Лікувальні установи
найчастіше створювали при великих церквах.
 Так, один з єпископів, що жив у VIII ст.,
Феофілакт, побудував лікарню при
головному храмі міста Нікомідії, залучив до
роботи в ній лікарів і обслуговувальний
персонал, надавши в їхнє розпорядження
ліжка, постіль та білизну для хворих. У
Константинополі організували також
спеціальні лікарні, де лікували психічно
хворих людей. Одна з них містилася при
церкві св. Анастасії, яку вважали
цілителькою божевільних. Друга лікарня
діяла при церкві у Влахернах.
 Особливо багато уваги організації лікарень
приділяли імператор Іоан II Комнін і його
дружина Ірина. Вони не тільки будували
лікарні, а й розробили чіткі правила керування
закладами. Імператорське подружжя створило
клініку при монастирі Пантократора на
50 ліжок з кількома відділеннями: хірургічним,
гінекологічним, терапевтичним (звичайні
захворювання), інфекційним (гострі шлункові,
очні хвороби) – з постійним штатом лікарів і
асистентів – хірургів і акушерок. У кожному
відділенні працювали два лікарі, в їхньому
розпорядженні знаходилися три штатних і два
понадштатних помічники й два служителі.
 Лікарня обслуговувала як стаціонарних хворих,
так і прихожих. Для цього були призначені чотири
понадштатних лікарі: два хірурги й два фахівці з
внутрішніх хвороб. Лікарі працювали у дві зміни,
кожна з яких тривала місяць. Працю медиків
оплачували грошима й хлібом. Окрім того, вони
мали певні пільги: їх забезпечували безкоштовним
помешканням з освітленням і засобами
пересування (монастирські коні). Водночас
медикам державних лікарень забороняли
займатися приватною практикою. Також лікарню
укомплектовували спеціальним штатом аптекарів.
 Лікарні, як правило, мали книгозбірні.
Рукописи творів античних і візантійських
медиків там не тільки читали, а й постійно
переписували, упорядковуючи з них збірки
розділів і фрагментів, призначених для
швидкого орієнтування на практиці. Протягом
пізньовізантійського періоду вони містили,
окрім традиційного опису хвороб, також
спостереження й власний досвід лікарів. Ці
збірки-довідники описували загальноприйняті
способи лікування, інформацію про
кровопускання, правила дієти та були
своєрідними довідниками у різноманітних
клінічних ситуаціях.
 Медична освіта у Візантії
 У Константинопольському університеті читали лекції з
медицини запрошених з Олександрії науковців - Агапія,
Феофіла, Олімпіодора., Стефана Афінського. Сергій
Решайнський, який закінчив свою медичну освіту в
Олександрії, переклав сирійською мовою низку трактатів
Галена й афоризми Гіппократа. Олександрійська медична
школа, яку заснували у ранньовізантійський період набула
величезної популярності. Навчатися в ній прагнули всі, хто
хотів стати лікарем. Не тільки Сергій Решайнський,а й інші
знамениті візантійські медики: Орібазій, Кесарій, Аецій з
Аміди, Павло Егінський, а також менш відомі лікарі отримали
освіту в Александрії. Араби, що захопили місто, не закрили
медичну школу, і вона продовжувала функціонувати до кінця
VII – початку VIII ст.
 Основним навчальним посібником з медицини
були відібрані ще в античності 12 трактатів
Гіппократа і 16 робіт Галена. Спочатку
студіювали праці останнього, а потім переходили
до робіт першого. Лекції викладачі зазвичай
починали зі з’ясування чотирьох головних, на
їхню думку, питань (теоретичних засад): чи є
медицина окремою галуззю знань; який предмет
її вивчення; які складові цієї дисципліни; що
становить мету й завдання медицини. Від своїх
слухачів професори вимагали ґрунтовних знань з
математики, астрономії й філософії. За словами
Галена, першокласним лікарем може бути тільки
філософ, який здатний керувати своїми
почуттями.
 Після завершення освіти, складання іспитів й
отримання відповідних посвідчень випускники медичних
шкіл могли отримати державні посади й звання
старшого лікаря, архіатра. Здебільшого медичні фахівці
мали приватну практику. Окремі з них уславилися не
лише як лікарі, а також як автори популярних у державі
посібників з медицини.
 На той час, медицина належала до освітнього
компоненту дисциплін в окремих навчальних закладах.
Після завоювання арабами Александрії центром
медичної освіти став Константинополь. «Наставником
лікарів» називали сучасники вже Миколу Каллікла,
високоосвіченого представника свого часу. Медицину в
Константинополі викладав Іоан Аргиропуло, який
навчався в Падуанському університеті.
 У XII ст. створено медичну школу при лікарні в
монастирі Пантократора, де заняття з медицини вів
Михайло Італік. Основну увагу приділяли викладу
теорій Гіппократа й Галена. Описуючи слухачам
різні хвороби, викладач для унаочнення своїх
пояснень демонстрував пацієнтів, які перебували в
лікарні. У школі при лікарні навчалися також діти
медичного персоналу, які хотіли продовжити справу
батьків. Візантійські медики вивчали симптоми
захворювань і будову людського організму не лише
на хворих, іноді лікарям передавали злочинців, яких
спостеріали з науковою метою. Поширення
медичної підготовки серед візантійців доводить
обізнаність у питаннях медицини не лише фахових
лікарів, але й освіченої частини суспільства.
 Наприклад, добре обізнаний із симптомами різних
захворювань був Константинопольський патріарх
Фотій. Він міг поставити діагноз і навіть призначити
курс лікування. У свою «Бібліотеку» він умістив
шість медичних трактатів, що належали ранішим
авторам. Один із столичних викладачів, Євстратій
Нікейський, який жив в XI-XII ст., був знайомий з
популярною теорією про наявність в організмі
людини двох проток, через які їжа й повітря
потрапляли в організм. Ці знання він
використовував на підтвердження власного
пояснення корисності термальних вод.
Медицина в арабських халіфатах
Неперевершений дослідник
Однією із найбільш грунтовних праць з
історії арабської медицини є безумовно
твір французького історика Люсьєна
Леклерка, виданий у Парижі 1876 року.
Книга складається з 2 томів та 8 частин і
розглядає періоди від початків виникнення
медичної науки у Халіфаті Омейядів до її
занепаду в XIV-XV ст. з подальшим
впливом на середньовічну медицину
Західної Європи.
 Національні особливості
На Арабському півострові, обмеженому
морями і пісками пустелі, здавна перебував у
наметах народ, що складався з пастухів і
купців, любив свободу, війни, красномовство і
поезію, - народ, більш схильний до
споглядання, ніж до аналізу. Первинна
медицина в арабів була частково емпіричною,
частково магічною. Торгові відносини їх з
фінікійцями, персами, індусами, євреями і
греками мало впливали на світогляд арабських
племен.
 Наслідки політичних змін
Прийняття і швидке поширення ісламу
здійснили потужний переворот у свідомості
пастушого язичницького народу, що
поширився від берегів Атлантичного океану
до Інду, і з неочікуваною швидкістю засвоїв
собі науки переможених християн, які
вимушено стали його вчителями. Впродовж
п’яти або шести століть саме араби тримали у
своїх руках світоч цивілізації і таким чином з
надміром повернули західним християнам за
послуги, надані їм східними християнами.
 Християнські та юдейські впливи

Важливу роль у цьому процесі руху науки зі сходу

на захід відіграли близький арабам семітський народ
– євреї. Розсіяні після зруйнування Єрусалиму по
цілому світу, багато з них залишились в Аравії, де,
уникаючи переслідувань з боку язичників і християн,
приєднались до арабів і в подальшому в усіх країнах
надавали мусульманам важливі послуги. Також на
Аравійському півострові знаходили притулок багато
християн, які у III і IV століттях вимушено емігрували
внаслідок утисків з боку римської влади. Таким
чином, християни та юдеї опосередковано сприяли
розвитку науки, зокрема, медицини в арабському
середовищі.
 Персидський слід
Медицина в епоху пророка Мухаммеда була,
очевидно, персидського походження, на що вказують
збережені в арабів персидські назви різних пахощів і
медикаментів. Серед арабських лікарів цієї епохи
перше місце займає Харец Ібн Каладах, який
народився у Мецці, в середині VI ст., і перший серед
своїх співвітчизників поєднував практичну і
теоретичну медицину. Він навчався цього фаху у
персидській школі Джондисапору і залишив після
себе медичний «Збірник», що розглядав переважно
питання гігієни та профілактики. Після повернення
на батьківщину він вивчав звичаї арабів та їхні
лікувальні засоби.
 Початки хірургії та дієтології
Другим відомим арабським лікарем, його
сучасником, був Ібн Абу Рамітса – хірург. Переважно
тогочасні цілителі використовували припікання,
кровопускання, перев'язували рани, призначали
внутрішні ліки або зверталися до надприродних
засобів. Дієта вважалася основою лікування,
заборонялося споживання алкоголю та надмірної
кількості м'ясної їжі. Перевага надавалася молочним
продуктам, фруктам та меду. Незважаючи на певні
успіхи емпіричної медицини, системний її поступ
спостерігався пізніше у 2-ій пол. VII ст.
 Причини інтелектуального підйому
Перший поштовх до інтелектуального підйому був
зроблений першим халіфом з роду Омейядів,
Моавією (помер 679 р. н.е.). Він переніс свою
резиденцію в Дамаск, де араби одразу ж почали
інтенсивно контактувати із християнськими та
єврейськими школами в Сирії. Тут же Моавія створив
бібліотеку, школи, обсерваторії. Переможені греки,
переважно з Сирії, одночасно або поруч з євреями
стали наставниками арабів. Пізніше Аль Мансур
(помер 774 р. н.е.) заснував на берегах Тигру
знаменитий Багдад («місто миру») і в ньому
Академію.
 Влада підтримує медичну науку
Значною мірою процвітанню наук між арабами сприяв Гарун
Аль Рашид (володарював у 786-809 рр.н.е.). Він перевищив
своїх попередників прихильністю до наук, терпимістю до інших
релігій і поширенням навчальних закладів. Щедро нагороджуючи
сирійських греків-християн, поклав на них зобов’язання
викладати арабам медицину та сприяв християнській медичній
школі у Джондисапорі. Але найвеличнішим меценатом виявився
його молодший син Аль Мамун (813-833 рр.), царювання якого
можна вважати золотою добою арабської науки. По його наказу
зроблено величезну кількість нових перекладів класичних
стародавніх грецьких творів, зокрема, медичних. Приклад Аль
Мамуна прагнули наслідувати інші мусульманські можновладці –
володарі Магрибу і Марокко, які сприяли лише тим, хто
відрізнявся освіченістю та ерудицією.
 Основні напрямки освіти
У цей період історії наукова діяльність арабів зосереджувалася
переважно на вивченні Корану, арабської мови і медицини,
причому основну роль відігравала школа несторіан у
Джондисапорі, представники якої часто запрошувалися до дворів
халіфів, і згідно їхніх наказів перекладали найважливіші
філософські та медичні грецькі твори на арабську мову,
користуючись при цьому ще непошкодженими текстами. Досить
швидко араби ознайомились також із літературою Персії та Індії,
після підкорення цих країн. Наприклад, Аюр-Веда Сушрути стала
відомою арабам ще при Гаруні Аль Рашиді, а індійські лікарі, що
жили при його дворі (Манках і Салех) переклали на арабську мову
твори давньоіндійського автора Чараки (I-II ст. н. е.), який
займався переважно лікуванням внутрішніх хворіб. Допитливі
араби встигли ознайомитися навіть з давньохалдейськими
працями з медицини, які переклав халдейський лікар Ібн Вайшия.
 Медицина у арабів
була першою серед наук

Знання складалося з 2-х частин:

знання релігії і знання тіла (тобто медицини)

Цілитель -
професія, гідна
похвали
 Переклади Галена
Прикладом серйозного ставлення арабів до
засвоєння медичного досвіду попередників може
бути переклад на рідну мову відомого «Збірника», що
складався з 16 книг і містив вибрані місця із творів
Галена. Цей переклад був здійснений з грецької на
арабську мову александрійськими вченими Єгипту
Стефанусом, Джазіусом, Маринусом, Анкелаусом та
Іоаном Граматиком і розглядав суто медичні питання,
що стосувалися анатомії, особливостей різних
темпераментів, діагностики шляхом промацування
пульсу та аналізу різноманітних симптомів, лікування
гарячок та хвороб внутрішніх органів.
 Перший алхімік
Окремо слід виділити Джабіра Ібн Хайяна
(721-815 рр. н. е.), арабського алхіміка, лікаря та
фармацевта. Він народився в сім’ї аптекаря,
походив з Ємена, у середньовічній Європі більш
відомий під латинізованим ім'ям Гебер. Один з
європейських наукових істориків XIX ст. Хефер
справедливо стверджує, що «Гебер для історії
хімії те ж, що Гіппократ для історії медицини».
Взагалі Гебер – одна з визначних постатей
середніх віків, оскільки ніхто з його сучасників не
обіймав такого широкого наукового горизонту.
 Філософське підгрунтя
Особливо його вражали перетворення, що відбуваються
з фізичними тілами при їх взаємодії. Доречно навести одну
з його цитат : «Не ми діємо, а природа, якої ми – слуги.
Отже не ми перетворюємо метали, а природа, якій ми
допомагаємо винахідливим мистецтвом, готуючи матеріал
та засоби. Він вимагав від своїх учнів певних якостей і
матеріальних засобів і застерігав їх від марних надій: «Ця
наука не пасує бідним!». Праці Гебера «Книга отрут і
протиотрут», «Книга милосердя», «Книга семидесяти»
мали надзвичайно високий авторитет як у арабській, так і у
західноєвропейській алхімії. З грецьких письменників він,
окрім Галена, часто посилається на Сократа, Платона,
Арістотеля, Порфирія, Андромаха.
 Союз арабів з євреями в Іспанії
Високого рівня процвітання досягла також
цивілізація в мусульманській Іспанії, де араби
закріпились вже у 712 р. У цьому регіоні араби
зустрілися з носіями давньогрецької та римської освіти,
а також з єврейськими вченими, які заснували наукові
школи в Зарі, Толедо і Кордові. За свідченням
визначного австрійського сходознавця та історика
медицини Алоїса Шпренгера (1813-1893рр.), попередні
володарі Іспанії, «фанатичні готи-завойовники їх
переслідували та пригнічували, а араби, будучи
однакового з ними походження, стали для них
визволителями і вони тому з радістю прагнули
надавати їм всіляке сприяння».
 Академії та бібліотеки
Один з халіфів Аль Хакім II , який володарював у
961-976 рр., зумів заснувати у Кордові, місті з
300 000-ним населенням, академію і запросити туди
кращих вчених Сходу, доручивши їм розробити
досконалу концепцію сучасної освіти. Викладання у
цьому закладі було настільки популярним, що його
відвідували численні християни Заходу, які прагнули
отримати нові знання. Тут вже у X ст. існувала
найбільша у Західній Європі бібліотека, обсяг книг
якої досягав 600 000 томів, лише один каталог містив
44 томи. Такі ж академії були засновані у Севільї,
Толедо і Мурсії.
«Палац
мудрості» (араб.
Dar al-Hikmah),
заснований в
Каїрі халіфом ал-
Хакімом в 1005г.
У 11 ст. діє перша бібліотека халіфів в Дамаску, з архівом
і колекцією рукописів по алхімії, медицини, астрономії,
історії, філософії, літературі.
Бібліотеки стали центрами науки.
 Цивілізаційні контрасти
У ХІІ ст., коли латинські народи Європи
мали лише збіднені бібліотеки і лише 2
університети - Салернський і Паризький, у
мусульманській Іспанії було 70 громадських
бібліотек і 17 вищих шкіл. Слава вище
вказаних наукових закладів приваблювала
велетенські маси не лише мусульман, але й
християн та юдеїв, і через посередництво
других і третіх медична наука поширювалась
із західних іспанських шкіл в середню Європу.
 Вчені, що працювали в цих наукових центрах,
об'єднувалися в «Товариства освічених»
(Араб. Maglis al-, ulama) - прообраз майбутніх наукових
товариств і академій наук, що виникли а Європі в ХV11 -
ХV111 ст.
«Викресліть арабів з історії, і відродження наук в
Європі відсунулося б на кілька століть»
С.Г. Ковнер
 Переваги античних медиків
Незважаючи на освіченість халіфів, безліч
академій та бібліотек, і численних письменників, у
якісному відношенні арабська освіта все ж таки
поступалася грецькій: арабам не вистачало тієї
простоти і природності, ясності світосприйняття і
відчуття витонченості, які були властиві грецькому
генію. Головним чином, більшість тогочасних
мусульманських науковців з огляду на настанови
Корану обережно ставилися до вільних
досліджень, нових відкриттів та художньої
обробки власних літературних творів.
 Зв’язок релігії з філософією
Водночас, ісламські священнослужителі з наявного
діапазону наук особливу перевагу надавали філософії
та медицині. Тому, Аристотель користувався
заслуженою пошаною в арабських філософів, а Гален –
лікарів. За часів династії Аббасидів філософія вірно
служила Ісламу та стала зброєю проти його суперників.
Найзнаменитішим з філософів даної епохи справедливо
вважається Абу Наср Аль Фарабі (872-951 рр.). Цей
вчений-енциклопедист зробив чималий внесок у
розвиток цілого спектру наук (філософії,
природознавства, логіки, етики, математики, астрономії
та медицини), а його твори сприяли створенню вченого
товариства «Чистих братів» у Басрі.
Ісламські медики, що відомі в
Європі
Серед численних послідовників
вчення «Чистих братів» європейські
історики окремо виділяють 3-х
філософів, кожен з яких одночасно
займався медициною. Абу Алі Ібн Сіна
(980-1037рр.), Абуль-Валід ібн Ахмед
ібн Рушд (1126-1198 рр.) і Мойсей
Маймонід (1135-1204 рр.).
 Розвиток раціоналізму
Завдяки працям вищевказаних авторів, в
Іспанії розвинулося раціоналістичне вчення,
яке мало величезний вплив на середньовічні
єврейські та арабські школи, а через них і на
західні університети, оскільки сприяли
пробудженню вільних наукових досліджень у
різноманітних галузях природничих наук.
Арабів справедливо вважають засновниками
хімії, також вони відзначилися у цю епоху
серйозними розробками математики, фізики,
астрономії і географії.
 Обмеження та заборони
Не підлягає сумніву, що арабська
медицина своєрідно відрізняється від
давньогрецької, оскільки вона виникла і
розвивалася в інших умовах серед людей з
інакшими способом життя, особливостями
побуту та звичаями раси, сформованими під
впливом закону Мухаммеда. Оскільки
вчення Корану строго забороняє посмертні
тілесні розтини, анатомія в мусульман
вивчалася по Галену.
 Розвиток анатомії в Халіфатах
Розтини людського тіла були
заборонені. Лікарі розтинали
тварин і вивчали праці Галена.
Основне відкриття:

Описали легеневий і
коронарний кровообіг (за
три століття до відкриття
М.Сервета)
Макет малого кола кровообігу,
описаний Ібн Аль-НафІсом
 Видатні анатоми
Лише в кінці XII ст. визначний та
різносторонній багдадський вчений Абдель
Латіф (1162 – 1231 рр.), досліджуючи понад
2000 людських черепів, виправив окремі
помилкові твердження Галена і довів, що нижня
щелепа складається з однієї, а не двох окремих
кісток. Глибоке знання анатомії черепа
представлено також у творі «Правильне
керівництво з офтальмології», написаному
андалузько-арабським окулістом Мухаммедом
Аль-Гафікі у XII ст.
 Фізіологи
Стосовно вчення арабів про фізіологію
слід відмітити, що вона містила запозичення
з олександрійської та арістотелівської
філософських систем і полягала у
злагодженні діяльності серця, печінки, мозку і
артеріальних судин. Багато в чому арабська
фізіологія була подібна до вчення Галена,
телеологічна точка зору якого цілком
узгоджувалася з висловами Корану.
Патологія арабів страждає відсутністю
спостережливості.
 Хіміки та фармацевти
Найкраще були розроблені арабами хімія та
фармакологія. Першим хіміком у їхньому середовищі
вважається відомий лікар, фармацевт, математик і
філософ Гебер (721-815рр.), який у своїй праці
описував сулему, червону осадову ртуть, царську
горілку, азотнокисле срібло та інші фармакологічні
засоби.

Терміни арабського походження

Назви: «алкоголь», «сироп», «нафта», «камфора»,
«бедегуар», «безоар» та багато інших – арабського
походження. Тоді ж були створені правила для
приготування лікарських речовин, відомі під назвою
«диспенсаторії».
 Розвиток фармації
Араби зіграли важливу роль в становленні і розвитку
фармації та створенні фармакопеї. У 754 р в Багдаді
була створена перша аптека.

Алхіміки народів Сходу

винайшли водяну баню,
перегінний куб,
застосували
фільтрування і отримали
азотну і соляну кислоти,
хлорне вапно і спирт
(алкоголь). Згодом вони
перенесли ці знання в
Західну Європу.
 Римський авторитет
Цей твір у подальшому служив
керівництвом для арабських аптек, що
знаходилися під особливим наглядом уряду,
який був зацікавлений у низькій вартості та
високій якості ліків. Головним авторитетом з
античних фахівців фармакології серед лікарів
користувався Діоскорид (40-90 рр.н.е.),
давньоримський військовий лікар грецького
походження, але у арабських фармакопеях
зустрічаються також значна кількість
персидських і індійських назв.
 Початки токсикології та хірургії
Досить вагому частину фармакології складало
вчення про отрути і протиотрутні засоби. Навіть
халіфи цікавилися токсикологією, зокрема, Аль-
Мутаваккіль (821-861рр.), спочатку наражав власних
гостей на укуси отруйних змій, а потім прагнув їх
лікувати. Хірургія в арабів не могла швидко
прогресувати з огляду на релігійні приписи Корану,
страх перед кривавими операціями і почуття
сором’язливості (в жінок усі операції повинні були
виконуватися лише жінками). Єдине виключення
складає найкращий арабський письменник-хірург
Альбукассіс, який жив у Іспанії і багато запозичив у
греків, особливо в Павла Егінського.
 Альбукасіс
Аль-Захраві Абуль-Касім
Халяф ібн Аббас (Абуль-
Касіс або Альбукассіс)
з’явився на світ в містечку
Мадінатуль-Захра непо-
далік від іспанського міста
Кордова в 936 р. від Р.Х. і
покинув цей світ в 1013 р.
Він походив з племені
Ансар на Аравійському
півострові, яке раніше
переселилося на тери-
торію Іспанії.
 Развиток хірургії в халіфатах
У хірургії - описано понад 150 хірургічних
інструментів, широко застосовувалося
припікання (каутеризація).

Видатний хірург арабського світу - Аз-

Захраві - представник арабо-
іспанської культури.
Склав «Трактат про хірургію і
інструменти»
 Офтальмологи

Більшим успіхом у мусульманському

середовищі користувалася офтальмологія, яка
широко використовувала тогочасні зовнішні
лікувальні засоби.
Для розуміння анатомії та фізіології очей
важливу роль відіграли дослідження Ібн Аль-
Хайсама (965- 1039 рр.), відомого єгипетського
астронома і лікаря. Відомий в Європі як
Альхазен, він першим пояснив заломлення
променів у очному середовищі і запропонував
назви окремих частин ока (роговиця, кришталик,
скловидне тіло та інші).
 Виготовивши моделі кришталика з
кришталя і скла, Ібн Аль-Хайсам висунув
ідею корекції зору за допомогою
двояковипуклих лінз і запропонував
використовувати їх при читанні особам
похилого віку. Написана ним капітальна
праця «Трактат з оптики» прославила
його ім'я в країнах Сходу і Західної
Європи. Арабський оригінал книги не
зберігся, до наших днів він дійшов у
латинському перекладі під назвою
«Скарби оптики араба Альхазена».
 Арабська історія медицини
Нарешті, арабська медична література нараховує кількох
письменників з історії медицини, з яких найвідомішим є Ібн Алі
Оссейбія. У своєму творі, написаному у ХІІІ ст., автор подає
нариси видатних лікарів ( майже 400 осіб) у строго
хронологічному викладі, розподіленому на 15 глав. Їх перелік
виглядає наступним чином: 1) Початок медицини. 2) Про
перших лікарів . 3) Про грецьких лікарів, починаючи з
Ескулапа. 4) Гіппократ і його сучасники. 5) Гален і його епоха.
6) Александрійські лікарі. 7) Лікарі, сучасні Мухаммеду. 8)
Сирійські лікарі при перших Аббасидах. 9) Перекладачі та їх
покровителі. 10) Медики Ірану. 11) Медики Персії. 12) Медики
Індії. 13) Медики Магрібу та Іспанії. 14) Медики Єгипту. 15)
Медики Сирії. Автор наводить цікаву інформацію про розвиток
медицини в тогочасну епоху і описує наукову діяльність арабів
протягом двох століть хрестових походів.
Лікарняна справа
До 800 р. засновані перші лікарні в
Арабському Халіфаті. До 1160 року в Багдаді
налічувалося понад 60 лікарень, в Кордові -
близько 50.

Лікарня в Каїрі (1284 р.)

Розташовувалася в колишньому палаці
халіфа і була розрахована на 8 тис. Хворих,
які розміщувалися в чоловічих і жіночих
відділеннях.
Бімаристан
«Аргун» в
Алеппо, Сірія
Медична освіта:
1.Більшість відомих
лікарів арабомовного
світу створювали себе
самі, займаючись
самоосвітою
2. Інші навчалися
мистецтву лікування у
своїх батьків-лікарів. Ця
традиція, як правило,
існувала в сім'ях
християнських лікарів.
3. Інші мистецтву лікування навчалися у
відомих лікарів у них вдома або в
мечетях, а пізніше і в лікарнях.
4. Медичних шкіл в Халіфаті не
існувало - вони з'явилися в ісламському
світі досить пізно - в Х11 столітті.
(Територія Туреччини). У них брали
хлопчиків у віці 15 років. Учні постійно
проживали при лікарні на протязі всього
періоду навчання. Навчання було як
теоретичним, так і практичним.
 Разес
Абу́ Бакр Мухамма́ д ібн
Зака́ рія ар-Разі́ (865, Рей —
925) — перський вчений-
енциклопедист, лікар, алхімік
і філософ. Багато творів Ар-
Разі в подальшому були
переведені на латинську мову
і отримали широку попу-
лярність і визнання серед
західноєвропейських лікарів і
алхіміків. У Європі відомий під
латинізованим іменем Разе́ с.
 У Персії він отримав різносторонню освіту і, зокрема,
вивчав філософію, метафізику, поезію і алхімію. Ще в
молодості він почав займатися дослідами
облагороджування металів і пошуками «еліксиру». У 30-
річному віці Ар-Разі відправився до Багдаду, де
вивчав медицину. Незабаром він прославився як вельми
майстерний лікар; керував клінікою в Реї, потім в Багдаді.
Ар-Разі був добре знайомий з античною наукою,
медициною і філософією; він залишив праці з
філософії, етики, теології, логіки, меди-
цини, астрономії, фізики і алхімії — всього 184 твори, з
яких до нас дійшло 61. Багато праць Ар-Разі були
перекладені латинською мовою в Європі в X —XIII ст. Ар-
Разі був прихильником математичного атомізму, вчення
про яке було викладено ним у «Книзі про час і простір».
Відомий також ряд трактатів Ар-Разі про сферичну
природу Землі, зірок і космосу в цілому.
АР-РАЗІ (850 - 923)
Лікар, алхімік, філософ. Його
праця "Всеосяжна книга"
("Кітаб ал-Хаві") в 25 томах і
праця "Про віспу і кір", де
сформулював ідею про
заразність цих захворювань і
дав їх диференціальну діагно-
стику. Він перший засто-сував
вату в медицині і винайшов
інструмент для вилучення
чужорідних тіл з гортані.
 Авіценна
Абу́ Алі́ аль-Хусе́ йн ібн
Абдалла́ х ібн Сі́на,
латинізоване — Авіце́ нна,
(980 — 1037) —
перський науковець-
енциклопедист, філософ,
лікар, хімік, астроном, тео
лог, поет. Вважається
найвпливовішим ученим
Золотої доби ісламу.
 Ібн Сіна написав близько 450 трактатів
на теми з різних галузей науки, з них
збереглося близько 240. Більшість з його
праць (близько 150) присвячені
філософській тематиці, 40 — медицині.
Найвідомішими роботами є «Книга
зцілення», обширна філософська і наукова
енциклопедія, і «Канон лікарської науки»,
який був основним підручником для
вивчення медицини у багатьох
середньовічних університетах.
Був лікарем і візирем правителів
середньоазіатських держав тих часів.
Ібн Сіна (Авіцена, 980-1037 рр.)

Найвідоміший лікар не
тільки арабського світу,
але й усієї епохи
середньовіччя народився в
аулі Авшан біля Бухари,
працював у Бухарі,
Хорезмі, Хамадані,
Ізфагані. Його праця “
Канон лікарської науки ” в
5 томах.
«Канон лікарської науки»
Найбільший збірник
тогочасних медичних знань.
Він складається з п'яти томів.
Перший - загальні принципи
медицини,
Другий - дія лікарських
речовин,
Третій - лікування внутрішніх
хвороб,
Четвертий -хірургія і загальні
захворювання,
П'ятий - опис рецептів і
методів приготування ліків.
Ілюстрація з «Канону» латинською мовою, що
відображає погляди Авіценни на функціональну будову
головного мозку.
Медицина епохи Середньовіччя
в Західній Європі.
 Наука та релігія
Середньовічна вчена медицина, з
одного боку, продовжила традиції
медицини античної (у сфері гуморальної
теорії, терапії, дієтики), а з другого –
формувалася під впливом християнської
теології. Відповідне положення Статуту
Бенедикта зобов’язувало братію доглядати
за хворими, а ідея християнського
милосердя спонукала західне чернецтво
розпочати вивчення медицини.
 Лікарні:
з'явилися в Раннє
Середньовіччя, як
правило, при
церквах і
монастирях.

Вже в V ст. за статутом

св. Бенедикта
монахам, які не мали
спеціальної освіти,
ставилося в обов'язок
лікувати і доглядати
за хворими.
 У 476 р був позбавлений влади останній
римський імператор Августул. Цією датою умовно
позначається крах епохи рабовласництва в Європі і
початок нової епохи - феодалізму.

Західно-європейський феодалізм, був

породжений переплетенням або синтезом впливали
один на одного римських і німецьких традицій
(рабовласницьких, з одного боку, і общинно-родових
- з іншого).
Захід довгий час відставав від феодального
Сходу, де економічний і культурний підйом I
тисячоліття нашої ери проходив на міцному
фундаменті східно-римських і візантійських традицій
 Збереження античності
Уже в VI−VII ст. християнські автори
звертаються до натуралістичних теорій
античної медицини, дієво інтегруючи їх у
монастирську культуру. У Віварії, який
заснував Кассіодор (бл. 490−583) у Монте-
Кассіно перекладають і переписують
античні медичні рукописи Гіппократа,
Галена, Цельса, Діоскорида, Орібазія,
Александра Тралльського.
 Пошана до попередників
В Іспанії вивчення праць античних лікарів
започаткував Ісидор Севільський (570−637)
(«Про природу речей»). Завдяки Кассіодору
та Ісидору медицину зараховано до наук, що
студіювало духівництво. У провідних
монастирях (Люксьой, Фульда, Райхенау,
Боббіо, Санкт-Галлен), школах при
єпископських кафедрах (у Парижі, Шартрі,
Ліллі, Турі) складають компендіуми античних
творів, що не одне століття були
дороговказом медичної практики.
В епоху феодалізму головним ідеологічним інститутом в Європі була
Церква.

Згідно з твердженнями релігії знання має

два рівні:
"Надприродне" (що міститься в Біблії)
"Природне" (відшукувати людським
розумом і виражене в текстах Платона,
Аристотеля і ін., яких церква визнавала і
канонізувала).

Ідеалістична основа
вчення Аристотеля
склала середньовічну
схоластику.
 Автори і світогляд
Джерелами з історії середньовічної медицини слугують
теологічні й медико-теологічні трактати відомих
християнських авторів – від Григорія Нісського, Тертуліана,
Августина Блаженного до Гільдегарди Бінгенської і Фоми
Аквінського.
З поширенням християнства Церква розробляє
надскладне вчення про хворобу “з допусту Божого” як
наслідок гріха або випробування, з культом страждання й
можливістю апелювати тільки до всемогутнього Бога.
Власне «медична», «натуралістична» частина цього вчення
ґрунтується на античній теорії, вершиною якої стали праці
римського лікаря Галена (129−199). Відповідно до неї,
здоров’я людини залежить від гармонійного поєднання в її
організмі чотирьох основних рідин – крові, слизу, чорної й
жовтої жовчі.
 Школи і періоди
У добу Середньовіччя в науковій медичній
теорії й практиці домінантними були різні
школи й напрями. Традиційно виокремлюють
досалернський період, який позначають
також як “чернечу” медицину; салернський
період; період схоластичної медицини;
медицину епохи Ренесансу. Така
періодизація є досить умовною, а
хронологічні межі зазначених періодів
недостатньо чіткі.
У середні віки різні товариства, купецькі
гільдії, об’єднання ремісників мали назву
‘’universitas’’. За аналогією вищі школи стали
називати ’’ universitas magistorium et scolarium
’’ – об’єднання вчителів та учнів.
 Термін “факультет” (лат. Facultas – здібність,
уміння, талант) був запроваджений у 1232 р.
папою Григорієм IX для Паризького
університету. Слово “студент” походить від
латинського слова “studere” – навчатися.
Терміни навчання і вік студентів зазвичай не
обмежувалися.
 Обирався “декан” (лат. Decem – десять) –
начальник 10 осіб, який очолював факультет.
 На чолі університету стояв “ректор” (лат. Rector –
управитель), якого також обирали.
 Викладачі університетів мали ступені бакалаврів,
магістрів і докторів. Термін “професор” (лат.
Professor ) означав знавець, учитель.
 До середини XIV ст. в Європі вже існували
університети, у структурі яких медичний
факультет був обов’язковим: Болонський,
Оксфордський, Кембріджський, Салернський,
Падуанський, Неапольський, Монпельє,
Лісабонський, Празький.
 Болонський університет став взірцем для
нових європейських університетів, а його
статут, як своєрідна конституція університету
набув значного поширення. Університет
утримувало місто, яке дуже пишалося ним,
витрачало на нього значну частину свого
бюджету; на монетах Болоньї відбито девіз
“Болонья навчає”. Через конфлікти з владою
частина професорів і студентів Паризького
університету переїхала до Англії, де поклала
початок старовинним англійським
університетам – Оксфордському і
Кембриджському.
 Навчання в університетах за тих часів мало
схоластичний характер, зводилося до слухання
лекцій і вивчення текстів “авторитетів”.
Вважалося, що досягти істини можна в
безкінечному ланцюзі міркувань, чому навчала
логіка – наука про закони і форми мислення.
Кожне положення слід було підтверджувати
завченими напам’ять цитатами зі святого
письма чи з творів відомих визнаних авторів.
Схоластика виходила з положення, що можливі
знання уже дані людині готовими – насамперед
у “Священному писанні”, у творах отців церкви і
в працях авторитетів; нові відкриття
заперечувалися.
 Завдання вчених у середньовічних
університетах полягало в підтвердженні
правильності офіційно визнаних учень і в
складанні коментарів до них. Основою
вивчення медицини стали не спостереження
і досвід, а вивчення і тлумачення текстів
авторитетів, словесні умовиводи й дедукція.
Схоластична медицина була відірвана від
безпосереднього досвіду.
 Отже, схоластикою називається метод
викладання, який характеризується такими
рисами : упевненістю, що всі наукові знання,
необхідні людині, наведені в працях
загальновизнаних авторитетів.
 Упевненістю, що наука полягає в умінні виводити
нижчі поняття з вищих через аргументи з
 “авторитетів” і через логіку; підкресленою
неувагою до досвіду.
 Мовою середньовічної вченості була латинська.
До винайдення книгодрукування книга
коштувала дуже дорого, тому найцінніші з них
прикріплювалися ланцюгами до кафедр.
 Хірургія переважно не викладалася і в період
Середньовіччя до медичної професії не
належала. Практична хірургія вийшла з
компетенції лікарів-ченців через заборону
церковними соборами займатися лікувальними
процедурами з пролиттям крові.
 Щоб допомогти талановитим і трудолюбивим
студентам подолати труднощі , пов’язані зі
скромним соціальним походженям, деякі
благодійники засновували або субсидіювали
особливі будинки, де могли безплатно жити і
харчуватися ті, кого сьогодні назвали б
стипендіатами.
 Під терміном “медицина” у середньовічній
Західній Європі розумілися внутрішні хвороби.
Підготовка лікарів відбувалася у два етапи –
теоретичний курс і лікарняна практика. Уявлення
про анатомію людини в студентів середньовічних
університетів загалом були досить поверхневеми.
 Гі де Шоліак
 Одним із найвідоміших хірургів середньовічної
Західної Європи був Гі де Шоліак (близько
1300-1368), французький хірург, який став не
тільки великим лікарем, а й духовною особою
(священиком). Гі де Шоліак - один із
найславетніших хірургів середньовічної Європи.
Написав капітальну працю, що містила, крім
його власних спостережень, майже всі медичні
знання тієї доби, чимале місце в ній також
посідали посилання на твори античних авторів
та арабських лікарів.
 Праця складається із семи трактатів:
перший присвячений анатомії, наступні
п’ять – хірургії, в останньому йдеться
про різні, переважно хірургічні, методи
лікування. Описав він і способи
знеболення під час операцій шляхом
вдихання наркотичних речовин. Праця
Шоліака аж до XVII ст. залишалася в
багатьох країнах головним посібником і
практичним порадником з хірургії.
В області медицини головним авторитетом був Гален.
Слабкі сторони його вчення (про "цілеспрямованості" всіх
життєвих процесів в організмі людини, про "пневму" і
"надприродні сили") були зведені в релігійну догму
(галенізм - спотворене, одностороннє розуміння вчення
Галена).
Викладання в середньовічних університетах носило
догматичний характер. Твори Гіпократа, Галена і Авіцени
заучували напам'ять.
Панували: культ цитат, механічне заучування наукових
текстів, зневага до практичного досвіду

Широко поширені були алхімія, астрологія,

гороскопи, пошуки філософського каменю і
віра в надприродну силу лікарських речовин.
 Схоластика і медицина
Схоластика (від грец. Schole - школа) -тип
релігійної філософії, що характеризується
принциповим підпорядкуванням думки
авторитету догмату віри.

Висловлювання
поглядів, які чимось
відрізнялися від
визнаних догматами
церкви, вважалося
великим злочином -
єрессю
Інквізиція
 ХРЕСТОВІ ПОХОДИ
(1095-1270 рр.)
Для Західної Європи вони мали
великі культурні та економічні наслідки:
з'явилися нові сільськогосподарські
культури (гречка, рис, абрикоси, кавуни).
Європа запозичила деякі східні звичаї
(носіння бороди, обмивання рук перед
їжею, гарячі лазні), стали створюватися
лікарні світського типу.

Хрестові походи сприяли значному

поширенню багатьох заразних
захворювань.
 Із Середніми віками пов’язані сумні сторінки в
історії інфекційних хвороб, оскільки були великі
епідемії різних змішаних інфекцій. Поширенню
їх сприяли розвиток торговелних відносин з
різними країнами, зростання міст, скупчення
населення в містах, антисанітарія, масове
пересування великої кількості людей.
 Хрестові походи для Західної Європи мали
значні політичні й культурні наслідки: був
створений рицарський орден госпітальєрів, які
доглядали за хворими і немічними; за
прикладом Сходу почали будувати шпиталі
світського типу; з’явилися у вжитку гречка, рис,
абрикоси, кавуни, цукор тощо; запроваджено
носіння бороди, умивання, гарячі лазні.
 При ураженнях шкіри хворобу зазвичай
називали проказою, яка була
надзвичайно поширеною. Було видано
закони, згідно з якими прокажені повинні
були носити окремий одяг, у разі
наближення людини вони подавали про
себе сигнал дзвоником чи калаталом.
Значне поширення прокази сприяло
створенню ордену Св. Лазаря для
догляду за прокаженими ; організовані
орденом притулки отримали назву
“лазаретів”.
 Найстрашнішою хворобою середніх віків була чума,
найбільша епідемія якої спалахнула в XIV ст.
Припускають, що вона забрала життя майже 25 млн
людей, причиною чого були незнання причин
хвороби, цілковита безпорадність, швидка смерть
хворих на легеневу форму чуми. Тема великої
епідемії знайшла своє відображення у творах
відомих літераторів – Джованні Бокаччо, Франческо
Петрарки. Медичні факультети університетів при
цьому були безпорадними. Певні радикальні засоби
боротьби з епідемією застосовували в деяких
містах: хворих примусово ізолювали за межами
міста, їхній одяг спалювали, приміщення і меблі
тривалий час провітрювали, стежили за чистотою
води.
 Загалом епідемії дали змогу широкому колу
лікарів переконатися в можливості передачі
цих захворювань через дотик і речі. У
багатьох країнах під час епідемії ізолювали
вулиці, міста, у яких виявляли захворювання.
 У портових містах була уведена затримка на
рейді суден, що прибували із несприятливих
щодо чуми місць до розвантаження їх
протягом 40 днів, звідки й виник термін
“карантин” (з італ. 40 днів); у портах було
запроваджено посади спеціальних
санітарних наглядачів.
Бичем Середньовіччя
була бубонна чума.

Єдиний рецепт, який

використовувало
населення до XVII в.,
зводився до латинського
раді cito, longe, tarde,
тобто втекти з зараженої
місцевості швидше, далі і
повертатися пізніше.
 Проказа (лепра)
Стала хворобою століття. Її вважали невиліковною і
чіпкою хворобою. Прокажених виганяли з товариства і
поміщали в лепрозорій (притулок для прокажених). Йому
видавалася особлива сукня з чорної матерії, спеціальний
капелюх з білою стрічкою і тріскачка.

Ідея ізоляції прокажених від

суспільства з'явилася в VI ст.,
Коли ченці ордена св. Лазаря
присвятили себе догляду за
прокаженими. Після хрестових
походів налічувалося 19 тисяч
лепрозоріїв (тільки у Франції -
близько 2 тисяч).
 Чума
Великі пандемії:
Перша - "чума Юстиніана" (VI ст.). Вона вийшла з
Єгипту, спустошила майже всі країни
Середземномор'я і трималася близько 60 років.
Друга - сама зловісна в історії Західної Європи -
"чорна смерть" (середина XIV ст.). "Чорна смерть"
в 1346-1348 рр. була завезена через Геную,
Венецію, Неаполь; вона спустошила весь
християнський світ.
Загибель наступала через кілька годин після
зараження (в Кесарії ніхто не залишався в живих,
у Венеції померло 70%, в Лондоні - 90%). Живі не
встигали ховати мертвих.
 Для боротьби з чумою стали
застосовувати затримання
людей і товарів на прикордонних
пунктах протягом 40 днів, звідси
термін "карантин" (італьян.
Quaranta).
Перші карантини були введені в
Італії в 1348 р.
 Вплив традицій
Поряд з офіційним поясненням хвороби
Божою карою за гріхи або випробуванням
праведникам у повсякденні продовжували
існувати традиційні пояснення, успадковані
від дохристиянської доби. Середньовічні
люди часто пояснювали виникнення хвороб,
як і раптову, незрозумілу смерть, невдалі
пологи, народження дітей-виродків та інші
нещастя, впливом чаклунства, «поганого»
ока, «шкодою» з боку мертвих чи
потойбічних сил.
Примітивізм, що перетривав віки
Уважали також, що хвороба може й
сама «напасти» на людину, тобто
персоніфікація хвороби збігалася з її
поясненням. Протягом декількох століть
усі зусилля Церкви, спрямовані на
викорінення «злісних забобонів»,
«нав’язаних дияволом», не мали
результатів, ба більше, окремі з
традиційних етіологій – пояснення хвороби
чаклунством чи «поганим оком» – дійшли
до сьогодення.
 Духовне та земне
З поступом християнізації Церква прагнула
виховати в парафіян нове, християнське
ставлення до хвороби й страждань, що її
супроводжували, навчаючи сприймати її якщо
не з вдячністю, то зі смиренням, як біблійний
Іов. Незважаючи на всі виховні зусилля
Церкви, хворі прагнули зцілитися будь-яким
доступним способом, навіть якщо Церква
вважала його гріховним, охоче вдаючись до
заборонених магічних ритуалів.
 Обмеження та покарання
Монастирська медицина таїла загрозу
обмирщення. На початку XII ст. Реймський
церковний собор заборонив ченцям «лікарську
практику задля збагачення». 1139 р.
Латеранський собор утверджує покарання за
медичну практику в миру, після собору 1162 р.
у Монпельє монастирським госпіталям не
дозволено було приймати мирян на лікування,
роком пізніше собор у Туре заборонив більш
ніж двомісячні відлучення з монастиря, що
унеможливило світське навчання ченців.
 Вимушений перехід
Водночас кліриків позбавили права
займатися хірургією та акушерством. 1243 р.
Папа Римський вимагає додати до статутів
чернечих орденів пункт щодо заборони ченцям
студіювати медицину. Таким чином, протягом
півтора століття постанови церковних соборів
остаточно витіснили медицину з монастирів, а
монастирські шпиталі втратили роль провідних
центрів благодійності для бідних і хворих. Їх
заступили міські шпиталі, які організували
єпископи, ордени та братства.
 Салерно
Першою справжньою медичною школою
в Європі стала Салернська, що набула
популярності в кінці XI ст., а у 1213 році пе-
ретворена на університет. Це був не
просто центр медичної освіти, але школа
практичного лікування, у якій, окрім терапії,
розвивали хірургію, гінекологію, фар-
макологію. Саме в Салерно закладено
основи теоретичної анатомії.
 Поклала в IX ст. початок
світській (немонастирській)
медичній освіті

Медична школа в Салерно,

зображена в Каноні медичних
наук Авіценни

Гравюра, на які зображено лікарів і

пацієнтів Салернської школи XI–XII
століття.
 Перекладачі та новатори
Лікарі, не обмежуючись переказом античних
праць, перш за все Галена («Про призначення
частин людського тіла»), вивчали анатомію,
розбираючи трупи тварин (з початку XII ст.). До
найвідоміших салернських медиків належать:
Костянтин Африканський, який познайомив
латинський світ з досягненнями арабів у галузі
медицини, Рожер Салернський, Арнольд із Віланови,
авторству якого приписано знамениту роботу цієї
школи «Салернський кодекс здоров’я», жінки-лікарі –
Тротула, Арбелла, Константа Календа.
Арнольд із Вілланови
 Монпельє
Значну конкуренцію Салерно як
закладу практичної медицини
становила медична школа в Монпельє
(з 1289 р. – університет), де викладали
чимало випускників із Салерно.
Незважаючи на те, що у Франції зв’язок
медицини й духівництва був досить
міцним, медична школа Монпельє до
XIV ст. була вільною від схоластики.
 Французькі конкуренти
італійських медиків
На межі XIII−XIV ст., коли в Європі
з’являється новий тип лікарів – не так
практиків, як теоретиків (magister, або
doctor medicinae), – у школі Монпельє
медична освіта по-старому передбачала
обов’язкову для студентів річну лікарську
практику. Школа в Монпельє знаменита
найдавнішим у Франції ботанічним садом і
перекладацьким центром, що сприяв
поширенню на Заході арабської медицини.
 Університети Європи
• Діяльність контролювалася церквою.
• Майбутній лікар послідовно проходив
стадії:
 клерка,
 бакалавра,
 ліценціата,
 одержував диплом магістра медицини.
 Навчання медицині
Ідеологічною основою лікарської
підготовки вважалися:
1) Теорія Аристотеля про доцільність і
цілеспрямовану діяльність Творця у
призначенні певних форм і чітко
окреслених функцій організму;
2) Вчення Гіппократа підносилося учнем у
виді коментарів Галена.
 Контакти з іспанськими
арабами
Розквіт шкіл у Салерно й Монпельє в XII−XIV ст. відбувся
саме тоді, коли з арабської Іспанії (наукові центри Кордови,
Толедо, Севільї, Малаги, Гранади) до Європи ринув потік
арабського медичного знання. За значущістю для
європейської медицини відкриття праць арабських учених
можна порівняти хіба з відкриттям Аристотеля для
філософії. Арабська медицина не тільки зберегла й
повернула Європі античне знання, а й суттєво його
доповнила. Так, у XIII ст. латиною перекладено 25 томів
«Всеохопної книги з медицини» видатного перського лікаря
Ар-Разі, у якій він описав і проаналізував кожну хворобу з
позицій грецьких, сирійських, індійських, арабських медиків;
відомі були його трактати про віспу і кір.
 Популярність Авіценни в
Європі
Найавторитетнішими в епоху Середньовіччя
стали праці перського лікаря Ібн Сіни (Авіценни,
980−1037). П’ять книг його «Канону лікарської
науки» («Канону медицини») (перекладено латиною
в XII ст.) репрезентують енциклопедію медичних
знань тієї доби, осмислених відповідно до теорій
Аристотеля і Галена. Праці Ібн Сіни значно сприяли
становленню медичної схоластики із властивим їй
пієтетом щодо класичної античності, передусім
Аристотеля. Він також став фундатором
«галенізму» в теорії медицини, який був відкинутий
лише в ранній Новий час.
 Підготовка студентів
У XIII−XIV ст. медицину студіюють у Монпельє,
Падуї і Болоньї. У Болоньї акцент робили на
теоретичних аспектах патології, терапії, фармакології.
Для університетської середньовічної медицини
пріоритетними стали не практика й спостереження, а
інтерпретації наявних текстів у дусі схоластики,
основною формою навчання – читання й коменту-вання
медичних трактатів (lectio), а також регулярні диспути
(disputationes de quolibet). Погляди схоластичної
медици-ни викладено в семи томах «Проповідей»
(Sermones) флорентійця Ніколо Фалькуччі (початок
XV ст.). Падуанський професор Мікеле Савонарола бл.
1450 р. сформулював основи терапії, спираючись на
праці Авіценни.
 Європейські генії
Напрацьовано нові види медичних трактатів:
«Поради» (Consilia), що містять рекомендації з
того чи того випадку, і «Узгодження»
(Соnсоrdantia), де в алфа-вітному порядку
наведено висловлювання авторитетів минулого.
Лише таким схоластам, як Альберт Великий і
Роджер Бекон, удалося здолати жорстко
фіксовані правила тогочасного мислення: Бекон,
приміром, відокремив знання «теоретичні» і
«практичні» і саме досвід запропонував мати за
головний критерій істини.
 Краківський досвід
Ось як навчали на медичному факультеті
Краківського університету, що був найближчим до
України-Руси вищим закладом. Заклад було засновано
в 1364 р., але фактично навчання почалося в ньому
лише в 1400 р. В університеті Кракова було чимало
молоді з українських і білоруських земель, для якої при
закладі було обладнано спеціальний гуртожиток –
бурсу.
Навчання на медичному факультеті спочатку
тривало 4 роки, пізніше – 5 років. Протягом перших
2 років вивчали першу книгу «Канону» Ібн-Сіни та
коментарі до Гіппократа і Галена в перекладі
Костянтина Африканського.
 Особливості навчання
Викладали виключно латинською мовою.
Через кожні 2 тижні влаштовували малі диспути,
на яких студент повинен був відповідати на
запитання з прочитаного професором розділу.
Двічі на рік влаштовували великі диспути, на яких
у присутності декана, професорів і всіх студентів
факультету студентам ставили різні запитання з
вивченого матеріалу. Відповідати на запитання
потрібно було красномовно, підкріплюючи
відповідь якомога більшою кількістю цитат із
праць Галена, Гіппократа, Аристотеля, Плутарха
та інших авторитетів.
 Труднощі бакалаврату
Після двох років навчання, витриманого
успішно диспуту, студента вшановували
лавровим вінком з ягодами, і він здобував
перший учений ступінь бакалавра. Він складав
присягу, що не займатиметься допоки
медичною практикою, зокрема не осоромить
себе медичним рукодійством – хірургією. Новий
бакалавр, за усталеною традицією, повинен був
власним коштом частувати присутніх вином,
цукерками, а також сплатити до скарбниці
університету 12 грошів.
 Завершення освіти

Третього року вивчали третю книгу

«Канону» Ібн-Сіни, вчення про пульс,
сечу. На четвертому і п’ятому році
вивчали четверту і п’яту книги «Канону»
Ібн-Сіни, афоризми Гіппократа,
рецептуру. Навчання провадили
переважно теоретично. Анатомічний
театр і невеличку клініку медичний
факультет Краківського університету
здобув лише в кінці XVIII ст.
 Початки медичної практики
Після закінчення навчання студент отримував
звання ліценціата (з лат. – обізнаний у медицині).
За тогочасним законодавством, ліценціат мав
право надавати самостійну медичну допомогу в
нескладних випадках, щодо тяжких захворювань
він мав радитися з докторами медицини. Утім
віддавна ліценціати користувалися необмеженим
правом практики. Протягом перших 127 р.
функціонування Краківський університет мав
право присвоювати лише звання бакалаврів і
ліценціатів.
 Диспут і визнання
Звання доктора медицини факультет уперше надав у 1527
р. Церемонія присвоєння вченого ступеня доктора медицини
була аналогічною до Салернського університету. Ліценціат, який
бажав здобути звання доктора медицини, звертався з
відповідним клопотанням до університету і отримував дозвіл на
допуск до диспуту. Диспут проводився на визначену тему і
тривав три дні протягом однієї години вранці та ввечері. Якщо
кандидата визнавали гідним, його у супроводі професорів і
церковних дзвонів вели до університетської церкви. Там
відбувалася спеціальна служба, під час якої ректор університету
покладав на голову докторанта лавровий вінок і надівав йому на
палець перстень. Після служби коштом нового доктора
відбувалася гостина, під час якої новопосвячений ушановував
присутніх подарунками
Перелом у вивченні анатомії
У 1316 р. італійський лікар Мондіно де Луччі на
підставі розкриттів двох трупів та поглибленого
вивчення творів Галена написав книгу по анатомії,
що стала підручником протягом 2 наступних століть.

Протиепідемічні заходи
Під час загальноєвропейської пандемії чуми в XIV в.
були заходи: боротьба з пацюками, спостереження за
дрібною рогатою худобою, очищення міст.
У 1348 р. видані перші санітарні регламенти в
Лондоні, Парижі, Нюрнберзі та інших містах, у яких
були розроблені заходи проти поширення
«повальних» епідемічних хвороб.
Декрет про права і обов'язки лікарів
і фармацевтів
Був виданий у Священній Римській
імперії в 1224 р. і полягав у наступному:
1) фармацевтам заборонялося займатися
лікуванням хворих;
2) уводилися ревізії аптек;
3) встановлювалися правила збереження і
продажу ліків, що можуть виявляти токсичну
дію;
4) Лікарям заборонялося отримувати
прибуток з постачання ліками хворих.
Хірургія в країнах Західної Європи
У період раннього Середньовіччя не виявлено
оригінальних праць з хірургії. Вона знаходилася
на рівні ремісничої діяльності (існувала в цехах).
Підготовка хірурга здійснювалася тільки в рамках
інди-відуального учнівства, причому він
отримував дозвіл проводити лише ті операції, що
були обумовлені в документах на право практики.
Найгрунтовнішою роботою по хірургії була
праця Гюї де Шоліака (XIV ст.). Основою хірургії
він вважав анатомію.
Медицина епохи Відродження
(XVI-XVII ст.)
Уведення із середини XV ст. друкарства
значно прискорило поширення літератури,
зробило її доступною набагато ширшому колу
читачів.
Медицина цієї епохи характеризується
послідовниками:
1)Ятрофізичних (медико-фізичних) чи ятро-
механічних;
2)ятрохімічних (медико-хімічних) впливів.
 Теофраст Парацельс (1493—1541)

Він вважається видатним ятрохіміком та

фармацевтом XVI ст. Будучи уродженцем
Швейцарії, Парацельс навчався у Феррарі (Північна
Італія). Від лікаря-вченого він вимагав роботи в
хімічній лабораторії, вважаючи процеси, що
відбуваються в організмі, хімічними. Вперше описав
шкідливість праці ливарів, рудокопів та інших
професій. У області лікознавства він розвинув нове
вчення про дозу (“Доза робить речовину отрутою або
ліками”). У хірургії вимагав, щоб рани були
«захищені від зовнішніх ворогів» чистими пов'язками.
Френсіс Бекон (1561—1626),філософ

Запропонував класифікацію медицини, відпо-

відно трьом її головним задачам: збереження
здоров'я, лікування хвороб, довголіття.
Поставив перед медиками ряд конкретних
задач: наполягав на розробці порівняльної та
патологічної анатомії; в області терапії вважав
за необхідне ретельно «записувати усе, що
відбувається з хворим»,— вести історіїхвороби
і поєднувати їх у «медичні описи». Сприяв
розробці бальнеології та вимагав уведення
знеболювання при проведенні операцій.
Рене Декарт (1596—1650), філософ

Народився у Франції, через переслідування

фанатичних католиків змушений був покинути
батьківщину і переселитися у більш
віротерпиму Голландію.
В анатомії є автором книги «Опис людського
тіла». У області фізіології наблизився до
поняття рефлексу: передача нервового
порушення, по Декарту, відбувається «подібно
тому, як, смикаючи мотузку за один кінець, ми
змушуємо дзвонити дзвін на іншому її кінці».
 Ян Баптист ван Гельмонт
(1577—1644), ятрохімік
Був фламандський ученим, вивчав прості
складові частини складних тіл. Відкрив
вуглекислоту, шлунковий сік, описав хімічні
процеси «ферментації».

Андреас Везалій (1514—1564),анатом.

Викладав у Падуанському університеті, у 25
років став професором. При численних роз-
криттях переконався у ряді помилок, допущених
Галеном. Виступив із критикою їх і у виді прямих
спростувань. У 1543 р. Везалій опублікував у
Швейцарії капітальну працю «Про будову
людського тіла» .
 Ця книга стала відкритим викликом середньо-
вічній схоластиці. Його паризький вчитель , відомий
анатом Яків Сильвій, оголосив свого учня
божевільним і наклепником. Везалій був змушений
залишити кафедру в Падуї та зробити подорож до
Єрусалиму з метою покаяння коло гробу
Господнього. На зворотному шляху він потрапив у
корабельну аварію і опинився на малозаселеному
скелястому острові коло берегів Греції, де загинув
від голоду і хвороби.
Його книга «Про будову людського тіла» є
класичним твором сьогодення. Вона ілюстрована
кращими художниками школи Тиціана. Людське тіло
зображене динамічно. У своїй класичній праці він
уподібнював суглоби, кісти і м'язи - шарнірам,
блокам і важелям, серце-насосу, залози — ситам.
Вільям Гарвей (1578—1657), лікар

Закінчив Падуанський університет, вивчав

серцево-судинний кровообіг та першим
експериментально довів його існування і дав
наукове пояснення. У книзі «Про рух серця і
крові у тварин», що вийшла у 1628 р., він
довів, що маса крові, яка протікає в організмі,
повертається назад у серце, а не
поглинається без залишку тканинами. Вважав,
що пульсація артерій пов'язана зі скороченням
серця, а не є результатом дії особливої “сили”.
 Становище хірургії.
Тогочасні учені-медики, доктори медичних
факультетів, як правило, не займалися хірургією, за
винятком Болонського університету в Італії. Ті ж лікарі,
які займалися хірургією, не приймалися в корпорації
вчених-лікарів і на факультети університетів, а
знаходилися на положенні виконавців, майже слуг.

Розвиток хірургії у Франції

Різні категорії хірургів були зобов'язані носити
відмінний одяг. Так, “довгополі”, входили в “братерство
св. Козьми” і мали право вилучати камені та
виконувати інші відносно складні операції.
“Короткополі” відносились до більш низької категорії
хірургів та мали
обмежене коло дозволених оперативних утручань.
Цирюльники займалися переважно кровопусканням, а
мозольні оператори працювали в лазнях.
Амбруаз Паре (1517—1590),хірург
У молоді роки працював цирюльником у Франції,
пізніше став видатним вченим хірургом.
Вогнепальні рани в той час вважалися отруєними
«пороховою отрутою» і їх або припікали розпеченим
залізом, або заливали киплячим розчином
смолистих речовин. Один раз, після чергового
кровопролиття, через недостачу такого «бальзаму»
Паре прикрив рани чистою тканиною, попередньо
заливши їх яєчними жовтками, терпентином і олією.
Він замінив здавлення і перекручування судин
їхньою перев'язкою (лігатурами).
 Також описав перелом шийки стегна й
операцію при цьому. Зробив детальні
малюнки ряду складних ортопедичних
приладів (штучні суглоби з зубчастими
коліщатами, штучні кінцівки).
Оскільки він не отримав академічної
освіти, та не володів мовою вчених –
латинню, тому писав тільки на розмовній
французькій мові. Внаслідок цього
виникли величезні труднощі при
присудженні йому в кінці життя ученого
ступеня.