Тема 3.

Перелік питань
для підготовки до семінарських занять:

1. Особливості розвитку медицини у Візантійській імперії.

Історичний розвиток.
2. Енциклопедичні збірники з медицини Орібазія з Пергама та
Павла з острова Егіна.
3. Християнство та його вплив на розвиток медичної справи у
Візантії. Монастирські та цивільні лікарні. Санітарно-технічні
споруди у Візантійській імперії.
4. Медицина в Арабських халіфатах. Історичний розвиток,
особливості розвитку медицини.
5. Створення великих бібліотек, аптек, лікарень, медичних шкіл
при них у Каїрі, Багдаді, Самарканді.
6. Внесок середньовічної медицини у розвиток вчення про очні
хвороби і уявлення про легеневий кровообіг (Ібн аль-Хайсам, Ібн
ан-Нафіс).
7. Авіценна та його праця «Канон лікарської науки».
8. Медицина в Західній Європі в період раннього і розвинутого
середньовіччя. Медична освіта. Цивільні вищі медичні школи
(Салерно з IX ст.). Заснування університетів у Падуї, Парижі,
Монпельє, Болоньї.
9. Арнольд із Вілланови та його «Салернський кодекс здоров'я».
10. Перші спроби анатомічних розтинів (Салерно, Монпельє).
Підручник з анатомії Мондіно де Луцці.
11. Становлення анатомії як науки. Андреас Везалій.
12. Становлення фізіології як науки. Мігель Сервет про мале коло
кровообігу. Уїльям Гарвей і його праця «Анатомічні
дослідження руху серця і крові у тварин».
13. Розвиток клінічної медицини. Ятрохімічний напрямок в
медицині (Парацельс). Розвиток аптек та аптечної справи.
14. Джіроламо Фракасторо і його праця «Про контагії, контагіозні
хвороби і лікування».
15. Розвиток хірургії в середньовічній Європі. Цехова організація
хірургів-ремісників.
16. Амруаз Паре і розвиток військової хірургії, ортопедії і
акушерства.
17. Джерела вивчення культури та медицини Київської Русі.
Давньоруські травники.
18. Прийняття християнства та його вплив на розвиток
медицини. Монастирські лікарні та санітарно-технічні споруди
Київської Русі. Діяльність лікарів-ченців.
19. Києво-Могилянська академія та її значення в розвитку
вітчизняної культури та медицини.
20. Медична допомога в Запорозькій Січі.

Глосарій: Василій Великий , Ренесанс, середньовіччя, лепрозорій ,

карантин, лазарет, суд папської інквізиції, Тротула де Руджеро,
«Салернський кодекс здоров’я», культура май я, культура інків,
середньовічна схоластика, вчення про контагії, епідемія, Hortus sanitatis.

Допоміжні матеріали для підготовки

до семінарських занять:

Медицина в країнах Арабського світу

Упродовж VII-ХІІ ст.ст. араби панують у країнах Близького і

Середнього Сходу, Північної Африки і на Піреней ському півострові. Вони
взяли під контроль головні торгівельні артерії між Європою і Азією.
Активна торгівля арабів з Китаєм, Індією, Київською Руссю сприяло
культурному обміну, поширенню знань, винаходів, розвитку географії,
математики, медицини. Після розколу держави на окремі халіфати
мовами усіх праць, трактатів залишалися арабська та латинь. Тому в
історії медицини під назвою «арабська медицина» об'єднуються праці
лікарів-учених різних народів Сходу.
Аль-Біруні (973-1048) – видатний учений -енциклопедист з
Хорезму, який на п’ять століть раніше від Коперніка і Галілея довів
геліоцентричну будову світу.
Математик і астроном Мухамед Аль-Хорезмі був засновником
алгебри. Учений Аль-Джерб (Гебер) першим добув азотну та сірчану
кислоти, нітрат срібла, хлорид ртуті.
Лікувальні заклади-притулки, що існували у великих містах Малої
Азії, Єгипту, араби перетворили на великі шпиталі з медичними
школами при них. Такі школи були в Бухарі, Багдаді, Дамаску, Кордові,
Толедо. На арабську мову було перекладено твори Гіппократа, Галена,
збірники Орібазія і Павла Егінського. Вихованці медичних шкіл
діставали право на лікарську практику лише після перевірки їхніх знань
колегією учених лікарів. З-поміж арабських лікарів великий слід в історії
медицини залишили Разес та Ібн-Сіна.
Разес (Абу-Бакр Ар-Разі, 850-929) був головним лікарем
багдадського шпиталю-школи. Він залишив дві фундаментальні праці:
25-томний збірник «Continens» («Всеохоплююча книга з медицини») і
10-томний – «Almansor» («Медична книга»), які, ґрунтуючись на працях
Гіппократа та й ого сучасників із грецьких шкіл, містять знання з
анатомії, хірургії, гігієни. Автор подає симптоматику віспи та кору.
Причину віспи він вбачав у затримці у матері під час вагітності
менструальної крові, на й ого думку, отрути, яка вноситься з кров'ю
матері в плід, а потім, з ростом дитини, починає бродити і виділяється
крізь шкіру у вигляді пустул. Таким чином, віспа розглядалася як
природне явище. Разес для штучного зараження віспою брав вміст
пустули і прищеплював й ого здоровим дітям.
Ар-Разі вибирав придатне місце для відкриття лікарні шляхом
розвішування в різних кутках шматків м’яса, і спостерігав, де воно довше
зберігалося, те місце він вважав придатним. З й ого праць відомо про
застосування перев’язочних матеріалів, вати, ниток з висушених овечих
кишок. Також Разес описав важливість лікарської професії, осягнення
досвіду попередніх поколінь у лікуванні хвороб, розуміння наслідків
лікування, застосування най кращих способів.
Ісаак бен-Солейман (830-920) – автор праці «Путівник у
медицині», у якій детально описані види гарячки та уроскопію. Також
даються поради лікарю, який не мав нехтувати потребами хворого,
відвідувати й ого, не зважати на й ого бідність чи багатство, не вбивати
словами останню надію на одужання.
Алі Ібн-Аббас (Х ст.) ‒ арабський лікар-мислитель, який радив
лікарям уважно і ретельно відстежувати перебіг хвороби, порівнювати
ці описи з тією інформацією, яка подана в працях відомих лікарів, щоб не
було певної помилки; зважати на те, що з часом з’являються нові
способи лікування чи нові ліки, про які раніше навіть не було відомо;
відстежувати які саме знання вже спростовано часом і вони не актуальні.
Абу Алі Ібн-Сіна (Авіценна, 980-1037) – вчений -енциклопедист,
«лікар над лікарями», з самого дитинства проявляв великі здібності до
науки, читав усю доступну на той час літературу, вчився у най кращих
своїх попередників, зокрема у Аль-Біруні. Через своє вільнодумство
зазнавав гонінь і переслідувань, навіть був ув’язнений . Помер на 57-му
році життя у Хамадані (Іран), де зберігається й ого могила-мавзолей .
Ібн-Сіна написав праці з філософії, математики, фізики, астрономії,
хімії. Медичним знанням і лікувальній практиці присвячено близько 20
праць. Най відомішою є й ого фундаментальна робота «Канон лікарської
науки», яка залишалася основним підручником аж до ХVІ ст. «Канон»
був перекладений на латинь. У першій книзі «Канону» подано відомості
з анатомії, загальної терапії, знання про функції органів; у другій частині
‒ вчення про ліки та їхню дію; у третій ‒ даються описи окремих
захворювань і методи лікування їх; у четвертій книзі ‒ хірургічні
захворювання, вчення про гарячку, косметика; у п'ятій ‒ рецептура,
речовини, які використовуються як протиотрута.
У своїх висновках Авіценна спирався на учення Арістотеля, Галена,
давньоіндій ських мислителів та лікарів. Описав клінічну картину чуми,
окремо розрізняв проказу та слоновість, припускав, що хвороби можуть
поширюватися повітряним шляхом, через брудну воду або ґрунт.
Авіценна дає рекомендації стосовно гігієни житла, одягу, харчування, до
речі, вважаючи, що раціон має підбиратися відповідно до віку людини.
Особливого значення у збереженні здоров'я Ібн-Сіна надавав фізичним
вправам, правильному режимові харчування і сну. У частині,
присвяченій хірургії, описано операції, серед них трахеотомія,
дроблення каміння, ампутація, лікування травм. Особливого значення у
збереженні здоров’я людини Ібн-Сіна надавав душевній рівновазі та
униканню стресів, тривоги, зай вих хвилювань. Не визнавав існування
захворювань психіки як таких, що насилаються демонами. Причини
вбачав у соматичних порушеннях або ж навколишньому середовищі.
У своєму вченні про мізаджу ‒ індивідуальну природу кожної
людини (вчення про темпераменти) ‒ Ібн-Сіна підносив нерозривну
єдність фізичної, моральної й естетичної сторін у розвитку людини та
збереженні її здоров’я; особливе місце відводив музиці.
У своїх поглядах Ібн-Сіна надавав перевагу спостереженню та
досвіду, але також значну увагу приділяв містиці та тлумаченню
сновидінь.
Вільнодумство Ібн-Сіни, й ого виступи проти фанатиків і офіцій ного
ісламу викликали ненависть. Він зазнавав переслідувань, особливо в
останні роки життя в Ірані. Представники офіцій ного ісламу вважали
Ібн-Сіну єретиком.
Аль-Біруні – арабський лікар, мислитель, автор праці
«Фармакогнозія», у якій подано описи 107 ліків мінерального, 101 ‒
тваринного, 950 ‒ рослинного походження. Й шлося про ліки з азій ських
країн, Китаю, Індії, Тібету, Вірменії, Грузії, Італії, країн Африки.
Шпиталі та медичні школи:
Великі шпиталі з медичними школами були в Багдаді, Каїрі,
Кордові. Багдад на той час був великим центром культури, освіти, мав
населення понад 2 млн. У часи халіфа Аль-Мамуна тут було відкрито
спеціальний заклад – Багдадську медичну школу, в якій видатні вчені
перекладали на арабську мову класичні праці греків, римлян з різних
галузей знання. У медичній школі навчались особи різних
національностей і релігій ; навчання мало теоретичний характер з
поєднанням спостереження хворого у шпиталі. У шпиталі міста
працювало 25 лікарів різних спеціальностей : хворих розміщували по
відділах залежно від характеру захворювань. У бібліотеці було зібрано
багато тисяч рукописів.
За складом учених і організацією навчання особливо славилась
медична школа в Кордові. У X ст. в Кордові населення перевищувало 1
млн., було 900 громадських лазень, 17 різних наукових закладів, 70
бібліотек, в яких зберігалось 600 тисяч рукописів.
Серед багатьох учених Кордовського халіфату виділяється Авен-
зоар (Абу-Мерван Ібн-Зохр, 1091-1162). Він критично ставився до
Галена, Авіценни, вважав, що у практиці потрібно ґрунтуватись не на
авторитетах, а на власному досвіді. В експерименті на тваринах
Авензоар вивчав трахеотомію, рекомендував у разі потреби
використовувати для штучного харчування зонд через стравохід,
живильні клізми.
Й ого учнем був Аверроес (Ібн-Рошд, 1126-1198), видатний
математик, філософ і лікар. Він залишив трактат із 7 книг, в яких описав
гарячку, лихоманку, очні захворювання. У своїх працях він дотримувався
погляду про вічність матерії і руху, тому на Сході й Заході й ого вважали
єретиком. Життя Аверроеса було подібним до життя Авіценни: він був
на високих адміністративних посадах, але згодом і й ому довелося
зазнати переслідувань, ув’язнення і злиднів.
Ібн-аль-Катіба (1313- 1374) ‒ автор учення про контагіозність
чуми. Він вважав, що хвороба передається через контакт із хворим, з
й ого одягом, прикрасами, посудом. Най кращим методом захисту від
поширення цієї страшної хвороби він вважав ізоляцію хворого.
Підтвердження цьому знаходимо в теоріях Джіроламо Фракасторо аж
через 200 років.
Най кращим лікувальним закладом вважався добре обладнаний
шпиталь Аль-Манзора в Каїрі, побудований у 1283 р. Тут були окремі
відділи для чоловіків і жінок, хворих розміщували залежно від характеру
захворювань в окремих будинках з водопостачанням. Кожен відділ мав
різні білизну і ковдри залежно від потреб. Ліки виготовлялись у
спеціальному приміщенні; при шпиталі були бібліотека і приміщення
для занять головного лікаря з лікарями. Лікування було безкоштовним
для усіх категорій населення.
Одним із головних лікарів шпиталю Аль-Манзора в Каїрі був Ібн-Ан-
Нафіс (1210-1288), автор медичної енциклопедії, трактатів з
офтальмології, праць про загальні причини захворювань і коментаря до
анатомії в «Каноні» Авіценни. Ан-Нафіс докладно описав серце та мале
коло кровообігу. Характеризуючи перегородку між двома шлуночками,
він зауважував, що вона надто міцна і через неї не може проникнути ні
кров, ні пневма. Ці висновки він зробив май же на три століття раніше за
середньовічних учених Сервета та Гарвея.
Зберігся запис молитви Мусія Май моніда (XIII ст.), лікаря халіфа
Саладіна: «Підтримай мої сили і моє серце, щоб завжди бути готовим
допомагати бідним і багатим, другові й недругу, доброму і злому; зроби,
щоб мій розум був ясним біля ліжка хворого, зроби так, щоб мої хворі
довіряли мені і моїм знанням; віддали від ліжка хворих дурисвітів, тьму
рідних з їхніми тисячами порад і всезнай ок, бо це люди небезпечні; дай
мені сили, бажання, можливість дедалі збагачувати свої знання. Сьогодні
я можу відкрити для себе те, про що не підозрював учора, бо коло знання
велике і розум людський проникає дедалі більше вперед».
Осейбія (1204-1269) з Дамаска був автором першої праці з історії
медицини. До неї увій шли біографії 400 лікарів, відомості про медичні
школи та шпиталі.
 Алхацен (Ібн-аль-Хай сам, 965-1039) – видатний лікар, фізик і
математик. Він вивчав закони заломлення променів у людському оці.
Ним описана будова ока ‒ рогівка, кришталик. Й ому приписують
винай дення окулярів.
Арабські лікарі значно розширили кількість рослинних і
мінеральних лікувальних засобів. Створення у великих арабських містах
перших громадських аптек сприяло розвиткові окремої галузі медичної
науки – фармації.

Медицина епохи європейського Середньовіччя

  Середньовіччя розпочинається з другої половини V ст., коли

закінчилося правління останнього римського імператора Ромула
Аугустула. На перші століття після Різдва Христового припадає
масштабний процес «великого переселення народів»: зі сходу на захід з
півночі на південь. Користуючись ослабленням влади Риму, варварські
народи розселилися по всій території Європи. У варварських народів
почався процес державних утворень. Вони не успадкували досягнення
пізньоантичних традицій . Тому захід тривалий час відставав від сходу,
який перебував на фундаменті-східно-римських і візантій ських
традицій .
До середини XI ст. християнська церква була єдиною. У 1054 р.
стався розкол на західну (католицьку) і східну (православну), після чого
кожна з церков почала розвиватися самостій но.
Відповідно до християнської релігії, знання має два рівні:
надприродне знання, що ґрунтується на одкровеннях, природне – те, яке
відкривається людським розумом (Платон, Аристотель). Завдання
вчених зводилося лише до підтвердження цих текстів новими даними.
На цій основі сформувалася середньовічна схоластика (від грец.
schole ‒ школа) ‒ тип релігій ної філософії, що характеризується
домінуванням догмату віри над раціоналізмом.
Церква вважала авторитетом лише Галена, Гіппократа та Ібн Сіну.
Їхні твори вивчалися напам’ять. Однак схоласти виключили з вчення
Галена й ого видатні експериментальні досягнення в галузі будови і
функцій живого організму. Виник галенізм ‒ спотворене, одностороннє
тлумачення вчення Галена.
Переслідувалася будь-яка думка, що суперечила догматизму церкви.
Відомою є складна доля видатного дослідника і мислителя Р. Бекона –
засновника алхімії, який незважаючи на прекрасну освіту, пробув у
в’язниці понад 24 роки. Й ого праця «Дзеркало алхімії» - це збірка 250
рецептів виготовлення сплавів.
 Становлення середньовічної освіти і медицини:

Перші вищі школи в Західній Європі з'явилися в Італії. Най старіша

серед них ‒ Салернська медична школа (IX ст.).
Характеристика:
Школа в Салерно була світською і продовжувала традиції античної
медицини. Це місто ще називали Civitas Hippocratica (місто Гіппократа).
За велінням імператора Священної Римської імперії Фрідріха II (1212-
1250) лише ця школа могла присвоювати звання лікаря; без цієї ліцензії
будь-яка лікувальна практика вважалася протизаконною. У 1213 р.
Салернська школа була перетворена в університет. Проіснувала до
середини ХІХ ст. Студенти навчалися упродовж п'яти років, останній
шостий рік студенти проходили лікарську практику. Школа
перетворилася на справжній центр науки. До неї запрошувалися відомі
лікарі-араби. Сюди приїздили за порятунком хворі з різних країн.
Побутує легенда, що школу заснували єврей Хелін, грек Понтій , араб
Адела, римлянин Салерн.
Тут викладали медицину, філософію, теологію, право. Навчалися
чоловіки і жінки.
Перша жінка-медик – Тротула де Руджеро праця «Passionibus
Mulierum Curandorum» («Жіночі захворювання») (містить 63 розділи,
присвячені проблемам жіночого здоров’я). Їй вдалося вперше розповісти
чоловікам про жіноче тіло та фізіологію.
Ще одним відомим випускником Салерно і автором поеми
«Салернський кодекс здоров'я» («Regіmen sanitatis Salernitanum») став
Арнольдо з Вілланови (Arnaldo de Villanova, 1235-1311), прославлений
учений , лікар і хімік середньовіччя, згодом ‒ магістр університету в
Монпельє. Твір присвячений дієті та попередженню хвороб, окремим
аспектам будови тіла та скелету, а також зубам, судинам, типам
людського темпераменту:
«Кожен сангвінік завжди веселун і жартівник по натурі, ласий до
всякої розмови і слухати невпинно готовий. Вакх і Венера ‒ насолода
йому, і їжа, і веселощі; З ними він сповнений радості, і мова його солодко
ллється. Схильність він має до наук і буде здатний. Щоб не трапилося, ‒
але його не легко розгнівити. Легко закохується; щедрий, веселий,
посміхається, рум’яний…»
Термін «університет»: У середні століття об'єднання (спільноти)
людей однієї професії (купців, ремісників та ін.) називалися universitas
(лат. сукупність). За аналогією з ними так стали називати корпорації
викладачів і учнів ‒ universitas magistrorum et scolarium. Так з'явився
термін «університет». Становлення університетів у середньовічній
Західній Європі тісно пов'язане з економічним та соціальним
зростанням міст, розвитком ремесел та торгівлі, культурного життя.
 У 1158 р. отримала статус університету юридична школа в Болоньї
(Італія). Згодом такий статус отримали школи в Оксфорді і Кембриджі
(Великобританія, 1209), Парижі (Франція, 1215), Саламанці (Іспанія,
1218), Падуї (Італія, 1222), Неаполі (Італія, 1224), Монпельє (Франція,
1289), Ліссабоні (Португалія, 1290), Празі (Чехія, 1348), Кракові (Польща,
1364), Відні (Австрія, 1365), Гей дельберзі (Німеччина, 1386), Кельні
(Німеччина, 1388).
 Університети мали чотири факультети: один підготовчий і три
основних. Термін факультет (лат. facultas - здатність, вміння, талант) був
введений у 1232 р. папою Григорієм IX для позначення різних
спеціальностей у Паризькому університеті, відкритому церковними
властями, які прагнули утвердити свій вплив на підготовку вчених.
Підготовчий (або артистичний ) факультет (від лат. artes-мистецтва)
мусили закінчити усі студенти, оскільки він давав загальну гуманітарну
підготовку, естетичне виховання, уміння красномовно висловлюватися,
полемізувати. Тут навчання відбувалося за системою семи вільних
наук або мистецтв (septem artes liberales) – 1) trivium (граматика,
риторика, діалектика), після чого складали іспити та здобували ступінь
бакалавра мистецтв, та 2) quadrivium (арифметика, геометрія,
астрономія, теорія музики) ‒ ступінь магістра мистецтв і право
навчатися на одному з трьох основних факультетів: богословському,
медичному або юридичному. По завершенню навчання студентові
присуджувався ступінь магістра (доктора) відповідно до профілю
факультету.
Слово «студент» ‒ від латин. «studiere» ‒ вчитися. На одній
спеціальності могли навчатися до 10 студентів. Для керівництва ними зі
складу учнів обирався староста десятки декан (від лат. decem ‒ десять).
На чолі університету стояв rector magnificis-simus (лат. rector ‒
управитель). Обидва ці посади зай мали особи, які мали високий
духовний сан. В університетах, справами яких опікувалася церква,
декани призначалися і отримували платню від церковної влади, а ті, які
перебували під покровительством короля ‒ під королівською владою.
Термін професор (лат. professor ‒ знавець, публічно оголошений
вчителем), походить зі Ст. Риму (першим професором риторики в Римі
був Квинтюшан, з 68 р. н. е.). У перших європей ських університетах
упродовж XV-XVI ст. професорами називати викладачів-магістрів (лат.
magistri) і докторів (лат. doctores).
Документи писали на пергаменті (шкіра тварин, бл. 180 р. до Р.Х.) на
латині. Най більш цінні і рідкісні книги прикріплювалися ланцюгами до
полиць.
Уявлення студентів про будову людини були дуже поверховими, бо
церква забороняла «пролиття крові» і розтин людських трупів. Праці
Галена і Гіпократа зазубрювали. Перші розтини у Салерно і Монпельє у
ХІІІ – ХV ст. (один труп на рік – жіночий і чоловічий ).
 Університет Монпельє
Він успадкував традиції медичної школи в Салерно. Тут
проводилися операції, на яких були присутні студенти. Запроваджена 8-
місячна практика. Але хірургії ще не було як окремої дисципліни.
Перший підручник з анатомії в Європі (1316 р.), автор ‒ магістр
Болонського університету Мондіно де Луцці (Mondino de Luzzi, 1275-
1326). Й ого твір ґрунтувався на результатах розтинів всього лише двох
трупів. За цим підручником навчався засновник анатомії Андреас
Везалій . У Монпельє отримав освіту Гі де Шоліак – автор хірургічної
енциклопедії «Collectorium artis chirurgicalis medicinae» («Огляд
хірургічного мистецтва медицини», 1363).
Епідемії
Водопровід і каналізація з’явилися в Європі у XV ст., а в Месопотамії
у середині ІІІ тис. до Р.Х. Все сміття і харчові відходи городяни викидали
прямо на вулиці; вузькі і криві, вони були недоступні для променів
сонця. У дощову погоду вулиці перетворювалися в непрохідні болота, а в
жаркий день в місті було важко дихати через їдкий і смердючий пил.
Бруд, відходи, які перегнивали на вулицях призвели до поширення
заразних хвороб. Ще одним чинником поширення епідемій стали
хрестові походи упродовж ХІ-ХІІІ ст.ст. в ім'я порятунку «гробу
Господнього». Проте ці походи мали й позитивне значення, оскільки
завдяки їм з’явилися на європей ських ринках та в споживанні нові
фрукти, овочі, зернові, цукор. Крім того, в життя людей прий шли нові
звичаї зі Сходу – носіння бороди, миття рук, лазні, лікарні при
монастирях та лікарні світського характеру.
Чума вважається однією з най більш небезпечних та най більш
згубних інфекцій них хвороб в історії людства. Назва хвороби походить
від араб. «джума» – біб, що пояснюється характерним симптомом
хвороби – збільшенням лімфатичних вузлів. Епідемії чуми починалися з
країн Азії та Африки, звідти проникали до Європи. Перші згадки про цю
хворобу датуються XIV ст. до н. е. У Китаї, Північній Африці вона була
зафіксована у ІІІ ст. до н. е. Чума супроводжувалася появою пухлин у
паховій області. Най частіше розповсюджувачами чуми були гризуни.
В історії поширення епідемії виділяють кілька хвиль. Перша
співпадає з серединою VI ст., забрала май же 100 млн. осіб.
Най жахливішою була друга хвиля – почалася у середині XIV ст. у Китаї,
поширилася на Індокитай , Африку та Європу. Вважається, що чума
зародилася в пустелі Гобі, яка розташована на кордоні між Монголією і
Китаєм. Саме тут було дуже багато зай цеподібних гризунів, які були
основними переносниками чуми, оскільки їхнє хутро й шло на продаж, а
м'ясо споживалося в їжу.
Спочатку моровиця була зафіксована у Китаї, Індії, Персії, Сирії та
Єгипті. Далі «чорна смерть» була занесена до Європи морським шляхом
восени 1347 р. генуезькими кораблями, які приплили до порту в м.
Месіна на о. Сицілія. Більшість моряків на кораблях виявилися
мертвими.
Саме під час цієї хвилі чуми або як її назвали «чорної смерті»,
вперше було запроваджено карантини як приміщення, що створювалися
на кордонах Італії для ізоляції хворих на чуму людей . Їх там утримували
сорок днів. Друга пандемія забрала 20 млн., тобто 1/3 населення
континенту. Третя хвиля тривала на зламі ХІХ – ХХ ст.ст. і нищила май же
12 млн. людей .
З монгольських степів хвороба перей шла торговими шляхами
най перше до Індії, Кореї та Японії. У знаменитій хроніці ХІV ст. авторства
Г. Мюсі «Istoria de morbo sive mortalitate que fuit de 1348» описано облогу
монголами генуезької колонії Кафи. У праці згадується про те, що серед
монгольських солдат були хворі на чуму, а хан Джанібек наказав
катапультою закидати трупи хворих на чуму вій ськовиків через
фортечні мури. Чума охопила спочатку Константинополь, а згодом
май же усі міста Італії, Єгипту та Близького Сходу. Згодом епідемія
перекочувала до Франції та Іспанії. У 1347 р. були зафіксовані перші
випадки чуми в Марселі. Папа Римський залишив свою резиденцію і
перебрався до невеличкого маєтку біля Валенсії. Тоді ж він дозволив
проводити розтини трупів, щоб з’ясувати причини чуми. Уже в 1348 р.
хвороба охопила Англію та Шотландію, дісталася скандинавського
півострова. У 1346 р. моровиця була зафіксована і в Криму у місті Кафа
(зараз – Феодосія), через п’ять років - у Чернігові, Переяславі та Києві.
Лише у ХVIII ст. на українських землях почали споруджувати
«карантинні будинки» та «чумні квартали». Після росій сько-
турецької вій ни 1768-1775 рр. чума почала активно поширюватися в
Польщі та на українських землях. Тоді хвороба охопила понад 300 міст і
містечок. Навіть добралася до монастирських келій Святої Софії у Києві.

Поширювалися проказа, чума (з Єгипту, УІ ст., ХІУ ст., ХІХ ст.),

лепрозорії (притулки для прокажених). Всього на земній кулі в XIV ст.
загинуло від цього захворювання понад 50 млн осіб.
Задовго до розробки науково обґрунтованих заходів боротьби з
інфекціями запроваджували карантин як обмеження пересувань через
кордон на 40 днів (італ. quarantena від quaranta gironi-сорок днів). Перші
карантини – порти Італії в 1348 р. У XV ст. на острові св. Лазаря перші
лазарети для хворих на морських суднах під час карантину.

Медицина Київської Русі

Чинники:
1) історичний – формування слов’янських поселень, їх об’єднання і
перетворення у державу Русь з центром у Києві, а отже формування
усіх атрибутів державності;
 2) християнізація Русі – тісні зв’язки з Візантією, вплив візантій ської
культури, духовності, писемності, релігій ної літератури;
3) геополітичний чинник (розташування на перехресті торгівельних
артерій ; «великий шлях з варяг у греки», який зв'язував Русь із
Скандінавією і Візантією).
4) зближення з християнськими країнами (Візантія, Болгарія, Чехія,
Франція, Англія, Німеччина, Грузія, Вірменія).
Витоки культури Київської Русі пов'язані з традицій ною культурою
слов'янських племен, яка з розвитком державності досягла високого
рівня, а згодом була збагачена впливом візантій ської культури
(рукописи, освіта, писемність, іноземні мови).
Перша бібліотека у Київській Русі була створена у 1037 р. князем
Ярославом Мудрим (1019-1054). Її розмістили в Софій ському соборі.
Ярослав всіляко сприяв поширенню грамотності. Відкрив першу
май стерню-скрипторій на Русі. Знав п’ять іноземних мов. Після смерті
сина Володимира Мономаха Мстислава настав період феодальної
роздробленості.
 Розвиток лікування
Народні лікарі згадуються у «Руській Правді». У ній знаходимо
інформацію про оплату праці лікарів (штрафи у держскарбницю за те,
що завдав фізичної шкоди).
Свої лікувальні секрети лікарі передавали з покоління в покоління.
Першими цілителями були ченці.
Чим лікували: полином, кропивою, подорожником, багном,
«злоненавистником», бодягою, цвітом липи, листям берези, корою
ясена, ялівцевими ягодами, а також цибулею, часником, хріном,
березовим соком, медом, сирою печінкою тріски, кобилячим молоком і
рогами оленя.
При болях в животі вживали всередину розтертий в порошок камінь
хризоліт. Для полегшення пологів жінки носили прикраси з яхонта.
Відомі були цілющі властивості оцту і мідного купоросу, скипидару і
селітри, «сірчаного каменю» і миш'яку, срібла, ртуті, сурми та інших
мінералів.
Джерела: травники і порадники з описами методів лікування.
Перша лікарня була створена при Києво-Печерському монастирі.
Тут чергували ченці, які надавали допомогу хворим.
Монастирські хроніки («Києво-Печерський патерик», XII ст.)
повідомляють про кілька монахів-подвижників: чернець з Афону
Антоній (XI ст.), який особисто доглядав за хворими, даючи їм своє
цілюще «зілля»; преподобний Аліпій , преподобний Агапіт.
Агапіт (божественна любов) (помер у 1095 р.) ‒ один з перших
монахів монастиря, най ближчий учень Антонія. Агапіт безкоштовно
лікував молитвою внутрішні хвороби. Знався на працях Гіпократа і
Галена. Агапіт мав двох великих учнів – Даміана і Аліпія. Даміан
використовував миропомазання в якості цілющого засобу.
Аліпій – перший іконописець Київської Русі, автор фресок в
Успенському Соборі Києво-Печерського монастиря. Знався на фарбах,
складниках, застосовував їх з лікувальною метою. Сам був родом з
київської землі. У 1080-х роках батьки віддали й ого на навчання до
грецьких іконописців, які прибули до Києва для розписування Свято-
Успенського Собору Києво-Печерського монастиря. Одного разу,
працюючи з грецькими май страми, він став свідком того, як при
розписуванні вівтаря ангельськими руками у вівтарі написалася ікона
Пресвятої Богородиці. Від її Святого Образу деякий час
випромінювалося чудесне небесне світло, яке було яскравішим за
сонячне. Потім з уст Пречистої вилетів білий голуб і, попрямувавши до
ікони Спасителя, влетів у й ого Божественні уста. Святий Аліпій одразу
зрозумів, що у вигляді білого голуба цей храм осінив Святий Дух і що у
ньому тепер перебуває особлива Благодать Божа.
Аліпій досяг вершини досконалості в іконописанні. Він був першим
відомим українським іконописцем, й ого твори відзначалися мистецькою
вартістю. Преподобний Аліпій малював ікони безкоштовно. У 1087 р.
Аліпій прий має чернецтво від ігумена Никона, а згодом він прий має сан
священика.
Преподобний Аліпій також отримав дар чудотворіння. До нього
приводили хворих і він зцілював їх силою молитви до преподобних
Антонія і Феодосія Печерських. Якось до нього звернувся один багатий
киянин, хворий на проказу. Не могли й ому допомогти ні лікарі, ні
знахарі, а тимчасом хвороба посилювалася. Хтось порадив тому багатію
й ти у Києво-Печерську обитель до ченців. З неохотою пішов той до
монастиря, де ігумен звелів напоїти й ого водою з криниці Святого
Феодосія та намастити нею й ого голову та обличчя. Оскільки у багатія
ніякої віри не було, то на тілі й ого з’явилося велике запалення, від якого
й шов ней мовірний сморід. Хворий не зміг терпіти такого сорому та й
утік додому. Але за декілька днів самотнього очікування смерті, він
опам’ятався і вирішив сповідувати свої гріхи. Тож повернувся в
монастир і пішов на сповідь до Преподобного Аліпія. Преподобний
Аліпій довго повчав хворого про спасіння душі, а потім фарбами,
котрими малював ікони змастив усі рани й ого і обличчя. Завів й ого до
храму та дав причаститися Святих Божественних Тай н і повелів умитися
водою, якою вмиваються священики після причастя. Минуло небагато
часу і хворий повністю видужав. Помер преподобний Аліпій 30 серпня
1114 р.

Мирська медицина: чарівники, волхви, відуни та відьми під забороною.

 У «Патерику» про етику лікаря вперше: лікар мав бути зразком
людинолюбства аж до самопожертви, визначати хворобу по пульсу та
зовнішньому вигляду хворого.
Деякі давньоруські монастирські лікарні були також і центрами
освіти: в них навчали медицині, збирали грецькі та візантій ські
рукописи. У процесі перекладу рукописів із грецької й латині: монахи
доповнювали їх своїми знаннями, заснованими на досвіді лікування.
«Ізборник Святослава» ХІ ст. – це переклад з грец., призначений
сину Ярослава Мудрого князю Святославу (1073, 1076 рр.). Вперше
сформульовані основи християнської моралі в енциклопедичному
варіанті. Причинами хвороб вважали алкоголь, нечистоти, недогляд за
власним тілом.
У «Ізборнику» й деться про хірургів («резальщики») – вони
розрізали тканини, проводили ампутації, припікання ран залізом,
лікували травми та рани.
У XIV ст. вже були алхіміки – зай малися виготовленням ліків.
Існували будівлі, які нагадували тогочасні європей ські лікарні із
водовідведенням, каналізаціями, спеціальним посудом.
Невід'ємною складовою частиною медико-санітарного побуту була
парова лазня (згадується Нестором Літописцем). Тут прий мали пологи,
доглядали за новонародженим, вправляли вивихи і робили
кровопускання, проводили масаж і «накладали горщики», лікували
застуду і хвороби суглобів, розтирали лікувальними мазями.
На Русі також поширювалися моровиці. Най більше – упродовж
середини ХІІІ-ХІV ст. Причиною вважали гнів зірок і неба. Не розуміли,
що причина полягала в негігієнічності.
14 жовтня 1615 р. у Києві на Подолі Гальшка Гулевичівна склала й
підписала дарчу (фундуш). 15 жовтня 1615 р. внесла її при поважних
свідках до київських гродських (магістратських) книг, за чим вона
набрала юридичної ваги, за яким відписала свою садибу із землями у
Києві для заснування нового монастиря, шпиталю і школи для дітей
шляхти і міщан. Таким чином розпочала своє життя Київська братська
школа. До Київського братства 1620 р. вступив гетьман Петро
Конашевич-Сагай дачний «з усім вій ськом». Київська братська школа
отримала добрих вчителів і покровителів. З цього часу козаки власним
коштом утримували школу.

Медицина періоду пізнього Середньовіччя (Х - XVII ст.)

Загальна характеристика періоду:

 започаткування окремого вивчення точних та природничих наук;
 застосування емпіричних методів досліджень;
 поява вимірювальних приладів, інструментів (телескоп Галілео
Галілея, через свої погляди був відлучений від церкви. 24 вересня 1989
 р. Папа Іван Павло ІІ привселюдно визнав, що Галілео Галілей мав
рацію. («Вона обертається !»), вибачився перед Галілео Галілеєм і
повернув й ому «право бути законним сином церкви»;
 перший термоскоп ‒ прототип термометра; Миколай Копернік
розробляв геліоцентричну теорію;
 максимальний реалізм в мистецтві (зображення краси людського тіла,
природи, орієнтація на ідеали періоду античності. Саме через це
останні два століття середньовіччя отримали назву «Відродження»;
 розвиток мореплавства, а отже на кінець XV-початок XVI століть
припадає епоха Великих географічних відкриттів (Христофор Колумб,
Васко да Гама, Фернан Магеллан;
 ідея гуманізму як основа Відродження (від лат. humanus ‒ людський );
у центрі світогляду гуманістів була людина, її інтелект, цінність її
життя;
 культура і науки набувають світського характеру.

Найвизначніші постаті Відродження: Данте Аліг'єрі, Франческо

Петрарка, Джованні Боккаччо, Рафаель Санті, Мікельанджело Буонарроті,
Леонардо да Вінчі, Парацельс, Джіроламо Фракасторо, Андреас Везалій ,
Френсіс Бекон.
 
Анатомія :
Леонардо да Вінчі (Leonardo da Vinci, 1452-1519)– великий
італій ський винахідник, живописець. Й ому належать технічні винаходи в
галузі вій ськово-інженерної справи і гідротехніки; своїми відкриттями
він збагатив фізику, геометрію, механіку, астрономію, геологію, ботаніку,
анатомію. Стверджуючи метод досвіду у науці, Леонардо да Вінчі одним
із перших в Європі почав проводити розтини людських трупів і
систематично вивчати їхню будову, впроваджуючи нові методи
дослідження (промивання органів проточною водою, ін'єкція воском
шлуночків мозку і судин, розпили кісток і матки).
Роботи Леонардо да Вінчі на 50 років випередила дослідження
Андреаса Везалія, але залишилися невідомими сучасникам. Після й ого
смерті всі рукописи (7 тис. аркушів) успадкував й ого учень Франческо
Мельці, який систематизував тільки те, що стосувалося мистецтва. З
часом рукописи Леонардо почали збирати і в другій половині XVIII ст. з
й ого записів і малюнків було складено 13 книг. Серед них: «Книга про
тварин», «Про польоти птахів», «Анатомічні зошити» («Quaderni d
Anatomia»).
Андреас Везалій (Vesalius, Andreas, 1514-1564) – засновник наукової
анатомії, навчався в трьох університетах: у Лувені за курсом
гуманітарних наук, у Монпельє і Парижі, де вивчав медицину. У 1537 р. у
віці 23 років у італій ському місті Падуя отримав ступінь доктора
медицини і незабаром на запрошення Венецій ської республіки став
професором Падуанського університету. Володів п’ятьма іноземними
мовами, серед яких були давньогрецька, арабська, латинь.
Везалій був добрим знавцем праць Галена, який був для нього
визнаним авторитетом, перекладав й ого книги. Під час анатомічних
розтинів помічав серй озні розбіжності між вченням Галена про будову
людини, таким чином виявив понад 200 помилок у працях Галена.
Везалію належить правильний опис скелета людини, м'язів, внутрішніх
органів; довів відсутність отвору у серцевій перегородці, крізь яку
начебто кров проникала з правого шлуночка у лівий ; описав клапани
серця, що пізніше обґрунтували у своєму вченні Уільям Гарвей та Мігель
Сервет, доводячи існування малого кола кровообігу.
Свої спостереження Везалій виклав у «Анатомічних таблицях»
(«Tabulae sex», 1538), до яких увій шли шість гравюр, виконаних учнем
великого художника Відродження Тіціана Й оганном Стефаном ван
Калькаром.
Везалій видав короткий підручник анатомії «Epitome» (1543 р.) ‒
скорочений курс анатомії, по якому відбувалося навчання в
анатомічному театрі. У цьому ж році побачила світ най видатніша праця
Везалія «Про будову людського тіла» в семи книгах («De humani corporis
fabrica»). Усі коментарі до ілюстрацій Везалій побудував на власних
спостереженнях під час анатомічних розтинів.
Перший том й ого праці присвячено дослідженню кісток і суглобів,
другий ‒ анатомії м'язів, третій ‒ кровоносним судинам, четвертий ‒
периферичній нервовій системі, п'ятий ‒ органам черевної порожнини,
шостий ‒ будові серця і легенів, сьомий ‒ анатомії головного мозку й
органів чуттів. Текст книги був доповнений 250 ілюстраціями та
розлогими коментарями самого автора до них.
Жак (Якобус) Дюбуа або «Сільвіус» був лікарем та анатомістом,
доктором медицини в університеті Монпельє, професором медичного
факультету Паризького університету. Додамо, що одночасно дослідник
отримав посаду професора хірургії у Королівському коледжі (College
royal). Варто зауважити, що цей навчальний заклад був заснований у
1530 р. у Парижі королем Франциском І, де на відміну від схоластичної
Сорбони, мав панувати дух гуманізму, свободи викладання та наукових
досліджень. Професори отримували свої гонорари з королівської
скарбниці, через що і носили почесний титул «professeurs royaux»
(королівських). З огляду на дуже високий статус викладачів коледжу,
який і досі залишається однією з най престижніших наукових установ в
галузі медицини, запрошення Сільвіуса до роботи в коледжі свідчило про
й ого значний авторитет.
Як не парадоксально, але Дюбуа прославився як чудовий лектор,
однак й ого наукові досягнення носили досить сумнівний характер.
Незважаючи на те, що він успішно захистив своє дисертацій не
дослідження, одним з перших почав проводити розтини людського тіла,
проте не хотів визнавати, що результати препарувань надто
відрізняються від висновків Галена. Не ставши автором наукових
відкриттів, Сільвіус прославився своїми коментарями. Проте саме через
них і Везаліс не надто позитивно сприй мав свого учителя. Дюбуа не
прагнув виправити помилки своїх попередників, не звертав увагу на
практичні навички студентів, які б мали уміти роби розтини, аналізувати
окремі випадки захворювань, розтини робилися лише на тваринах. Отже,
це мінімізувало знання май бутніх лікарів з анатомії. Демонстратори були
в минулому цирульниками, ніколи на заняттях не використовували
справжні частини тіла, тому теж не задовольняли пізнавальний інтерес
Везалія.
Дуже консервативний Сільвіус, спочатку зачарований талановитим
Везалієм, невдовзі проявлятиме ненависть до свого най обдарованішого
студента через й ого нестримне бажання пізнати справжню будову
людського тіла. Сільвіус хворобливо сприй мав будь-яку спробу
допитливого юнака піддавати сумніву погляди Галена, яким сам
захоплювався.
Везалій був звинувачений у посяганні на авторитет канонізованого
церквою Галена і засуджений на смерть; згодом цей вирок був замінений
паломництвом до Єрусалиму. Потім опинився на грецькому острові
Занте, де і помер від виснаження.

Підручники з анатомії:
Шарль Етьєн (Etienne, Charles, 1503-1564) підручник «Про розтин
частин тіла людини» («De dissectione partium corporis humani», 1545 р.)
з малюнками органів черевної порожнини, грудної клітини, голови та
кінцівок.
Мігель Сервет (Servet, Michael, 1509-1553) ‒ іспанський лікар і
мислитель) вперше в Європі описав мале коло кровообігу у книзі
«Відновлення християнства» («Christianismi restitutio...», 1553). Для
своїх висновків шукав підтвердження в природознавстві. Був
оголошений єретиком. М. Сервет був спалений живцем разом зі своєю
книгою.
Р. Коломбо дослідив рух крові в легенях і описав власні
спостереження у праці «Про анатомію в 15 книгах» («De re anatomica libri
XV», 1559).
Ієронім Фабрицій (Fabricius, Ієрогліф-nymus, 1533-1619) ‒ учень
Фаллопія та учитель Гарвея, першим вивчив венозні клапани, довівши
односторонність руху крові по венах ‒ до серця.
Бартоломей Євстахій (Eustachio, Bartolomeo, 1510-1574) 1563 р.
вперше дав докладний опис органу слуху у людини, включаючи слухову
трубу, названу й ого ім'ям.
Габріель Фаллопій (Fallopio, Gabriele, 1523-1562) вивчав будову
репродуктивних органів, розвиток людського зародка і й ого судинної
системи, вперше описав будову і функції маткових (фаллопієвих) труб.
 
Фізіологія
Уільям Гарвей – засновник фізіології.
Її народження пов’язане з ім’ям англій ського лікаря, фізіолога і
ембріолога Уільяма Гарвея (Harvey, Wiliiam, 1578-1657), який першим
обґрунтував теорію кровообігу. Навчався у Кембріджі. У 24 роки в
Падуанському університеті в Італії став доктором медицини, згодом став
професором кафедри анатомії, фізіології та хірургії в Лондоні.
Гарвей математично розрахував і експериментально обґрунтував
теорію кровообігу, зміст якої полягає у тому, що кров повертається до
серця по малому та великому колам. Проте через відсутність мікроскопа
він не міг побачити існування капілярів. Після численних експериментів
У. Гарвей виклав свою теорію у праці «Анатомічне дослідження про рух
серця і крові у тварин» («Exercitatio anatomica de motu cordis et sangvinis
in animalibus», 1628) і одразу зазнав переслідувань з боку церкви. Серед
й ого союзників були Р. Декарт, Р. Галілей , С. Санторіо, А. Бореллі.
Френсіс Бекон (Bacon, Francis, 1561-1626) – великий англій ський
філософ, лорд-канцлер Великобританії, обґрунтував теорію сенсуалізму
– людина пізнає світ завдяки своїм органам чуттів та інтуїції. Не маючи
прямого стосунку до медицини, оскільки не був лікарем за фахом, у праці
«Про гідність і вдосконалення наук» окреслив основне призначення ‒
збереження здоров'я, лікування хвороб, продовження життя. Проводячи
експерименти в галузі фізіології, Бекон поставив перед медициною
кілька конкретних запитань: про вивчення анатомії не тільки здорового,
але і хворого організму, про введення знеболювання, про використання
при лікуванні хвороб природних факторів і розвиток бальнеології. Він
запропонував своєрідну класифікацію, поділивши медицину на три
частини і відповідно визначивши завдання. Перша частина, на й ого
думку, мала би зай матись збереженням здоров’я, друга ‒ лікуванням
хвороб; третя ‒ досліджувати фактори якісного продовженням життя.
Вирішення питань довголіття він вважав най благороднішим завданням
медицини. Зай маючись експериментами в галузі фізіології і патології,
Бекон вважав, що знань з описової анатомії зовсім недостатньо для
лікаря і наполягав на необхідності порівняльної анатомії та анатомії, яка
повинна вивчати зміни, що відбуваються в органах людини після
складного перебігу хвороби. Бекон першим висунув думку про те, що для
лікування кожного захворювання повинні бути чітко визначені ліки, а
також стан хворої людини, перебіг її захворювання повинен фіксуватися
і зберігатися у письмовому вигляді (тобто й шлося про історію хвороби).
Й ому належить знаменитий вислів: «Знання ‒ сила».
Рене Декарт ‒ представник ятрофізичного напряму в
природознавстві і медицині, який розглядав живу природу з позицій
фізики. Порівняно із середньовічною схоластикою метафізичне
мислення XVII ст. було явищем прогресивним, і механістичні погляди
Декарта надали позитивний вплив на подальший розвиток філософії і
природознавства в епоху нового часу. Однак поряд з матеріалістичним
розумінням світу Декарт у ряді питань тлумачив явища ідеалістично.
Так, він вважав, що мислення є здатністю душі, а не тіла.
Джованні Альфонсо Бореллі (Borelli, Giovanni Alfonso, 1608 – 1679)
– італій ський анатом, фізіолог, засновник ятромеханіки та біомеханіки. Її
основні положення викладено у творі «Про рух тварин». З позицій цих
двох напрямків живий організм можна порівняти з машиною, в якій всі
процеси підпорядковуються законам математики та механіки.
Винайдення термометра
Наприкінці XVI ст. Галілео Галілей уперше винай шов повітряний
термоскоп, в якому від тепла розширювалося повітря, а не ртуть.
Май же одночасно з Галілеєм професор Падуанського університету
Санторіо (Santorius, 1561-1636) ‒ лікар, анатом і фізіолог, створив свій
прилад, з допомогою якого він вимірював температуру тіла. Прилад був
досить великого розміру. Санторіо встановив й ого у дворі свого будинку
для всеогляду. Температура тіла визначалася упродовж десяти
пульсових ударів по зміні рівня рідини в трубці, шкала якої була
довільною.
На початку XVII ст. в Європі винахідники виготовили багато різних
за формою термометрів. Перший термометр, показники якого не
залежали від коливань атмосферного тиску, був створений у 1641 р. при
дворі Фердинанда І, імператора Священної Римської імперії, який
покровительствував митцям, винахідникам. Так, за й ого часів були
створені термометри, які прикріплювалися до шкіри пластиром.
Порожнина приладу наповнювалася рідиною, в якій плавали кольорові
кульки різної щільності. Коли рідина нагрівалася, об’єм її збільшувався, а
щільність зменшувалася, і деякі кульки опускалися на дно приладу.
Температура тіла пацієнта визначалася за кількістю різнокольорових
кульок, що залишилися на поверхні: чим їх було менше, тим вищою була
температура.
Єдина шкала градусів була винай дена шведським астрономом та
фізиком Андерсом Цельсієм (Celsius, Anders, 1701-1744), який у 1742 р.
запропонував стоградусну шкалу: за 0° він узяв температуру кипіння
води, а точка танення льоду дорівнювала 100°. Згодом цю шкалу
перевернули, зробивши 0° точкою танення льоду і початком відліку. У
такому вигляді шкала Цельсія дій шла до наших днів.
 
Ятрохімія
Ятрохімія – напрямок у медицині, який пояснював усі процеси
життєдіяльності людського організму, методику лікування захворювань
крізь призму розвитку хімії. Одним із її засновників був лікар та хімік
доби Відродження Філіп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гоген-гейм,
відомий в історії під псевдонімом Парацельс (Paracelsus, 1493-1541). Він
був швей царцем за походженням, закінчив університет у м. Феррарі
(Італія). Викладав у Базельському університеті. Одним з перших
обґрунтував метод життєвого досвіду як шляху пізнання у медицині. Він
першим запропонував об’єднати хірургію та медицину в єдину науку.
Написав праці «Мала хірургія» («Chirurgia minor», 1528), «Велика
хірургія» («Chirurgia magna», 1536). У результаті й ого численних
експериментів було закладено основи технології виготовлення
медикаментів. Вважав, що хвороби настають у результаті дисбалансу
сірки, ртуті та солі в організмі людини. У своїх наукових працях описав
хвороби, що виникали у результаті отруєння сіркою, свинцем, ртуттю.

Аптечна справа
Розвиток медичної хімії сприяв розвитку фармації та аптечної
справи. Аптека як самостій на установа виникла у другій половині VIII ст.
на Близькому Сході. (Перша аптека на Близькому і Середньому Сході була
відкрита в 754 р. у Багдаді) В Європі перші аптеки з'явилися в XI ст. у
Іспанії. До XV ст. вони поширилися по всьому континенту. Аптеки
перетворилися у справжні фармацевтичні лабораторії, де прий мали
пацієнтів, комори, де подрібнювалися та змішувалися ліки, сировина, а
також лабораторії з піччю та дистиляцій ним апаратом.
Упродовж XV ст. почали виникати перші ботанічні сади ‒ Hortus
sanitatis – сади здоров’я.
Проте хибні уявлення про чудодій ні засоби, якими лікували від усіх
хвороб, стояли на заваді пошуку справжніх медикаментів. До таких
засобів помилково зараховували теріак – мікстуру з май же 70
компонентів, яка настоювалася упродовж тривалого часу.
У середині XVI ст. почали з'являтися перші фармакопеї, де подавався
перелік ліків, їхня назва, опис, компоненти, з яких їх виготовлено,
застосування та вартість. Так було покладено початок офіцій ного
регулювання цін на медикаменти в Європі.

Епідемії та вчення про контагії

На зміну епідеміям прокази і чуми активно Європою поширювалися
нові хвороби - сифіліс, англій ська гарячка, висипний тиф. Морськими та
сухопутними торгівельними шляхами сифіліс поширився далеко за межі
Європи. Публічні лазні, які рекомендувалися лікарями з метою
дотримання гігієни тіла та зниження рівня захворюваності на різні
інфекції, через поширення сифілісу були закриті. Вважається, що сифіліс
був завезений з Америки ще у ХVІ ст. Про це свідчать нотатки
іспанського лікаря Діаса де Ісли, який лікував людей з екіпажу Колумба,
що прибули з Гаїті. Побутує думка, що це небезпечне захворювання
існувало ще з давніх часів, зокрема періоду античності. Доказом того
можуть послугувати джерела грецьких та римських мислителів, лікарів,
цілителів. Поширення сифілісу з країн Азії та Америки до Європи було
пов’язане з процесами переселення народів, походами, вій нами.
У період пізнього середньовіччя з Європи до Американського
континенту перекочувала віспа. Конкістадори стали носіями цієї
небезпечної хвороби. У результаті вимирали цілі міста.
Причини епідемій в середні віки ще не були відомі. Величезні
розміри принесених ними лих і безпорадність людини викликали велике
сум'яття і забобонний жах.
Існувало кілька версій , які пояснювали стрімке поширення епідемій .
Одні вважали, що це пов’язано із заразними випарами, які породжуються
тим гниттям, що відбувається під землею, і виходять на поверхню землі
під час виверження вулканів. Інші були переконані, що усе залежить від
розташування зірок на небі, а отже існування сприятливих і
несприятливих місцевостей для проживання.
Перше наукове обґрунтування інфекцій ним хворобам, їхньому
походженню та способам поширення дав італій ський лікар, фізик,
астроном та поет Джіроламо Фракасторо (Frac'astoro, Girolamo, 1478-
1553). Навчався на медичному факультеті знаменитого Падуанського
університету. Будучи вже професором Падуанського університету,
Джіроламо Фракасторо написав свою працю «Про контагії, контагіозні
хвороби та лікування» («De contagione et contagiosis morbis et curatione
libri tres», 1546) у трьох книгах. Перша містить загальні теоретичні
положення та систематичне узагальнення поглядів попередників
Фракасторо ‒ Гіппократа і Фукідіда, Аристотеля і Лукреція Кара, Плінія
Старшого та Галена, Аль-Разі та Авіценни. Друга присвячена опису
заразних хвороб (віспи, кору, чуми, малярії, сказу, англій ської лихоманки,
прокази). У третій описано усі відомі і доступні на той час методи
лікування. У своїй праці Дж. Фракасторо виклав основи вчення про
«контагії». Фракасторо описав три способи передачі інфекцій : при
безпосередньому контакті з хворою людиною, через заражені предмети і
повітряно-крапельним шляхом. Він уперше увів у науковий обіг термін
«інфекція» (з лат. infectio від inficere ‒ впроваджуватися, отруювати), що
означав «впровадження», «проникнення», «псування». Від нього
походить термін «інфекцій ні хвороби», який увів німецький вчений К.
Гуфеланд (Hufeland К., 1762-1836). Також Фракасторо уперше
запропонував термін «дезінфекція».

Розвиток хірургії
У середні віки існувало чітке розмежування між лікарями, які
отримували медичну освіту в університетах і зай малися тільки
лікуванням внутрішніх хвороб, і хірургами, які вищої освіти не мали,
офіцій но лікарями не визнавалися. Відповідно до цехової організації
середньовічного міста, хірурги вважалися ремісниками і об'єднувалися у
свої професій ні корпорації. Дипломовані лікарі захищали свої права і
привілеї, тому зверхньо ставилися до хірургів.
Між лікарями і хірургами точилася справжня боротьба. Лікарі
представляли тогочасну офіцій ну медицину, яка ще, на жаль, зводилася
до зазубрювання давніх медичних трактатів, уникала справжніх
практичних занять, клінічних спостережень, відкритих дискусій . Хірурги
мали безцінний практичний досвід лікування поранених на полі бою,
надання першої медичної допомоги, спостереження динаміки розвитку
того чи іншого захворювання. Крім того, діяльність хірургів потребувала
негай ної реакції, прий няття рішень та практичних навичок. Хірурги
поділялися на кілька каст – довгополі (ті, які носили довгий одяг) ‒
виконували най складніші операції по видаленню каміння або ж грижі;
короткополі виконували функції цирульників, могли зай матися
кровопусканням, видаленням зубів; третьою категорією хірургів були
банщики, які лікували мозолі та незначні ушкодження. Між
представниками цих трьох категорій точилася жорстка боротьба.
Офіцій на медицина не визнавала хірургів як рівноцінних лікарів.
Оскільки вони не мали права навчатися в університетах, мали заборону
на здій снення складних маніпуляцій , виписувати рецепти. Своє ремесло
хірурги могли вивчати всередині своєї корпорації. Ті, хто хотів навчатися
хірургічному ремеслу, мали най матися до май стра (цирульника). Вони
мали супроводжувати своїх учителів, асистувати при виконанні певних
маніпуляцій , а також самостій но виконували деякі оперативні втручання
під керівництвом досвідченого хірурга.
Згодом були відкриті спеціальні хірургічні школи. Най відомішою
стала хірургічна школа-коледж імені Святого Козьми в Парижі. Проте
навіть випускники цього навчального закладу не вважалися лікарями.
Кожен із них складав обітницю такого змісту: «Клянусь, що завжди
коритимусь деканові факультету в усіх пристой них і чесних справах,
виявлятиму пошану і повагу до всіх докторів цього факультету, як це
повинні робити учні».
Через постій ні вій ни, швидке поширення інфекцій них хвороб зросла
потреба у кваліфікованих хірургах, що й вплинуло на прий няття у 1731 р.
відповідного королівського едикту про відкриття двірськими хірургами
Марешалем та Ла-Петроні в Парижі першої Хірургічної академії. Таке
рішення спричинило опір з боку викладачів та студентів медичного
факультету Паризького університету, проте ці протести були
безуспішними. У 1745 р. Хірургічну академію було прирівняно до
медичного факультету університету. Саме з цього рішення розпочався
довготривалий процес урівняння в правах хірургів з дипломованими
лікарями.
Водночас з розвитком хірургії та перетворенням її в окрему галузь
медицини, також самостій ною галуззю стає стоматологія. У Франції було
офіцій но введено звання дантиста, яке присвоювалося після складання
відповідного іспиту. Видатним хірургом і зубним лікарем у XVIII ст. був
француз П. Фошар (1690‒1762), який став автором першої в історії
медицини праці про захворювання зубів та методику їх лікування. Лікар
Фошар був винахідником штучних зубів зі штифтами, пломбування зубів
золотою, свинцевою і олов'яною фольгою. У Франції зубний лікар Мутон
почав виготовляти (1756) золоті коронки. В цьому ж році німецький
лікар П. Пфафф описав воскові зліпки щелеп для виготовлення зубних
протезів. У 1836 р. американський лікар Спунер для некротизації пульпи
застосував миш'як. Важливим фактором для розвитку стоматології стало
винай дення в США ножної бормашини (Морисон, 1870).
Проте хірургія ще не мала достатнього арсеналу методів та
знеболювальних засобів, отже, пацієнти страждали від жахливого болю,
помирали від зараження ран. Вогнепальні рани були ще складнішими
для лікування через наслідки нагноєння, проникнення пороху в рану.
Про це вперше написав хірург Й оганнес де Віго у праці «Мистецтво
хірургії» (1514). Він запропонував одним із методів лікування такого
типу ран припікання залізом або ж гарячими смолами.
Помітні зміни у розвитку хірургії пов’язані з діяльністю
французького хірурга й акушера Амбруаза Паре (Pare, Ambroise, 1510-
1590). Він був лікарем-самоучкою, оскільки не мав спеціальної освіти.
Хірургії навчався в паризькій лікарні Hotel-uieu, де був підмай стром-
цирульником. Служив в армії перукарем-хірургом. Написав працю з
вій ськової хірургії «Спосіб лікування вогнепальних ран, а також ран,
нанесених стрілами, списами» (1545).
У 1549 р. А. Паре опублікував «Вказівки по витягуванню немовлят,
як живих, так і мертвих, із лона матері». Ставши одним з-поміж
най відоміших хірургів свого часу, Амбруаз Паре був першим хірургом і
акушером при дворі королів Генріха І, Франциска II, Карла IX, Генріха III і
головним хірургом «Готелю д'є», де він колись учився хірургічному
ремеслу.
Видатною заслугою Паре є й ого внесок у вчення про лікування
вогнепальних поранень. У 1536 р. під час походу в Північну Італію
молодому армій ському цирульнику Паре не вистачило гарячих
смолистих речовин, якими потрібно було заливати рани. Щоб надати
допомогу хворому, він приклав до ран дигестив з яєчного жовтка,
трояндової і терпентинової олій , потім прикрив їх чистими пов'язками.
Уранці він застав своїх пацієнтів із ранами, які почали загоюватися.
Водночас ті хворі, рани яких були залиті киплячими оліями, перебували
в лихоманці з високою температурою, страждали від жахливого болю.
Після цього А. Паре відкинув метод припікання як один з най менш
ефективних. Він удосконалив техніку багатьох хірургічних операцій ,
заново описав поворот плода на ніжку, (стародавній індій ський метод,
забутий в середні століття), застосовував перев'язку судин замість
їхнього перекручування і припікання, сконструював низку нових
хірургічних інструментів та ортопедичних приладів, включаючи штучні
кінцівки і суглоби. Багато з них були виготовлені вже після смерті
Амбруаза Паре по й ого детальним кресленням і зіграли важливу роль у
розвитку ортопедії.
Таким чином, діяльність А. Паре, й ого досвід та теоретичні
напрацювання сприяли перетворенню хірургії з ремесла на повноцінну
галузь медицини.

 
Медицина народів Північної та Південної Америки
у середні віки

Корінне населення Американського континенту прой шло у своєму

розвитку два періоди: перший , що тривав більш 30 тис. років, був епохою
самобутньої історії аборигенів континенту, які створили унікальні
культури давньої Америки; другий починається з 1492 р. і пов'язаний з
відкриттям і колонізацією материка конкістадорами і реконкістадорами.
Аборигени Америки прий шли на континент з Азії через Берингову
протоку. Розселившись на материку, вони створили три основні
культури: май я в Центральній Америці (з I тис. до н. е.), ацтеків ‒ на
території сучасної Мексики (з ХІІ ст.) та інків ‒ на території сучасного
Перу (з XIV ст.).
До V ст. на Американському континенті виникає перша велика
цивілізація май я. Культура ацтеків та інків формується у період
класичного середньовіччя. У перші століття І тис. май я побудували перші
на континенті міста з кам'яними спорудами (будинки, храми, ступінчасті
піраміди, вівтарі, стадіони для гри в м'яч). Відомо більше 100 міст май я.
Най відоміші ‒ Ти-каль, Копан, Чичен-Іца.
У період середньовіччя най більш високого розвитку на
Американському континенті досягли народи Месоамерики та Імперії
інків. Історія великих цивілізацій середньовічної Месоамерики
поділяється на два періоди: ранній , або класичний (початок І ст. - IX ст.)
та пізній , або посткласичний (X ст. - початок XVI ст.).
Най більшими культурами цього періоду стали: теотіхуаканська у
Центральній Мексиці, сапотекська в Оахаці, тотонакська у Веракрусі та
май яська у Південній Мексиці, Гватемалі та Гондурасі. Наприкінці I тис.
вони загинули з нез’ясованих причин.
У посткласичний період на території Мексики і Центральної
Америки до приходу іспанських конкістадорів існували три великі
цивілізації: ацтецька, миштецька і культура юкатанських май я.
Вважається, що ацтеки прий шли в Мексиканську долину з місцевості
Ацтлан, від якої отримали свою назву. У 1325 р. ацтеки заснували
поселення Теночтітлан, яке стало центром держави ацтеків. Проте
заснування імперії ацтеків датується серединою ХІІІ ст. До 1427 р.
столиці підпорядковувалися землі від Мексиканської затоки до Тихого
океану. У 1519-1521 рр. держава ацтеків і підвладні й ому території були
завой овані іспанськими конкістадорами під керівництвом Ернана
Кортеса. До кінця XVII ст. були ліквідовані усі залишки самостій ності цих
цивілізацій до їхнього остаточного захоплення іспанцями.
Най більшим державним утворенням у Південній Америці була
Імперія інків («інка») ‒ Тауантінсуй у, яка виникла у 1438 р. на території
сучасних держав Перу і частково Еквадору, Чилі та Болівії. Її столицею
було місто Куско, У 1532 р. Імперія інків була захоплена іспанськими
конкістадорами на чолі з Франсіско Пісарро.
Колонізація Америки супроводжувалася нищенням та
експлуатацією, жорстоким поводженням із місцевим населення. Ці землі
почали заселятися рабами з Африки.
Слово «інка» помилково вживається для назви народу, населяв в
доіспанський період території сучасного Перу та деяких прилеглих країн.
В Імперії інків словом «інка» іменувалися тільки чоловіки ‒
представники правлячого клану держави Тауантінсуй у.
 
Джерела з історії медицини

Уперше піктографічну писемність май я вдалося розшифрувати у

середині ХХ ст. Серед най відоміших рукописів май я ‒ «Кодекс Мальабечі»
(«Codex Magliabechi»), «Кодекс Борджіа» («Codex Borgia»), Кодекс
ацтецького лікаря Де ла Круса (De la Crus), свідчення очевидців, на
зразок Ернана Кортеса, Бернана Діаса дель Кастільй о, спогадів
священиків, місіонерів, флорентій ський кодекс францисканського ченця
Бернардіно де Саагуна. Археологічні розкопки на території
Американського континенту розпочалися у першій половині ХХ ст. Були
виявлені піраміди май я, мумії інків, скарби, твори мистецтва, знаряддя
праці. Про хвороби та способи їх лікування розповідають керамічні
вироби, на яких зображені аномалії розвитку («заяча губа», акромегалія),
недуги (сліпота, шкірні захворювання, збільшення щитовидної залози),
наслідки оперативних втручань (ампутації кінцівок, трепанації черепа), а
також процес пологів і надання медичної допомоги.
 
Побут, вірування, емпіричні знання інків, майя, ацтеків.

Народи Америки вирощували картоплю, кукурудзу, томати, квасолю,

баштанні культури, какао, бавовна, ананаси, тютюн, які до відкриття
Колумба не були відомі в східній півкулі. Сюди були завезені пшениця,
рис та ячмінь.
Май я створили єдину на континенті ієрогліфічну писемність,
формували власну систему філософських знань, напрацювання в галузі
математики, архітектури, астрономії, системі літочислення. Ацтеки
розмовляли власною мовою науатль, якою були написані багато
пам’яток літератури.
Ацтеки користувалися власною двадцятковою непозицій ною
системою числення. В основі обрахунку ацтеків знаходилася цифра 20
(скільки пальців було на руках та ногах), що позначалася прапорцем. Ця
система отримала назву vigesimal. Загалом у них було 4 знаки, якими
вони позначали цифри: крапка означала 1, пір'їна (дерево або піраміда)
означало 400, торба зерна (або гаманець із золотом) ‒ 8000. Зважаючи на
те, що в ацтеків цифр було небагато, їх доводилося повторювати багато
разів. У результаті рядки цифр були подібні до ієрогліфів. Залежно від
поєднання та поділу цих зображень ацтеками зазначувалися інші цифри:
дві крапки поруч ‒ 2, три крапки у формі трикутника ‒ 3, чотири крапки
у формі квадрата ‒ 4, чотири крапки у формі квадрата і одна над ним ‒ 5,
від 6 до 9 ‒ зображення крапок у формі квадрата із додаванням нових
крапок, 10 ‒ поєднання чотирьох крапок лініями у вигляді ромбу; як
частини пір'їни (дерева чи піраміди) позначалися 300, 200 і 100 як 2/3,
половиною та четвертиною пір'їни (дерева, піраміди) відповідно.
Поєднання цих частин з цілим позначали 500 (ціла пір'їна з
четвертиною), 1000 (2 пір'їни з половиною). Ця система мала суто
практичне застосування: при розподілі землі, побудові палаців та храмів,
а також каналів, акведуків, гребель.
Для її розуміння використовуються два ацтецькі рукописи XVI ст. ‒
кодекси Вергара (Vergara) і Санта Марія Асунсьй он (Santa Maria
Asuncion). Також ацтеки користувалися сонячним календарем, знали
піктографічну писемність. Їхня медицина була най популярнішою на
континенті.
Інки досягли високої досконалості у будівельній справі і гончарному
мистецтві, ювелірній справі, вели рахунок і записи за допомогою системи
вузлів і піктограм. Їхні мумії чудово збереглися до наших днів. Проте не
знали про існування колеса, способи отримання заліза, виготовлення
пороху, через що конкістадорам швидко вдалося захопити значні
території континенту.

Медицина народів Американського континенту

Най більш поглибленими знаннями про будову тіла людини,

фізіологію, функціонування окремих органів тіла володіли ацтеки. Це,
й мовірно, пов’язується з ритуалами жертвоприношень, коли у певні дні
приносили людей у жертву богам шляхом розтину грудної клітини і
вий мання серця. Про це свідчить знаменита піраміда з 62 тис черепів, що
знаходиться у столиці ацтеків Теночтітлан. У народів май я людські
жертвоприношення були рідкісним явищем. Релігій ні уявлення інків,
ацтеків та май я були тісно пов’язані з вірою у потой бічний світ, душі
померлих предків, а отже, й шануванням їхнього культу. Поховання
особливо знатних людей супроводжувалися пишними церемоніями та
застосовувалася практика бальзамування.
Інки зналися на застосуванні хімічних методів збереження трупів,
які використовувалися при муміфікації померлих правителів і знатних
людей . Техніка проведення розтинів у інків нагадує давньоєгипетську.
Після вилучення нутрощів і мозку (часто через великий потиличний
отвір) тіло оброблялося бальзамом толу, який робився з суміші
перуанського бальзаму, деревної смоли, солі, алкалоїдів, ментолу. При
похованні мумію клали у сидячому вигляді. Її одягали у най кращий одяг,
завертали з головою в покривало та поміщали в спеціально збудовані
споруди з безліччю приміщень, які нагадували підземні печери, або ж
ховали у скельних печерах, де повітря сприяло тривалішому збереженню
тіла померлого. Разом із муміями хоронили речі, якими людина
користувалася за життя, вважаючи, що вони їй знадобляться на тому
світі. У міфології інків існував особливий бог - покровитель трупів ‒
Тотем Вари. Під час свят мумії правителів (інків) виносили на головну
площу, одягали в дорогі шати і завішували золотою та срібною зброєю. У
народів май я та ацтеків був досить дивний звичай навмисної зміни
окремих частин тіла у певних верств суспільства: загострення верхніх
зубів, інкрустація зубів нефритом, обсидіаном, яшмою і золотом, зміна
форми черепа, проколювання носової перегородки, мочки вух, язика з
метою жертовних кровотеч. Поняття краси у май я передбачало
наявність плоского чола, витягнутого черепа і косоокості. У зв'язку з цим
одразу після народження голову дитини закріплювали між двома
дошками, а на чоло між очей вивішували помітну намистину.
Причинами хвороб вважалися особливості календарного року,
погані вчинки і гріхи, нездій снення жертвоприношень, позаземні і
магічні сили, які не залежать від людини. Ацтеки, наприклад, вважали,
що хвороби ніг, виразки та застуди насилає бог дощу Тлалок, а май я
пов’язували лихоманки, жовтяницю, криваву блювоту і геморой з
мавпами, яких вважали своїми предками.
Мали май я і про зараження від іншої людини, а також пробували
дати описи інфекцій них хвороб у кодексах. Так, падіння держави Тула
пояснювалося поширенням епідемії, що супроводжувалася кривавою
блювотою і проносом. Інша хвороба, що викликала дуже високу
температуру та лихоманку, отримала назву малярія (лат. malaria, від ісп.
malaires ‒ поганий , повітря).
Май я та ацтекам було відомо понад 200 хвороб. Так, май я знали про
хвороби зубів, гортані, стани порушення травлення, високий та низький
рівень кислотності в шлунку, метеоризм, кілька видів проносу,
пульсуючий біль у кишківнику, кишкову та ниркову коліки, гортанний та
бронхіальний кашель, нежить, запалення носоглотки, дифтерію, сухоти,
задуху, серцевий напад, різні види кровотеч, болюче сечовипускання.
Вони також розрізняли кілька видів гарячкових станів і шкірних
захворювань. Для позначення нервових хвороб і душевних станів також
були спеціальні терміни ‒ параліч лицьового нерва, геміплегія, втрата
свідомості, епілепсія, галюцинації, меланхолія, божевілля.
Лікування тісно перепліталося з магією. Ним зай малися жреці,
шамани, чаклуни. Ацтеки називали їх ти-ситл (ticitl). У стародавньому
Перу існувало ціле плем'я лікарів ‒ колеуальа, які мали виключне право
лікувати правителів-інків. Рецепти та методика лікування зберігалися в
суворій таємниці. Май я, інки та ацтеки використовували надзвичай но
великий діапазон лікарських засобів рослинного походження. Їх
нараховувалося до 3 тис. – це було дуже багато у порівнянні з Європою. У
кодексі Бадиано (кн.кн. 10 та 11) в спеціальних розділах, присвячених
травам, описано 251 лікувальна рослина і наведено 185 кольорових
малюнків. Серед них згадується іпекакуана, наперстянка, кора хінного і
гуаякового дерев, наркотичні засоби, перуанський бальзам, листя коки
та багато інших.
Досить розвинутим було мистецтво надання допомоги під час
пологів. Цим могли зай матися лише жінки, які вже народжували. Вони
користувалися загальною повагою і запрошувалися в сім'ю відразу ж
після укладення шлюбу, для того щоб дати необхідні поради з гігієни і
правил поведінки під час вагітності. За кілька місяців до пологів вагітній
жінці влаштовували парову лазню, під час якої обмацували живіт,
визначали положення плоду і, при необхідності, виправляли й ого. При
появі перших ознак пологів породіллю мили в бані, давали їй ліки саса-
уактлі для запобігання розривів і поїли соками, настоями і відварами
рослин, які мали знеболюючий ефект та стимулювали пологи.
Народжували, стоячи навколішки або сидячи, підібгавши під себе ноги.
Породіллі допомагали двоє жінок: одна підтримувала її ззаду, а інша
брала новонароджену дитину. Вигодовування дітей грудьми починали з
2-3 дня після народження і продовжували іноді до 3-4 років (для
стимуляції виділення молока застосовували спеціальні рослини).
При патологічних пологах застосовували ембріотомію. Інформація
про проведення кесаревого розтину відсутня.
Лікування жіночих хвороб передбачало застосування лікувальних
засобів з рослин, мінералів і частин тварин із суворим дотриманням
дозування. Були також відомі випадки застосування засобів контрацепції
та регулювання вагітності. Для цього використовували настоянки трав,
після вживання яких жінка не могла упродовж років завагітніти. Якщо ж
вона хотіла ще дітей , то вживалася інша настоянка, що мала зворотню
дію. Проте рецептура досі тримається у таємниці.
Лікарі інків успішно лікували рани і переломи, застосовуючи «шини»
з пір'я великих птахів; проводили операції ампутації верхніх і нижніх
кінцівок, трепанації черепів. Трепанацій ні отвори, частіше в місці
фронтальної і парієтальної кісток, мали квадратну або полігональну
форму, і деяких випадках покривалися золотими пластинами. Тверда
мозкова оболонка, як правило, не ушкоджувалася. Близько 70%
оперованих видужувала, про що свідчить утворення кісткової мозолі по
краях операцій ного отвору. Хірургічні інструменти для проведення
трепанації ‒ тумі виготовлялися з обсидіану, золота, срібла, міді. Досить
оригінальним був шовний матеріал. Краї рани зближували і підносили до
них великих мурах з сильними щелепами. Коли мураха захоплював
щелепами краї рани, тулуб й ого відсікали, а голову залишали в рані до
повного - загоєння; кількість використовуваних мурах залежало від
розмірів рани. Крім того, відбувалося механічне зближення країв рани і її
знезараження за рахунок мурашиної кислоти. Знеболювання
проводилося спеціальними настоянками трав, що мали наркотичну дію.
У державах ацтеків та інків виробилися чіткі форми організації
медичної справи. У державі ацтеків існував спеціальний орган, який
зай мався регулюванням діяльності цілителів. У вій ську ацтеків, що
налічувало близько 150 тис. осіб були спеціальні люди для виносу
поранених з поля бою, що нагадували функції санітарів у Стародавньому
Римі. У Теночтітлані, Тескоко та інших містах створювалися вій ськові
«шпиталі», а також спеціальні приміщення для ізоляції виродків,
альбіносів, хворих невиліковними і невідомими хворобами. Під час
масових захворювань вживалися ефективні заходи по обмеженню
вогнища небезпечної хвороби, а родини правителя і знаті терміново
залишали рай он лиха.
В державі інків існували суворі правила, дотримання яких
контролювала влада. Й деться про організацію притулків для хворих,
заборону важкохворим жити в містах, а калікам і хворим не можна було
вступати в шлюб та народжувати дітей .
У столиці ацтеків Теночтітлані (з населенням близько 150 тис. осіб)
за чистотою слідкували спеціальні команди, загальною чисельністю
близько 1000 осіб. На вулицях цього міста було надзвичай но чисто, на
відміну від середньовічних європей ських міст, де нечистоти викидалися
прямо на вулиці, недооцінювалася роль санітарних та очисних споруд.
Чиста питна вода надходила в Теночтітлан з гір по двом кам'яним
каналам водопроводів. Велике значення в житті май я і ацтеків
відігравали парові лазні (temazcaili), які використовувалися з
гігієнічною, лікувальною і ритуальною метою. Ацтекські лазні мали
форму низької, з вузьким входом споруди, висотою 1,5 м, довжиною 2-3
м. Одна стіна викладалася з природного каменю. Для отримання пари її
обливали водою. В лазнях готувалися до пологів і обмивали
новонародженого, робили масаж і лікували шкірні захворювання
сірчастими водами.