КЗ «Херсонський базовий медичний фаховий коледж»

Херсонської обласної ради

Циклова комісія соціально-економічних дисциплін

Дисципліна: «Історія медицини»

Тема:«Медицина Київської Русі»

Викладач: Тищенко О.А.,

викладач вищої категорії,
викладач-методист

Херсон
2022 рік
 План
І. Вступ.

ІІ. Характеристика розвитку медичних знань та лікування

у Київській Русі.
1. Народна медицина.
2. Монастирська медицина.
3. Діяльність світських лікарів.
4. Гігієнічні заходи в Київській Русі.

ІІІ. Висновки.

ІV. Список використаних джерел.

 І. Вступ
Вивчення медицини періоду Київської Русі збагачує досвід лікарів,
фармацевтів, інших медичних працівників та студентів-медиків, оскільки у
середні віки активно застосовувались хірургічні методи, акушерство, знання з
фітотерапії, «домашньої фізіотерапії», психотерапії.
Розвиток медицини на території Київської Русі значною мірою
відбувся завдяки розширенню міжнародних відносин, запровадженню
християнства та використанню багатовікового досвіду предків.
Медицина у Київській Русі набула високого розвитку, лікарська
діяльність мала різні форми і була досить успішною, як на країну раннього
середньовіччя.
 І. Вступ
Становлення та розвиток медичних знань та лікування у Київській
Русі умовно відбувався за трьома напрямками:
Монастирська Світська Народна
медицина медицина медицина

Гобелен-триптих «Київська Русь» (худ. Л.Д. Козаченко)

 ІІ. Характеристика розвитку медичних знань та
лікування у Київській Русі
Справі медицини та охорони здоров'я у літописах та інших давніх
джерелах присвячувалось мало уваги. Медичних книг того часу до нас майже
не дійшло, проте є окремі відомості про анатомію людини, назви внутрішніх
органів та описи їхніх функцій.
Давньоруські лікарі спеціалізувалися в лікуванні різних
захворювань: були ті, хто зцілював шкірні та заразні недуги, були лічці, що
займалися психічними розладами, існували акушери (зазвичай, це були бабки-
повитухи), люди, які спеціалізувались в ортопедії, масажі, лікуванні виразок.
Хірурги, котрих називали «резальниками», були вкрай необхідні в
часи Київської Русі через часті воєнні конфлікти і необхідність у лікуванні ран
та ампутацій.
Про високий рівень медицини в київській державі свідчить той факт,
що русичі навчились лікувати проказу, епілепсію, малярію, а, за деякими
свідченнями, навіть видаляли пухлини. Активно навчаючись медичній справі
у інших країнах та запозичуючи в них різноманітні засоби, руські лічці
нерідко ділилися з іноземними колегами власними методами зцілень. Так, про
«руські зелія» (цвіт липи, березовий сік, мед) згадував навіть найвідоміший у
світі лікар Середньовіччя Авіценна.
 ІІ. 1. Народна медицина
Держава Київська Русь створювалась як язичницька, тому культура
предків-язичників розвивалася та зберігалася тривалий час.
Важливою частиною язичництва було знахарство. Народних лікарів-
чоловіків називали волхвами, чародіями, коренітцами, баяльніками,
зеленітцами, ведунами, чудесниками, гойцями. На противагу їм існували
жінки-лікарі: чарівниці, обавниці, зеленьщиці, повитухи.

Народна медицина базувалась на

віруваннях, що хвороби викликані злими духами
Горем та Лихом або зумисними наговорами –
«порчами», а язичницькі боги та сили природи
через спеціально навчену людину могли зцілити
хворого. Таким чином, психосоматичне лікування
заговорами та ритуалами йшло на рівні з
медикаментозним.
 ІІ. 1. Народна медицина
Великою популярністю користувалися ліки рослинного походження: з
полину, кропиви, подорожника, багульника, «злоненавистника» (бодяги), цвіту
липи, листя берези, кори ясена, ялівцевих ягід, а також багато інших народних
засобів лікування. Так, морошка, журавлина, цибуля, часник, хрін широко
використовувались для лікування цинги.

Серед ліків тваринного походження особливе місце займали: мед,

молоко і кисломолочні напої, жовч тварин, сало, кобиляче молоко, панти (молоді
роги) оленя. У Стародавній Русі застосовувалося багато інших раціональних
лікувальних засобів: сира печінка тріски – для лікування «курячої сліпоти»;
дьоготь – для лікування корости.
 ІІ. 1. Народна медицина
Знайшли своє місце в народному цілительстві і
засоби мінерального походження. При болях у
животі приймали розтертий в порошок камінь
хризоліт. Для полегшення пологів жінки носили
прикраси з яхонта (рубіну і сапфіру).

Відомі були цілющі властивості оцту і мідного купоросу,

скипидару і селітри, «сірчаного каменю» і миш'яку, срібла, ртуті,
сурми та інших мінералів. На Русі здавна знали також про цілющі
властивості «кислої води». Її давня назва нарзан, що збереглася до
наших днів, в перекладі означає «богатир-вода».

Знання з народної медицини передавалися від покоління  до покоління.

Згодом, з насадженням християнства, народну медицину заборонили,
оголосивши її бісівською. Відомі навіть випадки страт лікарів-знахарів;
наприклад, у Новгороді в 1227 році чотири волхви були засуджені за
прислуговування дияволу та отруєння людей і прилюдно спалені на міському
майдані.
 ІІ. 2. Монастирська медицина
Монастирська медицина стала наслідком становлення християнства, яке,
крім віри в єдиного бога, включало заклик до допомоги ближньому і порятунку
безсмертної душі.
Ще княгинею Ольгою в Києві були засновані лікарні, у яких догляд за
хворими був доручений жінкам. Князі Володимир Великий та Ярослав Мудрий
закріпили за монастирями право на лікування.
Першу лікарню при монастирі заснував ігумен Феодосій у 1070 р., вона
знаходилась при Києво-Печерському монастирі. Свідчення про це міститься у
«Києво-Печерському патерику» – літературному пам'ятнику ХVІІ ст.

Ще за Феодосія був заведений

наступний порядок: усіх хворих, які
приходили до монастиря, спочатку
оглядав настоятель, а потім направляв їх
до одного з монахів-«лечцов» у
залежності від характеру хвороби. Аліпій
лікував переважно шкірні хвороби,
Даміан лікував тільки дітей, Григорій –
психічно хворих.
 ІІ. 2. Монастирська медицина
Найвідомішим монастирським лікарем того часу
можна вважати ченця Агапіта, який служив у
Києво-Печерському монастирі та користувався
великою популярністю і пошаною серед всіх
верства населення. Він зцілював не тільки простих
людей, а й бояр і навіть князів.
Відома історія, коли Агапіта запросили для
лікування князя Володимира Мономаха, а він
відмовився покинути монастир, але зумів на
відстані поставити князю діагноз і призначити
вірне лікування. Коли князь видужав, то звелів
нагородити лікаря, але Агапіт Печерський
відмовився від скарбів – він ніколи не брав
грошей за лікування.
Поряд з умілим використанням лікувальних трав і
відварів використовував психотерапевтичний
вплив на хворого.
Реконструкція по черепу С. Нікітіна  
(за методом акад.Герасимова)
 ІІ. 2. Монастирська медицина
У «Києво-Печерському патерику» є свідчення, що
Агапіт був одним із перших печерських монахів, які отримали
постриг від першого печерського ігумена Антонія. Тоді ж він
і отримав ім'я Агапіт, від грецького «агапе» – «божа любов».
Відомо, що Агапіт читав праці Гіппократа та Галена
в оригіналі грецькою мовою.

Зображення Гіппократа у Візантійській

медичній книзі

Помер Агапіт восени 1095 року.

Пізніше його мощі були перенесені до
ближніх печер Києво-Печерської лаври.

У «Києво-Печерському патерику» знаходимо перші свідоцтва про лікарську

етику Київської Русі ХІ – ХІІ ст.: «лечець» повинен бути зразком людинолюбства
та заради хворого виконувати всі чорні роботи, бути терплячим, сердечним і не
турбуватися про особисте збагачення.
 ІІ. 3. Діяльність світських лікарів
Світська або «мирська» медицина
з’являється у Київській Русі за часів Ярослава
Мудрого.  Цікаво, що діяльність світських
лікарів у державі регулювалась законодавством
– першим письмовим зводом законів, «Руською
правдою», запровадженою за Ярослава. У ній
містяться правила, що регламентують діяльність
лікарів, оплату їх праці, тому до світських
лікарів частіше звертались заможні верстви
населення.
Зображення сторінки з «Руської правди»
У лікуванні світські лікарі послуговувалися частково народними
методами, а частково – знаннями, отриманими в іноземних навчальних закладів.
Діагнози ставили виходячи з пульсу та зовнішнього виду хворого.
З метою удосконалення підготовки місцевих лікарів із західних та
східних держав запрошувались дипломовані фахівці, котрі передавали свій досвід
лікування, одночасно переймали та розповсюджували знання наших лікарів у своїх
державах.
До нашого часу дійшли згадки про лікаря-вірменина (його ім’я невідоме)
та Петра Сиріянина (арабського походження), які мали практику при княжому
дворі.
 ІІ. 3. Діяльність світських лікарів
«Ізборник» за своїм змістом набув рис енциклопедії: у
ньому були описані більшість тогочасних хвороб,
приводилися їх причини, лікування та попередження,
наведено безліч порад щодо харчування (наприклад,
«сили в овочів великі», або «питво безмірне» саме по
собі «сказ є»).
Давні русичі вживали в їжу багаті вітамінами і білками
продукти. У раціоні переважали борошняні та круп'яні
страви з пшениці, ячменю, вівса, проса, жита, і
каші. Кашами, втім, називали не тільки круп'яні
вироби, але взагалі всі страви з подрібнених продуктів.
В «Ізборнику» також йдеться про лічців-різальників
(хірургів), які вміли «розрізати тканини», ампутувати
кінцівки, інші хворі або змертвілі частини тіла, робити
лікувальні припікання за допомогою розпеченого
Однією з найпопулярніших заліза, лікувати пошкоджене місце травами і мазями.
книг XIст. був «Ізборник Описані навіть ножі для розсічення та лікарські
Святослава». Перекладений з точила. Також в «Ізборнику» наведені недуги
грецької в Болгарії, він двічі невиліковні, перед якими медицина того часу була
переписувався на Русі (1073, безсила.
1076) для сина Ярослава
Мудрого князя Святослава,
звідки і отримав свою назву.
 ІІ. 3. Діяльність світських лікарів
Часто заможні русичі відправляли здібних до медицини на навчання закордон.
Таким чином, серед світських лікарів згадують дітей високопоставлених русичів.
Наприклад, дочка чернігівського князя Єфросинія була «зело сведуща в
Асклепиевых писаниях», а онука Володимира Мономаха Євпраксія (Добродія) Зоя
є автором видатного трактату «Мазі».
Цей трактат знаходиться у бібліотеці Лоренцо Медичи,
написаний приблизно у 30-х роках ХІІ ст. Він складається з
29-ти розділів та поділений на 5 частин:
І. Розглядаються загальні правила особистої гігієни, питання
догляду за дитиною, лікування дитячих недуг, описані
темпераменти людини.
ІІ. Описується гігієна шлюбних стосунків, періоду вагітності і
статевого дозрівання.
ІІІ. Викладені основні принципи і рецепти дієтичного харчування.
ІV. Про зовнішні хвороби: застосування мазей при лікуванні хвороб
шкіри; «про хвороби рота і як зуби білими робити»
V. Описується лікувальний масаж, його застосування при серцевих
і шлункових хворобах.
Слід зазначити, що на противагу іншим авторам медичної літератури того часу,
Євпраксія Зоя Мстиславівна критично аналізувала матеріал попередніх медичних
трактатів, порівнювала зі своїми власними спостереженнями, викладала дотичні
факти своїми власними словами.
 ІІ. 4. Гігієнічні заходи в Київській Русі
Важливу роль у розвитку медицини мала і гігієна, котра в Київській Русі
знаходилась на високому рівні. У Новгороді археологи знайшли залишки глиняних
водогінної та відвідної систем, збудованих , ймовірно, в Х-ХІІ ст.
Невід'ємною складовою медико-
санітарного побуту давньої Русі
була давньоруська парова лазня (баня).
У «Повісті минулих літ» наведено опис,
зроблений Андрієм Первозваним, який
мандрував нашою землею  ще у I столітті:
«Надзвичайне бачив я в Слов'янській землі на
шляху своєму сюди. Бачив лазні дерев'яні, і
розпалять їх до червоного, і роздягнуться, і
будуть нагі, і обіллються квасом чінбарним, і
піднімуть на себе молоді прути, і б'ють себе самі,
і до того себе доб’ють, що ледь живі вилазять, а
тоді обіллються водою студеною, і тоді оживуть. І
те роблять всякого дня, ніхто їх не мучить, а
мучать самі себе, бо то вони творять омовіння
собі, а не муку».

Малюнок з давньоруського літопису.

 ІІ. 4. Гігієнічні заходи в Київській Русі
Давньоруська лазня (баня) здавна вважалася чудовим засобом
лікування. Вона була найчистішим приміщенням у садибі. Саме тому поряд зі
своїм прямим призначенням вона використовувалася і як місце, де приймали
пологи, здійснювали перший догляд за новонародженим, вправляли вивихи і
робили кровопускання, проводили масаж і «накладали горщики», лікували
застуду і хвороби суглобів, розтирали лікарськими мазями при захворюваннях
шкіри.

Інтер'єр « Давньоруська баня» (худ. С.Британ і В.Тимощук)

 ІІ. 4. Гігієнічні заходи в Київській Русі
Ще одним фактом на користь високої організації гігієни слугують
свідчення про поведінку слов’ян під час епідемій. Заразні хвороби на Русі
називали «пошестями», «моровими хворобами», «мором» або «повальними
хворобами».
В «Ізборнику» Святослава від XI століття згадується необхідність
відділити хворих від здорових під час «пошесті». З цією метою на шляху до
заражених міст створювалися застави, жителі запиралися у своїх будівлях, щоб
уникнути зустрічі з зараженими. Померлих ховали «в тих же дворах, в яких хто
помре, у всьому платті і на чому хто помре», могили заливали дьогтем, заражені
предмети спалювали на вогнищах, а гроші промивали в оцті.

«Запирання міст» під час епідемій. Малюнок з давньоруського літопису.

 ІІІ. Висновки
Наведені приклади з історії розвитку медицини періоду Київської Русі
свідчать, що охорона здоров'я в ті часи була далеко не досконалою й не може
порівнюватись із сучасними медичними здобутками. Але слід зазначити, що в
усій Європі того часу медична допомога та медична наука перебували у стані
зародження і первісного розвитку.
Медичні знання та навички лікування в Київській Русі базувалися як на
емпіричному досвіді народної медицини, так і використанні здобутків вчених-
лікарів іноземних держав.
Разом із християнством до Русі із Візантії дійшли погляди на лікувальну
справу як на об'єкт піклування церкви. Саме монастирі стали не лише
культурними центрами Давньої Русі, а й осередками медичних знань; при них
створювались лікарні, притулки для інвалідів, немічних.
На жаль, важка татаро-
монгольська навала, яка у ХІІІ ст.
зруйнувала Київську Русь, надовго
затримала розвиток української
медицини. Лише у кінці ХV ст.
знову починається відродження
української науки і освіти, в тому
числі – медичної.
 ІV. Список використаних джерел
1. Плющ В. Нариси з історії української медичної науки та освіти. Книга І. –
Мюнхен, 1970.
2. Полонська-Василенко Н. Історія України:У 2т. – Київ, 1992.
3. Сидоренко С.В. Розвиток народної та монастирської медицини Київської
Русі. – Дніпро: ДЗ «ДМА», 2017.
4. Шегедин М.Б., Мудрик Н.О. Історія медицини та медсестринства. –
Тернопіль, 2003.
5. https://spadok.org.ua/rus/medytsyna-v-starodavniy-rusi.
6. https://histua.com/istoriya-ukraini/knyaya-doba/meditsina-i-likuvannya-v-
kijivskij-rusi.
Дякую за увагу!