Зміст:

1.Культура стародавнього Египту

2.Давня культура далекого Сходу

3.Візантійська культура та культура Середньовіччя

Список використаних джерел

 1.Культура стародавнього Египту
Мистецтво Стародавнього Єгипту розвивалося понад 6 тис. років. Дивовижні
пам'ятки архітектури, скульптури, живопису, декоративно-прикладного мистецтва
зберегли до наших днів історію цивілізації у долині Нілу. Вони і сьогодні вражають
досконалістю форм і конструкцій, реалістичною достовірністю, високим рівнем
художньої майстерності.

Мистецтво Стародавнього Єгипту було надзвичайно залежним від релігії, і це

значною мірою уповільнювало його розвиток. Культові догмати вимагали канонізації
художніх образів, суворого наслідування усталеним зразкам. Та попри все протягом
тривалого періоду єгипетська художня культура розвивалась, відбиваючи і нові вимоги
часу, і боротьбу різних соціальних верств.

Роль мистецтва у Стародавньому Єгипті була абсолютно іншою, ніж у сучасній

культурі. На відміну від скороминущого земного життя, мистецтво було носієм буття
вічного, головним засобом забезпечення безсмертя. Тому праця художників вважалася
священнодією. Вони займали високе соціальне становище, часто були жерцями.
Провідним видом мистецтва Стародавнього Єгипту була архітектура, а всі інші види
певним чином залежали від неї. У Єгипті вже на початку III тисячоліття до н.е.
складається монументальна архітектура. Причому майже не збереглося громадських
будівель, проте безліч – поховальних споруд і храмів.
Монументальність форм — ось що перш за все впадає у вічі при знайомстві із
самобутньою єгипетською культурою. Грандіозність архітектури царських поховань
визначала стиль скульптури, стінопису, які складають єдиний ансамбль з архітектурним
комплексом.

Найбільш грандіозною за параметром та площею в Гізі є піраміда Хеопса,

побудована архітектором Хеміуном. Висота її без шпилю 143,2 м. Складена піраміда з 2
300 000 кам'яних брил вагою по 2,5 т кожна. Тепер це каміння змогли б перевезти 20 000
товарних ешелонів, у кожному з яких по 30 вагонів. Сто тисяч рабів будували піраміду
протягом 10 років. Вік згаданого колоса сягає 4600 років. Всередині поділяється на три
камери, з яких третя — усипальня самого царя, обличкована бездоганно відшліфованими
й ретельно підігнаними гранітними плитами. До архітектурної групи в Гізі, як уже
зазначалося, входили поховальні храми. Залишки храму фараона Хефрена збереглися до
наших днів. Він стояв на захід від піраміди, на гранітній терасі і займав чималу площу.
Формою він нагадував велику мастабу. Фасад і стіни його були обличковані
відшліфованим рожевим гранітом, за що його називають гранітним храмом. Рівні
площини стін, масивні чотиригранні стовпи, величні скульптурні зображення фараона
яскраво виражають монументальний стиль, властивий усьому архітектурному комплексу.
У центральному залі стояли 23 тронні статуї фараона, здебільшого із алебастру й сланцю,
і 16 гранітних колон; два його входи стерегли 4 лежачі сфінкси.

Скульптура

У Стародавньому Єгипті, як і в усьому стародавньому світі, обожнювали сили

природи. Після розливу Нілу зміна засухи розквітом рослинності сприймалася як
воскресіння бога рослинного світу Осіріса. Міф про чудесне воскресіння його породив
вірування людей у загробне життя, яке, у свою чергу, зумовило виникнення й розвиток
портретної скульптури. Вважалося, що душа померлого може перебувати в його
скульптурному зображенні. Ось чому поряд з муміфікацією трупів у Єгипті значно
поширився звичай ставити в місцях поховання статуї.

Давньоєгипетську скульптуру характеризує високий ступінь розвитку, незважаючи

на суворі релігійні канони.

Статуям властива симетричність фігур, статичність поз, спокійна зосередженість

обличчя. Все це ми спостерігаємо в зображенні фараона Хефрена. Фронтальне положення
статуї, узагальненість форм, обличчя, позбавлене афектації, погляд, спрямований
вдалечінь, — такі риси скульптури продиктовані культовими вимогами, з покоління в
покоління залишаючись характерними ознаками єгипетської пластики. Єгипетські
скульптори прекрасно володіли технічними можливостями різних матеріалів: граніту,
алебастру, піщанику, дерева, міді тощо.

Про високий рівень скульптури свідчать портретні статуї фараонів IV династії

Джедефра, Мікеріна, Шепсескфа. Основна думка, яку прагнули донести творці різця, —
зобразити фараона як втілення бога. Скульптури відзначаються точним відтворенням
пропорцій натури і прекрасним моделюванням форм.

Вагоме місце в єгипетській скульптурі займають статуї вельмож. Серед

досконаліших — портрети Рахотепа і його дружини — Нофрет. У них правдиво втілені
індивідуальні особливості подружжя; повні щоки, товсті губи чоловіка і видовжений
ніжний овал обличчя жінки. Виразне обличчя зодчого Хеміуна — різкі лінії носа, маленькі
уста, глибокі повіки — передає вольовий, жорсткий характер царського родича, керівника
будівництва піраміди Хеопса.

Найталановитіші твори відзначаються і типізацією, і гостротою індивідуальних

характеристик. Прикладом цьому є образи царського сина Каапера, вельможі Ранофера.

Єгипетські майстри стінопису користувалися барвниками мінерального походження.

Білу фарбу одержували з вапняку, червону — з червоної вохри, зелену — з малахіту,
жовту — з вохри, блакитну — з лазуриту.

Стародавні єгиптяни, споряджаючи небіжчиків у потойбічний світ, наділяли їх

безліччю потрібних речей, зокрема їхніми улюбленими літературними творами, тому в
стародавніх гробницях виявлено чимало пам'яток староєгипетської художньої
словесності, й наші знання про неї досить повні.
Найдавніші літературні пам'ятки Єгипту збереглися ще від епохи Стародавнього
Царства. Це "Тексти пірамід", які містять "біографії" вельмож складені в прозовій і
почастиримованій формі твори, що мають не лише історико-пізнавальне, а й певне
художнє значення. "Біографії" настільки зрілі художньо, що на той час, поза всяким
сумнівом, уже пройшли тривалий період свого розвитку. Отож староєгипетська література
зародилася ще задовго до появи писемності, в формі усної народної творчості. "Біографії"
вельмож, наприклад, виникли з обрядових пісень-плачів, у яких спеціальні плакальники й
плакальниці не лише демонстрували горе з приводу смерті співвітчизника, а й
прославляли його діяння.
 Джерела з історії Стародавнього Єгипту поділяються на чотири групи:
староєгипетські писемні пам'ятки, повідомлення античних авторів та Біблії про Єгипет,
жанрові сцени, зображені на стінах храмів і гробниць, пам'ятки матеріальної культури.
Староєгипетських текстів збереглося чимало, бо єгиптяни любили писати і нерідко
писали на "вічному" матеріалі: на стінах і колонах храмів і гробниць, на кам'яних плитах і
саркофагах, на кістяних дощечках (палетках), печатках, амулетах тощо. До того ж вони
своїм основним матеріалом для письма папірусом часто пеленали мумії, просочуючи його
ароматними смолами, щоб зробити більш довговічним. З писемних джерел єгиптологи
найбільше цінують списки фараонів (царів), виявлені на стінах храмів у Карнаці, Абідосі
та Саккара. Ці списки містять не лише імена фараонів, а й роки їхнього царювання, що
робить їх незамінними для складання хронології. Шкода тільки, що в різних списках
фараони іменуються по-різному, бо це нерідко ставить у безвихідь єгиптологів. Цінну
історичну інформацію містять також царські літописи, особливо "Палермський камінь",
"Аннали Тутмоса III", "Стела Піанхіі" ("Поема Про Кадешську битву") тощо. Однак до
цієї інформації потрібно ставитись, дуже критично, бо фараони мали погану звичку
приписувати собі воєнні заслуги своїх попередників, "позичали" один в одного воєнні
сюжети та зображували себе переможцями навіть у тих випадках, коли для цього не було
жодних підстав.
Важливим, часом незамінним доповненням до писемних джерел, є напрочуд
реалістичні жанрові сцени на кольорових рельєфах і розписах єгипетських храмів,
гробниць і саркофагів. Єгиптяни вірили, що ці зображення "оживуть" на тому світі, щоб
небіжчик опинився у звичному для нього оточенні, тому виконували їх якомога
правдивіше й всеосяжніше, що перетворило їх на справжню енциклопедію
староєгипетського життя.
Цінні повідомлення про Стародавній Єгипет є в іноземних вавилонських,
ассирійських, кушитських та ін. написах. Щодо Біблії, то її єгипетські сюжети стосуються
майже виключно перебування стародавніх євреїв у цій країні.
Істотно доповнюють ту інформацію, яка є в царських літописах, "автобіографії"
єгипетських вельмож, проте й ці джерела не особливо обтяжені історичною правдою. При
знайомстві з ними згадуються іронічні застереження Бернарда Шоу: "Коли ви читаєте
біографію, не забувайте, що правда завжди непридатна для опублікування".
Серед єгипетських писемних джерел майже повністю відсутні юридичні документи
та матеріали господарської звітності, а ті окремі, що дійшли до нас, не в усьому правдиво
відтворюють господарське життя країни, бо, як зазначає єгиптолог О.Д. Берлєв,
"пристрасть до рекордів, звершень, перевиконань була в єгиптян у крові". Щоб дослідити
суспільне життя в Єгипті, вченим доводиться більше користуватися літературними і
навіть релігійно-міфологічними сюжетами, спадщиною староєгипетського малярства.
Про наукові знання у Стародавньому Єгипті розповідають словники, задачники,
медичні та астрономічні трактати, найдавніша у світі "енциклопедія" ("енциклопедія
Аменемопе"). Релігійне життя стародавніх єгиптян досить яскраво відображене в їхній
багатій заупокійній літературі ("Тексти пірамід", "Тексти саркофагів", "Книга мертвих"
тощо).
Таким чином, староєгипетські писемні джерела найгірше відображають соціально-
економічну історію країни, краще політичні, культурні та релігійні процеси.
З писемних джерел єгиптологи найбільше цінують списки фараонів (царів), виявлені
на стінах храмів у Карнаці, Абідосі та Саккара. Ці списки містять не лише імена фараонів,
а й роки їхнього царювання, що робить їх незамінними для складання хронології. Шкода
тільки, що в різних списках фараони іменуються по-різному, бо це нерідко ставить у
безвихідь єгиптологів.
Єгипетський народ створив багату літературу, яка мала в подальшому вплив на
античну та арабську літератури. Авторитет єгипетської науки, зокрема математики,
астрономії, медицини, географії, історії, у стародавньому світі був досить питомим.
Можна зробити висновок, що культура Стародавнього Єгипту розвивалась достатньо
стрімко, вражаючі архітектурні рішення, величезні здобутки в скульптурі, а саме в техніці
виконання. Навіть зараз ми можемо милуватися їхніми поховальними масками,
наскальними малюнками, релігійними теоріями. Загадка Єгипту назавжди залишиться не
розгаданою

2. Давня культура далекого Сходу

Китайська стародавня культура своїми витоками сягає середини II тис. до н.е. її

своєрідність, незвичайність полягає у рівні буденної свідомості, яка вже давно отримала
назву "китайські церемонії" — етико-ритуальні принципи з відповідними їм нормами
поведінки. Етика і ритуал були позбавлені міфологічного й, певною мірою, сакрального
(потаємного) та священного змісту. Словом, міфологія і релігія поступалися етико-
ритуальним нормам. Цей процес знайшов своє найповніше відображення і завершення у
вченні Конфуція (551—479 рр. до н.е.), яке у II ст. до н. е. було канонізовано і покладено
в основу офіційної ідеології феодального Китаю.

Вічними цінностями китайської традиційної культури є акцент на розвиток

культури, моральне самовдосконалення людини, гармонію взаємовідносин між
особистістю і суспільством; повага до старших, допомога ближньому, традиції родинних
стосунків та ін.

Визначну роль у китайській культурі відіграв і даосизм, філософсько-релігійний

напрям, з яким пов'язаний розвиток науки і техніки. Ледь не половина найважливіших
відкриттів і винаходів, на які спирається сьогодні наша цивілізація, прийшли із
Стародавнього Китаю.

Хронологічні рамки стародавності культури Китаю — середина II тис. до н.е. —

III ст. н. е. У цих рамках виділяються такі періоди: Шан (Інь) — ХУІІІ—XII ст. до н. е.;
Чжоу — 1027— 256 рр. до н. е.; Цінь і Хань — III ст. до н. е. — III ст. н. е.

Китай — країна стародавньої цивілізації: на його території виявлені залишки

первісної культури часів раннього палеоліту та бронзового віку. Первіснообщинний лад
існував тут довго — коли в XIV ст. до н. е. сформувалася перша рабовласницька держава
Інь. Саме в інську епоху зародилася культура, яка дала початок китайській цивілізації в
усій її специфіці та значущості. Був складений в основних рисах місячний календар та
винайдене письмо — праобраз сучасної ієрогліфічної каліграфії. Подальший розвиток
культури відбувався у перших централізованих імперіях — династії Цінь (221—207 рр.
до н. е.) та династії Хань (206 р. до н. е. — 220 р. н. е.).
 Стародавній Китай збагатив світову науку та культуру значними досягненнями:
він є батьківщиною таких винаходів, як компас (III ст. до н. е.), спідометр (III ст. до н. е.),
сейсмограф (II ст. до н. е.), порох (X ст.н. е.), книгодрукування (VI—VIII ст.), фарфор (III
— V ст). У галузі математики був відкритий метод розв'язання рівнянь першого ступеня
з двома і трьома невідомими, обчислено відношення довжини кола до його діаметра —
число л. У галузі астрономії китайці знали, як вираховувати дату затемнення сонця,
склали один із перших каталогів зірок, вели спостереження за плямами на Сонці та ін.

Досить широкого розвитку набула торгівля, цей важливий чинник культури і

прогресу. Китайці вели жваву торгівлю з Індією та країнами Середньої Азії Великим
шовковим шляхом, а також з Кореєю, Японією, арабськими країнами — морським
шовковим шляхом.

На весь світ славиться китайська медицина, яка має тритисячолітню історію. В

Стародавньому Китаї вперше було написано "Фармакологію" (Бень цао), вперше стали
робити хірургічні операції з застосуванням наркотичного засобу, вперше описали і
застосували метод лікування голковколюванням, припеченням, масажем.

Китайські будівничі здобули собі світову славу двома своєрідними пам'ятками.

Протягом двох тисяч років, починаючи з VI ст. до н. е., в Китаї будувався найбільший у
світі Великий канал, який у XIII ст. з'єднав Пекін з Ханчжоу, — складна гідротехнічна
споруда з численними пристроями, цікавими способами перекачування та очищення
води. Друга видатна споруда в період династії Цінь — Великий китайський мур (IV — III
ст. до н. е.) довжиною 4 тис. км для захисту кордонів. У III—VI ст. до н. е. під впливом
буддизму зводилися ярусні культові башти—пагоди, печерні храми. Надзвичайною
витонченістю форм й легкістю пропорцій вирізняється "Залізна" пагода доби династії
Сун (960—1279).

У духовній культурі Стародавнього Китаю важливе місце посідав феномен

буденної свідомості, відомий в історії як "китайські церемонії". Це суворо фіксовані
стереотипи ети-ко-ритуальних норм поведінки і мислення, які складалися на основі
дотримування культу старовини. В. Полікарпов зазначає, що гіпертрофія цих етико-
ритуальних принципів зрештою призвела до того, що вони замінили релігійно-міфо-
логічне сприйняття світу. А деміфологізація й до певної міри десакралізація етики та
ритуалу спричинили формування унікальності китайця як представника культури.
Насамперед місце культу богів посів культ реальних кланових та сімейних предків. З
іншого боку, ті боги, які залишилися в пошані, позбавилися найменшого олюднення і
стали холодними, абстрактними божествами-символами, як-от Небо, Піднебесна, Дао
тощо. Ці поняття не мають аналогій в інших стародавніх культурах, бо, скажімо,
китайське Небо — не якийсь бог, а вища загальність, холодна, сувора, абсолютно
байдужа до людини. Великий Дао — це всеохоплюючий, всезагальний Закон і Абсолют,
безформний і безіменний, небачений і не-чуваний, недоступний органам чуттів людини,
але всемогутній творець світу. Пізнати Дао, зрозуміти його своїм розумом, спробувати
злитися з ним — ось ключові принципи та кінцева мета стародавнього китайця.
Найяскравіше ця концепція пояснення світу втілена у філософських системах конфу-
ціанства та даосизму.

У китайському мистецтві особливе місце посідають каліграфія, поезія та особливо

живопис — гохуа — розпис водяними фарбами на шовку чи паперових сувоях.
Ієрогліфічна кодова система давала змогу через ці три види мистецтва відображати
життя людини в найпотаємніших порухах її душі, найбільш повно відтворювати її
прагнення до злиття мистецтва з мистецтвом життя. Музика Китаю — одна з
найдавніших у світі (збірник "Книга пісень" датується XI — VI ст. до н. е.).

З вищесказаного можна зробити наступні висновки:

Культура Китаю є досить давньою і багатою. Так, вже у II – I тис. до

н.е. (епоха бронзи і початок епохи заліза) на території Китаю
з’являються тотемичні і анімістичних вірування, культ предків,
найдавніша ієрогліфічна писемності. Складаються конструктивні основи
дерев'яної архітектури. Багато про державу Інь (первісний Китай) можуть
розповісти підземні поховання знаті, бронзові посудини ритуального
призначення, зброя, різьблення по нефриті і кістці, кераміка.

У період держави Чжоу з'являються вчення про п'ять першоелементів

природи і полярних сил Інь-Янь. З'являється «Книга пісень» (8-9 століття
до н.е.). Розвиваються філософські вчення – конфуціанство, легізм,
даосизм, моізм (4-3 століття до н.е.), відбувається розвиток системи
містобудування. Виготовляються бронзові посудини і дзеркала. Винаходять
кисті і шовк. Створюється зоряний каталог (4 століття до н.е.) Пишуться
трактати: «Лунь юй» Конфуція; «Мен-цзи»; «Дао де цзин»; «Чжуан-цзи».
Сюди ж відноситься поезія Цюй Юань.

Перші централізовані рабовласницькі імперії складаються в 3 столітті до

н.е. і 3 столітті н.е.: Цинь (221-207рр до н.е.) і Хань (206-220 р.
н.е.) Відбуваються уніфікація писемності , винахід паперу.

Будуються Велика китайська стіна, міста Лаонь, Ченду й інші. До цього

часу відносяться похоронні ансамблі в Шаньдуне і Сичуані, розписи,
похоронна кераміка, перші зразки монументальної пластики, бронзові
дзеркала, вироби з різьбленого каменю, трактат про архітектуру «Чжоули».
Культурні здобутки в матеріальній та духовній культурі Китаю, особливо
Древнього Китаю, важко переоцінити. Без них просто немислима світова
культура.

Прояви впливу китайської культури навіть сьогодні можна зустріти і в

літературі, зокрема в поезії, і в образотворчому мистецтві, цікавою
областю дослідження залишається і зараз філософська думка Китаю.

3. Візантійська культура та культура Середньовіччя

Візанті́йська культу́ра — історичний етап розвитку європейської культури
епохи Середньовіччя; оригінальна культура, що склалася після розділу Римської
імперії на Західну й Східну. Спадкоємиця культури Стародавньої Греції, що водночас
увібрала в себе багато із культур східних народів, що населяли території Візантії.
Охоплює собою період існування Візантії від заснування Константинополя в 330 році і
дозахоплення імперії османами, проте не має чітких хронологічних і територіальних
кордонів. До заснування Візантійської імперії зачатки майбутнього його мистецтва
формувалися в ранньому християнстві.
Після 1456 року, коли імперію було знищено турками, традиції візантійського мистецтва
продовжували своє існування на Русі, на території
сучасних Греції, Румунії, Сербії, Грузії, Болгарії.
Загальна характеристика
Невід'ємною частиною європейського середньовіччя є історія Візантії — тисячолітньої
імперії, єдиної держави, яка проіснувала всі середні віки — з IV по XV століть. У той же
час її культура мала значні особливості в порівнянні із західноєвропейською. Якщо в
раннє середньовіччя Захід занепадає, то колишня Східна Римська імперіяпродовжує
процвітати (назва «Візантія» склалася від першої, грецької, назви столиці — Візантій,
перейменованої пізніше на Константинополь). Культура Візантії, яка була прямою
спадкоємицею Стародавньої Греції і Риму, увібрала в себе багато чого і з культур східних
народів, які її населяли.
Західну Європу і Візантію об'єднує передусім спільність релігії. Розкол церкви не
торкнувся основи християнства, хоч є деякі відмінності:

 богословські — католицька церква дотримується догмату про те, що Святий

Дух сходить від Отця і від Сина, а православна — тільки від Бога-
отця; православ'язаперечує віру в чистилище й інш.;
 культові — католицизм забороняв переклад Біблії, богослужіння велося латиною,
обітницю безшлюбності давали всі священики, а в православ'ї
використовувалисянаціональні мови, священики мали сім'ю. На відміну від Риму,
православній церкві ніколи не належала політична влада. Патріарх
константинопольський по відношенню до імператора займав підлегле становище.
Загалом же у Візантії, як і в Західній Європі, християнство набуло всеосяжного
характеру: стало і філософією, і основою мистецтва, і моральною доктриною.
Самобутня культурна традиція Візантії стала підсумком складної взаємодії античних
традицій і християнства. Їх співвідношення виявлялося по-різному, на тому або іншому
етапі одна з сторін висувалася на перший план, або навпаки — придушувалася. Ці
процеси, які проходили у всіх, без винятку, сферах культури, склали принципову лінію
розвитку візантійської культури. Так, у філософії жодне з грецьких вчень не було
втрачене, вони вивчалися, коментувалися, на відміну від Західної Європи, де було
канонізоване вчення Аристотеля. В XI столітті видатний вчений Михайло Пселл навіть
використав вчення Платона для обґрунтування права критикувати деякі церковні
авторитети. Потім верх бере догматика, навіть містика, а в останнє століття існування
Візантії знову зростає популярність античних мислителів.
У Візантії збереглися центри античної науки й освіти, хоча дуже болюче позначилася
втрата найбільшої Александрійської бібліотеки, яка загинула у вогні пожежі на початкуV
століття. У Константинополі вже в IX столітті створюється Магнаврська вища школа з
викладанням богослов'я і світських наук, а в XI ст. — університет з філософським і
юридичним факультетами. Зберігалися античні системи уявлень
в астрономії, медицині, хімії, хоч вони весь час зазнавали критики. Про успіхи хімії
говорять технологія виготовлення смальти для мозаїк, винахід знаменитого «грецького
вогню» — запалювальної суміші, яку не можна погасити водою.
Багата і візантійська історіографія. Історики жили і працювали, як правило, при
дворі імператора, і їх творчість повинна була відповідати державним інтересам.
ІмператорКостянтин Багрянородний сам був автором декількох книг. Дуже цікава
особистість історика Прокопія Кесарійського. Він жив у часи максимальної політичної
могутності Візантії, коли правив імператор Юстиніан (VI століття). У офіційному творі
«Історія воєн Юстиніана з персами, вандалами і готами» Прокопій вихваляє імператора,
детально описує його перемоги. У своїх же мемуарах, за якими закріпилася назва «Таємна
історія», він висловлює абсолютно інші погляди, вважає Юстиніана вискочкою (Юстиніан
походив з селянської сім'ї з Македонії і успадкував престол від свого дядька, зведеного на
престол солдатами), гостро критикує його. Завдяки тісним контактам Візантії зі
слов'янськими племенами, потім з Київською Руссю твори візантійських істориків є
найціннішим джерелом з вітчизняної історії.
У візантійській архітектурі знайшли своє застосування і розвиток художні і технічні ідеї
античності. Візантійські архітектори в пошуках нових форм храму вирішили складне
творче та інженерне завдання — об'єднали прямокутну в плані базиліку і
центричний храм. Наслідком цих пошуків став найвидатніший витвір візантійської
архітектури — храм Святої Софії (Софія — символ божественної мудрості) в
Константинополі, побудований усього за п'ять років за наказом Юстиніана. Рідкий для
середньовіччя випадок, коли нам відомі імена архітекторів — Анфімій з Трал та Ісидор з
Мілету. У плані храм являє прямокутник, його центральна частина перекрита куполом, до
якого примикають ще два напівкуполи. Головним же в задумі була організація
внутрішнього простору храму. Надзвичайно багатий інтер'єр собору. Біля основи купола
по колу розташовано сорок вікон, так що для тих людей, які перебувають внизу, частину
стіни між вікнами не видно, і купол, здається, летить у повітрі. Пізніше
складетьсяхрестово-купольне планування храмів.
На відміну від архітектури у візантійському образотворчому мистецтві доля античної
спадщини була іншою. Елліністичне начало яскраво проявлялося у
ранніх фресках імозаїках — жанрові сцени, реалістичне зображення людей,
правильні пропорції. Однією з вершин є мозаїки храму Святої Софії. Надалі
оформлюється так званийвізантійський канон, що передбачає площинне зображення,
регламентовані релігійні сюжети. Сувора система існує і для розміщення
сюжетів монументального живописув храмах. Біблійна тематика стає переважаючою.
Виникає особливий жанр живопису — іконопис (від грецького «ікона» — картина), в
якому всі канони дотримуються дуже суворо. У нашій національній історії особлива роль
належить привезеній до Києва в XII столітті візантійській іконі, яка пізніше отримала
назву «Володимирська Богоматір».
До великих художніх висот піднялося у Візантії мистецтво оформлення книги. На
книжковий живопис вся суворість канону не поширювалася. Цим пояснюється більший
реалізм і виразність книжкових мініатюр, що виконувалися з великою живописною
майстерністю і тонкощами (слово «мініатюра» походить від назви червоної фарби —
«мініум»). Художники розробляли не тільки сюжети композицій, але і систему
взаємозв'язку тексту і мініатюр, їх розташування, домагаючись художньої єдності.
Важким для образотворчого мистецтва виявився так званий «іконоборчий» період (VIII
століття), коли імператори в боротьбі проти політичного впливу церкви заборонили
шанування ікон, а також будь-яких зображень Христа і святих. Прикрашати церкви
дозволялося тільки декоративним орнаментом. На початку IX століття заборони були
відмінені, але до цього часу не тільки багато ікон, але й мозаїк, фресок в Константинополі
було знищено.
Візантійська культурна традиція виявилася сильнішою від самої держави. Після
перетворення Константинополя в столицю Османської турецької імперії вона набрала
подальшого розвитку у народів Східної Європи, в тому числі українського, де поширилася
разом з християнством.
Освіта та розвиток наукового знання
Візантійці успадкували від античного світу класичну систему освіти, яка
використовувалась для формування гармонійно розвиненої особистості. Школи носили
світський характер і були загально доступними. Отримання освіти відкривало дорогу до
службової кар'єри, до змін соціального статусу, до багатства.
Основою шкільної освіти була антична спадщина: література, філософія, наука. Вивчались
твори Гомера, Гесіода, Геродота, Фукідіда, Платона, Арістотеля та ін. Мовою навчання
була грецька. Повний курс навчання у Візантії складався з
вивчення орфографії, граматики, риторики, філософії, математики і права.
Система освіти складалася з декількох ступенів:

1. Елементарна школа — коло 3-х років — читання, письмо, а також рахуванню і

співам, деякі відомості по міфології, світській та біблійній історії.
2. Школа «граматиста» — 6-7 років — граматика. Мета: навчити правильно говорити
і писати, розуміти і пояснювати античних авторів.
3. Школа ритора — читання і заучування напам'ять найвідоміших робіт античних і
християнських письменників, ораторів, богословів, істориків, філософів.
4. Філософська школа — філософія (знання), а також арифметику, геометрію, музику,
астрономію, фізику, логіку, етику.
Розповсюдження освіти сприяло відкриттю Магнаврської вищої
школи у Константинополі (сім вільних мистецтв). Тяжким ударом стала втрата найбільшої
Александрійської бібліотеки, яка загинула від пожежі на початку V ст. У 863 році був
відновлений університет, який існував ще в V ст., а потім занепав внаслідок політичних
потрясінь VII ст. Університет мав два факультети: юридичний і філософський.
З поширенням християнства в великих центрах античної
освіченості — Александрії, Ефесі та інших містах — стали виникати богословські
академії, головною метою яких було засвоєння основних положень християнського
віроучіння.
Про успіхи науки вказує технологія виготовлення смальти для мозаїк, винахід
уславленого «грецького вогню» — запалювальної суміші, яку не можна погасити водою.
Література
У Візантії виявилися стійкими традиції античної історіографії. Праці візантійських
авторів Прокопія Кесарійського, Менандра Протектора та інших за характером
викладення матеріалу і структурі належать до класичної грецької історіографії. Однак
насиченість їх політичними ідеями свідчить про вплив істориків Риму.
Велике розповсюдження в Х ст. отримали історичні хроніки Феофана
Сповідника і Георгія Амартола, переведені пізніше на слов'янську мову. В Х ст. були
створені видатні пам'ятки історико-енциклопедичного характеру. Імператору Костянтину
VII Багрянородному приписується створення трактатів «Про управління державою», «Про
церемонії візантійського двору» та ін., які містили важливі історико-географічні і
етнографічні відомості. Внаслідок тісних контактів Візантії зі слов'янськими племенами,
потім зКиївською Руссю твори візантійських істориків є найціннішим джерелом з
вітчизняної історії.
У візантійській літературі, як і у всій духовній сфері, особливо на ранньому етапі
відобразилась боротьба традицій язичництва і християнства. До VI ст. переважають
античні форми літератури: промови, епіграми, любовна лірика, еротичні розповіді.
Найвідоміші представники цього періоду — Павло Силенциарій, Агапій
Міренійський,Синезій Кіренський.
З кінця VI — поч. VII ст. Зароджується нова літературна форма — церковна поезія
(гімнографія). Її специфічною особливістю є спіритуалізм і використання народної
мелодійності і ритміки мови. З VII по IX ст. великого розповсюдження набуває новий
літературний жанр — житія святих (агіографія), які носили дидактичний характер. ВХІ-
ХІІ ст. в літературі з'являються світські тенденції. Житія святих перероджуються у
світську повість, героями якої стають подорожні, полководці та ін. Утверджується новий
жанр — мемуари (опис подій, свідком яких був сам автор). Літургійна поезія поступається
місцем епосу, ліриці, сатирі.
Архітектура
Дуже значним є вклад Візантії у світову архітектуру. Вже у V-VI ст. візантійські зодчі
переходять до нового планування міста, яке стає характерним для середньовічної Європи.
В центрі міста розташовується головна площа із собором, від якої у різні боки розходяться
вулиці. З цього часу з'являються багатоповерхові будинки, а з часом — резиденції
знатних, багатих громадян.

Софійський собор, мечеть Ая-Софія

Найвищого розквіту сягає у Візантії церковна архітектура.
Ранньовізантійські храми споруджувалися переважно у формібазиліки — витягнутої в
довжину споруди, центральна частина якої (нерідко поділена на три, п'ять нефів)
завершалася розташованою у східній частині апсидою, де знаходився вівтар з престолом.
Двоскатна покрівля на підпорах поступово замінюється куполом, розташованим над
центральним квадратом храму.
У другій половині ІХ ст. у Візантії з'являється новий тип храму — хрестово-купольний. В
ньому ніби зникає базилікальна витягнутість, простір ніби концентрується під куполом,
який спирається на чотири стовпи (філяри). З чотирьох сторін до купола приєднуються
напівциліндричні частини, створюючи в плані «грецький хрест». Купол символізує небо
як притулок Бога.
Вся система декору храму втілювала ідею зв'язку землі і неба. Храм виступав моделлю
світотворення, включаючи в себе весь простір Всесвіту — небо, землю, рай і пекло: від
моменту світотворення до майбутнього страшного суду. Шедевром візантійської
архітектури є Софійський собор у Константинополі, спроектований під керівництвом
малоазійських архітекторівАнфімія і Ісідора (був посвячений в 537 р.). Храм покритий
величезним куполом діаметром 31,7 м.
Образотворче та прикладне мистецтво
Одне з найважливіших місць у візантійському мистецтві посідає живопис. Головні форми
візантійського живопису: монументальний храмовий живопис
(мозаїки, фрески),ікона, книжкова мініатюра.

Мозаїка в Софійському соборі

Візантійське мистецтво спиралося на релігійні канони і традиції. Головною особливістю

мистецтва Візантії була його барвистість, пишність, святковість — в поєднанні з
витонченою духовністю і християнським спіритуалізмом. Це пояснюється поєднанням в
ньому античних традицій з християнською релігійністю. Візантійське мистецтво було
глибоко символічним. Символ — вказівка на подвійне значення образу, предмету.
Християнський символізм заснований на поєднанні в одному образі двох його значень —
земного (предметного, матеріального) і божественного (ідеального, духовного). Таким є
символізм іконопису.
Іконопис — сакрально-ритуальне мистецтво, покликане спрямовувати «внутрішній»
духовний погляд кожного глядача від образу до первообразу, тобто бачити не те, що
сприймається візуально, а сутність. Ікона з грец. зображення, образ — фрескова і
станкова. Основні художні принципи іконопису:

1. Типологізація образів і сюжетів (Христос, Марія, апостоли);

2. Незвичайність засобів художньої виразності — плоскість зображення, статичність
фігур, відсутність глибини простору;
3. Анонімність авторів;
4. Канонізація сюжетів, співвідношення фігур, поз, підбору фарб тощо.
Примат духовного над матеріальним у візантійському мистецтві знаходило вираження в
особливостях трактування людської фігури і образу. Характерними рисами візантійського
стилю є: порушення пропорцій, підкреслена «безплотність» фігур, витягнутість форм,
широко відкриті очі, які символізують духовне начало.
Специфічною формою візантійського мистецтва була мозаїка. Зображення викладається з
різнокольорових кубиків смальти (сплаву скла з мінеральними фарбами). Візантійські
мозаїки були яскравими, багатобарвними, складними за композицією, багатофігурними,
сюжетними.
Великий розвиток у Візантії отримала книжкова мініатюра.
Мініатюра — витвір образотворчого мистецтва малого розміру, виконане тонким пензлем.
Ними прикрашалися богослужебні книги, історичні і літературні твори.

Спасіння римського народу, ікона 6 ст. н. е.

З наведеної загальної характеристики середньовічної європейської культури видно, що

вона не є «невдачею», «перервою» в історії світової культури, а являє невід'ємний етап її
формування і розвитку. Безумовно, культура в епоху раннього середньовіччя пережила
найскладніший застійний період, коли єдиною державою, яка зберегла античну традицію,
була Візантія, в Західній же Європі загубленим виявився рівень, вже досягнутий у
Стародавній Греції і Римі, звузилося до мінімуму коло освічених людей, практично не
розвивалися природничі науки, філософія втратила самостійність,
припинилося монументальне будівництво. Однак працею і талантом багатьох народів, які
увійшли в орбіту культурного розвитку і створили основи національних культур сучасних
європейських держав, криза поступово була подолана. З XI століття почали
нагромаджуватися прогресивні зміни. Міська культура, розвиваючи традиції
середньовічної, в той же час вже містила якісно нові елементи.
Список використаних джерел:

1. Рак. Й. В. Міфи Стародавнього Єгипту. СПб., 2000. С. 3140.

2. Коростонцев М. А. Релігія Давнього Єгипту. М., 2001. З, 47.

3. Васильєв Л. С. Історія релігій Сходу. М., 2006. З, 76.

4. Гордон Ч. Найдавніший Схід в світлі нових розкопок / Пер. з англ. М.,

2000 - С. 98,

5. http://uk.wikipedia.org/

6. http://studentbooks.com.ua/