ГЕОМЕТРИЧН

ИЙ ОРНАМЕНТ
Геометричний
орнамент
З'явився в 9 столітті до н.е. Геометричний
орнамент складав поєднання геометричних
елементів, на вазах він розташовувався
смугами і складався з меандрів, хрестів і кіл. У
цьому стилі відбилася суть давньогрецького
мистецтва і релігійності. Крім орнаментальних
фризів набули поширення фігурні зображення,
що стали прообразами фризів із зображенням
тварин і людей в період архаїки. Орнамент
становив 80 відсотків розпису геометричного
стилю. Після 750 року до н.е. суворо
геометричний напрямок змінюється фризами із
зображеннями казкових хижих тварин. На
вазах зображувались також сюжети міфів.
У Ранній геометричний період (900—850 роки до н. е.) збільшилася висота посудин,
тоді як орнамент наносився лише навколо горла аж до середини корпусу судини.
Решта поверхні покривалася тонким шаром глини, яка при випаленні набувала темно-
металевого блискучого відтінку. У цей же період до декоративних елементів кераміки
додався меандр, що став одним з найхарактерніших елементів геометричного
мистецтва.

У Середній геометричний період (850—760 роки до н. е.) збільшується кількість

декоративних зон на посудині, серед прикрас переважає меандр. Хоча технології
середньогеометричного періоду продовжували використовуватися на початку 8
століття до н. е., деякі майстри збільшили кількість декоративних елементів на
посудинах, а форми тварин в області шийки і підставки амфор стали стійкими.
З'являються стилізовані людські зображення.
Зразком Пізньогеометричного стилю є
найдавніша підписана давньогрецька посудина
роботи гончара Арістонота (7 століття до н. е.).
Амфора виявлена в італійському місті Черветері,
на ній зображено осліплення Поліфема Одіссеєм і
його супутниками. Починаючи з середини 8
століття до н.е. тісніші контакти між Грецією і
Сходом збагатили грецький вазопис новими
елементами, такими як: леви, пантери, вигадані
істоти, пальми, квіти лотоса, що пізніше
розвинулося в орієнталізуючий стиль.
 Дипілонські вази
Дипілонські вази— узагальнююча назва кількох давньогрецьких
ваз значних розмірів (більше 1 м) із розписом у стилі пізньої
геометрики, що створювались античними майстрами в середині 8
століття до н. е. На Дипілонських вазах вперше з'являються
стилізовані, спрощені фігури тварин та людей, після кількох
століть, впродовж яких у вазописі панували виключно
найпростіші геометричні орнаменти.

Перші дипілонські вази знайдені під час розкопок кладовища для

аристократів в афінському кварталі Керамікос, вхід до якого
увінчували два пілони, або, так звана, Дипілонська брама. Вази
стародавні афіняни використовували в якості намогильних
пам'ятників, при цьому над похованням чоловіків
встановлювались кратери, а над похованнями жінок — амфори.

Дипілонська амфора.
Геометричний стиль
 Через значні розміри гончарі не могли виготовляти
дипілонські вази цільними. Спочатку послідовно
створювались кільця, які пізніше склеювались одне з одним.
Вазопис таких ваз виконувався із використанням типових
для геометрики форм та регістрів. Важливою особливістю є
те, що розпис дипілонських ваз обов’язково включав
поховальні сцени із зображенням людських фігур та тварин.
Найчастіше зустрічаються сцени протесісу (зображення
фігури померлого лежачи) або екфору (процесія із
небіжчиком, оточена з усіх боків плакальницями). Близько
50 ваз дипілонського типу приписуються авторству
анонімного Дипілонського вазописця, який працював в
Афінах в період між 760 і 735 роками до нашої ери.

Дипліноський кратер
Килимовий або орієнталізуючий стиль

Орієнталізуючий стиль, також Протокоринфський стиль,

Килимовий стиль — художній напрямок вазопису Стародавньої
Греції 7 століття до н. е. Для цього стилю характерні запозичені з
Близького Сходу мотиви із зображенням грифів, сфінксів і левів.
Характерний, так званий, «страх пустого простору», коли будь-
який вільний проміжок заповнювався малюнком. Основним
центром виготовлення кераміки в цьому стилі був Коринф.
Саме у Коринфі зародився стиль мистецтва, у тому числі і
вазопису, який пізніше дослідники назвуть коринфським, або
орієнталізуючим, під впливом імпортованих зі Сходу тканин із
барвистими химерними візерунками. Близько 100 років Коринф
залишався єдиним еллінським полісом, що домінував на ринку
кераміки. Ранній період розвитку коринфської кераміки
називається протокоринфським і охоплює період 720—690 років
до н. е. Основними мотивами розпису були тварини, такі як
птахи, і леви.
Протокоринфська ойнохоя
 Зрілий протокоринфський
стиль

Початок 7 століття до н. е. став справжнім проривом у кераміці, цей період

називають зрілим протокоринфським стилем. Він розвинувся у період 690—
650 років до н. е. Коринфські гончарі започаткували техніку чорнофігурної
кераміки, що, поза сумнівом, стало важливим кроком вперед. Новий спосіб
виготовлення кераміки полягав у нанесенні силуетів лаком, точному
моделюванні фігур спеціальним інструментарієм та випалюванні
вази. Кольорові ефекти проявлялись тільки після обпалу та виймання
посудини з печі. Початково малюнок був досить простим і виконувався
буквально кількома штрихами, але з часом техніка вазопису все більше
вдосконалювалась. Прикладом прогресу вазопису є арибал «Боротьба
гоплітів». Оздоблення вази характеризується відмінно продуманою
композицією, фігури воїнів виглядають справді натуралістично, прогрес
помітний не тільки у зображенні фігур в русі, але й врахуванні перспективи.
Килимовий протокоринфський стиль поширується і на мініатюрну кераміку,
тепер вона також вкривається суцільним вигадливим візерунком із
зображенням тварин, а наповнення порожніх місць відбувається за рахунок
привнесення квіткових мотивів.
 Пізньопротокоринфський
стиль

Пізньопротокоринфський стиль (650—640 роки до

н.е.). Майстри цього періоду переходять від виконання
фігурних сцен до техніки їх масового виробництва.
Вдосконалюються самі форми кераміки, збільшуються й
розміри, аби зобразити великих тварин. Розширення
малюнку веде до скорочення незаповнених ділянок на
корпусі вази, при цьому зростає й ретельність виконання
малюнка. Іноді всю композицію складала детально
промальована одна-єдина тварина. Акцент робився на
демонстрації природних особливостей тварин. Так
пантера, що від природи має видовжене, граційне тіло,
заступає на вазах досить жорсткого величного лева,
характерного для ранніх періодів орієнталізуючого
стилю. 
Деякі дослідники схильні виділяти ще один період коринфської кераміки — ранньокоринфський
стиль, або, так званий, стиль «дорослої тварини» (625—550 роки до н.е.). Розвиток цього стилю
був викликаний подальшим збільшенням прямих контактів зі Сходом і, як наслідок, впливу східної
культури на мистецтво Еллади. Цей період характеризується створенням широких фризів,
оформлених неприродньо видовженими фігурами тварин, а також заповнених орнаментом.
Гіперболізація декоративних елементів веде до певної втрати натуралістичності зображуваних
фігур, втім сама техніка виконання малюнка є надзвичайно ретельною. Вплив на розвиток цього
виду кераміки здійснили ассирійські тканини із рясними візерунками, а також, поза сумнівом,
вигадливість коринфських майстрів кераміки. Серед зображуваних істот найпопулярнішими були
леви, барси, дикі кабани, бики, кози, вперше з'явились сирени (птах з людською головою) та інші
гібриди (людина-дракон, людина-риба). Певний занепад коринфської техніки припадає на 6
століття до нашої ери, він відбувся у зв'язку з втратою конкуренції із гончарами Аттики, де
орієнталізуючий стиль вже був витіснений чорнофігурним вазописом.
Чорнофігурний
вазопис
Чорнофігурний вазопис— один із
основних методів і стилів декорування
античних грецьких ваз. Особливо
поширений між 7-м і 5-м століттями
до н. е., хоча існують зразки, датовані
ще 2 століттям до нашої ери.
Стилістично відрізняється від
попереднього орієнталізуючого і
наступного червонофігурного стилів.

Ахіл та Аякс, за грою в кості. Чорнофігурна амфора.

530-525 рр. до н.е.
Майстер Ексекій
Малюнки та орнаменти на посудині формою і
кольором подібні до силуетів. Тонкі контури
вирізалися у фарбі перед випалом, і деталі могли
підсилюватися і підкреслюватися, як правило, білим
чи червоним кольором. Основними центрами цього
стилю були спочатку Коринф, а потім Афіни. Інші
важливі центри були в Лаконії, Беотії, східній Греції
та Італії (див. Велика Греція). Індивідуальні стилі
були особливо розвинені в Італії, які, принаймні
частково, були призначені для етруського ринку.
Грецькі чорнофігурні вази були дуже популярні
серед етрусків, як це видно із частих завезень.
Відповідно грецькі художники на смак замовника
виробляли для етруського ринку вази, відмінні за
формою й декором. Етруски також розвинули власне Геракл і Геріон. Чорнофігурна амфора. бл. 540 р. до н.е.
чорнофігурне виробництво за зразком грецького.
 Використовувалась глина жовтих відтінків. Вироби
спочатку сушили, робили живопис, потім тричі
випалювали. Вважається, що розпис виконували
пензлями особливою рідиною — шлікером
(глянцевою глиною). Це суспензія особливої глини
у воді, що після випалення дає чорне тло вазопису.
Малюнок продряпували на шлікері до основи,
комбінуючи подряпини з малюнком білою і
червоною фарбами. Біла фарба використовувалась
також для малювання жіночого тіла та орнаментів,
одягу, пір'я птахів, деяких контурів. Керамічні
вироби коринфського походження зазвичай не
перевищують 30 см у висоті.

Геракл та Афіна, бл. 540 р. до н.е.

У сюжетах переважали зображення птахів і тварин (лев,
пантера), сцени боїв, міфологічні сцени, іноді спортивні
змагання. Кераміка з Коринфу спочатку слугувала взірцями
для керамістів з Афін. Проте майстри Аттики швидко
перестали бути учнями і настав час, коли майстри Коринфу
запозичували форми кераміки і сюжети вазопису з Афін.
Вазописці Коринфу рідко наносили написи на вази чи ставили
підпис, що відрізняє їх вироби і ускладнює дослідження.

Поступово чорнофігурний вазопис поступився місцем

червонофігурному, бо мав свої недоліки. Червонофігурний
вазопис давав можливість добре відтворювати деталі, обличчя
персонажів і навіть їх настрій, психологію. Менш
схематичний, червонофігурний вазопис наблизився до
мистецтва графіки, що використав глину в якості основи.
 Червонофігурний
вазопис
Червонофігурний вазопис — один із
найвідоміших стилів давньогрецького
вазопису. З'явився приблизно в 530 р.
до н. е. в Афінах і проіснував до кінця
III ст. до н. е. За кілька десятиліть
червонофігурний вазопис витіснив
панівний до цього чорнофігурний
вазопис. Свою назву червонофігурний
стиль отримав завдяки характерному
співвідношенню кольорів між
фігурами і тлом, прямо
протилежному чорнофігурному: тло
Червонофігурний кратер
— чорне, фігури — червоні.
"Посейдон і Амімона".
Майстер Ахіла.
Фактично, червонофігурний розпис — це чорнофігурний вазопис навпаки. Перед випалом на
поверхню підсохлої вази наносилися контури людських фігур і інші деталі зображення.
Невипалена глина в Аттиці, наприклад, була оранжево-червоного відтінку. Начерк малюнка
наносився легким штрихом яким-небудь тупим інструментом, або намічався деревним
вугіллям, яке зникало після випалу. Далі контури малюнка обводилися пензлем зі шлікером.
На деяких готових вазах видно слід начерку, особливо якщо кінцевий варіант відрізнявся від
початкового задуму вазописця. Основні контури малюнка проводилися шлікером рельєфною,
опуклою лінією, ймовірно, пензлем із щетини. Решта ліній і тонкі лінії всередині зображення
виконувалися розведеним розчином шлікера. Крім двох основних кольорів у зображеннях
зустрічаються й інші кольори — білий та червоний. Чітко виражені рельєфні лінії були
потрібні для того, щоби досить рідкий шлікер не створював ефекту зайвої матовості. На
закінчення, тло між фігурами всередині зображення покривалося матово-сірим шлікером.
Вази проходили триразовий випал, унаслідок якого шлікер набував свій характерний чорний
або темно-коричневий колір.
У нового стилю були явні переваги, і, перш за
все, до них слід віднести можливість детального
опрацювання зображення. У техніці
чорнофігурного стилю лінії всередині малюнка
висікалися по нанесеній фарбі, що не
забезпечувало достатньої точності
зображення. У порівнянні зі чорнофігурними
силуетами, що виглядають як тіні,
червонофігурні зображення стали
динамічнішими і наблизилися до життя. Крім
того, червоні фігури відрізнялися більшою
контрастністю на чорному тлі. З'явилася
можливість зображувати людей не тільки у
профіль, але і анфас, зі спини або в три чверті.
Червонофігурна техніка дозволяла краще Геракл і Афіна. бл. 480-470 рр. до н.е.
передати глибину та простір.
Однак стиль мав і недоліки. Звичне для чорнофігурного стилю зображення жіночого тіла за
допомогою білої фарби стало неможливим. Шанувальникам вазопису стало складніше визначати
стать зображеної людини за одягом або зачіскою, оскільки герої і боги зображувалися молодими і
безбородими. На початковому етапі складності представляв і розрахунок пропорцій фігур. У
чорнофігурному вазописі лінії контурів візуально входили до зображеної фігури. У червонофігурному
вазописі контури проводяться тією ж чорною фарбою, що і тло вази, тому контури фігур ставали
частиною фону і зливалися з ним. Тому спочатку фігури на вазах, виконаних в новому стилі, виходили
досить худими. Іншою проблемою були обмежені можливості передачі просторової глибини на
чорному тлі. Але переваги червонофігурного стилю все-таки переважили його недоліки.
Перші вази в червонофігурному стилі з'явилися близько 530 р. до
н.е. Вважається, що цю техніку винайшов вазописець
Андокід. Спочатку Андокід та інші прихильники нового стилю
(наприклад, Псіакс) розписували вази в двох стилях одночасно: на
одній стороні вази зображення виконувалося з чорними фігурами, а
на іншій — з червоними. Такі посудини (наприклад, в експозиції
Державного античного зібрання в Мюнхені), називаються
білінгвами. У порівнянні з чорнофігурним стилем це був вже
великий крок вперед, однак фігури на них виглядали досить скуто, а
сюжети рідко поєднувалися між собою. На цих вазах ще можна
відстежити прийоми, запозичені зі старого стилю, як, наприклад,
насічки контурів зображень або покриття значних ділянок червоною
фарбою.
 Першими переваги нового червонофігурного стилю
оцінили так звані вазописці-піонери. Їх творчість
припадає на 520 — 500 роки до н. е. Найвідоміші з них
— Ефрон, Евфімід та Фінтій. Виділена на основі
мистецтвознавчих досліджень вазописна група відома
своїми творчими експериментами, що відкривали
можливості нового червонофігурного стилю. Так,
людські фігури вони зображували у нових положеннях —
зі спини і анфас, художники експериментували зі
стислою перспективою і використовували динамічніші
композиції. Ефрон першим застосував новий прийом
вазописця — рельєфну лінію. 
Попри те, що вазописців не пов'язувало будь-яке реальне
об'єднання, вони спілкувалися між собою, впливаючи
один на одного, між ними існувало дружнє творче
змагання, що стимулювало творчий розвиток художників.
Так на одній із ваз Евфіміда хвалькувато красується
напис-графіті: «як ніколи не вмів Ефрон». 

Ноланська амфора зі зображенням Едіпа 

і сфінкса роботи Вазописця Ахілла
 Енкаустика
Енкаустика – техніка писання картин гарячими,
розтопленими до рідкого стану восковими фарбами. При
енкаустичному способі живопису висохлі та затверділі фарби
досягають великої барвистої інтенсивності та зберігаються
протягом століть. Найбільші грецькі художники - Аполлодор,
Павсій, Паррасій - створювали монументальні енкаустичні
стінні картини. Однією з великих переваг енкаустики було те,
що вона давала можливість застосовувати всі кольори фарби,
включаючи найтонші нюанси, і дуже дорогоцінні барвники,
видобуті з рослин і раковин, а не тільки стійкі щодо вапна
фарби, як це має місце у фресці. До наших часів збереглися
тільки енкаустичні станкові портрети, написані на дерев'яних
дошках в Єгипті в епоху еллінізму-римську. Це фаюмські
портрети (знайдені у Фаюме), їх клали з небіжчиком в
саркофаг. Стінний енкаустичний живопис греків, який мав
такий величезний успіх і в грецькому, і в римському світі, не
дійшов до нас. Енкаустика була дорожчою за фреску, але
досягала великих барвистих ефектів.
Фаюмський портрет юнака в
золотому вінку. II ст. н.е.