4.Техніки тіла.

Мосс вважав за техніку тіла певний фізичний акт,підкріплений традицією.

Щось схоже на пережитки Тейлора тільки відображене у тілесних діях

людини про які вона іноді навіть не думає.

Мосс ставиться до тіла як до інструменту.

Мосс розділяв техніки тіла за статтю та віком.

Стосовно статевого розділу Мосс використав приклад із стисканням кулака,

У чоловіків і жінок він ніби то різний.Він стверджує що на це вплинуло різне
виховання у чоловічих і жіночих колективах.

Віковий розділ відображається у тому що з часом людина втрачає певні

техніки тіла властиві у ранньому віці та набуває нових.

За віком Мосс розподіляє техніки тіла на:Техніки дитинства,техніки

підліткового віку та техніки зрілого віку.

Також Мосс розподіляє техніки за їх ефективністю відображеній у рівні

вправності людини,відповідно й рівні ефективності.

Також через всю главу про техніки тіла прослідковується ідея дослідження
технік тіла як окремого явища потребуючого дослідження як з боку біологів
так і психологів.Виокремлює їх в середовище між цими науками,так званий
розділ(різне)

5. Про дар та обовязки їх повертання (Глава І. З есею про «Досвід про

дар») (з збірника «Общество. Обмен. Личность» ст. 144-164)

Система договірних подарунків на островах Самоа поширюється далеко за

межі одруження; вони супроводжують такі події, як народження дитини,
обрізання, хвороба, настання статевої зрілості дівчини, похоронні обряди,
торгівля.

Потім чітко простежуються два істотні елементи потлачу у власному

розумінні: честь, престиж, мана, яка несе з собою багатство, і безумовний
обов'язок відшкодовувати дари під загрозою втратити ману — владу,
талісман та джерело багатства.

Після свят народження, після отримання та повернення олоа і тонгу, інакше

кажучи, чоловічого та жіночого майна, чоловік і дружина виявлялися не
багатшими, ніж раніше. Але вони відчували задоволення від того, що бачили
і вважали високою честю отримати безліч майна, зібраного з нагоди
народження їхнього сина. З іншого боку, ці дари можуть бути обов'язковими,
постійними, без будь-яких поставок у відповідь, крім породжує їх правового
стану.

Дитина є «каналом, через який майно корінної сім'ї (тонгу) продовжує

перетікати з сім'ї дитини на цю сім'ю. З іншого боку, дитина для її батьків є
засіб добитися чужого

майна (олоа) належить родичам, що прийняли його, протягом усього часу

проживання у них дитини.

Предмети таонга, принаймні теоретично правничий та релігії маорі, дуже

тісно пов'язані з особистістю, кланом, землею: вони провідники своєї «мани»,
магічної, релігійної та духовної сили. У маоріїському праві правовий зв'язок,
зв'язок за допомогою речей - це зв'язок душ, так як річ сама має

душею, походить від душі. Звідси випливає, що подарувати щось

комусь це подарувати щось від свого «Я».

У цій системі ідей вважається ясним і логічним, що треба повертати іншому
те, що реально складає частинку його природи та субстанції, тому що
прийняти щось від когось означає приймати щось від його духовної сутності,
від його душі.

Затримувати в себе цю річ було б небезпечно, смертельно, і не просто тому,

що це не дозволено, але також і тому, що не лише морально, а й фізично і
духовно речі, що йдуть від особистості, ця сутність, їжа, рухоме і нерухоме
майно, жінки чи нащадки, обряди чи спілки мають над вами релігійно
магічну владу.

Обов'язок давати не менш важливий; її вивчення зможе прояснити, як люди

ставали міняйлами. Ми можемо відзначити лише кілька фактів. Відмовитися
дати, запросити, як і відмовитися взяти, тотожно оголошення війни; це
означає відмовитися від спілки та об'єднання. Крім того, дають тому, що
змушені це робити, тому, що одержувач має щось на зразок права власності
на все, що належить дарувальнику. Ця власність виражається і сприймається
як духовний зв'язок. Все йде і приходить так, ніби між кланами та
індивідами, розподіленими за рангами, статями та поколіннями, відбувався
постійний обмін духовної речовини, укладеної в речах та людях.

Взаємини договорів та обмінів для людей, з одного боку, і для людей і

богами — з іншого, прояснюють цілу область теорії жертвопринесення.

Однією з перших груп істот, з якими людям довелося вступати в договори і

які за своєю природою були покликані брати участь у договорах, виявилися
духи

мертвих та боги. Насправді, саме вони є справжніми власниками речей та

благ світу. Саме з ними було найнеобхідніше обмінюватися і
найнебезпечніше не обмінюватися. Але водночас обмін із нею був
найлегшим і надійним. Точний сенс і мета жертовного знищення служити
даром, який обов'язково буде відшкодований. Люди вірять, що купувати
треба у богів, і що боги вміють відшкодувати вартість речей.

Пізніше, у процесі еволюції правових і релігійних систем людей

вимальовується теорія милостині. Милостиня є наслідком морального
поняття дару і багатства, з одного боку, і поняття жертвопринесення з
іншого. Щедрість обов'язкова, тому що Немезида мстить за бідних і богів
через надлишки щастя і багатства в деяких людей, зобов'язаних їх
позбуватися. Це давня мораль дару, що стала принципом справедливості: і
боги, і духи згодні з тим, щоб частка, якою їм виділяли і знищували в
непотрібних жертвоприношеннях, служила бідним і дітям.

Висновки

Отже, основні елементи потлачу виявляються в Полінезії, навіть якщо там не

можна знайти інститут у цілому: принаймні обмін у формі дару там є
правилом. Але виділити цю правову тему лише в маорійському чи суто
полінезійському середовищі не дасть нічого, окрім демонстрації ерудиції.
Змінимо тему. Ми можемо показати, що принаймні обов'язок віддавати
поширений набагато ширше. Ми відзначимо також поширення інших
обов'язків і доведемо, що ця інтерпретація може бути застосована до багатьох
інших груп товариств.

6. Про словесні похоронні ритуали ( З есею «Обязательное выражение

чувств» із збірника «Общество. Обмен. Личность» ст. 125-133)

Цей предмет досліджували вже Роберт Гейтс та Дюркгейм. Перший

спробував пояснити погребальні культи, а другий використав їх, для того
щоб показати колективний характер ритуалу спасіння.

Похоронні словесні обряди в Австралії складаються з:

1) криків і завивань, які нерідко носять мелодійний і ритмічний характер;
2) голосінь, часто наділених в пісенну форму;
3) справжніх сеансів спіритизму;
4) розмов з покійним.

Зачатки культу мертвих у власне - факти

вельми пізні і досить малотипічні. З іншого боку, їх
колективний характер видно надзвичайно чітко; це публічні церемонії,
ретельно впорядковані, що входять в ритуал кровної помсти і визначення
відповідальності.
Марсель Мосс приводить приклад похоронного ритуалу племен району річки
Таллі, Австралія.

У них «у їх цей ритуал входять похоронні танці з довгими піснями.

Покійний (уже) висушений труп, який є об'єктом свого роду первісної
некропсії. І все поселення, всі присутні одноплемінники співають до
нескінченності, щоб надати танців ритмічність: (на їхній мові)
(Переклад): «Я задаюся питанням, де він (Кої, злий дух) тебе зустрів,ми
дістанемо зараз твої нутрощі і побачимо». Саме під цю мелодію
танцювальним кроком четверо чаклунів ведуть старого для
впізнання (і вилучення з трупа) зачарованого об'єкта, що викликав смерть. Ці
ритуали, нескінченно повторювані аж до вгадування,
завершуються іншими серіями танців. Один з них виконує вдова, яка,
роблячи крок вправо і крок вліво і розмахуючи гілками, виганяє духа Кої з
трупа свого покійного чоловіка. Тим часом решта присутніх
запевняють покійного, що помста відбудеться.»

Мосс говорить, що іноді спів племінники покійного виконують обряд доти,

доки фізично не почують відповідь покійного. Говорить також і про цікавий
метод колективного маятника: «труп, який несуть на плечах чаклуни,
відповідає на їхні запитання, захоплюючи їх у напрямку вбивці.»
Складні і розвинені словесні обряди демонструють нам дію тільки
колективних почуттів і уявлень, причому ці обряди мають навіть
характерне перевагу, що дозволяє нам зрозуміти групу, колектив у дії
або у взаємодії, якщо завгодно.

Обряди плачу і співання пісень.

Вони носять не тільки публічний і соціальний характер, та все ж їм не
вистачає індивідуального вираження почуттів.
Існує якийсь назначений час, коли всі починають вити, кричати, плакати в
один голос, а потім, коли «місію виконано» припиняють це робити. Існують
навіть так звані «носії жалоби», які продовжують плакати і горювати.

Приклади:
 «Крик за померлого» - дуже поширений звичай на
південному сході Квінсленда. Він триває так само довго, як і час
міжпершими і другими похоронами *. Йому відведено найточніший
час і періоди.
Протягом приблизно десяти хвилин на схід і захід сонця будь – яке
селище, в якому є небіжчик, плакало, завивало і тужило. Існувало навіть
справжні змагання, хто сильніше і голосніше плаче.
 Точно визначались і плакальники, які були зобов’язані це робити.
 Плакальники ніяк могли бути і не ріднею померлого, але мусили
виконувати свій можна сказати «обов’язок» перед плем’ям =
демонстрація трауру юридично зобов’язувалась юридично.
 Якщо спорідненість встановлюється по материнській лінії, батько чи
син не беруть активної участі в траурному обряді.
 Плачуть, завивають і співають не тільки певні індивіди, але індивіди і
юридично, і фактично належать виключно до однієї статі.
 Погребальні обряди майже повністю доводилось виконувати жінкам.
Чому? 1)Жінка - істота minons resistentiae [мінос резістенціе - з меншою
силою опору], на яку покладаються і яка приймає за обов’язок тяжкі
обряди, так само як це відбувається з чужинцями.
2) Жінка - істота, що знаходиться в більш тісних відносинах зі злими силами:
її менструації, чаклунство, проступки роблять її небезпечною. !Її вважають
в якійсь мірі відповідальною за смерть чоловіка!.
3)У більшості племен чоловікові, воїну якраз заборонено кричати з приводу,
зокрема від болю, особливо при ритуальних тортурах.
Важливо зазначити: цю роль в буквальному сенсі слова відіграють жінки, які
визначаються деякими правовими відносинами.
Зазвичай це матері, сеcтри і особливо вдова покійного.
Вдова може співати і плакати місяцями!
 Жахливий факт: Велику частину часу ці плачі, крики і співи
супроводжуються умертвінням плоті, часто вельми жорстоким, яким ці
жінки (одна або кілька) піддають себе як раз для того, щоб
підтримувати біль і крики.
 Жінки мусять виконати встановлену кількість криків.
 Завжди присутня справжня людська щирість у ритуалах = соціальний
характер.
Природа і ідеологічний зміст цих криків:
 Найчастіше вони ритмічні і музикальні, співаються жінками в унісон.
 Стереотипність, ритм, унісон – явища одночасно фізіологічні і
соціологічні.
 Обряди можуть також затягуватися і еволюціонувати
 В інших випадках вони утворюють чергуються хори; іноді разом з
жінками в них беруть участь і чоловіки.
Крики мають свій контекст. Крик бау – бау на двох низьких тонах в унісон
плакальщицями у племен арунта і лорітья = заклинання, вигнання, знищення
порчі.
Співи: та сама природа – ритмічність мелодійнись колективність. Зміст =
колективний характер.
 Існують плакальщиці, проклинальщиць  проклинають вбивцю
(+магічний характер).
 Деякі з пісень дуже примітивні і зазвичай складаються в вигуку,
затвердження, запитуванні.
Приклади: «Де мій єдиний племінник», «Чому ти мене тут покинув?»
«мій чоловік/син помер!» = 2 теми: питання і ствердження  1- звернення
до покійника або його закликання, 2 – розповідь про померлого
(ствердження).
Відсутність ліричності, елегійності. ВИЙНЯТОК: елементи деяких
почуттів(лайки, прокляття чаклунів) в описі країни мертвих.
В цілому почуття не відкидаються, але рівень фактажу і стверджень
високий і панівний.
 Висновок
Психологічна/ інтерпсихологічно точка зору. Отже, велика категорія
словесних виразів почуттів і емоцій у досить значної частини населення
цілого континенту містить в собі тільки колективне начало, а воно в свою
чергу анітрохи не перешкоджає інтенсивності почуттів, зовсім навпаки. ці
колективні, одночасні вираження почуттів індивіда і групи, що володіють
моральною цінністю і примусової силою, не просто демонстрації; це знаки,
зрозумілі вирази, коротше - мова. Ці крики становлять хіба що фрази і слова.
Їх треба вимовляти, але вимовляти саме тому, що вся група їх розуміє.

Отже, свої власні почуття не просто виявляють, їх виявляють для інших,

оскільки вони мають бути висловлені. Їх виявляють заради себе,
висловлюючи над іншими й у повідомлення іншим.

5. Про дар та обовязки їх повертання (Глава І. З есею про «Досвід про

дар») (з збірника «Общество. Обмен. Личность» ст. 144-164)

Система договірних подарунків на островах Самоа поширюється далеко за

межі одруження; вони супроводжують такі події, як народження дитини,
обрізання, хвороба, настання статевої зрілості дівчини, похоронні обряди,
торгівля.

Потім чітко простежуються два істотні елементи потлачу у власному

розумінні: честь, престиж, мана, яка несе з собою багатство, і безумовний
обов'язок відшкодовувати дари під загрозою втратити ману — владу,
талісман та джерело багатства.

Після свят народження, після отримання та повернення олоа і тонгу, інакше

кажучи, чоловічого та жіночого майна, чоловік і дружина виявлялися не
багатшими, ніж раніше. Але вони відчували задоволення від того, що бачили
і вважали високою честю отримати безліч майна, зібраного з нагоди
народження їхнього сина. З іншого боку, ці дари можуть бути обов'язковими,
постійними, без будь-яких поставок у відповідь, крім породжує їх правового
стану.

Дитина є «каналом, через який майно корінної сім'ї (тонгу) продовжує

перетікати з сім'ї дитини на цю сім'ю. З іншого боку, дитина для її батьків є
засіб добитися чужого

майна (олоа) належить родичам, що прийняли його, протягом усього часу

проживання у них дитини.
Предмети таонга, принаймні теоретично правничий та релігії маорі, дуже
тісно пов'язані з особистістю, кланом, землею: вони провідники своєї «мани»,
магічної, релігійної та духовної сили. У маоріїському праві правовий зв'язок,
зв'язок за допомогою речей - це зв'язок душ, так як річ сама має

душею, походить від душі. Звідси випливає, що подарувати щось

комусь це подарувати щось від свого «Я».

У цій системі ідей вважається ясним і логічним, що треба повертати іншому

те, що реально складає частинку його природи та субстанції, тому що
прийняти щось від когось означає приймати щось від його духовної сутності,
від його душі.

Затримувати в себе цю річ було б небезпечно, смертельно, і не просто тому,

що це не дозволено, але також і тому, що не лише морально, а й фізично і
духовно речі, що йдуть від особистості, ця сутність, їжа, рухоме і нерухоме
майно, жінки чи нащадки, обряди чи спілки мають над вами релігійно
магічну владу.

Обов'язок давати не менш важливий; її вивчення зможе прояснити, як люди

ставали міняйлами. Ми можемо відзначити лише кілька фактів. Відмовитися
дати, запросити, як і відмовитися взяти, тотожно оголошення війни; це
означає відмовитися від спілки та об'єднання. Крім того, дають тому, що
змушені це робити, тому, що одержувач має щось на зразок права власності
на все, що належить дарувальнику. Ця власність виражається і сприймається
як духовний зв'язок. Все йде і приходить так, ніби між кланами та
індивідами, розподіленими за рангами, статями та поколіннями, відбувався
постійний обмін духовної речовини, укладеної в речах та людях.

Взаємини договорів та обмінів для людей, з одного боку, і для людей і

богами — з іншого, прояснюють цілу область теорії жертвопринесення.

Однією з перших груп істот, з якими людям довелося вступати в договори і

які за своєю природою були покликані брати участь у договорах, виявилися
духи

мертвих та боги. Насправді, саме вони є справжніми власниками речей та

благ світу. Саме з ними було найнеобхідніше обмінюватися і
найнебезпечніше не обмінюватися. Але водночас обмін із нею був
найлегшим і надійним. Точний сенс і мета жертовного знищення служити
даром, який обов'язково буде відшкодований. Люди вірять, що купувати
треба у богів, і що боги вміють відшкодувати вартість речей.
Пізніше, у процесі еволюції правових і релігійних систем людей
вимальовується теорія милостині. Милостиня є наслідком морального
поняття дару і багатства, з одного боку, і поняття жертвопринесення з
іншого. Щедрість обов'язкова, тому що Немезида мстить за бідних і богів
через надлишки щастя і багатства в деяких людей, зобов'язаних їх
позбуватися. Це давня мораль дару, що стала принципом справедливості: і
боги, і духи згодні з тим, щоб частка, якою їм виділяли і знищували в
непотрібних жертвоприношеннях, служила бідним і дітям.

Висновки

Отже, основні елементи потлачу виявляються в Полінезії, навіть якщо там не

можна знайти інститут у цілому: принаймні обмін у формі дару там є
правилом. Але виділити цю правову тему лише в маорійському чи суто
полінезійському середовищі не дасть нічого, окрім демонстрації ерудиції.
Змінимо тему. Ми можемо показати, що принаймні обов'язок віддавати
поширений набагато ширше. Ми відзначимо також поширення інших
обов'язків і доведемо, що ця інтерпретація може бути застосована до багатьох
інших груп товариств.