Семінарське завдання 2.

Роботу виконала Слюсаренко Ганна.

3)Ритуал- певний тип дій, який служить меті висловлювання віри чи прихильності певним
символічним системам. З погляду етнографів, етнологів та культурантропологів обряд - це
стилізована і символічна дія, яка проводиться з метою вплинути на дійсність. Соціологічне
визначення ритуалу має загальний характері й обряд сприймається як соціально регульована,
колективно здійснювана послідовність дій, які не змінюють ситуацію у фізичному сенсі, а
переробляють символи і призводять до символічної зміни ситуації.

Більшість дій, скоєних первісною людиною, можна зарахувати до розряду обряду, ритуалу,
церемонії, т.к. все важливе, ним скоєне, було наслідуванням початковим діянням богів і предків,
які розуміються як вічні і правильні. Тільки те, що повторювало первісний образ, даний богами,
могло бути істинним і реальним у світі. Шляхом відтворення цього сакрального архетипу людина
проникає у міфологічний час. Таким чином, здійснювався зв'язок між світом сакральним та
звичайним.

Функції ритуалу: соціалізація індивіда, інтеграція суспільства, підтримка та оновлення традицій, і

цінностей, стабілізація соціального і космічного порядку.

Можна класифікувати ритуали залежно від своїх функцій.

Кризові ритуали проводятся індивідом чи групою у критичні періоди життя або як відповідь на
гостру та невідкладну проблему( танець дощу).

Календарні ритуали проводяться регулярно з настанням передбачуваних природних явищ.

Ритуали інтенсифікації позначають сукупність обрядів різних типів: кризових, календарних та

інших, здійснюваних для того, щоб протистояти порушенню рівноваги групового життя,
викликаного або внутрішніми, або зовнішніми причинами.

Ритуали переходу пов'язані з послідовним проходженням індивідом стадій свого життєвого шляху
та наголошують на моментах зміни індивідуальної ідентичності

Ритуали спорідненості, причому вони не стосуються спорідненості по крові або шлюбу, а

споріднених відносин, що сформувалися на основі функціональних взаємозв'язків. Такі,
наприклад, ритуали взаємин членів сім'ї з хрещеним батьком чи хрещеною матір'ю.

Для ритуалів притаманне переконання у виправданості та дієвості процесу. Сприймаються як

священнодійство, що змінює людину та всесвіт. Реліктові ритуали, що здійснюються автоматично і
втрачають первісне обґрунтування, перетворюються на звичаї чи/та забобони. Ритуальні заборони
(табу, гейси) у традиційних суспільствах розглядають як інакшу форму реліктових релігійних
практик.
Семінарське завдання 2.2

6) Зразки українського народного багатоголосся почали досліджувати та записувати на слух у 19 ст.

Збирання багатоголосного фольклору розвинулося у 20–21 ст. з появою звукотехнічних засобів
аудіозапису.

Збереглися такі типи українського народного багатоголосся:

гетерофонія;

бурдонна діафонія;

монофонія (монодія);

кантове (див. Кант) триголосся (гомофонія);

підголосково-поліфонічне функціональне дво- та триголосся (підголоскова поліфонія).

Різні принципи узгодження голосів у багатоголосому складі визначають ту чи іншу музичну

фактуру, тому типи й різновиди народного багатоголосся є фактично різновидами народнопісенної
фактури.

Гетерофонію, яка переважає у ранній обрядовій пісенності, створює поєднання дещо відмінних,
але споріднених між собою варіантних мелодичних ліній. Відсутність між ними інтонаційного
контрасту, незначна висотна відстань між голосами зумовлюють часте поєднання їх в унісон
(спільний звук, у якому сходяться всі голосові лінії). Тимчасові унісонні фрагменти в гетерофонній
фактурі зазвичай чергуються з різними інтервалами (рідше акордами), утвореними висотними
розходженнями голосів між унісонними сегментами наспіву. Гетерофонія поділяється на два
основних різновиди: невпорядкована та впорядкована. Невпорядкована (дисонантна) гетерофонія
— найархаїчніший різновид народного багатоголосся в Україні й загалом у слов’ян. Для неї
характерне розгалуження мелодії на рівноправні голоси, що звучать в одному регістрі, рухаються
від унісону до унісону й розходяться, утворюючи дисонантні інтервали й співзвуччя. Дисонантна
гетерофонія існує на півночі Центрального Полісся, музичний стиль якого передбачає багату
орнаментацію наспіву. Упорядкована консонантна гетерофонія виникає на пізнішій стадії розвитку
музичного мислення. Вона поширена на більшій частині українських етнічних земель (за винятком
південно-західних і західних, де питомим є одноголосся). Основна мелодична лінія розходиться на
консонантні інтервали (найчастіше терції, у кадансах унісони).

Бурдонна діафонія — другий архаїчний тип фактури, який зберігся у традиційній вокальній та
інструментальній музиці багатьох народів світу. В Україні поширений у Центральному та Східному
Поліссі, на Лівобережжі (північ Полтавщини) та в Карпатах. Провідною в цьому типі народного
багатоголосся є рельєфна мелодична лінія верхнього голосу (у виконанні часто сольна), поєднана з
гуртовим нижнім голосом, що має постійну висоту (інша назва «педаль»). Цей звук повторюється
синхронно з верхнім голосом (часто з елементами орнаментики) у ритмі складів пісенного тексту
(т. з. еквіритмічний бурдон). У неопорних частинах мелодії вертикаль утворює дисонантні
інтервали, подібно до невпорядкованої гетерофонії. Бурдонне двоголосся характерне і для
давньої вокально-інструментальної та інструментальної музики (дримба, колісна ліра, дуда, деякі
типи аерофонів тощо).

Монофонія (монодія) — гуртовий унісонний (одноголосий) спів. Здавна поширений на південному

заході українських етнічних земель. Виявляє історичний зв’язок із європейськими (західними,
південними й східними) музичними традиціями, зокрема Середземномор’я. В українському
етномузикознавстві гуртову монодію визнано типом багатоголосся. Оригінальні територіальні
стилі поширені на Наддністрянщині (південному Поділлі, Буковині, Покутті, Закарпатті та ін.).
Різновидами унісонного співу є характерний для Поділля спів в октаву — поєднання унісону із
сольним октавним фальцетним «тончиком» (див. Фальцет) — або у дві октави, якщо співають
водночас чоловічий і жіночий гурти (Наддністрянщина).

Гетерофонія, бурдонна діафонія та монофонія характерні переважно для давніх обрядових (лише
частково для ранніх ліричних) пісень і є формами функціонального одноголосся: у гетерофонії
провідний голос розгалужується на споріднені мелодичні лінії, у монофонії він єдиний і не
допускає розгалужень, у бурдонній діафонії доповнюється нижнім голосом постійної висоти.