1

Теорія інтонування у хоровому виконавстві – теоретична система

усвідомлення музики.

Інтонаційна теорія –це наука про специфіку музичного мислення, про

виразність музики та музичне виконавство. Одним з перших теоретиків теорії
інтонування був Б.Асафьєв. У його грунтовній праці «Музична форма як
процес» відображені закони усвідомлення музики та музичного інтонування.
За його словами, музика повинна бути живою мовою.

Тон та тоновість. В основі інтонування лежить звук. Звук не просто живе у

просторі, він має певну інтонацію. Інтонація притаманна і слову і звуку.
Інтонація – це підвищення чи пониження тону голосу, манера, що
відображає почуття людини, точність звучання голосу та інструменту. Тобто
усіляка інтонація складається з таких компонентів: висота, тембр,
інтенсивність та довжина (темп). У хоровому мистецтві хормейстер створює
звук. Якість цього звуку залежить від так званого вокального слуху
хормейстера.

Інтонування існує у широкому та вузькому значенні цього слова.

Інтонування як чистота інтонації та інтонування як «вокальне « відчуття
напруженості інтервалів у їх взаємозв’язку. Тобто, найяскравіше
закономірності інтонування у вокальній музиці, де зливається слово та тон.

Інтонування – це процес виявлення співвідношення компонентів інтонації.

Процес цей не випадковий, а ретельно вивірений. Саме ретельне вивчення,
осягнення, усвідомлення звукоутворення в інтонуванні і є основним
завданням виконавства. Інтонуванням завжди керує інтелект.

Інтонувати музику –це значить знаходитися у певній системі звуковисотних

співвідношень; це необхідність, відчуття «пружності» та вагомості зв’язків у
кожному інтервалі. Звідси, ствердження, що без виховання у собі
«вокального» відчуття напруження інтервалів та їх взаємодії складно стати
2

музикантом, а тим паче хормейстером. Саме у співі виявляються

закономірності людської інтонації – злиття тону і слова.

Немає музики і без дихання, яке управляє природним ритмом, а це і є якість

інтонації. Дихання- це ознака життєздатності музичного становлення, ним
воно обумовлюється. У співі життя відчувається крізь дихання.

Мовні інтонації та динаміка людського дихання лежать в основі інтонування

музики. Дихання притаманне і інструментальній музиці. Дихання обумовлює
виконавський процес, проявляючись і у формотворенні, і у розподілі енергії
музичного тла, що звучить. , і у впливі та технічну сторону виконання.

Інтонаційність і дихання нерозривно пов’язані з мелосом. Мелос і є

проявленням дихання та інтонації. Саме у пісенності , кантилені
заключається тепло, сила та велич музики.

Ступенем оволодіння мелосом музики обумовлюється формування і

розвиток музичного мислення виконавця, а також його виконавська культура
у цілому. Музична форма у виконавському процесі - це процес становлення
музики, вибудувана її схема. Для виконавця важливо зрозуміти форму твору
у діалектичній єдності її органічних елементів. Треба розуміти чому так чи
інакше будується певний твір. Таким чином, інтонаційність, дихання , мелос
є формотворчими елементами.

Проблеми інтонування органічно увійшли у зміст та логічну структуру

теоретичного осмислення хорового виконавства. Смисл виконавського
мистецтва - у схрещенні двох начал- осмисленні та відтворенні музики.
Тобто музику треба аналізувати, щоб її виконувати. Саме у процесі аналізу
виявляється усе необхідне для її виконання.

Таким чином, інтонування – це активність інтонаційного слуху, мелос,

процесуальність музичної форми, виявлення реального змісту музики як
втілення звукового світу людини, проявлення у музиці духовного світу
людини.
3

Становлення
виконавського
інтонування

Диригент як провідник
композиторського
задуму
(аналіз тексту)

Виконавське мислення
диригента

Виконавська
Дихання (темп, метр, драматургія та засоби
Виявлення мелосу ритм, інтонація) виконавської
виразності

Виявлення музичної
форми

Інтонування та диригентський жест.

1. Пластичність диригентського жесту.
2. Диригентський малюнок
3. Розвиваючі жести.
4. Засоби створення кульмінації.
«Метод симфонізму» у виконавстві: він важливий виконавцю як метод, що
дозволяє викрити сили руху музичного втілення композиторських ідей та
образів, віднайти «Драматургічне сплетіння» та особливості формотворення.
Все це обумовлюється вмінням музиканта «чути музику», тобто
усвідомлювати її сили руху. На це спрямована інтонаційна активність слуху,
усвідомлення слуху як творчого явища.
4

Більш глибоко вивчає теорію інтонування В.Москаленко (завідував кафедри

інтерпертаціїї НМА ім.Чайковського).

Основні поняття інтонаційної теорії за В.Москаленко:

1. музичне мислення - це мислення музично-образними уявленнями, які

засвоєні пам'яттю шляхом музично-інтонаційного слухового досвіду, що є
результатом повторних музичних сприймань»

2. Для музичного мислення є важливим весь інтонаційний досвід, а не лише

той, що виражений мовою музики. Крім індивідуального слухового досвіду,
музичне мислення спирається також на соціальний (суспільний)
інтонаційний досвід. Явище, яким охоплюються сутнісні властивості
інтонаційного досвіду у будьяких його проявах, називається інтонаційністю.
3. Інтонаційність як засіб самовираження та спілкування займає дуже
важливе місце у житті людини. Спираючись на інтонацію, людина вступає у
діалог з постійно вібруючими ритмами всесвіту, соціуму, зі своїм життєвим
оточенням та конкретною життєвою ситуацією.

4. У полі зору музикантів зазвичай знаходиться інтонація, що виражається у

звучанні слова або музики. Однак сфера інтонаційного спілкування цим не
обмежується. Крім інтонації, вираженої звучанням, ми віднаходимо ще дві
форми інтонаційності, що сприймаються: а) зором; б) тілесним дотиком.

5. Спільну підставу для слухової (аудіальної), зорової (візуальної) та

дотичної (тактильної) форм інтонаційності ми знаходимо у єдиній
психофізичній природі її творення.

6. Для характеристики комунікативних властивостей інтонації доцільно

звернутися до сфери побутового спілкування і порівняти у цьому плані
інтонацію та слово.

7. Слова володіють закріпленими за ними стабільними значеннями. В

тлумачних словниках значення слів роз'ясняються чи то як певний клас
5

предметів, явищ, станів, чи то як їхня характеристика, чи то як певний спосіб

дії тощо. Але цього не можна сказати про інтонаційну мовну систему, котра у
плані, що розглядається є поза-поняттєвою.

8. В лінгвістиці виділяються три головні функції слова: комунікативна,

номінативна (призначення слова називати предмети) та естетична.
Інтонацією, перш за все, реалізуються комунікативна та естетична функції.
За деякими винятками (наприклад, при звукозображальності) інтонація не
відсилає нас до предмета, конкретного способу дії тощо. Тим більше, вона не
називає предмети чи ознаки будьчого. Інтонацією передається наше
ставлення до вказаних характеристик.

9. Інтонаційністю є поза-поняттєва тілесно-характеристична система

спілкування, якою виражається (в аудіальних, візуальних або тактильних
формах) ситуативний емоційно-психологічний стан індивіда.

10. «Зрима» інтонаційність може виражатися процесуально, а може – як

«застигла» у часі. У «застиглій» формі передаються вихоплені з життя
моменти інтонаційного руху, що начебто призупинений на мить.

11. Інтонація, що виражена в звучанні, передається тільки процесуально.

Інша справа, що вона може збиратись в одномоментне слухове уявлення і у
такій «спресованій» формі зберігатися в пам'яті. А потім – знову набути
процесуально розгорнутого характеру.

12. У деяких видах художньої творчості ми спостерігаємо комплексні

прояви інтонаційності, які поєднують різні форми її вираження. Роль
комплексних проявів інтонаційності особливо наочно простежується в
музичному виконанні. Тут інтонаційність включає, окрім самого ефекту
звучання, м'язово-рухову складову – власне виробництво звучання.

13. У світі інтонації кристалізуються її певні типи. Однак сама інтонація (в

аудіальному, візуальному чи тактильному, побутовому чи художньому
проявах) – завжди результат неповторного смислового акту.