1 Походження терміну „фольклор“, його ознаки

Термін „фольклор“ походить від англійського folk - рід, народ, lore - знання, що разом означають
„народна мудрість, народознавство“. Одним із перших цей термін використав англієць В. Томс,
котрий 1846 р. під псевдонімом А. Мертон надрукував у часописі “Атенеум“ (№ 982) статтю “The
Folklore“. В українській фольклористиці у 80-х роках ХХ ст. термін одним з перших почав
використовувати М. Драгоманов, але й до сьогодні він не знайшов загальноприйнятого визначення.
Поряд із вищенаведеним терміном співіснують і такі: народна словесність, народна поетична
творчість, уснопоетична творчість. Головна функція фольклору - це задоволення природної
потреби у самовираженні й спілкуванні. Серед основних ознак слід виділити усну форму
поширення і передачу між людьми засобом безпосередньої комунікації. Значна роль при цьому
відводиться пам'яті, з допомогою якої фіксуються сюжети, тексти, форми, стереотипи. Текст
народної поезії не мав автора, тобто був анонімним, щоразу народжувався як нова форма, тобто
усне „текст-слово“ було варіативним. Кожний твір був колективним - це означало, що кожен слухач
мав можливість додати до чужого своє, тобто його автором була колективна мовна особистість у
певному фольклорному соціумі. Фольклорний текст був імпровізійним, виконавець не просто
відтворював текст, але й був співавтором прочитаного, проспіваного ( це характерна ознака казок,
легенд, частівок, бувальщин, коломийок). Однією з важливих рис фольклору є зображення
внутрішнього світу героїв через „прихований психологізм“, тобто через дії і взаємини персонажів з
навколишнім середовищем, певні зовнішні обставини тощо. Саме на основі типізації виникають і т.
зв. психологічні фольклорні символи-асоціації (тополя-жінка). Психологізмом позначені весільні
пісні, голосіння, думи, історичні пісні, казки, балади, ліричні пісні. У цих жанрах наявне
відображення психологічного переживання горя (голосіння), і психологічної індивідуалізації героя
(думи), і драматизму ситуації (балада). Напевне, найбільший інтерес для психологічного аналізу
представляють ліричні пісні, адже їх основу становлять почуття, переживання. Психологізм жанру
допомагає передати фольклорне слово, емоційно-забарвлені звертання („милий голубе мій“,
„серце моє“) тощо. Фольклор перебуває у тісному зв'язку з обрядами, традиціями. Весільні пісні
супроводжують весільний обряд, голосіння - поховальний, жнивні - жниварський тощо. Сьогодення
коригує ознаки фольклорності, вносить зміни, доповнення. Сприяють цьому процесу і засоби
масової комунікації: преса, радіо, телебачення, Інтернет. Новітнє фольклоротворення часто
відображає співвідношення і взаємозалежність індивідуального й колективного, традиційного і
новітнього, але неодмінною умовою входження твору у фольклоризацію є його побутування за
законами усної традиції. Фольклор - цінний матеріал як у моральному, так і в розумовому та
естетичному розвитку покоління незалежної України. В той же час доля фольклору у ХХІ столітті
дедалі більше фіксується як занепадаючий „фольк-арт“ (В.Погребенник).

У фольклорі виражені етичний та естетичний ідеали народу, найважливіші принципи народної

педагогіки. Народна творчість є важливою також для вивчення ментальності її носіїв. Як складова
слов'янської словесності, український фольклор містить чимало спільного з усною народною
творчістю неслов'янських народів - фіннів, литовців, румунів. Однак, за свідченням науковців,
найбагатший фольклор - все ж український, сформований на трипільській культурі у 6 - 4 ст. до н.е.;
українці „одарені з природи великими музикальними здібностями і поетичним талантом, мають у
порівнянні з іншими східнослов'янськими народами найбагатшу, найбільш розвинену народну
поезію“[10]. Українці, на думку багатьох дослідників, психологів, фольклористів (зокрема
Є.Онацького, М.Цимбалістого, М.Шлемкевича, О.Кульчицького, Д.Чижевського, а також
М.Костомарова, І.Нечуя-Левицького, В.Липинського та ін.), характеризуються такими ознаками:
інтравертність вищих психічних функцій у сприйнятті навколишньої дійсності; прояв
сентиментальності, чуттєвості, любові до природи; анархічний індивідуалізм, що виявляється в
різних формах цілеспрямованості до власної волі. До позитивних національних рис українців
дослідники відносять працьовитість, гостинність, тяжіння до освіти, статичність у сімейних
стосунках, прагнення до духовного життя, повагу до дорослих, мужність, здоровий оптимізм,
прагнення до незалежності. Серед негативних рис національного характеру українців відзначають
взаємне нерозуміння, схильність до анархізму, невизначеність, імпульсивність, індивідуалізм. Тому
для образу українського народу у фольклорі характерна недостатня соціальна активність,
відсутність згуртованості, що інколи приводить до втрати національної ідентичності, розвитку
комплексу „малоросійства“ [13 ]. Поняття “фольклор України“ та “український фольклор“. Фольклор
України складають, окрім українського, фольклор росіян, білорусів, поляків, болгар, кримських
татар, німців, представників інших народів, що проживають у нашій країні. Поняття “український
фольклор“ стосується усної народної творчості українців, що проживають в різних регіонах України.

2 Фолькло́р (англ. folk-lore, букв. — народна мудрість; народне знання)[1], або усна наро́дна

тво́рчість — колективна художня літературна і музична творча діяльність народу, яка
засобами мови зберегла знання про життя і природу, давні культи і вірування, а також відбиток
світу думок, уявлень, почуттів і переживань, народно-поетичної фантазії.
Сюди належать різножанрові твори, що виникають в певному середовищі, передаються усно з
давніх-давен, зазнаючи певних змін, мають ритуально-магічне, обрядове, естетичне,
розважальне або/і виховне значення. Термін «фольклор» вперше використав 1846 року
англійський археолог Вільям Томс[en].
Основні літературні жанри фольклору — перекази, пісні, казки, епос; музичні — пісні,
інструментальні наспіви і п'єси; театральні — драми, сатиричні п'єси, театр ляльок; а
також танці. Фольклор є історичною основою світової художньої культури, джерелом
національних художніх традицій, а також виразником народної свідомості та ідентичності.

Дослідники зазначають, що фольклорний жанр - це сукупність творів, об'єднаних спільністю

поетичної системи, побутового призначення, форм виконання і музичної форми. Існує і таке
визначення: це тип словесної (часто також музичної) форми, усталеної в народному побуті та
пов'язаної з повторенням певних змістових елементів. Проблема жанру пов'язана з проблемою
„виконавець - слухацька аудиторія“ (у літературознавстві: письменник - читач). Фольклорні жанри
живуть не ізольовано, а розвиваються в тісних взаємозв'язках. Найпоширеніші в світі і водночас
спільні жанри - це міф, обрядова пісня, казка, прислів'я.

Існують різні класифікації фольклорного матеріалу. В основу існуючих класифікацій покладено

різноманітні критерії і аспекти: вербальний, етнографічний, музикологічний, хореографічний,
регіональний тощо.

Найбільшу поширеність здобула жанрова класифікація, тобто поділ фольклорного матеріалу на

обрядовий і позаобрядовий.

В усній народній творчості повноцінно представлено три роди мистецтва: лірика, епос, драма.
Фольклор поділяється на поетичний, прозовий, драматизований. Прозовий фольклор
представлений казками, небилицями, легендами, переказами, билинами, оповідками,
оповіданнями.

До поетичної народної творчості належать: пісні, голосіння, думи, билини, приказки, примовки,
прислів'я, каламбури, вітання, прокльони, побажання, афоризми, тобто пареміографічні жанри, які
в образній формі відображають найсуттєвіші сторони навколишнього середовища, суспільних і
родових відносин.

Пісні, наприклад, класифікуються таким чином: трудові, колядки, щедрівки, веснянки, купальські,
петрівчані, обжинкові, гребовецькі, весільні, ігрові, хороводні та ін.

До епічного жанру належать: думи, балади, історичні пісні.

Кожному фольклорному жанру властиві певні ознаки. Зокрема в думах, історичних, соціально-
побутових піснях наявне соціальне, громадське звучання. Ліричні пісні про кохання і балади
характеризуються емоційними особливостями.

Герой у ліричних піснях, як правило, знаходиться поза планом розповіді, наявний монолог-
розповідь. Дія відбувається або в даний момент, або в минулому, або ж іде мова про майбутнє
героя.

Натомість у думах, історичних піснях, баладах, солдатських, рекрутських, наймитських піснях

найчастіше маємо поєднання кількох часових планів. Це дозволяє показати еволюцію подій,
настроїв і переживань героїв.

Для народнопісенних жанрів характерні силабічні групи (коліна) із 3 - 4 складів з одним наголосом
та силабічні групи (коліна) із більшою кількістю складів і двома основними наголосами. Наприклад,
коломийковий ритм складається із двох чотирискладових і одного шестискладового колін, які
повторюються двічі.Для фольклорних жанрів може бути характерне народнопісенне римування, тобто
розташування рим у певному порядку: перехресному - абаб, суміжному - аабб, кільцевому - абба,
трапляється внутрішнє римування.
 3 Усна народна творчість і професійна художня література

Усна народна творчість, як і художня література взагалі, є словесною поетичною творчістю, тому
між ними існує тісний зв´язок. Він починається з того, що усна народна творчість є джерелом
виникнення літератури. Кажучи словами В. Проппа, «фольклор — лоно літератури, яка виникає з
фольклору. Фольклор є доісторією літератури». Тому може виникнути запитання: Чи не може
фольклор увійти у сферу досліджень літературознавства; чи не доцільно було б об´єднати
фольклористику з літературознавством?
Проаналізувавши літературні та фольклорні тексти, а також їх жанрові системи, можна побачити,
що між усною народною творчістю та літературою є значно більше відмінного, ніж подібного, і
навіть спільні риси є зовнішніми, відрізняючись внутрішнім змістом.
Серед ознак, характерних для усної народної творчості та літератури, першою, безумовно, є
мова, за допомогою якої творяться і функціонують народнопоетичні та літературні твори. Але ця
риса є відмінною у народній та авторській творчості, оскільки для першої властива простонародна,
діалектна (часто говіркова) мова, а для другої — літературна (як протиставлення до нелітературної
мови чи живого мовлення; якщо автор при написанні літературного твору використовує діалект, то
він це робить з художньою ціллю, і в цьому випадку мовні характеристики стають додатковими
поетико-стилістичними ознаками).
Наступним чинником, що зближає усну народну творчість та літературу, є жанрова система. У
своїх класифікаціях народне та професійне словесне мистецтво частково збігаються за родами та
жанрами. Говоримо «частково», бо є жанри, специфічні тільки для народної творчості (наприклад
голосіння чи замовляння), і навпаки — властиві лише для літератури (повість, роман).
Художні засоби, які використовуються в обох видах словесної творчості, як і жанрові
характеристики, належать до сфери поетики. Розгляд поетики як «сукупності прийомів для
вираження художніх цілей і світу думок та емоцій», дає підставу до висновку, що художні засоби,
слугуючи в усній народній творчості та літературі різній меті, виконують в них і відмінні
зображально-виражальні функції. Так, у народній творчості епітети, метафори, порівняння, як
правило, сталі, традиційні, а в літературі їх оригінальність є необхідною умовою, при чому тут
навіть традиційні художні засоби наповнюються новим змістом.
Окрім уже відзначених відмінностей, усна народна творчість у порівнянні з літературою має ще
ряд специфічних рис, які відрізняють фольклор від авторської творчості.
Однією з істотних відмінностей є характер творення та побутування текстів: у народній
словесності — в усній формі, в літературі— в письмовій. Це пов´язано з тим, що фольклор виникає
у дописемний період як система поглядів, обрядів та магічних ритуалів, які передаються в усному
мовленні з покоління в покоління, зберігаючись у народній пам´яті. Професійна література
зароджується значно пізніше на основі письма і твориться в середовищі освічених людей.
На відміну від літературних творів, які обов´язково мають конкретного автора (ім´я його, як
правило, відоме), народнопоетичні твори не мають автора, і в цьому виявляється їх анонімність
(невідоме авторство). У цьому усна народна творчість «ґенетично пов´язана з мовою, яка теж ніким
не вигадана, і не має ні автора, ні авторів... Вона виникає і змінюється цілком закономірно і
незалежно від волі людей, всюди там, де для цього в історичному розвитку народів склалися
відповідні умови». Із цим пов´язана ще одна специфічна риса народної словесності —
колективність. Літературний твір має свого автора, індивідуальність якого (погляди, думки,
ставлення і т. д.) відображена в тексті. Це не означає, що письменник відірваний від народного
середовища, але думки, висловлені ним, не завжди збігаються із загальноприйнятими. Він може
випереджувати свій час, може виявляти відмінне від інших ставлення до навколишнього світу,
може «полемізувати» зі своєю епохою. Властиво, письменник майже ніколи не висловлює думок
«загальнонародних», і в цьому плані література є відображенням не дійсності, а художньо-
мистецького світу її творців. Усна народна творчість твориться колективно.
Кожен твір у процесі побутування, передаючись з уст в уста, проходить своєрідне шліфування з
точки зору народного ставлення до моралі, життєвих засад. Навіть коли окремі виконавці вносять
свої зміни, відповідно до власних поглядів і уявлень, то в народі зберігаються лише ті твори чи їх
елементи, що повністю відповідають загальному світобаченню. Все «чуже», «невідповідне»
втрачається, відсіюється, і народними стають тільки ті тексти, що повністю відповідають
загальноусталеним нормам. Таким чином в усній словесності фіксується колективне ставлення до
світу і явищ в ньому, до людини і природи, в чому виявляється її народність. З приводу цього М.
Грушевський зазначав: «Твір не записаний — перепущений через усну традицію поколінь, часом
довгого ряду їх — тратить сі контури, обтирається, шліфується, як камінь, несений водою.
Колектив, властиво, цілий ряд колективів, через які сей твір переходить, мандруючи з покоління в
покоління, з краю в край, мають тенденцію стирати все індивідуальне, зв´язане з обставинами
місця й моменту, а полишати й розвивати найбільш загальне, яке віддає настрої питомі,
загальнолюдські, більше-менше спільні різним верствам, часам і місцям. Притім з такими творами
поводяться часто дуже свобідно: їх зміняють відповідно свому уподобанню, перероблюють,
комбінують — беруть з одного початок, з другого кінець. Часом заціліють імена осіб і місцевостей,
але до них причепляться зовсім нові факти; часом навпаки: затримується тема, але тратяться всі
вказівки на місце, час і особи. Усні твори, які перейшли через кілька країв, через кілька віків, не раз
тратять свій характер ґрунтовно — зістається тільки скелет фабули. Твори, які обертаються
приблизно в тім самім соціальнім, класовім і національнім окруженні, тратять менше, і не раз від
колективного шліфування багато виграють в естетичному розумінні та дістають більшу вартість як
вираз колективного настрою».
Особливості побутування творів фольклору спричиняють ще одну його специфічну рису —
імпровізованість. Кожен літературний твір, як правило, є неімпровізованим, оскільки, будучи
написаним і завершеним, вже не змінюється. Це пояснюється відмінностями процесів сприймання
народних та літературних текстів. У літературі процес сприймання здійснюється читачем через
посередництво тексту твору. За таких умов читач може погоджуватися чи не погоджуватися із
думками відсутнього автора, виявляти різне ставлення, але не може вносити змін у створений ним
текст.
У процесі сприймання народнопоетичних творів є дві величини — виконавець і слухач. Але цей
процес не можна ототожнювати зі сприйняттям літературного твору, оскільки виконавець не є
автором. Виконуючи твір, він не відтворює його дослівно, а вносить свої зміни, які можуть бути
різного типу: ними він може виявляти своє ставлення, заповнювати забуті місця тексту,
пристосовуватись до аудиторії (в залежності від віку слухачів, тощо). Таким чином фольклорний
твір побутує в постійному русі і зміні, чим відрізняється від літературного, який не змінюється.
При постійній змінності та імпровізованості народні твори, поширюючись на різних територіях,
під впливом багатьох факторів можуть набувати нових рис мовного плану (пристосовуючись до
певних діалектів), а також змістового (доповнення, вилучення чи інші зміни окремих елементів),
може змінюватись мелодія та драматургія, з якою вони пов´язані.
З часом один твір побутує в народі у кількох чи багатьох варіантах, що зумовлює таку
особливість народної словесності як варіантність. «У кожній місцевості відповідно до діалекту,
клімату, території і звичаїв нова пісня потроху змінюється: незвичні або надто індивідуальні її риси
затираються, діалектні форми однієї місцевості поступаються місцем іншим; відповідно до кращої
чи гіршої пам´яті співака одні строфи випадають, з´являються інші, вирвані з якоїсь іншої пісні, ці
знову підлягають поступовій зміні, і в такий спосіб пісня повільно розщеплюється на велику
кількість варіантів, в яких первісний мотив з часом підлягяє видозміні, затемненню або розвитку то
в один, то в другий бік і з яких потім за відповідних умов можуть постати окремі пісні з близькими,
але мало між собою схожими мотивами»7. Тому фольклорний твір не можна вивчати тільки в
одному записі. Для його аналізу потрібно зібрати максимальну кількість його варіантів. Варіантність
усної народної творчості як паралельне існування різних версій одного твору протиставляється
одиничності творів художньої літератури (якщо в художній літературі певний твір існує у кількох
авторських редакціях чи перекладах на інші мови, то така зміна має іншу природу).
Важливою рисою усної народної творчості є її зв´язок з традицією, тобто традиційність, що
виявляється у відносній незмінності фольклорних жанрів та їх поетичних систем. Якщо у народній
творчості і відбуваються певні зміни, то це дуже довготривалий процес, який часто охоплює
десятиліття, а то й століття. У цьому плані література значно відкритіша до всіляких змін, що
відбуваються в житті та суспільстві. Як індивідуальна творчість вона більше тяжіє до новаторства,
яке умовно є продовженням літературної традиції або її запереченням.
Окрім відмінностей між словесним фольклором та літературою, зумовлених різним творенням та
побутуванням, в них існує цілий ряд диференційних ознак у межах жанрової поетики. Це, перш за
все, викликано відмінностями у призначенні текстів обох сфер. Якщо у літературі основною
функцією є художньо-естетична, то у фольклорі на перший план виступає його утилітарне
призначення (наприклад, замовляння сил природи, щоб мати хороший урожай, колискова — щоб
приспати дитину і т. ін.). При цьому в більшій чи меншій мірі додатковою (а часто основною)
ознакою всіх жанрів фольклору є побутове застосування або виконання з певної нагоди (весільні
пісні — з нагоди одруження, жнивні пісні — у час збирання врожаю, веснянки — зустрічаючи весну і
т. ін.).
 Кожному жанрові народної творчості властива своєрідна форма виконання: думи — виконуються
речитативом під музику, пісні — співаються однією особою чи хором, веснянки — у формі
хороводу, де спів супроводжується певними рухами, потішки чи ігри вимагають від виконавців
певних дій. Є ряд обрядів, для здійснення яких необхідні ще й різні предмети (свічки, дзеркала,
вода, зерно, тощо). У таких випадках текст, музика, танцювальні рухи, дії та допоміжні предмети
становлять з текстом єдине ціле, і народний твір не може розглядатися тільки у словесній формі,
відірвано від допоміжних елементів. У своєрідній розмитості жанрів, а також поєднанні у них
елементів інших видів мистецтв (музики, драми і т. д.) виявляється синкретизм фольклору.
Синкретизм — (гр. synkretismos — об´єднання) — у первісному мистецтві — поєднання різнорідних
елементів (танцю, співу, музики, слова, жестів і т. д.) у єдиному вираженні. Так, наприклад,
загальновідома гаївка «Подоляночка» може сприйматись і як драматична сценка, і як гра, і як пісня,
що супроводжується рухами.
Літературні жанри виразно окреслені, між ними існує відносне розмежування. Тут також немає
такої різноманітності щодо форм виконання. Літературні твори, як правило, сприймаються у
процесі читання або слухання, під час декламування, яке часом супроводжується музикою, але це
не обов´язково (крім того вибір мелодії носить суб´єктивний характер і в більшості випадків
літературний твір не пов´язується з конкретним музичним варіантом — за винятком поезій,
покладених на музику). До того ж літературні твори не виконують побутових функцій і, як правило,
не стосуються конкретних випадків чи ситуацій, до яких би вони були приурочені.
Засадничою відмінністю між усною народною творчістю та літературою є їхнє відношення до
дійсності. Якщо у художніх творах авторів відображаються їхні естетичні концепції — так звана
друга дійсність, тобто дійсність, пропущена крізь індивідуальну свідомість, то в народних творах —
дійсність зображена крізь призму сприйняття народу, і вона, як правило, зміщена — опоетизована,
героїзована, звеличена з метою її наближення до народного ідеалу.
Звідси — особливості образів головних персонажів. У літературному мистецтві вони можуть бути
настільки різноманітні, наскільки це виявляється у житті — з позитивними та негативними
прикметами характеру, різними зовнішніми ознаками, тощо. Головний персонаж народного епосу
— це завжди позитивний герой, що втілює в собі все найкраще з народної уяви. Він зображений
монументально, його постать ідеалізована, героїзована, звеличена. Незалежно від того, чи це
герой казкового чи неказкового епосу, історичної пісні чи думи, це завжди тип, який водночас є
уособленням сили, відваги, добра. І хоч в тексті рідко подається його розгорнута портретна
характеристика (якщо вона є, то окреслюється окремими штрихами), він постає в народній уяві
абсолютним втіленням фізичної і духовної краси. У відповідь на суперечки про те, чи головний
герой фольклору є «трудовим ідеалом краси» (Чернишевський) чи «сексуальним ідеалом краси»
(Пропп), можна сказати, що народ не висуває на перший план якусь одну з позитивних
характеристик за рахунок применшення іншої. Головний персонаж — ідеальний цілковито.
Усі образи фольклору (і позитивні, і негативні) є втіленням чи уособленням певних сил. Про це
свідчить багато фактів. По-перше, вони не індивідуалізовані: у тексті рідко дається їхня
психологічна характеристика. По-друге, герой народної творчості у більшості випадків не має імені.
Він — завжди тип: князь, царевич, змій і т. п. Окремі імена, такі як Іван Царевич, Василиса
Прекрасна та ін. вказують не на окрему індивідуальність, а окреслюють певний тип. Навіть реальні
народні герої, які є персонажами історичного епосу, зображаються з цих самих позицій (є
типізованими, схематичними, ідеалізованими). Крім того, головні герої давнього народного епосу
ніколи не вмирають (вони народжуються, воюють, діють). Щодо негативних персонажів, то ніколи
не оповідається про їхнє народження і життя, зображається лише їхня загибель. Смерть
позитивного героя є ознакою пізнього періоду творення тексту. Оскільки всі герої є втіленням
певних сил, то основний конфлікт у народному епосі побудований на боротьбі цих сил (царевича зі
змієм, богатиря з ворожим військом, Байди з турецьким ханом тощо). У ліриці цей конфлікт
виявляється у суперечності між ліричним героєм та жорстоким, ворожим до нього світом.
У цьому плані близькою до усної народної творчості є література романтизму, що у своєму
виникненні багато в чому завдячує фольклорній традиції.
Важливою характеристикою епічних народних творів є побудова сюжету на основі дій головного
персонажа. Тому оповідний фольклор характеризується надзвичайною динамікою дії. Почавшись,
дія стрімко розгортається до завершення твору. Героєві часто доводиться здійснювати незвичайні
за силою та героїзмом вчинки, долати труднощі, але він завжди виходить переможцем, а зло
виявляється переможеним. Дія у народній творчості не терпить перерв, на ній зосереджується вся
увага слухачів, тому перешкоди, які трапляються на шляху до благополучної розв´язки, підвищують
інтерес, ніколи не порушуючи єдності і безперервності. Виняткове зацікавлення оповідача та
слухача перипетіями пояснює відсутність у народних творах деяких ознак, властивих для
літератури. Тут, перш за все, немає інтересу до середовища дії (наприклад, опису умов життя
героїв, інтер´єру житла). Також відсутні будь-які ліричні відступи, якими б тимчасово переривалася
дія. Навіть пейзажі зустрічаються рідко: «Художнього опису природи ми в епічному фольклорі
ніколи не маємо. До природи оповідач байдужий: ні місце дії, ні пори року, ні вечірнє чи нічне небо,
ні стан погоди його не цікавлять, якщо тільки цього не вимагається за умовами ходу дії».
Крім того, події чи вчинки, описані у фольклорі, не вимагають логічного обґрунтування чи
пояснення, причинно-наслідкового зв´язку як у реалістичній літературі. У народних творах
достатньо вказівки на певний факт: «Жив собі чоловік, і сталось так, що...», «Одного разу він
вирішив...», «Вона пішла в ліс, і там заблудилась...», «Треба було йому вирушати в дорогу...». Але
при цьому незмінно важливим залишається збереження хронологічної послідовності розгортання
подій. Тому в народних творах ніколи не порушується порядок елементів сюжету (як це буває в
літературі, коли твір, наприклад, може починатись кульмінацією, тощо). З огляду на це сюжетно-
композиційна будова фольклорних текстів завжди простіша. Цьому сприяє і те, що тут, як правило,
є лише одна сюжетна лінія, яка відбиває динаміку дії головного героя. Якщо у творі фігурує два
головних герої — брати, побратими, друзі (що характерне для пізніх періодів розвитку фольклору),
то дія ніколи не відбувається одночасно у двох різних місцях. Коли один з героїв зображений у дії,
інший завжди знаходиться у бездіяльності (спить, зачарований, перетворений у камінь чи інше, в
полоні), і перший персонаж про це довідується від людини, тварини чи пташки, у казках йому про
це повідомляє вітер, сонце, місяць чи спеціально залишений для цього предмет (меч ржавіє,
кровоточить, всихає дерево і т. ін.).
Таким чином всі події відбуваються «на очах» у слухача. Не зважаючи на те, що дія динамічна і
розгортається дуже швидко, в Усній народній творчості хронотоп (просторово-часові зв´язки) також
відрізняється від літературного. У народних творах питання простору та часу становить досить
складну проблему. В. Пропп навіть висловлює думку, що «часу і простору в фольклорі власне
нема», оскільки «Поетика фольклору є поетикою рухомих тіл», то «простір існує не сам по собі, а
тільки відносно руху героя» (емпіричний). У народній традиції немає описів простору,
відокремленого від місця подій. Досить рідко зображається те, що знаходиться поза горизонтом
бачення головного персонажа: послідовно змальовується тільки те, що він бачить, куди йде, де
знаходиться. Усе інше є наче в іншому вимірі, який не описується. Яскравим прикладом цього є
казки, де зустрічаємо: «Тут звідки не візьмись — змій», «Раптом прилетів вихор», — певні явища чи
речі з´являються з-поза меж досяжного героєві простору, який сприймається як потойбіччя.
Подібний прийом зустрічається у ліриці: коханий поїхав у далекий край, звідки вісточку може
принести тільки вітер, вода, сива зозуля, ворон тощо.
Час у народній творчості не виступає як окрема величина. Навіть вік героїв тут майже ніколи не
вимірюється роками («жив собі старий чоловік, і мав він трьох синів: старшого, середульшого і
молодшого», «була в царя дочка — молода дівчина»). Тим більше, що герої ніколи не старіють:
будучи типами характерів, вони, водночас, є віковими типами: дитина, юнак, чоловік, старець.
Головний герой постає як сформована постать, при цьому процес формування його ніколи не
змальовується (у літературі цьому може приділятися значна увага). Також рідко можна сказати,
який проміжок часу охоплюють описані в творі події. Тому час у фольклорних текстах вимірюється,
як правило, не місяцями чи роками, а діями головного героя.
Між усною словесністю та професійною авторською літературою відбуваються постійні
взаємовпливи, вони запозичують одна в одної теми, мотиви, образи: «Між писаною і неписаною
словесністю завжди існує певний зв´язок, часами дуже тісний і нерозривний — певна дифузія,
ендосмос і екзосмос, процес просочування з однієї сфери до другої. Мотиви і манери писаної
літератури ширяться в тих кругах, де розвивається словесність неписана...». (Ендосмос — процес
просочування із зовнішньої сфери всередину середовища; екзосмос — процес просочування із
середовища назовні).
Отже, попри певні взаємовпливи та взаємодії усної народної творчості та літератури,
враховуючи всі вище вказані їх відмінності, приходимо до висновку, що вони настільки принципові,
що це змушує нас виділяти усну народну творчість та літературу як окремі види словесного
мистецтва, які відрізняються не тільки своїм походженням, а й функціями та формами існування.
Відповідно розмежовуємо фольклористику та літературознавство як окремі дисципліни, що
відрізняються об´єктами дослідження, а також методами їх аналізу та вивчення.
4 Актуальність проблематики польового дослідження і запису зразків усної народнопоетичної
творчості українців полягає у його спрямуванні на збереження нематеріальної культурної
спадщини, її ідентифікації, документуванні, дослідженні, популяризації, підвищення її ролі, зокрема
шляхом формальної та неформальної освіти, а також відродження різних аспектів народної
спадщини.
 Багатовидовою і різножанровою є усна художня народнопоетична творчість українців: пісні, думи,
казки, легенди, перекази, анекдоти, прислів’я, приказки, загадки, замовляння (примовки), колядки,
щедрівки, голосіння (плачі) тощо. Цим поняттям охоплюються народна музика, танці, ігри,
видовищно-театральні форми (народний театр). Сама природа фольклору як живого рухомого виду
масової художньої творчості постійно потребує широкої мережі збирачів фольклору. Виконавці-
інформатори є водночас і неповторними творцями, талант яких без своєчасної фіксації губиться.
Праця збирача фольклору надзвичайно багато важить для збереження національних скарбів
фольклору, розвитку науки і культури. Адже матеріали польового дослідження є одними з
найважливіших, найповноцінніших джерел вивчення фольклорної традиції та процесів
культуротворення.

Справами збирання, запису і наукового опрацювання зразків народнопоетичної творчості у 30–40-х

роках ХІХ ст. займалися І. Вагилевич, Я. Головацький, Г. Ількевич М. Костомаров, П. Куліш, П.
Лука¬шевич, М. Максимович, Н. Метлинський, І. Срезневський, М. Цертелєв, М. Шашкевич. У другій
половині ХІХ ст. поглиблюється наукове вивчення українського фольклору у зв’язку з активізацією
українознавчих досліджень у Києві, зокрема з діяльністю товариств. В цей час склалося потужне
гроно вчених-дослідників українського фольклору: О. Андрієвський, В. Антонович, Ф. Вовк, М.
Возняк, В. Гнатюк, Б. Грінченко, К. Грушевська, М. Грушевський, М. Драгоманов, К. Квітка, Ф.
Колеса, М. Лисенко, А. Лобода, М. Номис, В. Петрова, П. Попова, О. Потебня, М. Сумцов, І. Франко,
П. Чубинський. Продовжувачами справи збирання, дослідження і видання українського фольклору
у ХХ ст. стали фольклористи І. Березовський, В. Буршта, М. Гайдай, В. Гошовський, С. Грица, А.
Гуменюк, В. Гусєв, В. Давидюк, О. Дей, М. Дмитренко, Л. Дунаєвська, Б. Кирдан, Р. Кирчів, П.
Лінтура, М. Марченко, С. Мишанич, Г. Нудьга, М. Пазяк, О. Правдюк, Н. Шумада. Істотний внесок у
вивчення українського фольклору належить вченим української діаспори: М. Гиряку, О.
Зілинському, Ю. Костюку, М. Лесіву, Б. Медвідському, М. Мушинці, І. Панькевичу, І. Ребошапці, Я.
Рудницькому та ін. У різний час у ХІХ–ХХ ст. український фольклор збирали й досліджували також
представники інших національних культур: О. Веселовський, К. Горалек, В. Залеський, Р. Зенкевич,
Р. Кайндль, О. Кольберг, К. Мошинський, Ж. Паулі, О. Пипін, О. Роздольський, К. Туровський, та ін.
[1]. Варто особливу увагу звернути на "Записки збирача фольклору" Г. Танцюри (Київ, 1958 р.).

Збирачі-аматори на початку ХІХ ст. заклали основи фольклористики, сприяли виникненню її

наукових центрів у другій половині ХІХ ст., які донині є науково-дослідними установами.

Мета пропонованої статті полягає у викладі окремих підходів теорії польової етнографії щодо
запису зразків усної народнопоетичної творчості українців певного регіону, що зумовлює низку
завдань:

 охарактеризувати навчальний, професійний та науковий підхід до рішення проблем

дослідником у збирацькій роботі;
 конкретизувати завдання збирача фольклору;
 визначити головні завдання та основні цільові установки збирачам-дослідникам фольклору;
 описати методику польової етнографії;
 рекомендувати збирачу-досліднику правила запису зразків фольклору та професійної
етики.
Навчальне завдання вимагає від збирача опанувати якомога більше фольклорних творів,
етнографічних термінів. А в процесі експедиційної пошуково-дослідницької роботи – необхідність
помічати, крім традиційного, і сучасний стан фольклору та етнографічних явищ. Через спілкування
з інформантами, запис "живого" фольклору та етнографічного матеріалу краще усвідомлюється
значення традиційно-побутової культури, усної народної творчості в житті мешканців району
(ареалу), що досліджується.

Професійне завдання збирача-фольклориста (етнографа) зобов’язує до фахового набуття навичок

роботи з інформатором, правильності запису й оформлення польового матеріалу, доцільності
поставлених інформатору запитань, бачення справжньої картини побутування фольклору та
етнографічних явищ.

Науковим завданням є вироблення у збирача вміння обробляти зібраний матеріал і оволодіння

технологією ведення наукового дослідження, викладу результатів дослідження у статтях, наукових
збірниках, на конференціях.

Збирачам фольклору необхідно пам’ятати: записувати слід всі жанри народнопоетичної творчості,
які протягом віків передавалися із уст в уста і дійшли до наших часів – пісні, казки, легенди,
прислів’я, приказки, загадки, музичні мелодії, танці, твори, топоніміку тощо.
 Поряд із творами давнього походження варто записувати і зразки сьогочасні, які оспівують Україну,
її славетних героїв-борців за незалежну державу. Доцільно також фіксувати народні оповідання,
спогади, розповіді знаних людей тощо.

Головними завданнями збирача-дослідника мають бути:

 збір фольклорного матеріалу, відповідно до поставленої мети дослідження;

 запис зразків фольклору від різних прошарків населення та різновікових категорій;
 охоплення територіальної широти і повноти змісту запису народнопоетичної творчості;
 проведення реєстрації (за можливістю) і зіставлення записаного матеріалу основної
місцевості дослідження із радіусним ареалом поширення досліджуваних явищ;
 здійснення відеозйомки, фотофіксації визначних і типових представників досліджуваного
середовища;
 виявлення нових елементів у фольклорі, які породженні сучасністю;
 фіксація трансформації традиційного репертуару та проникнення сучасних мотивів у різні
жанри (казку, бувальщину, переказ тощо).
Підкреслимо, що висвітлення трансформаційних змін, які відбулись у досліджуваних і зафіксованих
зразках народнопоетичної творчості в залежності від соціально-економічних умов районів і
соціального складу носіїв інформації, є важливим завданням для збирача-фольклориста.

Відповідно поставленій меті та визначеним завданням збирачами вибирається місцевість для

дослідження. Цей вибір може залежати від інформативних рис повідомлення та цільових
установок, наукового інтересу дослідників до матеріалів, які передбачається зібрати у конкретній
місцевості тощо.

Основними цільовими установками можуть бути зокрема такі:

 з’ясування специфіки фольклору конкретної місцевості;

 вивчення руху ідеологій на матеріалах фольклору;
 розкриття загальної функції фольклорних явищ на сучасному етапі.
Для виконання поставлених завдань збирачам-дослідникам необхідно виявляти шляхом запису і
реєстрації по можливості увесь основний склад фольклорного репертуару і охоплювати
спостереженням всі основні його частини в різних статево-вікових і соціальних групах та в різних
ситуаціях (під час праці, на святах, вечірках, масових гуляннях, в родинній обрядовості);
здійснювати запис музичного фольклору в присутності за великої кількості людей. Водночас,
застосовуючи метод картографування, виявляти жанрову різноманітність та фольклорні явища,
позначати на карті відповідним умовним значком їхнє територіально-ареальне поширення,
виявляти ступінь популярності цих явищ в тому чи іншому середовищі.

За допомогою картографування відкривається можливість конкретизувати межі традиційних

ареалів поширення фольклорних явищ. Дослідження за спеціальними картографічними
програмами дають можливість докладніше побачити загальну картину українського фольклору,
його регіональні особливості та жанрове поширення.

Польове дослідження вимагає записування (фіксації) фольклору. Тут важливо розуміти, що кожне
покоління, кожна людина є носієм оригінальних зразків фольклору, тому для якнайповнішого
збереження духовної спадщини записування здійснюється систематично. Поряд із фахівцями, цим
мають і можуть успішно займатися інтелігенція, школярі, студенти і всі, кому небайдужа доля рідної
культури. Результативність записування зростає тоді, коли воно спирається на певні теоретичні
знання про фольклор, почерпнуті із наукових і науково-популярних видань.

Найбільше застосовується стаціонарний і експедиційний способи польових досліджень, існує також

екскурсійний, кореспонденційний, анкетний та інші способи.

При застосуванні стаціонарного способу записувачі фіксують матеріали у місцевості свого

постійного чи тривалого проживання, досягаючи повноти і вичерпності. Однак, при застосуванні
стаціонарного способу записування дослідженням охоплюється обмежена територія.

При експедиційному способі збирачі на короткий час виїжджають до певної віддаленої місцевості
чи території, проте, через обмеженість у часі не завжди мають можливість досягти вичерпності у
своїх дослідженнях.
Об’єкт польових досліджень може визначатися за територіальним (населений пункт, місцевість,
район, регіон) або соціологічним (селянське, міське, робітниче, студентське, учнівське та ін.
середовище) принципами.

Першим кроком до організації записування є складання відповідної програми, що повинна

охоплювати різні його аспекти: вибір об’єкту обстеження, визначення мети і обсягу роботи,
конкретних завдань.

Обов’язковим є наявність одного чи кількох тематичних запитальників. Їх можна скласти самостійно

або одержати в науковій установі, знайти в методичній літературі. Однак, не завжди можна легко
отримати вже складені запитальники (загальні та тематичні), не всі збирачі (особливо молодь, що
починає займатися збиранням фольклору) можуть врахувати всі необхідні в цій кропіткій праці
моменти, тому їм необхідно надавати підготовлені запитальники.

З метою якомога точнішої фіксації слів, а особливо мелодій всі твори записують на звукові
пристрої. Останнім часом застосовують також і відеокамеру, що дозволяє записати міміку і
жестикуляцію виконавців, обрядові дійства тощо.

Виконавців, від яких записують фольклор, називають респондентами або інформаторами.

Записувати зразки слід, передусім від талановитих, відомих в місцині співаків та оповідачів.
Водночас цікавим є репертуар й усіх інших носіїв фольклору, осіб різного віку, освіченості,
соціального становища.

Безпосередній процес записування називається сеансом. Перш, ніж починати сеанс, варто
створити приязний емоційно-психологічний контакт з респондентом, ознайомити його із своєю
метою й завданням, поговорити "про життя".

Існує загальне правило: крім запису явищ народнопоетичної творчості, для наукового
обґрунтування цих явищ, необхідно фіксувати історію, соціально-економічні і культурно-побутові
умови. Адже записані матеріали надають інформацію щодо загальної картини сучасного складу
фольклору: фіксуються дива жанрового відмирання і оновлення зразків народнопоетичної
творчості.

Відомо, що деякі види обрядових та ігрових пісень майже зникли в глобалізаційному часовому
просторі. Родинно-побутовий фольклор ще тримається і культивується у молодіжних колах,
щоправда, вже не в масовому масштабі. З одного боку, вони знаходять підтримку і опору в
ідеологічному консерватизмі окремих груп населення і в збереженні деяких моментів у сімейній
обрядовості. З іншого – велику роль відіграють аматорські фольклорні колективи, які зберігають
художню і емоційну силу фольклору. Творчими колективами засвоюються пісні, куплети на місцеву
тематику, зокрема спеціально написані для певного заходу, тим самим через клубну естраду
відбувається оновлення репертуару та збереження фольклорних зразків. Фольклоризації сприяють
і засоби масової інформації, в яких часто розспівуються слова твору на відомі місцеві народні
мотиви.

Нині можна записати залишки билинної традиції, що зберігаються у пам’яті нечисленних осіб, рідко
виконуються билини навіть для власної родини. Натомість казка продовжує побутувати в дитячій
аудиторії, однак – з місцевою тематикою, серед дорослих або в літературному використанні –
тепер уже рідко.

Експедиційну роботу можна поділити на три етапи: підготовчий, основний, підсумковий.

Перший етап вимагає попередньої науково-методичної підготовки до експедиційного дослідження:

складання запитальників, маршрутних карт, виїзної документації, історичного вивчення місцевості.

Основний – знаходження контакту з адміністрацією та населенням досліджуваної місцевості,

пошуку респондентів, запису, фото-, відеофіксації відповідно правил польової етнографії, і
підсумковий – аналітичних висновків процесу польового дослідження, повної перевірки з
уточненням здійснених записів на технічних носіях, паспортизації.

Фольклористична експедиція – один з найпоширеніших способів польового дослідження і

польового документування фольклору, який передбачає виїзд групи науковців у конкретну
місцевість з метою її обстеження у визначений термін.
Залежно від завдання, експедиції бувають комплексні й тематичні.

Мета комплексного дослідження – якнайповніше охопити фольклорні традиції певного регіону,

вивчення окремих явищ фольклору, виконавства, традиційності побутування тощо.

Тематичні експедиції зосереджуються на якомусь одному аспекті дослідження усної

народнопоетичної творчості: на дослідженні певного жанру чи жанрового різновиду або тематичних
груп, визначенні ареалу поширення твору чи жанру. З-поміж тематичних експедицій особливе місце
посідають повторні експедиції через певний проміжок часу, у різні пори року. Їхня мета – вивчати
динаміку фольклорної традиції, простежити за процесами, що відбуваються у тих чи інших жанрах,
пластах фольклору, виявити конкретні форми реалізації імпровізаційної природи усної словесності,
народної музики.

Різні за спрямованістю, метою експедиції передбачають відповідно і різну методику дослідження,

зокрема: характер підготовки, рівень технічного забезпечення, темп, час проведення і термін
роботи, обсяг спілкування з інформаторами, кількість опитування тощо.

До комплексу підготовчих заходів експедиційного дослідження належить добір і приготування

побутового спорядження учасників експедиції, формування виїзних документів тощо. Необхідно
попередньо налагодити з інформаторами дружні, природні стосунки. Це можливо зробити за
допомогою місцевих органів влади та інтелігенції (вчителів, краєзнавців, працівників закладів
культури, священиків). За їхньою допомогою можна проінформувати громадськість про мету і
завдання експедиційного дослідження, виявити найталановитіших інформаторів.

Успішне проведення експедиційного дослідження запису зразків усної народнопоетичної творчості

українців передбачає: попереднє ознайомлення з регіоном, його історичними, етнографічними,
діалектними особливостями, і – найважливіше – зі специфікою побутування фольклорної традиції,
її жанровою системою, виконавською манерою тощо, попереднього аналізу вже проведених у
зазначеній місцевості експедицій (якщо такі були), вивченням інших друкованих і архівних
фольклорних, історико-літературних джерел. На ґрунті цих попередніх даних і відповідно до мети,
завдань й особливостей конкретної експедиції складають детальний цільовий питальник.

Сьогодні стала доступною і відкриває широкі можливості для комплексної фіксації фольклорної
традиції відеозаписувальна техніка, застосування якої вимагає певної стратегії. Фото- і відеотехніка
дає змогу зафіксувати не лише вербальну, музичну складову фольклорного твору, але й
середовище та обставини, за яких функціонує твір: манеру виконання (міміку й жести, артистизм
виконавця), особливості сприйняття твору аудиторією, її реакцію, а також різноманітні дії, рухи,
ігри, що супроводжують обрядові, ігрові, танцювальні твори; виконання танців, гру на інструментах
тощо. Усе це збагачує уяву про зміст уснопоетичного твору, особливості творчого процесу при його
виконанні.

Під час основного етапу експедиційного дослідження опитування можна проводити одночасно з
аудіовізуальним пристроєм (аудіо- чи відеозапис, фотографування сеансу), нотуючи у "польовому
зошиті" перебіг сеансу, виконані інформатором твори, різноманітні пояснення.

Перед початком запису наговорити на аудіо/ відеоносії паспортні дані сеансу (реквізити експедиції,
порядковий номер, дату, час початку, місце проведення сеансу, хто записує), при записі на
аналогові аудіо- чи відеоносії рекомендують періодично фіксувати на плівку звук "ля" за
камертоном.

При цьому також є важливим не лише вміле використання засобів аудіовізуальної фіксації зразків
фольклору – цифрового диктофона, фото- і відеокамери, а й вправність фіксації "від руки", що
незамінна під час запису "несподіваних" фольклорних явищ – таких, як анекдот, прислів’я, дотеп та
ін. у "польовому щоденнику".

Сучасні технічні засоби фіксації допомагають здійснювати суцільний запис сеансу (живе
спілкування носіїв традиції; розмову збирача з інформантом; суперечки інформантів поміж себе;
відповіді інформатора на запитання збирача; особливо – коментарі щодо виконання твору, його
жанрової належності, оцінку його естетичної якості, ставлення до твору, що є в репертуарі
виконавця, пояснення незрозумілих діалектних слів, виразів тощо).
 Отже, у наш час можливості збирача фольклору значно розширили технічні аналогові засоби –
магнітофон, відеокамера, а ще більше різні цифрові пристрої, що дозволяють максимально точно
зафіксувати не лише твір, але й виконавську майстерність інформатора.

Зауважимо, що пісні записуються лише зі співу, прозу – з розповіді, однак не з надиктовування.

Твори, які традиційно виконує гурт, бажано записувати від гурту виконавців (з 2-4-х осіб), твори
сольного побутування – записувати в сольному виконанні. У процесі виконання творів не можна
перебивати інформаторів, усі запитання щодо незрозумілої лексики, змісту, структури творів
необхідно ставити після виконання, так само, як і прохання повторити початок твору у разі, якщо
збирач не встиг вчасно розпочати записування. Працюючи із записувальною технікою, важливо
щонайменше привертати до неї увагу виконавців. Варто спільно з інформатором й іншими
присутніми проводити контрольне прослуховування й обговорення щойно записаного матеріалу.

Тактику виявлення репертуару вибирають відповідно до особистості інформатора, його знань,

темпераменту, уподобань (загальноприйнято розпочинати із улюблених творів виконавця, які він
найкраще знає, а потім перейти до опитування за запитальником).

Не можна зловживати часом та фізичними можливостями людей: перевтомлені першим тривалим

сеансом інформатори (особливо старшого віку) часто відмовляються зустрітись знову для
продовження записів. Тому варто прагнути не надто відривати людей від їхніх щоденних справ,
домовлятися про наступні зустрічі у зручний для них час.

методичного погляду, найкращим для збирачів народнопоетичної творчості вважаємо такий

розпорядок дня:

 до обіду (коли інформаторами займаються хатніми справами, по господарству) переписати

чернетки, оформити щоденник, підготуватися до нових записів;
 після обіду проводити роботу з інформаторами; найкраще – збирати жителів увечері, по
можливості по декілька респондентів в одній хаті одночасно;
 увечері підвести підсумки роботи за день або зранку, інформативно підготуватися до
наступної зустрічі з інформаторами, скласти план.
Зазвичай у польових умовах збирачу-записувачу доводиться одного й того самого дня розмовляти
з не одним інформатором. Радимо не вирізнятися ані мовою, ані поведінкою чи вбранням, тобто не
втручатися в природний ритм осередку – ставиться з глибокою повагою до місцевого населення,
їхнього традиційного побуту, етичних, естетичних, світоглядних уявлень. З метою більш повнішої
фіксації фольклорного фонду місцевості, необхідно записувати не лише від старших людей, але й
від осіб середнього віку, дітей, людей різної освіти, фаху, соціального становища.

тже, порядок запису фольклорного репертуару немає принципового значення, важливо

максимально вичерпно записати репертуар виконавця.

Для цього фольклористика виробила певні вимоги до фіксації фольклору, без дотримання яких
записи втрачають наукову цінність. Отже, обов’язковим є:

1. максимальна точність (без будь-яких змін, редагування, з якнайповнішим збереженням

фонетичних і лексичних особливостей);
2. обрядовий фольклор записувати з докладним поясненням об-рядових дій;
3. запис кожного твору паспортизувати – подати відомості: ким, де, коли і від кого отримано
запис (вік, освіта, професія, корінний чи переселенець тощо);
4. пісенні твори записувати з мелодіями (ноти або фонозапис);
5. записувати всі існуючі варіанти твору.
Для якісного запису дуже важливо добирати найталановитіших виконавців.

Окрім інформації, що стосується твору, на підсумковому етапі експедиційного дослідження

потрібно записати і відомості про виконавсько-музичну діяльність інформатора, фольклорні
традиції його родини, про культурне середовище (населеного пункту), розповіді інформатора про
власне життя тощо.

Бажано накреслити схему сеансу (розташування під час сеансу інформаторів, збирачів, слухачів,
записувальної техніки).

Наприкінці сеансу обов’язково слід наговорити на аудіо- чи відеоносії паспортні дані виконавців
(бажано у тому порядку, в якому вони позначені у схемі): прізвище, ім’я, по-батькові; рік і місце
народження; соціальне походження, освіта, фах, соціальне становище; час закінчення, умови
проведення сеансу.

Варто щодня підбивати підсумки зробленого, аналізуючи і за необхідністю перевіряти здобуту

інформацію, намагаючись з’ясувати всі проблеми, що можуть виникати у збирача в потрактуванні
нового матеріалу. Також – тут же, на місці, допоки є можливість звернутися до інформантів, за
допомогою яких можна, зокрема, з’ясувати традиційну позицію у цьому питанні самих носіїв
фольклору.

Із завершенням експедиційного дослідження закінчується й польовий етап документування

фольклорних явищ, наступними кроками якого є транскрипція, систематизація, каталогізація й
архівація фольклорних матеріалів.

Таким чином, вивчення всього зібраного фольклорного матеріалу в наш час, порівняно з епохою
ХІХ–ХХ століть, зокрема 60-х і 70-х років минулого століття, має повно розгорнути картину всіх
змін, що відбулися в традиційній народній культурі, зокрема у фольклорі, в залежності від
історичного, соціально-економічного, інтеграційного, глобалізаційного процесів.

Польові матеріали ХХІ століття сприятимуть цінним поповненням збагаченню матеріалів

попереднього століття, і деякі нові дані – для з’ясування динаміки згасання народних традицій та
виявлення місцевої специфіки ареального поширення фольклору. А також допоможуть визначити
форми побуту: природні умови та зовнішнє оточення, в якому проходить наше життя; спадщину,
яку ми здобули від минулого – явища побуту, навички й звичаї, культурні зв’язки, тобто, ті
взаємини, що укладаються з іншими народами, їх вплив на динаміку народної культури.