Поняття стилю у хоровому виконавстві

Стилем у музиці називають спільність образної системи, засобів

музичної виразності та творчих прийомів композиторського письма. Слово
«стиль» латинського походження й у перекладі означає спосіб викладу. Як
категорія стиль став існувати з XVI ст. і спочатку був характеристикою жанру.
Починаючи з XVII ст. найважливішим чинником стає національний компонент.
Пізніше, у XVIII ст., поняття стилю набуває більш широкого значення і
розуміється як характерні риси певного історичного періоду. У ХІХ ст.
сенсотворчим початком стилю стає індивідуальна манера письма композиторів.
Та ж тенденція з особливостями ще більшої диференціації простежується у XX
ст., коли всередині творчості одного з будь-яких композиторів визначається
стилістика різних періодів творчості.
До стилів художніх напрямів відносять такі:
 епохи Відродження;
 бароко;
 класицизм;
 імпресіонізм;
 реалізм;
 експресіонізм.
Відмінними рисами епохи Відродження або Ренесансу стала
гуманістичність світогляду, звернення до античності, світський характер.
Найбільший композитор флорентійського раннього Відродження Ф. Ландіно
став автором двох-і триголосних мадригалів і балад.
В умовах розвиненої міської культури нового типу склалося світське
професійне мистецтво гуманістичного характеру, яке спирається на народну
пісенність. Заперечуючи католицьку схоластику та аскетизм, на зміну
одноголосним співам приходить багатоголосне, з'являються подвійні та
потрійні склади хорів, досягає своїх висот поліфонічний лист суворого стилю,
міцно встановлюється поділ хору на 4 основні хорові партії – сопрано, альти,
тенори, баси. Поряд із музикою, призначеною для церковного співу (меси),
затверджується у своїх правах хорова світська музика (мотети, балади,
мадригали, шансони). При опорі на загальноестетичні закономірності
виникають школи окремих міст (римська, венеціанська тощо), а також
національні школи – нідерландська (Г. Дюфаї, Й .Окегем, Я. Обрехт, Ж. Депре),
італійська (Дж. Палестріна, Л. Маренціо), французьска (К. Жанекен),
англійська (Д. Данстейбл, У. Бьорд) та ін.
Художній стиль бароко (італ. bаrоссо – химерний, дивний) був панівним
мистецтво кінця XVI – середини XVIII століття. В основі стильового напрямку

1
бароко лежать уявлення про складність та мінливість світу. Це був час протиріч
між наукою, що розвивається (відкриття Галілея, Декарта, Ньютона) і
застаріваючими уявленнями про світобудову церкви, що суворо карає все, що
розхитувало підвалини релігії. Музикознавець Т.Н. Ливанова зазначала, що над
почуттями та прагненнями людини в епоху бароко тяжіло щось нереальне,
релігійне, фантастичне, міфічне, фатальне. Світ все більше відкривався
зусиллями передових умов, протиріччя його виступали кричущими, не все
прийшло послідовне соціальне та філософське осмислення дійсності. Звідси
напруженість, динамічність образів у мистецтві загалом, контраст станів,
одночасне прагнення величності і декоративності.
У вокально-хоровій музиці ці особливості стилю виражені за допомогою
протиставлення хору та солістів, поєднання великомасштабних форм і
химерності прикрас (мелізмів), одночасності тенденції до відокремлення
музики від слова (виникнення інструментальних жанрів сонати, концерту) та
тяжіння мистецтв до синтезу (ведуче) опери).
Дослідники західноєвропейської історії музики відносять до єдиної епохи
бароко все музичне мистецтво від Дж. Габрієлі (багатохорні вокально-
інструментальні поліфонічні твори) до А. Вівальді (ораторія «Юдіф», Глорія,
Магніфікат, мотети, світські кантати), Й.С. Баха (Меса сі мінор, Пристрасті за
Матвієм та п Іоанном, Магніфікат, Різдвяна та Пасхальна ораторії, мотети,
хорали, духовні та світські кантати) та Г.Ф. Генделя (ораторії, оперні хори,
антеми, Те Deum).
Наступний великий стиль мистецтво XVII – XVIII століть –
класицизм (лат. Classicus – зразковий). В основі естетики класицизму лежить
антична спадщина. Звідси переконання у розумності буття, наявності
загального порядку та гармонії. Основними канонами творчості відповідно
були рівновага краси та істини, ясність логіки, стрункість архітектоніки жанру.
У загальному розвитку стилю класицизму виділяють класицизм XVII ст., що
формувався у взаємодії з бароко та просвітницький класицизм XVIII ст.,
пов'язаний з ідеями передреволюційного руху у Франції. В обох випадках
класицизм не представляє ізольованого явища через зіткнення з різними
стильовими течіями - рококо, бароко. При цьому монументалізм бароко
змінюється сентиментальною витонченістю, інтимністю образів.
Найвидатнішими представниками класицизму в музиці з'явилися Ж. Б. Люллі,
К. В. Глюк, А. Сальєрі та ін, що зробили значний внесок в оперну реформу
(особливо К. В. Глюк) і переосмислили драматургічне значення хору в опері.
Тенденції класицизму виявляються в російських композиторів XVIII в.
М.С. Березовського, Д.С. Бортнянського, В.А. Пашкевича, І.Є. Хандошкіна,
Є.І. Фоміна.

2
 Рококо - стильовий напрямок у європейському мистецтві першої
половини XVIII ст. Обумовлене кризою абсолютизму, рококо стало виразом
ілюзорного уникнення життя світ фантазії, міфічних і пасторальних сюжетів.
Звідси характерна музичного мистецтва граціозність, примхливість,
орнаментальність, витонченість малих форм. Представниками стильового
напрямку рококо стали композитори Л.К. Дакен (кантати, меси), Ж.Ф. Рамо
(камерні кантати, мотети), Дж. Перголезі (кантати, ораторії, Stabat Mater) та
інших.
Вищою стадією класицизму стала віденська традиційна школа, видатні
твори композиторів якої послужили значним внеском у світову хорову
культуру. Як приклад пошлемося на деякі композиції, такі як ораторії
«Створення світу», «Пори року» І. Гайдна, Реквієм та меси В. Моцарта, меси та
фінал хору.
Романтизм – художня течія, що спочатку сформувалося наприкінці
XVIII – початку XIX ст. у літературі. Надалі під романтичним розумілося
насамперед музичний початок, що з чуттєвої природою музики. Особливостями
даного напряму в музичному мистецтві є особиста позиція, духовна височина,
народна самобутність, рельєфна образність, фантастичне бачення світу. З
огляду на зазначених характерних рис першорядне значення романтичному
мистецтві набуває лірика. Ліричний початок зумовило інтерес композиторів до
камерних форм.
Жага досконалості та оновлення романтичного мистецтва призвела у
свою чергу до посилення ладово-гармонічної барвистості шляхом зіставлення
мажорної та мінорної систем, а також використання дисонуючої акордики.
Пафос особистої та громадянської незалежності пояснює прагнення до
«вільних» форм. Нескінченна контрастність вражень викликає звернення
романтиків до циклічності. Особливого значення мистецтво романтизму
набуває ідея синтезу мистецтв, що, наприклад, проглядається у принципі
програмності , соціальній та вокальної мелодиці, чітко наступної виразності
поетичного слова. Представниками романтизму в музиці були Ф. Шуберт
(меси, Stabat Mater, кантата «Переможна пісня Міріам», хори та вокальні
ансамблі для змішаного складу, жіночих та чоловічих голосів), Ф. Мендельсон
(ораторії «Павло» та «Ілля», симфонія-кантата «Хвалебна пісня»), Р. Шуман
(ораторія «Рай і Пері», Реквієм по Міньйоні, музика до сцен з «Фауста» Гете, до
«Манфреда» Байрона, балади «Прокляття співака», чоловічі та змішані хори a
cappella), Р. Вагнер (оперні хори), І. Брамс (Німецький реквієм, кантати, жіночі
та змішані хори з супроводом та без супроводу), Ф. Лист (ораторії «Легенда про
св. Єлизавету», «Христос «, Гранська меса, Угорська коронаційна меса,
кантати, псалми, Реквієм для чоловічого хору та органу, хори до «Звільненого

3
Прометея» Гердера, чоловічі хори «Чотири стихії», участь жіночого хору у
симфонії «Данте» та чоловічого у «Фауст-симфонії» «) та ін.
Імпресіонізм як художній напрямок виник у Західній Європі в останній
чверті XIX – на початку XX ст. Назва імпресіонізму походить від французького
impression - враження. Характерною особливістю стилю напряму
імпресіонізму є прагнення втілення швидкоплинних вражень,
психологічних нюансів, до створення яскравих жанрових замальовок і
музичних портретів. За очевидності новаторської музичної мови імпресіоністи
продовжують ідеї романтизму. До загальних рис двох напрямів можна віднести
інтерес до поетизації старовини, формі мініатюри, колористична своєрідність,
імпровізаційну свободу композиторського письма. При цьому імпресіоністичне
спрямування має низку стилістичних відмінностей – стриманість емоцій,
прозорість фактури, калейдоскопічність звукових образів, акварельну м'якість,
загадковість настрою. Засобами виразності імпресіоністів стали комплексність
барвистих акордових співзвуччя у поєднанні з архаїчними строями,
невловимість ритміки, стислість фраз-символів у мелодиці, багатство тембрів.
Свій класичний вираз протягом імпресіонізму в музиці знайшов у творчості
К. Дебюссі (Містерія «Мучеництво св. Себастьяна», кантати «Блудний син»,
поема «Діва-обранка», Три пісні Шарля Орлеанського для хору без супроводу)
хори a cappella опери «Дитя і чаклунство», хор у балеті «Дафнис и Хлоя».
Реалізм – у перекладі – речовий, дійсний. Найбільш повне розкриття
сутності реалізму як історичної та типологічної конкретної форми творчого
мислення вбачається у мистецтві ХІХ ст.
У основі напрями – культ достовірного відображення дійсності.
Реалізм сформувався як протиставлення романтичним мотивам. Дев'ятнадцяте
століття вважається часом романтизму. Він базувався на абстрактних поняттях,
відмови від загальноприйнятих обмежень, захоплених мрій. Реалістичний стиль
– повна протилежність до романтичного напрямку. Герой реально дивиться
життя, місце мрій приходить матеріалістичне сприйняття труднощів.
Провідними принципами реалізму з'явилися: об'єктивність відображення
істотних сторін життя в сукупності з очевидною авторською позицією,
типізація характерів та обставин, інтерес до проблеми цінності особистості у
суспільстві. У творчості західноєвропейських композиторів другої половини
ХІХ ст. реалізм проглядається у творах Ж. Бізе (оперні хори, кантати,
симфонія-кантата «Васко да Гама»), Дж. Верді (оперні хори, Чотири духовні
твори – «Аве Марія» для змішаного хору a capella жіночого хору a cappella,
Stabat Mater для змішаного хору з оркестром; Те Deum для подвійного хору з
оркестром; Реквієм) та ін.

4
 Основоположником реалістичної школи у російській музиці був
М.І. Глінка (оперні хори, юнацька кантата «Пролог», Польський для змішаного
хору та оркестру, Молитва для меццо-сопрано, змішаного хору та оркестру, чиї
традиції отримали розвиток у творчості О.С. Даргомижського (оперні хори),
О.П. Бородіна (оперні хори), М.П. Мусоргського (оперні хори, Цар Едіп і
Поразка Сеннахериба для змішаного хору з оркестром, Ісус Навин для хору з
супроводом фортепіано, обробки російських народних пісень),
М.А. Римського-Корсакова (оперні хори, кантати «Світезянка», «Песнь о вещем
Олеге», прелюдия-кантата «Из Гомера» кантата «З Гомера», «Вірш про
Олексія», жіночі та чоловічі хори).радості», «Москва» та ін. «Снігуронька»,
хори a cappella), С.І.Танєєва (хори з «Орестеї», хори на вірші Полонського та
ін.), С.В. Рахманінова (оперні хори, 6 жіночих хорів із супроводом фортепіано,
кантата «Весна» та поема «Дзвони» для змішаного хору, солістів та оркестру,
«Три руські пісні» для неповного хору та оркестру) та ін.
Окрема сторінка у російській хоровій культурі XIX – XX ст. - Професійна
духовна музика. З державних духовно-музичних традицій, створювалися багато
твори для церковного богослужіння. Наприклад, для створення лише «Літургії
св. Іоанна Златоуста» зверталися у різний час М.А. Римський-Корсаков,
П.І. Чайковський, С.В. Рахманінов, А.Д. Кастальський, А.Т. Гречанінов,
П.Г. Чесноков , К.Н. Шведов тощо. Робота найбільших російських
композиторів у жанрах духовної музики послужила її активному розвитку, що
перервалося у 1920-х роках. у зв'язку з соціальним перебудовою у Росії.
У музиці XX ст. реалізм набув більш складних форм, відбиваючи значні
зміни нового соціального порядку. Після Жовтневої революції у мистецтві
стали виявлятися нові тенденції до масштабності форм, політизації та
ідеологізації змісту творів, нове принципове розуміння реалізму у значенні
соціалістичного реалізму як стилістичного спрямування, заснованого на
перебільшеній позитивності образів. Багато радянських композиторів змушені
були дотримуватися цієї установки, що зумовило появу «прорадянських», як-от
кантати «До 20-річчя Жовтня», «Олександр Невський», ораторія «На сторожі
світу» С.С. Прокоф'єва, ораторії «Пісня про ліси» та «Рідна Вітчизна», кантата
«Над Батьківщиною нашої сонце сяє», «Поема про Батьківщину», Поема
«Казка Степана Разіна»,
Починаючи з 1950-х років. стали з'являтися яскраві твори Г.Г. Галиніна
(Ораторія «Дівчина та смерть»), Г.В. «, «Весняна кантата» та ін., хоровий
концерт пам'яті А. Юрлова, концерт для хору «Пушкінський вінок», хори a
cappella), Р.К. Щедріна (кантата «Бюрократіада», «Строфи cappella) та ін.
Експресіонізм – напрямок у європейському мистецтві початку XX ст.
(слово латинського походження, у перекладі означає вираз). В основі напряму

5
експресіонізму лежало трагічне відчуття людства напередодні першої
світової війни, а також у ході самої війни та у повоєнні роки. У центрі уваги
мистецтва, зокрема музичного, – почуття приреченості, депресивний стан душі,
відчуття світової катастрофи, «крайній біль» (Г. Ейслер). Представником
експресіоністського напряму в музиці з'явився А. Шенберг (ораторія «Сходи
Якова», кантати «Пісні Гурре», «Уцілілий з Варшави», хори a cappella, три
німецькі народні пісні) та його послідовники. До кінця XX ст. кількість
стилістичних напрямів, що від експресіонізму, значно зросла. Багато сучасних
композиторів працюють в експресіоністському стилі, використовуючи
атональність, додекафонію, розірваність мелодики, дисонантність, алеаторику
та різні композиційні прийоми.