1. Світська музика високого Середньовіччя: історія розвитку.

Лицарська музично-
літературна творчість.

2. Професійна музика: зародження, етапи розвитку, перші композиторські школи. Ars

Nova. Представники та їх вклад в концертно-виконавську культуру доби.

3. Провідні світські жанри доби: мотети, мадригали, сюїти тощо.

1. Світська музика високого Середньовіччя: історія розвитку. Лицарська музично-

літературна творчість.
Періодом розвитку середньовічного музичного мистецтва був початок V і тривав
до ХІV століття. Саме ж середньовічне мистецтво музики охоплювало понад тисячу
років. Це був настільки напружений етап мислення від простої одноголосності до
поліфонії складного вигляду. Удосконалювалися до того і музичні інструменти цієї
епохи, розпочато формування жанрів – світська та церковна музика. Становлення
середньовічної європейської музики зумовлене появою музичних шкіл,, що
відкривалися у різних європейських країнах: Нідерланди, Франція, Німеччина, Італія,
Іспанія.
Серед двох напрямів духовної та світської музики існувала ще й розважальна.
Позиція самої ж духовної інституції по відношенню до світської музики
однозначно була негативною. Церквою світська музика сприймалася диявольським
навіюванням. Монастир виконував функцію основного джерела духовної музики. У
спеціальних створених навчальних закладах вивчали на слух піснеспіви, поширені в
церковному середовищі.

Оскільки таких наспівів з’явилося чимало, католицька церква прийняла остаточне

рішення щодо канонізації та регламентування піснеспівів, які б собою
об’єднували усю християнську доктрину. З’явився новий вид духовної
музичної традиції, який став називатися хоралом. Хорал є основою похідних від
нього жанрів святкових богослужінь: меси (щорічне богослужіння католицької церкви
), антифону (чередування двох хорових партій ), містерії (драми літургійного
змісту, де розгортаються сценічні дії, костюми).
Крім духовної музики була ще й світська, виконували її мандрівні музиканти. Їхня
музика довільна, індивідуалізована та емоційна. Відносилася також до культури
лицарів — феодалів. Її ж виконання належало мімам, жонглерам, трубадурам,
французьким труверам, менестрелям, німецьким мінезингерам, шпільманам,
іспанським хогларам. Вони співали, грали, танцювали, демонстрували неабияку
циркову майстерність, театральні сцени, тим самим все сильніше заводячи та
розважаючи публіку.
Виробили оригінальні жанри : ткацька та майська пісня, рондо, баладу, віреле,
героїчні епоси, пісні лицарів-хрестоносців, канцони (любовні , ліричні пісні).

Музику як основу мистецтва викладали в європейських університетах. Розвиток

музики спостерігався при дворі. Порівняно з музикою Стародавнього світу
середньовічна мала перевагу у високій ступневості, стаючи передумовою розвитку
музичного мистецтва в ренесансну епоху.
Відомості про середньовічну музику базуються на її рукописах, що збереглися до
нашого часу. Створення музичних рукописів було дорогою справою як через дорожнечу
пергаменту, так і трудомісткість процесу переписування, тому лише найбагатші
інституції могли собі дозволити створення таких манускриптів, переважно це були
церкви і монастирі. Цими інституціями зберігалися зразки як духовної, так і
світської музики, проте збережені рукописи не відбивають різноманіття популярної
музики того часу. Занотована музика початку епохи виглядає одноголосною і ритмічно
рівною, тобто текст співався в унісон без інструментального супроводу.

2. Професійна музика: зародження, етапи розвитку, перші композиторські школи. Ars

Nova. Представники та їх вклад в концертно-виконавську культуру доби.
Венеці́йська шко́ла (італ. scuola veneziana) — термін, що в історії музики
використовується для опису композиторів, які працювали у Венеції з 1550 до 1610
року; а також позначає їх музику.
XVII — XVIII століття. Поступово монодичний (одноголосний) спів розвинувся в
багатоголосний: партесний спів (від лат. «партії», «голоси»), у якому відбулося
чітке розмежування чотирьох голосів хору за висотою і тембром: бас, тенор, альт,
дискант. У надрах стилю бароко з його схильністю до пишності, помпезності,
динамічності й святкової орнаментальності партесний спів досяг свого розквіту.
XIX — початок XX століття. Слід за українськими письменниками і поетами, професійні
музиканти XIX ст. почали звертатися до народної тематики, обробляти народні пісні,
які виконувалися талановитими аматорами у супроводі народних інструментів — кобзи,
бандури, цимбал, скрипки, ліри та ін. На початку 19 століття в українській музиці
з'являються перші симфонічні твори та камерно-інструментальні твори. XІX століття
в історії музики визначається виходом на світову арену багатьох національних шкіл,
що пов'язано з ростом національної свідомості європейських народів, що знаходились
під владою імперій. Слід за польською та російською постає і українська національна
композиторська школа.
Основоположною для розвитку національної професійної музики стала різнобічна
діяльність М. В. Лисенка, який створив класичні зразки творів у різних жанрах
(зокрема 9 опер, фортепіанна й інструментальна музика, хорова і вокальна музика,
переважно на слова українських поетів, в тому числі Т. Шевченка). Він же став
організатором музичної школи в Києві
«Радуйся, ниво неполитая»«Боже Великий, Єдиний»Кантата «Б'ють пороги»«Сон»«Пливе
човен»«Тарас Бульба»Творчість Миколи Лисенка включає твори великої форми (кантата
«Радуйся, ниво неполитая») і ліричні, майже акварельні мініатюри («Сон», «Пливе
човен»). Вершинне досягнення оперної спадщини композитора – опера «Тарас Бульба»,
перейнята волелюбними мотивами й патріотичним пафсом.
Упродовж усього життя компо зитор звертався до спадщини Тараса Шевченка. Його
сповнена громадянським і патріотичним пафсом поезія завжди надихала митця: музична
шевченкіана М. Лисенка охоплює понад 80 вокальних і хорових творів. Серед них
монументальною вершиною височить цикл «Музика до «Кобзаря»
Партесний співвид церковного багатоголосного хорового співу, який на початку XVIII
століття замінив одноголосний знаменний спів. Кількість голосів (партій) коливалась
від 3 до 12, в окремих випадках досягала 48. Кожна партія виконувалась невеликою
кількістю співаків, здебільшого по 1-2 на партію. Тому партесний спів слід віднести
скоріше до ансамблевого, ніж до хорового. Виконавцями партесної музики були
хлопчики, яких спеціально навчали, та дорослі професійні співці. Залучення жіночих
голосів до виконання не практикувалось. Тексти записували близькою народові
слов’яноруською мовою, мелодії – не крюками, а вже новим «київським знаменем»,
тобто квадратними нотами на лінійках

3. Провідні світські жанри доби: мотети, мадригали, сюїти тощо.

Мотет (фр. motet від mot — слово) — вокальний багатоголосний твір поліфонічного
складу. Мотет як музичний жанр виник у XII столітті у Франції.

Назва «мотет» з'явилася у XIII столітті і стосувалася вокальних творів, у яких

мелодія григоріанського хоралу (тенор) поліфонічно з'єднується із двома іншими
мелодичними лініями (дуплум і триплум). Твори такого роду стали називатися
мотетами, коли словесний текст (позначуваний словом mot) почали переносити в дуплум
(званий тому мотетом), тобто в голос, що раніше просто вокалізувався. В XII
столітті мотети були, як правило, багатотекстовими, тобто в різних партіях звучали
різні тексти, як церковні, так і світські, траплялося навіть різними мовами.

На відміну від середньовічного, ренесансний мотет писали тільки на церковний текст,

єдиний для даного твору. Однак і в цій формі зберігалася неодночасність
проголошення слів у різних голосах — найчастіше це було результатом широкого
застосування імітацій, і подібна особливість стала характерною ознакою жанру мотету
взагалі.

В епоху бароко, коли великого поширення набувають інструментальні жанри, роль

мотету переходить до кантати, проте й чисто вокальний мотет продовжує своє
існування: мотети складалися до різного роду урочистостей. Історія мотету налічує
близько семи століть, і в сфері західної церковної музики цей жанр поступається за
значенням тільки месі. Серед авторів середньовічних мотетів — Перотін і Гійом де
Машо, в епоху Відродження мотети писали Джон Данстейбл, Гійом Дюфаї, Йоганнес
Окегем, Жоскен Депре, Орландо ді Лассо, Палестріна, у XVIII-XIX століттях — Й. С.
Бах, В. А. Моцарт, Ф. Мендельсон, А. Брукнер, Й. Брамс та інші.

Сюї́та (фр. suite), первісно (XVI ст.) — цикл танців, у XIX—XX ст. — циклічна
музична форма, складена з кількох контрастних частин.

Термін «сюїта» був уведений у другій половині XVII століття французькими

композиторами. Барокова сюїта складалася з чотирьох частин — алеманди, куранти,
сарабанди і джиги. Пізніше в сюїту вводилися й інші танці, зокрема менует, гавот,
пасп'є та буре. Німецькі композитори нерідко вводили на початок сюїти увертюру.

Найвідомішим автором барокових сюїт можна вважати Йоганна Себастьяна Баха, який
написав цикли сюїт для клавіру — англійських, французьких та партит, а також багато
сюїт для віолончелі, скрипки та флейти. Серед інших відомих авторів сюїт цієї епохи
— Георг Телеманн та Георг Гендель.

З початком класичної епохи у другій половині XVIII століття жанр сюїти вважався
старомодним і був витисненим симфонією та інструментальними концертами.

У XIX столітті жанр сюїти відродився, однак цей термін мав інший зміст — сюїтами
називали інструментальні збірки фрагментів з більших опусів, наприклад опер чи
балетів, або ж послідовності невеличких п'єс, об'єднаних тематично.

У творчості українських композиторів можна відмітити сюїти:

для фортепіано — Миколи Лисенка, Василя Барвінського, Нестора Нижанківського;

для струнного оркестру — Мирослава Скорика;
симфонічної — «Балетна сюїта» Антіна Рудницького,
Сюїта «Пам'яті Лесі Українки» — Андрія Штогаренка та ін.

Мадрига́л (італ. madrigale, від лат. matricale — пісня рідною мовою) — світський
літературний та музично-поетичний пісенний жанр епохи Відродження, невеличкий (від
2 до 12 рядків) вірш на любовну тему.
Як літературний жанр, мадригал мав вигляд короткого ліричного (рідше — сатиричного)
вірша на тему кохання, пізніше — дотепний віршований комплімент (іноді іронічний),
адресований жінці. Нікола Буало у своєму трактаті писав: «Мадригал повинен дихати —
ніжністю, солодкістю й любов'ю». Генетично мадригал сходить до еротичних народних
пісень провансальських пастухів.
Як музичний жанр XIV століття мадригал — 2-3-голоса пісня з кількох куплетів та
приспіву. У XVI ст. набуває рис 4-5-голосої вокальної поеми ліричного змісту.
Згодом стиль мадригалу стає драматичнішим, спостерігається також відхід від
вокальної поліфонії шляхом виділення верхнього голосу та появи інструментального
супроводу.