МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ТЕАТРУ, КІНО І

ТЕЛЕБАЧЕННЯ ІМЕНІ ІВАНА КАРПЕНКО-КАРОГО
ФАКУЛЬТЕТ ТЕАТРАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА

Європейське оперне мистецтво ХVІІ-ХVІІІ століття.

Романтизм у Європейському музичному мистецтві ХІХ ст.
Оновлення засобів виразності музичних форм і жанрів,
виконавська культура.

Реферат виконала
студентка ІІІ курсу
спеціалізація: режисура
сласичного балету
заочне навчання
Коваленко Владислава

Викладач: Фількевич
Галина Миколаївна

КИЇВ 2021
 Європейське оперне мистецтво ХVІІ-ХVІІІ століття.
Про утвердження світських тенденцій у музичному мистецтві ХVІІ-ХVІІІ століть
свідчить не тільки хорова музика даного періоду, але й досягнення музичного театру
(опери, балету). Найбільш глибоко конфліктно-драматичний зміст епохи музика здатна
була висловити у найдоступнішій їй на той час формі – сценічній. Саме у співдружності зі
сценічним мистецтвом музика посіла в художній культурі таке місце, яке не займала
ніколи раніше.

Народившись в Італії наприкінці ХVІ ст. , опера продовжує активно розвиватись. На

зміну Флоренції і Риму приходять нові центри італійського оперного мистецтва – Венеція
та Неаполь.

По-справжньому першим зачинателем музичної драми був Клаудіо Монтеверді

(1567-1643). Його опери з успіхом ішли на сцені першого публічного оперного театру
Венеції. Це «Повернення Улісса на батьківщину» (1607), «Коронація Поппеї» (1642),
«Поєдинок Танкреда і Клорінди» (1624), а також раніше створені опери «Орфей» (1607) та
«Аріадна» (1608). Серед опер венеціанської школи слід відзначити такі твори, як «Язон» і
«Закоханий Геракл» Франческо Каваллі (1607-1676), «Золоте яблуко» Марка Антоніо Честі
(1623-1669).

Провідна роль в історії італійського музичного театру другої половини 17 ст.

належить Неаполю, де працював Алессандро Скарлатті (1660-1725) – найвизначніший
після Монтеверді оперний композитор того часу. Його перу належить понад 125 опер і
серед них – «Великий Тамерлан», «Митридат Євпатор», «Коринфський пастух», «Сципіон
в Іспанії», «Телемак».

Упродовж 17 ст. італійська опера, пройшовши великий шлях розвитку,

сформувалась у неаполітанській школі як опера-seria (серйозна опера). Зміст більшості
опера-seria заснований на міфологічних та історико-легендарних сюжетах. Її постановки
відзначались великими пишнотами, парадністю й урочистістю. У тодішній опера-seria
викристалізувалась чудова вокальна культура італійських співаків, яка стала взірцем для
інших національних шкіл. Слід зазначити, що розвиток опери-seria відбувався досить
суперечливо. Вона була належністю переважно придворно-аристократичних шкіл, які
вимагали солодкоспівів, зовнішньої віртуозності, ефектних видовищ. Це врешті-решт
призвело до кризи, адже музичні номери ( арії, дуети тощо) лише демонстрували красивій
сильні голоси співаків, їх віртуозну техніку.

На протидію важкій і громіздкій опері-seria в Неаполі у 30-х роках ХVІІІ ст. виник
новий оперний жанр - опера-buffa. Вона відповідала прагненням широкого загалу.
Джерела цього жанру різноманітні: комедія дель арте, інтермедії (інтермецо) – комедійні
вставки в антрактах між діями опери-seria. Такі інтермедії здебільшого не мали
самостійного значення. Лише одна інтермедія досягла високого художнього рівня і з
часом відокремилась від опери-seria і стала самостійною виставою. Це відбулось у
Неаполі 1733 року – мова йде про виставу Джованні Батиста Перголезі «Служниця-
пані», яка спочатку була інтермедією (у двох антрактах) триактної опери-seria «Гордий
бранець» того ж таки Перголезі (1710-1736). У подальшому (друга половина ХVІІІ ст.)
опера-buffa розвивалась у різних напрямках: комедія-буфонада, лірико-сентиментальна
опера, казкова тощо. Найбільш відомими авторами були Нікколо Піччіні (1728-1800;
«Чеккіна, або Добра донька», Джованні Паізіелло (1740-1816; «Севільський
цирульник»), Доменіко Чимароза (1749-1801; «Таємний шлюб»).

Засновником національної англійської опери був Генрі Перселл (1659-1695); його

найвизначніші оперні твори – «Дідона та Еней» (1689), «Король Артур» (1691), «Королева
фей» (1692).

Єдиною у ХVІІ ст. в Європі країною, яка змогла протистояти впливу італійської
музики і створити свій тип національної опери, виявилась Франція. Фундатором
французької опери був Жан Батист Люллі (1632-1687). Італієць за походженням, він не
наслідував італійських зразків, а базувався на художній культурі Франції, спирався на її
національні традиції. За взірець вокального стилю опер Люллі обрав трагедійну
декламацію як одну з особливостей французького театрального мистецтва. Перша опера
була створена Люллі у сорокарічному віці («Свята Амура й Бахуса», 1672), остання – в рік
смерті («Ацис і Галатея», 1687).

Шютц, Перселл, Люллі працювали переважно в жанрі опери-seria. Проте великого

суспільного значення в країнах Західної Європи набула опера-buffa, маючи різні назви:
зінгшпіль (дослівно – спів з грою) – в Австрії, тонділья – в Іспанії тощо.

Крім уже зазначених італійських композиторів (Піччіні, Паізіелло, Чимароза,

Перголезі), популярними авторами комічних оперних вистав були: у Франції – Андре
Ернест Модест Гретрі ( 1741-1813; «Каїрських карнавал», «Уявна магія»), Франсуа Андре
Філідор (1726-1795; «Садівник та його пан», «Солдат-чарівник»); в Австрії та Німеччині –
Ігнац Умлауф (1746 -1796); «Рудокопи», «Острів кохання», «Аптека»), Йоган Штандфус ( ?-
близько 1759; «Веселий чоботар», «Чорт на волі, або Перетворені жінки»).

У ХVІІІ ст. протистояння двох напрямів оперного мистецтва (seria і buffa в Італії,
ліричної трагедії і комічної опери у Франції) досягло апогею. І першим, хто прийшов до
усвідомлення необхідності та здійснення оперної реформи, був Христоф Віллібальд Глюк
(1714-1787).

Опера Перголезі «Служниця-пані».

Ця комічна опера Джованні Баттіста Перголезі (1710—1736) започаткувала історію
жанру опера-buffa і викликла у 1752 році в Парижі так звану «війну буфонів» — полеміку
серед прихильників різних оперних жанрів.
 Лібрето до цієї опери написав Дженнаріо Федеріко за мотивами п'єси Джакопо
Анжело Неллі.

Прем'єра опери відбулася 1733 року в Неаполі як інтермецо — під час двох перерв
«серйозного» твору того ж композитора «Гордий бранець».

Іскрометна комічна опера, що оповідає про «перемогу» гарненької служниці

Серпіни над своїм господарем підстаркуватим доктором Уберто, набагато пережила
«серйозну» й уже майже три століття звучить на всіх сценах світу.

Прослухавши оперу, вражають такі особливості: простий побутової сюжет, дотепні

музичні характеристики персонажів, енергійні і "живі" ансамблі, пісенно-танцювальний
склад інтонацій.

Романтизм у Європейському музичному мистецтві ХІХ ст.

Оновлення засобів виразності музичних форм і жанрів,
виконавська культура.

Романтизм у Європейському музичному мистецтві починається на рубежі епох

класицизму і романтизму. Період романтизму виявився нарідкість багатим видатними
обдарованнями. Франц Шуберт і Роберт Шуман, Гектор Берліоз і Ріхард Вагнер, Ференц
Ліст і Фредерік Шопен, багато інших композиторів - гордість національних культур і всієї
світової музичної культури. З романтизмом у музику прийшли емоційна виразність,
фантастична вигадка, казково-поетична образність, нерідко запозичена з фольклору.
Найяскравіше явище в музиці романтизму - панування лірико-психологічного початку.
Суть кожного музичного романтичного твору - “лірична сповідь”. Саме тому
найважливішого значення набули різні малі форми, які наповнилися серйозним і
глибоким змістом - фортепіанна п'єса, інструментальна мініатюра, романс (Шуман,
Шопен, Ліст). Нові тенденції вплинули і на симфонізм (Берліоз, Ліст).
Новизна і багатство тем та образів, що хвилювали композиторів-романтиків,
потребували нових і різноманітних засобів виразності. Так, відтворення предметного світу
викликало необхідність численних звукозображальних ефектів: дзюрчання струмка з
різнобарвними відтінками (фортепіанний супровід вокальних творів Шуберта); звукові
звороти, що набувають унаочнення і виразності жестів, поглядів, міміки (фортепіанна
музика Шумана, зокрема цикл «Карнавал») тощо.

Пошуки нових виражальних засобів торкнулися й оновлення музичних форм.

Одним з важливих прийомів композиційної техніки романтиків стала варіаційність, що
проникає в різні жанри і форми, зокрема в сонатну форму (симфонії Шуберта До мажор та
Сі мінор – «Незакінчена», симфонічні увертюри Глінки, Перша балада Шопена).

Надзвичайно збагатили і урізноманітнили романтики палітру концертного

симфонічного оркестру. Так, Берліоз увів до його складу ряд інструментів (англійський
ріжок, малий кларнет, дзвони, арфу), збільшив склад дерев’яної та мідної духових груп і
ударних, доручав сольні партії тим інструментам, які виконували раніше другорядні
функції (соло тромбона у другій частині «Траурно-тріумфальної симфонії», соло ударних у
третій частині «Фантастичної симфонії»). Чимало знахідок щодо оркестрового колориту
оперних творів зроблено Мейєрбером, Вебером, Вагнером, Глінкою.

Зусиллями багатьох композиторів першої половини ХІХ століття вироблено новий

тип оркестру, що здобув назву « великий симфонічний оркестр», що складається з
таких груп інструментів:

- дерев’яна духова група, 4 типи інструментів з їх різновидами (флейта з флейтою

піколо, гобой з англійським ріжком, кларнет з малим і басовим, фагот з контрафаготом);
- мідна духова група, 4 типи інструментів (валторна, труба, тромбон, туба);
- струнно-смичкова група, 4 типи інструментів (скрипка, альт, віолончель,
контрабас), але п’ять партій (розподіл скрипок на перші та другі);
- струнно-щипкова група (декілька арф);
- група клавішних (фортепіано, челеста);
- група ударних інструментів (великий та малий барабани, литаври, мідні тарілки,
трикутник, ксилофон, дзвони та багато інших).

Ще одна галузь музичної культури епохи романтизму – виконавське мистецтво,

яке, на жаль, пішло від нас без вороття і яке можна уявити лише за спогадами, відгуками і
рецензіями. Так, виконавській манері Листа притаманна емоційна пристрасність, якась
демонічність, що, за словами В.В.Стасова, то виплескувалась на публіку потоками краси і
грації, то налітала подібно урагану. Демонічністю і темпераментом вражала слухачів і гра
Паганіні; вона захоплювала надзвичайним діапазоном емоцій, їх інтенсивністю та
контрастністю. Виконавській манері романтиків притаманна і поетична співучість. Поетом
фортепіано називали сучасники ірландця Джона Фільда, а його гру «перлистою».
Виконавці пишались, коли їх гру порівнювали з манерою Фільда. Це, скажімо, Шопен –
найвеличніший лірик фортепіано, за висловом А.Г. Рубінштейна, «бард, рапсод, дух, душа
цього інструменту». Величною й грандіозною і разом з тим співучою та ніжною була гра
Антона Рубінштейна. «Грав він, як бог» (письменник Гаршин).

В історіі виконавського мистецтва епохи романтизму можна відзначити декілька

знаменитих етапів. Так, Паганіні першим став виступати без пюпітра – він грав напам’ять, а
не по нотах, як його попередники. Ліст першим запропонував сольні концерти. Шпор
вперше виступив у концерті з диригентською паличкою в руці. Вагнер, диригуючи
оркестром, вперше повернувся спиною до публіки.

Традиції романтизму продовжувались у музичному мистецтві подальших епох, у

творчості композиторів різних національних шкіл. Певними рисами своєї творчості з
романтичним стилем пов’язано мистецтво Гріга, Гуно, Чайковського, Римського-
Корсакова, Дворжака, Лисенка та ін. Подібно до традиційних канонів класицизму, всі
нововведення романтиків у галузі форм і жанрів, засобів музичної виразності увійшли до
світової музичної скарбниці і набули значення класики.

Музика стала активніше, ніж раніше, взаємодіяти з літературою. Це зумовило появу

програмних музичних творів, в назву або основу яких було покладено літературний твір.
“Оновлення музики через зв”язок з поезією”, - так сформулював цю ситуацію Ліст.
Наприклад, творець програмних симфоній французький композитор Гектор Берліоз давав
своїм творам такі назви: “Фантастична симфонія”, “Траурно-тріумфальна симфонія”,
“Гарольд в Італії” (за поемою Байрона), “Ромео і Джульєтта” (за трагедією Шекспіра).
Безліч музичних творів пов'язана з “Фаустом” Гете: “Сцени з “Фауста” Шумана, “Перша
Вальпургієва ніч” Мендельсона, “Засудження Фауста” Берліоза, опера “Фауст” Гуно.

Справжнім реформатором оперного мистецтва виступив німецький композитор

Ріхард Вагнер - творець опери-драми, в якій здійснив синтез філософсько-поетичного і
музичного начал (героїчна опера-сага “Кільце Нібелунгів”) .

Музичний театр Вагнера і його наступників Верді, Мусоргського і Чайковського,

Гуно і Бізе ознаменував собою вершину розвитку опери XIX ст. Опери “Трубадур”, “Аїда”,
“Травіата”, “Ріголетто”, “Дон Карлос”, “Отелло” Дж.Верді, “Фауст”, “Ромео і Джульєтта”
Ш.Гуно, “Кармен” Ж.Бізе, “Чіо-Чіо-Сан”, “Богема” і “Тоска” Д.Пуччіні, “Євгеній Онєгін” і
“Пікова дама” П.І.Чайковського, “Князь Ігор” О.П.Бородіна, “Борис Годунов” М.П.
Мусоргського та інші опери XIX ст. майже повністю формують репертуар сучасних оперних
театрів.

Музика XIX ст. невіддільна від балету, причому балету класичного. Романтизм
привніс в нього єдність музики, драматичної дії і танцю. У цей час виробився новий
танцювальний стиль, оснований на легкому та надзвичайно пластичному польоті рухів та
техніці танцю на пальцях (Марія Тальоні - перша балерина, яка стала на пуанти). Реформу
балету здійснив російський композитор П.І.Чайковський. Він став першим російським
композитором, який здобув європейське і світове визнання.

Буржуазне XIX ст. дало початок і музично-сценічним жанрам, головною рисою яких
стала розважальність. Оперета - веселий спектакль, де музичні номери чергуються з
дотепними діалогами, перемежовуються репліками героїв. Вивели цей жанр на рівень
справжнього мистецтва оперети Жака Оффенбаха і Іоганна Штрауса-сина, останній
прославився ще і як “король вальсу”.

«Незакінчена симфонія» Шуберта.

Одним із видатних зразків музики епохи романтизму стала «Незакінчена
симфонія» Шуберта.

Не можна недооцінювати художню значимість, яку несе в собі даний симфонічний

твір. Завдяки композитору, з'явився новий лірико-драматичний тип симфонії в
інструментальній музиці. Твір став новаторським в даному жанрі.

Композитор активно працював над твором з 1822 по 1823 рік. Спочатку був
складений фортепіанний варіант, потім дві частини з трьох були оркестровані. Скерцо так і
залишилося в начерках. Музикознавці припускають про рішення автора, що продовження
думки буде зайвим і призведе до втрати ідейного змісту, але цей факт не підтверджено.
До сих пір ніхто не знає, чому він був змушений відмовитися від класичної форми. Проте,
повністю спростовується факт, що композиція не завершена, тому що після закінчення
роботи Шуберт активно займався іншими проектами. Як відзначають його друзі, він не
приступав до нових творів до тих пір, поки не завершить старе. Більш того, він віддав
партитуру Ансельму Хюттенбреннеру, який сам був досить відомим музикантом, що має
спеціалізацію в симфонічному жанрі. Але він, злякавшись, що один буде зганьблений,
залишив партитуру без уваги. Незабаром і Франц забув про свою працю.

Навіть після смерті Шуберта рукопис припадала пилом у Хюттенрбреннера. В один

прекрасний день 1865 року австрійський диригент Гербек розбирав невидані ноти. Він
шукав цікаві твори для концерту, присвяченого віденської музики минулого. Так була
знайдена невідома досі запис. У той же рік відбулася прем'єра, яка мала шалений успіх у
публіки.

Мої враження від прослуховування:

Виразна і насторожена тема змінюється моментами безтурботного спокою і світлої

ідилії, - це наводить мене, як слухача, на роздуми про власне життя, і про місце, яке я
займаю серед інших людей. В якийсь момент драма бере верх над спокоєм, вона веде і
розповідає свою історію, яка виявляється надломленою і трагічною. Смуток тече крізь
музику. Кінець першої частини звучить напружено, трагічно, відважно.

Друга частина сповнена споглядальності, примиренності, наче герой, який пережив

душевну трагедію, шукає забуття. З’являється ще одна головна мелодія, більш виразна,
яка раптово знову трагічно переламується. Закінчується твір поверненням головної теми,
що веде у цілком загадкові роздуми.

Після прослуховування симфонія наводить слухача на роздуми і розкриває аспекти

життєво важливих проблем, таких як: людина і доля, любов і смерть, ідеал і дійсність.