РОСІЙСЬКИЙ БАЛЕТ

учень 11-А
классу
Лук’яненко
Андрій
Мета: ознайомити читатача з російським балетом.
Ознайомлення з видатними композиторами та
виконавцями російського балету
 Балет
 (італ. ballare — танцювати) — вид сценічного
мистецтва, танцювальна театральна вистава, у якій музика поряд з танцем
відіграє важливу роль у розвитку сюжету і створенні відповідного настрою;
синтетичний вид сценічного мистецтва, в якому зміст вистави
розкривається в основному засобами танцю, міміки і музики. Джерела
виникнення балетного жанру закладені в народних іграх, хороводах,
сюжетних танцях тощо. Танець як елемент драматичної дії досягнув
високого рівня розвитку в культових і світських театралізованих видовищах
Стародавнього Єгипту, Індії, Китаю, у трагедіях греків, римлян та народних
дійствах середньовіччя.
 Виник в епоху Відродження (15—16 ст.) Балет в Італії використовується під
час придворних бенкетів, свят тощо. Звідти він був перенесений Катериною
Медичі у Францію, як вид спектаклю, що поєднує спів, танці і декламацію.
Балет переходить на професійну сцену, де посідає певне місце в оперних і
драматичних виставах. Французький балетмейстер Жан Жорж
Новер широко застосував пантоміму як основу розвитку драматичної дії,
перетворив балет у самостійний жанр з певним сюжетом.
 Балет у Росіі
 В Росії перші балетні вистави здійснювалися
ще в 17 ст.. У 1736 в Петербурзі і
в 1806 у Москві були створені постійні балетні
трупи. У 19 ст. в Петербурзі і Москві працює
ряд майстрів хореографічного мистецтва: Ш.
Дідло, Ж. Перро, М. Петіо; відомі балетні
композитори: К. Кавос, П. Пуні, Л. Мінкус та
артисти К. Колосова, М. Данилова, А. Істоміна,
А. Глушковський та ін. З 2-ї половини 19 ст.
російський балет посідає провідне місце у
світовому балетному мистецтві.
 Петро Ілліч Чайковський
 Докорінний злам у розвитку балетного мистецтва
настає у зв'язку з діяльністю П. І. Чайковського,
балетна музика якого органічно пов'язана із
змістом і розвитком сценічної дії. До цього часу
музика в балеті відігравала лише другорядну
роль. Він широко застосовував принцип
симфонічного розвитку музичних думок,
створював яскраві музичні характеристики.
Велике значення мала діяльність
балетмейстерів М. Петіпа та Л. Іванова, які разом
поставили «Лебедине озеро» П. І. Чайковського
(1876). Сам М. Петіпа поставив балет «Спляча
красуня» (1889), «Лускунчик» (1892). Піднесенню
російського балету сприяла діяльність
балетмейстера М. Фокіна, артистів Г. Павлової, Т.
Карсавіної, В. Ніжинського у Петербурзі,
балетмейстера О. Горського, артистів К. Гельцер,
М. Мордкіна у Москві. Музику до балетів писали
композитори О. К. Глазунов, А. С. Аренський та
ін.
 20 століття
Балет “Лебедине озеро” 1876р Балет “Лускунчик” 1892р

Балет “Спляча красуня” 1889р

 Маріус Іванович Петіпа
 Маріус Іванович Петіпа родився 11 березня 1818 року в Марселі. За
національністю француз. Вчився у свого батька — Ж. А. Петіпа і
О.Вестриса. У 1838-46 роках виступав як танцівник і балетмейстер в
театрах Бордо, Нанта, Нью-Йорка і Мадрида.
 З 1847 року життя Петіпа пов'язане з Росією, куди він був
запрошений дирекцією імператорських театрів на амплуа
«танцюриста — міма». З часом його діяльність стає різноплановою:
він працює викладачем в Петербурзькому театральному училищі,
штатним балетмейстером балетної трупи Маріїнського театру, а з
1869 по 1903 рік — його головним балетмейстером. Творчий шлях
Петіпа в Росії продовжувався більш за півстоліття. За цей час він
поставив понад 60 балетів, в процесі роботи над якими він спирався
на традиції російського балету і майстерність російських акторів —
виконавців. Маріусом Петіпа було створене зведення правил
балетного академізму. Його постановки відрізнялися майстерністю
композиції, стрункістю хореографічного ансамблю, віртуозною
розробкою сольних партій. Істотну роль в його виставах грали
форми дивертисментної сюїти, яка зазвичай вінчала танцювально-
драматична дія в балетах з щасливим кінцем, а в балетах-
трагедіях — передувала розв'язці. В середині вистав Петіпа будував
розгорнені хореографічні сцени, в яких зароджувався
танцювальний симфонізм. Найкращі балети Петіпа ставляться на
сценах світу як видатні зразки спадщини 19 століття.
 Михайло Михайлович Фокін
 Михайло Михайлович Фокін (23 квітня (5 травня) 1880 — 22
серпня 1942) — російський і американський соліст балету й хореограф, який
уважається засновником сучасного класичного романтичного балету.
 У 1908 році Олександр Бенуа представив молодого хореографа Сергію Дягілєву, який
захоплювався Фокіним. До того часу Дягілєв уже показав Європі російську оперу,
живопис і композицію. Великий митець після абсолютного успіху більш традиційних
видів мистецтв усерйоз думав про балет, котрий у Європі був уже майже забутий. І
він, побачивши у Фокіні свого однодумця, запросив його у свій балет як
балетмейстера. У 1909 році Фокін прийняв запрошення Сергія Дягілєва видправитися
до Парижу та стати хореографом Російського балету. У цьому ж році вже раніше
показані роботи Фокіна в Маріїнському театрі Дягілєв везе до Парижу. Успіх був
абсолютним, й учасники дягілєвської труппи на чолі з Фокіним — Анна Павлова,
Тамара Карсавіна, Вацлава Ніжинський стали всесвітньо-відомими. Кожен рік Дягілєв
вимагав від своєї трупи нових постановок і в 1910 році Парижу були представлені
«Жар-птиця», «Шехеразада», повернута на свою історичну батьківщину «Жізель».
Серед наступних робіт Фокіна можно виокремити «Петрушку» (1911), «Бачення
троянди» (1911), «Тамар» (1912) і «Дафніс и Хлоя» (1912). Проте наростання напруги
між Дягілєвим і Фокіним призвело, врешті-решт, до розриву. Дагілєв уважав, що
Фокін почав повторюватися, у той час як він потребував нових ідей і форм. Михайло
Михайлович, у свою чергу, зауважував: «Про яке мистецтво може йти мова, коли
єдина ціль — провокації!» Потайки від Фокіна, Дагілєв почав просувати свого
улюбленця Вацлава Ніжинського як хореографа, доручивши йому постановку
«Посляполудневого відпочинку Фавна». Більш того, Дагілєв доручив підняти завісу
на спектаклі «Дафніс і Хлоя» на 30 хвилин раніше, а публіка зайняла свої місця лише
до середини спектаклю. Про подальше співробітництво не могло бути й мови. Після
розриву з «Російськими сезонами» Фокін повернувся до Маріїнського театру, але
звичної йому свободи він там не відчув і в 1914 погодився повернутися в «Російські
сезони», куди його знову запросив Дагілєв через те, що Ніжинський мав піти, тому
що Дагілєв не міг пробачити таємниче вінчання з угорською балериною Рамолою
Пульською під час гастролів у Буэнос-Айресе. У «Російських сезонах» Фокін поставив
«Метелика» Шумана, «Золотого півня» Римського-Корксакова, «Мідаса» Штейнберга
й «Легенду про Йосифа» Штрауса. Успіх усіх тих постановок був досить помірним.
Сезон 1914 року виявився останнім для співробітництва Фокіна й Дягілєва. Сергій
Павлович ще робив спроби повернути великого хореографа, але Фокін розпрощався
з «Російським Балетом» назавжди.
 Дягілєв Сергій Павлович
 Дя́гілєв Сергій Павлович (рос. Дягилев Сергей
Павлович, нар. 19 березня 1872, садиба
Грузіно, Новгородська губернія, Російська
імперія — 19 серпня 1929, Венеція, Королівство
Італія) — російський реформатор театрального
мистецтва, геніальний антрепренер, засновник
легендарних Російських сезонів в Парижі на
початку 20 століття. Створив у Парижі Російський
балет Сергія Дягілєва.
 Ігор Федорович Стравинський
 І́гор Фе́дорович Страви́нський (5 (17) червня 1882, Оранієнбаум, Петербурзька
губернія, Російська імперія — 6 квітня 1971, Нью-Йорк, США) — композитор і
диригент українського козацького походження[2][3]. Син співака Федора Гнатовича
Стравинського.
 Творчість вирізняється образно-стилістичною різноманітністю, проте підпорядкованою в кожен
творчий період своїй стрижневій тенденції.
 У так званий російський період (1908 — початок 20-х років), найкращими творами якого є
балети «Жар-птиця», «Петрушка», «Весна священна», хореографічні сцени «Весілля» (1917,
остаточний варіант 1923), Стравинський виявляв особливу цікавість до давньоруського і
сучасного йому українського фольклору, до ритуальних і обрядових образів, до балагану, лубка.
В музеї Ігоря Стравинського в Устилузі є світлина, подарована фондом Пауля Захера з Базеля
(Швейцарія), на якій Стравинський записує українського лірника на порозі свого будинку в 
Устилузі в період роботи над «Весною священною». У ці роки формуються принципи музичної
естетики Стравинського, пов'язані з «театром уявлення», закладаються основні елементи
музичної мови — «поспівковий» тематизм, вільний метроритм, остинатність, варіантний
розвиток тощо.
 У наступний, так званий неокласичний період (до початку 1950-х років), тематикою стала 
антична міфологія, істотне місце зайняли біблійні тексти[джерело?]. Стравинській звертався до
різних стильових моделей, освоюючи прийоми і засоби європейської музики бароко (опера-
ораторія «Цар Едіп», 1927), техніку старовинного поліфонічного мистецтва («Симфонія
псалмів» для хору і оркестру, 1930) та інші[джерело?]. Названі твори, а також балет зі співом
«Пульчинелла» (на теми Дж. Б. Перголезі, 1920), балети «Поцілунок феї» (1928), «Орфей» (1947),
2-а і 3-а симфонії (1940, 1945), опера «Пригоди гульвіси» (1951) — не стільки високі зразки
стилізації, скільки яскраві оригінальні твори (використовуючи різні історико-стилістичні моделі,
композитор відповідно до своїх індивідуальних якостей створює сучасні за звучанням твори)[
джерело?]
.
 Пізній період творчості (з середини 1950-х років) характеризується переважанням релігійної
тематики («Священний спів», 1956; «Заупокійні співи», 1966, та інші), посиленням ролі
вокального елементу (слова), вільним використанням додекафонної техніки(проте в рамках
властивого Стравинському тонального мислення). За всієї стилістичної контрастності творчість
Стравинського вирізняється єдністю, наявністю стійких елементів, що виявляються в творах
різних років. Стравинський належить до провідних новаторів 20 століття. Він одним з перших
відкрив нові музично-структурні елементи у фольклорі, асимілював деякі сучасні інтонації
(наприклад, джазові), вніс багато нового в метроритмічну організацію, оркестрове письмо,
трактування жанрів[джерело?]. Найкращі твори Стравинського істотно збагатили світову культуру і
справили вплив на розвиток музики 20 ст.[джерело?]
 За своє творче життя Ігор Стравинський віддав належне захопленню неокласицизмом,
авангардною музикою, але врешті-решт дійшов до духовної. Переломною для нього стала
«Меса» (1948). 1956 завершені «Священні піснеспіви», 1966 — «Заупокійні піснеспіви».
 Сергій Сергійович Прокоф'єв
 Сергі́й Сергі́йович Проко́ф'єв (нар.11 (23)
квітня 1891, маєток Сонцівка — пом.5
березня 1953, Москва) — радянський
композитор, автор 8 опер, 7 балетів, 7
симфоній та багатьох камерно-
інструментальних творів, а також музики
до кінофільмів. Лауреат Сталінської премії
(1943, 1946 — тричі, 1947, 1951). Водночас
з Велимиром Хлєбниковим був Головою
земної кулі.
Анна Павлівна (Матвіївна) Павлова
 Анна Павлівна (Матвіївна) Павлова (рос. Анна Павловна (Матвеевна)
Павлова; нар. 31 січня (12 лютого) 1881, Санкт-Петербург, Російська
імперія — пом. 23 січня 1931, Гаага, Південна Голландія, Нідерланди) —
російська артистка балету, одна з найвидатніших балерин XX століття.
  1907 році на благодійному вечорі в Маріїнськім театрі Анна Павлова вперше
виконала поставлену для неї М. Фокіним хореографічну мініатюру «Лебідь»
(пізніше Умираючий лебідь), що стала згодом одним із символів російського
балету XX століття.
 У 1910 році перейшла на так назване положення «гастролерки», створила
власну трупу. Разом із цією трупою гастролювала в багатьох країнах світу.
Спеціально для трупи А. Павлової М. Фокіним були поставлені кілька балетів.
Серед них — «Сім дочок гірського короля».
 Останній виступ балерини в Маріїнському театрі відбувся у 1913 році, а
в Росії — в 1914 році, після чого вона влаштувалася в Англії і в Росію більше не
поверталася.
 У 1921—1925 роках Анна Павлова гастролювала по США, організатором її
гастролей був американський імпресаріо російського походження Соломон
Юрок. 1921 року Анна Павлова також виступала в Індії і завоювала увагу
індійської публіки в Делі, Бомбеї і Колкаті[8].
 Ім'я Павлової ще при житті балерини стало легендарним. Померла вона
в Гаазі, під час гастролей, 23 січня 1931 року від пневмонії. Незважаючи на
бажання балерини повернутися на батьківщину, урна з її прахом перебуває в
закритому колумбарії крематроію Голдерс-Грін в Лондоні. По легенді
останніми її словами були: «Приготуйте мій костюм лебедя!». У 2009 році ці
слова були винесені в заголовок російського фільму про смуток, тугу й
очікування смерті.
 Вацлав Ніжинський
 Ва́цлав Ніжи́нський (пол. Wacław
Niżyński, 12 березня 1889, Київ — 11
квітня 1950, Лондон, Велика
Британія) —
український артист балету польського
походження, видатний танцівник і
хореограф зірковоі трупи Сергія
Дягілєва.
 Уланова Галина Сергіївна
 Уланова Галина Сергіївна (26 грудня 1909 (8
січня 1910), Санкт-Петербург — 21 березня 1998, Москва) —
російська балерина, одна з
найславетніших[джерело?] балерин за всю історію балету.
 Пік кар'єри і світової слави Галини Уланової припав на 1940-і-
1950-і роки, народна артистка СРСР (1951), двічі Герой
Соціалістичної Праці (1974, 1980), лауреат Ленінської (1957) і
чотирьох Сталінських премій(1941; 1946; 1947; 1950).
 Учениця Агрипіни Ваганової. У 1928—1944
артистка Маріїнського (Кіровського) театру в Ленінграді, з
1944 по 1960 — Великого театру в Москві. Знамениті її ролі
в «Жизелі» Адана, «Попелюшці» та «Ромео і
Джульєтті» Прокоф'єва (дует з Костянтином Сергеєвим).
 Єдиній балерині, їй за життя були встановлені пам'ятники в
Санкт-Петербурзі (1984, скульптор Михайло Анікушин)
та Стокгольмі (1984, скульптор Олена Янсон-Манізер).
У Голландії виведений сорт тюльпанів«Уланова».
Дякую за увагу!