Семінарське заняття

Тема: Видатні балетмейстери України

Завдання:
1. Ознайомитися з теоретичним матеріалом.
2. Переглянути відео про провідні танцювальні колективи України
Ятрань https://www.youtube.com/watch?v=_JTHMwxWkJU

Вірського https://www.youtube.com/watch?v=d_RN0CMgyME

Гуцулія https://www.youtube.com/watch?v=F40RiZ5UzDk

сонечко https://www.youtube.com/watch?v=-v3VdLMMJc4

Великий Слобожанський https://www.youtube.com/watch?v=bzkoMTN168I

3. Підготувати презентацію (10 слайдів) про видатних балетмейстерів

України.
ВАСИЛЬ МИКОЛАЙОВИЧ ВЕРХОВИНЕЦЬ (справжнє прізвище
Костів) – (5.01.1880-11.04.1938 рр.).) –
композитор, диригент, етнограф, музикознавець, видатний український
педагог, перший український професійний балетмейстер.
«…Він був не тільки високообдарованою людиною, – говорив
М.Т.Рильський, – але й людиною неабиякої освіченості та широких
культурних інтересів». Якби навіть Василь Верховинець не створив нічого,
окрім «Теорії українського народного танцю», то й цього було б досить, щоб
поставити його ім’я в один ряд з відомими творцями української народної
культури першої половини XX ст.
Народився Василь Миколайович 5 січня 1880 року у с.Мізунь (нині Старий
Мізунь) Долинського району Івано-Франківської області у родині селянина-
бідняка. Успішно закінчив сільську школу, учительську семінарію в Самборі
з дипломом «Городського народного вчителя», почав педагогічну роботу на
посаді викладача співів у народних школах села Бережинці. Перейшовши до
«Русько-народного театру», виступав на сцені з провідними партіями у
музичних постановках. Мав непоганий, поставлений голос – лірично-
драматичний тенор. У 1906 році Микола Карпович Садовський у Києві
організовує театр і запрошує для роботи у ньому як визначних майстрів
старшого покоління, так і молодих акторів, серед яких був і
В.М.Верховинець, якому довелося переїхати з Галичини до Києва. Успішно
працював як актор. Киян чарували його тенор і майстерна гра в ролях Петра
(«Наталка Полтавка» М.Лисенка), Андрія («Запорожець за Дунаєм»
С.Гулака-Артемовського), Левка («Майська ніч» М.Лисенка), Йонтека
(«Галька» Манюшка), Вишека («Катерина» М.Аркаса).
Згодом він перейшов на хормейстерську та диригентську роботу.
Одночасно успішно закінчив теоретичний клас школи М.В.Лисенка під
керівництвом професора Г.М.Любомирського. Певний час працював разом з
відомим хормейстером-диригентом О.А.Кошицем. Великі досягнення
Верховинця у справі хореографії. 23 листопада 1910 року в театрі
М.Садовського відбулась прем’єра комічної опери М.Лисенка «Енеїда».
Особливо цікавими були «веснянки» карфагенянок і «гопак на Олімпі» у
його постановці. Цікавим був танець молоді біля корчми, поставлений ним
для драми І.Франка «Украдене щастя». Винахідливо скомпоновані і
поставлені Василем Миколайовичем обрядові «хори веснянок» в п’єсі
«Маруся Богуславка» мали винятковий успіх у глядачів.
Навесні 1915р. В.Верховинець виходить із трупи М.Садовського і переходить
до театру І.О.Мар’яненка. У цьому колективі він був хормейстером-
диригентом і хореографом. Користуючись змогою бувати у різних куточках
України завдяки гастролям театру, В.Верховинець глибоко вивчав побут і
творчість українського народу. Він багато часу досліджував українські
народні танці, проводив етнографічні дослідження, записував традиційні
танці та танцювальні кроки в українських селах, ним записані танці «Роман»
і «Гопак», «Василина», «Шевчик», «Рибка».
Першою науковою працею стала книга «Українське весілля» у 1912 році,
другою – «Українські танці (1913 р.). Ці книги стали результатом
наполегливих пошуків у царині танців. З метою створення міцної
теоретичної бази для подальшого розвитку національної хореографії
В.Верховинець, підтриманий М.К.Садовським, пише книгу «Теорія
українського народного танцю». Це було перше в Україні ґрунтовне
дослідження характеру і принципу побудови української народної
хореографії, дослідження, яке мало на меті створення на народній основі
національного фахового балету.
Він перший з фольклористів дав назви майже всім танцювальним рухам
відповідно до їхнього характеру і внутрішнього змісту. Книга стала
справжнім дороговказом для майстрів української хореографії.
В.М.Верховинець говорив: «Українського балету ще не було і нема, він ще
в народі як матеріал. Те, що ми до цього часу бачили на сценах, на забавах
та вечірках – це тільки слабка або погана імітація під неможливо швидкий
темп українського козачка». Василь Верховинець першим серед
українських хореографів і науковців порушив питання про створення
українського національного класичного балету на основі фольклорного
матеріалу, розробив власну концепцію побудови такого балету і втілив її у
життя при постановці першого українського балетного спектаклю «Пан
Коньовський» у Харківському оперному театрі. У 1930 р. він у Полтаві
створює жіночий хоровий театралізований ансамбль «Жінхоранс»,
який за задумом творця мав подавати пісню у театралізованому плані.
Робота «Жінкорансу» базувалася на засадах «Теорії українського
народного танцю». Створення Василем Миколайовичем колективу стало
підтвердженням його гасла, що «Пісня і танець – це рідні брат і сестра».
П.П.Вірський писав: «Здобутки створеного ним вокально-
хореографічного ансамблю «Жінхоранс» – це наша класика, це яскрава
сторінка в історії української хореографії. Кращі традиції
«Жінхорансу» свято шанують усі танцювальні колективи України, в цих
традиціях, зокрема, виховується і Державний заслужений ансамбль танцю
Української РСР».
У 1933-1934 рр. на Одеській кіностудії І.П. Кавалерідзе працював над
картиною «Коліївщина», сюди було запрошено і В.М. Верховинця, який
керував хором, що знімався у цьому фільмі. Вже відомого українського
хореографа, професора у 1935 році запрошують на постановку танцю
«Гопак» для групи артистів балету, яка представляла українську народну
хореографію на І Міжнародному фестивалі народного танцю в Лондоні.
Василь Миколайович спільно з балетмейстером Л.Жуковим поставив на
власну музику «Триколійний гопак». Виступ українських танцюристів
став славною сторінкою в історії розвитку української народно-сценічної
хореографії і немала заслуга в цьому В.М.Верховниця. По суті, його
робота в цьому напрямку дала перші паростки самостійного,
відокремленого від театру, виду мистецтва – ансамблю народного танцю.
Сучасна українська хореографія всебічно і широко втілює в життя його
мистецькі ідеї.
У 1927 і 1932 роках В.М. Верховинця двічі заарештовували за
звинуваченням у приналежності до СВУ, але за відсутності доказів він був
звільнений, 23 грудня 1937 року його знову заарештували.
В.Верховинець звинувачувався як активний учасник
контрреволюційної націоналістичної організації. Його звинувачували у
шпигунській діяльності на користь Польщі, у тому, що він нібито
протягом 1928-1930 рр. відновив повстанську організацію у Полтаві і
одночасно встановив зв’язок з активістами націоналістичної організації у
Харкові.
10 квітня 1938 року його приговорили до розстрілу, а 11 квітня 1938
року вирок виконали. Лише через 19 років, 7 липня 1957 року Спілка
композиторів України звернулась до військового прокурора з проханням
його реабілітації, 25 квітня 1958 року Василь Верховинець був
реабілітований.
ВАСИЛЬ КИРИЛОВИЧ АВРАМЕНКО
(22.03.1895 – 06.05.1981) – видатний український хореограф, майстер
українського народного танцю, кінопродюсер, засновник в Україні і
українській діаспорі хореографічних шкіл народного танцю.
Все своє життя Василь Авраменко присвятив розвитку української
культури й утвердженню українського національного танцю в світі. На
превеликий жаль, ім’я його до недавнього часу було майже невідоме
навіть вузькому колу фахівців в Україні, а тим часом цей видатний діяч
української національної культури понад п’ятдесят років жив і працював у
Канаді та США і завдяки йому не тільки на Американському континенті,
а й у Європі та Австралії було відкрито мільйонам глядачів неповторну
красу і самобутність української культури. Доречно зауважити: як колись
Микола Садовський дав дорогу в життя видатному хореографу Василю
Верховинцю, так пізніше вчинив і він сам стосовно свого талановитого
учня Василя Авраменка.
В.К. Авраменко народився 22 березня 1895 році у м. Стеблові Корсунь-
Шевченківського району Черкаської області в багатодітній селянській
родині. Був наймолодшим з п’яти братів та сестри. Мати померла, коли
Василеві було лише 4 роки, через рік батько узяв другу жінку з її дочкою.
Після смерті матері Василько три роки жив у тітки по материній лінії, а вже
з десяти років пішов наймитувати підпаском. Заробляв на життя і тим, що
по п’ятницях та по суботах прибирав у заїжджому домі Лейби, який був
через дорогу. Випасаючи худобу, співав українських народних пісень, які
чув на родинах, хрестинах, різдвяних святах. Але найбільше любив він
змалечку танцювати. Спостерігав на весіллях, як витанцьовують дружки та
бояри, а потім витанцьовував сам, ховаючись, аби ніхто не бачив.
За роботою грамоти особливо не навчався, до школи не ходив, а з
наймів ще малим пішов працювати на винницю. Був самостійним хлопцем
і помандрував шукати щастя. Спочатку до брата Гаврила в Донецьку
область на шахти, а в 16 років доля привела його на Далекий Схід, у
Владивосток (там працювали старші брати), де він став до праці
прибиральником в інституті східних мов. Одночасно вступив на вечірні
учительські курси, директором яких був проф. Присвятський, при
допомозі й підтримці якого юнак через три роки склав іспит на народного
вчителя.
Навесні 1915 року з України до Владивостока прибула мандрівна
Російсько-Малоросійська трупа артистів, які показували українські
вистави «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Ой не ходи,
Грицю». Очевидно тут уперше озвалося в душі Василя Авраменка
справжнє покликання, і він вирішив стати танцюристом. Та через рік
хлопця було взято до війська. Служив у Омську, Іркутську, Брянську,
Петербурзі. Йшла перша світова війна, наближалась революція. Велике
значення для національного самоусвідомлення В.Авраменка мала зустріч
із Симоном Петлюрою, яка відбулась у 1917 році в Мінську.
У 1917 році Авраменко їде до Києва і переживає тут найкращу пору
національного пробудження і відродження України. Наділений від природи
кипучою енергією, юнак з головою поринає у вир маніфестацій, зборів,
з’їздів, де він знаходив собі однодумців у справі служіння Вітчизні. Та
найбільший вплив на становлення національної свідомості Авраменка мав
національний театр геніального М.Садовського, в якому виступали
видатні майстри української сцени. Театральне життя тодішнього Києва
(1917-1920 рр.) полонило душу молодого хлопця, а порада С. Петлюри йти
вчитися на артиста, бо там він принесе більше користі Україні, ніж вояк,
остаточно вирішили його долю. Василь Авраменко вступає до Київської
драматичної школи імені Миколи Лисенка, де оволодіває знаннями зі
сценічного мистецтва. Найбільший вплив на формування майбутнього
артиста-хореографа мали лекції Василя Миколайовича Верховинця. Його
розповіді про історію, красу українських народних танців стали
«найціннішим з усього навчання в драматичній школі». У той час
Авраменко грає і оформляє фольклорно-балетну частину в Національному
театрі Миколи Садовського, спочатку в Києві, а потім у Кам’янці-
Подільському, де виявляє великий талантартиста й організатора.
Під тиском більшовицького війська уряд Української Народної
Республіки відступав на захід. В.Авраменкові було доручено вивезти в
еміграцію Український ансамбль народного балету й танцю, який став уже
самостійною одиницею.
У 1921 році група артистів прибула до Польщі. Жили у польському
таборі в Калуші. Незважаючи на важкі умови табірного життя,
В.Авраменко одразу ж приступив до організації школи українського
танцю. Не було приміщення, і танцюристи змушені були навчатися
крадькома вночі у будинку лазні, залізаючи туди через вікно. Дуже скоро
школа Авраменка стала найбільшою гордістю у таборі. Почалися перші
виступи на території Польщі. Заняття починалися з демонстрації елементів
рухів, постав, а далі комбінацій рухів. Перед кожним концертом
Авраменко або хтось із трупи обов’язково виступав з доповіддю про
український народний танець. А далі йшли створені В. Авраменком танці
«Чумак», «Сон Катерини», «Запорозький гопак», «Козачок», які мали
величезний успіх.
Та він мріяв, щоб цей успіх був на рідній землі. У 1922 році він
прибуває до Львова. З труднощами артист організовує школу народного
танцю. Вже перший виступ Авраменка і його учнів приніс йому славу в
Галичині, і школи танцю почали створювати в багатьох містах і містечках.
Восени 1922 року Авраменко їде на Волинь і тут пропагує мистецтво
народного танцю. Виступи користувалися величезним успіхом. Водночас
з концертами він працює над створенням шкіл народного танцю. Створена
ним школа у м. Луцьку, наприклад, мала до 100 учнів.
Патріотичні настрої Авраменка були не до вподоби польській поліції,
його неодноразово заарештовували, погрожували, і він змушений був
виїхати до Чехословаччини. Там, у таборі для українців з Галичини, він
відкрив школу танців. Після хвороби (нещасливий випадок на сцені,
сталося пошкодження ноги) артист переїхав до м.Подєбрад і там заснував
свою школу танців серед студентів Української господарської академії.
Чехословацький уряд видав дозвіл на проживання в країні лише на рік, і
В.Авраменку, який в той час чекав візу до Канади, доводиться переїхати у
Німеччину, де він теж організовує свою школу серед українських
робітників. 25 листопада 1925 року влаштовує «Вечір Українського
Танцю». Ця школа в Дальменгорсті була останньою, заснованою
В.Авраменком у Європі.
У грудні 1925 року В.Авраменко прибув до Канади і відразу ж заснував
школу українських народних танців. Через півроку підготовлені ним танці
увійшли до програми світової вистави. Виконавці українських народних
танців на цій виставі здобули друге місце і після цього мали змогу
виступати у багатьох містах Канади, де їхні виступи супроводжувалися
оваціями глядачів. А танець «Чумак» авторської композиції мав
тріумфальний успіх. Його вважали вершиною артистичної творчості Василя
Авраменка. Він виконував свого «Чумака» з особливою піднесеністю,
неначе співав пісню про волю.
Створивши в Канаді багато шкіл, виховавши талановитих учнів,
Авраменко у 1928 році переїздить до США. Тут він виступає в багатьох
штатах, найбільших містах і скрізь чарує публіку красою українського
народного танцю. Велике визнання і світову славу здобув ансамбль
українського народного танцю, виступивши на сцені Метрополітен - Опери
в Нью-Йорку у 1931 році.
Після того, як у 1932 році на 200-річчя Вашингтона В.Авраменко і
О.Кошиць підготували спільну програму і дали понад 30 концертів у
різних містах США, видатний хореограф вивів сотні танцюристів на сцену
Світової вистави в Чикаго 1933 року. А в 1935 році група танцюристів з
Балтімори під орудою В.Авраменка зачарувала відвідувачів-глядачів у
Білому Домі в Вашингтоні, де в знак пошани видатний хореограф був
прийнятий дружиною президента США Елеонорою Рузвельт.
Він об’їздив багато країн світу, підготував тисячі танцюристів, створив
перші звукові фільми на теми українського мистецтва:«Наталка
Полтавка», «Запорожець за Дунаєм» та інші. До його авторської
композиції належать такі танки: «Козачок подільський», «Гопак колом з
 вільним сольом», «Гречаники», «Коломийка-сіянка», «Великодня гаївка»,
«Катерина-Херсонка», «Метелиця в’юча», «Гопак парубоцький»,
«Танок Гонти», «Журавель весільний», «Чумак», «Запорозький герць»,
«Аркан коломийський», «Чумачок», «Гонивітер», «Танок Довбуша»,
«Козак сольо», «Вільний гуцул» та балетні картини «За Україну»,
«Чумаки», «Січ отамана Сірка», «Довбушева ніч», «Великдень на
Україні», «Русалки» та інші.
Василь Авраменко видав власним коштом книгу «Українські
національні танки, музика і стрій» (Вінніпег, 1947р.). Він писав у ній:
«Дуже бажано й потрібно якнайскоріше збирати танкові матеріали серед
нашого народу…Особливу увагу на це мусять звернути учителі
українських шкіл, щоби плекати при школі український танок для нашої
молоді, починаючи навчати її своїх танків від діточок».
З 1936 року Василь Авраменко чимало часу присвячує виданню
фольклорних фільмів. Його найвидатніша робота в цій галузі – звуковий
фільм «Тріумф українського танцю» (1954 р.). Матеріал до нього
Авраменко збирав і монтував упродовж 25 років. В.Авраменко був
персоною нон-грата в Радянському Союзі. Колишній петлюрівець, він
став одним з найактивніших антикомуністів, завжди долучався до акцій, які
пропагували українську національну ідею.
– Останні свої роки Василь Авраменко жив у Нью-Йорку в родині Іванка і
Мар’яни Коців. За два місяці до смерті артист склав заповіт поховати його
прах у рідному Стеблеві, де він народився. Помер Василь Авраменко на
86 році життя, 6 травня 1981 року. У травні 1992 року відбулося
перевезення праху Авраменка до Стеблева, де й поховано його.
…Мав він печатку «Студія балетна і фільмова В. Авраменка»: в центрі
танцює козак з шаблею, а довкола нього напис: «Діамант дорогий на
дорозі лежав, був потоптаний весь, важким пилом припав. І ніхто не підняв
діаманта того, йшло багато людей і цурались його».
ПАВЛО ПАВЛОВИЧ ВІРСЬКИЙ (1905-1975) – народний артист СРСР,
лауреат Державної премії України ім. Т.Шевченка, видатний український
хореограф, один із засновників та художній керівник першого в Україні
ансамблю народного танцю
Павло Вірський народився 25 лютого 1905 року в м. Одесі. Освіту здобув
на хореографічному відділенні Одеського музично-драматичного
технікуму та на балетмейстерському відділенні Московського театрального
технікуму.
Балетмейстерська творчість була для П.Вірського справою його життя,
він працював в оперних театрах Одеси, Дніпропетровська, Харкова та
Києва, але загострене відчуття прекрасного і громадський обов’язок
визначили мету – працювати на ниві українського мистецтва, українського
танцю. При київській опері він разом з Болотовим створив групу виконавців
народних танців.
Різножанрова спадщина П.Вірського переконує в тому, що він стояв
близько до народу, шукав у його житті теми й образи майбутніх творів.
Фольклор й українська народна обрядовість були одним з важливих
чинників формування його поглядів на розвиток української народно-
сценічної хореографії. Стихійний на той час розвиток української
хореографії, невизначеність тем, жанрів, форм танцю, розпорошеність
зусиль українських балетмейстерів, занедбання скарбів народності – все це
підштовхнуло П.Вірського до служіння національному мистецтву танцю.
У 1937 році разом з другом і соратником Миколою Болотовим він створив
перший в Україні ансамбль народного танцю. Найрізноманітніші
концертні програми ансамблю здобували бурхливе схвалення у глядачів
багатьох країн світу, демонстрували дивовижну чарівність українського
танцю, розкривали його невичерпні скарби.
«Той, хто творив душею», – говорять про Павла Вірського. Саме з чистих
джерел народної хореографії брав він і художню силу, і теми, сюжети, образи
і найрізноманітніші виражальні засоби для своїх багатопланових і широких
танцювальних композицій. Він був мрійником, заглибленим у свої
внутрішні переживання і годинами мріяв чи то про стежки київських парків,
чи то про порожній балетний зал – і в уяві народжувались образи, етюди,
картини.
Хореографічні композиції балетмейстера відзначалися оригінальністю,
застосуванням елементів театралізації. П.Вірський упритул підійшов до
створення балетних спектаклів на народно- сценічній танцювальній основі.
Розвитку українського танцю П.Вірський надавав не тільки мистецького,
але й національного значення.
Павло Павлович поставив велику кількість хореографічних композицій і
танців: «Ми з України», «Запорожець», «Повзунець», «Гопак», «Чумацькі
радощі», «Шевчики», «Лісоруби», «Плескач», «Ляльки» та інші. Саме з
ім’ям П.Вірського пов’язане виникнення нового танцювального жанру –
сценічної народної театралізованої хореографії.

МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ БОЛОТОВ (02.03.1904 - 16.06.1955 рр. Кишинів) –

заслужений діяч мистецтв Молдавії, балетмейстер, один із засновників першого в
Україні ансамблю народного танцю.Навчався в Одеському музично- драматичному та
Московському театральному технікумах.
У 1928-1937 рр. – разом з П.Вірським, очолювали балетні трупи в Одесі, Харкові та
Дніпропетровську, де як співпостановники створили вистави: «Лебедине озеро» (1927,
1932), «Червоний мак» (1928), «Горбоконик», «Есмеральда» (1929, 1933, Харків),
«Мурзилка і Мазилка» (1930), «Дон Кіхот» (1933) – усі в Одесі, «Раймонда» (Харків,
1934), «Міщанин з Тоскани» (1936, Київ). Балетмейстер Першої декади українського
мистецтва у Москві (1936). У 1937 р. Микола Олександрович брав участь в організації
ансамблю пісні і танцю України – нині Національний заслужений академічний ансамбль
танцю України ім. П.П.Вірського. З 1946 р. по 1955 р. – очолював молдавський ансамбль
танцю «Жок». Зробив його справжнім національним колективом, виховуючи
національні кадри виконавців, зокрема – народні артисти С.Мокану, П.Андрейченко,
заслужені І.Фурніка, Г.Форцу та І.Сандул.

Чуперчук Ярослав Маркіянович – видатний український балетмейстер, етнограф, артист,

унікальна особистість у гуцульській хореографії.
Лицар гуцульського танцю Ярославу Чуперчуку випала не легка доля бути творцем і
пропагандистом гуцульської хореографії, Але сильний духом, мужній, з гуцульським
завзяттям та любов'ю до рідної землі, він вистояв, не зігнув спини навіть у найважчих
хвилинах життя. Девізом його невтомної творчої праці були прекрасні слова Василя
Авраменка – українського балетмейстера світової слави: «Танок – то мова, то могуча
мова, якою вимовляємо душу». Цією мовою Ярослав Чуперчук протягом свого творчого
життя промовляв до народу.
За своє багатогранне життя він 70 років віддав творчій діяльності як балетмейстер-
постановник; з них: 40 років – сценічній діяльності.
Віртуоз гуцульського танцю Ярослав Чуперчук – гордість української культури, створив
понад 100 хореографічних та вокально-хореографічних творів, до яких сам писав пісні.
Його багатоліття діяльність лягла в основу сучасних репертуарів багатьох колективів в
Україні та за її межами.
Чарівна природа карпатського краю – село Криворівня Верховинського району Івано-
Франківської області, де народився маестро Чуперчук 19 березня 1911 року, обдарувала
юного хлопця тим, що зветься таланом: надзвичайною музикальністю, даром до танцю,
співу та багатою фантазією. Юнаком успішно закінчує Тернопільську хореографічну
школу під керівництвом В.Авраменка. При врученні свідоцтва Ярославу Чуперчуку
Василь Авраменко промовив: «Ти Богом обдарована людина, повинен записувати і
вивчати рідний фольклор, організовувати танцювальні гуртки і вчити дітей українських
танців». Після закінчення школи працює солістом в ансамблі бандуристом Тернополя, в
мандрівних театрах Галичини, де режисерами були Тимченко, Карабіневич, Когутяк,
Комаровський. Але його стихія були – народні танці, де він себе блискуче проявляв.
Особливо був неперевершений у танці «Пастушок». Він мріє створити свій театр
народного танцю.
В 1934-1935 рр. знявся у фільмах «Гріх батьків» та «Улани» Варшавської студії.
В 1939 р. здійснює постановку танців до спектаклю «Украдене щастя» Івана Франка у
Київському театрі Імені Івана Франка.
В грудні 1939 р. у Станіславі (Івано-Франківську) організовується державний гуцульський
ансамбль пісні і танцю під керівництвом Ярослава Барнича, керівником балетної трупи
став Ярослав Чуперчук. Володіючи глибокими знаннями гуцульського фольклору, робота
в театрах, знання, одержані в школі В.Авраменка, допомогли балетмейстерові втілити
давні вимріяні задуми, ідеї в хореографічних постановках «Після Бескидів», «Аркан»,
«Гуцулка на царині», «Співай, рідний краю», «Великодні хороводи», «Коломийки»...
Він вдало поєднував танець, пісню, слово в одне ціле, з чого повставали славні
Чуперчукові вокально-хореографічні композиції. Вони глибокого народні. В них є
динамізм, дотепність, гумор, влучне слово і запальний настрій. Багато часу балетмейстер
присвячує хореографічним постановкам на тему українських народних пісень – «Їхав
козак за Дунай», «Розпрягайте, хлопці, коні», «Кину кужіль на полицю»..., в яких
відчувалася школа В.Авраменка.
Перші гастролі Державного гуцульського ансамблю пісні і танцю відбулися 1940 року.
Неповторні мелодії пісень, чарівні звуки музики, і іскрометні танці та незрівнянно-
барвистий одяг, який створив враження квітучої полонини, зачарував глядачів
Центральної і Східної України, Москви, Ленінграда, Середньої Азії, Севастополя,
Прибалтики, Сибіру, де глядач вперше побачив культуру карпатського краю.
Хореографічні композиції Ярослава Чуперчука викликали щораз більше захоплення у
шанувальників української хореографії. Для галичин Ярослав Чуперчук став символом
гуцульської Терспихори. Його супроводжувала народна шана, любов та визнання як
одного з найкращих фахівців гуцульської хореографії.
В 1946 оці на запрошення Львівського обласного відділу культури Ярослав Чуперчук їде у
Львів і створює ансамбль пісні і танцю «Галичина». Репертуар ансамблю складається із
Лемківських, Гуцульських, Покутських, Бойківських, Буковинських танців. Мовою танців
балетмейстер розповідає про духовну красу людей рідного краю, про талановитих мужніх
гуцулів. «Гей, браття, опришки», «Трембіта», «Підкарпатські коломийки»...
1948 р. – Київська студія випустила фільм про Ярослава Чуперчука і Галичину –
«Карпатські візерунки». У всіх республіканських та всесоюзних фестивалях ансамбль
«Галичина» під керівництвом Ярослава Чуперчука стає беззміним лауреатом конкурсів.
В 1949 році Ярослава Чуперчука заарештовують за націоналізм. Без слідства і суду
відправили на 6 років у Читинську область.
За наказом лагерного начальства м. Балей Читинської області він організовує з політично-
суджених ансамбль танцю. Репертуар складався з українських пісень і танців. Після
успішного виступу в Читі на фестивалі, журі було настільки вражене розмаїттям
репертуару, що присудило «бандерівцям» перше місце. Після успішного виступу
Чуперчука знову засуджують на 5 років. Енкаведисти добре розуміли значення праці
Я.Чуперчука, його концертів. Українськими піснями і танцями на чужині аматори не
давали занепасти духом своїм краянам, вселяли їм віру і надію в повернення на рідну
землю.
У серпні 1958 року після звільнення Я.Чуперчук повернувся у Львів до рідного ансамблю
«Галичина». Творчий дух митця не змогли зламати кадебістські сатрапи. Ярослав
Маркіянович з натхненням поринув у вир мистецького життя.
1959 рік. На Київській студії ім. О.Довженка працює балетмейстером-постановником у
кінофільмі «Олекса Довбуш», де успішно зіграв роль Васильчика. Блискуче працює над
новою програму в ансамблі «Галичина». Участь у конкурсних фестивалях ансамблю у
Польщі, Югославії, Чехословакії, Німеччині, Болгарії, Франції – принесли перемогу та
всесвітнє визнання. Балетмейстера запрошували на постановки закордон. Але при
тоталітарному режимі дорога закордон для нього була закрита.
Про великий талант Ярослава Чуперчука писали закордоном газети «Наше слово»
(Польща), «Життя і слово» (Канада), «Енциклопедія українознавства» (Канада). «Картини
з театрального життя» (Нью-Йорк). «Дружно вперед» (Чехословаччина).
Ярослав Чуперчук працював балетмейстером у театрі імені Марії Заньковецької,
Львівському театрі опери і балету. Він здійснив постановки танців в Українському
Народному Хорі ім. Г.Верьовки, Закарпатському народному хорі, Прикарпатському
військовому ансамблі танцю, Кіровоградському ансамблі «Ятрань», Коломийському
ансамблі «Покуття»...
Віртуоз гуцульської хореографі виховав цілу плеяду учнів, які отримали високі нагороди
заслужених, народних артистів. Сам маестро – лауреат всіх Міжнародних конкурсів,
нагороджений французьким урядом золотою медаллю за високе мистецтво балетмейстера.
Не удостоївся звання на рідній землі, ні від радянського уряду, ні від української держави.
Помер великий віртуоз і балетмейстер 9 вересня 2004р., але його творчість залишилась
навіки безсмертною у пам'яті народній.
Кривохижа Анатолій Михайлович – народний артист України, професор. Цікавою і
багатогранною є творча спадщина Анатолія Михайловича Кривохижі – народного
артиста України, керівника легендарного заслуженого самодіяльного ансамблю народного
танцю України «Ятрань», Почесного громадянина м. Кіровограда. Протягом сорока років
маршрути очолюваного ним колективу пролягли майже до тридцяти країн світу. На
стадіоні у Софії ятранський «Гопак» виконували на вимогу глядачів тричі, у Римській
опері – п'ять разів. Анатолій Кривохижа народився 1 грудня 1925 року в селі Копанки
Маловисківського району Кіровоградської області. 1957 року закінчив факультет
фізичного виховання зі спеціальності «Фізичне виховання» Омського державного
педагогічного інституту фізичної культури. Анатолій Михайлович є засновником
заслуженого ансамблю танцю України «Ятрань», у якому він плідно працював як збирач
та пропагандист народного хореографічного мистецтва протягом багатьох років. За час
роботи в ансамблі він здійснив багато хореографічних постановок, які увійшли в
скарбницю українського хореографічного мистецтва: «Ятранські ігри», «Поворотня»,
«Колядки» та ін. 1967 року Анатолію Михайловичу присвоєно звання заслуженого діяча
мистецтв України, 1971 року він нагороджений орденом Леніна, а 1973 отримав звання
народного артиста України. 1986 року він організовує академічний театр народної музики,
пісні і танцю «Зоряни» при Кіровоградській обласній філармонії. З 1997 року працює у
педагогічному університеті ім. В. Винниченка. Анатолій Михайлович Кривохижа 1998
року став почесним громадянином міста Кіровограда. Ним опубліковано методичний
посібник з курсу мистецтва балетмейстера для хореографічних відділень педагогічних
університетів «Гармонія танцю» (Кіровоград, 2006). Має вищу категорію режисера-
постановника та балетмейстера. Він — ініціатор підготовки та проведення багатьох
культурно-масових заходів, які проводяться в місті, області, країні. Нагороджений
орденом Трудового Червоного Прапора (1960), орденом Вітчизняної війни (1985),
медаллю «За мужність» (1999), почесною відзнакою Міністерства культури і туризму
України – медаль «Павло Вірський» (2003), грамотами Верховної Ради України (1984,
2005), почесною відзнакою «Честь і слава Кіровоградщини» (2006).
Вантух Мирослав Михайлович – хореограф і балетмейстер. Герой України, народний
артист України і Росії, лауреат Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка, професор,
академік. М.М. Вантух народився 18 січня 1939 року в с. Великосілки Кам'янко – Бузького
району Львівської області в хліборобській родині. Рано пізнав, як гірко рости сиротою:
батько помер у 1946 році, мати в 30-річному віці. Були це голодні повоєнні роки. Хлопець
був здібним до навчання, виховував у собі силу волі. У 1958 році закінчує Львівський
технікум підготовки культосвітніх працівників, і його залишають там викладачем та
методистом з культосвітньої роботи. Далі була армія – служив в Ансамблі пісні і танцю
Прикарпатського військового округу, працював у Львівській філармонії. У Львівському
технікумі закінчив ще й хореографічне відділення, яке відкрилося значно пізніше, у 1977
р. – заочну Академію суспільних наук у Москві. В 1964 році Мирослав Михайлович
Вантух заснував ансамбль танцю «Юність» при Палаці культури ім. Гагаріна м. Львова.
Створив там три програми: «Танці українські»; «Танці народів СРСР»; «Танці народів
світу». Загалом в цьому колективі Вантух поставив близько 40 номерів. Серед
найвідоміших: «Українське вітання», «Гопак», «Козачок», «Танець з бубнами»(інша
інтерпретація, ніж в ансамблі ім. Вірського), «Ми всі за мир», «Російський святковий»,
«Тих днів не змовкне слава» (тема громадянської війни), «Гімн праці», «Черемха»,
«Рушничок», «Запорожці», «Дочка Куби». За 20-річну роботу Мирослава Михайловича з
цим колективом на всіх всесоюзних конкурсах він завоював лише золоті медалі. В 1968
році М.Вантух стає наймолодшим заслуженим діячем мистецтв України. В 1977 р. йому
присвоєно почесне звання Народного артиста України. Вже в той час М.Вантух ставив
хореографічні постановки по всій Україні. У Львові Мирослав Михайлович був досить
шанованою людиною. Він був депутатом Львівської міськради 3-ох скликань. В березні
1980 року Мирослав Михайлович Вантух очолює Національний заслужений академічний
ансамбль народного танцю України ім. П.Вірського. Першою роботою балетмейстера в
ансамблі імені П. Вірського стала хореографічна композиція «Карпати»: в ній помітний
своєрідний стиль митця, який зумів цікаво інтерпретувати народні обряди, вдаючись до
сучасних лексичних хореографічних засобів. Оригінальністю позначені також його роботи
– чоловічий український «Танець із бубнами», обрядовий танець «Літа молодії»,
«Волинські візерунки», «Гуцульська рапсодія». Ввібрала в себе усю красу національного
багатства композиція «Україно, моя Україно». Під керівництвом М.Вантуха із творчого
доробку П.Вірського відновлено більше 10 номерів програми. «Ми з України», «Про що
верба плаче», «Подоляночка», «Рукодільниці», «Моряки», «Запорожці», «Гопак»,
«Ляльки» та інші шедеври Павла Вірського завдяки Мирославу Вантуху сьогодні знає
цілий світ. У 1991 р. розпочала свою діяльність створена М.М. Вантухом дитяча
хореографічна школа, де навчається понад 200 обдарованих дітей. В 1993 р. М.М.Вантух
стає лауреатом Державної премії України ім. Т.Г.Шевченка. Шукаючи шляхи вирішення
проблем, які сьогодні існують в галузі хореографії, Мирослав Вантух в 2003 р. створює та
очолює Всеукраїнську хореографічну спілку. У 2004 р. за визначні особисті заслуги перед
Українською державою М.М. Вантуху Указом Президента України присвоєно звання
Героя України. Все своє життя Мирослав Вантух присвятив мистецтву. І сьогодні
продовжує творити в ім'я України. Ми мусимо бути вдячними М.Вантуху за те, що
ансамбль танцю України і сьогодні сприймається всім світом як високохудожній
мистецький колектив.

ВАСИЛЕНКО КІМ ЮХИМОВИЧ (5.03 1925 – 13.01 2002) – заслужений діяч мистецтв
України, доктор мистецтвознавства, професор. Закінчив балетмейстерське відділення
Московського театрального інституту (1961). Творчу діяльність розпочав у художній
самодіяльності. З 1943 – танцював в Ансамблі пісні і танцю ІІІ Українського фронту. У
1947 організував у Дніпродзержинську самодіяльний ансамбль танцю «Дніпро», який
згодом став першим заслуженим колективом серед самодіяльних ансамблів України.
1962-1970 - організатор, керівник і хореограф Заслуженого самодіяльного ансамблю
народного танцю «Дарничанка», 1964-1970 – науковий працівник Інституту
мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Т. Рильського АН України. 1970-1996 –
завідувач кафедрою хореографії Київського інституту культури ім. О.Є. Корнійчука. 1976-
1977 – художній керівник Ансамблю танцю України.
Творчий доробок К.Васильченка більш ніж щедрий.
Його перу належать десятки книг, у яких – історія танцю, практичні настанови сучасним
балетмейстерам-постановникам і самодіяльним хореографічним колективам народного
танцю.
Танці, хореографічні композиції, створені К.Василенком, зафіксовано в друкованих
роботах, що вийшли протягом багатьох років.
Зокрема, видрукувано сценарій, постановку та запис танців «Метелиця», «Червона
стрічка», «Коломийка», «Дружинники», «Оберек», «Коломийка», «Голуб-голубочок»,
«Буковинські примовки», «Український весі¬льний», «Майстри - золоті руки», «Щедрик»,
«Гопак», «Червона калина», «Кружало», «Поліський льонок», «Ходить гарбуз по городу»,
«Мені тринадця¬тий минало», «Вишеньки-черешеньки», «Молодий джигіт», «Київська
полька», «Дарничанський гопак», «Іванківський козачок», «Веселі чобітки» «Билина про
Київ» ( присв. 1500-річчю від дня заснування М.Києва). Загалом понад 50 публікацій у
різних спеціалізованих журналах присвячені описам окремих танців. Вийшло друком
також 36 збірок записів танців К.Василенка.
Загалом книги, автором яких є К.Василенко, можна поділити на дві групи: видання,
присвячені опису народних танців, танцювальним колективам, що їх виконують, та
підручники і навчальні посібники, де основна увага приділена теорії українського
народно-сценічного танцю.
До першої групи слід віднести, крім записів окремих танців, видання ««Українські танці
на клубній сцені» (1960), «Танці ансамблю «Дніпро» (1960), «Дзержинці танцюють»
(1961), «Червона калина» (1962), «Золоті зерна « (1963), «Сюжетні танці» (1966), «Танці
Полтавщини» (1969) тощо.
Друга група – «Лексика українського народно-сценічного танцю» (1971),»Український
народний танець» (1981), «Композиція українського народно-сценічного танцю» (1983),
«Музично-хореографічний колорит і прин¬ципи обробки фольклорного танцю» (1984) та
ін. Слід окремо назвати і) створений К.Василенком перший в Україні підручник для вузів
культури і мистецтв з українського танцю – «Український танець», що вийшов друком у
1997 році.
Загалом за свою 60-річну балетмейстерську діяльність (починаючи з 1942 року) Кім
Василенко поставив у професійних та самодіяльних ансамблях, на семінарах понад 220
українських танців та фольклорних аранжировок.
Творчі роботи К.Василенка ми можемо побачити і в художніх та науко-во-
документальних фільмах: «Пісні над Дніпром», «Співає Україна», «Дзержинці», «Про що
сперечаються у світі», «Час несподіваних мандрівок», «На крилах пісні», «Дарничанська
райдуга», «Ми з України» та інші.

Колногузенко Борис Миколайович – народний артист України (1999),

професор (1996), академік (2004), Почесний громадянин Харківської області,
декан факультету хореографічного мистецтва Харківської державної академії
культури, директор і хореограф театру народного танцю «Заповіт».
Колногузенко Борис Миколайович – провідний фахівець в галузі
хореографічного мистецтва в Україні та світі. Він є автором близько 60
підручників, навчально-методичних посібників. Борис Миколайович лауреат
16 міжнародних конкурсів в Україні, Росії, Польщі, Болгарії, Німеччині,
Угорщині, Іспанії, Португалії.
Народився Борис Миколайович народився 10 липня 1948 с. Верхня
Тарайка Паранайського району Сахалінської області. Освіта вища. У 1971
році закінчив Краснодарський державний інститут культури за фахом
культосвітня робота. Професор хореографії, дійсний член НАН України,
Народний артист України. З 1971 по 1988 рік працював на посаді артиста
балету, педагога, балетмейстера-постановника в державному академічному
Кубанському козачому хорі, ансамблях пісні і танцю Чорноморського і
Тихоокеанського флотів, Харківському державному академічному театрі
опери і балету ім. М.Лисенка, Полтавському музично-драматичному театрі
ім. М.Гоголя, ансамблі «Щасливе дитинство» Харківського обласного
будинку піонерів, народному ансамблі танцю «Жайворонок» ЦБК Південної
залізниці.
З 1988 почав працювати в Харківській державній академії культури.
Завдяки наполегливій роботі Бориса Миколайовича в 1989 році було
відкрито відділення народної хореографії, нині – факультет хореографічного
мистецтва, який є одним з кращих в нашій країні. Єдиний в Україні
хореограф, який був членом постановочної групи Всесвітнього фестивалю
молоді і студентів в Москві і постановником культурної програми «Ігор
Доброї Волі» в Сієтлі, США.
З 1993 року працює на посаді декана факультету хореографічного
мистецтва, завідувача кафедрою народної хореографії, головного
балетмейстера театру народного танцю «Заповіт» Харківської державної
академії культури.
Справжнім самоцвітом є один з творчих колективів, створений
Б. Колногузенком – театр народного танцю «Заповіт». Репертуар колектив
створено з великою любов’ю до України, тому що більшість номерів
колективу присвячені традиціям та культурі України. Серед досягнень
колективу перемоги у І та ІІ Всеукраїнських конкурсах народної хореографії
ім. Павла Вірського, Всеукраїнському конкурсі народної хореографії ім.
Героя України Мирослава Вантуха, трьох міжнародних конкурсах танцю
народів світу «Веселкова Терпсихора», Міжнародному конкурсі
хореографічного мистецтва «Одеські перлинки», Міжнародному
Московському конкурсі на краще виконання народного танцю серед
професіоналів «Лідер року», Міжнародному фестивалі «Фольклорне літо
Іспанії-2008», міжнародних фестивалях-конкурсах хореографічного
мистецтва в Росії, Білорусі, Польщі, Словаччині, Чехії, Угорщині, Австрії,
Німеччині, Бельгії, Болгарії, Італії, Іспанії, Португалії, Нідерландах,
Люксембургу, Сполучених Штатах Америки.
Харківський театру народного танцю «Заповіт» в цьому році
виповнилося 30 років.
Про нагороди і досягнення Бориса Миколайовича можна розповідати
досить довго.
Серед нагород: орден «За заслуги» III міри; Почесна відмінність
Харківської обласної ради «Слобожанськая слава»; Вдячність голови
Харківської обласної ради; Почесні грамоти облдержадміністрації і
міськради; Почесні відмінності Українського козацтва – орден Івана Богуна і
орден Івана Мазепи; Почесний знак Міністерства культури і мистецтв
України «За багатолітня плідна праця в області культури»; Почесні
винагороди Національної хореографічної спілки України – медаль Павла
Вірського і медаль Мирослава Вантуха; Почесні відмінності Міністерства
освіти КНР, Іспанській асоціації танцю «LOLLA TORRES», Чеської асоціації
фольклорного танцю, а також ордена Української Православної Церкви.
Неодноразово ставав переможцем рейтингових конкурсів «Харків'янин
року», «Лідери XXI століття». Почесний громадянин міста Дулово
(Болгарія, Добружанський край).
За значний внесок в становлення та розвиток хореографічного мистецтва
в Уманському державному педагогічному університеті імені Павла Тичини в
2013 році Колногузенку Борису Миколайовичу Вченою радою університету
присвоєно звання «Почесний професор Уманського державного
педагогічного університету імені Павла Тичини».
Майстер хореографічного мистецтва, якому багато років віддає кожну
хвилину свого життя. Борис Миколайович, беззаперечно, досяг неймовірних
професійних успіхів. Завдяки таланту, наполегливій багаторічній праці і
гарячому серцю, яке палає почуттями до її високості Хореографії, Борис
Миколайович створює прекрасні танцювальні номери, виховує нове
покоління хореографів, пише книги…