Становлення професійного

театру в Україні
Підготувала студентка 2 курсу 8 групи
Лебеденко Катерина
Українське театральне мистецтво бере свій початок зі
стародавніх звичаїв, коли обрядовість мала своє
театралізоване дійство. За часів Київської Русі
театральне мистецтво почало розвиватися у так званому
княжому (дружинному) театрі. Його основою були
скоморохи, які користувалися драматургією ще з XI
століття. Утім, вони хоч і залишили слід в історії
українського театрального мистецтва, але не
користувалися популярністю серед громадськості.
Перші драми, наближені до сучасного розуміння театру,
популяризовувалися учнями київських Братської та
До XVIII століття широкою популярністю почали користуватися мандрівні
театри – вертепи. Основою їхнього репертуару були різдвяні драми та
інтермедії на соціально-побутові теми.
Небайдужими до театру були і козаки. Старшини з метою організації
культурного дозвілля почали створювати невеличкі аматорські акторські
трупи та оркестри інструментальної музики. Щоправда, за гетьманування
Скоропадського і Полуботка культурні потреби козаків задовольняли
приїжджі митці.
Розвиватися театральне життя в Україні почало від 1750
року, коли гетьманом став Кирило Розумовський. Новий
гетьман значний час перебував при царському дворі у
Петербурзі і звик до його систематичних бенкетів і розваг.
Прибувши до Глухова, він вирішив перетворити свій двір
у мініатюрну копію царського двору. У передмісті Глухова
він збудував палац, де розташував окремі приміщення для
Старий гетьманський палац виявився для цього незручним, і в мальовничому передмісті
древнього Глухова, за міською брамою біля просторого ярмаркового майдану, терміново
почали будувати новий палац у стилі італійської архітектури. У 1751 році він був готовий,
і гетьман перебрався до нього. У палаці окреме приміщення було відведено для
театральних вистав та бенкетів. Для свого театру Кирило Розумовський привіз із
Петербурга цілу трупу чужоземних (переважно італійських) та російських митців. Але й
обдарованих місцевих мистців гетьман широко залучав до роботи в театрі. До цієї трупи
входили такі
Постійний Український театр у Глухові
остаточно утвердився у 1751 році. Там
пліч-о-пліч уживалися різні жанри: співав
хор, виступали солісти, грав
інструментальний оркестр, читали уривки з
літературних творів, виконували фрагменти
балетів тощо. У театрі йшли вистави за
п’єсами Есхіла та епічними поемами
Гомера, ставили п’єси західноєвропейських
авторів, інтермедії та діалоги за творами
українських авторів.
 Іван Григорій Квітка-
Котляревський Основ’яненко
Перший в Україні стаціонарний театр відкрили 1795-го у Львові в колишньому костелі
єзуїтів. У Києві ж перший стаціонарний театр з’явився у 1806 році, в Одесі – 1809-го, у
Полтаві – 1810-го. Класична українська драматургія зародилася завдяки батькові
української літературної мови Івану Котляревському, який очолив Полтавський театр, та
Григорію Квітці-Основ’яненку – основоположнику художньої прози в новій українській
літературі. Характерні риси їхньої творчості – бурлеск та експресивність, мальовничість
Уже в другій половині XIX століття в Україні став
популярним аматорський театральний рух. У 1882 році
письменник і драматург Марк Кропивницький став
засновником першого в історії України професійного
театру, також відомого як “театр корифеїв”.
Подія ознаменувала настання “золотого віку”
національного театру, його українізації та початку
відокремлення від імперського впливу. Разом зі своєю
трупою Кропивницький створив школу акторської та
режисерської майстерності, піднісши український театр
Як виник перший професійний
Все починається
український театрз 1876 року, коли російський імператор
Олександр II підписав Емський указ про повну заборону
українського письменства. Разом з Валуєвським циркуляром 1863
року він мав повністю витіснити нашу мову з культурної сфери.
Згідно з його положеннями, були заборонені книжки українською,
викладання у школах, концерти і театральні вистави. Але вже
1881 року пункт Емського указу про заборону українських п'єс
переглядається. Нарешті після довгих років боротьби на тлі
культурного відновлення української нації ми отримали
можливість ставити вистави своєю мовою. Хоча й з певними
обмеженнями: виступи українською чи польською мали йти лише
Цим скористався Марк Кропивницький, завдяки
якому вже з 10 січня 1882 року було поставлено
п'єсу Шевченка “Назар Стодоля”. Проте художній
керівник залишився незадоволений фаховим
рівнем більшості своїх акторів. Вочевидь, вони не
змогли б впоратися з амбітними завданнями
Друга спроба втілити мрії Кропивницького
розпосинається восени 1882 року. Марко
Лукич в Єлисаветграді збирає трупу під
назвою "Товариство акторів" – з цього
моменту розпочався розквіт професійного
театру в Україні. До його складу входили
брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана –
Карпенко-Карий, Миколи – Садовський,
Панаса – Саксаганський), Михайло
Старицький, Єфросинія Зарницька, Марія
Заньковецька та інші. Чому ж театр –
"професійний"? Усі артисти, крім природних
Окрім професіоналів в акторському складі, театр корифеїв тісно співпрацював із
відомими композиторами того часу: Петро Ніщинський написав “Вечорниці” до
п’єси Шевченка; Кирило Стеценко створив композиції до “Про що тирса шелестіла”
Черкасенка. А Микола Лисенко став автором музики до 21 вистави “корифеїв” та 10
опереток, які разом охоплювали всі популярні жанри сценічної музики.

Серед найвідоміших постановок театру корифеїв – ”Запорожець за Дунаєм” Семена

Гулак-Артемовського, “Енеїда” Котляревського, опера “Катерина” Миколи Аркаса,
комічна опера “Продана наречена” чеського композитора Бедржіха Сметани тощо.
Актори живо поєднували драму з комедією, музику з вокальними сценами і танцями.
Їхні вистави були навіть популярнішими за імперський театр, тому виступи
“корифеїв” із задоволенням дивилися в Москві та Санкт-Петербурзі.
“Театр корифеїв” розділився у 1885 році, щоб розпочати самостійний мистецький шлях.
З Кропивницьким залишається основний склад акторів – ”примачі”: Марія Заньковецька,
Микола Садовський, Панас Саксаганський, Ганна Затиркевич-Карпінська. Їх перші
театральні виступи почалися у квітні 1885 року з вистави “Чорноморці” в Єлисаветграді.
Крім цього вони вперше вийшли на сцену з виставами “Бондарівна”, “Розумний і
Режисер“Мартин
дурень”, вимагав від “примачів”
Боруля” життєвої
Карпенко-Карого.
правди на сцені, розкриваючи психологічні
образи своїх героїв. Восени 1887 року група
Кропивницького виступала в Московському
малому театрі. Цей іспит мав неабияке
значення для легалізації “малоруського”
театру – і “примачі” з ним впорались,
Старицький формує нову трупу, до складу якої увійшли переважно молоді актори (як він
називав – “малеча”), проте за два роки існування колектив розрісся до 61 актора, 65 хористів
та 32 музикантів оркестру. Старицький більше уваги приділяв фізичній складовій,в чому
режисеру допомагав композитор Лисенко. На рахунку “малечі” багато опер, оперет і
музичних драм, як-то “Чорноморці”, “Ніч під Івана Купала”, “Різдвяна ніч”. Як режисер
Михайло Старицький перш за все хотів передати
на сцені етнографічну правдивість сюжетів,
підкреслюючи дію відповідним художнім
оформленням. На той час жодна театральна
група, окрім Старицького, не могла собі
дозволити робити окремі декорації до кожної
вистави. Наприклад, історико-героїчну драму
“Юрко Довбиш” супроводжували картини
У 1900 році Микола Садовський створив
власний народний театр, в якому ціни на
квитки були значно нижчими, ніж в інших
київських театрах, щоб звичайні люди також
мали можливість подивитись вистави. Він
дістав назву “Малоросійська трупа М. Л.
Кропивницького під урядом М. К.
Садовського і О. К. Саксаганського за участі
М. К. Заньковецької” – з “корифеїв” до
складу не потрапив тільки Старицький, який
вже був тяжко хворий на той час.
Об’єднаний театр проіснував близько трьох років. Їхній
останній виступ відбувся 1903 року в Полтаві під час
урочистого відкриття пам’ятника Котляревському.
Кількома місяцями раніше з “корифеїв” пішли
Кропивницький і Заньковецька, після чого театр дістав
назву “Малоросійська трупа під орудою Саксаганського і
Садовського за участі Карпенка-Карого”. У такому складі
товариство виступало до смерті Івана Карпенка-Карого
восени 1907 року, що стало тією трагедією, від якої
колектив вже не зміг оговтатись. Власне театральна трупа
продовжувала виступати ще сім років, до початку Першої
Своєю плідною працею “корифеї” встигли дати
поштовх подальшому розвитку професійного
українського театрального мистецтва. Поєднання,
здавалося б, непоєднуваних речей (драми та
комедії – з мюзиклами, танцями, хоровим співом)
був наповнений національної автентики, а значить
був неподібним до жодного з тогочасних театрів.
Дякую за увагу!