Театральне мистецтво України бере початок з глибокої давнини, коли воно

проявлялося в народних іграх, танцях, піснях та обрядах. З XІ століття відомі

театральні вистави скоморохів. В епоху Київської Русі елементи театру були в
церковних обрядах.

Перші зразки драми прилюдно виголошувалися учнями київських Братської та

Лаврської шкіл. Важливими осередками розвитку релігійної драми у цей час
вважалася також Львівська братська школа та Острозька академія.

У XVII-XVIII столітті широкого розмаху набули вертепи— мандрівні театри

маріонеток, які виконували різдвяні драми та соціально-побутові інтермедії.

У 1795 році був відкритий перший в Україні стаціонарний театр у Львові, в

колишньому костелі францисканців.

Початок нового українського театру пов’язують із виставою «Наталка Полтавка»

Івана Котляревського 1819 року в Полтаві. У подальші десятиліття розвиток театру
був дуже млявим («Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ’яненка й «Назар
Стодоля» Тараса Шевченка). Аматорські театри виникають наприкінці 50-х років
XIX століття в Чернігові, Києві, Кам’янці — Подільському, Кременчуці, Одесі та
інших містах. Проте на розвиток професійного українського театру вплинув Емський
указ 1876 року, за яким заборонялися вистави українською мовою.

Царські укази про заборону українського слова й національного театру

сповільнювали розвиток української драматургії, заважали її розвитку, проте
знищити не могли. Українське аматорське мистецтво, сам театр набрали виразних
суспільно-громадських функцій, сприяли піднесенню національної самосвідомості
народу. Було створено «театр корифеїв»!

Корифей (з грецьк. зачинатель) — у давньогрецькому театрі так називали

керівника хору або соліста-заспівувача; переносно — основоположник, зачинатель
якоїсь справи.
Засновником «театру корифеїв» вважають Марка Кропивницького.
 У другій половині XIX століття драматургія досягає свого найвищого
піднесення, стає одним з провідних родів літературної творчості. Це піднесення
драматургічної творчості було викликане самим життям і, зокрема, бурхливим
розвитком українського театрального мистецтва. У другій половині XIX ст.
український театр не тільки посів визначне місце в громадсько-культурному і
політичному житті України, а й здобув широку популярність далеко за її межами.
Однією з найважливіших умов, що забезпечили піднесення справді
народного, високоідейного, реалістичного сценічного мистецтва, було братерське
єднання передових діячів російської і української театральних культур.
Велику роль в становленні нового українського театру відіграв геніальний
російський актор Михайло Семенович Щепкін