Перша українська театральна трупа у Львові (1864) О. Бачинського.

Це товариство виникло у Львові з метою пожвавлення товариського життя серед освіченого прошарку
галицьких русинів. Ініціатором його створення став судовий радник, у майбутньому віце-маршалок
Галицького сойму Юліан Лаврівський.

"Руська бесіда" була касиновим (клубним) товариством, яке влаштовувало літературні, музичні та
танцювальні вечори, концерти, бали та забави, лекції й урочисті академії. Одним із завдань стала організація
театру. Ще 1861 року Ю.Лаврівський написав до газети "Слово" статтю "Проект до заведення руського театру
у Львові", у якій зокрема писав: "Коли хочемо, щоб наша мова процвітала на полі поступневого розвитку,
ми повинні дбати, щоб вона щораз більше входила в публічний ужиток і з цього погляду, думаємо,
найкращу поміч могло би тут подати заснування руського театру у Львові". На його думку, "театр
учитиме історії минулих, ясних віків, учитиме любити прадідну землю, збудить замилування до поезії й
мистецтва".

Його підтримав митрополит Григорій Яхимович (1792–1863). Спочатку звернулися до Галицького сойму, щоб

один день на тиждень у Скарбківському театрі у Львові виділявся для вистав руською мовою. Коли це не
дало сподіваного наслідку, вирішили створити професійний театр при "Руській бесіді". Товариство створило
окремий театральний комітет, до якого увійшли Юліан Лаврівський, літератор Євген Згарський, архітектор
Сильвестр Гавришкевич. Комітет став збирати пожертви на заснування театру і шукати для нього керівника.

У січні 1864 року директором нового театру став галичанин Омелян Бачинський, який тоді працював у театрі
в Житомирі.  Жіночою частиною трупи керувала Теофілія Бачинська – дружина директора.
 
У своїй статті про театр Стефан Чарнецький писав: "Святкове відкриття театру було призначене на 29
березня 1864 р. Свято почалося Службою Божою в Успенській церкві. Успенська церква була повна народу,
особливо львівської та замісцевої інтелігенції. Після 7-ї години вечора зал "Народного дому" заповнився по
береги. Публіка сиділа у святковому настрої. За хвилину заграв оркестр під батутою Лейбольда-
Шмацяжинського, а коли завіса піднеслася вгору, на сцені стояв гурт святково прибраних дівчат і
хлопців, а посеред них вийшов наперед академік Лонгін Бучацький та виголосив пролог, написаний
спеціально на відкриття театру. Від цього вірша ще сьогодні віє духом відродження, свіжості, молодої
непохитної віри.
Оркестр заграв державний гімн. Намісник підвівся, а тоді в глибині піднеслася друга завіса, й на екрані
з’явився відбитий образ цісаря Франца Йосифа І укладу Корнила Устияновича. Діти, перебрані за янголів,
вітали цісаря. Завіса спадала при невмовкаючих оплесках. Оркестр заграв "Симфонію" Михайла
Вербицького, й почалася вистава 3-дієвої мелодрами "Маруся". Гра акторів випала прегарно. Королевою
вечора була Теофілія Бачинська в ролі Марусі. Була це артистка великої міри, — на це годилися сучасні
українські, польські й німецькі критики. В першій виставі брали ще участь Омелян Бачинський, Юрчакевич,
Ю.Нижанківський, Сероічковський, Кобилянський і ще дехто. Тому, що квитки на першу виставу було
розхоплено за один день, театр за кілька днів повторив виставу "Марусі"".

Під керівництвом О.Бачинського театр "Руської бесіди" поставив у Львові від 29 березня до 21 липня 22
вистави. З оригінальних українських творів грали "Марусю" та "Сватання на Гончарівці" Квітки-Основ’яненка,
"Наталку Полтавку" та "Москаля-чарівника" І.Котляревського, "Назара Стодолю" Т.Шевченка, "Покійника
Опанаса" А.Янковського, "Бувальщину" А.Вельсовського, "Кум-мірошник або Сатана в бочці" В.Дмитренка. З
галицьких авторів поставили лише п’єсу "Опікунство" Рудольфа Моха.

Після Львова театр гастролював у Коломиї, Станиславові, Чернівцях і 10 жовтня повернувася до Львова.
Наприкінці 1864 року виїхав на гастролі до Самбора та Перемишля. Репертуар поповнювався новими
п’єсами. З’явилося більше перекладів, зокрема драм Коцебу, Пушкіна, Вебера, Анчиця.

Кость Левицький згодом писав: "Побіч артистів із звання горнулась до нашого театру академічна

молодь, щоби жертвувати свої сили для розвою рідної штуки драматичної. В краю було одушевленє
велике, бо тодішні Русини зрозуміли, що живе народне слово, голошене прилюдно зі сцени, причинить ся
значно до оживлення духа народного, побудження до праці для народу і скоршого розвою наших народних
сил.
З початку був наш театр під управою "Молодої Руси" (українофілів) та всякі оповістки видавалися
"кулишівкою" (фонетичним правописом). Опісля вступив до управляючого комітету на місце Климковича
учитель Клим Мерунович і тоді стара партія взяла була театр в свої руки та уживала етимольоґічного
правопису (знамя партійне в тім часі!). Але в недовгім часі українофіли знова взяли у свої руки "Руську
Бесіду" у Львові і театр.

Через брак коштів відбувалися часті суперечки між О.Бачинським та керівництвом "Руської бесіди". Влітку
1867 року трупа гастролювала у Тернополі, на знаменитому ярмарку в Улашківцях, Станиславові та Стрию. У
жовтні О.Бачинський розпустив свою трупу і разом з дружиною та кількома акторами, музикантами,
гардеробом і декораціями подався за Збруч до Кам’янця Подільського, де йому обіцяли керівництво
місцевим театром.

На діяльність «Руської бесіди» негативно вплинуло ідейне протистояння двох угрупувань галицької
інтелігенції: народовців і москвофілів. Саме воно призвело до тимчасового занепаду «Руського народного
театру» (під такою назвою цей колектив згадується найчастіше). Певний час у Галичині існувало дві
українські трупи з різним ідейним спрямуванням — однією керував Омелян Бачинський, іншою — Антон
Моленцький. 

У 1874–1880 рр. театр очолює Теофілія Романович. До трупи входять Марія Романович, Іван Гриневецький,
Антін Людкевич та ін. 1875 року на запрошення очільниці до театру приєднується режисер і провідний актор
Марко Кропивницький, який значно підносить рівень галицької сценічної культури. На початку 1880-х
репертуар театру суттєво розширився за рахунок історичної драматургії, п’єс музичного жанру. Наступні
художні керівники (Іван Біберович та Іван Гриневецький) намагалися збагатити репертуар творами
українських драматургів, зокрема М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого.

Значну увагу проблемам та перспективам розвитку театру в Галичині в 1890–1900-ті роки приділяє Іван
Франко. У «Руській бесіді» ставляться його п’єси — зокрема 1893 року тут уперше поставили драму
«Украдене щастя».

У 1906–1913 роках трупу очолював Йосип Стадник, який прагнув активізувати діяльність театру за рахунок
популярних сценічних творів: тут ідуть українська та зарубіжна класика, п’єси А. Чехова, М. Горького, Л.
Толстого, широко представлені музичні вистави. До трупи вступають молоді актори Амвросій Бучма, Лесь
Курбас, Семен Семдор, Софія Стадникова, Гнат Юра, Василь Юрчак. 

Іван Гриневецький помер 1889 року, і театром керував далі (до 1892 року) Іван Біберович самостійно. В ті
часи до театральної дружини належали: Степан Стефурак, Кость Підвисоцький, Владислав Казимир
Площевський, Данилович, Санецький, Осипович, Кожикевич, Тит Гембицький, А.Стечинський, Лясковський,
Михайло Ольшанський, Новицький, Курманович, Ольховий, О.Підвисоцька, Танська (Осиповичева),
Пясецька, Стефуракова. Належали до театру "Руської бесіди" й поляки: Пясецький, Карпінський, Лясоцький,
Клішевський, Ольшанський.

Справжньою зіркою галицької сцени стала Іванна Біберовичева (дівоче прізвище – Коралевич, сценічний
псевдонім – Ляновська, 1861–1937). Вперше вона стала виступати в масових сценах у театрі "Руська бесіда"
1874 року, коли директором була Теофіла Романович. Багато навчилася вона від Марка Кропивницького. У
1879 році Іванна вийшла заміж за Івана Біберовича. Вона грала ліричні, драматичні, комічні ролі. Як писала
тодішня преса, у неї "є всі без винятку сценічні дані а саме: принадна фігура, чарівна зовнішність, а при
цьому справжній талант". Поляки порівнювали Біберовичеву з видатною польською акторкою Геленою
Моджеєвською.
Після 1892 року Біберовичі залишили професійну сцену й перебралися до Коломиї.
 
які за 7 років управителі мінялися 13 разів. Врешті-решт самостійним директором став Іван Гриневецький-
молодший, який був небожем спільника І.Біберовича.
 
Степан Чарнецький писав про той час: "За останній десяток років вся здорова громадська думка зрозуміла,
що з нашим театром діється зле, а тому звернулася проти "Бесіди" та її способу опікування над єдиним
українським театром у Галичині... Зрозуміла це вкінці й "Бесіда", зрозуміла й те, що справа театру є на
хибній дорозі, й постановила з тієї дороги звернути.. Тож у 1906 р. "Бесіда" віддала театр Йосипові
Стадникові, який зі змінливим щастям та зі змінливими успіхами вів його до весни 1913 р. Репертуар
того часу – то був відбиток й наслідування польських сцен; новиною було введення оперних вистав...
Останнім передвоєнним директором був Роман Сірецький, що мав широкі плани, якнайкращу волю
поставити наш театр на високім рівні, та, на жаль, недовгий час до вибуху світової війни не дав йому
здійснити свої наміри".
 
З початком Першої світової війни театр «Руська бесіда» потрапив у зону бойових дій і мусив закритись,
оскільки трупу роз’єднала лінія фронту. Актори розпорошилися по різних театральних колективах, деякі
приєдналися до створеного Лесем Курбасом  нового театру «Тернопільські театральні вечори». Згодом
частина артистів увійшла до трупи під назвою «Українська бесіда», що діяла у Львові до 1924 року.

І хоча театр діяв лише 60 років, для багатьох людей він став віддушиною в одноманітному, сірому, а часом
нелегкому житті. Адже переглядаючи спектаклі, п’єси та опери люди разом з акторами переживали щастя і
горе, закохувались і розчаровувались, плакали і сміялись та попри все, виходили з зали з впевненістю, що
все в них буде добре.