Тема 2. Правова культура стародавніх греків та римлян.

План.
1. Традиції звичаєвого права стародавніх греків та римлян.
2. Поява та поширення письмового законодавства.
3. Процедура проведення судових процесів. Види покарань.
4. Право в теоріях мислителів стародавньої Греції та Риму.
Питання 1.Традиції звичаєвого права стародавніх греків та римлян.
Стародавня Греція
Розвиток права в античній Греції здійснювався в рамках окремих полісів.
Утвердження полісної системи зумовлювало активізацію правотворчої діяльності та
її звільнення від релігійно-міфологічної оболонки.
Первісною правовою формою було звичаєве право, виражене в неписаних правилах і
традиціях, тлумаченням яких займались, зазвичай, представники аристократії. Так, у
Спарті закони Лікурга були викладені в усній формі. При цьому право Спарти
характеризувалося значним збереженням залишків минулого, пережитків родового
ладу. Відсутність права приватної власності на землю, заборона громадянам Спарти
займатися торгівлею та ремеслом, парна сім’я з багатьма специфічними рисами й
елементами групового шлюбу, кримінальне право, норми якого не встановлювали
міри покарання, а лише вказували на злочинні дії, й тому саме покарання обирали
судді – все це свідчило про нерозвиненість права Давньої Спарти.
У Давніх Афінах існувала більш розвинена правова система, котра може служити
зразком права рабовласницької республіки. Найдавнішим джерелом права в Афінах
був також звичай. У V–VI ст. до н.е. основним джерелом права стає закон, хоча
правові звичаї все ще продовжували відігравати важливу роль. Перші норми права
діяли як у формі звичаїв, так і у вигляду судових рішень.
Найбільш давніми в Афінах були Закони архонта Драконта, що датуються 621 р. до
н.е. Вони були записом діючих норм звичаєвого права. До нас вони не дійшли, але
відомо про встановлення ними дуже жорстоких покарань. Так, суворими були
покарання за посягання на приватну власність. Наприклад, за законами Драконта
смертна кара передбачалася навіть за крадіжку фруктів i овочів. Обмежуючи кровну
помсту, закони Драконта встановлювали, що відповідальність за вбивство не повинна
розповсюджуватися, як в минулі часи, на рід убивці – відповідальним визнавався сам
винний. Узаконювалася практика примирення з убивцею та його родом за допомогою
викупу. Для законності примирення необхідною була згода найближчих родичів
вбитого – сина, брата, двоюрідного брата, зятя або тестя, а при їх відсутності – згода
принаймні десяти членів фратрії вбитого.
Закони Драконта розрізняли навмисне та ненавмисне вбивство, призначаючи за
останнє не смерть, а вигнання (без конфіскації майна), тобто, таке ж покарання, що
призначалося за заподіяння тілесних ушкоджень. Законодавець звільняв від
відповідальності вбивцю, якщо його дії були викликані самообороною. Особливо
тяжким злочином вважалося святотатство, або неповага до богів, що передбачало
смертну кару.
Закони Драконта ознаменували перемогу демосу, так як за традицією тлумачення
звичаєвого права належало аристократії й призводило до зловживань. Запис діючих
норм права дозволив обмежити свавілля у тлумаченні юридичних правил. Драконт
включив до законів ряд суттєвих положень, що відображали нову соціально-
економічну ситуацію в Афінах. Попри свою жорстокість закони Драконта
обмежували валаду архонтів, котрі часто надто вільно тлумачили право.
Широке коло питань, пов’язаних з організацією державної влади та регулюванням
цивільно-правових відносин (боргова реформа, закріплення приватної власності на
землю тощо), базувалося на законодавстві Солона. Хоча афінське право не було
систематизованим і не всі правові інститути були розроблені досить повно.
Стародавній Рим
Звичаї та звичаєве право. У Стародавньому Римі в найдавніші часи єдиним джерелом
права був звичай — mores majorum. Стародавні звичаї регулювали життя общини,
порядок ведення господарства, виконання суспільно корисних робіт, побут, шлюбні та
сімейні стосунки, вшанування родинних і общинних богів та ін. Звичаї були родові,
які стосувалися тільки членів окремих родів, та общинні — всієї общини, всього
племені. В обох випадках вони поширювались на весь колектив без будь-яких
винятків для окремих осіб чи груп. Хоч звичаї і не були пов'язані з правовим
примусом (бо й самого права в нинішньому розуміння цього слова ще не існувало),
однак вони регулювали поведінку людей у суспільстві, організовували їхнє суспільне
життя і тому від населення вимагали обов'язкового їх виконання.
Виховання, повага до загальної думки, дотримання традицій загальної поведінки,
зрештою потреба певного порядку і правил співжиття у колективі – все це
примушувало людей підпорядковуватись звичаєвим правилам поведінки, якщо не
було державного примусу. За недотримання звичаїв на винних чекали такі покарання:
зауваження, загальний осуд, вигнання з роду, общини або навіть страта. Поруч з
родовими звичаями в перехідний період від родового ладу до державної організації
все більшого значення набувають звичаї, котрі виробляла практика нових органів —
сенату, жрецьких колегій, а потім і магістратів. Таким шляхом поступово склалися
точні формули майнових правочйнів, релігійних обрядів, міжнародних угод та ін.
З виникненням держави частина старих звичаїв зберігається: їх бере до уваги і
використовує держава, вони застосовуються під державним примусом, мають
державний захист. З них формується ще одне джерело права — звичаєве право, тобто
сукупність загальнообов'язкових правил поведінки, які відповідали інтересам певної,
домінуючої частини населення Риму — громадян-рабовласників. Звичаєве право
складалося не тільки з санкціонованих державою старих звичаїв, а й з нових, які або
створювалися самими державними органами, або внаслідок багаторазового
повторення громадянами типізувалися; виникало правило, вироблялася норма
поведінки, яка знову ж таки санкціонувалася державою.
Звичаєве право не фіксувалося в письмовій формі, його правила ніде не
оголошувалися. Жерці були його зберігачами і тлумачами та водночас першими
суддями в Римі. Тим самим стародавнє римське право було тісно пов'язане з релігією.
Його ще називали сакральним правом (sacrum — священне, релігійне), оскільки
вважалося, що вся поведінка людей, всі вчинки, у тому числі правові акти,
визначаються і творяться з волі богів.
Отже, жерці, покликаючись на волю богів, розв'язували спірні питання і конфлікти,
призначали для їх розгляду певні дні, зумовлювали певні формальності щодо їх
проведення, оформлення, вели календар, брали участь в укладенні угод, шлюбу.
Водночас уже тоді, у стародавній, ранньодержавний період почали розрізняти суто
правові та релігійні норми. Поруч з jus-правом існували fas-норми поведінки, що
стосувалися відносин з богами.
З перебігом часу право почало втрачати релігійний характер, звільнятися від впливу
релігії і жерців, ставало суто світським.
Питання 2 Поява та поширення письмового законодавства.
Звичаєве право тривалий час відігравало важливу і помітну роль в державі, але,
врешті-решт, мало поступитися місцем закону. Найдавнішими афінськими законами
вважаються Закони Драконта (621 р. до н. е.) - перші писані закони держави, які були
складені на основі звичаєвого права та судової практики. Вони скасували привілеї
родової знаті в сфері кримінального покарання. Практично за будь-який злочин
(навіть за крадіжку з будинку чи привласнення овочів з чужого городу) Драконт карав
смертю. На таку ж кару заслуговували святотатці та убивці. Тому відомий грецький
оратор IV ст. до н. е. Демад вказував, що Драконт написав свої закони кров'ю, а не
чорнилом. За переказами, коли Драконта запитали, чому він за більшість злочинів
призначив смертну кару, він заявив, що дрібні злочини, на його думку, заслуговують
цього покарання, а для великих він не знайшов більшого. Тільки за посягання на
недоторканність особи призначався штраф. Драконт встановлював різницю між
навмисним і ненавмисним убивством. У випадку випадкового вбивства винний міг
врятуватися від смертної кари добровільним вигнанням. Закони передбачали
можливість примирення злочинця з родиною вбитого шляхом сплати грошової
компенсації. Справи про навмисне вбивство розглядав суд ефетів, у той час, як
ненавмисні вбивства розглядав ареопаг. Другою кодифікацією афінського
законодавства стали Закони Солона (початок VI ст. до н. е.), які були записані на 16
кирбах - вибілених дерев'яних дошках. Так само, як і Закони Драконта, ця пам'ятка
права не дійшла до нас у своєму первісному вигляді. Із записів про них відомо, що
Солон намагався засобами права захистити і врегулювати питання щодо приватної
власності, сприяв розвитку ремесла і торгівлі. Він вперше допустив свободу заповіту
для тих громадян, хто не мав спадкоємців-синів, надав можливість здійснювати
дарування. Всупереч давнім звичаям, він постановив, що син не зобов'язаний
утримувати батька, якщо той не навчив його ніякому ремеслу. Ареопагу він доручив
наглядати за тим, хто і звідки отримує доходи, і карати тих, хто веде паразитичний
спосіб життя.
Також з часом основним джерелом римського права стають закони - письмово
зафіксовані загальнообов'язкові норми, підтримані державним примусом. Першими
писаними римськими законами стали Закони XII таблиць, підготовлені спеціальною
комісією децемвірів ("десяти чоловіків") і схвалені римським народом. Письмове
законодавство обмежило можливості свавільного тлумачення права понтифіками, а
також заклало основи єдиного для римських громадян квіритського (цивільного)
права. Закони XII таблиць установили рівні правила судочинства та консолідували
римське звичаєве право. Крім того, вони змінили поняття закону: законом відтепер
вважалося рішення народних зборів. Для Законів XII таблиць був характерним
формалізм правових процедур, тобто вимога суворого додержання встановлених
урочистих обрядів. Найменше порушення встановлених формул при укладенні
правочину тягло за собою визнання правочину недійсним, а в суповому процесі
призводило до програшу справи. Як відомо, це перша письмова пам'ятка права у
Стародавньому Римі. Закони XII таблиць (Leges duodecim tabularum) були прийняті з
ініціативи плебеїв у 451-450 роках до н. е. До них знання і тлумачення норм римського
звичаєвого права було привілеєм патриціїв - колегії понтифіків. Прийняття Законів XII
таблиць було результатом тривалої жорстокої боротьби плебеїв з патриціями. Закони
були записані на 12 дубових дошках, що містять 118 статей, і виставлені на форумі для
загального відома. Вони в оригіналі не збереглися і стали відомі з творів римських
юристів. У Законах XII таблиць містилися положення про судочинство, майнові
відносини, шлюбно-сімейне право, злочини та покарання. У Законах XII таблиць
переважають норми речового права: право власності, володіння, сервітути, заставне
право. Сімейне право визначається крайньою суворістю, владою голови родини -
(pater familias), правом продажу дітей у рабство. Кримінальному праву присвячено
небагато норм, оскільки ще зберігався інститут кревної помсти. Положення із Законів
XII таблиць увійшли в пізніші римські кодифікації.
Питання 3.Процедура проведення судових процесів. Види покарань.
У Греції:
Починати судові справи могли лише повноправні афінські громадяни. Інтереси жінки
й неповнолітнього в суді представляв глава сім’ї, метека — його простат
(покровитель), раба — його володар. Процес починався після подання заяви
потерпілого або його законного представника — кіріос (kyrios). Людина, яка почала
процес, могла його припинити, не довівши справи до винесення рішення. Судовий
процес починався за заявою будь-якого повноправного громадянина, незалежно від
того, були порушені його особисті інтереси чи ні. Людина, що почала процес, мала
довести справу до кінця під загрозою штрафу в 1000 драхм. Ніякої матеріальної
користі у разі виграшу справи вона не отримувала. Виняток складали справи про
порушення фінансових прав держави, про незаконне користування державним
майном, про несумлінну опіку. В цих випадках скаржник отримував частину майна,
яке конфісковувалося, або частину накладеного на винного штрафу. В разі програшу
справи він підлягав штрафу в 1000 драхм, якщо при винесенні рішення на його
користь голосувало менше однієї п’ятої частини з числа суддів. Вигоди, що
створювалися для обвинувачів в деяких видах процесів, спонукали окремих афінян
спеціально займатися доносами, що призвело до утворення особливого розряду
професійних донощиків — сикофантів, які викривали різного роду зловживання, але,
разом з тим, досить часто не зупинялися й перед сумнівними обвинуваченнями.
Виклик обвинуваченого або відповідача в суд здійснювався не органами держави, а
самим обвинувачем (позивачем), який перед свідками закликав обвинуваченого або
відповідача з’явитися в призначений день і годину в суд, точніше, до тієї посадової
особи, яка давала напрям справі. При нез’явленні справа слухалася заочно. Посадова
особа, що отримала скаргу, передусім, сама проводила розслідування справи —
анакрісіс. При цьому обвинуваченому (або відповідачеві) належало право представити
свої письмові заперечення проти розгляду справи по суті. З розгляду цих заперечень,
якщо вони поступали, і починалося розслідування справи. Відповідач міг послатися на
те, що його справа вже одного разу розбиралася раніше, або що претензія позивача
погашена давністю, або що справа почата не в тому порядку, в якому слід було її
розглядати, або не у тієї посадової особи, у якої належало. Якщо протест визнавався
ґрунтовним, справа припинялася після розгляду протесту. Якщо ж з боку
обвинуваченого (відповідача) не було заперечень, суддя переходив до розслідування
справи по суті. Сторони представляли всі необхідні у справі докази. Свідками могли
виступати не тільки вільні, але й раби. Однак, як вже було зазначено, допит рабів
здійснювався під тортурами. Жінки й неповнолітні не могли давати свідчення. Після
закінчення попереднього розслідування всі докази, в тому числі й записи показань
свідків, бралися в особливі мідні або глиняні судини — ехіни, на які ставилася
печатка, після чого не можна було вже представляти нових доказів. При подальшому
розгляді справи мали посилатися лише на докази, укладені в ехіні. Судове засідання
закінчувалося таємним голосуванням, під час якого судді виносили рішення. При
рівності голосів, яка могла вийти, якщо суддя утримувався від голосування (клав
обидва камінчики в одну і ту ж судину), підсудний вважався виправданим. Оскільки
не у всіх справах покарання було передбачене законом, то нерідко за виголошенням
звинувачувального вироку відбувалося голосування відносно міри покарання.
Пропозиції могли робити як обвинувач, так і обвинувачений. На присудження й
вироки допускалася апеляція (efesis) до геліеї. До геліеї можна було апелювати навіть
на рішення народних зборів, які виконували в деяких випадках судові функції. Її
рішення були остаточними і оскарженню не підлягали. Домогтися їх перегляду можна
було лише в тому випадку, якщо засудженому вдавалося довести шляхом порушення
нового процесу той факт, що більше половини свідків свідчили про помилку, або якщо
виявлялося, що він не був викликаний на суд або не з’явився до суду з поважної
причини. Для виконання рішення відповідачеві призначався термін. При несплаті в
цей термін позивач міг захопити майно боржника, а якщо зустрічав при цьому опір,
починав процес про виконання рішення (dike exoules), програш якого відповідачем
призводив до штрафу на користь скарбниці, який дорівнював сумі позову.
Спарта Відомості про судовий процес в Спарті досить скупі. Відправлення правосуддя
по карних справах вважалося функцією герусії, однак фактично воно було захоплене
ефорами. З одного боку, вони порушували карне переслідування проти посадових осіб
і навіть архагетів, а з іншого — самі керували розглядом цих справ в герусії.
Приватних осіб кожний ефор міг судити й карати одноосібно. Оскільки в Спарті не
було писаних законів, що встановлюють покарання за окремі злочини, судова влада
ефорів була необмеженою і довільною. Для розгляду найтяжчих політичних злочинів:
замах на захоплення тиранічної влади, військова поразка й інші злочини проти
держави, об’єднувалися всі три органи державної влади — ефори, герусія й апелла.
Якщо вони не приходили до єдиного рішення, то зверталися до волі богів, про яку
вони дізнавались від оракулів. Це означало, що рішення справи знов-таки переходило
до рук ефора. Широко застосовувалися в Спарті позасудові розправи. Ілотів, а часом і
періеків, вбивали без всякого суду.
Рим На відміну від країн Сходу, і навіть грецьких полісів, в римському судочинстві
на ранній стадії спостерігалося відокремлення цивільних справ від карних, які,
відповідно, розглядалися в межах цивільного й карного процесів. Судова система
Риму складалася із двох видів судів: публічні суди (iudicia publica) та приватні суди
(iudici privata). Судовий процес існував у двох видах: цивільний та кримінальний.
Кримінальному переслідуванню підлягали тільки правопорушення, які розглядалися
як порядок «публічних справ», тобто злочини проти державності або категорія
особливо небезпечних діянь, перелік яких був вичерпний. Багато безумовно
небезпечних за своїми наслідками правопорушень (які сучасне право однозначно
відносить до числа кримінальних злочинів: крадіжка особистого майна, образи словом
або дією особистості, заподіяння тілесних ушкоджень тощо) розглядалися в римській
юстиції як питання приватного права і тому підлягали розгляду не в порядку
кримінального, а чисто цивільного судочинства, утворюючи спеціальну сферу
деліктного права. Отже, єдиної форми кримінального судочинства, в сучасному
розумінні, римська юстиція не виробила і не передбачала. Особливістю римського
цивільного процесу в періоди республіки та принципату був його поділ на дві стадії:
розгляд справи у претора (ius); розгляд справи у суді (iudicium). Розгляд справи у
претора був підготовчою стадією до розгляду в суді. Тут з’ясовувалися всі обставини
справи, відшукували свідків та встановлювали вимоги сторін. Якщо порушник визнав
свою провину та погоджувався відповідати за неї, на цьому етапі справа закінчувалася.
Якщо ж порушник не визнавав пред’явленого позову, справу передавали до суду, який
і вирішував її по суті та зобов’язував порушника відшкодовувати завдану шкоду. Така
побудова системи римського цивільного судочинства дозволяла уникнути стадії
позовного провадження у разі відсутності спору про право та вирішити справу у
прискореному порядку. Тобто можна зробити висновок, що це і є видозмінене
«спрощене провадження на основі судового компромісу» та «судовий компроміс на
підставі угод між сторонами судового процесу». Правопорушник визнавав свою вину
у вчиненні правопорушення, відшкодовував завдані ним збитки, налагоджував свої
стосунки з потерпілим і справа розглядалася в «спрощеному судовому порядку», без
зайвої тяганини.
Питання 4.Право в теоріях мислителів стародавньої Греції та Риму.
Рим
В загальнотеоретичному плані давньоримська політична та правова думка знаходилася
під помітним впливом відповідних давньогрецьких концепцій. У своїх теоретичних
конструкціях римські автори використовували природно-правові ідеї грецьких
мислителів, їхні вчення про політику і політичну справедливість, про форми держави,
про "змішані" форми правління і т.п.
Проте, римські автори не обмежувалися простим запозиченням положень своїх
попередників, а застосовували їх творчо і розвивали далі, з врахуванням специфічних
соціально-політичних умов і завдань римської дійсності. Наприклад, характерна для
давньогрецької думки ідея взаємозв'язку політики і права отримала свій подальший
розвиток і нове втілення у трактуванні Ціцероном держави, як публічно-правової
спільності. Погляди грецьких стоїків щодо вільного індивіда були використані
римськими авторами (Ціцероном і юристами) при створенні, по суті, нової концепції
— поняття юридичної особи (правової особи, персони). Значним досягненням
давньоримської думки було створення самостійної науки — юриспруденції. Римські
юристи детально розробили значний комплекс політико-правових питань в галузі
загальної теорії держави і права, а також окремих юридичних наук (цивільного,
державного, адміністративного, кримінального та міжнародного права). Римські
автори у своїх конструкціях теоретично відобразили ту нову, відмінну від
давньогрецької, історичну та соціально-політичну реальність, в умовах якої вони жили
і творили. Це, зокрема, криза полісної форми держави та старої полісної ідеології,
перетворення Риму в імперію тощо. Давньоримські мислителі внесли суттєвий вклад в
історію вчень про державу і право і мали суттєвий вплив на подальший розвиток
політичних та правових вчень у середньовіччя та новий час.
ЦИЦЕРОН
В творчості Цицерона значне місце посідає державно-правова проблематика. Цим
проблемам, зокрема, присвячені такі його праці, як "Про державу" та "Про закони".
Цілий ряд політико-правових проблем розглядається і в інших його працях, зокрема
"Про обов'язки", а також у численних політичних і судових промовах.
Державно-правові теоретичні погляди Ціцерона сформувалися під значним впливом
Платона, Арістотеля, Полібія, стоїків. Разом з тим, він зумів поєднати і узгодити ці
вчення з власне римськими традиціями в галузі державно-правової думки, з
самобутньою історією римської держави і права.
В його творчості значне місце посідає державно-правова проблематика. Цим
проблемам, зокрема, присвячені такі його праці, як "Про державу" та "Про закони".
Цілий ряд політико-правових проблем розглядається і в інших його працях, зокрема
"Про обов'язки", а також у численних політичних і судових промовах.
Державно-правові теоретичні погляди Ціцерона сформувалися під значним впливом
Платона, Арістотеля, Полібія, стоїків. Разом з тим, він зумів поєднати і узгодити ці
вчення з власне римськими традиціями в галузі державно-правової думки, з
самобутньою історією римської держави і права.
Ціцеронові належить першість у закладенні основ міжнародного права. Творча
спадщина філософа, в тому числі його вчення про державу і право, справила глибокий
вплив на увесь наступний розвиток світової культури. Його праці знаходяться в центрі
уваги римських (стоїки, юристи, історики) і християнських (Лактанцій, Августин та
ін.) авторів, мислителів наступних епох (Відродження, Новий та Новітній час).
Широко використовуються відповідні висловлювання Ціцерона в різних минулих і
сучасних концепціях правової держави.
Греція
Найвидатнішими представниками філософії та політичної думки, які зробили вагомий
внесок у розвиток державно-правових концепцій Стародавньої Греції, були Платон і
Аристотель.
   Платон (428 або 427—347 до н. е.) був першим, чиї письмові твори дійшли до нас.
Стосовно вчень про державу і право — це діалоги "Держава" і "Закони".
Справедливість, справедливі закони розглядалися Платоном як реалізовані в земному
житті ідеї якихось ідеальних сутностей. Справедливе, відповідно до життя поліса, за
Платоном, полягало в тому, щоби кожен робив свою справу, щоб ніхто не привласнив
чужого і не втратив свого[3], що певною мірою відповідало принципові Піфагора —
"кожному своє". В душі людини, на думку мислителя, мають поєднуватися три
здатності: розумова, вольова та бажання. Залежно від того, яка здатність перемагає,
людина тяжіє до того чи іншого стану суспільства. Якщо перемагає розумова, людина
може виконувати в державі функції управління; якщо вольова — бути воїном; якщо
третя — ремісником або ратаєм. У проекті ідеальної держави, яку пропонував Платон
у своєму вченні, не допускалися злидні та надмірне багатство, виключалася — без
особливої необхідності — приватна власність. Воднораз він пропонував скасувати
інститут сім'ї, замінити її системою відтворення населення через ретельний відбір пар
державою. Вихованням дітей повинна була б опікуватися держава. Трудові відносини
в такій державі теж повністю регламентувалися б нею.
     У діалозі "Закони" Платон запропонував ще один, конкретніший, проект ідеальної
держави. У цьому творі зазначалося, що всесвітом і людьми керують боги, смикаючи
за певні ниточки.
   Здійснюючи керівництво, боги мають на увазі ціле, люди не знають їхньої мети,
оскільки не благо існує для окремої особи, а особа для нього. Але, як зазначив далі
Платон, людина має душу, тобто принцип саморуху, тому вона певною мірою вільна.
Орієнтуючись на свої бажання, вподобання і схильності, людина мріє про щастя. Але
оскільки людина не знає загальної ідеї та любить тільки себе, вона несвідомо коїть зло
і сама ж потерпає від нього.
   У кожному конкретному випадку збудником вчинків людини є її самолюбство.
Тому, розмірковуючи над проектом "ідеальної" держави, Платон пропонував жорстко
регламентувати всі аспекти життя й діяльності людини в суспільстві.
   Він допускав, що форма правління може бути альтернативною. У першому випадку
— це правління людей з надзвичайними повноваженнями, у другому — управління
здійснюється на підставі закону, якому підкоряються і правителі.
   "Там, де закон — володар над правителями, а вони його раби, я вбачаю спасіння
держави і всі ті блага, що їх можуть дарувати державам боги", — підкреслював
Платон.
   Причому він мав на увазі "справедливий" закон, що протиставлявся ним законові,
який захищав інтереси якогось одного стану суспільства. Ба більше, значну увагу він
приділяв охороні права, судовій системі, навіть зауважив, що всяка держава перестає
бути державою, якщо суди в ній не влаштовано належним чином. Але з огляду на
всебічну регламентацію життєдіяльності суспільства "ідеальна" держава Платона
позбавляла свободи як усіх жителів, так і кожного індивіда окремо. І в цьому проекті
філософ залишився вірним своєму принципові, згідно з яким індивід існував для
держави, а не вона для нього.
   Держава і право, порядок і закон, свобода і справедливість були об'єктами
дослідження ще одного видатного філософа античності — Аристотеля (384-.-322 до н.
е.).Думки з цього приводу він виклав, зокрема, в "Політиці", "Етиці" та "Афінській
політії".
  Аристотель викладав своє правове вчення. Поняття "право" і "справедливість" у
нього тісно пов'язані між собою, але не тотожні. Правом античний філософ називав
норму, що регулює політичне спілкування; справедливе тлумачив як рівномірне, де
рівномірність є серединою між надлишком і нестачею.
   Аристотель розрізняв два види справедливості: розподільну і порівняльну. Перша є
проявом справедливості під час розподілу всього між людьми за достойностями.
Друга діє у сфері, де відбувається якийсь обмін, і проявляється в порівнянні, що
обмінюється. Від справедливості взагалі філософ ішов до політичної справедливості,
що виступала в нього як право.
   Іншими словами, право уособлює політичну справедливість і служить нормою
регулювання політичних відносин людей. Право, як політичне явище, Аристотель
називав політичним правом.
   Причому політичне право, за Аристотелем, "...частково природне, частково умовне.
Природне право — те, яке скрізь має однакове значення і не залежить від того, чи його
визнають, чи не визнають. Умовне право — те, яке спершу могло бути без істотної
різниці таким або іншим", але після того, як воно визначається (фіксується), ця
можливість утрачається. Аристотель не зводив усього права до права, створеного
способом волевиявлення, тобто встановленого людьми. Підкреслюючи, що хоч уся
царина права і змінюється, поняття справедливості в праві може змінюватися тільки
певним чином. Природне право є природним, насамперед тому, що воно політичне,
адекватне політичній природі людини і висловлює вимоги та уявлення про політичну
справедливість у людських взаємовідносинах.
   Під умовним (людським, волевстановленим) правом у концепції Аристотеля
належить розуміти все те, що згодом стало називатися позитивним правом, тобто до
умовного права він відносив приписи закону і загальних договорів. При цьому він
згадував писані та неписані закони. Неписаним законом, який також належить до
умовного (позитивного) права, уважається правовий звичай (звичаєве право).
   Істотним моментом політичної якості закону є його відповідність політичній
справедливості та праву. Будь-який закон у своїй основі мусить мати право, тобто
право повинно знаходити своє втілення й дотримання в законі. Відхід закону від права
означав би, згідно з концепцією Аристотеля, відхід од політичних форм до
деспотичного насильства, переродження закону в засіб деспотії. "Не може бути
справою закону здійснення влади не тільки за правом, а й всупереч праву; прагнення ж
до насильницького підпорядкування, звісно, суперечить ідеї права".