ЗМІСТ

ВСТУП.....................................................................................................................2
РОЗДІЛ І. «Біблія як явище культури».................................................................6
1.1. Виникнення Біблії, її склад і структура......................................................6
1.2. Ісус Христос — центральна постать християнства.................................10
1.3. Переклади Біблії та їх культурне значення..............................................19
РОЗДІЛ ІІ. «Роль і місце Біблії у мистецтвознавстві».......................................34
2.1. Біблійні мотиви у літературі......................................................................34
2.2. Біблійні мотиви у мистецтві......................................................................48
ВИСНОВКИ...........................................................................................................55
 ВСТУП
Актуальність теми полягає у великому історично-культурному значенні
Біблії, адже вона:
1. пам’ятка історії, звичаїв, напрям діяльності діячів культури;
2. пам’ятка сакральної культури;
3. літературна пам’ятка.
Саме в Біблії зосереджені основні моральні уявлення про місце людини
у світі, про її суспільно-особисту відповідальність. Розвиток культурології не
може відбуватися без вивчення цієї книги.
Біблія (від грец. biblia – книга) – священна книга християнства та
іудаїзму (Старий Завіт). Виникла в 1 тис. до н.е. – І - ІІ ст. н.е. шляхом
відбору, редагування та канонізації текстів.
Біблія містить сакралізовану історію світу та людства, наголошує на їх
залежності від волі Боготворця і промислителя. Основою людського життя як
індивідуального, так і народного за Біблією є правдиве боговшанування і
богопоклоніння. Під цим кутом зору Біблія подає також історію розвитку
форм релігійності – від зовнішніх обрядових до внутрішньо вмотивованих
релігійними почуттями та вірою. Кульмінаційна подія біблійної історії –
діяльність на Землі Ісуса Христа та Божественного Месії, насамперед його
викупна жертва, яка за християнським вченням є для всього людства шляхом
до спасіння.
Дана книга як одна з найвизначніших збірок сакральних текстів
вирізняється величезною науковою та тематичною різноманітністю: виклади
міфологічних систем, історичні оповіді, релігійна публіцистика, лірична
поезія, зразки релігійної містики.
Це зумовило не лише безпосереднє використання біблійних текстів у
богослужбовій практиці іудейської та християнської релігії. Досвід
повсякденного життя, зафіксований у Біблії, збагатив народну мудрість через
використання прислів’їв.
 Біблія є найрозтиражованішою та найпопулярнішою книгою у світі.
Світовому письменництву в цілому і кожній національній літературі
зокрема передує Біблія. Вона розкриває світоглядні, моральні, естетичні,
правові та інші засади суспільного життя – ставлення людини до людини та
людей до навколишнього світу.
Мета роботи – виявити історико-культурне значення Біблії і її вплив на
мистецтво і літературу.
Завдання:
4. проаналізувати передумови виникнення Біблії, визначити її
структуру;
5. показати значення Боголюдини Ісуса Христа та моральних
законів Біблії у духовній культурі;
6. визначити історико-культурологічне значення біблійних
переказів;
7. виявити біблійні мотиви у літературі;
8. з’ясувати роль і місце Біблії у мистецтві.
Об’єкт дослідження – сакральна культура.
Предмет дослідження – Біблія як пам’ятка культури.
Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів,
висновків, списку використаної літератури та додатків.
У вступі обґрунтовується актуальність даної теми, мета, завдання,
об’єкт і предмет дослідження.
І розділ аналізує історію створення Біблії як пам’ятки культури,
передбачає аналіз перекладів Біблії в полікультурному світовому просторі.
ІІ розділ характеризує впливи біблійних мотивів на літературу та
мистецтво. Висновки підсумовують історико-культурне значення Біблії.
 РОЗДІЛ І. «Біблія як явище культури»

1.1. Виникнення Біблії, її склад і структура

Біблія (грец. biblia — книги) є священною книгою християн, однією з
найвизначніших пам'яток світової релігійної думки, яка міцно вросла в
духовність і культуру багатьох народів. Створювалася вона від XII ст. до н.е.
по II ст. н.е., тобто впродовж майже півтори тисячі років у процесі відбору,
редагування, канонізації релігійних текстів, які спершу іудаїзм, а потім
християнство визнали богонатхненними — навіяними людям Богом шляхом
Одкровення. Тобто через Біблію Бог звернувся до людей. Священнописці
підбирали спосіб, стиль викладу. Писали її сотні відомих і невідомих авторів,
редакторів, переписувачів, перекладачів, яким Бог явив своє слово.
Складається Біблія із двох частин — Старого та Нового Завітів. Слово
*завіт» означає договір, союз Бога з обраним народом і всім людством.
Відповідно, ту частину, в якій ідеться про союз Бога з іудейським народом,
називають Старим Завітом (іудеї — Танахом). У Новому Завіті йдеться про
союз Бога з усім людством.
Старий Завіт, який утворюють іудейські священні писання,
сформувався в дохристиянські часи (з середини І тис. до н.е. по останні
десятиліття І ст. н.е.), а їх виправлення та редагування іудейськими
книжниками-масоретами (масора — сукупність норм і правил письма і
вимови тексту, що спершу існував усно) тривало до кінця X ст. н.е.
Написаний він давньоєврейською (гебрейською) мовою, а окремі фрагменти
— арамейською, яка є її діалектом.
Непростим було формування старозавітного канону — корпусу
(переліку, складу), послідовності, правильності, чистоти текстів. У зв'язку з
цим існує кілька канонів Старого Завіту:
1) Палестинський (яннійський) канон, створений єрусалимськими
релігійними вчителями і відредагований іудейськими книжниками-
масоретами. Він найбільш ортодоксальний, саме на його основі сформувався
Танах.
2) Александрійський (діаспорний) канон сформувався в процесі
викладу Іудейських книг загальновживаним серед єврейської діаспори
грецьким діалектом койне. До нього входили і популярні в діаспорі, але не
визнані в Палестині 11 книг.
У III—II ст. до н.е. на основі діаспорної версії було зроблено переклад
Старого Завіту грецькою мовою, він отримав назву Септуагінта (лат.
septuaginta — сімдесят). За легендою, його здійснили 72 перекладачі
протягом 72 днів. Саме Септуагінта стала основою християнського Старого
Завіту. В руслі її традицій, але з деякими скороченнями, канонізовано
латиномовний варіант Старого Завіту, що має назву Вульгата. Неканонічні
книги Старого Завіту вважають «душекорисними» (православ'я),
богонатхненними (католицизм).
1. Тора (в іудеїв — Закон або книги Закону, у християнській традиції
— П'ятикнижжя Мойсеєве). До неї належать книги: Буття, Левіт, Числа,
Второзакония (Повторення Закону), їх автором вважають Мойсея.
2. Пророки (іноді їх називають історичними книгами). До них
належать: книга Суддів, чотири книги Царств, дві книги Хронік, книга Ездри,
книга Неємії, книга II Ездри, Тавіт і Юдиф, книги пророків.
3. Писання. Це Псалми (збірка релігійних гімнів), Книга притч
Соломонових, Екклізіаст (Проповідник) — книги афоризмів, Пісня Пісень —
збірка лірики, книга Йова — філософські роздуми про сенс життя.
У книгах Старого Завіту, який ще називають Законом суворої правди,
йдеться про створення світу, перших людей, початок історії людства, про
вигнання людини з раю, всесвітній потоп, про початок історії, релігію
єврейського народу. Містить він вчення про месію. У більшості оповідей
реальність тісно переплетена з психологічністю.
Людина розглядається як сфера боротьби добрих і лихих сил. У зв'язку
з цим виникли поняття раю і пекла (запозичено з мітраїзму). Рай — вічне
пристановище душ праведників і святих після їх смерті. У Старому Завіті він
постає закритим садом країни Едем.
Біблія визнає Бога джерелом буття, добра і гармонії. У Старому Завіті
він триєдиний: творча сила (Елогіум), володар світу (Адонай), особа (Єгова).
Таким його уявляли давні євреї.
Християнство, перейнявши ідеї та сюжети Старого Завіту, у своєму
віровченні зосереджується винятково на канонічних текстах Біблії, ігнорує їх
інтерпретації. Немало інтерпретацій біблійних сюжетів прижилося в ісламі,
який, маючи свою священну книгу Коран, Біблії не визнає.
Новий Завіт, який вважають Законом Божественної любові й благодаті,
написаний ідеологами християнства давньогрецькою мовою. Він об'єднує 27
книг, священність і канонічність яких визнана всіма християнськими
конфесіями: чотирьох Євангелій (від Матвія, Марка, Луки та Іоанна), в яких
ідеться про непорочне зачаття, прихід Спасителя — Ісуса Христа, про його
життя, смерть і воскресіння. В інших книгах (Діяннях і Посланнях апостолів,
Одкровенні Іоанна Богослова — Апокаліпсисі) описується небесне життя
Христа, поширення християнства, тлумачиться віровчення, йдеться про
страшний суд і кінець світу.
Християнське богослов'я на основі змісту і спрямованості книг Нового
Завіту поділяє їх на законоположні (Євангелія), історичні (Діяння), навчальні
(Послання) та пророцькі (Апокаліпсис).
Склад Нового Завіту (канон) формувався поступово. Офіційне
визнання 26 книг відбулося в 363 р. н.е. на Лаодикійському соборі. У 419 р.
Карфагенський собор включив до новозавітного канону двадцять сьому
книгу — Апокаліпсис.
Поза каноном перебуває кілька десятків творів, які називають
апокрифічними — не визнаними священними у зв'язку з їх сумнівною
вірогідністю або невстановленим походженням.
Хоч жодного тексту мовою оригіналу не збереглося, вважають, що всі
новозавітні тексти були написані арамейською мовою. Уся термінологія
грецька. Грецькою мовою й записано новозавітний канон.
 У 1205 р. кентерберійський єпископ С. Ленгтон усі 66 книг Біблії
поділив на 1189 розділів. А в XV ст. текст Біблії було поділено на вірші.
Усього їх 31 173. Саме в такому вигляді дійшла вона до наших днів.
Біблія містить різні за змістом і формою релігійні та світські твори, які
засвідчують різноманітність способів пізнання, осмислення дійсності,
формування світоглядних засад, спроб заглянути в майбутнє людства. У ній
тісно переплетені реальне та ірреальне, міф і дійсність. Учені вважають, що
більшість оповідей має під собою реальну основу, вони є закріпленою в
легендах справжньою історією. Попри те, що немало сюжетів вступають між
собою в логічну суперечність, вони об'єднані могутнім духовним змістом.
Саме тому Біблію вважають книгою книг.
Біблія багата своєю жанровою розмаїтістю, яку формують космогонічні
(про виникнення світу, Землі) та етіологічні (про походження явищ природи,
суспільного життя) міфи, а також легенди, байки, казки. Епос представлений
сюжетно-описовою оповіддю про богатиря Самсона; в історії Йосипа
простежуються композиційно-стильові особливості роману, а події у книзі
Рут подані у формі, наближеній до новели. Досить колоритні есе (художньо-
публіцистичні твори), представлені у книзі Екклезіастовій. Міцно
вкоренилися у свідомість людства приповідки, афоризми. Є в Біблії історичні
хроніки, юридичні кодекси, зразки ораторського мистецтва, весільні пісні,
інтимна лірика.
Біблія перекладена майже всіма мовами світу, сумарний її тираж
найбільший у світі. При посиланні на Біблію зазначають не сторінку, а книгу,
розділ і вірш, наприклад: Еккл. 2, 5 (книга Екклезіастова, розділ 2, вірш 5).
На українську землю Біблія прийшла з Візантії. У Київській Русі вона
(богослужбові тексти) поширювалася у перекладі старослов'янською мовою,
здійсненому в IX ст. солунськими братами Кирилом та Мефодієм. У XII ст.
було завершено переклад інших її частин.
Попри те, що в Україні було розвинуте книгодрукування, Біблію
переписували до XIX ст. Таких книг існує кілька тисяч. Серед найвідоміших
— Остромирове Євангеліє, а також Реймське Євангеліє, привезене дочкою
Ярослава Мудрого Анною в м. Реймс для вінчання з французьким королем
Генріхом І. З друкованих перекладів першим в Україні було видано
стараннями Івана Федорова «Львівський апостол» (1574). А «Острозьку
Біблію» (1581) вважають першим церковно-слов'янським перекладом.
Переклад Біблії українською мовою вперше був здійснений у другій
половині XIX ст., що є заслугою Кирило-Мефодіївського братства. Над
перекладом Біблії працювали Маркіян Шашкевич, Іван Нечуй-Левицький,
Михайло Максимович. Помітний доробок у цій царині Пантелеймона
Куліша, якого І. Франко критикував за перекладацьку неточність,
спричинену слабким знанням давньоєврейської мови, й Івана Пулюя, завдяки
яким у 1880 р. вийшло «Святе Письмо Нового Завіту», у 1903 р. — Старий
Завіт, а роком пізніше — вся Біблія. Через кілька десятків років до цієї
роботи взявся Іван Огієнко (митрополит Іларіон), який у липні 1940 р.
завершив її. Повністю Біблію українською мовою було видрукувано у 1962 р.
Отже, Біблія є пам'яткою духовної культури не лише християнства, а й
всіх релігій в цілому.

1.2. Ісус Христос — центральна постать християнства.

Центральною постаттю християнства є Ісус Христос («Христос» у
перекладі з грецької означає «месія», «рятівник»), історичність існування
якого сучасні дослідження не заперечують. Згідно з християнським вченням
Ісус Христос — Син Божий, який за волею Бога-Отця, заради спасіння
людства, зійшов з Небес на Землю, влюднився через народження його Дівою
Марією, ставши Боголюдиною Ісусом Христом, дав людям заповіді Нового
Завіту, прийняв страждальницьку смерть (через розп'яття) з метою спокути
первородного гріха та гріхів людства. Був похований. На третій день після
цього Христос воскрес, а потім вознісся на небо і як невід'ємна іпостась
Святої Трійці зайняв своє місце справа від Отця. Християни вірять, що Ісус
Христос ще прийде вдруге і стане судити всіх живих і мертвих, кожному
воздасть за заслугами, після чого встановиться Царство Боже.
Тож Ісус для християн не просто достовірна історична особа, що
народилася у Віфлеємі (місто у давній Іудеї, нині Бейт-Лахм) в 4 р. до н.е.
Він для них Боголюдина, місія Якого на землі — вказати людям шлях до
Бога. Цей шлях надзвичайно простий, як все геніальне, він вміщається в
трьох словах: «Бог є Любов». Цим судженням Ісусу Христу вдалося вказати
людям спосіб використання Свого існування, тобто навчити їх користуватись
своєю свободою. Надзвичайно дохідливою мовою, в очевидно буденних
ситуаціях Ісус доводив, як проявляється Любов, доведена до своїх логічних
меж. Власною поведінкою Він не стільки заперечив канони іудаїзму, скільки
піднявся над ними. Замість закону розплати «Око за око, зуб за зуб» Він
пропонує допомогу, заявляючи, що коли тебе вдарять по правій щоці, підстав
ліву, тобто не роби іншому того, що неприємне і небажане тобі.
Ісус не вимагав жодних певних ритуалів чи форм літургії, він не
будував храмів. Він обмежився лише молитвою, зміст якої вміщує в собі все,
що можна сказати про відносини з Богом:
«Отче наш (усі ми — брати і діти Божі), що єси на небесах (тобто ми
не мусимо його шукати в якійсь надлюдині)! Нехай святиться Ім'я Твоє
(Бог інший за своєю природою і ми повинні це визнати), нехай прийде
Царство Твоє (ми бажаємо повного тріумфу Господа), нехай буде воля
Твоя, як на небі, так і на землі (ми повинні робити свій внесок у справу
Бога, слідуючи Його волі).
Хліба нашого насущного дай нам сьогодні (зважаючи на науку, ми
все одно залежимо від Бога).
І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим
(наше ставлення до інших може вплинути на ставлення Бога до нас). І не
введи нас у випробовування, але визволи нас від лукавого (наша свобода
мусить бути скерована Богом)».
 Всього 10 фраз, але вони ліпше будь-яких інших аргументів
переконують нас, за яких обставин і наших дій можна досягти Божої
благодаті.
Особа Ісуса Христа - істинного Бога й істинної Людини - поєднує усіх
християн. В основі їхнього віровчення - Його слова, що ілюструються
Біблією, а в основі культу християнства - святкування протягом року
основних подій Його життя.
Ісус розпочав своє публічне служіння - проповідь на своїй батьківщині
- у Галілеї; Він проповідував Радісну Звістку про прихід Царства Божого:
«...настав час і наблизилось Царство Боже: покайтесь і віруйте в Євангеліє»
(Мр. 1:15). Іудеї вірили, що в кінці часів Бог втрутиться у земну історію і,
здійснивши Страшний суд, установить Своє Царство на землі - Царство миру
і гармонії, правити яким буде Месія - Цар, Божий Помазаник.
Ісус вчив, що цей час вже настав: здійснювані Ним чуда зцілення та
оживлення мертвих покликані були свідчити про дії Духа Божого.
Звертаючись до учнів, Ісус пояснював, що Він не є могутній і славний
земний цар і вождь, якого вони очікували, а Той, Кому належить перенести
багато страждань. Ісус ототожнював Себе з Сином Людським, виконуючи
останній Божий суд над людством; Він підкреслював, що «Син Людський не
для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу
Свою для визволення багатьох» (Мр. 10:45).
В Євангеліях описується конфлікт Ісуса з тодішньою релігійною
верхівкою. Він стверджував переважне значення духа щирості і милосердя
перед буквальним, та й формальним, виконанням вимог Закону Мойсеєвого;
з багатьох його суджень і притч логічно випливає висновок, що щиро
віруючий убогий може бути ближчий до Бога, ніж самовпевнений святоша,
що займає високий щабель у релігійній ієрархії.
На Тайній вечері (Вечері Господній; в іудейське свято Песах) Ісус
оголосив учням, що попередній Завіт з іудеями завершився, і Бог уклав
Новий Завіт, закарбований кров'ю Його жертви на Голгофському хресті.
Християни вірять, що через смерть і воскресіння Ісуса Христа смерть і зло на
землі назавжди переможені, а Він Сам є втіленим Словом Божим,
завершальним відкриттям Божим, співвічним Богу-Отцю, істинним Богом,
рівно як й істинною Людиною.
Ісус прагнув, щоб люди зрозуміли, що Царство Боже сходить з небес на
землю за допомогою тих справ, які Він здійснює, і тієї Доброї Новини про
спасіння, яку Він проповідує.
Чим же було те Царство, про яке говорив Ісус Христос? У першу чергу
це був духовний світ та реальність, де здійснюється воля Бога і в яку люди
запрошуються ввійти. Царство не обмежується одним невеликим народом чи
географічною областю, воно включає в себе все. Бог здійснює Свою
верховну владу скрізь. Проте Ісус проповідував щось більше, ніж всеосяжне
управління світом. Він проповідував Царство як : світ, в якому здійснюється
воля Бога на спасіння. У цьому розумінні Царство Боже є не що інше, як
вічне спасіння. Перебувати в Царстві - означає бути врятованим; відмовитись
увійти в Царство - означає загинути.
Ще один важливий аспект проголошеного Ісусом Царства полягає в
тому, що воно водночас є реальністю теперішнього і реальністю
майбутнього. В іудейській теології Царство як правило розумілось як таке,
що має наступити в кінці цього гріховного світу. Коли цей світ припинить
своє існування, почнеться Царство Боже. Для Ісуса ж Царство - одночасно і
теперішнє і майбутнє. Ми можемо вже зараз приєднатись до Вічного Божого
спасіння і в нинішній час почати радуватись його благословенням,
продовжуючи жити в цьому грішному світі. Від нинішнього часу до кінця
цього віку ми будемо перебувати в цьому світі, але не належати йому. Проте,
Царство є і майбутнім, оскільки, коли цей світ завершить своє буття,
залишиться лише Царство.
Про приєднання до Царства Ісусом було сказано багато. І
найпростішим Його роз'ясненням того, як це зробити, були слова:
«Покайтесь і віруйте в Євангеліє» (Мр. 1:14 - 15).
 Спасіння слід розуміти як нове життя у Царстві Божому. Коли людина,
будучи оновленою благодаттю Бога, входить до Царства, вона духовно
очищається, духовно народжується, стає новою і починає зовсім інше життя.
Оновлення життя - це не право людини, а факт. Перебувати в Царстві -
означає стати новим. Якщо відсутнє оновлення життя, то незалежно від того,
що говорить людина про своє ставлення до Бога, Бог істинно не знає її.
Місія Ісуса полягає в тому, щоб люди могли мати життя в усій його
повноті і щоб прагнули саме такого життя у Царстві Божому. У вченні Ісуса
Христа дійсне життя у Царстві протиставляється хибному життю поза ним.
Ті люди, що знаходяться поза Царством Божим, уявляють, що істинна мета
життя полягає у примноженні власності, чи у високому положенні в
суспільстві, чи виглядати благочестивим, чи радуватись плодами людських
зусиль, чи добитись певної внутрішньої самореалізації. Але ніщо з цього не
містить у собі суті істинного життя. Життя не зводиться до матеріального
багатства і людям не радиться збирати собі скарби на землі. Не зводиться
життя і до привілейованого положення чи статусу, якими б високими вони не
були. Навіть зовнішня побожність і релігійна законослухняність не мають
цінності при визначенні, що є життям. Що ж стосується людських зусиль, то
яка з них користь, якщо людина здобуде весь світ, втративши при цьому
власну душу. І той, хто таким чином бажає зберегти власну душу, втратить її.
Всі ті цінності, які багато значать у цьому світі, входячи до Царства,
належить відкинути. Там діє зовсім інша система цінностей, яка, по суті,
відміняє цінності цього світу.
Нове життя, яке пропонує всім людям Христос, коли вони входять до
Царства, подібне до невичерпного джерела живої води, яке вгамовує спрагу
цього життя і веде до вічного життя. Найхарактернішою рисою тієї нової
особистості, якою слід стати, є любов. Люди мають полюбити Бога всім
своїм єством і понад усе на світі. Другою умовою перебування у Царстві має
бути така ж безмежна любов до свого ближнього. На що нездатна людина, на
те здатне її перетворене серце. Кожному дана можливість скинути з престолу
власне звеличене «Я» і власні амбіції, відвести для Бога належне місце в
особистому житті, і зрозуміти, як Він відображається в оточуючих людях.
Новий перелік позитивних духовних якостей замінить руйнівні,
безцільні характеристики попереднього життя. Ісус описує це як
«блаженства» для тих, хто убогий духом, лагідний, прагне правди,
милосердний, чистий серцем, здатний творити мир та здатний любити і
прощати своїх кривдників. Всі ці духовні якості повинні відображатись у
конкретних діях стосовно вороже налаштованих, і проявляючись, вони
підтвердять, що їхній носій - істинна дитина небесного Отця, Який проявляє
таку ж любов.
Що стосується понять «людство» і «гріх», то в ученні Ісуса відсутня
досконало розроблена доктрина людської особистості і гріха. Він був
перевантажений практичними наслідками людської недосконалості і
гріховності, щоб мати час для теоретичних досліджень на цю тему. Він
співчував людям, що збивались у натовпи, вважаючи їх вівцями, які не мають
пастуха. Можливо, якщо зібрати воєдино все, що говорив Ісус, то матимемо
досить чітку картину того, чому Він навчав. Головне, з чого слід виходити,
говорячи про людей, - це те, що вони створені Богом. І якщо це зрозуміло, то
все інше зразу ж стає на свої місця. Як творіння Божі люди відповідальні не
самі перед собою і ні перед ким іншим, а лише перед Богом.
Ісус вчить, що всі люди, без винятку, мають велику цінність і вони не
повинні тривожитись за власне життя і про те, де взяти необхідне для нього.
Небесний Отець знає про всі потреби людей і потурбується про них. Навіть
волосся на людських головах пораховано. Бог посилає Свої благословення,
дощ і сонце, рівною мірою як для праведних, так і для неправедних, не
розрізняючи їх. Оскільки Бог цінує всіх людей, вони здатні цінувати як самих
себе, так і інших і перебувати у спокої, знаючи, що Бог безмежно турбується
про людей.
Та обставина, що людство гріховне, також було предметом вчення
Ісуса Христа, хоч Він і не докладав зусиль, щоб її підкреслювати. Просто це
приймалось як очевидне. І тут позиція Його незвична в тому, що гріховність
Він не вважав нездоланним бар'єром між людиною і Богом. Гріховність
розглядається як підґрунтя для підйому, зростання. Справді, якщо ми взагалі
бажаємо вдосконалюватись, то маємо починати з відвертого визнання своєї
безпорадності. «Я прийшов закликати не праведників, а грішників до
покаяння» - так говорив про це Ісус (Лк. 5:32). Він повсюди зустрічав
трагічні наслідки гріха, докоряв тим, хто виправдовував себе, не визнаючи
своєї гріховності і суворо засуджував тих, які спонукали інших людей
творити гріх. Разом з тим Ісус стверджував, що людська гріховність не є
сутністю людини, а лише викривленням цієї сутності. Спасіння у Царстві
Божому відродить людей такими, якими їм визначив бути Бог.
Згідно з ученням Ісуса Христа кожну окрему людину чекає смерть,
потім проміжний стан, воскресіння тіла, останній суд і вічне перебування на
небі або в пеклі. Всесвіт же, зокрема світ, в якому ми живемо, чекають події,
що означають кінець віку, потім друге пришестя Месії, тисячолітнє царство,
оновлення існуючого світовлаштування і перехід космосу до його
остаточного стану.
Окремі люди як спокутуванні, так і неспокутувані, проживуть своє
життя у цьому світі і після своєї смерті перейдуть у проміжний стан, щоб,
перебуваючи в ньому, чекати кінця світу або у благословенні, або обраній
ними самими відокремленості від Бога. У життя після смерті людина візьме з
собою те, що заслужила, - прощення гріхів або осудження за них. Ісус
говорить, що після смерті другої можливості для спасіння у людини не буде,
і ніяка реінкарнація не надасть шансу для спасіння у другому чи якомусь
наступному житті. Ісус говорить про смерть віруючого, що це фактично не
смерть, а перехід від обмеженості у спілкуванні з Богом до його повноти,
оскільки «кожна людина, віруюча в Мене, не помре ніколи» (Ін. 11:25-26).
Невіруючі ж помруть у власних гріхах і ніколи вже не зможуть прийти туди,
де перебуває Ісус (на небо), тому що вони відмовились від Божого спасіння.
Цей світ буде існувати до того часу, поки не прийде до свого
завершення з другим пришестям Христа. Про цю подію Ісуса просили
пояснити Його учні, і багато з того, що Він сказав, можна прочитати у так
званій бесіді на Олійній горі (Мт. 24-25). Тут Христос описав умови, які
будуть зберігатись до кінця світу, і ланцюг подій, які мають відбутись
спершу, ніж цей кінець настане, зокрема віровідступництво (Мт. 2:10), поява
псевдохристів і псевдопророків (Мт. 24:6), проповідь Євангелія по всьому
світі (Мт. 24:14). Остаточна дата другого пришестя Христа невідома нікому
(Мт. 24:42; 25:13); відбудеться воно несподівано і раптово. Як вважають
окремі богослови, в цей час воскреснуть і виправдані і засуджені. Тоді ж
відбудеться останній суд над людством на підставі того, як кожний окремо
використав надані йому можливості у земному житті.
Після тисячолітнього царства на землі прощені успадкують життя на
небі, яке Ісус називає домом Отця Свого і Своїм місцеперебуванням. Ті ж,
хто відкинув запропоноване їм Богом спасіння, відправляється у місце
осудження, мук і погибелі. Ісус порівнює його з вогняною піччю, з вогнем
вічним і називає його геєною, де гинуть і душа, і тіло.
Христос є головною темою Біблії, наше добро – її призначення, а Божа
слава – її мета!
Вона мусить заповнити нашу пам’ять, оволодіти нашим серцем і
направляти наші кроки. Біблія є копальнею багатства, раєм Божої слави і
рікою духовного задоволення.
Проповідь Ісуса Христа про Царство Небесне є характерною рисою
Євангелія від Матвія.
„На схилі гори вони зустріли великий натовп людей, що чекав Ісуса.
Там на узгір’ї Ісус виголосив Нагірну проповідь, де пояснив, які повинні бути
члени царства Божого:
9. Блаженні милостиві, бо вони помилуванні будуть.
10. Блаженні чистого серця, бо вони Бога бачити будуть.
11. Блаженні миротворці, бо синами божими названі будуть.
12. Ви – світло для світу ... отак ваше світло нехай світить перед
людьми, щоб добрі діла ваші бачили, та прославляли вони отця вашого, що
на небі ...
13. Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинають,
творіть добро тим, що ненавидять вас і моліться за тих, що вас переслідують.
14. Щоб вам бути синами отця вашого, що на небі, що наказує
сходити сонцю своєму на злих і на добрих, і дощ посилає на праведних і на
неправедних.
15. Тож усе, що ви тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме
чиніть їм і ви, бо в цьому закон і пророки!” [Мр.1: 15]
Християнство доповнило етику Старого заповіту і в деякій мірі
збагатило ряд її елементів етичними повчаннями Нового заповіту. Вони
виражені у Нагорній проповіді, яка отримала свою назву завдяки тому, що
згідно з Євангелією від Матвія, Ісус проголосив її на горі.
У Нагорній проповіді Ісус Христос в декількох пунктах протиставляє
свої моральні наставляння тим, які вказані у „законі”, тобто у Старому завіті.
Таке протиставлення відноситься по суті ледь не до більшості із десяти
заповідей. Суть Нагорної проповіді полягає в тому, що Небесне Царство має
прийти на землю у формі морального відродження людського серця, а в
майбутньому воно прийде у формі царства в світі земного нащадка
Давидового, який був уже передречений у Старому Завіті, що Він „спасе
людей Своїх від гріхів їхніх”. Тому Матвій, розповідаючи про Христа і Його
служіння, часто показує нам, як вчинки і слова Господа завершили
старозавітні пророцтва про Емануїла – Ісуса. Євангеліст також вказує на
відношення Христового вчення до Єврейського Закону. Ніхто з інших
євангелістів не пов’язує в такій мірі вислови Христа з пророцтвами про
Нього в Старому завіті. З цього випливає, що автор намагався показати
євреям, що Христос є очікуваним Месією з царського роду і Його місія на
землі є частиною Божого плану.
Отже, Біблія з’ясовує Божий задум, стан людини, дорогу спасіння,
загибель грішників і блаженство віруючих. Її доктрини – святі, її заповіді
зобов’язуючі, її історії правдиві, її рішення незмінні. Слово Боже – це світло
для керування життя, пожива для підтримки душі й потіха у дні смутку.
Таким чином, можна стверджувати, що християнство зосереджено на
Ісусі Христі, що християнство і є Христос. Воно існує разом зі своїм
Засновником і Він нероздільний з тим, про що проповідував, з Його вченням,
яке і є Новим Завітом (угодою) Бога з людством.

1.3. Переклади Біблії та їх культурне значення.

“Оригінальними біблійними мовами”, тобто мовами, якими були
написані оригінальні тексти Біблії, є три стародавні мови. У Старому Завіті
це давньоєврейська і арамейська; у Новому Завіті – грецька у формі діалекту
“койне”.
Найдавніші переклади Старого Завіту [1;216-310] з’явилися у
“післяполонний” період історії давніх євреїв (друга половина І тис. до н. е.).
Це були так звані Таргуни – богослужбові перекази давньоєврейських текстів
арамейською мовою, яка стала побутовою для більшості близькосхідних
іудеїв. Таргуни, крім парафразів на біблійний текст, часто містили
богослужбові коментарі. Точного датування більшості таргунів немає, проте
ймовірно, що частина їх створена протягом останніх століть до нашої ери ,
частина протягом перших століть нашої ери. Найвідоміші з таргунів –
Вавилонський, або таргун Онкелоса (переказ П’ятикнижжя) і таргун
Параліпоменон (або Йосифа сліпого, переказ історичних книг); таргуни на
книги Псалмів, Йова, Притч Соломонових, “Самарянський таргун”. Хоча
більшість таргунів ґрунтуються на єврейському тексті, подекуди в них
помітні впливи стародавніх перекладів: грецької септуагінти (таргун
Онкелоса), сирійського Пешітта (таргун на книгу Йова).
Першим і найвідомішим перекладом Старого Завіту грецькою мовою
стала “Сентуагінта”, або “Переклад Сімдесяти”, цей переклад був створений
протягом ІІІ-ІІ ст. до н.е. в Александрії Єгипетській на базі “діаспорної версії
іудейського Писання[1; 206-266 ].
Про походження Септуагінти є низка легендарних оповідань. Най
відоміше серед цих легенд – так зване Послання Аристея до Філократа. Там
ідеться про те, що цар елліністичного Єгипту Птоломей ІІ Філодельф (285-
246 рр. до н.е.) за порадую свого бібліотекаря – іудея Денаметрія
Фалеронського забажав мати грецький текст єврейської Тари в
Александрійській бібліотеці. Цар вирядив до Єрусалима спеціальних послів
серед яких і був грек Аристей. Посли дістали офіційну згоду на переклад від
первосвященика Елеазара, привезли з Єрусалима сувої Тори та 72 книжки-
перекладачі. Книжників розмістили в спеціально виділеній садибі на о.
Фарос, і вони завершили переклад п’ятикнижжя за 72 дні.
За іншою версією легенди, книжники працювали ізольовано один від
одного, проте переклад у всіх вийшов ідентичним. Оповіддю про цей факт
живилася думка про богодухновенність Септуагінти. Лист Аристея довго
визнавався достовірним, на нього спиралися церковні історики. Лише з ХVІ
ст., в добу Реформації, виникли сумніви в його автентичності. Вважалося, що
цей лист міг бути написаний пізніше змальованих у ньому подій, близько
200р. або навіть у І ст. до н. е. Нині визнано, що Посляння Аристея є
легендою. Однак попри неточності та анахронізми вона ґрунтується на
достовірному історичному матеріалі.[57; 10-12]
Отже, Послання Пристея говорить лише про переклад П’ятикнижжя
(Тори), який міг бути створений у середині ІІІ ст. до н.е. (часто називають
250 р.). Але видно, що вже до кінця ІІ ст. до н.е. Септуагінта містила, крім
Тори, інші книги з Пророків та Писань (свідчення з грецької передмови до
неканонічної книги Премудрості Ісуса, сина Сирехова).
Переклад Септугіанти започаткував Александрійський канон Старого
завіту. Його виникнення мало причини глибші, аніж заявлене в легенді
бажання царя Птоломея. Свою роль відіграли потреби іудеїв діаспори, які
потроху забували мову предків. Розраховували іудеї і на поширення іудаїзму
серед язичників. Проте найсерйознішим мотивом стало прагнення
грекомовної єврейської діаспори, подолавши мовний бар’єр, культурно
інтегруватися до еліннізованого світу.
Вважається, що оригінальний текст Септуагінти не зберігся;
найдавніші списки ( т.зв. “ Кодекси”: Синайський, Александрійський,
Ватиканський) датуються IV – V ст. н. е. Саме Септуагінта покладена в
основу старозавітної частини християнської Біблії. Нею користувалися діячі
ранньої християнської церкви, богослови перших століть нашої ери; її
перекладали іншими мовами, в тому числі церковнослов’янською.
Поява біблійних перекладів перших століть нашої ери була зумовлена
потребами поширення християнської релігії. Не зважаючи на
інтернаціональний характер койне, ці переклади робилися мовами народів
Римської імперії та сусідніх країн. Їх основу закладали як грецьку
Септуагінту, так і єврейський палестинський ( масоретський) текст.
Найдавнішим після Септуагінти став сирійський переклад “ Пешітта”
(арамейською - “ простий, ясний”). Створення новозавітної частини цього
перекладу на початку V ст. н.е. пов’язують з ім’ям Габбули, християнського
єпископа Едеського. Старозавітна частина, ймовірно, була перекладена
сирійською іудейськими книжниками у І-ІІ ст.; вона в цілому збігається з
масоредським текстом. Пешітта був популярним серед сирійських християн
Близького Сходу; на ньому ґрунтувалися переклади іншими мовами. Серед
стародавніх сирійських біблійних перекладів крім Пешітта, називають так
званий “ мелькітський” переклад ІV ст., здійснений діалектом, близьким до
арамейського. У його основі лежав Септуагінта і, ймовірно, деякі арамейські
таргуни. Рукописи сирійського перекладу, поширювані релігійними
дисидентами-емігрантами ( несторіанами та монофізитами), протягом ІV-VІІІ
ст. н.е. потрапляли на Схід (до Ірану, Індії, Китаю) і були там першими
біблійними текстами.
Інші подібні твори перших століть християнської ери – грецькі
переклади Аквіли, Симмаха, Феодотіона ( ІІ-ІІІ ст.). Існувало також кілька
анонімних грецьких перекладів цієї доби. Одними з ранніх ( ІІ-ІІІ н.е.) були
єгипетські коптські переклади, зроблені в основному з Септуагінти. В Іvст.
з’явився готський переклад аріанського єпископа вестготів Ульфіли. Серед
найдавніших також вірменський пкреклад. Його здійснив у V століття
просвітитель Месроб Маштоц з ініціативи католикоса Ісаака; він ґрунтувався
на септуагінті, подекуди відчувався вплив сирійського перекладу та грецької
версії Феодотіана. На основі Септуагінти і з урахуванням вірменського
перекладу зроблений грузинський переклад ( V-VІ ст. редакції Х-ХІ ст.).У
VІ-VІІ т. Святе Письмо було перекладене в Ефіопії, хоча іноді появу першого
біблійного перекладу в цій країні відносять ще до ІVст.
На сирійських перекладах, насамперед Пашітта, базувалися арабські
версії Біблії. Арабські переклади не набули такого поширення як сирійські.
Фрагменти найдавніших серед арабських біблійних перекладів датуються
вже ісламським періодом, добою раннього Середньовіччя, хоча
припускається ймовірність появи таких текстів уже з Vст. нашої ери. Близько
VІ ст. для християн Середньої Азії на основі сирійського тексу був зроблений
т.зв. “согдійський” переклад.
У той час, як східне грекомовне (пізніше православне) християнство
послуговувалось текстом Біблії, ґрунтованим на Септуагінті, західні церкви
користувалися латинськими перекладами, які, ймовірно також походили від
грецького “ перекладу 70-х”. Ці переклади були створені протягом ІІ-ІІІ ст.
н.е. За ними цитували Біблію латиномовні християнські богослови ІІ-Іvст.
(Тертулліан, Кіпріан, Вікторин, Августин).
Численні недоліки старолатинських перекладів спонукали провід
Римської церкви санкціонувати створення нової версії латинської Біблії. Цю
справу, за дорученням Папи Дамасія І, здійснив Євсевій Софроній Ієронім.
Спочатку ( з 382р.) Ієронім переглянув і виправив давній латинський
переклад Біблії з грецької: Чотириєвангеліє, Псалтир відразу в двох
рецензіях, інші старозавітні книги. Незадовольнившись цим, він протягом
наступних років, зробив самостійні переклади старозавітних книг з мови
оригіналу, вирушивши для цього до Палестини та вивчивши
давньоєврейську. Ієронім використав відредаговані ним раніше латинські
переклади Нового Завіту, Псалтирі, апокрифів ( книги Маккавейські,
Премудрості Соломонові, Варуха, Ісуса сина Сирахова, Товіт, третя книга
Ездри). Старозавітні книги Палестинського канону він перекладав з
давньоєврейських рукописів. Латинський переклад Ієроніма, здійснений
протягом 382-405 рр. з єврейських і грецьких манускриптів, спочатку
витримав певний опір сучасників-традиціоналістів, які орієнтувалися на
давньолатинські версії. Лише від VІІ ст. цей переклад дістав загальне
визнання. У VІІІ ст. його текст перевірив учений радник короля Карла
Великого абат Алкуїн. Уже у ХІІІ ст. Біблія Ієроніма відома як Вульгата
( “узвичаєна”, “загальноприйнята”).[25; 115].
Важливе значення мають переклади Біблії європейськими мовами. Хоч
і вважається, що більшість перекладів Біблії європейськими мовами
створювалася після ХІ ст., окремі спроби датуються VІІ ст. Часом вони були
досить фрагментарними, а часом – доволі результативними. Перекладались,
як правило, тексти, загальноприйняті в християнській церкві – Септуагінта та
Вульгата.
Так, уже з VІІ ст. окремі частини Біблії перекладалися в Англії VІІІ- ІХ
ст. окремі частини Біблії перекладалися в Англії. VІІІ-ІХ ст. датовані
рукописи ранніх німецьких перекладів. До початку Х ст. відносять перші
фрагменти перекладів нідерландськими діалектами з Вульгати. В німецьких
землях також з’явилися численні фрагменти перекладів Біблії різними
німецькими діалектами. У ІХ ст. просвітителі Кирило - Константин і
Мефодій на основі Септугіанти здійснили слов’янський переклад Біблії та
християнських богослужбових книг. створений на ґрунті діалекту солунських
слов’ян і адаптований спочатку до моравської, у ІХ-Х ст. цей переклад був
адаптований до давньоболгарської мови. На давньоболгарській основі
виникла т.зв. церковнослов’янська мова – один з основних ретрансляторів
християнської культури на середньовічну Русь.[13; 115].
 Протягом ХІІ-ХVст. у Європі створювалися численні переклади
національними мовами. Панівна в переважній частині європейського
культурного світу католицька церква негативно ставилася до використання
національних мов у богослужінні і стримано – до можливості читання Біблії
звичайними віруючими. Тому, не дивно, що біблійні переклади Пізнього
Середньовіччя та доби Відродження часто спричинювались духовними й
культурними потребами різних релігійних рухів, опозиційних до офіційної
церкви. Приміром, у Франції це були переклади окремих частин Біблії,
здійснені “єретиками” – вальденсами та альбігойцями ( ХІІ-ХІІІ ст.). У ХІІІ
ст. з’явився перший повний французький переклад Біблії, створений ученими
Паризького університету. Протягом ХІІІ-ХV ст. був укладений дуже
популярний французький парафраз та біблійні оповіді, т.зв. Велика Біблія. У
ХІVст. повний англійський переклад Біблії з Вульгати здійснив провісник
європейської Реформації Дж. Уікліф. У ХІV ст. також з’явився повний
чеський переклад Святого Письма. В ХV ст. його редагували і виправляли
видатний реформатор Ян Гус та його послідовники – “чеські брати”. Перший
католицький переклад Нового Завіту іспанською мовою був виконаний у
1512.
Найвідомішими стали протестантські переклади. Їх поява базувалася на
уявленні про принципову можливість і необхідність для кожного віруючого
християнина читати і розуміти Слово Боже рідною мовою. Усвідомлення
доконечності перекладів Біблії народними мовами сприяла діяльність
просвітителя-гуманіста Еразма Роттердамського (1466-1536). Еразм видав
першодрукований грецький Новий Завіт, використавши стародавні рукописи.
До одного з видань він увів і власний латинський переклад Нового Завіту.
Об’єктивна діяльність Еразма торувала шлях протестантським перекладам
ХVІ-ХVІІ ст. Вони являли собою визначні події в становленні європейських
національних культур, особливо ж мов та літератур.
Взірцем перекладацької праці став переклад Біблії, здійснений М.
Лютером. Один із саксонських діалектів, використаний для нього, заклав
підвалини сучасної літературної німецької мови. На відміну від
попередників, Лютер відмовився від Вульгати і перекладав біблійні книги з
оригінальних мов – давньоєврейської і грецької.
У період ХІХ-ХХ ст. виникло багато нових перекладів Біблії різними
мовами, переглянуто старі. Перекладацькою роботою переймалися
представники різних конфесій: протестанти, католики, православні, іудаїсти.
Крім перекладів, створених у рамках певної конфесії чи деномінації,
з’явилися т.зв. “екуменічні”, або інтерденомінаційні переклади, над якими
працювали представники різних релігійних напрямів. Переглядові старих
перекладів і створенню нових сприяв у цей період значний масив нових
наукових даних: текстологічний та філологічний варіант ( нові рукописи і
результати їх лінгвістичного аналізу), знахідки археологічних експедицій та
результати історико-культурних реконструкцій, урахування сучасного стану
мов перекладу. Прагнення до науковості перекладу було пов’язане з
намаганнями наблизити текст Біблії до масового читача.
Найпотужніші перекладацькі зусилля продемонстрували англійські та
американські біблеїсти, здебільшого протестанти. “Біблія короля Якова”, що
понад два століття вважалася класичним текстом, була переглянута протягом
1870-1785 рр. Підготовлено так звану Переглянуту версію. іудейські громади
робили англійські переклади Старого Завіту в 1845 та 1853 рр.
У ХХ століття відомі такі колективні переклади англійською мовою, як
Вестмінстерська версія Святого Писання, англійський варіант Єрусалимської
Біблії. Серед авторських англомовних перекладів ХХ ст. найвідомішими є
праці Е. Гудспіта (1923), Р. Нокса (1955), Дж. Філіпса (1958). Іудейські
переклади виходили англійською в 1912, 1917, 1962рр.
Ще одним потужним центром біблійних перекладів у ХІХ-ХХ ст. стала
Німеччина. Переклади В.М. де Ветте (1812-1814); К. фон Вайцзекера (1875)
належали перу відомих протестантських ліберальних теологів - біблеїстів.
найпопулярнішими протестантськими перекладами, крім давньої Лютерової
Біблії, вважаються переклад Г. Менге, ювілйний переклад, присвячений У.
Цвінглі. Серед католиків визнання здобули переклади П. Каттера (1915) і К.
рота та Е. Хенне (1936), П. Парча (1952), особливо ж німецька версія
Єрусалимської Біблії (1969).
Важливе значення також мають переклади неєвропейськими мовами.
На сирійських перекладах ( насамперед Пешітта) ґрунтуються арабські та
перські версії Біблії, але останні не набули такого поширення, як сирійські.
Фрагменти найдавнішого з відомих арабських біблійних перекладів
датуються вже ісламським періодом, VІІІ ст. н.е. У Х ст. іудейський філософ
з Єгипту Саадія бен-Йосеф переклав арабською Старий Завіт з масоретського
тексту; цей переклад став відомим у середньовічній Європі. Також Х ст.
датований рукопис першого арабського перекладу Нового Завіту, знайдений
у синайському монастирі Св. Катерини. Найдавніший рукопис перського
перекладу Євангелій відносять до ХІVст.
У ХVІІІ ст. з’явилися перші друковані переклади мовами народів
Сходу, які потрапили до сфери культурного впливу європейських
колонізаторів. У 1715 р. опублікований перший переклад Біблії мовою гінді.
Кінець ХІХ та ХХ ст. ознаменувалися появою численних перекладів мовами
народів Індостану.
В Китаї біблійні тексти поширювали ще несторіани від VІІІ ст., але це
здебільшого були сирійські й перські версії. Лише у VІІ ст. з’явилися
відомості про китайські переклади, здійснені католицькими місіонерами
(І.Вассе, Л. де Пуаро).
Велику роль у поширенні культури відігравали і церковнослов’янські
переклади [4; 359-364].
Історія слов’янських перекладів Біблії, прийнятих для богослужбового
використання в православній церкві (т.зв.«церковнослов’янських»),
починається в ІХ ст. працею солунських церковних і культурних діячів
Кирила - Константина і Мефодія. Імовірно, першим з’явився моравський,
потім – давньоболгарський слов’янський переклади. Оригіналом для них, як
вважається, стала Септуагінта в одній із рукописних редакцій (т.зв. “рецензія
Лукіана”). Переклади були записані спеціальною слов’янською абеткою, яку
створили Кирило і Мефодій (т.зв. “глаголичне письмо”, “глаголиця”). Згодом
слов’янське письмо, більш наближене до грецької абетки, прибрало назву
“кирилиця”, що існує і по сьогодні.
Вважається, що Кирило і Мефодій переклали церковнослов’янською ті
частини Біблії, які, за церковнослов’янською традицією, були адаптовані для
використання в православних відправах добового, тижневого та річного кола.
Це, насамперед, “Апракос” (Служебне Євангеліє), “Апостол”, Псалтир,
Паремійник. Решту текстів Біблії переклали послідовники Кирила і Мефодія.
Власне церковнослов’янською мовою вважається один із діалектів
давньоболгарської мови, що ним перекладені книги Біблії. Це мова,
щоправда, в різних версіях, вважалася загальновживаною церковною мовою
православних слов’ян на Балканах та в Русі, а також серед православних
народів, що перебували у сфері слов’янського культурного впливу ( румуни,
литовці на початку християнізації, угро-фінські народи, народи Сибіру та
Півночі, які стали об’єктом місіонерського впливу). Відомі, наприклад,
болгарська, сербська, русько-українська, великоруська версії
церковнослов’янської мови. Це мова, використовувана під час літургії та
інших богослужінь, впливала і на розвиток народних мов, особливо
літературних – як “низького” діловодства, так і “високої” книжності.
На Русь Біблія прийшла в церковнослов’янському перекладі. Так, до
найдавніших церковнословянських біблійних рукописів відносять один з
Апракосів, т.зв. Остромирове Євангеліє (1056-1057). Проте церковне
функціонування біблійного тексту у вигляді окремих збірок значно
ускладнювало появу повної церковнослов’янської Біблії.
Перше повне зібрання біблійних книг церковнослов’янською мовою
з’явилося у Новгороді Великому в 1499 році, з ініціативи місцевого
митрополита Геннадія. Крім збирання доступних тоді слов’янських текстів,
здійснено практично наново переклади книг відсутніх або недоступних;
перекладали з Вульгати, чеських списків, з масоретського єврейського
тексту. Зокрема, з Вульгати були перекладені книги Параліпоменон (Хронік),
Ездри та ін. Поділ на книги та розділи був також уперше запозичений з
Вульгати та німецької друкованої Біблії. Копію списку Геннадіївської Біблії
привіз до України писар Великого князівства Литовського М. Гарабурда від
московського царя Івана Васильовича (Грозного). “Геннадіївський список”,
потрапивши до України, став прототипом першої друкованої
церковнослов’янської Острозької Біблії (1581.)
У другій половині ХVІ ст. в московських та українських землях
славнозвісний руський першодрукар Іван Федорович (Федоров) видрукував
богослужбові книги, що ґрунтувалися на церковнослов’янських текстах
Біблії: богослужбовий Апостол, Учительне Євангеліє, Апостол, Новий завіт з
Псалтирем.
У 1851 році в Острозі на Волині з’явилося перше повне друковане
видання Біблії церковнослов’янською мовою, здійснене І. Федоровичем. В
основі Острозької Біблії лежав один зі списків Геннадіївської Біблії,
грецький текст Септуагінти, церковнослов’янські переклади Максима Грека,
чеські списки, “руський” (старобілоруський) переклад Ф. Скорини з
празького видання 1517р. Усе це було зіставлене, звірене, ґрунтовно
відредаговане й виправлене за Септуагінтою та Вульгатою.
У 1663 році в Москві за редакцією Єпифанія Славинецького на основі
Острозької Біблії був зроблений церковнослов’янський переклад т.зв.
Московської першодрукованої Біблії.
Прагнення російських православних церковників до чистоти
церковнослов’янського тексту чималою мірою пояснюється значними
“народними” впливами, яких зазнавала церковна мова. [35; 315].
Уже в окремих найдавніших церковнослов’янських рукописних текстах
з’являлися елементи староукраїнської та старобілоруської мов, які тоді
поволі формувалися. Це, наприклад, т.зв. Галицьке Євангеліє та Добрилове
Євангеліє ХІІ ст. Застосування “народної” мови у біблійних перекладах,
створюваних в українських та білоруських землях Русі, відбувалося і пізніше
– в численних рукописних та друкованих Учительних Євангеліях, у т.зв.
Луцькому Євангелії ( ХІVст.).
Значний поштовх до появи перекладів Біблії з елементами народної
мови в українських та білоруських землях Речі Посполитої дала європейська
реформація. Великий вплив мали чеські переклади “чеських братів”, Біблія
Руска Франциска Скорини (Прага, 1517-1519), польський кальвіністський
переклад – Радзилівська Біблія. (Берестя, 1563).
У 1517-1519 рр., за кілька років до появи перекладу М. Лютера, а Празі
побачив світ слов’янський переклад під назвою: Біблія Руска. Автором і
видавцем перекладу був білорус Ф. Скорина (1490-1540) – учений-гуманіст,
який здобув вищу освіту в Кракові та докторський ступінь в Падуї (Італія).
Біблія Руска являла собою переклад 22-х старозавітних книг мовою, що
значно наближалася до народної старобілоруської. Джерелом перекладу,
можливо була Вульгата, але, ймовірніше, що Скорина активно
використовував чеський переклад Біблії видання 1506р.
Пересопницьке Євангеліє – цей переклад, один з найвідоміших
слов’янських біблійних перекладів в Україні. Його виконав у 1556-1561рр.
архімандрит Пересопницького Пречистенського монастиря на Волині
Григорій, на кошти княгині А. Польшанської, над рукописом працював
переписувач Михайло. Переклад давньоукраїнською мовою ґрунтувався на
церковнослов’янському, польському і, можливо, чеських текстах.
Пересопницьке Євангеліє було пристосоване як для відправ, так і для
релігійного навчання і полеміки. Крім тексту чотирьох Євангелій, рукопис
містив передмову, післямови переписувача, покажчики євангельських
читань, у тому числі за місяцями року (Місяцеслов). Текст, за західними
зразками, поділявся на глави, давалися пояснення слів та виразів, стислі
виклади змісту глав. Це пояснювалось потребами релігійної полеміки.
Оздоблення рукопису зазнало ренесансних впливів. Наприкінці ХVІІ ст.
Пересопницьке Євангеліє потрапило до бібліотеки гетьмана І. Мазепи.
Тривалий час воно зберігалося в церковних закладах Переяслава та Полтави,
нині – в Києві. Пересопницьке Євангеліє є національною святинею, на ньому
складають присягу Президенти України.
Ще одним значним джерелом світової культури є рукописний
біблійний переклад Крехівського Апостола. В ньому відобразився вплив
народної староукраїнської мови. Рукопис датується 1560-1570рр., палітурка
виготовлена в 1581 році. Містить переклади новозавітних книг. Автор
Крехівського Апостола був близьким до кальвінізму – як джерело перекладу
виступала Радзивилівська Біблія 1563р. У поясненнях автор перекладу
послуговувався польськими протестантськими виданнями Ф. Скорини,
церковнослов’янськими джерелами, богословськими творами італійського
походження.
Визначним транслятором духовної культури також є переклад Біблії
російською мовою. [39; 11].
Власне російський досвід перекладання Біблії живою мовою
започаткував у ХVІІ ст. товмач “Польського приказу” А. Фірсов, який
переклав біблійні псалми “простою звичайною мовою”, використавши
Лютерів переклад та масоретський текст. Працю Фірсова негативно оцінила
вища церковна влада, бо його переклад спирався на протестантське джерело.
У 1794 році в Москві надруковано перший російський переклад біблійної
книги професора Слов’яно-греко-латинської академії М. Смирнова-Павлова
Послання до Римлян.
Російські переклади Біблії мали чинники, що сприяли або заважали їх
появі.
Взагалі, потреба в перекладах Біблії російською літературною мовою
усвідомлювалася як наслідок кількох причин. Російська літературна мова (на
відміну від багатьох літературних мов Європи) поставала з кінця ХVІІІ -
початку ХІХ ст. переважно зі світських джерел. Переклади Біблії, таким
чином, виникали на грунті вже сформованої національної літератури.
світська літературна мова значно відрізнялася від церковної; позалітургійний
вжиток останньої був мізерним – лише у вигляді окремих слів та
висловлювань, які сприймалися як стилістична архаїка. Нарешті, контакти є
європейським світом, що пожвавилися у ХVІІ-ХІХ ст. познайомили росіян зі
зразками перекладів Святого письма в багатьох народів, котрі навіть
послуговувалися ними в релігійному житті.
Водночас офіційні церковні кола стримано і навіть негативно
ставилися до можливості перекладу всієї Біблії народною мовою. У появі
такого перекладу насамперед вбачалися чужі – іновірний
(“протестантський”) та чужоземний (“німецький”) – впливи. православні
церковники також прагнули зберегти статус церковнослов’янської мови як
сакральної, навіть ціною очевидного віддалення від народу Святого письма,
малозрозумілого для основної маси парафіян.
На початку ХІХ ст. переклад Біблії російською мовою започаткувало
Біблійне товариство в Росії, яке виникло під впливом іноземного досвіду
перекладання та поширення Біблії. Протягом 1816-1825 рр. були перекладені
Новий Завіт, Псалтир, П’ятикнижжя. У перекладацькій роботі брали участь
протоієрей Г. Павський та архімандрит Філарет (Дроздов), що з їхніми
іменами пов’язана подальша історія біблійних перекладів у Росії.
Поява перекладів Біблії українською мовою спиралася на становлення
сучасної української літературної мови, яке відбувалося наприкінці ХVІІ- на
початку ХІХ ст. Серед українських перекладів ХІХ ст. помітними є переклад
Євангелії М. Шашкевича (30-40-ві роки) та повний переклад Нового Завіту
П. Морачевського. Відзначимо також український переклад Псалтиря,
зроблений у 1859 році представником духовно-академічної науки,
професором гебраїстики Київської духовної академії протоієреєм І.
Максимовичем. [9; 74-75].
У 1903 році у Відні накладом Британського біблійного товариства
з’явився перший повний переклад Біблії українською мовою. Цей переклад,
що вважається класичним, здійснили з оригінальних мов визначні
письменники, громадські та культурні діячі П. Куліш та І. Нечуй-Левицький
у співпраці з відомим вченим І. Пулюєм. Повна українська Біблія Куліша-
Нечуя-Левицького-Пулюя згодом неодноразово перевидавалася Британським
біблійним товариством, щоправда, в протестантському, тобто, “канонічному”
варіанті корпусу старозавітних книг. перекладачі активно застосовували
засоби живої української мови, проте взяли за основу масоретську редакцію
для транскрипції старозавітних імен, назв тощо. Це було доволі
нетрадиційним для православного культурного середовища, де в біблійних
виданнях завжди панувала грецька транскрипція, запозичена з Септугіанти.
Протягом 1921-1940 рр. другий повний переклад Біблії здійснив
митрополит Іларіон (професор І. Огієнко). Цей переклад був зроблений з
оригінальних мов і включав неканонічні книги. він теж наближався до
масоретського тексту і транскрипції імен та назв. Біблія Огієнка побачила
світ у Лондоні в 1962 р. накладом Об’єднаного біблійного товариства.
У 1963 році, під час ІІ ватиканського Собору, в Римі було затверджено
текст Біблії, перекладений і відредагований представниками Ордену василіан
І. Хоменком, І. Костецьким, В. Баркою. Переклад василіан вважається третім
повним українським перекладом Біблії.
Нині над новим, четвертим повним перекладом Біблії українською
мовою працює Українське біблійне товариство. Проект перекладу Нового
Завіту, відкритий для обговорення та редакції, здійснений під егідою
товариства священиком Р. Турконяком та опублікований у 1997 році.
Нині повні переклади Біблії здійснені 265 мовами, якими розмовляє
близько 90% людства. Новий завіт перекладено понад 629 мовами.
Підраховано, що нові переклади здійснюються в середньому протягом 10-20
років, залежно від культурних і суспільних обставин (наявність абетки,
розвиненої літературної мови, підготовлених перекладачів та вчених, коштів,
церковної та державної підтримки тощо). Біблійні товариства в усьому світі
готують до видання біблійні тексти ще 1195 мовами; загалом це мови
близько 99% населення Землі.
Таким чином, перекладами Біблії визнано переклади всього корпусу
або окремих книг Святого Письма з оригінальних “біблійних” мов –
давньоєврейської, арамейської та грецької-койне мовами народів світу. Біблія
вважається однією з перших у світовій релігійній та культурній історії книг,
перекладених іншими мовами. Варто зазначити, що приміром, священні
писання давньоіндійської (Веди) чи давньоіранської (Авеста) релігій, чи
ісламу (Коран) протягом тривалого часу залишалися неперекладеними.
 РОЗДІЛ ІІ. «Роль і місце Біблії у мистецтвознавстві»

2.1. Біблійні мотиви у літературі.

Стародавні цивілізації Близького Сходу характеризувалися
надзвичайно високим статусом писаного слова, його сакралізацією, а також
сакралізацією відповідної людської діяльності. Високий громадський статус
писемності. “книжності” пояснювався культурними потребами дуже
бюрократизованого суспільства. Переписувачі та жерці, будучи
“книжниками”, являли собою окремі прошарки стародавніх близькосхідних
суспільств. Чиновники-писарі становили там привілейований клас, були
носіями та охоронцями писаних норм, що регулювали економічний,
політичний та правовий лад у державі. Стародавній Єгипет часто наводиться
у цьому зв’язку як показовий приклад. Офіційний статус інституту
переписувачів був характерним і для давньоєврейської державності –
починаючи від часів правління царів Давида і Соломона.
Проте написане слово на Стародавньому Сході неодмінно виступало і у
своїй сакральній, релігійній іпостасі – як вияв волі богів, таємного,
містичного знання. Точно відтворене писарями та збережене жерцями-
книжниками, писане слово, на думку загалу, могло передавати традицію з
покоління у покоління неушкодженою. Врешті-решт існувала ймовірність
перетворення будь-якого слова на реальність, сумірну з реальністю вищих
сил, для цього його варто було лише правильно записати. Писемний текст
сприймався як трансцендентний, його смисл осягався не тільки розумовим
зусиллям, а й вимагав своєрідного містичного “причастя”. Певні біблійні
сюжети демонструють звернення близькосхідної книжності до стародавніх
архетипів жертвоприношення та ініціації, що стають символами містичного
розуміння смислу записаного слова. Релігійні традиції мали власні священні
тексти, використання яких становило невід’ємний атрибут культової
практики. Священики Ізраїлю також були “книжниками”. Причетність до
“книжного” слова – записаного, перевіреного та впорядкованого – означала
причетність до вищої влади та порядку – і на землі, і на небі. [5; 75-85].
Відображений у Старому Завіті давньоєврейський монотеїзм як релігія
Божественного Об’явлення посилив ці тенденції. “Святе Письмо” як Слово
Боже, передане через натхнених пророків та письменників, перетворилося на
центральну святиню та міру всіх речей світу. Подібно давньоєгипетським
міфам про божественного писаря Тота, біблійна апокрифічна традиція
містить уявлення про “небесного літописця” патріарха Єноха, котрий за
Божим дорученням веде запис до Книги життя.
Відтворення на письмі знання, даного в акті Об’явлення, будучи дуже
почесним діянням, саме через абсолютність джерела тексту ставало
принципово “неавторським”, анонімним. Навіть там, де біблійна книга
номінована персональним ім’ям, це не ім’я автора у звичайному сенсі – як
творця - “ самовільника”: причетними до Книги були або “пророки”, котрі
прямо оголошували себе знаряддям Божого натхнення, або анонімні “свідки”
священних подій ( у такому разі остаточний текст являв собою результат
численних редакцій). Саме ж Писання як зафіксоване Об’явлення вважалося
сповненим святості від першої до останньої літери. Звідси надзвичайна увага
до правильного складу та порядку богонатхненних книг-канону. До того ж,
містичне, символічне значення мали не лише цілий текст, а й окремі літери,
їх розміщення, кількість тощо. Вважалось, що порядок речей у створеному
Богом світі відповідав порядкові книг, речень, слів та літер у наданому Ним
Слові. [18; 124].
У межах елліністичної культури старозавітні тенденції “предметного
вшанування Книги наслідували т.зв. “міжзавітне” іудейство та різні форми
язичницького й гностичного синкретизму. Згодом масоретська традиція в
іудаїзмі, середньовічні талмудизм та калібалістика, а також традиція ісламу
розвинули ці тенденції. Іудаїсти точно визначили форму та зміст сакрального
тексту (аж до переліку всіх слів ті літер), правила його відтворення та
збереження, обміркували ймовірні таємничі значення кожного слова та
літери тощо. В ісламі поширилася ідея про одвічне існування Писання, яка
взагалі знімає проблему людського авторства: оригінал Корану уклав Бог і
надиктував його пророкові Мухаммеду.
Епоха еллінізму стала добою культурної “зустрічі” та інтенсивної
взаємодії Стародавнього Сходу та грецької античності. до того ж, бюрократія
еллінізованих царств( а згодом і Римської імперії) визначала суспільну роль
“книжників” – не меншу, аніж у державі єгипетських фараонів або в інших
східних деспотіях. Уможливився синтез давньогрецького прагнення до
впорядкування громадського та індивідуального світу ( до речі, принципово
авторського і доволі “некнижного”, радше “усного”) зі старозавітними
уявленнями про святість Книги, яка містить універсальне знання, надане
Богом. Водночас цей синтез відбувався на тлі виникнення та становлення
християнства як універсальної монотеїстичної релігії Об’явлення та спасіння.
Це визначило особливості новозавітної та взагалі християнської книжності.
Християнська церква перейняла від іудаїзму ідею “ правильної”
Божественної “побудови” Біблії. Цей порядок втілився насамперед у каноні
богонатхненних книг: запозичивши старозавітний канон, християни уклали
власний, новозавітний. Іудейські та елліністичні уявлення про потаємний
смисл літер проникали до ранньохристиянської апокрифічної літератури
(приміром “ Сказання Фоми філософа про дитинство Ісуса”, ІІ ст). Однак
вибудовування громадського та індивідуального світу, маючи у християнстві
своїм універсальним мірилом Абсолютну Особистість – Боголюдину Христа,
по-новому визначило ставлення до Книги. Близькосхідна анонімність
переписувача-редактора або персональна, але позбавлена індивідуальності
“знаряддєвість” пророка втратили абсолютність. Проте і “авторство”
античного ґатунку не було вже виявом сваволі атомізованого індивіда.
Біблійний автор новозавітної доби реалізовував власну особистість через
причетність до Божественної: Слово – “ Логос” перетворилося на
Особистість – “іпостась”. Писання, Книга, зберігаючи свою предметність,
набувало в християнстві символічних рис, як образ персональної причетності
до Христа. [38; 108-116]. Біблійна книжність живилася вже не так
апокаліпсичним натхненням пророка - візіонера ( Апокаліпсис є лише однією
з 27 книг канону Нового Завіту, як “ доброю звісткою” – свідченням
(Євангеліє, Дії) та розумінням – тлумаченням, “учительством” (Апостольські
Послання). Новозавітні свідчення євангелістів і вчительство апостолів
органічно наслідувалися вчительством “отців церкви” – тлумаченням та
проповідуванням Слова Божого в добу патристики та Середньовіччя
9невипадково у християнстві богословських авторитетів називають також
“учителями Церкви”). Анонімність “людського компонента” Біблії,
базуючись на уявленнях про абсолютність, безмежність та вічність
священного тексту, в християнській літературі доби патристики та
європейського Середньовіччя була створювана особистісним началом.
Компілятивність коментарів незаперечувана, а навіть передбачала
утвердження авторитетів, персонально причетних до досвіду молитовного
спілкування з Богом.
Доконечність богослужбового читання Біблії, необхідність збереження
та відтворення її текстів, укладання коментарів визначили велику роль
біблійної та богословської книжності в житті християнської церкви і роль
монастирів як центрів книжкової культури.
Біблійний текст демонструє цілу низку літературних жанрів та
специфічних способів художнього вираження. Серед них трапляються
властиві іншим стародавнім літературам та специфічні, що визначають
особливості Біблії як релігійного, сакрального тексту. [50;98-100]. Зокрема,
можна виділити такі:
- міф, або міфологема як особлива художня форма чуттєво-образної
символізації надчуттєвого буття; розгорнута в часі оповідь, яка, проте, не
претендує на історичну достовірність; антропоморфні чи то натуроморфні
описи, котрі попри свою наочність мають витлумачуватися алегорично й
символічно (наприклад, елементи етіологічних міфів у сюжетах про
створення світу та гріхопадіння, в описах доби патріархів у книзі Буття;
- героїчний епос, сповнений драматизму та гіперболізації;
 - генеалогії – “толедот”, де списки поколінь наводилися задля
розкриття родових зв’язків між окремими людьми та народами, змалювання
історичної спадкоємності традиції, обґрунтування месіанських пророцтв;
- біографічні оповіді, елементи яких містяться в оповіданнях про
пророків та в євангельських оповіданнях про Христа;
- оповіді про подвиги праведників ( т.зв. “аретологія”), близькі до
біографічного жанру та героїчного епосу;
- “діяння”, описи визначних подій життя та діяльності праведників,
близькі до аретології (наприклад, оповіді про старозавітних пророків та
новозавітних апостолів);
- оповіді – “сказання”, вільні за формою, близькі й до історичних
оповідань і до легенд; до них відносять оповіді про патріархів, Мойсея, Ісуса
Навина, суддів;
- елементи літопису;
- законодавчі настанови релігійно-правового, морального та культового
змісту;
- повчання, настановні коментарі морального характеру до
законодавчих положень; часом містили богословські роздуми та стародавні
уявлення про природу; на них базується традиція повчального коментування
Біблії;
- апокаліптика, компонент пророцьких писань, у якому наявні загадкові
фантастичні візії, складна символіка образів та чисел, описи боротьби сил
добра і зла, що часом набувають дуалістичних рис, а також есхатологічні
мотиви (наприклад, численні апокрифічні Апокаліпсиси);
- пророцькі промовляння та проповіді, що вирізнялися емоційністю,
метафоричністю, образністю, часто поетичною формою; стали одним із
джерел церковної гомілетики (мистецтва проповіді);
- апологетична література, мета якої полягала в захисті та
обґрунтуванні віроповчальних настанов (наприклад, апокрифічна 4 книга
Маккавейська);
 - притчі – невеличкі повчальні оповідання, сповнені алегоріями, часто
побудовані на аналогіях порівняннях;
- байки – морально-повчальні оповідання, де реальні події приховані за
алегоричним зображенням тварин, рослин, предметів;
- афоризми та прислів’я – короткі повчальні висловлювання;
- загадки – алегоричні описи, сформульовані як запитання для
відгадування;
- релігійно – культові форми – мотиви, гімни ( наприклад, Псалтир),
славослів’я – “доксології”, благословення та прокляття;
- логії – специфічний новозавітний жанр гомілетичних “висловлювань
Ісуса”, праобразом яких були притчі;
- Євангелія – своєрідний жанр, що виник у лоні християнства, у ньому
синтезовані жанри історичної оповіді, діянь та аретології, біографічної
оповіді, притч, алегорій, загадок, прославлень, молитвослів’я, проповіді,
моральних та культових настанов тощо; проте всі вони підпорядковані
релігійно-догматичним завданням утвердження та сповідання віри в Христа;
- завіти (заповіти) – дуалістичний жанр, якому властиві опис сакральної
угоди, насамперед між Богом і людьми та нормативна настанова, необхідна
для виконання (апокрифічні Завіти 12-ти патріархів, Успіня Діви Марії);
- різножанрова пісенна поезія – любовна лірика, воєнні пісні, жалобні
та поховальні;
- епістолярні твори, приватні та публічні (наприклад, листи Давида та
Єремії; апостольські Послання);
- офіційні державні укази, що також трапляються в інших писемних
пам’ятках Стародавнього Сходу та елліністичної доби ( приміром,
розпорядження царя Артаксеркса).
Дослідження біблійних літературних жанрів, що належить до сфери
літературної біблійної критики, необхідне для адекватного розуміння та
витлумачення Біблії. скажімо, у байках і притчах ваги набуває алегоричний
та символічний смисл, а не документальна достовірність; героїчний епос або
генеалогія також не вирізняються історичною точністю утверджуючи
передусім персональні приклади релігійної відданості. [36; 114].
Дослідниками зазначено, що літературно-художня форма біблійних
текстів, на відміну, наприклад, від античної грецької літератури, вирізняється
переважанням динаміки над пластикою і предметністю, та етичного моменту
над естетичним. Об’єктом художнього відтворення є незавершений
урівноважений космос, а світ – “олам”, що динамічно, бурхливо розвивається
внаслідок Божого діяння та людської співучасті у ньому. Звідси відсутність
споглядання та, відповідно, локалізації як такої, описування тощо. Приміром,
незначна увага приділяється географії та хронології опри всю історичність і
метаісторичність оповіді. “Місце” події не є античним самодостатнім
“локусом”, а виступає як тимчасова “зупинка”, головна увага приділяється
рухові між “зупинками”, постійному “Виходові”, що стає символом постійної
зміни. “Час” події має значення як час Божого діяння та людської (релігійної)
відповіді на нього – час “творіння”, “завіту”, “випробування”, “вірності та
зради” “милосердя”, “Богопізнання”, “поклоніння”, “преображення”,
“спасіння”. Не важливо, хто у цей час царював і за ким, якщо він не “ходив
перед Богом”, або не являв собою негативний приклад того, що чинить “зле в
очах Господа”. Портрети або пейзажі, якщо й трапляються, на відміну від
гомерівських – наочних, яскраво-пластичних, - є надзвичайно умовними. Для
них часто властива певна динамічна прагматичність, “технологічність”: так,
інтер’єри змальовуються через рефрен “і зробив”. “Тіло” будь-якого
оповідання практично завжди “відкрите”: за відсутності вступу воно є наче
продовженням попередньої оповіді, означає вічний рух, підкреслений
сполучником “і” на початку фраз. І персонажі, і оповідачі, і читачі та слухачі
“входять” до оповіді, стають її співучасниками – тимчасовими або
постійними. Саме постійна співучасть перетворюється на релігійну чесноту –
звідси випливає практика циклічного, регулярного прочитання Тори в
іудаїзмі, принцип якого закріпився і в християнському богослужінні.
Людські характери також передані у стані постійної розбудови: найбільший
праведник може виявити слабкість або согрішити; людям не під силу
засуджувати його, міра такого осуду явно не людська (“не судіть, щоб і вас
не судили...”). Здобутки людини являють собою дар Божий, лише через Бога і
у Бозі людина виявляє свою вищу цінність.
Яскравість пластичної “картинки” – опису в Біблії заступається
яскравістю енергійного переживання – “перебування”: не тілесні форми, а
рухи, пориви душі є на першому плані. Звідси особлива виразність та
“яскравість” саме переживання, а не споглядання. Незавершеність,
становлення, процесуальність світу, крім незакінченості, відкритості оповіді
виявляється у незавершеності та відкритості сприйняття й розуміння,
“недомовленості” та полісемантичності. Буквальний смисл завжди
передбачає наявність метафори, алегоричне та символічне прочитання.
[40;221].
Для біблії притаманні мотиви, спільні з іншими стародавніми
літературами Сходу (Єгипетською, вавилонською, ханаанською).
Насамперед, це переважання у давньоєврейському та арамейському оригіналі
саме поетичної форм. З’ясовано, що понад половини всієї Біблії складають
поетичні тексти. Значні фрагменти П’ятикнижжя, майже всі повчальні та
пророцькі книги Старого Завіту написані віршами; більшість логій та притч
Ісуса в Новому Завіті у своїй семітичній основі також віршовані. Поетична
форма значної частини біблійного тексту базувалася на семітичній основі і
втрачалася через численні переклади. Цікаво, що зворотні переклади
грецького тексту Євангелій єврейською або сирійською ( близько до
арамейської) мовами демонструють відновлення певних художніх рис, які не
простежуються у церковному каноні. Реконструкція біблійної поетики нині
усвідомлюється як одне із завдань, що постають перед перекладачами Біблії.
Серед біблійних засобів художньої експресії дослідники зокрема
визначають:
• алегорії та метафори, коли один предмет подається в образі іншого,
або на одне явище перенесені властивості іншого; численні антропоморфні та
натуроморфні образи людей чи Бога в Біблії Являють собою метафори; про
народ Ізраїлю говориться як про виноградник; Єрусалим постає в образі
жінки; вірні – як “сіль землі”, “світло світу”, механізмом застосування
метафори є порівняння;
• метонімію, алегоричне “перейменування”, близьке до метафори
(наприклад, “Пасха” може означати пасхальне ягня; “очі” – розум,
“Мойсей”– Закон або всі книги Старого Завіту);
• синекдоху, різновид метонімії, коли частина означає ціле, й навпаки,
однина – множину і навпаки;
• уособлення, персоніфікацію, яка вживається для підвищення
експресивності тексту;
• стилістичну симетрію, або смисловий паралелізм, підсилювання
образів у дво - та тривіршах через специфічне (симетричне, паралельне)
розміщення смислових фраз: синонімічне, антитетичне, синтетичне та
ступеневе;
• риторичні запитування, оклики, звернення – прийом, що емоційно
підсилює текст;
• гіперболи, перебільшення з метою посилення виразності оповіді; у
Біблії трапляються в героїчному епосі, у повчально-поетичних книгах, а
також у Євангеліях у проповіді Христа та у мові євангелістів;
• інвективи – критично-полемічні висловлювання іронічного та
сатиричного забарвлення; вкладені здебільшого в уста пророків, Ісуса Христа
і спрямовані проти невірності, ідолопоклоніння та негативних моральних
якостей;
• “мандрівні” сюжети, спільні для різних літературних традицій Сходу,
приміром, сказання про всесвітній потоп;
• ідіоматичні вирази, що не перекладаються буквально, а потребують
пояснення (наприклад, “ходити перед Богом” – бути праведним;
“прилучитися до своєї рідні” – померти);
• акростих, коли перші літери кожного рядка або фрази разом
утворюють самостійну смислову одиницю, найчастіше ім’я чи абетку
( наприклад, Плач Єремії);
• алітерацію, повторення співзвучних складів або літер у межах однієї
фрази; у близькосхідній поезії саме алітерація є експресивним еквівалентом
“нашої” рими;
• ампліфікацію, тобто повторення слів та конструкцій задля посилення
думки;
• вживання архаїзмів як наслідування пізнішими авторами стилю
попередників;
• звукоімітацію для посилення враження;
• виділення смислових фрагментів – строф через застосування
спеціальної пунктуації та контиляції;
• рими – досить рідко трапляються в Біблії, поступаючись алітерації;
• поетичний ритм – сумірність звуків та наголосів, що в Біблії пов’язана
зі стилістичною симетрією та алітерацією і є доволі специфічною порівняно з
європейською поезією.
Історія світової літератури знає багато прикладів художньої
інтерпретації біблійних сюжетів, від переказів-парафразів до вільних
обробок. Частина їх залучалася до церковного вжитку, наприклад проповіді
на окремі богослужбові тексти (покаянні “спокутувальні” канони тощо).(27).
Найдавнішим літературним твором на біблійну тему вважається драма
ІІ ст. до н.е. “Вихід”, стилізована автором, еллінізованим іудеєм Єзекіїлем,
під античну трагедію. Останні століття до н.е. та перші століття н.е.
ознаменовані появою численних апокрифів, де імітувався біблійний стиль,
але відчувався вплив фольклорних, міфологічних і художніх мотивів. У добу
патристики виникали художні перекази біблійних сюжетів Старого й Нового
Завітів, створені за зразками античної поезії вже церковними авторами
(Григорій Неокесарійський, Єфрем Сирін, Григорій Назіанзін). Не
виключено, що у такий спосіб християнські письменники намагалися
відтворити поетичну першооснову оригінального біблійного тексту.
 Середньовічні обробки біблійних тем зберігали зв’язок із поетичними
формами античності, але біблійна поезія потрапляла до культової сфери,
особливо у Візантії (кондаки Романа Солодкоспівця, “Великий канон”
Андрія Критського). На заході відомі латинські поетичні парафрази в
античному дусі Авіта, Венанція Фортуната. виникали й національна біблійна
поезія та драматургія “базовані на фольклорних мотивах ( т. зв. містерії,
міраклі). Католицька церковна традиція послуговувалася біблійними
сюжетами в гімнографічних і повчальних творах (Адам Сен-Вікторський,
Бернар Клервоський, Гуго Леруа, Фома Кемпійський). розвивалася
апокрифічна література на біблійні теми під позахристиянським впливом:
іудаїстського мідрашуаганди, ісламського фольклору, дуалістичних та
гностичних течій (маніхейства, павликіанства, богомильства). Окремо слід
зазначити особливе місце біблійних мотивів у творчості одного з провісників
Ренесансу, поета й містика Данте Аліг’єрі.
Доба Відродження, Реформації та бароко знаменувалася новим
сприйняттям Біблії внаслідок поширення друкарства, національних біблійних
перекладів. [20; 314]. Саме ці переклади часто сприяли зародженню та
розвиткові національних літератур у Європі. Релігійна полеміка між
католицизмом та протестантизмом і потреба у релігійній пропаганді також
стимулювали художнє осмислення біблійних сюжетів. Відомі католицькі
інтерпретації Я. Саннадзора, Т. Тассо, Хуана де ла Крус, Лопе де Вега,
П.Кальдерона. Трагелії Ж. Расіна, що закликали до релігійної толерантності,
базувалися на богословських коментарях. Протестантське осмислення Біблії
йшло від суто практичних форм, сповнених моральних та історіософських
мотивів ( Г. Сакс, Т. Беза, Т. Наогеоре, Б. Вальдіс, А. Обіньє, Д. Пік,
Д.Драйден, Дж. Мільтон).
Вплив класицизму ХVІІІ ст. позначився на творчості Ф.П. Клопштока,
К.Віланда. Становлення романтизму ознаменувалося осмисленням
психологічних, філософських та соціальних проблем через звернення до
трагічних, конфліктних сюжетів Біблії ( Й. Лафатер, Й. Бодмер, С. Геснер,
В.Альфієрі, В. Блейк). У ХІХ ст. філософічними, історичними та ліричними
зверненнями до біблійних сюжетів позначені твори романтиків Дж. Байрона,
В. Водсворта, Г. Лонгфелло, Ф. Шатобріана. Оповіді з біблійної історії,
часом вільно інтерпретовані та модернізовані, часом опрацьовані в
традиційному дусі, були матеріалом для прозаїстів (М. Кореллі, Л. Валес,
Е.Ренан, Ф. Фаррар, Г. Флобер, А. Франс), поетів ( А. де Віньї, Ш. Бодлер, В.
Гюго, Г. Гайне) та драматургів ( Й.В. Гете, О. Уайдл, Е. Ростан). У ХХ ст.
великої популярності набули історичні романи на біблійному матеріалі
(Г.Френсен, Г. Еберс, С. Цвейг, Т. Манн, Л. Фейтвангер, П. Лагернквіст, Г.
Сенкевич, Я. Добрачинський). Модернізовані біблійні мотиви, із
застосуванням метафорики та алегорії часто використовувалися для
загостреного зображення суспільних проблем ( К. Чапек, Дж. Стейнбек).
Побачили світ белетризовані біографії Ісуса Христа як у традиційному
(Дж.Папіні, Ф. Моріак), так і в критично-гуманістичному дусі (Н. Казандакіс,
Г. Панас, Е де Кейрош, М.О. Сільва). Російська література, опрацьовуючи
біблійні сюжети, опановувала спільну з українською давньоруську спадщину,
а також давньоукраїнські впливи ХVІІ ст. (С. Яворський, С. Полоцький, Д.
Туптало, Ф. Прокопович). Релігійна полеміка, викликана церковним
розколом у Росії, спричинила особливу художню виразність
старообрядницьких проповідей (прототип Авакум). Російські літератори
ХVІІІ ст. створювали переважно в дусі католицизму віршовані біблійні
парафрази та духові оди, сповнені біблійних ремінісценсій (М. Ломоносов, В.
Тредіаковський, А. Сумарохов, Г. Державін). Російська поезія ХІХ-ХХ ст.
надзвичайно багата парафразами і творами за біблійними мотивами
(В.Жуковський, О. Пушкін, О. Грибоєдов, О. Толстой, А. Майков, я.
Полонський, М. Язиков, А. Хом’яков, Вл. Соловйов, М. Волошин, В’яч.
Іванов, К. Бальмонт, Ф. Сологуб, Б. Пастернак). Літературно інтерпретували
Біблію твори І. Буніна, Л. Андреєва, А. Купріна, М. Булгакова. На початку
століття Д. Мережковський поєднував художню творчість з історичними та
екзегетичними дослідженнями, а в другій його половині й до сьогодні
видатний культуролог та екзегет С. Аверінцев виступає як перекладач і автор
духовної поезії.
Вплив Біблії на давньоруську літературу відзначався спочатку
перекладними творами, серед яких були й поетична лірика, інтегрована до
богослужіння (гімнографія), й церковна проповідь, і парафрази з
тлумаченнями, й численні апокрифи. Останні містики фольклорні сюжети та
легенди візантійського, перського, індійського походження (оповіді про
Соломона, царицю Савську, чудовисько Китовраса, про зішестя Христа до
пекла тощо). Біблійними ремінісценціями сповнена давньоруська літописна і
повчальна література, що осмислювала долю християнізованої Русі в
контексті всесвітньої Священної історії спасіння (Нестор Літописець,
Володимир Мономах, Даниїл Заточник, Кирило Туровський, Іларіон
Київський).[46; 104-106].
Сплеск інтересу до духовного, ідейного та художнього потенціалу
Біблії стався у добу культурно – національного піднесення (ХVІ-ХVІІІ ст.),
поєднаного з релігійним протистоянням (Реформація та Контрреформація,
боротьба між прихильниками та супротивниками унії у Східній церкві).
Літературне опрацювання біблійних сюжетів переважно не мало
самостійного естетичного характеру, підпорядковувалося ідеологічним,
полемічним та дидактичним, виховним завданням (І.Вишенський,
Г.Смотрицький, Х. Філалет, Клірик Острозький, М. Смотрицький,
З.Копистенський, І. Галятовський, К. Транквіліон-Ставровецький, П. Могила,
Л. Баранович, А. Радивіловський, В. Ясинський, С. Яворський, Д. Туптало,
Ф. Прокопович). Біблійна тематика присутня у світських драматичних та
поетичних творах тієї доби (шкільні драми, інтермедії, діалоги, декламації,
панегірики тощо), а також у текстах до містерій та міраклів-театралізованих
дійств, що синтезували церковне вчення, елементи літургії та фольклору.
П’єси для шкільної драми, одним із центрів якої стала Києво-Могилянська
академія, у ХVІІІ ст. набули величезної популярності (анонімні автори, С.
Ляскоронський, Д. Туптало, М. Довгалевський). Українські літератори та
біблеїсти справили значний вплив на закріплення біблійної тематики в
російській літературі (С. Полоцький, С. Яворський, Ф. Прокопович, Д.
Туптало). Оригінальним мислителем ХVІІІ ст., котрий у поетичній формі
символічно витлумачував Святе Письмо, був Г. Сковорода. (56; 84) .
Для української літератури ХІХ ст. властиві й традиційні сприйняття
Біблії у творчості та філософсько-етичних роздумах (М. Гоголь), і свідоме
використання біблійної символіки в обґрунтуванні потреб та завдань
національного руху (М. Костомаров, П. Куліш, Кирило-Мефодіївське
товариство) [29]. Той самий П. Куліш у своїх біблійних перекладах удавався
до художніх парафразів. Нарешті, дуже потужним, емоційно та художньо
переконливим стало звернення до біблійних сюжетів та образів в українській
поезії другої половини ХІХ ст. – початку ХХ ст. (Т. Шевченко, І. Франко,
О.Пчілка, Л. Українка, С. Руданський, М. Чернявський, С. Яричевський,
К.Устиянович). Франко, до того ж, опікувався текстологічним, літературним
та історико-критичним аналізом Біблії.
У ХХ ст. за панування атеїстичної ідеології, до біблійних сюжетів та
образів вдавалися багато поетів. Митці різних стилів та світоглядів, визнані
або гнані на Батьківщині, виявляли у цьому моральну опозицію і прагнення
до національного визволення власного народу та духовної свободи
особистості (П. Тичина, Б.-І. Антонович, М. Філянський, Ю. Клен, О.
Ольжич, Є. Маланюк, П. Карманський, Т. Осьмачка, Д. Загун, П. Савченко,
Г. Чупринка, М. Зеров, Б. Лепкий, Ю. Боршош-Кум’ятський, Зореслав,
І.Світлицький, В. Стус). В останні десятиліття до релігійно-філософського та
етичного осмислення Біблії в поетичній формі вдавалися П. Мовчан,
В.Кордун, І. Драч, Д. Павличко, І. Жиленко, Л. Костенко.
Біблійні мотиви простежуються в творчості світочів українського
слова. Біблійні ідеї та сюжети творили алегоричний образ знедоленої
України та її соціальних суперечностей, були засобом формування
національної самосвідомості.
 2.2. Біблійні мотиви у мистецтві.
Значна частина літературного матеріалу, витвореного європейською
культурою під впливом Біблії, призначалась для розігрування у театрі [ 45;
115]. Однак саме по собі ставлення біблійної релігійності до театру є доволі
суперечливим. З одного боку, театр генетично походить від стародавніх
ритуальних дійств. Заперечення “поганства” (близькосхідного, згодом
античного та елліністичного) тривалий час спричиняло негативне ставлення
іудаїзму та християнства до театру як до язичницького пережитку.
Театральній репрезентації, “лицедійству” спіритуалістичні релігії писання
протиставляли відправу-літургію, в якій здійснювалося поклоніння і таємне,
але реальне, поєднання вірних з Богом.
Проте культурні запити народних мас, очевидно, виникали з ІХ-Х ст.,
появу драматичних дійств, контрольованих церквою, - містерій та міраклів.
Канва цих вистав ґрунтувалася на основних біблійних сюжетах – від
створення світу до Різдва Христова та його хресної мученицької смерті.
Текст Біблії в діалогах доповнювався фрагментами з апокрифів та фольклору.
Містерії розігрувалися спочатку латиною, потім народними мовами. Великої
популярності зажили містерії, присвячені найбільшим християнським святам
– Різдвяні та предпасхальні (Пассії, Страсті). Вони конкурували з
літургійним дійством за своїм емоційним впливом і час від часу
заборонялися церковниками. Своєрідним “ляльковим” варіантом містерій
став народний театр – “вертеп”, який об’єднував храм з карнавальною
“вулицею” під час великих свят.[11; 28].
Контакти з Заходом у добу Середньовіччя, Реформації та бароко
сприяли вкоріненню релігійного театру в українську та білоруську культуру,
його проникнення до московської держави. Визнаним театральним центром
ХVІІ- ХVІІІ ст. стала Києво-Могилянська Академія. Там розвинувся т.зв.
“шкільний театр”, хоч і релігійний, але більш емансипований щодо
богослужбового дійства у храмі.
У ХІХ-ХХ ст. вистави на біблійні теми не були поширеними в
театральному житті, ставилися доволі епізодично, хоча й видатними
акторами, на якісному літературному матеріалі. Наприклад, у 1890-х роках С.
Бернар грала у п’єсах О. Уайлда та Е. Ростана, В. Качалов – у п’єсі Байрона в
постановці К. Станіславського в 1920 р. Популярними донині залишаються
театральні постановки з біблійною символікою та захопливими сюжетами
(приміром “Майстер і Маргарита” М. Булгакова).
Ще одним явищем ХХ ст., що характеризує і сучасну релігійність, і
сучасний стан церковного мистецтва, можна вважати часткове відродження
традицій середньовічних містерій. “Різдвяні” містерії та вертепи стають
невід’ємним компонентом народного святкування в багатьох країнах, у тому
числі і в Україні. Окремо слід згадати „страсні” містерії, котрі за своїм
змістом здатні надзвичайно збуджувати релігійні почуття. Практиковані
здебільшого в католицьких та в окремих православних країнах (наприклад у
Греції), ці дійства часом супроводжуються екстремальними явищами –
етигнатизмом, флагеляціями, добровільним розпинанням, особливо у країнах
Латинської Америки та Азії, відомих доволі синкретизованою масовою
релігійністю населення. Тут, як бачимо, знову набуває актуальності проблема
зіставлення спіритуалізованої біблійної релігійності з театром як пережитком
язичницьких ритуальних дійств, а також очевидна небезпека надмірного
„орелігійнення” театру на шкоду церковній літургії [61; 118].
Біблія вказує на музичну культуру як на одне з найдавніших надбань
людства [10; 341]. Музика являла собою невід’ємний компонент релігійного
життя: священні гімни співставлялися у супроводі музичних інструментів.
Співаками й музикантами були представники корпорації священників-
левітів. Під музику іноді виступали пророки. Ідеться в Біблії і про світську
музику. Співане читання Біблії в іудейських синагогах, що базувалося на
стародавніх традиціях, опанувала музична культура християнства. Західна
церква, крім того, запровадила використання музичних інструментів,
ґрунтуючись на відповідних згадках у Біблії.
Біблія надавала, звичайно, лише текстовий матеріал та певну „ритміку”
для пісенних жанрів. Основними текстами були Псалми й т.зв. „біблійні
пісні”. Крім того, на біблійному ґрунті створювалися гімни та молитви,
призначені для храмового співу (приміром, „тропері”, „кондаки”, „ірмоси” в
православ’ї; „реквієми” у католицизмі; „псалми”, „духовні пісні” у
протестантизмі). Оскільки зразків стародавньоїї храмової музики не
збереглося, різні сповідання опрацьовували національні музичні традиції,
створюючи власну церковну музику. Так, впливом народного мелосу
відрізняється давньоруський та український церковний спів, багато інших
національних традицій. Богослужіння в християнській церкві, незалежно від
конфесії, також являло собою завершену музичну форму, зміст на поетичний
ритм якої задавався біблійним текстом та емоційним напруженням від
духовної співучасті у біблійних подіях.
Дослідниками зазначено, що епоха справжньої авторської музичної
творчості починається з доби Нового часу. На біблійних сюжетах будувалася
храмова музика видатних композиторів (Ж. де Пре, А..Вівальді, Й.Вальтер,
К.Монтеверді, Г.Шюти, Й.С.Бах, Й.Гайдн, В.А.Моцарт, Л.Ван Бетховен,
Л.Керубіні, Ф.Мендельсон, Ф.Ліст, С.Франк, Й.Бранс, К.Сен-Санс,
Ф.Пуленк, Дж.Пуччіні, Дж.Россіні, Дж.Верді, А.Дворжак, Г.Гендель,
Д.Ботнянський, Г.Лятопинський, М.Глинка, А.Ведель, П.Чайковський,
М.Рильський-Корсаков, Е.Гріг, І.Стравинський, С.Рахманінов,
К.Шимановський, К.Пендерецький). Професійні композитори створили
„великі” (Літургія, Всеношна) та „малі” (Псалми, „Страсті”, співи „Stabat
Mater”) храмові жанри; поза храмові форми (ораторії, кантати, опери).
Популярності набули сюжети з усіх основних частин Біблії: П’ятикнижжя,
історичних та навчальних книг, Євангелій. Народна пісенна культура
розвивала такі жанри, як канти та колядки, що або складалися на біблійний
текст, або на парафраз їхнього, або були його фольклорним, неканонічним
переосмисленням, покладеним на народну музику. Музична культура ХХ ст.
знає зразки відтворення біблійних сюжетів модерними музичними засобами:
рок-опера Л.Веббера та Т.Райса „Ісус Христос – Суперзірка” тощо.
 Біблійні образи протягом століть надихали малярів християнізованого
світу [16; 284-290]. Серед основних жанрів, у яких втілювалися біблійні
образи, - настінний та станковий живопис, іконопис, мозаїка, вітражі,
скульптура, ілюстрація. Духовна символіка виявлялася через стильову
різноманітність. Релігійно-богословсього передумовою широкого
застосування образотворчого мистецтва у християнстві стало подолання
суперечностей між спіритуалістичними засадами Святого Письма, духом
християнства як релігії Втіленого Бога і художніми формами античної та
елліністичної епох. Образотворчі традиції певних регіонів Близького Сходу
та Єгипту (т.зв. „Фаюмський портрет”), сповнені символізму та
особистісного начала навіть за використання реліастичних засобів
вираження, прислужилися для виконання цього завдання. Впровадження
принципів іконовшанування у християнській церкві на VII Вселенському
соборі та правил іконопису дало змогу розвивати церковне образотворче
мистецтво.
Суто іностративні зображення біблійних сюжетів, що траплялися ще у
ранньохристиянських катакомбах поступово набуваючи символічного
значення, заклали підґрунтя традиції храмового розпису [45; 316]. У храмі всі
зображення компонувалися у суворій відповідності до символічного
значення, заклали підґрунтя традиції храмового розпису. У храмі всі
зображення компонувалися у суворій відповідності до символічної картини
світу, моделлю якої був храм, - світу, що є Божим творінням, що пережив
Гріхопадіння, але прямує до Спасіння, завдяки спокуті жертві Христа.
Художня естетика християнства традиційно тяжіла до символізму та
умовності, часом до „примітивізму” форми, яка компенсувалася гармонією
кольору та світла, сприяючи спогляданню вічного, духовного. Особливо цей
символізм, „звістка про інший світ” був притаманний середньовічній
православній іконі та фресці у візантійському та романському стилях.
Водночас романська та особливо готична пластика західноєвропейського
Середньовіччя втілювала дух біблійних сюжетів експресивних, емоційно
насичений образ. Культура Раннього Відродження (ХІV-ХV ст.) розвивала
традиції як спокійно-розсередженого занурення у біблійні образи, так і
експресивно-гротескного їх трактування. Біблійні образи епохи Високого
ренесансу відбивали суто людські переживання краси і величі світу,
боротьби світла і темряви, духовної сили, радості й водночас трагічності
існування. Митці, що працювали під впливом реформації, тяжіли до суворого
натуралізму й пафосу духовної боротьби. Певна декоративність Пізнього
Відродження за Нового часу переростає в перевагу світських мотивів
жанровості та реалістичності зображення. Академічний класицизм,
романтизм та реалізм XIX ст. змінили різноманітне модерністські пошуки
XX ст. біблійна тематика часто виступала як засіб символічного відтворення
позарелігійного смислу. Водночас художні принципи та техніка виконання
на церковне мистецтво; особливо це стосується православної церкви, котра
тривалий час зберігала вірність візантійським канонам. Виникло таке явище,
як стилізація сучасного релігійного живопису під стародавню ікону, мозаїку
та фреску [32; 80-81].
Серед основних біблійних сюжетів, втілень в образотворчому
мистецтві [17; 114], символічно витлумачені ключові епізоди зі Старого
(наприклад створення світу, перебування Адама і Єви в Едемі, Гріхопадіння,
діяння патріархів, Мойсея, пророків, епізоди з історичних книг) та Нового
завітів (здебільшого епізоди, пов’язані з постаттю євангельського Христа –
його народження, хрещення, проповіддю, чудесами, преображенням,
стражданнями та спокутною смертю, воскресінням, вознесінням на небо
тощо). Ще одним поширеним образом, вкоріненим у біблійну оповідь, був
образ богоматері – Мадонни, до якого зверталося не одне покоління митців.
Світової слави зажили мозаїки монастирів Равени (V-VI ст.), фрески
Софіївського собору в Константинополі (IX-X ст.; нині мечеть Айя-Софія),
Софії Київської (XI ст.), храмів Новгорода Великого та Владимира (XII-XIV
ст.), ікони та рельєфи монастирів і храмів Закавказзя (X-XIII ст.), Болгарії та
Сербії (XIII-XIV ст.). „Старозавітна Трійця” А.Рубльова (XIV ст.) на основі
сюжету з Буття стала класичним проявом символічного відтворення
православного тринітарного догмату. „Таємна вечеря” Леонарда да Вінчі,
фрески та Рафаеля у Ватикані, розписи Сікстинської капели Мікеланджело та
його скульптури Мойсея і Давида назавжди ввійшли до світової культурної
скарбниці. Образ Владимирської богоматері, виписаний у візантійському
каноні, та Сікстинська Мадонна Мікеланджело, Мадонни, Тіціана вважається
вершинами художнього генія. Серед творіння новішого часу, що
перебувають у відчизненому культурному просторі, - розписи
Володимирського собору в Києві В.Васнецова та М.Врубеля [19; 156-204].
Серед найкращих митців, які звертались до Біблії, - анонімні маляри
Середньовіччя та видатні автори пізніших епох: Джотто, Фра Анжеліко,
Й.Босх, С.Поттічеллі, Джорджоне, Я.Ван Ейк, Донателло (XIV-XV ст.);
Л.Давінчі, Рафаель, Мікеланджело, П.Веронезе, Тіціан, Я.Тінторетто,
П.Брейгель, Д.Теокопулі (Ель-Греко), Дюрер (XV-XVI ст.); Рембрандт,
Н.Пуссен, П.П.Рубенс, Караваджо, С.Ушаков, Г.Нікітін (XVII ст.); англійські
(прерафаеліти) Х.Кант, М.Браун, Д.Міллес; німецькі „назаряни” П.Корнеліус,
Е.Гепхарт, Г.Шпорр; французи Тіссо, О.Роден, П.Гоген, російські романтики
та реалісти О.Іванов, М.Ге, В.Полєнов, В.Васнєцов, М.Врубель,
І.Айвазовський, І.Крамськой, М.Нєстєров, І.Рєпін, В.Суриков (XIX - поч. XX
ст.); представники модерних стилів XX ст. М.Шагал, П.Пікоссо, С.Далі,
А.Матісс та ін.
Кіно як світський за походженням жанр довго викликало доволі
стримане ставлення церкви [51; 34]: католики навіть укладали списки
заборонених фільмів. Про те думки про можливість відтворення біблійних
образів засобами кіно живилися засобами кіно живилися традицією
стародавнього духовного та здобутками образотворчого мистецтва. Біблію
інсценували вже діячі німого кіно (К.Л.Люм’єр, Р.Дж.Холлемен, З.Любин,
К.Ж.Мельєс, Ф.Зекка, В.Жассе, Ш.Пате, А.Бур, Л.Фейад, Ф.Меріон,
Д.В.Гриффіт, С.Г.Беннет, К.Т.Дрейер, С.де Мілль, Р.Волш). Екранізувалися
окремі сюжети зі Старого Завіту та Євангельської історії [45; 184], як
правило, ті, що давали змогу створити видовищний, костюмований фільм. Ця
традиція вцілому зберіглася і в епоху звукового кіно. Особливо плідними
виявились 50-60-ті роки; пальму першості тут тримали американці та італійці
( фільми К.М.Торреса, С.де Мілле, Г.Кінга, Р.де Борга, П.Франчіші,
Ф.Борзеджа, К.Бідора, Р.Усла, Н.Рея, Р.Флейшера, Л.Річчі, М.Бальті,
Дж.Стівена, Д.Хьюстона). Новий етап започаткувала у 1964 році стрічка
П.Пазоліні „Євангліє від Матвія”. Цей фільм визначив традицію духовного,
символічного, етичного та соціального осмислення Біблії в кінематографії на
противвагу попередній поверховості та видовищності. Традиційно Газоліні
наслідував Р.Россаліні (серіал „Діяння Апостольські” 1965р., „Месія” 1973р.).
Шедевром на Євангельську тему вважається фільм Ф.Дзефіреллі „Ісус з
Назарета” з Р.Пауеллом у головній ролі (1977р.). Зняти за оповіддю
євангеліста Луки, він зажив слави найвдалішої екранізації Євангелія. У
різних монтажних версіях фільм „Ісус” активно використовується
християнськими місіонерами, особливо протестантськими. В 1988р.
знаменитий режисер М.Скорцезе зняв стрічку „Остання спокуса Христа” за
вільнодумним твором грецького письменника Н.Казандзаніса. Фільм став
явищем мистецтва, хоча його нетрадиційне трактування образу Ісуса донині
викликає неоднозначну оцінку і навіть протести церковників. Так, нещодавно
показ стрічки Скортцезе „Остання спокуса Христа” (1988р.) російським
телеканалом НТВ був фактично заблокований непримиренною позицією
Російської Православної Церкви.
Отже, своєрідність літературно-художньої форми Біблії, образотворчих
засобів, у ній застосованих, її величезна жанрова та тематична
різноманітність, оригінальність за проблематикою зумовили не лише
безпосереднє використання біблійних текстів богослужбовій та
богословській практиці іудаїзму та християнства. Надзвичайно поширеними
є мотиви біблійних книг у світовій та вітчизняній духовій культурі. В
літературі, образотворчому мистецтві, музиці, кінематографі.
 ВИСНОВКИ
Розглянувши дану тему, можна сказати, що Біблія є досить цінною і
величною книгою всього світу. В переказах, притчах, піснях та афоризмах
вона нагромадила загальнолюдські цінності суспільного життя, стала
світоглядно-моральним кодексом поведінки людини в ім’я миру, добра і
злагоди.
Біблія складається з двох частин – Старого Завіту, визнаного іудеями та
християнами, та Нового Завіту, власне християнської частини Біблії. Мовами
Біблії є давньоєврейська та аравійська у Старому Завіті та грецька у Новому.
Найдавнішими прикладами Біблії є грецькі: Саптуагінта (2 ст. до н.е.),
Вульгата (3 - 4 ст. н.е.). Вони є офіційними версіями Біблії для двох
напрямків християнства: православ’я та католицизму.
Священною книгою християн став Новий Завіт. Він містить 4 розділи
про Ісуса – 4 Євангелії про його народження, самовіддане служіння людям,
страдницьку смерть на хресті і воскресіння. Зміст Біблії просякнутий
загальнолюдськими смисло-життєвими цінностями, які орієнтують людину у
світлі «добра і зла», які визначають життєво необхідні принципи гуманізації
людських відносин.
Водночас Біблія є літературною пам’яткою стародавньої писемності,
яка містить у релігійному трактуванні народні звичаї, перекази, притчі,
літописні твори, лірично-любовні та філософські поеми.
Мистецтво всіх часів постійно звертається до тем Біблії. Особливо
багато творів та біблійні сюжети стало з’являтися, починаючи з ХVІ ст., коли
Старий Завіт і Новий Завіт були перекладені сучасними європейськими
мовами і вони стали доступні всім. Найпопулярнішими були теми Богоматері
(«Сікстинська мадонна» Рафаеля), Благовіщення (Ботічеллі) та ін.
Протягом віків Біблія орієнтувала людину силою Закону
Справедливості (Старий Завіт), а з виникненням християнства і Благодаті
(Новий Завіт). Вона продовжує забезпечувати нинішню цивілізації
священними критеріями гуманізму, щоб зберегти Божий дар життя на Землі,
адже Біблія вчить нас жити і усвіДжерельна база. Для написання даної
курсової роботи використовувалась енциклопедична та довідкова література.
Першоосновою дослідження була Біблія, адже саме у ній зазначено
досить багато матеріалу про Божі закони. Євангельські сюжети побудовані
на високих моральних цінностях, які повинні допомагати людині пізнати
зміст земного життя. Молитви, притчі намагаються наблизити людину до
зустрічі з Богом.

У монографії О.Білоусенка «Біблійні історії» висвітлено загальні

знання про Закон Божий, містяться пояснення основних християнських
догматів, відомості про символи віри.
В.Греченко, І.Чорний у посібнику «Історія світової та української
культури» відзначають значення релігійних текстів, зібраних у Біблії.
У посібнику «Людина і культура» В.Гриценко змальовує загальну
картину духовних здобутків людства від первісного суспільства до ХVІІІ ст.
Поряд із європейським досвідом розкриваються унікальні культурні явища
давніх країн світу і розповсюдження християнства як релігії.
«Энциклопедия знаний» являє собою енциклопедичний довідник
мудрості знань і відкриттів, накопичених протягом багатьох століть і так
необхідних сучасній культурній людині. Зокрема, знань Біблії як книги
духовної культури, яка виховує у людині духовні цінності і моральні
принципи.
 М.Закович у посібнику «Українська та зарубіжна культура» велику
увагу приділив біблійним мотивам у літературі, образу Ісуса Христа, впливу
Біблії на інші культури світу, впливу різних течій на формування Біблії.
Кобань В. у праці «Культурологія» висвітлює зображення Ісуса Христа
в різних іпостасях, пам’ятках культури, мистецтва, зображення різними
художниками його образу. Багато з них отримали визнання саме завдяки
шедеврам релігійної тематики.
Навчальний посібник «Історія світової культури» за редакцією
Л.Левчука відбирає логіку розвитку світової культури, її роль у розвитку
людства.
У посібнику В.І.Лубського «Релігієзнавство» зображено історико-
культурне значення біблійних прикладів та їх значення у світовому розвитку.
Полікарпов В.С. у праці «Лекції з історії світової культури» висвітлює
досягнення світової культури, невід’ємною частиною якої є вітчизняна
культура, зображує основні пам’ятки культури різних країн світу, зокрема і
християнства, її розвиток і значення для суспільства.
П.Л.Яроцький у праці «Релігієзнавство» визнає роль Біблії як
священної книги. Дана книга містить ілюстрації по даній темі.
домлювати сенс буття людини.