1

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ВНЗ УКРАЇНСЬКИЙ КАТОЛИЦЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАТЕХИТИЧНО-ПЕДАГОГІЧНИЙ ІНСТИТУТ

Курсова робота

Риторика послань Апостола Павла

(на прикладі Послання до римлян)

Студентка

Марія Лозова

Науковий керівник:

о. Петро Октаба,

доктор богослів‘я

Київ 2016
 2

Список скорочень книг Старого і Нового Завіту

Гл – Послання Ап. Павла до галатів

Ді – Діяння апостолів

Еф – Послання Ап. Павла до ефесян

Євр – Послання Ап. Павла до євреїв

Іс – Книга пророків:Ісаї

Кл – Послання Ап. Павла до колосин

1 Кр – І Послання Ап. Павла до коринтян

2Кр – ІІ Послання Ап. Павла до коринтян

Мр – Євангеліє від Марка

Мт – Євангеліє від Матея

1 Пт – Перше послання Ап. Павла

Рм – Послання Ап. Павла до римлян

1 Сл – І Послання Ап. Павла до солунян

2 Сл – ІІ Послання Ап. Павла до солунян

Тит – Послання Ап. Павла до Тита

1Тм – І Послання Ап. Павла до Тимотея

2 Тм – ІІ Послання Ап. Павла до Тимотея

Флп – Послання Ап. Павла до филип‘ян

 3

Зміст

Вступ

І. Постать апостола Павла як оратора в контексті його біографії

ІІ. Мета, причини та умови написання «Послання до римлян»

ІІІ. Аналіз риторичних технік на прикладі вибраних уривків «Послання до

римлян»

Висновок

Список джерел і літератури

 4

Вступ

Актуальність теми дослідження

У світі вирують різноманітні кризи різних рівнів і у різномантних

сферах буття. Але системна криза, роз‘їдає не тільки все тіло суспільства
(економіку, політику, культуру, фінансову систему, освіту, сім‘ю та церкву).
Витоки кризи починаються із самої людини, саме з її серця, як наголошено в
Євангелії, «із серця бо походять лихі думки, убивства, перелюби, розпуста,
крадежі, лживе свідчення, богохульства.20.Це осквернює людину, а їсти
немитими руками не сквернить людину» (Мт 15,19-20) ,[1].

Сьогодні існує багато літератури, в тому числі і релігійної, за

допомогою якої можемо поглиблювати своє духовне знання, робити духовне
життя багатшим, наближаючись у такий спосіб до найвищих істин. Але
основним джерелом духовності завжди залишається Святе Письмо. А в
ньому є така перлина, як послання Апостола Павлa, що захоплюють не тільки
з точки зору богослів‘я, але і мають цінність як зразки риторичних текстів.
Творці Біблії заснували власні традиції риторики, що відрізнялися від
античного красномовства. Можна говорити про те, що Апостол Павло стояв
не тільки у витоках створення церкви, як особливого інституту, а й церковної
риторики, або гомілетики. Вона творилася на камені. А камінь сей - Ісус
Христос. І стоячи на цих підвалинах, він створював специфічний стиль
проповідування, який базується на Євангельских істинах, та риторичних
формулах античної елліністичної риторики та на принципах Божої любові,
взаємоповаги і єдності усіх християн.

Спочатку християнство поширювалось завдяки усним проповідям.

Роль проповіді в історії християнства була надзвичайно великою. Першим у
ряді християнських ораторів слід вважати, напевно, самого Ісуса, що
проповідував вчення серед своїх учнів. Проповіді Христа стали підґрунтям
слова апостолів. Античні ритори мали винагородою гроші, славу та золоті
 5

вінці, якими прийнято було вшановувати оратора. Апостольська ж проповідь

винагороджувалась вінцем мучеництва. У такий спосіб викристалізувалися
дві різні концепції риторичного слова.

Про вплив риторики на становлення мистецтва проповіді свідчить той

факт, що майже всі латинські апологети і перші отці церкви були риторами
або вчителями красномовства до прийняття християнства. Однак після
хрещення вони засуджували свою світську професію. Цим перші отці церкви
намагались відмовитись насамперед від естетичної сутності язичницької
риторики. Вишуканість виразу думки часто суперечила простоті тих істин,
які прагнули донести до слухачів (згадаємо Євангельське "Блаженні вбогі
духом..."). Новозавітна проповідь в устах Христа та апостолів – це багаті й
своєрідні прийоми, властиві семітським літературам, передусім,
давньоєврейській. Так, проповідь тут невід‘ємна від оповіді – адже це були
тексти, які виголошували перед натовпом, а не писали для «читання вдома».
Тут зустрічаються характерні літературні прикраси й вирази-образи: «сини
палацу весільного» (ті, що на весіллі), характерні юдейські плеоназми
( «піди й зроби», «прийшли й простили», «відповів і сказав» тощо)[2,93].

Християнська проповідь поєднала в собі численні філософські та

релігійні вчення своєї епохи. А далі стає головним знаряддям церкви. Згодом
проповідь остаточно перетворилася у монолог і призначалася для того, щоб
присутні просто слухали й сприймали її.

Основне завдання проповідника – так вплинути на слухачів, щоб

підняти їхні душевні сили на добрі діяння для інших і облагородження себе
самого. Досягти цього можна лише за допомогою майстерного використання
мовних засобів, тому такою важливою для проповідника є робота зі
словом[3,225].

Коли християнство вийшло за межі Юдеї, зустрілися юдейська і грецька

культури. Конфлікт здавався антагоністично нездоланним. Християнство
 6

подолало прірву, що розділяла ці дві культури. Устами апостола Павла було

проголошено: у нас немає ні елліна, ні юдея. Так виникла синтетична
культура, що об‘єднала староюдейське поривання до слова-правди й античну
мудру витонченість форми, досвід ораторства. Апостолові Павлові вдалося
сполучити античне красномовство з біблійною традицією, що виявилося у
його Посланнях.

Павла можна сміливо назвати зачинатилем полемічної літератури. На

даний час під полемічною літературою розуміють сукупність художньо-
публіцистичних творів, котрі були написані у формі церковно-
історичних трактатів, відкритих листів, послань, промов, есе. Така форма
літератури закликала до дискусії, суперечки протилежних сторін, тобто до
полеміки. «Зустрітися з Павлом – означає побачити людину пристрасну як
до, так і після знаменитого поворотного пункту в його житті, пов’язаного із
Дамаском. Послання до Римлян не є винятком – хоча воно є найретельнішим,
найзрілішим із текстів Павла, які дійшли до наших днів»[6,13]. Павло
використовує стиль мови і аргументації, притаманний тодішнім учителям та
риторам як християнський проповідник.

Слово апостол з грецької перекладається як посланець. Апостол Павло

був Богом посланий у цей світ, щоб нести людям вічну правду і вічну Божу
істину і свідчити про неї своєю емісійною діяльністю і життям, тобто жити
згідно з Божими заповідями та божественним законом. Це служіння повинно
було відбуватися за допомогою мови, зрозумілої тим народам, яким він
проповідував. Його мова повинна була відкривати людям різного рівня
духовності, освіти, віри потаємні смисли Істини. А, дивлячись на те, що
Апостол Павло проповідував язичникам, то донесення їм підвалин
Євангельскої істини Апостол проводив за допомогою готових мовних та
риторичних формул, які він часто брав із Старого Завіту, філософських
переконань, творів грецько-римських поетів, живої мови, основи якої були
 7

зрозумілі їм. На даний час нової євангелізації досвід апостола Павла як

оратора є особливо актуальним.

У сучасній науковій літературі є два, взаємно заперечуючих однин

одного напрямки оцінювання діяльності апостола Павла: « Для одних Павло
— людина, якій Бог доручив возвістити Євангеліє не євреям, для других –
засновник християнства, відмінного від традицій, що походить від
Ісуса»[4,371]. 1). Перші дослідники притримуються думки, що апостол Павло
усі свої здібності, досвід, інтенції поставив на службу Ісусові Христу.
Апостол через особистий підхід доносив до язичників слово Боже [5,5].
2).Інші ж, а особливо протестанскі мислителі, доводять, що апостол Павло
спотворив вчення Христа. Він не є транслятором ідей Христа, а спотворив
його проповіді. Апостол створив своє особисте богослов‘я. Про це полемічно
писав філософ А. Бадью, (про це у своїх працях стверджує єврейський
вчений Хаім Маккоби (Maccoby) та Е.Н. Уілсон ), [5, 24]. Проаналізувавши
ці, та інщі джерела богословської літератури, ми обираємо перший напрям.

У даній роботі ми розглянемо послання збереженні у Новому Заповіті і

проаналізуємо ораторські прийоми та техніки, які використав апостол Павло
у своїх посланнях, зокрема у Посланні до римлян. У курсовій роботі звернено
увагу тільки на окремі зразки такої риторичної техніки.
Починаючи із дев’ятнадцятого століття дослідники стали звертатись до
тексту Послань апостола Павла не тільки як богословської доктрини
християнства, їх стали цікавити і питання до кого саме були адресовані
окремі глави. Виявилось, що жанр послання – це найпростіший доступ до
взаємодії між автором і читачами чи слухачами. Адже у посланнях точно
вказано ім’я відправника та адресата. Виявилось, що написання послань
було зумовлене конкретними потребами певної групи людей. «Найпростіший
доступ до взаємодії між автором та читачами дає жанр послання»[6,12].
 8

Мета дослідження: обгрунтування та виявлення суттєвих підвалин, які

властиві ораторському стилю Апостола Павла. Аналіз риторичних технік св.
Павла на підставі його текстів і біблійної літератури.

Завдання: дослідити, які риторичні техніки та методи використав Апостол

Павло, що допомогло йому краще нести Слово Боже.

Об’єкт дослідження: життєвий шлях апостола як оратора, зміст тексту

послань Апостола Павла, а найперше, Послання до римлян.

Предметом дослідження: є ораторська діяльність Апостола Павла як

інтелектуальний інструмент дії на людей, їх самовиховання та пошук
оптимального шляху до Бога особливо в середовищі язичників.

Методи дослідження: обумовлюються фундаментальними засадами

риторичного аналізу і включають історичний, феноменальний підхід,
принципи об‘єктивності й системності, цілістності та розвитку, а також
концепціі класичних теорій. Поєднання описового, історичного,
психологічного структурного підходу дає можливість розгляду Павла як
оратора та його вплив на віру, культуру, сім‘ю, цивілізацію.

При вивченні багатьох питань з теми  Риторика послань Апостола

Павла ми спираємось на Святе Письмо в українському перекладі [1],
Послання самого Апостола Павлa, твори сучасних богословів, зокрема на
книгу Ринальдо Фабриса Павел. Апостол народов/ Пер. c итал. Виктории
Тимофеевой. М.: Паолине, 2008. – 416., де подається біографія Павла,
написана дослідником на джерелах, що сягають ІІ століття. Зокрема автор
подає бібліографію Апостола Павла у всіх сферах життя та емісійної
діяльності, використовує дослідження відомого автора Wrede W., Paulus,
Halle 1904. «Якщо ми хочемо скласти якнайповніше уявлення про діяльність
Павла, у нас нема вибору: ми маємо звернутися до Діянь», -- пише Рінальдо
Фабрис,[4,118].
 9

Використано книгу Клауса Хаакера Богословие Послания к Римлянам /

Пер. с.анг. (Серия «Современная библеистика»), М.: Библейско-богословский
інститут св. апостола Андрея, 2006. –256с. У свідомості Павла відображено
цілий світ традицій і переконань тогочасної епохи, наголошує автор
К.Хаакер. Саме у такому контексті слід читати Послання до римлян. Після
опису історії та інтерпретації, автор роздумує про значення тексту Послання
до римлян для сучасного світу. Хаакер розглядає у книзі проблему миру з
Богом, миру із юдеями та язичниками, миру між християнами у громадах.
Також при написанні курсової роботи розглянуто книгу відомого
біблеїста, епископа Даремського, Н.Т. Райта Что на самом деле сказал
апостол Павел М.: Библейско-богословский институт св. апостола Андрея,
2010. Автор заперечує помилкове твердження, що саме Павло, а не Ісус був
засновником християнства.

Щоб проаналізувати риторичні техніки, композицію та структуру

Послання до римлян, нами опрацьовані електронні джерела таких авторів,
як: Архимандрит Ианнуарий (Ивлиев), Диатриба в посланиях Апостола
Павла) [7]; Дж.Ф.МакАртур, Толкование Послания к Римлянам
[8];Толкование на Послание Святого Апостола Павла к Римлянам, проф.

Александр Павлович Лопухин [9].

З метою ознайомлення із літературознавчими термінами було

використано словники та літературу із теорії літературознавства, а саме:
Slownik symboliki biblijnej редактори L. Ryken, J.C. Wilhoit, T. Longman III,
«Vocacio» Warszawa 2003, ст. Retorychne schematy с. 860-868 [10];
Літературознавча енциклопедія:У2т./автор-укладач Ю.І.Ковалів,К.:, 2007[11].

Теоретичне і практичнее значення дослідження. Аналізується вплив

Послань Апостола Павла на сучастну ситуацію у світі та людину в цілому,
взаємодія риторичної спадщини Апостола Павла із сучасною риторикою та
вплив її на суспільство. Робота розширює риторичне знання, створює
передумови для глибшого й всебічного вивчення риторичної спадщини
 10

Апостола Павла та Святого Письма, причин зростання інтересу до релігії та

риторики Біблії в сучасному суспільстві.

Результати роботи можуть використовуватися при вивченні риторики

для всіх, хто вивчає риторичні засоби впливу Апостола Павла та інших
проповідників, їхню місійну діяльність і при розгляді зняття протиріч у
сучасному суспільстві шляхом проголошення християнських ідей.
 11

І.Постать апостола Павла як оратора в контексті його біографії

Апостол Павло народився біля 5-10 року н.е. в місті Тарсі (Кілікія)

у Малій Азії (Ді 21, 39), яке тоді славилося своєю грецькою культурою і
освіченістю своїх мешканців. Ймовірно, батько Павла, за якісь заслуги
отримав право римського громадянина (Ді 16, 37; 22, 28) (про що нагадує
його, грецьке ім'я Paulos латинського походження від — paulus (малий),
Павло, яке він вживає у своїх посланнях). Ця обставина не раз стане у
пригоді під час його проповідницької місії ( Ді 16; Ді 22, 25-29, 23, 27).
Перше ім'я –  Савло вказує на те, що його рід належав до племені Веніамина,
найменшого із 12 колін ізраїлевих, і релігійні батьки назвали сина на честь
легендарного героя веніяминян — царя Саула. Євангелист Лука у Діяннях
апостолів називає його Савлом (Ді 7, 58; 8, 1).Савло належав, за
переконанням, до партії фарисеїв, яка відрізнялася строгістю до виконання
закону Мойсея (Ді 23, 6;  Флп 3, 5). Павло сам казав про себе « я, обрізаний
восьмого дня, з роду Ізраїля, з коліна Веніямина, єврей з євреїв, фарисей за
законом»(Флп 3, 5). Будучи фарисеєм, Павло з дитинства намагався жити
праведно, відповідно Мойсеєвого закону, оскільки фарисеї вірили у суд
божий над кожною людиною та вічне життя чи вічне осудження. Основою
його світогляду була ідея праведності (в значенні праведності в очах Бога)[6,
17]. Савло не поміняв свого імені, через навернення, на Павло.

Від своєї сім‘ї, яка мала римське громадянство, Павло перейняв

привілейований статус. На цій основі і будувалася його подальша освіта,
через яку розкриється особистісний потенціал Павла як проповідника, що
формувався на двох чинниках: єврейському корінні та на місці проживання у
Тарсі -- границі двох світів -- єврейського та елліністичного.

Тарс, адміністративний центр римської провінції (в якому у 51-50 рр. до

н.е. займав посаду Цицерон), у новозавітному столітті вважався центром
освіти, який порівнювався з Афінами чи Олександрією[6, 149]. Не дивно, що
на розвиток Павла вплинув еллінізм. Враховуючи ці біографічні дані, можна
 12

припустити, що послання Павла сформовані не тільки юдейськими

традиціями і ранньохристиянськими віруваннями, але були написані і під
значним впливом світської освіти, що перевищувала середній рівень
населення античного Середземномор’я. В цьому можна переконатися на
прикладі використання Павлом риторичних прийомів.[6,150]. Від юдейського
середовища і традицій Павло отримує не тільки знання Біблії, але і
екзегетичні методи та критерії її тлумачення, які практикувалися
єврейськими вчителями. Від греко-римського світу він бере форми
аргументації і комунікативні моделі спілкування, які були властиві у
тогочасному суспільстві.

У посланнях зустрічаються мовні звороти і вислови, властиві тодішнім

біблійним і релігійним джерелам. «Мова Павла несе в собі віддзеркалення
його культури і отриманої ним освіти, по суті біблійно-єврейської»[4, 50].
Також Павло з дитинства добре вивчив грецьку мову, якою розмовляла
більшість жителів Тарсу, які були греками.

У листах відображена культура юдейської діаспори 1 століття.

Незважаючи на приналежність до партії фарисеїв, Савло був людиною
вільнодумною і знавцем грецької мудрості. У листах Павла містяться цитати
із творів греко-римських письменників, які свідчать про його ерудицію.
Перша цитата належить вілінійському поетові Арату і зустрічається у
Клеанфа – це слова: «всі бо ми тут»(Ді 16, 28). Друга запозичена у Менандра,
грецького комедіографа кінця ІVстоліття до н.е.: «Не дайте себе обманути:
лихі розмови псують добрі звичаї (1Кр15, 33). Третя цитата запозичена у
критського поета Епіменіна: «Крітяни завжди брехливі, звірі погані, черева
ледачі» (Тит 1, 12). Про його знайомство із грецькою літературою говорить і
той факт, що апостолові приходилося виступати із промовами перед
освіченими афінянами, а для цього він мав добре знати їх філософсько-
релігійні погляди, які були викладені у творах грецьких мислителів
[ С.А. Жебелєв Апостол Павло,18].
 13

У своїх творах апостол Павло не втрачає зв’язку з філософськими

вченнями древності, релігійними поглядами минувших часів. Все вказує на
те, що Павло був знайомий з елліністичною релігійною і філософською
літературою. Відомо, як часто використовує у своїх посланнях термін «дух»,
застосовуючи з різними відтінками. Виявляється, ці терміни різняться ще в
грецьких папірусах. У них «дух» є тим загальним визначенням то божества,
то внутрішньої сутності божества, то особливого дару, сили, котра
вкладається божеством у серця людей, то, врешті, слово «дух» набуває
значення нематеріальної частини людини, на противагу тілові, причому в
такому значенні воно використовувалося поряд з терміном «душа». Інший
приклад: у посланні до римлян (Рм 6, 3) говорячи про «плоди праведності у
Христі», Павло розмірковує так: «...всі ми, хто хрестився у Христа Ісуса, у
смерть Його хрестилися, щоб нам приєднатися разом з Ним до нового
безгрішного життя. Ми переконані, що будемо брати участь в Його
воскресінні, знаючи те, що наш давній чоловік розп’ятий із Ним, щоб
знищилося тіло гріховне, бо хто вмер, той звільнився від гріха! А коли ми
померли з Христом, то віруємо, що й жити з Ним будемо» (Рм 6, 6-8).
Тлумачі цього місця вважають, що тут може йти мова чи про чисто фізичну
смерть, чи про смерть алегоричну, образну. На думку Рейценштейна, тут
мається на увазі добровільне вмирання, і все місце стає простим і зрозумілим,
якщо під час його розуміння покласти в основу уявлення: ми не повинні
більше грішити, бо заради цього ми прийняли в себе у Таїнстві Христа і Його
участь і дали розіп’яти нашу природну людину, з тим, щоб зникло тіло
гріховне і щоб ми не служили більше гріху. Бо хто вмер, той не знаходиться
під владою несправедливості; для того попередня сутність його зникла. І
разом з воскресінням Христовим ми очікуємо божественне життя [18, 149-
150].

Павло став вивчати Біблію в Єрусалимі, де його навчав знаменитий

фарисей і знавець Закону Гамалиїл (див. Ді 5, 34),[6,15]. Саме у школі
 14

Гамалиїла Павло поглиблено вивчав єврейську мову. «3. І він промовив: « Я

– юдей, родом з Тарсу в Кілікії. Але вихований у цім місті при ногах
Гамалиїла, навчений докладно батькового закону та ревнитель Бога, як і ви
всі сьогодні»(Ді 22, 3). Павло, як ревнивий фарисей і ненависник нового,
християнського, вчення, яке здавалося йому обманом, отримав від
юдейського начальства доручення переслідувати «сектантів, -- християн,
яких юдеї називали «єретиками – назореями» (Ді 24, 5). Тут проглядається
великий вплив біблійних образів, на становлення Павла як людини
бездоганної, ревнителя закону. Ці образи із Старого Завіту він використав
потім у своїх посланнях – це Пінхас (див. Чис 25, 6-13), Саул, Ілля. Всі вони
боролися із відступниками від Бога Ізраїля, щоб врятувати свій народ від
Божого гніву[6,19].

Перебуваючи у Єрусалимі, Павло був, напевно, свідком перших промов

первомученика Стефана. Лука уточнює, що «свідки ж поклали свою одежу у
ногах хлопця, що звався Савло» (Ді 7, 58). Він іде до первосвященика Каяфи
з проханням дати йому повноваження: він розшукає сектантів і з охороною
приведе у Єрусалим. Первосвященик охоче дає Савлові листи до провідників
дамаських синагог. Таким чином образ Павла як людини полеміки
вимальовується на фоні його переслідувань перших християн.

Знання юдейського закону, грецька освіченість і римське громадянство –

ось три плюси, які отримав апостол із дитинства, поряд із духовним даром,
отриманим від Христа, і що були йому потрібні як проповіднику Євангелія у
всьому світі.

У своїй автобіографії Павло неодноразово підкреслює контраст між

минулим життям, у якому він намагався жити праведно «за законом» та
новим життям через пізнання Ісуса Христа( див. Флп 3, 9). Із наверненням
Павла в історії людства наступив час, коли союз, складений колись Богом із
Авраамом, повинен був розповсюдитись на всі народи землі. Але для такої
особливої місії потрібна була особлива людина і нею став апостол Павло.
 15

Дванадцять палестинських апостолів не підходили для цієї місії, тоді як

Павло, всіма обставинами свого життя був підготовлений до її виконання.
Він був вибраним знаряддям Христа (Ді 9, 15) і цілком усвідомлював це,
пишучи своє Послання до римлян: «1. Павло, слуга Христа Ісуса, покликаний
апостол, вибраний для Євангелії Божої, 2. Яку Бог наперед був обіцяв через
своїх пророків у Святих Писаннях 3. Про Сина свого, народженого тілом із
сімени Давида,4. Установленого сином Божим у силі, духом святости через
воскресіння мертвих, --про Ісуса Христа, Господа нашого, 5. Через якого ми
одержали ласку й апостольство на послух віри між усіма народами на
прославу його імени»(Рм 1, 1-5).

Що ж сталося у душі Павла? Натяки на це дає нам сам Павло у 6 главі

Послання до римлян: « 1. Що ж скажемо? Чи зостанемось у грісі, щоб
помножилася ласка? 2. Зовсім ні! Ми, що вмерли для гріха , --як нам у ньому
далі жити? 3. Чи ж ви не знаєте, що всі ми, що в Христа Ісуса охристилися, у
смерть його христилися?4. Ми поховані з ним через хрещення на смерть, бо
як Христос воскрес із мертвих славою Отця, і ми теж жили новим життям. 5.
Бо якщо ми з‘єднані з ним подобою його смерті, то будемо і подобою
воскресіння». Звідси ми бачимо, що апостол пережив тоді в собі смерть
старої, грішної людини і воскресіння нової. Павло усвідомив велике значення
смерті Христа – як жертви за гріхи всього світу і гріхи його, Павла. Тепер він
зрозумів, що зображав пророк Ісая під образом Раба Господня. У хрещенні,
даному йому рукою Ананії, він помер із Христом, був похований і ним і
воскрес до нового життя(Рм 6).

Саме завдяки цьому досвіду Павло став апостолом «за покликанням». У

заголовку Послання до римлян Павла представлено як «1.Павло, слуга
Христа Ісуса, покликаний апостол, вибраний для Євангелії Божої»(Рм 1,1).

Навернення Павла відбулося, ймовірно, на 30-му році його життя. Його

апостольська діяльность продовжувалась також приблизно 30 років.
 16

Три місійні подорожі Павла мали своїм кінцевим пунктом Антіохію, яка
була колискою місії серед язичників, як Єрусалим колискою місії для
Ізраїлю. Після кожної подорожі Павло відвідував Єрусалим, щоб закріпити
зв'язок, який мав існувати між цими двома місіями(Гл 2, 2). Звертаючись під
час цієї подорожі до язичників, Павло проголошував їм єдиний засіб
виправдання – віру у Христа, але не зобов’язував їх виконувати закон
Мойсея: це ясно видно зі слів самого Павла (Гл1,16). Та все ж є одне чітке
свідчення того, що Павло пристосовував свою місійну стратегію до
характеру тих груп, до яких звертався. У 1 Крн 9, 20-22 він пише: «Я став
для юдеїв як юдей, щоб юдеїв придбати; для тих, що під законом, я став як
під законом, --хоч сам я не під законом, -- щоб тих, що під законом придбати.
21. Для тих, що без закону, я став як без закону, хоч я і не був без закону,
бувши під законом Христовим, щоб придбати тих, які без закону. 22. Для
слабких я став як слабкий, щоб слабких придбати. Для всіх я став усім, щоб
конче деяких спасти»[6,156].

Павло прагне бути прикладом для новонавернених християн, він

вимогливий як до себе так і до інших проповідників. Особистий приклад стає
засобом навернення і переконливим аргументом для правдивого життя
християн. Коли в Антіохію прибуває Петро (Кифа), то Павло починає
докоряти Петрові за його «лицемірство» і відверто перед людьми каже
Петрові про це: «… то перед усіма сказав Кифі: Коли ти, бувши юдеєм,
живеш по-поганському, а не по-юдейському, то як же ти можеш силувати
поган, щоб жити по-юдейському?» (Гл 2,11-14).

Павло став ревним проповідником Євангелія в Антіохії, Греції, Малій Азії

та інших регіонах античного світу. В наступні роки проповідував у Малій
Азії, Македонії, Греції, всюди засновуючи християнські громади. Але
першими, кому він проголошував «благу вістку» були юдеї. Відомо, що
проголошувати Євангеліє Павло мав перед язичниками і синами Ізраїля (Ді
9,15), та насправді почав із проповідування юдеям. Поступаючи так, апостол
 17

показав, що вповні визнає особливі права Ізраїля – першому почути звістку

про Христа: «перше юдеєві, а потім грекові» (Рм 1,16; 2, 9-10), бо Бог не
зважає на особу. І в подальшому Павло, проповідуючи усім народам, ніколи
не втрачав можливості проповідувати найперше своєму народові.

Для опису про пережите Павло використовує: 1)Біблійні тексти,

зокрема перша фраза у посланні до Галатів – наслідування тексту пророка
Ісайї (Іс 49,1); 2) апостол наділений аналітичним мисленням; 3)вміє вести
полеміку;4) компетентно планує свою місійну діяльність у великих містах
Греції та Азії; 5)У епістолярному діалозі із молодими християнськими
общинами Павло використовує елементи діатриби, як це робили вчителі і
розповсюджувачі популярного стоїцизму.

У єрусалимських школах можна було вивчати комунікативні техніки,

подібні до прийомів греко-римської риторики. Павло переймає стиль мови і
аргументації, притаманний тодішнім учителям та риторам як християнський
проповідник [4, 42]. Вже у своїй дисертації 1910 року Рудольф Бультман
почав вивчати схожість між стилем Павлових послань і формою
дидактичного діалогу, яка існувала у тодішніх античних філософів і
називалася діатриба[6,150]. Інші дослідники заявили про використання
Павлом у посланнях прийому античної умовності, що було предметом
вивчення і наукових дискусій на той час.

У Посланні до римлян є приклади таких термінів, які не можна віднести ні

до Старого Завіту, ні до ранньоюдейських джерел і які можна пояснити
тільки відлунням грецької філософії, нехай навіть неточно. Наприклад,
поєднання Закону і природи (nomos і physis) в Рм 2,14 чи закону і розуму
(nomos i nous) в Рм 7,23, 25 нагадує роздуми грецьких філософів.[12,151].
Більш переконливим доказом є запозичення із філософської традиції і
використаний Павлом вираз «внутрішня людина» в Рм 7, 22, Кр 4,16.
Популярною на той час у класичній античності була ідея порівняння
суспільства із тілом. Це поняття ввійшло і у нашу мову, коли ми говоримо
 18

про « організацію» та її «членів». Таку метафору Павло використовує в 1 Кр

12,12-27 для того, щоб довести рівність кожної функції у церкві: «12.Так
само, як тіло є одне, хоч і багато має членів, і всі члени тіла, хоч і є їх багато,
становлять одне тіло. Так і Христос.13. Усі бо ми христилися в одному Дусі,
щоб бути одним тілом чи юдеї, чи греки, чи раби, чи вільні, і всі ми були
напоєні одним лише Духом…» також і « 4. Бо як в одному тілі маємо багато
членів і всі члени не виконують ту саму роботу, 5. Отак і ми: численні – одне
в Христі тіло, кожен один одному член. 6. Маючи ж, згідно з даною нам
благодаттю, різні дари: коли то дар пророцтва, виконуємо його мірою віри; 7.
Хто має дар служіння, нехай служить; хто навчання, нехай навчає; 8. хто
напоумлення, нехай напоумлює. Хто дає – у простоті; хто головує –
дбайливо; хто милосердиться - то з радістю» (див. Рм 12, 4-8). Корені цього
поняття – у грецькій філософії.[6, 152]. Ці приклади дають можливість більш
поглиблено розглянути точки дотику між Павловим Посланням до римлян і
тими основними ідеями, які були популярні у римському суспільстві у час
створення послання.

Павло використовує терміни із торгівельної та адміністративної сфер.

Пишучи про свій духовний досвід, вживає метафори із спортивної лексики.
Так, пояснюючи свою мету євангелізації, апостол порівнює себе із бігуном,
боксером. Подібно до учасників змагань в Олімпії та Істмії, поблизу
Корінфу, він посилено тренується, щоб, виголошуючи проповіді, не бути
дискваліфікованим(1 Кр 9, 24-27). Вживаючи військову термінологію, Павло
бажає показати важливість обов’язків віруючих християн. Апостол називає
себе воїном, який озброєний силою Божою (див. 2 Кр 10,3-4), а кожен
вірний має одягнутися у «броню віри і любові, у шолом надії спасіння». Все
це свідчить, що Павло брав активну участь у житті міста Тарс і був
захоплений римським військом, як добре злагодженої сили.

Павло -- невтомний місіонер. Про це говорить сам апостол,

використовуючи для цього різні риторичні прийоми. У Другому посланні до
 19

Корінтян перераховуються двадцять чотири «незгоди», які можна поділити

на три групи: І. вісім типів зусиль і ризиків: « Я більше від них. Куди більше
в працях, куди більше в тюрмах, під ударами надмірно, у смертельних
небеспеках часто. 24. Від юдеїв я прийняв п’ять раз по сорок(ударів) без
одного; 25. Тричі киями мене бито, раз каменовано, тричі корабель зі мною
розбився; день і ніч перебував я у безодні» ІІ. вісім родів небеспек у
подорожах: «26. у річкових небеспеках, у небеспеках від розбійників, у
небеспеках від земляків, у небеспеках від поган, у небеспеках у місті, у
небеспеках у пустині, у небеспеках на морі, у небеспеках від братів
неправдивих»; ІІІ. Вісім видів труднощів і обмежень: « 27. у праці та втомі, в
недосипаннях часто, у голоді та спразі, часто в постах, у холоді й наготі!». У
цьому перечисленні відчутний риторичний пафос, що підтверджує образ
Павла як невтомного місіонера, який постійно знаходиться у смертельній
небезпеці, але Господь його береже.

Образи постійних негараздів Павло передає метафорами «колючка в тіло»

«ангел сатани» (2 Кр12,7), вони асоціюються із моральною та духовною
вразливістю Павла[4, 47]. У цих випадках Павло думає і говорить згідно із
культурними та релігійними моделями біблійної та юдейської традиції, яка
приписує сатані негативні аспекти людського досвіду, фізичного і
морального(1 Кр 7, 5; 1Тм 5, 15).

Поряд із позитивною лексикою Павло використовує і негативно

забарвлені слова, агресивно дискредитуючи і викриваючи тих проповідників,
яких іронічно називає «апостоли неправдиві», «робітники лукаві»,
«архиапостолами», «слуги сатани» (2 Кр 11, 5; 13,15). Такі слова свідчать,
що Павло не тільки віддає дань полемічному стилю, у посланнях Павло
представляє себе як «апостол Ісуса Христа». І це ми найкраще бачимо у
Посланні до римлян, де він називає себе «апостолом язичників»(Рм 11,13).

У Другому посланні до корінтян апостол говорить про тих своїх колег,

котрі у проповідях використовують прийоми грецької риторики.
 20

Порівнюючи себе із ними, Павло називає себе «неуком слова» (2 Кр1, 6).
Йому більше подобається роль учителя мудрості, він відчуває духовну
близькість із пророками біблійної традиції. Розповідаючи про свій дамаський
досвід спілкування із Богом, Павло використовує літературну схему, за якою
біблійні автори описують покликання пророків: « 15. Та коли той, хто вибрав
мене вже від утроби матері моєї і покликав своєю благодаттю»( Гл 1, 15).

Важка праця і життя подорожуючого проповідника відповідали

Павловому баченню себе як Христового апостола. Павло називає себе
посланцем Божим і «апостолом», тобто посланцем Ісуса Христа і вживає
світську риторику і культуру для того, щоб краще донести її до простого
народу та не викривити звістки про розп’ятого Ісуса. Поряд із цим Павло
старається бути скромним перед тими, кого навчає. Тому проповідує
Євангеліє, щоб віра ґрунтувалася на дії Бога і силі Духа. « 1.Та я, коли
прийшов до вас, брати, - не прийшов звіщати вам свідоцтво Боже
високопарними словами чи мудрістю. 2. Ні! Я вирішив не знати нічого
іншого між вами, як тільки Ісуса Христа і то розп’ятого. 3. Я був у вас
немічним, лякливим, увесь тремтів; 4. Слово ж моє і проповідь моя не були в
переконливих словах мудрости, а в доказі Духа та сили, 5. Щоб ваша віра
була не в мудрості людській, а в силі Божій» (1 Кр 2,1-5).

Основна теза послань, яку Павло намагається донести:«Звістую вам,

брати, що Євагелія, яку я вам проповідував, не є за людською мірою; 12. бож
я її не прийняв, ані навчився від людини, лише – через об’явлення Ісуса
Христа» (Гл 1,11-12). Набула широкої популярності теза апостола Павла:
"Коли я говорю мовами людськими й ангельськими, та любови не маю, — то
став я як мідь дзвінка або бубон гудячий! І коли маю дар пророкувати, і знаю
всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти,
та любови не маю, — то я ніщо!" (1 Кр 13,1-3).

Із текстів послань бачимо, що Павло звертається до новостворених

християнських громад як до своїх дітей. «14. Не щоб осоромити вас я це
 21

пишу, але щоб як дітей моїх улюблених навести на розум. Бо хоч би ви мали
тисячі учителів у Христі, та батьків не багато; бо я вас породив через
Євангелію в Христі Ісусі» (1Кр 4,14-15). В такий спосіб апостол намагається
продемонструвати тісний зв'язок із громадами, народженими від його
місійної діяльності.

Павло майстерний оратор-проповідник, він знаходить зі слухачами

спільну мову та вміє опановувати негативні емоції. У цьому ми можемо
пересвідчитись із його перебування в Афінах під час другої місійної
подорожі.  Павло в Афінах — місті, в якому колись навчали такі світила
грецької філософії, як Сократ, Платон і Аристотель. Афіняни надзвичайно
релігійні, вони поклоняються багатьом богам. Скрізь, куди не глянь,— у
храмах, на площах і на вулицях,— Павло бачить ідолів. Особливо вразило
Павла, мабуть, те, що він побачив на ринковій площі Афін. Неподалік від
головного входу, з північно-західної сторони, стоїть багато колон, які
символізують бога Гермеса. Крім того, на ринковій площі — сила-силенна
різних святинь. Як же ревний апостол буде проповідувати людям, які
пройняті пошаною до ідолів? Промова Павла, з якою він виступив перед
вченими людьми Афін, записана в Ді 17, 22-31. Це чудовий зразок
красномовності, тактовності і проникливості. На прикладі цієї промови ми
бачимо, як знаходити спільну мову зі слухачами і допомагати їм
розмірковувати. На ринковій площі збиралися зокрема прихильники двох
філософських течій — епікурейці і стоїки. Проповідувати їм було нелегко.
Епікурейці вважали, що життя виникло випадково. Суть їхніх поглядів
можна коротко сформулювати так: «Не варто боятися Бога. Після смерті
нічого немає. Задоволення можна отримати, зло витерпіти». Стоїки вважали,
що Бог не є особою, і вчили, що треба керуватися розумом і логікою. Ані
епікурейці, ані стоїки не вірили у воскресіння, про яке говорили Христові
учні. Безумовно, філософські погляди епікурейців і стоїків були несумісні
з вченнями правдивого християнства, які проповідував Павло. На адресу
 22

Павла звучали звинувачення: «Здається, він проповідує чужих богів» (Ді

17,18). Кілька століть тому Сократу висунули подібне звинувачення
і засудили його до смерті. Тож не дивно, що Павла повели на Ареопаг
і зажадали, щоб він пояснив невідоме афінянам вчення. Не забуваймо: Павло
дуже обурився, коли побачив в Афінах багато ідолів. Але замість того, щоб
вибухнути гнівом, він спокійно і тактовно звернувся до слухачів,
намагаючись знайти з ними спільну мову. Павло почав так: «Мужі-атеняни,
зо всього бачу, що ви вельми побожні!» (Ді 17, 22). Так він похвалив своїх
співрозмовників. Павло добре розумів, що серед афінян, осліплених
фальшивими вченнями, можуть знайтися ті, хто відгукнеться на його
проповідування. Зрештою, він теж колись «жив у незнанні через брак віри»
(1 Тм 1,13). Для того, щоб знайти спільну мову з афінянами, Павло сказав, що
побачив доказ їхньої побожності — жертовник, присвячений «невідомому
богові».  Афіняни визнавали, що існує Бог, якого вони не знають. Звернувши
увагу на жертовник, Павло перейшов на добру новину: «Те, отже, чому ви, не
відаючи його, поклоняєтеся, те я вам звіщаю» (Ді 17,23). Отже, Павло зумів,
нікого не ображаючи, спростувати висунуте йому звинувачення. Він
проповідував не про нового або чужого бога. Він розповідав про правдивого
Бога, який був для них невідомим. Павло зміг завоювати увагу слухачів, але
чи вдасться йому втримати її? Він розумів, що афіняни добре знайомі
з грецькою філософією і зовсім не знають Писань. Тому Павло, по-перше,
розкривав суть біблійних істин, не цитуючи прямо з Писань. По-друге, він
говорив «нас» та «ми» і цим показував, що не відділяє себе від слухачів. По-
третє, він наводив цитати з творів грецької літератури, які перегукувалися
з тим, про що він говорив. « 32. (Почувши про воскресіння мертвих), деякі
почали реготатись, а деякі казали: «Про це послухаємо тебе іншим разом.»
33. Тож Павло вийшов з-посеред них.34. Та деякі мужі пристали до нього й
увірували, серед яких і Діонісій Ареопагіт та одна жінка, на ім‘я Дамаріса, й
інші з ними.»(Д17, 22-34).
 23

Із попередніх подій можемо зробити висновок щодо особи апостола

Павла. Апостол весь час керувався християнською любов‘ю до ближнього. Із
батьківською любов‘ю відносився до кожного, де була хоч найменша
можливість врятувати людей від загибелі. Він багато зробив для галатів і
корінтян. І не боявся висказати осуд тим, хто йшов проти основ
християнської віри(Гл 5,12). І знову ж, якщо йшлося особисто про нього, так
він завжди умів забувати і прощати своїх кривдників(Гл 4,19) і навіть
молився за них (2 Кр 13, 7). Він ніколи не змушував новостворені церкви
підкорятися його авторитету і давав можливість церквам самим вирішувати
свої внутрішні справи, маючи впевненість у тім, що любов до Христа
триматиме їх у розумних межах, а Святий Дух допоможе у їхніх немочах
(2Кр 5, 12; Рм 8, 26). Мудрість свою та ораторських хист проявив апостол у
тому, що найкраще послання, із викладеним своїм вченням він відправив у
столицю римської імперії, саме перед тим, як сам мав відвідати Рим.
У Павла були три людські риси, які рідко поєднується у одній людині, і на
які звернули увагу його вчителі: сила розуму, твердість волі і справжність
почуття. Але своєю зовнішність він не був показним. Варнава в Іконії був
оголошений Зевсом, а Павло – тільки Гермесом, звідси видно, що перший
був більш привабливим, ніж другий, але уже на той час він володів даром
слова. «І назвали Варнаву Зевсом, а Павла Гермесом, бо цей мав провід у
слові» (Ді 14,12).
Образ Павла «в’язня Христового», зображено у ІІ Посланні до Тимотея
(2Тм 1,16-18). Послання до Тимотея – це духовний заповіт апостола,
переданий через учня, усім церквам, які Павло створив. На порозі смерті
Павло доручає свою справу Господу.

Для більш правдивого бачення образу апостола Павла слід також брати до
уваги розповідь Луки у Діяннях, яку бажано співставляти із другим
«біографічним» джерелом – листами, особливо сімома автентичними
посланнями, що доносять більш правдивий образ Павла. Посланнями апостол
 24

підтримує постійний діалог із новоствореними церквами за межами

сирійсько-палестинської території. На основі цих текстів можемо відтворити
і богословські думки Павла. Вони показують, що апостол творчо підходить
до переосмислення накопиченого ним досвіду, тому апостола Павла сміливо
можна назвати найбільшим самобутнім проповідником християнства. [4, 5].
 25

2.Мета, причини та умови написання «Послання до римлян».

Одним з найбільш значущих Павлових листів є Послання до римлян,

написане приблизно у 58 році в Коринті і адресоване християнській громаді
Риму. Послання було продиктоване апостолом переписувачу Тертію в домі
Гая, у якому збиралася місцева християнська громада. (Рм 16) і через Фіву,
жительку порту Кенхрейського, яку поважали коринфські християни,
відправлено до Риму. Павло пише із радісним усвідомленням, що його
велика місія виконана, тому що він проголосив Євангеліє в Єрусалимі – на
Півдні до Іллірику – на заході (до Адріатичного моря і заснував церкви у всіх
важливих містах ( Рм 15, 19, 23). Але його полум’яних дух не прагне спокою,
а нових завоювань: він хоче відвідати захід – найперше, столицю імперії –
Рим, а потім Іспанію (Рм 15, 24, 28). Тільки має спочатку особисто віднести
в Єрусалим пожертви, зібрані в Македонії та Греції (Рм 15), не приховуючи
цьому, що у цій подорожі може зазнати смертельної небезпеки (Рм 15, 31).
Все це відповідало становищу, у якому знаходився Павло після третьої
подорожі ( див. Ді 19,21; 20,17). У своєму Посланні до галатів Павло гнівно
виступив проти тих агітаторів, які намагалися навернути християн-язичників
в юдейство. У Посланнях до римлян Павло намагається продовжити цю
полеміку тому у тексті ми знаходимо так багато роздумів про «юдеїв та
еллінів» [6,151].

На той час, як Павло писав своє Послання до римлян, його становище на

Сході було хитким. Це сталося після «апостольського собору», коли Павлові
самому довелося захищати братню трапезу між християнами-юдеями і
християнами-язичниками в Антіохії. Апостол хотів, щоб послання читалося у
контексті місійної перспективи, -- підготовки до його візиту в Рим (див. Рм1,
9-15). Справедливо буде розуміти це послання як маніфест, що декларує
принципи місійної проповіді, які Павло мав намір втілити після прибуття до
Риму, переконати у правдивості своїх принципів було дуже важливо для
 26

Павла. Можливо, він хотів заручитися їхньою підтримкою у відстоюванні

своїх переконань. Можна сприймати це посланні і як «заповіт» [6,154].
Деякі особливості Послання до римлян наводять на думку про сучасне
розуміння християнської місії, що розвинулись у зв’язку із екуменічним
рухом. Проблема виникла в тому, що багато церков, які організували
європейські місіонери у колишніх колоніях, усвідомили, що вони стали
відчужені від своєї національної культури і від родових традицій. Вони
відчули потребу об‘єднання «біблійної благої звістки із місцевими
культурними традиціями». Відповідь сучасним місіонерам на вирішення цієї
проблеми дає апостол Павло у своєму посланні, вказуючи, щоб вони
просувалися у культурному діалозі з людьми, до яких звернена їх місія і тих
місць, де ці люди проживають[6, 155]. Цю стратегію місіонерства Клаус
Хаакер називає терміном – контекстуалізація. Уже проповідуючи в першій
церкві в Єрусалимі, Павло враховував, найперше, мовні традиції «юдеїв» та
«елліністів»(грекомовних євреїв). Павло вільно розмовляв арамійською
мовою (Ді 9, 29), але писав послання грецькою, мовний стиль якої був
кращим за розмовну грецьку його часу. Таким чином Павло був ідеальним
місіонером для наведення мостів над культурними бар‘єрами на службі
проголошення «благої звістки»!
До Кого ж адресувалося «Послання до римлян»?

Назва нашого Послання --«до римлян»-- збиває з толку, так як у І столітті

воно б мало означати «до римських громадян», не враховуючи іноземців, які
проживали у Римі. Насправді ж Павло звертається до «людей, які жили у
Римі»(Рм1,7;15) і мали платити за це податок (Рм 13,6). Менше, ніж за десять
років, як було написане послання, багато з них були розіп’яті, це була кара,
якою не карали громадян Риму. Отже, адресатом послання були християни.
[6,24].

Текст (Рм1,7) дає однозначну відповідь, на питання, кому було адресовано

послання, - усім, хто знаходиться в Римі, улюбленим Божим, вибраним
 27

святим, благодать вам і мир від Бога, Отця нашого, і Господа Ісуса Христа.
Послання Апостола Павла було адресовано церкві в Римі. Група дослідників
Біблії, на чолі з Ральфом Мартіном в своїй книзі «Світ Нового Завіту»
роблять припущення, що більшу частину Римської церкви займали
християни-юдеї. Саме вони були початком створення громади в Римі,
що дало можливість Павлу проповідувати у їхній церкві.

Павло пише не людям, які проживали у Римі, а саме християнам

«покликаним Ісусом Христом». Глава (Рм 1,13 ) говориться: «…і між вами,
як і між іншими народами», -- це означає, що Павло звертається не тільки до
аудиторії язичників; у главі 2,17-24 він явно звертається до співбесідника
юдея (риторичне звернення)[6,25]. Тих, до кого звертається Павло, ми
можемо знати поіменно із шістнадцятої глави. Там дізнаємося, що читачі
чи слухачі складали кілька груп, в основному це були люди із домашньої
церкви, які збиралися у різних районах столиці[6,25].

Метою написання Послання до римлян було викласти «благу

звістку», яку досі він успішно проповідував (Рим 1,16-17). Рим мав стати
відправною точкою наприкінці попереднього етапу його місіонерської
стратегії (Рм 15,19). Заявивши про головну ціль свого візиту (Рм1,5) –
проповідувати серед неєвреїв, Павло продовжує думку і говорить, що не
обов’язково перетинати границі між різними народами, достатньо додати
столицю до списку своїх подорожей, адже у Римі зустрічаються та
спілкуються люди з усіх країв Імперії [6,33]. З іншого боку Павло боявся
нав’язувати свої погляди громаді, якої він не створював. Це є ще одною
причиною написання Послання до римлян, щоб познайомити із собою
римлян і перевірити їх готовність прийняти його як проповідника.
Для усвідомлення мети Послання до римлян важливо зрозуміти, що
християни із язичників – це основні співробітники Павла як у самому
посланні, так і в планах Павла на майбутнє.(див. Рм 1, 11-15; 15, 14-29),[6,
26]. Християнство у Римі було засноване до Павла і багатьох юдеїв було
 28

виселено, вони попали під едикт імператора Клавдія(див. Ді 18, 2). Також всі
римські юдеї, які не мали римського громадянства, могли втратити право на
проживання у Римі. І якщо б Павло адресував своє послання до юдеїв, то це б
могло знову викликати конфлікт між християнами, а Павло цього явно не
бажав. На той час єдикт Клавдія втратив силу(Клавдій помер), юдеї
повернулися до Риму, але пам'ять про катастрофу закликала Павла до
обережності.

Значення «покликання» (рос. призвание) сконцентроване у титулі

«апостол», багато в чому сприяє розумінню Павлового Послання до римлян.
[6, 23]. Після навернення Павло відвідав Єрусалим і деякий час перебував у
Тарсі, звідти його викликав Варнава, щоб Павло приєднався до антіохійської
громади, яка стала на той час базою для розповсюдження
християнства(див.Ді13-14). Антіохія стала важливим ранньохристиянським
центром. Згідно із Ді 11,19-20, деякі вихідці із єрусалимських елліністів
вирішили проповідувати Євангеліє не тільки юдеям, але і «грекам», і це
визвало полеміку між ними та консервативними-євреями із Юдеї. У ході цих
дискусій Павло усвідомив свій обов’язок : захистити розширення горизонту в
напрямку всесвітньої місії церкви – така одна із основних тем Послання до
римлян»[6, 23].
При вивченні тексту Послання до римлян (Рм 1,16; 3,8; 9,1-2) стає
зрозуміло, що Павло боровся із неправильним тлумаченням його
богословської думки. Так як у римській церкві вже виникли деякі
розбіжності і для запобігання подальших розбіжностей, він пише послання із
закликом (Рм 14,1;15, 7). Як бачимо, Павло піклується про єдність християн.
Якщо ми хочемо уявити діяльність апостола Павла: то маємо звернутись
до Діянь. Лука з’єднує уявною лінією Єрусалим і Рим, залишаючи збоку все,
що не вписується у цей світовий конус. Вибір Луки співпадає із вибором
Павла і прямо сформульований у Посланні до римлян: «силою знаків і чудес,
силою Духа Божого; так що я розповсюдив Євангелію Христову від
 29

Єрусалиму й околиць аж до Ілірику» (Рм15,19). Павло вважав своїм

завданням проповідувати Євангеліє там, де Христове ім’я ще не було відоме,
щоб «не будувати на чужій основі». Як було написано: «Ті, що про нього їм
не звіщалось, його побачать; і ті, що про нього не чули, зрозуміють»(Рм 15,
21).

На момент написання Послання до римлян Павло вважає, що його місійна

діяльність у Азії, Македонії та Греції вже завершена і наступною має бути
Іспанія. Рим для Павла -- лише зупинка на шляху до Іспанії (Рм 15, 23-24).
Таким критеріями він керується і в ІІ Посланні до корінтян, коли веде
полеміку із християнськими місіонерами, які проповідують у створених
Павлом громадах і хваляться чужою працею. А Павло взяв собі за правило
проводити євангелізацію у найдальших поселеннях, які не чули про Христа(2
Кр 10, 12-16).

Отже, Послання до римлян своєю глибиною займає перше місце поміж

Павловими листами. Апостол висвітлює взаємини між вірою та законом, між
природою та благодаттю, викладає конечність віри для оправдання перед
Богом. Павло згадує і про інші основні істини Христової віри, говорить про
пожадливість, яка тягне до гріха, про відкинення Ізраїля та його навернення
та спасіння поган.
 30

ІІІ. Аналіз риторичних технік на прикладі вибраних уривків

Послання до Римлян

Метою риторики є використання традиційних методів чи форм,

застосування їх для переконання. У більшості прозових творів є певні вимоги
до композиційної будови. Автори біблійних текстів користуються
відпрацьованою формою та цілісністю. Більшість риторичних текстів мають
вступ, основну частину та закінчення. Кожній із них автор відводить певну
роль.

«Основним жанром церковного красномовства була ї є проповідь.

Головне призначення цього жанру, комунікативна мета – навернення мирян
до віри в Бога, збудження почуттів вдячності Богу, виховання почуттів
братолюбія серед людей, терпіння в ім’я духовного спасіння»[3, 220], (жанр
(від французького genre-рід, вид, жанр,стиль; від латинського genus- рід,
плем’я) — тип літературного твору. Жанр як структурний тип об’єднує в собі
родові та видові якості, тематичні, композиційні, образні, стильові ознаки).
Текст проповіді має мати канонічну будову: вступ, в якому викладається
зміст(епіграф), пояснюється сам вступ і оголошується тема проповіді; виклад
предмета(це короткий трактат) і закінчення(епілог). [3, 225].

До риторичного жанру церковної проповіді належать і послання учнів

Христа — апостолів — до віруючих. Писана форма їх зберігає сліди живого
звертання у проповіді, але це вже Євангеліє (блага звістка про Христа)[3,
221]. Прикладом християнської повчальності може бути послання Апостола
Павла, яке також нагадує проповідь, насичену афоризмами і тропами та
фігурами, що надають посланню емоційно-образного характеру.[3,222].

Послання — ліричний твір, написаний у формі листа або звернення до

якоїсь особи чи людей. У творах цього жанру використовувалася дидактична
або морально-філософська проблематика, яка поєднувалася з панегіричною,
гумористичною або сатиричною (основоположником жанру був римський
поет Горацій, автор послання "До Пісонів") [11].
 31

Аналізуючи конкретний твір -- Послання до римлян -- зосередимо

увагу на композиції, найпростішій із усіх риторичних схем. Яка
характеризується відпрацьованою формою з часу Арістотеля. Композиція
вважається цілісною, якщо має виразний початок, головну частину і
закінчення [10,860].

Апостол Павло використовує цю готову формулу, але створює свій

індивідуальний стиль.

Послання до римлян має чітку композиційну будову, однак Апостолу

Павлові не належить поділ тексту на глави та вірші, існують манускрипти
Послання до римлян із двадцятьма главами замість шістнадцяти. Тому
дослідниками встановлено загальноприйняті погодження відносно головних
частин Послання, починаючи із доктринальної частини( главах 1-11),
кульмінаційної (глави 11,33-36) та корпусу віщувань і закликів ( глави 12, 1-
15,13), [6,49].

Загалом композиція Послання до римлян має таку структуру:

[див. http://dic.academic.ru/dic.nsf/enc_bible/Библейская энциклопедия Брокгауза]
А . Вступ:
1. Звернення і привітання  (1,1-7).
2. Павло і римська церква(1,8-15).
3. Тема послання (1,16-17).
Б. Перша частина. Праведність від віри (1,18 – 4,25):
1. Божий суд над язичниками (1,18-32).
2. Бог як безпристрасний суддя (2,1-16).
3. Юдей перед Божим судом (2,17-29).
4. Перевага, що дає обрізання (3,1-8).
5. Боже звинувачення людства (3,9-20).
6. Откровення виправдання вірою в Ісуса Христа (3,21-31).
7. Доказ виправдання вірою на прикладі Авраама (4,1-25).
В. Друга частина. Нове життя в  Бозі (5,1 – 8,39):
 32

1. Плоди благодаті (5,1-11).
2. Виникнення нового людства у  Ісусі Христі (5,12-21).
3. Свобода від гріха (6,1-23).
4. Свобода від Закону (7,1-6).
5. Закон і гріх (7,7-25).
6. Нове життя в Дусі (8,1-11).
7. Сини Божі ті, хто прийняв Духа усиновлення (8,12-17).
8. Надія, заступництво  Духа (8,18-27).
9. Божий задум (8,28-30).
10. Непохитність  у вірі (8,31-39).
Г. Третя частина. Праведність через віру та Ізраїль (9,1 – 11,36):
1. Плач за Ізраїлем (9,1-5).
2. Основа визволення (9,6-13).
3. Бог вільний у виборі (9,14-29).
4. Камінь спотикання (9,30-33).
5. Праведність через віру в СЗ та війна Ізраїлю (10,1-21).
6. Залишок Ізраїлю (11,1-10).
7. Язичники та Ізраїль (11,25-36).
Д. Четверта частина. Життя у  вірі (12,1 – 15,13):
1. Про праведну єдність (12,1 – 13,14).
2. Про праведну свободу (14,1 – 15,13).
Е. Закінчення (15,14 – 16, 24).

Огляд послання показує, що Павло звертається до широкого кола тем, які

пов’язані між собою та зведені до однієї: в основному все зводиться до
«Благої звістки».

У нашому світі, як і у тодішньому світі, коли проповідував Павло

більшість звісток – погані. Люди знаходяться під владою жахливої сили, яка
загрожує основам їхнього існування – це гріх, який завжди є поганою
звісткою. Серед наслідків – чотири супутні явища, які несуть страждання і
 33

горе тим, хто попав у його полон. По-перше –це егоїзм. По-друге, гріх
породжує почуття провини - ще одна погана звістка. По-третє - гріх
породжує безцільність існування, четверта слабка ланка у ланцюзі гріха –
безнадія, яка супроводжує безцільність існування. Тоді для безнадійного
грішника смерть стає найстрашнішою поганою звісткою. Але Послання до
римлян – це «Блага звістка». Апостол дійсно був « слугою Ісуса Христа у
язичників» і «виконував священницьку службу Божої Євангелії, щоб жертва
поган була милою і освяченою у Святому Дусі»(Рм 15, 16). Він приніс благу
звістку, що гріх може бути прощений, егоїзм – переможений, провина—
знята, а життя насправді може мати ціль і непроминаючу красу. У Рм 1,1-7
Павло розкриває сім аспектів «благої звістки» про Ісуса Христа[8].

У Першій главі Послання є два ключові слова, на яких акцентує увагу

Павло – це « благовістування» у віршах 9,15, 16 та «віра» у віршах 5, 8, 12,
16, 17. Обидві слова стосуються особи Ісуса Христа, Сина Божого (див. Рм
1,3,4,9) і важливі для людей всіх національностей (див. глави 5, 14,16,17). Ці
два слова сходяться у віршах 16-17 і розглядаються як «тема», «епіграф»,
чи «план» Послання до римлян. [6,52].

Проблематика (від грецького problema – задача) — це осмислення

автором тих соціальних характерів, явищ, які він зобразив у творі,
характерних тенденцій розвитку суспільного життя, його контрастів та
конфліктів. Павло розглядає у Посланні такі проблеми, як (Рм 1,1-7): блага
звістка (див. Рм 1,17; 3-5; 21-26; 4,1-25; 9,30-10, 13); акцентує на Ісусі Христі;
Його воскресінні; говорить про роль закону(Рм 3,27-28; 9, 11,32; 11, 6),[6],
основною проблемою – є об‘єднання християн -- євреїв і греків. Ця проблема
є виражена у 1, 16: « Бо я не соромлюся Євангелії: вона бо — сила Божа на
спасіння кожного, хто вірує: перше юдеєві, а потім грекові». У главах 9,10,11
Павло порушує проблему євреїв, які не прийняли Христа та вказує, що
Євангеліє є частиною історії стосунків Бога із Його народом –Ізраїлем [6,41].
 34

Слово «благовіствування» з‘являється ще раз у кінці послання — і

саме це слово намічає проблематику глав 9-11, а той факт, що більшість
юдеїв не відгукнулося на заклик «благої звістки», а скоріше відкинули її
(див.10,16 та 11,28), говорить нам, про важливість цих трьох глав у посланні.

Зачини усіх Павлових послань мають трійну структуру: відправник,

адресат, привітання[6,37]. Не випадковим є те, що зачин Послання до
римлян – найдовший із усіх зачинів у посланнях Павла. Привітання
висловлене лишу одним віршем 1,7, а все решта – 1,1-6 — розкриття імені
відправника, яким є сам Павло, тоді як у інших посланнях апостол об’єднує
себе із іншими людьми. Це підтверджує той факт, що послання відображає
думки самого Павла, його переконання, які він передає із підвищеним
почуттям індивідуальної ідентичності[6,38]. Розширення «відправника», у
такий спосіб, свідчить про то, що Павло є лише інструментом більш високої
влади, яка походить від Ісуса Христа, і більш високої мети – «вибраний для
Євангелії Божої» (Рм 1,1б).

Основна тема листа – об‘явлення Божої справедливості у вірі -- подана

у першій главі Послання до римлян: «16. Бо я не соромлюся Євангелії: вона
бо -- сила Божа на спасіння кожному, хто вірує: перше юдеєві, а потім
грекові,-17.справедливість бо Божа об’являється в ній з віри у віру, як
написано:«Праведник з віри буде жити» (Рм1,16-17). Під вірою в Ісуса
апостол Павло розуміє віру з добрими ділами, віру зігріту любов’ю (пор.
Гал 5,6). Павло все більше усвідомлював свій обов’язок: захищати
розповсюдження християнства у напрямку всесвітньої місії церкви [6,23].

У Посланні до Римлян найбільш повно сформульоване вчення апостола

Павла. Від демонстрації загальної провини людства воно переходить до
доктрини про виправдання вірою, наводячи приклад Авраамової віри (Рм 3,
27-30). « 27. Де ж тоді хвальба? Вона виключена. –Яким законом ? Діл? Ні,
але законом віри. 28. Бо ми вважаємо, що чоловік оправдується вірою, без діл
закону. 29. Хіба Бог –тільки юдеїв, а не й поган? Авжеж, і поган, 39. Бо є лиш
 35

один Бог, що оправдує обрізаних завдяки вірі і необрізаних через віру».

Далі апостол обговорює нове життя, що дається разом із виправданням «1.
Оправдані ж вірою, ми маємо мир з Богом через Господа нашого Ісуса
Христа» (Рм 5,1), а також власну боротьбу за віру (Рм 7). Після вступного
привітання йде усвідомлення стосунків між відправником і адресатами (див.
Рм 1,8-15)—умовно традиційна частина у структурі послання.

У Посланні Апостола Павла, інтуїтивно очікується перехід від

доктрини до її застосування від теології до моральності. У Павловій
доктрині виправдання є два головних аспекти – негативний і позитивний.
Негативний аспект — це бачення Павлом людської гріховності; позитивний –
діяння Христа і особливим акцентом на спасительній дії Христової смерті.
Перша тема розвинена у Рм 1, 18-3, 20, а друга -- у Рм 3, 21-5.

Для цілісної структури тексту Павло вводить проблему або тему

наступної глави у останніх рядках попередньої (див. Рм 3,20 і 3,21-30; Рм
4,25 і Рм 5,20 і Рм 6). Ця методика структурування тексту веде до чіткої
логічної пов’язаності послання і залишає мало місця для більш пізніх
компіляцій. [6,49-50].
Робота над композицією приводить апостола до застосування анафори
– повторення одних і тих слів чи образів на початку і в кінці твору. У
Старому завіті царі описані у обрамленні скоріше часовому, ніж
географічному. Цей принцип використовує і апостол Павло, наприклад, при
переході від п’ятої до шостої глави ознакою закінчення є конкретні фрази
«вічне життя» і «Ісус Христос, Господь наш». У листі не маємо
традиційного закінчення, але на заміну є поздоровлення і благословення:
«...Благодать Господа нашого Ісуса Христа (хай буде) з вами» (Рм 16, 20).
Цитування пророка Ісаї 11,10 у Посланні до римлян 15,12
використовується із метою обрамлення – прийом inclusio( тобто обрамлення
чи повернення на початок (див. Рм 1,3).
 36

Якщо у тріаді "оратор — промова — слухач" антична риторика

зосереджувалася на слові "промова", то християнська — на слові "слухач", —
зауважує проф. М. Гаспаров.

Автор послання перед собою бачить двояку аудиторію: християн із юдеїв

і тих, хто навернувся із поган. Їх він прагне об’єднати у одне містичне тіло,
головою якого -- Христос», -- читаємо у передмові Послання до римлян, в
українському перекладі Святого Письма І. Хоменка. У Посланні до колосян
Павло нагадував, що діло християнина – «що відновлюється до досконалого
спізнання, відповідно до образу свого Творця»(Кл 3,10),[5,144]. У Посланні
до римлян він закликав «щоб були подібні до образу Сина його, щоб він був
первородний між багатьма братами» (Рм 8,29).

Саме тому Апостол Павло так багато місця в своїх посланнях приділив
людині. Його головна мета як проповідника була направлена на те, щоб
людина зовнішня, через прийняття Євангельських істин, які представлені в
раціональній формі, оптимально, через самовиховання, перевтілювалась в
людину внутрішню і побачила очами серця щлях до Бога. В своєму посланні
до Корінтян Апостол вказує: «Ось чому ми не втрачаємо відваги: хоч наша
зовнішня людина занепадає, однак наша внутрішня обновляється день-у-
день.17. Бо те, що одну мить триває, -- наше легке горе – готує нам понад
усяку міру вічну ваготу слави, 18. Нам, що дивимося не на видиме, а на
невидиме. Видиме бо – дочасне, а невидиме –вічне» (2Кр 4,16-18).

У Посланні до римлян Павло дає відповідь на багато питань, що

стосуються людини і Бога. Найважливіші із них такі, як: що таке «блага
звіства»? Чи дійсно Ісус Христос є Богом? Який людський гріх є
найбільшим? Чому існує ненависть, злочинність, обман і всяке інше зло? За
якими критеріями Бог судить людину? Чи мають євреї якісь переваги перед
іншими людьми? У чому значення смерті Христа? Чому жити християнським
життям означає боротись? Не дивно, що Фредерік Годен, якого згадує автор
(«Толкования посланий к Римлянам,Дж. Ф. МакАртур) сказав: « О, св.
 37

Павно! Якби його єдиною заслугою було написане Послання до римлян, то й

цього було б достатньо, щоб повсякчас дякувати за нього Богові»[20].
Зрозуміло, що для висвітлення цих питань потрібно було застосовувати
готові формули ведення діалогу, що стало основою створення
індивідуального стилю автора послань. Також, як стверджує Клаус Хаакер
«ми знаємо напевне, що він був людиною полеміки»[6,18].

Для даного твору, як і для інших, характерними є такі риси

індивідуального стилю:

– діатриба, риторичні оздоби полемічного письма - звертання, запитання;

– використання біблійних мотивів, образів, притч;

– використання метафор, градації;

– використання анафор, епіфор.

Тепер спробуємо змалювати аргументацію у тексті послання.

Послання до римлян нагадують афористичний стиль Сенеки. Що ж до стилю
аргументації Павла Рудольф Бультман ввів корисне співставлення зі стилем
філософського дискурсу, діатриби [6,51]. Тексти апостола Павла
характеризуються новою розробкою форми діатриби - проповіді-суперечки,
в якій нові запитання умовного опонента змушують автора весь час з різних
боків підходити до однієї й тієї самої центральної тези. 

« Серед фігур мовлення і стилістичних прийомів особливе місце в

посланнях Апостола Павла займають діатриби. У Посланні до Римлян,
наприклад, більше двох глав.[ Диатриба в посланиях Апостола Павла
Архимандрит Иануарий [http://azbyka.ru/ivliev/diatriba_v_poslaniyah_pavla-all.shtml].
« На жаль, у більшості перекладів Нового Завіту цей факт
графічно ніяк не відмічений. Тому непідготовлений читач не має змоги
зрозуміти, які слова Апостол Павло вкладає в уста своїх уявних
опонентів, а які належать йому самому. Сучасний текст Святого Письма
 38

мусить графічно відображати як реальний діалог, так і умовний –

діатрибу [7]. Ось ці приклади діатриби, подані за статтею Архимандрита
Іануарія « Диатриба в посланиях Апостола Павла: Рм 3,1-20, 27-31; 4,1-
12.Рм 6,1-4.15-18;Рм 7,7-13; Рм 8,31-39.

Стратегічна дія цієї діатриби дуже важлива, так як вона є ніби

обрамленням богословського ядра послання.

Ось структура діалогу, як представив її Архимандрит Іануарій:

І юдей –3,1 Павло—3,2

ІІ юдей –3,3 Павло –3,4
ІІІ юдей –3,5 Павло –3,6
ІV Юдей –3,7 Павло –3,8
V Юдей –3,9а Павло –3,9б

За цим слідує розширений доказ «від Писання»(Рм 3,10-20) і

розкрито основну тезу Послання до Римлян (Рм 3,21-26), центральний
діалог про одкровення скритої до цього часу правди Божої. Далі знову
йде продовження діалогу.

VI юдей –3,27а Павло -- 3,27б

VII юдей -3,27в Павло-- 3,27г.28
VIII юдей—3,29а,б Павло—3,29в.30
IX юдей – 3,31а Павло—3,31б
X юдей- 4,1 Павло—4,2-8
XI юдей -4,9а Павло—4,9б
XII юдей -4,10а,б Павло- 4,10в-12
 39

Павло вводить у діалог умовного опонента, який задає запитання,

часом дає неправильні відповіді, щоб Павлові було легше, зрозуміліше вести
науку. Наприклад, у Рм 3,1 умовний співрозмовник задає питання:

«1.В чому вищість юдея?Або яка користь з обрізання?»

і Павло дає чітку відповідь:

«2.Велика з кожного погляду: їм бо, насамперед були довірені пророцтва

Божі».

І далі цей опонент запитує:

«3.Що ж бо, коли деякі не повірили? Хіба ж їхня невірність знищить вірність
Божу?».

Павлова відповідь є такою:

«4. Ясно, що ні!..».

У такий спосіб ведеться діалог з тим, хто хоче суперечити Павлові.

Найбільше риторичну форму діатриби Павло використав у 7 главі

Послання до Римлян, що, зрештою, привело до неправильного трактування її
деякими дослідниками та непідготовленими читачами -- слова умовного
опонента приписувалися Павлові.

Риторичні запитання задає людина, яка не є християнином: «7,7.Що

ж скажемо? Що закон — гріх?» і далі у вірші 7, 9 «І я колись жив без закону.
Та коли прийшла заповідь, гріх ожив», -- ці слова промовляє людина, яка не
знає Христа. Павло не зміг би казати таких слів, бо був правовірним євреєм і
жив за законом від свого народження. Не всі слова належать Павлові, це
доводить діатриба. Таким чином усю 7 главу треба розуміти як риторичний
прийом діатриби, що винайшов Апостол Павло.
 40

Далі можна побачити, що 8 глава побудована на контрасті до 7 глави.

Якщо у сьомій главі показано життя без Христа, т о у 8 — це спосіб життя у
Христі. Павло дає відповідь опонентові у 8 главі на питання, поставлене ним
у 7 главі: «Нещасна я людина! Хто мене визволить від тіла тієї смерти?» —
«2.Бо закон духа,(що дає)життя в Христі Ісусі, визволив тебе від закону гріха
і смерти »(Рм 8,2). Кінець 8-мої глави (Рм 8,31-39) є вершиною риторики
Апостола Павла. Відомі екзегети ХХ століття бачать тут використання
риторичного стилю діатриби, інші вказують на поетичну красу і розглядають
уривок як гімн. Скоріше це довгий ряд риторичних запитань, що потребують
заперечних відповідей, які перериваються короткими коментарями і
завершуються славослів’ям «Божої любові, що в Христі Ісусі, Господі
нашім»(Рм 8, 39).

Риторичні звернення, риторичні запитання, як бачимо із попереднього

тексту, мають важливе значення, збуджують емоційність аудиторії,
зацікавлюють, змушують думати і самим робити висновки.
Наприклад, риторичне звернення Павла до юдея:

"Отож, ти, що іншого навчаєш, себе самого не вчиш! Проповідуєш не красти,

а сам крадеш! Наказуючи не чинити перелюбу, чиниш перелюб! Гидуючи
ідолами, чиниш святокрадство! Ти, що хвалишся Законом, зневажаєш Бога
переступом Закону!" ( Рм 2, 21-23).

Риторичне запитання опонента у главі шостій «Чи зостанемося у

грісі, щоб помножилася ласка?» розпочинає новий етап диспуту. Подібним
чином закінчується шоста глава «життя вічне в Христі Ісусі, Господі нашім».
Використання риторичних запитань, які вказують на паузу у дискусії на
задану тему, допомагає ідентифікувати менші частини доведення:

«3.Чи думаєш про те, о чоловіче, -- який судиш, що таке чинять, а сам
таке чиниш, -- що ти суду Божого уникнеш?»(див. Рм 2,3).
 41

У стилістиці конфесійного стилю особливе місце займає антонімія (і у

фігурах слова – тропах, і у фігурах думки – стилістичних фігурах). Справа у
тому, що глибинним змістом топіків (предметів розмови) у конфесійних
текстах є експліцитне(виражене) чи імпліцитне (невиражене) протистояння
двох світів: світла і темряви, праведності і гріховності, добра і зла. І
відповідно усі теми проповідей висвітлюються через антонімічне
зіставлення і протиставлення, контраст і антитезу, ампліфікацію і
градацію. «Наприклад: Він [Бог] вмирав не за друзів, а за ворогів; Вище
благо життя люди бачать у тому, щоб усе було для тіла, тобто, щоб тіло було
здоровим, ситим, мало чуттєві задоволення, насолоджувалося зовнішніми
вигодами. Про душу вони або зовсім не дбають, або задовольняють її
потреби настільки, наскільки душа обслуговує тіло. Ці люди змінили
встановлений Богом порядок, поставивши душу слугою тіла, а не тіло слугою
душі; Свобода все більше обертається на насилля з метою зламати опір
сорому, розуму і совісті, розбудити в людині найнегідніші інстинкти,
перетворити її на тварину; Він знав, що не золото і не багатство, не блиск
вченості та премудрості складають істинний скарб життя, але чистота серця і
розуму, цнотливість помислів і тіла»[3,226].

У посланні, наприклад, Павло пояснює різницю між благодаттю і

законом, між духом і тілом, цитуючи Ісаю, Мойсея, Осію, Давида. З питань
закону він виявив знання старозавітних книг Буття, Виходу, Левіт,
Второзаконня. Павло цитує Єремію і Малахію, згадує Даниїла. Його думки
постійно переплітаються із Старим Завітом, а найбільше із пророком Ісаєю,
пророцтва якого він використовує[8]. Справа в тому, що саме пророк Ісая
передбачив час, коли посланці проголосять Сіону «благу звістку».(Іс.40,;
52,7). « І як прорік Ісая: «Якби Господь сил не лишив нам насіння, ми були б,
як Содом, і стали б подібні до Гомори.»(Рм 9, 29). Цитуючи Іс.28,6, він
проголошує «33. як написано: Ось я кладу в Сіоні Камінь спотикання і скелю
падіння. Хто ж вірує в нього, не осоромиться». Дещо нижче він цитує Іс.52,7:
 42

«15. І як будуть проповідувати, коли не будуть послані? Написано ж: «Які

гарні ноги тих, що благовістять добро!»(Рм 10, 15). У 11 главі, посилаючись
на 3 Цр 19,10, він завдає риторичне питання: « Чи ж ви не знаєте, що Бог про
Іллю говорить, коли він скаржиться до Бога на Ізраїля ? У два рази частіше
Павло звертається до Старого Завіту без вказування на джерело, а щоб
підсилити кожну сказану цитату, додає – «як написано». Наприклад, «Як
написано: «Я настановив тебе батьком багатьох народів, --перед тим, в кого
він увірував, --перед Богом»(Рм4, 17), (див. Рм 14,11; 15,3). Таким чином
Послання до римлян – сприймається як діалог між Старим і Новим
Завітами[6,40].

Старий Завіт цитується у посланні 57 разів, більше, ніж у будь-якому

іншому посланні. Постійно використовуються ключові слова: Бог -154 рази,
закон –77 разів, Христос –66 раз, гріх – 43 рази, віра – 40 разів[8, вступ].

«У проповідях мовні елементи конфесійності мають поєднуватися з

елементами художності та публіцистичності: комунікативний намір, бажаний
ефект, комунікативні іплікатори, емотивність і спонукальність, експресія,
образність, переконання. Це відображається і на стилістиці проповіді, де
переважають лексичні (полісемія, синоніми, антоніми, перифрази) і
стилістичні стилістеми [3,225].

Троп (грец. tropos — поворот) — слово або вираз, ужитий у

переносному значенні. Тропи розкривають суть зображуваного предмета,
явища, вони є засобом індивідуалізації персонажа, виявляють ставлення
автора до зображуваного. Тропи надають мові образної виразності,
емоційності. Аристотель вважав, що вміння створювати тропи є ознакою
таланту письменника. До тропів належать епітет, порівняння, метафора,
метонімія, іронія, сарказм, алегорія, символ, гіпербола, літота, перифраз.

Щоб розкрити трагічну суть гріха Павло використовує метафори.

Зокрема в Рм 2, 5-11 апостол використовує як метафору слово «Суддя»
 43

називаючи так Бога, хоч основними метафорами на позначення Бога є

«Отець» чи «Цар». Для того, щоб показати катастрофічну дію гріха,
використано метафору зі світу природи (засівання і жнива). У Рм 2, 5
метафора накопичення «скарбів гніву» (у даному випадку використана із
іронією). Вона призначена не тільки для добрих справ і нагороди за це, але
може бути використана для (знову ж з іронією) для наслідків гріха: « 23. Бо
заплата за гріх – смерть, а дар ласки Божої – життя вічне в Христі Ісусі,
Господі нашім» (див. Рм 6, 23).

Ми використовуємо цей вираз у сучасному мовленні, коли говоримо

«відплатити за добро». Інша метафора – це борг за гріхи, відплата якимось
стражданням. Зло не може бути викорінене, бо воно міститься у самому
людському існуванні, але воно може бути «відкуплене», саме у такий спосіб
Павло інтерпретує смерть Ісуса як «відкупителя» (див. Рм 3,24). Те що
Христос помер за наші гріхи, «як було написано» читаємо у Рм 4, 25 і 5, 8.
Метафора, запозичена із юридичної сфери, на даний час не можуть бути
зрозумілою, тому що у наш час ніхто не може зайняти чиєсь місце у суді чи у
в’язниці. Якраз деструктивна енергія гріха, на думку Павла, потребує такого
цілющого «відкуплення» через безневинну смерть Христа, щоб відвернути
прокляття гріха і замінити його Божим даром вічного життя (див. Рм 5,21
6,23). А підтвердження своєї непорушної солідарності з Ізраїлем, Павло
заявляє, що приніс би й себе у жертву за свій народ як це зробив Ісус (Рм 9,
3).
Рівновага подається між Старим і Новим Завітами, між християнами та
язичниками. Прикладом рівноваги є паралелізм (синонімічний, антонімічний,
наростаючий). У кінці рівновага наступає висновок, що добрі перемагає зло,
добрі вчинки нагороджується, а злі – покарані.

Приладом рівноваги є паралелізм:«1.Хіба не знаєте, брати, --я тим

говорю, які знають закон, --що закон панує над людиною, поки вона живе?
 44

2.Отак і заміжня жінка, поки живе чоловік, зв’язана (з ним) законом, а коли
помре чоловік, вона звільняється від закону чоловіка.» Рм 7,1-2).

Певну функцію для рівноваги у Посланні виконують антоніми, які

лежать в основі антонімічного зіставлення і протиставлення, контрасту і
антитези:«14.Я почуваю себе боржником перед греками і чужинцями,
розумними і неуками»(Рм 1,14);«20.невидиме ж його, після створення світу,
роздумування над творами, стає видиме»(Рм 1,20);«22.Завдячуючи, що вони
мудрі, стали дурними»(Рм 1,22);«19.упевняєш себе, що ти провідник сліпим,
світло тим, що в темряві»(Рм 2,19);

Парадокс є одним із головних біблійних стилістичних фігур: (Мт19,30;

20,16), ці хто стратить своє життя, його знайдуть(Мт10, 39). Використовує
цей риторичний засіб і Павло (2 Кр 12,10), «Бог вибирає слабких цього світи,
щоб засоромити сильних»(1Кр1,18-31), а також і в Посланнях до римлян:
«18.Він, проти надії надіявшись, повірив»(Рм 4,18), « робіть зло, щоб із нього
вийшло добро»(Рм 3,8), «25. Як і в Осії він говорить: «Назву не мій народ
моїм народом, і нелюбу –улюбленою»(Рм 9, 25).

До недоліків стилю апостола Павла належать доволі часті «анаколуфи»,

тобто відсутність до підрядного речення головного речення, що пояснюється
тим, що більшість послань він диктував переписувачам (ймовірно, маючи
слабкий зір).

Характер людини проявляється в мові, про це говорить Павло у 3 главі,

характеризуючи грішників: «Їхнє горло – гріб відкритий, до обману язик їх
схильний, отрута гадюча у них під губами» (Рм 3,13-14).

Всі послання апостола Павла писані грецькою мовою. Але це не була

класична грецька мова, а жива народна мова цього часу. На його мову сильно
вплинуло виховання та освіта. Він часто використовує єврейські та
халдейські вирази (αββα, αμή ν, μάρανα та ін.), єврейський паралелізм у
реченнях. Відображається на його мові і вплив юдейської діалектики, коли
 45

він вводить у мову різкі антитези, короткі запитання та відповіді. Немає

сумніву, що слова утворені від грецького кореня dik- відіграють у Посланні
до римлян важливу роль. Англійською мовою вони передаються словами із
коренем right- (« правий») або just – («справедливий»). Іменники
справедливість і праведність вжито у Посланні до римлян – 34 рази із 92
випадків вживання їх у Новому Завіті. Вжито також й інші слова із цим
коренем – виправдання, примирення, правий суд. Ці слова походять із
біблійної традиції, грецької філософії та римського права [6,78]. У Біблії
прикметник «праведний» виступає як постійний епітет: Ной праведний, Бог
праведний. Тим самим Павло використовує ці слова, що позначають для
євреїв етичні моральні поняття, були зрозумілими євреям і передавалися із
покоління в покоління. Як вказує дослідник Клаус Хаакер, етичні норми
асоціювалися у євреїв із певними словами, про що добре розумів Павло[6,81].
Про цей зв'язок між етикою та суспільством підкреслюється у Ді 16,20-21:
«Ці люди колотять наше місто, це юдеї. 21.Вони навчають звичаїв, яких нам,
римлянам, не дозволено ані приймати, ані виконувати».(Ді16,20). Навернення
у християнство було пов’язане із Старим Завітом а саме із Богом Ізраїля – це
передбачало повернення до єдиної Біблії та знання закону. Християнство
знайшло нове рішення для навернення неюдеїв – потрібно було подати доказ
того, що Бог встановив новий союз із християнами неюдеями і Послання до
римлян – один із документів, що дає ці докази [6,83]. Принцип «перше
юдеєві, а потім грекові, Павло повертає так, що Бог робить вибраний народ
не тільки першими вибранцями Божої ласки, але і його гніву, якщо вони
погано виконують своє покликання(див.Рм 2, 9-10).

Апостол добре знав грецьку мову та вільно замінював одні вирази

іншими – синонімічними. Хоч він і називає себе «неуком слова» (2Кр 11, 6),
але це може вказувати лише на його необізнаність із літературною грецькою
мовою, це не завадило йому написати гімн християнської любові(1Кр13), за
який відомий оратор Лонгін визнає апостола великим оратором.
 46

Кожен вид мистецтва має свій матеріал для створення художнього

образу. Послання апостола Павла характеризуються великою
експресивністю, яка досягається за допомогою створення художніх образів.
Уже у першій главі Послання до римлян, описуючи поган, апостол створює
їх негативний образ. Для кращого розкриття цього образу автор застосовує
експресивний засіб мовлення, градацію: «29. Вони сповнені всякої
неправоти, лукавства, захланности, злоби, повні заздрости, убивства,
колотнечі, підступу, злоби; 30. вони – обмовники, наклепники,
богоненавидники, зухвальці, горді, хвальки, винахідники зла, неслухняні
батькам, 31. Нерозумні, зрадливі, безсердечні, немилосердні» (Рм 1, 29-31).

І для створення позитивного образу своїх земляків використано також

цей засіб: «4.вони – ізраїльтяни, їм належить усиновлення і слава, і завіти, і
законодавство, і богослужба, й обітниці;»(Рм 9,4).

У Главі 16 апостол конкретно посилає вітання вірним, яких він любив.

Спираючись на власний досвід на Боже одкровення, апостол Павло говорить:
«5. Надія ж не засоромить, бо любов Бога, влита в серця наші Святим Духом,
що нам даний»(Рм 5,5). Він також виголосив: « Хто нас відлучить від
Христової любові ? Горе чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи
небезпека чи меч?(градація)37. Але в усьому цьому ми маємо повну
перевагу завдяки тому, хто полюбив нас» (Рм 8,35,37). У кінці послання він
просить своїх читачів:«30. Благаю вас, брати, Господом нашим Ісусом
Христом і любов‘ю Духа – ревно змагатися зо мною в молитвах за мене до
Бога»(Рм 15,30).

У 1 Посланні до корінтян апостол Павло створив новий образ великої

любові, її важливість у житті християнина. У такій любові, глибокій і
щирій, закорінена життєва сила Павла. У всі часи хвилює слухачів і читачів,
його духовний заповіт: « Нехай же Бог надії сповнить вас усякою радістю та
миром у вірі, щоб ви збагатились у надії, силою Духа Святого»(Рм 15,13),[4,
398].
 47

Не можна зрозуміти апостола без його глибокої любові до Бога, віруючих

і невіруючих, а особливо до євреїв. Павло так любить Ізраїль, так сильно
бажає його спасіння, що із щирістю зміг сказати: «Бо я бажав би сам бути
відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені тілом»(Рм 9, 3).
 48

Висновок

На сьогодні маємо достатньо літератури як релігійної так і світської,

щоб поглибити свої духовні знання. Але основним джерелом духовності
завжди залишається Біблія. Під час сучасного вивчення Біблії дослідження
тексту стали переважати над простим тлумаченням змісту Святого Письма.
Виявилося, що біблійна література – це продукт взаємодії між її авторами і
читачами, як і всяка інша література. Найпростіший доступ до такої взаємодії
дає жанр послань, де є вказаний точний відправник та адресат. Стало
зрозумілим, що Євангеліє було написане для задоволення потреб певних груп
людей, а саме – общин, на які хотіли вплинути автори Євангелія. Такими є і
послання апостолів.

Послання Апостола Павла зіграли важливу роль у розвитку

християнства. Апостол Павло стояв не тільки у витоках створення церкви, як
особливого інституту, а й церковної риторики, або гомілетики. Він створив
специфічний стиль проповідування, який базується на Євангельских істинах,
та риторичних формулах античної елліністичної риторики та на принципах
Божої любові, взаємоповаги і єдності усіх християн.

У першому розділі ми намагалися довести як ревнісний Савло із Тарсу

поступово переродився у проповідника Павла. У цьому йому допомогло
знання юдейського закону, грецька освіченість і римське громадянство. Ці
три плюси, які отримав апостол із дитинства, поряд із духовним даром,
отриманим від Христа, були йому потрібні як проповіднику Євангелія.
Апостол створював свої послання із великою риторичною майстерністю, і на
цих текстах, без сумніву, може вирости і сформуватись ще не одне
покоління ораторів.

Павлові послання дають відповідь на багато проблем, які виникають

сьогодні. Але найперше, послання стають мостом для об‘єднання усіх
християн .
 49

У посланнях Апостол Павло виступає перед нами як вірний і турботливий

керівник заснованих церков. Він часто говорить гнівно, але також вміє
говорити лагідно. Словом, його послання є зразком цього жанру мистецтва.
При цьому мова у різних главах послання має різні відтінки. Але всю
чарівність дії мовлення відчуває, на думку І.Вейса, тільки той, хто читає його
послання вголос. Так як Апостол Павло свої послання усно диктував їх
переписувачу і призначав їх для читання вголос у тих церквах, руди вони
були написані. (Die Schriften d. N. Т. 2B. S. 3).

Лексика і образні вислови, представлені у посланні, свідчать про те, що

Павло був знайомий із філософськими думками Тарсу і Єрусалиму.
Занурення у греко-римську культуру у великих містах римської імперії
сформувало культурний облік Павла як оратора. Про це також свідчать у
тексті послання образи, схожі до платонівської антропології: «дух, душа і
тіло», які апостол поміщає у контекст біблійної антропології,
переосмислюючи їх у світлі воскресіння і внутрішнього дару Святого
Духа[4,42].

Століттями читачі і тлумачі Павлового Послання до римлян сприймали

його як християнську доктрину. Про Послання Павла написано безліч праць і
статей, але ми обмежились лише невеликою їх кількістю та звернули увагу на
використання риторичних формул висловлювань, щоб краще проповідувати
Євангелії Ісуса Христа. Як ці формули впливали на аудиторію ми побачили у
Посланні до римлян. Ми намагались довести, що текст Послання є чітко
структурований і старанно опрацьований, щоб якнайкраще донести Слово
Боже до незнайомої аудиторії. На даний час нової євангелізації цей приклад є
особливо актуальним. Також наше дослідження маємо намір продовжити,
оскільки у роботі було звернено увагу тільки на окремі зразки риторичної
техніки Апостола Павла.

Кожен, хто задумується християнськими цінностями, не може обминути

Апостола Павла та його Послання до римлян.
 50

Список джерел та літератури

1. Святе письмо Старого і Нового Завіту -- Повний переклад, здійснений

за оригінальними єврейськими. Арамійськими та грецькими
текстами/Ukrainian Bible 63DC Ubited Bible Societies 1990 –55M.
2. Абрамович С. Д., Риторика загальна та судова: Навч.
посіб./С.Д.Абрамович, В.В. Молдован, М.Ю. Чикарькова –К.: Юрінком
Інтер, 2002. – 416с.
3. Мацько Л.І., Мацько О.М., Риторика: Навч. посіб.—К.: Вища шк.,
2003. –311с.
4. Фабрис Р., «Павел. Апостол народов»/ Перекл.с итал. Виктории
Тимофеевой, М.: Паолине, 2008. – 416с.
5. Райт Т., "Что на самом деле сказал апостол Павел"/М.:, Библейско-
богословский інститут св. апостола Андрея, 2010.
6. Хаакер К., Богословиє посланния к Римлянам / Пер.с англ.(Серия
«Современная библиотека»). –М.:Библейско-богословский інститут св..
апостола Андрея, 2006. –256с.
7. Архимандрит Ианнуарий (Ивлиев) Диатриба в посланиях Апостола
Павла )<http://azbyka.ru/ivliev/diatriba_v_poslaniyah_pavla-all.shtml[7].
8. МакАртур Дж. Ф.,Толкование Послания к Римлянам
<http://www.church.kiev.ua/Librery/htm/interpretation/00207.htm [8];

9. Лопухин Александр Павлович проф., Толкование на Послание Святого

Апостола Павла к
Римлянам<http://azbyka.ru/otechnik/Lopuhin/tolkovaja_biblija_63/,[9].
10. Slownik symboliki biblijney редактори L. Ryken, J.C. Wilhoit,
T. Longman III, «Vocacio» Warszawa 2003, ст.Retorychne schematy с.860-
868.
11.Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром’як, Ю.І. Ковалів та
ін. — К.: ВЦ «Академія», 1997. — с. 564.