-

або тернистий шлях Біблії до русько-

українського народу в його рідній мові
Переднє слово
І. Біблійна пектораль стародавньої Руси-України
1. Старокиївське Реймське Євангеліє.
2. Остромирове Євангеліє.
3. Турівське Євангеліє.
4. Архангельське Євангеліє.
5. Мстиславове Євангеліє.
6. Юр’ївське Євангеліє.
7. Галицьке Євангеліє.
8. Добрилове Євангеліє.
ІІ. Під покровом Галицької корони
1. Бучацьке Євангеліє
2. Євсевієве Євангеліє
ІІІ. Русь-Україна в Речі Посполитій
Литовсько-Руське князівство. На дорозі до живої мови, або що
собою являла українська мова XIV-XVI століть і перекладацька справа у
слов’янських народів
1. Луцьке Євангеліє
2. Київський Псалтир
3. Нобельське Четвероєвангеліє
4. Пересопницьке Євангеліє
5. Крехівський Апостол
Польсько-Литовська держава
6. Волинське або Житомирське Євангеліє
7. Євангеліє Василя Тяпинського
8. Апостол Івана Федорова
9. Новий Заповіт Валентина Негалевського.
10. Літківське Євангеліє
11. Острозька Біблія
12. Учительні Євангелія
IV Русь-Україна між двома ярмами: Козацька доба – Гетьманська
держава.
V. Русь-Україна в Московської імперії.
В царських «обіймах»
1. Новий Заповіт Пилипа Морачевського
1
 2. Біблія Пантелеймона Куліша.
Ковток волі
Під більшовицьким чоботом
VI. Перекладацька справа в західних землях Руси-України в Австо-
Угорській імперії та під Польщею.
VII. Боже Великий, Єдиний Русь-Україну храни,
Ще не вмерла України ні слава, ні воля.
1. Біблія Івана Огієнка
2. Біблія Івана Хоменка
VIIІ. Русь-Україна незалежна.
1. Новий Заповіт Деркача-Духонченка
2. Бібіля Патріярха Філарета
3. Біблія Рафаїла Турконяка
4. Біблія Олександра Гижі
Від автора, або як я став українцем
Додаток А
Додаток Б

а початку 90 років минулого століття автору доводилося особисто чути

висловлювання з боку деяких церковних представників протестантів і
православних, що мови стали прокляттям для людей, бо вони свого часу
ослухалися Бога-Творця: людство вирішило збудувати собі ймення, зуживши
свої сили задля власних планів, щоб не розпорошитися по поверхні землі (Буття
11:4). Стосувалося це саме тоді, коли порушувалась тема щодо проповіди й
читання у церкві Біблії українською мовою. Зрозуміло, заради чого це
говорилося: аби тільки не порушували теми української мови в церкві. І тоді
було видно, і зараз неозброєним оком, що денаціоналізація та змосковщення
настільки просякнули українців, що під усілякими лукавими розмовами про
любов і рівність у Христі, що у Ньому «немає ані юдея, ані геленна», нехтували
саме цією любов’ю до народу, серед якого жили, живуть і часткою якого вони є.
Ба, більше, наводився такий убивчий аргумент, що до Бога треба звертатися
тільки або російською, тобто, московською мовою, або старослов’янською, бо
вони більш пасують для спілкування з Господом. Кожен із них захищає ту мову,
яка йому ліпше. Бо вони є сакральні, тобто, священні. Українська для цього
непридатна. Це я почув з уст одного протестантського пастора. Не було б
дивним, коли б він ще заявив, що Бог не знає або погано розуміє українську, як
він сам та йому подібні. А за деяких православних священників Московської
церкви я й поготів мовчу.Однак, читаючи згадані рядки зі Святого Письма, я не
знайшов жодного слова прокляття. Тож, змішання мов було реакцією Господа
на задум людей не виконувати Божу волю. Чи була це Божа кара за непослух
2
Творцеві? Так. Але це не було прокляттям. Господь не мав потреби проклинати
людство різними мовами, бо Адам відразу, по своєму гріху, почув слова Бога:
«Проклята через тебе земля!» Цього прокляття було вже достатньо. Бо якщо
йти услід за логікою цього погляду, то кожен народ говорить проклятими
словами, тобто, кожна людина, коли навіть звертається в молитві до Бога,
нечистоуста. Виникає зачароване коло, з якого вирватися людина не здатна. Але
Біблія зовсім по-іншому дивиться на це. Ми, як християни, пам’ятаємо, що «На
початку було Слово, і Слово в Бога було, і Бог було Слово» (Євангелія від Івана
1:1) «Бо як дощ чи то сніг сходить з неба й туди не вертається, аж поки землі не
напоїть і родючою вчинить її, і насіння дає сівачеві, а хліб їдунові, так буде і
Слово Моє, що виходить із уст Моїх: порожнім до Мене воно не вертається, але
зробить, що Я пожадав, і буде мати поводження в тому, на що Я його посилав!»
(Ісая 55:10-11). А через те, що мови вийшли від Бога, а кожна мова складається
зі слів, а Бог Сам є Словом, і Він знає їх, то не можна говорити, що це прокляття
Боже. Бо немає у Бога нічого нечистого. Тож, послуговуючись виразом – «мови
– це прокляття Боже» такі богослови стають в опозицію до Господа,
звинувачуючи Його в тому, чого не має. Пам’ятаймо слова Творця, сказані
Йову: «Чи ти хочеш порушити право Моє, винуватити Мене, щоб оправданим
бути?» (Йов 40:8).
Інший бік цього, так званого «богословського» аргументу, той, що в житті
народів дужчий етнос в силу певних військово-політичних, економічних і
культурних причин чомусь намагався накинути іншому народові своє, так
зване, «прокляття», намагаючись зденаціоналізувати й винародовити підлеглий
етнос. Але в очах сильного це не було прокляттям, а, навпаки, благословенням,
таким своєрідним культуртрегерством для менш розвиненого народу. Українці,
як прямі нащадки стародавніх русів, чимало зазнали лиха і кривд від тих, хто
так «сильно любив і продовжує так любити» їх і намагався й досі не полишив
цих спроб «довести цю любов до досконалості» через репресії, заборону мови,
лінгвоцид і геноцид, вважаючи, що несуть нам вищу цивілізацію і надбання,
безсоромно присвоївши і загарбавши їх у нас, і, привласнивши, навіть нашу
історію та назву.
Чи може українець говорити не рідною українською мовою? Звісно, що
може. Але він уже перестає бути українцем. Як квітка, що відрізана від свого
кореня, не відразу в’яне, тож і такий українець з часом перестає ним бути. Адже
саме мова, а не що інше ототожнює її носія з тим чи іншим народом, нацією.
Український мовознавець Леонід Булаховській стверджував: "Нації вмирають
не від інфаркту. Спочатку їм відбирають мову" Та в ті часи, коли наш народ був
позбавлений своєї держави, з українцями проробляли різні експерименти,
принижуючи їхню мову, знеславлюючи і замовчуючи їхню історію, знищуючи
їх як людей, особистостей, як народ, як націю лише тому, що вони були
українцями. Але в чому полягає особливість рідної української мови для них?
Насамперед, саме словосполучення «рідна мова» містить в собі відповідь на це
запитання. Адже саме «рід» визначає належність кожного українця й українки
3
до безперервного генетичного національного ланцюга, так званого коду нації:
«родина», «рід», «нарід», «народ». І коли в силу певних причин його порушено –
відбуваються катастрофічні наслідки. Цими певними причинами є, насамперед,
проповідь Божого Слова українцям на мові «братського» народу,
цілеспрямоване знищення національної держави українців та їх самих, штучно
створені умови для зречення своєї національної належності й мови, обмеження
умов для реалізації мовно-національного самовираження, заборона самої мови
та приниження її значущости та статусу. Тож, коли ці чинники мають місце, то
далеко не кожна, навіть національно свідома людина спроможна протистояти
їм. Якщо українець, українка перестають говорити рідною мовою, на них
рветься і зникає мовногенетичний зв’язок з попередніми поколіннями. Їхні
нащадки втрачають дуже багато, навіть тоді, коли формально вважають себе
українцями. Що вони гублять, коли переходять на чужу мову? І що, окрім своєї
мови, втрачає така людина? Найперше, що було сказано вище, рідномовний
зв'язок з попередніми генераціями. По-друге, втрачають мовно-образне
психологічно-емоційне сприйняття й відтворення світу, що містить у собі рідна
мова. «Різні мови — це не різні позначення одного й того самого предмета, а
різні бачення його», — писав фон Гумбольдт. Тому, українське "ліжко" це не
зовсім те ж, що й російська "кровать", "олівець" — не абсолютно те саме, що й
"карандаш", а "дружина" — не зовсім їхня "жена».1 Так само можна
проілюструвати це і з іншими словами лікар – врач, лікарня – больница;
небокрай, крайнебо, виднокрай, видноколо, круговид, обрій, овид, виднокруг,
виднокіл, кругогляд кругозір, небосхил – горизонт та багатьма іншими. Часто ж
слово позначає цілу історичну епоху чи подію даного народу, його питомі
культурні, побутові, звичаєві чи інші ознаки. Дійсно, в мові кожного народу
відображені властиві лише йому особливості культурно-історичної долі,
світобачення, світовідчуття, світосприйняття і — світотворення. 2 По-третє, їх
ніхто і ніколи не визнаватимуть за українців: чиєю мовою ти говориш, того ти і
представляєш. Найгірше, коли українці спілкуються мовоподібною
спотвореною мішаниною – суржиком. Зовнішні так і сприйматимуть і наше
прагнення до власної держави: «Якщо у вас і мови немає струнко організованої
та розвинутої, то і держава у вас якась суржикувата, незрозуміла яка». У певної
частини таких українців виховане почуття зневаги до українського, погорда і
глузування з нього.
Беручи це до уваги, запитую себе, чи існує на сьогодні потреба в тому, щоб
на світ з’явилася якась книга чи брошура, що розповідала б про шлях Святого
Письма в рідній мові для русів-українців? Відповідаю: «Так!» Бо ніяка
денаціоналізація не відбувається успішно, коли суттєво не підірвана або не
знищена духовно-мовна підвалина сприйняття й відтворення світу в свідомості
нації. Коли у народу забрано мову – він не просто сліпий, не просто паралітик-

1
Мова як чинник формування людини і нації // Володимир Гонський для Української
правди
2
Там таки
4
інвалід, він – ніхто, його немає на світовій карті. І поки кожен українець не
повернеться до своєї мови, не почне нею думати, молитися, розуміти, говорити,
писати, читати і сприймати Божий світ через неї, потреба в такій книзі буде
завжди актуальною.
Нині, наче написано чимало статей і книг про переклади Біблії на
українську мову. Але чи читають самі українці ці наукові статті і твори? Якщо
для певної частини українського суспільства і відомі такі імена як Пантелеймон
Куліш, Іван Огієнко, чи Іван Хоменко, то що вони скажуть, наприклад,
українському бізнесмену, або школяреві чи домогосподарці, яка зранку й до
вечора порається біля кухонної плити і доглядає дітей? Що взагалі знають
нащадки стародавніх русів – сучасні українці – про Реймське Євангеліє, і хто
така Анна Ярославна, і як пов’язані вони між собою? Ці питання швидше
риторичні. Так, двадцять п’ять років незалежності Української держави дали
блискучий результат, коли над нашою країною насунулась небезпека її втрати.
Саме молода парость стала на захист України. Відродження української армії,
волонтерський рух, народна підтримка після Майдану показали, що в нашого
народу є сила до власного державництва. Та проте цього замало, щоб вистояти і
перемогти. Крім соціально-політичної влади і мілітарної сили українцям як
ніколи потрібна духовна сила з гори. А це може дати тільки Всевишній, саме
Небо. Для цього у цей світ і прийшов Божий Син, живий Бог, щоб дати волю
всім, хто її волітиме взяти з Його рук по вірі. Спадкоємцям стародавніх русів
потрібні і саме Боже Слово в його рідній мові й історія про нього, часом
драматична, а часом і трагічна. Хай це буде гірка правда, але правда. Як Святе
Письмо йшло до русько-українського народу в його рідній мові, я і присвячую
цей невеличкий твір. Подаючи історію перекладу Біблії на русько-українську
мову, лише згадуючи роки їх появи на світ, тільки зазначаючи їх авторів та
сяку-таку біографію без опису історичних умов, як все це відбувалося – це
імітація викладу та самої історії, затемнення суті проблем і тих труднощів, із
якими зіткнулося Боже Слово в житті русько-української мови і народу. Через
це пропонований нарис подано з більш докладним описом історичних реалій і в
якому я намагаюся розповісти про дійсний стан, що був у минулому. Особливо
роблю наголос на борні русько-української мови за своє виживання й затятій
боротьбі імперсько-шовіністичної машини в особі Московської держави та її
ідеології та інших недружніх до неї ставлень з боку деяких сусідніх народів. В
ньому я дотримуюся державницького спрямування у висвітленні історії
перекладів Святого Письма на русько-українську мову, висвітлюючи історичні
часи, в яких вони творилися. В пропонованому нарисі я не подаю вичерпного
курсіз історії Руси-України, але в залежности від історично важливих моментів,
які сприяли або уповільнювали процес перекладу Біблії на українську мову, їх
висвітлено більш докладно з певними історичними викладками науковців,
письменників, простих людей. Крім цього в нарисі подано життєписи особливо
важливих осіб, які внесли вагомий внесок в наближення до русів-українців
Святого Письма в їхній рідній мові. Даний твір – лише спроба подати події
5
нашої минувшини та сучасности. В ньому також дана деяка оцінка міжнародних
взаємин, що може викликати певне несприйняття та критику в деяких читачів і
заперечення.

-
країнська рукописна книга, коріння якої перебуває в глибині віків,
завжди посідала й посідатиме чільне місце в становленні та розвитку мови
стародавніх і сучасних русів-українців. Фактично, вона за своїм хронологічним
родоводом стала не тільки попередницею, предтечею, а своєрідною матір’ю
друкованої паперової книги, що передала своїй доньці набуті знання і навички,
які остання зберегла і вдосконалила. В цьому її найбільша вага і значення.
Особливо, це стосується української писемної книги і мови, що разом зазнавали
всіляких переслідувань і утисків. Саме в русько-українських манускриптах
зберігається чималий шар духовної культури українців, які дали яскраві зразки
народної мови, і поштовх до розвитку красного письменства і художньої
творчости.
Становлення першої української держави відбулося в часі, коли вже давно
відійшла в минуле західна Римська імперія, а східна Римська імперія під назвою
Візантія перебувала в апогеї свого розвитку. Називалася наша батьківщина на
той час Руссю3, а з плином часу дістане свою другу назву Україна,4 зберігаючи за

3
«Східні джерела не ототожнювали Русь із скандинавами. Не ототожнювали й візантійські.
Патріярх Фотій, з приводу нападу Руси на Царгород у 860 році, називав їх росами або скитами,
а не варягами, яких греки знали добре. Ці уявлення сучасників, що мали відомості про Русь,
знаходять підтвердження в топоніміці України. Назви притоки Дніпра — Рось, притоки Роси —
Росава, Осколу — Рось, на Волині річка Роска, у гирлі Дону місто Росія. Тож назви «Русь»,
«Рос» вживали виключно для позначення України.За пізніших часів термін «Русь» стосували
переважно до Київського князівства, і він деякою мірою був синонімом Київщини. У ХІ-ХІІІ ст.
літописи строго відокремлювали Русь — Київське князівство — від інших князівств. «Поїхати
на Русь» означало поїхати на Київщину. Під 1149 роком Новгородський літопис записав: «йде
архиепископ Новгородский Нифонт в Русь», себто в Київ. Року 1165 Новгородський літопис
(третій), зазначає ще точніше: «ходи игумен Юрьевский (новгородського манастиря)... в Русь, в
Киев град». Таке було розуміння слова Русь і в Суздальщині. Року 1180 Суздальський літопис
нотував: «йде князь Святослав ... с половцы поганими, с черниговцы из Руси на Суздаль
ратью». Року 1155 пише Іпатіївський літопис: «Юрий Володимирович... йде из Суздаля в Русь и
приде Києву». Ще характеристичніший вираз того ж літопису стосовно столиці Суздальської
землі — Володимира: до Володимира приходили купці «из Царгорода, и от иник стран, из
Русской земли и аче Латинин». Руська земля поставлена між Царгородом і латинським заходом.
Термін «Русь» не поширився на північні землі навіть тоді, коли Київська держава охопила їх.
Навпаки, цей термін дуже довгий час вживався на Західній Україні, у топоніміці Прикарпаття
та Закарпаття. (Полонська-Василенко Наталія Історія України у 2-х томах, том 1. До середини
XVII століття. К.: Либідь, 1992. – с.81) Ця назва трималася за нашим краєм понад 1000 років,
сливе до XX століття, особливо на західних землях, де ще тривалий час вживали етнічно-
6
територіальні поняття Русь, русин, руська мова на позначення другого історичного ймення
Україна, українець, українська мова. Ця назва аж ніяк не стосується політичного позначення
сучасної території московської держави Росія – Російська Федерація. Московія не виправдала
тої чести, якої вона захотіла. Привласнивши собі чуже ім’я Русь, якою вона ніколи не була, а
лише входила до неї на правах руської провінції, вона його, по-перше, дискредитувала. Та й для
кожного простого чи значного москвина називати себе русскім, тобто, належним комусь і бути
культурно залежним від когось, а в нашому контексті – Русі-Україні, є принизливим. Звісно, що
московитяни категорично запротестують. Але такий протест не має під собою жодних
істричних і правових підстав. Для підданого Москви треба пишатися, що він москвин,
московитянин, московець. Вся їхня історія оберталася довкола Москви: Москву заснували,
Москву годували і нею були годовані, за Москву вмирали, Московським царством і державою
називалися. Навіть у радянській час куди не поткнись – скрізь у фільмах, у книгах, у віршах
кого славлять? Звісно, Москву. Згадайте назву фільму – «Я шагаю по Москве».Згадайте
кожного поета московського, хто б не присвятив свого вірша Москві – від Пушкіна й
Лермонтова до Твардовського.
Москва, Москва!.. люблю тебя как сын,
Как русский, – сильно, пламенно и нежно!
Люблю священный блеск твоих седин
И этот Кремль зубчатый, безмятежный.
Напрасно думал чуждый властелин
С тобой, столетним русским великаном,
Померяться главою и – обманом
Тебя низвергнуть. Тщетно поражал
Тебя пришлец: ты вздрогнул – он упал!
Вселенная замолкла… Величавый,
Один ты жив, наследник нашей славы.
Ты жив!.. Ты жив, и каждый камень твой –
Заветное преданье поколений…
Михаил Лермонтов

…Это имя столицы,

Как завет, повторим.
Расступились границы,
Рубежи перед ним…

Стой, красуйся в зарницах

И огнях торжества,
Мать родная, столица,
Крепость мира — Москва!
Александр Твардовский
Не стане місця і часу, щоб навести всі ці вірші і назви. Є, звісно, вірші у москвинів й іншим
своїм містам присвячені, але Москва – це перше місто для них.Тож чому свого рідного
зреклися, а чуже нап’ялили. А по-третє, воно і з мовного боку неправильне – навіщо треба
вживати подвоєне «с», коли логічно говорити «русьскій». Це було б природньо згідно з усіма
правилами: і з боку історичного, і з боку мовного.Тому, щоб розрізнити два народи, і не
плутати грішне з праведним, я уживаю питомі для угро-фіно-татарського народу етноніми й
прикметникові назви – москвин, московити, московитяни, московці, московський народ,
московська мова, Московія, Московська держава, царство, імперія, крім цитат, де вживають
трансформовану грецьку назву Росія на позначення Русь - Ῥωσία. Але будемо послідовними.
Якщо українці є нащадками стародавньої Київської держави, назва якої була Русь, а пізніше її
7
собою до ХХ століття своє перше ім’я. Перші великі руські князі Олег, Ігор та
Святослав провадили завойовницьку політику, особливо проти хозар та
Візантійської імперії. Тому Київська держава швидко набула широкого
розголосу серед європейських країн – з огляду на це обходилися з нею більш
дипломатично. Відігравало тут свою роль і те, що на початку свого становлення
Русь-Україна не була християнською державою, тому до всіх намагань руських
князів заприязнитися з європейськими монархами, останні ставилися
стримано. І тільки після запровадження християнства в Русі 988 року українська
середньовічна держава по праву посіла чільне місце серед країн Європи. З нею
почали не тільки рахуватися, але й встановлювати дружні стосунки на рівні
династичних королівських шлюбів. Найвеличніші князі стародавньої Руси-
України такі як Володимир Великий, Ярослав Мудрий та інші, мали за дружин
доньок європейських і візантійських монархів, і своїх дітей одружували й
видавали заміж також за дітей царських осіб. Так, донька великокиївського
князя Ярослава Мудрого Анна Ярославна стала дружиною французького
монарха Генріха I Капета. А сам Ярослав мав дружину Інгігерду, другу дочку
шведського короля Олафа. За другим шлюбом мав дочку візантійського
імператора Анну. Під покровом великокнязівського двору знаходили свій
захист і політичні вигнанці з різних європейських династій.5
Разом з політичними успіхами у міждержавних стосунках молода
українська держава почала набирати обертів і в духовно-культурній6 царині.
Давні поганські вірування в різних богів, що побутували серед русів, принаймні
в Києві і довкола нього, не мали вже такої сили, що могла б і надалі
зцементовувати державну єдність Руси-України. Тому стара релігія українців
мала поступитися новій вірі в триєдиного Бога християн7. Своєрідним
христителем України в нашій минувшині став великий київський князь

вкрали й привласнили собі москвини, то тим більше з погляду історичної справедливости і

права ми цілком маємо підставу продовжувати себе називати русами (русичами)-українцями, а
угро-фіно-татар – московським народом. Це дозволяє, хоча б для самих себе, уникати того
словесно-політичного та історично-філологічного баламутства, якого наплодили московсько-
кремлівські історики, філологи та ідеологи, а також їхні підголоски в Русі-Україні. Бо ми не
чуже беремо, а своє повертаємо.
4
Вперше назву «Україна» для нашої землі, як окремої частини Руси, згадує Київський
літопис у 1187 році, коли, оповідаючи про смерть переяславського князь Володимира
Глібовича, під час походу на половців, каже що «за ним же Україна багато потужила». Через це
ми і вживаємо подвійну назву для нашої держави Русь-Україна, як природно успадковані імена
нашим народом. (М.Н.)
5
Дорошенко Дмитро Нарис історії України, Видавництво «Дніпрова хвиля» Мюнхен, 1966,
том 1, стор.48
6
«Що стосується культурного рівня, Київська Русь-Україна стояла не нижче інших молодих
держав на Заході й своїх найближчих слов’янських сусідів. Дослідники, наприклад, початкових
зносин Руси з Польщею таки просто визнають культурну перевагу Руси». (Дорошенко Дмитро
Нарис історії України, Видавництво «Дніпрова хвиля» Мюнхен, 1966, том 1, стор. 78)
7
Крип’якевич Іван Історія України, Львів, Видавництво «світ», сс. 50-51
8
Володимир, який охристився, перебуваючи у поході проти Візантії.
Прийнявши нову релігію, згодом він запровадив її по всій своїй державі.
З охрищенням руського люду в Дніпрі по всіх значних містах Руси-України
починають закладатися школи і бібліотеки, будуватися храми. Із цими
новаціями в релігійному житті, звісно, не могла стояти осторонь і справа
навчання духовним основам і догматам нової віри. До цієї справи мало бути
покликане молоде українське духівництво, яким стало чернецтво, а разом з тим
і переклад Святого Письма на зрозумілу мову русів-українців.
Святе Письмо в окремих своїх книгах прийшло в Русь-Україну раніше, ніж
сама вона прийняла християнство, і українську землю відвідали слов’янські
місіонери-просвітителі, брати Кирило і Мефодій.8 Припадає ця подія на
середину ІХ століття після Різдва Христового, коли 860 року Кирило,
подорожуючи з Візантії до хозар, зупинився в Криму, в місті Херсонесі, і
знайшов Євангелію і Псалтир, написані «руськими письменами», і
християнина, який розмовляв руською мовою. На жаль, минувшина
неймовірно мало зберегла відомостей про цей факт. Однак і цієї згадки
достатньо, щоб зрозуміти турботу Бога за наш народ, «що сидів у темноті,
побачив велике світло, а тим, хто, сидів у країні смертельної тіні, засяяло
світло9»

оба перших перекладів Святого Письма на книжну мову Київської Руси-

України з автохтонними українськими вкрапленнями зафіксована понад
століття раніше за першу згадку про так званий «третій Рим», який ще й не
зачинався, а сама його місцевість перебувала в непролазних хащах, і його
тубільний люд не мав ні писемності, ні книжок, ні уявлень про живого Бога-
Творця, Спасителя людства. Це була благословенна пора, коли перекладні та
церковнослужбові книги не приводили до єдиної московської вимови, «дабы
никакой розни и особого наречия не было». Саме в цей славний час Бог
благословив наш народ одним із перших перекладів , що увійшов в історію не
тільки Руси-України, але без перебільшення й усієї Європи, під назвою
старокиївського Реймського Євангелія. Коли великий князь київський Ярослав
Мудрий віддав свою доньку Анну за французького короля Генріха I Капета, то
разом з тим він подарував своїй улюбленій доньці переклад Євангелія на
тодішню книжну мову, що виготовили перекладачі київської писемної школи .
Сталася ця подія 1049 року. Анна з любов’ю зберігала батьківський дарунок і
протягом всього свого життя ця Євангелія була з нею. А свою нинішню назву ця
високодуховна епохальна пам’ятка отримала згодом, коли двічі через історичні

8
В історію вони ввійшли як перші слов’янські просвітителі, які водночас дали слов’янським
народам і Євангелію спасіння і абетку, переклавши нею Святе Письмо на зрозумілу мову для
багатьох слов’ян.
9
Євангеліє від Матвія 4:16
9
обставини опинялася у французькому місті Реймсі. З часів середньовіччя у
Реймсі перебувала кафедра архиєпископа-герцога Реймса, який був першим
пером Франції. Саме тут відбувався ритуал коронації — миропомазання
французьких королів Франції. А церемоніальною книгою, що служила для
складання присяги монархів, було старокиївське Євангеліє Анни Ярославни.
Тому його у Франції ще називають коронаційним. В Реймсі вона перебуває і
нині.
айдавніша частина Євангелія написана кириличним уставним письмом.
Решта сторінок книги написана глаголицею в XIV ст. Кирилична частина тексту
переписана з якогось старослов'янського ориґіналу, але вже має деякі ознаки
східнослов'янської редакції як у палеографічних, так і у лінгвістичних
особливостях. Певні ознаки свідчать на користь того, що книга виготовлена у
Києві за князювання Ярослава Мудрого. На це вказує належність Євангелія Анні
Ярославні. Для виготовлення подібної невеликої книги навряд чи потрібно було
кудись звертатися і замовляти на стороні. Реймське Євангеліє — найдавніша
книга київської писемної школи.10 «Один з аргументів, який переконливо
засвідчує українське походження цієї унікальної книги, – кольори ініціалів,
заголовних літер і різноманітних заставок, якими завжди славилися київські
рукописні шедеври. І, безумовно, мають рацію ті дослідники, які вважають, що
саме в ці художні деталі творці вкладали своєрідний національний код свого
народу, особливості його світосприйняття й мислення. У художньому
оформленні Реймського Євангелія переважають сині, жовті і малинові кольори –
барви, які були на прапорах Київської держави, а відтак і козацької України».11
Анна Ярославна привезла подаровану батьком книгу до невідомої їй Франції
1049, а за іншими даними — 1050 року. Це давньоукраїнське Євангеліє, як
засвідчують зарубіжні дослідники, було написане таки в Києві спеціально для
Анни, бо її ім’я вказане в самому рукописі. І написане, до речі, з одним «н» —
Ана. Саме так розписувалася згодом Анна Ярославна, ставши королевою
Франції, на всіх важливих документах, що благословлялися нею. До слова, її
чоловік, Генріх, був неписьменним і замість підпису ставив хрестик. Створена
кирилицею, книга довго нагадувала доньці Ярослава Мудрого про її далеку
Батьківщину на берегах Дніпра. Вона й присягалася на цій книзі, ставши
незабаром королевою Франції – улюбленою королевою невідомих досі їй
французів. І, хто зна, може це з її доброї легкої руки, покладеної в урочистий
момент коронації на сторінки батькової книги, наступні королі Франції
започаткували цю традицію – присягу на вірність своєму народові, засвідчену на
привезеному з Києва Євангелії. Принаймні, цей ритуал зафіксований у
королівських хроніках від Франсуа І в 1512 до Людовіка XVI в 1774 роках.12

10
С. О. Висоцький Історія української культури. Київ, 2001.Том 1. Розділ 9. Київська Русь.
11
Микола Тимошик Історія видавничої справи. «Науково-видавничий центр – наша наука і
культура». Київ, 2007 р., сс. 88-90
12
Микола Тимошик Історія видавничої справи. «Науково-видавничий центр – наша наука і
культура». Київ, 2007 р
10
 а крім Реймського Євангелія Русь-Україна на той час вже мала й багато
інших перекладених і написаних книг, що за своїм і духовно-культурним
змістом і високохудожнім мистецьким оздобленням не поступалися
візантійським, а в багатьох моментах перевищували їх. Як відомо в Києві, за
часів князювання Ярослава Мудрого, вже існувала перша українська книгозбір-
ня, що розміщувалася в Софійському соборі. Саме тут працювали перші руські
книжники і перекладачі, що дали на просвіту нашому народові близько 950 ста-
ровинних рукописів. Доля більшості з них невідома. Але все ж таки дещо з тієї
епохи дійшло і до наших днів. Такою значущою і найдавніше датованою
пам’яткою українського письменства13, що збереглася до нашого часу, є
Остромирове Євангеліє.

13
Всесвітньовідомий науковець-лінгвіст, перекладач Біблії на українську мову Іван Огієнко
з цього приводу у своїй книзі «Українська культура» зазначив: «Остромирову Євангелію 1056
— 1057 р. у нас звикли вважати за пам’ятку новгородську, — це роблять з за того запису, що
зберігся на ній. Проте проф. II. Волков, проаналізувавши цю Євангелію, прийшов до іншої
думки. Він пише, що в мові Остромирової Євангелії нема новгородських прикмет. Правда, в
одній приписці тут знаходимо „се коньчь", і це раніше вважали фактом новгородського
походження пам’ятки (в новгородській мові часто подибуємо міну ц і ч). Але приписка ця
пізнішої доби, та на пергамені видно, що перше підшкребли, і вже потім її написали. На кінці
Євангелії, в післямові диякон Григорій, що писав цю пам’ятку, згадує Київського князя
Ізяслава; дочка Ізяславова, певне, була дружиною Остромирові; все це доводить, що Григорій
був з Київа і був близьким князю Ізяславові. У всякому разі, каже Н. Волков, те, що мова
Григорія не мав новгородських прикмет, свідчить про його не новгородське походження.
Можливо, що диякон Григорій був в числі того духовенства, що приїхало з Київа до Новгороду.
Сама форма письма, форма устава Остромирової Євангелії ясно свідчить про його Київське
походження, а не новгородське,бо тільки в Київі могли написати таку пишну книжку, як ця
Євангелія. Література в Новгороді зачалася пізніше і тому до Новгорода часто везли книжки з
Києва. Такі думки проф. Н. Волкова про Остромирову Євангелію» Огієнко Іван Українська
культура. Коротка історія культурного життя українського народа. Репринтне відтворення
видання 1918 року Київ, «Абрис», 1991, сс.27-28
11
 кожної книги, як і в людини, є своя життєва історія. Це стосується без
винятку всіх книг – чи всесвітньовідомих, чи малих і незначущих, але важливих
для самих письменників. Тож і в Остромирового Євангелія вона також є. У
стародавньому Києві на ту пору розміщувалася великокняжа майстерня
рукописних книжок, або як їх ще називали скрип торіями, де талановиті
переписувачі й перекладачі книг, які були монахами, працювали над своїми
творами. До одного з них, диякона Григорія, звернувся новгородський
посадник Остромир, родич київського князя Ізяслава, сина Ярослава Мудрого.
Він попросив для власних духовних потреб переписати Євангеліє. Прохання
диякон Григорій задовольнив, про що він на останній сторінці рукопису зробив
приписку: „ Азъ Григорий диякон написахъ Евангелие се”, а також указав, що
почав його 21 жовтня 1056 року і закінчив 12 травня 1057 року. Те, що рукопис
доволі ошатний і високоякісний за своїм виконанням, говорить про те, що
працювали над ним доволі старанно. За підрахунками дослідників на такий
пергаментний шедевр потрібно було використати шкури 175 телят14. Воно, на
думку багатьох дослідників Біблії і української минувшини, входить до
почесної низки книг київського походження давньоруської доби, таких як
«Збірник Святослава», «Архангельське Євангеліє» та інших, в яких містяться
характерні мовні риси живої української мови. Особливо це стосується лексики
і морфології, як, наприклад: «багатьє, багно, гай, глечик, гребля, жадати,
жито, зоря, кожух, криниця, лазня, оболонь, полонина, тулитися, ховатися,
яр та чимало інших»15. За підрахунками науковців в Остромировому Євангелії
82 рази автор перекладу вживає оригінальну форму давального відмінку імен-
ників чоловічого роду однини з суфіксами -ови, -єви, невластиву для
старослов’янської мови: синови, Авраамови, Господєви. Перекладач українізує
ім’я Єлена на Олену16.
одальша доля цього рукопису, на відміну від багатьох його ровесників,
склалася, можна сказати, щасливо. Як доносить нам історія, перший її замовник
власник Остромир, а звідси й назва Євангелія – Остромирове – наклав головою
у військовому поході. По його смерті, як припускають дослідники, книгу
передали до новгородського Софійського собору, в якому шедевр знайшов
тимчасовий прихисток на кілька століть. Якимось дивом Остромирове
Євангеліє потрапило до палацової Кремлівської церкви у Москві. Бо згадують
його в одному з описів. За наказом московського імператора Петра І 1720 року
українську книгу відправляють до новоутвореної молодої столиці Московської

14
Музичук Надія Остромирове Євангеліє. «Громада» Часопис Товариства Української
Культури в Угорщині №5, вересень-жовтень 2006 року.
15
Півторак Г.П. Походження українців росіян, білорусів та їхніх мов: Міфи і правда про
трьох братів слов'янських зі «спільної колиски». – К.: Академія, 2001 р. стор. 99.
16
Яким Запаско Спогади про давні українські кодекси. // «Дзеркало тижня Україна» № 17,
10 травня 2002 р.
17
Музичук Надія Остромирове Євангеліє. «Громада» Часопис Товариства Української
Культури в Угорщині №5, вересень-жовтень 2006 року.
12
держави – Санкт-Петербургу. Та після смерті царя сліди твору знову губляться.
Знайшли її лише через 85 років у гардеробі московської цариці Катерини II.
Поневіряння київської пам’ятки припинилися, коли московський імператор
Олександр І наказав зберігати її в Імператорській бібліотеці. Можливо, за Бо-
жим провидінням, це вберегло її від пожежі у Москві під час французько-мос-
ковської війни 1812 року. Проте, ще одне випробування випало на долю цієї
книги. 1932 року до приміщенні, де провадили ремонтні роботи, вдерлися
грабіжники, розбили вітрину, здерли і вкрали срібний оклад Євангелія, а сам
безцінний рукопис закинули за шафу. Його реставрували, але вирішили більше
не палітурити. Остромирове Євангеліє, зшите в зошити, зберігається в
спеціальному футлярі зі старого дуба в Державній публічній бібліотеці ім.
Салтикова-Щедріна в Санкт-Петербурзі17

Фрагмент Остромирового Євангелія

стромирове Євангеліє далеко не єдина книга в стародавній Русі-Україні на
зрозумілій для тодішніх українців мові. Традицію заснувань бібліотек і
рукописних майстерень по всіх значних українських містах старокиївської
держави підхоплюють і інші князі. Візантійська богослужба в Русі-Україні не
могла цілком задовольнити мовні запити руського люду. Хоч церковнослов’ян-
ська мова і була значно ближче для розуміння українців, але говорили вони і
думали не мовою богослужіння. Духівництво, яке до упадку старокиївської дер-
жави було з Греції, не переймалося мовним пристосуванням Святого Письма і
церковної служби до потреб корінного народу. Тому ця справа стала планидою
одинаків, які при переписуванні старослов’янських текстів, вносили до них
українські слова. В такий спосіб вони наближували мову текстів Святого Пись-
ма до народу і робили його зрозумілішою для українців. Певна річ, що ці зміни
не були такими великими за обсягом. Але й ті тексти Євангелій, що дійшли до
нас, засвідчують ці спроби18. Звісно, що в силу історичних обставин збереглася
тільки дещиця тої величезної спадщини княжої Руси. В поданому списку

18
Протоієрей Ігор Швець, Пересопницьке Євангеліє – перлина української духовності.
Пересопницьке Євангеліє в історії Української Православної Церкви і українського народу (до
450-річчя духовно-національної святині). Збірник матеріалів міжнародної науково-практичної
конференції присвяченої 450річчю Пересопницької Євангелії. м. Луцьк 2011 року Божого, сс.6-
7
13
наведені тільки ті Євангелія, що дійшли до нас і які доступні для дослідників.
Далеко не про всі дійшли відомості про їхніх авторів і подальшу їхню долю.
Крім цього, на жаль, вони, в силу об’єктивних історичних причин не були
достатньо опрацьовані мовознавцями й істориками. Тому здебільшого
допитливий читач має можливість отримати доволі небагато інформації про
них: назву, приблизний рік написання, місце створення пам’ятки, ім’я автора,
якщо є, нинішнє місце зберігання рукопису. В одних історія трохи більша, в
інших – трохи менша, а в третіх – і того немає, хіба що тільки окремі уривчасті
дані. Тож, спраглий знань читач може поки що ознайомитися з цими стислими
оповідями про невмирущі твори.

ід Турівського Євангелія до нашого часу дійшло тільки 10 аркушів з

різних місць книги євангельських читань на цілий рік, написаних уставом цер-
ковнослов'янською мовою на пергаменті. На початку XVI ст. Євангеліє
належало церкві Переображення в Турові над Прип’яттю. Звідси його і назва.
Містить дві вкладні грамоти князя Костянтина Острозького (1508 і 1513 років)
з земельними наданнями для священства. Досліджував Турівське Євангеліє
український і російський філолог Іван Срезневський Зберігається в бібліотеці
АН Литви (м. Вільнюс)19.

рхангельське Євангеліє переписане кількома писарями на півдні

Київської Руси, можливо, десь на галицькій території. Історія його написання та
доля до 1876 року була невідома. Тільки з цього моменту стає яснішою картина
його подальшого руху до Російської державної бібліотеки, де вона зберігається
й досі. За певними відомостями її до Москви привіз якийсь архангельський
селянин, чому і було назване це Євангеліє Архангельським. Як воно потрапило
на північ – історія мовчить. Тільки ясно, що з рук селянина воно потрапило до

19
Енциклопедія Українознавства : Словникова частина : в 11 т. / Наукове Товариство ім.
Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк ; Львів : Молоде
життя, 1954–2003. Том. 9, стор. 32-85
14
комісіонера Румянцевського музею Сергія Большакова. Бувши купцем, він
вирішив виторгувати на цій пам’ятці чималу суму грошей, запропонувавши
музею її купити. Музейні дослідники встановили час написання пам’ятки. На
їхню думку, це був 1192 рік. На прохання настоятеля Данилового монастиря
палеографа Амфілохія (Сергієвського-Казанцева) Большаков забрав рукопис у
музейників і віддав його для дослідів Амфілохію. Той протягом 11 днів вивчав
пам’ятку і склав «Опис Євангелія 1092 року». Дослідник встановив, що запис
переписувача твору вказує на 1092 рік. Тобто, рукопис Євангелія давніше на сто
років за його попереднє датування. Крім того Амфілохій звіряв його з Остроми-
ровим Євангелієм і прийшов до висновку, що Архангельське за своїми тексто-
логічними особливостями важливіше за Остромирове. Після такої фахової
експертизи купець Большаков запропонував Імператорській публічні бібліотеці
у Санкт-Петербурзі викупити його за 1000 рублів. Та до цієї староукраїнської
пам’ятки дослідник в Імператорській бібліотеці поставився не зовсім уважно:
він відмовив купцеві і зменшив ціну за рукопис удвічі. Та цінність твору поба-
чили в тому ж Румянцевському музеї в Москві, де перше вона й опинилась.
Большаков продав її за 700 рублів. 1877 року Архангельське Євангеліє звернуло
на себе увагу багатьох дослідників Європи. Йому було присвячено чимало
дослідницьких творів.
1912 року до 50-річчя Румянцевського музею випустили факсимільне
видання Архангельського Євангелія накладом 100 примірників. Наприкінці ХХ
століття Російська державна бібліотека за підтримки Російського гуманітарного
фонду випустила наукове видання тексту рукопису. Текст супроводжують
підрядкові зауваги щодо мови та письма Архангельського Євангелія.
Щодо його належності до старокиївської школи переписувачів, то в цьому
немає сумнівів. Про це говорить сама мова рукопису20.

20
Див.: Вільна Енциклопедія «Вікіпедія» російською мовою: «Архангельское Евангелие»:
«Отмечают, что первый писец довольно вольно обращался с текстом переписываемого им
Евангелия (вводил в него восточноболгаризмы и русизмы, (тобто, українізми – М.Назаренко), а
второй, напротив, весьма точно копировал бывший у него оригинал рукописи[14]. При этом в
целом язык Архангельского Евангелия академик А. И. Соболевский относит к древнекиевскому
говору, который в правописании не имеет ни новгородских, ни галицко-волынских
особенностей.»

15
 Фрагмент Архангельського Євангелія. Запис писця про завершення написання книги

ристиянство доволі твердо стало на ноги в стародавній Україні і, безу-

мовно, відігравало вирішальну роль в духовному житті руської знаті. Освіта в
старокиївській державі посіла чільне місце. Це давало можливість багатьом
заможним верствам реалізовувати себе, особливо князям. Замовляти й мати
книги Святого Письма в Русі-Україні серед князів стало добрим звичаєм. Чи
їхав князь або його син до чужої країни, чи на князювання в інші землі Руси, він
брав із собою або замовляв книгу Святого Письма. Здебільшого, це були Єван-
гелія. Одне з них, що засвідчує його замовний характер, є Мстиславове Єванге-
ліє. Списав його для старшого сина Володимира Мономаха князя Мстислава
Великого писар попович Олекса Лазоревич, вірогідно, син Лазоря, ігумена
Видубицького монастиря, священика церкви Бориса і Гліба у Вишгороді, а піз-
ніше, з 1105—1117 рр., — єпископа міста Переяслав . Київське походження
Євангелія та Олекси підтверджує, на думку дослідників, фонетична система
писаря, що ближча до сучасної системи української мови21 . Допомагав йому у
цій справі Жаден, який окремі частини книги писав золотом. Але побувало
Мстиславове Євангеліє не в одній тільки Русі-Україні, але й за кордоном, у сто-
лиці Візантії, у Царграді (Констянтинополі), куди його возив для оздоблення
княжий тіун Наслав. Є в рукопису також приписка цього ж Наслава, який заз-
начає, що остаточно Євангелія була завершена в Києві. Про його українськість
засвідчує не тільки місце його написання, але й сама мова. На думку дослідників,
фонетична система писаря ближча до сучасної системи української мови22. За

21
Жуковская Л.П. Апракос Мстислава Великого. – Москва, 1989, с.21
22
У мові спостерігається складне переплетіння південно- та східнослов'янських рис,
специфічно новгородські ознаки відсутні. Редакція апракосу — з найбільш поширених на Русі.
Написаний уставом золотом та чорним письмом. Оклад коштовний, 1551: на срібну золочену
дошку накладено скань, вставлені 16 емалевих іконок кінця 11 — 12 та 16 ст., 16
16
наказом Івана IV Лютого 1551 року у Новгороді Євангеліє було відновлено, і для
нього було виготовлено новий дорогоцінний оклад. Нині Мстиславове
Євангеліє зберігається в Московському державному історичному музеї.

Про апракосне «Юріївське Євангеліє» відомо дуже мало. Писав його Федір
«угринец», себто угорець, між 1119-1128 роками для новгородського
Юріївського монастиря. Саме звідси і його назва «Юр’ївське Євангеліє». Про це
можна дізнатися з невеличкої, але змістовної приписки писаря книги на звороті
231 аркушу, в якій згадано, зокрема, ігумена Юр’ївського монастиря Кирияка та
економа Саву. Кирияк заснував монастир у 1119 р., у 1128 р. він помер (звідси і
датування рукопису). Художнє оформлення книги хоч і виконане з великим
смаком та вмінням, але просто, за допомогою лише кармінової фарби.
ам’ятка прикрашена титульним аркушем із зображенням триверхого
храму. Заставки та ініціали Юр’ївського Євангелія відрізняються від заставок та
ініціалів інших книг насамперед своєю особливо вираженою графічністю. їх
виконано лише червоними контурами. Дослідники твердять, що графічна мане-
ра цих мініатюр близька до прийомів гравірування на сріблі. У Юр’ївському
Євангелії налічується 65 виконаних кіновар’ю ініціалів, стилістична однорід-
ність яких свідчить, що їх написала рука одного й того ж самого майстра. Сюже-
ти малюнків на ініціалах відзначаються великою різноманітністю і винахідли-
вістю. Малюнки мають безпосередній зв'язок з давньоруським фольклором. Тут
зустрічаються тварини, птахи, кумедні фігурки людей, а також плетінка. Напев-
но, що Федір розпочав переписувати Євангелії за часів князювання Володимира
Мономаха, а скінчив остаточно за князювання його сина Мстислава. Що воно
було написано саме в Києві, а не де інше, дають підстави вважати сама витонче-
ність письма й оздоблення пам’ятки, що дуже властиве витворам київської

напівдорогоцінних каменів та 6 великих перлин. Спершу в окладі, вірогідно, було вміщено 12

емалей із зображенням апостолів (Вілкул Т.Л. Мстиславове Евангеліє [Електронний ресурс] //
Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України.
Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2010. - 728 с.: іл.)
17
писемної школи23 . Зберігається в Російському державному історичному музеї
(м. Москва).

ромінь світла на нього проливають деякі записи її власників. Хоч ім’я

його автора ми не знаємо, проте, відомо, хто його знайшов. Так, із записів
дізнаємося, що виявив його 1576 року львівський єпископ Гедеон Балабан у
церкві села Крилос (нині це село Крилос Галицького району на Івано-Франків-
щині). По сторічнім проміжку часу, 1679 року його новим власником став
молдавський митрополит Досифей. Подорожуючи до Москви, він узяв із собою
Галицьке Євангеліє, маючи намір повернути його до Крилосу на своє місце.
Перебуваючи в Москві, він дав його чи на реставрацію, чи на переписування
московському ієромонаху Тимофієві, виправникові Друкарського двору. Та
через тривалість роботи з рукописом, духовна святиня так і не повернулася ні
до свого власника, ні додому. По смерті ієромонаха Тимофія 1699 року Галицьке
Євангеліє стало власністю бібліотеки Московського Друкарського двору.
Майже через століття, у 1788, рукопис потрапляє до фондів Синодальної
бібліотеки Московського патріярхату. Як засвідчує відомча книга Синодального
управління, бібліотека в ХІХ–ХХ століттях мала, окрім Збірника Святослава
1073 року та інших стародавніх книг, і Галицьке Євангеліє 1144 року. З
приходом до влади більшовиків (комуністів), Московську Синодальну
бібліотеку у 1918 році ліквідували. Тож усі цінні книги, в тому числі й Галицьке
Євангеліє, 1920 року опинилися у запасниках Московського державного
історичного музею, де перебуває до нашого часу. Через боротьбу з релігією в
радянсько-московській імперії доступ до української пам’ятки, навіть
науковцям, був заборонений. Тому в радянські часи Галицьке Євангеліє майже
не досліджували. Проте, наукові відомості про нього збереглися з дореволюцій-
них часів, які дають всі підстави стверджувати про оригінальність цієї
української пам’ятки. Галицьке Євангеліє з’явилося у місті Галич 1144 року. Ім’я
переписувача нашої пам’ятки невідоме. Та завдяки запису в рукописі,
довідуємося, що він був написаний за 50 днів – з 1 жовтня по 9 листопада 1144.

23
Історія українського мистецтва. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 1, с. 346.
18
Галицьке Євангеліє прикрашають чотири ініціали давньовізантійського стилю
на початку кожної з чотирьох євангельських книг. Незважаючи на церковно-
слов’янську мову, якою воно написане, мова Євангелія має свої особливості.
Євангеліє містить певні слова, притаманні місцевій мові, тобто західноукраїнсь-
кому діялекту. Основа її – слова, характерні для Півдня Руси, або
староукраїнські. Особливості сполучень літер «жч», «шч» і «жд» (наприклад, у
словах «дъждь», «дъжчить», «рожчь», «дошч») притаманні сербохорватській
мові. Також вживається «уо» замість «въ» – «уопрашаю». У Галицькому
Євангелії є властиві лише його мові написання закінчень слів: «лє», «ью», «ли»,
«ию», «или», після «ц» постійно пишеться «а» – «отца», «слєпца. Після «ч» також
пишеться «а» – «чаша», «чашю», «хр» пишеться часто замість «кр» –
«хръестити», «хрьститєль», «хрєщєнь» та інші24.
Воно є найстарішим українським тетраєвангелієм, тобто Богослужбовим
Євангелієм, у якому текст розташовано за чотирма євангелістами, як у
канонічному списку.

творення Добрилового Євангелія припадає на період, коли на великокня-

жому престолі сидів нащадок Володимира Мономаха князь Ростислав25 (1154-
1167). На думку багатьох дослідників це Євангеліє-апракос, в якому вміщено
зачала для щоденних читань на всі дні літургійного року. Переписав його1164
року на замовлення Симеона, пароха церкви Івана Предтечі ймовірно, в Києві,
дяк церкви Святих Апостолів Костянтин (в миру Добрило). На його честь і наз-
вана ця пам’ятка. Переписувач був доволі побожною, відповідальною і совіс-
ною людиною. В приписці на звороті останнього аркуша дяк Костянтин писав:
«...Браття і отці, якщо трапляться десь помилки, то виправте читаючи, а не
кленіте. Яко радіє жених нареченій, так радіє й переписувач, бачачи останній
аркуш». Списана вона в церковнослов’янській мові східно-словянської редакції.

24
Віктор Ідзьо Галицьке Євангеліє. Журнал Верховної Ради України "Віче" №21, листопад,
2012
25
Іван Крипякевич Історія України. Львів. Видавництво «Світ» 1990, с.66.
19
В якій зафіксовано низку визначальних рис української мови, найвизначніша
серед яких – «і» на місці етимологічного «е». Рукопис на 271 аркушах написано
уставом, прикрашено мініатюрами євангелістів, плетінчастими заставками та
ініціалами рослинного й геометричного орнаменту26. Книга зберігається в
Державній російській бібліотеці (м. Москва).
ож із цього, бодай малого, списку видно, що Русь-Україна мала свою
перекладацьку школу і праця наближення Божого Слова до українців та їх до
Нього – не припинялася, незважаючи на жодні політичні обставини.

-
іжусобна боротьба князів за великокняжий київський престол завдали
значної шкоди не тільки політичній єдності Руси-України, але й духовно-куль-
турній спадщині давньоукраїнської держави. У вирі змагів за владу в полум’ї
пожеж і битв гинули не тільки люди, але і культурно-духовні цінності, на яких і
мала б триматися русько-українська держава. Але остаточної згуби вона зазнала
від монголо-татарської навали. Ослаблена міжусобними війнами Русь-Україна
не була вже здатна чинити збройного опору добре вишколеній орді азійських
завойовників. Тяжко переживали князі й народ татарське ярмо, що виявилося у
видачі князям ярликів на князювання та непосильної данини для монгольських
ханів. «Для цього вони викликали князів до Золотої орди і, залежно від довір’я,
яке викликав той чи інший князь у хана, від розміру подарунків, видавали
«ярлик», не рахуючись ані з його правами на престол, ані з бажанням народу.
Таке заміщення князівських столів відкривало широкий простір для доносів,
підкупів, інтриґ і всякого роду злочинів. Звичайно, князь, що дістав стіл
«ласкою» хана, не потребував підтримки людности і не прислухався до голосу
громади. Подорож до орди була часто небезпечною для князя, і кілька їх
загинули — забиті або отруєні. Забитий був князь Чернігівський Михайло, який

26
Мініатюри Добрилового євангелія цікаві також тим, що в них є в зародку всі основні риси,
які стануть типовими для пізніших українських галицьких мініатюр. (Історія українського
мистецтва. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 1, с. 353 – 357.)
20
відмовився поклонитися образам ханів. Це був перший мученик татар. Взагалі
від князів вимагали виконання принизливих обрядів. Князі повинні були не-
гайно з’являтися на виклик хана, виступати з військом на допомогу йому в по-
ходах. Другою формою «іга» була данина, якою обкладено всю людність.
Спочатку данину збирали татарські урядовці-баскаки, а згодом поклали
відповідальність за її сплату на князів. Таким чином перетворено Україну на
провінцію, яка повинна була забезпечувати татар усім потрібним.» 27
Татарський розгром суттєво вплинув на внутрідержавні відносини стародавньої
великої імперії, якою була Русь-Україна. Підвладні їй північно-східні князівства
– Ростово-Суздальське та Муромо-Рязанське, що складалися не зі слов’янських,
а з фіно-угорських племен28 – були першими жертвами монголо-татар і на три-
валий час підпали під них29. Пізніше оформилися у Московську державу,
зазнали істотного впливу від татарщини у всіх царинах життя, зокрема, в полі-
тичному ладі, в соціальних, культурних відносинах. Не обійшло татарське ярмо
навіть й народної вдачі та психіки майбутніх москвинів30, які нині звуть себе
«росіянами» або русскімі, вважаючи Московське царство безпосереднім спадко-
ємцем київського спадку. Але утворення нової української держави на заході
колишньої великокняжої Руси відіграло для історичного майбутнього України
неймовірно позитивну й прогресивну роль. Фактично, її поява позбавила права
на привласнення традицій спадкоємности й безперервности української

27
Полонська-Василенко Наталія Історія України у 2-х томах, том 1. До середини XVII
століття. К.: Либідь, 1992. – сс.186-187
28
«Муромська земля залюднена була фінським племенем муромою. Від цих автохтонів
залишилися могильники з типовими фінськими дармовісами, спіральними зап’ястями,
наручниками тощо… Ростово-Суздальська земля була територією фінських племен: муроми,
мері і весі. У давніх пам’ятках цю територію між Окою і Волгою зветься «Залеською» землею.
Причиною цієї назви були непроглядні ліси, які відокремлювали Залеську землю від півдня.
Ще в XII ст. Володимир Мономах з трудом пробирався крізь ці ліси.» (Полонська-Василенко
Наталія Історія України у 2-х томах, том 1. До середини XVII століття. К.: Либідь, 1992. –
сс.168,175)
29
«Для великоруських земель ця доба тяглася формально аж до 1480 року. Для України вона
була значно коротша й носила відмінний характер: у нас татарське панування полишило без
порівняння менше сліду в обсягу соціяльного й політичного устрою, в обсягу культурно-
побутовому. На Великорусі, завдяки більшій ґеоґрафічній близькости й зручности сполучення
по Волзі татари безпосередньо налягли на князівства, взяли в свої руки справу затвердження
князів, близько втручались в їхні внутрішні стосунки. Населення було обложено поголовною
даниною, яку збирали татарські урядовці. Обхоплена з усіх боків татарськими сітями
Суздальська Русь була відрізана від зносин з іншими сусідами, за виїмком новгородської
республіки, що одна з поміж великоруських земель не була завойоана татарами й продовжувала
стояти в тіснім звязку з Ганзейським оюзом. Лиш дуже помалу, аж з другої половини XIV сто-
ліття почала Великорусь емансипуватися зпід татарської зверхности. Але довге перебування під
цією зверхністю положило свій відпечаток на цілу дальшу історію велико-руського народа й на
саму його національну вдачу, надавши їй риси грубости, жорстокости й деспотизму.» (Нарис
історії України (Текст) / Д.І. Дорошенко; [передм. І.О.Денисюка]. – Львів: Світ, 1991. До
половини XVII століття Дмитро Дорошенко. – 2-ге вид. с.92 )
30
Там таки. С.101.
21
державности з боку нового Ростовсько-Суздальського князівства, що
замахнулося на провідне становище в Українській державі.31 Що це були різні
за своєю вдачею і душевним складом племена, а пізніше, народи, свідчать умови
їхнього життя й сприйняття світу. Так московський історик Володимир
Ключевський «підкреслює, що суздальські князі відрізнялися від українських:
там віча, багаті, могутні міста закликали князя, укладали з ним «ряд». На
Суздальщині князь, починаючи з Андрея, закликав населення і був повним
господарем землі, був «власником свого уділу». Татарське «іго» уточнило ці
взаємовідносини князя та населення; князі перестали почувати себе суверенами
і визнали себе підданими татар, діставши від них повну, необмежену владу над
своїми підданими. «Татарська навала вперше познайомила руські
(великоросійські – Наталія Полонська-Василенко) княжіння з владою, з якою
не можна домовлятися, якій треба безумовно коритися». Так у ХІІ-ХІІІ століттях
на північному сході формувалася нова державна організація, а на заході — нова
міцна українська держава — Галицько-Волинська».32 Тож монголо-татарська
навала підштовхнула до різних шляхів, якими пішли ці два окремих народи –
русько-український та московський, які були від початку різними і були в одній
українській державі тільки тому, що політично, культурно і збройно стародавня
Київська держава стояла набагато вище і завдяки цьому тримала останнього в
одній купі з першим. Але Київ, як політичний центр, по погромі перестав
відігравати свою провідну роль не тільки всередині держави, але й на
міжнародному рівні. Статус його підупадає, і за ним залишається вага лише як
духовно-релігійного осередку, бо тут перебувала кафедра Київського
митрополита33, а також слава культурного центру34. Поволі політичне життя
стародавньої Київської держави перебирає Галицько-Волинське князівство, що
і стало продовжувачем традицій Києва – «матері міст руських». Після
захоплення Києва татарами і виникнення нових центрів книгописання в
Галицько-Волинській Русі, тут утворилась “певна школа письма”, в якій
продовжено київську писемну традицію. 35 Вага Галицько-Волинської держави,
як спадкоємиці великокняжого Києва полягає і в тому, що вона стала другою
українською державою і продовжила його традиції, а також і в тім, що ще

31
Полонська-Василенко Наталія Історія України у 2-х томах, том 1. До середини XVII
століття. К.: Либідь, 1992. – с.183.
32
Полонська-Василенко Наталія Історія України у 2-х томах, том 1. До середини XVII
століття. К.: Либідь, 1992. – с.193
33
У 1299-1300 роках київський митрополит Максим переїхав до Володимира Суздальського
князівства, а потім до Москви, куди він переніс і митрополичу кафедру. (Полонська-Василенко
Наталія Історія України у 2-х томах, том 1. До середини XVII століття. К.: Либідь, 1992. – с.190)
34
(Нарис історії України (Текст) / Д.І. Дорошенко; [передм. І.О.Денисюка]. – Львів: Світ,
1991. До половини XVII століття Дмитро Дорошенко. – 2-ге вид. с.63 )
35
Вікторія Любащенко. Церковні літописи Галицько-Волинської Русі XІІ-XІV століть:
Спроба узагальнення. Княжа доба: історія і культура / [відп. ред. Володимир Александрович];
Національна академія наук України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. – Львів,
2011. – Вип. 4. – 308 с.
22
більше наблизила стародавню Русь-Україну до Європи, а останню до першої.
Також Галицько-Волинська Русь заховала в собі, зберегла і примножила велику
духовно-культурну й національно-мовну спадщину староукраїнської Київської
Руси, що відбилася у численних писемних і культурних пам’ятках, що були
створені на її теренах, але які дійшли до нас, на жаль, не у всій їх кількості.
Звісно, що п’ятисотлітня історія середньовічної Київської держави та понад
столітнє існування Галицько-Волинської Руси не може йти в жодне порівняння.
Але велич першого не применшує значення другого. Обидві стали
дорогоцінними діамантами в цілісній історичній короні державности Руси-
України. Продовжувачами українського державницького й духовно-
культурного наступництва стали галицько-волинські князі. Українська історія
зберегла нам чимало славних імен цих людей. Визначними з них стали Ярослав
Осмомисл36, Роман Мстилавич37, Данило Романович Галицький38, Лев
Данилович39 та інші.
36
Ярослав Осмомисл (р. н. невідомий — помер 1187) — князь галицький (1153—87), син
Володимирка. Прізвисько «Осмомисл» (той, що має вісім смислів) означало мудрий, розумний.
Свої союзницькі відносини з Угорщиною закріпив шлюбом дочки з королем Стефаном III
(1167). (Іван Крип’якевич Історія України. Львів. Вид-во «Світ», с.390).
37
Роман Мстиславич (р. н. невідомий—помер 1205) —галицько-волинський князь (1199—
1205). великий державний діяч і полководець Русі -України. Син волинського князя Мстислава
Ізяславича. По смерті останнього галицького князя з династії Ростиславичів, Володимира, сина
Ярослава Осмомисла, у 1199 р. об’єднав Галичину з Волинню і створив Галицько-Волинську
державу. Приборкував непокірних бояр, провадячи добру політику, зміцнював кордони
князівства. У двох походах (1201 —1202, 1203—1204) його війська розбили половців і
визволили багатьох бранців. Завершенням його успіхів було здобуття Києва та включення його
у сферу своїх впливів. Загинув біля Завихорста в засідці, яку зробили поляки. Сучасний князеві
Романові літописець називає його «самодержцем усієї Руси», оцінюючи його заслуги у справі
з’єднання більшости руських земель.(Іван Крип’якевич Історія України. Львів. Вид-во «Світ»,
с.390).
38
Данило Романович Галицький (1202—1264), князь волинський і галицький, король Русі з
1253 р. Після смерті батька, князя Романа Мстиславича (1205) разом з матір’ю, рятуючись від
боярських заворушень перебував при угорському дворі, потім княжив з братом Васильком у
дрібних волинських князівствах. Зумів у 1238 р. об’єднати Волинь, а згодом, після кількох
невдалих спроб, оволодів Галичем (1238) та Києвом (1239). Проти Данила виступила Угорщина
в союзі з поляками і підтримкою ворожих йому бояр. Однак у 1246 р. під Ярославом Данило
переміг коаліцію і остаточно поширив владу на Галичину. Внаслідок мудрої державної
політики Данило фактично не підкорився владі Золотої Орди. Підтримував контакти з папою
римським Інокентієм IV, погодився на унію і прийняв від папи королівську корону. Засновник
Львова, Холма та інших міст. Активно провадив західну політику, ширив західні культурні
впливи, запроваджував європейське самоуправління у містах. Оцінюючи мудрість князя,
літописець пише, що його можна ставити другим після біблейського Соломона. (Іван
Крип’якевич Історія України. Львів. Вид-во «Світ», с.390).
39
Лев Данилович (бл. 1228—бл. 1301) — галицький князь. Після смерті батька, Данила
Романовича Галицького (1264), успадкував Перемишльське князівство і Львів, а після смерті
брата Шварна Даниловича (бл. 1269) — Галич, Белзьке, Холмське і Дорогичинське князівства.
Підтримував дружні зв’язки з Угорщиною і Чехією. Після смерті краківського князя Болеслава
Соромливого (1279) намагався приєднати до своїх володінь Краків. Однак це йому, не вдалося
зробити, натомість бл. 1292 р. повернув українське Закарпаття, а близько 1292 — Люблінську
23
 о стосується культурного рівня, Київська Русь-Україна стояла значно
вище інших молодих держав на Заході й своїх найближчих слов’янських
сусідів. Дослідники, наприклад, початкових зносин Руси з Польщею таки просто
визнають культурну перевагу Руси40.
ож маючи уявлення про історичний плин на заході українських земель
можемо ознайомитися з історією творення давньоукраїнських рукописів
Святого Письма.

олі рідкісних книг, як і людей, доволі непередбачувані. Хто міг подумати,

що книга, яку досліджували, тримали в руках, згадували в енциклопедіях і
наукових працях, зникне з поля зору, ніби її й не було зовсім, щоб потім знову
явити себе світові. Саме така історія сталася із Бучацьким, або як його ще
називають Городиським Євангелієм. Ця старовинна пам’ятка Галицько-
Волинської Руси знайшла своє друге життя вже у незалежній Україні. Що нам
відомо про нього? Всі, хто його тримав у руках – від філологів-науковців та
мистецтвознавців до простих людей – свідчать, що ця книга дуже цінна.
Переписувачі,– а їх, на думку дослідників, було троє ченців одного з волинських
монастирів41, бо кожна манера письма має свій стиль, – доклали максимум
зусиль, щоб Євангелія служила якомога довше своєму власникові. Ймовірно,
що один із них був художником-декоратором. Він творчо і сумлінно працював
над цим колективним мистецьким витвором, прикрасивши кожне євангельське
читання двохсот десятьма42великими заголовковими ініціалами у старовізан-
тійському і давньоруському стилях. Історія замовчує їхні імена. Можливо, і самі
переписувачі не вважали себе гідними згадувати про себе бодай якимось чином
на берегах рукопису чи на прикінцевих аркушах твору. Можливо, тільки один із
них порушив цю таємницю і скромно згадав про себе на одній із сторінок
рукопису: це «запис дрібним уставом одного з переписувачів (?) “О(т)сель

землю. На честь князя Лева названо місто Львів. (Іван Крип’якевич Історія України. Львів. Вид-
во «Світ», с.390).
40
«Культурні здобутки, витворені верхніми верствами, входили в народні маси і проникали
їх дедалі глибше. Культура України стояла так високо, що сусіди дивилися на неї з заздрістю, і,
наприклад, польські князі за словами польського історика Станіслава Закшевського, тому
виправилися на Київ, щоб дещо із культурних скарбів привезти до своєї вбогої землі.
Культурний капітал, складений у князівських часах, залишився в українському народі на довгі
сторіччя і служив йому за допомогу в добу пізнішої руїни».(Іван Крипякевич Історія України
Видавництво «Світ» при Львівському університеті, 1992, стор.118)
41
Віталій Затильний, прес-служба Бучацької єпархії УГКЦ
42
Електронна бібліотека давньої української літератури. Ізборник. Історія України. Олена
Дзюба, Ганна Павленко. Літопис найважливіших подій культурного життя в Україні (X —
середина XVII ст.). Київ, 1998
24
почаль Иванко”43 Нам невідомо скільки часу і сил доклали ці відважні Божі
трударі, наскільки було їм важко чи легко у праці над Євангелієм – ми про це
вже ніколи не дізнаємося. Але що саме Небо допомогло – в цьому немає
жодного сумніву44.
о нас Бучацьке Євангеліє дійшло не цілком повністю: уціліло тільки 160
аркушів цього воістину безцінного твору, решта в силу невідомих причин – не
збереглась. Написана пам’ятка старослов’янською мовою у києворуській редак-
ції. Незважаючи на серйозний вік та свою винятковість, Бучацьке Євангеліє
досліджували доволі мало. Найбільше, хто багато працював над дослідженням
стародавньої української пам’ятки був Іларіон Свєнціцький, відомий українсь-
кий мовознавець, етнограф, музеєзнавець, доктор філології, який ще у 1911році
підготував фундаментальну наукову працю «Бучацьке Євангеліє. Палеографіч-
ний опис»45. По його смерті дослідження пам’ятки продовжила його дочка, Віра
Свенціцька. Вона дослідила художнє оформлення пам’ятки і прийшла до таких
висновків: «Оскільки риси уставного письма Євангелія зберігають ще
класичний для ХІІ ст. образ, цю пам’ятку можна зарахувати до домонгольського
періоду, тобто до межі ХІІ—ХІІІ століть. Є підстави вважати, що Бучацьке
Євангеліє написане у час князювання Романа Мстиславовича, який об’єднав
Галицьке і Волинське князівства, боровся за об’єднання всіх князівств давньої
Русі, за відродження чільної ролі давнього Києва. Місцем написання рукопису,
можливо, був один із монастирів Волині, не виключено, що це був Богородиць-
кий монастир у селі Городище поблизу Володимира-Волинського. Слід підкрес-
лити, що Бучацьке Євангеліє є цінною пам’яткою писемності Галицько-Волин-
ського князівства домонгольського періоду»46 . Крім родини Свєнціцьких ук-
раїнську пам’ятку досліджували український мовознавець Олександр Колесса та
московський лінгвіст Петро Владіміров. Всі троє науковці визнали за Бучаць-
ким Євангелієм його природній нерозривний зв'язок з Галицько-Волинською
Руссю, особливо щодо наявності в ньому чималого шару виразних південно-
руських слів, тобто, українізмів. Структурно Бучацьке Євангеліє являє собою
повний апракос: в ньому містяться чотири канонічні Євангелія, що
упорядковані за недільними читаннями, починаючи від Пасхального тижня.
укопис на 400 років давніший за славнозвісне Пересопницьке Єванге-
47
ліє. Чому ми так мало знаємо про нього. Ймовірно, що головною причиною

43
Вікторія Любащенко. Церковні рукописи Галицько-Волинської Русі XII-XIV століть:
спроба узагальнення. (Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України)
44
Свідок об’єднання давньої Русі. Ольга Скрипник «Дзеркало тижня. Україна» № 48, 29
грудня 2011-13 січня 2012.
45
Там таки.
46
Там таки.
47
На Пересопницькому Євангелії Президенти України присягають на вірність українському
народові Серед громадськості побутувала навіть думка запропонувати на церемонії присяги
Президентів класти обидва Євангелія, але через те, що пам’ятка доволі ветха і не повністю
збереглася, від неї відмовилися . (Свідок об’єднання давньої Русі. Ольга Скрипник «Дзеркало
тижня. Україна» № 48, 29 грудня 2011-13 січня 2012).
25
були війни, розрухи, руїни, в яких чимало духовних і культурно-мистецьких
цінностей зникли з обрію буття народу, чи опинилися по закордонах у чужих
музейних фондах та запасниках, або й просто були схоронені від небажаних
очей. Можливо, саме цьому нинішні українці і мають можливість бачити
Бучацьке Євангеліє безпосередньо у себе вдома, не питати дозволу в північного
сусіда, щоб ознайомитися з рідними історичними пам’ятками. Зберігався
унікальний рукопис у Хрестовоздвиженському монастирі в місті Бучачі, звідси й
назва. Потім потрапила до запасників Львівського музею, згодом до
Онуфріївського василіянського монастиря у Львові, а після його закриття –
знову до музею. Та між цими територіально – приміщенськими мандрівками
його мали нагоду побачити і дізнатися про нього ширші кола львів’ян. У 1888
році Бучацьке Євангеліє представили на Археологічно-бібліографічній виставці
Ставропігійського інституту у Львові, коли відзначали його ювілей. Проте на
цьому історія Бучацького (Городиського) Євангелія не скінчилася. По деякому
часі за нього ніби забули і не згадували ніде. Та допитливі люди, які чули про
нього, не залишили його поза увагою і почали пошуки. За це діло взялися акти-
вісти «Земляцтва тернополян у Києві». Тривали вони шість років і, на щастя,
завершилися успішно. Пам’ятка на цей час перебувала у Львівському націо-
нальному музеї імені митрополита Андрея Шептицького. Пошуковці гадали, що
вона є копією оригіналу, але були приємно здивовані, коли дізналися, що знай-
шли оригінал. Ентузіасти не спинилися на досягнутому і вирішили перекласти
Бучацьке Євангеліє на сучасну українську мову і перевидати. Перший наклад
перекладу налічував 300 примірників, які вручили відомим людям України 48.
Крім цього українська громадськість потурбувалася про видання фотокопії
рукописної пам’ятки. Сигнальний примірник якраз устигли видати до 750-
річного ювілею міста Бучач, на честь якого і було названо рукопис. І нині
широке коло дослідників різних релігійних і наукових напрямів мають змогу
безпроблемно вивчати і досліджувати його49.

48
Віталій Затильний, прес-служба Бучацької єпархії УГКЦ
49
Свідок об’єднання давньої Русі. Ольга Скрипник «Дзеркало тижня. Україна» № 48, 29
грудня 2011-13 січня 2012.

26
 чені підрахували, що протягом XI—XIII століть на території
стародавньої Руси-України руські літописці написали кілька десятків тисяч
манускриптів. І що вже тоді автори рукописів намагалися перекладати
богословські тексти на зрозумілу простому люду мову. До них належить і
Євсевієве Євангеліє. Його написання припало на час, коли на чолі Галицько-
Волинської держави стояв син князя Данила Галицького Лев Данилович. Про це
є відомості на одному з аркушів рукопису. Тож умови для створення пам’ятки
були доволі сприятливі. Ім’я автора цього стародавнього українського
манускрипту – попович Євсевій, звідси і назва Євангелія. Хто це був за чоловік,
коли народився і коли відійшов у вічність – про це, на жаль, нам нічого
невідомо. Безперечно, що попович Євсевій був служителем при одній із церков,
що носили спільні назви на честь Івана – або учня й апостола Христа, або
відомого проповідника і Константинопольського патріярха Івана Золотоустого
– що існували на той час або у Перемишлі, або у Холмі . Що він був русичем-
українцем не викликає ніякого сумніву в жодного дослідника Євангелія , адже
сам автор свідомо вніс чимало саме українських слів, що властиві для говорів
Галичини як тоді, так і в сучасній Україні. Ймовірно, що попович Євсевій був
родом або з Галича або Холма .
о ж собою являє Євсевієве Євангеліє? Як і більшість таких рукописів,
воно призначалося для євангельських читань від дня П’ятидесятниці до
Великого посту і належить до апракосних Євангелій, тобто скороченого варіанту
Святого Письма . Написане воно на 140 пергаменних аркушах. Манускрипт
містить покажчики читань до різних святкових і недільних богослужінь, а
також уставні покажчики до церковних служб. Незважаючи на матеріал, на
якому написане Євангеліє, воно зберегло в собі риси, які властиві саме
Галицько-Волинській Русі. Особливо це характерно для ініціалів рукопису.
Щодо свого мистецького обрамлення, то Євсевієве Євангеліє значно поступа-
ється своїм художнім виконанням іншим рукописам попередньої та своєї доби.
Можливо, цьому можна знайти пояснення не відсутністю бажання поповича
Євсевія зробити його ошатним, скільки браком досвіду в мистецькій штуці.
Однак і в ньому наявні три заставки і кілька простих орнаментальних смужок.
27
 о записах, що збереглися на берегах книги від тимчасових власників
рукопису, простежуємо історію його мандрів. Сам попович Євсевій власноручно
повідомив про час створення пам’ятки – 1283 рік. А вже по кількох десятках
років з’являється запис нового власника Євангелія – Костянтина Манойла.
Ймовірно, що йому сподобалася книга, чи можливо для її придбання були інші
причини. Одна з них – він був набожною людиною і хотів мати цю книгу. Де
перебував рукопис протягом трьох століть, чи у нащадків Костянтина Манойла,
чи при церкві, чи то у приватній колекції – невідомо. Але запис на одній зі сторі-
нок вказує, що він по трьохсот роках опинився у якогось Стефана-воєводи,
який, напевно, добре володів грецькою, латинською та слов’янською мовами,
якими він 1600 року написав про якусь свою пожертву. Вірогідно, що нею міг
бути саме рукопис Євангелія. Стефан-воєвода вказує, для кого він робить таке
доброчинство: «на та Манна». Не минуло й сорока років, як на сторінках
манускрипту з’являється нова нотатка на румунсько-молдавській мові, що
вказує на котрогось Вондора Гаврила. Мине ще два століття, і наш рукопис
через неясні обставини опиниться у старообрядницькому монастирі «Слатин» .
Тож самі записи породжують більше таємниць, аніж дають відповідей. Треба
віддати належне цим людям, що вони дбайливо ставилися до цієї святині, чому і
сама пам’ятка дійшла до наших днів.
к сталося, що про Євсевієве Євангеліє знову заговорили? Наприкінці
минулого століття у 1991 році українські мовознавці в рамках проекту Інституту
української мови Національної академії наук України « Пам’ятки слов’янської
писемності та культури», до якого згодом долучився Київський Славістичний
Університет, укладали «Словника старослов’янської мови східнослов’янської
редакції XI—XIII століть» і лінгвісти спостерегли, що рукопис поповича Євсевія
містить значну кількість мовних рис, зіставних зі звуковими й морфологічними
ознаками сучасної української мови. Ймовірно, що Євсевій мимоволі додав до
рукопису ці мовні особливості, що неприховано вказують на відмінність україн-
ської мови від інших слов'янських мов. Це дало вагомі підстави українському
вченому-лінгвісту Василеві Німчуку, автору ґрунтовного мовознавчого комен-
таря до твору, заявити: «Аналіз мови Євсевієвого Євангелія переконливо дово-
дить, що на час написання пам’ятки сформувалися всі основні риси, котрі хара-
ктеризують українську мову як окрему лінгвальну систему, виразно відмінну від
інших слов’янських...» Це спонукало українських науковців перевидати старо-
давню пам’ятку в Україні. Через ідеологічні та історичні чинники українські
вченні не мали змоги працювати з мовою оригіналу безпосередньо. Після копіт-
кої праці вітчизняних науковців українська пам’ятка, хоч і не в оригіналі, а
тільки у фотокопії, повернулася на свою рідну землю. Через це у передмові до
видання дослідники зазначили: «Титла наведено там, де їх вдалося прочитати на
фотоплівці. Зумовлена їх відсутність на належних місцях якістю плівки чи про-
пуском переписувача, судити важко у зв’язку з недосяжністю оригіналу тексту,
який зберігається у Москві…» У лютому 2002 року в Києві відбулося
представлення Євсевієвого Євангелія як наукового видання пам’ятки давньо-
28
української мови XIII століття накладом 1000 примірників. Тож нині українська
пам’ятка доступна широкому колу читачів, й особливо, коли науковий і
пізнавальний інтерес поєднується з духовними пошуками людини.
хоча протягом трьох століть і було створено чимало рукописних книжок,
але, на жаль, історія залишила нам доволі не багато з них. Причини, чому вони
не дійшли у своїй дійсній кількості нам уже відомі. Та й ті, що українські
науковці могли б досліджувати, не перебувають в їхньому розпорядженні через
історично-політичні та ідеологічні чинники. Значна частина їх перебуває у
московських бібліотечних архівах і фондах. Як і чому вони опинились там в
такому числі – це розповідь подальших розділів. Але зазначу, що певна їхня
частина, і то невелика, потрапила цілком природнім шляхом без вищезгаданих
причин.

о смерті Юрія II , останнього з роду Романовичів Галицько-Волинська

держава перестала існувати. Тільки-но польський король Казимир ІІІ Великий
почув звістку про смерть Юрія, як відразу зорганізував похід на Галичину і
здобув Львів. Але польська зверхність на західних українських землях запанува-
ла не відразу. На це Польщі довелося витратити майже півстоліття військових і
дипломатичних зусиль, щоб Галицька земля підпала під неї. По приєднанні
Галичини після тривалих війн до польської корони – у 1340 році західні землі
були відірвані від решти Руси-України, що у свою чергу влилася до молодої
литовської держави, яка дістала назву Великого Князівства Литовського або
Литовсько-Руської держави. Серйозний опір польській експансії чинило Велике
Литовське князівство, що було, фактично, спільником українців в їхній бороть-
бі за своє державне існування. Завдячуючи її мілітарній силі та одновладності
великого литовського князя руси-українці вже у XIV столітті звільнилися від
татаро-монгольського ярма, тобто на півтора століття раніше, ніж вдалося це
29
зробити Московському царству. Сталося це 1362 року, коли Великий Литов-
ський князь Ольґерд Гедимінович на чолі литовсько-українсько-білоруського
війська розгромив війська монголо-татарських правителів Поділля, що відбу-
лася на річці Сині Води (тепер — річка Синюха, притока Південного Бугу).
Литовсько-Руська доба в історії Руси-України тривала фактично два століття – з
1362 по 1569 роки. Це дало їй суттєвий поштовх у подальшому в прилученні до
європейського розвитку і набуття більших культурних цінностей. Литовська
держава, її урядовці і панство не втручалися у внутрішній склад життя україн-
ців, не вносили в нього революційних змін . Натомість, бачачи чималі здобутки
русів у царині культури й освіти, визнаючи їхню вищість, самі ставали їхніми
протегувальниками, а почасти, українізувалися і були певною мірою виразника-
ми української відрубности (автономности). Сприяло цьому і спільність релігії –
українці й литовці були православними. По державних установах на всій тери-
торії великого Литовсько-Руського князівства використовували руську мову у
двох редакціях – на просторах безпосередньо українських – українську, на зем-
лях, що були ближче до Литви – білоруську. Проте Велике Литовське князівство
не являло себе цілковитим продовженням великокняжої Руси-України: за сво-
єю сутністю воно було не українською державою. Адже великим князем на чолі
був не українець, а литвин. Та й на інші ключові посади, що були в державі, ли-
товський князь садовив не українців, а своїх одноплемінників. Та в українських
князів були привілеї, які давали їм можливість себе реалізовувати, бо молода
Литовська держава не мала виробленого державного апарату, пише український
історик Дмитро Дорошенко: «Що найбільше вона могла дати князя. Тому зали-
шалася на місці вся прежня управа. Руські бояри ставали на службу литовського
великого князя, а руські дружини й земські полки підсилювали його військо.
Центральна влада на Литві не мала органів управи областями, число яких до
того ж зростало в дуже скорім темпі. Тому, коли на місці виникали якісь трудні
справи, вони звичайно йшли просто до самого «господаря», до великого князя,
однаково, чи це були ціла адміністраційні, чи законодавчі, чи судові. Вища
культура русинів мала непереможний вплив на литовців. Вони переймали від
русинів військову організацію й способи оборони. Будування фортець, їх укріп-
лення, обсаджування залогами, княже господарство й адміністрація; податкова
організація, суд — усе це запозичалось у Руси. На корінних литовських землях
появляються руські назви: «намісник», «городничий», «тивун», «конюший»,
«ключник» і т. д., руська мова стає мовою великокняжого двора й державної
канцелярії. Руська віра — так звалося на Литві спочатку християнство — мала
вже в XIII в. свого гарячого адепта в особі Мендовгового сина Войшелка.
Шлюби литовських князів з руськими князівнами скріпляли сей вплив ще
більше. Сам Ольгерд перед смертю вихристився по православному обряду.
Столиця Вільно в XIV в. була властиво столицею не литовської, а литовсько-

30
руської держави. В складі цієї держави тепер етноґрафічні литовські землі
займали всього одну десяту частину»50.
ож, маючи, можна сказати, сприятливий ґрунт, українська
перекладацька писемна школа могла продовжити свою місію донесення
українцям Слова Божого на рідній або максимально близької для їхнього
розуміння мові. Але якою була і як розвивалася наша мова у XIV-XVI віках.
Адже без цього буде важкувато зрозуміти, якою мовою говорили, писали,
перекладали тогочасні руси-українці. Стверджувати, що саме на такій мові,
якою говоримо ми нині, писали, говорили по установах або перекладали того
часу ми немає жодних підстав. Бо тоді було чітке розмежування між простою
мовою та адміністративно-канцелярською. Саме простою мовою, якою в основі
своїй говоримо і ми зараз, розмовляли всі люди, навіть вищі верстви
суспільства Руси-України, але коли йшлося про ведення адміністративних
функцій, то по установах була запроваджена адміністративно-канцелярська
мова, яку називали руською мовою з чималим домішком простих українських чи
білоруських слів, як було сказано вгорі, в залежності від територіального
розташування. Інакше кажучи, існувало два варіанти руської мови: канцеляр-
сько-діловий та простий живомовний. Не останню роль у захисті руської мови
відіграла українська шляхта, яка на своїх сеймах і сеймиках писала до польсько-
го короля листи, в яких обстоювала права українців, щоб всі листи з королів-
ської канцелярії спроваджувалися руською мовою, «як то було на Київському
сеймику 1571 року. Року 1576-го король Стефан Баторій покликав до себе на суд
заскаржених деяких шляхтичів з Брацлавщини листами, писаними мовою
польською. Брацлавська шляхта затривожилася й не дозволила викликаним
їхати, вимагаючи, щоби листи подібні писано українською мовою. Шляхта
відправила через осібне посольство королеві листа в імени 22 осіб, в якім
підкреслила, що порушуються наші вольності й права тим, що з канцелярії
Вашої королівської милости посилаються до нас листи, які писано польською
мовою. Тому ми просимо Вашу королівську милость покорними просьбами на
майбутній час заховати в цілості привилеї й свободи наші цеб-то умови акту 5
червня 1569 р.), наказавши, щоб листи до нас з канцелярії вашої королівської
милости писалися руською (українською) мовою».51
оли йде мова про переклад Святого Письма на зрозумілу для українців
мову, то в контексті XIV-XVI століть це означало максимальне наближення
мови перекладів із залученням більшої частини саме української народної
лексики, наскільки могли самі перекладачі дозволити собі це зробити. Проте,
чималий шар ще довго забирала зукраїнізована старослов’янщина. Тому
українці в силу певної традиції і звички ще послуговувалися і церковною (або
як її ще тоді називали болгарською) мовою. Через це ми і не бачимо наших

50
Дмитро Дорошенко Нарис історії України. Том 1-2, Мюнхен, видавництво «Дніпрова
хвиля», 1966, стор.104.
51
Іван Огієнко «Українська літературна мова ХVІ-го століття. Український Крехівський
апостол, том 1, видано за допомогою міністерства В.Р. і П.О., Варшава, 1930 рік. стор.134
31
чистих українських перекладів як-от у чехів чи поляків, на живу просту мову,
якою говорили у побуті українці. Від решти слов’ян у цьому плані ми відстали
були сливе на 300 років. Справа перекладу Біблії на живу українську мову
відбулась тільки у другій половині XIX століття. Для цього було кілька причин.
Одна з них – це опір певної частини православного духівництва, що сповідував-
ло сакральність церковнослов’янської мови у Богослужінні. Відомий оборонець
православ’я і палкий патріот Руси-України Іван Вишенський навіть і помислити
не міг, щоб у церкві звучало Боже Слово простою мовою. В одному із своїх по-
слань він писав: «Євангелія й Апостола в церкві на літургії простою мовою не
вивертайте. Після літургії для розуміння людського попросту тлумачте й викла-
дайте. Книги церковні всі та устави словенською мовою друкуйте»52 Православ-
ний полеміст допускав лише тлумачення чи пояснення Божого Слова простою
мовою, але не його переклад.
аступний чинник, що суттєво обмежував вживання живої мови для
перекладу – це московські емігранти-втікачі, що перебували на території Руси-
України. Наприклад, відомий князь Андрій Курбський, який був високоосвіче-
ною і прогресивною людиною, не зміг вижити на Московщині через тиранічну
політику московського царя Івана Лютого. Тому змушений був шукати політич-
ного притулку на нашій землі. Саме він обстоював право церковнослов’янської
чи болгарської мови на виняткову роль у церковному православному житті.
Інший представник московської еміграції в Русі-Україні, славнозвісний львівсь-
кий друкар Іван Федорів також обстоював старослов’янщину в церкві. Разом зі
своїм однодумцем Петром Мстиславцем (литвином (білорусом) за національні-
стю) відмовили відомого прибічника православ’я, великого гетьмана литовсь-
кого Григорія Ходкевича друкувати Учительну Євангелію простою мовою. І
видрукували її в 1569 р. церковнослов'янською, бо ця остання ніби «кожному не
є закритою і до розуміння не важка»53 .
е останню ролю у гальмуванні до вжитку простої української живої мови
для Святого Письма відіграла й освіта навчальних закладів, таких як братські
школи, що почали з’являтися в Русі-Україні у другій половині XVI – на початку
XVII століття, а також окремих вищих навчальних закладів – Острозька та
Києво-Могилянська Академії. Навчальний процес у них відбувався не в
цілковитій живомовній українській стихії, а на тримовній: зукраїнізованій
старослов’янщині, латині та грецькій мові. Про це ясно розповідають статути
навчальних закладів: «Діти одне одного питали по-грецьки, аби йому
відповідали по-словенськи, і коли запитують по-словенськи, аби їм відповідали
на простій мові». 54

52
Плющ П. П. Історія української літературної мови // Павло Павлович Плющ. – К.: Вища
шк., 1971. – С. 163.
53
Іван Огієнко «Українська літературна мова ХVІ-го століття. Український Крехівський
апостол, том 1, видано за допомогою міністерства В.Р. і П.О., Варшава, 1930 рік.
54
Там таки, стор.100
32
 ідомий український письменник, церковний і освітній діяч, мовознавець
Мелетій Смотрицький у передмові до своєї «Граматики» 1619 року наказує, щоб:
«діялект у звиклій шкільній розмові славенський між студентами через кару був
захований». Тобто, студентів змушували говорити між собою церковнослов’ян-
ською мовою.55 Таке пієтичне ставлення до церковнослов’янської мови і недо-
оцінка простої, на жаль, збережеться і законсервує духовне життя в Русі-Україні
надовго. Шкода, що найпрогресивніші українські представники і патріоти недо-
оцінили значення живої мови, щоб дійсно провести водоподіл між латиною,
старослов’янщиною та дійсно справжньою народною мовою. Без перебільшен-
ня, українська мова тоді вже б зіп’ялася на ноги, як мова, що здатна
забезпечувати всі потреби в усіх царинах життя нашого народу. Як це не
звучить боляче, але не завжди провідники нації бувають зрячими, щоб
побачити переваги даного від Бога дару, якою була і є мова. І парадокс, що
пізніше багатьом іншим українським виразникам нації доведеться лупати цю
скелю не однією книгою і стосом списаних статей, щоб крига нарешті скресла і
на світ з’явилися перші переклади Святого Письма розмовною мовою
українців. Але це буде пізніше, а зараз розглянемо, що ж відбувалося на наших
землях у цей описуваний нами час.
цю добу, напевно, виготовлялося й перекладалося чимало рукописних
книг, але від неї до нас дійшла тільки невелика їх кількість. Ми допускаємо, що і
нині, можливо, є інші рукописи, які не просто недосліджені, але й невідомі.
Проте і той невеличкий масив, що мають у своєму розпорядженні науковці, є
достатнім, щоб уявити картину мовного розвою тодішньої України і
наближення Біблії до ліпшого мовного сприйняття. До числа цих раритетів
належать Луцьке Євангеліє, Київський Псалтир, Нобельське Євангеліє,
Пересопницьке Євангеліє, Новий Заповіт Валентина Негалевського, Літківське
Євангеліє та Острозька Біблія. Отже, саме ці перекладацькі праці і стануть
предметом нашого ознайомлення.
ле відносно сприятливі умови для розвитку перекладацької справи,
нажаль, тривали до 1569 року до Люблінської Унії, коли Польща та Литва
утворили без участи Руси-України іншу державу – Річ Посполиту. Ця дата не
випадкова в історії Руси-України. Саме тоді почався відлік зменшення впливу і
витіснення української мови з ужитку провідних верств вже колишньої
Литовсько-Руської держави. В західних українських землях – на Галичині й
Волині – руська мова з часом хіба що тільки і годилася для церковної служби та
побожного християнського повчання. Особливо сильних обмежень українська
мова зазнала на Галичині, трохи менше – на Волині. З мови, колись державної і
представницької, українська стає попелюшкою у власному домі. На жаль, про-
відні українські прошарки в особі панства не дивилися на руську мову з прак-
тичного боку, вищого і ширшого. Через це українська (руська) мова перетво-
рюється більше на елемент патріотичний, аніж, скажімо, прагматичний. Тож

55
Там таки.
33
загроза зречення своє мови нависла над багатьма українськими знатними рода-
ми. Відомий свого часу урядник, культурний діяч і меценат Василь
Загоровський, перебуваючи у татарській неволі 1577 року написав заповіт своїм
дітям, в якому окремо наголосив: «Також аби письма свого руського й
мовлення руськими словами та звичаїв цнотливих і покірних руських не
забували». А що таке відбувалося масово, історія також залишила чимало
фактів.
ередньовічна Русь-Україна другої половини XVI століття вже була не
тою, що у період свого великокнязівського розквіту. Особливо історична
церква, роль якої відігравало на українських землях православ’я, в силу
політичних та ідеологічних чинників польською владою поступово була усунута
з усіх державних та політичних інституцій. Натомість її поволі заступило
католицтво, що провадило доволі нетерпиму й принизливо-неприйнятну
політику щодо православних українців. Українським вищим верствам в особі
князів, вельмож, купецтва, а також нижчих прошарків без визнання примату
папи Римського і вищості католицької церкви, фактично нічого було робити в
жодному представництві Речі Посполитої. Навіть ремісничі цехи, що були
вельми поширені в державі, носили явний релігійний характер. Привілейоване
становище католицтва в польській державі, що вже не соромилося себе таким
власне вважати в другій половині XVI століття, диктувалося різкими релігійно-
політичними подіями в Європі. Саме це століття стало реформаційно-револю-
ційним в житті не тільки окремих людей, але й цілих народів європейського
континенту. Реформаційні ідеї, що проголосив Мартін Лютер у своїх 95 тезах
проти індульгенцій римо-католицької церкви у 1517 році, не просто сколихнули
свідомість людей, вони запалили вогонь релігійної свободи в духовному житті.
Адже повернення до першоджерел християнства, чим стала Біблія для кожного
народу в його рідній мові, відкрило людям очі, що кожен може мати свої сто-
сунки з Богом без людських посередників. Вогонь релігійно-духовної свободи
почав з дивовижною швидкістю ширитися в багатьох європейських країнах. Це
викликало неймовірний опір з боку вищих католицьких єрархів: від папи
Римського і кардиналів до простих єпископів і священників. Реформаційний
рух потрібно було спинити. Польська Річ Посполита стала добрим ґрунтом для
католицької контрреформації. Проте, цілковито папською Польща стала не
відразу, попри її латинство: в самій Польщі також були наявні реформаційні
течії і церковні громади. Об’єднаними силами державної влади в особі королів і
римо-католицької церкви вдалося витіснити з польської держави реформацій-
но-протестантські рухи. Через державно-адміністративні репресії, релігійні
утиски, правові заборони в країні вдалося припинити зріст некатолицьких
віровизнань.
езважаючи на поступові наступи Польщі на українство, ситуація на
переламі двох половин XVI століття в середньовічній Русі-Україні не нагадувала
нині сучасної. Національна свідомість русів-українців не зникла. Крім певної
частки української шляхти, яка залишилася вірною своїй руськості, тобто,
34
українству, в цілому національно-свідомим був увесь народ. Опріч не покинули
своєї отари й провідні пастирі українського православ’я. Події цього часу
вимагали не пробудити національну свідомість, а зберегти та зміцнити її. Цій
вкрай потрібній шляхетній справі мали служити і переклади Святого Письма на
українську мову. Це обіймало й другу, коли б сказати, не першу найшляхетнішу
мету – духовне пробудження українців: не підвищення їхньої релігійності у
виконанні обрядів і приписів церкви, а саме, пошуку Бога в Євангелії спасіння.
Інакше як можна і трактувати слова перекладачів Пересопницького Євангелія:
«для ліпшого вирозумління люду християнського посполитого». Саме такими
мотивами і могли керуватися автори цього видатного перекладу. Бо тільки
через «ліпше вирозумлення» проста людина у зрозумілій для неї мові могла
осягнути прості істини Євангелія і наблизитися до Бога Христа-Спасителя. Адже
в цей час у Європі вже створили не один повний переклад цілої Біблії або
Нового Заповіту на прості мови європейських народів: у Німеччині – Біблія
Мартина Лютера(1522 рік), Нідерландська Біблія Якова ван Лізвельта (1526 рік),
перший повний текст французької Біблії Жака Лефевра з Етапля (1530 рік),
Новий Заповіт Вільяма Тіндейла в Англіїї (1523 рік) та Новий Заповіт Роберта
Естьєна у Франції (1550 рік) та багато інших. Це в свою чергу спонукувало
людей до пошуку Бога. У такий спосіб усувалася потреба якогось земного
посередника між Всевишнім і людиною в особі священника56. Вірянин ставав
розкутим у своїх стосунках з Богом, з’являлася довіра Творцеві і віра в Нього.
Ще віруючий міг читати й іншу духовну літературу, якої згодом в Русі-Україні
намножилося чимало.
оча об’єктом нашої історії є Святе Письмо в нашій рідній русько-україн-
ській мові, але було б несправедливо і неввічливо не кинути жмут світла на захід
і північно-захід від нас, а що діялося на той час у наших слов’янських сусідів, з
якими у нас набагато є чого спільного і до яких зараховуємо себе, аніж із угро-
фінським північним сусідом, котрий до нас хоч і близький територіально, але
такий далекий за світоглядом, як небо від землі.
альма першості серед слов’ян щодо перекладу Святого Письма на рідну
мову, належить чехам.57 Історичні факти доводять, що саме цей народ доклав
зусиль через своїх найкращих піклувальників, що Боже Слово має доноситись у
рідній мові. Та й ґрунт для цього у чехів був добре підготовлений. Відомий
католицький священик Ян Гус у Вифлеємській каплиці проповідував чехам на
їхній рідній мові. Сама Вифлеємська каплиця від самого заснування була приз-
начена для проповідування народною чеською мовою. Спалення католиками
1415 року Яна Гуса призвело до повстання чехів проти Римо-католицької церк-
ви, що в історію чеського народу увійшли під назвою гуситські війни.

56
Григорій Савчук Дещо про історичні обставини створення Пересопницького Євангелія [„
Вісник НТШ‖, число 47].
57
Тут я подаю стислі виїмки або парафрази з праці Івана Огієнка «Українська літературна
мова ХVІ-го століття. Український Крехівський апостол, том 1, видано за допомогою
міністерства В.Р. і П.О., Варшава, 1930 рік.» Автор – М.Н.
35
Гуситський рух спонукав чимало інтелектуальних і побожних людей з богослов-
ською освітою взятися за справу перекладу Біблії на чеську мову. Тож ув остан-
ній чверті XV століття чеський народ мав «33 цілі кодекси Біблії і 28 кодексів
Нового Завіту в ріжних редакціях; а з 1490 по 1526 рр. було вже 83 списки чесь-
кої Біблії.»58 Протягом понад 20 років у Чехії з 1488 по 1506 рік тільки цілком
перекладеної Біблії на чеську просту мову вийшло три видання. І зроблені вони
були ще до появи Лютерового перекладу на німецьку мову 1526 року. Щоб Свя-
те Письмо дійшло до чехів в їхній рідній мові, чимало сил доклав і присвятив
своє життя «геніяльний учений свого часу, мораванин Ян Благаслав(1523 - 1571).
Як гуманіст, Благослав багато працював над критичним вивченням Нового Заві-
ту в оригіналі; врешті, в 1564 р. вийшов у світ надзвичайно цінний переклад Но-
вого Завіту, який зробив Благослав з грецького оригіналу. Переклад Благославів
відразу став широко знаним і в 1568 р. вийшов другим виданням. Благослав був
гарячим патріотом і пильнував написати свій переклад якнайчистішою живою
чеською мовою, чому його Новий Завіт займає почесне місце в історії вироблен-
ня чеськоі літературної мови. В рік смерти Благослава, в 1571 р. вийшла його
знана "Чеська граматика", в якій піклування про розвій рідної мови оголошено
обов'язком людини.»59 Протягом 1579-1593 років чеські перекладачи дали
своєму народові широкознанну для Чехії Кралицьку Біблію в шести томах. Це
була праця дев’ятьох самовідданих чеських патріотів і побожних людей. Саме з
Кралецької Біблії не одне покоління чехів навчалося своєї рідної мови. В історіі
цієї мови Кралицька Біблія займає перше чільне місце. 60
силу історичних причин реформація не скріз торкнулася слов’янських
землях, а коли і захоплювала певні частини, то не надовго. Це можна сказати
про Русь-Україну і Білорусь. На цих національних теренах реформаційні течії
зачепили тільки верхи українського й білоруського грамадянства, а ширше й
глибше закорінитйся не встигли.61 Можна сказати, що пощастило мати перекла-
ди, а також молитви в зрозумілій мові словакам. Вони прийняли чеські
переклади та запровадили у себе чеську мову Богослужіння.
лужицьких сербів чи лужичан справа перекладу була хоча й не на висо-
кому рівні, як у чехів, але, завдячуючи реформації, вони мали свої переклади і
молитви рідною мовою. А 1548 року Микола Якубиця випустив у світ переклад
Нового Заповіту з німецької Біблії Лютера. Цей переклад зазнав чеського
впливу. «Трохи пізніше, Михайло Бранцель (1628 -1706) переклав Біблію (не

58
Іван Огієнко Українська літературна мова ХVІ-го століття. Український Крехівський
апостол, том , видано за допомогою міністерства В.Р. і П.О., Варшава, 1930 рік, стор.25
59
Там таки, стор.27
60
Там таки.
61
Рожко В. Рукописні пам’ятки православного життя Волині / В. Рожко // Свобода. – 2004. –
28 трав. – С. 26.
36
цілу), частини якої й були видрукувані в кінці XVII ст.; користався чеськими й
польськими перекладами.»62
лаготворно вплив Реформації позначився і на сербах і хорватах. «Хорват
М.Бучич видав був Новий Завіт хорватською мовою, але інквізиція знищила
його до останку. У словінців багато зробив для заснування рідної літератури
протестант Примус Трубер (1508-1586); в Любляні він виголошував свої палкі
казання словінською мовою й пильно працював над перекладом св. Письма.
Прихильник і оборонець Трубера, барон Іван Унгнад (1493-1564) багато працю-
вав разом з ним. Унгнад заснував друкарню в Ураху і друкував потрібні для
поширення реформації книжки. В 1563 р. вийшов Новий Завіт в перекладі
Трубера, правда, не високої якости. Значно ліпшою була Біблія 1584 р. Юрія
Далматина, написана вже чистою народньою мовою.»63
е пасли задніх у цій доброчесній справі й поляки. Такі спроби польські
перекладачі робили й до Реформації. Але їхні переклади не такі, які мали б бути
як з наукового, так і з мовного поглядів. І лише Реформаційний подув змінив
ситуацію на краще. Чехи надали вагомого імпульсу і, фактично, не бажаючи
того, змусили пізніше багатьох перекладачів Святого Письма з інших народів
рахуватися з їхніми перекладами. Тому чимало перекладів на інші слов’янські
мови мали неабиякий чеський вплив. Не були позбавлені його і польські
переклади. Як зазначає Іван Огієнко: «При великій подібності чеської й
польської мов користання чеськими джерелами при перекладах зробилося
необхідним; так, ще Єраним Малецький в 1574 р. визнавав необхідним для
доброго перекладчика також знання чеської мови.»64 Тож поляки заходилися до
перекладу Святих Писань і під патронатом герцога Альбрехта протягом 1549-
1553 років у місті Кролевці було перекладено й видруковано цілий Новий
Заповіт, який звуть Секлюціяновим, за ім’ям видавця, польського
протестантського пастора в Кролевці Яна Секлюціяна. Здійснив його Станіслав
Муржиновський-Сужуцький. «Переклад вдався добрим, І швидко поширився
не тільки в Прусах, але й в Польщі. Мова його добра й ясна, особливо на
початку, де автор більше дбав про виправлення старого тексту; взагалі ж автор
пильнує давати вирази нові, відповідні і всім зрозумілі; на початку праці
архаїзмів не багато. Взагалі, до чистоти мови Murzynowski поставився
надзвичайно уважливо, і в передмові просить вибачення у своіх читачів, коли
може де він не опрацював, як треба, свого видання і читач знайде незрозумілі
слова. До перекладу додано дуже багато найріжніщих пояснень, в яких автор
часом досить сильно нападає на католицьку церкву.65 66 Та на цьому польські

62
Іван Огієнко Українська літературна мова ХVІ-го століття. Український Крехівський
апостол, том 1, видано за допомогою міністерства В.Р. і П.О., Варшава, 1930 рік, стор.27
63
Там таки.
64
Там таки, стор.37
65
Там таки, стор.38
66
У релігійній полеміці конфесійні впливи при перекладі Святого Письма – річ немунича.
Жоден переклад на будь-яку мову не був позбавлений цієї риси. Інша річ, наскільки той чи
37
протестанти не спинилися: вони тепер наважилися перекласти цілу Біблію на
польську мову. І ця подія сталася 4 вересня 1563 року, коли у світ вийшла
Радзивилівська Біблія, або інша її назва Берестейська Біблія. Названа вона на
честь маршалка і канцлера Великого Князівства Литовського Миколи Радзиви-
ла, який за віросповіданням був кальвіністом і доклав чимало сил, щоб ця
Біблія побачила світ. Фактично, він був головним благодійником її видання.
Для цього він запросив тямущих у мовах перекладачів, і протягом шести років
вони працювали над перекладом.67 Це був найкращий з усіх польських протес-
тантських перекладів. Його особливість полягає у тому, що і його мова і метод
настільки були наближені до сучасних вимог, що і нині Радзивилівська Біблія
по чотириста роках є своєрідним зразком. Так, зокрема, «в Брестській Біблії,
вперше після французького перекладу Біблії Роберто Стефануса (1553),
використаний поділ біблійного тексту на нумеровані вірші. Перекладачі
користувалися новими джерелами: відомими на той час оригінальними
єврейськими та грецькими текстами, так як колишні католицькі переклади
спиралися на латинську версію Вульгати (переклад Ієроніма, кінця 4 ст.). Біблія
містила “Передмову для християнського читача про користь Святого Письма і
про справу перекладу цих книг”. Святе Письмо подавалося там, як “вище благо,
понад яким ми нічого не маємо ціннішого на цьому світі”. Мова була простою,
наближеною до народної, без іноземних термінів. Для простоти розуміння
тексту книга супроводжувалася коротким переказом біблійної історії
(“Підсумок чи короткий опис всього Святого Письма…”). Для зручності чита-
чів Радзивилівська Біблія також містила Таблицю з планом читання біблійних
текстів Старого і Нового Заповітів протягом року і предметний покажчик з
індексом більш ніж 1 400 біблійних назв. Кожен розділ Старого Заповіту
починався з короткого змісту, що також допомагало читачеві легше зрозуміти
контекст і загальне послання книги. »68

інший переклад намагався правильно передати зміст Божого Слова, наближаючись до біблійної
доктринальної точности. Незалежно від національної та конфесійної належності, перекладачі не
особливо обтяжували себе якоюсь деномінаційно-полемічною стриманістю при перекладі. Щоб
досягти золотої середини, для цього потрібно було пройти шлях заперечень і поборювань.
Сучасні переклади також мають певний конфесійний вплив, хоч і не такий явний, але все ще
присутній. І тільки вічність розставить все на свої місця, бо там всі бачитимуть Боже Слово
таким, яким Воно є; Вічність прояснить, хто був ближче, а хто був далі від правильного
перекладу. (Автор – М.Н.)
67
Дослідники називають різні імена чи прізвища цих перекладачів: Іван Огієнко не
наполягає на тому, що допускає Брікнер, лише зазначає , що це могли бути поляк Орсатіус та
французи – Статоріус та Тенаудус. Автор на сайті «Християни для України у рубриці «Цей день
в історії» під назвою «4 вересня 1563 року у ВКЛ видана знаменита Берестейська Біблія» пише:
«Переклад Радзивіллівської Біблії здійснила група перекладачів. Серед них були представники
ВКЛ Андрій Трицеський і Симон Зак, перший проповідник Брестського збору, а пізніше міністр
Віленського кальвіністського збору.»
68
Сайт «Християни для України», рубрика «Цей день в історії» під назвою «4 вересня 1563
року у ВКЛ видана знаменита Берестейська Біблія».
38
 а на цьому польські протестанти не спинилися. 1572 року у місті Несвіж
виходить новий переклад Святого Письма авторства Симона Будного та Матвія
Кавечинського. В ньому вже був відхід від кальвіністичних поглядів
Радзивилівської Біблії, яку перекладачі піддали критиці. Їхній же переклад є
соцініянським, який, фактично, можна назвати аріянським. Соцініяни в своїх
головних поглядах не визнавали Божественності Ісуса Христа і Святого Духа, а
також в інших моментах їхні доктрини були схожі на погляди Арія, єретика
кінця ІІІ-першої третини IV століть. По п’яти роках у Ракові виходить переклад
Нового Заповіту социніянина Мартина Чеховича.69
спіхи протестантів на ниві перекладів Біблії на просту для поляків мову,
спонукали взятися до справи і католиків. І невдовзі краківський друкар Микола
Шарфенбергер видає в 1556 році Новий Заповіт вже католицького змісту.
рім друку перекладу Нового Заповіту поза увагою католиків не
залишився і друк цілої Біблії. Той же Микола Шарфенбергер у Кракові 1561
року випустив у світ Біблію польською мовою. Рукопис правив краківський
ксьондз і проповідник Ян Леополіті. По чотирнадцяти роках, у 1575 році
побачило світ друге видання цієї Біблії, що було ліпше від першого.
а найперевершенішим перекладом серед католицьких видань Святого
Письма вважають переклад єзуїта Якова Вуйка. Він працював над своїм
перекладом протягом п’ятнадцяти років, і покінчив його незадовго до свого
відходу до вічности, у 1597 році. Яков Вуйко добре знав єврейську та грецьку
мови, але переклад робив із латинської Вульгати. Тому його Біблію називають
польською Вульгатою. Ще за життя перекладача вийшов переклад Нового
Заповіту – 1593 року, а повністю Біблія побачила світ 1599 року , через два роки
по смерті автора перекладу. Опріч перекладів Нового Заповіту та цілої Біблії на
польську мову ще раніше перекладали окремі книги Святого Письма –
Псалтир.70
а найближчими і мовно, і світоглядно до нас були і залишаються
білоруси. В самій назві цього народу відбилось тяжіння до стародавньої
Київської держави Руси. Слід сказати, що білоруський народ не відставав від
решти слов’янских. Тут подаю розлогу виїмку з праці нашого славного
перекладача й дослідника Біблії Івана Огієнка «Історія українського друкарства»
під назвою «Перший руський друкар Франциск Скорина»: Білорус «из славного
града Полоцка»: «У листопаді 1512 р. прибув Скорина в Італію, в Падую, до
славного тоді Падуанського університету, що пишався своїм медицинським
факультетом,— тут 9 листопада 1512 р. блискуче здав відповідні іспити і отри-

69
Професор Іван Огієнко Українська літературна мова ХVІ-го століття. Український
Крехівський апостол, том 1, видано за допомогою міністерства В.Р. і П.О., Варшава, 1930 рік,
стор.40
70
Професор Іван Огієнко Українська літературна мова ХVІ-го століття. Український
Крехівський апостол, том 1, видано за допомогою міністерства В.Р. і П.О., Варшава, 1930 рік,
стор.41-42
39
мав ступінь доктора медицини. По цьому новий доктор медицини вертається
додому і приступає до культурної праці.
той час у нас дуже відчувався брак біблійних книжок. Повного збору їх
ми тоді не мали, а між тим вони так потрібні були і для церкви, і для домашньо-
го читання. А те, що було в нас, часто було в недокладнім, а то і в злім спискові. І
от Скорина надумався перекласти цілу Біблію на тодішню літературну «руську»
мову, спільну тоді для українців і для білорусів. І задумав не тільки перекласти,
але й видрукувати всі біблійні книжки. На той час це був великанський замір, бо
тоді слов’яни тільки що зачинали друкарську справу.
обув Скорина потрібні рукописи і поїхав до Чехії, до Праги, де й заходив-
ся заснувати собі друкарню. Було це десь наприкінці 1516 р.
оку 1517 Скорина вже жваво працює над виданням своїх перекладів біб-
лійних книг. Знайшлися віденські міщани, що матеріально допомогали Скори-
ні. Це були Богдан Оньків, Яків Бабич та інші. Скорина заложив у Празі власну
друкарню і замовив у найкращих німецьких майстрів виготовити йому потрібні
черенки. Книги випускає Скорина в світ одна по одній і за 1517—1519 рр.
видрукував 23 біблійні книжки (на жаль, цілої Біблії Скорина не видрукував).
корина доклав усіх старань, щоб видання його із зовнішнього боку були
якнайкращими. Друкарською технікою книжки Скорини стояли дуже високо і
його друкам наслідували навіть в Германії. Найкращі видання тогочасні,
венеціанські та нюренберзькі, не стояли вище видань Скорини.
лава про видання Скорини голосно пішла по цілому слов’янському
світові, а друки його розійшлися по найдальших закутках слов’янських земель.
Але все це не врятувало праці великого гуманіста і вона скоро спинилася. Що
власне припинило працю Скорини, не знаємо. Може, якісь заходи римо-
католиків, як то було з друками Фіоля, а, може, недостача матеріальних засобів.
Одне слово: Скорина чомусь обриває свою працю, кидає Прагу і перевозить
свою друкарню до Вільни.
евне, віленське міщанство, зорганізоване в церковне братство, допомогло
Скорині на перших порах. Бачимо, що нашого доктора прийняв до себе бур-
містр віденський Яків Бабич і в домі його Скорина й заснував привезену з
Праги друкарню.
ле віденська доба праці Скорини не була такою родючою, як доба празь-
ка. Тут 1525 р. надруковано було лише дві книжки: «Апостола» та «Малу
Подорожню Книжицю». От цею «Подорожньою Книжицею» і закінчилася
культурна праця Скорини.
раці Скорини мали велике поширення і скрізь викликали наслідування.
Друкарня Скоринина занепала, а 1530 р., коли вигоріло дві третини Вільни,
здається, знищено тоді й частину друкарні. Скорина не заклав ще постійного
друкарства, але добрий грунт для такого друкарства він перший підготовив. І

40
коли по Скорині зачалося друкарство в Москві, у Львові, в Острозі та інших
(містах, то скрізь на першодруках відчувався певний Скоринин вплив.)»71
акий, на перший погляд, розлогий екскурс в історію перекладів Біблії на
прості мови слов’янських народів ніби відвертає нашу увагу від головної теми.
Але це тільки на перший погляд. Він нам потрібний для того, щоб у тебе,
шановний читачу, була цілковита уява, що і переклад Святого Письма на просту
українську мову відбувався суголосно часу, що був на дворі і стикався зі своїми
проблемами і труднощами. Що та, хоча й нечисленна, але незпольщена провідна
українська аристократія не тільки добре розуміла нагальну потребу мати Біблію
у простій для народа мові, але й доклала до цього зусиль, талану і грошей.
ереклад Святого Письма на прості мови народів, зокрема слов’ян і,
осібно, українців, зруйнував усталений погляд на сакральність двох мов, що
панували тоді у церкві по обидва боки Європи: на заході – латини, на сході –
церковнослов’янської. Якнайкраще у цьому процесі відіграла свою роль
Реформація, що стала своєрідним соколом у цьому питанні, завдала нищівного
удару по стіні латинства, яке вже мусіло поволі відступати, і врешті решт було
переможене. А в українському контексті – це знаменувало утвердження мови
бездержавного народу в церковній сфері72. Бо саме в ній найчастіше відбивався
світогляд українського громадянства на події життя. З іншого боку проста мова
українців у перекладі Святого Письма підвищувала її авторитет в їхніх власних
очах, розширювала її межі не тільки у церковній галузі, але й у інших царинах
земного буття. Наявність перекладу книг Біблії українською мовою було
своєрідною перепусткою до утвердження її престижу і рахування з нею з боку
сусідніх народів.
а жаль, до наших днів не дійшла чимала кількість творів, схожих на
Пересопницьке Євангеліє. А що вони були, в цьому немає сумнівів. Відомо ж,
що за наказом московського Синоду такі книги підлягали вилученню з
церковного вжитку. І після остаточного приборкання справді руської
(української) православної церкви така наполеглива праця московських
опричників тривала протягом всього XVIII століття73.

оли польський король Казимир ІІІ завоював галицьку частину земель

колишньої другої української держави і відібрав у 1341-1344 роках головне
місто Волині – Володимир, під владою волинського князя Любарта-Дмитра

71
Іван Огієнко Історія українського друкарства. - К. : Либідь, 1994. - 446 с. - (Сер. "Пам'ятки
історичної думки України"), стор.47-48.
72
Федоришин М. Пересопницьке Євангеліє як феномен духовної культури українців
/Федоришин // Українська мова та культура в сучасному гуманітарному часопросторі : збірник
матеріалів Всеукраїнської науково-практичної інтернет-конференції. – Ірпінь: Національний
університет ДПС України, 2014. – С. 217-226.
73
Федоришин М. Пересопницьке Євангеліє як феномен духовної культури українців /
41
залишився тільки Луцьк і вся його земля. На межі з Володимирською землею
князь оселяє своїх прихильників та родичів по Гедиміну, литовських удільних
князів. Поблизу Луцька він будує замок, який дістав ту ж назву, що і місто, або
як його ще називають замок Любарта. Неподалік від нього, в західно-північній
частині Луцька при дорозі, за річкою Стир був розташований Спаський
Красносельський монастир . Саме тут, в цій обителі і з’явилося Луцьке Євангеліє
невідомого для нас автора. Взагалі Волинська земля, незважаючи на занепад
Галицько-Волинської держави стала благодатним ґрунтом для української
перекладацької школи. І згаданий нами рукопис посідає перше місце у
наведеному списку. Хоча Луцьке Євангеліє не надто багате на історико-
біографічні факти, проте ми завдячуємо Всевишньому, що воно дійшло до
наших часів. Що воно належало спочатку монастиреві, про це непрямо вказує
дарчий запис землі цій обителі на берегах рукопису. Чому і звідки з’являються
такі записи на сторінках Святого Письма важко сказати.
а своїм віком рукопис на два сторіччя старший за Пересопницьке Єван-
геліє. Науковці вважають його предтечею останнього. Дослідники Луцького
Євангелія однодумно зараховують його до пам’яток галицько-волинської
книгописної школи, яке зафіксувало розвиток української мови у XIV столітті.
Зокрема, старослов’янський текст пам’ятки зберіг низку фонетичних рис
української мови, що присутні й у сучасному мовленні українців: відоме наше
«і» (у тексті рукопису у слові корінья ), чергування «у» - «в»: вчителю – учителю
та інші.
к пам’ятка опинилася у Росії – невідомо. Зберігається вона нині у Росій-
ській державній бібліотеці в Москві. 2011 року в Україні здійснили факсиміль-
не видання пам’ятки накладом 1000 примірників. При відтворенні фотокопії
спеціалісти зберегли розмір текстів і прикрас, усі сторінки відновили в
оригінальному вигляді, кольорі та об’ємі. Видавці використали для факсиміле
шведський екологічно чистий папір, що імітує пергамент. Збережено також всі
маргіналії, що містить оригінал. З технічних причин факсимільне видання
зменшили на 5 відсотків, але сторінки передали в оригінальному кольорі, без
додаткової ретуші.
Завдяки зусиллям багатьох поколінь Луцьке Євангеліє дійшло до наших
часів. І ось тепер, після майже семисотлітнього періоду забуття, книга отримала
нове життя, вона стала однією з перших святинь у духовно-культурному відрод-
женні українського народу

езважаючи на занепад стародавньої Київської держави, перекладацька й

рукописна справа на київських землях не спинялась ані на мить. Звісно, що
рукописи не виходили у світ, як видають сьогодні й щодня газети, журнали та
книги, але праця дійсно не припинялася. Адже ж залишалися люди при

42
монастирях і скрипторіях, які зберігали і школу перекладу і традиції
переписування і передавали це наступним поколінням.
а порубіжжі XIV-XV століть, а саме 1397 року, на світ зʼявляється нова
рукописна книга, що нині відома під назвою «Київський Псалтир». На думку
деяких московських учених такий твір аж ніяк не міг народитись у Києві74. На
їхній погляд, Київ – мати міст руських – мав би лежати в руїнах по монголо-
татарській навалі. І повернення його до життя мало б забрати не те, що
десятиліття, а кілька століть. Проте, як свідчать чимало історичних фактів75,
Київ, хоч і не повернув собі статусу державної політичної столиці, але швидко
відродився як економічний, і не в останню чергу, як релігійно-культурний
центр. Адже ж тут майже завжди перебувала митрополича кафедра,
незважаючи на кризові явища, що випали на її долю, а саме, відсутністю
висвячених київських митрополитів та переїзд декого з них до московської
півночі. Але хай там як не було, релігійно-культурне й мистецьке життя поволі
набирало сил і розвою.
ким дійшов до наших часів Київський Псалтир? Якщо, ти, шановний
читачу, є поціновувачем унікальних творів, і взяв би цю рідкісну книгу до рук,
то відчув би чималу вагу, адже написали цей винятковий фоліант на 229
аркушах великого формату. В руках ти тримав би переклад з грецької на
церковнослов'янську мову однієї з книг Старого Завіту — Псалтиря, що
складається зі 151 псалма, зокрема, містить псалми Давида, а також десять
хвалебних пісень і молитов з інших книг Біблії. Майстер-перекладач прикрасив
рукопис 302 мініатюрами на берегах в неовізантійському стилі.76. А що він мав

74
Вздорнов Г. Исследования о Киевской Псалтыри. – М., 1978. – С. 32
75
«Передусім відзначимо, що Київ наприкінці XIV століття зовсім не був занепалим
закутковим містечком. Археологічні дослідження останніх десятиріч показали всю неслушність
уявлень про те, ніби Київ після 1240 року і аж до часів Богдана Хмельницького лежав у
суцільних руїнах. Саме наприкінці того століття в Києві настало піднесення економічного,
політичного й культурного розвитку [Ивакин Г. Киев в 13 – 15 веках. – К., 1982]. І створення
чудової пам’ятки мистецтва – свідчення цього. Нагадаймо, що тоді одночасно з Москвою і
раніше від інших відомих міських центрів Північно-Східної Русі, київський князь почав
карбувати власну монету. Промовистий інший факт. 1399 року Київ дав такий самовикуп (3000
карбованців сріблом) Едигею, як і Москва 1409 гроку, яка була в той час, безперечно,
найбільшим містом Східної Європи.» (Гліб Івакін Київський псалтир 1397 року не належить
Москві//Пам’ятки України, 1993 р., № 1-6, с. 87 – 91.).
76
«Мініатюрам "Київської Псалтирі" належить особливе місце в історії українського
мистецтва. Їх високий художній рівень є незаперечним доказом того, що спустошливі напади
татаро-монгольських військ не знищили Київ як культурний центр. Йому вдалося зберегти і
передати наступним поколінням традиції давньоруського мистецтва. Той факт, що смоленський
єпископ Михайло, проїжджаючи через Київ, замовив дякові Спиридонію написати цю книгу,
говорить про те, що в ХІV ст. ще не померкла художня слава Київської Русі» (Київський
Псалтир. [Електронний ресурс]).
43
добрий мистецький вишкіл, то написав його урочистим, дуже чітким і
каліграфічним півуставом77.

« роботі переписувача звичайно відбивається жива розмовна мова з

місцевими особливостями. На думку одного із московських істориків, у
київських рукописах XIV століття мова мала б бути «вже виразно ополячена»78 .
А в мові київського Псалтиря цього зовсім не відчувається – отже, він чужий
для Києва. Проте, твердження про «виразно ополячену» мову викликає подив.
Адже під безпосередню владу Польщі Київ потрапив лише після 1569 року, а в
XIV столітті польського впливу, мовного особливо, тут не помітно і прослідків
цього ніде не знаходимо»79.
пинившись трохи на зовнішньомистецькій частині, кинемо жмут світла
на історію його появи. На щастя, нам відомо, що автором цього безцінного
шедевру є «грішний раб Спиридон протодиякон», як він іменує себе з приписки
77
«Мініатюри київського Псалтиря не перебивають тексту, не розривають його, а вільно
розташовані на берегах і пов’язуються з відповідними місцями в контексті тонкою червоною
лінією, щоб спростити орієнтацію читачеві. Легкі, пластичні, витончені малюнки контрастують
з урочистим, масивним текстом і водночас доповнюють його. Художникові до вподоби свіжі,
яскраві кольори – червоний, синій, блакитний, зелений, що підкреслюються тонкими золотими
штрихами. Загалом чудові мініатюри рукопису належать до найвищих надбань мистецтва XIV
століття, а сам твір є провісником гуманістичних, ренесансних ідей, що займуть провідне місце
в українському мистецтві наступних століть.» (Гліб Івакін Київський псалтир 1397 року не
належить Москві//Пам’ятки України, 1993 р., № 1-6, с. 87 – 91.).
78
Вздорнов Г. Исследования о Киевской Псалтыри. – М., 1978. – С. 32
79
Гліб Івакін Київський псалтир 1397 року не належить Москві//Пам’ятки України, 1993 р.,
№ 1-6, с. 87-91.
44
наприкінці твору. Крім цього Спиридон згадав і замовника цієї книги – «сми-
ренного владику, Михайла» смоленського єпископа. Чи був «грішний раб Спи-
ридор» киянином – про це він замовчує80, але точно подає місце написання
твору – «А писана в граде в Києве». «Наш далекий предок подавши такі скупі,
але точні відомості, ніби здогадувався, що його нащадкам доведеться
виборювати свої ж мистецькі скарби на своїй таки землі.»81
Та по своєму написанні Київський Псалтир недовго був у своєму рідному
місті. З Києва він потрапляє до Смоленська, безпосередньо до свого замовника,
єпископа Михайла, який подарував його Успенському соборові у Смоленську, а
по деякім часі опиняється в місті Вільно в Микільській православній церкві, що
за легендою заснувала Уляна – дружина литовського князя Ольгерда. Такій
карколомній подорожі до цього міста рукопис завдячує земському підскарбію
(сучасною мовою – міністру фінансів) Великого князівства Литовського і
Руського Авраму Глембицькому82. Історія не розповідає нам, як він опинився в
рукаїх земського підскарбія, ймовірно Аврам Глембицький, бувши смоленським
старостою у 1496-1505 роках до свого підвищення, міг придбати чи отримати
Київського Псалтиря. Та книга також недовго була в нього, і він дарує її
Микильській православній церкві у Вільно 1518 року, про що засвідчує запис на
одній із сторінок манускрипта. Тут рукопис зберігався понад три століття, поки
його не знайшов настоятель Микильської церкви Михайло Бобровський, який
був водночас професором Святого Письма і герменевтики у Віленському
університеті. Дослідник постійно брав його до себе додому для вивчення та
зберігання. З кінця 20-х років XIX століття український рукопис регулярно був
у розпорядженні Михайла Бобровського. Та по польському повстанні 1831 року,
Віленський університет московський царський уряд закрив. Михайлові
Бобровському ж запропонували стати настоятелем Шерешевської парафії у
Пружанському повіті Гродненської губернії. Та при своєму відїзді з Вільно він
не повернув рукопис до Микільської церкви. Чим керувався настоятель при
цьому, нам не відомо. Чи було це зроблено заради науки, чи спрацювала чисто
московська звичка привласнення чужого – нині важко сказати. Але факт
залишається фактом, і віднині Михайло Бобровський стає одновласником
українського раритету. Що спонукало його пізніше продати манускрипт

80
Щодо національної належності автора, ми схильні вважати його киянином, українцем.
Адже не московські ченці та церковні владики несли освіту і релігію на Русь, а українці на
північ. І це доволі обґрунтовано довели праці відомих українських істориків і
мистецтвознавців(Іван Огієнко, Гліб Івакін, Яків Запаско), а також і московських.
81
Яків Запаско. Нотатки з історії українського рукописного мистецтва.
82
«Сам Глембицький з походження киянин, син дрібного відкупника Рабея. Вчився в Києві,
швидко зробив вдалу кар’єру, став членом державної ради Великого князівства. Він міг
одержати Псалтир у Києві й перевезти до Вільна після остаточного поділу загальноруської
метрополії та переїзду митрополичої катедри на початку XVI століття з Києва до Вільна.» (Гліб
Івакін Київський псалтир 1397 року не належить Москві//Пам’ятки України, 1993 р., № 1-6, с.
87 – 91.).

45
польському бібліографу та бібліофілу, поміщикові Гродненської губернії
Владиславу Трембицькому історія також мовчить. Але цілковитим власником
він стане тільки після смерти Михайла Бобровського у 1848 році. Та життя
розпорядилося так, що новий господар Київського Псалтиру тримав його у
своїй книгозбірні лише до 1861 року, коли помер сам. Подальша доля
української пам’ятки була заплутана й невідома. Спостерігаючи за
несподіваними зигзагами її подорожей із одних рук в інші, спадає на думку, що
подальші власники дивилисяя на неї не з погладу користі для науки, а для
збагачення і підняття власного престижу. Існує думка, що спадкоємці
Владислава Трембицького продали її. Але по деякім часі Київський Псалтир
знову опиняється в центрі уваги. Цього разу новим власником стає князь Павло
Петрович Вяземський, син Петра Вяземського – друга Олександра Пушкіна. Сам
Павло Вяземський отримав її з Варшавської бібліотеки графа Анджея
Замойського. Коли і де, за яких обставин унікальний український рукопис
потрапив до книгозбірні Замойських, а також відбулась його передача Павлові
Вяземському – історія також мовчить. Та врешті-решт поневіряння Київського
Псалтиря нарешті завершилися. У 1881 році граф Сергій Шереметєв викупає
рукопис у Павла Вяземського разом із 500 інших манускриптів і передає у дар
Товариству поціновувачів стародавньої писемності у Санкт-Петербурзі. В часи
більшовицького панування 1932 року Київський Псалтир потрапляє до
ленінградської Публічної бібліотеки разом із усім зібранням творів Товариства
поціновувачів стародавньої писемності. Нині українська памятка зберігається в
Російській національній бібліотеці імені М.Салтикова-Щедріна (місто Санкт-
Петербург). Уперше пам'ятка була видана фототипічним способом 1890 року,
друге факсимільне видання – 1978. В 1963 році Київський Псалтир
відреставрували.

Чи творить Бог чуда і нині? Цікаве запитання. Для віруючого християнина

відповідь однозначна: «Христос учора, і сьогодні, і навіки Той Самий!» (Євреям
13:8). В людському розумінні чудо – це те, що виходить за межі людського
сприйняття, щось незбагненне й непоясниме. Наприклад, зцілення хворого на
невиліковну хворобу, з чим найчастіше люди можуть пов’язувати Боже
втручання; повернення з війни живим давно пропалої безвісти людини;
виживання потерпілих в автокатастрофі, коли авто пошкоджено настільки, що
не підлягає жодному ремонту, а водій і пасажири живі і без жодної травми. Та й
46
чимало таких випадків можна навести. Але чи можна вважати чудом, коли Бог
повертає з небуття давно забуті стародавні рукописи Свого слова, коли і пам'ять
про них покрилась порохами, та й відомі вони лише вузькому колу спеціалістів,
які на нього дивляться тільки як на об’єкт своїх дослідів та написання чи науко-
вої роботи чи десертації. Але не так у Бога: «Я пильную Свого слова, щоб
справдилось воно» (Єремія 1:12) Біблійні археологи та дослідники Біблії можуть
навести безліч прикладів, коли вони знаходили чимало списків Божого Слова на
різних мовах. І хоча поціновувачі української старовини не є археологами, але
до цього переліку вони, напевно, додали б і стародавній рукопис Нобельського
Євангелія або Четвероєвангелія.
ело Нобель на Поліссі, нині це Зарічненський район Рівненської області,
має, напевно, шведські корені. Можливо, тут у давнину проживали вихідці зі
Швеції? Хто зна. Та стало воно відомим не цим. Свого часу воно було містечком,
де були збудовані п’ять церков, в одній з яких і для якої й написане це
Євангеліє. Про це наш читач і дослідник може дізнатися з післямови: «А хто цю
книгу візьме від церкви Святого отця Миколи в Ноблі Пінського повіту, той
буде проклятий у цей вік і в майбутній. А писав дяк, многогрішний раб Божий
Севастян Аврамович». Тож Севастян Аврамович, наслідуючи Івана Богослова в
книзі Обявлення 22:18-19: «Свідкую я кожному, хто чує слова пророцтва цієї
книги: «Коли хто до цього додасть що, то накладе на нього Бог кари, що
написані в книзі оцій. А коли хто що відійме від слів книги пророцтва цього, то
відійме Бог частку його від дерева життя, і від міста святого, що написане в
книзі оцій.» запечатав його прокляттям. Щодо останнього, про це буде нижче. А
зараз наша розповідь триває про саму пам’ятку.
доступних джерел відомо вельми мало про Нобельське Євангеліє,
особливо з мовного боку, крім згадок про те, що його писали не дуже старано з
погляду граматики. Проте, це не робить його менше вартісним. Ми можемо
стверджувати, що будь який рукописний переклад Святого Письма – чи то
Євангелія, чи Новий Заповіт, а то й уся Біблія – між собою рівнозначні і
значущі, бо це є Боже Слово. Але розглядаючи будь який рукописний переклад
з мистецького погляду – тут не може йти мова про рівнозначність. Навіть самі
мистецтвознавці будуть по різному оцінювати його майстерні сторони. Так
само можна сказати і про мовний бік. Як ми побачимо далі, чим ближче кожне
століття до наших днів, то щораз ближче мова перекладів Святого Письма
наближується до простої. І в цьому буде відмінність одного перекладу від
іншого, а разом із цим і його авторитетність і значущість для соборності та
єдності українського народу та його мови.
а повертаючись до Нобельського Євангелія наголосимо, що його
цінність важлива насамперед тим, що воно було написане на сорок років раніше
за Пересопницьке Євангеліє. Друга його особливість, що створено воно було
для місцевої церкви. Про це повідомляє у своїй приписці той же «дяк,
многогрішний раб Божий Севастян Аврамович: «В літо 1520, індикт восьмий
написана була книга ця, називана Євангелієтетро. За великого короля
47
Жигмонта, та за єпископа Йони владики Турівського та Пинського, і за князя
Федора Ярославича, наказом христолюбивого мужа раба Божого Симеона
Батийовича старця (старости) Хоєнського, і дана до Ноблі до храму Святого
Великого і Чудотворця архиєрея Миколи.»83 Навіть із цих слів можна побачити,
що і простий староста(старець) розумів важливість Святого Письма для мало
кому відомої повітової церковної громади. Тут важко судити про мовний бік
Нобельського Євангелія, бо науковці, які його досліджували мало що сказали
про це. Знаємо тільки те, що переписане воно старослов’янською мовю. Але
наскільки ця мова була наближена до української чи зукраїнізована – про це
може тільки сказати мовознавець, який його ґрунтовно дослідить. Про
значущість Нобельського Євангелія згадує у своїй 12-ти томній «Історії Руської
церкви» митрополит Московський і Коломенський Макарій (Булгаков). У
п’ятому томі «Період поділу Руської Церкви на дві митрополії» читаємо: «Кілька
рукописних книг, вживаних в Литовській митрополії, зберігалися до цього часу.
Такі п’ять Євангелій ХVІ століття, з яких одне Нобельське, писане 1520 року за
єпископа Турівського й Пинського Йони і князя Федора Ярославича для
Никольської церкви містечка Нобель Пінського повіту…»84 Є й інший бік
значущості Нобельського Четвероєвангелія – «в ХVI столітті нам на Волині й
Поліссі даровано дві святині, величні церковні книги — Пересопницьке
Євангеліє на півдні Рівненщини, Нобельське Євангеліє на півночі.»85
з того, що відомо нам на сьогодні, це, по-перше, що воно було знайдене в
Нобелі і вивезене. Як це сталося, розповідає сторінка української Вікіпедії,
котру я подаю без змін: «У 1856 році граф Тишкевич заснував тут86Музей
давнини, а при ньому утворив Археологічну комісію. Із справ цієї Комісії видно,
що в числі пожертвувань приймалися й рукописи. У 1865 році було зібрано 538
рукописів та 2077 давніх грамот, актів, автографів. Колишній попечитель
Віленського навчального округу Корнілов ревно зайнявся пошуками давнини.
Він бачив, що вони масово зникають, і хотів зберегти те, що вціліло. У 1865 -
1867 роках відрядив у Західний край досвідчених осіб, яким доручив привезти
до Вільно рукописні книги, які мали цінність. Тоді було написане звернення до
духовенства, учителів із проханням допомогти віднайти давні рукописи.

83
Переклад автора – М.Н. (тут подаю оригінал: «В лето 1520, індикт восьмий написана би
книга сия, нарицаємая Євангелиететро. При великом короле Жикгмонте, и при єпископе Ионе
владице Туровском и Пинском, и при князе Федоре Ярославичи, повелениемь христолюбивого
мужа раба Божия Симеона Батиевича старца (старости) Хоенского, и дано в Нобли в храм
Святого Велика и Чудотворца архиерея Николи.»)
84
Валентина Тумаш та Павло Дубінець. Рукописне Нобельське Четвероєвангеліє –
найдавніша писемна пам’ятка Українського Полісся.// Сайт Рівненське обласне об’єднання
Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка.
85
Павло Дубінець, настоятель храму Святої великомучениці Параскеви, село Морочне
Зарічненського району Рівненської області древній рукопис // Сайт «Волинь» 28.01.2018 У
Литві я тримав у руках найстарішу книжку Полісся – Нобельське Євангеліє
86
У Вільно, нині Вільнюс, столиця Литовської Республіки – М.Н.
48
Особливо успішною була поїздка Соколова, якому випала честь віднайти
Турівське Євангеліє.»
о-друге, нагода тримати його і досліджувати випала тільки двом
науковцям, це московський православний літератор та історик, археограф,
палеограф і фольклорист Петро Гільтебрандт та московський історик і
археограф Флавіан Добрянський.
«Петро Гільтебрандт був запрошений для розбору рукописів Віленської
публічної бібліотеки в 1865 році. Найбільшою його заслугою вважають те, що
йому вдалося видати із власними поясненнями Турівське Євангеліє ХІ століття.
Письменник докладно розповідає, як на початку своєї роботи знайшов
невеличку шафу з 3-4 десятками рукописів часів латинства та 2 великі вітрини,
заповнені рукописами латинською та польською мовами. У скринях, шафах,
сірих та сирих нішах знаходив він все нові й нові пергаментні грамоти. Серед
них був і давній поліський рукопис.
Опис цієї рукописної книги знаходимо в Гільтебрандта за №15:
«Нобельське (Нобель – містечко і в старовину, і нині Пінського повіту)
Четвероєвангеліє 1520 року, у чвірку(завдовжки 4¾., завширшки 3 ¼), 347
аркушів або 694 сторінки по 16 рядків на сторінці, в малиновій оксамитній
(вицвілій) обкладинці, прикрашеної позолоченим Розп’яттям посередині, а по
кутах чотирма євангелістами».
втор монографії дає невелику характеристику давньому пергаменту:
«Передмова до Євангелія від Матвія неповна. Написання суцільне, де немає
розділових знаків». Післямову до нобельського рукопису Гільтенбрандт подає
без перекладу,87 – яку я навів вище.
«Більш докладний опис Нобельського Четвероєвангелія знаходимо в
російського історика, археографа Флавіана Добрянського. Він народився в сім'ї
священика села Черниці Новограда-Волинського повіту Волинської губернії.
Закінчив Волинську та Московську духовні академії, а в 1876 році був
запрошений до складу Тимчасової комісії, створеної у зв'язку з Височайше
затвердженим проектом відкриття у Вільні Публічної бібліотеки, з музеєм при
ній.
Флавіан Добрянський у своїй праці «Описание рукописей Виленской
публичной бібліотеки, церковно-славянскихъ и русскихъ», 1882 року видання,
докладно передає зміст Нобельського рукописного Четвероєвангелія:
«Л. 1. Передмова до Євангелія від Матвія. Початку немає.
Л. 2. Євангеліє від Матвія.
Л. 98. Передмова до Євангелія від Марка.
Л. 100. Зміст.
Л.102. Євангеліє від Марка.
Л. 159. Зміст Євангелія від Луки.
Л. 161. Передмова.

87
Нобельське Євангеліє Українська Вікіпедія
49
 Л. 164. Текст.
Л. 257. Заголовок Євангелія від Іоанна й передмова.
Л. 260. Євангеліє від Іоанна.
Л. 325. Соборник. Російських святих у соборнику немає. Далі вказані тижні
Великого Посту, різні потреби. У кінці подані вказівки на євангелівські
читання».
Автор робить відмітку: «…полуустав доволі неохайний». Таке письмо
властиве людині без належної освіти. Мабуть, таким був дячок-переписувач
Севастьян Аврамович, бо чорновою рукописною роботою під наглядом
священиків та ігумень монастирів займалися нижчі церковні чини: диякони,
псаломщики, послушники.
Утім, потребує уточнення навіть ім’я переписувача книги, адже на звороті
347 сторінки Добрянський відмічає запис, зроблений тим же почерком, що й
зміст Євангелія: «Буде й буде Микольському добра два й три, і до п’яти попів, а
писав Левко, дячок Глоумі…»88 Такі офіційні відомості подає нам українська
версія Вікіпедії. Дійсно, на цьому і поставити крапку, коли б не випадок – для
людей невіруючих, а для нас – Боже Провидіння. Вдруге про Нобельське
Євангеліє Україна дізналась завдяки невтомній праці поліської вчительки-
краєзнавиці з села Мутвиця Зарічинського району Рівненської області
Валентині Тумаш. Саме вона і віднайшла сліди Нобельського Четвероєвангелія.
Досліджуючи рідний край, вона часто користається джерелами обласного
архіву, відшукуючи унікальні документи про свою малу батьківщину й Полісся.
А той, хто шукає – завжди знаходить. Як кажуть у народі: «Ще десь і щастя
завалялося, що кінь копитом не наступив». Так воно і сталося, згадує Валентина
Тумаш: «Улітку 2014 року мені до рук потрапила книжка Петра Гільтебрандта
«Рукописное отделение Виленской публичной библиотеки», видане в Росії ще в
середині ХІХ століття. У ній і вичитала розповідь про рукописне
Четвероєвангеліє, написане 1520 року в селі Нобель Зарічненського району. Це
мене дуже зацікавило: виходило, що Нобельське Євангеліє ще давніше за
Пересопницьке. Але чи є воно і досі у Вільнюсі, адже від часу опису його
Гільтебрандтом минуло майже півтораста років? Поділилася своїм відкриттям з
місцевим священиком, настоятелем Свято-Параскевської парафії села Морочне,
протоієреєм Павлом Дубінцем, уродженцем села Нобель. Той порадив написати
запит у бібліотеку Академії наук Литви. Так і зробили. А незабаром і відповідь
отримали, і не лише з підтвердженням, що Нобельське Євангеліє у них
зберігається і досі, а й з кількома його фотознімками.»89 Павло Дубінець та
житель Рівного Сергій Чекун, які до цього часу зовсім були не знайомі, після
дзвінка останнього, вирішили поїхати до Вільнюса, щоб на власні очі побачити
Нобельське Євангеліє. В бібліотеці Академії наук Литви їх зустріла завідувачка
рукописним відділом Еріка Кулешене, мати якої є українкою. Пані Еріка

88
Там таки.
89
Микола Шмигін. Найдавнішу біблію України віднайшла поліська вчителька. Газ.
«Вісник+К», 11 серпня 2016 р., с. 15.
50
розповіла, що Нобельське Євангеліє побувало в руках реставраторів. Було
повністю очищене від вікового бруду, підготовлене до якісного сканування для
репринтного перевидання.90
зараз трохи слів про накладене прокляття на заборону вилучення
Нобельського Євангелія з храму, для якого воно було написане. Існують спогади
жителів Нобеля, що по вилученні Євангелія «тричі за свою історію єдина тепер
церква протягом століття згорала дотла. І її люди відбудовували. Вперше вона
запалала від удару блискавки через 10 літ після того, як Євангеліє у 1865 році
учасники археографічної експедиції забрали із Нобеля. Вдруге — в 1915–му, у
Першу світову війну, від влучення артилерійського снаряда. А втретє —
наприкінці 1970–х років, коли вночі вона загорілась від підпалу святотатця.»91
Важко сказати, чи це дійсно дія прокляття чи збіг певних обставин. Але для
людей віруючих – це знак згори. Який сенс мати Євангеліє на не зрозумілій мові
і не читати його, і лише тільки робити з нього мистецько-культурний фетиш?
Адже Бог послав Свого Сина-Слово, щоб Його читали й знали особисто. А коли
Нобельське Євангеліє і повернеться до свого місця, то чи будуть нобеляни його
читати? Напевно, що ні. Чи треба його повертати? Треба, бо це наша пам’ятка,
але це вже не є предметом нашої розповіді. Можливо, воно повернеться у вигля-
ді репринтного видання, бо так відродилася до життя вже не одна українська
духовна й культурно-мистецька реліквія. Вона потрібна нам, бо це дасть можли-
вість дослідникам-філологам, літературознавцям більш ґрунтовно вивчити
культурну та історичну цінність пам’ятки.92

апевно, не думав архімандрит Пересопницького монастиря, ієромонах

Григорій разом із своїми однодумцями-перекладачами унікального шедевру,
яким стало Пересопницьке Євангеліє, що в історії Руси-України воно відіграє і
відіграватиме одну з ключових ролей в державотворенні та пробудженні
духовної й національної самосвідомості. Якщо Старокиївське Реймське
Євангеліє було коронаційним для французьких королів, Пересопницьке
Євангеліє стало таким для українських Президентів. Адже саме йому випала
почесна місія стати присягальною книгою вже не одного державця України. Та
шлях до цього для нашої історичної пам’ятки не був устелений квітками
троянд.

90
Павло Дубінець, настоятель храму Святої великомучениці Параскеви, село Морочне
Зарічненського району Рівненської області древній рукопис // Сайт «Волинь» 28.01.2018 У
Литві я тримав у руках найстарішу книжку Полісся – Нобельське Євангеліє
91
Там таки.
92
Там таки.
51
 Титульний аркуш Пересопницького Євангелія

а превелике щастя ця вікопомна пам’ятка нашої давнини хоча і пройшла

драматичний шлях до свого остаточного осідку в своїй батьківщині, проте
існувала загроза її повної втрати. Про її цікаве життя ми і поведемо мову. Тож
коли з’явилося Пересопницьке Євангеліє? Допоможуть нам у цьому самі автори,
перекладачі-переписувачі Євангелія. Саме вони зазначають, кому належала іні-
ціатива появи цієї книги. Як ми вже говорили вище, наступ Польщі на українст-
во щодо полонізації провадився безупинно, але у справі написання Пересопни-
цької Євангелії він відіграв не першу роль. У цей час на Волині залишалися
чимало руських, а також і зукраїнізованих литовських княжих родин, які
ревнували про українську справу. Серед таких була і княгиня Анастасія
Заславська, що походила з князівського роду Гольшанських93. Батько її, Юрій
Іванович Гольшанський, перед тим, як став київським воєводою, вже був
князем Дубровицьким та Степанським. Крім своєї доньки Анастасії, він мав ще
11 дітей. Достеменно невідома дата народження Анастасії Гольшанської
(Заславської), але дослідники припускають час між 1510-1520 роками. Місце
появи на світ також неясне, ймовірно поліське місце Дубровиці на березі річки
Горинь. По1530 році Анастасія вийшла заміж за князя Кузьму Івановича Жес-
лавського (Заславського.) Цей рід походив від князів Острозьких і перебувував
із ними у тісних родинних зв’язках. Князівським осідком було місто Жеслав,
нині Ізяслав на Хмельниччині. Напевно, що тут княгиня і проживала разом із
своїм чоловіком, по смерті якого згодом замовила переклад Євангелія і дала
грошей для цієї шляхетної справи, яку підтримали її дочка Ганна-Євдокія та
зять Іван Федорович Чорторийський. Його родовий маєток був у місті Клевані,
поряд із селом Пересопницею94. Не підлягає сумніву, що княгиня Заславська
зрозуміла потребу мати Святі Писання на зрозумілій для народу мові. Бо тоді не
стала б замовницею цього перекладу. Що її подвигло на цей крок – невідомо.
93
«Про саму княгиню Жеславську маємо доволі скупі відомості. Походила вона з роду
Гольшанських, протопластом яких був відомий литовський князів Гедиміновичів. Щоправда,
Гольшанські, живучи на українському та білоруському Поліссі, прийняли місцеві звичаї,
належали до сповідників православ’я й тим самим мали причетність до руської (українсько-
білоруської) культури того часу. [Євангеліє княгині Жеславської Петро Кралюк Українська
національна святиня: історія, зміст, загадки. Газета «День» 29 серпня 2011 рік]
94
Там таки.
52
Лише можемо припускати, що вона була знайома з європейськими подувами
Реформації щодо перекладу Біблії на прості мови. Не могла вона не знати про
те, що вже не один слов’янський народ бажав мати Святе Письмо у своїй рідній
зрозумілій мові. Напевне, що була вона начувана і добре обізнана з чеськими та
польськими перекладами. Та попри це, вона залишилася прибічницею грецько-
го обряду, бо її вибір стати черницею по сметрі чоловіка Кузьми Івановича у
1556 році, доводить її тверді переконання відданості українському православ’ю.
В чернецтві вона отримала нове ім’я – Параскева95. Саме під ним вона
представлена в Пересопницькому Євангелії, як замовниця.
ле тепер надійшла черга познайомитися нам і з самими авторами
рукопису. Найпершим, чиє ім’я трапляється на приписах до Євангелія –
ймення монаха, архімандрита Григорія. Безперечно, що фундаторка книги
Анастасія Заславська і чернець Григорій були добрими знайомими. Як згадано
вище, княгиня була по-справжньому релігійною людиною, а архімандрит міг
бути її духівником. Можливо це і зіграло свою роль, що Анастасія Заславська
присвятила своє подальше життя чернецтву. Тож маючи такого надійного
душпастиря, княгиня і замовила архімандриту переклад Євангелія. Сам чернець
був людиною побожною. Крім цієї важливої чесноти, архімандрит Григорій був
талановитим і високоосвіченним чоловіком. Засвідчує це його ставлення до
дорученої справи, в якій він виявив себе як доброго знавця стародавніх мов –
івриту, давньогрецької та старослов’янської, а також сучасних – української,
польської та чеської.96 Він належав до тієї когорти своєрідних українських
масоретів, переписувачів Божого Слова, які вважали для себе великою честю й
привілеєм перекладати Святе Письмо на зрозумілу українцям мову: «зане не
любил злата и сребра тлеющих, але імел любов и прилежаніє к божественному
писанію, о котороє просил Господа Бога». 97
ув гідним свого наставника у цій святій праці й писар Михайло, який
ретельно переписував перекладені тексти. З того, що він сам пише про себе:
«Разумь вь тия дні моутень, яко вода в рекоу», можна довідатись, що писець
був молодою, скромною й самокритичною людиною. А це немаловажно для
такої святої справи. Він розумів свою недосконалість й обмеженість, свої вади.

95
Федоришин М. Пересопницьке Євангеліє як феномен духовної культури українців
/Федоришин // Українська мова та культура в сучасному гуманітарному часопросторі : збірник
матеріалів Всеукраїнської науково-практичної інтернет-конференції. – Ірпінь: Національний
університет ДПС України, 2014. – С. 217-226.
96
Федоришин М. Пересопницьке Євангеліє як феномен духовної культури українців
/Федоришин // Українська мова та культура в сучасному гуманітарному часопросторі : збірник
матеріалів Всеукраїнської науково-практичної інтернет-конференції. – Ірпінь: Національний
університет ДПС України, 2014. – С. 217-226.
96
Там таки
97
Євангеліє княгині Жеславської Петро Кралюк, проректор НУ "Острозька академія" Сайт
газети «День», Україна інкогніто.
53
У письмі Михайло досяг неабиякої вправності і майстерності, багато років
навчаючись цьому мистецтву від батька, учнем якого себе називає.98
озповідь про Пересопницьке Євангеліє була б неповною, коли б ми
забули сказати кілька слів про оздоблювача чи ілюстратора цього раритету. На
думку деяких дослідників ним міг бути художник Волинського воєводи князя
Олександра Чорторийського Антон Дяк. Він жив разом із своїм паном у його
родовому замку в Літовежі. Напевно, що такий поважний пан не відмовляв собі
мати, як на ті часи, свого мистця99. Інші вчені називають автором мініятюр
Пересопницького Євангелія видатного іконописця другої половини XVI ст.
Федуска зі Самбора.100 І хто б цим обдарованим майстром не був, але вправність
талановитої руки художника каже сама за себе, що ця людина любила від щирої
душі свою справу й присвятила її Богові. Український художник зумів написати
чотири окремі мініатюри євангелістів, яких читач може побачити на початку
текстів кожного з Євангелій. Талановитий маляр в цьому творі майстерно поєд-
нав «західноєвропейську та місцеву мистецькі традиції.Плетінчаста та рослинна
орнаментика рукопису, зберігаючи певну єдність з мистецтвом Відродження,
має яскраво виражений характер українського книжкового мистецтва, тісно
пов’язаного зі східнослов’янськими традиціями. Тож не даремно сучасні мис-
тецтвознавці називають Пересопницьке Євангеліє перлиною українського
книжкового мистецтва XVI ст.»101
окінчили справу перекладу Євангелія у 1561 році. Про це пише писар
Михайло. Тож, “всі зуполна виписаниї книги чотирьох Євангелистов виложениї
із язика болгарського на мову руськую, читачу милий” були готові до вжитку
для «люду посполитого».102
ослідники та й прості люди задаються питанням: «Чому так відбувається,
що чимало історичних творів людства канули в небуття, а ті, що маємо сьогодні
й досі в полі нашої уваги, й особливо – Біблія?» Але ми знаємо напевно, що
Боже Слово бережене Самим Всевишнім, як написано: «Трава засихає, а квітка
98
Федоришин М. Пересопницьке Євангеліє як феномен духовної культури українців
/Федоришин // Українська мова та культура в сучасному гуманітарному часопросторі : збірник
матеріалів Всеукраїнської науково-практичної інтернет-конференції. – Ірпінь: Національний
університет ДПС України, 2014. – С. 217-226.
99
Пересопницьке Євангеліє – перлина української духовності [прот. Ігор Швець,кандидат
богословських наук, Ректор Волинської Духовної семінарії Пересопницьке Євангеліє в історії
Української Православної Церкви і українського народу (до 450-річчя духовно-національної
святині). Збірник матеріалів міжнародної науково-практичної конференції присвяченої 450-
річчюПересопницької Євангелії.]
100
Григорій Савчук „Вісник НТШ‖, число 47 [Скоп Л. А. Майстер мініатюр Пересопницького
Євангелія...]
101
Пересопницьке Євангеліє – перлина української духовності [прот. Ігор Швець,кандидат
богословських наук, Ректор Волинської Духовної семінарії Пересопницьке Євангеліє в історії
Української Православної Церкви і українського народу (до 450-річчя духовно-національної
святині). Збірник матеріалів міжнародної науково-практичної конференції присвяченої 450-
річчюПересопницької Євангелії.]
102
Там таки.
54
зів’яне, Слово ж нашого Бога повіки стоятиме». Тому то, пройшовши крізь
вогонь й горнило випробувань Святе Письмо залишається ніколи і ніким
непереможеним. Так було, є і буде! Тому то й у кожному народі Бог зберіг Своє
Слово в перекладі на їхні рідні мови в тій необхідній кількості, яка потрібна для
спасіння душі людини й самозбереження їх як нації та їхньої ідентичності.
Через це Боже Слово промовляє: «Нехай кожен лишається в такому стані, в
якому був покликаний…Ви дорого куплені – тож не ставайте рабами людей!
Браття, кожен із вас, в якім стані був покликаний, хай у тім перед Богом
лишається.» «Як багато, наприклад, різних мов є на світі – і жодна із них не без
значення!» (1 Коринтянам 7:20,23-24;14:10) Все має вагу в очах Всевишнього.
аючи таку відповідь з Божого Слова нам легше зрозуміти й долю
Пересопницького Євангелія. Але чи почули прості українці Слово Боже своєю
рідною мовою і як склалося майбутнє цієї історичної пам’ятки? Всесвітньо
знанний український мовознавець, дослідник і перекладач Святого Письма на
українську мову Іван Огієнко († митрополит Іларіон) зазначає, що, «на жаль
тільки, ані один із цих перекладів103, з невідомої нам причини, видрукуваний не
був і український народ не мав змоги читати Святе Письмо рідною мовою. Ці
переклади, остаючись рукописами, широкого мовного впливу на маси не мали.
Це був тяжкий удар і для християнізації нашого народу, і для розвою нашої
літературної мови!»104 Єдиними читальниками цих раритетів були самі
перекладачі, та ті поодинокі привілеянти, хто мав певну дотичність до них.
Щодо самого Пересоницницького Євангелія, то одними з перших, а фактично, і
останніми протягом 70 років такий привілей мали хіба що ченці Пересопниць-
кого монастиря, де воно зберігалося трохи більше понад 70 років після свого
написання. Згодом, по укладенні Берестестейської Унії 1596 року Пересопниць-
кий монастир стає уніатським (греко-католицьким), а з часом життя в ньому й
зовсім занепадає – обитель опустіла. Князь Миколай Чорторийський просить
польського короля Сигизмунда ІІІ передати монастирське майно та земельні
угіддя на користь влаштованої ним у Клевані єзуїтської колегії. Король задово-
льняє прохання князя й від 22 червня 1630 року видає грамоту, якою Пересоп-
ницький греко-католицький монастир передають у вічне володіння єзуїтам-
католикам. Тож і українське Євангеліє почало вже жити своїм життям в єзуїтсь-
кій шкільній бібліотеці.105 Чи торкалися його руки та очі наступних його чита-
чів, можна тільки здогадуватися. Та Боже провидіння попровадило справу так,
що по 18 роках Пересопницьке Євангеліє опиняється на Наддніпрящині в Геть-

103
Маються на увазі Пересопницьке Євангеліє 1556-1561рр., Євангелія Житомирська 1571 р.,
Новий Заповіт Негалевського 1581 р., Крехівський Апостол
104
Іван Огієнко (митрополит Іларіон) Як Святе Письмо ставало українським / Упоряд., авт.
Передмови та коментарів М.С.Тимошик, – К.: Наша культура і наука, 2018, стор.301
105
Федоришин М. Пересопницьке Євангеліє як феномен духовної культури українців
/Федоришин // Українська мова та культура в сучасному гуманітарному часопросторі : збірник
матеріалів Всеукраїнської науково-практичної інтернет-конференції. – Ірпінь: Національний
університет ДПС України, 2014. – С. 217-226.
55
мансько-козацькій державі. Дослідники реконструювали приблизний шлях
рукопису на козацькі землі. Подаю виїмку із розвідки Миколи Федоришина
«Пересопницьке Євангеліє як феномен духовної культури українців». «Гетьман
Богдан Хмельницький, турбуючись про зміцнення органів влади та обороно-
здатності на теренах Волині, направив сюди наказного полковника Герасима
Яцкевича, сина луцького священника. Центром повстанців було місто Звягель
(суч. м. Новоград Волинський Житомирської області). Новосформована козача
сотня під орудою звягельського кушніра Михайла Тиші вирушила у похід на
захід. Сотня легко здобула містечко Клевань і замок, бо на той час там не було
військової залоги. Пограбоване майно єзуїтів помандрувало до Звягеля. Книги
на латині мало цікавили повстанців, але православну святиню не можна було не
помітити. Цілком вірогідно, Михайло Тиша забрав його і передав у звягельсь-
кий замок Герасиму Яцкевичу як трофей. Син православного священника Гера-
сим Яцкевич знав справжню ціну цьому рукопису.
1649 році під тиском польського війська козаки залишили Звягель. Гера-
сим Яцкевич згодом стає дипломатом. Їздив з дипломатичною місією до Вар-
шави та Москви, брав участь у підготовці відомої переяславської угоди, залучи-
вши до цієї роботи і білоцерківського отамана Степана Мазепу - батька майбут-
нього гетьмана Івана Мазепи. Хід подальших подій дозволяє стверджувати, що
Пересопницьке Євангеліє було подароване ним сім'ї Степана та Марії Мазепи.
Розглянемо причини за якими Пересопницьке Євангеліє могла потрапити до
Вознесенського Печерського дівочого монастиря у Києві.
1. Дружина Герасима Яцкевича Олена була католичка. Книга написана
«схизматською» мовою не пасувала для двору такої пані.
2. Герасим Яцкевич був членом Луцького Хрестовоздвиженського братства.
Марія Мазепа після смерті свого чоловіка Степана Мазепи у 1665 році прийняла
чернецтво та ім'я Марії-Магдалени. У 1666 році вона стала членом Луцького
Хрестовоздвиженського братства. Хоча до Луцька не мала жодного стосунку.
Тут очевидний вплив Г. Яцкевича.
3. Родина Марії Магдалени належала до шляхти, що мала звичай давати до-
бру освіту не лише синам, а й донькам. Дослідники вважають, що освіту, як на
той час, Магдалена мала добру. Про це свідчать, зокрема, її вишуканий почерк,
характер письма й підпис. Один із його зразків можна знайти в музеї В.В.Тарно-
вського: «Maryia Magdalena Mazepina monasterov panienskich Ihumenia Peczarskie-
go Kiiovskiego i Hlichowskiego». Марія Мазепина відома була в громадських колах
як справжня ревнителька Вітчизни й православної церкви.
4. У 1686 році бачимо Марію Магдалену вже ігуменею дівочого Печерського
Вознесенського монастиря, але коли саме це сталося – невідомо. Монастир зас-
нований на початку XVII ст. архімандритом Києво-Печерського монастиря Єли-
сеєм Плетенецьким. Він був розміщений напроти Троїцької надбрамної церкви.
У цьому монастирі постригалися дівчата зі знатних родин. Очолити такий мо-
настир могла лише освічена, інтелігентна, шляхетського походження жінка,
твердих релігійних переконань. Такою була Марія Магдалена Мазепина.
56
 5. На відкриття новозбудованого у Переяславі Свято-Вознесенського собо-
ру зробили подарунки обоє – мати і син: Ігуменя Марія-Магдалена подарувала
золотом шиту єпатрахіль, а гетьман України Іван Мазепа – Пересопницьке
Євангеліє з дарчим написом. Цілком очевидно, що вибір подарунку для сина-
гетьмана зробила його мати. Це свідчить про те, що Пересопницьке Євангеліє
перебувало на той час у дівочому Печерському Вознесенському монастиру.
тже, гетьман Іван Мазепа 17 квітня 1701 року вручив Пересопницьке
Євангеліє настоятелю Переяславського кафедрального собору. На нижньому
березі арк. 2-7 рукопису гетьман залишив вкладний запис: «Сіє Євангеліє
прислано і дано єст от ясновельможного єго милости пана Іоана Мазепи, Войск
його царського пресвітлого величества Запорозьких, обох сторон Дніпра гетма-
на і славного чина Святого апостола Андрея кавалера, до престола
Переяславского єпископського, который от его ктиторской милости создан,
отновлен и драгоцінными утвари церковнимы украшен, при преосвященном
єпископі Захарії Корниловичі. Року 1701, априля 17 дня.»106
а все ж Пересопницьке Євангеліє, попри всі обмеження та остаточного
знищення українського автономного життя, встигло послужити своєму народу з
церковної катедри. Фактично майже століття його використовували під час
Богослужб у Переяславському катедральному соборі. Й лише 1799 року рукопис
перестає виконувати свою церковну роль: він опиняється в бібліотеці Переясла-
вської духовної семінарії. Чи траплялось воно на очі семінаристам – малоймо-
вірно, бо на той час Україна, як і українська православна церква, настільки були
вже під московським ярмом, що й сама мова не могла вже лунати з церковних
амвонів, а що вже й казати про мову навчання. Та не судилося нашій пам’ятці
покриватися бібліотечними порохами. Завдяки корінному переяславцю, синові
ректора семінарії Андрієві Козачковському, відомому українському археографу,
філологу-славісту й педагогу Осипові Бодянському пощастило не тільки доторк-
нутися до цієї визначної пам’ятки, але й звістити про її існування цілий науко-
вий світ. Вже наступного року в «Журнале Міністерства народнї освіти» він пуб-
лікує «Донесення п. Міністру народної освіти магістра Московського універси-
тету Осипа Бодянського з Праги от 23 березня 1838 г.» Це повідомлення стало
першою згадкою про визначну українську пам’ятку, яка згодом приверне до неї
увагу багатьох науковців. А ось як сам науковець відгукнувся про пам’ятку свого
народу: «Друге завдовжки з лишком 1/2 аршини, оправлено в дошки, обиті
малиновим оксамитом, з яких уціліла лише одна перша; писане найкрасивішим
великим уставом, вельми добрими чорнилами: всіх аркушів у нім 482. Це Єванге- ліє
важливе, по-перше, як єдина пам’ятка перекладу чотирьох Благовістей на
Південно-Руську (Малоросійську, Українську. Русинську) мову. До цього часу ми не
знали, що Малоруси (в ширшому розумінні), маючи разом із іншими Слов’янами
106
Федоришин М. Пересопницьке Євангеліє як феномен духовної культури українців
/Федоришин // Українська мова та культура в сучасному гуманітарному часопросторі : збірник
матеріалів Всеукраїнської науково-практичної інтернет-конференції. – Ірпінь: Національний
університет ДПС України, 2014. – С. 217-226.
57
Писання давньослов’янською, церковнокнижною мовою, давно вже намагалися
перекласти його, для ліпшого зрозуміння та сприйняття, на свою живу, розмовну,
загальнонародну мову. …Мова цього Євангелія – чисто Південно-Руська, переважно
Русинська, якою розмовляють у колишній Червенній (Червленій, Червоній), нині
Галицькій Русі, з малою домішкою церковнокнижних слів, від яких перекладач не
мав сили зректися, перекладаючи зі спорідненого говору, вважаючи їх більш відпо-
відними значущості самого предмету, більш виразними і ніби вже освяченими…».
На час написання цього документу Україна вже не мала своєї автономії, а пере-
бувала в неволі під Москвою. І тому таке донесення, а фактично звіт про виконану
працю в такій подачі, було внутрішнє прагнення науковця, бодай на такому рівні
не стільки для московського міністра освіти, а для широкої громадськости донести
й відстояти право українців на переклад богослужбових книг на свою рідну мову.
Треба віддати належне Осипу Бодняському, що він не побоявся стверджувати, що
українська мова – це самостійна мова, якою розмовляють і нині. Він засвідчив, що
українці вже не ждали, коли до них хтось принесе Боже Слово в їх рідній мові:
вони самі взяли ініціативу у свої руки, засукали рукави і перекладали його на свою
рідну мову. І що цей процес має свою тривалу історію.
рикметно, що подає Осип Бодянський у своєму звіті. В своїх відсилачах
науковець нотує одну цікаву річ: перекладачі Пересопницького Євангелія в
своєму перекладі використовують слово україна на означення землі, місцевості,
області, країни, а також поле: «Звідси видно, що називання нинішньої
Малоросії Україною, Вкраїною, Украйною (у = в і навпаки як у Хорватській,
Словенській та інших мовах) є вельми стародавнім, що відповідає слову Поляни,
його синоніму. Нащадки Київських Полян замінили успадковане ними від своїх
предків ім’я Поляни схожим за значенням словом Україна, Українці, можливо й
тому вже, щоб у такий спосіб відрізнити себе від Поляків-Ляхів, Поляків, за
якими воно залишилося назавжди, витиснувши попередню родову назву Лях,
Ляхи(вживане Південними Русами про Поляків тільки в лайливому поганому
сенсі…) …Київські поляни взяли собі синонім цього імені Українці, Україна, на
яке натрапляємо вже по 1187 році: «По ньому ж (Володимиру Глібовичу) Украї-
на багато потужила» (Київський літопис). Тут під Українцями, мається вся
Київська область, а з часом ця назва перейшла і на всю Малоросію». Цей факт
вельми значущий хоча б тому, що науковець зазначає, що саме так, а не інакше
нащадки стародавніх русів почали називати себе українцями, а свою землю –
Україною. На доказ того, що самоідентифікація русів, русичів, русинів з новим
етнонімом українці припадає на досить давній період української історії, Осип
Бодянський навів посилання на Київський літопис, щоб таким чином
заперечити намагання московських ідеологів накинути українцям не властиву
для них назву малорос, а їхній край Малоросія. І хоч він уживає назву Малоросія,
але це більш вимушено, під силою політичних обставин, але не з доброї волі.107
107
На той час діяв указ Петра І про заборону вживати назву Русь щодо України, і заміна її на
Малоросію, а Московщину було перейменовано на Росію. Про це свідчить красномовний
документ, розпорядження Олександра Меншикова московському послу в Копенгагені від 1713
58
 ому саме перекладачі використали термін україна в своєму перекладі
пояснює український вчений, видатний юрист, історик та дипломат Сергій
Шелухін: «В напису зазначено, що переклад зроблено з язика болгарського на
мову руску», що в ті часи означало: з мови церковнословянської на мову
українську. В перекладі пояснено, що його зроблено „для ліпшого вирозумлен-
ня люду християнсько го посполитого», себто: люду простого, не книжного,
невченого. Це вказує, що перекладчик старався слова оригіналу перекладати на
слова простонародні українські, зрозумілі кожному селянинові. Тому він i
замінив у перекладі книжні земельні терміни українським народним терміном
„україна“, замість «страна», «земля», «область» і тому інше, чим показав, що
«україна » означає те саме, що «страна», «земля», «область».108 Тобто, знічев’я
архімандрит Григорій та писар Михайло не могли цього зробити, бо вже на той
час це слово мало свою вагу, і перекладачі були свідомо того, що слово «україна
для них не було порожнім терміном, а позначало територію, край. Простежимо
це на низці прикладів:
«И переехали до украины Гадаринськои, которая єсть з другои стороны
напротив Галилеи» (Луки 8:26)
«Тогды тым, которыи бы били в земли жидовской, нехай утекають на горы,
а которыи в середині его (Іерусалиму) – нехай выидуть, а которыи на украинах –
нехай до него не входять.» (Луки 21:21-22)
«И пошло тое слово аж по всей Иудеи о нем и по всих украинах.» (Луки 7:17)
«И вышла о немь повєсть по всей украини.» (Луки 4:14)
«И ходиль по всей украини Іорданской проповедуючи крещеніє.» (Луки 3:3)
«И плынул до украинь долманутьскых.» (Марка 8:10)
«Вышоль з Галилеи и пришоль в украины иудейскыя по онуи стороні
Іордана» (Марка 10:1).
авіть побіжний погляд на текст засвідчує, що питома вага української
лексики рясніє чи не у кожному реченні, переплітаючись із церковнослов’янсь-
кою мовою. «Простежимо лише за вибірковим рядом суто українських слів,
взятих, скажімо, з Євангелія від Луки: аби, аж поки, але, бо, болячка, будувати,
ворог, врядник, глек, година, громадити, дах, докучати, досить, жадати,
забороняти, засоромитися, копа, криниця, лічба, мовити, мусимо, надто, нехай,
ніколи, отож, пекло, позичати, помста, рута, рядно, сором, стежка, стодола,
торба, тиждень, челядь, чинити, шкода. Це — лише частина взятих з Євангелія
слів, які не властиві, скажімо, мові російській.»109За словами дослідників

року: «Во всех курантах печатают государство наше Московским, а не Российским, и того ради
извольте у себя сие престеречь, чтоб печатали Российским, о чем и к прочим ко всем Дворам
писано». Baсиль Iванишин, Яpoслaв Pадевич-Bинницький Мова і нація.Tези пpo мiсцe i poль
мoви в національному відродженні Укpаїни. Bидання чeтвеpте, дoпoвненe Дpoгoбич
«Відродження» 1994.
108
Сергій Шелухін Україна – назва нашої землі з найдавніших часів, Прага, 1938 р., стор. 120
109
Микола Тимошик Історія видавничої справи Науково-видавничий центр «Наша культура і
наука, К., 2007, стор.94
59
пам’ятки, більше до церковнослов’янського масиву тяжіють перші два
Євангелія – Матвія та Марка, а від Луки та Івана – до простонародної мови.
Мова цієї книги дуже наближена до простої народної, лише з певним домішком
церковнослов’янських і польських слів. Прикметно, що чимало в ній вжито
лемківських говорів, що наштовхує науковців на висновок, що перекладачі
були з Лемківщини.110 Сьогодні ми б сказали, що це був своєрідний суржик, і ми
б не помилилися. Але треба брати до уваги, що Пересопницьке Євангеліє – це
був почин на ниві звернення до джерел простої мови українців у церковному
житті. А укладачи цієї безцінної реліквії були піонерами і водночас революціо-
нерами, якщо можна так висловитися. Євангелія Спасіння ставала мовно
доступною широким масам української людності.111
ересопницьке Євангеліє досліджували чимало видатних українських та
іноземних науковців. Крім Осипа Бодянського та Олександра Грузинського
сторінки українського рукопису вивчав учений-україніст Павло Житецький,
який 1874 року підготував реферат про Пересопницьке Євангеліє і прочитав
його на III Археологічному з’їзді. Пізніше він опублікував його, додавши
повний текст Євангелія від Луки та уривки інших євангелістів. Цей текст потім
використовували більшість дослідників в історії української мови. У тексті
Пересопницького Євангелія велика кількість тлумачень слів, зроблених живою
староукраїнською мовою, і з цього погляду воно становить великий інтерес для
лінгвістів. На початку XX століття воно стало джерелом для «Словника
історичної української мови» під редакцією Євгена Костянтиновича Тимченка,
який містив тлумачення понад 10 тисяч слів. В сучасній Україні все своє життя
дослідженню української памятки присвятила мовознавець Інна Чепіга, яка
видала понад 20 наукових праць. І зараз інтерес до нього не зменшується, і, як
видно, буде притягати дедалі більше й більше дослідників.

110
«У Пересопницькому Євангелії помітні деякі лемківські впливи. Так, говорячи про
складність роботи над книгою, Михайло Василієвич писав: ««Бил бо мой разум в тия дни
мутен, яко води в реку приходящіи із гор і яко плониі билини от вітров колеблеми». Звісно, таке
не могла написати людина, яка народилася й виросла на Волині чи Поділлі. Мутні води, що
приходять із гір у ріку, – це суто «гірський», карпатський образ. А як відомо, Лемківщина є
гористою місцевістю, частиною Карпат. Також у мові Пересопницького Євангелія
зустрічаються елементи лемківського діалекту. Важко сказати, чи їх вніс Михайло Василієвич,
чи це зробив архимандрит Григорій, котрий, можливо, теж походив із Лемківщини.» Євангеліє
княгині Жеславської Петро Кралюк, проректор НУ "Острозька академія", Газета «День»,
«Україна інкогніто».
111
Нині московські науковці ніби і не заперечують українську належність і за мовою, і за
місцем написання пам’ятки, але треба ж сформулювати свою незаперечність так, щоб у
московського читача Вікіпедії не було жодних сумнівів, що Пересопницьке Євангеліє це не
зовсім переклад на українську мову, а це тільки українці так уважають. Подаю мовою
оригіналу: «Пересопницкое Евангелие — рукописный памятник искусства XVI века,
написанный на одном из вариантов западнорусского языка. Украинскими учѐными считается
первым переводом Евангелия на украинский язык.» Западнорусский язик – це яка мова? Хіба
тільки українські вчені так думають, що це був переклад на українську мову? Але правильні
відповіді на ці запитання годі й шукати у головах цих московських учених. Автор – М.Н.
60
 ересопницьке Євангеліє - це чи не єдина книга, якої торкнулися руки
чолових людей Української історії. Як воно духовно впливало на них – нам
невідомо. Більше про нього відгукуються з погляду мистецько-естетичного та
культурно-історичного. І всі вони не залишались байдужими до цієї пам’ятки.
Про це свідчить сама доля реліквії. Ознайомитися з нею, потримати її в руках і
зробити з цього приводу замітки випало на долю й українському генію,
будителю нації, поету Тарасові Шевченку. А випала йому така нагода завдяки
дорученню Київської археографічної комісії, коли він вдруге відвідав свою
Батьківщину 1845 року. І тут знову відіграв свою роль відомий нам Андрій
Козачковський, який свого часу ознайомив із українською пам’яткою Осипа
Бодянського. «У Козачковського Шевченко пробув до двох тижнів. За цей час
поет познайомився з містом, його околицями, змалював Покровську,
Михайлівську церкви, Вознесенський собор та інші пам’ятки. Далі, у вересні-
жовтні, Кобзар побував на своїй малій батьківщині — на Канівщині, а також у
Миргороді, Лубнах та інших місцях центральної України.112 І звісно, що не міг
Андрій Козачковський не ознайомити свого друга й приятеля, як свого часу він
це зробив і Йосипу Бодянсьому, із запасниками семінарської бібліотеки. В своїх
археографічних нотатках з цього приводу Тарас Шевченко залишив запис: «В
скромній семінарській бібліотеці зберігається два Євангелія, писані на
пергамені витонченими слов’янськими літерами, чорнилом и кіноваром – с
пречудовими барвистими малюнками на золоті. Перше написане в 7053 році…
Друге Євангеліє, також на пергамені, вишуканіше и розкішніше за перше,
написане малороссійским наріччям 1556 года, с надписом на берегах перших
аркушів…» Вельми цікаве спостереження науковця Пертра Кралюка з цього
приводу, яке не можу не навести: «Письменник передусім вказав на естетичну
цінність пам’ятки, на те, що вона зроблена мистецьки, естетично витончено і є
«розкішною». Дійсно, естетична вартість пам’ятки надзвичайно висока. Друге,
на що звернув увагу Шевченко, це те, що пам’ятка написана «малоросійським
наріччям», тобто українською мовою. Як відомо, Пересопницьке Євангеліє було
одним із перших пам’яток офіційної книжності, написаних цією мовою.
Правда, не весь текст Євангелія був перекладений українською. Принаймні
перше Євангеліє, Євангеліє від Матвія, було близьким до старослов’янської
основи. Інші ж Євангелія, особливо від Луки, наближалися до мови народної.
Певно, Шевченко не випадково зауважив, що Євангеліє писане «малоросийским
наречием». Він, попри деякі нюанси, був прихильником широкого
використання розмовної української мови, піднесення її на рівень елітарний.
Так, Кобзар навіть засуджував Григорія Сковороду за те, що той не писав свої
твори цією мовою. Тому для Шевченка Пересопницьке Євангеліє як пам’ятка
української писемності становило велику цінність… По-своєму символічно, що
свою офіційну роботу в Київській археографічній комісії Шевченко фактично
почав з вивчення Пересопницького Євангелія. І хоча дослідження ним цієї
112
Петро Кралюк. Геній знайомиться зі святинею (Шевченко й Пересопницьке Євангеліє).
Сайт: Релігія в Україні.
61
пам’ятки не було вичерпним, все-таки поет зумів звернути увагу на її важливі
моменти.»113
ир сліпого часу знов підхоплює українську пам’ятку, і після 63 річного
перебування у Переяславській семінарії вона опиняється у Полтаві, куди
переводять сам навчальний заклад з усією його книгозбірнею. Причиною такої
зміни місця перебування стало утворення Полтавської єпархії, на чолі якої став
архиєпископ Полтавський та Переяславський Йоан (Петін). За сприяння саме
цього архиєрея український рукопис із семінарської бібліотеки було вилучено
за розпорядженням міністра народної освіти і обер-прокурора Найсвятішого
Синоду графа Дмитра Толстого.114 Останній її бачив, коли був у Полтаві 1873, і
доповів про цікаву пам'ятку московському імператору Олександру II, який
наказав її привезти. Тоді ж Євангеліє стало власністю великого князя Петра
Георгієвича, принца Ольденбурзького. 115 Так українська реліквія опинилася на
чужині не в ріднх для неї руках і під пильним московським оком.
а не судилося нашій пам’ятці братися порохами у московських
приватних кабінетах столичних вельмож. По смерті Петра Георгієвича, принца
Ольденбурзького в 1881 році українська святиня повернулася на рідну землю до
своїх рідних пенатів – до тієї ж Полтавської семінарської бібліотеки. Сталася ця
подія 1887 року. Українські науковці по різному переказують історію
повернення рукопису на батьківщину. Одні стверджують, що це невідомо, яким
чином наша пам’ятка опинилася в Україні, інші наводять такі дані, що за
сприяння вдови покійного принца Ольденбургзького герцогині Терези
Ольденбурської у 1887 році повернулася знову до бібліотеки Полтавської
духовної семінарії. 116Але тут вкралась напевно помилка: Микола Федоришин та
Петро Кралюк разом наводять відсилачі на працю Олександра Грузинського:
«Пересопницкое Евангелие как памятник искусства эпохи Возрождения в
Южной России в ХVІ в. / А.С. Грузинский // Искуство. – К.,1910. - № 1. – 53, де
науковець пише, цитую мовою оригіналу: «Лишь после кончины великаго
князя († 1881) при содействии его Августейшей супруги – оно было возвращено
в библиотеку Полтавской духовной семинарии, где оно и хранится в настоящее
время». На жаль, шановний Олександер Грузинський не наводить імені вдови.

113
Там таки.
114
Сам Дмитро Толстой засвідчив себе затятим українофобом і брав пізніше безпосередню
участь в підготовці Емського указу 1876 року про заборону української мови. А 1884 року
видав додаткове розпорядження про нагляд над українськими театральними трупами й
українофілами. Дмитро Андрійович Толстой. Вікіпедія, українська версія.
115
Енциклопедія Історія України К.,«Наукова думка». Т.8, стор.138-139
116
Федоришин М. Пересопницьке Євангеліє як феномен духовної культури
українців/Федоришин // Українська мова та культура в сучасному гуманітарному часопросторі :
збірник матеріалів Всеукраїнської науково-практичної інтернет-конференції. – Ірпінь:
Національний університет ДПС України, 2014. – С. 217-226. Також див.: Євангеліє княгині
Жеславської Петро Кралюк, проректор НУ "Острозька академія" Сайт газети «День», Україна
інкогніто.

62
Але, заглянувши до Вікіпедії російської версії, ми надибуємо на такий цікавий
факт: Терезія Вільгельміна Фредерика Ізабела Шарлотта Насауська, а саме вона і
була дружиною згадного царського вельможі, померла 8 грудня 1871 року в
Празі. Тобто, вона фізично не могла сприяти поверненню української пам’ятки
на батьківщину. Тож хто міг дійсно допомогти нашій святині повернутися до
рідної домівки. Відомо, що Петро Георгієвич, принц Ольденбурзький від своєї
дружини мав 8 дітей. Серед них була тільки одна старша дочка, яка пов’язала
своє життя з Україною. Це була Олександра Петрівна, дружина великого князя
та третього сина московського імператора Миколи І – Миколи Миколайовича. З
історії її життя відомо, що саме вона, бувши невиліковно хворою людиною,
прикутою до інвалідного візка, 1881 року із Санкт-Петербургу переїхала до
Києва. Ця подія припала саме на час смерті її батька. Все її життя було
присвячено благодійництву і допомозі жіноцтву. Тому ймовірно, що
своєрідний акт доброчинства – повернення української святині на батьківщину
могла виявити саме вона. Вірогідно, що нею керували дійсно філантропічні
мотиви і щодо Пересопницького Євангелія. І також не малозначуща деталь, хоч
вона і сповідувала православне віровизнання, але при народжені була
лютеранкою.117 Можливо лютеранське виховання в дитячі роки сприяло повазі
до Біблії, адже лютерани цінують Слово Боже і ставлять його на перше місце
над усіма людськими приписами. Ймовірно, що почуття духовного обов’язку та
історичної справедливости і спонукали її вчинити акт доброчинства. Не виклю-
чено, що Олександра Петрівна через когось могла повернути українську
реліквію до книгозбірні Полтавської духовної семінарії.
арколомні й інколи незбагненні повороти долі Пересопницького Єванге-
лія можна пояснити тільки одним аргументом, що за цим стояло Боже Прови-
діння. Звісно, можна висунути інший аргумент: чому тоді до нас не дійшла
решта, не менш значущих пам’яток перекладу Слова Божого на українську
мову? Чому Бог за них не потурбувався? Як на мене, то в нашому випадку
спрацював Божий закон збереження Свого Слова, як, наприклад, і зі збережен-
ням Кумранських рукописів. Хоча чимало єврейських та християнських списків
і копій також загинуло у вирі війн, переслідувань з боку римських імператорів, а
то й просто з причини елементарного людського невігластва. Можна також
розцінювати цей випадок, як турботу Бога за наш народ, бо саме Пересопниць-
ка Євангелія була на той час максимально наближена до простої мови українців,
після нього з’являлися вже інші, які потроху розорювали просторозмовну
вкраїнську ниву. Адже Бог ніколи не затемнює Свою раду і дає пізнати Себе
просто і доступно. І так Він чинить щодо всіх народів, бо в кожного з них були
свої Пересопницькі Євангелія, і, навіть, повністю перекладені Біблії. Українці

117
Мойсеєнко В.О., Шостка І.П., Тарченко Н.В. - Національний медичний університет імені
О.О. Богомольця, м. Київ, Україна Велика княгиня Олександра Пертівна Романова: сторінки
життя і благодійництва на території України (частина І) Практикуючий лікар, №4, 2015, стор.
74-79.
63
продовжили торувати цей шлях, що розпочався в інших народів Європи ще
раніше.
ож 1887 року наша славна памятка знову повернулася не тільки до Украї-
ни, але й туди, звідки її забрали. 54 роки зберігатиметься Пересопницьке Єван-
геліє на полтавській землі: 1915 року Полтавська єпархія подарує українську
реліквію Полтаському історико-краєзнавчому музею. Через 2 роки переживе
зникнення однієї московської імперії та появу іншої, пройде крізь лихоліття
московсько-більшовицької окупації 20-30 років, боротьбу атеїстів із вірою в
Бога, поки знову безжальним вітром історії не буде підхоплена, щоб опинитися
під час радянсько-німецької війни знову на чужині, аж у Башкирії в Уфі, куди
евакуюють фонди музею. Та й тут Боже провидіння попіклується про майбутню
долю української пам’ятки. Проте не обійшлося без детективних пригод. Перед
наступом німців на Полтаву на всі етнографічні, народознавчі, церковні речі
складали спеціяльні списки, але в них якимось дивом не опинилося Пересопни-
цького Євангелія. Тривалий час думали, що воно загинуло в пожежах війни. Та
раптом сталося чудо: «Виявилося, що під час зборів у евакуацію тодішній зав-
госп музею Маркіян Опанасович Браїлко поклав книжку до ящика вже в остан-
ній момент, коли почали забивати кришку. Тому до списків її внести не встигли.
Коли по війни евакуйовані цінності повернулися в Україну, Євангеліє опинило-
сь у Києво-Печерській лаврі. Звідти його передали до Національної бібліотеки
України.»118 Ось так, через мало кому відомого завгоспа музею українська
пам’ятка була збережена. Хто цей скромний служитель і поціновувач культури?
ожливо, наша святиня і канула б у лєту, і вважали б, що вона згоріла у
Полтаві під час війни, коли б не потрапила на очі, невідомому нині,
співробітникові архіву Києво-Печерської Лаври, де ніхто й не підозрював про
цінність книги. Але він, у свою чергу, звернувся до книгознавця й історика
літератури, професора Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка АН УРСР
Сергія Івановича Маслова, щоб той розпізнав якусь рукописну книгу, що була
схована серед мотлоху в невеличкій скринці: чиїсь добрі руки врятували цей
безцінний скарб. Професор не йняв віри: він знову тримав у руках Пересопни-
цьке Євангеліє, що бачив його передвоєнного 1940 року, перебуваючи у Полтаві
в краєзнавчому музеї. Завдяки зусиллям Сергія Івановича Маслова, 24 грудня
1948 року пам’ятка була передана на вічне зберігання у фонди Національної
бібліотеки України імені В. Вернадського (нині — Інститут рукопису Національ-
ної бібліотеки України імені Володимира Вернадського), де й пробуває нині.119
Нарешті, закінчилася така тривала подорож нашої святині до своєї рідної домі-
вки – Руси-України, де вона була перекладена. Без перебільшення можна сказа-
ти, що Пересопницьке Євангеліє дійсно відіграло епохальну роль у відродженні
духовного й національно-культурного життя українців.
118
Козельська Г. Пересопницьке Євангеліє, на якому складають присягу президенти України,
вивезене під час Великої Вітчизняної війни із полтавського краєзнавчого музею // Вечірня
Полтава. – 26.05.05, № 21. – C. 8.
119
Там таки.
64
 щоб, як писав Тарас Шевченко, не полягла наша слава, вже в незалежній
Україні зусиллями наукових, церковних та громадських інституцій тільки з 2001
по 2010 рік було здійснено двічі факсимільне видання української рукописної
святині. Першим, хто долучився до цього, став Інститут української мови
Національної академії наук України. Українські мовознавці видали цей твір із
словопокажчиками та дослідженнями. Працювали над виходом у світ цієї
української реліквії четверо науковців-лінгвістів: Олексій Онищенко, Інна
Чепіга, Любов Дубровіна та Людмила Гнатенко. Загальний наклад першого
факсимільного видання пам’ятки становив 500 примірників.
руге відтворення факсимільного друку Пересопницького Євангелія
сталося восени 2007 року. Під патронатом Української православної церкви
(Московського патріархату), видавничий дім «АДЕФ-Україна» випустив у світ
українську памятку накладом — 1000 примірників. Ось що про це пише
Єпископ Переяслав-Хмельницький Олександр, секретар Предстоятеля УПЦ:
« ове життя настало для пам’ятки восени 2007 року, коли з благословення
Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита
Володимира Київська Митрополія разом з НАН України започаткувала
масштабний видавничий проект з відтворення Пересопницького Євангелія.
Однак, проєкт УПЦ не зводився лише до факсимільного відтворення Пересоп-
ницького Євангелія, але й включив до себе реставрацію оригіналу,
пошкодженого грибком, видання наукових розвідок про історію Євангелія,
проведення наукових конференцій та презентацій унікального видання в
Україні та закордоном. Аби зберегти раритетність видання Пересопницького
Євангелія його вирішено видати обмеженим накладом – усього 1000
примірників. З благословення Блаженнішого Митрополита Володимира
унікальне видання передається в дар Предстоятелям та чільним ієрархам
Православних Церков, вітчизняним музейним, науковим та освітнім установам,
міжнародним науковим та дипломатичним установам. Частина накладу
передається церковним меценатам, які сприяють будівництву Кафедрального
Собору Української Православної Церкви у столиці України.
благословення Блаженнішого Митрополита Володимира видавничі
роботи здійснювалися УПЦ спільно з видавничим домом «АДЕФ-Україна».
НАН України передала видавництву слайди 964 сторінок Пересопницького
Євангелія. Однак, оскільки товщина оригіналу книги - 13 сантиметрів, під час
сканування відбулося викривлення зображення. Тому видавцям довелося
прикласти надзусиль, аби виправити неточності та підготувати до друку
ідеально рівні сторінки. Видавці поставили за мету відтворити книгу,
дотримуючись розмірів та особливостей оригіналу. «Нашим завданням, –
зазначала директор видавництва «АДЕФ-Україна» Алла Істоміна, – донести до
читачів цієї книги дух століть, які нагромадила в собі ця книга. А, отже,
відтворити Пересопницьке Євангеліє таким чином, щоби книга максимально
відповідала оригіналові”. Одним із найскладніших підготовчих етапів став
вибір паперу. Зупинилися на варіанті, що за якістю й тактильними властивос-
65
тями повністю відповідає пергаменту. Кожен аркуш було надруковано
повнокольоровим друком. Наступним етапом роботи стало виготовлення
обкладинки. За довгі роки існування Євангеліє мало декілька варіантів оправи,
до нас дійшли лише залишки останньої – із зеленого оксамиту.
днак, видавці вирішили відворити початкову оправу, тобто видати
Пересопницьке Євангеліє у тисненому шкіряному окладі, який оздоблено
металевими медальйонами. 20 січня 2008 року, у друкарському цеху
Видавничого дому «АДЕФ-Україна», що міститься у м. Бучі Київської області, за
участі Предстоятеля Української Православної Церкви відбулася урочиста
церемонія, присвячена друку першого аркушу факсимільного видання
Пересопницького Євангелія.»120
овторні друки української пам’ятки тривали і далі. Так, 9 листопада 2010
року в День української писемності та мови, на виробничому комплексі
видавничого дому «АДЕФ-Україна» (міста Буча в Київській області) в урочистій
обстановці надрукували 1-й аркуш видання «Пересопницьке Євангеліє. Витоки
та сьогодення» (загальний обсяг – понад 1800 сторінок; наклад – 200 примірни-
ків). У книзі художньо поєднані зменшені зображення оригінальних текстів,
доповнені транслітерацією та сучасною українською мовою.121 Остаточно
видання побачило світ 28 травня 2011року. В рамках міжнародного фестивалю
«Книжковий Арсенал» відбулася презентація видання «Пересопницьке
Євангеліє. Витоки і сьогодення» – перекладу Пересопницького Євангелія на
сучасну українську мову, виданого видавничим домом «АДЕФ-Україна».
а цьому і поставити б крапку та й перейти до іншої сторінки нашої
оповісті, але шановний читачу, ти багато чого упустив, коли б не дізнався, як і
чому стародавня українська памятка стала присягальною книгою Президентів
України. Фактично, в неї розпочався новий етап життя. Як же все це відбулося?
ісля проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року українці
мали обрати Президента. Ним став Леонід Кравчук. Вперше в історії
державности України 5 грудня 1991 року мала відбутися церемонія інавгурації
новообраного Президента. Як перший Президент України присягнув на
Пересопницькому Євангелії розповідають самі ініціатори цієї доволі цікавої та
урочистої вже традиції - український письменник Роман Лубківський та
колишній директор інституту української літератури НАН України Микола
Жулинський. Їхні нижче подані інтерв’ю вже стали частиною новітньої
української історії. Тому будуть цікаві для всіх поціновувачів нашої
минувшини.

120
Єпископ Переяслав-Хмельницький Олександр, секретар Предстоятеля УПЦ
Пересопницьке Євангеліє (1556-1561) та проект з його відтворення під патронатом УПЦ як
засіб утвердження міжнародного іміджу України // Офіційний веб-сайт Української
православної церкви
121
Сайт міста Буча
66
 « устрітися з лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевчен-
ка, поетом Романом Лубківським випало на Рівненщині, в краю, який є батьків-
щиною Пересопницького Євангелія. А оскільки Лубківський був причетний до
того, що саме ця пам'ятка української культури стала символом державної неза-
лежності України, священною книгою, на якій складають присягу українські
президенти, то розмова якось сама собою точилася довкола цієї теми.
- Романе Мар'яновичу, ви були у1991 році ініціатором прийняття присяги
Президентом України на Пересопницькому Євангелії. Як прийшла така ідея?
- Здається, сама історія підводила до тієї великої події різними шляхами. І
нас, депутатів Верховної Ради, і представників влади - тих людей, які тоді
переходили з однієї політичної ситуації в іншу.
Мені було відомо, що у багатьох країнах вже є усталені норми - президенти
приймають присягу, кладучи руку на священну книгу - Біблію. Як же діяти нам?
Перший варіант у мене був такий: взяти для цього Остромирове Євангеліє.
Чому? Тому, що це одна з найвидатніших пам'яток старослов'янського
письменства, вважається найдавнішою книгою Русі, і вона була створена у
столиці, в Києві. Але складається вона лише з окремих листків! Хоч цінність їх
величезна, проте вони не творять образу книги. З іншого боку, я також бачив у
цій ролі й Острозьку Біблію, хоча вона в той час (до перекладу), не мала такого
резонансу.122 Я в цих роздумах випадково на вулиці зустрів академіка Миколу
Жулинського. І розповів йому про свою ідею. Тоді також у цьому ряду назвав і
Пересопницьке Євангеліє, хоча воно, мені здавалося, трішки віддалене від тих
головних книг. А Микола Григорович сказав: "Я б підтримав би думку стосовно
Пересопницького Євангелія, тому що нинішнє село Пересопниця, яке в часи
Київської Русі було столицею великого удільного князівства, розташоване
недалеко від батьківщини Президента Леоніда Кравчука - села Великий Житин
того ж Рівненського району". Я знав, що Леонід Кравчук із Рівненщини, але
деталі, названі Жулинським, мені були невідомі. У продовження розмови
Микола Жулинський додав: "Між іншим, я недавно надрукував статтю в одній
із центральних газет про Пересопницьке Євангеліє". Після цього, я, зважуючи
"за" і "проти", подумав, що, можливо, таке зближення понять, як Пересопниць-
ке Євангеліє і батьківщина Президента Леоніда Кравчука може зіграти з певних
міркувань і негативну роль: Леоніда Макаровича недолюблювали деякі "демок-
рати", а ще більше - недавні колеги-партократи. Та вирішив іти, як мовиться,
напряму: будь, що буде… Я зі своєю пропозицією підійшов до Дмитра Павлич-
ка - на той час голови комісії Верховної Ради із закордонних справ, у якій я
працював. Він же тоді очолював і групу, що вела підготовку до інавгурації
президента. А Дмитро Васильович із властивим йому темпераментом почав
доводити, що найголовніше вже зроблено - у Верховній Раді на місці ідола-
Леніна встановлено наш український національний прапор. Але згодом, після
122
(Острозька Біблія вийшла в перекладі українською мовою Рафаїлом Турконяком у 2006
році, за що він удостоєний Національної премії України імені Тараса Шевченка, - журналіст,
автор інтерв’ю Віктор Мазаний.)
67
моїх аргументів став прихильником ідеї, і запитав: "Як це зробити?" Я відповів,
що свого часу директор бібліотеки імені В. Вернадського пан Іван Онищенко
висловлювався, що хотів би, аби цю книгу побачили у світі, звернули на неї
увагу, бо вона є унікальною. Того ж таки дня я запитав у директора, чи реально
все це - взяти в бібліотеці Пересопницьке Євангеліє, а потім внести у зал Вер-
ховної Ради для того, щоби президент під час складання присяги поклав на
книгу свою долоню. Іван Онищенко відповів ствердно. Тому я вирішив повідо-
мити про ідею особисто новообраному першому Президентові. Приходжу в
сесійний зал Верховної Ради і бачу, як Леонід Макарович готується до інавгура-
ції. Я спостерігаю: він жестикулює, тобто входить у роль, як людина, котра
серйозно поставилася до майбутньої події, у якій буде ключовою фігурою. Я
підійшов і розповів про свій задум. Кравчук сказав, що не заперечує, але сам
вирішити цього не може і попросив піти на пораду до першого заступника голо-
ви Верховної Ради Івана Плюща. По дорозі до мене випадково долучився депу-
тат Іван Заєць, який, дізнавшись, з якого приводу йду до Івана Степановича,
побажав бути свідком розмови. Іван Плющ сприйняв пропозицію іронічно…
Але я йому сказав, що може дізнатися про книгу зі статті в "Урядовому кур'єрі".
Зрештою він погодився і… відіслав до Леоніда Кравчука, аби передати, що
заступник голови парламенту підтримує думку Лубківського. Що я й зробив.
- І…
- Президент погодився. Я тоді ще не знав, що ця книга має велику історію, і
що до неї має стосунок гетьман Іван Мазепа. Якби це стало відомо комуністам із
більшості, так званої групи 239, то вони не дозволили б на такій книзі складати
присягу президента. Наступні дії: за допомогою працівників канцелярії вдалося
переконати робітників, аби вони поставили спеціального столика біля трибуни,
на який мали б покласти Пересопницьке Євангеліє. Далі телефоную Івану
Онищенку, домовляємося. За декілька годин до інавгурації книгу привезли,
вийняли із футляра, поклали на столику біля трибуни. Це було величезне диво!
Депутати, котрі перебували ближче до трибуни, кинулися подивитися на книгу,
почали перегортати сторінки. Директор бібліотеки сприймав це боляче, він
закликав обережно торкати сторінки - для такої справи годилося б одягнути
рукавички… Десь працівники канцелярії знайшли дерев'яний валик і поклали
його між сторінок, зафіксувавши один з мальовничих розворотів. До інавгура-
ції книга була в кабінеті Леоніда Кравчука. Але документ, який, так би мовити,
регулював таке перебування, стосувався особисто мене: я 5 грудня 1991 року дав
розписку Іванові Онищенку, що отримав від нього в тимчасове користування
на 4 години Пересопницьке Євангеліє, зобов'язуюся зберігати книгу і відпові-
даю за це. Один примірник такого документа Онищенко залишив собі, другий
передав мені. Перед інавгурацією я попросив у секретаріаті Верховної Ради, щоб
знайшли місце в залі для Онищенка, аби він спостерігав за процесом прийняття
присяги і пильнував поглядом книгу… І ось Леонід Макарович починає виголо-
шувати присягу. Одночасно його рука стала наближатися до того столика, на
якому було Пересопницьке Євангеліє - воно лежало трішки збоку. У мене таке
68
враження, що його рука досить близько підсунулася до книги, але він не поклав
на неї свою долоню. А, можливо, я не все зміг побачити (ця деталь мене турбує й
понині). І після цього настала урочиста мить - уперше прозвучав гімн України (у
музичному виконанні). Потім була коротка перерва між засіданнями Верховної
Ради. Після перерви підходжу до Івана Онищенка і бачу: він схвильований -
стоїть розгублений і говорить, що зникло Пересопницьке Євангеліє! Я йому: "Я
ж вас просив дивитися!" Відповідає, що на мить відвернувся, а коли глянув на
місце, де воно лежало, його там уже не було... Почалася тривога. Ми йдемо на
пошуки, добилися до приймальні голови Верховної Ради – я як депутат аргумен-
тував, чому мені потрібно сюди. Виявилося, що працівниці канцелярії забрали
книгу і заховали, а самі вийшли попити кави… Нарешті книга лягла у бібліотеч-
ний футляр. Іван Онищенко передав мені другий примірник розписки, котрий я
зберігаю й понині. Разом із першим… Ось так почався і новий етап життя Пере-
сопницького Євангелія. Книга запрацювала. І вже під час наступної інавгурації
Леонід Кучма подолав психологічний бар'єр і поклав руку на Пересопницьке
Євангеліє. Коли прийшов третій Президент, то сталася така дивна річ. Профе-
сор Ігор Юхновський вирішив привести його до присяги на Біблії. Комусь,
певно, довелося довго й аргументовано переконувати, що цього не слід робити,
бо ж маємо вже узвичаєний прекрасний атрибут процесу присяги. Зрештою, все
ж урочиста церемонія відбулася за участі саме Пересопницького Євангелія.
- Чому ж немає досі державного рішення, яке б узаконило акт прийняття
Президентом України присяги саме на цій книзі?
- Це, звісно, державний недогляд. Адже ж є вже традиція, вона міцно
склалася, утвердилася. Книга зі статусу видатної рукописної пам'ятки
українського народу перейшла у статус важливого державного символу. А
такими є Державний Прапор і Державний Гімн. Вона стала причетною до долі
конкретної людини, а водночас і всього народу. Саме Пересопницьке Євангеліє
є феноменом історичним, який працював і в минулому, і тепер, працює на
майбутнє.»123
« перших числах грудня 1991 року, ввечері, — розповів Микола
Григорович,— мені зателефонував народний депутат України, поет Роман
Лубківський і схвильованим голосом запитав: “Миколо! Що Ви порадите?
Леонід Кравчук має п’ятого грудня присягати як Президент України! І що, на
брежнєвській Конституції буде це робити? Як бути?”. Я тоді порадив взяти у
Центральній науковій бібліотеці Академії наук України одну із найбільших
святинь нашого народу — Пересопницьке Євангеліє. Народні депутати України,
поети Роман Лубківський і Дмитро Павличко привезли цю видатну пам’ятку
української культури та історії до Верховної Ради України, і на ній Президент
України, вперше в історії України, всенародно обраний 1 грудня 1991 року,
присягнув на вірність українському народові.
- На чому грунтувалася ваша порада?
123
Пересопницьке Євангеліє після інавгурації Кравчука зникло із зали. Інтерв'ю 11.10.2015
Сайт Укрінформ. Віктор Мазаний. Рівне.
69
 - Відомий атеїст, недавній високий компартійний функціонер не міг
присягати, як, скажімо, президенти США, на родинній Біблії, та й невідомо, чи
зберігалася в родині Леоніда Кравчука така сімейна реліквія. Я вважав, що
певною мірою було б символічним, якби саме на Пересопницькому Євангелії
присягали українські президенти, бо ця українська першокнига засвідчувала
поривання нашого народу читати Святе Письмо рідною мовою. Те, що зробили
пересопницький архімандрит Григорій і переписувач книг Михайло Васильович
із Сенока, можна назвати духовним подвигом. Саме ці двоє мужніх, духовно
сильних людей протягом п’яти років і кількох днів (1556-1561 рр.) й творили
живою мовою, максимально наближеною до розмовної української мови XVI
століття, цю рукописну, майстерно орнаментовану рослинними, передусім,фор-
мами книгу. Треба підкреслити, що тогочасна Україна була органічною части-
ною Європи, реформаторські настрої і процеси захоплювали багатьох культур-
них діячів Волині, Галичини, Центральної України, і коли Мартин Лютер пере-
клав Біблію німецькою народною мовою, Франціск Скорина – білоруською, то,
очевидно, і в Україні замірилися головну частину Нового Завіту – Святе Письмо
– дати своєму народові його рідною мовою.124
об Пересопницьке Євангеліє продовжило своє життя, його ретельно
зберігають і тільки раз у п’ять років, як присягальну книгу використовують в
Українському парламенті в офіційному церемоніалі приведення до присяги
Президента України.
сь така цікава, драматична й водночас оптимістична доля нашої
пам’ятки. Досліджуючи її історію, мені здається, що і сама доля нашої України
схожа на Пересопницьке Євангеліє. Ніби Сам Бог промовляє до нас , українців:
«Якщо збережете живу віру в Мене, так і Я вас збережу, як зберіг Своє Слово у
вашій рідній українській мові». І перед тим, як ми перегорнемо останню
сторінку нашої оповісті про Пересопницьке Євангеліє, зазначу, що воно
надихнуло у майбутньому не одного українського перекладача взятися за перо,
щоб знову пройти шляхом своїх попередників. До цієї когорти українських
масоретів наша історія закарбувала видатні імена, хто переклав Святе Письмо
частково чи повністю на українську мову: Пантелеймона Куліша, Івана
Левицького, Івана Пулюя, Івана Огієнка (митрополит Іларіон), Івана Хоменка
Рафаїла Турконяка та багатьох інших.

аступна розповідь у нашій історії буде присвячена цікавій українській

рукописній пам’ятці – Крехівському Апостолу. Доля цього історичного
документу була більш прихильною до нього на відміну від його рукописних
побратимів. Йому не довелося мандрувати так далеко від своєї батьківщини, як

124
Інтерв’ю взяв Володимир Данилюк..Сайт Волинь
70
Пересопницькому Євангелію. Але і він став відомий науковцям не так, щоб
дуже давно – у 1925 році минулого століття. Напевно, у читача може виникнути
запитання: «І тут не обійшлося без руки Божої?» Я відповім: «Так». Господнє
провидіння і тут попровадило справу так, що знайшов цей рукопис священник.
Подаю спогад безпосереднього свідка і першого дослідника українського
рукопису Івана Огієнка: «В 1925 р. 24 квітня: єпископ-суфраган львівський Др.
Йосиф Боцян, перебуваючи в Крехівськім манастирі, випадково звернув увагу
на рукописну книжку, на хребті якої був напис: «Апостолъ стихами избраній»;
ближче ознайомлення показало, що цей Апостол – український переклад, досі
невідомий в науці. Про свою нахідку єп. Боцян особисто розповів мені, пропо-
нуючи зайнятися її науковим дослідом, на що я, звичайно, дав свою повну
згоду. Пізніше єп. Боцян вирішив самому занятися дослідом нової пам'ятки,
головно з богословського її боку, позоставляючи дослід мови її для мене; в
результаті цього в львівськім місячнику «Стара Україна» в номері VI за 1925 р.
на ст. 109-111 появилася інформаційна статейка єп. Боцяна: «Крехівський
Апостол. Український переклад цілого Апостола й Апокалипси з XVI в. (Тимча-
сова вістка)» , в котрій коротенько описано пам'ятку й піднесено її цінність. Час
ішов, розвідка єп. Боцянапpo Крехівський Апостол не писалася, а тим часом
єпископ підупадав на силах. На початку березня 1926 р. я переїхав зо Львова до
Варшави, покликаний туди на катедру церковно-слов'янської мови Православ-
ного Богословського Відділу Варшавського Університету, а єп. И. Боцян нагло
помер 21 листопаду 1926 р. Новознайдений рукопис попадає по смерти єп.Боця-
на до інших рук, і тільки восени 1927 р., дякуючи ласкавій допомозі о. редактора
«Записок чина св. Василія Великого» Йосафата Скрутня, нарешті вдалося мені
засісти за вивчення нової пам'ятки. Про наслідки цього вивчення, які подаю в
цій праці, розповідав я на І з'їзді слов'янських філологів в Празі 7 жовтня 1929
р.»125
ож докладно Крехівського Апостола дослідив Іван Огієнко, який і
присвятив йому свою працю. Здебільшого з неї я і знайомлю тебе, шановний
читачу, з цією українською пам’яткою. Тож що собою являє наша рукописна
пам’ятка? Почнемо з його імені.
азва Крехівського Апостола походить від місця останнього зберігання
пам’ятки — Крехівський монастир на Львівщині. А сам населений пункт, ім’ям
якого названо монастир є село Крехів. Воно «вперше згадується в історичних
документах у 1456 році з приводу того, що двох крехівських селян викликано до
суду в селі Желдець. На початку XVII століття за 3 км від Крехова був засований
монастир. У 1669 році монахи збудували навколо монастиря укріплення, пере-
творивши його на фортецю. 1672 року турки обложили монастир, але взяти йо-
го не змогли. У1698 році монастир відвідав московський цар Петро I. У 1860 ро-

125
Іван Огієнко «Українська літературна мова ХVІ-го століття. Український Крехівський
апостол, том 1, видано за допомогою міністерства В.Р. і П.О., Варшава, 1930 рік. стор.145.
71
ці на території села було знайдено скарб бронзової доби (приблизно X—VIII
століття до Різдва Христового).»126
ван Огієнко подає доволі докладний опис пам’ятки. Його праця щодо цьо-
го історичного документу стала напрямною для решти дослідників. На думку
науковця, Крехівський Апостол було написано значно раніше, ніж указано на
його палітурці. Припущення знанного науковця збігається з дослідженнями су-
часних дослідників – українську пам’ятку могли написати між 1563 та 1572 рока-
ми127. Досліджуючи ґрунтовно кожну сторінку і текст Іван Огієнко приходить
до висновку, що палітурку могли взяти з іншої книги і приточити до
Крехівського Апостола: «Чи витиснений на оправі 1581 рік може бути й роком
оправи Крехівського Апостола? Знаємо не мало випадків, коли книжку
оправлювана в палітурки з іншої книжки, цебто, що оправу КА могли взяти і з
другої книжки й оправити в неі наш переклад; колиб це було так, тоді б 1581 р.,
що стоїть на оправі, нічого б нам не давав. На жаль, не маємо міцних підстав ані
твердити це, ані відкидати, хоч загальна історія пам'я'тки промовляла б власне
за прийняття цеї дати оправи книжки. Характер письма й форма водяних знаків
на папері говорять досить виразно, що КА написано перед 1581 роком, тому цей
рік може бути справді датою оправи КрехівськогоАпостола»128
одо оформлення та внутрішнього змісту Крехівський Апостол містить,
як зазначає Іван Огієнко, увесь той необхідний апарат, щоб читач якнайліпше
міг сприймати Біблійну розповідь. Це наявність поділу тексту на розділи; перед
кожним розділом подається короткий його зміст, що називався сумарієм. Крім
цього кожен розділ поділений на вірші. Автор на берегах сторінки супроводжує
текст поясненнями до незрозумілих слів, які називали тоді глосами. Переписува-
чи частенько застосовували їх безпосередньо в самому тексті перекладу, що про-
яснювало зміст і робило біблійну оповідь зрозумілішою.Та й нині, коли беремо
до рук Біблію, ми бачимо це все й у сучасних виданнях Святого Письма. Це і за-
раз допомагає нинішньому читачеві набагато ліпше сприймати біблійний текст.
е позбавлений Крехівський Апостол, за визначенням Івана Огієнка, і так
званого допомогового апарату. А саме, коментарів і пояснень не тільки до
окремих слів, але й до всього тексту чи уривків. Таку практику можна побачити
вже у перекладі Біблії Мартина Лютера на німецьку мову. Автор українського
рукопису не цурався навчатися майстерности і запозичувати у своїх попередни-
ків найліпші новації для свого витлумачення. Так, український перекладач
пояснює малозрозумілі власні назви – географічні, історичні тощо. Наприклад,
вияснює про Антиохію, розповідає, хто такий Агриппа, подає відомості про
поета Аратуса, про словаків, тощо. Пояснює різні терміни та незрозумілі слова:
з’ясовує ім’я Варнава, вияснює термін обрізання та слово євнух. Автор був не
126
Українська версія Вікіпедії
127
Сайт: R500 років Реформації.ua // Історія перекладу Біблії на українську мову
частина І
128
Іван Огієнко Українська літературна мова ХVІ-го століття. Український Крехівський
апостол, том , видано за допомогою міністерства В.Р. і П.О., Варшава, 1930 рік, стор.156
72
тільки перекладачем, але й полемістом з католиками, що видно з його комента-
рів до тексту: дається певне розуміння тексту з православного погляду. Перекла-
дач Крехівського Апостолу аналізує різницю між давньогрецьким оригіналом та
староболгарським і польським перекладами у застосуванні до свого. Зазначає
автор і паралельні чи схожі місця з інших книг Біблії, так звані конкорданції.129
родовжуючи досліджувати пам’ятку, Іван Огієнко приходить до
висновку, що перекладач Крехівського Апостола при перекладі користувався
польським перекладом, а саме, Радзивилівською Біблією: «Біблія 1563 р., т. зв.
Радзивилівська, була найголовнішим джерелом для нашого перекладника, – він
переклав з неі все, що там було: апостольський текст, всі пояснення до нього і
всі суммарії (зміст) перед початком кожного нового розділу.»130 Проте, як
зазначає шановний дослідник, перекладач був вільний від абсолютного
наслідування польського перекладу, тому в певних уривках біблійних текстів він
допускає відступлення. А інколи скорочує чи додає до тексту свій переклад. Це
навіть стосується і різночитань і нумерації окремих розділів.
к було вже сказано вгорі, автор Крехівського Апостола при перекладі
користався основним польським джерелом – Радзивилівською Біблією. Проте,
він використовує не тільки його, але інші переклади. Зокрема український
перекладач звертається до іншого польського перекладу Нового Заповіту 1556
року Миколи Шарфенбергера. Але з нього крехівський рукописець не брав
чогось цілісного – тільки те, що служило для певних сумнівних випадків, що
пасувало його перекладу.
нше джерело для свого рукопису перекладач вибрав старослов’янський
текст. Та й як він міг його проігнорувати, адже церковнослов’янська була най-
ближчою мовою, яку розумів автор Крехівського Апостолу. У своєму дослід-
женні Іван Огієнко наводить не один десяток прикладів зіставлення перекладу
зі старослов’янським текстом. Проте, на думку дослідника, при такій великій
кількості звернень до староболгарського джерела для українського перекладача
він не був основним. Яким саме старослов’янським текстом Біблії користався
український перекладач – невідомо.
е оминув автор і грецької мови. Іван Огієнко щодо цього мав сумнів, чи
розумівся перекладач на ній. І ось що дослідник пише: «Але на ст. 289 по розділі
14-м читаємо таке своє пояснення перекладчика: «Придаток, который ся
найдуєт у славенском перекладе, положил єсми подлуг грецкого и полского
перекладу аж на конци сего листу», а це вже виразно свідчить нам, що переклад-
ник дійсно заглядав і до грецького тексту.»131
учасні українські лінгвісти крім зазначених мовних особливостей вказу-
ють також і на наявність деяких чеських слів, які крехівський автор перекладу
вживає у своєму творі. Якщо взяти до уваги, що чехи є першими початківцями

129
Там таки, стор. 163-164
130
Там таки, стор.159
131
Там таки, стор.164-168
73
перекладу Святого Письма на рідну мову серед слов’ян, то не дивно, що і в
українському Крехівському Апостолі з’явилися чехізми. Наприклад, не одну
низку таких слів наводить український мовознавець Віталій Русанівський:
«Отож, звернемося до чехізмів у КА. Однією з ознак чеського походження
певного слова є наявність у польських словах, які з цим же звуком легко
потрапляють в українську мову: ч. handlovati "торгувати", "крамарювати", п.
handel "торгівля", звідки гандель у КА; ч. ohyzda "огидник", "мацапура",
"почвара", "потвора", п. ohyda "огида", "мерзота", звідки огида в КА; ч.
hanet/hanit "ганьбити", "ганити", "гудити", п. hаbi "ганьбити", звідки ганити в
КА; ч. hanba "ганьба", "сором", "безчестя", п. haba (те ж саме), звідки ганьба в
КА: ч. hojn є "багатий", "рясний", "росянистий", "щедрий", "розкішний",
"гойний", п. hojny "щедрий", звідки гойний у КА; ч. zhynout "загинути",
"згинути", "пропасти", п. zgin (слово, очевидно, спільнослов'янське, бо тут
виступає у п. фонетичній формі, можливо, звідси й згинути в КА.» 132 Як
зазначає Віталій Русанівський: «Вживання чеської мови в ХV-XVI ст. стало в
Польщі модою, ознакою доброго тону й культурного виховання. Українська
юридична мова спершу контактувала з відповідним жанром чеської
безпосередньо, запозичаючи з неї цілі формули чеських канцелярій»133
лавнозвісний мовознавець Іван Огієнко також зауважує, що автор
Крехівського Апостола міг знати італійську мову, яку він скрізь під польським
впливом зве волоською: «Роблячи виправлення свого перекладу, перекладчик
позоставив декільки заміток, що те або інше слово – то слово волоське. І дійсно,
зазначені слова живуть в італійській мові, напр.: пентикостія 358-pentecoste
зелена неділя, педагог – реdаgоgо учитель, архитектонъ-аrсhіtесton будівничий,
идолатри -idolatria болванахвальство і др.; італійськими звуться також слова:
єрмана – сестрична 291, патрова -господыня 295, Иусть-справедливы" 476.
Покликань на італійський текст в польськім оригіналі немає.»134
о ознайомленні з мовною характеристико Крехівського апостола мимо-
волі може виникнути запитання: «Тож якою мовою було перекладено твір?» І
відповідь буде однозначною – українською. Бо автор, а про це буде сказано
нижче, був українцем, а запозичені слова він трансформовува згідно з українсь-
кою традицією і фонетично, і морфологічно. Так, як відбувається це і сьогодні,
коли ми запозичуємо іншомовне слово, але вживаємо його не з англійською чи
німецькою фонетичною вимовою, а українською. І нам слід не забувати, що це
була більш книжна мова, хоч автор Крехівського Апостола на відміну перекла-
дачів Пересопницького Євангелія пішов значно далі, й залучив до свого пере-
кладу чималий шар живомовної української лексики. Навіть зараз, сучасна ук-

132
Віталій Русанівський Четвероєвангеліє 1569 р. і крехівський Апостол 60-х років//
"Бібліотечний вісник", № 5, 2000 р.
133
Там таки.
134
Іван Огієнко Українська літературна мова ХVІ-го століття. Український Крехівський
апостол, том , видано за допомогою міністерства В.Р. і П.О., Варшава, 1930 рік, стор. 169
74
раїнськомовна людина може зрозуміти прочитане. Не все, правда, але достат-
ньо. Тож якщо нині ми можемо прочитати та вияснити для себе трохи, то що
вже говорити про читачів цього документу тих часів, коли тодішня мова була
для них ще ближче, ніж зараз для нас. Слід сказати, що оце достатньо і трохи і
є отим містком між тодішньою українською мовою та сучасною. Вгорі ми згаду-
вали, що завадило українським перекладачам по-революційному впровадити не
книжну староукраїнську мову, а просту живу розмовну. Але ми продовжимо
нашу розповідну екскурсію по Крехівському Апостолу.
осилається рукописець на переклад Апостола Франциска Скорини 1525
року: ««У скоринином и в полском виклад по тот знак придана, чого в старых
болгарских (написано замість закресленого «словенских» ) не найдуєтся». Це
говорить про те, що йому був не тільки відомий переклад, але він і користувався
ним безпосередньо. З цього можна зробити висновок, що український рукопи-
сець провадив самостійну критичну працю над чужими і своїм перекладами, і
користався всіма доступними на той час джерелами.135
нша особливість Крехівського Апостола – це порядок подачі апостольсь-
ких листів. Подає він їх не так, як це було заведено в католицькій та протестант-
ській традиції: соборні листи апостолів Якова, Петра, Івана та Юди він подає
відразу по Діях святих апостолів, наслідуючи, отже, православну традицію.
о цього часу ми ознайомлювалися зі змістом і внутрішньою структурою
Крехівського Апостола, але надійшов час дізнатися про автор цього
перекладацького твору? На жаль, ні шановний мовознавець Іван Огієнко, ніхто
інший не могли й до цього часу не можуть установити автора біблійної
пам’ятки. Єдино, що твердо вдалося дослідникам установити, що перекладала
його одна людина. Автор Крехівського Апостолу добре володів українською,
польською, старослов’янською мовами. Не погано орієнтувався в грецькій та
італійській мовах, використовував чехізми. І хоча структурування перекладу
автор уклав за православною традицією, але Іван Огієнко не приймає його як
православного. Цьому є кілька серйозних зауваг. Це, насамперед, гострі виступи
перекладача проти вшанування ікон, святих, проти офіційних церков того часу.
Інша вказівка на не православність автора – це відсутність церковного поділу на
зачала. З цього Іван Огієнко висновує, що автор не готував свій переклад «для
церковного вжитку, це – був головно агітаційний твір проти зовнішніх форм
церковних як католицьких, так і православних.»136 Ймовірно, що належав він до
протестантської християнської церкви.
« якої саме землі походив перекладчик КА? Іншими словами – до якого
украінського нарічча належить мова КА?» – запитує Іван Огієнко. Якої націо-
нальности був автор рукопису? З тої мови, якою був перекладений твір, виясню-
ється, що це був українець із північно-західної частини Руси-України. І мову
свого перекладу він називає «руською»: «Сумненья або руским языком реку

135
Там таки, стор. 170
136
Там таки, стор. 174
75
совести». І цьому свідчить сама мова. Словник перекладача сповнений
української лексики, що присутня і нині в сучасній українській мові, наприклад:
староста, сотник, в’язні, гетьман, очі тощо. На думку Івана Огієнка: «все те, …
виразно вказує, що мова нашого перекладника – це північно-українська чи
поліська мова, точніше – західно-поліська. Західно-поліських (правобережних)
рис в мові перекладчика КА так багато, що це дає змогу твердити, що переклад-
ник писав своєю рідною живою мовою. Тим самим збільшується значення на-
шої пам'ятки – вона дає великий і ріжнорідний цінний матеріял для висвітлен-
ня історії північно-украінського нарічча, яке тоді займало простори значно
більші, ніж тепер. Аналіз української літературної мови XVI-XVII віків свідчить
нам, що мова ця складалася в досить значній частині власне з рис північно-
українських.» 137 І далі «Належить до північно-поліського наріччя – докладніше
– до правобережного поліського говору, але до якого саме, окреслити те точніше
не можна. Скрізь у фонетиці бачимо північно-українські риси в такім стані, як
чуємо їх ще й сьогодні, і в цім полягає велика цінність мови КА для історіі укра-
їнськоі мови. » 138 «Крім цього, в мові КА не бракує проте й деяких рис західної
південно-украінської мови. Пояснюю це тим, що говір нашого перекладчика міг
належати до говірок переходових, що й тоді були на загальнім північно-україн-
ськім тлі. Українська літературна мова XVI-гo віку творилася письменниками з
північних і південних говірок, чому потроху вироблялася одна спільна
літературна мова; з цеї літературної мови ХVІ-го віку й міг брати перекладчик
КА свої деякі південно-українські риси.» 139
а думку Івана Огієнка важлива дата перекладу Крехівського Апостола.
Шановний дослідник вважає, що наша памятка була написан не пізніше 1572-77
років. А саме, після виходу у світ Радзивилівської Біблії. На користь цього
грають наступні факти. Перекладів Симона Будного і Мартина Чеховича на той
час не було. Інакше автор рукопису обов’язково ними скористався, а тільки ок-
ремі виправлення, та й то, пізнішого часу. Це говорить про те, вважає Огієнко,
що мусив був минути певний час, щоб згадані переклади були надруковані: «ха-
рактер письма виправлень промовляє за те, що від часу перекладу КА до видру-
кування нових перекладів мусів минути певний час.»140 Наступне, судячи з мови
перекладу, крехівський рукописець користався тільки тими поширеними
перекладами, що були тоді напохваті. «Філіграні на папері КА свідчать, що папір
був зроблений десь в 1560-х роках. Історія реформацій- них впливів на Україні
так само говорить, що появлення перекладу з яскравими кальвінськими пояс-

137
Іван Огієнко Українська літературна мова ХVІ-го століття. Український Крехівський
апостол, том , видано за допомогою міністерства В.Р. і П.О., Варшава, 1930 рік, стор.253
138
Іван Огієнко Українська літературна мова ХVІ-го століття. Український Крехівський
апостол, том , видано за допомогою міністерства В.Р. і П.О., Варшава, 1930 рік, стор.212
139
Там таки, стор.253
140
Там таки.
76
неннями найскоріше могло повстати зараз по виході в світ Берестейської Біблії
1563 р. Таким чином переклад КА відношу на 1560-ті роки, чому не противиться
й сам характер письма.»141
ле надійшов час до завершення знайомства з цією непересічною
українською пам’яткою перекладацької праці невідомого для нас, але не для
Бога, невтомного трударя. І кілька слів на завершення. Маємо велике
задоволення, що зберігається ця історична реліквія у Львівській Національній
бібліотеці імені Василя Стефаника Національної академії наук України.
Напевно, прийде і для Крехівського Апостола свій час, коли і його науковці і
зацікавлені люди відсканують і відфаксимілять і приурочать до якоїсь круглої
дати, і він буде вже мати своїх сучаних близнюків і не буде йому страшна
загроза раптового зникнення з нашого історичного обрію.

руга половина XVI століття була сповненна плідної праці українських

перекладачів Святого Письма. В середньовічній Русі-Україні відчувалась
нагальна потреба в Писанні на доступній для українців мові. За перекладацьку
або копіювальну справу бралися не тільки знатні люди із української шляхти,
але й простий письмений люд. Прикладом такого запалу був "раб Божий
Петро", як іменує себе автор Волинського, або як його ще називають
Житомирського Євангелія. Непрямі дані вказують, що, ймовірно, раб Божий
Петро не був великим знавцем стародавніх мов, інакше б він узявся самостійно
за переклад. Проте, як свідчать досліди науковців він був досить добре
обізнаний зі церковно(старо)слов’янською мовою та в багатьох випадках
чимало старослов’янських слів переклав українськими.
одо мовних характеристик Волинського Євангелія ми можемо судити
тільки з того, що стисло сказано в українській версії Вікіпедії та по інших
довідниках та енциклопедіях. Можливо, така незначна інформація щодо
української пам’ятки продиктована тим, що доля її нині невідома. Проте до
зникнення пам’ятки з історичного обрію Волинське Євангеліє встигли
дослідити протоєрей Житомирського кафедрального собору, законовчитель 2-ї
Житомирської гімназії Микола Трипольський, який у 1860-х роках придбав
манускрипт у перекупників і дав докладний опис пам'ятки, а також надрукував
великі уривки з неї. Волинська Євангелія опинилися в полі зору українських
мовознавців Павла Житецького, Олександра Назаревського, Івана Огієнка.
Можливо, посилаючись на цих авторитетних людей, у поціновувачів Божого
Слова була б уява і про цю пам'ятку. Тож з того, що мені відомо, кваплюся
поділитися з тобою, шановний читачу.

141
Іван Огієнко Українська літературна мова ХVІ-го століття. Український Крехівський
апостол, том , видано за допомогою міністерства В.Р. і П.О., Варшава, 1930 рік, стор.211
77
 к уже було сказано вище, написав її раб Божий Петро. Саме він і був
автором цієї пам’ятки. На думку більшості науковців, він жив у колишньому
княжому місті Володимирі на Волині найбільш вірогідно – в одному з
монастирів, на яких так було багате це місто над річкою Луг. Більше про нього
нічого сказати не можна. А його рукопис тільки наприкінці XIX століття
потрапляє до Житомирського єпархіального давньосховища, що дало підстави
спочатку вважати, що саме тут він і був написаний. Але мовний аналіз тексту
спростував такі твердження. На думку всіх визначних його дослідники, в тому
числі професора Івана Огієнка, місцем переписування вважають не Житомир, а
княжий Володимир. Мова Волинського Євангелія дуже близька до тогочасної
староукраїнської мови, але з більшим числом елементів церковнослов’янської, з
давньослов’янською вимовою, ніж Пересопницьке Євангеліє. Мовознавці не
однодумні щодо оригінальности Волинського Євангелія. На думку одних –
рукопис є копією або списком Пересопницького Євангелія. Такий погляд підпер
відомий український мовознавець Павло Житецький: «"Ми вже закінчували
друк Пересопницького рукопису, коли отримали з Житомира, від Миколи
Трипольського дослівну виписку з Євангелія 1571 року. Виявляється, що це є
копія з Пересопницького Євангелія, про яку, на жаль, ми нічого не знали
раніше». Та протоєрея Миколу Трипольського думка авторитетного науковця
не спинила, і він зайнявся дослідженням Волинського (Житомирського)
Євангелія. І дав докладний його опис.142 Він і є поки що єдиним, крім праці
Івана Огієнка, джерелом для ознайомлення багатьох лінгвістів. Але на відміну
від Пересопницького Євангелія, автор «раб Божий Петро» використав народний
синтаксис, тобто, побудову речень, морфологію, а також вніс чимало
просторічних українських слів (молітесь, буду любить, стоячи, нехай оглядаю,
аби стерегл, на камені, в ліпшій ).143 Хоч Микола Трипольський і не робив
мовного аналізу, а тільки пунктуаційні, скорописні, орнаментальні порівняння,
це вже дало підстави стверджувати про неповторність Волинського рукопису.
Схожої думки інший сучасний дослідник Віктор Мойсієнко. У своїй невеликій
розвідці він проаналізував мовний бік Євангелія і дійшов такого висновку, що
«Аналіз же наявних у публікації Трипольського лінгвальних особливостей лише
підтверджує висновок про оригінальність Волинського Євангелія. На жаль, ми
не маємо повного тексту пам’ятки, але навіть із наявних глав можемо зробити
висновок, що елементи живої розмовної мови Українського Полісся, а саме
Волині, проступають ще більш виразно, ніж у Пересопницькому… Аналіз
фонетичних особливостей наявного тексту "Волинського Євангелія" дозволяє

142
Трипольський Н. Волынское рукописное Евангеліе XVI века // Волынский историко-
археологический сборник. Вып. 2. – Житомир, 1900.
143
Німчук В.В. Житомирське Євангеліє [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії
України: Т. 3: Е-Й; Iзборник. Історія України IX-XVIII ст. Першоджерела та інтерпретації.
Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1957. — Т. 2.
— С. 680-696; Сергій Міщук Пелеографо-кодикологічний та бібілографічний опис рукописних
книг та стародруків Волинського єпархіального давньосховища (1892–1919);
78
констатувати, що пам’ятка значною мірою відображає живу народну вимову, а
саме характерні риси північного наріччя української мови.» 144 Ось такі стислі
відомості про цю українську рукописну памятку. У всіх енциклопедичних та
словникових статтях про неї написано небагатослівно: «Подальша доля
Волинського (Житомирського ) Євангелія невідома». Чи варто нам ставити
крапку в історії нашої пам’ятки? Я особисто утримаюсь. Адже ми вже знаємо,
які пригоди випали на долю Пересопницького Євангелія, і воно Божим
провидінням дійшло ло нас. Тож, можливо, і Волинське Євангеліє чекає свого
часу і якимось чином Господь явить його дослідникам…

деї Реформації, як релігійного руху за більш вільні та безпосередні

стосунки людини з Богом, хоч і не поширилися на українських землях, але дали
сильний поштовх до перекладу Святого Письма на просту мову українців. Як ми
могли побачити вище, Волиньська земля дала чималу кількість перекладених
творів Святого Письма на українську мову. В разку цих праць бачимо Євангеліє
Василя Тяпинського. Прізвище Тяпинський було доволі поширене на теренах
Волині й київському Поліссі в Русі-Україні та на Полоччині в Білорусі.145 Актові
книги XVI століття наводять перші згадки про Тяпинського. Літописні джерела
замовчують про те, коли народився автор Євангелія. Припускають, що 1540
року. Також покрито таємницею навчання Василя Тяпинського, але, судячи за
стилем викладу, з його пізнань в царині книгодрукування, філології, філософії,
богослів'я, знання мов, можна зробити висновок, що освітній вишкіл він
отримав в одному з університетів Кракова, Вільни або Праги.
е цурався Василь Тяпинський і військової служби: він перебував у складі
руських військ під час штурму Ули взимку 1568 року. Писар оршанського
старости Кмити-Чорнобильського склав опис того, як був озброєний молодший
офіцер Василь Тяпинський, що входить до складу кінної роти: "Товариш (мо-
лодший офіцер) Василей Тяпин на шість коні, на ньому панцер, шишак, шабля,
гаркабуз (пищаль), кончер (палаш), секирка, під ним дрикгант (жеребець)
сив". » Пізніше, коли у серпні 1579 року польський король Стефан Баторій

144
В.М. Мойсієнко Спостереження над фонетичними особлливостями «Волинського
Євангелія»
145
Левицький О. Про Василя Тяпинського, що переклав в XVI ст. Євангеліє на просту мову
(Критична розвідка) // Записки Українського наукового товариства в Києві. — Київ, 1913. —
Кн. XIIІ. — С. 5-21.
79
 звільняє Полоцьк від московитів, то Тяпинський бере участь в цьому поході,
якщо не сам особисто, то надаючи матеріяльную підтримку війську.146
оєднуючи в собі дві чесноти – добрий освітній вишкіл та оборонця
Руської землі– Василь Тяпинський був занепокоєний тим станом, у якому
опинилася руська мова, її народ і церква. Причину цього він вбачає в духовній
кризі православної церкви, яка не опікується своєю отарою, та занедбанням і
зреченням руською шляхтою свого відвічного коріння, культури і мови через
полонізацію та католицтво Річчю Посполитою руських земель по Люблінській
унії. Це стало рушійною силою взятися його за переклад Святого Письма на
просту мову. Яскраво це висвітлює без передачі чужими словами Передмова до
Євангелія. Міркую собі, що ліпше самому прочитати, аніж з чужих уст почути.
Тому то подаю без скорочень крик душі Василя Тяпинського в його авторській
Передмові до перекладу Євангелія.
« асиль Тяпинський знатній монархії слов’янській 1, а особливо богобій-
ним ласка та мир від Бога Отця й пана нашого Ісуса Христа.
Радо викажу віру мою, котру маю, а особливо народу своєму руському.
Вони її покірно, як гадаю, підтвердять отією славною вправністю з давніх віків
предків своїх, а коли є в чому блудна, то поправлять. Отож тримаю її не інакше,
тільки з Євангелії, поданої від Бога через пана Христа та його апостолів, яка є
сумою закону Божого, котра із слов’янської, хай би їм також властивої, їм
мовою руською із друку вийшла 2. І в тому, маючи Господа в помочі не вигадли-
вим або красномовним виказом, не кладучи слів, що догоджають часу, але чиню
як сприятливий, кладу прості й щирії, правдиво вірно, і це відкрито із добро-
зичливости до моєї Вітчизни, оскільки ті, котрим те більше належало б учинити,
митрополити, владики чи хтось із учених, не захотіли через такий довгий час. Із
убогої своєї маєтності народові своєму услугую, на що також при цьому й
маєточка, хоча він є невеличний, кладу, особливо дістаючи давніх старих книг
на різних і неблизьких місцях. Надто ще в минулі літа тяжкі дороги долав для
друку й належних до того потреб, а, правдиво, все для того зачинав знову, аж
вельми в тому прецінь і заборгував, і це тим більше, що то не влох [= італієць],
не німець або ж доктор якийсь, постановлений з-поміж попів є, — але з чого б
мали Господа зі співами хвалити й радіти? — отож з-поміж них русин для них,
русі, послугу чинить. А ще скажу, що так іще з часом буває і з такою невдячніс-
тю, що деякі замість допомоги або подяки починають і заздрістю платити. Ні-
що мені з того всього для моєї повинності і до них зичливості не є таке прикре, а
взагалі, за ласкою пана Бога, вдячним є. Намагаюся їм виказувати збавлення, а
наостаток і співучасне й знатне чуття та прихильність серця мого, та й заверши-
ти те для хвали Божої. При тому хоча те прийшло не без більшої трудності, що
двома мовами водночас: словенською і при ній тут-таки руською подаю, а
словенською тому найбільше, тим більше від слова до слова так, як вони всі

146
Г. Соловйов Видатні діячі євангельського руху в Білорусі: Василь Тяпинський 3'2003 //
Сайт: Християнська культура, 2000-2007
80
скрізь читають в усіх церквах та й знають, — і це чиню для ліпшої їх- ньої віри,
що не нове щось, але їхнє-таки власне подано, також і для ліпшого їхнього
розсуду, надто ж і для їхнього навчання в тій недобре знаній словенсь- кій мові
Євангелія, в писанні святого Матвія та святого Марка і в початку Луки є від
мене для них видруковане в тій убогій моїй друкарні.
Для цього треба, аби спершу самі і їхні дітки змисли свої певним чином
готували, гострили і у вірі вивчали тим часом того Катехизиса 3, а його
складанням своїм їм наперед подаю, бо вважаю це за річ вельми потрібну, коли
не зараз, то у свій час відтак узнають це. Нехай же їх охітними та схильними до
більших наук учинить і збудить Господь у слові своєму до статечного роздуму.
А то не без великої потреби чиниться тепер перед ними: як устала, так і
загинула — бачення жалісних речей ґвалтом гонить до вуст слова.
Бо хто із богобійних утримається, дивлячись на таку Божу кару, щоб не
мали плакати, бачачи таких великих князів, таких панів значних, так багато
діток, невинних мужів із жінками в такому значному руському народі, особливо
перед тим розуму навченому, занедбання мови своєї славної, а просто погорду, з
якої, за Божою покарою, ота їхня ясна мудрість у слові Божому (і котра їм була
правдиво як уроджена), коли від них відійшла, на її місце натомість прийшла
така неоплакана невмілість, що вже деякі соромляться й письма свого, особливо
в слові Божому. А наостаток, що може бути жалісніше, що ганебніше, коли й ті,
котрі поміж них звуться духовними, навчителі, сміло мовлю, не більше того
вміють, не більше того знають вирозуміння і в тому не навчаються, навіть шко-
ли до науки його ніде не мають, через що у польські або інші письма, за такою
неволею, немало й себе, і дітей заводять не без немалого свого сорому — хай би
про це почули! Тут би вказав хоч одного їхнього з великого числа слов’ян Івана
чи Григорія 4, котрих аж золотоустими звали через велику їхню не тільки в сво-
їй, але в різних мовах науку і через їхню добру вимову. Коли б живі були, радо
узяв би собі за привід [навідатись] щодо того до них, а, зрештою, засвідчити їм
ту річ, адже коли б були тепер, то певно могли б побачити, що краса та оздоба
народу їхнього в їхньому потомстві віднята і просто загинула. Коли б таке стало-
ся з милосердя самих над собою, коли б безмовно подивились у давні часи, який
бо то був знатний, славний, гостродумний народ у вмілостях, як не раз чужі
вчені народи мусили похваляти їхню мудрість, а взагалі й учитися від них або
хоч би через їхнє письмо, адже чотири Євангелія й Апостола словенського
подали, які, можу сказати, перед тисячею літ викладено від котрогось зі
слов’ян 5, і воно не тільки в них, але й по всіх церквах сербських, московських,
волоських, болгарських, хорватських та інших пошановувалось читанням, і з
тих, коли б хто бажав та вмів того виклада читати, побачив би їх, то цілував би і
певне для себе залишив. Той муж наш, милий слов’янин, із латинських та інших
тлумачів, наче власне із грецького слова, викладав, що важко зрозуміти чи,
може, більше грецьку або словенську мову знав і не більше, відтак з того доста
немалий знак маємо, як перед тим слов’яни мали щось природжене, тільки не

81
рус, а був то люд розумний. І коли б це не давало короткої полегші, а особливо
були в читанні своїх письм управніші, то це б немарно для них було.
Тоді були б, кажу, як це пишеться, пам’ятниками; гостроум’я мали вони від
отих синодів, з папою римським та іншими, пам’яті гідними 6, тож багато людей
до вір навертали з блуду, бо в різних мовах ученими були, до того ж вели й жит-
тя святобливе, також поміж себе злих та фальшивих у вірі братів викривали, лі-
кували й направляли, також і вчителів своїх, відповідно до науки слова Божого,
святобливим подружжям від інших відділили 7, і їх, тим оздоблених, показали
народам та вірам й досі для прикладу, як свічу, яка світить чистотою
подружньою, — було б усе зашироко про них описувати.
Але тільки один явний, ясний і вічної пам’яті гідний приклад їхній
пригадаю, від чого і без письма вони всім є відомі та значні і правдиво знані.
Адже через таку святобливість свою, окрім іншого, були оздоблені від Господа
таким щедрим даром, що, не кажучи вже про папу римського і про інші в інші
часи вчені народи, в Лібії, в Антіохії, в Пентаполії, в Сицілії, в Месопотамії, в
Палестині, у Фінікії та інших місцях, що й на око можна доглянути і в недалеких
до нас влохів, німців, поляків, французів, ганкликів [= англійці], гішпанів, а
коротко кажучи, в усіх на світі християнських народів, які прозріли в слові
Божому, самі одні того доказали, що, відповідно до науки апостольської, своєю
власною мовою із давнього часу Боже слово почали викладати і це нам
залишили. В чому всі інші народи, за їхнім прикладом, ледве аж у ці наші віки
переконались і прийшли до того не без малого збурення та змагань, що слово
Боже із латинських та інших письм почали перекладати й читати своєю-таки
природженою мовою. Отож дав би Господь, щоб ви, кожен од себе, о знатні
панове, котрі тієї речі начебто вітцями залишилися після таких хвалебних
предків ваших і на їхні місця вступили, оскільки в тому жодної людської помочі
нема через гріхи, то тільки ви самі змогли б тому допомогти з любові до вашої
Вітчизни. Адже простота бідної посполитої людини завжди повертала очі на вас
та й повертає і за вами йде, і на ту потребу Вітчизни вашої на грубу простоту
щодо недостачі науки треба поставати прикладом своїм милосердним, коли є
щось у вас із братської любові. Таж-бо між усього людського немає нічого
такого властивого, особливо богобійній людині, як милосердя, яким виказуємо
певне посіб’я й подобенство Божій добротливості, а зрештою вічну заплату собі
від Господа матимемо, допомагаючи тому народу вашому, який заведений
неосвіченістю та поневоленням, щоб до того проханнями вашими вели митро-
полита вашого, владик та вчителів ваших, щоб дбали ви не про підкупи та
обіцянки задля посідання столиць один перед одним, не до житейських речей та
привілеїв, один над іншим укріплених, але щоб навчали слова Божого й інших із
маєтностей та маєтків, які надано від ваших предків не на марнотратства, не на
строї чи щось таке, але для наук клали, отож хай би бажали науки, але не такої
як тепер, на вічний вам сором, бо тільки прочитати і то ледве своєю мовою
учаться і не більше, а школи закласти й науку слова Божого, так у багатьох літах
занедбану, піднести. Це я доручаю й залишаю не комусь одному, але всім із тією
82
 потребою вашої Вітчизни, їхній богобійній пильності, діяльності та вірності,
просячи Господа, щоб був готовий, коли вона до кінця згине, згинути із нею,
або коли через ваш рятунок буде піднята із вами, з нею піднятися, а тут уже
кінець речі своєї чиню а.
Насамкінець і те в жалю своєму скажу: коли б тепер за нинішню невдяч-
ність не було милосердя Божого ту покару віддалити від нас, адже зараз на око
бачимо, що скрізь усі речі лихим розсудом такі є попсовані, що нічого не може
бути так добре поведено, на що б не могло б бути учинено наговору, бо кожен од
того, що розхапав, відступити не хоче і аби не бажав у чомусь поблудити. І це
так, як у посполитих буває, коли живого чоловіка б’ють, а особливо свого або
собі знайомого, то люди скромно й без образи того зносити не можуть, отож
хочуть, аби і при правдивій повісті залишився, і лихого наміру позбувся. Не
мовлю про всіх, але таких не хочу переконувати ані посильним проханням, ані
марним запобіганням, ані лагідними й додатковими доказами, але, виконавши
повинність свою, мусимо до Божої величі вдатися, перед яким усі мусимо стати,
а в тому нітрохи не сумніваємося, що той справедливий суддя річ нашу
похвалить, хоча нею наші неприхильники так погорджують і викидають її. А
тепер побожного читальника задля Христа просимо, коли примітив у нас щось
надмірне або щось із невправності, то заради Христа хай вибачить нам, коли,
так кажучи, немало в тому і звинуватить, нехай нас не ганьбить, але вкаже нам у
тому по-християнському.
Нарешті всіх побожних у Христі просимо, аби жодного посвару не мали
супроти тих, котрі нас щипанням та опалюванням переслідують, або щоб із
Яковом та Іваном 8 не жадали, аби було спущено із неба вогонь, щоб
заборонився дім і місця в ньому слову Божому, а з нами нехай за нас пана Бога
просять, і за це аби забули та збавлені були, і щоб самі себе не позбавили такої
великої ласки Божої, яка покладеться їм з їхньої таки достойності та
значності.»147

147
Інтернетсайт «Ізборник» Українська суспільно-політична думка. Переклади текстів
XVI—XVII століть . [Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. — К., 2001.
— Т. 2, Т.3. // Перекладено з книжної української мови за виданням: «Киевская Старина». — Т.
XXIV, январь. Приложения. — С. 1 — 6.
1 Тобто Річі Посполитій.
2 Передмову складено до перекладу Євангелія, що має таку назву: «Перша частина Нового
Заповіту, або Тестаменту, відповідно словенського розділення, тобто від чотирьох євангелістів
святе Євангеліє». Книгу було надруковано в мандрівній друкарні В. Тяпинського (але не
закінчено друком) близько 1580 року. Дослідник П. Владимиров вважає, що книга вийшла
близько 1570 р.
3 До Євангелія мав бути доданий ще «Катехизис, або Сума науки дітей у Христі Ісусі», про
що написано на першій сторінці рукопису перед «Передмовою».
4 Очевидно, йдеться про отців церкви Івана Золотоустого та Григорія Великого, хоча
посилання неясне.
5 Здається, тут йдеться про Євангеліє руською мовою, що його бачили в Криму Кирило та
Методій чи сам Кирило. Можливо також, що В. Тяпинський мав у своєму користуванні якийсь
вельми давній перепис Євангелія.
83
 ож, ознайомившися з Передмовою до перекладу Євангелія ми бачимо в
особі Василя Тяпинського – палкого патріота рідного краю, яким він називає
Русь. Йому болить і становище руського люду та його мови. Безперечно, що
Василь Тяпинський може являти і в наші дні зразок справжнього сина свого
народу, який не тільки словами, але своєю працею і маєтком підпер духовну та
національну справу.
а початку 1570-х років Василь Тяпинський видає Євангеліє паралельно
церковнослов'янською та руською мовами. У видання увійшли тексти Єванге-
лія від Матвія, Марка і початок від Луки, друкованими у дві колонки на 62 арку-
шах, з підшитою рукописною передмовою на 6 аркушах. Текст поділено на
глави і церковні зачала. Прикрашене набірним орнаментом. На берегах (маргі-
несах) книги він подав текстологічні та етимологічні пояснення, посилання на
літературу.В оформленні книги дослідники відзначають вплив видань Францис-
ка Скорини. Нині Євангеліє Василя Тяпинського відоме у двох примірниках, що
зберігаються в Російській публічній бібліотеці ім. М.Салтикова-Щедріна
(Санкт-Петербург) та в Архангельському краєзнавчому музеї.
ажко сказати, коли саме помер ВасильТяпинський. Є різні дати його
смерти, але дослідники сходяться на тому, що останній рік його життя
коливається між 1600 та 1603 роками, але не пізніше.

ерша друкована книжка в Європі побачила світ 1450 року в німецькому

місті Майнці, в друкарні Гутенберга, і до кінця XV століття друкарні з’явилися
майже в кожній європейській країні. Першим друкарем українських книжок
був німець Швайпольт Фіоль, який надрукував у Кракові кирилицею 1491 року
"Октоїх" та "Часословець". Обидва видання містять багато ознак живої україн-
ської мови. Першим власне руським друкарем був Франциск Скорина, книги
якого, видані у Вільні 1525 року, справили помітний вплив на раннє українське
друкарство. З часу прийняття Люблінської унії І569 року, коли активізувався на-
ступ католицизму на православ’я й почали виникати церковні православні брат-
ства, які боронили свою віру та національність, постала особливо гостро про-
блема освіти, задовольнити яку могло лише друкарство та його витвір – книга.
Прислужився цій справі московський емігрант Іван Федорів.

6 Йдеться про святі собори ще до розколу на східну та західну конфесії.

7 Тут протиставляється звичай одружуватись у православних священиків, на противагу
римському целібату.
а Примітка на полі: «Перед тисячею років Старий із єврейської, а з грецької Новий Заповіт,
тобто всю Біблію, також інші або толкові письма їхні предки виклали і в своїх церквах власною
мовою своєю й дотепер залишили. А вони тепер не тільки в єврейському, але й у своєму
словенському освіченість утратили».
8 Йдеться про апостолів
84
 имало добрих і заслужених слів має на свою адресу відомий московський
друкар Іван Федоров, який відновив в Україні раніше занедбане друкарство. І в
цьому його велика заслуга перед українським народом. За що його шанують в
нашій державі. Але доля не була так прихильна до нього, щоб він міг реалізува-
ти себе на своїй батьківщині – у московській землі, звідки він був родом. Позна-
йомимося й ми ближче із цим цікавим чоловіком, і що його привело в нашу
землю?
« ародився Іван Федоров близько 1525 року в Москві. До 1553 року був
дияконом у московській церкві Миколи Гостунського. 1551 року московський
цар Іван Грозний і Стоглавий Собор, спираючись на думку просвітителя Макси-
ма Грека, вирішили з метою уникнення помилок у церковних книгах перепису-
вачами запровадити друкування книг на взірець тих, що виходили у Греції, Іта-
лії. Близько 1552 року в Москві запроваджено друкарський верстат і літери, при-
везені із західноруських земель, і під керівництвом данського місіонера-протес-
танта Місінгейма та за допомогою диякона Івана Федорова, його підмайстрів
Петра Мстиславця та Маруші Нефедьєва розпочато друкарську справу. 1564 ро-
ку вийшла перша книга московського друку за участю Івана Федорова та Петра
Мстиславця — "Апостол". Після смерти московського митрополита Макарія,
протектора друкарської справи, почалися конфлікти між конкурентами, пере-
писувачами книг і новозаснованою друкарнею, що переросли у ворожнечу, яка
закінчилася вигнанням друкарів з Москви. «Московщина в ті часи була
настільки темна, що після виходу третьої книжки натовп напав і спалив
друкарню, а самого друкаря хотіли вбити, бо він, мовляв, був зв’язаний із
нечистою силою. Про це тепер російські історики не згадують.»148 Так Іван
Федоров та Петро Мстиславець опинилися у Литві. На початку 1566 року
вигнанці звернулися до гетьмана Великого князівства Литовського Григорія
Ходкевича, мецената й просвітителя, який планував заснувати друкарню в
Заблудові, з проханням прийняти їх. Іван Федоров і Петро Мстиславець закла-
дають друкарню в Заблудові. 1568 року вийшло "Заблудівське Євангеліє", піз-
ніше "Псалтир" та "Часословець". 1570 року друкування книг у Заблудові при-
пинилося у зв’язку з хворобою Ходкевича та погіршенням його фінансових
справ. 1569 року Заблудів залишив Мстиславець. 1572 року Іван Федоров
переїжджає до Львова, де з допомогою духівництва, міщан та ремісників
закладає нову друкарню. 25 лютого 1573 року друкар Іван Федоров почав
друкувати першу відому нам друковану книгу в Україні — "Апостол". 15 лютого
1574 року "Апостол" побачив світ. Того року вийшов також "Буквар", перший
навчальний посібник з граматики старослов’янської мови. Він був першою
спробою створення навчального посібника з граматики старослов’янської мови
в історії української науки. Через деякий час Івана Федорова запрошує до себе
князь Костянтин Острозький і з 1575 року він перебуває у нього на службі з

148
Російщення України: науково-популярний збірник / гол. ред. Л. Полтава. - Нью-Йорк :
Вид-во Українського Конгресового Комітету Америки, 1984, стор.77
85
метою видати слов’янську Біблію. Деякий час, з 1575 по 1576 рік, Федоров був
управителем Дерманського монастиря поблизу Острога. 1676 року провадить
підготовчі видавничі роботи, бере участь у діяльності вченого гуртка, до якого
належали Герасим Смотрицький, Даміян Наливайко, Василь Суразький, які,
ймовірно, допомагали Федорову готувати книги до друку.
Коли фінансові обставини склалися для нього несприятливо, Іван Федоров
іде на службу до короля Стефана Баторія й береться відливати гармати за своєю
технологією. У той час в Римі за наказом Папи Урбана VIII кардинал Птолемео
Галлі вирішив удосконалити друкарські шрифти. "Острозька біблія" Івана Фе-
дорова була вже відома на сході Європи, тому звернулися по допомогу до князя
Костянтина Острозького, який послав до Рима свого "дуже вмілого друкаря,
щоб надати посильну допомогу". Людина всебічно обдарована, Іван Федоров
був інженером-винахідником, який не тільки удосконалював шрифти, друкар-
ський верстат, а й зробив відкриття в артилерійській справі. Навесні 1583 року
він їде у Відень, щоб запропонувати австрійському імператорові Рудольфу II
швидкострільну багатоствольну гармату, свого роду "катюшу" XVI століття. Як
писав сам винахідник у листі до імператора, гармату можна було "розбирати на
п’ятдесят, сто або, якщо потрібно, на двісті частин" і змонтувати за три дні і три
ночі. На той час такої гармати світ ще не знав. Іван Федоров привіз гармату у Ві-
день і продемонстрував її імператору. За словами майстра, "всі дуже хвалили
його", але хотіли дізнатися про секрет без винагороди винахідникові. А Івану
Федорову були конче потрібні кошти для продовження видання слов’янських
друкованих книг. Тому він звертається до саксонського курфюрста Августа.
Подальша доля винаходу Івана Федорова невідома, але цей факт його біографії
засвідчує, окрім таланту, його наполегливість і підприємливість у досягненні
мети. Останній рік життя, 1583-й, був трагічним для Івана Федорова. Не добув-
ши достатніх коштів ні у Римі, ні у австрійського імператора, ні у саксонського
курфюрста, він потрапляє в скруту, його майно, друкарське обладнання, книги
описують за борги. Не витримавши цього, він захворів і в ніч з 5 на 6 грудня
1583 року помер на руках у сина Івана. Після смерті батька Іван продав свою
палітурну майстерню, щоб розплатитися з батьковими боргами, а друкарню
Івана Федорова викупили у гендлярів ентузіасти друкарської справи Львова, які
заснували друкарню Львівського братства.
Існують припущення, що Іван Федоров, перш ніж потрапити в Москву,
закінчив Краківський університет і взагалі походив з Литви, з села Пітковичі. В
архівах Краківського університету навіть було знайдено у 1969 році документ,
що ступеня бакалавра в Кракові був удостоєний "Іван Федоров Москвитин". Хай
там як не було, але він добре знав традиції давньоруської книги, оскільки після
приїзду з Москви в Україну швидко зумів на основі багатої української і росій-
ської народної орнаментики та кращих взірців тогочасного західноєвропейсь-
кого книжкового мистецтва витворити свій стиль книжкової графіки, який був
взірцем для наступних поколінь майстрів. Під опікою церкви, православних

86
братств та шкіл, відновлене149 Іваном Федоровим книгодрукування швидко
розвивалося по всій Україні. Друкарні відкривалися наприкінці XVI — на
початку XVII століття у багатьох містах та при монастирях, зокрема друкарня
Львівського братства, друкарні в Крилосі, Стрятині, Дермані, Уневі, Почаєві,
Чернігові, нарешті, у Києво-Печерській лаврі. Традиції Івана Федорова в
книжковій графіці та в художньому оформленні плідно продовжували його
учні: син Іван, друкар Гринь Іванович із Заблудова, Сачко Сенькович Сідляр,
Сенько Корунка та Мина, чернець Онуфріївського монастиря у Львові, де була
перша друкарня Івана Федорова, в якій після Івана Федорова нові "ремесници і
люде ученые показалися", як пише в своєму листі 1586 року львівський єпископ
Гедеон.150
ле повернімося до «Апостола» Івана Федорова. Як ми вище дізналися він
посідає своє почесне місце в історії українського книгодрукування, та вагомої
ролі у використанні української мови в перекладацькій справі він не відіграв
жодним чином. Текст львівського «Апостола» повторює московський
першодрук, лише на початку вміщено три додаткові пояснювальні статті (арк.
1—9), а московська післямова замінена новою — талановитим автобіографічно-
публіцистичним твором Івана Федорова (арк. 260—264). «Апостол» Іван Федо-
ров, як і попередні свої книги, видруковав церковнослов’янською мовою.151
Чому так сталося, для цього є свої причини. Насамперед, Іван Федоров не під-
тримував ідеї перекладу Святого Письма на просту розмовну мову. Він вважав,
що старослов’янська мова «кожному не є закритою і до розуміння не важка».152
Через це він і відрадив литовського коронного гетьмана Григорія Ходкевича
друкувати Євангеліє у Заблудові простою розмовною мовою. По-друге, еміг-
рант-втікач Іван Федоров був походженням із Московщини, де будь які прояви
реформаційних ідей вважалися єрессю, а переклад книг не «святу» мову, якою
там вважали церковно(старо)слов’янську й поготів сприймався за богозневагу.
Можливо, такі погляди могла защепити навіть такій прогресивній людині, як

149
За дослідженнями українських та закордонних учених, у середині XV ст. у Львові
працювала друкарня Степана Дропана, заможного львівського міщанина, який, судячи з
архівних документів, подарував згодом цю друкарню Свято-Онуфріївському монастирю. Свого
часу друкарня потрапила до Степана Дропана завдяки його тестю — Яну Зоммерштайну,
пам'ять про котрого залишилася у львів'ян дещо трансформованими назвами — передмістя
Замарстинів і Замарстинівської вулиці. Ці факти дають науковцям підстави вважати, що
українське друкарство почалося у Львові в XV ст. і мало корені з тогочасних німецьких
князівств, а не з Московії XVI ст., як на тому наполягають науковці Росії. Саме до монастиря
Св. Онуфрія через 112 років, у 1572 р., приїхав Іван Федорович, щоб відродити друкарство в
місті. Про це, зокрема, свідчать слова з післямови «Апостола» (1574), викарбувані також на
надгробку Федоровича // українська версія «Вікіпедія», стаття «Степан Дропан».
150
Віктор Романовський. «Друкар Іван Федорович» (1925). Сайт: «Укрліб. Бібліотека
української літератури»
151
Сайт: «Электронная библиотека Князева». Першодрукар Іван Федоров і виникнення
друкарства на Україні Львівський Апостол Івана Федорова.
152
Іван Огієнко «Українська літературна мова ХVІ-го століття. Український Крехівський
апостол, том 1, видано за допомогою міністерства В.Р. і П.О., Варшава, 1930 рік, стор.100
87
Іван Федоров, московська православна церква. І він щиро вірив у це. Таке
ставлення до розмовних мов інших народів, навіть до московської у самій
Московщини збереглось сливе до ХХ століття включно. Через це у них тривалий
час не видавалися Біблії простою розмовною мовою. Новий Заповіт
московською мовою було видано тільки у першій чверті ХIХ століття – 1821
році, до речі, також із паралельним старослов’янським текстом, а повністю
Біблія – 1876 року. У цей час майже всі європейські народи мали Святе Письмо
на своїх рідних розмовних мовах. По-третє, Іван Федоров не володів руською
мовою ні в українському варіанті, ані в білоруському. Він міг розуміти їх, трохи
розмовляти, але не мав тих необхідних знань, щоб перекладати. При всій освіче-
ності і майстерності як чудового друкаря, в нього не було і самого такого бажан-
ня, що дуже важливе для перекладача-патріота. Та й чому він мав перекладати
та друкувати книги не рідною для нього мовою? Саме ці чинники і зіграли ту
роль, що всесвітньовідомий «Апостол» Івана Федорова вийшов у світ на
церковнослов’янській мові. Але тут слід зауважити, що хоч він і був виданий не
в руській мові, проте читати його могли по-українськи. Як то може бути? Річ у
тім, що в різних країнах церковнослов’янські тексти вимовлялись по-різному
відповідно до фонетичних систем різних слов’янських мов. Наприклад, Мануй-
ло Козачинський, вихованець і в один час префект Києво-Могилянської
академії, транскрибував текст з попереднього федоровського видання (вступ до
Псалтиря): так: «Syju knyhy Psaltyr k czesty і chwaly bozoj a k nauczenyju ludem wo
Chrysta wirujuszczym prawoslawnoho zakonu naszeho hreczeskoho...». Отже,
тривале проживання Козачинського у Сербії і Білорусії не вплинуло на
український характер вимови ним текстів, надрукованих кирилицею. Тим
більше така вимова практикувалася на Україні. Це треба мати на увазі, щоб
уявити, як читали текст книг Федорова на Україні в XVI—XVIII століттях.153 В
цілому ж текст львівського«Апостола» – це повторення московського видання
сторінка за сторінкою.154

153
Сайт: «Электронная библиотека Князева». Першодрукар Іван Федоров і виникнення
друкарства на Україні Львівський Апостол Івана Федорова.
154
Там таки.
88
 ерегорнувши сторінку з історії з’явлення «Апостола» Івана Федорова, ми
наблизилися до іншої вікопомної друкованої пам’ятки, що зробила релігійно -
мистецький прорив в історії українського народу – Острозької Біблії. Як вона
прийшла в його життя і чи наблизила до розуміння Божих істин, ми і поведемо
нашу мову.
строзька Біблія – видатна пам’ятка української культури. Один з авторів
не безпідставно назвав її “королевою української книги”. Вийшовши друком на
початку 80-их рр. ХVІ століття в лоні Острозької академії у місті Острог на Воли-
ні, звідки походить її назва, вона отримала значне поширення серед православ-
них слов’ян, а також молдаван та румунів. Це видання шанували й представни-
ки неправославних віровизнань, віддаючи належне ерудиції острозьких
книжників. Шанобливе ставлення до цієї Біблії як з боку православних, так і
представників інших християнських конфесій стало однією з причин того, що
збереглося чимало примірників цього видання. При гіпотетичному накладі
1000-1500 примірників до нашого часу дійшло понад 260, Вони зберігаються в
музеях, бібліотеках, архівах не лише України, а й також Австрії, Білорусі, Болга-
рії,Ватикану, Великобританії, Голландії, Греції, Естонії, Канади, Киргизії,
Литви, Німеччини, Польщі, Росії, Румунії, Сербії, США,Угорщини, Чехії,
Франції, Фінляндії та Узбекистану. 155
«1. Роль духовенства. — Духовне суперництво. — Ідентичність мов
церковної та літературної 156
руга половина XVI віку була переломним часом в історії українського
духовного життя. Реформаційні рухи, що потрясли Європу, сильно захопили
Польщу, а через неї й український народ, особливо на його західних землях.
Реформація принесла українському народові багато нових ідей, здійснення яких
відразу підвищувало нашу духовну культуру; не всі ці ідеї були зовсім новими,
але їх широке становлення й швидке поширення до самих народних низів були
зовсім нові і принесли нам загальне зацікавлення тими питаннями, про які дав-
ніше тільки марили окремі одиниці.
Духовна культура українського народу в XV віці не стояла високо. Головне
джерело цієї культури — церква й у першій половині XVI віку була в ненорма-
льному стані: вища ієрархія, цебто провід церковний, хворіла на всі гріхи смер-
тельні; в житті духовенства частенько траплялися випадки, що зовсім не личили
духовному станові. На очах вірних явно робилися такі вчинки, які голосною лу-
ною котилися серед усього народу. Правда, не був це стан самої тільки право-

155
Кралюк П. Острозька Біблія та філософська й богословська думка в Острозькій академії /
П. Кралюк // Наукові записки [Національного університету "Острозька академія"]. Сер. :
Філософія. - 2008. - Вип. 4. - С. 3-13. (відсилач дано за посиланням: Бойко М. Острозька Біблія -
королева українських книг. - Торонто, 1981.)
156
Про історію появи Острозької Біблії подаю у викладі Івана Огієнка; його статтю подаю з
книги «Українська церква, том 1, Прага 1942, видавництво Юрія Тищенка» з вкрапленнями
текстів інших дослідників – М.Н.
89
славної церкви, бо ще гіршим був стан церкви католицької – православна ієра-
рхія лише наслідувала звичаї католицьких ієрархів.
І в такий час ударила на Польщу Реформація. Грунт був тут надзвичайно
підготовлений, а тому реформаційні ідеї відразу поширилися по всій Польщі й
Литві, захоплюючи найширші кола громадянства, а в першу чергу – інтеліген-
цію. Те саме сталося, звичайно, і з українським народом. Усі верстви найперше
кинулися до критики недобрих звичаїв духовенства, а показна частина інтелі-
генції відпала від своєї церкви. Це був болючий удар для Української Церкви, і
його грізне значення відразу відчуло й зрозуміло духовенство. Оздоровлення
церковного життя пішло такою швидкою ходою, що скоро довело не тільки до
оздоровлення церковних відносин, але й високо піднесло українську духовну
культуру.
У цей час католицька церква, видужавши від своїх недомагань, повела пла-
новий наступ на Українську Церкву (східну, чи «руську»). Українське духовен-
ство й увесь народ скоро переконалися, що здержати цього наступу без доброї
освіти вони не будуть в силі, бо противник побивав їх найперше вищістю своїх
духовних сил. І з того часу зачинається великий всенародний рух, щоб підняти
культуру народу. Скрізь засновуються так звані церковні братства, що багато
зробили в справі оборони своєї церкви. Не тільки по великих містах, але й по
малих закутках братства засновують свої школи, які дуже багато допомогли для
піднесення рідної культури. Засновано декілька друкарень, що стали могутнім
оборонцем своєї церкви й джерелом культури.
Цього ж часу під впливом Реформації впала колишня така міцна ідея про
ідентичність мов церкви й літератури, наслідком чого постала нова українська
літературна мова, яка вже сміло спиралася на живу народну мову. З'являється
ціла низка перекладів Св. Письма на живу мову, в церкві вводять проповідь
народною мовою, і цією ж мовою видаються окремі книжки.
Коротко кажучи: український культурно-національний рух у другій поло-
вині XVI віку досяг такої сили й розмірів, яких не знає наша попередня історія.
Соціальний тогочасний лад провадив до того, що культурні українські цен-
три поставали головним чином навколо великих тодішніх магнатів. У другій по-
ловині XVI віку дуже важливим культурним центром для цілого українського
народу було місто Острог, столиця могутнього князя Костянтина Острозького.
Князь Костянтин (1526 — 13.II. 1608) був українським патріотом, мав величезні
маєтки і був одним з найбільш впливових осіб у Речі Посполитій.
І ото «в се время люто й плача достойно», коли пішов сильний наступ на
Українську Церкву, виступає князь Костянтин в обороні прав свого народу, а
передовсім – в обороні його батьківської віри. В Острозі закладається найкраща
на той час вища українська школа з друкарнею, які полишили в історії
української культури XVI віку найсвітліші сторінки.
Найбільшою прогалиною в українськім церковнім житті була відсутність
повної Біблії з добрих текстів.

90
 На церкву нападали римо-католики, нападали й різні реформісти, доказу-
ючи свою науку прикладами з Біблії. Перевірити їх правдивість чи неправди-
вість українці частенько не могли з тієї причини, що повної Біблії не мали;
правда, такої Біблії не мав тоді ані один з інших православних народів.
2. Повний текст Біблії. — Заходи князя Острозького. — Передмова до
Біблії. — Різні списки
умка видати повну Біблію постала давно в князя Костянтина Острозько-
го, бо потреба в ній була пекуча, і на неї вказували князеві з усіх сторін. Не треба
забувати, що стара наша культура базувалася найбільше на Біблії, без неї не було
взагалі духовного життя, тому брак повного Св. Письма відчувався тоді на
кожнім кроці, особливо ж у нас, коли почалася релігійна боротьба й полеміка.
Згідно з грецьким звичаєм православні слов'яни тоді ще не мали повної
Біблії в одній книзі; перекладеною була-таки ціла Біблія, але звичайно вживали
тільки окремі її книжки. Рукописні книжки були не однакової вартості, а часто з
великими помилками, на що в'їдливо вказували противники в релігійній поле-
міці. Отож треба було подбати не тільки про повну Біблію, але й про те, щоб сам
текст цієї Біблії був авторитетний.
Думаю, що справою видання повної Біблії найбільше боліла тоді Острозька
школа, і під її впливом працював і князь Костянтин. Найперше треба було роз-
добути добрий текст Біблії, а це на той час була справа нелегка. Ходили чутки –
їх підтримували й московські емігранти на Волині, наприклад князь Андрій
Курбський, – ніби повну Біблію в добрих давніх списках має Москва. Князь Ост-
розький вживає найрізніших способів добути з Москви бажану книгу. І тільки
по довгих трудах цар Іван Грозний прислав до Острога давно бажаного рукопи-
са, списаного з так званої Геннадієвої Біблії 1499 p.
Дуже мальовнично розповідає про ці свої заходи сам князь Костянтин у
передмові до Біблії 1581 р. (уривки з неї подаю в українськім перекладі). «Бачив
я, — скаржиться князь, — як вороги та вовки з усіх боків напирають на церкву
Христову та без милосердя жеруть її, — і жалість пройняла мене. Бо кого ж з
благовірних та богорозумних не пройме жаль, коли він бачить убогість церкви
Христової, що ось хилиться впасти? І ніхто не може стати проти запеклості во-
рога через таку обмаль духовної зброї, якою є Слово Боже. І чиє серце не зм'як-
не, хто не заплаче, бачачи розрух церкви Христової, бачачи переможену хвалу її,
бачачи, як дикі вовки немилосердно розкрадають і розганяють стадо Христове?
Різні вороги й найрізніше лукавство оточили нас...
Початок цієї справи був такий. З волі Божої задумав був я діло оце. Але
довго не міг я почати його, бо не знайшов потрібних на це робітників; також і
книги, що зветься Біблія, не мав я повного списку; більше того — навіть по всіх
сторонах роду нашого, де чути мову слов'янську, не знайдено ані одного
доброго (повного) списку серед усіх книг Старого Завіту. І тільки в благочести-
вого й православного государя й великого князя Івана Васильовича Московсь-
кого ласкавим проханням я випросив собі й одержав через боговибраного мужа
Михайла Гарабурду, писаря Великого князівства Литовського, повну Біблію...
91
Крім цього здобув я також багато й інших Біблій, різного письма та різними мо-
вами».
Це був перший, підготовчий, час — збирання добрих списків біблійних
книг. Збирали не тільки рукописи церковнослов'янські, але й польські, чеські й
інші. Велику надію покладали на московський список з Біблії 1499 р., бо з
Москви переказали, ніби це переклад з грецької ще з часів Володимира
Великого, зроблений більше 500 літ тому.
Таким чином, були вже добрі рукописи й потрібні вчені люди, навіть най-
шли й друкаря, відомого диякона Івана Федоровича, що втік з Москви до Литви.
І острозькі вчені з запалом узялися за роботу. На жаль, скоро зустріло їх велике
розчарування: виявилося, що зібрані книжки не мають одного тексту, що в них
повно відмінностей, багато помилок... Таким самим був і тяжко роздобутий з
Москви список з Біблії 1499 р.
І князь упав у розпуку. «Виявилося, — пише він у передмові, — що списки
ці незгідні, — вони не тільки мали відміни, але часом і спокуси, через що впав я
був у великий смуток. До того з намови диявольської знайшлося багато ворогів,
що руйнували мені задумане, а помічників та робітників мав я дуже мало. І впав
був я у сумнів. І міркував я в серці своїм, чи починати, чи перестати, але таки з
Божої волі кращі думки перемогли гірші, бо я знав, що неможливе людині —
можливе Богові».
Зачалася друга доба в підготовленні до видання Біблії. Виявилося ясно, що
то ще не все – зібрати які-небудь рукописи для повної Біблії, а головне – зібрати
добрі рукописи. Тепер князь Острозький вдається в протилежний бік за потріб-
ними рукописами – шле своїх посланців до південних слов'ян, болгар та сербів,
до греків, а також не минає «далеких земель вселенної — як землі Римської, так і
Кандійські острови». Своїми посланцями та листами, пише князь Острозький,
«дійшов я навіть до самого вселенського патріарха Єремії, скрізь ласкаво
просячи собі людей, що добре знають Св. Письмо грецьке й слов'янське, та
списків, добре виправлених і не зіпсутих. І ласкавий Бог допоміг мені: книжок
та вчених людей для своєї справи здобув я подосталь».
3. Вибір тексту. — Переклад. — Який список був основний?
Острозька академія засіла за тяжку працю виготовлення біблійних текстів
для їх видання. Це була перша, широко поставлена комісія для виправлення
церковнослов'янської Біблії. Комісія працювала кілька років, працювала науко-
вими методами, які тоді усталила західна богословська наука. На початку вирі-
шено головне питання: який саме текст узяти за джерело — чи жидівський, чи
грецький 72 толковників. І ось із запрошеними людьми, розповідає князь
Острозький, «а також із багатьма іншими, що добре знають Св. Письмо, довго я
радився, і загальною радою та одноголосним бажанням вибрали ми давній гре-
цький список 72 перекладачів — і я наказав незмінно в усім наслідувати цей
список».
Грецьку Біблію від найдавнішого часу вважали в православній церкві за
основне джерело Св. Письма; з цієї ж мови робили всі наші церковнослов'ян-
92
ські переклади. Тому й Острозька академія не могла відірватися від такого тра-
диційного погляду і канонізувала власне грецький текст. Як показала пізніша
історія, це був основний недолік праці острозьких коректорів – гебрейському
текстові вони не надавали великого значення і цей свій погляд переказали
дальшим поколінням. 157»
« ослідникизвертають увагу на те, що мова Біблії в своїй основі була ста-
рослов’янською (чи церковнослов’янською). На це було ряд причин. Передусім
варто мати на увазі, що дане видання було розраховане не лише на Україну, а й
на весь православно-слов’янський світ. Тут і далі мовою церкви та елітарної
культури виступала старослов’янська мова (навіть не зважаюччи на те, що вона
не була належним чином унормована). Значення цієї мови зросло в умовах ХVІ
ст., коли загострилося конфесійне протистояння. Православні зазнавали
значного тиску з боку мусульман, католиків і протестантів. Наступ конфесійних
противників вівся й на використання старослов’янської мови. Наприклад, єзуїт
Петро Скарга у своєму полемічному трактаті “Про єдність церкви божої…”
звертав увагу на те, що дана мова є малопридатною для її використання в бого-
словській сфері. В таких умовах для православних консерватизм, у т.ч. й у мов-
ному питанні, став своєрідним бастіоном – особливо в плані захисту від
католицизму й протестантизму.
Також варто мати на увазі, що в той час не існувало добрих перекладів біб-
лійних текстів народними слов’янськими мовами. Відповідно, не було людей,
які б могли якісно робити цю справу. Очевидно, певну роль відіграв і суб’єктив-
ний чинник. Іван Федорович, роль якого у виданні Острозької Біблії, була
далеко не останньою, належав до своєрідних православно-слов’янських “інтер-
націоналістів”. Він не був закорінений у якусь місцеву традицію і вважав себе
“громадянином” православно-слов’янського світу. Тому він використовував цю
мову в своїх друках.
І все ж мова Острозької Бібліії дещо різнилася від “клясичних” текстів
старослов’янською мовою. “Острізькі коректори, - цілком справедливо зазначав
І.Огієнко, - добре знали, що широке громадянство не розуміє вже старої
церковно-слов’янської мови, а тому часто змінювали незрозумілі слова на
ясніші, а давні форми на нові. Через це Острізька Біблія поширила до деякої
міри нову редакцію церковної мови, трохи наближену до живої»158.
« аукові досліди окремих біблійних книг дають нам можливість говорити
про методи праці острозької комісії в справі виготовлення біблійних текстів. За
основу взяли грецький текст 72 перекладачів — мали друковані видання й деякі
рукописи його; звичайно, з теперішнього наукового погляду це замалий апарат,
157
Іван Огієнко Українська церква том 1, Прага 1942, видавництво Юрія Тищенка, стор. 217-
219
158
Кралюк П. Острозька Біблія та філософська й богословська думка в Острозькій академії
/ П. Кралюк // Наукові записки [Національного університету "Острозька академія"]. Сер. :
Філософія. - 2008. - Вип. 4. - С. 3-13.

93
а до того в XVI віці не знали ще тих власне текстів, з яких роблено найдавніші
церковнослов'янські тексти (так звана Лукіанівська редакція). Через це порів-
няння яких-небудь слов'янських текстів з випадковими текстами грецькими не
могло дати добрих результатів; правда, в XVI віці цієї тези ще зовсім не знали.
Отож усі книги Св. Письма рівняли з їх грецьким текстом.
Які саме церковнослов'янські тексти зібрав князь Костянтин, докладно
сказати не можемо. Але ціну давнім пергаментовим рукописам тоді вже знали і
тому, певне, їх шукали для Острозького видання; як знаємо, в XVI віці протест-
анти, що працювали на українських землях, високо ставили старі церковносло-
в'янські тексти. Аналіз тексту Біблії 1581 р. показує, що, наприклад, для книг
Буття, Ісуса Навіна та Есфірі острозькі правщики сильно використали найдавні-
ший кирило-мефодіївський текст. Але, на жаль, острозька комісія давніх цер-
ковнослов'янських текстів мала дуже небагато, і тому вся Біблія щодо слов'ян-
ського тексту не вийшла давньою.
Аналіз мови Острозької Біблії показує, що мова ця в різних біблійних кни-
жках не однакова, а це свідчить, що Біблію складено зі списків різного віку й
різних земель; навіть правопис та наголос не однакові в різних книгах цієї
Біблії. Слід добре знати, що острозькі редактори Біблії не шкодували своїх сил,
щоб вибрати найкращі списки, але з того, що мали. Вони їх сильно виправляли,
але надати всій Біблії одноцільного характеру ніяк не змогли. Багато списків бу-
ло південнослов'янських, що й видно з мови та з правопису, які часто лишали-
ся невиправлені.
Безумовно, не всі біблійні книги розшукано для острозького видання, тому
довелося використати й з того списка Геннадієвої Біблії 1499 р., що його присла-
ли з Москви. Як відомо, чимало книг з наказу архиєпископа Новгородського
Геннадія перекладено з латинської Вульгати; цікаво, що книги ці (Товит, Юдит,
1 і 2 Параліпоменон та Ездри й Неємії, Плач) острозькі редактори або перекла-
дали з грецького, або сильно виправляли згідно з ним; і тільки книгу Ездри, що
її не було в грецькім тексті, переклали (погано) з Вульгати. З Вульгати ж
виправили й деякі інші книги.
У нашій науці дуже поширена думка про те, ніби в основі Острозької Біблії
1581 р. лежить московська Геннадієва Біблія 1499 р. Думку цю подав ще сам
князь Костянтин, бо в передмові згадує про цю Біблію. Але аналіз передмови
нічого не говорить про те, що власне московський список покладено в основу
Острозького видання. Навпаки, порівняння Геннадієвої Біблії 1499 р. з Біблією
Острозькою крізь показує, що московський список не став основою для Біблії
1581 р. — його використовували (де більше, де менше), як і інші церковносло-
в'янські, особливо південнослов'янські, джерела. Найкращий дослідник біблій-
них текстів, професор Петроградської духовної академії Ів. Євсєєв пише про це
так: «Значение Геннадиевской Библии как основы Острожской Библии
приходится значительно ослабить. Острожскими исправителями проявлены
были значительные самостоятельные поиски текстов и самостоятельные их
сверки».
94
 Усе це, очевидно, тільки підносить наукову вартість Острозької Біблії і
підносить на ціні також ту працю, яку поклали коло неї острозькі коректори.
4. Поява Біблії. — Її становище в церкві та історії. — Коштовність
видання
о довгій і тяжкій праці нарешті 12 серпня 1581 р. Острозька Біблія
вийшла друком у світ.159 Це була величезна подія не тільки в історії української
культури, але і в культурі загальнослов'янській, бо це ж була найперша кирилів-
ська друкована Біблія. Нову книжку з захопленням вітав цілий слов'янський
світ, і вона швидко поширилася не тільки серед українського народу, але далеко
й поза ним. На довгі часи, на 170 літ, Острозька Біблія на цілім слов'янськім сві-
ті стала найбільше шанованою книжкою, скрізь користувалась великою пова-
гою й ніде не мала конкурента. У чому ж саме значення Острозької Біблії?
Острозька Біблія появилася саме тоді, коли вона найбільш була потрібна. З
усіх сторін піднялися були тоді грізні хмари на нашу Українську Церкву, і це Ос-
трозька Біблія дала в руки оборонців її найміцнішу духовну зброю. Знаємо, що
текст цієї Біблії шанували католики й протестанти, а це доказ, що для свого часу
її редагували згідно з останніми вимогами богословської науки. Кожен вірний
знайшов у цім виданні найповніший текст, до того ще звірений з грецьким ори-
гіналом. Цієї послуги Острозької Біблії ніколи не забував не тільки український
народ, але й усе слов'янство.
Острозьку Біблію видрукували церковнослов'янською мовою, хоч тоді, як
знаємо, серед українського народу був певний рух за переклад Св. Письма на
живу мову. Острозька академія зрозуміла загрозливий стан не тільки своєї
церкви, але й церкви усіх слов'ян і тому вирішила дати книжку загальнослов'ян-
ську, дати таку Біблію, яку прийняли б без застережень усі слов'яни. А через це
не могло бути й мови про видання Біблії з такою метою живою місцевою мо-
вою. Можливо, що до церковнослов'янської мови заохочували князя Костянти-
на й московські емігранти, що тоді перебували на Волині, але тільки заохочува-
ли, бо ж, як знаємо, Костянтин рано, ще на початку 60-х років XVI віку, почав
уже шукати добрі церковнослов'янські тексти, очевидно ж, не для того, щоб з
них перекладати на живу мову, бо для цього досить було б перекладати просто з
мови грецької. У передмові князь Костянтин просить прийняти Біблію всіх
слов'ян, прийняти «не яко річ земну, але як дар небесний». І він не помилився:
значення Острозької Біблії скоро вийшло за межі свого власного народу — вона
стала душею церковного життя усього православного (й уніатського) слов'янст-
ва.
Отож через це в історії церковнослов'янської мови Острозька Біблія займає
поважне місце. Острозькі коректори добре знали, що широке громадянство не
розуміє вже старої церковнослов'янської мови, а тому часто замінювали
незрозумілі слова на ясніші, а давні форми — на нові. Через це Острозька Біблія
159
Біблію закінчено першим друком ще 12 липня 1580 р., але в світ не випущено, бо треба
було виправити й передрукувати деякі сторінки, Таким чином, постало ніби два видання цієї
Біблії.
95
поширила до деякої міри нову редакцію церковної мови, трохи наближену до
живої. Правда, друкар-московитин поставив скрізь у Біблії 1581 р. московські
наголоси; але є там і наголоси українські — може, рештки невиправленого або їх
внесли українці-складачі, помічники друкаря Івана Федоровича.
Умови тодішнього друку й стан православних церков не давали змоги на-
друкувати повну Біблію. Болгарія й Сербія ледве животіли під турецьким яр-
мом, і навіть матеріально не могли вони видрукувати такої коштовної книги, як
Біблія. Неслов'янська Молдавія, хоч і вживала церковнослов'янську мову в цер-
кві, була мало зацікавлена цією справою. Культурний розвиток в Москві був то-
ді такий низький, що там наукове, добре видання Біблії постати не могло. Отож
сама історія вибрала український народ, як найкультурніший на той час серед
усіх православних слов'ян, на цю велику працю – видання повної друкованої
Біблії.
Костянтин Острозький не пошкодував видатків на видання цариці кни-
жок. Друкар Іван Федорович зі своїми українськими помічниками доклав усіх
заходів, щоб видрукувати Біблію з технічної сторони якнайкраще. Виготовлено
окремі черенки – дрібненькі, але дуже чіткі, і ними складено книгу, поділивши її
на 5 частин – разом 628 листків великого розміру. Прикрас у книзі мало, певне,
через її величний зміст. Подібних видань убоге кирилівське друкарство тоді ще
не знало. Але, очевидно, без порівняння більше видатків пішло на виготовлення
потрібних текстів та на їх відшукування. У тодішнім слов'янськім православнім
світі такі кошти міг дати тільки такий магнат, як князь Костянтин Острозький.

5. Несподівана доля Біблії. – Її виправлення. – Теперішній погляд. – Недоліки

Острозької Біблії
строзькій Біблії випала доля, якої ніколи не сподівався ані князь
Костянтин, ані всі острозькі коректори. Першу Острозьку Біблію надрукували
найбільшим на той час накладом «Її примірники знайшли поширення на
православно-слов’янських землях. Серед її власників був видатний український
гравер, мідеритник та офортист Олександр Тарасевич, у чернецтві Антоній
(близько 1640, Глуськ — 1727, Київ), також архимандрит Києво-Печерської
лаври, український релігійний діяч доби Гетьманщини, противник втручання
Москви в українські церковні справи, покровитель мистецтва Йоанникій
Сенютович(народився у середині 17 ст. – помер 1729, Сосниця). Серед
збережених видань є книга, що належала останньому польському королю
Станіславу Августу Понятовському.»160
« идання першої у світі повної православної Біблії значно укріпило
позиції православ’я в Речі Посполитій. Наклад Біблії становив майже півтори
тисячі примірників, які розійшлись українсько-білоруськими землями,
потрапляли до Московського царства, до болгар і сербів. Крім того за кордоном

160
Сайт «Gazeta.ua» Ольга Васьків Першу Острозьку Біблію надрукували найбільшим на той
час тиражем
96
Острозька Біблія представляла слов’янську книжність, її дарували іноземним
послам, державним та церковним діячам, зокрема – Папі Григорію ХІІІ, англій-
ському послу Джону Горсею, шведському королю Густаву Адольфу. У 2000 р. її
подарували Папі Івану Павлові ІІ під час його візиту в Україну. До наших днів
дійшло понад 300 примірників Острозької Біблії.»161
« ещо перероблене видання цієї книги планував здійснити київський мит-
рополит Петро Могила. У 1638-1639 рр. над її текстом працював колектив уче-
них ченців на чолі із Сильвестром Косівим. У цей же час Петро Могила доручив
ченцю-граверу Іллі виготовити близько 500 ілюстрацій для майбутнього видан-
ня Біблії. Багато з них були зроблені в першій половині 40-их роках XVIІ століт-
тя. На жаль, обставини не дали змоги здійснити це ілюстроване перевидання
Острозької Біблії. У 1647 р. Петро Могила помер. Потім настали часи хмельнич-
чини й “руїни”. Гравер Ілля, вирішивши, що видання Біблії не буде здійснене,
припинив виготовлення ілюстрацій. До нас дійшло близько 130 його гравюр на
біблійні теми»162.
Згодом текст її став як би канонічним церковним текстом. Спричинилася
до цього Російська Церква. Острозьку Біблію з заслуженою пошаною прийняли
всі слов'янські церкви, так що скоро цієї книжки й дістати не було де. Значно
пізніше, десь по 1660 р., задумали видрукувати повну Біблію й у Москві,
«скудости ради велия сих божественных книг зде, в велицей России» (передмова
до Біблії 1663 р.); цар Олексій Михайлович і духовний собор, бачачи брак Біблій,
задумали видати Біблію, добре перевірену за грецьким текстом. Але задум цей
виконати в Москві тоді не було змоги, бо «переводов добрых не изобретено,
подобне и преводником греческим не мнозем сущем обретатися».
Через усе це вирішили в кінці передрукувати Біблію «вскоре с готового
перевода князя Константина Острожского печати неизменно, кроме орфогра-
фии и неких вмале имен и речений нужнейших, явственных погрешений» (там
же). Таким чином, передрукували без змін увесь текст Біблії 1581 р., виправили
тільки правопис та рештки українського наголосу змінили на російський. На-
віть передмову до нової Біблії склали на зразок передмови острозької, змінив-
ши тільки вираз «народ русский» на «народ великороссийский». Так вийшла в
світ московська Біблія 1663 р., що звичайно зветься «первопечатной» (але назва
не відповідає історії, бо першодрукованою слід звати тільки Біблію Острозьку).
« Цікаво відзначити, що видання “пєрвопєчатной” Біблії було здійснено без

161
Сайт «matrix-info.com» // Острозька Біблія Бондарчук Я.В., кандидат мистецтвознавства,
доцент кафедри документознавства та інформаційної діяльності НУ ―Острозька академія‖
162
Кралюк П. Острозька Біблія та філософська й богословська думка в Острозькій академії
/ П. Кралюк // Наукові записки [Національного університету "Острозька академія"]. Сер. :
Філософія. - 2008. - Вип. 4. - С. 3-13.
97
благословення тодішнього московського патріарха Никона. Зроблено це було за
наполяганням царя, а також згодою митрополитів та єпископів.»163
З бігом часу в Москві виробився погляд на текст Біблії 1663 р. як на текст
постійний і незмінний. Правда, освічене духовенство знало історію цієї Біблії й
бачило її недоліки, але тексту її не виправляли. «У 1674 р. собор Російської
православної церкви постановив здійснити переклад Біблії на основі грецьких
текстів. Займався цією справою виходець із України Епіфаній Славинецький.
Однак цю справу він так і не довів до завершення.»164
І аж Петро I в 1712 р. наказав виправити цю Біблію на основі грецького
тексту (тут Петро I наслідував князя Костянтина Острозького); виправлення
доручено українцеві з Волині Феофілактові Лопатинському «та Софронію
Ліхуду.»165 Лопатинський сім літ пильно працював над Біблією – з 1714 по 1720
роки й дуже добре її виправив. «Нагляд за цією роботою було доручено україн-
цю, митрополиту рязанському Стефану (Яворському). .). Попередній старосло-
в’янський переклад всіх старозавітних канонічних книг, окрім Псалтиря, був
звірений із Септуагінтою. Лише деякі з неканонічних книг (Товіт, Юдіф), почат-
ково перекладені з латинської Вульгати, з нею ж і були звірені. Було вказано на
найбільш значні розходження між старослов’янським текстом та грецьким. У
окремих місцях, де існували труднощі для ясного перекладу з грецької, на бере-
гах давався переклад з латинського чи єврейського, а подекуди навіть з
халдейського, арабського, сірійського й самаритянського перекладів.
Був також введений поділ глав на вірші. Главам значної частини старозавіт-
них книг були дані заголовки, які запозичили з латинської Біблії. Також у тексті
давалося пояснення єврейських та інших слів, які залишилися без перекладу.
Рукописний переклад Феофілакта Лопатинського й Софронія Ліхуда
складався із 8 томів. Його передали до друку. Однак у силу різних обставин,
зокрема, смерті Петра І, цей переклад так і не був надрукований»166
На жаль, Петро І помер, і Біблії не видрукували. З різних причин пізніше
виправлень Лопатинського не приймали і без кінця їх перевіряли. Довгі роки
тяглася ця справа — виправлень Лопатинського не приймали, а своїх дати не
могли. «У наступні десятиліття в Росії постійно зверталися до питань
виправлення тексту Біблії та її видання. З приводу цього виникали різноманітні
дискусії. І аж цариця Єлизавета покінчила з нею. Єлизавета наказала двом
українцям — ієромонахам, професорам Київської академії Варлаамові
Лащевському та Гедеонові Слонимському негайно приїхати до Петербурга й
закінчити працю виправлення Біблії.

163
Кралюк П. Острозька Біблія та філософська й богословська думка в Острозькій академії
/ П. Кралюк // Наукові записки [Національного університету "Острозька академія"]. Сер. :
Філософія. - 2008. - Вип. 4. - С. 3-13.
164
Там таки.
165
Там таки.
166
Там таки.

98
 Довго відмовлялися професори, не бажаючи їхати на північ, аж поки
нарешті не прийшов рішучий наказ: «Выслать их в С.-Петербург без всяких
отмен и отлагательств в самой скорости и неотменно». Нові правщики прибули
до північної столиці і 14 серпня 1747 р. приступили до праці. Чотири роки
пильно виправляли вони Біблію 1663 р. (цебто Острозьку 1581 р.) і багато
зробили; їхні поправки переглядав Синод і дуже часто не приймав. Між іншим,
коректори мали завдання деякі незрозумілі вирази й старі форми змінити на
сучасні російські. Так постала так звана Єлизаветинська Біблія, що вийшла з
друку 18 грудня 1751 р. У своїй основі — це наша Острозька Біблія 1581 р., не
дуже тут підправлена.
Текст Єлизаветинської Біблії 1751 р. став у нас усталеним, як би канонічним
текстом — його передруковують незмінно аж до сьогодні. Друге видання
Єлизаветинської Біблії вийшло в 1756 р., його востаннє трохи виправили ті самі
українські коректори.
Таким чином, як бачимо, Острозьку Біблію 1581 р., зроблену приватним
способом і людьми приватними, зустріла надзвичайно щаслива й цікава доля,
бо текст її набув вищого церковного визнання. Цей самий текст — через Біблії
1581, 1663 і 1751 р. — поширився по всіх слов'янських церквах, і сьогодні він
загальновизнаний і усталений; його ж уживає й церква греко-уніатська.
« а Україні в другій половині XVIII ст. відбулося чотири видання Біблії, з
яких три київських (1758, 1779, 1788 років) і одне почаївське (1798 року).
Видання 1758 та 1779 років є однаковими за своїми формальними
характеристиками (попри певні розбіжності в описах згідно з виданими
каталогами: форта167, фронтиспис 168 на честь Єлисавети, 50 (54) ілюстрації-
заставки з 49 дощок (мідерити,169 проілюстровано лише старозавітні сюжети,
один спільний гравер – Яків Кончаківський). За такими показниками, крім
інших, обидва видання відповідають згаданому Єлисаветинському виданню
1756 року. Проте при зіставленні форти російської Біблії та форти київського
видання 1779 року виявились деякі різночитання (правда, невідомий вигляд
форти видання 1758 року), які, можливо, пов’язані із реальними змінами в
історії України. Це видання з’явилось вже після смерти Єлизавети, але у період
остаточного скасування автономії України, планомірно здійснюваного Катери-
ною ІІ. Серед цих заходів – скасування гетьманської посади 1764 року, ліквідація
Запорозької Січі 1775 р. з наступною реорганізацією адміністративного поділу
1781 р., ліквідація козацьких полків 1783 року. Форта київського видання 1779
року відзначається більшою яскравістю. Види столиць Росії замінені
своєрідними символами духовного центру України – Успенського собору із

167
Гравійовані титульні рамки (тут і нижче пояснення взяті з української версії Вікіпедії –
М.Н.)
168
Малюнок або портрет на початку книги, поруч з титульною сторінкою або на верхній
частині сторінки перед текстом.
169
Малюнки майбутньої гравюри продряпувані на мідній пластині, заповнюють фарбою і
відбивають на папері.
99
дзвінницею і колишньої автономії – Мазепинського будинку Києво-Могилянсь-
кої Академії.» 170
другій половині XIX й на початку XX віку багато писали про необхідність
нового виправлення церковнослов'янської Біблії. Зазначимо, що з сьогодніш-
нього наукового погляду не можна визнати задовільною праці ані острозьких
коректорів, ані елизаветинських. За цей час богословська наука пішла так дале-
ко вперед, що нове виправлення дуже наблизило б нас до правдивого тексту Св.
Письма.
Острозька Біблія має один великий недолік: її складено з книжок не одного
перекладу, а різних – різного часу й різної землі. Що розшукали для князя Кос-
тянтина, те й ужили. Давніх текстів ужили зовсім мало. А проте наука сьогодні
довела, що найдавніші біблійні тексти, так звані кирило-мефодіївські, без порів-
няння ліпші від пізніших, бо зроблені на кращих засадах: давні перекладачі
пильнували дати ясний зміст, тоді як пізніші перекладали дослівно, не журячись
про зрозумілість тексту. Костянтин Острозький не вжив цих давніших перекла-
дів тільки тому, що не мав їх у себе. Тепер же найдавніший текст деяких біблій-
них книг уже реставрований, а головне – маємо методи й змогу взагалі віднови-
ти ці найдавніші тексти. Костянтин Острозький видрукував тільки випадкові
тексти, які зміг розшукати, і сам не вважав їх ані за найліпші, ані за навіки уста-
лені. Таким чином, він проти своєї волі своїм виданням Біблії 1581 р. заступив
нам наші найдавніші тексти, що були зроблені з повним додержанням правил
слов'янської мови, а тому ясні й зрозумілі.
Другий недолік Острозької Біблії 1581 р. (також і Біблій 1663 та 1751 рр.) –
це її грецьке джерело. Сьогодні ми маємо дуже багато різних грецьких текстів,
до певної міри знаємо, з якої редакції роблено кириломефодіївські, взагалі най-
старіші переклади. Нічого цього не мали коректори ані острозькі, ані єлизаве-
тинські: вони не могли вибрати найпотрібнішого грецького тексту.
По-третє, наука тепер твердо встановила, що без користування гебрейсь-
ким оригіналом не зрозуміємо правдивого значення біблійного тексту. Корис-
татися тільки грецьким текстом – це не догма. Князь Костянтин Острозький
наказав своїм перекладачам триматися тільки грецького тексту; цей самий наказ
пізніше мимоволі повторили Петро I та цариця Єлизавета; але ж усі вони не бу-
ли церковними авторитетами в справах біблійних, до того ж усі були тільки лю-
дьми світськими... Грецький текст – це тільки переклад, а правдивий оригінал –
то жидівський, чи гебрейський. Великий авторитет у богослов'ї – Московський
митрополит Філарет уважав гебрейський текст Біблії за такий, що мав
догматичне значення. І правдиво писав він ще 1858 р.: «Вселенская церковь ни
на каком соборе, ни через кого из св. отцов не изрекла такого правила, чтобы в
изъяснении Священного Писания держаться исключительно текста семидесяти
толковников, с устранением текста еврейского».
170
Олена Огнєва, Олексій Златогорський З історії друкованої Біблії в Україні другої
половини XVIII століття. // Сакральне мистецтво Волині. Матеріали ІХ міжнародної наукової
конференції. – Луцьк, 2002. – С,117-118.
100
 Нарешті, в багатьох наукових статтях у богословських журналах вказували
вже на величезне число найрізніших неточностей, а то й просто помилок у
нашім загальноприйнятім церковнослов'янськім тексті Біблії. Та це й зрозумі-
ло: в основі його лежить головним чином текст Острозької Біблії 1581 р., а він,
як ми бачили, був випадковим і складався далеко не так, як би треба було. Не
забуваймо, що за 350 літ, які минули з часу видання цієї Біблії, порядного
наукового виправлення її ще не було.
В 1915 р. при Петроградській духовній академії вже заснована була
відповідна комісія, щоб перевірити всю Біблію, тільки революція розбила її й
припинила її працю.» 171
« ід середини ХІХ ст. українські письменники, історики та богослови
зробили кілька спроб перекласти текст Біблії на українську мову. Острозьку
Біблію перекладали Пилип Морачевський, Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-
Левицький, Іван Пулюй, Іван Огієнко, Іван Хоменко. На початку 1970-х років
почав перекладати Біблію й доктор літургіки, монах студійського ордену Рафаїл
Турконяк. Підсумком його праці стало критичне видання Острозької Біблії 2005
року церковнослов’янською та українською мовами. Вчений порівнював свій
переклад з грецьким текстом Біблії, опрацьованим у Геттингентському
університеті, що забезпечило точність і високий науковий рівень перекладу. За
свою працю Рафаїл Турконяк отримав Шевченківську премію.»172
ійсно, як ніякій іншій книзі, Острозькій Біблії пощастило найбільше.
Попри її церковнослов’янщину, вона зробила свій внесок у підняття ролі і ваги
середньовічної Руси-України.
ілька слів наведемо про її мистецькі та інші особливості. За обсягом це
надзвичайно велике видання, проте завдяки майстерності набору та
застосуванню дрібного шрифту книга не видається такою масивною чи
незграбною. Надрукована О. Б. форматом в аркуш, двома шпальтами і
складається з 1256 сторінок. Текст організований у декілька рахунків у
відповідності зі змістом. На аркуші вміщено 50 рядків тексту. При друкуванні
Острозької Біблії використано шість різних за розмірами та
графікою шрифтів (4 кириличних та 2 грецьких), спеціально виготовлених для
цієї книги.
За підрахунками книгознавців, Острозька Біблія містить 3 240 000 друкова-
них знаків. Ілюстративне оформлення видання вирізняється стриманістю, про-
думаністю композиції, художнім смаком. Видання розпочинається із титульно-
го аркуша у гравійованій рамці, на звороті титулу уміщено герб Костянтина
Острозького, у кінці книги – друкарську марку Івана Федоровича. Потекстових
ілюстрацій немає, однак при оформленні Острозької Біблії широко використо-
вувалися традиційні для кириличних книг елементи декоративного
171
Іван Огієнко Українська церква том 1, Прага, видавництво Юрія Тищенка, стор. 217-219
172
Сайт «matrix-info.com» // Острозька Біблія Бондарчук Я.В., кандидат мистецтвознавства,
доцент кафедри документознавства та інформаційної діяльності НУ “Острозька академія”
101
оформлення – заставки, кінцівки, ініціали, числені композиції з виливних
прикрас. У виданні уміщено 81 заставку з 16 дощок, 70 кінцівок із 17 дощок,
1384 гравійованих ініціали, а також численні композиції з виливних прикрас.
На сьогодні у Національній бібліотеці України імені Володимира Вернадсь -
кого зберігається 18 примірників Острозької Біблії: 16 – у відділі стародруків та
рідкісних видань, 2 – у відділі бібліотечних зібрань та історичних колекцій.
Підбірка Острозьких Біблій Національної бібліотеки України імені Вернадсько-
го є однією з найбільших у світі. Значна кількість примірників дає широкі
можливості для порівняльних досліджень, виявлення та зіставлення варіантів
набору, відмінностей художнього оформлення, аналізу використаного паперу,
вивчення текстологічної роботи читачів, провенієнцій173 тощо.
У НБУВ зберігаються примірники О. Б., що в різний час належали до
збірок Київської духовної академії, Київського університету св. Володимира,
Києво-Печерської лаври, Києво-Софійського собору, Києво-Видубецького,
Київського Пустинно-Микільського, Харківського Преображенського,
Милецького Миколаївського, Жировицького Успенського монастирів,
Волинської духовної семінарії, Кременецького ліцею.174

сь так поволі, подорожуючи рукописними шляхами українських

перекладів, ми наблизились і до іншої оригінальної пам’ятки нашої історії –
Нового Заповіту Валентина Негалевського. Хто це за людина? І що його
спонукало взятися за цей труд?
ро самого перекладача доволі мало даних. З того документу, що дійшов
до нашого часу, відомо, що народився він в Русі-Україні, на Волині, походив зі
шляхетського роду, отримав гарну освіту, володів латиною та грецькою мовою,
був знайомий з теологією та мав тісні стосунки з інтелектуальною елітою того
часу. 1582 року виступав у Кременецькому гродському уряді як приятель і
повірений шляхтянки Настасії Воронецької у справі вбивства її чоловіка
людьми московського емігранта князя Андрія Курбського.175 Чим переймався
Валентин Негалевський, що цікавило його – про це ми ніде не дізнаємося.
Проте, ми можемо стверджувати однозначно, що він не був байдужий до
духовного життя. Сама поява Нового Заповіту свідчить, що справа доступности
Святого Письма широким верствам української людности стала одним із

173
У книгознавстві вкладні та власницькі записи (авторські помітки, дарчі написи та ін.) і
позначки на книзі, що свідчать про походження та приналежність документа (книги),
визначають історію володіння певних осіб та інституцій цією книгою, які були зроблені від
руки або у вигляді книжкових знаків (екслібриси, суперекслібриси, печатки, наклейки тощо).
174
Острозька Біблія // українська версія Вікіпедії
175
Петро Кралюк. Новий Заповіт із Хорошева. Коли і як Євангелія вперше перекладено
нашою мовою// Газета: «День» 24 листопада №205, (2006) Рубрика: Україна Incognita
102
пріоритетів його діяльности. Заради цього Валентин Негалевський присвячує
кілька років свого життя перекладу Божого Слова на розмовну українську мову
того часу.
езумовно, що живучи на Волині, він міг відвідувати Кременець та Острог.
В останньому на той час вже діяла Острозька академія при дворі українського
патріота й захисника православ’я князя Костянтина Острозького. Крім того, тут
же працювала й друкарня, де побачила світ славетна Острозька Біблія. Тому не-
має сумнівів, що Валентин Негалевський був у курсі справ видавничої діяльнос-
ти князя Острозького, бо ж це не в закутку діялося. Напевно, що Негалевський
не тілький був начуваний про Острозьку Біблію, але й читав її, або був знайо-
мий із самими перекладачами та процесом їхньої праці. Ймовірно також, що і
люди, які звернулися до нього з проханням перекласти частину з Біблії, а саме,
Новий Заповіт, були теж не тільки начувані, але й поінформовані про перебіг
перекладу. Чому була така нагальна потреба, щоб перекладач якомога швидше
долучився до активної праці? Річ у тім, що Острозька Біблія, як і «Апостол» Іва-
на Федоріва були перекладені на церковно(старо)словянську мову. На політич-
ному дворі ще продовжували віяти свіжі вітри Реформації, але значна частина
православного кліру та українських інтелектуалів категорично не сприймала
Святе Письмо в простій мові. Через це, як на їхню думку, щоб підняти автори-
тет церковнослов’янської мови й водночас підкреслити свою національно-
релігійну ідентичність і вищість над польщизною і католицтвом, потрібно було
перекласти Біблію саме на цю мову. Звісно, що ініціатори й перекладачі усві-
домлювали, що західні народи перекладали Святе Письмо на прості розмовні
мови, як про це казав вище Іван Огієнко. Але щодо української, вони не прося-
кнули цією ідеєю так глибоко, щоб подвигнутись на такий рішучий крок. Вони
не стали піонерами у цій царині і зашлюзували живомовне українське море на
ще 350 років, яке тільки тонкими джерельцями витікало в інших перекладах. А
шкода, хоч ми і не маємо права закидати їм це. Вони були людьми свого часу й
усталених поглядів. Але саме проста українська мова Біблії допомогла б досягти
тої мети, яку вони ставили перед собою. Та, на жаль, хоч Біблія і була перекла-
дена, та для багатьох простих небогословськи підготовлених українців вона так і
залишилася за сімома печатками – далекою і незрозумілою, хоч і відіграла свою
релігійно-культурну роль серед слов’ян. Тобто, послужили чужим народам, але
не для свого. Все це дало підстави Негалевському та його прохачам зробити вис-
новок, що церковнослов’янська мова не зовсім зрозуміла навіть для освічених
людей, якими були замовники перекладу Негалевського, про що потім він запи-
ше у своїй передмові «До ласкавого читальника»: «çà íàìîâîþ è íàïîìèíàí³åì
многих ученых», бо люди «языка словенского (тобто церковнослов’янськоãî) íå
ðîçóì³þòü». Тож це і спонукало його до праці над новозавітними текстами, які
в Україні в той час мали найбільше поширення.176 Можна припустити також,

176
Петро Кралюк. Новий Заповіт із Хорошева. Коли і як Євангелія вперше перекладено
нашою мовою// Газета: «День» 24 листопада №205, (2006) Рубрика: Україна Incognita
103
що це освічене коло українських інтелектуалів належали до протестантської
течії, якої саме також невідомо, та здавало собі справу в тому, що Слово Боже,
перекладене на просту мову українців дозволить їм швидше поширювати свої
ідеї. І не тільки. Можливо, ними також керували певні змагальні спонуки щодо
першости перекладу із Острозькою академією. Бо чия мова, той і володіє умами
людей.
оли Валентин Негалевський приступив до перекладу? Про це він сам не
пише, нам відомо тільки, коли він його завершив. Однак можна припустити, що
початок його праці припадає на 1578 рік, а можливо трохи і раніше. Сам
Валентин Негалевський зробив запис, яким засвідчив початок праці з Євангелії
від Івана, однак рік не вказав, лише зазначив кінець праці. 177 Сучасні українські
мовознавці проаналізували кодекс тексту перекладу Валентина Негалевського і
зробили його опис та кодиколого-орфографічне дослідження, де встановили
наступне: «На папері кодексу наявні філіграні, які підтверджують дату його
написання: герб «Еліта», арк. 2,3,82-111 [13, №137 (1578-1583 рр.); 31, №1522
(1581-1582рр.)]; герб «Габданк», арк. 4-81[31, №1040 (1589 р.)]; підкова, арк. 112-
160, 197-261[13, №18 (1581 р.)]; хрест з літерою «W» (Рисунок філіграні подано в
роботі О. Назаревського [16, с. 16]), арк. 161-196 [30, №5603(1575р.)]178» Відомо,
що князь Костянтин Острозький волів ще на початку 1560 років видати Біблію
в церковнослов’янській мові, але у нього на той час не було головного списку, з
якого він міг би робити переклад. Після того, коли цей список він отримав, роз-
почалася робота, й мабуть, Валентин Негалевський стежив за перекладом Ост-
розьких колег, міг обговорювати з ними перекладознавчі теми, не посвячуючи
їх у свої плани. «Перші примірники Острозької Біблії з’явилися влітку 1580
року. Того ж року в Острозі був виданий Новий Завіт як частина майбутньої
повної Біблії, а також «Книжка, сьбраніе вещей нужнійших…» Тимофія Михай-
ловича, яка була алфавітно-предметним покажчиком до Нового Завіту.Тож Но-
вий Заповіт у перекладі Негалевського був своєрідним протиставленням Остро-
зькій Біблії. Варто мати на увазі, що Хорошів був розташований неподалік Ост-
рога (на відстані до 40 кілометрів), тому часто можна подибати іншу назву пере-
кладу Валенина Негалевського під ім’ямХорошівського Євангелія.
ри перекладі Негалевський користувався польськомовним перекладом
Нового Завіту антитринітарія Мартина Чеховича. Це дало підстави деяким до-
слідникам вважати, що перекладач теж належав до протестантів.179 Однак
177
Новий Завіт у перекладі українською мовою В. Негалевського 1581 року: опис кодексу та
кодиколого-орфографічна розвідка [Електронний ресурс] / Л. Гнатенко, Т. Добрянська //
Наукові праці Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. - 2011. - Вип. 31. - С.
398-409.
178
Новий Завіт у перекладі українською мовою В. Негалевського 1581 року: опис кодексу та
кодиколого-орфографічна розвідка [Електронний ресурс] / Л. Гнатенко, Т. Добрянська //
Наукові праці Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. - 2011. - Вип. 31. - С.
398-409.
179
Тут я маю сказати кілька слів, що певна частина науковців помилково зараховує до
протестантів антитринітаріїв. Вони ніколи до них не належали і себе до них не зараховували,
104
оформлення цієї роботи свідчить, що вона була розрахована на українських
православних читачів. Це був перший в Україні переклад євангельських текс-
тів, розрахований не лише на священнослужителів, а й на світських людей. У
передмові до свого перекладу Негалевський писав, що здійснив свою роботу
«…за намовою й наполяганням багатьох вчених, богобоязливих, слово Боже
милуючих людей, які по-польськи читати не вміють, а, читаючи по-слов’янськи
письмом руського викладу, слів не розуміють». Перекладач також зазначав, що
віддає цю працю на «розсудок інших», більш учених людей. На той час в Украї-
ні, зокрема на Волині, було чимало грамотних людей, які користувалися «пись-
мом руського викладу», фактично тогочасною українською мовою. Вони не зна-
ли польської мови, не вміли читати по-польськи. Також ці люди не розуміли чи
погано розуміли старослов’янську мову. Саме на них і був розрахований перек-
лад Негалевського. З іншого боку, передмова свідчила, що на Волині, в тому ре-
гіоні, де жив Негалевський, були люди, які могли оцінити й прорецензувати йо-
го працю. Хай там як не було, але Негалевський завершив самотужки цю непро-
сту працю.
Негалевський, здійснюючи переклад Нового Завіту, вважав, що самостійне
опанування змісту Біблії — важливий крок на шляху пізнання Бога. Тому свою
працю адресував «кожному побожному християнину, бажаючи його зробити
учасником властивого розуміння Слова Божого.» 180
ому саме Валентин Негалевський вибрав переклад антитринітарія Марти-
на Чеховича ні сам автор, ані хто інший про це не повідомляють. Ми можемо
лише припускати, здогадуватися, але певні відомості відсутні.Можливо, що він
міг знати добре польську мову, або іншого перекладу напохваті в нього не було,
або його друзі порекомендували саме цей переклад. Тобто, гіпотез може бути
чимало. Залишається тільки той неспростовний факт, що перекладено було з
польського джерела. Та хоч Новий Заповіт Негалевського не був просякнутий
православністю, проте користалися з нього саме православні люди. Тим більше,
що новозаповітній текст поділено на розділи та зачала, призначені для читання
в певні дні чи за певними богослужіннями. Крім цього, із записів, що зберегли-
ся в рукописі на його берегах, видно, що Хорошівська Євангелія перебувала в
руках українського православного духовенства. У записах знаходимо підтверд-
ження української православності твору: «Леонтій, недостойний пресвітер»,
«попова книга», «мовлю я то, що попов Гапона», «раб Божий Леонтій Сидоро-

бо не поділяли фундаментальних доктрин християнства на Божественість Ісуса Христа і

Святого Духа, а також інших догматів. Протестанти ж, напроти, визнавали і визнають їх, але
не поділяли і не поділяють погляди офіційної католицької церкви на авторитетність людей,
як посередників між Богом і людиною, і не ставлять знаку рівности між Словом Божим і
церковними (людськими) переданнями.
180
Петро Кралюк, доктор філософських наук, професор НУ «Острозька академія» //
Новий Заповіт із Хорошева. Коли і як Євангелія вперше перекладено нашою мовою. Газета:
«День» 24 листопада №205, (2006) Рубрика: Україна Incognita
105
вич», а 1610 року в Каневі власноручно розписався «Гавриїл Крутневич, козак
запорізький, мешкаючий в Каневі»181.
кладається пам’ятка з передмови «До ласкавого чительника», ªâàíãåë³ÿ
чотирьох євангелістів, Діянь та Послань святих апостолів і Апокаліпсиса, що
відповідає протестантському поділу новозавітних текстів. Ó êîäåêñ³ ïåðåâàæíî
íàÿâí³ ð³çíî÷àñîâ³ êîäèêîëîã³÷í³ çàïèñè, ÿê³ ñòîñóþòüñÿ éîãî ³ñòîð³¿, çðîáëåí³
óêðà¿íñüêèì ñêîðîïèñîì òåìíîêîðè÷íåâèì ÷îðíèëîì, ÿêå ç ÷àñîì âèöâ³ëî.
åðåêëàä Âалентина Íåãàëåâñüêîãî Íîâîãî Çàâ³òó óêðà¿íñüêîþ ìîâîþ
виявили у 1881 року в Київському Михайлівському Золотоверхому монастирі й
увели до наукового обігу. У кодексі збереглися шифри, шòàìï ³ íàêëåéêà
монастирської бібліотеки. До початку 1930 р. кодекс перебував у приміщенні
монастиря, на базі фондів якого в 1919 році створили Михайлівську філію
Âñåóêðà¿íñüêî¿ á³áë³îòåêè Óêðà¿íè (ÂÁÓ), ïîò³ì, ó ñêëàä³ ìîíàñòèðñüêîãî
ç³áðàííÿ, áóâ ïåðåäàíèé íà ïîñò³éíå çáåð³ãàííÿ äî â³ää³ëó ðóêîïèñ³â ÂÁÓ.
часу відкриття пам’ятка була в полі зору багатьох учених. Так, протягом
двадцяти років – у 80–90-х роках ХІХ століття її досліджували, публікували з неї
записи й уривки текстів українські мовознавці, літературознавці та історики
Орест Левицький, Павло Житецький, Микола Петров, Костянтин Харлампо-
вич, Іван Каманін, московський історик літератури Ïетро Âëàä³ì³ðîâ. Ó ïåðø³é
÷âåðò³ ÕÕ ñòоліття українська пам’ятка продовжує притягати до себе увагу, її до-
сліджує український історик Ювеналій Тиховський, українські літературознав-
ці Îлександр Назаревський, Ìикола Âîçíÿê, московський мовознавець Олек-
сій Соболевський, київський історик церкви Федір Тітов. По революції трива-
ëèé час пам’ятка, як окðåìèé êîäåêñ, íå âèâ÷àëàñÿ. ²íòåðåñ äî ïðàö³ Âалентина
Íåãàëåâñüêîãî ïîæâàâèâñÿ ò³ëüêè ç 90-õ ðоків ÕÕ ñòоліття. Її досліджували ук-
раїнські вченні-філологи та мистецтвознавці Ìарта Боянівська, ßків Çàïàñêî,
²нна ×åï³ãà òà ³íші. Мовний матеріал êîäåêñó âèêîðèñòîâóюòü â ³ñòîðè÷íèõ
ìîâîçíàâ÷èõ ñòóä³ÿõ, çîêðåìà â àêàäåì³чних. Проте ще й до сьогодні немає
ìîíîãðàô³÷íîãî äîñë³äæåííÿ é ïóáë³êації пам’ятки (Текст до видання âæå
ï³äãîòîâëåíèé ó â³ää³ë³ ³ñòî𳿠óêðà¿íñüêî¿ ìîâè ²íñòèòóòó óêðà¿íñüêî¿ ìîâè
ÍÀÍ Óêðà¿íè). 182
« емає сумніву, що переклад Валентина Негалевського – цікава пам’ятка,
яка мала б стати предметом гордості для нашої нації. Вона свідчить про те, що
вже в ХVI столітті ми мали Святе Письмо своєю мовою. Однак про цей твір
знають лише спеціалісти. А в самому селі Хорошевi немає ніякого пам’ятного
знаку, який би розповідав про цей твір.
Лишається тільки сподіватися, що все таки хтось виявить ініціативу і
поставить таки пам’ятник, де буде написано: «Тут, у селі Хорошевi, 1581 року від
181
Рожко В. Рукописні пам’ятки православного життя Волині / В. Рожко // Свобода. – 2004. –
28 трав. – С. 26.
182
Новий Завіт у перекладі українською мовою В. Негалевського 1581 року: опис кодексу та
кодиколого-орфографічна розвідка / Л. Гнатенко, Т. Добрянська // Наукові праці Національної
бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. - 2011. - Вип. 31. - С. 398-409.
106
Різдва Христового Валентин Негалевський переклав Новий Завіт українською
мовою. Це був один з перших перекладів Святого Письма живою мовою
нашого народу».183

сь так поволі ми і підійшли до наступної української рукописної пам’ятки

– Літківського Євангелія. Ми ніби зробили знову стрибок від друку до рукопи-
су. Так воно і було тоді. Як ми довідалися, друк перших українських книг був до-
волі дорогим, і далеко не кожен, хто хотів долучитися до випуску книжок, мав
такі можливости. Напевно, що і автор згаданого Євангелія вирішив дати життя
своєму творові, тому і взявся сам за перо. Що їм рухало? Про це ні він, ні хто ін-
ший не донесли до нас жодного свідчення. Бо саме авторське слово виявляє нам
оту рушійну спонуку до творчости. Проте існує думка, що Літківське Євангеліє –
це плід спільної праці групи православних ченців та білого духівницва184 і тому
переписувачів і перекладачів Літківської Євангелії слід шукати серед
українського православного священства Луцька. 185
рім того, що невідомо ім’я автора, сама історія пам’ятки ховає свої
таємниці. Дослідники встановили, що памятку переклали на Волині, у Луцьку
приблизно в 1595-1600 роках. Пізніше пам'ятка, очевидно, належала ченцям
православного Хрестовоздвиженського монастиря в Луцьку – ієромонаху
Митрофану (Дементієвичу; був ігуменом з 1626 року) та архимандриту Тарасію
(Черніховському; п. 1652 року), які доповнили її стислим монастирським
пам'яником. Тоді ж до неї додали й 5 гравюр 1624- 44 двох майстрів (один з них
– Ілля) з Києво-Печерської лаври. По смерті ченців пам'ятка зберігалася в

183
Петро Кралюк. Новий Заповіт із Хорошева. Коли і як Євангелія вперше перекладено
нашою мовою. Газета: «День» 24 листопада №205, (2006) Рубрика: Україна Incognita
180
Одружені священослужтелі в одному християнському шлюбі без розлучення // українська
версія «Вікіпедія»
181
Рожко В. Рукописні пам’ятки православного життя Волині / В. Рожко // Свобода. – 2004. –
28 трав. – С. 26.
107
Луцькому Хрестовоздвиженському монастирі. Потім, можливо в роки Руїни, її
перевезли на Сіверщину.
укопис містить 255 аркушів. Більша частина тексту написана церковно-
слов’янською мовою, а один фрагмент — переважно староукраїнською. Даний
фрагмент, ймовірно, має найраніше походження, він схожий з Пересопницьким
Євангелієм середини 16 ст., Євангелієм 1570, Волинським Євангелієм 1571, а та-
кож із сербським євангелієм середини 16 ст. Каліграфічний український півус-
тав рукопису подібний до того, яким писане Віленське Євангеліє 1594, створене
віленським райцею Яковом Івановичем. Пам’ятка містить список передмови
Феофілакта Болгарського, єпископа Охридського, має художньо оформлені за-
ставки, на її срібному окладі 17 ст. зображено чотирьох євангелістів.
вів Літківське Євангеліє до наукового обігу український філолог
Олександр Грузинський, він же і виявив його у серпні 1909 в бібліотеці
настоятеля Свято-Микільського храму в селі Літки (звідси й умовна назва
пам’ятки) Остерського повіту Чернігівської губернії (нині село Броварського
району Київської области) о. Я.Олександровича, де вона зберігалася як
фамільна цінність.
1912 році рукопис досліджували науковці. Після зруйнування церкви в
Літках у 1930-х роках місцезнаходження пам'ятки невідоме.
лексаксандр Грузинський так описує своє знайомство з рукописним
Євангелієм у настоятеля Свято-Миколаївської церкви186 в селі Літки : «Наша
праця має за мету долучити до цього незначного кола пам’яток перекладів
Євангелія в XVI столітті на малоруську мову ще один, який я відкрив у серпні
1909 року уривок, що міститься серед рукописного тексту Євангелія волинсько-
го типу, який належав настоятелю церкви (нині покійному) в містечку Літки
Чернігівської губернії отцеві Якову Олександровському, в родині якого воно
зберігалось, як родова коштовність.187 На жаль, ні сам рукопис, ні власник її не
могли дати жодних посилань на те, як вона потрапила на лівий берег Дніпра. У
цілому, походження цього рукопису і зміст її надзвичайно загадкові. Ми назива-
ємо це Євангеліє за місцем знаходження – Літківським Євангелієм, незважаючи
на те, що це лише випадкова ознака. Проте прилучити його цілком окреслено до

186
Насправді, Свято-Покровської, бо Свято-Миколаївська, дерев'яна, згоріла в 1857 р. На її
місці побудували нову, з цегли, і назвали Свято-Покровською. За зміною назви проглядається
велике бажання Московського патріархату стерти з пам'яті стару назву церкви, навколо якої
об'єднувалося літківське міщанське і ремісниче життя, де панував український дух
незалежності // Літківське Євангеліє, українська версія «Вікіпедія».
187
На першому аркуші цього рукопису був напис - "Черниговской епархии Остѐрского уезда
местечко Летки. Николаевской церкви настоятель Протоиерей Іаков Калинников
Олександровський. 1908 серпень."
108
іншого місця ми не маємо права, за браком у ньому будь яких безумовних
даних.»188
права Євангеліє збереглась добре. Дубові дошки обтягнуті старовинною
шовковою тканиною бузкового кольору. На передній дошці по кутках закріп-
лені невеликі вишукані прикраси у вигляді тонких пластинок із срібла з позоло-
тою з зображенням євангелістів. Деякі з цих образів, особливо євангелістів Іва-
на та Матвія, надзвичайно витончені. Посередині передньої дошки була ще одна
пластина із зображенням розп'яття, яка не збереглась. Задня дошка обтягнута
такою ж шовковою тканиною. Тут також збереглись чотири пластини – одна в
середині і три по кутках, але без всяких зображень і описів.
Щодо подальшої долі Літківського Євангеліє може бути декілька версій.
Одна з них, що воно було сховане від більшовиків. Інші, виникають після
знайомства з історією сім'ї власника Євангеліє. У настоятеля церкви Якова
Олександровського були три сини і дочка. Син Олександр, офіцер денікінської
армії, загинув в 1920 р. Другий син Василь, учитель, працював у Москві. Дочка
Віра була одружена за богословом М. М. Любичем. Третій син Олексій в 1896
році закінчив навчання в Чернігівській духовній семінарії і працював учителем
богослов'я в Літківській школі. З 1903 році працював священиком в селі
Заудейки Ніжинського району Чернігівської області. За життя Якова
Олександровського в Літках була побудована ще одна церква Ново-Слов'янська.
Яков Каленикович Олександровський помер в 1910 році й похований на
цвинтарі біля цієї церкви.
Після смерті батька в 1913 рі в Літки повертається його син Олексій і стає
священиком Ново-Слов'янської церкви. Треба думати, що Літківське Євангеліє,
як сімейна реліквія, перейшло до нього. Сім'я Олексія та Віри Олександровсь-
ких – син Володимир та дві дочки – Надія і Людмила. Володимир жив з
батьками а дочки в Москві. В жовтні 1937 році Олексія Олександровського
арештовують за звинуваченням у допомозі в організації Літківського повстання
в 1920 році та проведенні антирадянської агітації. При обшуку вилучають
речові докази, серед яких чотири книги. Назви книг в протоколі не наведені. Не
виключено, що одна з них - Євангеліє. Арештованого супроводжують до Бро-
варського РВ НКВД, а потім до Київської тюрми. До Києва його етапують тільки
з паспортом. Книги залишились в Броварах і доля їх невідома. Трійка УНКВД
17.11.1937 року винесла вирок - стратити з конфіскацією майна. Вирок викона-
но 25.11.1937 р., поховано в Биковнянському лісі. Син Володимир залишився
сам, мати померла раніше, без житла та статків. Виїхав до родичів в Москву і
можливо з Євангелієм. Після війни надсилав звістки своїм товаришам до Літок.
Подальша доля Володимира, його сестер і дядька Василя Яковича невідома.
Олексій Якович Олександровський реабілітований в 1989 року.189

188
Грузинський О.С. Из истории перевода Евангелия в Южной России в XVI веке:
Литковское Евангелие // Чтения в историческом обществе Нестора-летописца. — 1911. — кн.
23. — Вип. 1 стор. 44-45 (переклад на українську – М.Н.)
189
Літківське Євангеліє, українська версія «Вікіпедія».
109
 сь така стисла історія Літківського Євангелія. Але хоч воно й не дійшло
до нас, можливо, його і до цього часу зберігають, як сімейну реліквію, науковці
все ж таки дослідили його мову. Хай не так, як мову Пересопницького, проте й
ті дані дають дослідникам стверджувати, що і цей український рукопис, в якому
церковнослов’янські слова замінено українськими, фразеологізми відтворюють
українські реалії, речення побудовано за українськими моделями,190 належить
до, як згадував Олександр Грузинський, пам’яток перекладів Євангелій на
українську мову...

уло б непростимо проминути вельми важливу віху в донесенні Слова

Божого до українського народу, не сказавши кілька слів про Учительні
Євангелія, що також зіграли свою роль у наближенні біблійно-євангельських
істин в українській мові. Численні рукописні тексти Учительних євангелій з
різними відтінками та ступенями течії живої мови це перші спроби перекладу
Святого Письма на живу мову в XVI століття, на основі яких здійснювалися
переклади Святого Письма на чисту літературну мову у XIX ст., З ними зараз ми
й ознайомимось.
о ж це таке Учительні Євангелія. За великим рахунком – це не той тради-
ційний переклад Святого Письма, який ми знаємо і про який ми ведемо мову.
Чому небайдужій духовно людині ліпше знати про цей тип духовної літератури?
Звісно, я міг би пропустити цей розділ, але ми б тоді не цілком осягнули духовні
пошуки української богословської думки як книжних людей, так і простих. На
відміну від сучасних українців, тодішні руси були доволі релігійними людьми.
Не піти до церкви у неділю, вважалося непростимим гріхом. Це зараз люди у не-
ділю йдуть хто на город, а хто до шинку, або ще куди очі дивляться. Тоді ж і
простий смертний і гоноровитий гостро відчували потребу в Божому покрови-
тельстві, незважаючи на те, що люди грішили, сварилися, точили війни і чини-
ли інші непотребства. Ось саме тому духовні провідники тодішнього українсь-
кого православ’я намагалися змінити ситуацію на ліпше. Для цього і були
створені Учительні Євангелія, які своїм першим словом у назві ставили за мету
навчити простих людей Божим істинам, як їх розуміла православна церква.
Через те й учительні, що саме Євангелія мусила навчати простих українців. Це
були проповіді, що готувалися в лоні церкви на підставі Божого Слова для чи-
тання в храмах на Богослужінні. В них часто наводилися цілі уривки з Єванге-
лій та Писання, які автори перекладали на доволі просту як на той час, а
подекуди й нині прочитувану й зрозумілу мову українців.
190
О. Р. Микитюк Становлення мовної норми в Україні // Журнал Український смисл» № 1
(2012)

110
 к з’явилися Учительні Євангелія? «Найдавніше «Учительне Євангеліє»
було укладене учнем святого Мефодія Костянтином ще у 898 році, що містило
51 бесіду на недільні дні, починаючи з Пасхи. Це був дослівний переклад з гре-
цької скорочених тлумачень отців церкви. Популярним також було Євангеліє
константинопольського патріарха Філофея, яке відоме на території України як
«Учительне Євангеліє» Каліста. Збірник об’єднував казання (проповіді – М.Н.),
перекладені церковнослов’янською мовою з грецької ще в 1343 році, а за іншою
версією – в 1407, і називався „Поученіа, избранна отъ святого Євангеліа и отъ
многихъ божественныхъ писаній...”. Проте одностайної думки стосовно
авторства книги все ж немає: збірник, за грецькими рукописами, був укладений
Константинопольським патріархом Філофеєм, а українські видання 1606, 1616,
1637 років приписують патріарху Калісту Ксанфопулу, попереднику Філофея.
Іноді у заголовку рукописів та в друкованих виданнях з’являється ім’я Івана
Золотоустого. За книгою, за усталеною роками традицією, прикріпилось автор-
ство Каліста».191 Про популярність цієї пам’ятки свідчить той факт, що з 1569 по
1637 р. її було видано щонайменше п’ять разів.
другій половині XVI століття з тією ж назвою – учительні Євангелія – в
репертуарі української рукописної книги з’явився цілий корпус нових творів,
які можна окреслити як учительні Євангелія нового типу, або українські учи-
тельні Євангелія. Написані за зразком відомої перекладної пам’ятки, вони, крім
плану, не мали з нею нічого спільного. Під старою назвою та за усталеною
структурою українські автори “сховали” власні ориґінальні, хоча й анонімні,
твори. Вони мали свої особливості, перша з них та, що це були проповіді для
простих людей, а друга, що були вони написані простою руською мовою. Їхні
творці так і зазначали у своїх книгах мету написання. Це була давня українська
традиція, нині це називається вступним словом або передмовою. Вони мали до-
волі високий авторитет і були широко вживані в церковному житті. На сьогодні
за підрахунками українських науковців збереглося понад сто рукописних копій
Учительних Євангелій. Вони настільки були почитні не тільки наприкінці XVI
століття , але й зберегли свою притягальність протягом XVII століття, а також
були в активному вжитку вздовж усього XVIII, а подекуди й до початку ХІХ
століття. Про це засвідчують записи на берегах пам’яток.192 Українські „Учи-
тельні Євангелія” складаються із різної кількості повчань, але в середньому – із
76-77 проповідей.193
191
Любов Олійник, викладач,Хмельницький національний університет Збірники «Учительне
Євангеліє» як взірці української проповідницької прози могилянської доби. // 34 (2012). Теорія
літератури і гуманітарні студії. Збірник наукових праць з нагоди сімдесятип’ятиріччя доктора
філологічних наук, професора, академіка Академії вищої школи України Романа Гром’яка
192
Галина Чуба Текстологічне дослідження українських учительних Євангелій другої
половини XVI – початку XVII ст.: Перемишльський тип Вісник Львівського університету.
Серія книгознавство… , 2007. Вип. 2. С. 5 – 38
193
Любов Олійник, Хмельницький національний університет Збірники «Учительне
Євангеліє» як взірці української проповідницької прози могилянської доби. // 34 (2012). Теорія
літератури і гуманітарні студії. Збірник наукових праць з нагоди сімдесятип’ятиріччя доктора
111
 разками, а часто й джерелами текстів для укладачів учительних Євангелій
були твори протестантських авторів –домашні постилли (“Hauspostille”)194
численні видання яких почали з’являтися друком зі середини XVI ст. в різних
протестантських осередках на території Речі Посполитої. Щоб запобігти поши-
ренню протестантських ідей серед українців православне духівництво вжило
рішучих заходів. Щоб «відрізати протестантські впливи на православну пропо-
відницьку творчість, вибити з рук вірних (православних) протестантські пости-
лли – лютеранські і кальвіністські, – представити ортодоксальні основи віри,
врешті, допомогти священикам у створенні власних проповідей – у другій поло-
вині XVI століття виникають українські Учительні Євангелія.195 Оскільки тексти
Учительних Євангелій не були канонічними, переписувачі поводилися з ними
вільніше, ніж із канонічними текстами, вносили свою коректуру, додаткові стат-
ті, фрагменти з інших книжок релігійного змісту. Автором Учительних Єванге-
лій могла бути не одна людина, а група осіб, що представляла якийсь один з то-
дішніх просвітніх центрів. Нині українські вчені виявили понад сотню таких ре-
лігійних культурно-мовних пам’яток. Вчені-мовознавці поділяють їх за типами
редакцій текстів і місцем їхнього поширення. Так, наприклад, існує чотири типи
редакції текстів Учительних Євангелій: Перемишльський, Сяноцький, Жидачів-
ський та Середньоподільський. Їх можна побачити в книжкових зібраннях Киє-
ва, Львова, Варшави та у приватних колекціях заможних людей. Певна частина
Учительних Євангелій перебуває у московських книжкових зібраннях, вивчен-
ня яких поки що залишається проблематичним. 196
а сьогодні відомі такі Учительні Євангелія як от: Тростянецьке (близько
1560 року); священика Андрія з Ярослава (Львів, 1585); зі Скотарського на

філологічних наук, професора, академіка Академії вищої школи України Романа Гром’яка з
посиланням на Чапіга І. П. Учительні Євангелія як жанр ораторсько-проповідницького
письменства / Чапіга І. П. // Мовознавство. – 1995. – № 6. – С. 39-46.
194
Від латинських слів: post й illa; тобто, post illa verba Scripturae sacrae – після цих слів
Святого Писання. Так називали в середні віки на Заході церковні проповіді, що виголошували
безпосередньо після прочитання на літургії місць із Святого Писання, і що містили пояснення
цих місць. Це найпростіша форма проповіді, що складається з пояснення щойно прочитаних
слів Євангелія чи Апостола, вірш за віршем, слова за словом. В стародавній церкві вона була
відома під назвою гомілій (ώμιλία, homilia), а в православній її називають бесідою. В
стародавніх латинських рукописах під постиллами мали також на увазі стислі коментарі на
біблійний текст, що не був проповідю.// Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А.
Ефрона (переклад на українську – М.Н.)
195
Галина Чуба Текстологічне дослідження українських учительних Євангелій другої
половини XVI – початку XVII ст.: Перемишльський тип Вісник Львівського університету.
Серія книгознавство… , 2007. Вип. 2. С. 5 – 38 з посиланням на працю: Кучинська M.
Проповідь Слова Божого. Зі студій над православною гомілетикою в Речі Посполитій // Мова,
література та культура давніх та нинішніх слов’ян / під ред. Б.Целінського – Познань, 2001.,
стор. 94.
193
Чуба Г. В. Текстологическая классификация украинских учительных Евангелий второй
половины XVI века // Славяноведение. – 2002. – № 2. – С. 82–96.

112
Закарпатті (1588, проти євангеликів); Почаївського монастиря (16 ст.);
Березнянське (16 ст., Закарпаття); Катеринославське (1592); Язловецьке (кінця
16 ст.); Тригірське (початку XVII ст.); Кирила Транквіліона-Ставровецького
(друк. 1619, 1696, 1697); отця Івана Капишовського з Ортутова (1640); Ладоми-
рівське (XVII ст.), обидва останні з Пряшівщини і зі спільного оригіналу; Якова
Флюки (середини XVII ст.); Данилівське (не пізніше 1646, проти протестантів і
католиків); отця Яворського і Степана Рихвальського, (Рихвальт, 1666); отця
Симіона Тимофієвича з Решетилівки на Полтавщині (1670); Федора Дулишко-
вича (1673); Нягівське (XVII ст., з впливами протестантизму); Углянське
(«Ключ»; кінця XVII ст.); Канівське (кінця XVII ст.); П. Колочавського (1737);
священника Івана Прислопського з Камінної на Грибівщині (XVIII ст.) та ін. На
жаль, далеко не весь корпус Учительних Євангелій досліджений. Українські
науковці відзначають спільні для них риси: оригінальність, несхожість,
використання двох мов в залежности від призначення - церковнослов’янська та
староукраїнська, наближена до простої.
XVIII столітті на підмосковській Україні учительні євангелія зникли у
зв'язку з обмосковщенням; дещо пізніше під Польщею — через полонізацію і
занепад Православної Церкви. Але від 1789 року греко-католицькі Василіяни в
Почаєві почали видавати збірки проповідей на весь рік (за новими польськими
зразками), які своєю «простою мовою» нагадували давні Учительні Євангелія.197

- - ¦
‹
к бачимо з хронології перекладацької справи в Русі-Україні в XVI сто-
літті більш активну участь у цій царині забирають речники західних та
північно-західних українських земель: Галичини та Волині. Немаючи власної,
саме української держави, вони продовжують невтомно працювати над збере-
женням цієї самої державницької ідеї на всіх рівнях. Пізніше це посприяє від-
родженню її вже на стародавніх землях Київської держави. І поки вони ще ніби
«сплять», але вже відчувається їхнє могутнє пробудження, що виллється у
з’явленні Козацької Гетьманщини та майбутніх відроджень Руси-України в XX
столітті. Й разом з тим закладений ґрунт дасть серйозний поштовх до перекла-
дів Біблії на русько-українську мову виразників єдиного нескореного народу,
але вже із центральних і східних земель нашої страдницької Материзни.
Великий внесок галицько-волинських перекладачів заклав добру підвалину під
подальші переклади Святого Письма на нашу літературно-розмовну живу мову.
А поки спинимось на історично-мовному розвої часів козацької
Гетьманської Держави, що проіснувала 116 років – від національно-визвольної

197
Українська версія «Вікіпедія», стаття Уительні Євангелія
113
війни під проводом гетьмана Богдана Хмельницького (1648) до скаування її
московською імператрицею Катериною ІІ (1764), торкнувшись тих історичних
передумов, які сприяли постанню української державности. Це було одночасно і
славне, і трагічне минуле нашої Батьківщини. Читаючи ці гірко-драматичні й
легендарні сторінки нашої минувшини, не впадаймо в розпач. Адже кожен
народ у своїй історії має і драматичне, й радісне. Та й у наших величавих гімнах
ми співаємо: «Боже Великий, Єдиний, Русь-Україну храни», і що «Ще не вмерла
України ні слава, ні воля, ще нам браття-українці усміхнеться доля». Вірю в те,
що в очах Господа Ісуса Христа важливий кожен народ, бо це підтверджено
Святим Письмом. Тому то і наш народ є в задумах і турботах Божих, і Всевиш-
ній береже його й берегтиме, тільки щоб він знав Його, бо горе народові, який
не знає свого Творця. Для цього Господь дбав, дбає, і дбатиме про Своє Слово,
щоб дійшло воно до нас у нашій простій мові і кожен українець і українка пізна-
ли Його особисто.
ож, продовжуючи наш екскурс у минуле, подивімося, які історичні умо-
ви та події сприяли або спиняли розвій перекладацької справи в Русі-Україні.
Тут ми торкнемося як загального історичного тла та стану української перекла-
дацької справи, так, і зокрема перекладу Святого Письма.
ідносно затишне XVI століття поволі відходило, і в релігійно-політичні
палаци Європи й, зокрема, України почало стукатися XVII-те. Але у спадок від
попереднього йому дістався вже не двополярний релігійний світ, що ділився на
православний – католицький, а вже розсмугована й строката релігійна палітра.
Реформація зробила свій вагомий вплив на розвиток і духовного життя, і бого-
словської думки. Ідеї Реформації розбурхали заспану бабцю-Європу і потягли за
собою богословські спори і релігійні війни. З’явилася протестантська гілка хрис-
тиянства зі своїми доленосними і визначальними п’ятьма «Sola»: «Sola Scriptura»
(«Тільки одним Писанням»), «Sola gratia» («Тільки однією благодаттю»), «Sola
fide» («Тільки однією вірою»), «Solus Christus» («Тільки Христос»), «Soli Deo
gloria» («Тільки Богу слава»). Але слід відверто сказати, що «протестантська нау-
ка приходила в Україну в чужій польсько-німецькій формі й у дійсності приво-
дила до спольщення, відступлення від своєї народности, не вважаючи, що про-
тестантизм приніс із собою здорову ідею перекладу Святого Письма на живу на-
родню мову задля успішнішого його поширення в масах. Реформаційним течіям
не вдалося захитати православної церкви в Україні; вони навіть принесли посере-
дню користь тим, що розворушили думку, збудили інтерес до догматичних спо-
рів, познайомили з новими формами відстоювання своїх релігійних вірувань, но-
вими способами й формами релігійної боротьби.»198
Реформаційний рух в Україні йшов «згори», від панів і в народі не міг знай-
ти глибшого зрозуміння. Тому, коли католицька церква почала той рух у Поль-
198
Левко Жабко-Потапович Христове Світло в Україні. Історія Українського Євангельсько-
Баптистського Руху. Видання Всеукраїнського євангельсько-баптистського братства, Морріс
Плейс, 1991, Чикаго стор. 18 з посиланням на Проф. Д.Дорошенко. Православна церква. Берлін,
1940 р., стор.30.
114
щі ліквідувати, він почав завмирати й на українських землях. Боротьба релігій-
на, національна та політична між українцями та поляками, що незабаром вибух-
ла з новою силою, загасила реформацію в нашому народі на довший час.199
ачачи занепад своєї церкви, православні люди почали обмірковувати йо-
го причини та вишукувати засоби для його усунення. Чуючи про подібні спроби
в католицькій церкві, знаючи безсилля свого духівництва та маючи перед очима
приклад протестантів, що заходами самого народу намагалися направити зане-
пале християнство, міщани західних українських земель розпочали направу
православної церкви власними силами.
При православних громадах Львова, Перемишля, Луцького , Берестя, Киє-
ва та інших більших мість від стародавніх часів існували братства, напівдуховні
цехові організації, що їхнім завданням була поміч церкві щодо її потреб, опіка
над бідними, хворими старими, сиротами тощо. З протягом часу й ці братства
підупали й їхня «діяльність» виявлялася хіба що в спільних «трапезах» з приво-
ду храмових свят (празників), поминок померлих тощо. На цих «трапезах» бага-
то їли й ще більше пили.
У XVI-му віці, шукаючи порятунку від православної віри, деякі свідоміші
члени цих братств ставлять перед ними ширші завдання, ніж служення череву.
«Братчики мали сходитися «не во пиянственний дім», і не для пиячення, а для
релігійного й морального повчання; залагодивши біжучі справи, повинні були
займатися читанням Святого Письма, або співанням духовних пісень та поваж-
ними, збудовчими розмовами. Мали по силі помагати убогим, стежити за мо-
ральністю пожиття своїх товаришів, упоминати їх за недобрі вчинки, за тяжчі
провини замикати до дзвінниці, а в крайності й виключати з братства. Усе це –
ідеї, котрих джерело й взірець треба , безсумнівно, шукати не деінде, як у сучас-
них євангелицьких громадах. Звідти, очевидячки, йшли ті гадки про потребу
контролі братської громади не тільки над громадянами, але й над духівництвом,
і навіть над самими владиками, що знаходимо в тих же братських статутах:
«довідавшись про кого-небудь у своїм місті, чи поза містом, чи зі світських, чи з
духовних, що він живе не по закону, братчики мають упоминати його словом
або письмом; коли ж покаже себе неслухняним, – оповіщати про нього єписко-
пові. Коли б побачили в корчмі п’яного священника, або коли б доведено було
на священника, що він ворожбит, або дає гроші в лихву, або що він звінчав ухо-
плену дівчину, або що він двоєженець або розпусник, такого свідками обжалу-
вати перед єпископом, щоб він його судив за законами святих отців. Коли би й
єпископства противитися законам правди, і правив церквою не за апостольсь-
кими канонами, то й єпископові противитися, як ворогові правди.»200

199
Там таки, стор.19
200
Левко Жабко-Потапович Христове Світло в Україні. Історія Українського Євангельсько-
Баптистського Руху. Видання Всеукраїнського євангельсько-баптистського братства, Морріс
Плейс, 1991, Чикаго стор.20-21 з посиланням на Михайло Грушевський., З історії релігійної
думки на Україні. Львів 1925, стор. 67.
115
 На зібранні під час «трапез» гроші братчики влаштовували притулки й
шпиталі для слабих, старих і хворих, будували школи, закладали друкарні тощо.
У громадах починається нове життя , віє духом відродження. Заряди
братств не обмежуються одним лише культурним рухом, але намагаються під-
нести за статутом і духовно-моральний стан членів церкви, спиняют п’янство,
неморальність, вилучають непоправних. Від духівництва вимагають живої про-
повіді, пояснення Слова Божого, застосовання його до життя священників і
дияконів церкви.
Це все провадило до однієї мети – поправи духовного й морального життя
й почало робити своє спасенне діло; діяльність братств почала приносити добрі
овочі. Ця народна реформація православної церкви, можливо, розгорнулась би
ширше й мала би далеко значніші наслідки, коли б на перешкоді не стали нові
події.
ругою важливою після європейської Реформації подією для нашої
Батьківщини стала Унія. 201 Що, хто і як стали причинками цього релігійного
поєднання двох відгалужень в традиційних церквах? Річ у тім, що перед тим, як
Унія зявилася в українських землях, в римо-католицькій церкві також
відбулися зміни. «Реформаційний рух підштовхнув наміри католицької церкви
здійснити реформацію у самій собі і нейтралізувати таким чином впливи єрети-
чного протестантизму у всіх його різновидах. З цією метою необхідно було кон-
солідувати рішуче налаштованих адептів католицизму, підпорядкувати їхню ді-
яльність єдиній меті. Католицька церква мусила дисциплінувати клір, відверну-
ти папство від надто світської політичної поведінки, створити нові інструменти
боротьби за зміцнення католицизму, зблизитись із католицькими монархами,
протиставити «єретичній» реформації свою власну, католицьку. Усі ці кроки по-
чали здійснюватися з 40-х років XVI ст., коли було створено новий орден – єзу-
їтів, введено інквізицію і сувору книжкову цензуру і, нарешті, проведено Три-
дентський собор, що заклав підвалини Контрреформації в Західній Європі.»202
Тож, католицька контрреформація не оминула й нашої землі. Як вона прояви-
лася на українському грунті? «Православні єпископи та священники мали ба-
жання жити так само вільно й незалежно, як жило римо-католицьке духівниц-
тво. Але польські біскупи, ксьондзи й самий польський уряд відмовляли їм цьо-
го права, витикаючи їм, що вони «схизматики», (відколоті від римської церкви),
погорджували ними та їх нехтували, висміювали та утискували.
З другого боку, православне громадянство вимагало від тих же єпископів і
священників зразкового чистого життя та корисної духовної та суспільної дія-
льности. Неморальних чи ледачих духівників українці докоряли, а часом і з по-
сад усували. Бо треба знати, що не тільки священники, але й єпископи в Україні
призначалися їхньою духовною владою на певні посади тільки рісля вибору со-
201
В своєму творі я не даю їй оцінки ні поганої, ні доброї. Лише наводжу виклади
досліджень українських істориків.
202
Терещенко Ю.І.. Україна і європейський світ: Нариси історії від утворення Старокиївської
держави до кінця ХVІ ст. – К.: Перун,1996. – 496 с.. 1996
116
бором чи з’їздом духовних і світських людей. Протягом часу це право вибору
єпископів привласнила собі польська духовна, і навіть світська влада: король
почав призначати єпископів. Але поволі братства почали виявляти бажання
допоминатися щодо совїх прав вибору духівництва, а також права їх контролю-
вати. Коли деякі з єпископів, незадоволені цими новими для них порядками,
звернулися зі скаргами на братства до східних патріярхів (особливо, до царго-
родського), ті стали по боці братств, за якими признали права не залежности від
місцевих епископів та право підлеглости безпосередньо патріярхові (так звана
ставропігія).
Таким чином, православні владики опинилися в скрутному становищі: во-
ни примушені були або скоритися перед народом, іти разом із ним у процесі ду-
ховного й церковного відродження й розвою, або шукати іншого виходу.
На цей вихід їм показала польська влада: вона дала зрозуміти, що право-
славні єпископи раптом опиняться в кращому положенні, якщо віддадуться під
зверхність і владу римського папи. Признавши його за голову православної,
єпископи і священники позбудуться й переслідувань римо-католиків і залежно-
сти й утиску з боку православних братств.
Натурально, вказуючи на цей вихід, польська влада мала на увазі не саме
покращення долі православної церкви або її духівництва: її метою було тільки
покатоличення церкви й спольщення народу.
Православні єпископи вхопилися за цю ідею «унії», цебто сполучення в
одну спільну організацію православної й римо-католицької церкви під зверхніс-
тю папи.
Сама ця ідея не була нова. За часів українського короля Данила (1238-1264),
коли Україна була в нерівній боротьбі проти татаро-монголів, папа Інокентій IV
запропонував українцям унію з римською церквою. Як нагороду за це Рим обі-
цяв українцям поміч проти татарів і королівську гідність Данилові. Великий
князь Данило був 1253 року в Дрогочині-Поліському коронований на короля, і
унія була схвалена. Папа оголосив серед королівств західної Европи хрестонос-
ний похід проти татарів з метою допомогти новому королеві. Але західні воло-
дарі повели справу пиняво, помочі королеві Данилові не подали, й унія згодом
автоматично впала. Друга спроба унії була піднесена за побуту України під оку-
пацією Литви. 1439 року в італійському місці Фльоренції була підписана унія
поміж римо-католицькою та греко-православною церквами. Царгородові та
всій грецькій імперії тоді загрожувала загладь від турків, і папа Євген IV за ціну
унії обіцяв піднести всю Европу на боротьбу проти турків. З цієї унії теж нічого
не вийшло й в Україні її не признали, хоч митрополит київський Ісидор до неї
був пристав. Були ще й інші спроби впровадити унію, але й вони не мали поваж-
ніших наслідків і успіху.
Тепер оце надійшов час ще однієї спроби щодо унії. Львіський український
єпископ Гедеон Балабан посварився з місцевим православним братством. Гор-
довитий шляхтич Балабан відмовився коритися «хлопам простим, кожом’якам і
сідельникам» Патріярхи Йояким антиохійський і Єремія царгородський – по
117
черзі, один за одним, прибули в Україну й у цій сварці стали необережно, але
рішуче по боці братства. Ображений цим Балабан змовився з іншими достой-
никами церкви й підбив їх на унію з Римом. Це були єпископи : луцький –
Кирило Терлецький, холмський – Денис Зборівський, турівський – Леонтій
Пельчицький, володимиро-волинський Іпатій Потій і (найважливіший) сам
митрополит київський Михайло Рогоза. Змову свою піддатися Римові, вони
відбули потайки. Нишком же двоє з них, Потій і Терлецький, при допомозі
польської влади виїхали до Риму й там 23 грудня 1595 року підписали
притуплення української православної церкви до унії з Римом.
Чутки про цю подію швидко поширилися в Україні та Білорусі, і вся право-
славна людність повстала одностайно проти унії. Тоді єпископи – львівський
Балабан і черемиський – Копистенський, що теж в межі часі були приступили до
унії, відцуралися її. Незважаючи на це, польська влада скликала собор у Бересті
року 1596, і він унію схвалив, а король її затвердив.
Поляки почали відіймати церкви і церковне майно від православних і від-
давати все уніятам. Православні під проводом могутнього князя Костянтина
Острозького та інших князів, панів та єпископів, що лишилися при православ’ї,
розпочали боротьбу проти уніатів за допомогою книжок, відозв, а потім і зброї.
Сам князь Острозький був раніш прихильником унії. Але коли єпископи пере-
провадили її потайки від нього, з ним не порадившись, князь розпочав війну
проти неї. Незабаром до ворогів унії пристало козацтво України. Це зупинило
поширення унійного руху. Згодом єпископи Галичини знов пристали до унії; але
більшість населення України й Білорусії залишилась при православній церкві.
Союзниками православних у цій боротьбі проти Риму стали протестанти
Польщі. Вони теж були переслідувані католиками й тому православним співчу-
вали й їх підтримували. Один час православні навіть плянували певну злуку чи
формальний союз задля спільної боротьби проти католиків, але ці пляни до
якогось виразного кінця доведені не були. Проте в сенаті, в соймі та літератур-
ній обороні від католицтва протестанти Польщі ввесь час були спільниками
православних.
Найсильнішим оборонцем православ’я сталось українське козацтво. Воно
захистило від зазіхань католиків і не дало на поталу їм Києво-Печерську Лавру
та інші більші і славні монастирі й церкви. Коли з протягом часу православні
єпископи або повмирали або переходили на унію, а то й на римо-католицтво, й
православні лишилися без єпископів, гетьман України Петро Сагайдачний
спровадив до Києва патріярха Єрусалимського Теофана, а той 1620 року під
охороною козацького війська висвятив для України митрополита Йова Борець-
кого та ще п’ять єпископів, що були за українським звичаєм, вибрані духівницт-
вом і громадянством.
Під опікою та охороною того ж козацтва розпочався в усій Україні, а особ-
ливо в Києві пожвавлений рух , не тільки церковний, але й культурно-освітній.
Київське братство при Братському Богоявленському манастирі на Подолі зросло
й зміцнювалося; заснована при ньому вища школа (пізніша Академія) сталася
118
розсадником освіти не тільки на всю Україну, але й на Білорусь, а згодом і для
Московщини. У Києві почали купчитися діячи й учені з усієї України, не тільки
зо східньої, з-над Дніпра, але й з західньої, з-над Буга й Дністра: Єлисей Плетене-
цький, Захарій Копистенський, Памва Беринда, Лаврентій Зизаній, Йов Борець-
кий, Памва Беринда та інші духовні вчені були родом з Галичини. Гетьман Пет-
ро Сагайдачний, сам родом із Самбора в Галичині, особливо дбав про притяг-
нення до столиці наукових сил західньо-українських.
Ці вчені, Академія в Києві, вищі школи в Острозі, Чернігові, Переяславі то-
що, гарні друкарні по тих місцях, середні та нижчі школи по всій Україні –
міцно сприяли піднесенню освіти в нашій Батьківщині та тримали її на високо-
му рівні культури тодішніх західньо-європейських держав. Українська літерату-
ра, відроджена у XVI віці, продовжувала розвиватися й у XVII-му.
Не тільки духівництво, князі, дідичи й козацька старшина були освічені,
але звичайне козацтво, селяни й навіть їхні жінки й діти були письменні. Про це
тоді ж свідкували чужоземці, як наприклад, архідиякон з Сирії Павло Алепсь-
кий. Він 1653 року переїздив разом з патріярхом Макарієм через Україну й у
своєму описі подорожі відзначив, що всі українці «за невеликим винятком гра-
мотні та вчені, кохаються в науках та законах; вони гарні знавці риторики, логі-
ки та всякої філософії. У них там розглядають усякі поважні питання, що пот-
ребують досліду… Починаючи з Рашкова, по всій козацькій землі дивне та гар-
не явище спостерігали ми: всі вони… навіть більшість їхніх жінок та дочок умі-
ють читати та знають порядок служб церковних та церковні співи; священники
навчають сиріт і не дають їм тинятися неуками по вулицях… А дітей у них
більше, ніж трави, і всі діти вміють читати, навіть сироти…»203
При такому стані освіти українського населення католики й уніяти не мог-
ли мати успіху в боротьбі проти православних. Не вважаючи на те, що польська
влада вживала всіх заходів, аби ту боротьбу виграти, унія зустрілася з рішучим
опором православних. Король, уряд і всі польські пани силою влади примушу-
вали їх піддатися унії: відбирали або замикали церкви, арештовували та кидали
до в’язниці непокірливих, карали всіма засобами аж до кари смерти включно –
ніщо не помагало. Православні вперто стояли при своїй релігії. Академія, шко-
ли, манастирі, вчені, друкарні – всі одностайно працювали проти унії, поширю-
ючи книжки та брошури полемічного характеру та усвідомлюючи населення.
Нарешті козацтво почало підносити повстання проти Польщі, оголошуючи
безоглядну війну проти панів, жидів і католицької церкви. Полилися криваві рі-
ки. Війна спинила поширення унії остаточно й вона відступила перед загальним
опором. У кривавій поводі було втоплено не тільки унію, але слабі й нерозвине-

203
Подорож антиохійського патріарха Макарія в Росію в половині XVII віку, написане його
сином архиддияконом Павлом Алепським. Переклад з арабського Г.Мукоса. Москва 1897 р.,
випуск 2, стор.2 (оригінальна назва: Путешествіе антіохійского патріарха Макарія въ Россію въ
17 въка, написанное его сыномъ архидиякономъ Павломъ Алепскимъ Переводъ съ арабскаго Г.
Мукоса. Москва.1897 г., выпускъ2, стр. 2)
119
ні ще громади протестантів. Українська реформація була спинена й навіть на
який час зовсім усунена з українського обрію.»204
ут слід сказати, що національно-визвольні повстання кінця XVI –
початку XVII століття та війна 1648-1654 років і Руїна, що настала по них, на
тривалий час спинили процес перекладацької справи. Лише на певен час в добу
Петра Могили були зроблені спроби поновити переклад Святого Писання на
українську мову. Але зі смертю митрополита ці зусилля згасли. Проте у цей час
найбільш розквітла полемічна-богословська література та якісно розвинулася
художньо-публіцистична. Серед народу ширилися проповідні православні й лі-
тературні твори, що були писані найбільш доступною простою мовою, яку доб-
ре розуміли звичайні люди по селах та містах. В цей час свій талант богословів і
красних письменників явили такі світочі українського релігійно-культурного
руху як-от: Касіян Сакович, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський,
Йоаникий Галятовський, Лазар Баранович, Антоній Радивиловський, Іван
Величковський та багато інших.
XVII століття продовжило також розвивати і такий літературний жанр, як
літописання. Варто тільки нагадати такі відомі літописні твори: Густинський
літопис, Літопис Крехівського монастиря, Хроніка з літописців стародавніх
Феодосія Софоновича; козацькі літописи – Літопис Самовидця, Літопис
Григорія Грабянки, Літопис Самійла Величка й чимало інших. Вся їхня мова
була вже далеко не та, якою в основному перекладали Святе Письмо. Часто в
цих творах народна мова не просто подекуди перемішувалася зі
староукраїнською церковнославящиною, а забирала чималі частини творів і
буяла в них. Все українське життя першої половини XVII століття точилося не в
спокійній атмосфері. Русь-Україну не покидали козацько-селянські повстання
проти католицької Польщі й війни з османською Туреччиною та її союзником,
кримськими татарами, які хотіли за рахунок українського народу зміцнити своє
становище та свій вплив на політику Речі Посполитої, до складу якої входила
тоді Русь-Україна. Після смерти українського гетьмана Петра Конашевича-
Сагайдачного 1622 року наш народ на певний час знов опинився без державного
проводу української аристократії. Щоб сказати зовсім не було тої сили, яка
обстоювала б інтереси українського народу – не можна. Вже на той час на півдні
нашої землі за Дніпровськими порогами жило своїм демократичним життя
Запоріжжя, або перша демократична республіка – Запорізька Січ. Саме тут у
вільний спосіб прості вільні люди – козаки – вибирали собі козацьких ватажків,
які очолювали їх та обстоювали інтереси українського люду. Проте і такій
демократичній організації на початку її існування бракувало державницького
погляду і проводу. Той період часу, коли його очолював талановитий політик і
дипломат, війський, поціновувач культури й освіти Петро Сагайдачний був
дуже замалий. Але й сам Сагайдачний розумів Запоріжжя й Україну лише як

Левко Жабко-Потапович Христове Світло в Україні. Історія Українського Євангельсько-

204

Баптистського Руху. Видання Всеукраїнського євангельсько-баптистського братства, Морріс

Плейс, 1991, Чикаго стор.22-25.
120
складову частину Речі Посполитої та дбав про добрі взаємини з Польщею. «Він
здобув довір’я уряду тим, що не допускав козаччини до занадто гострих висту-
пів проти шляхти; він погоджувався також на різні другорядні поступки, але
зате твердо обороняв самостійність Запорізького війська. Передовсім не дозво-
ляв зменшити число війска і завести реєстр. Головним же своїм завданням
уважав боротьбу проти татар і турків. За свого гетьманства Петро Сагайдачний
перетворив козацтво на окремий стан, що зайняв важливе місце серед
населення.» 205
а однак така ситуація не могла так довго тривати. Постійній наступ като-
лицтва на православних українців та козацькі повстання проти Польщі нарешті
висунули із середовища української шляхти довгоочікуваного ватажка, україн-
ського Мойсея – Богдана Хмельницького, який очолив українську національно-
визвольну революцію проти католицької Польщі і «що визволив Україну з
«єгипетської неволі лядською» 206. Це призвело до затяжної й виснажливої кри-
вавої війни з Річчю Посполитою, в якій терези схилялися то на бік українців, то
знов брала гору Польща. Проте «війна 1648-1653 року проти Польщі зробила
Україну незалежною від польської влади, від панів, ксьондзів, уніатів і жидів.
Проте для дальшого існування й боротьби Українська держава потребувала
допомоги когось із сусідів – татарів, турків, молдаванів, мадярів або москалів,
аби не опинитись знов у польській неволі.
У цьому виборі майбутнього союзника справа релігійна відіграла рішаючу
ролю. Москалі були православної віри, тому українці, спроневірені вже щодо
католицтва, воліли їх, аніж когось іншого, мати за союзника.
На початку січня 1654 року в місті Переяславі (на Полтавщині) було
стверджено державний союз між Україною й Московщиною. Обидві держави
злучалися в одну (подібно домінії Великобританії) державу під особою царя.
Але Україна заховувала свою майже повну незалежність: вона мала свій власний
уряд з виборним гетьманом і призначуваним ним міністрами (генеральними
старшинами), мала своє військо, скарбницю, дипломатичні зносини з закордо-
ном, суди, школи, міське самоврядування на німецький зразок (магдебурзьке
право) та незалежну церкву.
Але цей союз між двома державами не був довговічний. Перші непорозу-
міння між ними почалися власне на церковно-релігійному тлі: митрополит
Київський Сильвестер Косів і підвладні йому єпископи та все нижче
духівництво – відмовилися піддатися й московському цареві й московському
патріярхові.
Справа в тому, що українське духівництво вже тоді найкраще знало Москву
та її владу. На все московське дивилося українське духівництво як на щось
некультурне й варварське. Тому воно жахалося й цуралося навіть думки про
залежність від Москви.

205
Іван Крипякевич. Історія України, вид-ня 2, Видавництво «Світ», 1992, стор.177-178
206
Професор Дмитро Дорошенко. Православна церква. Берлін, 1940 рік, стор.37
121
 Це упередження проти Москви в українському духівництві ще збільшило-
ся, коли воно побачило, що Москва й не думає дотримувати переяславської умо-
ви, а почала з першого дня обмежувати вільність і незалежність України.
Якийсь час митрополити київські опиралися зазіханням Москви на українську
церкву. Особливо енергійним щодо цього був митрополит Йосип Нелюбович-
Тукальський, вірний співробітник гетьмана Петра Дорошенка. Коли ж Йосип
за часів гетьмана Самойловича помер, гетьман подбав про вибір за митрополита
потульного207 та прихильного Москві князя Гедеона Святополка-Четвертинсь-
кого. Цей 1685 року признав зверхність московського патріарха.
Від того часу українська православна церква почала обертатися на
покірливу служку московського уряду.»208
ез розуміння певних відмінних чинників важко буде зрозуміти, чому ж
шлях перекладу для Святого Письма на русько-українську мову був таким
тернистим. Це стосується як Божого Слова, так і самого явища як Русь-Україна.
В пропонованому розділі я розглядаю ті фактори, що волею певних історичних
обставин і людей відіграли свою роль, а пізніше породили великий ліс тих пере-
пон, з якими зіткнулась Русь-Україна у своєму співжитті із сусіднім народом в
одній імперії, відбились на долі тодішніх поколінь русько-української нації й
наклали свій відбиток на психологію сучасних русів-українців. 209 Насамперед,
це три головні розбіжності між русами-українцями та московським угро-фіно-
татарським народом: релігійно-культурна, ментальна та мовна. На цих трьох
моментах і спинемо нашу увагу. Значною мірою, особливо дві останні взаємо-
пов’язані.Саме ці відмінності й мали фатальні для України наслідки.
« озгляньмо ж тепер, що з себе уявляла Московщина та її так звана право-
славна церква? Що знайшли в ній українці, коли пішли до неї шукати того ідеа-
ла християнства, якого не дала їм римо-католицтво та греко-католицька унія?
Московська держава утворилась на північ від теперішньої України та на
схід від Білорусії протягом XІІ-XV віків210 із окремих князівств, що спочатку
однієї центральної влади не мали. Їхнє населення складалося з мішанини
місцевих фіно-монгольських племен211 і народців – Чудь, Меря, Вєсь, Мурома,
Водь тощо з слов’янськими колоністами з Новгороду, Білорусі та України (отже

207
Покірний, поступливий. Словник української мови: в 11 томах. — Том 7, 1976. — Стор.
432
208
Левко Жабко-Потапович Христове Світло в Україні. Історія Українського Євангельсько-
Баптистського Руху. Видання Всеукраїнського євангельсько-баптистського братства, Морріс
Плейс, 1991, Чикаго стор.32-33
209
На мою думку, без усвідомлення цього українці ніколи не зможуть стати державною
нацією на своїй землі, якщо не зроблять висновків зі своєї трагічної історії, як це зробили євреї
після перебування у трьох ярмах трьох імперій: єгипетської, асирійської, вавилонської.
210
Отже, Українська Держава старша від Московської на якихсь 500 років.
211
«В жилах московського народу тече щонайменше 80% фіно-татарської крови». Павло
Штепа. Московство: вид-ня третє. – Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 2000 – стор.9
// посилання на М.Покровський «История Российского государства».
122
з властивої Руси). У XV віці Москва212 підбила під себеНовгород і Псков і
утворила одне велике князівство.
Фіно-монголи трималися примітивної поганської релігії, приносячи жерт-
ви бовванам під проводом жерців-шаманів. Словянські колоністи принесли й
накинули їм християнську релігію, мову й зародки культури. Але дикі мешканці
лісів затримали ввесь уклад стародавнього темного поганського життя, всі забо-
бонни його й правдивого християнства так і не пізнали.
У XІІІ віці вищезгадані князівства, не об’єднанні тоді ще в Московську дер-
жаву, підпали разом зі східньою Україною під владу татаро-монголів. Але в той
час, як східня Україна через неповних сто років звільнилась від татарської
неволі, злучившись із Литвою, Московщина залишилась під дикими монголами
впродовж аж 250 років. Це мало для неї дуже тяжкі наслідки: неволя розірвала
всі зв’язки з Україною, а через неї й з культурою та з тим християнством Заходу,
що хоч і було номінальним, та все таки стояло вище від азійського поганства.
Остаточне відірвання сталось 1299 року, коли у Володимирі-Суздальському була
утворена незалежна від Києва митрополія.
Відтята від культурніших країн, «залишена віч-на-віч з пів дикими монго-
лами, Московщина замкнулась у собі, закостеніла у своєму розвитку й запозичи-
ла від своїх татарських сусідів багато негативних рис: жорстокість звичаїв, замк-
неність жінки, азіятське хитрування»213 тощо. Усе це мало вплив і на православ-
ну церкву в Московщині. Єдиним джерелом надхнення цієї церкви залишилась
Візантія з її мертвим обрядовим «християнством». Зовнішній блиск храмів,
шати (ризи), свічки, ікони, кадила, урочисті й пишні, але бездушні служби, не-
зрозуміла церковнослов’янська мова, відсутність шкіл і літератури – все це
тримало московське населення в темряві та здичавінні.
Усі ті рухи та течії, що в віках XVІ-XVІІ струшували та збуджували церков-
не життя українців, цілком були незнанні московським людям. Відтяте від усь-
ого культурного світу, життя московської церкви набуло характерних, замкну-
тих у собі форм, непорушних і скам’янілих.
Як ми бачили вище, християнство Візантії вже давно відірвалось від Хри-
стової виноградини та було в повній залежності від світської влади. Тому й хри-
стиянство московське було вже значно гіршим від українського. Бо в Україні
були ще, принаймні, освічені священники та єпископи, були письменники, літе-
ратура, були й школи, навіть вищі (Києво-Могилянська та Острозька); у мана-
стирях при школах були гарні друкарні; до України разом з латинством і унією
впливала досить багата польська, німецька та латинська література; сини укра-
їнської старшини та магнатів бували на студіях не тільки в Києві, Острозі та в

212
Фінське слово «москва» означує «каламутна» ; відносилось спочатку до ріки Москви.
Місто Москва знане тільки з року 1144, коли то була маленька оселя-хутір.
213
Левко Жабко-Потапович. Христове Світло в Україні. Історія Українського Євангельсько-
Баптистського Руху. Видання Всеукраїнського євангельсько-баптистського братства, Морріс
Плейс, 1991, Чикаго стор.33 з посиланням на Професор Дмитро Дорошенко. Православна
церква. Берлін, 1940 рік.
123
Кракові, але діставались навіть і до Праги. Падуї та Фльоренції та до паризької
Сорбони. Якщо в Україні не було правдивого християнства, то була освіта, а це
зберігало українців від здичавіння. Зрештою, найголовніше, в Україні вже 1581
року були тисячі друкованих примірників Біблії з острозької друкарні, у той час,
як у Польщі тільки три особи мали Біблію – король, примас-архиєпископ
гнєзнезький і магнат Микола Остроріг,214 а в Московщині перша Біблія була
надрукована тільки за вісімдесят два роки після української (1663 р.). Тільки
того ж 1663 року в Москві при Чудовому манастирі з’являється перша справжня
школа. Духівництво і ченці були не тільки одинокими письменниками, але й
одинокими читачами.215 Але й вони були напівграмотні; переписуючи Святе
Письмо та богослужебні книги, вони вносили силу помилок.» (Левко Жабко-
Потапович)
а жаль, до Московської держави не долинув подув Реформації, хоча б
своїм легким подихом, бодай таким, як в Україні. Можливо, їй вдалося б уник-
нути того, про що говорять історики: «…в Московській Русі реформаційні ідеі
не мали ніякого впливу, і тому тут не появилося аж до XVII в. жадних перекла-
дів Святого Письма. «Это отчасти объясняется – пише анонімний автор дуже
цінної статті в Энциклопедический Словарь Брокгауза – большим знакомств-
вом со старославянским языком, но главным образом с отсутствием тех умст-
венных и религиозных запросов, которые волновали Русь Юго-Западную, и
вообще низким уровнем просвещения». Як свідчить князь Курбський, москов-
ські вчителі народа – світські та духовні – відговорювали молодь, що бажала
«навикнути Святого Писания» , не читати його, бо « и он сица книгах зашелся,
и он сица в ересь впал», а тому тут було не до реформаційних ідей. Правда, в Ро-
сії звичайно підправляли текст, щоби він став приступнішим для ширшого гро-
мадянства, але «славянскому тексту Библии готовы были придать непогреши-
мость и неподвижность католической Вульгаты; под влиянием тех же католи-
ческих воззрений почитали опасным дозволять каждому без различия читать
Священное Писание и делали попытки запретить народу домашнее чтение Биб-
лии, полагая достаточным слышать чтение Евангелия в церкви». Звичайно,
впливала до певної міри на цю відсутність давніх російських перекладів Святого
Письма певна близькість мов церковно-слов'янської та російської: "Русский
язык литературный, пише Ягіч - и до сих пор изо всех славянских наречий по
количеству одинаковых слов самый близкий церковнославянскому: многовеко-
вое господство последнего нигде не привилось так сильно, нигде не пустило
столь глубокие корни в языке народа и литературы, как в России». Цю близкість
російської мови до мови церковнослов'янської підмітили були ще перші

214
Левко Жабко-Потапович. Христове Світло в Україні. Історія Українського Євангельсько-
Баптистського Руху. Видання Всеукраїнського євангельсько-баптистського братства, Морріс
Плейс, 1991, Чикаго стор.34 з посиланням на Проф. М.Костомаров. Богдан Хмельницкий.
Тернопіль 1888 р., том 1, стор.115
215
Там таки з посиланням на Проф. А.Трачевскій. Учебникъ русской исторіи. СПБ.1900, 5
том, стр.152.
124
друкарі, Іван Хведорів та Петро Мстиславець, що відговорили Григорія
Ходкевича друкувати Учительну Євангелію «простою мовою», і видрукували її в
1569 році церковно слов'янською, бо ця остання ніби «каждому не єсть закрыта
и к выразумению не трудна.» 216
«Єпископи в Московщині були державними урядовцями. Коло них був ве-
ликий штат служби: скарбник, дяк, два секретарі, шість писарів, діловод, гос-
подар, оконом, ключник, сторож святих дарів, стільник (доглядач за їжею на
столах), духівник з дияконом, сторожі, слуги, дзвонарі – усього поверх сотки
людей. Крім них кільканадцять жінок, обов’язки яких були неясні.217 У самій
Москві «біля брам Кремля п’яні попи сварись між собою й лаялись паскудними
словами або бились навкулачки. Вони бігали по вулиці,безчестили дівчат, валя-
лись попід столами шинків, або брали участь у бандах злодіїв і розбійників. На
другий день після брудних оргій вони служили «обідню» напівп’яні й вимовля-
ли сороміцькі слова перед олтарем. 218 Більшість священників були бідні, що
примушені були торгувати горілкою або займатися ще більш підозріливими
справами.219 Праведність і побожність московських православних християн
висловлювалась у тому, що вони «постили», одягались у довжелезне вбрання,
носили бороди («як святі отці й як сам Христос»), вішали на стінах десятки й
сотки образків (ікон), їздили й ходили до манастирів. Чимало манастирів над-
звичайно росло; їх було сотки, а в них сотки «святих» мощів. Ці мощі привозили
хитрі греки й продавали за великі гроші. Цар Олексій Михайлович (1629-76),
наприклад, дістав із Греції голову святого Івана Золотовустого й платив за неї
афонським ченцям 500 рублів щорічно. Коли наступники царя зменшили цю
ціну, незадоволені ченці відомстили в той спосіб, що оголосили тую голову не-
правдивою, бо вона належала не до Золотовустого.
«Побожність» виявлялась і вдовжелезних службах Божих, які розтягались
на кілька, а то й на кільканадцять годин. Щоб бодай трохи скоротити їх, приду-
мали такий дотепний спосіб: піп читав похапцем своє, диякон у той же самий
час нашвидко відчитував свої тексти, паламар справляв свої обов’язки водно-
час, а хор співав положені йому пісні, дзвонар дзвонив. І кожен одного не слу-
хав, а кожен робив своє. А водночас по церкві бігали діти, кричали, плакали;
зборщики колекти дзвонили грошима, збираючи їх; біснуваті та хворі (так звані
«клікуші») верещали на цілий храм, жебраки просили й сварилися, «юродиві»

216
Іван Огієнко Українська літературна мова ХVІ-го століття. Український Крехівський
апостол, том , видано за допомогою міністерства В.Р. і П.О., Варшава, 1930 рік, стор.28
217
Там таки з посиланням на Валішевскій. Исторія Россіи. Первые Романовы. Москва 1911.,
стр.271
218
Там таки з посиланням на Акты археол. Ком., том 3, н. 264; С.М. Соловьѐвъ. Исторыя
Россіи сь древн. Временъ, г. XІ., стр. 290-91; том XІІІ, стр. 153-55; Щукинъ Коллект.
Самоубійство. стр.34
219
Там таки з посиланням на Историческіе акты V, стр. 298
125
дзвонили ланцюгами, співали й молилися наголос; а православні християни
обговорювали свої справи, лаялались, торгувались, сміялися й часто билися.»220
Найученіші люди Росії того часу, священники – ледве вміли читати по
складах, часто не знали, скільки було євангелістів або апостолів. Архиєпископ
новгородський Геннадій так свідчив про кандидатів на священників: «Приве-
дуть до мене мужика, аби я його на попа висвятив. Я наказую йому читати Апос-
тола (Дії Апостольські), а він розпочати не вміє; наказую дати йому Псал тиря, а
він і його ледве варнякає. Я відмовляюсь (висвятити його), а люди до мене зо
скаргою: «Пане, кажуть, земля вже така; не можна знайти, що потрапили би
читати»221 Зате ті священники заводили між собою «вчені» дискусії на такі важ-
ливі теми: як треба ходити з процесією – за сонцем (посолонь), чи проти сонця?
Хреститися двома чи трьома пальцями? Говорити й співати «алилуя» двічі чи
тричі? Писати Ісус чи Іисус? Скільки свічок треба запалювати при свяченні ко-
лива?222 Чи можна ховати мерців по заході сонця? Чи можна брити вуса та боро-
ду? А вже «верхом» їхніх «дискусій» було рішення й розв’язання таких «поваж-
них» питань: скількома цвяхами було прибито Христа на хресті? На якому дереві
повісився Юда – на вербі чи на осиці й такі подібні інші.223
«Коли цар Іван Лютий, що мав себе за дуже вчену людину, побажав якось
дізнатися дещо про лютеранську релігію, він просив одного німецького пастора
описати йому…німецьку Богослужбу: як ввіходять до церкви попи? Як одяга-
ються в ризи (церковні шати)? Як дзвонять у дзвони, чи кожного дня однаково ,
чи тільки у великі свята. Нічого більш важливого цей цар і спитати не здолів.»
«Зрозуміло, що при такій загальній темряві церковна віра в Московщині
обернулась у звичайне ідолослуження. Уся релігія в них складалася з обрядів та
ікон. Ніхто не міг би вияснити, в що він вірує. Коли один подорожуючий чужо-
земець спитав у бояр, чому селяни в Московщині не знають ні «Отченаш» ні
«Богородиці», то йому відповіли: це занадто висока наука, що годиться тільки
царям і патріярхові, а не простим мужикам.»
Коли такою була «церква» та її «пастирі», то не диво, що й «вівці» були ще
гірші. Люди жили в п’янстві, в розпусті. Розпуста була загальною, від палацу
царя до хати селянина. Спільні для всіх чоловіків і жінок лазні («бані») були не
тільки по селах, але й у самій Москві. На жінку дивилися, як на посудину сатани,
брудну гидку. Жили невінчані («вакруґ ракітова куста вєнчалісь»), мали по
декілька жінок, немовлят душили. Стародавнє фіно-монгольське й слов’янське
поганство не вмирало. Просто з церкви йшли до лісу, де за посередництвом

220
Там таки з посиланням на Митрополитъ Макарій. Исторія церкви, томъXII, стр. 113.
Разумовскiй Церковное пеніе въ Россыи, т. I, стр.58-64. Рущинскій, Релігіозная жизнь русскихъ,
стр. 41
218
Там таки з посиланням на Шишко. Русская історія, 2-я часть, стр.26
222
Коливо (від дав.-гр. κόλλσβον — «варена пшениця») — у слов'ян, зокрема українців,
ритуальна страва, поминальна кутя зі злаків з солодкою підливою (ситою), що подається
першою на поминальному обіді.
223
Смирновъ, Внутренніе вопросы въ расколъ стр.208.
126
жреців-шаманів приносили криваві жертви богам, а приносячи додому жир і
кров жертов, мастили ними губи християнських святих на іконах. Ворожбит-
ство,з нахарство й гадання були загальним явищем. Спеціяльно плекався
стародавній звичай «снахачества» – подружнє співжиття тестя зо «снохою»
(невісткою). 224
Панування татар над росіянами принесло кнута« (батога), якого вони перед
тим не знали. «Це вони і висловили у своїй мудрості: «Кнут не мука, а плєть
наука», «Палка нєма, а даст ума», «Нєт таво спарєє, што кулаком па шєє», «За
бітава двух нєбітих дают» і т. п.»225 Злочинців таврували розпеченим залізом,
обтинали їм вуха, виривали ніздрі, відтинали пальці, руки, ноги, виколювали
очі. Під час війни полонених зацьковували собаками, душили їх поміж
колодами, випалювали їм очі; дітей саджали на палі або підіймли на списи.226
Не диво, що часом ті «вівці» бунтувалися, кидалися на вулицях на своїх
«пастирів» і били їх, кидали їх до болота, до води, обдирали їх, виривали їм
волосся («гриву») або бороди. Царі й князі любили задля забави випускати псів
на попів і сміялися до сліз, коли собаки розшматовували бідного попа.
Проте помилковим було думати, що всі росіяни (москалі) були такі. Як і
серед усякого іншого народу, так і серед них були душі, що шукали правди,
живого Бога та спасіння для своїх душ. Це було причиною з’явлення «єретиків»,
серед яких були часто правдиві діти Божі. Історія зберегла ім’я такого «єретика»
з найраніших часів: це Феодосій Касой, що мужньо виступав проти тодішнього
поганства і проголошував: «Москвини називають себе християнами, а в дійснос-
ті вони – ідолослужителі.»227 Про єресь «жидовствующих» ми вже згадували. Ця
«секта» була спалена вогнем і заллята кров’ю мучеників. За часів князя Дмітрія
Данскова зявилась «єресь» так званих «стрігольніків». Її започаткував колишній
диякон Карпо у Пскові. Стрігольніки провадили правдиве християнське життя
та добре знали Святе Писання . Карпа та його двої учнів утопили 1375 року в
Новгороді. Їхніх однодумців попалили, порізали та повидушували.
Вище московське духівництво не мало часу займатися реформами право-
славної церкви, бо було зайняте поширенням і зміцненням своєї влади, що
незабаром опинилася в боротьбі з владою князів, а потім царів московських.
Ось як прийшло до цієї боротьби.
Року 1453 турки здобули Царгород, і вся Греція-Візантія опинилася в неволі
мохамедданській. Найвищий достойник православної церкви, патріярх царго-
родський, став звичайним невільником султана турецького й мусів виконувати
розпорядження його та його міністрів. Авторитет цього патріярха впав, а зв'я-
зок його з церквами українською, московською та іншими розірвався. Царго-

224
К. Валишевскій.
225
Павло Штепа Московство: видання третє – Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження»,
2000.
223
А.Трачевскій.
227
Л.Шишко.

127
род, що називав себе «другим Римом», стратив свій вплив на православні церк-
ви всього світу.
Тоді московське духівництво почало поширювати думку, що одинокою
православною столицею всього світу є Москва, бож столиці інших православ-
них держав опинились або під мохамедданською (Царгород, Софія, Београд)
або під католицькою (Львів, Київ) владою. Отже, тільки одна Москва є нату-
ральною спадкоємицею влади й духовної першости Царгороду, цебто Москва є
«третім Римом» , що перебирає на себе представництво всіх підневільних право-
славних держав та духовну й політичну опіку над їхніми народами й інтересами.
Московський великий князь Іван III-ій (1462-1505) цю концепцію «третього
Риму» остаточно прийняв і за Москвою затвердив. Він одружився з родичкою
останнього Візантійського імператора Палеолога – Софією та за державного
герба Московського князівства взяв візантійського двоголового орла. Він же
почав вживати парадове вбрання, подібне до одежі візантійських імператорів,
що знову наслідувала пишні шати православних єпископів.
Якщо пригадаємо собі, що імператори візантійські були повновладними
керівниками грецької православної церкви, то легко можна зрозуміти, чому й
сам ІванIІI і всі його наступники почали дивитися на себе, як на зверхників пра-
вославної церкви на Московщині. Митрополити згодом спротивилися цій
тенденції князів, але той опір надійшов занадто пізно: князі скуштували цієї
влади «цезаропапізму» й не побажали її з своїх рук випускати.Тоді почалася бо-
ротьба за цю владу між князями й митрополитами.
За внука Івана IІI, князя Івана IV (1533-1584), названого пізніше Лютим
(Грозним), ця боротьба вибухнула остаточно. Аби в ній зміцніти себе, Іван Лю-
тий прийняв титул «царя», що походить від слова «цезар» (або «цісар» чи «ке-
сар», за іншими вимовами). За його царювання Москва рішуче пішла по імпе-
ріялістичному шляху, що на нього зійшла ще за його попередників: підбила
решту дооколишніх незалежних князівств і республік – Твєрь, Новгород, Псков,
татарські держави – Казанську й Астраханську та вступила до степів азійських,
забираючи Сибір.
Приймаючи на себе назву Русь, що колись відносилась до стародавніх укра-
їнських і білоруських земель, Москва почала згодом виявляти претензії до всієї
України й Білорусії (цебто до властивої Руси), що перебували під польсько-ли-
товською окупацією.
Ставши типовим азійським деспотом, Іван Лютий не терпів найменших
ознак опору в своїх боярах і населенні, й криваво нищив всяку опозицію, мор-
дуючи щодня сотки людей, грабуючи їхнє майно та безчестячи їхніх жінок. Для
цієї війни проти власного краю цар утворив так звану «оприччину» – прибічну
гвардію, що безкарно мордувала невинну людність. Сам цар і його 300 найближ-
чих «опричників» були одягнені в чернечі ряси й камилавки, під якими носили
золотом гаптовані мундири й довгі ножі. Опівночі цар з цим оточенням ішов до
церкви й там молився й бив поклони аж до ранку; цар прислуговував за дячка та
дзвонив у дзвони в той час, як його кати-опричники виконували обов’язки по-
128
пів, паламарів, співаків тощо. За обідом цар читав Життя Святих, а його оточен-
ня мовчки та з побожністю слухало та їло. По обіді приступали до торторування
та мордування арештованих в межичассі людей, їхніх жінок і дітей. На нещас-
них цькували псів, голодних вовків і ведмедів, палили їх на вогні, в морози об-
ливали їх нагих водою, доки вони оберталися в слупи льоду; жінок безчестили
прилюдно, а дітей різали на очах їхніх батьків. Щодня замучували сотки людей.
А потім цар знов ішов до церкви й до нестями молився та бив поклони, замолю-
ючи гріхи. Церковна влада мусіла мовчки дивитися на все; сім раз вінчала його з
«законними» жінками, знаючи що він має сотки безаконних.
Незважаючи на це, страшна кара не минала й духівництво: у різні часи було
замучено тисячі священників, а церкви було грабовано. Зате цар дуже дотриму-
вався постів. У Пскові спіткав його «юродивий» (дивак) Никола й подав йому
кавалок м’яса. Цар жахнувся: «Я християнин і не споживаю м’ясива в піст»,
сказав він побожно. На це дивак відповів: «Ти робиш гірше, бо жереш людське
м’ясо». І дивно, – цар зніяковів і втік від дивака.
Але коли митрополит Філіп обурений цим звіром у царському вінці, почав
йому докоряти відверто, Іван наказав заарештувати шляхетного пастиря та від-
дав його на тортури; прибічник царський Малюта Скуратов потім задушив Філі-
па. Аби докінчити цей образ звірини, додамо тільки ще таке: в його присутності
опричники одного разу «на жарти» нацькували в церкві псів на мощі якогось
святого й пси роздерли ті мощі на клаптики. Своїх родичів цар віддавав на муки
й смерть; власних жінок забивав або віддавав на поталу й наругу опричникам;
незадовго перед своєю смертю власними руками забив власного сина Івана,
наслідника престолу, коли той обстався за своєю дружиною.
Незважаючи на всю цю наругу над церквою й духівництвом, єпископи й
священники покірливо прославляли в храмах цього «благочестивішго» царя й
за його життя й по смерті. Але вища духовна влада не занедбувала боротьби за
першість. За царювання Іванового, сина Федора, митрополит московський Йов
був висвячений 25 січня на патріярха, і тоді боротьба проти царської влади
точилась із новим напруженням.
Наступники Івана Лютого в цій боротьбі зміцняли себе тим, що почали
відкривати дорогу до Московії освіті з-закордону. Тоді й патріярхи почали зап-
рошувати з України вчених. Професори Київської Академії їхали до Москви та
переносили туди науку та культуру з Києва. Єпифаній Славинецький, Семен
Полоцький, Степан Яворський та багато інших київських учених ввійшли в іс-
торію московської культури, бо дали їй початок. Вони разом зі своїми помічни-
ками засновували школи, видавали книжки, створювали московську літератур-
ну мову. Вони ж виховували кадри духівників для Московщини. Культтурний та
науковий рівень цієї відсталої країни почав поступово та поволі підноситися.
Ці київські вчені, а також і греки, що приходили з ними звернули увагу на
силу помилок у Святому Писанні та у церковних книжках, що спочатку не дру-
кувалися, а переписувалися руками. Почалися наради та праця щодо направи
тих книжок. Особливо заходився коло цього патріярх Никон (1652-58), що тоді
129
мав дуже велику владу. Але направа книг викликала в московському православ’ї
«раскол» церкви: вона розділилася на дві частини – одну, що прийняли виправ-
лені книги й деяку реформу церкви, і другу – що й направу книг і всі реформи
відкинула. Через цих «раскольників» чи «старообрядців» піднісся в державі
новий заколот і ще одна боротьба.
Царська влада, хоч і прийняла виправлені книги й реформи Нікона, сприт-
но використала цей заколот, провину за нього звернула на патріярха й скинула
його. Так патріярхи в боротьбі проти царів упали. Наступники Нікона були вже
слабшими й виконували всі накази царської влади. Але самий патріярший уряд
ще існував і був сталою загрозою для царів. Добив його остаточно Петро І, проз-
ваний москвинами «великим».
Цей перший московський імператор своєю деспотичною вдачею та жорс-
токістю був подібний до першого московського царя Івана Лютого. У запеклій
боротьбі за необмежену монаршу владу Петро оперся на науку та культуру Захо-
ду: він сам їздив за кордон учитися, посилав учитися туди своїх дворян, випису-
вав звідти вчених і майстрів та купців, відкривав школи, зреформував уряд, ар-
мію, промисловість, торгівлю та ввесь уклад життя держави. Пориваючи зі
старою церковнослов’янщиною, він навіть усунув старий шрифт, а запровадив
новий, так званий «гражданський» (до речі, теж винайдений українцями в Киє-
ві)228.
Жодного опору в своїй діяльності Петро, як і Іван Лютий, не зносив і за
нього по-азійському карав. Цей європейський імператор, на жаль, залишився
таким самим варваром, як і його попередники. Тому, наприклад, тисячі повста-
лих проти нього вояків стрільців він карав на смерть, причому власноручно від-
тинав їм голови: незадоволених бояр засилав на Сибір або винищував; сотки ти-
сяч старообрядців розігнав по лісах і дебрях, де їх або мордував, або де вони себе
самих живцем палили, оголошуючи царя за антихриста; неморальний і розпут-
ний цар власну дружину загнав до монастиря, а собі за дружину взяв непутящу
жінку; власного дорослого сина Олексія (від першої дружини) тортурував влас-
ними руками й потім задушив.
Від православної церкви Петро вимагав абсолютного послуху й покори. І
хоч церква йому цілковито підлягала, він все таки її терпіти не міг і бажав довес-
ти її до остаточного упадку й спідлення. Для цього він її висміював і зневажав
публічно: уряджував гулянки-оргії з участю «вельмож» і жінок; вони були пере-
одягнені за єпископів і священників, за ченців і черниць; справжні єпископи й
ченці приєднувалися до них, усі з наказу царя впивалися й чинили непотребст-
ва.
Князь Ромодановський, начальник страшного царського розшуку, який
щодня мордував і тортував противників уряду або просто незадоволених невин-
228
Левко Жабко-Потапович. Христове Світло в Україні. Історія Українського Євангельсько-
Баптистського Руху. Видання Всеукраїнського євангельсько-баптистського братства, Морріс
Плейс, 1991, Чикаго стор.40 з посиланням на Ф.Павленковъ. Энциклопедическій словаръ.
Ницца, 1899 г., стр. 588, «Гражданскія буквы».
130
них людей, на цих царських гулянках одягався в патріярші шати і титулувався
присутніми як «всєшутєйший патріярх». Справжні єпископи мусіли кланятися
йому, а він виконував над ними обряд «миропомазання», мастячи їх гірчицею.
Іншим разом він називався князь-папою римським, а ці гулянки офіційно
звалися «всєп’янєйшим собором».
Окрім цього «благочестивійший» цар влаштовував публічні антирелігійні
процесії-забави, глузуючи під час їх з православних релігійних процесій, свят і
обрядів. Так, наприклад, величезні тлуми москвинів у вербну неділю з побожні-
стю супроводили патріярха, що верхи на ослі в’їздив до Кремля, зображаючи
вхід Ісуса до Єрусалиму. Люди співали церковні пісні, падали на коліна, хрести-
лися й молилися. У цей мент натовп царських достойників і вищих урядовців,
переодягнених за «скоморохів» (блазнів), єпископів, священників, ченців і чер-
ниць, з криком, галасом і співом сороміцьких пісень, з бубнами, сопілками й
сурмами в руках, робив свою процесію: на свині, лицем назад, сидів якийсь дос-
тойник царя, тримаючись за хвоста свині; одягнений він був за патріярха; юрба
тягнула безрогу поруч справжнього патріярха через ту саму браму Кремля, а
«благочестивіший» цар Петро I брав особисту участь у цьому глузуванні над
церквою, вірою й Самим Господом Богом!
І не дай Боже комусь із присутніх запротестувати проти цих огидних учин-
ків царя та його прибічників! Такий був би негайно заарештований і замучений
тим же Ромодановським.
1700 року Петро I по смерті патріярха Адріяна заступника йому не дозволив
вибрати. Патріярший престол залишився порожній, а опікуном (мєстоблюстітє-
лєм) його був призначений архиєпископ Степан Яворський, родом українець.
1721 року цар Петро впровадив нові видатні реформи: перейменував
Московське царство на Російську імперію, а себе оголосив (у додаток до інших
титулів) імператором нової імперії229; уряд патріярший скасував, а на його
місце призначив «святєйший правітельствующій синод» з найвищих церковних
достойників, що мав рядити всіма справами православної церкви. Фактичним
керівником стався сам цар, як голова церкви. Його представником в Синоді був
«оберпрокурор», що в імені царя видавав накази церкві.

229
Від того часу Московщина почала кликати себе Росією, а москалів – росіянами, але стара
назва її залишалась у Європі аж до часів Олександра II. [Слід зауважити, що «всі московські
державно національні клейноди - крадені.У державному славні («Боже,царя храні!» ) слова
англійського славня в перекладі А.Жуковськоґо, а музика - старовинна європейська
"0,Санктисімо" композитора В.Гена,що її московський композитор А. Львов пристосував до
московського перекладу англійського славня. Державний герб - двоголовий орел Московщина
вкрала у Візантії. Барви національного прапору вкрала у Голяндії. Назву своєї імперії ( навіть і
народу) вкрала в України. Назву своєї столиці (Москва) - у фінів. Навіть свою мову склала з
позичок у: фінів, татар,українців, німців,французів. Якщо вибрати з московської мови всі слова,
що належать цим народам,то в ній лишиться хіба їхній- направду московський національний
твір - матюк.» Павло Штепа Московство: видання третє – Дрогобич: Видавнича фірма
«Відродження», 2000.стор. 37]
131
 Отак московська православна церква впала в нерівній боротьбі проти царів
за владу й першість.
Мусімо відзначити, що видатну ролю в цій боротьбі щодо підтримки царів,
відіграли українські єпископи. Ще за старих часів українські духівники та вчені
тягнулися з Києва до Москви. Їх там залюбки приймали самі царі й вища верст-
ва, бо українці були потрібні як єпископи та вчителі. Після Переяславської уго-
ди 1654 року цей потяг на північ зміцнів. «Опіка з боку православного монарха
й різні милості, які він розпоряджав, а з другого боку – перспектива поширення
своєї діяльности й своїх впливів на Московщину були такі принадні, що скоро
українське духівництво стає в своїй більшості вірними прихильниками царської
зверхности.»230 Незабаром найвищі духовні посади , становища дорадників і
вчителів у школах – усе було зайняте українцями, що підтримували царя та його
уряд. Цар Петро I навстіж відчинив брами царства для українських духівників.
«У козацькій Україні православна церква повинна б була стати українською
церквою. Під щедрою опікою гетьманів і козацької старшини, оточена повагою
й прив’язаністю широких мас, вона мала всі шанси для того. Але так не сталося.
Українське духівництво було вже отруєне московським цареслав’ям і з того ча-
су, як воно за допомогою гетьмана Самойловича підпорядкувалося (1685 р.)
московському патріярхові, його провідна роля в Україні була скінчена. Воно да-
лі формально виконувало свої релігійні обов’язки супроти українського народу,
але само ставало знаряддям московської уніфікаційної та централізованої полі-
тики. Воно просто стає на службу Москві й виконує там завдання, що нічого
спільного з українськими інтересами не мають; бореться на півночі з московсь-
кими старовірами, просвіщає сибірських інородців, насаджує в Московії школи
і т.д. (Дмитро Туптало, Іван Максимович, Симон Обдорський і багато інших ).
Українські єпископи стають творцями московської синодальної системи та іде-
ологами московського цезаропапізму (Теофан Прокопович, Степан Яворсь-
кий)»231 Вони підтримують царів, створюють цілі теорії щодо зверхности царів
над патріярхами й церквою й пишуть твори, в яких обстоююь право царя бути
головою церкви.
За Петра I в Московській державі був тільки один єпископ із москвичів,
десятки ж були з українців. Усі вони згодом розривають звязки з Україною та
своїм народом і стають московськими патріотами. Підлегле синодові духівниц-
тво в Україні теж переймається цим москвофільським духом і стає чужим для
свого рідного народу. Ще пізніш ці українські єпископи стали за русифікаторів
українського народу (митрополит Самуїл Миславський тощо).
За наступників Петра I освіта в Московщині дещо підноситься, але тільки
серед вищих верств. Нижчі ж по-старому скніли в темряві. Отже й нижче мос-
ковське духівництво мало чим від них різнилося й вражало сучасників своєю

230
Проф. Д. Дорошенко. Православна церква. Берлін, 1940
231
Там таки. стор.41
132
некультурністю. Московський історик Трачевський232 підкреслює, що ще за
часів цариці Єлизавети московські священники , навіть в обох столицях (у
Петербурзі й Москві) мало чим відрізнялися від напівтемних селян. Він дуже
образно змальовує їх: щодня вони юрбами сиділи на папертях церков; деякі з
них спали на сходах, інші пили горілку або грали в кості; знов інші вправлялися
в співі або сварилися, а то й билися. А всі вони очікували, аби хтось із «благочес-
тивих» парохіян прийшов і найняв когось із них звершити якусь «требу» : похо-
рон, парастас акафіст, хрищення дитини або що.
Про духовний і моральний стан московського селянства, що все було в крі-
пацтві, нема що й казати: воно перебувало в повній темряві й своїм положен-
ням мало чим різнилося від робочої худоби.
Безправ’я, жорстокість, батіг і кривда панували над нещасним московським
народом. Биття канчуками, виривання ніздрів, кара на смерть через вішання,
колесування, четвертування тощо, відтинання рук, ніг, носів, вух, накладання
знаків (тавра) розпаленим залізом на чолі або обличчі, заслання на каторгу до
Сибіру – це були щоденні кари за вироками московських судів, при чому людині
не давалося майже жодної можливости чи нагоди до виправдання.
Через це Московська держава, незважаючи на реформи Петра I, залишила-
ся ще довго такою ж напівдикунською, якою була й за Івана Лютого.
На жаль, те московське духівництво, що мало би грати ролю євангельсько-
го квасу, або соли, або світла, само про цю ролю жодного поняття не мало, бо ж і
Євангелії не знало. Біблія була в церковнослов’янскій мові, незрозумілій і мерт-
вій. Богослужебні книжки були в тій же архаїчній мові, що до серця й розуму не
промовляла, а правила тільки за засіб магічного впливу як якийсь чарівничо-
ворожбитський шифр. До того ж, знаємо, усі тексти в тій мові не читалися
власне, але виспівувалися з метою радше загіпнотизувати слухача, ніж звернути
його увагу на зміст Божого Слова та на його правду й науку.
Головне ж, тая церква, що мусіла би мати за завдання духовне виховання
народу, перебувала під безпосередньою та чуйною владою типово-азійської дер-
жави, що пильнувала тільки поневолення народу та його зиску.
Ось з такою державою Україна зв’язала свою долю, злучившись із Москов-
щиною по Переяславському трактатові під одним царем! А привела їх до злуки
власне православна релігія. Коли 8 січня 1654 року гетьман Богдан Хмельниць-
кий представив раді з війська й народу сусідів України – Туреччини, Кримську
Татарщину, Польщу та Московщину («що є однієї з нами віри,» казав він) про-
понуючи вибрати з поміж них майбутню союзницю, вся рада загукала одного-
лосно: «Воліємо царя московського, православного!» Отже вирішила справу
належність Московщини до православ’я.
До цієї злуки Україна протягом 79 років (1569-1648) перебувала під владою
католицької Польщі. Римо-католицька, панівна в ній, церква виявила своє
правдиве обличчя утисками, гнітом та жорстокими переслідуваннями право-

232
А.Трачевскій. Учебник русской исторіи. СПБ. 1910 г.
133
славних українців. Історія України під Польщею це – літопис горя, страждань,
сліз і крови нашого народу. Жахлива польська неволя привела українців до роз-
пучливих повстань кінця XVІ і початку XVІІ віків. Ці повстання були криваво
задушені. Та незабаром вибухла справжня війна 1648-1653 років між Польщею
та Україною, що зробилась незалежною державою під владою Богдана
Хмельницького.
Оточена з усіх боків ворогами, що зазіхали на її багатства, Україна не могла
існувати без допомоги й тому за союзника вибрала православну Москву.
Та вже незадовго й сам гетьман, і козацьке військо, і ввесь український
народ – усі побачили, що жорстоко тим вибором ошукалися. Православне хрис-
тиянство Московії виявилося не тільки не вищим від православ’я самої Украї-
ни, але й від католицтва Польщі.
Українські духівники та вчені, відвідуючи Московщину або влаштовую-
чись у ній на посадах, не могли не зауважити всієї примітивности та духовної
бідности тамошнього християнства. Носячи назву Христа, воно бо Його Духа
там не мало. Проте не перешкоджало це тому ж українському духівництву хиби
московського православ’я не тільки толерувати, але й до них поступово призви-
чаюватися. Діяльніші та щиріші з духівників потішали себе надіями, що вони,
перебуваючи та працюючи в Московщині, здоліють згодом її православ’я до
певної міри зреформувати та поліпшити, а народ тамошній культурно піднести.
Та вже незабаром виявилося, що всі їхні намагання в цьому напрямку надарем-
ні й що вони не тільки не можуть москалям допомогти, але ще їм і шкодять.
Так, як ми бачили, найщиріші заходи щодо направи священих і церковних книг
московської церкви накоїли великої шкоди, викликавши в ній «раскол».
Навчивши москалів дечому, мусіли незабаром українські вчителі скушту-
вати невдячности своїх учнів: ті почали вчити вчителів. При ближчому
ознайомленні з українським православ’ям московські люди почали своє
православ’я ставити вище, а в українському знаходити католицькі та навіть
«люторські» (тютерські, протестантські) ухили. Приглядаючись до деяких
канонічних та обрядових різниць обох православних церков, української та
своєї, московської, учні пизнавали помилки свої за додатні, а перевагу вчителів
за єретицьку. Дійшло до того, що московське духівництво почало дивитися на
українців, як на відступників від православ’я та стало їх, коли вони з’являлися
на Московщині, перехрищувати.
По Переяславському трактаті 1654 року московці прибувають в Україну як
урядовці, вояки, учні шкіл, а потім (значно пізніш) і як духовні особи. При
цьому українці мають нагоду пізнати їх ближче та краще. Урядовці та вояки
утискають і кривдять населення, купці ошукують його за московською засадою
«нє абманіш, нє прадаш» (якщо не ошукаєш, то не продаси), священники та
інший московський люд вражає українців своєю некультурністю та темрявою.
Московська влада, і світська й духовна, з самого початку завзялась нехтува-
ти «статті» трактату й ламати його постанови. Уряд обмежував вільності україн-
ського народу, грабував його, втручався до його життя, примушував воювати
134
московські імперіалістичні цілі, брав силоміць на тяжкі роботи (копання кана-
лів, будову доріг, Петербургу тощо), від чого народ тисячами гинув; нарешті
жорстоко карав не тільки за опір, але навіть за вияв звичайного незадоволення.
І в той же час кожен московський урядовець, вояк, купець, а особливо духівник
підкреслював на словах свою вищість власне як православний, як християнин.
Щось подібне чинила й вища московська духовна влада. Сидячи в Москві й
не бачачи й не знаючи України, вона позаочі визнавала всіх українців за єрети-
ків, що їх треба перехрищувати, забороняла друкувати книжки, поширювати й
підтримувати освіту, впровадила цензуру на друки та своєї піддержкою світись-
кої московської влади освячувала та виправдовувала її беззаконня, здирство та
жорстокість.
Обидві ж влади московські, і світська й духовна, з презирством дивилися на
український народ, на його мову та звичаї, й за всяку ціну намагалися його змос-
ковщити.
1667 року, цебто через 13 років по Переяславському трактаті, Москва того
трактату не дотримала й українців зрадила: вона віддала правобережну частину
України полякам на поталу. Усе це чинила Московщина як православна держа-
ва, що своє християнство при кожній нагоді виставляла наперед та його зажди й
усюди маніфестувала.
Натурально, сам московський народ грав при цьому чисто пасивну ролю,
бож він, як ми вже бачили, сам був у ще гіршій неволі, ніж народ український.
За українцями, бодай іноді та почасти, обставався свій гетьманський уряд, свої
суди, старшина. Московські ж люди були віддані на цілковиту поталу своєї ж
московської влади, дикої та безоглядно жорстокої. Українці, принаймні до часів
Катерини ІІ, не знали на лівобережній частині України свого власного
кріпацтва. Московські ж селяни вже від часів Бориса Годунова (1598-1605) були
в жахливій кріпацькій неволі.
Проте, українці бачили зажди тільки свою недолю, чули тільки про муки
своїх братів на Правобережжі під поляками й за все обвинувачували не тільки
московський уряд, але й московський народ.
Але незабаром незадоволення українців та обвинувачення почали скерову-
ватися не тільки проти московського уряду та людей: співучасником кривд стає
поволі й своя православна українська церква і своє ж православне духівництво,
особливо вище.
Щодо нижчого українського духівництва, то воно довший час ще поділяло
долю всього народу, цебто мусіло тепляче зносити московську окупацію та мов-
чки коритися її владі. Майже до середини XІX віку це нижче духівництво в Ук-
раїні було виборним, цебто священником чи дияконом або дяком міг бути той
кандидат, якого бажали собі козаки, селяни чи міщани. А ці кандидати (навіт
для села) повинні були мати теологічну освіту в семінарії або колегії (коледжу)
Харкова, Полтави, Чернігова, Києва, Житомиру, Дермані, Острога, Кам’янця та
інших міст. У церквах міських, а навіть у містечках або й у більших селах свя-
щенники були з вищою освітою, цебто кінчали курс наук у Київській Академії.
135
Такий священник крім того повинен був своєю церковною діяльністю та гро-
мадським і навіть родинним життям довести, що він гідний бути пастирем. То-
му в добі, яку ми тепер розглядаємо, нижче духівництво, порівнююче, відпові-
дало своєму завданню та вимогам покликання.
Зате «князі церкви» – митрополити, архиєпископи та архиреї й архиманд-
рити, як ми бачили, дуже швидко спокусилися «жалованням» (платнею) моско-
вського уряду й (за малими винятками) цілковито віддалися службі окупантові.
Ця продажність і зрадливість «князів церкви» почала виявлятися особливо ви-
разно від часів панування Петра І та його наступників. Не тільки ті «князі» , що
пішли на службу до Москви (Прокопович, Яворський та інші), зробилися її вір-
ними рабами, але й ті що лишилися в Україні, перекинулися на слуг і звелични-
ків Москви та її царів. Не тільки жоден із них не підніс голосу в обороні народу
й церкви, кривджених московською владою, але, навпаки, усі вони навипередки
силкувалися вислужитися перед нею.
Згодом це духівництво потрапило нанести своєму народові найтяжчий
удар, одверто признаючись до зради Батьківщини й народу. Сталось це за часу
гетьмана Івана Мазепи.
1700 року Петро І розпочав війну проти Швеції. Її король Карло XІІ зав’я-
зав союз з гетьманом Мазепою. Україна мала відділитися від Москви й стати не-
залежною державою. Гетман Мазепа вславився не тільки своєю високою осві-
тою, мудрістю та любов’ю до рідного краю, але й особливою прихильністю до
української православної церкви. Багато величних храмів побудував і поновив
він у Києві, Переяславі та в інших містах; церкви та монастирі обдаровував він
найдорожчими предметами культу та посудом із щирого золота, оздобленого
дорогоцінними камінням. На всіх тих речах було вибито ім’я жертводавця,
«благочестивого й зацного гетьмана Івана Мазепи». Ні до Мазепи, ні по ньому
не було в Україні гетьмана, щедрішого за нього.
І ось коли король із гетьманом були розбиті царем під Полтавою року 1709,
князі церкви з наказу Петра оголосили гетьмана Мазепу «ізмєнніком» –
зрадником. І в тих самих храмах, що їх гетьман побудував і нагородив такими
щедрими дарами, православні єпископи щороку в «неділю православ’я» прок-
линали гетьмана. А всі злочини і переступи Москви й царя щодо України не
тільки виправдували, але й на підставі Слова Божого та церковних канонів освя-
чували. І в тих же церквах, де гетьмана проклинали, вони за царя молилися, а
народові наказували його не тільки слухатися й любити, але й як голову
шанувати.
Такого поступування первосвящеників не можна було ані закрити від зорів
українських козаків та селян, ані його їм якось витлумачити. Увесь народ десь у
глибинах душ був потрясений та приголомшений зрадливістю тих, що повинні
були бути зразком вірности, щирости та святости. Він міг простити їм лінивст-
во, себелюбство, розкіш «княжого» життя. Але він не міг і не може ніколи зрозу-
міти того, як це серед духовних пастирів, та ще й зв’язаних чернечими обітни-

136
цями безкорисливости та відречення від цього світу з його поблазнями, виго-
дами чи загрозами, не знайшлося в певний критичний і відповідальний мент
жодного архиєрея, що наважився би піднести пророчого голоса в оборону його
найвищого добра й святині – церкви, чи то «віри», що за неї той народ, самого
себе не ощаджуючи, в тягу історії наражав на найбільші жертви й найтяжчі
страждання, бо церкву він тоді ототожнював з нацією.
Та коли в якомусь народі настає духовна криза, коли офіційні пророки,
пастирі, письменники й учителі з переляку перед владою світу цього або з
продажности змовкають. Тоді Бог із надрів того ж народу, з Його віковічної
любови до людей, підносить Своїх пророків, що не тільки в обороні того
народу, його прав святощів стають відважно до двобою зо злом і неправдою,
але й (найголовнішим!) тому народові на його обов’язки щодо Бога вказують.
Тоді ці пророки проголошують і звіщають, що всі нещастя й кривди Господь
припускає до народу тільки на те, аби його до Себе та до Своєї Правди та Світла
прихилити, та народ знову з манівців сього світу до Євангелії навернути.
Таке чинив колись Господь у житті Свого вибраного народу –
Ізраїльського. Те саме Він тепер учинив і в житті народу українського. З посеред
нього Бог знайшов і підніс Свого пророка. То був Григорій Сковорда…»233
еріод Гетьманської козацької держави – це був час української
політичної волі і свободи української незалежної думки. Русь-Україна була в
огні, в борні й Руїні, але вона жила й боролася; вона допомагала іншому народу,
сподіваючись на взаємність, але була ошукана і зраджена. Їй майже ніхто, крім
Швеції, не простягнув руку допомоги. Чи була воля Божа, щоб Русь-Україна
потрапила з однієї кормиги в іншу? Поміняла, так би мовити, шило на швайку?
Малоймовірно. Бо у Святому Письмі у першому листі до Коринтян апостол
Павло писав: «Ви дорого куплені, тож не ставайте рабами людей! Браття, кожен
із вас, в якім стані покликаний був, хай у тім перед Богом лишається!» Українці
на той час були вільним народом, і хотіли рівноправности з іншими. І те, що
сталося згодом, це було зрадою з боку москвинів і поляків, а не русів. Це був ви-
бір не Бога, а інших народів стосовно русичів-українців. Андрусівська угода між
Москвою і Польщею 1668 року щодо поділу території Руси-України між собою
довели зрадливість намірів наших сусідів стосовно нашого народу. І те, що на-
ша країна, народ, його мова вистояли, це – заслуга Бога, бо прожити понад 300
років під московським ярмом і вистояти, і не своїми силами, а Божим провидін-
ням і милістю, це дійсно, турбота Господа Христа за наш народ. Тому і нині, бо-
рючися за свою незалежність, вона переможе. І буде не тільки вільною, але і
сильною в Богові. Але як псалмоспівець співав у своїй пісні: «Не нам, Господи,
не нам, але Йменню Своєму дай славу за мілість Твою, за правду твою!»

233
Левко Жабко-Потапович. Христове Світло в Україні. Історія Українського Євангельсько-
Баптистського Руху. Видання Всеукраїнського євангельсько-баптистського братства, Морріс
Плейс, 1991, Чикаго, стор. 43-49
137
 днак релігійна різниця русько-українського народу від московського в
палітрі відмінностей подала б тільки третину картини відносин між ними, коли
б ми не згадали етнічно-світоглядну (ментальну) складову московського народу.
Ментальність кожного народу формується з попередніх поколінь, які свого
часу складали певні суспільні етнічні групи, які називалися колінами, племена-
ми. Як, наприклад, коліна Ізраїля. В європейській і міжнародній термінології
защепився термін плем’я, а їх сукупність - племена. Нині вже не секрет, що мос-
ковський народ – не належить до групи слов’янських народів. Це визнають і
самі московити. Роблять вони це неофіційно, а між іншим. Але це не означає,
що якщо вони не належать до слов’ян, то вони чимось гірші чи погані. З Біблії
ми знаємо, що всі позбавлені Божої слави, тож і московити також нічим не
згірші за інші народи чи кращі за інші народи. Лучить їх до слов’янства тільки
слов’янська азбука та церковнослов’янська мова, що лежить в основі московсь-
кої мови, в якій принесли їм руси-українці Євангелію, та їхня колишня залеж-
ність від Руси-України до монголо-татарського погрому. Тож зараховувати мос-
ковський народ до слов’ян – значить іти проти історичної правди і фактів. А
вони такі.
« ітописець XI ст.згадує про московські племена: Чудь, Лівь, Водь, Ямь,Чу-
хна, Вєсь, Пєрьм, Мурома, Мордва, Мокша, Мєщєра, Чєрєміси, Юґра, Пєчора,
Карєль, 3ирянь, Єрзя, Самоядь (людожери). Він пише про них, що вони були
дикуни; не мали жодних законів, ані звичайної моралі; жили в землянках; їли
сире м'ясо і сиру рибу; не знали рільництва. Москвини і тепер їдять сиру рибу,
понадто на півночі. Того самого часу (XI ст.), за свідченням чу жинців, Київ був
культурніший і багатший за Париж і Лондон.Праукраїна ж мала жваві торго-
вельні та культурні зв'язки з усім культурним світом – Грецією, Малою Азією,
Індією .
Географічні назви надзвичайно довготривалі.На теперішній малі Москов-
щини більшість географічних назв – надто озер,річок – є фінські.Навіть назва
столиці – фінська.
Тих угро-фінів підбив у X ст.під свою владу український князь Святослав
Великий, і зробив їхні землі (теперішню Московщину) осадою (колонією) укра-
їнської держави. Правили цією осадою, прислані з Києва, воєводи з військом та
державними урядовцями. Київський митрополит висилав до тої осади місіонер-
рів навертати предків теперішніх Москвинів на християнську віру та будувати
там церкви і монастирі. Багатьох тих українських місіонерів Москвини повбива-
ли.
Київські місіонери вишколювали прамосквинів – угро-фінів на священни-
ків. Київські воєводи призначали ватажків угро-фінських племен на урядові по-
сади.Так помалу почала цивілізуватися верхівка того прамосковського народу.
Нащадки ж київських цивілізаторів женилися з тими, вже трохи поцивілізова-
ними, угро-фінами. Їхні діти говорили староукраїнською мовою, засміченою
угро-фінськими словами. Загал же народу залишився чисто угрофінським і го-
ворив своєю угрофінською мовою.Навіть у XIX столітті на віддалі лише 80 км.
138
від Москви були села, де люди не знали московської мови. У східній же частині
Московшини були цілі повіти таких сіл.
Року 1237 Московщину завоювала Татарська Орда під проводом хана Ба-
тия. Московські князі стали підлеглими Батия, і він поставив по всій Москов-
щині свої залоги. Татари були такими ж Азіятами, як і Угрофіни, і ця їхня спо-
рідненність призвела до злиття обидвох народів в один – московський. Москов-
ський історик пише: "Московські князі і не думали про боротьбу з Татарами,
розуміючи, що покорою та грішми вони осягнуть більше, ніж боротьбою. Про-
тивно до українських князів, московські князі одразу визнали без застережень
владу Хана, і одразу нав'язали приятельські і навіть кровні зв'язки з Татарами.
Сам великий князь Міхаіл Тверской оженився з татаркою, а за ним поженилися
з татарками всі інші московські князі. За князями гуртово женилися обидва на-
роди.Не тяжко уявити: якою мовою говорили їхні діти.
Потатарщення (докладніше злиття) було загальне.По упадку влади Орди,
Татари гуртово переходили на християнську віру, і так з тої угро-фіно-татарсь-
кої мішанини створився теперішній московський народ. Народ чисто
азійський…
Тепер в Московшині більшість прізвищ простонароддя є фінські і
татарські.Серед аристократії та дворянства – сотки тисяч.Наприклад, цар Борис
Годунов був Татарин.Татари – князі: Хованскій, Юсупов, Урусов, Салтиков,
Ордин-Нащокін, Мансуров, Субматов, тощо.Татари дворяни: Архалуков, Алімо-
нов, Аракчєєв, Аксаков, Ахматов, Асланбєков, Артанов, Арґамаков, Армяков,
Ахметьєв, Арабажін, Арбатов, Б аскаков, Бурдюков, Бехмєтьєв, Бурнаков, Бара-
банов, Бєклємєшов, Базаров, Бакчєєв, Барханот, Балаханов, Бєрєндєєв,Бакунін,
Барсанов і т.п. "Да, азіати ми с раскосимі і жаднимі ґлазамі" - співає
московський поет А.Блок.»234
«Татари були далеко культурнішими за прамосквинів-угрофінів.Це визна-
ють і московські історики від Н.Карамзіна (1766-1826) до М.Покровськоґо
(1868-1832).Всі вони пишуть, шо московська держава завдячує своє народження
Татарам. В.Ключєвский (1841-1911) пише, шо в ХVІ-ХVІІІ ст.57 % московської
провідної верстви були татарського походження, а ідею Чінгіс-хана загарбати
ввесь світ дала Московшині її аристократія татарського походження. Силу та-
тарського впливу в щоденному житті видко з того факту, що Москвини моли-
лися в церкві в шапках на голові аж до Іб51 року.
У складі татарської держави Московщина була напівсамостійна (автоном-
на) і тому називалася «Рускій Улус». У татарському війську та уряді служило
багато Москвинів, а в московському війську і уряді служило багато Татар. В сто-
лиці Золотої Орди – Сараї постійно жило багато московських торгівців, вель-
мож і навіть московський єпископ. Так само і в московських містах було повно
татарських торгівців, вельмож, ремісників. Цілком природно вони одружували-

234
Павло Штепа. Московство. Вид-ня третє – Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження».
2000,
139
ся з місцевими людьми і, коли упала Золота Орда, лишилися там, де жили.Таке
мирне злиття обидвох народів московські історики називають татарським
«іґом» ( ярмом), і пишуть, що Москвини збройною боротьбою скинули те ярмо.
Це звичайна московська вигадка. Збройна боротьба була лише участю в бороть-
бі окремих ханів за владу. За звичай москвини завжди були на боці того, хто мав
більше шансів на перемогу. Коли Золота Орда розпалася, то ніяких змін в Мос-
ковщині не сталося. Всі – і татари і москвини лишилися на своїх місцях, на ста-
рих посадах. Лише замісць хана найвищим володарем став цар. Московський
історик свідчить: "Не відділенням від Золотої Орди, не скиненням татарського
ніби "ярма", але цілковито навпаки – перебранням всього ідейного спадку татар
стала Московшина великою потугою" ( Н.Трубєцкой. «Наслєдіє Чінґіс-Хана").
Расова спорідненість татар з предками москвинів не лише полегшила та приско-
рила потатарщення.Те потатарщення просякло дуже глибоко всі царини мате-
ріяльного і духового життя Московщини. Татарська кров дала лісовому угро-
фінові великий степовий розгін і розмах кочовика та нічим необмежаний фана-
тизм. Ці суперечні властивості: боягузтво і розгін виявляються в сучасному мос-
квинові. Він стихійно суне ордою підбивати, грабувати сусідні народи, але поза
ордою, достоту боягуз. Це бачимо в усій історії Московшини до сьогодні.
Пізніше домішалася до московської провідної верстви (лише до неї) неве-
лика кількість європейської (української та німецької) крови, але вона розчини-
лася в морі азійської. Зрештою татарська доба Московщини тривала вдвічі дов-
ше, ніж її ніби "європеїзована" (1709-1917) доба. Азійський духовий тип москви-
на виявився надзвичайно стійким. Жодний європейський вплив не міг змінити
його ані на волосинку. По ХVІІІ ст.трохи змінилися форми, і то лише у вищих
верствах, але зміст всього життя Московщини (матеріального і духового)
лишився через усі сторічча досі азійським. У XIX ст. московська інтелігенція
ніби скинула з себе татарський «кафтан» і зодяглася в європейський фрак. Цей
карикатурний «истино русский европеец» панує й дотепер.»235
гро-фінське походження московитів виразно проявляється і в мові,
особливо в місцевих назвах. І хоча московську мову самі москвини зараховують
до слов’янських, а разом і себе ними називають слов’янами, проте й з мовою –
не все так просто. «Чимало слів російської мови походить із фіно-угорських
мов: «пурга», «лох» тощо, як також традиція здвоєних іменників і дієслів –
Москва-ріка, «есть-пить», «стежки-дорожки» тощо. Власне, сама акаюча вимова
Центральної Росії – типово фіно-угорська.
Досить прикметним є вивчення власних назв. Більшість назв російських
річок нічого не означають для слов’ян: Нева, Волга, Москва, Ока... Проте багато
про що ці назви кажуть фіно-угорським народам. Назви річок (так звані
гідроніми) найбільш стійкі з-поміж усіх географічних назв. Приміром, в Україні
чимало річок східної та південної України мають або скіфо-сарматські, або

235
Там таки, стор.12-13
140
тюркські назви. Приміром, назва Дніпро – скіфсько-сарматського походження,
як і решта річок з кореневим Дн- чи Дон-(Донець, Дністер, Дніпро тощо).
Між тим, практично всі російські міста Центральної Росії, які налічують
понад 500 років історії, мають фіно-угорські назви. А це значно серйозніше для
дослідження, аніж назви річок, оскільки означає, що в цих містах мешкало насе-
лення з відповідною мовою. Просте дослідження карти Центральної Росі допо-
може зрозуміти цей факт. Наприклад, місто Рязань було племінним центром
етнографічної групи мордви — ерзі, і спочатку називався Ерзянь.
Місто Коломна має цілу низку гіпотез про походження своєї назви, проте
всі вони з фіно-угорських мов: «рибна ріка», «прикордонна ріка» тощо.
Місто Муром походить від назви фіно-угорського племені мурома і означає
«люди на суходолі». Місто Вологда за загальноприйнятою гіпотезою походить
від фіно-угорського (вепського) слова «білий», «світлий». Від цього ж слова
походить і назва ріки Волга.
Місто Суздаль, згадане вперше 1024 р., імовірно, походить від фіно-
угорського слова «діви».
Місто Кострома, як і сусідні Толшма, Тотьма, Вохрома, також виводиться з
фіно-угорських мов, у якій останній склад «ма» означає «земля» (цікавий
приклад — сучасний естонський острів Саарема).
Місто Твер у давнину називалося Тихвер, що з вепської мови перекладаєть-
ся як «тиха, густа вода».
Щодо назви російської столиці, то найпопулярнішимми є гіпотези, які ви-
водять назву Москви за аналогом з іншими фіно-угорськими назвами: Протва,
Кушва, Лисьва, Сосьва, Нева, Колва, Силва.
Російський історик Ключевський стверджував: «До однієї лише Ками нале-
жить 20 притоків, які мали таке закінчення. «Вa» по-фінськи означає вода». На
сьогодні із сучасних фіно-угорських мов назву Москви виводять із коров’ячого
броду, каламутної або конопляної річки.»236 Тож як воно не крути, і не в образу
буде сказано, але москвини для нас такі слов’яни, як нашому тинові двоюрідний
пліт.
ова щонайперше підкреслює відмінність між різними народами, навіть,
на перший погляд дуже схожими між собою. Але як не має однакових людей,
якщо це і близнюки, то що вже казати про цілі етноси. «Ще Енгельс237
констатував: «англійський національний характер суттєво відмінний від
німецького, так як і від французького»238. З аналогічних позицій інтерпретував
південні та північні народи Європи Гегель. Нарешті – Никонівський («патрияр-

236
Фіно-угорська розгадка «загадкової Росії» Олександр Палій Газета «День» 16 жовтня,
2013
237
Микола Холодний. Українська мова, як фактор національної свідомости. «Слово»
Видання Товариства української мови імені Тараса Шевченка, число 11(33) червень, 1991,
стор.2-3.
238
Маркс К.,Енгельс Ф. Тв. – Т. 1- стор.602 (примітка Миколи Холодного)
141
ший») літопис, він логічно доповнює німецьких філософів: «Поляне об своїх
отец имут обычай кроток, тих и стыдлив, к родителям и к племени велико
стыдение, и брачный обычай творять… А Радимичи и Вытичи, и Северяне єдин
обычай имуть: живуть бо в лисах, якоже и всякий звирь все начисто, срамосло-
вие в них вред родители, и племени, и браци не бывают в них…»239
налізуючи мову як форму суспільної свідомости, завважмо, що різні соці-
яльно-географічні умови спричинилися й до відмінностей у психіці народів, а
відтак і в їхніх мовах, бо мова виражає ставлення мовця до дійсности.
Маючи на увазі росіян, Горький резюмував: «народ, що йому і церква й
держава однаково наполегливо вмертвлювали душу, намагаючись обернути йо-
го на покірну їхній волі фізичну силу, – народ був позбавлений і права і можли-
вости… відображати в образах… свої сподівання й свою душу»240. Невипадково
професор І.Є. Мандельштам писав, що Гоголь думав по-українському, а потім у
голові «перекладав»241
Не маючи на меті диференціювати мови на «кращі» й «гірші», а лише з
тим, аби проілюструвати об’єктивні мовні процеси, подамо фрагментарну
порівняльну характеристику української і російської мов крізь призму
етнопсихології. Отже…
Лексика. Іменник. Свято (від «святе») – празник (від «праздный, ничего не
делающий»). (Деякі пам’ятки свідчать у Росії по «праздниках» герб усі пиячили, дороги та
канави, отож були повні ними, що «праздновали» - Ред.)
Англійське «Холі дей» – святий день.
Больница – лікарня. У першому слові – асоціація з «болью». У другому – з
«лікуванням» Шведське «льекаре» означає «лікар». Слово «боляче», «укол» за
багаторічними спостереженнями відомого українського психоневролога К.І.
Платонова, можуть викликати у пацієнта куди сильнішу реакцію, ніж
безпосередній реальний подразник.242
Брак – шлюб (порівн.. з поль. «слюб», нім. «аншлюс» - злука).
Супруга (та, що ходить в упряжці) – дружина (від «друг»). (В Україні слово
«дружина» визначало власне збір товаришів, другів, а також княже військо. Згодом «дружина»
– ближні товариші князя, насамкінець – жінка: друг, найближчий товариш чоловікові. І годі
дібрати слова кращого над дружиа! Жінка, жона – давнє, загалом визначає «родяща», і а якій
висоті проти нього – «дружина» – товариш!
«Супруг» власне значить «пара волів», що ходять спільно в ярмі, спряжені. Проте цього
слова – супруг – наша мова давно не знає. Чоловік для жінки у нас так само – «дружина» –Ред ).

239
Повне зібрання руських літописів. Т. ІX-X – СПб., 1862. – стор.5 (відсилач Миколи
Холодного)
240
Усна поетична творчість російського народу – М., 1954. – стор.4695 (відсилач Миколи
Холодного)
241
Мандельштам І.Є. Про характер Гоголівського стилю – СПб., 19025 (відсилач Миколи
Холодного)
242
Платонов К.І. Слово як фізіологічний лікувальний фактор. – М., 1962. – стор.19 (відсилач
Миколи Холодного)
142
 Ономастика (галузь мовознавства, що досліджує власні імена – Ред.) Ось як
розшифровує значення деяких прізвищ видатний ономаст Баскаков:
Булгаков – праздношатающийся .
Годунов – глупый, безрассудительный243 Поява прізвищ Годунов на терені
сучасної Росії, за Баскаковим «припадає на час, коли князював Іван Калита
(1328-1340), себто на час, коли з Золотої Орди перейшли на службу до
російських князів перші засновники цих прізвищ.244 Явно не гармоніюють із
процитованими прізвищами українські прізвища Панібудьласка,
Нечуйвітетер, Убийвовк. Проте є, на жаль, і Убийбатька…
Усі прізвища на «ов» означають чий. Тобто, власність когось. Українці (вла-
сне поляки, німці, італійці, французи – Ред.) – хто? Русские – чьи? Ті, що
належали – м’яко кажучи – Русі-Україні.
Ховрония – російське жіноче ім’я. Ховруния – свинья.
Назви квітів. Трава гробовая, могильник – барвінок. Коровняк
скипетровидный – царська свічечка. Ще минулого сторіччя А. Рогович виводив
генеалогію української рослинної номенклатури з українських повір’їв про
рослини245.
Назви птахів. Выпь большая – болотяний бугай.
Астрономчні поняття. Январь, апрель, август та інші – мертві російські
утворення з іноземною основою. Українське січень, квітень, серпень постають
із хліборобського календаря, одухотворення пір року.
Повчальними на термінологічній ниві є принципи, що ним керувався Іван
Франко246. Порівняймо Франкове «речення» з «предложением». «Предложение –
як граматична організація слів і «предложение девушке».
Кличний відмінок. Звертання на взірець Петре, Маріє трансформують
увагу, а, отже, й повагу до того, кого кличемо. Форми – Пётр, Мария мають
елемент пасивности.
Займенник. Ты, твой – українська форма Ви, Ваш (до матері й до батька).
Дієслово. Кохати – любить (девушку, службу, начальство, водку…).
Залицятися (італ. позаліціо - одруження) – ухаживать (за девушкой,
беспомощной старушкой, коровой).
Категорія роду . Зараховуючи іменники до того чи того роду, поважного
значення надаємо психологічному факторові. Слово «собака» так і ненабуло в
українській мові жіночого роду.

243
Баскаков Н.А. Російські прізвища тюрксього походження. – «Ізвестія» АН СРСР. – Серія
л-ри і мови. – Вип.4. – Т.19. М., 1969. – стор. 356 (відсилач Миколи Холодного)
244
Там таки.
245
Рогович В.С. Досвід словника народних назв рослин Південно-Західної Росії з деякими
повірями й оповіданнями про них. – К., 1874. (відсилач Миколи Холодного)
246
Регушевський Є.С. Роль І.Я.Франка в розвитку української мовознавчої термінології. –
Наукові записки філологічного ф-ту Рівненського педінституту. – Т.5. – 1961
143
 Зменшувальні суфікси. Ножки – ніженьки. Ножки щодо дівчини – із
жаргону декласованих або міщанських елементів: «Ух, и ножки!..» З іншого
боку: «Ти не лякайся, що ніженьки босії змочеш в холодну росу».
«Выплывают расписные Стеньки Разина челны». Стенька фігурує як
шибайголова. Спробуймо тепер уявити собі Льошку Довбуша…
Причому в українській мові зменшувальні суфікси на висловлення ласки
культивуються і в контексті з дорослою людиною: «Рученьки терпнуть, злипа-
ються віченьки…» (Грабовський).
До слова: іноземці ще XVII століття зазначали, щомова козаків «дуже ніжна
і сповнена пестливих зворотів247»
Синтаксис. Жениться на ком-то – Одружитися з кимось. Упершому випад-
ку – жінка немає з чоловіком рівних прав. У другому – наречена й наречений
виступають як рівні партнери. Французьке – «се мар’є авек» – «одружитися з …»
(«Власне оженитися, одружитися на кому» – це унікум у мові всього слов’янсь-
кого світу, що його знає тільки мова російська: 1917 року на одній із своїх лекцій
(курс «Українська культура» блискуче подав цей приклад, також – ґрунт до
нього: «дружина» – «жена» – і «свято» супроти «праздника», вже згадані тут
вище, молодий приват-доцент Київського університету Іван Огієнко. Його
виклад негайно полонив Київ. За нього говорили скрізь: українці – задоволено,
українофоби – зле, одначе спростувати науково не могли. Згодом його викорис-
тав Микола Куліш у своїй комедії «Мина Мазайло» 1929 року. В п’єсі драматург
дослівно цитує вустами Мокія та Улі уривки з Огієнкової «Української культу-
ри». Ця кулішева комедія – чи не єдина з його доробку – російською не перекла-
дена, причина на те – мовні, українсько-російські тонкощі, що за перекладу
неодмінно втрачаються. П’єса мала неабияке визнання й успіх. Невдовзі, кінцем
1930 року, після того, як комедія по суті «пішла в народ», репліками з неї широ-
ко заговорили люди. Її з таким же успіхом заборонено. Повернув її до життя ук-
раїнський театральний режисер Лесь Танюк(1938-2016), який підготував тексти,
подав коментарі до них та впорядкував загалом багатого двотомника – «Микола
Куліш», Київ, «Дніпро» 1990рік, - повернувши таким робом Кулішеві твори до
читача, зокрема й «Мину Мазайла», цю надзвичайної, за словами Остапа Вишні,
красичну річ. – Ред.)
Идти в школу – йти до школи. Поехать в Киев – поїхати до Києва.
Прийменик до персоніфікує об’єкта, на який спрямована дія мовця.
Фразеологія. Українське уловити, спіймати, знайти сина (доньку) –
російське родить ребёнка. Або просто: родить.
Кров людська – не водиця, проливати не годиться – В поле съезжаются –
родом не считаются (головно зі сфери так званих «кулачных боев»)
Ври, да знай меру – Присягалися сліпці, що своїми очима бачили248.

247
Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі. – К., – 1960. – стор.49
248
Млодзінський Г. Практичний російсько-український словник фразеології. – Держвидав
України, 1929.
144
 Жена не сапог, с ноги не скинеш. Бей, Ванька, жену – крекче любить будет.
Ці раритети звучать дисонансом на тлі українського: У дівчини ласки, як на
тихій воді ряски»
Лайки. Українські лайки існують у формі фантастичних побажань, що
являють собою застереження морального плану, але не зичать зла: Грім би тебе
не побив; Дідько тебе б не взяв. У російській же «універсальній» лайці
згадується найсвятіше – матір: «… твою мать!» Колись у Росії воно означало
«Добридень». Тут, акцентував Бєлінський, «сімейні стосунки дикі та грубі, й
жінка є рід домашньої худоби»249. «Становище жіночої статі в нас було майже
таке, як і на сході»250 – заявляв сучасник Бєлінського етнограф Конопльов.
В «Кратком этимологическом словаре русского языка» Шанського та інших
(М.,1961) більшість власне російських слів має негативне забарвлення: барахло,
блат, жмут, галдеть, дрянь…
І все ж 1968 року ректор Адигейського педінституту Ячиков рапортував, що
в Дагестане «задовольняючи бажання батьків, у багатьох школах переходять на
російську мову з першого класу, а рідну мову вивчають як спеціяльний
предмет»251. Аби знищити національну пам'ять народі, деякі сучасні, як от
кримські252, однодумці Ячикова аргументують це тим, що в такий спосіб
економляться кошти. То, можливо, вивчати тільки англійську, адже нею
коментована в світі вся передова технологія? А скільки вивільниться коштів –
бо перекладачів не потребуватимемо.
Зректися українцеві рідної мови – це не просто рушник замінити на поло-
тєнце, а й відмовитися від пісенної, а отже й обрядової спадщини, бо тополя
стане тополєм, кінь – лошадью, місяць – луной, неділенька – нєдєлєй, тобто
тижнем, і таке інше.
Все це призведе до абсурдизації чи так званої війни понять, стиратиметься
власне сама матриця. Інакше кажучи, ми зречемося національної самосвідомос-
ти не лише в її вузькому, етнографічному сенсі, бо в рідній мові зафіксована ду-
ховна й матеріяльна культура нації, її історичний досвід. Забувши хто ми і чиїх
батьків діти, обернемося на манкуртів, розчинившися в імперському казані, де
перемішувати етнос – звичне діло, і монгольський кокошник стане атрибутом
українського національного костюму.
Краса української мови полягає у красі закладеного в ній світосприймання,
в темпі та інтонації мовлення, в лексичному й семантичному багатстві, стилісти-
чній гамі. А не тільки в мелодійності. З мелодійности, як на мене, нам довелося б
віддати пріоритет мові в’єтнамській та полінезійським мовам.

249
БєлінськийВ. Повне зібрання творів. – Т. 5М., 1955. – стор.349. (відсилач Миколи
Холодного)
250
КонопльовН.О. Про подібність між російськимиі східними звичаями і про початок їх у
Росії. – Вісник Європи. – 1828. №4. – стор.257. (відсилач Миколи Холодного)
251
Ячиков А. Друга рідна. «Ізвестія», 04.12.1968
252
Радчук В. Обережно: шовінізм. – Літературна Україна. 14.02.1991.
145
 Що ж до реплік про «бандеровский язик», то вони не нові. У часописах 30-х
побутувало таке понятя як «мова куркульських усмішок петлюрівського
пройдисвіта» Остапа Вишні253, «вірнопідданого ідеолога українського
дворянства, найзавзятішого реакціонера, вірного слуги царського трону,
чорносотенця, монархіста» Квітки-Основяненка 254, «буржуазно-феодальних
письменників Куліша, Марка Вовчка»255, Смаль-Стоцького ж «добивали» за
«удавані звязки українських говірок з польськими та словацькими256». «Зв'язок
символа з предметом залежить од особливостей історичного розвитку культури
тих або інших народів»257, – наголошує радянський учений Л.Рєзніков. Біблійну
тезу «Спочатку було Слово» багато хто сприймає як релігійну догму. Та якщо
винести цю тезу за дужки біблійних легенд про «створення» світу,* то за кож-
ним словом стоїть поняття – і ввід того, якими саме оперуватимемо, залежатиме
вся наша свідома діяльність. Мова – це ще й етнічний кодекс нації. Кожна ж лю-
дина в своїх діях орієнтується на певні моральні еталони тієї етнічної групи, до
якої вона належить або себе зараховує.
Українська мова витворилася на міфічній основі. 258 Українські божества –
це благородні Дажбог, Берегиня тощо. Божества Сходу – страхітливі монстри.259

253
Мовознавство. – 1934., ч.3. (відсилач Миколи Холодного )
254
Мовознавство. – 1934., ч.І – стор.28-29. (відсилач Миколи Холодного )
255
Мовознавство. – 1934., ч.2 – стор.43. (відсилач Миколи Холодного )
256
Україна. – 1928, ч..3– стор.2017. (відсилач Миколи Холодного)
257
Рєзніков Л.О. Гносеологічні питання семіотики. – Л., 1964. – стор.151-152. (відсилач
Миколи Холодного )
*Погоджуючися з думкою Миколи Холодного щодо значення мови, як ідентифікатора
людини з певним народом, нацією і самої себе, я категорично не згоден з його поглядом на
міфологічне підґрунтя походження самої української мови та чисто поганським поглядом на
Біблійне трактуваня згаданої тези Слова, Яке стало тілом, тобто Ісуса Христа, через Якого,
Яким і для Якого й створено світ. Біблія – це не набір єврейських легенд. За легенди люди не
йшли б на смерть і не присвячували своє життя Тому, Хто віддав своє Життя за них. (Н.М.)
257
Якщо дивитися на ґенезу культової лексики кожного народу, то вони всі мають під собою
міфічно-поганську основу, крім євреїв. І українці тут не виняток. Але так про мови говорити не
можна. Бо культова лексика – це тільки фрагмент всієї мови, а звідси не варто зараховувати
мову в цілому до міфотворчого грунту. Тоді слова, як і вся мова, теж стає міфом і позбавлена
сенсу як духовна реальність. Бо розумна людина здає собі справу, що міф – це те, чого немає.
Щодо українських поганських богів і боженят, то той, хто пізнав Христа, просвітлений Ним і
Його Словом, розуміє, що за ними стоїть лукавий, диявол, ворог людських душ. Вони
однаковою мірою є монстрами і демонами, і нічим не шляхетніші одне від одного. Ніжна і
лагідна назва лжебога не рятує душі грішника, а зводить його на манівці й веде до прокляття й
геєни огненної: «А лякливим, і невірним, і мерзким, і душогубам, і розпусникам, і чарівникам, і
ідолянам, і всім неправдомовцям, їхня частина в озері, що горить огнем та сіркою, а це друга
смерть!» (Обявлення 21:8) (Н.М.)
258
Горюнова Є.І. Етнічна історія Волго-Окського міжріччя. – М., вид-во АН СРСР, 1961. –
стор.243. (відсилач Миколи Холодного )
259
Цховребова Е. Дівоча мова у народів СРСР за радянського періоду. – Осет. мовою. –
Фідіуаг, 1961, №4. – стор.91-93; Виноградов П. Дитячі темні мови. – Іркутськ, 1920,
Климчицький С. Секрета мова у ягнобінців і язкулімців. – Труди таджикської бази АН СРСР. –
9. – 1940. – стор. 104- 117. (відсилач Миколи Холодного )
146
На давнє походження української мови вказує її фонетична спорідненість з ро-
мано-германськми мовами (сім – зібен)та санскритом (дав – давав) у тих пози-
ціях, які відрізняють її від російської. Остання має вельми виражену угро-фін-
ську, зокрема чуваську мовну стихію. Достеменно російською лексикою стало
калмицьке «пєльмєні» і «атєц», марійські «баддя, буран, опушка», чудське «окол-
дєнеть», чуваське «пошло, шуба, барыш», татаро-монгольські «таваріщ, дєньга, ,
калим, мага річ, шайка, , балван, таможня, караул, ізба, бутилка»… Як наголо-
шує Є.І Горюнова, «археологічні пам’ятники Московської области… вказують
на те, що немає жодних підстав говорити про ранній (серединою І тисячоліття)
прихід сюди слов’ян».260
У первісні, анімістичні часи слово наділялося надприродною, магічною си-
лою, його зміст плем’я тримало в суворій таємниці, від покоління передавало
слова-тотеми, боячись щось у них порушити. Є ціла низка наукових праць про
«потаємні мови», зареєстровані на території СРСР.
Чимало іншомовних понять український народ узгодив зі своїм національ-
ним світосприйняттям. «Аква віта» перелицював на «оковита». Сомнамбулізм –
«сонну болізнь» і таке інше. Я, звичайно, не закликаю варваризувати поняття, а
тільки констатую факт.
В активному лексиконі українців не прижилися або й зовсім не явилися
переклади слів на взірець НКВД, ЧК, ГУЛАГ, ОМОН, совдеп, лягушатнік тощо.
Понять, що чужі його душі, український народ не став убирати в український
національний одяг. Не створив він і блатного жаргону.
По тому, як церкву переведено на чужу – не рідну мову, «скрізь між
малоросами поширюється відчуженість до неї (церкви)… якесь вороже
ставлення до духовенства», 261зазначав Костомаров, стали виникати секти.
Ще царський сатрап, міністр освіти Дмитро Толстой, видавши 1870 року
розпорядження, сформулював цивілізаторську місію «русскоязичного
насєлєнія»: «Доконечною метою просвіти всіх інородців, що живуть у межах
отєчєства, неодмінно має бути обрусіння»262. Геополітичні устремління
«старшого брата» і дискримінація української мови – то два боки однієї
медалі.»263
рім мови на формування світогляду народу має вплив його провідна
верства – державницький шар – аристократія, інтелігенція, культурні й
державні діячі, тобто ті, кого можна назвати цвітом нації, які продукують ідеї,
задуми й упляновують їх перетворення в життя. Хребтом нації було, є і буде

261
Костомаров М.І. Малоруське слово. – Вісник Європи. – 1881, ч.1.(відсилач Миколи
Холодного)
262
Білодід І.К. Ленінська теорія національного будівництва в соціалістичному суспільстві. –
К., 1969. – стор.15. (відсилач Миколи Холодного )
263
Микола Холодний. Українська мова, як фактор національної свідомости. «Слово»
Видання Товариства української мови імені Тараса Шевченка, число 11(33) червень, 1991,
стор.2-3.

147
селянство й робітництво. Хай там як їх не називали б у різні часи, але саме наяв-
ність цієї трійці дає будь-якому народу почувати себе більш впевненіше. Бо ко-
ли існує злютованість між цим трьома, помножена на мовну єдність і націо-
нальне самоусвідомлення – тоді нація непереможна. Вона може проходити різні
етапи – і злету, і падіння, але між ними є стоп, що не дає нації зникнути. Те, що у
московитів є цей стоп нації, у нас немає ніяких сумнівів, і це є дуже добра риса.
Та проте, вельми цікаво, що думала провідна московська верства про свій народ
і як до нього ставилась. А вона яскраво виражена представниками самого цього
народу. Щоб уникнути якихось однозначних висновків, упереджень, закидів
щодо необ’єктивности, надаю слово самим московитам, і не просто якимось ря-
довим і незнанним, а тим, хто саме і представляє, презентує московську культу-
ру, якою та іменами яких так хваляться ідеологи московства. Наводжу ці всі ви-
словлювання московською мовою оригіналу . Зазначу, цитати не видумані затя-
тим москвофобом, або вирвані з контексту, як це твердять москвофіли та патрі-
оти Московії. Після цитати подані відсилачі на джерело. Є у московитів така
приказка, яку використав українець Микола Гоголь в якості епіграфу на почат-
ку своєї комедії «Ревізор»: «На зеркало неча пенять, коли рожа крива».
« опробуйте от своего имени подобное о русских написать и вас могут
даже побить, но при этом эти же самые люди чтут как классиков тех, кто
является автором этих характеристик русского народа. Имеет место двойной
стандарт и двоемыслие, есть те, кому можно о русских правду сказать и те, кому
нельзя.»264
« илостивые государи! Заранее прошу меня простить, что в гнетущее вре-
мя, которое мы все переживаем, я сейчас буду говорить о довольно печальных
вещах. Но мне думается или, вернее сказать, я чувствую, что наша интеллиген-
ция, т.е. мозг родины, в погребальный час великой России не имеет права на ра-
дость и веселье. У нас должна быть одна потребность, одна обязанность – охра-
нять единственно нам оставшееся достоинство: смотреть на самих себя и окру-
жающее без самообмана. Побуждаемый этим мотивом, я почел своим долгом и
позволил себе привлечь ваше внимание к моим жизненным впечатлениям и
наблюдениям относительно нашего русского ума…
Академик Иван Павлов«Об уме вообще, о русском уме в частности»
« нас есть пословица: “Что русскому здорово, то немцу — смерть”, посло-
вица, в которой чуть ли не заключается похвальба своей дикостью. Но я думаю,
что гораздо справедливее было бы сказать наоборот: “То, что здорово немцу, то
русскому — смерть”Я верю, что социал-демократы немцы приобретут еще
новую силу, а мы из-за нашей русской социал-демократии, быть может, кончим
наше политическое существование.
Академик Павлов «Об уме вообще, о русском уме в частности»

264
https://chudinovandrei.livejournal.com/1288941.html МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ:Пермь,
Пермский край, Russian Federation (значна частина цитат узята з цієї сторінки автора – Чудінова
Андрєя)
148
 « ы напрасно верите в мировую пролетарскую революцию. Я не могу без
улыбки смотреть на плакаты: «да здравствует мировая социалистическая рево-
люция, да здравствует мировой октябрь». Вы сеете по культурному миру не
революцию, а с огромным успехом фашизм. До вашей революции фашизма не
было». Академик И. П. Павлов.
« усские люди — самые изолгавшиеся люди в целом свете, а ничего так не
уважают, как правду, ничему так не сочувствуют, как именно ей.» - Иван
Тургенев.
" х, как тяжело, как невыносимо тяжело порою жить в России, в этой во-
нючей среде грязи, пошлости, лжи, обманов, злоупотреблений, добрых малых
мерзавцев, хлебосолов-взяточников, гостеприимных плутов — отцов и благоде-
телей взяточников!" - Иван Аксаков, из письма к родным.
« лавной чертой российского национального характера является жесто-
кость, и то жестокость садистическая. Говорю не об отдельных взрывах жесто-
кости, а о психике, о душе народной. Я просмотрел архив одного суда за 1901-
1910 гг. и меня охватил ужас от огромного количества невероятно жестокого об-
ращения с людьми. Вообще у нас в России каждый с наслаждением бьет кого-то.
И народ считает биения за полезное, так как же составил поговорку «за битого
двух небитых дают». За 1917-1919 гг. крестьяне закапывали пленных красно-
гвардейцев вниз головой так глубоко, что из земли торчали ноги. Потом смея-
лись, как те ноги дёргались. Или высоко на дереве прибивали гвоздями одну ру-
ку и одну ногу и наслаждались мучениями жертвы. Красногвардейцы же сдира-
ли из живых пленных деникинцев-контрреволюционеров кожу, забивали
гвозди в голову, вырезали кожу на плечах, как офицерские погоны." - Горький
Максим. О русском крестьянстве (1922)
« сли бы провалилась Россия, то не было бы никакого ни убытка, ни
волнения в человечестве.» – Иван Тургенев
" ет в этом мире мельче, сволочнее и хамовитее особи, чем кацап. Рождён-
ный в нацистской стране, вскормленный пропагандой нацизма, - этот ублюдок
никогда не станет Человеком. У его страны нет друзей – либо холуи, либо враги.
Его страна способна только угрожать, унижать и убивать. И за сохранение этого
статуса Рассеей рядовой кацап готов пожертвовать собственной жизнью, жиз-
нями своих родителей и детей, качеством жизни собственного народа. Воисти-
ну: кацапы - звери. Лютые, кровожадные, но... смертные". - А. Солженицин
« России нет средних талантов, простых мастеров, а есть одинокие гении
и миллионы никуда не годных людей. Гении ничего не могут сделать, потому
что не имеют подмастерьев, а с миллионами ничего нельзя сделать, потому что у
них нет мастеров. Первые бесполезны, потому что их слишком мало; вторые
беспомощны, потому что их слишком много.»
« усский простолюдин – православный – отбывает свою веру как
церковную повинность, наложенную на него для спасения чьей то души, только

149
не его собственной, которую спасать он не научился, да и не желает. Как ни
молись, а все чертям достанется. Это все его богословие.» – Василий Ключевский
« ожно благоговеть перед людьми, веровавшими в Россию, но не перед
предметом их верования». - Василий Ключевский
« усское правительство, как обратное провидение, устраивает к лучшему
не будущее, а прошлое». - Александр Герцен (Про Путина сквозь века сказал)
" усскому соврать, что высморкаться. Их ложь исходит из их рабской
сущности. Народ никогда не знавший и не говоривший правды– народ рабов
духовных и физических. Убогие люди." – Н.М. Карамзин (як дуже схоже з
українським прислів’ям: «Казав москаль право, та й збрехав браво» – Н.М.)
« усский человек большая свинья. Если спросить, почему он не ест мяса и
рыбы, то он оправдывается отсутствием привоза, путей сообщения и т.п., а
водка между тем есть даже в самых глухих деревнях и в количестве, каком
угодно».
«Русский человек норовит натрескаться ветчины именно тогда, когда в ней
сидят трихины, и пройти через реку, когда на ней трещит лед.»
«Природа вложила в русского человека необыкновенную способность веро-
вать, испытующий ум и дар мыслительства, но всё это разбивается в прах о бес-
печность, лень и мечтательное легкомыслие…»
«Русский человек любит вспоминать, но не любит жить».
«Русскому человеку не хватает желания желать».- А.П.Чехов
«Вся Россия – страна каких-то жадных и ленивых людей: они ужасно много
едят, пьют, любят спать днем и во сне храпят. Женятся они для порядка в доме,
а любовниц заводят для престижа в обществе. Психология у них – собачья:
бьют их – они тихонько повизгивают и прячутся по своим конурам, ласкают –
они ложатся на спину, лапки кверху и виляют хвостиками...» - Антон Павлович
Чехов в беседе с Максимом Горьким.
« ациональное самосознание – национальное самодовольство – нацио-
нальное самообожание — национальное самоуничтожение».
«Русские даже не способны иметь ум и совесть, а всегда имели одну подлость». -
В.Соловьев
" усский человек умеет быть святым, но не может быть честным". -
Константин Леонтьев, российский философ (1831 - 1891)
« ы, московиты, споили киргизов, чемерис, бурят и других. Ограбили
Армению и Грузию, запретили даже Богослужение на грузинском языке,
обокрали богатейшую Украину. Европе мы дали анархистов П. Кропоткина,
М.Бунина, апостолов руины и палачества Шигалёва, Нечаева, Ленина и т.п.
Моральная грязь, Московия - это чудовище, которым даже ад побрезговал бы и
изрыгнул бы на землю». - В. Розанов, российский философ (1856-1919)
« реди русских мало умных. Если найдешь какого-нибудь годного
человека, то непременно или еврей, или с примесью еврейской крови...» - В. И.
Ленин, самый почитаемый в России политический деятель (1870 – 1924 гг.)
150
 « ролог» Н. Чернышевского. Один из главных героев — Волгин —
размышляя о русском обществе произносит: «Жалкая нация, жалкая нация! —
Нация рабов, — снизу доверху, все сплошь рабы... «Жалкая нация, нация рабов,
сверху донизу — все рабы».
“ знать не хочу звереподобную пародию на людей, и считаю для себя
большим несчастьем, что родился в России. Ведь вся Европа смотрит на Россию,
почти как на людоеда. Я не раз испытывал стыд, что принадлежу к дикой
нации.” - В. М. Боткин во время спора с Некрасовым. Авдотья Панаева.
«Воспоминания»
« усский народ слишком живет в национально-стихийном коллективизме,
и в нем не окрепло еще сознание личности, ее достоинства и ее прав. Этим
объясняется то, что русская государственность была так пропитана неметчиной
и часто представлялась инородным владычеством». Философ Николай
Александрович Бердяев.
« оссия не содержит в себе никакого здорового и ценного зерна. России
собственно – нет, она – только кажется. Это – ужасный фантом, ужасный
кошмар, который давит душу всех просвещенных людей. От этого кошмара мы
бежим за границу, эмигрируем; и если соглашаемся оставить себя в России, то
ради того единственно, что находимся в полной уверенности, что скоро этого
фантома не будет; и его рассеем мы, и для этого рассеяния остаемся на этом
проклятом месте Восточной Европы. Народ наш есть только "среда",
"материал", "вещество" для принятия в себя единой и универсальной и
окончательной истины, каковая обобщенно именуется "Европейскою
цивилизациею". Никакой "русской цивилизации", никакой "русской культуры".
- В.В. Розанов.
« ичего доброго, ничего достойного уважения или подражания не было в
России. Везде и всегда были безграмотность, неправосудие, разбой, крамолы,
личности угнетение, бедность, неустройство, непросвещение и разврат. Взгляд
не останавливается ни на одной светлой минуте в жизни народной, ни на одной
эпохе утешительной. – Призвание России/ А. Хомяков. – М.: РИПОЛ класик,
2017 – 526 – стр.180-181 (Русские мыслители).
« ы жестокое зверье, в наших жилах все еще течет темная и злая рабья
кровь - ядовитое наследие татарского и крепостного ига. Нет слов, которыми
нельзя было бы обругать русского человека… В русской жестокости
чувствуется дьявольская изощрённость, в ней есть нечто тонкое, изысканное...
Можно допустить, что на развитие жестокости влияло чтение житий святых
великомученников... Кто более жесток: белые или красные? Вероятно —
одинаково, ведь и те и другие — русские». М. Горький. Несвоевременные
мысли: Заметки о революции Источник и культуре. глава XXX, М.: Советский
писатель, 1990
« вот этот маломощный, тёмный, органически склонный к анархизму
народ, ныне призывается быть духовным водителем мира, Мессией Европы…
151
«вожди народа» не скрывают своего намерения зажечь из сырых русских
поленьев костёр, огонь которого осветил бы западный мир, тот мир, где огни
социального творчества горят более ярко и разумно, чем у нас, на Руси. Костёр
зажгли, он горит плохо, воняет Русью, грязненькой, пьяной и жестокой.» М.
Горький. Несвоевременные мысли: Заметки о революции Источник и культуре.
главы LII – LXIV), М.: Советский писатель, 1990
« икакой особой миссии у России не было и нет! Не надо искать никакой
национальной идеи для России - это мираж. Жизнь с национальной идеей
приведёт сначала к ограничениям, а потом возникнет нетерпимость к другой
расе, к другому народу и к другой религии. Нетерпимость же обьязательно
приведёт к террору. Нельзя добиваться возвращения России к какой-либо
единой идеологии, потому-что единая идеология рано или поздно приведёт
Россию к фашизму» . ( Академик Д. С. Лихачёв «Нельзя уйти от самих себя…
Историческое самосознание и культура России» Опубликовано в журнале
Новый Мир, № 6, 1994)
“ овсюду в тех местностях, где и теперь еще заметна смешанность
населения или где живут крестьяне обруселые из финского или вообще
инородческого племени, народ доселе отличается особой умственной
неразвитостью, неподвижностью, тупостью, аппатией, как, например, в
восточных уездах Костромской губернии, в Мещерской стороне Рязанской
губернии, к северу, к границам Владимирской губернии, в Черемисских и
Чувашских местностях Казанской губернии и вообще во многих захолустьях
юго-восточных губерний. Это и жадность к напиткам, и склонность к дракам.
Вместо силачей разума у нас родились силачи мускулов. Суто русские черты
почти полностю сохранил украинский народ ибо он в наименшей степени
смешивался с татарами” (див. А. П. Щапов. Сочинения. Т.ІІ. СПб., 1906).
исатель Лев Николаевич Толстой, мужчина 1828 года рождения, русский,
женатый, место прописки: Ясная Поляна Щекинского р-она Тульской обл.,
судом города Таганрог 11 сентября 2009 года признан экстремистом в ходе
антиэкстремисткого процесса за его высказывание: «Я убедился, что учение
русской православной церкви коварная и вредная ложь, практически же
собрание самых грубых суеверийи колдовства, скрывающее совершенно весь
смысл христианского учения.» (Через год, 18 марта 2010 года в Кировском суда
Екатеринбурга Льва Николаевича Толстого снова признали экстремистом.)
« , конечно, презираю Отечество моё с головы до ног… Ты, который не на
привязи, как можешь ты, оставаться в России? Если царь даст мне свободу, то я
и месяца не останусь. Мы живём в печальном веке… моё глухое Михайловское
наводит на меня тоску и бешенство. В 4-ой песне «Онегина» я изобразил свою
жизнь; когда-нибудь прочтёшь его и спросишь с милою улыбкой: где ж мой
поэт? В нём дарование приметно – услышишь, милая, в ответ: он удрал в Париж
и никогда в проклятую Русь не воротится – ай да умница.» А.С.Пушкин.
Письмо П.А.Вяземскому, 27 мая 1826 года из Пскова в Петербург.

152
 «… Бог голодных, Бог холодных
Нищих вдоль и поперёк
Бог имений недоходных
Вот он, вот он, русский Бог.

Бог «грудей и жоп» отвислых

Бог лаптей и пухлых ног,
Горьких лиц и сливок кислых,
Вот он, вот он, русский Бог…

… К глупым полн он благодати,

К умным бемпощадно строг,
Бог всего что есть некстати,
Вот он, вот он, русский Бог.
Вяземский в письме Тургеневу18 апреля 1828 года

линка Михаил Иванович, композитор, автор оперы «Жизнь за царя»: 27

апреля 1856 года Михаил Иванович уезжая из России в Германию, разделася на
границе… догола, до самого гола, бросил на землю платье, чтоб и духу русского
случайно с собой не прихватить, плюнул на русскую землю и крикнул: « ай Бог
мне никогда больше не видеть этой мерзкой страны и её людей!» – и шагнул под
шлагбаум. (Из воспоминаний сестры композитора Л. И. Шестаковой («Русская
старина». Ежемесячное историческое издание. 1870 г. Том II Санкт Петербург
1870)
олстой Алексей Константинович – писатель, драматург, поэт: « сли бы
перед моим рождением Господь сказал мне: «Граф! Выбирайте народ среди
которого вы хотите родиться!» – я бы ответил ему: «Ваше величество, везде, где
вам будет угодно, но только не в России!» У меня хватает смелости признаться в
этом. Я не горжусь, что я русский, я покоряюсь этому положению. И когда я
думаю, о красоте нашего языка… о красоте нашей истории до проклятых
монголов и до проклятой Москвы, ещё более позорной чем самые монголы, мне
хочется броситься на землю и кататься в отчаяния от того, что мы сделали с
талантами , данными нам Богом.» цитата из письма Алексея Толстого
Маркевичу 26 апреля 1869 года. (Толстой А. К. Собрание сочинений в 4-х томах
Т. 4й – Москва издательство «Правда» . 1980 стр. 445
ютчев Фёдор Иванович – поэт: « усская история до Петра Великого –
одна сплошная панихида, а после Петра Великого – одно уголовное дело!»
источник: https://dic.academic.ru/dic.nsf/aphorism/446/РУССКАЯ Словари и
энциклопедии на Академике.
ксаков Иван Сергеевич – поэт, публицист (цитата из писем к родным 1849
– 1856) : « х как тяжело, как невыносимо порою жить в России, в этой вонючей
153
среде грязи, пошлости, лжи, обманов, злоупотребелний, добрых малых
мерзавцев, хлебосолов-взяточников, гостеприимных плутов-отцов, и
благодетелей взяточников!… вы не можете понять тех истинных мучений,
которые приходиться испытывать от пребывания в этой среде, от столкновения
со всем этим продуктом русской почвы. Там, что ни говорите в защиту этой
почвы, но несомненно то, что на всей этой мерзости лежит собственно ей
принадлежащий русский характер».
ургенев Иван Сергеевич – писатель, поэт, публицист:
«Он (Тургенев) сам говорил мне, что главная мысль, основная точка его
книги (Дым) состоит в фразе: « сли б провалилась Россия, то не было бы
никакого убытка, ни волнения в человечестве». Он объяснил мне, что это его
основное убеждение о России». (цитата о Тургеневе из письма Достоевского
Майкову, 16 августа 1867)
нтон Павлович Чехов – писатель драматург: «… есь вечер искали по
деревне, не продаст ли кто курицу, и не нашли… Зато водка есть! Русский
человек большая свинья. Если спросить, почему он не ест мяса и рыбы, то он
оправдывается отсутствием привоза, путей сообщения и т.п.,а водка между тем
есть даже в самых глухих деревнях и в количестве, каком угодно. А между тем,
казалось бы, достать мясо и рыбу гораздо легче, чем водку, которая дороже и
везти её труднее… Нет, должно быть, пить водку гораздо интереснее, чем
трудиться ловить рыбу в Байкале или разводить скот.»
(цитата из письма Чехова от 13 июня 1890 г. со станции Лиственичная, на
берегу Байкала (А.П.Чехов «Письма Январь 1890 – февраль 1892 гг., стр.114))
асилий Макарович Шукшин – писатель, режиссёр, актёр:
« ожь, ложь, ложь… Ложь – во спасение, ложь – во искупление вины,
ложь – достижение цели, ложь – карьера, благополучие, ордена,
квартира…Ложь! Вся Россия покрылась ложью как коростой.» (цитата из
рабочих записей Шукшина 1969 г.)
« ациональная идея России заключается в силе, наглости и хамстве.»
Актер, Алексей Серебряков265
еможливо бути байдужим до того, що кожен із цих світочів московської
культури висловив. Адже не від солодкого життя це все було сказано. Кожен із
них любив свою батьківщину. Чи могли вони змінити її життя на краще? Ні. Бо
вони самі, своїми словами довели, що Московщина катастрофічно хвора. І вин-
ні в цьому не українці, не євреї, і не змова москвофобів. Чи можемо ми запере-
чувати оригінальність і талановитість у московському народі? Ні. Проблема
московських реалій така, що виявити свої таланти вдавалося далеко не кожно-
му. Широкознаний московський князь Андрій Курбський не зміг жити в Мос-
ковії під ярмом царя-самодура Івана Лютого і змушений був стати емігрантом
на чужині – в Русі-Україні, і не лише він. Як тільки Московське царство більш-

265
Джерело: http://reime-rus.com
154
менш оцивілізувалось, переодягнулося з кафтана у фрак, поголило бороди та
відпустило вуса, за кордон потягнув вже не один такий князь Курбський.
нший приклад вже з московської художньої літератури – оповідь Миколи
Лєскова «Лівша», в якій розповідь іде про талановитого московського майстра-
зброяра, який підкував маленьку механічну блоху, що виготовили англійці. За
це він отримав нагороду, побував в Англії, дещо розвідав і, коли повертався на
батьківщину, то разом із помічником шкіпера побився об заклад хто кого пере-
п’є. Закінчилося ця історія тим, що англієць потрапив до лікарні для багатих, а
Лівша, не отримавши належної медичної допомоги, помер у простонародній
Обухвінській лікарні, де «незнаного стану всіх помирати приймають». Перед
смертю Лівша передав лікареві Мартин-Сольському зброярну таємницю: «Ска-
жіть государеві, в англійців рушниці цеглою не чистят: нехай щоб і в нас не
чистили, а то, хоронь Боже війни, вони стріляти не зможуть». Та Мартин-
Сольський не зміг передати доручення (завадив військовий міністер граф
Чернишов, який заявив лікареві: «Знай своє блювотне та проносне, а не пхай
свого носа, де не твоє мелеться»), і за словами Лєскова: «А донеси вони Лівшині
слова у свій час государеві – в Криму на війні з ворогом справа повернула б на
інше».266 Талановито написано? Талановито. Але описати – це один талант, а ось
змінити ситуацію в Московській державі на ліпше, тут кілька талантів і мудрості
потрібно. І тут ми спостерігаємо ту ж картину, що малюють у своїх стислих
висловах про Московщину самі московити. Все таки, якщо порівнювати навіть
ті умови, в яких перебували два народи та їхні держави, то першість з ліпших
обставин буде не на користь Московської.
итаючи ці рядки, можливо, шановний читач подумає, що це якась нена-
висть до московського народу. Зовсім ні! Те, що москвини залили сала за шкуру
українцям своїми кривдами, можуть засвідчити не тільки вони, але й литовці й
естонці, латиші й поляки, грузини й білоруси – усі ті народи, хто добре скушту-
вав московського пряника і кнута. Чи мають ненависть ці народи до москвинів?
Аніскільки. Вони навіть співчувають цьому народові. Умосковського серця за-
надто гіпертрофоване відчуття національної образи, коли інші народи кажуть
їм правду про їхні кривди. Натомість, вони створили собі міф про таємницю
якоїсь «русской души», яку, нібито, нікому в світі не зрозуміти. Москвини, які
проголошують себе христолюбивим народом, чомусь забули про слова Христа:
«Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви.» І
чимало Всевишній робив, щоб московський народ врешті решт виліз із своєї
згубної ями самозакоханости й величі, а наблизився до цілком нормальних ци-
вілізованих стосунків міжнародного товариства, де поважають права кожної
людини і народу в цілому. Бог посилав до московитів і русів-українців, і
литвинів-білорусів, і німців й інших представників різних народів у різні часи.
Але всі їхні враження майже цілком збігалися із враженнями найкращих
представників московства, які були наведені вгорі. Тут не йде мова за війни чи

266
Левша (сказ), Московська версія «Вікіпедія»
155
ворожнечу, а за представників культури, дипломатів, мандрівників, також вій-
скових, які прибували на Московщину чи з доброї волі, чи з наказу своїх дер-
жавних керманичів. Та й навіть самі московці мали нагоду побувати в Європі,
щоб побачити ті добрі здобутки християнства, яке піднімає людину з колін ду-
ховної темряви, і ставить на коліна перед Богом Христом, а не перед своєю не-
помірною національною величчю. Бо саме християнство змінило Європу. Але
чи захотів і чи хоче сам московський народ змінитися? Відповідь лежить у
надрах самого цього народу, а не в інших. Українці були не першими, хто мусив
виконувати доручення Христа й іти робити учнями всі народи, христячи їх в
Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Вони не брали на себе такої місії, і не були ви-
нахідниками Євангелії та християнської релігії, вони не є месіанським народом,
щоб займатися самозакоханістю та самовихвалянням, щоб проголошувати
свою якусь боговибраність у гаслах – самодержавство, православ’я та народ-
ність («насправді: деспотизм, цезаропапізм, шовінізм»267). Отримавши від гре-
ків Євангелію, які в свою чергу одержали від євреїв, вони понесли її далі. Перша
хвиля християнської цивілізаторської місії відбулась у часи Великоняжої Київ-
ської держави Руси-України, коли на північ принесли Божу Євангелію в церков-
нослов’янській українізованій мові. Друга хвиля пішла наприкінці XVІ століття
й сильно побільшилась у XVІІ-XVІІІ віках, саме у часи Гетьманської козацької
держави, коли українці цілими купами їхали на Московщину підіймати й розви-
вати церковне життя, освіту, навчати московців літературних початків. Русь-
Україна не шкодувала своїх творчих сил, щоб допомогти московському народу
вибитися до світла з темряви.
ерша половина XІX століття також не залишилась без українських впли-
вів на московське життя. Це були впливи вже не настільки духовні, скільки
культурні. Чимало московських письменників черпали для своїх творів сюжети
саме з української історії. Чому? Бо «російська історія не давала прикладів боро-
тьби за свободу.»268
«За підрахунками В. Сиповського в його праці «Україна в poсійському пи-
сьменстві» історичним подіям на Україні XVII-XVIII ст. в російській літературі
присвячено понад 30 твoрів. Найбільш відомими творами російського мистец-
тва з цьогo періоду української історії є «Тарас Бульба» Гоголя і «Запорожці»
Репіна. Гоголь в російській літературі і Репін в російському малярстві є окрасою
і гордістю російської культури. Дуже часто ці імена служть для возвеличування
російського народу і його культури, вважаючи їх творчість виявом російського
національного генія. Таке трактування явно зраджує великодержавну імперську
тенденцію росіян, але з науковoгo погляду воно є цілком фальшиве. Гоголь і
Репін є українцями не тільки своїм походженням, але й xaрактером своєї
творчости. Національні своерідності двох культур російської й української не є
такі, щоб їх можна було об'єднати однією назвою «російської культури». Між
267
Наконечний Є. П. Украдене ім’я: Чому русини стали українцями / Передмова Я.
Дашкевича.— 3-є, доп. і випр. вид. — Львів, 2001. — стор.27
268
Петро Голубенко. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. – К.: Дніпро. – стор.209
156
Гоголем і Репіном, як виразниками української духовної культури є повна
аналогія. Репін виявляє свое українське «я» в малярстві з такою ж яскравістю і
силою, як і Гоголь в літературі. Для обох Україна і Росія, це два світи, до яких
вони мають суто українську поставу. Гоголь у своїх творах «Вечори на хуторі»,
«Миргород», «Тарас Бульба» відтворив образ яскраво-сонячної і гeроїчної
України, якою він щиро захоплений. Образ Росії, що його відтворено в «Ревізо-
рі» і «Мертвих Душах», постає похмурим контрастом. Це ж саме маємо і в ма-
лярських творах Репіна: його «Запорожці» є апотеозою України і віє від них
«Тарасом Бульбою». І, навпаки, «Іван Грозний» Репіна символізував нам деспо-
тичну і криваво-жорстоку Росію. Дивлячись на «Івана Грозного» Репіна, мимо-
волі пригадуєш Достоевського... Це духовний світ Росії. Це історична Росія. На її
тлі Україна постає, справді, ясним і сонячним контрастом. Репінські запорожці,
що пишуть відповідь турецькому султанові, мають свою рідню ceред героїв
«Енеїди» Котляревського і в героях повісти Гoголя «Тарас Бульба». Репін, безпе-
речно, був надхненний «Тарасом Бульбою», коли писав своїх «Запорожців».
Працюючи над своею картиною, Репін писав Стасову: «Бісів нaрод! Ніхто в
усьому світі не відчув так глибоко свободу, piвність, братерство, як вони.»
«Украйна глухо волновалась.
Давно в ней искра разгорялась;
Друзья кровавой старины
Народной чаяли войны...
Тепер бы грянуть нам войною
На ненавистную Москву!..
Когда бы старый Дорошенко,
Иль Самойлович молодой
Иль наш Палей, иль Гордиенко
Владели силой войсковой.
Тогда б в cнeгax чужбины дальней
Не погибали козаки,
И Малороссии печальной
Освобождались уж полки.»

Цілком зрозумілі симпатії українців Гоголя і Репіна до свободолюбної

України. Це їх батьківщина. Але й для російських поетів ця риса українців має
якусь притягальну силу. Поема «Полтава» Пушкіна є в цьому відношенні дуже
показовою. Наперекір своїм державноцентралістичним поглядам і патріотичній
ідеалізації Петра І, як будівника pосійської імперії, Пушкін з певною дозою
об'єктивности вiдтворює боротьбу України проти московського поневолення.
Словами Мазепи Пушкін мимоволі відтворює патос боротьби України за націо-
нальну незалежність і свободу:
«Без милой вольности и славы
Склоняли долгo мы главы
157
 Под покровительством Варшавы,
Под самовластием Москвы,
Но независимой державой
Украйне быть уже пора
И знамя вольности кровавой
Я подымаю на Петра.»
«У величній боротьбі українського народу за свою Haціональну не залеж-
ність і свободу Гоголь знайшов ті гepoїчні характери, які вабили йогo і він від-
творив їх в повісті «Тарас Бульба.» Російська дійсність і російська історія не
давали йому позитивних образів і типів, навпаки поставали перед ним разючим
контрастом. «Мертві душі» Гоголя це Росія в освітленні українського генія, яке
за висловом Герцена потрясло всією Росією і сам Пушкін мусів признати:«Боже,
яка сумна є наша Росія!» Таку ж ролю відігpавала українська стихія і в творах
багатьох російських письменників. Декабрист Рилєєв у пошуках історичного
мaтeріялу для вислову своїх революційних настроїв даремно шукав відповідних
сюжетів в історії московського народу і тому звернувся до історії України. _
Боротьба України за свободу притягала також уяву дeкабриста Кіндрата
Рилєєва. Рилєєв був одним з перших російських лібералів і революціонерів,
який перейнявся європейськими демократичними ідеями. Шукаючи історично-
го матеріялу для висловлення своїх вільнолюбних настроїв і прагнень в поетич-
ній формі, Рилєєв мимоволі мусів був звернутися до української історії. Росій-
ська історія не давала прикладів боротьби за свободу. І тому Рилєєв свої
вільнолюбні думки і настрої висловлює устами українськогo історичного героя
Наливайка. Сюжет поеми Рилєєва «Войнаровський» темою дуже близький до
поеми Пушкіна «Полтава»: «Войнаровський», це оповідання спільника Мазепи
про повстання України проти Росії і Петра І. Але тоді як в поемі Пушкіна образ
Мазепи має негативне насвітлення, як образ честолюбивого авантюриста і
зрадника законного монарха, у Рилєєва боротьбу Мазепи проти Петра І подано
у цілком позитивному пляні, як вияв боротьби за свободу з неволею і caмовлад-
ством. Боротьба українців за свободу була співзвучною декабристові Рилєєву і
саме на Україні він знаходить відгук на свої настрої і виражае їх в поемі з україн-
ської icторії.»269
ле вплив Руси-України на Московську державу не обмежився тільки
церковно-релігійним життям і літературою, він мав свій вплив і на московську
мову. «Українці завели систему орфографії на Москві і вони ж провели її до
життя. Ще з початку XVII століття, коли року 1619 вийшла наша славетна грама-
тика Мелетія Стотрицького, скрізь по всьому слав’янському миру запанував
той правопис, що подав його Смотрицький. Запанував він і на Москві, і з деяки-
ми змінами крепко держиться там аж до нашого часу. Добрий дослідник старої
нашої літератури, професор Архангельський, пише: „Влияние Грамматики
Смотрицкаго действителыю весьма ощутительно сказывается с половины XVII

269
Там таки, стор.207-209
158
в. на орфографии не только всей печатной, но и рукописной литературы м о с к
о в с к о й . Смотрицкому между прочим в значительной степени принадлежала
наша грамматическая терминология, удержавшаяся отчасти даже не смотря на
попытки Ломоносова изменить ее “.
В граматиці Смотрицького знаходимо ось такі терміни, що остались в
московській граматиці ще й досі: орфографія, етимологія, синтаксис, гласная,
согласная, удареніе, слог, единосложный, многосложный, запятая, двоеточие,
точка, имя, местоименіе, глагол, причастие, наречие, предлог, союз, междометіе,
скланяемая часть, нескланяемая, имя собственное, нарицательное, существи-
тельное, собирательное, прилагателное, числителное, вопросительное, притяжа-
тельное, усеченное, степени уравнения: положителный, превосходи тельный,
роды: мужеский, женский, средний, общий, виды: первообразный, производ-
ный число единственное, двойственное, множествен- ное, падежи: именитель-
ный, родителный, дательный, винителный, звательный, творительный, склоне-
ние, спряжение, глагол личный, безличный, залог, действителный, страдатель-
ный, средний, отложительний, общее, лицо первое, второе, третье, наклонение
изъявителное, повелительное, сослагательное, неопределенное, время настоя-
щее, прошедшее, будущее, спряжение первое, второе, деепричастие, приложе-
ние і багато інших. Орфографія Смотрицького була більше пристосована до ст
арої церковно-слав’янської мови, а на Москві її ввели навіть до живої велико-
російської мови; от чому орфографія на Москві так далеко пристала од живої
вимови. Всі оці онѣ, однѣ, ея як і сила граматичних деталів – скажемо, писати
міръ та миръ-—все це занесли на Москву українці. Коли з р. 1721 по Росії
повелися нові школи, то учителями туди пішли майже самі українці, і от ці
вчителі-українці і рознесли по всіх закутках Росії правопис Смотрицького.»270
роте і тут українцям від москвинів дісталось на бублики. «Так, "Історія
Русів" розповідає, що за час Прусської війни 1755 року, де українці в великому
числі брали участь, московські начальники, "считая украінцев на ряду доларів і
камчадалів, вгоняли в чахотки іли іпохондрії за одно своє нарічіє, і что они не
скоро понимали виговоривать тогдашнія преізящния реченія: намнясь і
намедні, і придомков їх — ушь і кабишь".
« країнська поміч у творенні російської літературної мови була велика й
помітна. Поминаючи старші часи, в XVII віці, а особливо по акті 1654 року,
український вплив на російську літературну мову все був великий. Українська
книжна "славенороська" мова легко ширилася в Москві; так наприклад, Силь-
вестер Медведів перейняв її і писав тією ж мовою, що й його вчитель Симеон
Полоцький. Реформи Петра І міцно притягли до нього українців і сильно впли-
вали на витворення українсько-російської спільноти. В мові Ломоносова, Сума-
рокова й інших немало українських рис, а в наголосах їхніх віршів український
вплив зовсім помітний. І росіяни, і українці, здавалося, творили один спільний
"общеруський язик".

270
Іван Огієнко. Українська культура. Київ, 1918 р., с.89-91
159
 Коли з року 1721 по всій Росії повелися нові школи, вчителями туди пішли
майже самі українці, і ці вчителі-українці сильно впливали на розвій російської
літературної мови, рознесли по всіх закутках і правопис М. Смотрицького, й
українську вимову. Скажемо, ці вчителі навчали, що Ђ пишеться там, де по-
українському чуємо і. Звичайно, правило це, що було живим і розумним у нас в
Україні, було дивним, скажемо, десь у Новгороді чи Смоленську або в
Тобольську. І як це не дивно, правило це було рознесене по всій Росії, і воно
міцно трималося там чи не все XIX століття.
Пізніше, коли вже забули про вчителів-українців, не раз здіймалася лайка
проти цього дивовища, цього дивного в московській мові правила. Так, р. 1828-
го про це писав К. Хабаров: "Говорять, лишите Ђ во всЂхъ тЂхъ словахъ, въ
которыхъ малороссіяне произносятъ і. Покорно благодаримъ! СлЂдовательно,
чтобъ писать по-русски, надобно ехать въ Малороссію, или иметь у себя ручно-
го малороссіянина для справокъ"...
Писав про це 1842 p. й славний російський Критик В. Бєлінський: "Говорят,
будто есть правило, что слова, которыя въ нынЂшнемъ малороссійскомъ нарЂ-
чіи выговариваются через і, должно нам писать через Ђ. Странное правило! Да
какое же намъ дЂло до того, какъ выговариваютъ или какъ не выговариваютъ
малороссіяне одинаковыя съ нами слова? И если ужъ такъ, то почему же въ пра-
вописаніи мы должны сообразоваться только съ выговоромъ однихъ
малороссіянъ, а не сербовъ, не болгоръ, не поляковъ, не чеховъ и прочихъ
соплеменныхъ намъ народовъ? Почему же намъ необходимо сообразоваться въ
нашемъ правописаніи съ выговоромъ только малороссіянъ?"
Звичайно, В. Бєлінський уже не знав, що й увесь російський правопис
завели їм ці "малороссіяне".
До цього додам, що значно пізніше, бо року 1863-го д-р Щербатюк,
росіянин з Казані, твердив українцям, дивуючись, чому вони виступають проти
російської мови й літератури: "Нас учили, що справжня російська літературна
мова не зовсім годиться з нашою вимовою, що вона південноруська, й є мовою
Київської академії".271
«… вищенаведених матеріялів бачимо, що не тільки yкраїнці люблять
свою батьківщину, але й для росіян Укpaїна має якусь притягальну силу і вони
теж надають перевагy у всьому Україні перед Московією і тому й не можуть
уявити собі Росію без України. З цьoгo випливае одна iсторична «закономір-
ність» в російсько–українських взаєминах: симпатизуючи українському виз-
вольному рухові і вбачаючи в ньому свогo спільника у боротьбі з деспотизмом
за свободу, найбільші прогресисти і революціонери російські одразу ж ставали
ворогами українськоrо руху, як тільки справа дoходила до питання самостійнос-

271
Iвaн Огiєнкo (Митpoпoлит Iлapioн) Iстopiя укpaїнськoi літературної мови / Упoряд., aвт.
передмoви i кoментapiв М. C. Tимoшик. 2-e видання випК.: Haшa кyльтyрa i нayкa, 2001. –
cтор.179-181.
160
ти України. Революціонери займали позиції деспотів, любителі «всього україн-
ського» ставали гнобителями України.»272
ривалий час та й нині московська імперсько-ідеологічна пропагандист-
ська машина твердила й твердить, що руси-українці та москвини одне без
одного жити не могли, то так просто любили одне одного, що аж далі нема куди.
Не сховаємо правди, може московці нас і «любили», а може й продовжують
«любити». Але як у тій нашій приказці: «Любив вовк кобилу, залишив хвість та
гриву». Отака то любов. Народ – не красна дівка, щоб його інший любив. Нам не
любов потрібна, а повага до нас. І цього з московитів досить. Не треба нас люби-
ти ведмежою любов’ю . Та проти чого ж українці завжди повставали в Москов-
ській імперії? Проти їхніх кривд: загарбництва, колоніалізму, жорстокости, на-
хабства москвинів. Це можна побачити, знайомлячись із неотруєними москов-
ським запопадництвом українськими історичними джерелами, художньою літе-
ратурою. А як любили українці московців протягом понад трьохсот років спіль-
ного життя в «державному шлюбі», це можна побачити і в усній народній твор-
чості – українських приказках та прислів’ях, які й наводжу нижче
« лужив Москві, Іване, а вона ж його гане. (про гетьмана Івана
Самойловича, якого Москва скинула з гетьманства і заслала до Сибіру, де він і
помер)
Москалики, соколики, позаїдали ви наші волики; а як вернетеся здорові, то
поїсте й корови.
Від москаля поли вріж та й тікай.
Од чорта одхристишся, а від – москаля не одмолишся.
Москаль не свій брат – не помилує.
Москалеві годи як трясці, а все бісом дивиться.
Москаль з бісом порадились, та й на лихо понадились.
«Тату, лізе чорт у хату!» — «Дарма, аби не москаль». — «Хто йде?» —
«Чорт!» — «Добре, доню, аби не москаль».
Вижу, що чорт москаля ніс у хижу.
Мабуть москаль тоді красти перестане, як чорт молиться Богу стане.
Москаль тоді правду скаже, як чорт молиться стане.
Коли чорт та москаль що вкрали, то поминай, як звали.
На вовка помовка, а москаль кобилу вкрав.
Не за те москаля б’ють, що краде, а за те, щоб умів кінці ховати.
Ти, москалю, и добрий чоловік, та шенелія твоя злодій.
Москаль викрутнями перебувається (тім ж він скрізь погано лається).
Коли москаль каже сухо, то піднімайся по ухо. Не вірь, як скаже, що сухо,—
то певно буде по вухо. — Як скаже москаль сухо, то піднімайсь по самі уха, то ще
замочисся.
З Москалем дружи, а камінь за пазухою держи. З Москалем бувай, а камень
в пазусі тримай.

272
Там таки, стор.201
161
 Варив чорт з москалем пиво, та й солоду відрікся.
Казав москаль право, та й збрехав браво.
Собака брехне — москаль віри пойме.
«Щоб ти зозулі не чув!» (каже баба).— Мнє і удод закуйот!» (одріка
москаль).
«А багато було людей в церкві?» — «Людей, мамо, не було нікогісінько,
тілько самі за себе москалі – так що й голки не було б де встромити...»
Хоч убий москаля, то він зуби вискаля.
На грош амуниціі, на десять амбиціі.
За москалем панство: коло ноги ременяки — и все господарство.
Москаль здавна вже панує, бо бач завше...
Московське панування, то... жартування.
Про ідного москаля війна буде.
Я б тому бісовому тарабану хліба б не дав» за те що каже: «порубать хохлів,
порубать хохлів!»; а ту маленьку сопілочку все б паляницями годував, за те що
каже: «а за віщо їх, а за віщо їх»!
Москва сльозам не вірить. Москаль на сльози не вдаря. «Нехай що хочуть
роблять: я знаю, коли робитиму ім добро, то й вони колись охануться».— «Еге!
не вважайте! Сказано: «Москаль на сльози не вдаря», то так и вони».
Москаль як ворона, та хитріший чорта.
Московське пожалування.
Москаль не велик чоловік, та ба! Не великий москаль, та страшний.
Чорзнащо в лаптях, та й то москаль.
Москаль ликом чваниться й кожному під ніс з ним пхається.
Москва на злиднях збудована, та й злиднями годована.
Хоч добрий чоловік, та москаль.
Москаль козака як раз огулить, а москаля й чорт не одурить.
Звичме, московська напасть.
Бов, бов по московські брехні!
Москаль ликом в’язаний, у ликах ходе, та й всіх у ликах воде.
Не приходиться москаля дядьком звати. Не впадає москаля дядьком звать,
а все дядюшка..
Москаль зна, та ще питається.— Невже б то москаль та дороги не знав? ума
питає!
Що Бог в нас народе, а люд наробе — москаль же теє у нівеч зводе.
Москаль з багном, як жук з ...м.
Москаль и Лях — оден шеляг.
Так ему смашно — де вже! Так и нам було казано: «Москаля бійтесь, бо він
заріже» — «так не проти салдата, ні! а проти тих».
В Москву з грішми, з Москви з вішми.273

273
Українські приказки, прислів'я і таке інше. Уклав М. Номис / Упоряд., приміт. та вступна
ст. М. М. Пазяка.— К.: Либідь, 1993.— 768 с («Літературні пам'ятки України») відсилачі на:
москаль 76—78, 166, 329, 391, 590, 596, 696, 697, 704—706, 708 Москва 69, 76, 543, 601.
162
 Про ставлення українців до московських людей відбилося не тільки у
фольклорі, але й у спогадах самих московитів й іноземців, які відвідували
Московську імперію. «Генерал Михайловський-Данилевський у своїх спогадах,
що торкаються настроїв 1823 року, писав: «Я не знаходив на Україні людини,
прихильно настроеної до Росії, у всіх панував дух опозиції. Така ненависть
походила від порушення прав України...» (Русская Старина, X том, стр.212) Те ж
саме стверджуе А. Левшін у своїх «Письмах из Малороссии» : «На жаль я мyшу
закінчити опис моральности українців неприємною рисою; я мушу сказати про
ненависть їхню до великоросіян.Ти легко можеш про це пересвідчитися, бо
часто почуєш, як вони кажуть: «Добрий чоловік, та москаль». Але цього ще
мало: вони переливають це почуття в самих немовлят і лякають їх москалями.
При цім імені перестрашена дитина перестає плакати.» (А Левшин «Письма из
Малороссии», 1816, стр.10). За свідоцтвом нiмeцькoгo подорожнього Коля «від-
рза українців до москалів, їхніх гнобителів, така велика, що її можна назвати
майже ненавистю. Ця ненависть від XVII століття починаючи, коли Україна
попала під московську руку, скорше прибрала, ніж стратила на силі, скріплюва-
ло її безнастанне обмежування належних Україні привилеїв... Щоб не образити
українця, не можна говорити з ним про підпорядкування його батьківщини
Московщині. «З’єднання», – поправляє він одразу розмовця. «Ми каже об'єд-
нались з Mосквою». Це об’єднання українці розуміли, як об'єднання piвноправ-
них сторін зі збереженням стародавніх прав і вольностей українських. Але Мос-
ква трактувала об'єднання по-своєму, як цілковите підпорядкування і
змосковщення України.Таке різне трактування «возз'єднання» і «дружби» двох
народів було і лишається основою московсько-українських суперечок і
конфліктів, які приводили до боротьби і кривавих воєн між Україною і
Москвою. Не стане місця, щоб навести відгуки іноземців про свої враження від
Московії. Цій темі присвячені інші книги. Але й того, що сказано – доволі, щоб
мати уяву про свободу висловлювань і можливости реалізації людини в
Московській державі. «Вже в одній з перших таємних українських організацій
Кирило-Методієвському Братстві було усвідомлено трагiчний стан України під
московським пануванням і неминучість боротьби проти Росії за національну
незалежність і свободу». 274
и мають українці недоліки й свої вади. Однозначно, мають. Одна з них –
не завжди вміють відстоювати своє і бути злютованими задля своєї землі, свого
народу й своєї мови. Друга – жертовність задля чужого. Ось це і є два внутріш-
ніх вороги нашого народу, з якими йому треба боротися і витравити їх із себе.
Руси-українці розбудовували чужу імперію, нехтуючи інтересами рідної землі.
Боліла ця рана славному гетьману Іванові Мазепі. Правди ніде діти, і він доклав
до цього руку, але не можна й замовчити, що «Від Богдана до Іван не було
гетьмана», бо саме так український народ оцінив гетьманування Мазепи,

274
Петро Голубенко. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. – К.: Дніпро. – стор.189)

163
склавши про нього приповідку. З приводу важкої долі України сивий гетьман
написав пісню-думу «Всі покою щиро прагнуть…»:

сі покою щиро прагнуть,

А не в єден гуж всі тягнуть;
Той направо, той наліво,
А все, браття, тото диво!
Не маш любви, не маш згоди
Од Жовтої взявши Води,
През незгоду всі пропали.
Самі себе звоювали.
«Єй, братища, пора знати,
Що не всім нам пановати,
Не всім дано всеє знати
І річами керовати.
На корабель поглядімо,
Много людей полічимо!
Однак стирник сам керує,
Весь корабель управує.
Пчулка бідна матку має
І оної послухає».
Жалься, Боже, України,
Що не вкупі має сини!
Єден живе із погани,
Кличе: «Сюда, Атамани!
Ідім Матки ратовати,
Не даймо ей погибати!»
Другий Ляхом за грош служить,
По Вкраїні і той тужить:
«Мати моя старенькая!
Чом ти велми слабенькая?
Розно тебе розшарпали,
Гди аж по Дніпр Туркам дали.
Все то фортель, щоб слабіла
І аж вкінець сил не міла!
Третій Москві юж голдує
І ей вірне услугує.
Той на Матку нарікає,
І недолю проклинає:
«Ліпше було не родити,

164
 Ніжли в таких бідах жити!»
Од всіх сторон ворогують,
Огнем-мечем руїнують,
Од всіх не маш зичливости,
Ані слушной учтивости:
Мужиками називають,
А подданством дорікають.
«Чом ти братов не учила,
Чом од себе їх пустила?
Ліпше було пробувати
Вкупі лихо одбувати!»
Я сам бідний не здолаю,
Хиба тілько заволаю:
«Ей, Панове Єнерали,
Чому ж єсьте так оспалі!
І ви, Панство Полковники,
Без жадної політики,
Озмітеся всі за руки,
Не допустіть горкой муки
Матці своїй больш терпіти!
Нуте врагов, нуте бити!
Самопали набивайте,
Острих щабель добувайте,
А за віру хоч умріте,
І вольностей бороніте!
Нехай вічна буде слава,
Же през шаблі маєм права!275
ерв усієї думи – небайдужість до болю матері-України, яку свої ж діти
розпинають, переймання її гіркою долею і заклик до єдности й боротьби,
незалежно від соціального стану, щоб не допустити більше мук своїй Матці.Тут
не побачиш якогось самолюбства чи самозакоханости. Чи можна щось схоже
побачити в московській думці вищих керманичів – царів чи імператорів, які б
настільки вболівали за долю московського народу, щоб вивести його до світла з
темряви. Щось мені невідомі такі твори і висловлювання московських можно-
владців. Проте є ось що: «У России нет друзей, нашей огромности боятся... У
России только два надежных союзника - её армия и её флот» „Конституция!
Чтоб русский царь присягал каким-то скотам.“ „Россия — для русских и по-
русски.“ Московський імператор Олександр III

275
http://litopys.org.ua Ізборник Олександр Оглоблін
165
 що вже казати про музу славного Тараса Шевченка, який як ніхто бачив
недоліки свого народу і таврував і судив його голосом біблійного пророка в
«Осії. Глава XІV Подражаніє»:

огибнеш, згинеш, Україно,

Не стане знаку на землі,
А ти пишалася колись
В добрі і розкоші! Вкраїно!
Мій любий краю неповинний!
За що тебе Господь кара,
Карає тяжко? За Богдана,
Та за скаженого Петра,
Та за панів отих поганих
До краю нищить... Покара,
Уб’є незримо і правдиво;
Бо довго Довготерпеливий
Дивився мовчки на твою,
Гріховную твою утробу
І рек во гніві: — Потреблю
Твою красу, твою оздобу,
Сама розіпнешся. Во злобі
Сини твої тебе уб’ють
Оперені, а злозачаті
Во чреві згинуть, пропадуть,
Мов недолежані курчата!..
І плача, матернього плача
Ісполню гради і поля,
Да зрить розтлєнная земля,
Що я Держитель і все бачу.
Воскресни, мамо! І вернися
В світлицю-хату; опочий,
Бо ти аж надто вже втомилась,
Гріхи синовні несучи.
Спочивши, скорбная, скажи,
Прорци своїм лукавим чадам,
Що пропадуть вони, лихі,
Що їх безчестіє, і зрада,
І криводушіє огнем,
Кровавим, пламенним мечем
Нарізані на людських душах,
166
 Що крикне кара невсипуща,
Що не спасе їх добрий цар,
Їх кроткий, п’яний господар,
Не дасть їм пить, не дасть їм їсти,
Не дасть коня вам охляп сісти
Та утікать; не втечете
І не сховаєтеся; всюди
Вас найде правда-мста; а люде
Підстережуть вас на тоте ж,
Уловлять і судить не будуть,
В кайдани туго окують,
В село на зрище приведуть,
І на хресті отім без ката
І без царя вас, біснуватих,
Розтнуть, розірвуть, розіпнуть,
І вашей кровію, собаки,
Собак напоять...
І додай,
Такеє слово їм додай
Без притчі. – Ви, – скажи, – зробили
Руками скверними створили
Свою надію; й речете,
Що цар наш Бог, і цар надія,
І нагодує і огріє
Вдову і сирот. – Ні, не те,
Скажи їм ось що: – Брешуть боги,
Ті ідоли в чужих чертогах,
Скажи, що правда оживе,
Натхне, накличе, нажене
Не ветхе[є], не древлє слово
Розтлєнноє, а слово нове
Меж людьми криком пронесе
І люд окрадений спасе
Од ласки царської...
уголосний цьому творові й інша Шевченкова поема «І мертвим, і живим,
і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє
посланіє»
смеркає, і світає,
День Божий минає,
І знову люд потомлений,
167
І все спочиває.
Тілько я, мов окаянний,
І день і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає —
Оглухли, не чують;
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І Господа зневажають,
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають,
А що вродить? побачите,
Які будуть жнива!
Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся,
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! волі!
Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слов велику силу,
Та й більш нічого. Кричите,
Що Бог создав вас не на те,

168
Щоб ви неправді поклонились!..
І хилитесь, як і хилились!
І знову шкуру дерете
З братів незрящих, гречкосіїв,
І сонця-правди дозрівать
В німецькі землі, не чужії,
Претеся знову!.. Якби взять
І всю мізерію з собою,
Дідами крадене добро,
Тойді оставсь би сиротою
З святими горами Дніпро!
Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,
Щоб там і здихали, де ви поросли!
Не плакали б діти, мати б не ридала,
Не чули б у Бога вашої хули.
І сонце не гріло б смердячого гною
На чистій, широкій, на вольній землі.
І люди б не знали, що ви за орли,
І не покивали б на вас головою.
Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших... і не буде
Кому помагати.
Одцурається брат брата
І дитини мати.
І дим хмарою заступить
Сонце перед вами,
І навіки прокленетесь
Своїми синами!
Умийтеся! образ Божий
Багном не скверніте.
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тілько, щоб панувать...

169
Бо невчене око
Загляне їм в саму душу
Глибоко! глибоко!
Дознаються небожата,
Чия на вас шкура,
Та й засядуть, і премудрих
Немудрі одурять!
Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрость би була своя.
А то залізете на небо:
«І ми не ми, і я не я,
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані Раю.
Немає й Бога, тілько я!
Та куций німець узловатий,
А більш нікого!..» — «Добре, брате,
Що ж ти такеє?»
«Нехай скаже
Німець. Ми не знаєм».
Отак-то ви навчаєтесь
У чужому краю!
Німець скаже: «Ви моголи».
«Моголи! моголи!»
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: «Ви слав’яне».
«Слав’яне! слав’яне!»
Славних прадідів великих
Правнуки погані!
І Коллара читаєте
З усієї сили,
І Шафарика, і Ганка,
І в слав’янофіли
Так і претесь... І всі мови
Слав’янського люду —
Всі знаєте. А своєї
Дастьбі... Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію

170
Нашу нам розкаже, —
Отойді ми заходимось!..
Добре заходились
По німецькому показу
І заговорили
Так, що й німець не второпа,
Учитель великий,
А не те, щоб прості люде.
А ґвалту! а крику!
«І гармонія, і сила,
Музика та й годі.
А історія!.. поема
Вольного народа!
Що ті римляне убогі!
Чортзна-що — не Брути!
У нас Брути! і Коклеси!
Славні, незабуті!
У нас воля виростала,
Дніпром умивалась,
У голови гори слала,
Степом укривалась!»
Кров’ю вона умивалась,
А спала на купах,
На козацьких вольних трупах,
Окрадених трупах!
Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть... та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
То й побачите, що ось що
Ваші славні Брути:
Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття — ваші пани
Ясновельможнії гетьмани.

171
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучше, як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили.
Може, чванитесь, що братство
Віру заступило.
Що Синопом, Трапезондом
Галушки варило.
Правда!.. правда, наїдались.
А вам тепер вадить.
І на Січі мудрий німець
Картопельку садить,
А ви її купуєте,
Їсте на здоров’я
Та славите Запорожжя.
А чиєю кров’ю
Ота земля напоєна,
Що картопля родить, —
Вам байдуже. Аби добра
Була для городу!
А чванитесь, що ми Польщу
Колись завалили!..
Правда ваша: Польща впала,
Та й вас роздавила!
Так от як кров свою лили
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
Замість пива праведную
Кров із ребер точать.
Просвітити, кажуть, хочуть
Материні очі
Современними огнями.
Повести за віком,

172
За німцями, недоріку,
Сліпую каліку.
Добре, ведіть, показуйте,
Нехай стара мати
Навчається, як дітей тих
Нових доглядати.
Показуйте!.. за науку,
Не турбуйтесь, буде
Материна добра плата.
Розпадеться луда
На очах ваших неситих,
Побачите славу,
Живу славу дідів своїх
І батьків лукавих.
Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
Я ридаю, як згадаю
Діла незабуті
Дідів наших. Тяжкі діла!
Якби їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину.
Отака-то наша слава,
Слава України.
Отак і ви прочитайте,
Щоб не сонним снились
Всі неправди, щоб розкрились
Високі могили
Перед вашими очима,
Щоб ви розпитали

173
 Мучеників, кого, коли,
За що розпинали!
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата —
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє...
Обніміться ж, брати мої.
Молю вас, благаю!
оліла розірваність Руси-України поміж іншими народами в різних
імперіях й Іванові Франку. Тож недарма він закликав у своєму вірші:

Не пора, не пора, не пора

Москалеві й ляхові служить!
Довершилась України кривда стара,
Нам пора для України жить.
Не пора, не пора, не пора
За невігласів лить свою кров
І любити царя, що наш люд обдира, —
Для України наша любов.
Не пора, не пора, не пора
В рідну хату вносити роздор!
Хай пропаде незгоди проклята мара!
Під Украйни єднаймось прапор!
Бо пора ця великая єсть:
У завзятій, важкій боротьбі
Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь,
Рідний краю, здобути тобі!

акий доволі докладний екскурс в історію літератур двох народів допома-

гає через живі приклади, а не на голослів’ї зрозуміти два світогляди, дві мента-
174
льності, що настільки протилежні між собою, як небо і земля. Це – два різних
народи, які мають жити зі своїми мовами, культурами, звичаями, історіями й
поглядами на своє життя і майбутній розвиток так, як накреслив Бог існувати
всім народам і мовам по Вавилонському мовозмішанні окремо. Так, ми сусіди,
але не один народ, як нині твердять керівники Московської держави. Але й
порівнюючи висловлювання найкращих московських достойників про долю
московського люду не спостережеш у них якоїсь дії до її зміни на ліпше. Не так в
українців: «З цього погляду дуже цікавим є порівняння Шевченка з російським
поетом Некрасовим у статті К. Чуковськoгo про Шевченка: «Некрасов написав
"Размышление у парадного подъезда". Шевченко был на это не способен.
"Размышления"! Что же размышлять у парадных подъездов! "тpeба миром,
гpомадою обух сталить та добре вигострить сокиру" сказал бы он "у парадного
подъезда" ... Наши гpaжданские поэты кажутся рядом с этим поэтом великого
гнeвa какими-то вегетерианцами, бледнолицыми и малокровными. Некрасов
именно и привлекателен и своей унылостью и резиньяцией. Это глубоко
национальная черта...»276)
одавши другий чинник, який характеризує відмінність між двома
народами, перейдемо до третього, що також відіграв свою ролю в тому, що
московське державне тіло й розум не змогли його прийняти. Він настільки був
потужним, що і досі має великий вплив. Він є хребтом будь якої нації чи народу,
який визначає його існування в усіх інших аспектах. Я не відкрию Америки,
коли скажу загальновідому істину, що можна не мати держави, але маючи своє
рідне слово, вистояти й перемогти, можна не мати своєї землі, території, але
маючи своє рідне слово можна зберегти себе. Але не маючи мови, не можна
зберегти себе як народ, націю, ні здобути ні території, ні держави. Несприйнят-
тя русько-української мови московським організмом спричинило тривалий ан-
тагонізм, який триває й досі. Причини цього криються в різних поглядах на
мову з кожного цих народів і тих двох попередніх чинників, розглянених вище.
Як дивилися руси-українці на свою мову тоді й нині, й як розглядають це
питання московити. Про це й поведемо мову в цій частині розповіді.
оли розглядають питання мовних відмінностей українців від московитів,
то дивляться на це з погляду або суто філологічного, або історичного, або
філософського, ігноруючи біблійно-богословький бік справи або не помічаючи
його. Не уникаючи і не забуваючи ці сторони, ми подивимося на цю відмінність
з біблійно-богословського кута зору.
« світі бувають речі, що на перший погляд видаються цілком подібними
до себе. Коли ж приглянутися до них ближче та докладно проаналізувати їх
зміст, то переконаємося, що вони не тільки не подібні до себе, але цілком проти-
лежні собі. До таких належать – організаційна й духовна єдність. Творцями
організаційної єдности були організатори будови вавилонської башти, а
творцем духовної єдности є Сам Господь Ісус Христос. Розглянемо ці два

276
Петро Голубенко. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. – К.: Дніпро. – стор.218
175
твердження. Коли ще на всій землі був один народ і одна мова, люди задумали
будувати місто і башту висотою до небес. Яка ж була їх мета? Вона ясно виявле-
на в нашому тексті, а власне: "щоб зробити собі пам'ять (чи "ім'я", як кажуть
інші переклади) і щоб не розпорошитись по всій землі" (1Мойс. 11: 4). Отже,
вони бажали "зробити собі пам'ять" перед майбутніми поколіннями (що вказує
на їхню всенародню гордість) і створити сильний центр, столицю, що об'єдну-
вала б усіх навколо себе та не позволила б "розпорошитись по всій землі". І ось,
вони з великою енергією взялися за діло. Мовна й організаційна єдність їм до-
помагала, так що навіть Сам Господь сказав, що вони не залишать своєї ідеї (1
Мойс. 11: 6). Здавалося б, що така концентрація сил і здібностейне є злом, бо ж
сьогодні ми самі кажемо, що "в єдності сила". І це правда, але сила є величезним
злом; наприклад, військова сила. Так воно було і в даному випадкові: тут людсь-
кі сили об'єдналися на зло й повстали проти Божих плянів. Тоді, коли люди по-
винні були б в поросі й попелі каятися та благати Бога про милосердя Боже і
прощення гріхів, вони надумалися будувати собі величного пам'ятника тоді,
коли Господь, власне, наказав заселювати всю землю (1Мойс. 1: 27-28; 9: 1 ),
люди, наперекір Богові, постановили так влаштуватися, щоб "не розпороши-
тись по всій землі". Богові така єдність не була до вподоби. Об'єднування всіх
людей під одним правлінням, в одній державі загрожувало також скорим бун-
том тих людей проти Бога, скоршим опанованням їх духом антихриста. Це було
таке зло, яке можна було відхилити тільки розділенням і Бог це розділення зро-
бив, змішавши їх мову і розсіявши їх по всій землі (.1 Мойс. 11: 7-8). Усі ми
мусимо погодитися з тим, що ідею цієї людської єдности започаткував диявол,
щоб злокалізувати справу Божу. Але так не сталося, як люди бажали. Змішання
мов викликало дезорганізацію в праці, непорозуміння. Це була велика трагедія.
Напевно організатори тієї єдности всіма силами намагалися докінчити розпоча-
ту справу, але Бог їхні мови помішав і вони один одного не розуміли. Накінець,
не тільки їхня співпраця стала неможливою, aлe й їхнє співжиття стало немож-
ливе. І вони змушені були "розсіятися по всій землі". Взаємна ворожнеча пороз-
ганяла їх в усі закутки землі. Власне, тоді постало найбільше розділення, яке
колибудь було на світі, а його доконав Бог.
Так постали різні мови, а з ними різні народи, що називаються також наці-
ями. Між націями далі поставали непорозуміння, війни, взаємне витискання,
аж поки деякі слабші народи зайшли аж на північні тундри. Бог осягнув Свою
мету, – впокорив гордість людей і заселив землю.
Отже, хоча постання націй і різних мов виникло з грішних тенденцій того
першого післяпотопного народу, то однак ті тенденції зродились на грунті люд-
ської єдности. І щоб ті грішні тенденції перекреслити, Бог допустив розділен-
ня.Отже, не диявол поділив людей на нації та порізнив їхні мови, а Бог. Диявол
в даному випадку хотів, щоб люди були в єдності. Тому, нерозумний є той, хто
хотів би з'єднати те, що Бог поділив. Кожний народ прекрасний сам у собі і має
багато характеристичних особливостей, які відрізняють його від інших націй.
Коли ж змішати ті народи, – вийде дуже негарна мішанина, як ми це бачили на
176
прикладах в таборах Д. П. в Німеччині. Диявол досі не заспокоївся. йому далі
хочеться докінчити якусь вавилонську башту. Для цієї мети він уживає сильні-
ші нації, видатних вождів, що підневолюють інші народи, творять могутні дер-
жави-імперії. Багатьом удавалося добудовувати ту башту досить високо. Поми-
наючи стародавній Вавилон, Мидо-Персію, Грецію Олександра Македонського,
Рим, а візьмімо новіші імперіялізми. Хто не знає таких імен як Наполеон, Біс -
марк, Мусоліні, Гітлер, Сталін? Усе це мрійники, що силкувалися, під натхнен-
ням диявола, знову таки побудувати вавилонську башту. Або що визначає таке
гасло, як («пролетарі всіх країн, єднайтеся!» як не те, щоб таки докінчити ту
башту. Сьогодні гріх вавилонської башти багато більший, ніж він був тоді, коли
її починали будувати. Тоді був один народ і одна мова, а тому їхня справа була
направлена тільки проти Бога. Сьогодні ж вона направлена також проти ближ-
нього, проти менших націй. Бо сьогодні, щоб з'єднати те, що Бог розділив, щоб
знову створити один народ (слов'янський! - прим. Ф. С.) і одну мову, то треба не
тільки поневолити інших, але й відібрати від них їхні природні особливості,
наділені їм Богом, а накинути їм свої; отже, треба їх асимілювати. А таке ограб-
лювання народів з їхніх природніх прикмет є гріхом. Бог є добрим Отцем усіх
народів і Він тільки один знає, який народ має існувати, а який - ні. Тому Він
Сам регулює існуванням і розвитком окремих народів і Він Сам визначає грани-
ці і добу їхнього замешкання (Дії Ап. 17: 26). Бог і тепер, якщо Він бажає розва-
лити якусь людську башту, робить так само, як і тоді, цебто помішає мови тим
народам, з яких та башта будується. У тих народів пробуджується національна
свідомість, прагнення свого, свої інтереси; вони перестають розуміти одні одних
і башта валиться. Бог і сьогодні підтримує порядок, який Він Сам запровадив на
початку. Доказом того є факт, що Бог іще раз дав різні мови святим апостолам і
першій церкві, щоб вони могли проповідувати волю всім народам в їхній рідній
мові (Дії 2: 1-13, 1 Кор. 14: 18-19).
На превеликий жаль, різні політичні й релігійні імперіялісти цього не хо-
чуть зрозуміти. Бо коли б вони зрозуміли Божу волю, то не видумували б таких
абсурдів, як "один многонациональный русский народ". Тож як "много" націй,
тоді не один народ. Такої ненатуральної єдности не може бути і та башта напев-
но розвалиться. Коли б це відбувалося тільки в політиці, нас би менше турбува-
ло, але біда в тому, що та вавилонська башта ввійшла і до церкви. В наслідок
підпорядковання церкви державі, церква, як свідчать історичні факти, часто
ставала на службу державі й підтримувала її імперіялістичні тенденціі, а згодом,
перейнявши їх, сама почала впроваджувати ті самі тенденціі в церковне життя і
діяти в тому ж напрямку. І ця новітня вавилонська башта досягла вже дуже ве-
ликих розмірів. Але Бог і тут змішав мови і люди перестали себе розуміти.
Повіяла хвиля реформацїі, постала велика боротьба, проллялося багато крови,
але ріст башти був спинився. Богові не є милий жодний імперіялізм: ні політич-
ний, ні релігійний. Бо коли одна нація намагається підпорядкувати собі другу
навіть на релігійному грунті, то це вже ідея вавилонської башти. Кожна спроба
об'єднувати нацїі чи церкви, зливати їх в одно, творити видиму людську потугу,
177
це діло вавилонців. Дати ж націям чи церквам волю свобідно розвиватися в їх-
ньому національному дусі, це діло Боже. Бо всяке бажання творити та організо-
вувати щось великого із шкодою для кого б то не було, випливає з самолюбства
та з гордости, але бажання кожному дати можливість виявити себе, випливає з
любови та з братерської зичливости.
І ми, українці, тішимося, що й наш народ починає себе визначати й поволі
скидає з себе ярмо, накинене йому незичливими сусідами. Правда, це дуже обу-
рює прихильників вавилонської башти, але нехай вони знають, що невільники
мають слушність, якщо рвуть свої кайдани, а вина завжди на поневолювачах. І
горе буде тому союзові в кожному віроісповіданні, який надумався б підпоряд-
кувати собі другий союз, бо це була б будова вавилонської башти в церкві. На
такий союз упало б Боже і людське прокляття.
Ми певні, що натхненник цієї ідеї – диявол постарається впровадити і в
євангельські церкви тих вавилонських будівничих, але правдиві віруючі їх
напевно пізнають і їхні фальшиві гасла - "за єдність" -- зрозуміють. Бо єдність
між віруючими повинна бути тільки духовна, а ніяк – змішання національнос-
тей, чи злиття організацій і то на користь одної, а на шкоду другої. Зрештою,
організації, хоч не конче, можуть бути злиті, якщо вони об'єднують у собі одно-
національний народ і одне віровизнання. Національна й організаційна окре-
мішність ані трохи не шкодить духовній єдності, бо духовна єдність не має в
собі вавилонського духа, щоб творити один народ і одну мову. Духовна єдність
зичлива для всіх, любить усіх, нікого не поневолює, шанує мови й особливості
всіх народів й помагає їм розвиватися так, як їм найлюбіше. Вавилонська
єдність, вибравши одну систему й одну мову, намагається зліквідувати,проковт-
нувши всі інші мови та системи, щоб був ''один народ й одна мова". Нехай
недопустить Бог до цього серед дітей Божих! Гріх нищити та зневажати те, що
існує з Божої волі. Духовна єдність, як уже було згадано, є твором Самого
Господа Ісуса Христа. Він за неї молився(Ів. 17: 21-23); за неї вмер (Ів. 11: 51-52);
Він її довершив (Іс. 56: 8, Еф. 2: 13-32). В тисячолітньому царстві Він доведе до
остаточного духовного з'єднання всіх дітей Божих (.Ів. 10: 16). І та, Христом
створена єдність, це не обезличування і ліквідація націй, не роблення людей
зрадниками свого, перевертнями. Ні, духовна єдність, це дійсно єдність духа
(Еф. 4: 3, Фил. 1: 27); єдність думок і почувань (Рим. 15: 5, Фил. 2: 2-5; 1 Петра З:
8) і єдність віри (Еф. 4: 5). Але дехто може зіслатися на єдність у першій
християнській церкві, мовляв, що там були всі одно і все було в них спільне. Це
правда, але та церква була однонаціональна, цебто складалася з євреїв, що
прийшли до Єрусалиму на поклоніння. І то тому, що певна частина віруючих
були огречені, цебто піддались впливові грецької культури, то правовірні євреї
вже дивилися на них з презирством і на цьому національному грунті постало
непорозуміння (Дії 6: 1). І тільки тактовний підхід і мудре зарядження апостолів
відхилило справжнє розділення. Вони на ту службу, де були занедбані огречені
вдовиці, вибрали сім дияконів з самих огречених, що видно з їх імен (Дії 6:1-6);
таким чином кривда огречених була вирівняна. Бо в тій церкві ще діяв дух
178
Христової єдности. Але в прихильників вавилонської єдности ніколи не буває
такого вирозуміння. Їхні переконання та дії такі: "недопустити, вилучити,
викорінити, віддати анатемі, вжити санкцій!" і т. д.
Декого з віруючих турбує вірш з листу до Галат. З: 28, де сказано, що в Хри-
сті Ісусі нема ні грека, ні юдея; ні невільника, ані вільного, нема ані чоловіків,
ані жінок, а все одно! Але ж кожна розсудлива людина ясно бачить, що тут мова
про духовне взаємовідношення людей з Христом, а не про знищення відміннос-
тей поміж людьми. Колись євреї вважали, що вони без порівняння кращі перед
Богом навіть від культурних греків. А вільні невільників навіть не вважали за
людей, а чоловіки вважали себе незмірно вищими від жінок. Тому апостол
Павло пояснив, що Бог такої різниці не робить, а дивиться на всіх однаково. Чи
спасенна душа знаходиться в жіночому тілі, чи в чоловічому, у вільному, чи в
невільникові, для Бога вона однаково цінна, бо куплена одною ціною (1Кор. 6:
20). Але це абсолютно не визначає ліквідації національної чи статтевої особис-
тости. Віруючий єврей і далі залишається євреєм, грек – греком, чоловік – чоло-
віком, а жінка – жінкою. Тільки сучасні прихильники вавилонської башти, ніби
на зло і глум, намагаються чомусь українців відірвати від своєї нації. Того вони
не роблять ні з поляками, ні з чехами, ні з іншими народами. І це особливо для
нас незрозуміле. Але апостол Павло не так навчає. Він навіть наказує, щоб віру-
ючі "Трималися й не відрікалися того, ким вони є, цебто щоб кожен ходив у
тому, як його Господь покликав. Єврей – обрізаний? Не цурайся того. Грек –
необрізаний? Не потребує наслідувати євреїв. Невільник не повинен впадати на
дусі, але якщо може, нехай стане вільним (1Кор. 7: 17-24). Бог не відкидає жод-
ного народу і жодного стану. Правдивий прихильник духової єдности, пильно
старається збагнути духовний рівень і настрій людей, між якими він хоче сіяти
Слово Боже і сам пристосовується до того самого рівня (1 Кор.9: 19-22). Він хоче
бути слугою слухачам, а не паном над ними. Але прихильники вавилонської єд-
ности йдуть звичайно, на пролом, не рахуючись з людськими вимогами, намага-
ючись накинути їм свою волю.
Прихильники духовної єдности ходять у такому світлі, що мають спільність
зо всіма дітьми без огляду на те, з якого вони народу чи союзу (1 Ів. 1: 3, 7).
Прихильники вавилонської єдности готові, як той Діотреф, не приймати навіть
найкращих братів, якщо вони організаційно не з ними (,3 Ів. 1: 9). Але вони
охоче вас приймуть такого самого, яким ви й були, якщо ви підкоритесь їм. Це
для того, щоб можна було похвалитися вашим тілом (Гал. 6: 13), цебто показати,
що, мовляв, "наше діло росте", башта будується. Навіть перський цар Арта-
ксеркс, коли видавав якесь розпорядження, то воно мусіло бути оповіщене кож-
ному народові його рідною мовою (Естер 1: 22). Але прихильники вавилонської
єдности, хоча вони і релігійні діячі, не мають навіть зрозуміння справи, як по-
ганський цар. Вони всім готові накидати свою мову, щоб була одна мова.
Колись прийде на світі такий час, що за допустом Божим, вавилонська
башта буде майже докінчена для того, розуміється, щоб бути знищеною назав-
жди. Докінчить її антихрист, коли об’єднає навколо себе ввесь світ (.Об. 13: 3-4,
179
7-8). Правда, він не встигне створити одного народу і одної мови, але ідеєю цією
захопить усіх. Одні тільни діти Божі не приймуть ідеї антихриста, а ввесь
невідроджений світ поклониться йому й признає над собою його владу.
Але Господь навіть у вічності не зліквідує окремих народів. Бо зліквідувати
окремі народи визначає те саме, що й зліквідувати індивідуальність. Кожна лю-
дина має своє обличчя, свою окрему особливість; помножена індивідуальність
творить народ також із своїм обличчям і своєю окремою особливістю. Ця вели-
чезна різноманітність є окрасою Божого творива й доказом його незбагнутої
премудрости. Тому ясно, що у вічності Господь не зведе тієї різноманітности на
один шаблон.Тому й написано, що в вічності, на новій землі, будуть "народи" зо
своїми царями, не один народ, а різні народи (Об. 21: 24-26). Ясно, що це будуть
спасені народи і там не буде вже поміж ними ворожнечі та воєн, але їхня окре-
мішність буде збережена. Тому велике зло роблять ті, які хотіли б асимілювати
одні одних, і таким чином, з Господнього букета народів, вирвати одну чи й
кілька квіток. Також велике зло роблять і ті, що признають себе не тим, чим
вони є. Трудно збагнути, до якого народу приєднає їх Господь на новій землі?
Для прикладу візьмімо наш народ. Відомо, що російській імперіялістичній полі-
тиці вдалося багато-багато наших людей зробити перевертнями.Але це навіть
людей не ошукає. Кожен, хто знає росіян і українців негайно перевертня пізнає.
Тим більше Господь знає кожного з нас. Отже, перевертні не можуть бути при-
єднані до українців, бож вони все своє життя вирікалися свого рідного й нена-
виділи його. То до якої ж нації вони мають бути прилучені на новій землі? Тому
не можна недбало ставитись до свого національного походження. Бог не без
плану так учинив, що ми, наприклад, народилися українцями. Коли б ми мали
бути росіянами, то були б такими народилися. Чому ж ми переіначуємо наше
походження й поправляємо Бога, ніби Він помилково створив нас українцями.
Нехай же кожен тримається рідного, шанує чуже, любить усіх і не будує
вавилонської башти, а підтримує духовну єдність в національній і
організаційній різноманітності зо всіма дітьми Божими зо всіх народів».277
аючи тепер біблійний погляд, нам буде легше зрозуміти, чому Москва й
досі не бажає відмовитися від своїх намагань залишитися імперією в усіх сферах
свого життя і продовжує будувати вавилонську вежу. Вона просто цього не ба-
жає. Їй легше паразитувати на чужому, ніж будувати своє. Московські ідеологи
ІІІ Риму , як світські, так і церковні не хочуть визнати, що служать дияволу,
сатані, і під різним приводом намагаються, як і їхній батько неправди накинути
цей ідеологічний мотлох іншим націям і державам. Прагнення до імперії, тоб-
то, до вавилонської башти – це комплекс меншовартости, відсутність свого
внутрішнього стрижня до творчости й оригінальности. Все, чим володіє нині
Московія – набуток інших народів, в тому числі і тих, що входять у федерацію,

277
Ф. С-чук, "Християнство і націоналізм". Видання Укpaїнськoгo Єванrельського
Об'єднання в Північній Америці ,Торонто - 1966 – Детройт, стор.123-133 з посиланням на
статтю Івана Барчука, "Вавилонська башта і єдність", часопис "Дорога Правди", вересень 1948
року.
180
яких вона свого часу підбила під себе й змосковщила. І чого не торкнись –
чимало вкраденого, або привласненого – від назви держави й письменства до
війська й космосу. Навіть військові перемоги в ім’я Москви чинили далеко не
завжди мос- ковити. Чи є своє? Так, але у порівнняні з іншими – не вельми щоб
дуже багато. В цьому московський розум не хоче признатися навіть самому собі,
бо доведеться повертати все награбоване іншим, а самому залишитися майже
голим, а значить невизнаним. І поки це буде тривати, доти буде існувати ця
імперія. І тільки Боже втручання зруйнує цей Вавилон-Карфаген. А Карфаген
має бути зруйнований. Це все допомагає зрозуміти, чому Москва не визнала
русько-українську мову, й нині її всіляко не визнає.
осковські імпер-шовіністи всіляко в усі часи намагались і намагаються
принизити нашу мову: від дикунських висловлювань, що такої мови ніколи не
іс- нувало як і самого народу до ліберальних визнань її лише як наріччя
московської або зіпсутої польськими впливами тієї ж московської мови. Цікаво,
якщо такої мови не існувало, як і народу, то з ким же ж тоді вело перемовини
велике москов- ське посольство на зламі 1653-1654 років, в наслідку якого була
укладена Переяс- лавська угода, яку на всі заставки хвалять тіж самі
імпершовіністи? Напевно, з фантомом, привидом. А коли не існувало мови, а
значить і народу, то для чого ж тоді було посилати двох товмачів у складі цього
великого посольства? Щоб пере- кладати невідомо яку мову? Логіка «залізна».
Інший бік справи. Московські ідео- логи лукавої дружби й рівности між
українцями, білорусами та москвинами – стверджують, що це є триєдиний
народ, але варто українцеві чи білорусу почати говорити своїми мовами з
москвином, як останній категорично галасує, що він не розуміє цих мов і волає:
«ґаварітє на чєловєческам язикє. Але українець і білорус прекрасно розуміють
одне одного, і проблем у них немає, а з москвином зажди є. Ось вам і триєдність!
е заперечення виросло не сьогодні, й не вчора, й навіть не третього дня.
На жаль, його корені сягають понад три століття вглибину. Й усе це бере свої
почат- ки саме в лоні церкви. «Цензура на українське слово розпочалася рано.
Українські книжки сунули на Москву ще з ХѴІ-го віку, і там викликали
захоплення серед чи- тачів. Але московська духовна влада здавна неприхильно
поставилася супроти них, бо українська церковна ідеологія була протилежна
московській. І московська церковна влада стала забороняти українські
книжки.» 278 Історія зберегла навіть і дати. 279
1626 року, коли у Москві було про цензуровано «Катехизис» Лаврентія
Зизанія. Хто був цей чоловік? «Лаврентій (Кукіль-Тустановський) Зизаній
русько-український письменник, філолог, церковно-освітній діяч, перекладач

278
Іван Огієнко (Митрополит Іларіон) Історія української мови/ Упоряд., авт.. істо.-біогр.
Нарису та приміт. М.С. Тимошик. – К.: Наша культура і наука, 2001 – стор.175.
279
Всі дати звірені та подані за посиланнями на: Ніна Вірченко. Документи про заборону
української мови (XVII – XX ст.) https://ludvas1.io.ua, а також на: Сушко Р.Левицький
М.Хроніка нищення української мови. — Б.МММ «Таля», 2012.
181
родом з Жовківського району на Львівщині. Викладач у братських школах у
Львові, Бере- сті, Вільні (нині Вільнюс); домашній учитель сина князя
Костянтина Острозького – Олександра. Від 1612 року протоієрей. Входячи до
складу місії митрополита Йова Борецького до Москви, Лаврентій Зизаній у 1626
році возив рукопис трак- тату на прочитання Московською патріярхією.
Незважаючи на те, що в трактаті була критика засад католицизму й
протестантизму, московські читці – богоявлен- ський ігумен Ілля та справщик
(цензор) Григорій Онисимов побачили в «Катехи- зисі» українського духівника
та мислителя багато «єресті», «виправивши йому все на московське, і довго
сперечалися, що “Христа пригвоздили ко кресту”, а не “до хреста”, як було в
Зизанія. Це були перші скорпіони на українське слово.»280 Того ж року вийшов
наказ московської церкви митрополитові України позбирати з усіх церков
України книги старого українського друку, а замість них завезти московсь- кі
видання. Тим також пояснюється, що Біблія, переклад якої звіряв Лаврентій
Зи- заній, так і не вийшла у світ.»281
« нижки українські все сунули та сунули на Москву і вже з початку ХѴІІ-
го віку вище духовенство повело проти них боротьбу. Твори українські на
Москві часто дивували грамотіїв, дивували і своєю мовою, якої там не всі
розуміли, дивували і змістом, бо вони давали багато новини. Про українські
книжки акад. Пииин каже: „Западно-русскіе писатели предпринимали труды, о
которыхъ не ду- мали въ Москвѣ и къ которымъ московскіе книжники были
просто неспособны... Таковы были труды по грамматикѣ, словари, катехизисъ,
сочиненія историческія, церковныя поученія, наконецъ обширная литература
нолемическая, стоявшая на уровнѣ той литературы, которая направлена была
противъ православія со стороны іезуитовъ.» Вище духовенство почало
забороняти українські книжки. 1 грудня 1627 року осудили книжку Кирила
Ставровецького „Учительне Євангеліє“, бо в цій книжці ніби „сыскались многія
ереси и супротивства“. Разом з „Учительнымъ Евангеліемъ" осудили й инші
твори Ставровецького. І з наказу царя Михайла Фе- доровича та патріярха
Филарета звелено було „тѣ книги собрати и на пожарѣхъ сжечь, чтобъ та ересь и
смута въ мірѣ не была“... І до того що й крепко наказали, —„чтобъ впередъ
никто никакихъ книгъ литовскія печати (цебто українських) и письменныхъ
литовскихъ не покупали". 282
«Проте не дивлячись на цю заборону, книжки українські ширились по
Моск- ві все більше та більше, і р. 1672 знову забороняють їх: „во всѣхъ мѣстахъ
вся- кихъ чинов людямъ учинить заказъ крѣпкой с большимъ подкрѣпленіемъ,
чтобъ тѣ люди польскіе и латинскіе печати книг никто у себя въ домахъ въ тай и
явно не держали, а приносилп бы и отдавалн бы воеводѣ“

280
Там таки, стор.176.
281
Сушко Р. Левицький М. Хроніка нищення української мови. — Б. МММ «Таля», 2012,
стор. 9
282
Іван Огієнко Українська культура, Київ, 1918 р., стор.138-139
182
 А коли за патріярха на Москві став Йоаким (1673 -1690), людина жорстока і
майже без всякої освіти, але з крепкою волею, він зненавидів українців і навів
на їх цілий погром. Москаль з походження, солдат по службі, Йоаким трохи жив
на Вкраїні, і постригся там в ченці (в Межигорськім монастирі) і, аж поки не
взяв йо- го до себе Никон в свій Іверський монастир. Сучасник так росказує про
Йоакима: «він у Никона „грамотѣ началъ учитися, а до того не зналъ онъ
писанія, развѣ аз- буки, ни церкви, ни чина церковнаго, понеже человѣкь
служивый, и жилъ въ глу- хой деревнѣ, и заяцы ловилъ, а у церкви въ рѣдкіи
великъ день бывалъ“.
Проте Йоакимові випала щаслива доля і він йшов собі все вгору та вгору.
Правда, були в його й деякі неприємности, але він легко збувався клопоту; так, в
Новоспаськім монастирі він годував братію гнилою рибою та мало їм хліба
давав, і за це його перевели року 1664 в Чудів монастир. Тут як раз пустили
поголоску, що Йоаким не право вірує. Взяли сердегу на допит, і майбутній
партіярха щиро признався: «азъ, государ, не знаю ни старыя въры, ни новыя, но
что велят началь- ницы, то и готовъ творити и слушати ихъ во всемъ". І за цю
легку вдачу полюби- ли Йоакима московські правителі, полюбили за те, що він
„валяся подъ ногами ихъ“. І от цей Йоаким, ставши за патріярху, і виступив
люто проти українців. Він бачив, як вся Росія зачитувалась українськими
книжками і почав лякатись, аби од книжок тих не пішло якоїсь єреси…
Патріярх московський Йоаким, коли нарешті оформив справу передачі
йому Української Церкви (бо й самі українці не раз просили забрати її), року
1690-го на Церковному Соборі в Москві кинув прокляття майже на всі
видатніші українські богословські твори, наклав на них “проклятство і анафему
не точію сугубо і тре- губо, но і многогубо”. На соборі осудили багато
вкраїнських книжок, ніби бороня- чи народ православний „отъ прелести
латинскія, еже кіевскія новыя книги утвер- ждаютъ". І от ці «новыя книги» і
були засуджені – собор осудив книжки Семіона Полоцького, Петра Могили,
Кирила Ставровецького, Йоаникія Галятовського, Ла- заря Барановича, Антона
Радивиловського й инших.
3 наказу цього ж Патріярха Йоакима спалено навіть 1-ий том “Четьїх Ми-
ней” Димитрія Ростовського (пізніше прирахованого до Лику Святих). Передру-
ковуючи українські видання, в Московії виправлювали не тільки їхній зміст, але
насамперед їхню мову; наприклад, так виправляли “по великороссійской
грамма- тикѣ” – «Мінеї» Димитрія Ростовського, проповіді Феофана
Прокоповича й ін.
Йоаким проклинав ті книжки, що їх він сам читав людям в церкві, що сам
цар розсилав їх по церквах -)... Прокляли навіть книжки Славинецького, що
були надруковані в Москві, що їх читали всі, навіть такі його книжки, як от
„Обѣдъ Душевный" 1681 р. та „Вечеря Душевная" 1683 p., про які сучасник
писав: „иже аще кто отъ благочестивыхъ читателей сій двѣ книги со
вниманіемъ чести потщится, во истину можетъ умилитися... азъ же обрѣтохъ в
сихъ книгах многу себе пользу».
183
 Проте а ні анафема, а ні катування не спинило українських книжок і число
їх на Москві все більшало та більшало. Українські книжки читались ще більше.
„Сжигая на своихь площадяхъ книги „літовскія печати" – каже дослідник– Мос-
ква въ то же время пользуется тѣми же книгами»
І справді, скажемо, „Кириллова Книга" р. 1644 та „Книга о въръ», – це голо-
вні підвалини московських старовірів, а проте книжки ці... простісінькі вибірки
із українських творів. І не дивлючись на заборону собора, українські книжки
шири- лись собі спокійненько, всі їх охоче читали та щиро поважали... І дивнее
диво: року 1690 на „Требник“ Могилин наклали анафему, а через два роки, року
1692 архиєпископАфанасій, близький Йоакимові, правив службу з цього ж
самого „Требника".
Так палили наші книжки на Москві. Нагадаю, що під час унії частенько
пали- ли наші книжки і в себе вдома, а коли не палили, то возами скидали їх в
Дніпро... Так загинула сила українських книжок, про які тепер ми тільки й
знаємо, що самі їхні назви...»283
Московський патріярх Йоаким зажив поганої слави в українців ще й тим,
що у 70-ті роки XVII сторіччя – у статуті для проектованої Московської академії,
ви- робленому за царя Федора Олександровича, він заборонив приймати
вчителями українців «того ради, что прежде таковіи являются якобы
совершенно благочести- вые, а потомъ по малу развратныя словеса въръ всъвати
и оныя непорочности цълость терзати начинають» .284 Всупереч Божому Слову
цей горе-патріярх про- голосив: «Когда будет много языков, то великая смута
пойдет по земле». Він ля- кав смутою, незважаючи, що таке мислення прямо
суперечить тому, що пропові- дується в Святому Письмі. Там у Новому Завіті
багато разів сказано, що з пропо- віддю до народів треба звертатися мовою тих
народів. У XІX столітті, коли справа дійде до перекладу Біблії на українську мову,
цей постулат відіграє свою негатив- ну роль. Також Йоаким-Савелов мобілізував
владу боротися з усім інослав’ям».285
Проте, це була не остання сторінка у мартирологу нищення української
мови московською церквою в XVІІ столітті. Так московський патріярх Адріян
1693 ро- ку написав листа до Києво-Печерської лаври про заборону друку книг
українсь- кою мовою.
« 1654-го року, по приєднанні України до Москви, розвій української літе-
ратурної мови помалу ставав на зовсім іншу путь. Спочатку ніби нічого не
зміни- лося, й творення української культури йшло так само, як ішло воно за
польської доби, і то головно в двох тодішніх культурних центрах: Києві й
Чернігові. Москва ніби до культурних справ не вмішується, але поволі простує
до найголовнішого: вирвати творця нашої культури, Українську Церку, з-під

283
Там таки.
284
Сушко Р. Левицький М. Хроніка нищення української мови. — Б. МММ «Таля», 2012,
стор.11
285
Там таки, стор.6
184
влади Костянтинополь- ського Патріярха й забрати під владу Патріярха свого.
Свої гетьмани та старшина (Брюховецький,Самойлович, Іван Мазепа) діяльно
допомагали в цьому Москві, й року 1686-го Українська Церква таки опинилася
під Москвою. Разом із тим перед українськими вченими став розкриватися
новий ринок збуту їхніх праць, – моско- вський. І дійсно, українська книжка
сильно потягла на північ, але незабаром вия- вилось, що там її таки не розуміли.
Свій ринок збуту був рішуче затісний, а споку- са на широкого читача була
завелика.»286 Це «спричинило велику еміграційну хви- лю українських учених і
письменників на північ, де відчувався великий брак куль- турних сил, отже були
кращі можливості для великих заробітків. Це завдало важ- кого удару Україні,
яка втрачала своїх кращих наукових працівників і письменни- ків, що ставали
на службу Московщині і сприяли розвиткові її культури. Серед тих, що
першими переселились на північ, був Єпіфаній Славинецький, один з най-
більших учених XVII століття, знавець клясичних мов, який у Московщині для
неї, а не для своєї батьківщини зайнявся перекладами церковних книг,
виправлен- ням помилок, склав філологічний словник для вияснення
малозрозумілих місць у Святому Письмі.»287
осковщення «України почалася поволі, але почалася дуже давно. Ще
навіть сам „тишайшій“ цар Олексій Михайлович в свойому маніфесті про згоду
з Богда- ном Хмельницьким вже наказував українцям: „разділеніе сь поляками
сотворите какь върою, так і чином; хохли, которые у вась на головах,
постригите...»288 «Заборона простим, але ще вільним людям носити яскравий
одяг та шкіряні сап’янові чоботи, бо це могло негативно впливати на
закріпачених московських «холопьев».289
І почалась русифікація з отсих хохлів, а скінчилась душею...
І вже хутко по згоді – України з Москвою – Україна плаче в одному твори:
„О Боже мій, милостивий!
Воззри на плач мій ревнивий!
Де бідниця єсть такая,
Як я, Росія Малая?
Всі маткою називають,
А не всі за матку мають:
Другий хоче загубити
В ложці води утопити"...290

286
Іван Огієнко (Митрополит Іларіон) Історія української мови/ Упоряд., авт.. істо.-біогр.
Нарису та приміт. М.С. Тимошик. – К.: Наша культура і наука, 2001 – стор.170.
287
Російщення України. Науково-популярний збірник під редакцією Леоніда Полтави. Вид-
ня Українського конгресового комітету Америки, Нью-Йорк, 1984, стор.260-61
288
Іван Огієнко Українська культура, Київ, 1918 р., стор.142
289
Сушко Р. Левицький М. Хроніка нищення української мови. — Б. МММ «Таля», 2012,
стор.11
290
Іван Огієнко Українська культура, Київ, 1918 р., стор.143
185
 ерша половина XVІІІ століття не принесла жодного полегшення для
україн- ської культури і мови. Московщина продовжувала втручатись у домове
життя Ук- раїни. Її першим винаходом стало обмеження прав українських
вищих навчаль- них закладів і зменшення освітньої верстви серед українців.
Далі антиукраїнська політика московського царя Петра І набирала дедалі
більших обер тів: він почав висмоктувати її інтелектальні сили. Так він 1709
року примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії з 2000
до 161, а кращим науково-просвіт- ницьким силам наказав перебратися з Києва
до Москви. Серед них були Інокентій Гізель, Йоанникій Галятовський, Лазар
Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало) , Стефан Яворський, Феофан
Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших. Вони відіграли головну роль
у розвитку культурного життя тодішньої Московії. «Українці принесли з собою
всю свою велику куль- туру, її вплив одбився на Москві на всьому житті: будівлі,
малюванні, одежі, спі- вах, музиці, звичаях, на праві, літературі і навіть на самій
московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим
прожити без українця. Всяких ремісників доставали з України» 291
Трохи дамо відомостей про кожного з них.
Данило Тупталенко (Дмитро Туптало), виходець з козацької родини на
Київському Поліссі, який зібрав і опрацював збірку святих Четьї-Мінеї, написав
ще інші твори, в 1701 році поїхав на Північ.
Феофан Прокопович, що розпочав свою літературну творчість одами й по-
хвалами на честь гетьмана Мазепи, якому присвятив також історичну драму
«Володимир», пізніше став виразним прислужником царя Петра, роблячи йому
великі прислуги в реформаційній праці.
Стефан Яворський з Галичини, автор твору «Камінь віри» і литвин (біло-
рус) із Полоцька Симеон Полоцький, автор збірок віршів, драм, теологічних і
полемічних творів, які викликали гнів патріярха Йоакима.
и мали вони можливість відмовитися від пропозицій московського царя?
Так, мали. Бо завжди є така можливість. Але багато хто з них нею не скориста-
лись. Поки був ще живий гетьман Іван Мазепа, вони могли спокійно жити в Ук-
раїні, але по поразці Руси-України у полтавській трагедії, вони стали перед вибо-
ром: або зберегти своє життя, або стати на «службу государєву». Хтось з доброї
волі, хто зі страху. Ми не вправі судити їх. Вони зробили свій вибір на користь
імперії. Через ці чинники ми і не знайдемо будь-яких спроб українців продов-
жувати працю над перекладами Святого Письма на українську мову.
ьогож 1709 року Петро І видає свого указа про обов'язковість цензуру-
вання до друку українських книжок у Москві.
аступним кроком наступу Московщини на стародавню Русь-Україну став
указ Петра І про перейменування Московсьогої держави на Росію, і взяття
московським царем нового, незнаного до цього часу, титулу – імператор Росій-

291
Там таки.
186
ської імперії. Разом із тим цар Петро заборонив уживати назву Україна і Русь, як
етноніми на позначення саме України. Замість них нам було накинуто штучний
книжно-церковний термін Мала Русь, або Малоросія, а русів-українців
москвини почали називати малоросами, а себе – великоросами.
« азвавши себе Росією або Великою Руссю, Московія тим самим стверд-
жувала себе спадкоємцем і продовжувачем Київської Руси, цим стверджувала і
своє право на “собирание земель русских”. У супроводі цієї маскаради і твори-
лася Російська імперія. Незважаючи на те, що Московське царство являло і в
національно-етнічному, і в культурно-історичному відношенні відмінну від Ки-
ївської Руси формацію, північне плем’я московитів пригадало свою колишню
державну належність до “руських” підданих і, посилаючись на династичні
зв’язки своїх князів з київською династією, привласнило назву “Русь” і для
новопосталої держави”… Московські панівні кола, виплекані на монголо-татар-
ських державних традиціях, завжди розуміли силу магії слів та значення хоро-
німа. “Питання про самоназвання держави є питання про її міжнародний прес-
тиж і оберіг від зовнішньополітичних зазіхань”. Європейців не раз дивувала не-
зрозуміла затятість, з якою вони прискіпливо чіплялися до найменшої форма-
льної помилки в титулуванні, до найдрібнішої неточності в політичній терміно-
логії. Насправді за нібито формалістичним ставленням до титулів, термінів, по-
літичних формул і т. д. ховалося перейняте із древнього азіатського Сходу гли-
боке розуміння ваги мови в суспільному житті…Разом із назвою, із коротень-
ким словом “Русь” московські правителі хотіли відібрати багатовікову культур-
ну спадщину наших предків, їхні політичні надбання. Як слушно ствердив про-
фесор О. Огоновський, від українського народу московський імперіалізм “при-
своїв собі народну назву “Русь”, користується його стародавньою літературою і
голосить світові, що Русь-Україна єсть настоящою Россією”. Такої ж думки до-
тримувався і видатний славіст О. Брюкнер, який у своїй “Історії Росії” зазначив:
“Виплеканий монгольськими ханами примітивний народ з мізерним, орієнталь-
ного характеру культурним надбанням раптом перетворився у старовинний з
багатющою спадщиною європейський народ”. За допомогою зміни етноніма
російські урядові кола і вчені намагалися довести, що княжа держава Русь зі
столицею в Києві була російською (московською) державою. Мета таких твер-
джень – довести, що нема окремого українського й білоруського народів, а існує
тільки один російський народ, отже, українська та білоруська мови — це лише
діалекти російської.»292
« авмисно плутаючи найдавніші етнічні назви українського народу –рус-
кий і руський з «руським» (через два “с”), російські великодержавні шовіністи
зараховують історію українського народу, його культуру до своєї, створюючи
видимість свого 1000-літнього існування і навіть 1000-літнього хрищення Росії,
якої, як далі побачимо, навіть за назвою не існувало. Аналогічні спроби робили

292
Наконечний Є. П. Украдене ім’я: Чому русини стали українцями / Передмова Я.
Дашкевича.— 3-є, доп. і випр. вид. — Львів, 2001. — стор. 23, 26, 30
187
польські асимілятори, про що також йдеться далі. “Погляди польських і москов-
ських учених і публіцистів годилися між собою в одному кличі: Нема ніякої Ук-
раїни, нема ніяких українців, є тільки Польща і Россія, тільки польська і росій-
ська нація”. Словесна облуда, свідоме змішування понять і термінів здавна бу-
ли улюбленим методом ідеологів російського імперіалізму. Яскравим прикла-
дом такого змішування термінів і понять є питання зміни російського етноніма
За словами режисера Юрія Іллєнка, справжня еліта українського народу,
його генофонд постійно відстрілювався, висилався до Сибіру, морився у тюр-
мах, витіснявся на вигнання (часто добровільне), переслідувався усіма видами
цензури. Йому не давали можливості додумати до кінця ні жодної серйозної і
оригінальної думки. Не дозволяли жодного самостійного вчинку, включно до
заборони думати рідною мовою. Народ сторіччями перетворювали в байдужий
до всього, крім годівниці, натовп.
За допомогою маніпуляцій етнонімами “русскій”, “руський”, “русин”
ідеологи “Вєлікой Россії” намагаються позбавити українців права на спадщину
Київської Русі, показати їх у вигляді етнічної збиранини, без історичних коренів
і без традицій.
Відзначимо, що навколо українського етноніма точилася затята боротьба
впродовж тривалого часу. “Є такі, — писав князь Волконський, — які думають
показати широту поглядів, сказавши: “Малороси або українці, ми про слова не
сперечаємося”. Однак це не просто слова, це імена. Про імена не лише спереча-
ються, за них вмирають; і якщо за якесь ім’я немає людей, готових вмерти, то
існування такого імені, а з ним і народу, який його носить, не довговічне”. За
ім’я українець не тільки готові були вмерти, а й загинули сотні тисяч людей:
чоловіків, жінок, дітей. “Українці стали жертвами найбільших рукотворних
катастроф на континенті і загального геноциду. Їхні втрати під час війни 1918–
1920 рр., колективізації 1930-х рр., терору та голодомору 1932–1933 рр. та ни-
щень Другої світової війни мають бути близькими до 20 млн чоловік”. Цю
цифру українські історики, ймовірно, могли б збільшити. За повідомленням
Берії, лише у 1944–1952 рр. за право бути свідомими українцями, різним видам
репре- сій були піддані понад 500 тисяч людей. Зокрема, заарештовано понад
134 тисячі осіб, вбито понад 153 тисячі, вислано навічно за межі України понад
203 тисячі осіб. Ось що таке етнонім в один короткий період української
історії.»293
Але це буде через 200 років пізніше, проте розпал царської
великодержавної нечуваної жорстокости й ненависти до українців тривав.
о 1709-му році, по “зраді” Мазепи Петро І виявив нечувану “жесточ”,
щоб приголомшити всякі найменші самостійницькі прояви в Україні. Особливо
муляла йому очі українська літературна, мова, що все таки була окрема від мови
російської, і 5 жовтня 1720-го року Петро І видав свого жорстокого наказа: “В ъ
Кіево-Печерской и Черниговской типографіяхъ вновь книгъ никакихъ, кромъ

293
Там таки, стор.19-20, 28-29
188
церковныхъ прежнихъ изданій, не печатать, да и оныя церковныя книги, для
совершеннаго согласія съ великороссійскими такими жъ церковнымикнигами,
сравнивать прежде печати, дабы никакой розни и особливаго наръчія во оныхъ
не было. Другихъ же никакихъ книгъ ни прежнихъ, ни новыхъ изданій, не объявя
объ оныхъ въ Духовной Коллегіи и не взявъ отъ оной позволенія, не печатать,
дабы не могло въ такихъ книгахъ никакой Церкве Восточной противности и съ
великороссійскою печатію несогласія произойти”.
Це був найлютіший наказ проти української культури й української літера-
турної мови, який тільки коли видавала Москва, – в ньому аж два рази вжите су-
воре: «Книг никаких не печатать», а про українську мову наказано: “Дабы особ-
ливаго нарѣчія не было”. Перед цим наказом – ніщо пізніший Валуївський на-
каз 1863-го року та наказ 1876-го року. Це була найбрутальніша цензура, яку
знав коли світ, – це свідомий явний приказ знищити українську літературну мо-
ву й українську культуру, і то від царя, що пишався запровадженням до себе єв-
ропейської культури. І далі аж до кінця ХVІІІ-го століття, поки не забувся цей
наказ, ані одна книжка українською мовою вже світу друком не побачила...
Ширилася українська рукописна книга.
« аступ Московщини на Україну та її мову тривав. 1724 року Московська
цензура наклала тисячу рублів штрафу на архімандрита Києво-Печерської Лав-
ри за те, що там була надрукована церковна книга «Триодь» «не совсем с вели-
короссийским сходная». Чернігівську друкарню Синод наказав перевести в Мос-
кву, тобто просто загарбав.»
етро І любив Українців за їхню вдачу та розум, кликав їх до себе, охоче
приймав па службу і давав їм великі посади. Проте він ненавидив Україну за її
повсякчасні поривання до волі, за тверду оборону старої автономії. Ця автоно-
мія, старожитні права українські завше муляли йому очі. Повстання Мазепи– не
налякало Петра і він наважився „Малую Россію кь рукамь прибрать". Він рішу-
че повів боротьбу з нею і поніс на Вкраїну люту русифікацію і в цьому замірі не
спинявся і все своє життя…
Всіх гетьманів винуватив цар у зраді; „всъмъ извістно – писав він 1723 року
– что со времені перваго гетмана Богдана Хмельницкаго, даже до Скоропадс-
каго, всі гетманы явились измінниками". І Петро зводив з світа Українських
козаків, що ними держалася тоді Україна, зводив їх, де тільки міг... Сила наших
козаків полягла, коли будувала Петроград, – і московська столиця стоїть на
українських костях... Про це плакав наш Шевченко:
Царю проклятий, неситий,
Гаспиде лукавий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними кістками,
Поставив столицю
На їх трупах катованих...
189
 Сила українців загинула на важких роботах на півночі, вони будували вели-
кі водні канали, скажемо, Ладожський канал, фортецю св. Хреста і т. и.; сила ко-
зацтва загинула в Дербентському поході... За чотирі роки (1721–1725) цеї катор-
жної роботи загинуло козаків більше 20 тисяч, не лічучи тих, що вернулися ка-
ліками... За козаків і за ввесь народ український голосно заступився тодішній
наказний гетьман Павло Полуботок. Він бачив, як гине Вкраїна, як її скрізь за-
посіли москалі, як нищили старі права українські. Запеклось йому серце і він
сміло почав домагатись, аби вернули Вкраїні одняті права... Петро І росердився
на Полуботка і звелів йому покинути Вкраїну і їхати до Петрограду. Полуботок,
хоч і знав, що їде на кару, проте слухняно поїхав і ввесь час в Петрограді засту-
пався за свою отчизну. Почалась звичайна московська „волокита“, гетьманові
все не давали певної одповіді і він бачив, що тут тільки знущаються над Укра-
їною... І здибавши царя, Полуботок сміло та гнівно одчитав його гіркими слова-
ми: „Знаю, царю, – казав він– і бачу, що ти без жадної причини руйнуєш мою
отчизну, нищиш права, що батьки твої та й сам ти прилюдно признали... Щоб
звести з світа козаків, ти женеш їх на каторжну працю, силуєш їх копати канали
в твоїй безкраїй Росії, силуєш їх сушити непроходимі болота, і вони тисячами
мруть з холоду та голоду і тілами своїми угноюють тобі землю... Ти одняв у нас
право вільними голосами настановляти собі гетьманів та старшину; ти насила-
єш до нас суддями москалів, що не знають нашого права і тільки люто згущаю-
ться з нас... Кидать народи в неволю і панувати над рабами, це ж діло азіятсько-
го тирана, а не христіянського монархи... « Дозволь, царю, останній раз застеріг-
ти тебе, що з твого катування не буде тобі жадної користи... І не буде тобі слави,
бо ти силою та кривдою правиш Україною... Знаю, що, по звичаю
московському, ждуть мене важкі кайдани, що вкинуть мене в холодну та темну
тюрьму, де й за- гину я з голоду... Але що мені з того?.. Я бороню Україну і радий
скоріше піти на люте катування, ніж бачити, як гине народ український...
Роздумайся, великий царю... Будь певний, що покличуть й тебе на суд перед
Царя царів і тоді даси ти одповідь за всі свої кривди, що їх чиниш народу
вкраїнському".
Розлютований Петро перебив цю мову Полуботкову; він гнівно крикнув:
„Не одні окови, а смерть ожидаеть тебя“, і тут же вирік йому смертну кару...
Гетьмана схватили і 10 ноября 1724 р. вкинулив Петропавлівську тюрьму... Але
не довго катували Полуботка: хутко й смерть йому прийшла. Росказують, коли
Петро прочув, що Полуботок тяжко захворів, він послав йому лікаря; але геть-
ман зрікся лікарства й проказав: «на що мені життя, коли не можу помогти Ук-
раїні?»…
А перед смертю Полуботковою прийшов до його Петро і просив помири-
тись. „Ні, царю,—одповів йому гетьман—не сила твоя вернути життя мені...
Скоро вже Петро з Павлом стануть на суд перед Праведним суддею: Він розсу-
дить діла їхні...»
Так помер Полуботок, мученик за волю Вкраїни…

190
 Дальші царі пішли тею ж ворожою дорогою і потроху прибирали Україну
до рук своїх, поволі нищили її права.»294
усь-Україна з княжих часів мала свої традиції заснування книгозбірень.
По всіх значних містах при монастирях зберігалися чимала кількість різних до-
кументів. Однією з таких уславлених бібліотек була книгозбірня Києво-Печер-
ської Лаври. 1718 року цієї бібліотеки не стало. Весь її фонд пожерла пожежа.
Спалення архівів та книгозбірні Києво-Печерського монастиря, як вважають
дослідники, сталося за наказом царської влади (книги збиралися понад 700
років), які витримали навали монголів, поляків, татар: «…Численна й най
давніша книго- збірня, зібрана й збагачена великим князем Київським
Ярославом Володимирови- чем і збережена в печерах від усіх ворожих нападів і
руїн, але нині,… серед доб- робуту й тиші полум’ям пожерта. У ній зберігалось
багато тисяч рукописних і всі- ляких дорогоцінних манускриптів, писаних
різними мовами, і багато з-поміж них такими, що й ученим тодішнім мужам не
були відомі, а особливо всі записки й до- кументи щодо історії правління
слов’янських племен та царів стосувались». («Іст- орія Русів»)295
« оку 1726-го київський митрополит Йоасаф Кроковський склав був Ака-
фіста Святій Варварі, склав, звичайно, своєю тодішньою літературною мовою, й
просив Москву дозволу видати цього Акафіста. Москва дозвіл дала, але тільки з
умовою, щоб Акафіста видано “на великороссійскомъ наръчіи”. Так його й ви-
дано, і так він і читається по українських Церквах і сьогодні.»296
приходом до влади царя Петра ІІ, онука Петра І тиск на Україну трохи
пос- лабшав. За його короткочасного правління скасували всі податки у
Гетьманщині (крім передбачених Березневими статтями 1654), ліквідували
Малоросійську колегію та дозволили обрати нового гетьмана – Данила
Апостола, передали ве- дення справ Гетьманщини з Сенату до Колегії
закордонних справ, заборонили московитам купувати землі в Україні тощо. В
1728 уряд Петро II створив у Глу- хові кодифікаційну комісію для складання
кодексу чинних в Україні законів («Права, за якими судяться малоросійський
народ»).297 Але наступ на українську мову не припинився. Так Петра II 1729 року
видав наказ переписати з українсь- кої мови на російську всі державні
постанови і розпорядження.
ісля смерти Петра ІІ до влади у 1730 році прийшла нова московська
імператриця Анна Іванівна. За її правління відбувалось «подальше обмеження
державних прав України. В 1734 році, після смерті гетьмана Данила Апостола,
імператриця не дозволила проводити вибори нового гетьмана, а гетьманська

294
Іван Огієнко Українська культура, Київ, 1918 р., стор.144-47
295
Хроніка нищення української мови, Роман Сушко, Мирослав Левицький від доби
Романових до сьогодення. Київ, 2012 р., стор.16-17
296
Іван Огієнко (Митрополит Іларіон) Історія української мови/ Упоряд., авт.. істо.-біогр.
Нарису та приміт. М.С. Тимошик. – К.: Наша культура і наука, 2001 – стор.178.
297
Петро ІІ, українська версія «Вікіпедія»
191
влада у Лівобережній Україні була передана Правлінню гетьманського уряду
(1734-50). Правління складалося з шести чоловік: імператорського резидента (до
1737 — Олексій Шаховський), двох імператорських чиновників та генерального
обозного Якова Лизогуба з двома українськими козацькими старшинами. На
Гетьманщину поширилася діяльність Канцелярії таємних розшукових справ,
посилилися репресії, втручання імперії в українські справи – був здійснений
майновий поділ українського козацтва на виборних козаків і підпомічників. За
наказом Анни Іванівни з 1731 будувалась система укріплень, так звана Українсь-
ка лінія, яка починалась від Дніпра і проходила по річках Орелі та Береці до Сі-
верського Дінця. На важких будівельних роботах працювало до 30 тисяч україн-
ських козаків і селян. В 1734 уряд Анни Іванівни із тактичних міркувань у ході
підготовки до чергової турецької війни амністував запорожців і дозволив їм
вернутися на старі січові місця та дав дозвіл на заснування Нової Січі. Безуспіш-
на московсько-турецька війна за Крим призвела до економічного виснаження
України.»298
ривала боротьба з українською мовою, так 1731 року вона зобов’язала
вилучити книги старого українського друку, «а науки вводить на собственно
российском языке»
оч очолюване Шаховським Правління (канцелярія) складалося з трьох
росіян та трьох українців, проте саме він був фактичним правителемУкраїни, бо
за указом цариці саме на нього покладалося завідування «усіма справами». Реа-
лізуючи таємні директиви цариці Анни, він провадив політику деморалізації та
денаціоналізації української старшини, злиття українців з росіянами також
шляхом мішаних шлюбів. Одним з пунктів тих директив від 1734 року, як пише
в «Історії України» Наталія Полонська-Василенко, мало бути недопускання
зближенняі шлюбів українців з Лівобережжя з українською правобережною
шляхтою. Іншою царською таємною інструкцією доручалося Шаховському
ширити серед населення чутки, що всі його біди, всі податкові тягарі й кривди
людності походять від гетьмана.Особисто Шаховський надсилав у Петербург
листи, що цариця надто «панькається» з українцями й пропонував зосередити
всю владу в руках однієї особи, що сталося в кінці XVIII сторіччя. Наслідки роз-
початої Олексієм Шаховським політики не «панькатися» з українцями вияви-
лися для України страшними. Як тільки з утворенням Малоруської колегії (інша
назва Правління гетьманського уряду) були прийняті політичні рішення про за-
провадження московської мови в діловодстві, на території України спостерігає-
ться не тільки змосковщення, а й різке зниження рівня освіченості народу. Ко-
ли за даними переписів 1740—1748 років у семи полках Гетьманщини на 1094
села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою, тобто, на кожну
тисячу душ населення припадала одна школа, то з кожним десятиліттям
ситуація ставала все більше драматичною. Під кінець XVIII століття загальна
кіль- кість шкіл на території України зменшилася удвічі. А наступне, XIX

298
Анна Іванівна, українська версія «Вікіпедія»
192
століття вже принесло повне знищення в Україні українських шкіл. Перепис
1897 року показав, що на території окупованої Росією України на 100 осіб тільки
13 було письменними.299
ід пильним оком Москви давно вже було українське друкарство, а тому
воно ретельно перевіряло кожну книгу, що побачила світ в Україні. Виконуючи
накази Петра І й видаючи нові, московські царі продовжували нищити все, що
нагадувало б українцям про старі вільні часи. Тож 1735 року Московщина вида-
ла черговий імператорський указ київському митрополиту: «доручено» вилучи-
ти стародруковані книги й пильнувати, щоб церковні служби велися тільки за
виправленими текстами, 300 тобто за московськими.
о смерті Анни Іванівни унаслідок палацового перевороту на престол зій-
шла дочка московського царя Петра І та Катерини І Єлизавета Петрівна. Уряд
Єлизавети відновив систему правління в Московській імперії, запроваджену
Петром I. Під упливом свого фаворита, українського козака, співака Придвор-
ної співацької капели Олексія Розумовського, з яким 1742 таємно взяла шлюб,
московська імператриця проявляла інтерес до України, певну прихильність до
козацької старшини, духовенства і навіть посполитих. За підтримки Єлизавети
указом Синоду від 25 жовтня 1742 відновили Київську митрополію (до того з 14
травня 1722 предстоятель Київської кафедри мав титул архиєпископа, а архи-
єпископія прирівнювалася до звичайної московської єпархії). 1744 року Єлиза-
вета здійснила подорож в Україну, відвідала міста Глухів, Козелець, Київ. У
зв'язку з її приїздом в Києві було закладено Андріївську церкву (1744). На чис-
ленні клопотання козацької старшини Єлизавета дала згоду на відновлення
геть- манату в Україні, пов'язуючи його з особою брата свого фаворита – з
Кирилом Розумовським (церемонія його "обрання" на гетьмана відбулася в
Глухові 16 січня 1750 року). Надалі Єлизавета Петрівна впроваджувала в Україні
імперські поряд- ки. Указом від 19 жовтня 1750 року вона підпорядкувала
гетьманській владі Нову Січ. У червні 1753 вийшов указ імператриці про
заборону запорожцям переобира- ти кошового отамана й військову старшину
без відома гетьмана. 1754 царським указом ліквідовано митні кордони між
Україною й Московією, скасовано митний податок, що стягувався урядом
Гетьманщини за вивезення товарів до Московщи- ни та митний податок, що
збирався з купців за привезені товари у Гетьманщину, чим були усунуті
перепони для злиття територій, запроваджено контроль над ук- раїнськими
фінансами. Указом 1756 Гетьманщина та Нова Січ із відомства Колегії
закордонних справ були передані у відання Сенату, що посилювало владу
центральних органів Московської імперії в Украї- ні. За Єлизавети Петрівни
створено військові поселення на українських землях, 9 полків ландміліції
вздовж притоки Дніпра – річки Оріль (1746), сербські посе- лення поблизу

299
Хроніка нищення української мови, Роман Сушко, Мирослав Левицький від доби
Романових до сьогодення. Київ, 2012 р., стор.17-18
300
Там таки, стор.18
193
Запоріжжя (1751) тощо. Згодом з'явилася низка указів про утво- рення Нової
Сербії (1752), Слов'яно-Сербії (1753), Новослобідського козацького полку
(1754), які підпорядковувалися Урядовому Сенату та Військовій колегії.301
а час її правління протягом 20 років було видано кілька указів та розпоря-
джень, якими й надалі обмежували українську автономію. Через два роки 1750 –
після скасування Канцелярії міністерського правління малоросійських справ у
містіГлухові з неї вилучели та перевезли до Московії справи таємного діловод-
ства. Наступним кроком імперської влади була посилена політика на зміну наці-
онального складу окупованої Москвою частини України: протягом трьох років
– з 1751 по 1753 утврено кілька поселень із сербським населенням. 1752 році, на
основі указу від 29 грудня 1751 року, на землях запорізьких козаків створено
військово-поселенську територію, заселену в основному заманеними з Австрій-
ської імперії сербами, які розглядалися Росією як гарматне м’ясо в її
авантюрист- сько-колонізаційній політиці. Яскравий тому приклад — Петро
Абрамович Текілія (у сучасних російських енциклопедіях він значиться як
велика постать, як «усмиритель Запорожской Сечи»), сербський генерал на
службі в царській армії, який командував військами, що руйнували Запорізьку
Січ. З огляду на «особи- ву» місію нових поселенців українські селяни мусили
покинути свої угіддя (тери- торія сучасної Кіровоградщини). Наступ відбувався
і в економічній царині: ста- ном на 1752 рік із 100 тисяч вільних козацьких
господарств залишилося лише 2959. Усі інші були відібрані, та передані
присланим московитам.
Не припинявся наступ і на українську мову: звужувалась сфера її вико рис-
тання в першу чергу в освіті. Так, наприклад, 1748 року вийшов наказ Петербур-
зького Синоду Київському митрополитові Самуїлу Милославському запровади-
ти в усіх школах України викладання московської мови, в результаті чого на
Ліво- бережжі зникло 866 українських шкіл. Стосувалося це також і вищих
навчальних закладів: у 1753 році вийшов перший із серії указів про заборону
викладання ук- раїнською мовою в Києво-Могилянській академії.
1755 – Синод Московської Церкви наказав Києво-Печерській лаврі
перероб- лювати по-московськи «Четії-Минеї» Святого Дмитрія Ростовського
(просвіти- тель Московщини другої половини XVII, початку XVIII століть,
уродженець Київщини Данило Туптало) та Києво-Печерський «Патерик».
осковський царизм продовжив нагінки на українське друковане слово.
Тільки протягом 30 років Московський Синод у 1755, 1766, 1775, 1786 роках ви-
дав заборони на друк українських книг. Впродовж другої половини XVІІІ
сторіч- чя та першої половини XІX-го видавнича справа в Україні була
спіралізована. Як наслідок, у 1847 р. в Україні була надрукована лише одна
книжка, у 1848 – 3,1849 – 2, 1850 – 1, 1851 – 2, 1856 – 5. Московщина не

301
Панашенко В.В. Єлизавета Петрівна [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії
України: Т. 3: Е-Й
194
«залишила поза увагою» й укра- їнських дітей – 1759 року Урядовчий Синод
видав розпорядження вилучити зі шкіл українські букварі.
обігало свого кінця правління Єлизавети Петрівни. 1762 року на престол
зійшов Петро ІІІ. Його правління було нетривалим – лише півроку. «Петро III
підтримував сімейну традицію прихильного ставлення до України: його батько
був добрим знайомим Пилипа Орлика, а при гольштейнському дворі служили
українці. Серед його найближчого оточення було чимало вихідців з
Гетьманщини — генерал-ад'ютант Андрій Гудович, флігель-ад'ютант Василь
Ханенко, Степан Карнович та інші, що сприяли формуванню проукраїнських
настроїв у новообра- ного імператора.»302 Можливо це і зіграло свою роль, що
жодних указів чи розпо- ряджень не було видано супроти України. Проте, це
надолужила наступниця Пет- ра ІІІ, його дружина Софія Августа Фредеріка
Ангальт-Цербст-Дорнбург, яка уві- йшла в історію під ім’ям цариці Катерини ІІ.
Якщо стисло охарактеризувати її правління щодо нашої держави, то можна
сказати наступне: відзначилась ворожи- ми та шкідливими для України діями –
знищенням державности, зруйнуванням Січі, закріпаченням селянства та
змосковщенням. «Нова цариця була настроєна в дусі централізму, й її ближчим
наміром було скасування всяких автономій та пар- тикуляризмів у межах
російської імперії. Крім того вона особисто не любила ук- раїнців.»303
она «почала правління від кроків на подальшу зміну етнічного складу
Ук- раїни. Протягом 1762-63 років було видано два маніфести про іноземну
колоніза- цію України: вербувалися серби, болгари, молдавани, німці з Прусії, з
Австрії та переселенці з інших країн. Іноземцям надавали по 65 десятин землі на
душу, звільняли від податків. Українці зобов’язані були безкоштовно виділяти
підводи для перевезення своїх майбутніх поміщиків.»304 «Запорозька земля
німіла від на- руги, кривди і болю. Як чорні ненаситні круки зліталися сюди
поміщики й гене- рали, сановники й німці-чужинці. На козацькії могили? На
козацьку кров?».305
« ариця Катерина II (1762-1796) покинула Петрів план кулаком і
"жесточчю" рущити Україну — вона, вихована на французьких філософах,
повела це спокійніше, але глибше… Одним із способів цього обрусіння було
нищення ук- раїнських шкіл і повільна заміна їх на російські, в яких наука
провадилася російс- ькою мовою.» 306 Тож одним із перших указів московської
імператриці щодо укра- їнської мови став указ 1763 року про заборону
викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії та в українських

302
Петро ІІІ, українська версія «Вікіпедія»
303
Дорошенко Д.І. Нарис історії України / Передмова І.О. Денисюка. – Львів: Світ, 1991,
«Памятки історичної думки України», стор.428.
304
Хроніка нищення української мови, Роман Сушко, Мирослав Левицький від доби
Романових до сьогодення. Київ, 2012 р., стор. 21
305
М. Киценко. Хортиця в героїці і легендах. Дніпропетровськ.
306
Іван Огієнко (Митрополит Іларіон) Історія української мови/ Упоряд., авт.. істо.-біогр.
Нарису та приміт. М.С. Тимошик. – К.: Наша культура і наука, 2001 – стор.183
195
школах. Не встигло ще й висохну- ти чорнило на пері московської цариці, як
вона знову пише, але вже не указ, а таємну інструкцію « генерал-прокуророві
сенату князеві Вяземському, що є немов би політичною програмою нової
цариці. "Малоросія, читаємо в цій інструкції, Ліфляндія й Фінляндія суть
провінції, які правляться дарованими їм привілеями; порушити ці привілеї
зразу було б дуже незручно; але не можна ж і вважати ці провінції за чужі й
поводитися з ними, як з чужими землями, це була б явна дур- ниця. Ці провінції
так само, як і Смоленщину, треба легкими способами привести до того, щоб
вони обрусіли й перестали дивитись, як вовки в лісі".» В цій же таєм- ній
інструкції ми читаємо далі про речі, що стосувалися вже безпосредньо зни-
щення решток автономії України, що пізніше набуло офіційного оформлення:
«якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у
Мало- росії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів
зникли...» «Мабуть, догадуючися про заміри нового уряду, українська шляхта з
свого боку зробила деякі заходи, які в дійсности послужили для Катерини
приводом, щоб скоріше зреалізувати свої наміри. В кінці 1763 року поміж
козацькою старшиною пішов рух, щоб зробити гетьманство спадковим у роді
Розумовських. Почали зби- рати підписи під петицією до цариці. Катерина,
довідавшися про це, негайно вик- ликала Розумовського до Петербурґу й
запропонувала йому добровільно зректися гетьманського уряду. Той послухався
без усякого опору, і так здійснилося бажан- ня Катерини, висловлене нею в
одному листі,–"щоб навіть сама назва гетьманів зникла, а не те, щоб якусь особу
вибрали на цей уряд"!»307«Виявляється, Катерина ІІ прагнула не тільки того,
щоб зникли з української пам’яті час і назва гетьманів, а в першу чергу того,
щоб зникли з людської пам’яті всі, навіть найменші докази, які ставили б під
сумнів право Московської імперії на володіння Україною. Тож не випадково під
час правління Катерини ІІ у московських нетрях пропали сило- міць вилучені з
українських бібліотек та монастирів оригінали літописів. Замість них світові
було явлено, за твердженням московських учених, сфальшовані літописні
зводи.» 308
В кінці 1764 року був виданий царський маніфест, у якому оповіщалось, що
гетьман Розумовський добровільно зрікся свого уряду, що задля добра
українсь- кого народу замісць гетьманського правління засновується тимчасово
Малоросій- ська Колєґія з президентом у характері генерал-губернатора. Цим
генерал-губер- натором, який фактично мав зосередити в своїх руках усю владу,
був призначений Ґенерал Петро Румянцев. У Колєґії мали засідати четверо
українців і четверо москалів.
Сам Розумовський дістав від цариці величезну пенсію й великі земельні
маєтки на Україні, в яких він і оселився. Він прожив після скасування

307
Дорошенко Д.І. Нарис історії України / Передмова І.О. Денисюка. – Львів: Світ, 1991,
«Памятки історичної думки України», стор.429
308
Хроніка нищення української мови, Роман Сушко, Мирослав Левицький від доби
Романових до сьогодення. Київ, 2012 р., стор. 21
196
гетьманства ще 40 років, але до кінця свого віку абсолютно не втручався до
громадського жит- тя.»309 Вслід за цим відбулась ліквідація українських
навчально-культурних закла- дів та усунення від влади українськомовних
чиновників.
е забарилася Катерина II й зі знищенням козацького устрою на
Слобожан- щині та козацьких шкіл. Сталася ця подія того ж 1764 року. Наступ
на українство йшов по всіх фронтах. Розперезана цариця не знала жодної межі:
все що нагаду- вало їй про Україну, вона методично й скрупульозно руйнувала й
попелила. Не залишилася поза її пильною увагою й Києво-Печерська Лавра.
1765 року Синод видав суворий указ Києво-Печерській Лаврі друкувати лише ті
книги, які друку- ються в московській друкарні і схвалені Синодом.
Потурбувалася московська ца- риця і про «благоденствія» українських діток –
1769 року вона видала заборону Синоду московській церкві друкувати та
використовувати українські букварі. Зві- сно, що Синод не міг проігнорувати
цього розпорядження і видав наказ, за яким українські книжки по церквах було
замінено московськими й наказав відібрати в людей ті букварі, які вже були на
руках.310
якщо Гетьманство було зліквідовано, то поки ще залишилось
непідкореним Запоріжжя та її столиця – Запорізька Січ. Поки ще точилася
боротьба за Чорне море, Московщині запорожці були ще потрібні. Але як
тільки випала така нагода позбавитися їх, вона нею й скористалась. «Така нагода
припала на 1775 рік, коли закінчилася Московсько-турецька війна (1768—1774),
яку Москві допомогли виг- рати запорожці, і козаки стали непотрібні. 23 квітня
1775 року на раді при імпера- торському дворі вирішили ліквідувати Січ. На
початку червня 1775 року москов- ські війська під командуванням
московського генерала сербського походження Петра Текелія, які поверталися з
османського походу, раптово оточили Січ. Коза- ки не чекали на такий розвиток
подій, а тому на Запоріжжі тоді перебувало зовсім мало вояків. На самій Січі в
той час перебувало лише декілька тисяч запорожців, решта після завершення
війни роз’їхалась по паланках і зимівниках. Натомість під командуванням Петра
Текелія перебували значні сили: 10 піхотних і 13 донських козацьких полків, 8
полків регулярної кінноти, посиленої 20 гусарськими і 17 пікі- нерськими
ескадронами. Петро Текелія оголосив імператорський указ про ліквіда- цію
Запорозької Січі. Січовому товариству, зважаючи на аж надто нерівні сили,
нічого не залишалося, як здатися на волю переможців. Всім було зрозуміло що
опір кількох тисяч оточених запорожців буде марним, а прорив інших
козацьких військ до оточеної Січі був майже неможливим в силу багатьох
причин. Серед цих причин і велика чисельність московського війська і те що

309
Дорошенко Д.І. Нарис історії України / Передмова І.О. Денисюка. – Львів: Світ, 1991,
«Памятки історичної думки України», стор.429
310
Хроніка нищення української мови, Роман Сушко, Мирослав Левицький від доби
Романових до сьогодення. Київ, 2012 р., стор. 22

197
майже вся козацька старшина перебувала на Січі в результаті чого козаки, що
не були в оточенні зали- шилися без командування. На Січі зібралася рада на
чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським, лунали запеклі суперечки у
намаганні знайти вихід з безнадійної ситуації в якій опинилося Запорізьке
козацтво. Рада вирішила не про- ливати християнської крові та добровільно
склала зброю перед московитами. Крім того козаки побоювалися в разі опору
кривавої помсти козацьким сім'ям, на Січі ще були старі, козаки які пам'ятали
події 1709 року, коли Петро I провів жорстоку каральну експедицію на Україну,
в тому числі сумнозвісну батуринську різанину, яка стала розв'язкою тих
жахливих подій. Запорізькі козаки брали участь в багатьох походах московської
армії і були свідками жорстокості москов- ських військ при штурмах ворожих
поселень. Як згадували учасники подій на Січі “Характерники зовсім не хотіли
здаватися Катерині, та інші козаки сказали: “Ні, братця, у нас є батьки й діти:
москаль їх виріже. Взяли та й здалися”.
16 червня 1775 року московське військо повністю зруйновали Січ, а все
май- но та козацькі архіви вивезли до Петербурга. Козацьку старшину та
кошового ота- мана Петра Калнишевського звинуватили в зраді та засудили до
каторги. »311 Але московський уряд не задовольнився знищенням Запорізької
Січі – ліквідації під- пали українські школи при полкових козацьких
канцеляріях.
овгі руки україноненажерної імператриці дісталися і селян: «1780—1783
роках відбулося перше закріпачення українських селян на окупованих
Московією землях Руси-України. (Порівняйте: в 1771 р. у Криму татари
скасували рабство; 1780 р. в Австрійській імперії було скасовано панщину).»312
Вінцем поневолення колись вільних українських селян став відповідний указ
Катерини ІІ, виданий у 1783 році. А перед тим, після руйнування Січі була хвиля
конфіскацій земель, щоб вибити економічний ґрунт, як сказано в російських
енциклопедіях, «вольно- му устройству и своеволию запорожцев».313
При всіх жорстоких заходах, що застосовували попередники Катерини і
вона сама, українці вперто намагалися зберегти свою ідентичність. У Русі-
Україні ста- ло традицією для студентів Київської академії та колегіумів шукати
собі заробіт- ку. Їх називали мандровними дяками. Студенти або спудеї, але
іноді й духовні особи без посади, які мандрували Україною в пошуках місця
вчителя в школах, що діяли у XVІІІ столітті. Ця традиція зберігалася ще в XІX
віці. Студенти, про- слухавши кілька навчальних курсів, переважно поетики та
риторики, на канікулах (вакаціях), мандрували по Гетьманщині й Слобідській
Україні, допомагаючи міс- цевим дякам у навчанні дітей, або при церковній
службі, були домашніми вчите- лями. Переходили з місця на місце, шукаючи не

311
Зруйнування Запорізької Січі. Українська версія «Вікіпедія»
312
Ніна Вірченко. Документи про заборону української мови (XVII – XX ст.)
https://ludvas1.io.ua
313
Хроніка нищення української мови, Роман Сушко, Мирослав Левицький від доби
Романових до сьогодення. Київ, 2012 р., стор. 23
198
лише заробітку, а й нових вра- жень, знайомств, а часом і пригод. Інколи
ректори академій та колегіумів надава- ли незаможним студентам академічні
відпустки, аби ті могли заробити собі гроші для завершення навчання. Частина
студентів не верталася з вакацій. Вони залиша- лися при школах: учили дітей,
складали травестійно-бурлескні вірші, орації, співали в церковному хорі, ходили
з вертепом на Різдвяні свята. Надійшла й їхня черга: «року 1782-го російський
уряд заборонив нашим мандрівним дякам навча- ти по народних школах
України – це був жорстокий і грізний наказ, бо по цьому народні школи мусили
позакриватися за недостачею вчителів, і освіта в Україні стала падати. Власне
мандрівні дяки, як учителі народних шкіл, сильно підтриму- вали живу народну
мову, бо московської не знали зовсім, тепер же цьому прий- шов кінець.»314
Замість українських народних шкіл того ж 1782 року Катерина II створює
комісію для заведення в Росії народних училищ, завданням якої було за-
провадження єдиної форми викладання московської мови в усіх навчальних
зак- ладах імперії.
Українці чинили відчайдушний опір також й у церковному житті, адже не
минуло ще часу, щоб забути ще вільні часи Гетьманщини. «Добралась цариця
Ка- терина II й до Української церкви. Наша церква, опинившися під Москвою,
спо- чатку, цілих сто літ, ніби нічого не втрачала, – богослужбовою мовою була
мова церковнослов’янська, з великою українською вимовою, чому була вона
власне мовою староукраїнською. Але Київський Митрополит Самуїл
Миславський († 1796 p.), українець, догоджаючи цариці Катерині, року 1784-го
26 жовтня видав суворого наказа навчати студентів Київської академії чистої
російської вимови богослужбових текстів. Книжки українського друку
повідбирали й багато попа- лили, а замість них запроваджували нові,
московського видання, вже з російськи- ми наголосами. І по всіх церквах
наказали, щоб дяки та священики читали й пра- вили служби Божі "голосом
свойственным российскому наречию". І по церквах стали вимовляти
церковнослов’янське з російською вимовою; правда, далеко не скрізь, і
українська вимова таки лишалася аж до половини XIX століття.»315 Мос-
ковський Синод наказує митрополитові Київському та Галицькому Самуїлу
кара- ти студентів та звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської
академії за вживання немосковської мови. Той же Митрополит Самуїл з 1786
року розпочав повне й сильне змосковщення Київської академії – викладовою
мовою стала оста- точно мова московська. Під його невсипущим оком
залишалась Києво-Печерська друкарня, яком 1785 року Синод знову наказує
контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московським виданням
не було.»316

314
Іван Огієнко (Митрополит Іларіон) Історія української мови/ Упоряд., авт.. істо.-біогр.
Нарису та приміт. М.С. Тимошик. – К.: Наша культура і наука, 2001 – стор.183
315
Там таки.
316
Ніна Вірченко. Документи про заборону української мови (XVII – XX ст.)
https://ludvas1.io.ua
199
 « бмеження з метою усунення будь-яких українських впливів
поширились навіть на церковну архітектуру. В 1800 році вийшов указ про
заборону будувати церкви в українському стилі. Формально і практично Москва
заборонила україн- ське барокко в Україні, як будівельний стиль. Отже,
російщення провадилося не лише в ділянці літератури. За Катерини II з України
вивозили на північ, у Москов- щину, найбільш талановиту молодь: співаків,
музик, малярів – відривали їх від рідного ґрунту і привчали служити чужій
культурі. Клясичним прикладом того може послужити талановитий
український маляр Володимир Боровиковський (1757-1825) із Полтавщини,
автор розписів українських церков і полотен на укра- їнську тематику,
вивезений у Московщину, де він писав портрети осіб з царського двору. До речі,
Володимир Боровиковський є автором образу Богоматері із Сином –
чудотворної ікони на Алясці, де і досі Боровиковського вважають «російським
мистцем».317 Але московській імперській тигриці було мало знищити все, що на-
гадувало про Україну та українське, ще на додаток імператриця захотіла стати
мовознавцем. Так, у Петербурзі 1789 року з ініціативи Катерини II видали «По-
рівняльний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська,
спотворена польською. Посприяло цьому розпорядження Едукаційної комісії
Польського Сейму цього ж року про закриття всіх українських навчальних
закла- дів. Але Катерина ІІ витлумачила це по-своєму.
Так трагічно завершилася доба української Гетьманської держави, за якої
наш народ, незважаючи на постійні обмеження його прав, зумів заявити про
себе усіма своїми творчими й державницькими прагненнями. Саме на цей
період при- пала боротьба за справжню руськість і повернення до своїх
споконвічних коренів великокнязівської Київської держави – Руси. Руйнування
і знищення козацького самоврядування і політичного устрою України перевело
український народ із ста- ну вільного й незалежного до становища рабів. Проте,
незгасиме прагнення волі спонукало чимало українців задуматись над тим, як з
під цього ярма звільнитися. На це пішло ціле майже півтора століття. Але й
іншою потребою дня стало для русів-українців прагнення духовного звільнення
з під ярма гріха. А цьому могло сприяти тільки переклад Святого Письма на
русько-українську мову. Над цим і зайнялися найкращі сини Руси-України. Про
це ми поведемо мову в інших розділах.
знайомившись із доволі чималим обсягом інформації, зробімо висновки
щодо того, чому Святе Письмо на русько-українській мові не могло з’явитись
ані в XVІІ, ані у XVІІІ, ані в XІX століттях, а тільки подолавши серйозні
перепони, побачило світ аж у ХХ?
ерший аспект, який ми розглянули – релігійний – показав, що спільність
однакової віри не сприяла в наближенні Божого Слова в українській мові. На
відміну від українського православ’я, яке до злуки з Москвою активно

317
Російщення України. Науково-популярний збірник під редакцією Леоніда Полтави. Вид-
ня Українського конгресового комітету Америки, Нью-Йорк, 1984, стор.262
200
працювало над біблійними текстами, московське православ’я було набагато
консервативнішим, а здебільшого реакційним та не мало євангельського духу в
головах і серцях вищих московських єрархів. Таким воно залишається й по
сьогодні. Понад це, воно на довгий час законсервувало як на московських
землях, так і на українських церковнослов’янщину, добряче її помосковивши.
ругий чинник – ментальний або світоглядний – доводить, що русько-
український і угро-фіно-татарський (він же московський) народи були є і будуть
до часу за своєю вдачею і метою різноспрямованими. Українці не могли, не
можуть і не могтимуть терпіти ярмо чужинців так, як угро-фіни терпіли ярмо
спочатку татар, з якими потім породичались і перейняли їхню ідеологію
завойовництва, а потім свого князя, царя, імператора, президента. Тут важливо
відзначити, що несприйняття справжньої руськости (українства) московитами
коріниться в їхній генетичній спадковості. Вони патологічно не можуть терпіти
когось, хто стоїть вище за них за своїм інтелектуальним, освітнім, релігійно-
світоглядним рівнем і розвитком, і це вже стосується не тільки українців
сьогодні, а всіх, хто дивиться і думає не так, як москвини. Через це,
розпочинаючи від патріярхів і царів і до простих московитів і сьогодні
здебільшого розвинута ненависть до українців, яку живить державна
ідеологічна машина та імперський світогляд. Тут слід зауважити, що ця
патологічна ненависть до українців почалась не з народу, а з релігійних і
державних вождів, яку вони прищепили цілому народові. А останній її
сприйняв так, як і належить бути. Соціологічні дослідження в сучасній
Московській федерації, що проводять самі москвини, це засвідчують.318 Навіть
якщо у певної частини московитів в силу певних причин зміниться ставлення
до українців, то це не через те, що вони так перейнялися любов’ю до нашого
народу, а просто тому, що це їм завжди буде вигідно. Щоб потім в силу
політичної кон’юктури знов почати нас ненавидіти за помахом диригентської
палички з Кремля. Тому ми, руси-українці, знаючи мінливий і зрадливий
характер московського народу ніколи не повинні думати, що вони дійсно
захочуть бути рівними з нами. Тільки тоді, коли вони принесуть гідний плід
покаяння як перед нами, так і перед іншими народами (як це зробили німці
після ІІ Світової війни перед євреями), яким завдали болю і страждання,
зречуться своєї великоімперсько-шовіністичної величі, відшкодують завдані
збитки, коли їхній Президент схилить свої коліна перед загиблими від їхніх рук
українцями, грузинами, чеченцями, естонцями, латишами, литовцями та
іншими народами, ось тільки тоді можна сказати, що вони хочуть жити
рівноправно і дружньо зі своїми сусідами, не нав’язуючи нам свого остогидлого
братства. А поки що «не існує двох Росій. Не існує окремо жахливої верхівки й
"заблудлого братнього народу". Існує єдина, з підтримкою знизу, ворожа,

318
Згідно з опитуванням, в основному погано до України ставляться 38% респондентів, дуже
погано - 18%. При цьому позитивно до України ставляться 24% опитаних, а 2% - ставляться
дуже добре. Решта 11% вагалися з відповіддю. 2003-2019, Левада-Центр.
http://www.levada.ru/2016/10/19/mezhdunarodnye-otnosheniya-3
201
агресивна щодо України держава, яка ніколи не схвалить нашого вступу в
НАТО, ЄС та й просто нашого державницького успіху. Думати, що існує якась
невидима проукраїнська Росія "внизу" – це себе дурити.» 319 Голос того
невеличкого озонового шару московського суспільства, який дійсно хоче жити
цивілізовано і підтримує Україну й нормальні людські й християнські цінності
та який намагається врятувати московитів від опромінення великодержавно-
шовіністичною величчю, велика маса московського люду не чує через
ідеологічну-пропагандистське зомбування. Й поки що рівність вони розуміють
тільки як підпорядкування одного іншому. За точним виразом українського
дисидента і політика Левка Лукяненка – коня й вершника. Тут наведу
конкретний життєву ситуацію самого автора цього вислову: «За п'ять років
мене сім разів у Москві образили “хохлом”. Кожен із цих сімох був моїм
колегою і називав мене хохлом у доброму гуморі так собі, між іншим,
переходячи від одного слова до іншого. Я влучав момент і точно в його ж
доброзичливому тоні називав його кацапом. І тут ставало несподіване: мій
добрий колега різко зупинявся, повертався, витріщувався на мене, наче на
якогось марсіянина, і кидав:
— Та ти націоналіст! Я й не знав...
— Чого це націоналіст?
— Ну, а як же!
— Називати хохлом можна, а кацапом не можна?!
— Ну, та так же прийнято...
— Прийнято ображати національну гідність українців?
— А у вас є ця національна гідність? А я й не чув про таке...
Кожного разу діалоги не мали довшого розвитку. Кожного разу ми
розходилися холодно. Жоден із цих сімох колег не забув випадку і не підійшов
до мене до самого закінчення університету.
Після першого такого випадку я почав уважніше придивлятися під цим
кутом зору до майбутніх юристів – російських інтелігентів, потенційних творців
національної політики Союзу РСР. І побачив, що національна зверхність
державної багатовікової імперської нації так глибоко просякла свідомість
російських людей, що нерівність вони сприймають за рівність, а рівність
сприймають за нерівність.
Для всіх сімох моїх колег рівність полягала в тому, що вони мене називають
хохлом, а я мав би пропускати образу крізь вуха і продовжувати розмову в попе-
редньому товариському тоні. Коли ж я на образу відповів образою, тобто поста-
вив наші взаємини на основу справедливості, вони сприйняли такий хід не за
вияв справедливої рівноправності, а, навпаки, за вияв порушення справедливої
рівноправності.
Взаємини росіянина й українця вони уявляють як взаємини вершника і
коня: з погляду вершника справедливо, що він на коні, з погляду коня
319
Остап Дроздов, український письменник, журналіст, ведучий хард-ток-шоу «Drozdov» та
політичного ток-шоу «Прямим текстом».
202
справедливо, що вершник на його спині. Гармонія пари “вершник — кінь”
полягає в тому, що кожен виконує свою природну функцію і має користь від
взаємодії: вершник має засіб пересування, кінь має сіно від вершника. Все о'кей!
І коли цей кінь, тобто хохол, раптом хоче стати людиною, це смертельно
ображає великороса, і він гнівно виголошує присуд: “Націоналіст!” — щиро не
помічаючи, що, власне, він є націоналіст.
Яке ж може бути співжиття з таким народом?! Він мусить перейти
катарсис320, щоб стати здатним жити як рівний з іншими народами.321
третій чинник – мовне несприйняття московитами русько-української
мови. Хоч ми розглянули його останнім, проте в житті він стоїть, як не дивно,
на першому місці, бо українська мова, попри свою волю, стала мовою певною
мірою політичною, тобто, лакмусовим папірцем на вияв дійсного патріотизму й
лояльного ставлення до Руси-України. Намагання москвинів довести, що
українська мова та сама, що і московська, тільки зіпсута польською, або її зовсім
не існувало, спростована самим життям і самими московитами. Певну схожість
московської мови з русько-українською московські можновладці вирішили
знівелювати й остаточно винищити останню. Сучасні імперські московсько-
кремлівскькі ідеологи шовінізму прекрасно здають собі справу, що намагання
українців відстояти свою мову і поширити її на всій території своєї держави, до
чого закликає Святе Письмо і чого вимагає історична справедливість, призведе
до остаточного витіснення московської, але не її знищення, як це робили «наші
брати». Вони, на відміну від московитів цього і не бажають. Нинішнє покоління
русів-українців, хочу вірити, що вже значна частина, зробили висновки з історії,
і тому вже не віддадуть ні свою мову, ні державу на поталу. Москвини також
прекрасно здають собі справу, що на відміну від них, українці не чинять
беззаконня в правовій сфері. Всі мовні питання вони вирішують у
цивілізований спосіб, залучаючи міжнародні інституції. Щоб зірвати цей
процес, вони намагаються всіляко оббріхувати українців в начебто
насильницькій українізації та позбавлення етнічних москвинів можливости
розмовляти московською мовою. Бо на злодієві й шапка горить. Чому вони
цього бояться? А тому, що свого часу, який саме припав на період
Гетьманщини, вони жорстокими засобами через фізичне знищення українців,
їх винародовлення, знищення української держави, заборону українських шкіл,
самої мови через різні таємні та легальні укази, її заперечення через
ідеологічних адептів намагалися побудувати вавилонську вежу. Від цієї ідеї вони
не відмовилися й нині. Саме українці зі своєю державою та мовою й стоять їм
на заваді до цього задуму. Інша сторона мовного чинника, що пізніше
посприяла гальмуванню перекладацької справи – це, на перший погляд, ніби
схожість русько-української та московської мов. Згодом московські шовіністи
будуть говорити про те, що навіщо українцям їхня мова, якщо московська не
320
Катарсис (від дав.-гр. κάθαρσις – підняття, очищення, оздоровлення)
321
Левко Лук’яненко. Сповідь у камері смертників. Життєпис (Травень 1988 року,
с.Березівка.)
203
згірше задовольняє мовні потреби українців, котрі її знають, і що вона
настільки схожа, що її не треба вивчати. Але як ми бачили вище, обидві мови за
своїм психологічним сприйняттям світу мовцями різняться. Нині українські
лінгвісти встановили науково лексичні розбіжності у відсотковому вимірі. Так
«українська та російська мови розбігаються на 38% лексики, тоді як українська
й білоруська – лише на 16%.» Постулат про схожість чи триєдність цих мов
руйну- ється через «82 специфічні риси фонетики та граматики, у тому числі 34
унікальні риси без аналогів в інших словянських мовах.» 322
аступний момент, історія подає неспростовні факти, що Русь-Україна
прийняла Христову Євангелію від греків, які в свою чергу прийняли її від
євреїв, руси-українці понесли її угро-фіно-татарам та іншим народам. А їм
цього не хочеться визнавати. У різний спосіб вони намагаються спотворити
нашу історію, привласнити її собі та наше ім’я, видавши чуже за своє. Коли б не
було Києва, то вийшло б що на той час нереальна Москва своїм би
внутріутробним доп’ятисотроковим голосом прорекла, що ніби це вона
принесла християнство в Русь-Україну і далі понесла його європейським
народам. І сьогодні Русь-Україна стала форпостом євангельського пробудження
на сході, як свого часу чехи і німці на заході Європи.Тому вони поставили собі за
мету досягти свого і врешті решт знищити Русь-Україну, як оплот свободолюб-
ства, незалежної та незаангажованої вільної думки і духовного життя без
деспотизму, цезаропапізму й шовінізму. Наша держава і мова стоять їм у цьому
на заваді. Але нашою надією та прапором хай буде Біблійний Бог – Господь Ісус
Христос, на Якого і мають зорувати українці. Добрим прикладом для нас, русів-
українців, які повернулися з московського полону й відбудовують стіни
нинішньої Руси-України, хай буде добра спадщина і досвід попередніх поколінь
українського народу в боротьбі за нашу державу, за її мову й культуру, а також
взірець ізраїльтян, які повернулися з Вавилонського полону й відбудовували
стіни Єрусалиму:
« сталося, як почув Санваллат, і Товійя, і араби, і аммонітяни, і ашдодяни,
що направляється єрусалимський мур, що виломи в стіні стали затарасову вати-
ся, то дуже запалилися гнівом. І змовилися вони всі разом, щоб іти воювати з
Єрусалимом, та щоб учинити йому замішання. І ми молилися до нашого Бога, і
поставили проти них сторожу вдень та вночі, перед ними. І сказав Юда: Ослабла
сила носія, а звалищ багато, і ми не зможемо далі будувати мура!... А наші
ненависники говорили: Вони не знатимуть і не побачать, як ми прийдемо до
середини їх, і позабиваємо їх, та й спинимо працю! І сталося, як приходили ті
юдеяни, що сиділи при них, то говорили нам про це разів десять, зо всіх місць,
де вони пробували. Тоді поставив я сторожу здолу того місця за муром у
печерах. І поставив я народ за їхніми родами, з їхніми мечами, їхніми ратищами
та їхніми луками. І розглянув я це, і встав і сказав я до шляхетних, і до
заступників, і до решти народу: Не бійтеся перед ними! Згадайте Господа

322
Які європейські мови найближчі між собою? https://gazeta.ua 31 травня 2016
204
великого та грізного, і воюйте за ваших братів, ваших синів, дочок ваших,
жінок ваших та за доми ваші! І сталося, як почули наші вороги, що нам те
відоме, то Господь зламав їхній задум, і всі ми вернулися до муру, кожен до
праці своєї. І було від того дня, що половина моїх юнаків робили працю, а
половина їх міцно тримала списи, щити, і луки та панцері, а зверхники стояли
позад Юдиного дому. Будівничі працювали на мурі, а носії наладовували тягар,
вони однією рукою робили працю, а однією міцно тримали списа... А в кожного
будівничого його меч був прив'язаний на стегнах його, і так вони будували, а
біля мене був сурмач. І сказав я до шляхетних, до заступників та до решти
народу: Праця велика й простора, а ми повідділювані на мурі, далеко один від
одного.Тому то в місце, де почуєте голос сурми, туди негайно збирайтеся до нас.
Бог наш буде воювати для нас! І так ми робили працю, і половина їх міцно
тримала списи від сходу ранньої зорі аж до появлення зір.Також того часу
сказав я до народу: Кожен з юнаком своїм нехай ночують у середині Єрусалиму,
і будуть вони для нас уночі сторожею, а вдень на працю. І ні я, ані брати мої, ані
юнаки мої, ані сторожі, що були за мною, ми не здіймали своєї одежі, кожен мав
свою зброю при своєму стегні.» (Книга пророка Неемії 4)

-
тже, Русь-Україна, сподіваючись на підтримку північного сусіда –
Московського царства в боротьбі проти католицької Польщі в силу історичних
обставин опинилася в московському ярмі. Тільки трохи більше ста років
вистачило Московщині знівелювати всі спроби України побудувати
рівноправні стосунки між двома державами й підкорити собі інший народ.
Проте прагнення українців жити незалежно і вільно у своїй державі не згасли.
Разом із тим український люд відчував певну духовну порожнечу. Тому воно не
сприйняло московського православ’я, що звеличувало царя, зверхність чужого
народу над ними та своє візантійство. Ці поривання українців до вищого,
позбавленого земних турбот і клопотів якнайкраще виразив видатний
український філософ-містик, проповідник та богослов, поет і педагогГригорій
Сковорода.
« ригорій Сковорода323 народився 1 вересня 1722 року в селі Чорнухи, що
тоді належало до лубенського полку (Уся територія тодішньої Гетьманської Ліво
бережної частини України поділялась на десять полків, що в свою чергу
складали- ся з сотень. Чорнухи належали до Городищенської сотні. Реєстрові

323
Уривок про Григорія Сковороду взятий з книги Левка Жабка-Потаповича Христове
Світло в Україні. Історія Українського Євангельсько-Баптистського Руху. Видання
Всеукраїнського євангельсько-баптистського братства, Морріс Плейс, 1991, Чикаго стор.
205
(записані до реєстру) козаки творили регулярну українську армію, що за свою
службу дістава- ла платню й землі від гетьманського уряду.) Батько його Сава
Сковорода був реєстровим козаком і мав чималий маєток. Мати походила теж із
козацького роду. Дім був заможний і визначався «чесністю, правдивістю,
гостинністю, побожністю та миролюбним життям із сусідами.»324 Від сьомого
року життя Григорій почав учащати до місцевої школи, де відрізнявся від
інших учнів «нахилом до Богопошани, здібністю до музики, охочістю до наук і
твердістю духа», До церкви він учащав залюбки й на крилосі співав у хорі
«надзвичайно приємно». Від дитячих років церковна пісня про трьох юнаків,
що не вклонилися Навуходоносоровому ідолу (книга пророка Даниїла 3),
сталась його найулюбленішою, що він її завжди стиха приспівував аж до кінця
життя.
Ці та інші подібні прикмети його характеру примушують деяких його
біогра- фів припускати, що ця людина вже від дитинства була вибрана Богом на
службу Йому. Сам Григорій відчував це змалку і вибір Божий сприймав, і до
призначеної йому Богом мети йшов свідомо.
По скінченні науки в місцевій школі та по старанній підготовці в принагід-
них учителів був висланий 1737 року до Києва, де став пильним учнем початко-
вих кляс славної Києво-Могилянської академії. Там здібний хлопець учився так
добре й старанно, що перегнав усіх своїх товаришів. Миславський, надзвичайно
талановитий і видатно гострого розуму співучень Сковороди, «залишався в
усьо- му понижче його при найбільшому своєму змаганні». Сковрода пробув в
Академії чотири роки, як у його житті трапилася несподівана переміна.
Тоді в Росії панувала цариця Єлизавета (1741-1761), дочка Петра І. Ще буду-
чи царівною, вона зв’язала свою долю з українським козаком Олексою
Розумовсь- ким, з яким одружилась пізніше, коли стала царицею. При
царському дворі поча- лася мода на українців, на їхні співи, музику, танці й
одежу.325 Надвірна капеля, що з давніх часів вербувалася із добірних
українських співаків, була зреформова- на й збільшена. До неї щороку набирали
в Україні хлопців із добрими голосами. Майже кожного року молода цариця зі
своїм чоловіком Олексою, подорожувала до столиці України Києва та до інших
міст, і з нею з такої подорожі прибували но- ві співаки до Петербургу.
1741 року відбулась перша така, з приводу вступу на престол, подорож
цари- ці до Києва. При її відвідинах Академії було з числа студентів вибрано
кілька співаків. Серед них був і Григорій Сковрода, що йому тоді пішло на
двадцятий рік.
Отак неочікувано опинився він при царському дворі.Завдяки впливам
Олек- сія Розумовського співаки провадили «нечувано добре життя… їх плекали

324
Усі цитати, не зазначені осібно, узяті з біографії Сковроди, написаної його учнем і
послідовником, Михайлом Ковалинським. (примітка Левка Жабка-Потапвича)
325
«Від того часу й до революції 1917 року в усіх соборних церквах Російської імперії
носили українські кунтуші синього або блакитного кольору з золотими сережкми й довгими
шнурами.» примітка Левка Жабка-Потаповича
206
та пес- тили». Але розкішне двірське життя не спокусило молодого аскета, що
вже тоді рішучо відвертався від поблазнів світу. Він і там зберіг свою чистість і
міру щодо життя й увесь час мріяв лише про те, аби вернутися на Батьківщину.
Це його ба- жання здійснилось, коли 1744 року цариця вибралась у чергову
подорож в Украї- ну. Сковорода їхав із двором і в Києві на власну просьбу був
відпущений до Академії.
Полинули знов безжурні часи студентської науки. Шість нових років, що їх
зужив тепер Сковорода для вищих студій, у додатку до попередніх чотирьох, не
проминули для нього марно: він здобув цінні знання в мовах – гебрайській
(єврей- ській), грецькій і латинській, у математиці, природознавстві, філософії,
метафізи- ці, теології та красномовстві. Отак заклав він добру підвалину для
дальших студій у чужих краях, про які Сковорода вже тоді з запалом мріяв.
Кар’єра студентів Київської Академії тоді складалась звичайно так: скінчив-
ши курс, вони ставали професорами колегій (коледжів) у Харкові,
Полтаві,Черні- гові, Переяславі або й у самому Києві. Здібніших із них
залишали при Академії для приготовлення до професури. Якщо вони бажали
прийняти священниче руко- положення, їм давалися найкращі парафії. На
світські службі для них були відкри- ті двері до найвищих посад. Студенти-
честолюби приймали постриг у ченці, після чого мали в майбутньому доступ до
єпископських престолів.
Отож, одна з цих кар’єр лежала й перед Сковородою. Наприкінці його
науки, року 1750-го духовна влада запропонувала йому стати священником. Тоді
28-літ- ній кандидат «ужив хитрощів: удавав безглуздого, змінив голоса, почав
заїкуватися». Через це його випустили з Академії без свячень. Одні дослідники
припускають, що він тільки вдавав хворого, інші – що перспектива зробитися
священником, при його відразі до духовного стану, зробила його дійсно хворим.
Як там вже не було, не знаємо достеменно. Тільки ж бачимо його незабаром
щасливим на від’їзді за кордон.
Полковник Гаврило Вишнівський326, відбуівючи урядову подорож до
Мадярщини, узяв Сковороду для духовної праці при закордонній православній
церкві.
Проте тільки дуже короткий час виконував Сковорода свої духовні функції
при місії. З дозволу Вишнівського він розпочинає другу подорож: іде пішки до
Будапешту, Пресбурґу, Відня, переходить звідти до Італії, потім кружляє по
Поль- щі й Німеччині. Усюди знайомиться з ученими людьми, зачерпує в них
знання; вступає до університетів і слухає лекції найславніших професорів.
Особливо надовго затримався Сковорода в Німеччині, де здобув знання не
тільки для розуму, але й для душі. Місто Галє в Тюрінгії стало місцем його пере-
бування й замешкання. Там він захопився славним професором Християном

326
Це той самий Вишнівський, що на просьбу російського уряду привіз 1731 року до
придворної капели реєстрового козака з хутора Лемеші (на Чернігівщині) Олексу Розума,
пізнішого графа Олексу Розумовського, чоловіка цариці Єлизавети (примітка Левка Жабак-
Потаповича).
207
Воль- фом327 і його лекціями. Там же він познайомився з пієтистами й зійшовся
з ними ближче. Це були побожні християни, що наприкінці XVІІ віку повстали
проти формалізму та обрядовости, які перед тим встигли опанувати
лютеранську церк- ву. Цей протестантський рух, започаткований
франкфуртським теологом Шпене- ром328, вніс до схолоднілого вже
лютеранства вогонь відродження та тепло пер- шої християнської церкви.
Гарячим і талановитим його учнем і послідовником був Авґуст Герман Франке,
що перед Сковородою викладав теологію в Галє й залишив по собі добру
пам'ять і міцні впливи.
Коли Сковорода прибув до Галє, рух пієтистів ще палахкотів там своїм бла-
гословенним животворчим огнем. Тамошній університет був його осередком та
поширював його по всій Німеччині. «Що стосується християнського життя в
церкві цього часу (в Німеччині), то, назагал, воно було найкращим видовищем
від часів Реформації… Від днів Реформації Німеччина ніколи не мала такої
великої кількости правдиво побожних проповідників і світських (відроджених)
людей, як це було наприкінці першої половини XVІІІ віку. У багатьох (навіть)
княжих і графських домах родинні Богослужіння та молитовні години були
влучені до зви- чайного щоденного домового життя»329
І до цього міста й університету, де бився живчик того руху, Господь привів
Сковороду десь наприкінці 1750-го або на початку 1752-го року.
На превеликий жаль маємо дуже мало відомостей щодо його життя,
діяльнос- ти та науки в університеті. Знаємо тільки, що він захоплювався
лекціями Вольфа, Баумгартена та інших світил науки й що пієтизм зробив на
нього величезне, незабутнє враження. Глибоко духовна атмосфера університету,
справді Духом Святим і Словом Божим відроджені його професори, – це було
якраз те, чого прагнула й шукала душа українського мандрівника.
У Галє пробув Сковорода десь від 1751-ого до кінця 1753-ого року. Там він
удосконалив свою німецьку мову та збагатив себе останніми здобутками науки.
Він «три роки віддавася тим студіям метафізики та теології й написав тут пере-
клад проповідей святого Івана Золотовустого, а також навчальні байки.330»
Можемо з певністю ствердити, що свою пізнішу звичку щодня читати
Біблію та молитися по кілька разів у день і вночі Сковрода запозичив від
пієтистів у Галє. Не можемо зате з тією ж певністю казати, як близько він до них
підійшов, чи при- йняв бодай почасти їхні чисто протестантські погляди та тези.
Безперечно, що пієтисти, згідно з вільністю духа свого поступування та

327
Барон Християн Вольф, славетний німецький філософ (1679-1754), послідовник Ляйбніца;
впровадив математичний метод до своєї системи, що панувала до Канта (примітка Левка
Жабка-Потаповича).
328
Філіп Яків Шпенер (1635-1705), основоположник пієтизму в Німеччині.
329
Dr. J.J.Herzog. Abriss der gesammten Kirchengeschichte. I-III Beande, 1878-82 (Д-р
Й.Й.Херцоґ. Нарис всієї історії церкви. І-ІІІ Бонде, 1878-82) (примітка Левка Жабка-
Потаповича)
330
Академік Дмитро Багалій, Григрій Сковорода, український мандрівний філософ. Харків,
1928 року, стор.43 (примітка Левка Жабка-Потаповича)
208
толеранцією інших христи- янських церков, не могли жадати від нього,
скажімо, одвертого переходу на люте- рансто. Їхній місійний розгін не був
остільки сильний, щоб перекинутися поза лю- теранські чи реформовані кола, і
обмежувався домовим, так би мовити, прозеліти- змом. Тому ми не можемо
становчо твердити, що Сковрода одверто перейшов на протестантизм. До того
ж душа його – християнська й козацька – цуралась будь-якої обрядовости,
відрубности чи замкнутости конфесійної.
Проте, все таки з Німеччини він вернувся не тим православним, яким
хотіли би його бачити земляки. Усе наступне його життя, заховання й діяльність
мали на собі якийсь виразний відбиток, що спонукував багатьох, які його знали,
прозивати його «сектантом». Насамперед прозвало його так православне
духівництво, яке «дуже вороже ставилося до нього». (М.Ковалинський. Біограф
Сковроди.) І таким «сектантом» для всіх тих людей залишився він до смерти.
Тож, якщо він таким сектантом не був формально, то духовно не був він вже і
православним. Через це й саме православне й католицьке українське
духівництво ставиться ще й досі до пам’яти Сковроди з великим
застереженням. Це було завжди чи не найголовні- шою причиною того сумного
явища, що і’мя цієї великої людини, що ним могла би пишатися кожна з
найкультурніших націй світу, ще й досі не має належного місця не тільки серед
них, але й так мало знане самими українцями.
Що потягло Сковороду раптом з-за кордону в Україну? Про це його життє-
писці не кажуть майже нічого. Натякають тільки на ностальгію (туга за рідним
краєм). Для нас цього натяку досить. Якщо пригадаємо собі, що ця туга
виявилась у нього ще раз пізніше, коли він опинився навіть на короткий час у
Росії, та по- зирнемо на події, що тоді відбувалися в Україні, як він перебував у
Галє, то бодай трохи ближче підійдемо до зрозуміння тодішнього стану його
душі.
Саме того року, як Сковорода відїздив за кордон, цебто року 1750-го,
нарешті було відновлено по довшій перерві гетьманство.331 Гетьманом був
вибраний брат царициного чоловіка 22 річний Кирило Розумовський, з цієї
нагоди обдарований перед тим графським титулом. Коли Сковорода покидав
Україну, молодого гетьмана ще не було там; тільки навесні 1751 року він прибув
до Глухо- ва й після урочистих свят, бенкетів і балів там і в Києві, почав
обїздити Гетьман- щину.
Незабаром полинули чутки про реформи, що їх мав запровадити гетьман.
Син звичайного українського козака, Розумовський одержав освіту з ласки
своєї братової Єлизавети в найкращих університетах за кордоном й мріяв
піднести освіту й у своїй Батьківщині. До вже наявних шкіл мали бути додані
нові, на західно- європейський зразок: у Батурині мав постати університет;
другий університет на місце Академії мав бути заснований у Києві.

331
Гетьманство перед Розумовським було скасовуване двічі: уперше – 1722 року по смерті
гетьмана Івана Скоропадського й удруге – 1734 року по смерті гетьмана Данила Апостола.
(примітка Левка Жабка-Потаповича)
209
 Ці чутки не могли не досягнути Сковороди, і нічого дивного не було в тому
що його потягло до рідного краю.
З головою, переповненою знаннями, з серцем, пересякнутим любовю до
Гос- пода, до Його Слова та до нещасного грішного, але любого рідного люду,
проте з порожньою кишенею опинився молодий учений удома. Щодо дати його
повороту, на жаль нема цілковитої певности. Вилічуючи час за всіма
підручними даними, можемо усталити, що за кордоном Сковорда був не менше
чотирьох років. Отже, вернувся він в Україну десь наприкінці 1754-го, а може на
початку 1755 року.
Батьки його на цей час померли, і він почав блукати по краєві. Нарешті,
зупи- нився в Переяславі, де зайняв місце професора поезії в тамошній колеґії,
щобула під ректоратом місцевого єпископа.
У колегії він не загрів місця. Незабаром трапився в молодого професора зу-
дар із ректором. Коли єпископ почав вимагати, аби Сковорода викладав по-
старо- му, як викладалося до нього, а не за новими закордонними зразками,
професор не згодився. Єпископ настирливо допоминався свого, виставляючи за
підставу свій авторитет і знання. Тоді Сковорода насмілився ці єпископові
знання взяти під сумнів і на вимозі консисторії приточив латинське прислів’я:
«Alia res sceptrum, alia plectrum» («Що іншого єпископський жезл, а що іншого –
сопілка пастуша»). Єпископ розлютився й відповів церковно-словянською
цитатою з Псальми 101:7: «Не живяши посреді дому мого отворяй гординю».
Після цього Сковороду «вигнали з колегії» , як каже Ковалинський.
Цей перший зудар з представниками православного духівництва виразно
показує, як дивився вже тоді на це духівництво Сковорда. Це був перший
вираз- ний виступ «сектанта» , що навіть у тяжких матеріальнх обставинах не
завагався сказати правду до очей.
Проте філософ дуже мало ваги надавав ціні «хліба щоденного». Незабаром
зайняв він місце приватного вчителя сина дідича (поміщика) в селі Коврай,
Степа- на Томари, знаного на всю Україну багатія, переяславського полковника.
Там він і здобував працею той хліб якийсь час. Проте там не засидівся
Сковорода довго, бо не вмів коритися й гнути спину перед дуками.
Року 1758-го пускається він у далеку подорож аж до Москви, а звідти до
Тройце-Сергієвської Лаври, при якій недавно була відкрита вища духовна
школа. Влада школи, вже ознайомлена з його вченістю, намагалася затримати
його як професора. Але «любов до рідного краю,»правдива журба за ним не
допустила його залишитися там, і він знов повернувся до Переяслава. Потім
знов опинився в Ковраю в Томарів.
Тут у Ковраю під впливом Біблії, з якою він ніколи не розлучався,
Сковорода остаточно стає на дорогу Господню. Він починає чути небесний
голос, що кличе його до розриву з цим світом. У збірнику «Сад Божественних
пісень» у пісні 2-ій «Покинь, о духу мій ці села і міста», він закликає свою душу
покинути «земну журбу та діл всіх марноту», змити в водах силоамських бруд з
очей» і полинути догори:
210
 Душі тілесним тут не нагодуєш ти:
Вона небесної жадає чистоти.
Як в морі рве ріка, як полумінь в вирій,
Як до магнету сталь, так дух до Бога мій.
І з захопленням обіцює душі насолоду найвищим щастям:
Спіши ж до радости на нових крилах ти,
Досягнеш, як орел, святої висоти.
О, триблаженний той, хто море цих чудес
Тут зрозуміє вже: піде він до небес.332
Від цього часу він не перестає вже пориватися до неба, до Бога.
Залишивши Томару 1759 року, Сковорода перенісся до Харкова й там
протя- гом семи років удосконалювався в наближенні до Господа. Викладаючи
студен- там колегії поезію, він провадив з ними поза лекціями філософічно-
релігійні бесі- ди. Такі ж самі бесіди тримав він і з харківськми мешканцями.
Водночас писав свої пісні-псальми й перші філософічно-духовні твори, що
освітлюють нам усю Біблію.
Одні з харків’ян із захопленням приймали його духовні виклади й думки,
інші ж, особливо духівництво, підозріливо дивилися на цю його діяльність. Аби
відтягнути Сковороду від неї, духівники пропонували йому прийняти
чернецтво. "обіцюючи довести його незабаром до найвищого духовного
становища." За їхніми словами, чекали його на цьому шляху «честь, слава,
ряснота всього, пошана, й …щасливе життя»333
Сковорода від усього відмовився, при чому виразно висловив причину
відмовлення: «Чи ви хочете, щоб я побільшив кількість фарисеїв? Їжте жирно,
пийте солодко, одягайтесь м’яко й монаште. А Сковорода покладає чернецтво в
житті нестяжальному, мало вдоволенні, стриманості, у позбавленні себе всього
непотрібного аби здобути найпотрібніше; у відмовленні від всіх примх, аби
збере- гти себе в цілості, у приборканні самолюбства, щоб найзручніш виконати
заповідь любови до ближнього, у пошукуванні слави Божої, ане людської.»
Коли духівництво особливо настирливо докучало йому радами йти до
монастиря, переконуючи його, що він стане одним із «стовпів» у православній
церкві, Сковорода з гіркотою відмовив «Ах, преподобні! Не хочу собою
побільшувати стовпотворення вавилонського. Досить і вас. Стовпів неотесаних,
у храмі Божому. Я ж бачу святість не в ризах (шатах), а в волі Божій.»
Тут, у Харкові, виразно сформувався духовний образ великої людини.
Сковорода почав об’являтися оточенню, як людина тиха, повчаюча та любляча.
Одягався він дуже просто, але чисто. Не пив горілки, вина й пива, не курив, не
вживав м’яса й навіть риби.

332
Цитати зі Сковородиних творів дозволяємо собі наводити з невеличкими правками
тодішньої «книжної», для нас трохикострубатио мови. Узято з журналу «Післанець правди»,
1947 р., ч.І, стор.14 (примітка Левка Жабка-Потаповича)
333
М.Ковалинський. Біографія Сковороди.
211
 Його мова була переповнена цитатами та образами й прикладами зі
Святого Писання. Окрім викладів Слова Божого слухачам і складання
побожних псальмів, любив він співати ці власні псальми, супроводжуючи дуже
приємний і зворушли- вий спів грою на одному з таких інструментів: бандура,
сопілка, флейта, гуслі й скрипка. Деякі з цих музичних інструментів були
зроблені ним власноручно. Усі його пісні були сповнені «гармонії простої, але
зворушуючої та переймаючої душу» й тому робили на слухачів незабутнє
враження.
У домах харківських аристократів і вчених він одверто проповідував
відрод- ження – «нове життя» людини, що йде за покликом Бога та Його Слова.
Тоді почала щораз ширше розсходитися по людях чутка, що він «єретик,
сектант». Підкреслювали й загальну увагу звертали на те, що він до церкви ніко-
ли не ходить, 334 що він проти священників, ченців, хрещення рукою, проти
коштовних золотих і срібних оздоб і посуду в церквах. Саме ж головне, казали,
що читає і проповідує Біблію та подовго вдома молиться вдень і вночі.
Противни- ки навіть називали його послідовником маніхейської єресі, що
існувала в перших віках християнства й так само, як і Сковорода, змагалась
проти обрядовости, фор- малізму та мертвеччини в церкві.
Мусимо відзначити одне джерело познання духа й творчости Сковороди.
Це його листи.. Писані мовою тодішніх «книжних» українців, вони пересипані
цита- тами в мовах – латинській, грецькій та гебрайській. Часами вони написані
однією з цих стародавніх мов. У них той самий дух, що й у творах, тільки ще
сильніший, щиріший, одвертіший. Це дух глибоко віруючого християнина, що
є ввесь під впливом Слова Божого. Як приклад, подаємо тут коротенького
уривка з 15-го листа до його учні та приятеля, пізнішого його біографа
Ковалинського:
… «Я піклуюся про багатство духа, про той хліб і про ту одежу, без яких не-
можливо ввійти до найпрекраснішого чертогу (палацу) небесного Жениха; усі
мої сили, усе моє поривання я скеровую туди… Але ти бажаєш, щоб я виразніш
вия- вив тобі мою душу. Слухай-но: я все залишаю й усе покинув, і тільки
одного хочу досягнути за все моє життя – це «зрозуміти, що таке смерть Христа
й що означує Його воскресіння» (це цитата з листа апостола Павла до Филип’ян
3:10). «Адже ж ніхто не може воскреснути з Христом, якщо передніше з Ним не
вмре… Горе глу- поті нашій! Уявляємо, що тримаємо в руках ковчег
Священного Писання, коли, можливо, не знаємо, що таке хрищення або що
таке – Вечеря Господня. Якщо ці речі були зрозумілі на перший погляд, чи
називали би ми їх таїнствами – mysteria? – … Стародавні фарисеї та
письменники улесливо думали про себе, що вони – Закон Мойсеїв, але проте
Христос називав їх сліпими. «Хто бо зрозумів ум Господень?» (Римлянам 11:34).
Це Павло каже про Священне Писання, в якому потаємно захований ум
Господній, неприступний, прикритий образами». І в інших місцях каже: «О,

334
Академік Дмитро Багалій, Г.С.Сковорода, стор.35 (примітка Левка Жабка-Потаповича)
212
якби Христос зійшов і взяв участь у нашій «гомілії» 335 Христос, що обіцяв бути
«там, де двоє або троє зібрані в імя» Його! (Матвія 18:20) – адже ж без Нього все
надаремне»… «Отже, ти пориваєшся до Господа! О, солодші нектару для мене ці
твої слова… о, юначе, достойний Христа! Я майже плачу від міцної радости.»
У тих своїх листах Сковорода знайомить своїх учнів і послідовників з Плу-
тархом, Філоном, Цицероном, Горацієм, Лукяном, Климентом Олександрійсь-
ким, Іваном Золотовустим, Василем Великим, Григорієм Богословом,
Амвросієм, Єронимом, Орігеном, Нілом, Діонисієм Ареопагітом, Максимом
Сповідником та іншими стародавніми філософами та «отцями церкви,» яких
він сам читав і циту- вав ув оргиніналах. При цьому він підкреслював, що
«голова ж їм усім – Біблія,» й радить читати її завжди.
Про своє ставлення до Біблії Сковорода написав дуже багато, і ми можемо
тут тільки пару місць з усього написаного приточити. Він каже: «Біблію я почав
читати біля тридцяти років від мого народження, 336 але ця найпрекрасніша для
мене книга над усіма моїми найулюбленішими верх взяла, задовольнивши мою
довгочасну спрагу й голод водою й хлібом, солодшої понад мед, Божої правди й
істини… Утікав, утікаю та й утік за проводом Господнім усіх життєвих
перешкод і тілесних пожадливостей, аби міг спокійно насолоджуватися в
причистих обіймах найгарнішої від усіх дочок людських цієї Божої доньки»…
Подібними словами-образами Сковрода захоплено оспівує Біблію, що ста-
лась для нього джерелом життя, «вічно зеленіючим плодоносним деревом», «по-
лем слідів Божих», тощо…
З гебрайською Біблією, як і з грецьким Новим Заповітом він не розлучився
до смерти, і коли вмирав, поклав їх разом із своїми творами собі під голову.»337
ікаво також, що Григорій Сковорода, високо цінуючи Святе Писання,
знаю- чи його добре й ґрунтовно та володіючи кількома європейськими та
стародавніми мовами, пройшов якось повз самої думки щодо перекладу Біблії
на русько-українську мову. Про це немає жодної згадки ні в його літературних ,
ані в епісто- лярних творах. Й це при тому, що він володів мистецтвом
перекладу. Так, наприклад, у його доробку за його ж власним зізнанням в
одному з листів до свого учня Михайла Ковалинського Григорій Сковорода
«згадує 15 назв своїх творів і 7 перекладів. Перекладацька спадщина
українського мислителя включає переклади з Плутарха, Цицерона, байки Єзопа,
твори Вергілія, новолатинського фламандського поета Синдронія Гошия
(Гозія), новолатинського французького поета-гуманіста Марка Антонія Мюре,

335
«гомілія» – бесіда, розмова, зібрання перших християн. (примітка Левка Жабка-
Потаповича)
336
Тут виразно стверджено, що сковорода почав читати Біблію десь біля 1752 року, цебто
тоді, коли був у Галє й там зійшовся з пієтистами. (примітка Левка Жабка-Потаповича)
337
Левко Жабко-Потапович. Христове Світло в Україні. Історія Українського Євангельсько-
Баптистського Руху. Видання Всеукраїнського євангельсько-баптистського братства, Морріс
Плейс, 1991, Чикаго стор.50-59
213
Горація, якого Сковорода дуже любив і називав «римським Пророком» 338.
Григорій Сковорода заявив про себе не тільки як поет, філософ, про якого ми
добре знаємо, але й теоретика й практика перекладу. «Так, у примітці до
перекладу оди Синдронія Гошия, зробленому в 1785 році, у супровідному листі
до Я.Захаржевського в 1790 році Г.С.Сковорода розділяє перекладачів на дві
категорії: перекладач-букваліст (translator) – «ставить слово замість слова, як
зуб замість зуба» [6, с.177] і перекладач-тлумач (interpres), що «як ніжна
годувальниця кладе в рот своєму годованцеві розжований хліб і сік
мудрості».339Але попри це, переклади його – це найчастіше переспіви, або
витлумачення, що й визнає сам Сковорода. «У примітці до перекладу оди
Синдронія Гошия Сковорода пояснює: «Цю оду я не переклав, а витлу- мачив»
[6, с.179]. У примітці (листі-присвяченні) до твору Цицерона «Про старість»
Сковорода додає, що «сія книжечка, претолкованная здешним наречіем... А
переведены не слова её, а мысли» [6, с.179].»340
« Україні в XVІІ і XVІІІ століттях умови для розвитку культури та
перекла- ду були несприятливі у зв’язку з політикою гноблення українського
народу, про- веденою Петром І, а потім Катериною ІІ. Відбувається
насильницький відтік найбільш талановитих представників української науки і
культури в Росію. Офіційною мовою стає російська. Як результат, Григорій
Сковорода більшість своїх перекладів здійснював російською мовою, хоча 7
текстів було перекладено на українську книжкову мову того часу.»341 Зважаючи
на це, можна лише припускати, що Сковорода або здавав собі справу, що в
нинішніх умовах про це немає що й дума- ти й говорити, або й узагалі немає
потреби сушити над цим голову, а можна було задовольнитися наявними на той
час церковнослов’янськими перекладами. Такі були реалії того часу. Але своїм
життям і творчістю Григорій Сковорода спряму- вав думки своїх сучасників до
найголовнішого джерела духовного і соціально-біологічного життя українців –
Біблії, Святого Письма. В ньому, і тільки в ньому український народ має знайти
своє і спасіння і призначення.
« иття великих людей, а особливо пророків усіх народів, не можна
розглядати й зрозуміти поза історичними подіями їхнього віку. Уся постать
Сковороди залишилась до цього часу нерозгаданою тільки тому, що майже всі
його дослідники (за винятком академіка Дмитра Багалія) аналізували його
діяльність і творчість незалежно від життя сучасної йому України. Тому
вважаємо за необхідне кинути бодай побіжний погляд на події тієї доби, перше
ніж глянути на кінець життя «мандрівного філософа».
1762 року на російський царський престол вступила Катерина ІІ, прозвана
росіянами «Великою». Однією з перших «реформ» цієї блудниці в царській

338
Юркевич Олена, Бевз Надія. Переклад філософських текстів в Україні: історія і
сучасність — http://www.info-library.com.ua/books-text-11891.html
339
Там таки.
340
Там таки.
341
Там таки.
214
короні був утиск України. Зараз же вона почала вимагати, аби гетьман Кирило
Розумовський зрікся гетьманської влади над Україною. Три роки той зволікав,
та нарешті 1764 року зрікся. Негайно російський уряд почав нищити права та
при- вілеї України, як окремої держави: зніс кордони поміж обома краями,
замкнув митниці, зліквідував українські урядові установи, а на їхнє місце
запровадив російські. Уся адміністрація, суд, скарб, військо – усе було замінене
на російське. А потім почалася «реформа» шкіл і запровадження в них
російської мови й духу. 1786 року митрополит Самуїл Миславський особливим
наказом обернув стародавню Київську Академію на російську школу.
В Україні всі ці дії створили приголомшливе враження. Особливо
пригнічені були козаки та селяни, бо у вільній Україні, що ніколи не знала
власного кріпацтва, тепер, на місце давнішнього польського, було
запроваджено російське кріпац- тво. Волелюбний народ було закуто в тяжку
неволю.
Українська шляхта за всі політично-національні страти була нагороджена
великими маєтками, рангами та кріпаками й заспокоїлась у розкошах життя,
зрівняна в правах із російським дворянством. На цій шляхті й оперлася
російська влада в Україні. Через це тій владі й не залежало так дуже на
прихильності духівництва.
Єпископи в Україні й так вже здавна були по боці росіян. А нижче
духівниц- тво вони потрапили поволі теж перетягнути на свій бік.
Сконфіскувавши за Кате- рини ІІ-ої монастирські й церковні маєтки,
російський уряд почав перебирати нижче духівництво на утримання від
держави, чим ставив його в повну залежність від себе. Завдяки цьому духовні
особи стають поступово звичайними урядовцями царської влади. Славний
історик Михайло Грушевський повними безнадійности словами так змальовує
сумний стан української православної церкви цього часу: «…народні маси були
засуджені на духовний застій під проводом неосвіченого, ледви-ледви
письменного священства. Все що було культурнійшого в туте- шній українській
народности, майже без останку покинуло сю національність і релігію.
Українська релігійна гадка завмерає. Під московською займанщиною далі йшов
процес отої «бюрократизації» церкви, початок котрої вище було зазначено,
перехід її в повну і глибоку залежність від державної влади. Влада ся була
україн- ським національним інтересам ворожа, демократичним потягам мас
неприязна, українській культурі неприхильна. Московський уряд, навпаки,
прикладав усі ста- рання до того, щоб по всій лінії винищити, не лиш яку небудь
самостійність, чи автономність України, як країни, але й почуттє саме своє
окремішности у люднос- ти. Особливо тяжке з сього погляду було довге
правліннє Катерини, людини на- стільки незручної і здібної, наскільки
безсовісної і українству ворожої (Єлизавета з огляду на свого чоловіка,
українця, Олексу Розумовського, мала все таки деякі симпатії до української
стихії,хоч загалом уважала своїм обов’язком продовжува- ти політику свого
батька, Петра І, великого гнобителя України). Українській церк- ві зокрема від
215
цариці Катерини прийшлось зазнати особливо багато лиха. Заграю- чи з
сучасними західними поступовими ідеями (розуміється зі становища «просві-
щенного деспотизму») вона взагалі перейнята була підозріннями і ненавистю до
клерикалізму і церковности, всюди побоюючись претенсій церкви на власть, на
конкуренцію зі світською владою, отже всяко старалась підкопувати і нищити
впливи духовенства та заступати релігійність «резонабельністю», що фактично
мало означати опортунізм342 і сервілізм343. На Україні ж у духовенства крім того
скрізь підозрівала вона ще й національний та політичний сепаратизм, отже
готова була поборювати всяку чесність і характерність, а підтримувати
деморалізацію, аби тільки розкладати й руйнувати небезпечну в її очах
українську церкву.»344
Рахуючися з цими тенденціями московського уряду, що часами
загострюва- лись, часами трохи слабшали, але загалом все йшли до тої самої
мети – якнайбільшого ослаблення культурної сили й моральної відпорности
українського народу, українське духовенство, і його єрархія зокрема, загально
беручи покірно і навіть запопадливо виконувала урядову волю, а навіть ішла на
зустріч її побажанням. Ця верства, що колись концентрувала в собі все
свідоміше, що було в україн- ському народі, була так би сказати, його мозком,
тепер цілком стратила розуміння його інтересів, або відчужилась від його
потреб і збайдужіла до всього, що лежало поза її власними класовими
інтересами, взятими в найбільш тіснім і матеріальнім розумінні. За втрачену
автономію і свободу свого духового життя вона чула себе нагородженою тим
простором, який давала її амбіціям московська держава: був час, за Петра і його
наступників, коли всі важнійші церковні посади цілої імперії обсаджувались
передусім київськими вихованцями, отже вони не дуже й журились автономією
Української церкви, почуваючи себе господарями обидвох церков Української і
Московської.
Правда, в другій половині XVІІІ століття, за цариці Катерини, вже й мину-
лось, і пізнійше навпаки, на Україну стали насилатись московські духовні, але за
той час офіціальна православна церква України та її духовенство особливо
вище, омертвіло, відірвалось від громадянства, стратило вплив і значення в
громадськім та культурнім житті. Суспільність цілком збайдужніла до сих
царських служаль- ців в рясах, що іменувались без її волі і впливу, виробили
собі ласку у царського уряду і зобовязувались до повної й безмежної служби
йому (включно до обовязку доносити владі відкрите на сповіді, оскільки воно
містило б у собі яку небудь не- безпеку для держави). Заходи коло відновлення
колишньої виборности єпископів, підіймані з українського боку за Єлизавети і
Катерини в 1740-1760-х роках, лишились без успіху. Катерина, сконфіскувавши

342
Опортунізм – пристосуванство, безпринципність, запопадливість, зрада інтересів певної
політичної сили чи ідеології.
343
Сервілізм - рабська догідливість, улесливість; прислужництво
344
Михайло Грушевський. З історії релігійної думки в Україні. Вінніпег, Канада – Мюнхен,
Німеччина – Детройт, США, 1962, стор.104 -105
216
церковні маетности, і зменьшивши, скільки можна, число і людність
монастирів, перевела єпископів і монахів на платню від держави і тим дала
останню форму їх залежности. Церковна продукція завмерла під тяжкою
цензурою. Київська академія з її філіями перетворилися в чисто духовні школи,
де виховувались лише кандидати на священство та на чернецтво. Українська
старшина просила у Катерини в початках її праління, щоб київську академію
перетворено на університет з теологічним відділом, а другий університет
заложено в гетьманській резіденції Батурині, але се прошение не було сповнене,
і молодь, яка не хотіла йти до духовного стану, мусіла удаватись до шкіл
московських, польських та німецьких. До церковної школи і церковного життя
серед панської верстви все більше шириться відношенне не тільки байдуже, але
й зневажливе, як до чогось безповоротно пережитого і для життя непотрібно-
го. Не кажучи навіть про відгомони сучасного західнього раціоналізму, що
вважав все релігійне просто шкідливим (це «вольтеріянство» серед українського
панства не було так поширене, як серед московської аристократії), але просто
серед куль- турнійшої української верстви пропадає всякий інтерес до
офіціальної церкви й релігії»…345
Коли до православної церкви так ставилась українська аристократія та
інтелі- генція, то нема нічого дивного й у тому, що й міщанство й селянство
українське остигло й до тієї церкви збайдужіло. І церкву й духівництво було
відірвано від на- роду, і народ залишився без жодного проводу.
Таким чином, у другій половині XVІІІ віку над нашим народом залягла
густа духовна темрява.
Якраз тоді Сковрода кинув і колегію, і Харків, всіх тамошніх друзів і недоу-
ків і пішов до народу. Це сталось 1766 року, й від того часу й до самої смерти він
залишився мандрівним філософом-проповідником. Майже тридцять років
продов- жував він скитальчо-пророчу подорож по лівобережній частині
України. Мимоволі впадає в очі, що розпочав він власне тоді, коли наш народ
переживав дуже болючу добу свого занепаду, коли він стратив рештки своєї
держави, свою провідну верству, свою церкву, хоч як вона була бідна духовно
перед тим, стратив свою вільність і перейшов остаточно на положення
кріпацького невільника. І Сковорода лічив за свій обов’язок у цих часах бути в
самій гущавині свого народу та нести йому ту найвищу розраду й потіху, що їх
може дати тільки Слово Бога Всевиш- нього!
Він не журився тим (а може й не думав цілковито про те), що тільки він
один був пророком, що мав би допомогти мільйонам земляків, Аджеж він знав,
що й старозаповітні пророки виходили самітними, коли Господь посилав їх на
служен- ня їхньому народові. Він знав, що на ту місію з ним іде Сам Бог…
Тоді ж Сковрода починає писати свої духовно-філософічні твори, в основу
яких лягла Біблія.

345
Там таки, стор.105-106
217
 З гебрайським Старим і грецьким Новим Заповітом іде проповідник-
місіонер по селах, хуторах, оселях, маєтках і містечках України, сповіщаючи
людові укра- їнському Радісну Новину Христову.
У між часі удари, один за одним, не переставали падати на той народ…
1768 року вибухає на правобережній частині України, що була під
польською окупацією, страшне криваве повстання українського селянства під
проводом запорожця Залізняка й уманського сотника Гонти. Скоїлилась
жахлива так звана «уманська різня». Царський уряд, що почасти це повстання
спровокував, пізніше допоміг полякам його нещадно здушити. Тисячі
повстанців-гайдамаків були в містечку Кодні на Волині замордовані, а інші
тисячі розійшлись по всій Україні з виколотими очима, обтятими вухами або
носами, з видертими язиками або відрубаними руками, жахаючи своїм
виглядом мільйони рабів і примушуючи їх до покори. Тоді ж у самій Польщі
розпалилися політичні розрухи, що й привели до І-го поділу цієї держави в 1772
році. Уся правобережна частина України була при- лучена до Росії. Змінилася
влада, але положення українського народу залишилось те саме, хіба що неволя
польська замінилась на неволю московську. А 1775 року росіяни зруйнували
Запорізьку Січ, і знов тисячі українців пішли на скитальщи- ну.
Сковорода знав про ці удари, що спадали на нещасний темний
поневолений людьми й гріхом народ, і чим він міг йому допомогти або
порадити? Подібно до старозаповітних пророків він говорив народові тільки
одне: покиньте гріх і неправду, пізнайте світло й залишіть темряву, наверніться
до живого Бога та Його спасенного Слова – Біблії. У бідній селянській свитині, у
простих чоботях, з по- лотнянною торбиною, в якій було Слово Боже та власні
твори, Сковорода продов- жував свою місійну подорож аж до 29 жовтня 1794
року. Того дня вдосвіта він тихо відійшов до Господа на вічний спочинок. Це
сталось у маєтку його послідовника Андрія Ковалівського в селі Пан-Іванівка.
Напередодні ввечорі він проповідував великій групі гостей дідича, потім
вийшов до саду й викопав собі могилу, в якій заповів себе поховати. Увечері
пізно переодягнувся в чисту білизну й ліг на постіль, поклавши під голову
Слово Боже й твори. У такому положенні й заснув на віки. Заздалегідь просив
на домовині написати такі слова:
«Світ ловив мене, але не спіймав»
«Душевна ясність, ця світлість погляду дала Сковороді спокійний і безбояз-
ний кінець: якщо він жив так, як навчав, і навчав, як жив, то помер він так, як
жив і навчав: становчо, покірливо, мудро».346 Ми ж додамо до цього: він жив і
навчав тільки в Христі Ісусі. Тому дійсно Сковорода був першим євангельським
пропо- відникком в Україні.»347

346
В.Эрнъ. Гр.Сав.Сковорода. Жизнь и ученіе. Москва, 1912, стор.203
347
Левко Жабко-Потапович. Христове Світло в Україні. Історія Українського Євангельсько-
Баптистського Руху. Видання Всеукраїнського євангельсько-баптистського братства, Морріс
Плейс, 1991, Чикаго стор.59-64

218
 авершуючи мову про життя і діяльність тієї доби, в якій жив Григорій
Ско- ворода, і які припали на другий період Гетьманщини, можна побачити,
чому протягом трьох століть, фактично, до 60-х років XІX століття не було
серйозних спроб перекладу Біблії на русько-українську мову.
олітичне становище Руси-України було далеко вже не тим, яке вона мала
бодай за часів Руїни, коли з усіх сил боролась за незалежність. На кону стояло
ви- живання самої держави та нації. По Полтавській трагедії Україна як ніколи
опи нилася на межі фізичного знищення народу. Батуринська різня налякала
чималу кількість козацької старшини, яка змушина була піти на службу
московському цареві. Це на деякий час уповільнило процес ліквідації
Української держави, але не могло його зупинити. З цього часу її зоря почала
закочуватися…
По-друге, вище українське православне духівництво почало вироджуватися
й перестало виконувати, покладені на нього обов’язки духовного проводу й
вираз- ника українських духовних і національно-культурних інтересів. У XVІІІ
столітті ми вже не знайдемо таких православних державників як, наприклад, у
XVІІ. Зде- більшого, українське духівництво було змосковщене й виконувало
чисто номінальнорелігійну функцію.
По-третє, московське поневолення знищило національно-культурні кадри
через їхній відтік до Московії, а це потягло за собою і послаблення, й врешті-
решт знищення перекладацької школи. Було суттєво послаблено друкарську
справу че- рез заборони і штрафи. Це унеможливлювало друк будь-якої
українськомовної книги.
По-четверте, поволі перестала існувати українська козацько-старшинська
аристократія, що перетворилася у звичайнісіньке малоросійське дворянство з
московськими привілеями. Лише поодинокі автономісти потайки плекали надії,
згадуючи минулі часи.
Московський наступ на Україну знищив українську освіту, нав’язавши
сило- міць московську мову викладання. З огляду на це, ймовірно, в умах
провідної української верстви, що залишилася та яка змушена була ховати свої
патріотичні почування, не було об’єктивної потреби в перекладі Біблії на
русько-українську мову. Про це навіть і не задумувались. Духовний та
національний морок завис над Руссю-Україною. Але щоб не вмерла душа наша,
і не вмерла воля, Бог послав зі Своїм Словом на устах Григорія Сковороду. Саме
через нього Господь Ісус Хрис- тос і промовляв до нашого русько-українського
народу і підготував духовний ґрунт для подальших поколінь українців, які й
сподвиглись до перекладу Святого Письма на русько-українську мову.
оча духовна й національна темрява залягла над нашим народом, проте в
глибинах його самого ніколи не вмирало прагнення звільнитися з цих кайданів.
Цьому сприяли події у народів на заході Європи кінця XVІІІ й початку XІX
століття. Початок цим процесам поклала Французька революція 1789–1793
років. Водночас найвизначальним чинником, який суттєво вплинув на їх
поглиблення став потужний національно-визвольний рух: боротьба проти
219
навали Наполеона в Іспанії і на Московську імперію, проти гноблення
австрійських Габсбургів в Італії та Угорщині, проти османського ярма в Греції і
Болгарії, проти московського царизму в Польщі і на Кавказі, об'єднання
Німеччини. «Дуже різний за складом і цілями у різних країнах цей рух веде до
того, що вчені, письменники і художники звертаються у своїй творчості до
історичного минулого і культурних традицій власних народів. Усвідомлення
кожною нацією своєї значущості, розвиток почут- тя національної гідності
визначав прагнення людей науки і мистецтва вийти на світовий рівень, іти в
ногу з часом.»348 «Ідеалістичні, релігійні та романтичні думки серед цих народів
поширювали на сході Європи німецькі віруючі філософи Шелінг,
Шляйєрмахер; політичні – французи Руссо й Монтеск’є, слов’янофільські -
росіянин Хомяков, словак Коляр, поляк Міцкевич, українець Михайло
Максимович та інші. Понад усіма цими ідеями, як заграва великої ідеалістичної
пожежі, ширяли в нашому громадянстві високі євангельські думки Сковроди та
любов до України Шевченка та його (а також німецького філософа Гердера)
віра щодо месіянської ролі нашої Батьківщини серед інших народів.»349 Щодо
України Ґотфрід Гердер пророкував велике майбутнє: «Україна стане колись
новою Грецією: прекрасне небо цього народу, весела вдача, музичний хист,
родюча земля та інше, колись прокинуться: так із багатьох диких народів,
якими також були колись греки, постане культурна нація і її межі простягнуться
до Чорного моря, а звідти на весь світ.» 350 Але українське месіянство
відрізнялося від єврейського та московського. Якщо євреїв Всевишній вибрав
як Божий народ і його місія ще має відбутися, московський же народ, а точніше
його ідеологи, вибрали самі себе на цю роль і навіяли самому народу про його
месіянство. Українці ж цього не цілком розуміли, по-друге, попри їхню волю ця
місія була покладена не ними самими на себе, а волею Бога та історією, та й то –
не так, як трактують і сприймають себе москвини. Запровадження християнства
в Русі-Україні, його поширення на північно-західні та північні землі, що стали її
територією, а також жвавий рух українців у XVІІ- XVІІІ століттях у Московське
царство для розбудови церковного життя і освіти підтвердило це післаництво.
На жаль, його було спинено через репресії проти українства, а також через звабу
«посідати перші місця» в московській православній церкві. Тому то українці до
кінця й не осягнули того покликання, до якого призвав їх Господь Ісус Христос
для москвинів. По-третє, навіть деякі іноземці, як німець Ґотфрід Гердер,
визнали його для українців як місіонерів серед інших народів. Ця місія також
ще не закінчена. Тимчасово вона перервана війною Московії проти Руси-

348
Європейська культура XIX століття. Українська версія вільної онлайн-енциклопедії
«Вікіпедія»
349
Левко Жабко-Потапович. Христове Світло в Україні. Історія Українського Євангельсько-
Баптистського Руху. Видання Всеукраїнського євангельсько-баптистського братства, Морріс
Плейс, 1991, Чикаго стор.70
350
Йоганн-Готфрід Гердер. Українська версія «Вікіпедія» з посиланням на: Herders. Werke:
In 5 Bd. Berlin; Weimar, 1969. Bd.1.s.135
220
України вже у XXI столітті. Вона й досі ще полягає у розширенні Христової
Євангелії спасіння поміж народами на території сучасної Московської
федеративної держави.
« ід впливом цих усіх ідей українська інтелігенція кинулась студіювати
історію України, її літературу, етнографію, збирати документи про минувшину,
мову, пісні, звичаї тощо. Любов до свого поневоленого народу збудилась у
душах і серцях найкращих українців. Вона мусила спонукати їх до якоїсь певної
діяльности на користь і визволення цього народу. Перші думки про таку
діяльність зродились у Харкові серед так званих сковородинців та їхнього
оточення.
У Харкові бився живчик нового руху. Навколо університету згуртувались
найкращі сили, запалені вогнем ідей Сковороди. Наукові товарства, журнали,
професори, письменники, поети – все купчилось, працювало й жевріло в
столиці Слобідської України. Іван Котляревський, Ізмаїл Срезневський,
Олександр Склабовський, Петро Гулак-Артемовський, Розумник Тимофійович
Гонорський, Євграф Філоматитський, Амвросій Метлинський-Могила , Олекса
Стороженко, Марко Вовчок, Григорій Квітка-Основ’яненко, Василь Каразин,
Олександр Корсун, Михайло Петренко, Порфир Кореницький, Іван Бецький,
брати Степан та Петро Писаревські – оці прізвища деяких українських діячів,
що їхня праця розвинулась у тому місті або була з ним зв’язана.
езважаючи на утиски імперської московської держави проти українства,
було б несправедливо замовчати і позитивні зрушення в житті Руси-України
першої чверті XIX століття, що можна розцінити як глузування Божого
провидіння з великодержавно-шовіністичних архітекторів московсько-
вавилонської вежі.
« имо всіх перешкод – прийшов національний ренесанс. Наприкінці
ХVІІІ століття почалось українське національне Відродження, що його
попередила мандрівна діяльність славного філософа Григорія Сковороди. «На
віки пам’ятний в історії України рік 1798-й. Того року прилетіла перша ластівка
українського національного відродження – невеличка книжка, од якої не тільки
початок українського письменства рахуємо, а й нову поворотку позначаємо в
історії українського народу», – писав Сергій Єфремов – академік-літературозна-
вець. В 1798 році в Петербурзі було видруковано перше видання «Енеїди» Івана
Котляревського, що знаменувало початок нової ери українського письменства.
Котляревський у своїй «Енеїді» під перелицьованими образами героїв
староримської поеми Верґілія вивів сучасну йому Україну, прославив її минуле,
гетьмана Сагайдачного, Запорізьку Січ, наголосив обов’язок служити
суспільству, громаді. У своїх драматичних творах, особливо в «Наталці
Полтавці» він високо підніс людину в невідрадних обставинах кріпацького
суспільства, її почуття, її право на вільний вибір своєї долі, її право на вільне
кохання, прославив працьовитість, чесність, вірність у любові і дружбі, глибоку
людяність. Батько нової української літератури Іван Котляревський, разом з
батьком нової української прози Григорієм Квіткою-Основ’яненком своїми
221
творами започаткував селянську тематику в усій європейській літературі. Його
«Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» були створені в 1819 році, твори
Квітки-Основ’яненка почали виходити з початку 30-их років, а «Французькі
георгики» Жорж Занд: «Монні Роблін», «Мельхіор», «Жанна», «Франсуа з
Шампані», «Маленька Фадетта» — стали появлятись від 1841 року;
«Шварцвальдські сільські оповідання» Бертольда Ауербаха вийшли в 1843 році,
«Нотатки мисливця» Івана Тургенєва в 1846 році, повісті Дмитрія Григоровича
«Село» в 1846 і «Антін Горемика» в 1847 році. Далі в українській літературі
виступили Петро Гулак-Артемовський; байкар, поет-лірик повістяр Євген
Гребінка, поети-романтики Левко Боровиковський і Амвросій Метлинський,
збагачуючи українське письменство новими темами і жанрами. Літературна
творчість набрала широкого розмаху. Московське царство, яке від Петра І
прийняло назву «Росія» (викрадаючи старовинну українську назву «Русь»), було
занадто зайняте своїми війнами та завоюванням нових просторів, з чого – в
культурному відношенні – скористувалася Україна.
Поява «Енеїди» українською мовою викликала жваве обговорення з
лінгвістичного боку і обумовила боротьбу за права української літературної
мови. Під її впливом філолог Олексій Павловський склав перед 1805 роком і
видав у 1818 році граматику, в якій дав перший опис живої української мови, з
додатком цінного українсько-московського словника на 1130 слів. На запитання
московських філологів, чи варто зберігати різні говірки, яких у всякій мові є
багато, чи пустити їх у непам’ять, він відповів, що треба не тільки зберігати, а й
вивчати різні «говірки». Павловський перший спробував обгрунтувати і
практично застосувати фонетичні принципи українського правопису,
унормувати українську літературну мову і цим поклав перші підвалини для
наукового вивчання української мови.
Серед московитів противників української мови було багато. Вони
нещадно критикували українську мову, вважали її діялектом, «нарєчієм» тощо.
На захист української літератури і мови виступив у 1834 році славіст, етнограф і
поет Ізмаїл Срезневський. Він заявив: «Мова українська (або як бажано
називати іншим малоросійська) є мова, а не наріччя». Вона має «надії на славу
літературну». Посилаючись на творчість Сковороди, Котляревського, Квітки-
Основ’яненка, Гулака-Артемовського, Срезневський писав: «Чому повинні вони
лишатись одні в досі дикій пустелі української літератури?» Він високо цінив
українські народні пісні і думи, в яких «видно піїтичний геній народу», вважав,
що мова їх придатна і для створення літератури. У своїй науковій розвідці
«Погляд на пам’ятники української народньої словесности» Срезневський
висловив думку, що українська мова є окремою самостійною мовою і не
поступається чеській багатством висловів, польській у мальовничості, сербській
у милозвучності.
Проти української мови виступили шовіністи-великодержавники. Критик
Ніколай Польовой висловлював нищівні погляди, писав у 1838 році: «Уявна
малоросійська словесність просто анахронізм у нашому побуті». В газеті
222
«Северная пчела», органі монархіста Булгаріна, писали з презирством про
українську літературу, а про мову, як про «мову черні». Це викликало
справедливе обурення відомих українських письменників. Григорій Квітка-
Основ’яненко в листі до журналіста і видавця Андрія Краєвського писав:
«Важко переконати десятки мільйонів людей, що на своїй мові говорять,
пишуть, читають з насолодою, важко людям, які не знають тієї мови,
переконати їх самих, що вони не мають її». Далі він пише: «Великороссийский
язык есть только наречие нескольких губерний, дитя, и то не старшее, нашего
языка, старшего сына коренного славянского… А сколько слов москали взяли и
продолжают брать из нашего языка в свой, целые фразы введены прямо от нас!
Языка русского, настоящего, нет в гостиных, в книжках, нет и в журналах
русских. Напишите статью без чужеземного слова, без иностранных фигур и
оборотов? Невозможно, а на нашем языке все это можно, и чисто, и гладко»351
Своїми творами він доводив, що ця мова жива і придатна для літературної
творчости. На захист української мови вже в ранній час своєї поетичної
діяльности виступив Тарас Шевченко, зокрема в присвяті до «Гайдамаків».
Українську мову він геніяльно використав в інтересах боротьби народу, підніс
уже тоді на небувалу височінь, утвердив як мову літературну.
Проти розвитку молодої української літератури виступив її справжній
погромник Віссаріон Бєлінський. Людина московсько-фінського походження,
уродженець міста Свеаборґу в Фінляндії, автор блюзнірської п’єси «Дмітрій
Калінін», визнаної «ненормальною і ганьблячою університет» (за яку був
виключений із Московського університету), він з лютою запеклістю накинувся
на українських письменників, заперечував відрубність їх творчости від
Московії, засуджував орієнтацію на культуру Заходу, громив романтичний
напрямок. В часі своєї діяльности в Москві(1835-1839 pp.) Бєлінський друкував
обурливі статті проти творів українських письменників у газеті «Молва» і в
журналі «Московский наблюдатель». У рецензіях 1837-1839 років на твори
Євгена Гребінки Бєлінський писав, що Гребінчине оповідання «Ось кому зозуля
кувала» — це «не то пародія, не то невдале наслідування Гоголеві», а в іншому
оповіданні «Так іноді люди одружуються» Гребінка «хоче бути другим Гоголем»,
але «двійняків не буває, і всякий повинен бути самим собою». В листі до
письменника і журналіста Івана Панаєва 22 лютого 1839 року Бєлінський
зневажливо висловлюється про Гребінку, ставлячи його серед подвійно
жалюгідних літераторів. Критикуючи повість «Маруся» Г.Квітки-Основ’яненка,
Бєлінський в 1839 році в рецензії на сторінках журналу «Московский
наблюдатель» лаяв автора за слабу, на його думку, індивідуалізацію персонажів і
моралізаторство, вважав, що позитивним є лише показ окремих сторін
українського життя. Пишучи 19 серпня 1839 року до видавця і журналіста
Андрія Краєвського, Бєлінський гостро негативно зхарактеризував «Пана
Халявського» Квітки-Основ’яненка: «Це не творчість, а штучна робота»,—
351
Олена Шарговська "Великороссийский язык есть дитя, и то не старшее, нашего языка"//
https://gazeta.ua/
223
безапеляційно заявив він. У творах Квітки-Основ’яненка Бєлінський різко
засуджував ідеалізацію патріярхального українського побуту, прикрашення
старовини, консервативне моралізаторство...
Коли Гребінка в 1839 році думав видавати «Літературні додатки»
українською мовою до журналу «Отечественньїе записки», цьому перешкодила
московська цензура, і він з зібраних матеріялів видав у 1841 році альманах
«Ластівка». Передмову до нього «Так собі до земляків» і післямову «До
побачення» піддав несамовитій критиці Бєлінський, обурений
«сантиментально-ідилічними картинами сільського життя».
В роки співробітництва в журналі «Отечественные записки» (1839-1846)
Бєлінський писав рецензії або висловлювався в інших статтях про твори
українських письменників: Івана Котляревського, Григорія Квітки-
Основ’яненка, Євгена Гребінки, Миколи Костомарова, Тараса Шевченка, Осипа
Бодянського, Пантелеймона Куліша, даючи здебільшого гостро негативні
оцінки. 20 квітня 1842 року він пише рецензію на шекспірівської сили поему
«Гайдамаки» Тараса Шевченка, в якій безоглядно засуджує її як твір,
позбавлений «простоти вислову і оповідання», сповнений «вигадками й
замашками» і тому ніяк не народній. 30 квітня 1842 року цензура дозволила
друкувати п’яте число «Отечественньїх записок» з цією рецензією, яка тоді
вийшла у світ, викликаючи загальне обурення і справедливе засудження в
українських читацьких колах. Про Амвросія Метлинського, який разом з
Левком Боровиковським започаткував романтизм в українській літературі,
Бєлінський писав, рецензуючи працю Метлинського «Мова про справжнє
значення поезії» (1843), що «в цій «Мові» можна знайти все, що завгодно, крім
справжнього значення поезії». Коли ще зовсім юний Яків Щоголів під час
гімназіяльних студій вміщував в окремих книжках альманаху Івана Бецького
«Молодик» (1843-1844) свої перші вірші, Бєлінський гостро скритикував цей
альманах і дав віршам Щоголева сувору оцінку, яка так вразила молодого поета,
що він спалив всі свої інші, ще не друковані твори і замовк на довший час.
Щойно 15 років згодом, в часі університетських студій, під впливом
Метлинського, що розбудив у нього тугу за минулим України, Щоголів почав
писати нові вірші, що появились в альманасі «Хата» Куліша в 1860 році, коли
Бєлінський вже не жив. Бєлінський, який вважався тоді чи не найпершим
критиком у Росії, завдав значної шкоди українській літературі, що тепер
замовчується московським літературознавством»352
« ругим вогнищем тих ідей був Петербурґ. Там жили і діяли письменники
– Євген Гребінка, Микола Гоголь, історик України й поет Микола Маркевич,
маляр Іван Сошенко та інші; у Москві діяли й творили – професор і письменник
Осип Бодянський, артист Михайло Щепкин тощо; по інших містах Росії та в
Україні підтримували та поширювали згадувані вище ідеї такі особи, як історик
України Бантиш-Каменський, меценат і багатий дідич Григорій Тарновський,
352
Російщення України. Науково-популярний збірник. Під редакцією Леоніда Полтави.
Видання Українського конгресового комітету Америки. 1984, стор. 262-266.
224
учений Панас Маркович, наказний отаман Кубанського козачого війська
генерал і письменник Яків Кухаренко, та багато інших наших земляків із різних
шарів суспільства, що й самі збудилися та й інших збуджували до свідомого
життя на користь України та її поневоленого народу.»353
« а над усіма цими людьми підносилися три постаті, що їм судилося
вищезгадані ідеї розголосити по всій Україні, а ідею євангельської правди до
нашого народу наблизити та йому любою та дорогою зробити. Це Тарас
Шевченко (1814 – 1861), Микола Костомаров (1817 – 1885), і Пантелеймон Куліш
(1817 – 1897).
Тарас Шевченко настільки знаний і славний не тільки в Україні, але й у
всьому світі, що із простого кріпака з села Моринців, Звенигородського повіту
на Київщині, він за ласкою Божою став постаттю для всіх українців остільки
великою, що дорівнюється до пророків інших народів. Як і всі великі люди, він
зробився провідною фігурою в усіх рухах і течіях українського життя:
націоналісти, комуністи, політики, соціологи – усі беруть його за одного з своїх
провідників. Історикові Михайлу Грушевському належиться честь признання
за Шевченком ролі одного з найвидатніших прихильників євангельського руху.
Для нас він завжди залишиться спонукачем і натхненником перекладу Біблії. Ця
його роля й з’являється для нас найдорожчою та найважливішою. Сполучена
вона не тільки з усією діяльністю, але й з активною участю в Кирило-
Методійському Братстві.
На п’ятому році своєї науки в Академії мистецтв у Петербурзі 1843 року
Шевченко по 19-тирічній відсутності прибув в Україну. Він побував на
Чернігівщині, Полтавщині та Київщині. Відвідав рідні села, а потім різні
історичні місця. Побував у визначних меценатів магнатів: Тарновського в
Качанівці, у Вільхівської в Мосівці та в князя Репніна в Яготині. Дочка
останнього, Варвара, стала його «анголом-хоронителем», здобуваючи своєю
кришталево-чистою душею та щирою вірою в Бога й Святе Писання
непереможно добродійний вплив на поета. З нею разом він читав Біблію та
провадив духовні бесіди. Там зродилися в нього настрої, що привели до
глибокої пошани до Слова Божого та створення чудових перекладів псальмів
Давида та творів на євангельські теми. Ці настрої зміцнилися від знайомства з
Кулішем, що вже тоді був захоплений Біблією та був оточений молоддю,
глибоко перейнятою євангельським духом.
По скінченні академії 1845 року на весні Шевченко переїхав до Києва, де
друзі влаштували його спочатку до урядової «Комісії дослідів над стародавніми
актами», як маляра, а пізніш на професуру в університеті, відкритому там ще
1834 року. Тоді він пізнав гурток освіченої патріотичної молоді, що складався з
Костомарова, Куліша, Михайла Максимовича, Дмитра Пильчикова, Василя
Білозерського, Миколи Гулака, Опанаса Марковича, Івана Посяди-Посяденка,

Левко Жабко-Потапович. Христове Світло в Україні. Історія Українського Євангельсько-

353

Баптистського Руху. Видання Всеукраїнського євангельсько-баптистського братства, Морріс

Плейс, 1991, Чикаго стор.70-83
225
Миколи Савича, Георгія Андрузького, Олександра Тулуба, Олександра
Навроцького та інших, що раніш або пізніш прилучилися до того гуртка.
Спочатку члени гуртка збиралися для обміну думок, що тоді хвилювали
сучасників.
На початку 1846 року гурток був оформлений у товариство, що набуло
виразних рис організації та назву «Кирило-Методіївське Братство». Усіх членів у
ньому біля сотні.354
«Ідеологічно це братство очолював Шевченко; він був його душею, серцем,
надхнув його думками, пориваннями і твердою незламною волею. Мозком, що
розробляв ідеї Шевченка, деталізував, укладав у плян, у статут, надавав їм
конкретного змісту, був Микола Костомаров.»355 Членами були професори
університету й духовної академії.
Микола Костомаров був сином росіянина, дідича з слободи Юрасівки на
Острогощині (Воронізька губернія) та української дівчини-кріпачки. Маючи від
неї сина, дідич Костомаров подбав про неї, послав її на кілька років до пансіону
в Москву, де вона здобула освіту й знання мов. Пізніше він з нею одружився та
«взаконив» сина. 1828 року батько, Іван Костомаров, був забитий кріпаками за
жорстокість. Його вдова виховала сина на свідомого українця. Вивчила його в
воронізькому пансіоні та в гімназії й у Харківському університеті (1833-1836). У
Харкові Костомаров студіював на офіційних викладах і поза ними
українознавство. Там же він зійшовся зі славетним (у майбутньому) ученим
Ізмаїлом Срезневським і підпав під його національний вплив. Там же він
познайомився з іншими свідомими українцями-письменниками – Олександром
Корсуном, Михайлом Петренком, Порфирієм Кореницьким, братами
Писаревськими тощо. Тоді ж сам почав писати по-українському в журналах,
підписуючись псевдонімом «Єремія Галка». 184—1841 років він, захистивши
вчену дисертацію, здобув права професора. Аби зібрати на місцях матеріяли для
своїх знаних тепер усім, історичних праць, він узяв місце вчителя гімназії в місті
Рівному на Волині, а потім 1845 року перейшов на таку ж посаду до Києва. Тут
він зійшовся ближче з Кулішем, що з ним познайомився за рік перед тим. У
грудні того ж 1845 року Костомаров був вибраний на посаду професора
університету й почав сходитися з усіма майбутніми провідниками нової
організації . Думка про Товариство була зреалізована швидко. Праця в ньому
розпочалась того ж таки 1845 року, хоч пізніше початок 1846 року лічився за час
офіційного заснування Братства. Гурток християнської молоді, що його ще два
роки тому зібрав навколо себе Куліш, влився до Братства.
Пантелеймон Куліш. Народився в містечку Вороніжі Глухівського повіту на
Чернігівщині в родині заможного хлібороба зі старого козацького роду. Мати
надихнула його любов’ю до рідної мови, пісень і народу. Учився він у гімназії в

354
В.И Семевскій. Кирилло-Мефодіевское Общество 1846-1847. «Голосъ Минушаго»
(примітка Левка Жабка-Потаповича)
355
Проф. Др. Л.Білецький. Редакційні статті й пояснення до Щевченкового «Кобзаря», Прага,
1941, стор. 42 (примітка Левка Жабка-Потаповича)
226
Новгород-Сіверському; спочатку наука давалась йому дуже тяжко, бо він не
знав зовсім російської мови. Потім він опанував її, як також вивчив мову
німецьку. Перебуваючи ж в гімназії, Куліш захопився творами Квітки, Гулака-
Артемовського та інших тодішніх українських письменників і в ньому
прокинулась любов до рідного слова. Захоплювався він і творами великого
російського поета Пушкіна, що викликали в ньому жадання самому писати
поезії. Гімназії він не скінчив, бо в батька забракло засобів. Пішов служити за
домового вчителя в дідичів. Але його поривало до науки, й він поїхав до Києва,
де витримав вступний іспит до університету. На словесному відділі захопився
лекціями молодого професора Михайла Максимовича,356 збірником українських
пісень якого був зачарований ще з гімназійних років. Під впливом
Максимовича Куліш почав писати в журналах. В університеті він з завзяттям
студіював мови: англійську, німецьку, французьку, італійську, іспанську, майже
всі слов’янські, латинську й гебрайську.357 Усі вони стали йому в пригоді при
перекладах європейських класиків на українську мову, а особливо допомогли
йому перекласти на нашу мову Біблію.
Університету він не скінчив, бо російська влада вимагала від нього
шляхетських паперів, а він їх не мав. Крім того докучали йому і злидні. Тож він
покинув університет і пішов служити за вчителя середніх шкіл, спочатку в
Луцькому на Волині, а потім у Києві на подолі. Роки 1843-1845 він присвятив
збиранню пісень, дум та історичних матеріялів для своїх майбутніх праць. Тоді
ж зацікавився Біблією, що надхнула його до писання віршів на біблійні та
євангельські теми. У Києві ж він зійшовся з Костомаровим, Шевченком та
іншими молодими ідеалістами й разом з ними взяв участь у заложенні Кирило-
Методіївського братства. Як професор історії та етнографії в Київсьькому
університеті, притягнув до Братстства чимало студентської молоді, на яку мав
великий вплив.
1843-1844 року Куліша оточувала студентська молодь, що через нього
захопилась Христовою наукою не тільки в теорії, але цю науку й у практичному
житті застосовувала. Ось як писав про неї Куліш значно пізніше в своїх
споминах: «Треба це знати, що київська молодь, про котру мова, була глибоко
просвічена Святим Письмом; що се була молодь високої чистоти духовної, і що
апостольство любови до ближнього доходило в ній до ентузіязму. Будучи
надхненною чудесами християнської проповіди серед спідленого римського
царства, вона завіт Учителя благого: «Возлюби ближнього твого, як сам себе
любиш, виповняла перш усього, як і належиться, на тих, хто мав найперше
право зватись нашими ближніми. Це були добрі діти своїх отців і матірок, добрі

356
М.Максимович, родом з Полтавщини (1804-1873), професор московського, а потім ректор
Київського університету. Заохочений прикладом князя Михайла Цертелева, що перший видав
1819 року збірник старовинних українських пісень, почав збирати й від 1827 року видавати
твори української словесности. (примітка Левка Жабка-Потаповича)
357
Дмитро Дорошенко. Пантелеймон Куліш. Ляйпціґ, стор. 16, 55. (відсилач Левка Жабка-
Потаповича)
227
брати своїх братів та сестер, добрі, щирі друзї своїх другів, незлобиві терпеливці
ворогів своїх і вельми прихильні приятелі темного народу. Носячи в серці рай
любови і благоволення, гаряче жадали вони розлити ці божественні дари всюди,
де ступнем ступали і з обставинами зустрічалися. Із цього благословенного на
віки поривання виникла їх думка – проповідатп серед просвіщенних панів
українських – визволення народу з кріпацтва дорогою просвіти, християнської і
наукової водночас. Як царі (в своїх державах), так українські пани (в своїх
маєтках)мали тоді волю і владу селянина кривдити; то ще більше мали волі і
влади шукати серед селян людей дотепних, здатних, здібних, і таких людей
підіймати наукою до моральної і соціяльної рівности з собою, а массу, поки що,
залишати під опікою (перших) піднесених, таким чином, чоловіколюбцям і на
опрацьовання майбутности. Отож перш за все хотіли побожні юнаки київські
надхнути духом своєї любови і ласки найкращих людей у панських родинах,
сполучених з ними високими інтересами науки та мистецтва, та спільно з цими
людьми осяяти новим світлом і тих, що справді сиділи «у країні й тіні смертній
(Луки 1:79)». Велике це було починання, бо спілка, сполучена таким задумом,
була не більша від жмені щирих душ; проте вона не схотіла відділитися від
Того, Хто не мав де голови прихилити, бож дійсно могла скзати: «Господи, до
кого йти нам? У тебе слова життя вічного (Івана 6:68)». Ми знали, що в Англії
не право й не декрет, а культура знищила кріпацтво, і допевнялись перш усього,
щоб українські пани вкусили од божественної чаши знання так благоговійно, як
це робили ми, та щоб і вони сповнились благостю до кріпака по нашому.
Віруючи в Слово Величайшого із освободителів : «Шукайте перш царства
Божого та правди Його, Це ж усе додасться вам (Матвія 6:33)», ми не
сумнились, що за цим першим і найважнійшим фактом свободи української
постануть уже інші факти, аж до останніх своїх наслідків, які тілько можливі
для України.»
Отже, ця група складалась не тільки з юнаків освічених та інтелігентних,
але й просвічених й перейнятих глибоко Словом Божим і готових з тим Словом
іти до тих, куди тільки їх могли послати провідники. Потрібно було тільки
вказівок, напрямку, бо ціль була для всіх очевидною: це був Сам Христос.
«Учителем київської купки послідовників, Проповідником слів життя вічного
був Сам Він, усі бо вони були рівні між собою, і тільки Той бував між ними
Першим, Хто бував усім їм слугою», каже виразно Куліш.
І тут (ми повинні це сказати одверто та сміливо)провідники, здається, самі
того напрямку не бачили. Що вони не лякалися майбутніх небезпек, це не
підлягає жодному сумніву: створюючи таємне товариство з виразно
політичними цілями, вони повинні були бачити, на що відважуються, і чого
вони від твердої і царської влади Миколи І-го могли сподіватися. Цієї відваги,
як показало слідство, не забракло ні Кулішеві, ні самому Шевченкові. А від
Шевченка молодь і чекала відповідного слова чи гасла. І Куліш каже, що «тільки
на Шевченка взирало не зв’язане нічим, опріч дружби, браття, як на якийсь
небесний світильник, і це був погляд правдивий. Озираючись назад, можемо
228
сказати без богозневаги про його великого, хоч і пригашеного дечим духа: «Той
був світильник горючий і світючий. (Івана 5:35)»358 Шевченко з’явився посеред
нас, як видиме оправдання нашого надхнення звиш.»
На превеликий жаль, тому світильникові й головному провідникові
бракувало оливи, як на це натякає (думаємо) й сам Куліш, коли наводить
заувагу про «пригашеного дечим духа.» На нашу думку це тонкий, але виразний
натяк. Коли Шевченко впродовж 1846 року з’являвся на київському Подолі для
пропаганди тих ідей, що ним захоплене було Братство, він мав зібрання
найчастіше в … корчмах.359 Можливо. Що з огляду на тодішні обставини, це
було найвідповідніше місце для конспіративних зібрань. Але, на жаль, там же на
місці була й причина того «пригашення», що вона пізніше спричинила
передчасну смерть великої людини. Сміємо гадати, що якби повне відродження
за допомогою Святого Духа торкнулося цієї душі, то з неї б дійсно потекли «ріки
води живої.» Усі біографи великого поета підкреслюють, що любов до Слова
Божого він виніс ще з-під рідної стріхи й що Біблія не менше як двадцять
останніх років його життя володіла його духом і душею; на жаль, її влада, за
відсутности люблячого духовного проводу не поширилась на його тіло.
Тому публічні виступи членів Братства успіху не могли мати. Народ
прагнув нового, спасенного слова. Шевченка та його прихильників завжди
оточував натовп, що жадібно ловив нову вістку. Але ні сам Шевченко, ні його
послідовники з київських братчиків не відповідали найголовнішому в данному
випадкові: вони не вказували виразно, як колись це робив Іван Христитель, на
Того, що був, є й зажди буде єдиний «Агнець Божий, що бере на Себе гріхи світу»
(Івана 16:29). Тому й сама проповідь залишалась без добродійного спасенного
наслідку. Серед послідовників Шевченка на Подолі В.Семевський називає
якогось, наприклад, кравця Васюру, що «говорив про Шевченка, як про якогось
апостола», що й сам промовляв до подільських міщан, але теж, на жаль,
здебільшого у корчмі.
Інші чолові представники Братства, як Білозерський, Костомаров і Куліш
так само, як і їхній провідний ідеолог, не спромоглися в своєму власному житті
та діяльності Братства поставити Боже Слово на першому місці, хоч у програмі
Братства це місце йому, здається свідомо давали. Це видко з тих програмових
творів, що вийшли з-під пера усіх трьох провідників.
Василь Білозерський накреслив записку щодо цілей Братства. Вона
починається знаменними словами: «Спаситель відкрив людині любов і
вільність, рівність для всіх і братство народів – нові цілі, вказані народам, для
здійснення через них великої ідеї єдности.» Далі він каже про Україну, що її
позбавили всіх прав та віддали в ярмо Москві. Отож, усі слов’янські народи
повинні об’єднатися з Україною та спільно з нею вибороти собі вільність. Далі

358
Усі цитати зі Слова Божого подаємо за перекладом Пантелеймона Куліша, хоч тоді його
ще не було, і в оригіналі вони всі подані в церковно-слов’янській мові. (Примітка і від силачі
Левка Жабка-Потаповича)
359
В.И. Семевській «Кирило-Мефод. Общество.»
229
він накреслює ті 11 параграфів, що правили за програму чи статут для Братства.
Увесь час у них прозирає думка, що християнська любов приведе Україну та всі
інші слов’янські народи до єдности й волі. Отже, бачимо, що Білозерський за
підвалину починань нового товариства покладав Христа, Його любов та науку.
Пізніше в роках 1861-1862 бачимо його в Петербурзі, як редактора журналу
«Основа», що об’єднав коло себе всіх письменників і культурних діячів нашого
народу та був виразником і покажчиком усіх політично-національних змагань
тієї доби. Про молодечі поривання до ідеалів Христа потім Білозерський ніде
голосно не говорив уже. Отже мусимо припустити, що той християнський
подмух, що його висловив Білозерський при створенні Братства, був або
тимчасовий, або поверховий, або правив тільки за звичайний податок духові
доби та настроям інших співробітників, що тими настроями були перейняті
глибше та щиріше.
Якщо б Костомаров не знав Біблії, її духа та провідної думки – спасіння
роду людського Богом і любови Його до людей – він ніколи б не написав того
маленього , але одного з найважливіших творів у нашій історії. Той твір – це
«Книга битія українського народу.»
Це – наслідування Біблії, де коротко викладено історію України в звязку з
історією біблійною, поневолення та пляни про звільнення. Як і в Біблії, у
«Книги битія» провідною думкою є одна: Бог дає усім людям можливість жити
щасливо та радісно, лихі ж грішні люди нівечать цей рай на землі та обертають
його на пекло. Книга битія« поділено на вірші та весь час посилаються на Бога,
Його Слово та Його Правду. Ось початок: « Бог создав світ: небо і землю і
населив усякими тварями і поставив над усею тварью чоловіка і казав йому
плодитися і множитися і постановив, щоб род чоловічеський поділився на
коліна і племена, і кожному колінові і племені даровав край жити, щоб кожне
коліно і кожне племено шукало Бога, котрий од чоловіка недалеко, і
поклонялись би йому всі люди і віровали в його, і любили його, і були б усі
щасливі.»
Далі йде оповідання про те, як створені Богом люди розселились по землі,
як утворили різні нації й держави, як через євреїв віра в єдиного Бога та Його
Слово поширилась по землі, як Христос приніс Його науку й як сильні та
вельможні люди світу цього Його науку покалічили та зіпсували.
«Учні його, бідні рибалки, розійшлися по світу й проповідували Правду й
Вільність. І ті, що приймали слово їхнє, стали братами між собою, чи були перед
тим панами або невільниками, філософами або невченими – усі стали вільними
через кров Христа, що її спільно приймали, і стали просвіченими світлом
правди… Тоді імператори з панами змовились і сказали поміж собою: «Вже нам
не викорінити християнства; підіймемось на хитрощі, приймемо його самі,
перевернемо науку Христову так, щоб нам добре було, та й обдеремо народ.» І
почали царі приймати християнство, і кажуть: «От, бачите можна бути й
християнином, і царем вкупі.» І пани приймали християнство і казали: «От,
бачите, можна бут і паном, і християнтином укупі.» А того і не вважали, що
230
мало того, щоб тільки назваться; бо сказано: «Не кожен, хто говорить до Мене:
«Господи, Господи! Увійде в Царство Небесне, а той. Хто чинить волю Отця
Мого , що на небі.» І піддурили архиєреїв, і попів, і філософів, й ті кажуть:
«Істино так воно є, аджеж і Христос сказав: «Віддайте кесареве кесареві, а Боже
Богові», і апостол говорить: «Нема бо власті, коли не від Бога.» Так вже Господь
установив, щоб одні були панами й багатими, а другі були жебраками й
невільниками». А казали вони неправду…»
Далі оповідається про те, як слов’яни прийняли християнство й Слово
Боже через Кирила й Методія, як за часів Володимира Великого українці були
охрищені; ще далі йде історичний виклад про те, як по втраті самостійности
народ український кривдився поляками,татарами, росіянами, як він
поневірявся в неволі, та снуються міркування про те, як йому тепер за
допомогою Божою, в єдності та спільності з іншими слов’янськими народами,
можна було б вийти з неволі.
Здавалось би, що після цих усіх піднесених міркувань, розважань і думок
автор візьме та й закличе український народ назад, до початків християнства,
покаже дорогу до Христа, до Його чистого Слова та до святого життя. Такий
заклик просто накликується сам собою. Але, на жаль, його нема. Концепція
національно-політична бере верх, над спрагою душі та над пориваннями духа. І
авторова думка, що вже була готова злинути в вирій, вертається до землі. І
мимоволі згадується докір апостола Павла, спрямований до тих, хто починають
духом, а кінчають тілом (Галатам 3:3). Закінчується «»Книга битія» пророцтвом,
що Україна не тільки сама звільнеться, але волю й світло понесе іншим народам
у всьому світі: «Тоді скажуть усі язики, показуючи те місце, де на карті буде
намальована Україна: «Ось камінь, що йог відкинули будівничі, а він наріжним
каменем стався» (Псалом 118:22 ).
«Книга битія» створювала ідеологічну підвалину Братства . Інші твори
Костомарова накреслювали плян, порядок будови та програму діяльности його.
Це були: «Устав Слов’янського Братства святих Кирила та Методія. Головні
ідеї», «Головні правила Братства», що складалися з одинадцяти пунктів, і ще дві
окремі відозви – «До братів росіян і поляків». У цих усіх творах викладається
схема, тактика й цілі Братства. Вони на загал знані: сім слов’янських народів –
українці, росіяни з білорусами, поляки, чехи, словаки, хорутани, іліро-серби та
болгари, об’єднані вірою в Бога й Христа та взаємною любов’ю, мають створити
федерацію цих народів у державнорму союзі, центром якого має стати Київ. У
столиці має бути спільний сейм і правитель союзу; і правитель, і сейм – виборні;
у столиці кожної республіки свій краєвий сейм і свій правитель; усі урядовці
державні виборні; кожна республіка має свою мову, школу тощо.
Автори проєктів усюди провадять систематично концепцію християнську:
члени Братства дбають про усунення почуття племінної та релігійної ворожнечі
(пункт 7 Устави); «як усе Братство спільно, так і кожен член, повинні свої дії
розмірковувати відповідно до євангельських правил любови, покори й
терпеливости» (п.9); «щоб віра Христова була підвалиною законодавства та
231
суспільного ладу в цілому союзі та в кожній республіці» (п.7 відозви до
українців); «Ось, брати-українці, ми віддаємо вам це під розвагу… коли надійде
для вас час заговории про це, Господь дарує вам глузд і розуміння» (закінчення
відозви до українців); «нехай метою життя й діяльности кожного з нас буде:
слов’янський союз, загальна рівність, братерство й любов Господа нашого Ісуса
Христа» (закінчення відозви «До братів росіян і поляків»).
Далі цього Костомаров не пішов. Знаємо з його автобіографії, що він сам
до кінця життя залишився віруючим у Бога, Христа, Його Слово, але проти не
здолів зробити того кроку, якого від нього могли би сподіватися сучасники, як
його, так і наші.
Не зробив того кроку й Куліш. Із усіх кирилометодіївців він найміцніше
був захоплений Словом Божим. Понад двадцять найкращих років життя віддав
він перекладові Біблії на українську мову. Коли пожежа його хутора знищила
цю його працю, він знов з любовю та впертістю розпочав її й тільки через
смерть не довів її до кінця. Знаючи кільканадцять мов. Він з насолодою
студіював не тільки всі приступні йому переклади й оригінал Староо й Нового
заповіту, але й найкращі біблійні коментарі в тих мовах. Провадячи цю святу
працю, він не мав на увазі не тільки якогось заробітку, але й не сподівався, що
побачить цю працю в друкові, як воно і сталося. У своїх споминах сам оповідає
про те,що Біблія полонила його , володіла всією його істотою, була його
радістю, світлом, особливо в останніх днях життя. І не вважаючи на це все, тая
Біблія не потягла його на шлях, цілком натуральний для всіх, що люблять Слово
Боже.
Знаємо, що Шевченко дивився на православний ритуал, як на
ідолопоклонство; у нім він знаходив багато подібного до гіндуського поганства;
на московсько-суздальські «богомазькі» образи він дивився з огидою; увесь
фарисейський дух «казьонного» православ’я викликав у нім протест і обурення.
Увесь православно-монархічний уклад Росії він перший окреслив зневажливо-
презирдивим епітетом «візантійщина». Так само й Костомаров бачив виразно
«темні сторони (православ’я), які викликали розум на критику». Він признавав,
що за його часів «релігія в вульгарнім розумінні сходила на несмачну
обрядовість або абсурдне прив’язанння до букви релігійних символів»; від його
духовних очей не сховалось, що «позитивна релігія в формі (православної)
церкви санкціонувала законність усіх установ соціального й політичного побуту
з тими темними сторонами, які він виявляв». Рівночасно й Куліш ставив
православну церкву нарівні з поганським «капищем», а її обрядовість за
фарисейство. Відомим є його погляд на духівництво, наприклад, хоч би в поемі
«Маруся Богуславка»:
Попи, це все попи таке в вас коять,
Що рідний брат не хоче знати брата,
Що люди людям смерти в Бога молять,
І дивляться на нього, як на ката…
Попи й ксьондзи, – це дві нечисті сили,
232
 Що піднялися душі всім спасати,
І миром вашим так заколотили,
Що будете вовіки рабувати.
Усі троє – Шевченко, Костомарів і Куліш – чудовво розуміли негативне
ставлення до тієї ж церкви – Сковороди, на якого дивилися з найвищою
пошаною.
І все таки ці провідники Братства з тієї церкви офіційно не вступили, й у
ній лічилися за членів, що дало тій церкві право бодай по їхній смерті
похоронами заманіфестувати їхню до неї належність. Правда, за їхнього часу
таке виступлення з церкви могло загрожувати їм великими неприємностями з
боку оточення й не абиякими репресіями зі сторони російської влади.
Проте мимоволі в нас зроджується питання: чому ці великі люди, що не
злякалися наразити навіть власне життя на найвищу небезпеку, коли треба було
прокламувати своє національно-політичне визнання, не зважилися на цілком
натуральний крок: подерти ті пута та ланцюги, що тримали їх, принаймні
офіційно, при тому зненавидженому ними «казьонному» православ’ї?
За єдину відповідь, вияснення й виправдання править та обставина, що
їхня діяльність, а через це й увесь дальший процес розвитку їхнього світогляду,
та поведінка щодо православ’я були нагло й силоміць перервані розгромом
Братства.
На Різдво 25 грудня 1846 року в помешканні Білозерського відбувалося
засідання управи Братства. Російський студент Алєксєй Пєтров, через тонку
перетинку з сусідньої кімнати підслуховував розмови й дебати братчиків. Він
кинувся до помічника куратора шкільної округи Михайла Юзефовича й доніс
про таємне товариство. Юзефович удався з ним до куратора Траскіна, а той
поспішив до генерал-губернатора. Останній сповістив коменданта жандармів
графа Орлова, що про все передав цареві.
У Петербурзі здійнявся переполох. Цар і уряд перестрашилися. Тільки
двадцять років тому проминуло від повстання «декабристів»; лише шістнадцять
років тому було придушене польське повстання; ледве пару років тому мусіли
усунути з посади генерал-губернатора України князя Репніна через те, що народ
його полюбив за людяність, і що до царя дійшла вістка, що ніби князь хоче
оголосити Україну за незалежну, а себе видати за гетьмана її. Було чого
налякатися!
Костомаров був заарештований 28 березня 1847 року перед своїм весіллям,
Куліш – по власнім весіллі, їдучи за кордон через Варшаву, а Шевченко в
подорожі з одного весілля на друге, як боярин обох приятелів. Заарештували
його наберезі Дніпра перед Києвом 5 квітня того року. Решта кирилометодіївців
була схоплена тоді ж у різних місцях. Усіх відвезли до Петербурґу й замкнули до
Петропавліської твердині. Поспішне нагле слідство проваджено було під
доглядом самого царя Миколи І. Усіх обвинувачних засудили на заслання й
в’язниці. Шевченкові, як духовному провідникові Братста, загрожувала кара

233
смерти. Замінили її відданням в солдати, без права писати, малювати й
листуватися.
Твердий царський уряд був усе таки людяніший від комуністичного, що
вистріляв тисячі українських письменників, науковців і діячів та вимордував і
винищив голодом мільйони українських селян і робітників. Правда, що тоді й
сам цар і вся Росія ще озиралися на Європу та на ввесь культурний світ. До того
ж не випадало їм викликати в тому світі враження, що вони дуже слабі та
загрожені з боку якоїсь там України. Тому ввесь процес проти Братства було
старанно приглушено…
За дуже короткий час своєї діяльности кирилометодіївці не мали
можливости ані перевести в життя вироблені ними пляни, ні навіть показати
виразно своє ідеологічне обличчя, цебто відкрити перед українським народом,
хто вони є й до чого той народ від них міг сподіватися. Проте Кирило-
Методіївське Братство в нашій історії залишило надзвичайно глибокий і
цінний слід, бо воно дало переконливий доказ того, що навіть під тиском
найчорнішої реакції українська душа не перестане ніколи шукати Бога та Його
Правди. Для нас цей слід об’явився особливо яскраво в факті перекладу Біблії на
живу мову народу.
Тільки аж наприкінці 50-х років, звільнившись із заслання міг Куліш
віддати свій час і сили цій епоховій праці. По його смерті докінчив переклад
Іван Нечуй-Левицький; книгу Псальмів перклав і ввесь переклад Біблії оформив
помічник обох повищих , професор Чернівецького університету доктор Іван
Пулюй.
Цікаво, що як тільки Куліш приступив до перекладу, зараз же російський
«священний» Синод поспішив видати (1860 року) заборону друку Слова Божого
українською мовою. Ця заборона тривала аж до року 1905 .»360
а цей час, коли кирилометодіївські братчики збирались на
демократичних засадах переоблаштувати Московську імперію, остання не
справляла сиднів, а повела рішучу боротьбу з будь якими спробами проявів
українського духу. Те, що Братство було ліквідовано – це була послідовна
політика московського шовінізму. Ще до того, як тільки братчики почали
висловлювати свої ідеї, – а вони були виявом незгоди з політикою московських
царів – протягом тільки першої чверті XIX століття відбулись сумні події в
Московській державі щодо українців й інших народів. Фактичо, відбувалася
боротьба між бездержавним народом та мовою і їх виразником – русько-
українською інтелігенцією – та великоімперським ідеологічним голіятом від
московського царя та уряду до найдрібнішого московського шовініста.
Московська затята боротьба точилась не тільки проти будь-якої згадки про
Русь-Україну, її мову, але й проти всього, що могло б на неї вказувати, навіть
церковні будівлі. Так 1800 року московський імператор Павла І народив наказ
360
Левко Жабко-Потапович. Христове Світло в Україні. Історія Українського Євангельсько-
Баптистського Руху. Видання Всеукраїнського євангельсько-баптистського братства, Морріс
Плейс, 1991, Чикаго стор.70-83
234
про заборону будівництва церков в Україні в дусі козацького барокко, а лише у
московському синодальному стилі.
До снігової білизни вичистили навіть «паперову» автономну самоврядність
українських країв, реорганізувавши їх у Київську, Чернігівську, Полтавську та
Слобідсько-Українську губернії, які були приведені в повну відповідність із
московськими губерніями в усіх галузях життя. Сталося це 27 лютого 1802
року.361
Московська драконівська царська лапа ще більш посуворила державну
цензуру. 9 липня 1804 року. «Височайшим повелением» затверджено цензурний
Статут. У ньому виразно написано: «Ни одна книга или сочинение не должны
быть напечатаны в Империи Российской, ни пущены в продаж, не быв прежде
рассмотрены цензурой».
Унікальна була пам'ять у московських сатрапів щодо нашої мови й
української освіти, що на той час десь можливо жевріли по окремих повітах та
селах: їх знову не забули. Вже у котрий раз на білий світ з’являється черговий
указ проти навчання в школах українською мовою.1804 року з під пера
московського царя Олександра І виходить імператорський едикт, який
забороняв навчання українською мовою. Його настанови у листопаді того ж
року лягли в ухвалений Міністерством освіти Московської імперії Статут, що
нав’язував українським школам систему московської освіти. Вчителям та учням
наказано спілкуватися лише московською мовою. Результати національного
гноблення відразу позначилися на стані освіти в Україні. Вже перепис 1897 року
показав, що на 100 осіб було тільки 13 письменних.
1807 Шовіністичний наступ влади на українську мову передається
обивателю. Учитель Харківської гімназії Т. Селіванов хвалився: «Мы застали в
училищах самого Харькова учителей, что так и резали по-украински с
учениками; да мы, то-есть новоприбывшие из семинарии учителя, по
распоряжению начальства сломили их и приучили говорить по-русски».
Ще й до цих пір своїм існування ревнителям єдности московського
православ’я мулила очі Києво-Могилянська Академія. Тож 1810 року її
формально перетворено в Духовну академію, а колегії ще раніше стали
духовними семінаріями. Замість розсадника вищої освіти для всіх станів
українського суспільства Києво-Могилянську академію перетворили в окрему
духовну школу, яка повинна була стати твердинею обмосковлення України.
Вона не тільки денаціоналізувала українську молодь, а й притягала в Україну
молодь чужоплеменну, головно з Московщини. Але мине тільки сім років, як
московський уряд знову повернеться до цього українського навчального
закладу і 14-го серпня 1817 року офіційно буде оголошено підступний указ
Синоду про «тимчасове» закриття Києво-Могилянської академії, перший
Університет на українських землях. Для порівняння: перший Університет на

361
Лизанчук В.В.Геноцид, етноцид, лінгвоцит української нації: Хроніка. III. Посилення
асиміляції українців.

235
Московщині було відкрито тільки 1755 року на базі привезених з України
кадрів. Нищення Академії розпочалися ще в часи Петра І. Його політику
продовжила Катерина ІІ, відмовляючись від фінансування цієї унікальної
вищої школи. Клопотання Кирила Розумовського та інших впливових людей
того часу не зворушили серця імператриці. Вона твердо стояла на позиції, що
для підкореної нації освіта й мова — зайві «витребеньки».362
У 1816–1821 роках посилилась мілітарна окупація України: 500-тисячне
московське військо було розташовано у військових поселеннях на українській
землі.
1824 року міністр освіти Московської імперії Олександр Шишков видав
розпорядження: «Воспитание народное по всей империи, несмотря на разность
вер и языков, должно быть чисто русское». «Цензурный режим в отношении
малоросийской письменности» зобов’язував: «Подвергать запрету всякое мало-
росийское слово как по существу вредное и опасное для государственного
единства».363
Відбулися й нововедення й у правовій сфері. Протягом 1826–1828 років
було створено третій відділ імператорської канцелярії – першу московську
таємну поліцію. За її активної допомоги посилився наступ на український
«сепаратизм» після польського повстання 1830– 1831 років.364
1831 ріку царський уряд скасував магдебурзьке право, що поклало край
немосоковському судочинству, виборам урядовців та місцевій автономії в
Україні.
21 березня 1833 року імперський міністр освіти граф Сергій Уваров у
своїй промові до кураторів шкільних округ наголосив, що всю освітню
діяльність треба грунтувати на триєдиній формулі: «православие,
самодержавие, народность». Ця політична триада утверджувала московський
імперський дух, ідеологію асиміляції немосковських народів, знищення
українства. А щоби теє довершити недовго думаючи через півтора роки 15
липня 1834 для виховання русько-української молоді в московському дусі в
Києві заснувалиУніверситет святого Володимира. Поки Київ не був підкорений,
усі клопотання козацької старшини про створення в Києві університету
категорично відкидалися. Лобістом заснування в Києві імператорського
університету був тойже міністр освіти імперії Сергій Уваров.
1833 року московські солдати за наказом з Петербурга в один і той же день
конфіскували в усіх мечетях Криму письмові документи, книги, історичні
манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами, серед яких було
багато матеріалів про стосунки Руси-України з південними народами. На

362
Хроніка нищення української мови, Роман Сушко, Мирослав Левицький від доби
Романових до сьогодення. Київ, 2012 р., стор.25
363
Журнал «Україна», ч.26, 27, 1993 p.
364
Лизанчук В.В.Геноцид, етноцид, лінгвоцит української нації: Хроніка. III. Посилення
асиміляції українців.

236
центральних площах запалали багаття. Як висловлювався поет і художник
українського походження, перекладач, який жив у Криму, Максиміліян
Волошин: «...У XVIII сторіччі Дике Поле затопило Крим новою хвилею
варварів... Ці варвари — московити...»
1834 рік. «Зникло» унікальне наукове дослідження – словник Павла
Білецького-Носенка. Автор подав його на затвердження до Московської
Академії Наук. Павло Білецький-Носенко за шість років підготував
змодифікований новий словник, подав до Московської Академії, але був
відхилений, знову «загубився». Перший словник відшукали і в 1964 році, тобто
приблизно через 130 років, видали в Київській Академії Наук. У словнику
подається у гніздовій формі повний граматичний вираз. Білецький-Носенко
обігнав лінгвістичну науку більш, як на 100 років. Бо вже 130 років перед
виходом у світ цього словника він порушує лінгвістичні закони, до яких сучасні
лінгвісти дійшли лише в ХХ ст., так звані закони словотвору.
Щоб нічого не нагадувало українцям про колишню окремішність, офіційно
скасовали 1835 року «Малороссийское генерал-губернаторство». У той час Київ –
останнім серед міст – утратив особливий статус, що передбачався
Магдебурзьким правом. Слобідсько-Українську губернію перейменовано на
Харківську, аби знищити саме поняття українськості в географічних назвах.
Напевно, що не дочистили до яскравости.
8 лютого 1838 року. Відкрито Комітет внутрішньої цензури в Києві. Цей
підрозділ протягом багатьох років діяв при університеті святого Володимира і
контролював практично всі друкарні Київського навчального округу. Головним
в роботі Комітету внутрішньої цензури – недопущення будь-якого
проукраїнського слова.
1839 pік — Ліквідація української греко-католицької Церкви на
окупованій Московією правобережній частині України. Сотні християн і багато
священників було вбито, а 593 з них заслано до Сибіру. Замість них було
прислано московських «батюшок», чиновників-наглядачів в рясах.
Листопад 1839 року. Болісний відгомін імперської глухоти до природніх
потреб українців розмовляти своєю мовою, розвивати її, милуватись і
насолоджуватись рідним словом сконцентрований у листі Тараса Шевченка до
брата Микити: «Микито, рідний брате! Та, будь ласка, напиши до мене так, як я
до тебе пишу, не по московському, а по нашому…
Бо москалі, чужі люди,
Тяжко з ними жити;
Немає з ким поплакати,
Ні поговорити.
Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу
веселими сльозами, бо мені тут так стало скучно, що я всяку ніч тільки й бачу у
сні що тебе, Кирилівку, та ридаю... Прокинусь, заплачу… Ще раз прошу,
напиши мені письмо, та по своєму, будь ласка, а не по московському.

237
 Оставайся здоров.1839 ноября 15 дня С.– Петербург. Не забудь же, зараз
напиши письмо, та по своєму.»
1841 рік. Російський критик В. Бєлінський відгукнувся в «Отечественных
записах» на український альманах «Ластівка». Не сказавши ні слова по суті
аналізу зібраних у «Ластівці» творів, В. Бєлінський перетворив рецензію на
маніфестацію своєї ненависті до української літератури. На його думку, вона
просто не має права на існування. Бо, перша теза, не існує самостійної мови,
якою може створюватися повноцінна література. «Ми маємо повне право
сказати, що тепер уже не має малоросійської мови, а є обласне малоросійське
наріччя, як білоруське, сибірське та інші, подібні до них обласні наріччя». В.
Бєлінський писав, що історія Малоросії – це побічна річка, яка впадає у велику
ріку російської історії. Він стверджував, що малоросіяни завжди були племенем
і ніколи не були народом, а тим більше – державою. Друга теза, якою В.
Бєлінський обґрунтовує неможливість існування української літератури,
полягає у відсутності для такої літератури читача. Письменники пишуть для
публіки, публіка – це освічений клас суспільства. Немає української освіти –
значить немає й української публіки. Писати українському письменникові ні
для кого. Третій аргумент В. Бєлінського полягав у тому, що для української
літератури відсутній повноцінний предмет художнього відображення. Адже
селянський світ, «мужицьке життя саме по собі мало цікаве для освіченої
людини». В. Бєлінський, не зрозумівши ні задуму альманаху «Ластівка», ні
змісту текстів, принизився до брутальної лайки: «Гарна література, яка тільки
дихає, що простакуватістю селянської мови та дубуватістю селянського розуму».
Професор І. Л. Михайлин слушно підкреслив, що «рецензія В. Бєлінського на
«Ластівку» остаточно розвіяла всі сподівання українських діячів на
співробітництво з передовими демократичними російськими силами в справі
розвитку української журналістики».
Та незважаючи на всі ці кпини українське слово продовжувало жити.
Відповіддю Бєлінському може слугувати лист Григорія Квітки-Основ'яненка до
до видавця петербурзьких "Отечественных записок" Андіря Краєвського від
28 грудня 1841 року:
"Коли українські молоді письменники змужніють, то вони доведуть, що
московська мова є лише дикунською говіркою, порівнюючи її до української
мови. Коли вони повитягають з московської мови все українське, то
найзапекліший московський шовініст буде змушений визнати жалюгідне
убозтво і нижчість московської говіркі супроти української мови. І справді, чи
ж можна написати звичайнісіньку статтю московською мовою, не вживаючи
немосковських слів та виразів? А українською мовою — можна, і стаття буде
досконала і щодо форми, і щодо змісту. Українське красне письменство, а надто
поезію часом дуже важко перекласти якоюсь європейською мовою докладно і

238
досконало, бо навіть багаті європейські мови не мають багатьох досконалих
українських форм слова і вислову".365
1842 рік. Указом Миколи І скасовано Литовський статут, що уже давно став
українським національним правом. В Україні в повному обсязі набрали
чинності московські загальноімперські закони. Скрізь – «од молдаванина до
фінна» – самодержавний уряд ігнорував національні інтереси немосковських
народів.
Того ж1842 року за наказом міністра освіти Моковської імперії графа
Сергія Уварова та за ініціативи харківського архієпископа Інокентія Борисова
спалили текст докторської дисертації, одного із майбутніх чолових засвоників
Кирило-Методіївського Братства, Миколи Костомарова, оскільки вона не
відповідала казенним догмам того часу.
Повертаючись до засновників Кирило-Методіївсього Братства подивимось,
що ж отримали його керівники.
« уліш, Костомаров і Білозерський одержали засуд на три роки заслання
кожний, перший в Тулу, другий - в Саратов, третій — в Петрозаводськ.
Маркович був засланий до Орла, Андрузький — в Соловецький манастир,
Навроцький до Вятки, Посяда —до Казані. Гірше всіх дісталось Шевченкові.
Участь його в братстві не була доведена, але головним обвинуваченням
послужила збірка поезій «Три літа» і поема «Сон». «По бунтівливому духу і
зухвалості, що виходять за всякі межі, його слід визнати одним із найбільших
злочинців»,— сказано в слідчому акті. На допитах Шевченко тримався мужньо і
сміливо. Йому поставили питання: «Якими випадками доведені ви були до
такого нахабства, що писали найзухваліші вірші проти государя-імператора, і до
такої невдячности, що крім величі священної особи монарха забули в ньому і в
августійшій родині його особисто ваших добродійників, що так ніжно зробили
під час викупу вас із кріпацтва?» На це Шевченко відповів: «Бувши ще в
Петербурзі, я чув скрізь брутальності і засудження на государя і уряд.
Повернувшись на Україну, я почув ще більше і гірше між молодими і між
старшими людьми; я побачив злидні і жахливе пригнічення селян поміщиками,
посесорами і економами-шляхтичами і все це робилось і робиться іменем
государя і уряду». Московський уряд дістав нагоду розправитися з найбільшим
українським поетом демократом-революціонером-націоналістом.З забороною
писати і малювати... В ухвалі III Відділу, оголошеній Шевченкові ЗО квітня 1847
року, сказано: «Мистця Шевченка за творення бунтівливих і надзвичайно
зухвалих віршів, як наділеного міцною будовою тіла, призначити рядовим в
Оренбурзький окремий корпус із правом вислуги, доручивши начальству мати
найсуворіший нагляд, щоб від нього ніяким чином не могли виходити
бунтівливі і пасквільні твори». На цьому вирокові цар власноручно дописав
«Під найсуворіший нагляд, з забороною писати і малювати». В Україні було

365
Павло Штепа. Московство. Вид-ня третє – Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження».
2000

239
наказано негайно конфіскувати всі твори Шевченка. Генерал Шпель
спеціяльним розпорядженням наказав: «Пасквільні і найбрутальніші твори
Шевченка заборонити і вилучити з продажу». Він доручив також жандармським
старшинам, щоб «вони зі свого боку стежили, особливо в Малоросії,
найобережніше й непомітно». 22 червня 1847 року Шевченко прибув пішки з
Оренбургу в Орськ, пройшовши 227 верст, а перед тим витерпів фельд’єгерську
доставку з Петербургу до Оренбургу 2110 верст за 8 днів! Шевченка одразу
записали до 3 чоти 5 батальйону, одягли в солдатську шинелю, приставили до
нього наглядача і піддали жахливій муштрі.
Знаючи про муки великого українського поета, Бєлінський цілком
схвалював цю розправу і в листах з жовтня і листопада 1847 року картав
Шевченка та інших українських письменників, які своїми виступами «дратують
уряд, роблять його підозрілим, готовим бачити заколот там, де рівно нічого
нема, і викликають заходи, круті і загибельні для літератури і освіти». У грудні
1847 року в листі до літературного критика і мемуариста Павла Аннєнкова в
Париж Бєлінський писав: «Віра може з Шевченка зробити мученика за волю. Та
здоровий розум повинен бачити у Шевченкові осла, дурня і нікчемну людину,
надто гіркого п’яницю, аматора горілки і хахлацького патріотизму. Той
хахлацький радикал написав два пасквілі, один на Государя-імператора, другий
— на Государиню-Імператрицю... Коли цар прочитав пасквіль на царицю,
спалахнув великим гнівом... Я не читав тих пасквілів, і ніхто з моїх знайомих
його не читав (що, між іншим, не доводить, що вони зовсім погані, а тільки
тривіяльні і дурні), але я переконаний, що пасквіль на царицю обурливо гидкий.
Шевченка вислано до Кавказу солдатом. Мені його не шкода: якби я був суддею,
я зробив би не менше. Я почуваю особливу ворожнечу до таких лібералів. Вони
вороги всякого успіху... Одна свиня з хахлацьких лібералів, якийсь Кулєш (що
за свиняче прізвище!) в журналі «Звездочка», що його видає Ішімова для дітей,
надрукував історію «Малоросії», де сказав, що «Малоросія» мусить або
відірватись від Росії, або пропасти. Цензора Куторгу, що пропустив її, не
читаючи, засадили у в’язницю. От що роблять ці скоти, безмізкі ліберальчики!
Осоружні вони мені, ті хами! Що ж, барани ліберальничають в ім’я галушок і
вареників із свинячим салом». У цьому листі, що не потребує коментарів,
Бєлінський якнайповніше розкрив своє ставленняе до української літератури і
Шевченка. Помилкою в листі було те, що Шевченка вислано на Кавказ, коли
насправді він був висланий в Оренбурзький край.»366
Боротьба Московщини проти Руси-України нагадувала сюжет з байки
Глібова «Вовк та Ягня»:

«…Усі ви — вороги мої;

Од вас мені життя немає...

366
Російщення України. Науково-популярний збірник. Під редакцією Леоніда Полтави.
Видання Українського конгресового комітету Америки. 1984, стор. 268-269.

240
 Ще мало я терпів?
— Так чим же я вам досадив? —
Ягнятко, плачучи, питає... -—
Цить, капосне! Либонь, не знає...
Ще й огризається, щеня!
Що ти за птиця? Ти — Ягня!
Як сміло ти мене питати?
Вовк, може, їсти захотів!..
Не вам про теє, дурням, знати.—
І - Вовк Ягнятко задавив...
Нащо йому про теє знати,
Що, може, плаче бідна мати
Та побивається, як рибонька об лід:
Він Вовк, він пан... йому не слід...»

По розгрому Кирило-Методіївського Братства вовчі заходи проти

українства не припинилися. Тотальне підчищення історії і боротьба з мовою
набирали дедалі нових обертів і вишуканих єзуїтських заходів. 1853 року
спотворено видання козацького літопису другої половини XVII — початку
XVIII століття, який був укладений гадяцьким полковником Григорієм
Грабянкою. Літопис Григорія Грабянки описує історію з часів виникнення
козацтва й до 1709 року. Хоч у тексті літопису подається багато державних
документів, гетьманських універсалів, актів, грамот, проте вчені відносять його
до літературної пам’ятки. Уперше літопис Грабянки був опублікований ще в
1793 році в журналі Федора Туманського «Российский магазин». Друге видання
готувала до друку в 1852 році Київська Тимчасова комісія для розгляду давніх
актів (орган при Київському генерал-губернаторі), не знаючи, що твір уже
видавався. І саме з-під пера підлеглих владі чиновників вийшла «нова»
«редакція» твору.
1853 року міністр народної освіти виніс сувору догану цензору (чи йдеться
про Платона Ширинського-Шихматова, котрий помер у травні 1853 року, чи
вже про його наступника Авраама Норова, не вдалося з’ясувати) за те, що той
дозволив надрукувати в газеті «Черниговские губернские ведомости» збірник
українських історичних прислів’їв і приказок. Мотивування догани —
оприлюднена народна спадщина може запалити ворожнечу між «малоросами»
та «великоросами». Однак насправді не йдеться про ніяку ворожнечу, а про
відродження пам’яті про українське минуле.
1853–1856 роки. Московська імперія веде Кримську війну проти союзу
Англії, Франції та Оттоманської імперії. Основними постачальниками
гарматного м’яса були українські губернії, адже у московських військових
частинах, які брали участь у війні, було 60-70 відсотків українців. Вони гинули
не за українські, а за московські імперські інтереси… Із 155 загиблих при
обороні Севастополя офіцерів не менше 55 були вихідцями з українських сімей,
241
зі 111 кавалерів ордена Святого Георгія за оборону Севастополя 25 – вихідці з
України.
1857 рік. Інструкція попечителям Київського та Віленського навчальних
округів про те, щоб «должности учителей истории в гимназиях и уездных
училищах замещаемы были исключительно природными русскими».
Протягом сорока років з 1858 по 1898 рік на східній частині України
змосковщено 1,5 мільйонів українців і 100 тисяч стало білорусами. У цей же час
від 1859 до 1897 років на західних теренах Руси-України, було полонізовано 600
тисяч українців. У першій половині ХІХ-го століття румунізовано 140 тисяч
буковинських українців. Кількість українських популяцій зменшується і
внаслідок епідемії холери (1845–1855) і голоду 1847 року. На сході Галичині від
голоду померло 200 тисяч осіб.367
1859 рік. Розпорядження цензурі, щоб «сочинения на малороссийском
наречии, писанные собственно для распространения их между простым
народом, печатались не иначе, как русскими буквами».
1860 цензура спотворила «Кобзаря» Тараса Шевченка, який вийшов у
друкарні Пантелеймона Куліша.
«В Чернігові в 1861 році починає виходити тижневик «Чернігівський
листок» за редакцією Леоніда Глібова, сповнений літературними і
фольклорними творами. На сторінках тижневика підноситься питання про
організацію і працю недільних шкіл, про освіту жінок, про видання шкільних
підручників українською мовою. Царський уряд покищо не противився
ширенню української мови. Маніфест про скасування кріпаччини і
«Положення» в селянській справі були з волі царя перекладені і на українську
мову. Так само київський губернатор Гессе видавав свої звернення до
мешканців в московській і українській мовах. У Катеринославі губернатор
видав брошуру для селян з приводу реформи 19 лютого в українській мові.
Газети «Губерніяльні відомості», що виходили в кожному губерніальному місті,
подавали багато матеріялів на українські теми. В Києві байки Глібова,
призначені для народніх шкіл, були видані українською мовою державним
коштом, хоча, фактично, то були українські фонди, присвоювані окупантом.
Царський уряд поки що не реагував. А провідні педагоги Констянтин
Ушинський і редактор журналу «Учитель» Микола Вессель обороняли думку,
щоб виклади в школах на Україні відбувались українською мовою. Земський
діяч в Олександрівському повіті на Катеринославщині, організатор земських
шкіл, що були популярні на всю Московську державу, барон Микола Корф
уважав,що до вивчення московської мови треба доходити через українську
мову. За виклади українською мовою в народніх школах висловлювались
педагогічні ради всіх гімназій Київської навчальної округи, де в цьому напрямі
були вже зроблені певні заходи. Проти запровадження народньої мови у
шкільництві не заперечував і міністер народної освіти Олександер Головній.
367
Лизанчук В.В.Геноцид, етноцид, лінгвоцит української нації: Хроніка. III. Посилення
асиміляції українців.
242
Очевидно, він вважав це справою «місцевого значення», або ж зрозумів, що
ніякими «указами» не можна стримати розвитку української культури, зокрема
літератури.»368
Царський уряд почав діяти
12 червня 1862 року за розпорядженням міністра освіти Московської
імперії всі українські недільні школи (було 68) закрито. Їх за свій кошт
організувала передова українська інтелігенція. Основна мета недільних шкіл –
«дати українському народові освіту в найбільш приступній та зрозумілій для
нього самого формі, народною українською мовою».369
Цього ж року перестав виходити журнал «Основа» (проіснував лише 22
місяці), який з великими труднощами відкрили 12 січня 1861 року Василь
Тарнавський та Григорій Галаган. Енциклопедичний словник Брокгауза та
Єфрона назвав цей журнал «найпомітнішим проявом українофільства» в ХІХ
столітті на території Московської імперії. 370 За «вредное влияние на умы
простолюдинов», з подачі Васілія Долгорукова, шефа жандармів, керівника
горезвісного ІІІ відділу та керівника особистої канцелярії імператора, на сім
років до Архангельська було вислано Павла Чубинського, уродженця Нової
Олександрівки Бориспільського району на Київщині, етнографа й поета, автора
слів патріотичної пісні «Ще не вмерла Україна» (нині це слова державного гімну
України).
Душителем українського національного руху виступив граф Петро Валуєв
(1814-1890) – реакційний московський державний діяч, консерватор і монархіст.
Свою урядову кар’єру започаткував він у 1853 році як курляндський губернатор.
У 1855 році він подав великому князеві Константинові та іншим сановникам
доповідну нотатку «Дума росіянина», в якій піддав удаваній критиці
бюрократичну систему влади Московської імперії та висунув різні пропозиції
щодо її виправлення і завдяки цьому був висунутий на визначні державні
посади в період готування реформ. Під час розробки Селянської реформи в
редакційних комісіях Валуєв виявився прихильником інтересів власників селян
– кріпосників і в 1861 році став міністром внутрішніх справ. В його діяльності
яскраво позначився острах перед можливою революцією, намагання запобігти
її методами залякування населення, поліційного терору, насильства, дрібних
поступок. За 6 років свого керування міністерством внутрішніх справ він став
відомий своїми переслідуваннями преси і жорстокими репресіями проти
національних меншин. У період підготовки і проведення Селянської реформи
Валуєв уперто боронив дворянські привілеї й домагався обмеження прав і
самостійности земельних установ. У 1863 році під тиском опозиції він висунув
проект удаваної конституції, що фактично зберігала необмежене

368
Російщення України. Науково-популярний збірник. Під редакцією Леоніда Полтави.
Видання Українського конгресового комітету Америки. 1984, стор. 273
369
Хроніка нищення української мови, Роман Сушко, Мирослав Левицький від доби
Романових до сьогодення. Київ, 2012 р., стор.25
370
Там таки, стор.30
243
самодержавство. Проект його передбачав щорічне скликання законодорадчого
з’їзду державних виборних або призначуваних царем осіб, що підлягали б
Державній Раді. Двічі пропонований цей проект, щоправда, ніколи не був
здійснений.»371
Червень 1863 року на ім’я міністра внутрішніх справ Петра Валуєва
надійшло подання голови Київського цензурного комітету Новицького, в якому
той повідомляв, що до його відомства надіслано рукопис «Притчи господа
нашого Иисуса Христа на украинский мови розказани». Головний київський
цензор висловлював сумніви щодо потреби учням-українцям читати Євангеліє
по-українськи, адже освіта по всій Росії «производится на общерусском языке и
употребление в училищах малороссийського наречия нигде не допущено».
Послання київського цензора Новицького з’явилося тоді, коли страх за «єдино-
неділиме» державне тіло Росії переповнював свідомість мільйонів чиновників
імперії, адже у Польщі у цей час палахкотіло повстання. З його початком 1863
року розвиток українського національного життя занепокоїв царський уряд.» 372
« країнський національний рух в обличчі польського повстання ставав усе
більш загрозливим для державної цілості Московської імперії. Під впливом
тривожних статтей в московській реакційній пресі з безпідставними
обвинуваченнями в адрес українських кіл у зв’язках з польськими повстанцями
на українське життя впали урядові репресії. Польське повстання було сигналом
до розправи і з українцями
Реакційний російський публіцист Михайло Катков у передовій статті
газети «Московські відомості», редактором якої він був, 21 червня 1863 року
писав, що 2-3 роки тому несподівано розбурхалось українофільство. Винні в
цьому, на його думку, польські публіцисти без огляду на те, чи вони українці, чи
поляки: «З’явились нові Кирили та Методії з дивовижними абетками на світ
Божий, був пущений пуф якоїсь вигаданої малоросійської мови. Почали
з’являтись книжки на нововигаданій малоросійській мові»... «Україна ніколи не
мала окремої історії, ніколи не була окремою державою,— писав Катков,—
український нарід є... частина лише, але істинна!., російського народу, без якої
він не може лишатись тим, чим він є... Малоросійської мови ніколи не було,
нема і, не дивлячись на всі зусилля українофілів, досі не існує». Свою статтю
Катков закінчує твердженням, що при бажанні, звичайно, можна вигадати і
якусь малоросійську мову, «як можна вигадати особливу мову навіть
Костромської або Рязанської говірки». Своєю статтею Михайло Катков проклав

371
Російщення України. Науково-популярний збірник. Під редакцією Леоніда Полтави.
Видання Українського конгресового комітету Америки. 1984, стор. 273-275
372
Російщення України. Науково-популярний збірник. Під редакцією Леоніда Полтави.
Видання Українського конгресового комітету Америки. 1984, стор. 273-275;Хроніка нищення
української мови, Роман Сушко, Мирослав Левицький від доби Романових до сьогодення. Київ,
2012 р., стор.30

244
шлях для циркуляра Валуєва. Місяцем пізніше 18 (30) липня 1863 року вийшов
Валуєвський циркуляр.
Спираючись на ці і подібні статті, Валуєв у парі з працею над проектом
конституції підготував і розсілав 18 (30) липня 1863 року таємний циркуляр, в
якому зробив з української мови та літератури польську інтриґу і наказав
цензорам не пропускати будь-яких популярних творів українською мовою для
народного читання.«Давно вже йдуть суперечки в нашій пресі про можливість
існування самостійної малоросійської літератури»,— розпочав свій циркуляр
Валуєв і далі, полемізуючи проти самостійности української мови і письменства,
послався на якусь неозначену «більшість малоросіян» і заявив, що нібито «вони
досить ґрунтовно доводять, що ніякої особливої малоросійської мови не було,
нема і бути не може, і що наріччя, що його вживає простолюддя, є та сама
російська мова, тільки зіпсована впливами на неї Польщі; що загальноросійська
мова так само зрозуміла для малоросів, як і великоросів, і навіть далеко
зрозуміліша, ніж тепер створювана для них деякими малоросами, особливо
поляками, так звана українська мова». Згадуючи сепаратизм і скаргу київської
цензури «на систематичний наплив видань на малоросійському наріччі»,
особливо на переклад Євангелія Пилипа Морачевського, Валуєв наказував
цензурним комітетам: «щоб до друку дозволялись тільки такі твори на цій мові,
які не належать до галузі вишуканої літератури, перепустки ж книг на
малоросійській мові як духовного змісту, так навчальних і взагалі
призначуваних для початкового читання народу зупинити» Поруч з
адміністративними заходами були вжиті й інші.» 373
Шестилітнє перебування Валуєва в кріслі міністра імперії, відповідального
за охорону громадського порядку та державну безпеку, відоме різкою
боротьбою з проявами національної самобутності уярмлених імперією народів
(у першу чергу українського). Українцям він асоціюється зі словами:
«Української мови небуло, немає і бути не може, а хто цього не розуміє — ворог
Росії».Окрім того Валуєвим було заборонено ввіз і поширення в імперії
львівської газети «Мета». Час Валуєва та іже з ним промовисто ілюструє
доступний в Інтернеті лист аноніма зі Східної України, надрукований у 1863
році у львівській газеті «Слово» (заснована в1861 році). У листі сказано:
«…Всякий німець вдесятеро кращий за суздальського слов’янина, турок
ніколи так підло не душить сербів, монгол стільки зла не робив нашій
народності, скільки тепер робить петербургський уряд та великоруське
общество… Як тільки хто примітив, що ви українець, вас зараз же беруть під
надзор поліції, а запримітить дуже легко: як по пошті перехватять письмо,
писане по-українськи, як ви співаєте українську пісню, або як заговорите зі
знакомим або зі сім’єю на улиці по-українськи. Після того кожного року
вибирають чоловік 10 або й більше, і без всякої вини й суду висилають у Сибір.
Так сего року вислали: учитель Стромин, інженер Лобода, адвокат Кониський,
373
Російщення України. Науково-популярний збірник. Під редакцією Леоніда Полтави.
Видання Українського конгресового комітету Америки. 1984, стор. 273-275
245
учитель Шевич, кандидат Чубинський і багато інших. Робиться се без суду, і
вини не об’являють…18-літній хлопець Володимир Синегуб сидить уже півроку
в тюрмі за те, що учив на селі парубків співати старі козацькі пісні. Більша часть
журналів московських те й робить, що топтає в грязь українців за те тілько, що
вони українці…, п’яна перекупка не видумає того, що московські редактори
видумають і напишуть, а одвічать їм не можна, бо цензура нічого не пустить…
За українську одежу посадять вас у поліцію або поб’ють на улиці. За українську
мову не дадуть вам ніколи служби… Скажіть, чи є де земля од Китая до
Патагонії, од нової Голландії до Канади, де було б преступленієм говорити
своєю мовою, де було б заборонено писати книжки і учити дітей тією мовою,
якою у сім’ї говорить 14 млн. народу?… 3 нашого приміру учіться розпізнавати,
що таке Москва…».374
1864 – Велике пограбування українських архівів. Після судової реформи
тисячі пудів архівних матеріалів вивезли до Москви.
1 липня 1864 року почала виходити в Києві реакційна російська газета
«Києвлянин», яку її редактор, крайній монархіст Віталій Шульгин, розпочав
словами: «Цей край російський, російський, російський». Газета пропагувала
єдину-неділиму Росію і заперечувала будь-яку національну відмінність
українського народу.
14 липня 1864 року. У Московській імперії ухвалено новий Статут про
гімназію та протогімназію (початкову школу), згідно з яким навчання наказано
проводити лише «російським наріччям», як тоді офіційно говорилося.
1866 рік. У Києві засновано міську публічну бібліотеку, укомплектовану
лише московськомовними книжками. Ця загальнодоступна бібліотека стала
розсадником цареславства і змосковщення українців. У звязку з цим вельми
цікавий факт В 1866 році вийшла особлива інструкція для цензурних комітетів з
забороною давати до друку популярну літературу на українській мові й
наказано брати на попередній розгляд всі українські видання, незважаючи на
число друкованих аркушів. Такий захід мотивувався тим, що всі українські
книги видаються «не без свого роду тенденцій». Було також заборонено
друкувати матеріяли з української етнографії в «Губерніяльних відомостях»,
яких перед тим містилося дуже багато по різних губерніях України. У висліді
всіх цих терористичних заходів протягом 1866 року в Російській імперії не
вийшло жодної книги українською мовою!
Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 року, до Москви
потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської,
Київської, Катеринославської, Подільської, Херсонської та Чернігівської
губерній.
Репресії проявилися не тільки в законодавчих актах, але й торкнулися
конкретних національно свідомих людей, насамперед, українських культурних

374
Хроніка нищення української мови, Роман Сушко, Мирослав Левицький від доби
Романових до сьогодення. Київ, 2012 р., стор.31

246
діячів, звинувачених «за діяльну участь у створенні гуртків для збудження під
приводом товариств грамотности незадоволення народу до уряду з метою
відокремлення Малоросії». Олександер Кониський, поет, автор вірша-молитви
«Боже Великий Єдиний» за активну участь у громадській праці, закладання
недільних шкіл на Полтавщині та складання підручників для народньої освіти
був засланий до Вологди, а далі – Тотьми, де пробув три роки і через хворобу
одержав дозвіл виїхати закордон. Павло Чубинський, поет, що склав вірш «Ще
не вмерла Україна», за українофільство був висланий на сім років до
Архангельську над Білим морем під нагляд поліції. Петро Єфименко, історик,
дослідник звичаєвого права, етнограф, співробітник журналу «Основа» і
«Чернігівського листка» за участь в українському русі був засланий в
Архангельську губернію. Пантелеймон Куліш та всі інші, яких не торкнулись
репресії, відійшли від активної праці і замовкли. З наступом реакції і закриттям
«Чернігівського листка» його видавець і редактор, поет-байкар Леонід Глібов,
запідозрений у неблагонадійності, був звільнений з посади вчителя гімназії,
взятий під нагляд поліції і висланий з Чернігова та довгий час позбавлений
можливості десь працювати і лише через два роки одержав дозвіл повернутися
до Чернігова. Письменник Анатоль Свидницький, автор повісти «Люборацькі»,
який заснував у Миргороді недільну школу, влаштовував літературні вечори, де
читались твори Шевченка, був одним із фундаторів міської бібліотеки, своєю
діяльністю також викликав підозру у неблагонадійності, змушений був
припинити працю і переїхати до Козельця на Чернігівщині на посаду дрібного
акцизного урядовця, де помер від виснаження у великій нужді.»375
наючи історичні чинники, тепер перейдемо до історії появи самого
Нового Заповіту в перекладі Пилипа Морачевського, до якого доля була більш
прихильна, ніж до його праці всього життя.

« протилежності до літературних мов західноєвропейських народів, що

виводили свій початок від перекладів Святого Письма, українська літературна
мова, – подібно, як і російська, – взяла свій початок не від перекладу Біблії, а від
поетичних творів: українська мова від Шевченкового «Кобзаря», а московська
від творів Олександра Пушкіна. Про переклад Святого Письма на живу
народню мову в той час мало турбувалися, бо вважали, що церковнослов’янську
мову в церковному вжитку розуміли більш-менш усі, головно інтелігенція.»376

375
Російщення України. Науково-популярний збірник. Під редакцією Леоніда Полтави.
Видання Українського конгресового комітету Америки. 1984, стор. 277
376
Марія М. Пшепюрська-Овчаренко. Мова перекладу Нового Завіту Пилипа Морачевського
Наукові Записки ч.13., Український Вільний Університет. Науковий конґрес у тисячоліття
хрищення Руси-України, т.І. Мюнхен 1988. стор. 203. (В підвалину розповіді про Пилипа
247
Та й сама українська інтелігенція, хоч й усвідомлювала потребу Біблії в
українській мові, приклад Кирило-Методіївського Братства, але по його погромі
не наважувалася взятися за цю велику працю.377 «На початку 60-х років ХІХ ст.
Микола Костомаров оголосив про намір видати українськомовний переклад
Святого Письма й з цією метою почав збір коштів. Шеф жандармів і головний
начальник ІІІ відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії
В.А.Долгоруков поінформував міністра внутрішніх справ П. А. Валуєва 5 червня
1863 р. про наступне: "Обер-прокурор повідомив, що ряд малоросійських
літераторів повідомили в "Санкт-Петербургских ведомостях" № 47, 77 і 79 про
бажання видавати на малоросійській мові книги релігійного змісту. Нині на
гроші, зібрані Костомаровим, готується до видання "Священная
история",складена священиком Смоленсько-Кладбищенської церкви
Олатлевичем". Згодом М.І.Костомаров змінив свої наміри й зібрані кошти
передав Академії наук на премію за кращий словник"з малоросійського наріччя
на російську мову».378
«Але тому, що в тодішній московській імперії тільки 10% населення були
грамотними, загал вірних мало розумів істини Слова Божого в Біблії, одначе
Московська Православна Церква, до складу якої вже з кінця XVІІ століття
входила й Українська Церква, не турбувалася цим питанням. І так перший
переклад Нового Завіту на російську мову вийшов аж 1818 року, а повнйи
переклад Біблії аж 1876 року.379
В Україні вже в XVІ столітті було кілька перекладів Нового Завіту, але на
жаль, вони залишилися в рукописах, мабуть, тому, що вони з’явилися з
приватної ініціятиви, а церковні чинники в цьому участи не брали: «Як ми
знаємо, переклади Св. Письма на живу українську мову (окремих книг,
головним чином Св. Євангелії) були у нас ще в XVI в. І в XVI в. ці переклади
з'явились з ініціятиви окремих приватних осіб; про участь в цій справі Церкви,
як установи, церковної нашої ієрархії, не маємо відомостей, як рівно ж не маємо
відомостей про такі переклади в XVII в. Тим більше, у XVIII в., коли наша
Церква перебувала вже, з кінця XVII в., в складі Рос. Православної Церкви,
зовсім не могла бути актуальною справа, щоб дати українському народові Св.

Морачевського взята саме ця наукова розвідка з вставками з досліджень і розвідок інших

українських науковців – М.Н.)
377
А. М. Трембіцький, А. А. Трембіцький. Хмельницький інститут Міжрегіональної академії
управління персоналом Хмельницький міський відділ Центру дослідження історії Поділля.
Щиру молитву чужою мовою не вознесеш – кредо всього життя і діяльнности Пилипа
Морачевського Автор: Сохацька Є. | Рік видання: 2008 | Видавець: Камянець-Подільськ:
Кам'янець-Подільський державний університет.
378
Казакевич О. Переклади Євангелія у контексті формування української ідентичності / О.
Казакевич // Етнічна історія народів Європи. - 2011. - Вип. 35. - С. 25
379
Власовський Іван: Нарис історії Української Православної Церкви, т.ІІІ, Нью-Йорк –
Бавнд Брук, 1977, стор.293. (відсилач Марії М. Пшепюрської-Овчаренко)
248
Письмо в його рідній мові; не знаємо також і про приватну ініціятиву в цій
справі у XVIII в.» 380
Аж XІX століття приносить справді поважні заходи в справі перекладання
Святого Письма на живу українську мову, що йшло рівнобіжно з пробуджен-
ням національної свідомости. Першим тут був галицький поет і письменник,
греко-католицький священник, отець Маркіян Шашкевич, що переклав
Євангеліє святого Івана в 1842 році, але тяжка недуга, а потім і смерть у 1843
році перервали його наміри, так, що крім Євангелія святого Івана, він зміг
перекласти тільки перший розділ Євангелія Матвія. Переклад Маркіяна
Шашкевича разом із його віршем на честь святого Івана вийшов друком аж у
1884 році.
В добу романтизму в першій половині XІX століття також деякі
письменники в східній частині України думали про переклад святого Письма на
українську мову, але їх перекладацька праця обмежилась тільки фрагментами.
Так Григорій Квітка-Основ’яненко переклав тільки вибрані частини Біблії, а
Михайло Максимович «Псалмы переложенные на малорусское наречие».381
Систематична ж праця над перекладом Біблії почалася аж у другій половині
XІX століття. «За цю велику працю перекладу Святого Письма на українську
літературну мову взявся колишній старший учитель логіки і московської
словесности та інспектор Камянець-Подільської гімназії Пилип Морачевський,
для якого діялектикою життя було усвідомлення того, що щиру молитву чужою
мовою не вознесеш».382 Тому найкращий повний переклад чотирьох Євангелій
та Діянь апостолів виконав саме він у 1860-1862 роках. Біографічних даних про
цього глибокого знавця української мови і, напевно, відданого українського
патріота не маємо багато. «Він і за життя не був зігрітий славою, а після смерті
його ім’я постаралися швидко забути. В тодішніх культурно-мистецьких умовах
розвитку українського слова інформація про поета і письменника могла
доходити тільки до вузького кола читачів, адже його талант і творчість не були
дуже яскравими і не набули широкого розголосу.» «Воістину, немає пророка в
батьківщині своїй... Тож дізнаймося дещо про цього видатного діяча
Української справи й Української думки». Український письменник, поет-
романтик, філолог, перекладач Святого Письма на українську мову, педагог
Пилип Семенович Морачевський (псевдонім – Хвилимон Галузенко) народився
26 грудня (19 грудня) 1806 р. у старовинному поселенні над Десною – селі
Шестовиці (Шостовиця) Чернігівського повіту, в сім’ї губернського секретаря і
учасника війни 1812 року дворянина середньої руки, що мав п’ять ревізьких

380
Там таки.
381
Там таки, стор.294
382
А. М. Трембіцький, А. А. Трембіцький. Хмельницький інститут Міжрегіональної академії
управління персоналом Хмельницький міський відділ Центру дослідження історії Поділля.
Щиру молитву чужою мовою не вознесеш – кредо всього життя і діяльнности Пилипа
Морачевського Автор: Сохацька Є. | Рік видання: 2008 | Видавець: Камянець-Подільськ:
Кам'янець-Подільський державний університет.
249
душ та 100 десятин землі, чудовий сад на Коровлі — околиці села. Майбутній
просвітник ріс серед чудової природи Придесення, серед простого люду, у гурті
однолітків-селян, де навчився любити рідну Україну, її народ і мову, де змалку
захопився складанням віршів. Цікавився старовиною, адже до маєтку прилягав
старезний бір, а під горою вивищувалися прадавні кургани-поховання часів
Київської Руси, де з сипкого піску часто виринали на поверхню осколки
черепків та скелець, де проводились археологічні розкопки.
Рано залишився без батька, але мати дала синові ґрунтовну освіту , яку
отримав у повітовій школі, потім успішно закінчив міську гімназію Чернігова
1823 року. Навчався на історико-філологічному факультеті Харківського
університету , де формувалась його національна свідомість, де під впливом
родича, літературознавця й етнографа із Сумщини Івана Кульжинського, почав
писати російськомовні вірші. Свої перші позначені сентиментальною
тональністю твори — «Первое мая», «Монастырь» і «Дорога», в яких ліричний
герой виявляє штучну ностальгію, спричинену розлукою з милою «українкою»,
— він передав через Івана Кульжинського професорові Ізмаїлу Срезневському,
який надрукував їх в «Украинском альманахе» у Харкові 1831 року.
Пилив Морачевський після закінчення університету в1828 році працює
вчителем математики в повітовому училищі в Сумах з1829 по 1832 роки. Та цей
фах чимось не задовольняв його, і в 1832 році він за наполяганням професора
Івана Кульжинського склав в іспитовому комітетові Харківського університету
екзамени на звання гімназійного вчителя-словесника. Загалом же період
навчання в університеті й вчителювання в Сумах сприяв активному
самовиявленню його особистості на ниві літературної творчості, «саме в цей час
формувалися як його естетичні смаки, так і прийоми версифікації» . Пилип
Семенович продовжував писати вірші, які передавав до Харкова, проте другий
випуск «Украинского альманаха» так і не з’явився, і ці вірші побачили світ у
газеті «Южный край» тільки після його смерти аж у1901 році, хоча в рукописах
розповсюджувалися серед освіченої молоді Сум. У цей же час він пише
віршовану комедію в трьох діях «Сумская причудница», в якій головні герої —
мати і дві доньки з міщанської сім’ї – зайняті єдиним бажанням – віддати заміж
старшу, яка повинна при зустрічі з кандидатами в чоловіки вміти «надати очам
привітну ніжність, словам, рухам – приємну неохайність (переклад – наш)». На
жаль, збереглася лише одна сцена з другої дії, надіслана автором у листі до Івана
Кульжинського.
В 1832 році Пилипа Морачевського перевели молодшим учителем
російської словесності та географії до Луцької гімназії, а Івана Кульжинського –
директором, де вони працюють удвох до 1835 року. У цей період життя він став
ґрунтовно вивчати рідне слово, «зовсім розцурався з російською музою, а
натомість узявся за українську кобзу» — почав активно займатись літературною
творчістю. Вже у грудні 1833 р. опублікував присвячену Іванові Кульжинському
віршовану п’єсу «Чудаки», яка своєю тематикою і персонажами дуже нагадувала
комедію Олександра Грибоєдова «Горе з розуму». Однак загальний ідейно-
250
художній рівень твору значно нижчий, проте звертає на себе увагу вміння
автора мовними засобами передати суттєве в портретуванні персонажів,
прізвища яких (Болтницький, Звякович, Стіхотворський, Хрієновський)
подібні до грибоєдовських. У Луцьку він написав і свою найвизначнішу
українську лірико-епічну поему «Чумаки, або Україна з 1768 року» (вперше
надрукована в Чернігові 1864 р. під назвою «Чумаки, або Смутні часи України».
В авторському рукописі вона мала назву «Поема в шести піснях, співана свідком
тих часів столітнім чумаком Іваном Чуприною на нічлігах чумацьких в 1848
року» і списав її Хвилимон Галузенко (псевдонім Пилипа Морачевського) від
столітнього чумака Чуприни, що багато бачив у своєму житті, свого часу
козакував, гайдамачив і був осавулом самого Залізняка, брав участь у заснуванні
Задунайської Січі, у російсько-турецькій війні. Основою сюжету твору стала
поетизація визвольних змагань народу періоду Коліївщини, що відбувалися в
Україні впродовж кінця XVI — першої половини ХІХ ст. Із симпатією автор
змальовує зовнішність Гонти («козачище важний, дужий, плечистий», «уси
довгі, ніс орлиний, соколині очі»), порівнюючи його з біблійним Самсоном, що
«лева розідрав руками». Водночас в поемі відображено багато моментів з життя
самого автора, адже, на думку Бориса Шевеліва, Пилип Морачевський по лінії
матері був онуком Максима Галузевського — колишнього «військового
товариша», тому вона може служити цінним джерелом до біографії
письменника.
Пилип Семенович відгукувався віршами на актуальні політичні події. Так,
у цей же час він створив поему «До чумака, або Война янгло-хранцузо-турецька
у 1853-1854 роках», з доданими до неї трьома віршами-панегіриками царям
Миколі І й Олександрові ІІ (вперше опублікована окремою книгою в Києві, 1855
року), в яких годі шукати найменших натяків на «малоруський сепаратизм».
Поема виконана в жартівливій, гумористичній формі звернення до уявного
образу чумака, який начебто десь запропастився, «розхвабрувався і в
чорноморці записався» й тепер воює проти чужинців, висвітлює різні етапи
«війни, яка точилася на Чорному морі, в Криму, на Балтиці, на Білому морі, при
обороні Петропавловська-Камчатського». Твір пройнятий імперською
псевдопатріотичною гордістю за нездоланність «нового Риму», хвалою
доблесному «руському воїнству», яке начебто вщент розгромило супостатів,
хоча насправді Кримська війна виявила прогнилість московської імперії і
завершилася для неї ганебною поразкою. Літературознавець Володимир
Науменко підкреслював, що «поезія такого роду мала для автора тимчасове
значення».
Пилип Морачевський дедалі більше прихилявся до українства, зате Іван
Кульжинський, почавши зі змагань з польською культурою, закінчив
сповненими ненависти й зневаги публічними виступами проти української
мови та літератури. А коли російський уряд оголосив Волинь «споконвіку
російською», їхні шляхи розійшлися назавжди. Пилип Семенович переїхав до
Кам’янця-Подільського, де в 1835-1840 роках був старшим учителем логіки та
251
російської словесності, а в 1840-1849 – інспектором чоловічої гімназії.
Гімназисти глибоко шанували свого вчителя: «Морачевський нам дуже
подобався, хоча ми й насміхались над ним. В дійсності, він був м’який і добрий
чоловік і поводився з нами по-людськи (переклад – наш)» . Тут він серйозно
береться за поглиблене наукове вивчення української мови. Розуміючи
необхідність її збереження, 1845 р. розпочинає працювати над створення
«Словаря малороссийского языка по полтавскому наречии», за основу якого
бере народне мовлення українців Полтавщини, а значення питомих українських
лексем пояснює «виразами зі стародавніх і нових пам’яток народної поезії, із
творів Котляревського, Гулака-Артемовського та із живого мовлення» . Царизм
дозволяв збір етнографічного матеріалу, а нюанси (збирання пісень не зовсім те
саме, що підготовка словника) не завжди помічались тими, хто мав стежити за
не поширенням «українофільських ідей». Саме в цьому місті, Камянці-
Подільському, Пилип Морачевський одружився, і в його щасливому шлюбі з
Ганною Митькевичевою народилося п’ятеро дітей: три сини — Віталій (1838),
Олександр (1840), Микола (1843) та дві дочки — Анастасія (1835) й Ольга (1842).
У 1849 році його призначили інспектором Ніжинського юридичного ліцею
князя Безбородька та класичної гімназії при ліцеї, де пропрацював десять років.
Олександер Кониський, спудей Ніжинської гімназії, в своїх спостереженнях
повідомляв, що інспектор Пилип Морачевський різко відрізнявся від свого
попередника, який любив карати гімназистів різками, був гуманним у ставленні
до учнів, за що ті його шанували, хоч часом і насміхалися. Водночас він при
огляді помешкань гімназистів відбирав українські книжки, зокрема й твори
Тараса Шевченка, можливо таким чином оберігав себе й гімназистів від
неприємностей у ті «глухі часи». У вільний час писав літературні твори
російською й українською мовами, продовжив укладати «Словарь» і 1853 року
подав його рукопис на науковий розгляд у відділення російської мови і
словесності імператорської Академії наук, що зафіксовано в академічному звіті
1853 року. Проте праця не отримала схвальної рецензії і не була видана. На
жаль, її подальша доля невідома, проте його праця як упорядника не пропала
даремно, а стала доброю основою в наступній перекладацькій діяльності та
першим обережним практичним кроком на ниві просвітництва, хоча він ще не
наважувався Україну назвати Україною, але це підштовхнуло Пилипа
Семеновича до перекладу Євангелія рідною українською мовою. Він «відчув
потужний потенціал «селянської говірки» й замислив подарувати своєму
народові Євангеліє. Либонь, не знав, скільки тернових доріг доведеться здолати
виплеканій ним любій дитині». Адже українська мова, штучно обмежена
середовищем упослідженого селянства, вижита зі школи, зведена до рівня
територіального діялекту, мала в собі потужні можливості, безмежний запас
слів. При цьому Пилип Морачевський відгукнувся на війну Англії, Франції й
Туреччини проти Росії: видрукував 1854 року в «Киевских губернских
ведомостях» пройнятий лакейським монархічним славослів’ям вірш «Великому
цареві нашому».
252
 21 грудня 1859 р. Пилип Морачевський вийшов у відставку і за свою
бездоганну понад тридцять літ службу на педагогічній ниві отримав орден
Святого Станіслава 2-го ступеня, бронзову медаль на Андріївській стрічці і знак
відзнаки за 25 років служби. Ще деякий час він мешкав у Ніжині, де навчалися
діти, а потім придбав за 50 км від міста садибу й прожив останні двадцять років
відведеного йому Богом життя у селі Шнаківці, де до відставки працював десять
літ інспектором у місцевому ліцеї князя Безбородька».383
« з коротких біографічних даних не знаємо, що безпосередньо мало вплив
на рішення Морачевського зайнятися перекладом Євангелій. Можливо, що на
дозвіллі в пенсійному віці (53 рік життя) він згадував харківські студентські
часи, в ідеалах яких було не тільки релігійно-моральне, але й культурне
піднесення українського народу шляхом перекладу Біблії на рідну мову. Але від
самого початку Пилип Морачевський натрапив на непередбачені труднощі.
Розпочав Пилип Морачевський свою перекладацьку діяльність 14 березня 1860
року.384 І вже до кінця 1860 року він виготовив переклад Євангелій святих
Матвія та Івана, а також деякі фрагменти святого Луки, і вже восени, у вересні
того самого року переслав рукопис перекладу петербурзькому митрополитові
Ісидору, який перед тим був чернігівським єпископом і був знайомий з
Морачевським. Морачевський звернувся до нього з проханням дістати дозвіл
від влади видати цей переклад і просив у митрополита благословення на свй
труд та заходи видання. Своє прохання він мотивував тим, що Україна, мовою
якої говорить 12 мільйонів православних християн, досі не має Євангелія у
своїй мові, тоді, як інші християнські народи мають у рідній мові цілу Біблію.
Пилип Морачевський писав далі, що високі Божественні істини, висловлені
рідною зрозумілою мовою, «осяяли б темний розум ясним та спасенним світлом
віри та вплинули б на хистку моральність народню швидше, певніше та глибше,
ніж усі вченні пояснення»385»
У листопаді того ж року митрополит у приватних розмовах з членами
Синоду, а не на офіційному засіданні Синоду, дістав доручення не дозволити на
видання перекладу в українській мові386 . Митрополит Ісидор у листі з дня 14
листопада 1860 року не забарився відповісти, що: „По частном совещании с
Святейшим Синодом, уведомляю Вас, что перевод Евангелий, сделанный Вами
или другим кем-либо, не может быть допущен к напечатанию…”

383
Там таки.
384
Тетяна Мороз. Маловідомі сторінки історії перекладів українською мовою книг Святого
Письма від середини XIX – до середини XX століть.
385
Власовський Іван: Нарис історії Української Православної Церкви, т.ІІІ, Нью-Йорк –
Бавнд Брук, 1977, стор.296. Власовський, на жаль, не подає джерела, де він знайшов цього
цікавого листа Морачевського. (відсилач Марії М. Пшепюрської-Овчаренко).
386
Житецкий Павел И.: О переводах Евангелия на малорусский язык. Известия Отделения
Русского Языка и Словесности, АН, Х. 4, СПб. 1905, с.40-41. (Цитата взята із праці
о.Т.Т.Галущинського, відб., с.16, див. наша примітка, ч.3) (відсилач Марії М. Пшепюрської-
Овчаренко).
253
 Тож, з такою холодною байдужістю вища церковна влада відхилила будь-
яку можливість видати Святе Письмо українською мовою387.
Пилип Морачевський вдруге звертається до Ісидора з проханням, що «цю
свою працю я вважаю справою настільки корисною, скільки і богоугодною: і тому
мені приємно буде, у крайньому випадку, залишити її своїм дітям, на пам’ять про
мене, як видимий знак мого благословення, яким буду просити їм благословення
Божого (переклад – наш)»388. Відхилений рукопис повернувся 15 квітня 1861
року саме в день смерті дружини, можливо, що це випадковий збіг або ж
трагічний знак долі. На супровідному листі зберігся запис: «Отримано 15-го
квітня в день, час і навіть хвилину смерті земного ангела душі й життя сім’ї моєї
(переклад – наш)», що свідчити наскільки близько до серця сприймав Пилип
Семенович свою роботу над перекладом Святого Письма. Проте він не впадає у
розпач, не опускає рук, оскільки був людиною твердої вдачі, адже його
улюбленою українською приказкою була – «Все минеться, одна правда
зостанеться»389. Він продовжує працювати, і вже 16 листопада 1861 року
переклад усіх чотирьох Євангелій було завершено, виправлено і переписано
начисто. Певні надії з’явилися в нього після 15 березня 1861 року, коли цар
наказав перекласти «Положение о крестьянах» на українську мову, і після указу
Імператора від 9 вересня 1861 року, яким було дозволено священикам
Полтавської Духовної Консисторії виголошувати проповіді українською мовою,
відкривати недільні школи, були частково амністовані члени Кирило-
Методіївського Братства. Перекладач настирливо продовжував пробивати глуху
стіну імперської недоброзичливості.»390 «У 1862 році він закінчив переклад усіх
чотирьох Євангелій та Діянь Апостолів і переслав свій рукопис Петербурзькій
Академії Наук з проханням зрецензувати переклад і дістати дозвіл на його
видання. Академія звернулася до академіка Ізмаїла Срезневського дати оцінку
перекладу. А Срезневський запропонував покликати комісію, яка ствердила б,
чи переклад відповідає оригіналові мовостилем та змістом. Тоді Академія
передала цю справу трьом академікам, добрим знавцям української мови:
Ізмаїлу Срезневському, Олександрові Нікітенкові та Олександру Востокову. Усі
три академіки з великими похвалами висловилися про переклад, підкреслюючи,
що: «Мова українська в цьому перекладі велично складає іспит та відкидає усі
сумніви в тім, чи нею можна висловити високі ідеї розуму і високі почування

387
А. М. Трембіцький, А. А. Трембіцький. Хмельницький інститут Міжрегіональної академії
управління персоналом Хмельницький міський відділ Центру дослідження історії Поділля.
Щиру молитву чужою мовою не вознесеш – кредо всього життя і діяльнности Пилипа
Морачевського Автор: Сохацька Є. | Рік видання: 2008 | Видавець: Камянець-Подільськ:
Кам'янець-Подільський державний університет.
388
Там таки.
389
Тетяна Мороз. Маловідомі сторінки історії перекладів українською мовою книг Святого
Письма від середини XIX – до середини XX століть.
390
Там таки.
254
серця, не принижуючись до вульгарности.391 Євангеліє, перекладене
малоросійською мовою Пилипом Морачевським, є у вищій мірі праця знаменна
як з боку науково-філологічної, так і з боку релігійно-моральної... Переклад
Морачевського засвідчує цілком як якість, так і характер слів, якість
словосполучень українських ніде не спотворюють сутність, ані змісту думок...
Поза всяким сумнівом, переклад Морачевського повинен зробити епоху в
літературній просвіті малоросійської мови... Тому, вважаємо ми, що переклад
Морачевського необхідно з позитивним відгуком академії подати на схвалення
Святійшим Синодом і просити його, після оцінки його з богословської думки,
дозволити до друку. Він чудово впорався з непосильним, як вважали тогочасні
«лінгвісти», завданням, довівши, що «українська мова — не «малорусское
наречіе», не діалект «велікого і могучего», а повноправна й розвинена
структура»392 Академіки, як також і «Відділ російської мови і словесностиАН»
однозгідно ствердили, що переклад Морачевського видатний факт з погляду як
науково-філолгічного, так і з морально-релігійного і може створии епоху в
літературному формуванні української мови, бо перекладач, як глибокий
знавець української мови, виконав своє завдання з великим успіхом.393
Академики прийшли до висновку, що Євангеліє українською мовою багато
спричиниться до морально-релігійної освіти українського народу, а тому
запропонували, щоб Академія виступила перед Синодом у справі дозволу його
на друк Євангелія в українському перекладі Морачевського, після розгляду ще
богословського. Українське Євангеліє в перекладі Морачевського і було
надіслано, з відповідною запискою, Академією Наук до Синоду. «До моменту
отримання у Святійшому Синоді пакунку з перекладом Євангелія Пилип
Морачевський не був відомий ані III відділенню, ані тій невеличкій групці
українофілів, за діями яких це саме відділення пильно стежило. Можна
припустити, що якраз це дало змогу автору спокійно завершити роботу. Якби
переклад почав робити хтось із колишніх кирило-методіївців, за цим одразу б
побачили насамперед політичний підтекст і реакція "вищих сфер" була б куди
жвавішою та різкою, роботу навіть не дозволили б розпочати, а перекладачеві

391
Власовський Іван: Нарис історії Української Православної Церкви, т.ІІІ, Нью-Йорк –
Бавнд Брук, 1977, стор.297;
384
А. М. Трембіцький, А. А. Трембіцький. Хмельницький інститут Міжрегіональної академії
управління персоналом Хмельницький міський відділ Центру дослідження історії Поділля.
Щиру молитву чужою мовою не вознесеш – кредо всього життя і діяльнности Пилипа
Морачевського Автор: Сохацька Є. | Рік видання: 2008 | Видавець: Камянець-Подільськ:
Кам'янець-Подільський державний університет.
385
Лотоцький, Олександер: Сторінки минулого, т.2, Варшава 1932, фотопередрук Ню Йорк,
с.375(відсилач Марії М. Пшепюрської-Овчаренко).

255
був би забезпечений поліційний нагляд або й заслання.» 394 Синод доручив
розглянути переклад з богословської точки погляду архиепископу Калузькому
Григорію (Миткевичу, українцеві з Чернігівщини). В історичних спогадах
записано один вартий уваги факт, який свідчить про те, яке значення міг мати
український переклад Євангелія для мільйонів українців-християн.
Архиепископ Григорій, коли почав читати переклад, розплакався, зворушений, і
такими словами зустрів свого земляка, приятеля лікаря: „Ось ідіть послухайте,
яку Бог послав мені радість на чужині". З великими похвалами архієпископ
Григорій повернув Синодові переклад Морачевського. Одначе Синод не дав
дозволу на видання перекладу.
Про причини, які склалися на це негативне рішення Синоду. Дають
відповіді аж на початку 1900-их років архівні матеріали, що містяться в
листуванні великого князя Костянтина Костянтиновича з В’ячеславом Плеве.
Міністром внутрішніх справ. Плеве дав докладний звіт великому князеві
Костянтину Костянтиновичу, – який у тому часі був президентом Академії Наук
– чому заборонили друкувати українське Євангеліє.
Справа перекладу Пилипа Морачевського потрапила під колеса нагінки на
український культурно-літературний рух на початку злощасних 1860-х років. У
цю ганебну акцію були втягнуті високопоставлені царські урядники, які мали
рішальний голос у справі дозволу видати українське Євангеліє і зробили з
перекладу святого Письма подію великого політичного значення. Речниками
цієї нагінки були два «аж дуже видатних мовознавця і письменники»395 шеф
жандармів князь Василь Долгоруков і колишній київсько-подільсько-
волинський генерал-губернатор Микола Аннєнков. Особливо Аннєнков
висловився дуже гостро проти перекладу Морачевського, вказуючи з одного
боку на «крайню вбогість «малорусского языка», який не надається для
висловлення абстрактних понять і для високих істин об’явлення, а з другого
боку «місцеве «малоросійське» населення зовсім задовільно знає «русский
язык», тому він прийшов до висновку, що бажання перекладу Святого Письма
не можна виправдати ні властивістю мови, ні потребою народу, і воно має
виключно «політичний характер». Аннєнков міркував далі, що послідовники
малоросійської партії українофілов, домігшись перекладу Святого Письма на
місцеве наріччя, здобудуть признання «малоросійської» мови, і тоді, очевидно,
на цьому не затримаються, а спираючися на окремішності мови, почнуть
вимагати автономности Малоросії.396 Уважаючи, що треба обминати все, що

394
Пилип Семенович Морачевський: до 210-річчя з дня народження (1806-1879 рр.)Відділ
наукової інформації та бібліографії Чернігівської ОУНБ ім..Г.Короленка // Життєве кредо —
українське слово // Календар знаменних і пам'ятних дат / Державна наукова установа
"Книжкова палата України імені Івана Федорова". — 2016. — 4. — С. 81—90.
http://secinfchounbk.blogspot.com
395
Вставка моя (М.Н.)
396
Лотоцький: Сторінки, т.2, с.390-391 – Всі урядові листи й доокументи в книзі Лотоцького
в оригінальній російській мові. Їх переклад мій (М.О.) (відсилач М.Пшепюрської-Овчаренко)
256
могло б підтримувати наміри малоросійської партії, Аннєнков просив шефа
жандармів переконати царя не тільки в недоцільності, але й у шкідливості
перекладу Святого Письма на малоросійську мову, бо в цей спосіб
малоросійська партія дістала б у руки сильне знаряддя, а прагнення її є, без
сумніву, небезпечними для спокою держави. Лист аннєнкова був доставлений
цареві шефом жандармів. Долгоруков, поділяючи погляди Аннєнкова
поінформував про це міністра внутрішніх справ Валуєва і обер-прокурора
Синоду. Погляди Аннєнкова, крім Валуєва, цілим серцем поділяв також
генерал-майор царського почоту Олексій Ахматов, який був на той час обер-
прокурором. Обер-прокурор Синоду заявив, що Академія Наук передала йому
рукопис колезького радника Морачевського з перекладом Євангелія на
малоруське наріччя. З уваги на сильний опір Аннєнкова рукопис, який був ув
архієпископа Калузького (Миткевича), доручено повернути Синодові. У 1863
році двома фронтами пішов наступ на українську мову, а рівночасно з цим і на
душу українського народу. Крім так званого Валуєвського обіжника, в якому
видано розпорядження цензурним комітетам не дозволяти видавати в
українській мові книжок духовного змісту та призначених для початкового
читання, Синод, згідно з політикою міністерства внутрішніх справ, з’ясованою
в так званому Валуєвському циркулярі, доручив усім духовно-цензурним
комітетам взагалі припинити друкування видань українською мовою.
«Незважаючи на позитивну й благородну оборону українського слова міністром
Народної Просвіти Головіним, який вважав, що „український переклад
Євангелія, полагожений духовною цензурою, має бути одним з найкращих діл”,
справа видання українського перекладу Святого Євангелія була призупинена, а
сам рукопис – загублений (чи то в Синоді, чи то в Академії наук?). І коли знову
постало питання про друк українського перекладу чотирикнижжя Євангелія, то,
на щастя, в сім’і Морачевського зберігались усі його роботи, в тому числі й
українські переклади Святих Євангелій, Діяній Апостольських, Апокаліпсиса і
Псалтиря. За свідченням Михайла Комарова397, в 1901 році, вже після смерти
перекладача, його син надіслав до Академії наук два примірники (чорновий і
чистовий) чотирьох Євангелій (з пізнішими замітками і поправками, які зробив
автор). Проте український переклад Морачевського не міг цілковито загубитися
і пропасти, оскільки чимало з його земляків мали переписаний варіант цього
перекладу. Михайло Комаров наводить власні спогади з цього приводу. Він
згадує час, коли жив в селі Гаврилівці на Харківщині і почув там, що на хуторі
Криничках (недалеко від села), у вдови поміщика Дмитра Запари398 (помер 6

397 Михайло Федорович Комаров (псевдоніми: М. Уманець, М. Комар; нар. 23 січня 1844,
слобода Дмитрівка, Павлоградський повіт, Катеринославська губернія, Російська імперія —
пом. 19 серпня 1913, Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія) — український
письменник, бібліограф, критик, фольклорист, перекладач і лексикограф часів Російської
імперії.// Українська версія «Вікіпедія»
398 Запара Дмитро Федорович (5 (17) лютого 1826, тепер Ізюмський район Харківської
області — 6 (18) грудня 1865, х. Кринички, тепер село тих же району і області) — український
громадський і культурний діяч, лексикограф, фольклорист. // Українська версія «Вікіпедія»
257
грудн 1865 року) є переклад чотирикнижжя Євангелія, власноручно підписаний
і подарований Запарі самим Морачевським (як приятелем, разом зі своєю
фотографією). Таким чином, бачимо, що переклади Пилипа Морачевського,
навіть в рукописному варіанті, завоювали прихильність у колі його
сучасників.»399
«Засліплені шовінізмом високі царські урядники кинули під обух
переслідування української мови й перше повне українське Четвероєвангеліє й
роздмухали справу його видання до великої політичної події, що могла б
загрожувати могутній російській імперії. Для них видання українського
Євангелія було однозначним з виникненням української літератури, яка згодом
могла довести до створення окремої національности.
І так рукопис Морачевського, в який він вклав глибоке знання рідної мови і
в не меншій мірі велику любов до Слова Божого, опинився в архівах Синоду,
засуджений аж п’ятьма високими царськими достойниками. «Тож марно було
сподіватися Пилипу Морачевському побачити надрукованою свою роботу. Не
знаючи про таємний указ, письменник продовжував із натхненням працювати,
переклавши до кінця 1864 року Діяння Апостолів та відіславши до Академії
наук новий список своїх робіт, додавши до Євангелія та Діянь Апостолів
переклади Апокаліпсиса та Псалтиря»400, хоч про їх видання не могло бути й
мови, бо з «Емським указом» прийшли ще суворіші заборони друкованого
українського слова.
Наступні роки Пилип Семенович жив у своєму маєтку та багато працював,
але старість та слабке здоров'я давалися взнаки. Узимку 1877—1878 років він
тяжко захворів, що остаточно підірвало його сили.401 28 лютого 1878 р. він
писав у листі синові: «Життя моє, певно, підходить до кінця, і я дякую за нього
Богові: ранок мій ішов, здається, похмуро, але я досяг, чого досягнути мені було
можна; полудень сяяв над мною світлим і теплим промінням; вечір мій тихий і
безтурботний, — я оточений любов’ю і сам повен любові»402. Незабаром, 26
вересня 1879 року Пилип Морачевський вмирає, так і не побачивши видання
Святого Письма свого перекладу.

399
Тетяна Мороз. Маловідомі сторінки історії перекладів українською мовою книг Святого
Письма від середини XIX – до середини XX століть.
400
Пилип Семенович Морачевський: до 210-річчя з дня народження (1806-1879 рр.)Відділ
наукової інформації та бібліографії Чернігівської ОУНБ ім..Г.Короленка // Життєве кредо —
українське слово // Календар знаменних і пам'ятних дат / Державна наукова установа
"Книжкова палата України імені Івана Федорова". — 2016. — 4. — С. 81—90.
http://secinfchounbk.blogspot.com
401
Там таки.
402
А. М. Трембіцький, А. А. Трембіцький. Хмельницький інститут Міжрегіональної академії
управління персоналом Хмельницький міський відділ Центру дослідження історії Поділля.
Щиру молитву чужою мовою не вознесеш – кредо всього життя і діяльнности Пилипа
Морачевського Автор: Сохацька Є. | Рік видання: 2008 | Видавець: Камянець-Подільськ:
Кам'янець-Подільський державний університет.
258
 «Заборона видати україномовний переклад Нового Завіту Пилипа
Морачевського пояснюється не тільки дією антиукраїнських цензурних актів, а
й тим фактом, що на той час ще не було російського перекладу Святого Письма.
Перший переклад Біблії російською мовою було здійснено в Москві лише в 1876
року.»403
Але видання Євангелія в українській мові не пішло в забуття. Щоправда,
воно ожило аж після чотирьох десятків років, коли невдачі війни з Японією
примусили російський уряд піти на уступки домаганням реформ громадським
визвольним рухом у Росії. Користаючи з того, українці також почали
домагатися скасування заборон української мови. Активну дію в цій справі вела
колонія українців у Петербурзі, які під фірмою «Благотворительного общества
издания общеполезных и дешевых книг» мали дбати про релігійні та моральні
справи «малорусского народа». Тут на перше місце поставили справу видання
Євангелія в українській мові і в грудні 1904 року внесли спеціяльне прохання до
Синоду. Це прохання важливе як історичний документ заходів українців в
обороні української мови, тому варто навести докладніше деякі його
фрагменти. Виходячи з заложення, що це товариство, згідно зі своїм статутом,
має за ціль дбати про релігійно-моральний та економічний розвиток
українського народу, воно звертається з проханням до св. Синоду, щоб він
усунув одну з найсуттєвіших перешкод, що затримує релігійно-моральний
розвиток 25-мільйонового споконвіку православного малоруського населення.
«Усі численні національності нашої батьківщини, – продовжили у своєму
проханні українські патріоти в Петербурзі, – не виключаючи найменших за
кількістю населення, мають щастя читати Слово Боже в рідній мові. Цього
священного права не має тільки малоруське населення, те саме, предки якого
перші прийняли начала святої православної віри, а потім упродовж багатьох
сторіч своєю кров’ю і своїми духовними силами захищали ці дорогоцінні начала
від усіх ворожих наступів»404
Далі в проханні зазначено, що «малоруське наріччя в непам’ятні століття
виділилося із спільної слов’янської мови і поступово розвинулося в ті форми, яких
уживає і в сучасну пору. Тому переклад Святого Письма на малоруське наріччя
має особливе значення, бо Слово Боже в рідній мові піднесло б морально і
задовольнило б духовні потреби багаточисленного православного малоруського
населення, серед якого через недостатнє розуміння євангельських істин
поширилося багато різних сект».
403
Мороз Юрій Дисертація Національна традиція біблійних перекладів: філософсько-
релігієзнавчий аналіз //Міністерство освіти і науки України. Житомирський державний
університет імені Івана Франка. Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису, стор.160 .
(Проте так, на мою думку, вважите не слід. Якщо брати у пропорційному відношенні, то саме
Новий Заповіт у московській мові був уже не тільки перекладений, але і видрукуваний вже у
1822 році. Пилип Морачевський перекладав саме Новий Заповіт, а не всю Біблію.Тож заборона
диктувалася не цими критеріями, а елементарним шовінізмом і ненавистю до всього русько-
українського – М.Н.)
404
Лотоцький: Сторінки, т.2, с.386
259
 Далі управа «Добродійного товариства» дала короткий огляд історії
українських перекладів Святого Письма, які мають за собою 400-річну
традицію, починаючи від XVI століття. Управа вказувала далі на те, що
українськими перекладами користуються тепер закордонні вітки «малоруського
племени в Галичині, Буковині, Угорщині і Північній Америці». Високі якості
цих перекладів потверджені багатьма вченими. Один із таких перекладів,
зроблений в 60-х роках Пилипом Морачевським, інспектором Ніженського
ліцею, був схвалений Імператорською Академією Наук, яка признала цей
переклад визначним як з боку науково-філологічного , так і з релігійно-
морального. Управа «Добродійного товариства», навівши Синодові ще раз
факти про те, що тоді, коли Святе Письмо перекладено на 70 мов, в тому числі
на чуваську, перм’яцьку, якутську, зирянську, лапландську мови та на
маловідомі наріччя і жаргони, то в тим більшій мірі можна бажати, щоб св.
Синод дав благословення на видання Священних книг у рідній мові, а в першу
чергу хоч би тільки на переклад Святого Четвероєвангелія.405
На це прохання, удокументоване історичними фактами та написане в
глибоко християнському дусі і з усіма формами пошани до явно ворожої
супроти українців єрархії, прийшла негативні відповідь Синоду. Не
зневірившися цим нехристиянським вчинком Синоду, управа «Добродійного
товариства», рішила звернутися до Академії Наук, яка перед сорока роками
схвалила видання перекладу Морачевського. Посередником у цій справі, був
великий приятель українців Олексій Шахматов. «Як свого часу справою
українського перекладу Євангелія опікувалася академія наук, то натуральним
було поновити сю справу так само через академію як вищу наукову установу, що
опікується справами культури. Справа була делікатна з огляду на конечність
заінтересувати в ній президента академії, великого князя, що міг би бути, з
свого становища члена царської фамілії, найдоцільнішою противагою
консервативній, вузько зарозумілій позиції синоду. Переведення сеї справи було
доручено Петрові Матвійовичу Саладилову406, який навіть серед петербурзької,
виглянсованої в бюрократичних «передєлках» публики вважався за мистця
щодо провадження пертрактацій (переговорів)у найховзкіших справах.
Саладилов звернувся до академіка Олексія Олександровича Шахматова407 та,

405
Там таки, стор.388
406
Петро Матвійович Саладилов – український громадський діяч, російський полковник
генерального штабу, високий урядовець Міністерства внутрішніх справ Російської імперії
(керівник відділу страхування та протипожежних заходів, дійсний статський радник). Член
української громади і управи заснованого 1898 Товариства імені Тараса Шевченка,
співзасновник (разом з Олександром Лотоцьким і Петром Стебницьким) українського клубу
«Громада» (1906) — усе у Петербурзі. Допоміг здобути дозвіл цензури на видання українського
перекладу Євангелія та повного «Кобзаря» Тараса Шевченка. // Українська версія «Вікіпедія»
407
Олексій Олександрович Шахматов (17 червня 1864 р., м. Нарва –16 серпня 1920 р., м.
Санкт-Петербург) – російський славіст-філолог, історик, основоположник історичного
вивчення російської мови, давньоруського літописання і літератури, член Імператорського
Православного Палестинського Товариства, академік Санкт-Петербурзької академії наук.
260
зацікавивши й переконавши його, спонукав його представити справу
президентові академії. Сей останній поставився до справи також прихильно та
повідомив голову Комітету міністрів Сергія Вітте про своє бажання, щоб
справу українського євангелія поставлено було на чергу дня при обмірковуван-
ню в Комітеті міністрів аналоґічних справ щодо скасування цензурних
обмежень. Але попереду, ніж спрямувати справу до Комітету міністрів, Великий
князь Константин Константинович слушно постарався засягнути думки про ту
справу міністра внутрішніх справ, яким був тоді всесильний В’ячеслав
Плеве.»408 У листі з 12 травня 1904 року він звернувся до Плеве, зазначуючи, що
заборона українським малоросам мати свій переклад Євангелія по-перше,
служить для них джерелом незадоволення й оправдання незаконних прагнень
сепаратистів, а по-друге, скріплює їхній зв'язок з закордонною Руссю, звідкіля
разом з малоруським Євангелієм привозять друковані твори з протиурядовими
спрямуваннями. Рівночасно великий князь Константин просив Плеве дати
інформацію, що було причиною заборони друкувати переклад Святого Письма
в минулому сторіччі. У своїй відповіді Плеве дав вичерпні інформації, сперті на
архівних матеріялах, фрагменти яких наведені повище.
У новій політичній ситуації, що створилася напередодні революції 1905
року навіть Плеве, який уважався реакціонером та українофобом, прийшов до
переконання, що українофільський рух не викликає вже небезпеки, тому й
видання Четвероєвангелія в українській мові втратило вже свою попередню
політичну гостроту. Але Плеве підносив питання, чи Четвероєвангеліє в
«малоруськім наріччі» придатне для правильної передачі святих істин.
Вирішення справи, наскільки спроба Морачевського підняти місцеве наріччя на
ступінь мови для релігійного вжитку підлягає духовному відомству, яке було
проти спроб цього роду – інформував Плеве президента Академії – а навіть
цього року св. Синод відкинув клопотання вдови Куліша про дозвіл ввозити в
Росію надруковане у Львові Четвероєвангеліє в перекладі на малоруське
наріччя.409 І так російський Синод, що прикрашував себе неоправданою назвою
«святішого», вперто не допускав Слова Божого до українського населення в
його рідній мові.
У міжчасі ще того самого року помер Плеве, а на його місце – міністра
внутрішніх справ – прийшов князь Петро Святополк-Мірський. Справою
видання українського перекладу Євангелія керував академік Олексій Шахматов,
і під його впливом великий князь Константин, президент Академії Наук,
звернувся листовно до Святополка-Мірського, щоб мати запевнення, що
світська влада не буде вмішуватися в видання Євангелія. Лист президента, – як
твердить професор Лотоцький, – відображує спосіб писання та наукову
аргументацію Шахматова, тому ті фрагменти, в яких мова про потребу видання

Відіграв важливу роль у скасуванні заборон української мови та дозвіл на друк Нового Заповіту
Пилипа Морачевського
408
Лотоцький: Сторінки минувшини, т.2, стор.388
409
Там таки, стор.392
261
українського Євангелія, заслуговують на окрему увагу. Даючи огляд заборони
друку Євангелія в 1860-х роках, президент сказав, що він не бачить причини,
чому тоді заборонено видати Святе Письмо, ту Божественну книгу, яка
належить усім літературам і, згідно з заповітом Спасителя, повинна стати
надбанням усього людства. Треба, щоб міністерство внутрішніх справ остаточно
зняло питання перекладу Святого Письма на малоросійську мову з тієї слизької
дороги, на яку поставила його політична агітація 1863 року, штучно зв’язуючи
благочестиві зусилля перекладача дати своїм землякам Святе Письмо в рідній
мові з політичними прагненнями українофілів, спрямованими проти Росії.
Президент Академії Наук навів усі признання, що їх АН висловила про цей
переклад як 1863 року, так і в 1902 році, бо Морачевський зробив його з
блискучим успіхом і з глибоким знанням мови та з переконанням, що він
виконує релігійний подвиг, який став метою його життя на старості літ. Його
труд був не результатом політичної агітації, а глибокої потреби малоруського
народу для релігійно-моральної освіти. Ця потреба появилася не в середині
минулого сторіччя, а вже в XVI столітті, коли були знанні переклади Євангелія
«с языка болгарского на мову рускую». Праця Морачевського замикає
багатовікові спроби малоруської народности ввести живу народню мову для
релігійно-освітніх цілей… У сучасну пору до питання друку святого Письма в
малоруській мові треба підходити з виключно релігійного погляду. Заборона
видань малоруського перекладу Святого Письма в Росії стала причиною ввозу з
закордонної Руси перекладу, не схваленого св. Синодом і далеко гіршого від
Четвероєвангелія в перекладі Морачевського. Давніше Київ і Наддніпрянська
Русь постачали книги в Галичину й Угорщину, а тепер шляхом контрабанди
Священні Книги просуваються з Галичини в середовище малоруського народу.
Треба в цій справі висловитися якнайясніше – писав президент Святополкові-
Мірському – щоб усунути всі сумніви св. Синоду. Президент заявив також, що
після позитивної відповіді міністра внутрішніх справ він передасть Синодові на
благословення переклад Морачевського.410
Відповідь Святополка-Мірського була позитивна, і видання перекладу
Морачевського залежало тепер виключно від рішення Синоду. Щоб усунути й
цю останню перешкоду, Сергій Вітте, який при комітеті міністрів очолював
«Особое совещание», що розглядало справи громадських і соціяльних реформ,
запросив на засідання комітету – на якому мали розглядати справу видання
перекладу Морачевського – президента АН і петербурзького митрополита
Антонія Вадковськогого як члена Синоду. Президент АН висловив свою думку
про потребу видання для українського народу Святого Письма в його рідній
мові, а після цього митрополит Антоній заявив, що православна церковна влада
стоїть на засаді, яку Ісус Христос дав Своїм апостолам: «Ідіть і навчайте всі
народи» (Євангелія від Матвія 28:19). Після стільки років відмови й
заперечування основних християнських прав українському народові, слова
представника Синоду звучали напевно неймовірно. Очевидно, після такої
410
Лотоцький: Сторінки минувшини, т.2, стор.393-395
262
розв’язки здавалося, що всі перешкоди вже переборені. Видання Євангелія в
українському перекладі взяв на себе Синод. За словами Івана Власовського,411
основним текстом при підготовці до друку став переклад Морачевського, а крім
цього користувалися також перекладом Куліша і мало знаним перекладом
Лободовського412 413.
Не маємо даних про те, чи взагалі ці обидва переклади були використані
при праці над текстом Морачевського. Відповідальною особою (редактором) за
видання Синод назначив Кам’янець-Подільського Єпископа Парфенія
Левицького414, українця з Полтавщини. Єпископ Парфеній назначив свою
подільську комісію, у склад якої входили протоєрей Євтим Сіцінський415,
протоєрей Кирило Стиранкевич, А.Несоловський, А. Бичковський, М.Савкевич
та С. Іваницький. Це були переважно богослови з Київської Духовної Академії.
Крім подільської комісії, над редакцією тексту працювали ще Павло
Житецький, Орест Левицький та академік Олексій Шахматов, до якої входили
ще академіки Пилип Фортунатов і Павло Коковцев та члени української колонії
в Петербурзі – Федір Вовк, Олександр Лотоцький, протоєрей А.К. Падалка,
Олександер Русов, Петро Саладилов, М.А.Савінський і П.Я.Стебницький.
Академічна комісія працювала два роки в неділі від 2-ої до 5-6-ої години і
виправила переклад згідно з вимогами науки та переглянула текст перекладу
Євангелій від Луки та Івана. Комісія відповідала також за філологічну та
правописну редакцію.416

411
Іван Федорович Власовський (8 серпня 1883, с. Вільшанка, зараз смт. Вільшани,
Дергачівського району Харківської області — 10 жовтня 1969, м. Торонто, Канада) —
український церковний та громадський діяч, член Товариства імені Петра Могили в Луцьку,
член комісії з перекладу богослужбових книг, учасник українізації православного церковного
життя на Волині 20-30-х рр. Церковний історик. // Українська версія «Вікіпедія»
412
Михайло Федотович Лободовський (псевд.: Ан. Лобода, Дмитро Христинич; 1841 –
квітень 1919) – письменник, перекладач, етнограф. Закінчив Харківську духовну семінарію
(1863). За переконаннями націонал-федераліст. Був членом харківської «Старої громади». Від
1883 входив до української радикальної «Драгоманівської громади», боровся за відродження
української нації на федеративних принципах. Один із перших перекладачів Євангелій на живу
українську мову. Його переклад не був прийнятий через надмірну кількість діалектизмів.
413
Власовський: Нарис, т.3, стор.298
414
Архієпископ Парфеній (в миру — Памфіл Андрійович Левицький; 28 вересня 1858, село
Плішивець, Гадяцький повіт, Полтавська губернія — січень 1922, Полтава) — український
релігійний діяч. Випускник Київської духовної академії, ректор Московської духовної
семінарії. Відомий діяльною підтримкою української мови, вивчення історії, обрядів, пісень і
української літератури. Редактор видання українського перекладу Чотириєвангелія. //
Українська версія «Вікіпедія»
415
Юхим (Євтим, Євфимій) Йосипович Сіцінський (Січинський, Сіцинський; 27 жовтня
1859, Мазники, нині Деражнянський район — 7 грудня 1937, Кам'янець-Подільський) —
історик, археолог і культурно-громадський діяч Поділля, православний священик, член
Історичного товариства Нестора-літописця (від 1896), дійсний член НТШ (від 1899) і
Українського наукового товариства в Києві (від 1906), Київського товариства охорони
пам'ятників старовини та мистецтва.
416
Власовський: Нарис, т.3, стор.299
263
 «На жаль, праця висококваліфікованих людей була «підправлена»
втручанням головного редактора єпископа Парфенія та його комісії, які по-
своєму вносили зміни в текст без порозуміння з Академічною комісією.»417
Важко сказати, чим керувався єпископ при утворенні другої своєї комісії,
проте не можна заперечити, що й її члени не підійшли поверхово до праці.Так,
наприклад, «Євфимій Сіцінський мав багато роботи з перекладом Євангелія,
чимало потрудився над його текстом, готував його до друку, виправляв та
розсилав коректури, неодноразово, для вияснення вартости перекладу та
встановлення норм правопису, радився з Павлом Житецьким, Орестом
Левицьким, Михайлом Лободовським, Сергієм Єфремовим, які займалися
коректурою та порівнянням наявних українських перекладів Євангелія. Про це
свідчить наявна епістолярна спадщина Є.Сіцінського. Так, С.Єфремов у листі
від 27 липня 1905 року до вченого писав: «Недобре було б, коли Євангеліє
відрізнялося од цілої літератури своїм правописом. Се раз; друге — і той
правопис, який ви взяли, все одно не задовольнить «гражданина», то краще на
їх не оглядатися, а вважати на науковий спосіб писання, яким друкує свої
українські видання й академія наук. Взагалі, дивіться вперед, а не назад, то й
зробите справді цілком історичне діло... Роблячи діло будущини — треба й
дивитись наперед, а зважати на каркання «гражданина» й інших реакціонерів
тут не годиться. Нетерпляче дожидаю дальших аркушів коректи».
ОрестЛевицький у листі від 29 серпня 1905 року зазначав: «Обидва ми з
Житецьким звернули увагу на те, що молитва Господня «Отче наш» оставлена
без перекладу — на слов’янській мові — а між тим у Морачевського вона
перекладена. Нам невідомі мотиви, що примусили Вас поступити так, але ми
посилаємося на переклади Євангелія: російський, сербський, болгарський,
чеський, польський та ін., де ця молитва перекладена на народну мову...
Євангеліє, дасть Бог, буде першою українською книгою, яка вільно проникне в
народну школу і буде служити авторитетом навіть у питаннях орфографії
(переклад — наш)». Ці листи свідчать про те, що всі причетні до справи видання
Євангелія в перекладі Пилипа Морачевського добре розуміли, що тільки через
Слово Боже можна знайти шлях до сердець простих людей і тому докладали
багато зусиль, щоб пробудити народ, відродити рідне слово, національну
культуру.» 418 Про подальший перебіг справи, що виникла з новою комісією та
обставинами, згадує Олександр Лотоцький: «Скориґовано переклад – вже з
засади треба думати – справді згідно з вимогами науки. Протоколи засідань

417
Марія М. Пшепюрська-Овчаренко. Мова перекладу Нового Завіту Пилипа Морачевського
Наукові Записки ч.13., Український Вільний Університет. Науковий конґрес у тисячоліття
хрищення Руси-України, т.І. Мюнхен 1988. стор. 213.
418
А. М. Трембіцький, А. А. Трембіцький. Хмельницький інститут Міжрегіональної академії
управління персоналом Хмельницький міський відділ Центру дослідження історії Поділля.
Щиру молитву чужою мовою не вознесеш – кредо всього життя і діяльнности Пилипа
Морачевського Автор: Сохацька Є. | Рік видання: 2008 | Видавець: Камянець-Подільськ:
Кам'янець-Подільський державний університет.

264
провадив Олексій Шахматов, тут таки на засіданні записуючи ті зміни, які
вносила комісія в текст Морачевського, і той протокол – в оригіналі –
пересилалося архиєпископу Парфенієві. Але сей останній, перебуваючи на
кафедрі в Кам’янці, створив там ще одну комісію (в складі прот. Ю. Сіцінського,
прот. К. Старинкевича, А. Неселовського, М. Савкевича, М. Бичковського), з
якою разом, чи – власне – яка переглядала й коригувала текст, перевірений
академічною комісією – текст перекладу переглядали ще в Київі Павло
Житецький та Орест Левицький). Ті зміни запроваджувано без порозуміння з
сею останньою, – тож очевидно, досить свавільно, без відповідної арґументації.
Далі було ще гірше. Коли архиєпископа Парфенія переведено було на кафедру в
Тулу, там він остаточно вирішав редакцію перекладу з єдиним, що там був,
інтеліґентним українцем (з Поділля), директором Гімназії Комарницьким, що
ніколи до науки української мови та до українського письменства не мав
найменшого відношення. З сим своїм порадником архиєпископПарфеній
переглядав та зміняв, з їх обопільної уподоби, текст, перевірений та змінений
іншими комісіями, і вже в такому вигляді пускав його в друк – до синодальної
друкарні. Коли вийшли з друку євангелія, перевірені академічною комісією, не
мало була вона здивована тими, нічим неоправданими, змінами, які вона
знайшла там. Хотілося урятувати працю комісії бодай для ліпших часів у
майбутньому. Комісія звернулася до Парфенія з проханням, щоб він,
використавши протоколи комісії, повернув їх для заховання в архіві академії.
Архиєп. Парфеній побачив у сьому певний закид щодо необґрунтованости
впроваджених ним редакційних змін та образився чи занепокоївся можливістю
обвинувачень в такій необґрунтованості, й протоколів не повернув. Тим часом
друк Четвероєвангелія було закінчено, при чому два Євангелія не зазнали
редакції академічної комісії. Пилип Морачевський переклав, крім Євангелія, ще
й книгу Діянь апостольських. Академічна комісія порушила справу друку і сеї
книги Нового Заповіту. Вирішено було звернутись до архиєпископа Парфенія,
щоб він прийняв на себе ініціятиву в Синоді щодо друку сеї книги. Ми удвох із
Шахматовим і мали в сій справі відвідати Парфенія, якого саме тоді викликано
було на чергу засідань в Синоді. Я був із єпископом Парфенієм знайомий
раніше, Шахматов — ні. Коли ми прийшли, він, звернувши на мене всю увагу,
якось не зауважив, коли я, знайомивши його, сказав прізвище Шахматова, – тут
одіграла певну ролю знов таки зовнішнє неімпозантна постать академіка, а
останній до того ж, своїм звичаєм, сів собі скромно на віддаленню, здавши на
мене провадити переговори. По кількох перших фразах я ввернув у розмову
ім’я Шахматова в такій приступній для меткого князя церкви формі, як
«присутствующий здесь член императорской академии наук, его
превосходительство Алексей Александрович Шахматов», – і тут картина різко
змінилася: Парфеній став розсипатися в ласкавих та облесливих словах на
адресу Шахматова, для природженої скромности якого ставало се за правдиві
туртури. Але, як почув Парфеній, про що ходить, а саме, – щоб він взяв на себе в
Синоді ініціятиву продовження друку Святого Письма, – то зразу повторилася
265
та сама сцена, якої свідком я вже раз був, переговорюючи з архієпископом
одеським Димитрієм Ковальницьким. Під усякими приводами Парфєній став
ухилятися від активної участи в сій справі. Річ була ясна: часи «свобод» минули,
Синод знову почув той ґрунт під ногами, на якому стояв ще од часу основника
свого — царя Петра з його наказом щодо церковних книг, «дабы никакой
розни и особливаго нарічія во оныхъ не было... » Ми засягнули думки Парфенія,
чи можна б рахувати на успіх, коли б президент академії звернувся з листом до
тодішнього обер-прокурора Синоду та чи не взяв би він, Парфеній, на себе
вияснити ґрунт шляхом розмов із обер-прокурором; та архиєрейського
«українофільства» не вистарчило на такий подвиг, – він рішуче ухилився й од
сього. Згадаю на сім місці, що таку саму відсутність будь якої мужности, і так
само або й ще більше неоправдано, виявив Парфеній і пізніше – в найкритич-
ніший момент історії української церкви. Коли 1921 року просила його
українська паства сприяти висвяченню єпископів-українців, він лише міг
звернутися з сим до московського патріярха, не будучи, розуміється, таким
наївним, щоб не передбачати його негативної відповіді. А чого вже, здавалося б,
тоді було йому боятися – в той час загального розвалу та на ложу смерти, на
якому він уже був тоді. «Самоотверженность» українця в митрі переважила
навіть звичайну міру знаної української «самоотвержености» взагалі...»419
«Таким чином українець з походження, що дійшов до високого становища
в Російській православній церкві і на цьому становищі міг багато зробити для
релігійного й культурного піднесення народу, з якого вийшов, не тільки у
великій мірі причинився до зниження мовного рівня українського
Четвероєванегелія, але також загальмував справу видання інших перекладів
Морачевського.»420
ле на цьому історія перекладу Святого Письма Пилипа Морачевського не
закінчується. Тільки нині стала відома інша сторона шляху Нового Заповіту до
нашого народу. Це історія його друку.
Боротьба за замовлення. Подоловши всі цензурні перепони, вистражданий
переклад, нарешті, вирішили надрукувати.421 Саме «святійший Синод мав
ексклюзивні права на видання Святого Письма. Це було відомо в українських
колах, але спочатку там жевріли надії на те, що у даному разі вдасться добитися
винятку. В “Киевской старине” наводили як прецедент, справу видання Біблії з
ілюстраціями Гюстава Доре – її було надруковано не у Синодальних Друкарнях .
Видавництво “Вік” також подавало клопотання про дозвіл на таке видання,

419
Лотоцький: Сторінки минувшини, т.2, стор.397-399
420
Марія М. Пшепюрська-Овчаренко. Мова перекладу Нового Завіту Пилипа Морачевського
Наукові Записки ч.13., Український Вільний Університет. Науковий конґрес у тисячоліття
хрищення Руси-України, т.І. Мюнхен 1988. стор. 214.
421
Через те, що це питання відомо тільки фахівцям,тут подаю, як на мене, розлогу й цікаву
розвідку Андрія Стародуба «Видання українського перекладу Євангелія (1905-1912) (за
матеріалами архіву Московської синодальної друкарні) Опубліковано: Проблеми історії
України ХІХ-поч. ХХ століття. Випуск 6. – К., 2003 – С.319-344
266
однак церковна влада недвозначно відмовила. Певні сподівання покладалися на
підтримку імператорської Академії наук, у розпорядженні якої й був примірник
перекладу Пилипа Морачевського. Проте ті, хто реалістично оцінював ситуацію,
не мали ілюзій: Синод за жодних обставин не випустив би цю справу з-під свого
виключного контролю. Так, Олександр Лотоцький писав до єпископа Арсенія
(Стадницького): “Сейчас в Синоде находится на рассмотрении вопрос о
разрешении малорусского Евангелия. Недавно Синод на прошении об этом со
стороны моего издательского общества ответил отказом. Теперь о том же
вопросе возбудила Академия наук во главе с великим князем Константином
Константиновичем. Надежды на благоприятное разрешение мало. Противится,
главным образом, митрополит Антоний422» .
Наприкінці 1905 року, коли перше з Євангелій вже друкувалося, у цьому ж
напрямку намагалися діяти спадкоємці Пилипа Морачевського. До активних
дій їх спонукала інформація про те, що “в настоящее время имеются уже
издатели (в Малороссии), ходатайствующие о предоставлении им права
напечатания этого труда немедленно по получению рукописи» . Однак і їм також
було пояснено, що опублікувати переклад поза синодальними друкарнями
неможливо, бо випадки самовільного видання книг Святого Письма
приватними видавцями сурово каралися (штрафами і конфіскацією накладів).
Таким чином, український переклад Євангелія міг бути виданий не лише
під контролем св. Синоду, а й виключно у його друкарнях. Власне, мова могла
йти лише про те, чи це буде Санкт-Петербурзька друкарня, чи Московська.
На рішення друкувати українське Євангеліє саме в Московській
синодальній друкарні вплинуло декілька чинників. Однак, як випливає з
документів, чи не визначальною у цій справі виявилася активність керівника
друкарні Сергія Войта. Вже 3 березня 1905 року він подав клопотання до
господарського управління Св. Синоду, в якому зазначалося: “Возбуждённый в
настоящее время вопрос об отмене ограничений для изданий Священного
Писания на малороссийском наречии, как известно, разрешен утвердительно, и
на рассмотрение Св. Синода уже представлен малорусский перевод Евангелия.
Ввиду того что Московская Синодальная Типография имеет обширные
торговые сношения с Малороссией, я принял меры к тому, чтобы определить
желаемый внешний вид этого нового издания, и вместе с тем располагаю
услугами лица, познание коего вполне обеспечивает исправность указанного
издания с корректурной стороны.
Доводя о сём до сведения хозяйственного управления, имею честь
покорнейше просить, не признает ли возможным возбудить ходатайство о
том, чтобы печатание малороссийских переводов Священного Писания было
предоставлено Московской синодальной типографии» .
Господарське управління відповіло 10 березня 1905 року, що “рукопись
малорусского перевода Евангелия в Св. Синоде ещё не рассмотрена» . Проте

422
Для ліпшого сприйнятті й читання тексту листи подаю курсивом – М.Н.
267
керуючий, як випливає з його листа до єпископа Парфенія, вирішив не
очікувати на остаточне розв’язання питання в Синоді. Після відповідного
дозволу Ради Міністрів у церковної влади не було можливості заборонити друк.
Войт скористався нагодою перебування в Санкт-Петербурзі (наприкінці
березня 1905 р.) для продовження “лобіювання” інтересів своєї друкарні.
Довідавшись, що рукопис переданий Св. Синодом на відгук подільському
єпископові, він одразу написав йому, підкресливши, що саме його він мав на
увазі як редактора перекладу:”В начале марта месяца я входил в хозяйственное
управление с представлением о том, чтобы печатание предложенного к изданию
перевода малорусского Евангелия было предоставлено Московской синодальной
типографии. При этом я имел ввиду просить принять печатание этого издания
под Ваше непосредственное наблюдение. В то время рукопись упомянутого
перевода еще не была рассмотрена в Св. Синоде. Будучи в Петербурге, я узнал,
что эта рукопись ныне препровождена на Ваше рассмотрение. Ввиду сего прошу
Вас по рассмотрении и одобрении рукописи, указать в своём отзыве, чтобы
печатание её было исполнено в Московской синодальной типографии под Вашим
руководством. Вместе с тем, хотя я и собрал уже некоторые сведения, я желал
бы иметь и Ваши указания относительно формата и шрифта предполагаемого
издания малорусского Евангелия» .
Окрім того, 11 квітня керуючий подав нове клопотання до господарського
управління. В ньому зазначалося: «Как видно из положения дела по вопросу об
издании книг Священного Писания на малороссийском языке, на сие последовало
Высочайшее соизволение с тем, чтобы все таковые книги были печатаемы по
благословению Св. Синода, но при этом было бы необходимо перед разрешением
книг к изданию обусловить печатание их только в синодальных типографиях.
Представив о сём на благоусмотрение хозяйственного управления, позволяю
себе повторить свою просьбу о поручении печатания Евангелия на
малороссийском наречии в вверенной мне типографии и вместе с тем
покорнейше прошу возбудить ходатайство о разрешении перевода на
малороссийский язык и исполнении в Московской синодальной типографии
издаваемого ею ныне молитвослова с акафистами в 64 долю листа, так как эта
книга имеет громадный сбыт и широкое распространение во всех южных
губерниях» .
Преосвященний Парфеній, як це й передбачав Войт, охоче пристав на
пропозицію підтримати прохання Московської синодальної друкарні, тим
більше, що він формально вже виконував обов’язки цензора для деяких її
видань . Однак ще до отримання відповідного листа від владики Св. Синод
рішенням від 10-18 травня 1905 р. визначив: «Поручить Московской
синодальной типографии напечатать означенный перевод с параллельным
славянским текстом Евангелий по предварительном исправлении Евангелия от
Матфея согласно сделанным указаниям и с тем, чтобы печатание
производилось под редакцией преосвященного подольского Парфения, на

268
которого возложить окончательное исправление малорусского текста и
остальных Евангелий» .
Санкт-Петербурзька синодальна друкарня, конкуренції з боку якої
побоювався Сергій Войт, занадто пізно оцінила можливі вигоди від отримання
замовлення на друк українського Євангелія. Лише у вересні 1905 р. керуючий
цією друкарнею Ф. Гаврилов подав відповідне клопотання до господарського
відділу, в якому зазначалося: “Общество распространения Священного Писания
в России просит о напечатании для него Евангелия на малороссийском наречии в
формате и шрифтом Евангелия, гражданской печати, в 32 доли листа (миньон).
О том же просит и Британское Библейское общество и справляются
покупатели в синодальных книжных лавках, будет ли такое же миньонное
Евангелие на малороссийском наречии.
Осведомившись ныне, что в Московской синодальной типографии уже
начато печатание Евангелия на упомянутом наречии с параллельным
славянским текстом в формате 8 доли листа и озабочиваясь своевременным
выпуском того же Евангелия на одном малороссийском наречии в просимом
названными Обществами и покупателями формате, имею честь покорнейше
просить хозяйственное управление об исходатайствовании разрешения на
напечатание в здешней синодальной типографии такового Евангелия и в случае
воспоследования разрешения о сообщении Московской Синодальной Типографии,
чтобы она пересылала чистые листы печатаемого в оной Евангелия на
малороссийском наречии с параллельным славянским текстом в здешнюю
синодальную типографию для набора» . Проте це клопотання навіть не
виносилося на розгляд Синоду. Очевидною була недоцільність залучення ще
однієї друкарні до видання.
Через рік Санкт-Петербурзька синодальна друкарня ще раз спробувала
перехопити замовлення, подавши клопотання про дозвіл на друк
Четвероєвангелія однією українською мовою для БІБТ. Однак рішенням Св.
Синоду від 21 лютого-8 березня 1907 р. клопотання було відхилене знову ж таки
з уваги на доцільність зосередження роботи над виданням у Московській
синодальній друкарні, яка вже видала на той момент два українських Євангелія
з паралельним церковнослов’янським текстом .
В своєму листі до господарського управління керуючий Санкт-
Петербурзької друкарні висловив розчарування з приводу такого рішення:
“Очень жаль. В Москве издание обойдётся дороже, чем в Санкт-Петербурге, так
как Московская типография не имеет того шрифта, которым Санкт-
Петербургская синодальная типография печатает Евангелия гражданской
печати в 32 доли листа, а купить этот шрифт вряд-ли можно где. Кроме сего,
управления Обществ распространения Священного Писания в России и
Британского Библейского находятся в Санкт-Петербурге, а в Москве своих
отделений не имеют» .
Вищенаведене листування свідчить про те, що видання українського
перекладу Євангелія розцінювалося як комерційно вигідне замовлення, за
269
отримання якого змагалися синодальні друкарні. Клопотання обох керуючих
містять згадки про те, що ще до появи видання на нього існував попит як
окремих покупців, так і товариств, створених для розповсюдження Св. Письма.
Отриманню замовлення саме Московсьою синодальною друкарнею сприяли
насамперед активні й наполегливі клопотання перед Синодом її керуючого, а
також давні контакти керівництва друкарні з редактором перекладу, єпископом
Парфенієм (Левицьким).
Утруднення очікувані та несподівані. На першому етапі підготовки
видання перекладу більшості зацікавлених у ньому здавалося, що найбільшою
проблемою є подолання протидії Св. Синоду. Однак одразу по тому, як останні
формальні перепони було знято, виявилося, що на шляху видання є багато
інших утруднень.
Першим з них було те, що призначений редактором єпископ Парфеній не
ризикував брати на себе виключну відповідальність за остаточний текст.
Знаючи, що справа викликає широке зацікавлення в українофільських колах,
єпископ намагався залучити їх представників до справи редагування. Так, 8
червня 1905 року він остаточно підтвердив, що друкуватися Євангеліє буде у
Московській синодальній друкарні. Разом з тим Парфеній попереджав
друкарню, що не слід сподіватися на швидке завершення справи: “Примусь за
дело с энергией, но не могу обещать просмотреть перевод для печати скоро, и
вот почему. Киевские украинофилы забили тревогу, узнав, что в Каменце
подготавливается дело издания малорусского Евангелия. Они тоже давно следят
за этим делом и не хотят, чтобы труды их пропали даром. Об этом они много
пишут мне и другим лицам. Один из них – Павел Игнатьевич Житецкий –
только что закончил порученный ему Академией наук отзыв о существующих
переводах, в котором он отдал преимущество переводу Лободовского, а не
Морачевского. С этим надо считаться. А поэтому, прежде чем приступить к
окончательной редакции, посылаю в Киев одного из моих помощников узнать,
что там сделано.
Во всяком случае к 1 июля рассчитываю послать Вам глав пять, а Вас прошу
выслать корректуру в экземплярах 10, отдельной работы; потом будем делать
сводку» .Владика помилявся. Житецький також найвище оцінив переклад
Морачевського, однак він і Орест Левицький наполягали на своїй участі у його
редагуванні. В подальшому ці два вчені запропонували велику кількість правок
до перекладу, більшість з яких було враховано Преосвященним редактором .
Сергій Войт не надав спочатку особливого значення застереженням
владики. Його більше обходили питання зовнішнього вигляду видання. У
відповіді на вищенаведений лист керуючий Московської друкарні прохав
Парфенія насамперед висловити свої побажання “относительно формата и
шрифта предполагаемого издания, сообщив при этом при первой высылке
оригинала» . Єпископ надіслав 16 липня 1905 року загальні побажання щодо
дизайну, підкресливши, що він особливо не наполягає на своїй думці:
“Церковнославянский шрифт, конечно, будет лучше, чем гражданский. Думаю,
270
что главное издание следует выпустить в формате посылаемого образца [16-та
доля аркуша – Андрій Стародуб]. Но кроме того, следовало бы выпустить
издание вполовину этого – карманное и третье – в большом виде – дорогое» .
Цього листа Сергій Войт отримав в Алупці, звідки й дав розпорядження
правильнику друкарні Соловйову: “С напечатанием Евангелия на малорусском
языке, я думаю, следует поступить так, как пишет преосвященный Парфений,
ибо я не получал со стороны хозяйственного управления никаких указаний по
сему предмету – относительно формата, шрифта и количества. Я уверен, что
все три формата Евангелия будут иметь большой спрос. С этим делом нужно
очень поспешать, ни одной минуты не дремать» .
Проте вже в серпні виявилася серйозніша проблема, аніж формат видання,
орфографія, якою мало бути надруковане Євангеліє. У листі до Московської
синодальної друкарні від 17 серпня 1905 року, єпископ підкреслював, що це
головний чинник, який впливатиме на швидкість підготовки видання до друку:
“Перевод я буду поставлять по частям, так как это будет зависеть от
положения дела с выработкой орфографии, которая более определённо
установится при рассмотрении первой корректуры» .
Існувало декілька можливих розв’язань: друкувати етимологічним
правописом (так, наприклад, був написаний переклад Лободовського),
друкувати фонетичним правописом (ідею підтримували Сергій Єфремов, Борис
Грінченко, Олександр Лотоцький), або знайти компромісний варіант, що
вдовольнив би усіх і не виглядав “революційним” (такої думки дотримувалися
зокрема Орест Левицький та Павло Житецький) . Будь-яке рішення, окрім суто
філологічного, мало й виразний політичний підтекст, що змушувало
обережного Парфенія до лавірування. Своє рішення він хотів підстрахувати
думками авторитетних філологів.
У вересні, коли невирішеність цього питання фактично призупинила
роботу над виданням, керуючий друкарнею повідомив єпископа, що, згідно з
його вказівками, було підготовлено пробний примірник видання Євангелія у
кишеньковому форматі, але в “ожидании окончательной выработки
орфографии я приостановил высылку листов, чтобы избавить Вас от излишних
трудов по корректуре» . Войт просив також встановити, хоча б приблизно, дату,
на яку можна орієнтувати потенційних покупців видання.
Відповідь владики була не дуже обнадійливою для Московської друкарні.
Він повідомляв, що вирішив послати коректури до імператорської Академії
наук, “так как мне стало известно стороной, что Академия желает это
сделать. И хорошо, потому что до сих пор не было двух малорусских книг,
которые бы напечатаны были бы одинаковыми орфографическими знаками. Об
этом я доложу Святейшему Синоду. Орфография Евангелия должна стать
образцом» . Поява де-факто третьої (після Кам’янецької та Київської комісій)
установи, куди мали відсилатися коректури, неминуче затягувала справу, однак
ще менше задоволення у керуючого мало викликати передбачуване Парфенієм
рішення Академії, яке могло звести нанівець попередню працю друкарні. Він
271
писав: “Придётся некоторые буквы и надстрочные знаки вновь изменить. Когда
получу первую корректуру из Академии, тогда можно будет готовить Евангелие
от Матфея». Владика пропонував відповідати зацікавленим, що видання
першого Євангелія з’явиться в продажу у січні 1906 р., хоча сподівання на
дотримання цього терміну ставали дедалі примарнішими.
Доволі несподівано в справу втрутився обер-прокурор Св. Синоду
Костянтин Побєдоносцев. На початку жовтня керуючий друкарнею відправив
термінову телеграму до Кам’янця-Подільського, прохаючи затримати відсилку
коректури Євангелія до Петербурга . У листі він пояснив це наступним чином:
“Эта телеграмма была послана Вам вследствие только что полученного мною
письма от господина обер-прокурора. Константин Петрович всё время очень
интересуется ходом работ по печатанию малорусского Евангелия. Я известил
Константина Петровича, что в январе месяце выйдет в свет Евангелие от
Матфея, а вместе с тем сообщил ему о Вашем намерении послать первые два
листа Евангелия в Академию наук для установления орфографии. Сегодня
Константин Петрович пишет мне, что это крайне опасно, и просит меня
уведомить Вас оставить Академию в стороне и решить что-нибудь скорее по
Вашему усмотрению. Если привлечена будет к этому делу Академия, то, по
мнению Константина Петровича, она возьмёт всё в свои руки и станет сама
печатать своё, никого не спрашивая. Между тем требуется печатать
Евангелие скорее, а при нынешних обстоятельствах может кончиться, что
обойдутся без Синода» .
Втручання Побєдоносцева було, на перший погляд, відлунням конфлікту в
цій справі з президентом Академії наук великим князем Костянтином
Костянтиновичем. Обер-Прокурор був рішучим противником видання
українського Євангелія, яке він вважав шкідливим і непотрібним . Однак у
цьому контексті видається дивним вияв зацікавлення у якнайшвидшій
публікації останнього. Побоювання того, що Академія самостійно видасть
переклад, видаються надуманими. Адже скасування монополії Св. Синоду на
подібні видання навіть не обговорювалася. Найвірогіднішим поясненням може
бути зацікавленість Побєдоносцева у виході в світ Євангелія з якнайбільшою
кількістю помилок та недоречностей. Це б підтвердило давню тезу обер-
прокурора про принципову непридатність української мови для перекладів
Святого Письма, а отже, поставило б під сумнів потребу у продовженні даної
справи.
Єпископ, судячи з його листування за той період, найбільше побоювався
саме такого розвитку подій. Не йдучи наперекір волі обер-прокурора (який,
втім, перебував останні дні на своїй посаді), владика дипломатично наполіг на
своєму. Він повідомив Войта, що телеграма “немного опоздала – я послал уже
первые два листа (вторую корректуру). Но беды большой нет тут. Во-первых,
это ни к чему не обязывает меня (ведь рукопись и всё прочее у меня остаётся). А
2-е – всё-таки санкция Академии наук может быть и пригодится, когда будут
слишком нападать на неправильность будто бы – орфографии. Больше
272
посылать не буду, для меня достаточно и двух страниц, чтобы установить
правописание. Первый лист я послал киевским филологам-украинофилам,
которые всю жизнь сидят над малорусской литературой. Один из них, Павел
Игнатьевич Житецкий, подал для Академии наук отзыв о переводах Евангелия
на малорусский язык (появится в последней книжке академического органа). Все
трое по сделанным указаниям относительно орфографии разноголосны между
собою. Отсюда видно, как ещё шатко стоит это дело, а ведь, как нужно, чтобы
наше издание во всех отношениях было образцовым. В Академию пошлю, чтобы
скорее высылали. Потом скоро пойдёт: к Рождеству будет готово от Матфея, к
Пасхе – от Марка и Луки. С Евангелием от Иоанна будет много дела, оно
переведено у Морачевского плохо» .
Після отримання відправлень від Академії, 21 листопада 1905 року,
Парфеній надіслав коректури перших 12 глав Євангелія від Матвія: “Так как
поправок сделано много (частью – по указанию ІІ отделения Академии наук), то
прошу ещё раз прислать корректурных листов экземпляров пять» .
В згаданому вище листі єпископ уперше написав про утруднення іншого
порядку (потім згадки зустрічаються неодноразово) – страйки поштових і
залізничних службовців, які затримували пересилку кореспонденції між
Кам’янцем, Києвом, Санкт-Петербургом та Москвою. Зокрема, владика писав,
що “Академия наук задержала корректуру месяца на полтора вследствие
прекращения почтового сообщения, боясь за посылаемое, как бы оно не
затерялось и не погибло» .
Проте, навіть за умов нормальної роботи залізниці й поштових служб,
листування між Перекладацькими комісіями в трьох містах (Кам’янці, Києві та
Петербурзі) неодноразово затягувало справу відсилки до Друкарні остаточних
коректур. Так, у листі від 8 лютого 1906 року Парфеній писав: «Отношения с
Киевом, где весьма заинтересованы переводом Евангелия на украинский язык и с
Петербургом (с Академией наук, здесь – Корш) опять затягивают дело[…] Что
делать? Нужно семь раз отмерить, а один – отрезать. Дальше дело пойдёт
скорее. Важно начало. Но для успокоения жаждущих выхода в свет украинского
перевода необходимо выпустить первоначально отдельными евангелистами» .
В той же період (жовтень 1905 – лютий 1906 роки) єпископ повернувся
також до справи оформлення видання. Зауваження владики стосувалися
заставки: “Давно хотелось мне сказать Вам, что заставка к Евангелию с
малорусским переводом как будто не особенно красива. Находят это все, кто
видел первый лист.Сегодня был у меня директор здешнего художественного
училища, молодой художник Разводовский. Он желает нарисовать заставку с
изображением Св. евангелиста Матфея в стиле южнорусском. Мне кажется,
будет хорошо так, конечно, если работа его будет отличаться достоинством» .
Парфеній цілком слушно звертав увагу на подібні деталі: оскільки Євангеліє
було задумане насамперед для читання «простого народу», важливо було
оформити його відповідним чином (яскраво, з малюнками).

273
 Ця пропозиція не сподобалася керуючому, оскільки передбачала виплату
гонорару людині, не пов’язаній з Московською синодальною друкарнею.
Складаючи план відповіді на лист, він звертав увагу преосвященного на те, що у
друкарні є великий вибір стандартних заставок на будь-який смак. Внесення до
видання малюнку, особливо, якщо він буде кольоровим, збільшить витрати і
затримає друк видання .
В архіві Московської синодальної друкарні не збереглося подальше
листування з цього питання, тому поки що неможливо встановити, хто був
автором оформлення першого видання Євангелія від Матвія (ймовірно,
Парфеній таки наполіг на своєму). У подальших виданнях використовувалися
вже стандартні заставки із запропонованих управлінням друкарні.
Отже, затримка з публікацією українського перекладу Євангелія була
викликана об’єктивними причинами (неврегульованість питань орфографії,
потреба в суттєвих змінах тексту Морачевського, неможливість чітко
синхронізувати роботу трьох частин Перекладацької Комісії (де факто – трьох
комісій) тощо. Технічні ускладнення (вибір оформлення, шрифтів, формату) не
могли суттєво уповільнити друк. Наслідком затримок стало поступове
зниження зацікавленості до цього проекту з боку керівництва Московської
синодальної друкарні, яке розраховувало на значні прибутки. Публікація
окремих євангелістів та ще й без сталої періодичності зменшувала попит на
видання. Проте, як видається, вибравши якість коштом швидкості, єпископ
Парфеній зробив правильний вибір.
Участь працівників друкарні в редагуванні перекладу. В остаточному звіті
Св. Синоду щодо видання українського перекладу Євангелія серед тих, хто
найбільше прислужився цій справі, архієпископ Парфеній відзначив
правильника Московської друкарні Олександра Соловйова. Як свідчать
численні помітки на супровідних листах до коректур, що висилалися з
Кам’янця-Подільського (самі коректурні листи, на жаль, не збереглися),
Соловйов ретельно ставився до виконання своїх обов’язків. Інколи він навіть
помічав не лише друкарські огріхи, а також помилки в перекладі .
Важливим моментом було також те, що вищезгаданий правильник мав
великий досвід у роботі над виданнями Євангелія російською мовою. Ще в 1899
р. він разом з керуючим друкарнею впорядкував предметний покажчик до
Четвероєвангелія . Це була одна з тих книг, якою користувалася Перекладацька
комісія у Кам’янці.
Неодноразово остання зверталася до Соловйова і за безпосередніми
роз’ясненнями. Так, серед документів Московської синодальної друкарні
зберігся звіт Керуючого відрядження його та правильника до Кам’янця-
Подільського. В ньому зафіксовано участь представників Московської друкарні
у засіданні Комісії (26 листопада 1906 року): «В тот же день в покоях
Преосвященного Парфения в 7 часов вечера состоялось заседание местной
Комиссии по изданию Евангелия на малорусском языке. В этой комиссии, как
оказалось, состоят следующие лица: протоиереи Е. Сецинский и К.
274
Стыранкевич, инспектор классов Подольского женского училища М. Савкевич и
преподаватель духовного училища Н. Бычковский. Занятия комиссии
происходят под непосредственным руководством преосвященного Парфения и
состоят в сличении существующих украинских переводов Евангелия печатных и
рукописных, а также переводах на других языках и в выработке окончательного
текста издаваемого перевода. В моём присутствии был таким путём
выработан текст 9 главы Евангелия от Луки, причём в редактировании текста
и стилистических рассуждениях принимал деятельное участие и справщик
типографии, следивший за трудами комиссии по греческому и латинскому
текстам. Пользуясь присутствием справщика, преосвященный председатель
комиссии и члены её окончательно выяснили все возникавшие недоразумения по
печатанию и корректуре издаваемого украинского перевода Евангелия".
Соловйов на першому етапі роботи над виданням суттєво підстраховував
Перекладацьку комісію, оскільки тривалий час єпископ Парфеній не міг знайти
у Москві людину, яка взяла б на себе працю перегляду остаточних наборних
аркушів (після внесення друкарнею всіх виправлень) .
Таким чином, зосередження видання українського перекладу Євангелія в
синодальній друкарні, що засмучувало прихильників якнайшвидшої публікації,
у певному сенсі було вкрай доцільним. Професійна пильність правильників
Московської синодальної друкарні (особливо – Олександра Соловйова)
дозволила уникнути багатьох серйозних помилок і недоречностей.
Видання Пасхального Євангелія.Однією зі «знакових» подій в історії
видання українського перекладу Св. Письма є вихід у світ так званого
Великоднього Євангелія, тобто перших 17 віршів першої глави Євангелія від
Івана. За багатовіковою традицією в перший день Великодня цей уривок
читається у церквах різними мовами. Таким чином, поява перекладу
створювала прецедент використання української мови в церковній службі,
фіксувала рівноправність її з іншими “давніми” й “новими” мовами. «Цікавим і
вартим уваги, є, на наш погляд, факт, що його наводить Микола Комаров – у
1906 році. в Кам’янці-Подільському на Великдень єпископ у соборі читав
Євангеліє українською мовою; люди були приємно здивовані та раділи з цього
приводу.»423 Рішення про публікацію прийняла Кам’янецька комісія наприкінці
1906 року. Про це повідомили керуючого Московською друкарнею, який
перебував у той час у відрядженні в Кам’янці-Подільському. Однак ані
преосвященний Парфеній, ані Сергій Войт не підозрювали, що реалізувати цей
задум буде не так просто.
У листі від 5 грудня 1906 року (в діловодстві друкарні копія не збереглася),
наскільки можна судити з відповіді на нього Господарського управління Св.
Синоду, Керуючий Московською синодальною друкарнею відзвітував про своє
розпорядження приступити до друку Великоднього Євангелія. Очевидно, що
він не вбачав жодних формальних перепон для такого кроку. Але директор
423
Тетяна Мороз. Маловідомі сторінки історії перекладів українською мовою книг Святого
Письма від середини XIX – до середини XX століть.
275
господарського управління повідомив керуючого, що, відповідно до рішення
Св. Синоду від 10 травня 1905 року, друкарні доручено друкувати переклад з
паралельним церковнослов’янським текстом, а, отже, друк одного лише
українського перекладу слід призупинити “впредь до разрешения этого вопроса
Св. Синодом» . Після отримання цього листа Керуючий подав додаткові
роз’яснення з проханням про формальний дозвіл на друк: “27-го минувшего
ноября в г. Каменец-Подольске, в покоях Преосвященного Парфения в моём
присутствии состоялось заседание местной Комиссии по изданию Евангелия на
малорусском языке. В этом заседании между прочим было постановлено издать
на этом языке и Пасхальное Евангелие. Это издание тем более необходимо, что
Пасхальное Евангелие давно уже печатается на многих языках, в числе которых
есть болгарский, чешский, сербский и польский тексты. К этому именно
изданию и предполагается присоединить текст малороссийский. Формат
издания представляется сделать удобным для того, чтобы одинаковые листы
любого текста вкладывать в напрестольное Евангелие. В виду такого
постановления и также разделяя взгляды Комиссии относительно
необходимости упомянутого издания, честь имею покорнейше испрашивать
разрешения приступить к печатанию Пасхального Евангелия на малорусском
языке, который я ожидаю от Преосвященного Парфения в текущем декабре
месяце»
Відповідь Св. Синоду затримувалася. Тим часом друкарня отримала 14-го
лютого 1907 року остаточний текст Великоднього Євангелія. З огляду на це Войт
знову порушив питання про дозвіл на видання: “Ввиду того, что до Пасхи
остаётся немного времени, я позволяю себе беспокоить Вас покорнейшею
просьбою не отказать мне в сообщении, можно ли надеяться на благоприятное
разрешение возбуждённого Комиссиею по изданию малорусского Евангелия
вопроса” .
Св. Синод розглянув питання на засіданнях 21 лютого-8 березня 1907 року
Господарське управління підтримало пропозицію Перекладацької комісії та
Московської синодальної друкарні, включивши до мотиваційної частини
подання всі аргументи, наведені в попередніх клопотаннях Сергія Войта, –
наявність подібних видань іншими слов’янськими мовами, підготовку друкарні
до виконання замовлення Британського й Іноземного Біблійного Товариств
(Четвероєвангелія однією лише українською мовою), запити від покупців у
синодальних книжкових крамницях на таке видання тощо. Підстав для того,
щоб відмовити, в Св. Синоду не було, і рішення було ухвалено без дискусій .
Повідомлення про це в Москві отримали 24 березня. Войт одразу направив
листа Преосвященному: “Сегодня мною получено разрешение Св. Синода на
напечатание Пасхального Евангелия на малорусском языке. Я распорядился
приступить к немедленному печатанию этого издания. Предполагая в начале
пятой недели поста выслать его в Каменец, покорнейше прошу сообщить мне
телеграммой, какое количество требуется для Вас» .

276
 Затягування справи з формальним дозволом на друкування призвели до
того, що текст було вичитано поспіхом, залишилися друкарські помилки.
Парфеній, відсилаючи це видання єпископові Арсенію (Стадницькому),
відзначив, що коректури з Москви йому не надсилали взагалі: “Посылаю
Пасхальное Евангелие, в украинском перекладе. Есть корректурные ошибки.
Спешили и корректуры мне не прислали» .
Однак на цьому справа не закінчилася. Як виявилося, більш серйозним
прорахунком, аніж невичитані коректури, був непродуманий вибір оформлення
та формату видання.
15 грудня 1911 року керуючий Московської синодальної дркурні Орлов
підготував подання до Св. Синоду з приводу дозволу на додаткове видання
Великоднього Євангелія грецькою, латинською, церковнослов’янською,
російською, сербською, чеською й польською мовами. Вперше це видання було
здійснене у 1888 році, а потім повторене в 1890. На 1911 рік попередні наклади
вже були вичерпані. Пропонувалося додрукувати по 1 тисячі примірників
кожною мовою (продавалися вони разом, у папці з окремим титулом). У зв’язку
з цим постало питання і про українське Великоднє Євангеліє: “В Московской
синодальной типографии напечатано Пасхальное Евангелие на малороссийском
языке на открытом листе в количестве 8100 экземпляров и продаётся по 5
копеек за экземпляр отдельно от Пасхального Евангелия на прочих
вышепоименованных языках, отличаясь от того Евангелия и своим внешним
видом.
Вследствие чего имею честь покорнейше просить хозяйственное управление
указать мне
1, следует ли при выпуске нового издания Пасхального Евангелия на разных
языках присоединить к составу сего Евангелия и текст на малорусском языке, с
соответствующим повышением цены Пасхальному Евангелию в полном его
составе, а также с соответствующим дополнением и титульного листа сего
Евангелия или же малорусский текст сего Евангелия продавать желающим
отдельно, как было до сих пор.
2, в случае указания присоединить малороссийский текст Пасхального
Евангелия к составу такового Евангелия на прочих языках и вместе с тем
прекратить отдельную продажу малорусского текста, возможно ли произвести
сие присоединение малорусского текста в том виде, в каком это Евангелие
имеется в настоящее время в количестве 1594 экземпляров, или при совместной
продаже малорусского текста с Пасхальным Евангелием на прочих языках листы
Пасхального Евангелия на малорусском языке должны по внешности точно
соответствовать прочим листам, входящим в состав Пасхального Евангелия на
разных языках, и для этого их требуется напечатать вновь.
3, в последнем случае не будет ли признано нужным назначить имеющиеся
ныне в наличии листы Пасхального Евангелия на малорусском языке,
печатанные в 1907 году, помимо совместной продажи с Евангелием на прочих
языках допродать прежним порядком, то есть отдельно от Пасхального
277
Евангелия в полном его составе, если будут поступать соответствующие сему
требования со стороны покупателей»
Св. Синод на засіданні 13-14 березня 1911 року розглянув вищезгадані
пропозиції. Вирішено було “имеющееся Пасхальное Евангелие на малорусском
языке издания 1907 годов отдельных листках, какового остаётся
нераспроданными 1594 листа, продавать желающим отдельно, как было
прежде» .
Справа Великоднього Євангелія унаочнює справжнє, хоча й не деклароване
відкрито, ставлення більшої частини членів Св. Синоду до видання
українського перекладу Св. Письма. Змушені, під тиском незалежних від
вищого церковного керівництва обставин дозволити публікацію, вони тим не
менш висловилися однозначно проти залучення аркуша з українським
перекладом “Споконвіку було слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог”
(Євангеліє від Івана. Гл.1, вірш 1) до перекладів даного уривка іншими мовами.
Це означало небажання, навіть на символічному рівні, визнати право на
вживання української мови в богослужінні .
Замовлення Британського та Іноземного Біблійного Товариства. Важливу
роль у здійсненні видання чотирьох Євангелій українською мовою відіграло
Британське й Іноземне біблійне товариство. Воно було засноване 1804 р. з метою
розповсюдження Святого Письма та окремих його частин народними мовами.
Біблійному Товариству належали (з 1885 р.) усі права на переклад Євангелія,
зроблений Пантелеймоном Кулішем й Іваном Пулюєм. Однак його друк і
розповсюдження в Російській імперії попри численні клопотання Пулюя та
Ганни Барвінок (вдови Куліша) було заборонено .
Зацікавленість перекладом, що його готувала до друку Комісія на чолі з
єпископом Парфенієм, представник Британського та Іноземного Біблійного
Товариства виявив ще у вересні 1905 року. Товариство, однак, сподівалося на
придбання одразу чотирьох Євангелій, що тоді було неможливо. Окрім того,
для Товариства було б зручнішим, якби видання здійснювалося в Санкт-
Петербурзі. З цієї причини воно зверталося спочатку до Санкт-Петербурзької
синодальної друкарні, сподіваючись, що їй також буде дозволено друкування
перекладу.
Активні контакти з Московською синодальною друкарнею розпочалися
лише у 1907 році, коли до друку готувалося четверте Євангеліє – Євангеліє від
Івана.
Відповідаючи на повідомлення Управління друкарні про стан справ з
виданням українських Євангелій, представник Британського та Іноземного
Біблійного Товариства пастор Кін відзначив:”По моему скромному мнению было
бы лучше предложить публике Четвероевангелие в одной книге, чем каждое
Евангелие особо в отдельных книгах. И можно весьма сожалеть, что работа
приготовления этого перевода к печати продвигалась так медленно. Так как и
теперь ещё кажется невозможным указать точное время, когда все четыре
Евангелия будут готовы, то Библейское общество сознаёт, что ему вероятно
278
придётся решиться распространять отдельные Евангелия по мере того, как они
будут изготовлены. Настоящий вопрос состоит в том, снабдить ли
Британское общество отдельными Евангелиями (Матфея и Марка) на
малорусском наречии в листах. Будьте так любезны прислать мне как образец
одну страницу, чтобы видеть величину, шрифт и качество бумаги.
Одновременно сообщите мне, пожалуйста, какая цена отдельного Евангелия,
считая, что мы возьмём по 5000 экземпляров каждого Евангелия. Получив эти
сведения, я буду в состоянии представить весь вопрос совету Библейского
общества и я уверен, что они отзовутся немедленно» .
У відповіді Управління зазначило, що “вполне разделяет Ваше мнение,
выраженное в письме от 5 сего апреля, что лучше было бы предложить публике
Четвероевангелие в одной книге. Тем не менее, согласно Вашему желанию, сделано
распоряжение о наборе образца Евангелий от Матфея и Марка на одном
малороссийском языке, и образец этот будет по изготовлению выслан Вам с
расценкою» . Однак, як випливало з листа пастора Кіна від 28 квітня, примірник
видання “на одном малорусском наречии” йому не надіслали, обмежившись
виданням з паралельним церковнослов’янським текстом .
Затримка була викликана певними сумнівами, які мало керівництво
друкарні з приводу цього замовлення. У поданні до Господарчого управління
Св. Синоду керуючий Московською синодальною друкарнею писав:
“Определением Св. Синода от 21 февраля – 8 марта 1907 года, за №1123
разрешено Московской синодальной типографии приступить к печатанию
Четвероевангелия на малорусском наречии. Это определение состоялось
вследствие выраженного Британским библейским обществом желания иметь
удешевлённое издание малорусского Евангелия. Во время получения Указа с
изложенным выше определением Св. Синода Московская синодальная
типография только что окончила напечатание славяно-малорусского Евангелия
от Матфея в уменьшенном формате, именно в 32 долю листа, и я предложил
Британскому обществу приобрести это издание. В ответ на моё предложение
Общество сообщило, что оно предпочитает иметь один малорусский текст.
Между тем преосвященный Парфений, извещённый мною о состоявшемся
определении Св. Синода, высказал мнение, что с изданием одного малорусского
Евангельского текста следовало бы повременить. Со своей стороны, и я полагаю,
что к этому изданию действительно удобнее приступить, когда будет
совершенно закончено печатание всего Четвероевангелия на славяно-
малороссийском языке. Появление теперь же на книжном рынке одного
малорусского Евангелия несомненно невыгодно отзовётся на распространении
Евангелия на славяно-малороссийском языке, и это последнее может остаться
нераспроданным. В особенности оно повредит сбыту предложенных ещё к
печати Евангелий от Луки и от Иоанна. Зная, что одновременно почти
печатается один малорусский текст, покупатели могут совсем не брать
издание славяно-малорусское. Ввиду сего честь имею покорнейше просить
хозяйственное управление не отказать мне в разъяснении, как поступить –
279
начинать ли печатание малорусского Евангелия или сообщить Британскому
обществу, что это издание может быть выпущено в свет только по окончании
печатания славяно-малорусского Четвероевангелия и когда признает его
благовременным особая Комиссия по печатанию малорусского Евангелия» .
Відповідь із Св. Синоду затримувалася. Тим часом представник
Британського та Іноземного Біблійного Товариства 15 червня 1907 року нагадав,
що він ще не отримав відповіді на свого листа від 5-го квітня. «Мне было бы
приятно приступить к этому делу без всяких замедлений, и поэтому я надеюсь
получить от Вас нужные сведения в скором времени» .
Тривалу мовчанку друкарня пояснила необхідністю консультацій з
перекладацькою комісією, що перебувала в Кам’янці-Подільському. 19 червня
Біблійному товариству все ж було повідомлено приблизну вартість замовлення:
“При заказе 5 тысяч экземпляров Евангелия может быть отпущено в листах от
Матфея за 210 рублей, от Марка – 175 рублей. При заказе 8 тысяч экземпляров –
от Матфея 280 рублей и от Марка за 224 рубля”. Проте побоювання щодо
можливого порушення попиту на попередні видання Євангелій у керуючого
залишалися, і він просив Британське та Іноземне Біблійне Товариство
дотримуватися певної цінової політики: ”Если общество найдёт нужным
продавать книгу в брошюрованном виде, то есть в оболочке, то желательно,
чтобы в этом виде Евангелие продавалось не дешевле 7 копеек от Матфея и 6
копеек от Марка.Назначение цены книги в переплёте вполне зависит от
усмотрения Общества» .
Після отримання замовлення Войт зробив ще один крок, який мав
забезпечити друкарні більші прибутки від публікації: «В интересах и для выгоды
типографии я распорядился печатать не по 8 тысяч каждого евангелиста, а по
12 тысяч экземпляров, чтобы лишнее сверх заказа количество оставить для
типографии, куда, по всей вероятности, будут поступать запросы со стороны
частных покупателей, и весьма возможно, что в скором времени повторит
заказ само Библейское общество, которому тогда Евангелие может быть
отпущено в готовом виде. Выгода для типографии заключается в том, что при
одновременном печатании с заказом Общества того количества, которое
останется в типографии для продажи, это количество обойдётся вдвое
дешевле, так как набор готовый и оплачивать его особо не придётся. Таким
образом, книгу можно будет продавать в брошюровке с хорошею пользою по тем
ценам, кои указаны Обществу» .
Замовлення було виконано на початку 1908 року. Наступне замовлення
пастор Кін зробив у серпні 1909року: ”Настоящим имею честь заказать
следующие книги Священного Писания на малорусском языке 8000 экземпляров
Св. Евангелия от Матфея, 8000 экземпляров Св. Евангелия от Марка, 10000
экземпляров Св. Евангелия от Луки, 10000 экземпляров Св. Евангелия от Иоанна.
Все в листах, формат одинаковый с Евангелиями, ранее отпущенными нам”.
Однак на той момент Московська синодальна друкарня не отримала
перевіреного перекладу Євангелія від Івана й не могла виконати замовлення в
280
повному обсязі. Новий керуючий нею Орлов неодноразово писав з цього
приводу єпископу Парфенію. Зокрема в жовтні 1909 року він повідомив
владику, що “Британское и Иностранное Библейское Общество делает
Московской синодальной типографии значительные заказы на Евангелие на
малорусском языке. Так, в прошлом году Обществом было взято по 8 тысяч
экземпляров Евангелий от Матфея и Марка. В настоящее время имеется заказ
на Евангелия всех 4-х евангелистов – от 8 до 10 тысяч каждого. В недалёком
будущем предполагается новый заказ на всё Четвероевангелие. Но так как
типография может удовлетворить требования только на Евангелия трёх
евангелистов – Матфея, Марка и Луки, то представитель Британского
общества желает знать, когда можно ожидать выхода Евангелия от Иоанна, и
если на это потребуется слишком долгое время, Общество принуждено будет
отказаться от заказа»
Листування між управлінням Друкарнею, редактором перекладу і
Біблійним Товариством затягнулося майже на рік. У серпні 1910 р. В. Кін
нагадав про своє замовлення: “14 августа прошлого года я имел честь послать в
управление Московской синодальной типографии заказ на Евангелие на
малорусском языке. До сих пор я ещё не получил никакого ответа на моё письмо.
Я счёл бы себя весьма обязанным, если бы управление типографии соблаговолило
уведомить меня: принимает ли оно этот заказ, а также в какое
приблизительно время возможно было бы ожидать исполнения его” .
Після отримання цього нагадування в Московській синодальній друкарні
відбулася нарада, після якої керуючий нею занотував: “Следует иметь в виду,
что от подобного старого заказа Британского общества, то есть от того
количества экземпляров подобного издания, которое было припущено сверх
заказа и для потребностей типографии, сохранилось по сие время в запасах
типографии:
Евангелия от Матфея на малорусском языке в 32 доли листа – 1800
экземпляров в листах, 1665 экземпляров в бумагах
Евангелия от Марка на малорусском языке в 32 доли листа – 1800
экземпляров в листах, 1665 экземпляров в бумагах.
Ввиду записанных здесь сведений предлагаю:
1. Отпечатать Евангелие от Марка в количестве 7000 экземпляров, а 8-ю
тысячу взять для Общества из старого заказа типографии (8-ю тысячу в
листах)
2. Отпечатать дальнейшие листы Евангелия от Матфея точно в
количестве 7000 экземпляров, а 8-ю тысячу всех листов взять для Общества из
старого заказа типографии (8-ю тысячу в листах)
3. Донести мне рапортом, по чьему распоряжению или по каким
соображениям первый полулист Евангелия от Матфея отпечатали в
количестве 10 058 экземпляров, вместо 8 000”
Після з’ясування всіх обставин справи керуючий розпорядився підготувати
листи пастору Кіну та єпископові Парфенію. Перед Кіном друкарня мала
281
попросити вибачення за затримку й підтвердити замовлення: «Заказ
Типографиею принимается, кроме исполнения Евангелия от Иоанна, оригинал
для которого ещё не готов (прислано 16 глав, а всех глав 21) и неизвестно когда
он будет весь изготовлен[…] Евангелия от Марка и Матфея печатаются и
могут быть доставлены заказчику полностью не ранее 3-х недель со дня
настоящего письма, по одной тысяче в листах то и другое. Евангелия могут
быть доставлены тотчас же, если Кин пожелает. Евангелие от Луки
напечатано полностью и может быть доставлено заказчику сейчас же” .
Владиці Парфенію ввічливо нагадали, що він ще 28 жовтня 1909 року
повідомив, “что перевод Евангелия от Иоанна почти готов и вся рукопись
будет доставлена не позднее февраля 1910 года», та настійливо просили
повідомити про остаточний термін, коли Друкарня отримає 5 останніх глав
цього Євангелія Пастор Кін відповів, що приймає умови друкарні й готовий
негайно забрати по 1 тисячі примірників 3-х Євангелій. Щодо Євангелія від
Івана, то в листі було зазначено: “Когда будет возможность приступить к
печатанию Евангелия от Иоанна, я буду рад возобновить заказ 10 000
экземпляров» .
Єпископ Парфеній 3 вересня 1910 року повідомив, що “хотя я и обещал
доставить рукопись перевода Евангелия от Иоанна на малорусский язык, но
исполнить не мог, задержка произошла по вине моих сотрудников – киевских,
подольских и петербургских (при Академии наук). Мною уже сделано
распоряжение о немедленной доставке рукописи оставшихся глав. Полагаю, что
рукопись поступит в типографию до 1-го октября сего года, а просмотр
корректур можно будет окончить до праздника Рождества Христова» .
Проте роботу над перекладом останніх глав Євангелія від Івана
затримувало декілька обставин: по-перше, як про це писав єпископ Парфеній
ще 1905 року, цей євангеліст був найгірше перекладений у Морачевського, а
отже, Комісії доводилося фактично не редагувати, а пропонувати новий текст.
По-друге, сам преосвященний редактор з лютого 1908 року перебував на
Тульській кафедрі, а отже, листування між різними частинами Перекладацької
Комісії ще більше затримувалося. І, по-третє, на той період припадало також
загострення хвороби Павла Житецького (помер 5 березня 1911 року), що
практично заагальмувало перегляд тексту в Києві .
Лише у травні 1911 р. управління Московської синодальної друкарні
остаточно підтвердило готовність до друку на замовлення Британського та
Іноземного біблійного товариства Євангелія від Івана. “В настоящее время
оригинал Евангелия от Иоанна на малорусском языке готов, и, в случае
подтверждения с Вашей стороны заказа, к исполнению его можно будет
приступить теперь же по образцу отпущенных Обществу Евангелий на
малорусском языке первых 3-х евангелистов (32 доля листа)” .
Таким чином, замовлення Британського Біблійного Товариства, по-перше,
сприяли збільшенню накладів українських Євангелій, по-друге – саме завдяки
його клопотанням та комерційно привабливим пропозиціям було прискорено
282
рішення про видання Четвероєвангелія без паралельного
церковнослов’янського тексту. Вимоги Британського та Іноземного біблійного
товариства дотримуватися обумовлених термінів стимулювали також роботу
Перекладацької комісії, яка після 1908 року фактично призупинилася.
Видання Євангелія мовою цифр. Документи з архіву Московської
синодальної друкарні дають можливість остаточно з’ясувати декілька
принципових питань щодо накладів Євангелія й особливостей попиту на
видання.
Українські кола уважно фіксували ці моменти ще в період роботи
Перекладацької комісії. Так, на прохання Ореста Левицького, єпископ
Парфеній двічі робив запити до друкарні щодо кількості опублікованих
примірників . У 1910 р. ці дані було опубліковано в “Новій Раді” (№19).
Пізніше на ці дані неодноразово посилалися українські діячі. Наприклад,
1921 р. Іван Огієнко у листі до Британського біблійного товариства писав: “Ось
частина цифр, які покажуть, як розкуповувалися у нас Євангельські книги.
Євангеліє від Матфея в перекладі комісії єпископа Парфенія вийшло спочатку
1906 року в числі 5000 екземплярів і було розкуплено в два дні; в червні того ж
року вийшло знову 10 000 – і негайно було розкуплено; в жовтні вийшло вже 20
000 і розкуплено було негайно; в 1907 році в лютому вийшло 20 000
примірників, в квітні – 10 000, в листопаді – 12 тисяч примірників і т. д.
Книги розкупалися протягом декількох день по їх виході. На жаль, тільки
Московський Синод, що випускав Євангеліє українською мовою, з політичних
мотивів випускав його не мільйонами, а тільки невеличким числом, яке,
звичайно, не могло задовольнити навіть нашої інтелігенції” .
Найрозповсюдженішими були переконання, що а) попит перевищував
пропозицію та б) вища церковна влада свідомо зменшувала тиражі і ставила
перепони (чи принаймні не сприяла) виданню. Василь Біднов зокрема
відзначив з цього приводу, що “Синодальна друкарня в Москві не один раз
перевидавала українське Євангеліє (як зі слов’янським текстом, так і без нього),
міняючи самий формат Євангелія. Всі видання швидко розходилися,
почувалася потреба в нових і нових виданнях. На жаль, велика світова війна
припинила видання Євангелія на українській мові, тим паче, що сама духовна
влада ставилася до цієї справи досить байдуже” .
Документація Московської Синодальної Друкарні дозволяє верифікувати
ці твердження. У 1916 р. керуючим друкарні було підготовлено детальний звіт
про друк українських Євангелій. Суто “технічні” стиль та призначення
нижченаведеного звіту роблять його джерелом, в якому найбільш об’єктивно
відображено дійсний стан справ з продажем українських Євангелій. Справжня
його динаміка дещо відрізнялася від тієї, яку описували українські діячі. У звіті
зазначалося:
“Отпечатанный в июне 1906 года в количестве 5000 экземпляров Св.
Евангелист Матфей, в 16 долю листа потребовал повторения издания, и в
октябре месяце было отпечатано 10 000 экземпляров, а в декабре того же года
283
ещё 20 000 экземпляров. Значительный спрос на Евангелиста Матфея побудил
типографию озаботиться заготовлением этой книги, и в марте месяце 1907
года было отпечатано 20 000 экземпляров. Это последнее издание, как видно из
прилагаемой справки, находится в типографских запасах по настоящее время.
Вслед за Св. Евангелистом Матфеем в том же формате в апреле 1907 года
был отпечатан в количестве 20 000 экземпляров Св. Евангелист Марк. С
выпуском этой книги спрос на славяно-малорусское Евангелие в 16 долю листа
значительно понизился, а потому следующие Евангелия печатались в меньшем
количестве, а именно Св. Евангелист Лука – 10 000 экземпляров и Св. Евангелист
Иоанн – 5000 экземпляров. Несмотря на сокращённое количество печатавшихся
последних 3-х выпусков Св. Евангелистов, благодаря незначительному на них
спросу, они остаются в запасах типографии в достаточном количестве, а
именно: Св. Евангелист Марк – 12 168 экземпляров, Лука – 6225 экземпляров и
Иоанн – 1627 экземпляров.
Таким образом, более значительным успехом пользовалось только Св.
Евангелие от Матфея, которого из 55 000 экземпляров продано за всё время 31
542 экземпляра, остальные евангелисты были проданы в следующем количестве:
Марк – 6732 экземпляра, Лука – 2675 экземпляров и Иоанн – 3073 экземпляра.
Такому же колебанию подвергалось и издание славяно-малорусского
Евангелия в 32 доли листа. Из отпечатанных по 10 000 экземпляров
евангелистов Матфея и Марка только первого продано 7070 экземпляров,
последнего, то есть Евангелиста Марка, с 1907 г. по настоящее время продано
всего только 329 экземпляров. Что касается Св. Евангелиста Луки,
отпечатанного в количестве 5000 экземпляров, то последний ещё не поступал в
продажу.
Наиболее равномерным по распространению из отдельных евангелистов
было издание Евангелия на одном малорусском языке в 32 долю листа
гражданской печати. Из отпечатанных тремя изданиями евангелистов
Матфея и Марка по 28 200 экземпляров каждого до настоящего времени
продано:первого – 26 344 экземпляра и второго – 26 357 экземпляров.
Евангелистов Луки и Иоанна было по два издания, и из 21 200 экземпляров
Евангелия от Луки – продано 20 559 экземпляров, Евангелиста Иоанна продано 20
318 экземпляров из напечатанного количества 21 800 экземпляров.
Обстоятельством к широкому распространению отдельных евангелистов
на малорусском языке в 32 доли листа послужил спрос со стороны Британского и
Иностранного библейского общества, которое приобрело 92 000 экземпляров
общего количества, поступившего в продажу.
Ввиду того, что эти отдельные выпуски св. евангелистов печатались
только по заказу названного Общества, для продажи же добавлялось к изданиям
очень ограниченное количество, то и наличность последних в запасах
выражается следующими цифрами: Евангелиста Матфея – 1606 экземпляров,
Евангелиста Марка – 1643 экземпляра, Луки – 1141 экземпляр и Иоанна 1481
экземпляр» .
284
 Таким чином, дійсно великий попит мало лише перше з Євангелій – від
Матфея. Викликаний ефектом новизни – це була перша книга Св. Письма
українською мовою, яку легально можна було придбати у Російській імперії –
він тривав, однак, недовго. Навіть менші наклади Євангелій від Марка та Луки
не розкуповувалися. Важко достовірно встановити, чому всі ті, хто купив
Євангеліє від Матфея, не купував подальших випусків. На це могло вплинути
декілька обставин: затримка з виходом наступних Євангелій, очікування
публікації видання без паралельного церковнослов’янського тексту, відсутність
реклами тощо.
На конкурентоспроможність українських Євангелій впливала і ціна – вони
були дорожчі за відповідні російські . Однак найдорожчим було якраз перше
видання Євангелія від Матфея – 25 копійок , тоді як інші Євангелія лише трохи
відрізнялися ціною від російськомовних. Це було викликано дещо більшою
собівартістю видання. Наприклад, згідно з розрахунками друкарні, оптова ціна
на Євангеліє від Івана мала становити 3,5 копійки за примірник , а інших
євангелістів – 3 копійки . Відповідно навіть здешевлений варіант видання
коштував уроздріб не менше 8-10 копійок.
Більш зрозумілою є ситуація, яка склалася навколо продажу Великоднього
Євангелія – видання, яке мало чітко визначене призначення.
29 листопада 1911 року виконувач обов’язків керуючого книгосховищем
підготував довідку про кількість Великодніх Євангелій, які ще залишалися
нерозпроданими. Згідно з нею, з накладу в 8100 примірників видання 1907 р. на
кінець 1911 р. залишилося 1594 примірники (на складі – 1534, у роздрібній
крамниці – 57, оптовій – 3). В довідці представлено й динаміку продажу: 1909 рік
було продано 20 примірників, у 1910, як і за 11 місяців 1911 року – 10. Інші 6466
примірників куплені протягом 1907-1908 років.
Пояснення такому різкому зниженню попиту в даному разі можуть бути
такі:
По-перше, переважну більшість примірників було закуплено для
Подільської єпархії, архіпастирем якої до лютого 1908 р. був єпископ Парфеній.
У подальшому жоден інший архиєрей з українських єпархій не ініціював
купівлю Великодніх Євангелій.
По-друге, на зниження попиту вплинула також відмова Св. Синоду
долучити український текст до збірки Великодніх Євангелій іншими мовами.
По-третє, на відміну від власне Євангелій, коло зацікавлених у купуванні
аркуша з першими 17 віршами Євангелія від Іоанна звужувалося майже
виключно до священнослужителів. Однак, оскільки читання українського
Євангелія за великодньою службою не віталося (хоча прямо й не заборонялося),
купували його лише окремі священики.
Архів Московської синодальної друкарні не дає можливості однозначно
дати відповідь на питання про те, чи було здійснене плановане 1916 року
додаткове видання українського Четвероєвангелія. П’ять тисяч примірників
Євангелія від Івана планувалося надрукувати вже в січні 1916р., однак видання
285
затримувалося. За іронією долі однією з причин зволікання було те, що
друкарські машини, серед іншого, були зайняті друкуванням бланків для
тульського архиєрея (архієпископа Парфенія) .
Іншою перепоною була вища собівартість видання. Ціни 1916 року суттєво
відрізнялися від цін періоду 1906-1911 років. Зважаючи на наявність у продажу
Євангелій попередніх видань (за старими цінами), керуючий МСД клопотався
про те, щоб після появи нового було встановлено однакові ціни на всі
Євангелія: “[…] В целях уравнения цен всех вышедших до сего времени из печати
славяно-русских Евангелий в 32 доли листа, сообразно с объёмом их, имею честь
испрашивать разрешения хозяйственного управления повысить цену Евангелию
от Матфея в листах до 18 копеек и в оболочке до 20 копеек за экземпляр, а от
Марка – в листах до 13 копеек и в оболочке до 15 копеек за экземпляр» .
Останній документ у цій справі – відповідь господарського управління Св.
Синоду від12 серпня 1916 року. Дозвіл на підвищення ціни було дано. Однак
швидше за все нове видання (принаймні – три з чотирьох Євангелій) до початку
1917 року так і не було надруковане .
Таким чином, вищенаведений розгорнутий огляд документів з архіву
Московської синодальної друкарні дозволяє з високою долею вірогідності
реконструювати загальну картину, яка складалася навколо видання
українського Євангелія. Документи підтверджують, що Св. Синод не виявляв
зацікавленості у друкуванні цього видання, хоча й не чинив безпосередніх
перешкод йому. Керівництво друкарні, яке мало дещо завищені сподівання
щодо комерційної привабливості видання, також поступово втрачало
зацікавленість у ньому. На цьому тлі дуже важливу роль відіграли замовлення
Британського та іноземного біблійного товариства, що стали своєрідним
“стимулом” для друкарні й для Перекладацької комісії.
Окремо слід відзначити, що звіти Московської синодальної друкарні
спростовують уявлення про надвисокий попит на український переклад
Святого Письма. Принаймні вони не змогли скласти скільки-небудь серйозної
конкуренції подібним виданням російською і церковнослов’янською
мовами.424»
Ми можемо лише припустити, що коли б цей друк відбувався в Україні, що
на той час було неможливо через суто політичні й ідеологічні чинники, то і
розпродаж, і наклади відрізнялися б у рази.
« ернистий шлях довелося пройти цьому першому новому перекладові
Четвероєвангелія на українську мову. Валуєвський циркуляр, Емський указ та
сліпа шовіністична політика російського Синоду, що, потоптавши закони
Христової науки, підчинився вимогам шефа жандармів, важким каменем
привалила цей унікальний переклад, що – поруч Шевченкового «Кобзаря» – міг
був стати наріжним каменем нашої літературої мови та піднести на вищий
424
Стародуб А. В. Видання українського перекладу Євангелія (1905-1912) (за матеріалами
архіву Московської синодальної друкарні). Опубліковано: Проблеми історії України ХІХ-поч.
ХХ століття. Випуск 6. – К., 2003 – С.319-344
286
рівень релігійне життя українських християн. А сорок років пізніше неуцтво й
зневажливе ставлення «головного редактора» єпископа Парфенія до доручених
йому завдань покалічили мову цього, мабуть, одного з найкращих українських
перекладів Святого Письма: наслідки цього сягають і до наших часів.»425
Тому що інші переклади не могли дістати апробати Синоду, до світової
війни 1914 року вийшли нові синодальні видання цього українського Євангелія
як з паралельним церковнослов’янським текстом, так і без нього – тільки в
українському перекладі. Після революції 1917 року в час відродження
Української Автокефальної Православної Церкви Всеукраїнська Церковна Рада
в Києві схвалила переклад Морачевського для вжитку в церковних відправах.
Дослівний передрук з четвертого видання 1907 року видано в 1921 році у
львові (В-во «Поділля», ч.7, Львів-Винниця). Увійшло чомусь у традицію
називати це перше українське Четвероєвангеліє «синодальним» 426 . Прізвище
перекладача зникло з усіх видань. Не було його ні в першому московському
виданні, ні в усіх пізніших виданнях. Не згадано його і в сучасних виданнях
Української Православної Церкви в Північній Америці, в 1948 році в Канаді і в
1966 році в ЗСА, бо без рукопису Морачевського, який напевно десь
занапастився, важко встановити, що саме належить цьому заслуженому
піонерові, що бажав обдарити український народ Христовим благовістям у його
рідній мові.» 427
« еликого подвижника, людину, яка заклала перший наріжний камінь у
підмурок, на якому будується культура літературної мови, зробила велику
апостольську справу, дала многостраждальному українському народові слово
Боже, цей народ його майже не знав. Дивовижна несправедливість долі! Ім’я
педагога й письменника забули, до його літературної творчості зверталися
зрідка, в енциклопедії Брокгауза і Єфрона, «Енциклопедії Українознавства»,

425
Проте такий погляд не поділяє, як ми бачили вище, Андрій Стародуб, який у своїй
розвідці показав дещо іншу сторону діяльности єпископа Парфенія. Безперечно, що єпископ
Парфеній був щирий щодо виходу в світ Святого Письма в українській мові, бо тоді б не взявся
за цю справу. Можемо лише припускати, що в ньому, в його душі точилася боротьба між
українцем і малоросом. Хто кого в ньому переміг – про це важко судити. Безперечно, що він
ішов на компроміси, і саме вони й завдали цієї шкоди тексту перекладу. І не можна, звісно,
схвально ставитися до того, що він не повернув назад усі напрацювання науковців. Але не
можна заперечити і того факту, що справу Нового Заповіту в перекладі Пилипа Морачевського
до виходу в світ він довів до кінця.
426
Мабуть, тому що на обороті наголовного листка подано: ’’Дослівний передрук з
четвертого видання 1907 року (Москва, Синодальна типографія), яке було надруковане «по
благословенню Святейшаго Правительствующего Синода’’ – прим. Ред. випуска» // Марія М.
Пшепюрська-Овчаренко. Мова перекладу Нового Завіту Пилипа Морачевського Наукові
Записки ч.13., Український Вільний Університет. Науковий конґрес у тисячоліття хрищення
Руси-України, т.І. Мюнхен 1988. стор. 214
427
Марія М. Пшепюрська-Овчаренко. Мова перекладу Нового Завіту Пилипа Морачевського
Наукові Записки ч.13., Український Вільний Університет. Науковий конґрес у тисячоліття
хрищення Руси-України, т.І. Мюнхен 1988. стор. 214.
287
«Довіднику з історії України» (2001) та академічній історії українського
письменства знаходимо про нього лише скупу інформацію.
Та й у сучасній незалежній Україні, в якій і досі українське слово
упосліджене, мало хто знає того, чия подвижницька праця спонукала владу
Російської імперії до видання сумнозвісного Валуєвського указу, спрямованого
на придушення українського національного руху ще у зародку. Вся крамола
була в тому, що дозволити українське Євангеліє означало офіційно визнати
українську мову, визнати окремішність української нації, відчуження
велетенського шмату території від «єдиної і неділимої». Він і за життя не був
зігрітий славою, а після смерті його ім’я постаралися швидко забути. В тодішніх
культурно-мистецьких умовах розвою українського слова інформація про поета
і письменника могла доходити тільки до вузького кола читачів, адже його
талант і творчість не були дуже яскравими і не набули широкого розголосу.»428
«За свідченнями дослідників Михайла Комарова та Михайла Малюка, коли
Синод нагороджував усіх тих, хто хоч якимось чином був причетний до видання
українських Євангелій – відзначили редакторів і коректорів, друкарів і
консультантів, – Пилипа Морачевсього чомусь не згадали. Михайло Комаров
робить припущення і намагається пояснити таке некоректне (а, можливо, й
навмисне) забуття автора перекладу тим, що на той час „його вже не було на цім
світі”. Михайло Малюк же наводить об’єктивні причини того, що
подвижницька діяльність Морачевського не знайшла у свій час належного
поцінування. Серед них називає такі: Новий Завіт було надруковано в розрух
революції 1905 року, коли урядовий терор захитав основи релігії; потім був рік
1914 – світова війна й нові утиски українства; і, нарешті, переворот 1917 року, і,
як наслідок, – більшовицький терор… Михайло Малюк ставить риторичне
питання: „Хто тоді міг говорити про українську Біблію?”429
знайомившись із життєписом Пилипа Семеновича Морачевського та
його високої проби діяльністю на ниві перекладу Нового Заповіту та непростою
долею самого перекладу й дороги його до українців, бачимо, що саме переклад
Святого Письма на русько-українську мову було дієвою зброєю, якої боялися
московські імпер-шовіністи. Воно доводило, що жодна імперія не могла
існувати, коли порушувалися елементарні права різних народів чути Боже
Слово в рідній мові. Цього не могли заперечити навіть великодержавні
московські шовіністи. Й їхні слова, що «послідовники малоросійської партії
українофілів, домігшись перекладу Святого Письма на місцеве наріччя,

428
А. М. Трембіцький, А. А. Трембіцький. Хмельницький інститут Міжрегіональної академії
управління персоналом Хмельницький міський відділ Центру дослідження історії Поділля.
Щиру молитву чужою мовою не вознесеш – кредо всього життя і діяльнности Пилипа
Морачевського Автор: Сохацька Є. | Рік видання: 2008 | Видавець: Камянець-Подільськ:
Кам'янець-Подільський державний університет.
429
Тетяна Мороз. Маловідомі сторінки історії перекладів українською мовою книг Святого
Письма від середини XIX – до середини XX століть.

288
здобудуть признання «малоросійської» мови, і тоді, очевидно, не затримаються,
а спираючися на окремішності мови, почнуть вимагати автономности
Малоросії», свідчать, по-перше, про те, що русько-українська мова та її носій
русько-український народ були, могли стати і стали окремими суб’єктами
світової історії; по-друге, вони своїм страхом перед русько-українським
перекладом Біблії підтвердили, що вони є будівничими Вавилонської вежі в
особі Московської імперії, а значить вони йшли супроти Бога та Його волі.
Мало того, так звані православні аннєнкови і К° йшли на грубе порушення, а
точніше, грішили, супроти Божої волі, щоб усі народи і, зокрема русько-
український, чули Євангеліє спасіння в рідній мові.
Від часу, коли перші друкарні з’явилися в Європі та Русі-Україні, книги
ширился з усіх міст поза їх межі. Не було контрольного органу у вигляді Синоду,
який би дозволяв чи забороняв друкувати. На Московщині ми спостерігаємо
протилежну картину. Тепер ті, хто колись учився і запрошував до себе вчителів
з Руси-України, стали самі вчителями, та ще й такими запопадливими, що не
тільки позабороняли друкарні, а тепер вчили вже самих учителів, затуливши їм
рота та зв’язавши руки. Вийшло, як у тому прислів’ї: «За наше ж жито, та нас ще
й і бито». А при ситуації з усім клопотом, з яким зіткнулись українці у зв’язку з
перекладом Святого Письма на свою рідну мову згадуються слова Тараса
Шевченка:
…Чом ми вам
Чурек же ваш та вам не кинем,
Як тій собаці!
Чом ви нам
Платить за сонце не повинні!
Ціна була заплачена сповна: приниження, невизнання, замовчування,
заборони.
Участь московських мовознавців у просуванні й відстоюванні права
українців на Святе Письмо у своїй рідній мові і подальший його друк, було
лише тою малою дещицею великого боргу перед великим народом, який свого
часу доклав чималих зусиль, щоб у колись занедбаному духовно й культурно
Московському царстві підняти ту ж освіту та церковне життя на доволі
високий щабель розвитку, щоб вони могли навчатись у своїх університетах та
академіях, які також не без участи українців піднялись на ноги, і щоб тепер
вирішувати долю нашої мови і культури. Це був початок того, можливо,
підсвідомого розуміння цивілізованих та обдарованих московитів, які осягнули
безперспективність усіляких заборон, накресленого Богом розвитку русько-
українського народу . Зісно, що імперське мислення не могло покинути таких
відомих московських мовознавців, як Олексій Шахматов. «Це було в згоді з
його політичними поглядами: як типовий російський ліберал (член партії
конституціоналістів-демократів) він обстоював культурні права народів Росії,
але при умові недоторканости Російської імперії. Відповідно, коли 1917 Україна
йшла до незалежности, Шахматов зайняв різко негативну позицію. З цією
289
політичною програмою була зв'язана також діяльність Шахматова як члена
Державної Ради Російської Імперії (1906–1911).» 430Все це нагадувало часи
перебування євреїв у єгипетському рабстві, коли вони захотіли піти на пустиню
й принести жертви Господеві, бодай на три дні, але фараон не давав їм і цього,
поки Бог сильною рукою не спонукав фараона вигнати євреїв із єгипетської
землі. Щось схожим на це було і прохання русів-українців на друк Євангелія у
своїй рідній мові. Бодай Євангелія. Але ожорсточилися серця московських
єгиптян і московського фараона. Звісно, що історія не накладається як копірка,
але закони діють тіж. Знадобилося ще 70 років, поки Московська імперія в особі
Радянського Союзу скоротилася до Московської федерації, і якій ще доведеться
скоротитися настільки, щоб кожен народ жив під своїм деревом і на своїй землі.
Наша розповідь була б неповною, коли б тільки спинилися на самій історії,
а не показали самої суті перекладу, бо ж всі дослідники саме це і стверджують,
що це був дійсно перший переклад Святого Письма на українську живу
розмовну мову. Тож кинемо жмут світла на мову цього довгоочікуваного й
вистражданого Четвероєвангелія.431
« аголовну сторінку, так як і цілий текст Євангелій, надруковано
паралельно в двох мовах: церковнослов’янскій та українській. Характеристичне,
що на означення мови перекладу в церковнослов’янскій мові надруковано «на
славянском и малорусскомъ языкахъ», а в українській частині– славянською й
українською мовою».
Сучасному дослідникові мови цього першого українського
Четвероєвангелія, перекладеного в 1860-1862 роках на Чернігівщині, а виданого
в Москві в 1097-1911 роках, важко розв’язати питання, що в цьому перекладі
належить Пилипу Морачевському, а що змінили пізніші його редактори,
кваліфіковані і, на жаль, також мало, а то й зовсім некваліфіковані. Найкращою
розвязкою було б мати оригінальний рукопис Морачевського, але, він напевно
десь пропав, а й у випадку, коли б зберігся десь у московських архівах, не був би
нам доступним. Супроти цих фактів прийдеься досліджувати не так мову
першотексту, як радше мову перекладу Морачевського в синодальному виданні.
Працюючи над перекладом, Морачевський мав до діла з трьома мовними
системами: церковнослов’янською, українською та російською.
Церковнослов’янська мова залишила найсильніший вплив на його перекладі,
тоді, як російські слова появляються тільки спорадично. Церковнослов’янізми
часті, і в деяких мовних категоріях вони повторюються послідовно в цілому
перекладі.
Так, наприклад, без змін впроваджено з церковнослов’янської мови всі
імена власні та географічні назви, що також є і в російській мові. Отже Іисус,

430
Олексій Олександрович Шахматов. Українська версія «Вікіпедія»
431
Нижче, це продовження наукової розвідки Марії М. Пшепюрської-Овчаренко. Мова
перекладу Нового Завіту Пилипа Морачевського Наукові Записки ч.13., Український Вільний
Університет. Науковий конґрес у тисячоліття хрищення Руси-України, т.І. Мюнхен 1988.
Стаття подано в доволі скороченому вигляді для побіжного ознайомлення.
290
Петр, Матθей, Θома, Варθоломей, Θадей, Іосиф з Аримаθеї, Іоанн, Іосія, Іаков,
Іуда. Географічні назви: Геθсіманія, Голгоθа, Іордан, Іерусалим, Іудея, гора
Елеонська. Нема сумніву, що в 1860-их роках, коли Морачевський працював над
перекладом Святого Письма, біблійні імена в народньому побуті вимовлювано
згідно з законами української мови, але впроваджувати народні форми – та ще
й у синодальному виданні – було б у ті часи мало не революційним кроком.
Зрештою церковнослов’янські форми біблійних імен були в ті часи
прийнятими, навіть у Шевченка та в Куліша. У Шевченкових Неофітах є назви
Віфлеєм, Іудея, але є вже українська форма імені св.. Петро. В поемі Марія
Шевченко вживає то біблійні, то народні форми: Месія, Іісус, старий Іоссиф, але
поруч цього часто Йосип, Іван для Івана Христителя та здрібніле Івась для нього
в дитячому віці. У географічних назвах Шевченко зберігає старі форми: Іордан,
Елеон гора так, як і Морачевський.
У порвінняні з церковнослов’янськими – російських слів у перекладі
Морачевського значно менше, хоч непоінформованому читачеві може
здаватися, що церковнослов’янізми, які ввійшли в переклад, це запозичення з
російської мови, а це не відповідає дійсності.
До найчастіше вживаних російських слів у перекладі треба зарахувати
слово жизнь. Тяжко вгадати, звідкіля взялося слово жизнь в перекладі
Четвероєвангелія, і хто його впровадив. Але, щоправда, в тодішній українській
літературній мові воно вряди-годи вживалося і поруч слова життя було навіть
впроваджене в словник Грінченка, підтримане прикладами з народних
приказок: «Хто ляшка рубатиме, той козацьку жизнь знатиме» (Номис).
Натомість у словниках сучасної української мови його зовсім нема. У перекладі
Морачевського виступає паралельно також і літературне слово життя, хоч
значно рідше, як слово жизнь. Деякі інші російські слова виступають тільки
спорадично. Це такі слова як от акриди (сарана), лжець, обманщик. Останнє з
уваги на російський наросток -щик вважається неукраїнським, але в такій форі
воно ввійшло в переклад Морачевського. До них можна додати також такі
слова, як ответ, що виступає в тексті перекладу із модіфіковним правописом
прироска – одвіт, создание з подвоєнням приголосних перед закінченням –
создання.
У словниковий склад перекладу, як уже згадано вище, ввійшла деяка
кількість церковнослов’янских слів, а також, хоч і значно меншій мірі, і
російських. В українському словниковому складі відбивається намагання
перекладача передати основне значення церковнослов’янского тексту за
допомогою слів із живої мови, зв’язаних з народнім побутом та з хліборобською
працею що їх метафоричним образами прикрашені притчі нашого Спасителя.
Збагачують мову перекладу також синоніми, що їх знаходимо головно в
категорії дієслів. Це, насамперед, ті дієслова, що в Євангеліях повторюються
найчастіше. Одним із них є дієслово (со)творити, яке в перекладі має свої
відповідники: вчинити, зробити, виконати, здійснити .
Івана10:41: «Іоанн ні одного чуда не створив»
291
 Івана14:23: «…і оселю у нього сотворимо».
Матвія 7:21: «…той, хто чинить волю Отця Иого…».
Івана 9:26: «…що Він зробив тобі?»
Матвія 4:19 «…і Я зроблю вас ловцями людей».
Церковнослов’янське дієслово исцълити, исцъляти має в перекладі два
відповідники: сцілити, сціляти й одужувати (у сучасному правописі: зцілити,
зціляти).
Матвія 8:7: «Я прийду та сцілю його».
Матвія 8:8: «…то й одужає хлопець мій».
Дуже часто в Євангеліях виступає церковнослов’янське дієслово глаголати,
що його перекладач майже в усіх випадках передає українським казати, інколи
говорити.
Матвія 3:9: «Не думайте казати собі: батька маємо Аврааама, бо кажу
вам…».
Матвія 4:17: «З того часу почав Іисус проповідувати і говорити…».
До категорії лексичних синонімів можна зачислити церковнослов’янізми,
які ввійшли в сучасну українську літературну мову, як, наприклад, істина, що
вживається здебільшого в урочистому стилі. Воно виступає в перекладі
Морачевського паралельно зі словом правда:
Івана 17:17: «Освяти їх істиною тТвоєю: слово Твоє є істина».
Івана 16:13 «Коли ж прийде Він, Дух правди, то наставить вас на всяку
правду».
Глибоке знання Морачевського живої народної мови проявляється в його
вмінні користуватися назвами, які в’яжуться з хліборобською працею та
щоденним побутом простого люду. Деякі рядки його перекладу показують не
тільки знання мови, але й любов до неї, особливо, як він відтворює глибоко
поетичні звороти Христової науки. У деяких фрагментах Морачевському
щастить передавати Христові слова у рівній мірі з поетичною простотою та
навіть ритмічною мовою?
Івана 4:35: «… підійміть очі ваші та гляньте на ниви, як вони пополовіли
вже для жнив»
Хоч у перекладі багато церковнослов’янізмів, все таки Морачевський радо
заступає їх такими, що підходять духові його рідної мови. Так у реченні «жнива
багато, а женців мало», він церковнослов’янске дълателей заступає більш
уточненим українським женців (Матвія 9:37)
Вдало переклав Морачевський церковнослов’янскі слова плевелїе на кукіль,
житницу на засіки, плеви на полову. Слово засіки в іншому контексті він передає
другим синонімом – клуня:
Матвія 13:30: «зберіть перше кукіль і зв’яжіть його в снопи, щоб спалити
його, а пшеницю зберіть у мою клуню…»
В обох прикладах у церковнословянскій мові, як також у російській, є
тільки слово житница, тоді як Морачевський, згідно з українською мовою,
зробив тут розрізнення, вживаючи слво клуня для снопів зібраного з поля
292
збіжжя, а слово засіки яу місце, де зсипають уже вимолочене і вичищене з
полови зерно.
У ввічливих зверненнях Морачевський вживає слів пан-отче або
добродію:
Матвія 21:30: «А сей син, озвавшись, сказав: іду, паг-отче! І не пішов.»
Івана 20:15: «Вона ж думаючи, що то садовник, каже Йому: добродію!»
Для означення вищих становищ в церковнослов’янській мові є слово
князь, а в перекладі Морачевського – старший: «…ось один старший прийшов і
вклонився Йому…»
Слово управитель – це переклад церковнослов’янського игемонъ: «…і
видали Його Пилатові Понтійсмькому, управителеві».
Слова для окреслення людей з нижчих суспільних кляс: наймит –
церковнословянске наємникъ, слуга –церковнослов’янське раб. Треба
зазначити, що слово раб Морачевський не вживає в своєму перекладі. Знання
мови Морачевського засвідченн також у його уживанні деяких українських
історичних назв, які заступають церковнослов’янські біблійні назви. Замість
вождь, Морачевський використовує воєвода. Словник української мови
пояснює це слово воєвода так: «У давній Русі та інших слов’янських державах –
вождь, полководець, а також управитель міста»:
Матвія 2:6: «І ти, Вифлеєме, земле Іудина… бо з тебе вийде Воєвода, що
упасе народ Мій Ізраїля…»
Слово на означення начальника тисячі війська тисячник,
церковнослов’янське тысящникъ, (Івана 13:12), Морачевський радо зберігає в
майде незмінній формі, бо воно, напевно було йому знайоме із стародавніх
літописів.
Сучасному дослідникові мови доводиться поборювати цілий ряд
труднощів та часом доходити до не зовсім об’єктивних висновків. Треба
шкодувати, що остання група редакторів, яка оформила остаточний вигляд
синодальногоо видання, не взяла до уваги тогочасної літературної мови, яка
завдяки творчості таких письменникв як Іван Франко, Леся Українка, Михайло
Коцюбинський та інші, дійшли до свого вершинного розвитку. До тогочасних
вимог достосовано тільки правопис перекладу, що в основі є опертий на так
званій «грінченківці», від якого відхилюється пропущенням апострофа.
Проте, незважаючи на цілий ряд мовних недосконалостей та
суперечностей, появу друком синодального видання першого українського
Четвероєвангелія треба вважати важливою подію в історії розвитку української
літературної мови в церковному вжитку. Воно відкрило двері для кращого
розуміння Божого Слова в рідній мові, а також дало поштовх для дальшої праці
над удосконаленням нашої церковно-релігійної мови, що, на жаль, досі
вважається незавершеною.» 432

432
Марія М. Пшепюрська-Овчаренко. Мова перекладу Нового Завіту Пилипа Морачевського
Наукові Записки ч.13., Український Вільний Університет. Науковий конґрес у тисячоліття
хрищення Руси-України, т.І. Мюнхен 1988.
293
 юдям важко буває зрозуміти Божі дії в їхньому житті, а ще важче
осягнути Господній провід в житті народу чи народів. І тільки по прошестю
певного відтинку часу, досліджуючи рідну минувшину та йдучи вперед,
провідники нації бачать і помилки, і перемоги. Й нині, досліджуючи історію
оселення Божого Слова на землях нашого народу в зрозумілій для нього мові,
запитуєш подумки, чому саме так сталося, що європейські нації мали вже 400
років тому Святе Письмо на зрозумілих мовах, а ми, українці, тільки більше,
ніж 100 років тому, нарешті, отримали його.Та й одержали його з такими
неймовірними для бездержавного народу потугами, долаючи великі перешкоди.
Всі, хто брався за цю нелегку справу в Русі-Україні в XIX столітті, обов’язково
стикалися з труднощами. Ці перепони були або політичні, або релігійні. Якщо у
справі перекладу Нового Заповіту Пилипа Морачевського відіграли політичні
чинники, то у зв’язку з перекладом повної Біблії на українську мову
Пантелеймона Куліша докупи зійшлися обидва, і не тільки вони.
« а початку 70-х років національно-культурне життя в Україні почало знов
активізуватись. У Києві поширив свою діяльність Південно-Західній Відділ
Російського Географічного Товариства, навколо якого згуртувались визначні
українські науковці, письменники і музики. Вони збирали багато матеріялів з
історії, філології, етнографії і обробляли відповідно до нових наукових методів.
У ділянці мовознавства працював Олександер Потебня, видатний лінгвіст,
фолкльорист, літературознавець, автор визначних праць з філософії мови,
історичної фонетики східньо-слов’янських мов, етимології і слов’янської
історичної синтакси. Поруч Потебні на мовному полі діяв Кость
Михальчук,основоположник української наукової діялектології, який поділив
українські говірки на три великі групи: північні, південно-західні і новіші
південно-східні, з дальшим визначенням вужчих груп.
Як дослідник Павло Чубинський, щойно перед тим відбувши семилітнє
заслання в Архангельську, був керівником етнографічної експедиції на
українських землях і багатство зроблених під час подорожей нотаток
використав у сімох томах своїх «Трудів», даючи високоцінний матеріял для
істориків і етнографів.
Володимир Антонович розробляв різні питання внутрішнього ладу на
українських землях в історичному аспекті, писав про розвиток церков, міст,
висвітлював історію козаччини і народній гайдамацький рух.
Михайло Драгоманів склав збірку народніх переказів і, разом Антоновичем
— збірку історичних пісень. Панас Мирний — збірку казок.
Микола Зібер, визначний економіст і соціолог, за дорученням Південно-
Західнього Відділу склав програму для статистично-економічних дослідів.

294
 Активною працею відзначався Олександер Русов — статистик, етнограф,
фолкльорист. Композитор Микола Лисенко оприлюднив репертуар славетного
кобзаря Остапа Вересая.В літературі виступили: Іван Нечуй-Левицький, Панас
Мирний,Михайло Старицький. Зароджувався український театр, творцями
якого були клясики української драматургії Михайло Старицький, Марко
Кропивницький, Іван Тобілевич.
Піднесення українського національного життя знов привертає увагу
царського уряду. Горезвісний Михайло Юзефович, колишній удаваний
приятель Костомарова, якого пізніше видав жандармам, а в 60-х роках поновно
загравав з українцями і останньо був помічником куратора Київської шкільної
округи, у 1874 році подав «доповідну записку» на Південено-Західній Відділ. Він
доносив на його окремих членів, на Драгоманова, здогадних українських
сепаратистів, які — за його твердженням — працюють для створення «вільної
України у формі республіки з гетьманом у проводі» і на цілий український рух,
який, як запевняв Юзефович, «є ніщо інше, як спроба, якою маскується
найчистіший соціялізм або, вірніше, найчистіша демагогія».
Почалось таємне слідство, увагу якого особливо привернуло«предвзяте»
розповсюдження книжок, які дарма що хоч і «дозволені до друку цензурою і за
змістом не мають антиурядового характеру», але небезпечні тим, що написані
українською мовою. За наказом царя в 1875 році скликано «особливу нараду»,
щоб обміркувати українську небезпеку. Туди ввійшли міністри граф Дмитрій
Толстой і Тимашев, шеф жандармів Потапов і ініціятор усієї метушні таємний
радник Юзефович. На підставі розгляду доносу Юзефовича нарада прийшла до
висновків, що «вся літературна діяльність так званих українофілів повинна
бути віднесена до прихованого тільки благовидними формами посягательства
на державну єдність і цілість Росії» і що «центр цієї злочинної діяльности
розташований у даний час у Києві». Комісія ствердила, що «допустити окрему
літературу на простонародному українському говорі, це те саме, що покласти
тривку підвалину для переконання, в можливості відділення хоч би і в далекому
майбутньому України від Росії»; вона визнала за необхідне розв’язати
Київський Відділ і піддати репресіям його членів, співробітників та всіх
активних українських діячів.Висновки наради повезли до царя Олександра II,
який у цей час відпочивав у німецькому місті Бад-Емсі, і там був майстрований
указ, що його підписав цар, так званий «Емський» указ.
Цей людиноненависницький документ зловісно провіщав:
«Государ Імператор у 18 (30) день минулого травня найвище повеліти
соізволив:
1) Не допускати ввезення в межі Імперії без особливого на те дозволу
Головного Правління у справах друку будь-яких книг і брошур, видаваних за
кордоном на малоруському наріччі;
2) Друкування і видавання в Імперії оригінальних творів і перекладів на
тому самому наріччі заборонити за вийнятком лише:

295
 а) історичних документів і пам’яток та б) творів вишуканої словесности, але
з тим, щоб при друкуванні історичних пам’ятників безумовно зберігався
правопис оригіналів; а у творах вишуканої словесности не було допущено
ніяких відступів від загально прийнятого російського правопису, і щоб дозвіл
на друкування творів вишуканої словесности давався не інакше, як по розгляді
рукописів у Головному Правлінні у справах друку;
3) Заборонити також різні сценічні вистави і читання на малоруському
наріччі, а рівно і друкування на такому ж текстів до музичних нот». Так було
заборонено все — письменство, театр, пісні, виклади рідною мовою
багатомільйонового народу.»433
« каз унеможливив будь-яке українське національно-культурне життя.
Південно-Західній Відділ Географічного Товариства був закритий, його
етнографічні збірки конфісковані. Закрито прихильну до українців газету
«Київський Телеграф». Драгоманова позбавили катедри в Київському
університеті, і він виїхав за кордон. Усунуто також з Київського університету
професора Миколу Зібера.
« хоч реакція твердила, що «української мови не було, немає і бути не
може», проте українців усе ж таки відносили до кола інородців. В умовах
постійного антиукраїнського терору багато талановитих українців (зокрема,
Володимир Короленко, Антон Чехов, Петро Чайковський) змушені були своєю
творчістю збагачувати чужу культуру. Інших росіяни приписали собі
(математик Михайло Остроградський — у російських енциклопедіях цей
виходець зі славного козацького роду значиться як «российский математик и
механик украинского происхождения», — художник Ілля Рєпін та ще багато-
хто), як і нашу історичну та культурну спадщину.»434
1870 року один із найбільших тогочасних московських реакціонерів,
міністр освіти російської імперії Дмитро Толстой, який є автором тексту
Емського указу, видає вказівку про те, що «кінцевою метою освіти всіх
інородців, що проживають у межах імперії, має бути обрусєніє».
Протестаційна акція проти варварської заборони української літератури
поширилась далеко поза межі України і Росії. Один із перших українців за
кордонами царської імперії Драгоманів виступив з полум’яним протестом
проти Емського указу, і його голос прозвучав на всю Европу як заклик до
передових прогресивних діячів Заходу. Драгоманов написав французькою
мовою брошуру «Українська література, заборонена російським урядом».
Брошура являла собою своєрідний нарис історії України і історії української
літератури від найдавніших часів до Шевченка і Костомарова. Дошевченкову
лоітературу, як і творчість Шевченка, Драгоманів схарактеризував як передову
літературу, як оригінальну, як таку, що не поступається перед іншими

433
Російщення України. Науково-популярний збірник. Під редакцією Леоніда Полтави.
Видання Українського конгресового комітету Америки. 1984, стор.279
434
Хроніка нищення української мови, Роман Сушко, Мирослав Левицький від доби
Романових до сьогодення. Київ, 2012 р., стор.33
296
слов’янськими літературами. Значне місце в брошурі відвів Драгоманов аналізі
творів Шевченка. Наголосив він, що Шевченко — «син народу в повному
розумінні цього слова», і що «більш, ніж хто інший, він заслуговує на титул
народного поета». Як писав тоді Драгоманов, у Шевченка є «ціла серія ліричних
поезій, з яких кожна — сльоза, зронена на руїнах землі української, яка підпала
деспотизмові як своїх, так і чужих панів, це зідхання з грудей народолюбства,
що оплакує виснажливу боротьбу, часом і даремну, це заклик до деспотів і панів
схаменутись і з’єднатися з народом». Цю брошуру Драгоманов видрукував у
Женеві й, подолавши значні труднощі, особисто привіз її до Парижу на
Міжнародний Літературний Конгрес, що відбувся в 1878 році. Автор вручив
свою брошуру президентові Конгресу, поетові світової слави Вікторові Гюґо,
віце-президентові Іванові Тургенєву і ще іншим учасникам Конгресу. У своїй
громовій промові-протесті проти російського свавілля Драгоманов переказав
основні думки своєї брошури і відкрив всеєвропейському форумові факт
існування досі для багатьох учасниківКонгресу майже невідомої української
літератури і її переслідування російським урядом.
Ніхто з українських культурних діячів під впливом Емського указу не
опустив рук, не припинив своєї праці. Одні, як Драгоманів чи Зібер, виїхали за
кордон і там ширили свою діяльність. Ті, що залишились, писали вдома і
надсилали написане до Галичини. Старицький творив соціяльно-побутову
драму «Не судилось», Кропивницький продовжував працю над п’єсою «Доки
сонце зійде, роса очі виїсть». Не залишав своєї музичної творчости Лисенко.
Ніщинський працював над«Вечорницями». У вигляді протесту проти заборони
рідного слова Лисенко і Старицький виступили в Києві на концерті з
виконанням українських пісень, текст яких був перекладений на французьку
мову. Нечуй-Левицький у 1878 році видрукував у львівському журналі «Правда»
свою велику статтю «Сьогочасне літературне прямування», в якій дав широкий
огляд розвитку української літератури та гостро засудив Пушкіна, творчість
якого, за словами Нечуя-Левицького, мала руйнуючий вплив на українське
письменство.
Українські діячі не втрачали надії. Минуло п’ять років, і указ, у частині
щодо театру, був фактично скасований. На прохання українських театральних
діячів Григорія Ашкаренка і Марка Кропивницького про дозвіл ставити п’єси
українською мовою російський міністер внутрішніх справ граф Лорис-Меліков
у 1881 році дозволив ставити в один вечір, поруч з російськими — також і
українські п’єси. Перша після заборони українського театру вистава — «Нат
алка-Полтавка» відбулась 18 (6) грудня 1881 року у Кременчуці й пройшла
звеличезним успіхом. Далі український театр поїхав до Харкова, а на початку
наступного 1882 року — до Києва, маючи скрізь захоплене сприйняття глядачів,
так що київські вистави перетворились на тріюмф українського театру, на
велику українську національну маніфестацію. Все це викликало несамовиту
лють російських великодержавних кіл і їх вислужників. У статті «Гастролі трупи
Кропивницького в Києві» реакційна газета «Києвлянин» в ч. 29, 1882 року
297
писала: «Приклонники малоросійських п’єс не обмежувались оваціями,
влаштовуваними далеко не за за слугами малоросійській трупі. Рев, стогін,
кидання на сцену капелюхів, навіть плащів... — все це створює неприємне
враження на безстороннього глядача».
Переслідування українського театру на рідних землях не припинялись.
Мимо дозволу згори, київський генерал-губернатор Олександер Дрентельн у
1883 році своєю владою заборонив українські вистави у своєму генерал-
губернаторстві — Київській, Волинській і Подільській губерніх і заявив :
«Ніяких Кропивницьких і Заньковецьких не підпущу на гарматний постріл до
Києва».
На запити, чому українські вистави дозволені в Петербурзі і в Москві, але
заборонені в Києві, він відповів: «Там це тільки театр, а тут це політика». Щойно
коли в 1888 році Дрентельн помер і на його місце став граф Ігнатієв, пощастило
здобути дозвіл на українські постави в Києві в 1893 році.
Виконуючи третій пункт Емський указу щодо театру царські міністри
підготували, а цар Олександр IIІ 1884 року затвердив заборону українських
театральних вистав у всіх губерніях та територіях заселених українцями. Для
виконання того царського рішення, уже згадуваний Дмитро Толстой, займаючи
тим разом посаду міністра внутрішніх справ та шефа жандармів, видав
додаткове розпорядження про нагляд над українськими театральними групами
та загалом за всіма «українофілами».
Жорстоке переслідування українських письменників не припинялось.
Панас Мирний, живучи в Полтаві, таємно від поліції писав свій роман «Хіба
ревуть воли, як ясла повні» і вислав його до Женеви, де його видрукував
Драгоманів . Поліція шукала, але не могл а знайти таємничого письменника, не
підозріваючи, що ним є скромний, ні в чому не запідозрений полтавський
бухгальтер. «Панас Мирний» — псевдонім сучасного талановитого
малоруського белетриста, що старанно ховає своє прізвище»,— писав
Енциклопедичний Словник Брокгауза і Ефрона в 19 томі, виданому в
Петербурзі в 1896 році.
Гоніння приневолювали письменників залишати рідний край. Михайло
Старицький мусів виїздити за кордон під закидом участи в студентських
організаціях і в протиурядовому визвольному русі. Він зміг повернутись у 1880
році, але ввесь час терпів утиски царської цензури, яка заборонила його драму
«У темряві» та цілий ряд інших творів, змусилавнести зміни в історичну драму
«Богдан Хмельницький» (1897) і дописати апотеозу «Переяславська Рада» — з
вихвалянням Росії.
Марко Кропивницький за свою любов до театру потрапив до списку
неблагонадійних. Д рама «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» (1881) з майстерним
зображенням сільського побуту і негативного впливу міста була заборонена. Др
аматург переробив її і під на звою «Нерівня» подав до цензури, але дозволу не
одержав, знову переробив і в лютому 1900 року твір був дозволений, а в серпні
того самого року знов заборонений. Видруковано його щойно в 1903 році. Так
298
через лютування цензури ця талановита драма понад 20 років не могла
побачити світу та і після друкування не раз забронялась. Драма «Глитай або ж
павук» (1882) тричі заборонялась цензурою за тенденцію показати цілковите,
майже безвихідне безправ’я селян. Під тиском цензури автор змушений був
злагіднити окремі місця.
Заборонена була і драма «Дві сім’ї» Івана Тобілевича в 1883 році було
звільнено з роботи за політичну неблагонадійність і взято під постійний на гляд
поліції. Пізніше, під час ґастролів театру в Ростові-на-Дону, др аматургбув за
арештований і два роки перебував на засланні в Новочеркаську, а три роки — на
рідному хуторі Надія поблизу Єлисаветграду. В умовах поліційного нагляду
доводилось йому писати свої твори. П’єсу «Понад Дніпром» заборонила
цензура.
Іван Манджура був виключений з Харківського ветеринарного інституту за
неблагонадійність і перебував під на глядом поліції та, знесилений
переслідуваннями уряду, помер у злиднях від виснаження.
Поет Павло Грабовський 4 грудня 1882 року був заарештований,
виключений з Харківської семінарії і висланий на село під нагляд поліції. Влітку
1886 року був знов за арештований за протиурядову діяльність і висланий на 5
років у Балаганський округ Іркутської губернії. У серпні 1889 року втретє
заарештований і ув’язнений в Іркутській тюрмі за протест проти розправи з
політичними засланцями в Якутську. Після трьох з половиною років тюрми
Грабовський був засланий до Вілюйська, на початку 1897 року переведений до
Якутська. Суворий північний клімат зруйнував його здоров’я. У вересні 1889
року він переїхав до Тобольська з підірваним здоров’ям і в 1902 році помер.
Михайло Коцюбинський за участь у національному русі був у 1882 році
заарештований, а після звільнення взятий під постійний догляд поліції. На
квартирі його у Вінниці роблять обшук, заносять до списку неблагонадійних.
Спроба знайти працю в Чернігівському земстві була безуспішна, бо він
вважався небезпечним. Поліція і місцева влада Чернігова переслідують його,
усувають з «Просвіти», головою якої він був. Коцюбинський зазнав репресій
навіть посмертно. Поліція заборонила виголошувати промови на його могилі .
Хорові семінаристів не дозволили співати на похороні письменника .
Поліцаймайстер заборонив нести перед труною вінки. Про ці насильства навіть
над покійним говорили в Державній Думі. Серед архівних документів поліції
зберігається справа Київського губерніяльного жандармського управління «Про
осіб, що перебувають під особливим наглядом поліції». В тому списку є і Леся
Українка.
Степан Васильченко з перших днів учителювання потрапив – до числа
неблагонадійних. За протести проти зневаги над українською мовою і виступи
за це проти місцевої влади він неодноразово зазнавав переслідувань, був під

299
постійним наглядом поліції, і його не раз звільняли з посад, часто переводячи зі
школи в школу.»435
Щодо школи, то царські «благодєтєлі» також не забули й її. 1874 року було
видано новий статут про початкові народні школи, в якому сказано, що
навчання має проводитись лише російською мовою.
Протягом 1876 – 1880 років українських учених та педагогів Михайла
Драгоманова, Павла Житецького та багатьох інших звільнили з роботи за
наукові праці з українознавства, а П. Лободоцького — лише за переклад одного
речення з Євангелія українською мовою. Павло Житецький ще до виходу
горезвісного Валуєвського циркуляру, в якому було сказано, що постановка
питання про українську мову — це злочинні дії й проти осіб, що їх вчинили,
проводили слідчу справу в особливій комісії, у 1862 році опублікував працю
«Русский патриотизм», в якій обґрунтовував ідею самостійності української
мови та літератури. У магістерській дисертації «Очерк звуковой истории
малорусского наречия», яка була опублікована в 1876 році, довів, що українська
мова й узагалі українська культура є прямими нащадками мови й культури
Київської Русі. Звичайно, що в стінах імператорського університету влада не
могла терпіти людей з такими поглядами. Ученому, який вважається
засновником українського мовознавства, довелося заробляти на хліб
викладанням російської словесності в школах. Це один з парадоксів буття
окупованої нації. Щодо них був припис: «Немедленно выслать из края
Драгоманова и Чубинского, как неисправных и положительно вредных в крае
агитаторов… с воспрещением въезда в Южные губернии и столицы, под
секретное наблюдение».
1876 року царський уряд видав Закон про повну заборону української мови
не тільки в школах, але і в суспільному житті взагалі. У сучасних підручниках із
педагогіки з цього приводу наголошується, що в другій половині ХIХ ст. у всіх
початкових і середніх навчальних закладах (…) українська мова не вивчалася
навіть як навчальний предмет. Наслідком такої політики стала шовіністична
розперезаність. У підручниках із педагогіки наводиться факт, що
Миргородській гімназії наПолтавщині висіли таблички з попередженням: «В
стенах гимназии воспрещается воспитанникам говорить на малорусском
языке». А нам, прикидаючись дурником, знов і знов намагаються доводити, що
вся денаціоналізація України була об’єктивним, природними процесом…
Прокинувся від «дрімоти» і «святейший» Синод Московської церкви. Так
1881 року з його «святої обителі» виходить чергова заборона викладання в
народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою.
«Великі мовознавці і лексикографи» у царських кабінетах 1881 року
видають на гора закон, який дозволяв друк словників українською мовою, але
російським правописом.

435
Російщення України. Науково-популярний збірник. Під редакцією Леоніда Полтави.
Видання Українського конгресового комітету Америки. 1984, стор.277-283
300
 1888 року Олександра III підписав указ «Про заборону вживання в
офіційних установах української мови та хрищення українськими іменами».
1889 (серпень) — У Києві, на 11-му Міжнародному археологічно му з’їзді
(такі з’їзди скликалися Московським археологічним товариством у різних
містах Російської імперії) було дозволено читати реферати всіма мовами, крім
української. В 11-ому з’їзді брав участь 471 вчений з багатьох країн, які
представляли понад 30 наукових установ. Це був тріумф українського
професора Володимира Антоновича, який прочитав 23 доповіді. Відмова йому
та іншим українським ученим виступати українською мовою офіційно
пояснювалося тим, що «не була оформлена належним чином попередня
домовленість з урядом про дозвіл вживання у доповідях української мови».
Нібито уряд, який дотримувався доктрини, що «не було й не може бути
української мови» міг би дати такий дозвіл?
1892 року російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не
допустити українських літературних перекладів з російської мови. Минає лише
два роки і 1894 року імперська влада постановляє заборонити ввіз українських
книг з-за кордону. Черговий утиск української книги стався 1895 року з
забороною видавати українські книги для дітей, «… хотя бы по существу
содержания и представлялись благонамеренными». Збірку дитячих оповідань
цензор заборонив з допискою: «Написано очевидно для детей, но они должны
учиться по-русски. Воспретить». На українській граматиці, написаній
російською мовою, цензор написав: «Наивно было бы надеяться на дозволение
печатать грамматику того языка, который не должен существовать». З цього
приводу Борис Грінченко ще 1896 року в статті «Яка тепер народня школа в
Україні», опублікованій Іваном Франком, писав: «Школа в Україні стала ще
більше москалізаторською, ніж була. Величезна більшість учителів соромить
дітей їх українською мовою говорити. Українські національні згадки,
українську історію викинено з читанок шкільних… А замість історії вкраїнської
скрізь історія московська викладається так, мов би вона нашому чоловікові
рідна. Та ще й яка історія! Що стукнеш, то скрізь хвали та гімни земним божкам:
Павлові, Миколі, Катерині, Петрові; хвали Суворовим, Корниловим, Скобелє-
вим і всій російській солдатчині! Тут усякі «подвиги» рабської вірності».
1900 рік і наступні роки до цензурних обіжників надходять нові заборонені
слова, які не можна було допускати до друку : як«козак», «москаль», «Україна»,
«український», «Січ», «Запоріжжя» та інші, які мають український національно-
символічний зміст.436
1903 рік ознаменувався черговою забороною користуватися українською
мовою на відкритті пам’ятника Котляревському в Полтаві. Оскільки російська
влада, виходячи з заборони усього українського, була проти увічнення в
пам’ятнику зачинателя української класичної літератури, то гроші на це громада

436
Хроніка нищення української мови, Роман Сушко, Мирослав Левицький від доби
Романових до сьогодення. Київ, 2012 р., стор.36

301
збирала усім миром. Далі влада ставила вимоги, що всі написи на пам’ятнику
мають бути російською мовою. Коли всі перешкоди було подолано, влада
поставила нову вимогу — говорити на відкритті лише російською. Це стало
причиною, що урочисте відкриття пам’ятника (12 вересня) 1903 року
перетворилось на велику національну акцію. У ній брали участь провідні
тогочасні українські культурні діячі. На свято відкриття п ам’ятника з’їхався
увесь цвіт української літератури: Михайло Коцюбинський, Олена Пчілка, Леся
Українка,Борис Грінченко, Іван Тобілевич, Олександер Олесь. Був також
композитор Микола Лисенко. Прибули й гості з Галичини, був серед них
письменник Василь Стефаник, проф. Студинський, депутат австрійського
парляменту Юліян Романчук. Свято набуло яскраво виявленого соборного
характеру. Місцева адміністрація дозволила читати привітання в українській
мові лише делегатам з Галичини, які, як австрійські піддані, не знали російської
мови, а представникам з різних кінців Наддніпрянської України було
заборонено промовляти по-українському. Це викликало велике обурення серед
учасників свята. Вони демонстративно відмовились читати свої привіти по-
російському й подерли їх, протестуючи проти цієї свавільної заборони, а
письменниця Олена Пчілка, нехтуючи урядовим наказом, виступила з промо
вою в українській мові й гостро засуджувала урядові утиски та переслідування
рідної мови. Коцюбинський виголосив промову, в якій відзначив високі заслуги
Котляревського перед українською літературою. Обурені забороною
промовляти українською мовою, учасники свята залишили офіційне відкриття
п ам’ятника і ввечері влаштували своє свято в тісному українському колі «з
нашими промо в ами і в сміливому піднесеному настрої», як згадували присутні.
Ось у таких «сприятливих» умовах працював і наступний перекладач та
його однодумці Пателеймон Олександрович Куліш, про якого ми і поведемо
мову нижче.
« антелеймон Куліш.437 Пантелеймон (Панько) Олександрович
(Олелькович) Куліш, про якого ми вже вище не раз згадували, народився 26-гo
липня (7-гo серпня) 1819-гo року в містечку Воронежі Глухівського повіту на
Чернігівщині. Батько його, дворянин Олександер Андрійович, мав добре
господарство, і тільки ним займався. Кулішів батько був людиною гарячої й
гострої вдачі, і цей характер передав і своєму синові. Мати Кулішева Катерина
говорила тільки по-українському, знала безліч казок та приказок, а також пісень
та дум, і це вона любовно прищепила своєму синові Панькові закохання до
народніх творів. Батько віддав сина до Новгород-Сіверської гімназії, але Куліш
її через свій характер не закінчив. Року 1837-гo Куліш, приватно
підготовившись, вступив до Київського новозаснованого тоді університету Св.
Володимира, дуже добре вчився, і там близько зійшовся з ректором його,

437
Стаття про Пантелеймона Куліша та його переклад Святого Письма взята з книги Івана
Огієнка «Біблійні студії: історія перекладів» з Бібліотечної серії Фундації імені митрополита
Іларіона (Огієнка) «Запізніле вороття» «Як святе письмо ставало українським» / Упорядник,
автор передмови тат коментарів М.С.Тимошик – К.: Наша культура і наука, 2018. – стор.68-102
302
українським ученим професором Михайлом Максимовичем, який мав на
Куліша великий вплив. Тут же, у Києві Kyліш ближче зійшовся й подружився з
Тарасом Шевченком, Миколою Kocтомаровим, Василем Михайловичем
Білозерським та з іншими. Куліш 6aгaтo науково працював, і переїхав до
Петербургу, де поле праці було ширше, і там звернув на ceбе увагy. Академія
Наук вислала Куліша за кордон спеціялізуватися в слов'янських мовах, але року
1847-гo він був арештований у справі київськоrо Кирило -Методіївського
Братства. Попереднього, 1846-гo року, Куліш оженився з сестрою cвoгo
приятеля Василя Білозерськогo, який також був тепер арештований. Арешт і
заслання на три роки в м.Тулу сильно розбили Й поплутали життя Куліша. йому
заборонено писати й друкувати, і тільки через 10 літ, аж р. 1856-гo вернено йому
право писати й підписувати свої твори в друку своїм прізвищем. Куліш став
багато працювати, як письменник, живучи то на жіночому хуторі Мотронівка
(на Чернігівщині), то в Петербурзі, і скоро вибився на перше місце серед
українських діячів і працівників у знанні української мови не було сильнішого
над Куліша, власне він творив нову українську літературну мову, впливаючи на
мову своїх сучасників. Знаємо, що він виправляв мову Тарасу Шевченкові,
Марку Вовчкові й іншим.
В Україні під Росією не міг появитися переклад Біблії.Куліш рано пізнав
велике значення перекладу Святого Писання і для нa ціонального, і для
культурноrо розвою України. Свoгo часу, в 1860-х роках, Куліш брав живу
участь у культурному рухові, який тоді знявся і в усій Росії, і в Україні особливо.
1861-гo року в петербурзькому українському журналі "Основа", місяць вересень,
на ст. 92 Пантелеймон Куліш писав: "Біблія дала початок освіти не одному вже
народові". Й оце правдивий погляд Куліша на значення Біблії. Свої "Товитові
слова" 1893 року Куліш так починав:
Мнoгo мудрих Книг у Книгу Біблію Святую
Чесні руки вписували про користь люд скую, –
Про користь ума та серця, що мир збагачає,
І над перла, над клейноти в Господа сияє .
Але, як ми бачили вище, увесь цей національний рух мусів незабаром
спинитися, а на українську літературу впав року 1863-гo великий цензурний
удар. «Oснова» і без тoгo в жовтні 1862-гo року закрилася через непорозуміння
між видавцями. Оставалася Галичина, там можна було вільно працювати на
культурному полі, і туди й переноситься видавнича українська діяльність. За
кордоном мав появитися і український переклад Біблії. Чи буде належний ґрунт
для тoгo, ніхто не думав про це.
Тогочасні польсько-українські стосунки. Польське повстання 1863-гo року
дошкульно вдарило українців. Поляки перед тим сильно захопили
Правобережжя, і спочатку були тут єдиними панами. Але по повстанні 1831-гo
року їх стан на Правобережжі основно змінився, Росія почала русифікувати
Україну, виганяючи поляків, а тут і самі українці стали прокидатися й

303
ворушитися. Центр української культури, Київ, на цей час помітно ожив і
піднявся.
_Та в Києві не було університету, і громадянство сильно клопоталося за-
класти тут його, але поляки не допустили до цього, бо знали, що університет у
Києві не буде польським, а буде головно українським, яких поляки ненавиділи.
Імператор Олександр І близько приятелював з поляками, і видвигнув
польськоrо вченоrо Тадея Чацького (1765-1815), призначив його Візитатором
освіти на Правобережжі, в губерніях Подільській, Волинській і Київській. Це
була важлива посада міністра, і Україна фактично була тоді віддана польському
патріотові Чацькому на ополячення. І року 1805-гo Чацький заснував
університета не в Києві, як усе було вже приготовлене, а в місті Крем'янці на
Волині, і назвав його ліцеєм. Викладовою мовою Крем'янецького ліцею була
мова польська, професорами були самі поляки. Це був для українців дошкуль-
ний польський удар на культурний розвій.
По польському повстанні 1831-гo року справа основно перемінилася:
Крем'янецький ліцей бун закритий, а 25-гo грудня 1833-гo року перенесений в
Київ, як Університет, Св. Володимира, перенесений з багатьма професорами
поляками. І 15-гo липня (день Св. Володимира) 1834-ro року Університет у Києві
був відкритий, а йоrо ректором став відомий український учений і письменник
Михайло Максимович. В Україні появився культурний центр!
Поляки не моrли цього забути, і кинулись на українців, і 30 літ (1833-1863)
сильно перешкоджали їх національному відродженню. Бійки польських
студентів з українськими ("москалє") в Києві були звичайні на порядку
денному. А найдошкульнішим було те, що впливові поляки завжди доносили
російському урядові про небезпеку українськоrо національногo руху, і цим йоrо
прибивали.
Настав 1863-ій рік, поляки повстали проти Росії, і тягнули українців битися
за Польщу. Українці рішуче відмовились. Поляки голосно заговорили про
відновлення церковної унії для православних, про яку селянство згадувало з
ненавистю, і селянство збройно виступило проти поляків навіть у колишньому
маєткові Чацького у м. Брусилові на Радомишельщині.
_Поляки програли справу ополячення українського Правобережжя, але
російський уряд прибивав і український рух ще сильніше.
_Куліш рано задумав перекласти Біблію. Коли "Основа" в жовтні 1862-гo
року закрилася, а друк українських книжок 1863-гo року був заборонений, Ky-
ліш продав свою друкарню в Петербурзі і переїхав на хутір Мотронівку на
Чернігівщині, під Борзною, і займався літературою. Жив він у недостатках, і,
щоб вилізти з них, став шукати собі урядової посади. Він був добре знайомий з
військовим міністром графом Дмитром Мілютиним, і той 1864-гo року
призначив його директором духовних справ польськoгo королівства при
губернаторі у Варшаві, князі В. Черкаському. У Варшаві стан працювати й В.
Білозерський, Кулішів шваґер. Куліш пильно зайнявся своєю службовою
справою, перетягнув чимало сященників та вчителів з Галичини на Холмщину. І
304
власне тоді він реально побачив і пізнав, як Польща нищила українців своєю
насильною унією, Холмщина про це ясно свідчила. Часто бував Куліш у Гали-
чині, і зав'язав там багато знайомств. Тоді в Галичині сильно піднялися були
"об'єдинителі" (москвофіли"), що стали працювати тут для розвитку однієї
російської літератури. Проти тaкoгo "об'єднання" виступали нapодовці, а Куліш
допомаrав їм. Проти Куліша гocтpo виступили ці "об'єдинителі", виступили Й
поляки, стали писати на Куліша доноси до російських газет та до уряду. Куліш
оправдуватися не хотів і не міг, і року1868-гo втратив посаду...
Усім цим Куліш був сильно поденервований, і, разом з своєю дружиною,
виїхав в Італію, де хотів заспокоїтися від усіх прикрих клопотів, які йому
принесли доноси галицьких москвофілів.
Думка перекладу Св. Письма на українську мову рано появилася в Куліша, і
він з нею ніколи не розставався. Весною 1868-ro року Куліш, покинувши
Варшаву, на деякий час осівся в Італії, і тут зараз же приступив до перекладу Св.
Писання, став перекладати Книги Мойсеєві.
_Переклад Біблійної поезії.На Куліша, як на поета, відразу сильно вплинули
поетичні біблійні книги, і він став їх перекладати віршами найперше.
Кулішеві було тісно в себе на батьківщині, бо цензурні умовини 1863-гo
року не давали змоги якоїбудь культурної праці. І він рано познайомився з
Галичиною, став там працювати і здобув собі серед галичан, головно cepд
молоді, велику пошану. Куліш помалу виробляв свою окрему систему
українськoгo правопису, так звану кулішівку, а вживати її в Україні не було
можливости. Куліш мусів усю свою культурну працю перенести на захід.
Саме тоді, з 18б7-го року, у Львові заклався, з участю caмoгo Пантелеймона
Куліша, JІітературний журнал "Правда", і вже 1868-го року в ч. 42 Куліш
видрукував "Дві Myciєвi пісні", видрукував віршами.
Це був початок перекладу Біблії, Куліш подав свій переклад двох місць у
"П'ятикнижжі", які в оригіналі писані віршами, це ХУ розділ Книги Виходу та
ХХХІІ розділ Повторення Закону. Але це не переклад, а вільний переспів, досить
далекий від оригіналу.
Редакція "Правди" при цих перекладах умістила таку замітку: "Подаємо дві
Пісні з перекладу Біблії, зробленого на Вкраїні, щоб прислухатись, що
казатимуть наші Панотці Священики: чи так, як се печатаємо, стихотворним
складом мають появити сі високі Пісні в Біблії, печатавши її внову, чи
переложити їх тогді прозою". Така оповістка редакції непорозуміння, бож у са-
мому оригіналі ці місця Пісні, віршами писані.
,А року 1869-гo, при цій же "Правді" видрукувана була Книга Йова, яка
вийшла й окремим виданням: "Йов, переспів Павла Ратая", коштом і заходами
"Правди". ХУ + 96 малої вісімки.
Книгу йова Куліш сильно полюбив, і правдиво вважав її за одну з
найсильніших у Біблії, про що й писав у передмові до "Товитові словеса" 1893-гo
року. Куліш переклав цю Книгу білими віршами, але не ритмічною мовою. На
вступі подав докладний нарис про Книгу Йова. Переклад так само зовсім
305
вільний. Працював Куліш і над віршованим переспівом Псалтиря, і року 1871-гo
у Львові вийшла йоrо праця власним коштом: "Псалтирь або Книгa хвали
Божої, переспів український Павла Ратая", 329 с. маленькогo розміру.
Це була відбитка з "Правди" 1868-1869 і 1870 років, де Псалтир друкувався.
Псалтир переспіваний білими віршами, ритмічними. Це не переклад, але
вільний переспів. При кожному Псалмі, як його заголовок, подано
церковнослов'янський його початок.
Четвертий віршовий переклад Куліша був "Товитові словеса, переказані
старорушчиною", Коломия, 1893 рік Це переклад позаканонічної "Книги
Товита", з окремою Кулішевою передмовою про вaгy цієї Книги. Це так само не
переклад, але вільний переспів Книги, переспів римований, народнім складом. В
оригіналі ця Книга писана прозою, і Куліш власне, не мав, підстави перекладати
її конче віршами 19.
_Переклад П’ятикнижжя. Куліш не переривав своєї праці над перекладом
Мойсеєвого П'ятикнижжя, працював далі, і року 1869-гo в додатку до "Правди"
вийшло це П’ятикнижжя : "Святе Письмо або вся Біблія Cтapoгo і Hовoгo
Завіту русько-українською мовою переложена". Частина І: "П’ять Книг
Мусієвих". До цьoгo видання вміщена передмова, в якій говориться, що ніби
"це праця многих українських писателів". Видано коштом "Правди".
У бібліотеці Олександра Барвінськoгo у Львові зберігався примірник
"П'ятикнижжя" 1869-гo року, в якому був вставлений лист з такою присвятою
перекладу:
"Неньці моїй дорогенькій, її душі невмирущій, сю працю, нею змалечку
натхнену, благоговійно підношу".
"Дружині моїй вірнесенькій, що неня мені по своєму образові пророкувaлa,
сю працю, нею піддержану, захищену, підможену, низько підношу.
Ку лі ш Олелькович Панько".
Ця посвята кидає трохи світла на саму перекладну працю, Кулішева
дружина, сама письменниця Ганнa Барвінок (1828-1911), з Білозерських,
безумовно баrато допомагала мужеві в праці.
_Знайомство з Іваном Пулюєм. У цей час П. Куліш, переїхавши 1863-гo
року з Італії до Відня, познайомився тут з Іваном Пулюєм, студентом-
богословом у Відні. Іван Пулюй (2.11.1845 -31.1.1918), галичанин із Грималова,
навчався в Духовній Семінарії в Відні, яку й покінчив року 1869-гo. Потім
покінчив і фізико-математичний відділ. Пізніше, як доктор, був-професором у
німецькій техніці в Празі, був і її ректором.
Пулюй завжди боронив рідну мову для Святого Письма, писав у «Правдi»
про це, і року 1869ro видав у Відні Молитовника в своєму перекладі на
українську мову. Року 1871-гo цей Молитовник вийшов другим виданням, на
250 сторінок маленькоrо розміру. Пулюй знав стару грецьку мову.
«Перша зустріч двадцятичотирирічного студента-богослова і відомого
письменника відбулася з ініціативи Пантелеймона Куліша весною 1869 року у
Відні. Пізніше Пулюй згадував про неї так: «Перша зустріч наша... була не
306
конвенціональна, а вельми сердечна. Куліш очарував мене своїм незвичайно
широким світоглядом і великою щирістю до літературного діла в Галичині і
своєю ніжністю в розмові. Пішла між нами розмова про національні відносини
в Галичині, про те, як нам вести дальше видавницьке діло, а потім про
академічну громаду віденську і львівську. Була розмова і про переклад Святого
Письма, над котрим Куліш вже працював, і про потребу народного
молитовника»438
Познайомившись із Кулішем, товаришував з ним аж до його смерти. Д-p
Іван Пулюй був українським патріотом, і добре розумів значення перекладу
Біблії на рідну мову. Зрештою, тоді ще ясно не ставилося питання про
українську літературну мову, та ще соборну, в ширшому обсязі її, не ставилося
питання і про те, яке саме наріччя української мови мусить стати основою мови
літературної. Д-р Пулюй був корисний для Пантелеймона Куліша своїм
практичним знанням німецької мови, Куліш її знав головно теоретично. Іван
Пулюй цілком поділяв погляди П. Куліша на величезне духово-культурне
значення української Біблії, і це зв'язало їх на все життя.
_Зв'язок з Біблійним товариством. В Італії, у Венеції Куліш жив до лютого
1871-гo року, багато й запопадливо працював над перекладом Святог Письма.
Тут же, за допомогою Пулюя, Куліш зв'язався з директором Біблійного
Бритійського й Закордонноrо Товариства на Австрію паном Мілярдом, і той
погодився купити Кулішів переклад, але вимагaв перше перекласти Новий Запо-
віт. І Куліш прийнявся за працю з подвоєною силою.
_Спільна праця з Пулюєм. 16-гo лютого 1871-гo року Куліш виїхав з Венеції
до Відня з своею дружиною Олександрою Михайлівною. В кінці березня 1871-гo
року Олександра Кулішева від'їхала в Україну, у свій хутір Мотронівку на
Чернігівщині. У Відні Куліш ще ближче зійшовся з Пулюєм, і разом з ним 18- гo
лютого засіли за переклад Новогo Заповіту.
_Працювали дуже пильно, цілими днями – Пулюй перекладав з грецької, а
Куліш виправляв перекладене на тодішню літературну українську мову.
Переклад рівняли з текстом церковнослов'янським, російським, польським,
сербським, німецьким, і латинською вульгатою. Це була перша перекладна
праця,добрих зразків перекладу ще не було. А найголовніше, не було
виробленої методолоrії, як треба перекладати Біблію. Куліш до Toгo перекладав
твори Шекспіра, не дослівно, а згідно з потребами української мови. А переклад
Святого Писання мусить бути конче дослівний – цьoго якраз Пантелеймон
Куліш ніколи не додержувався, його переклад Біблії був вільний, не конче
дослівний. Свій метод вільного переспіву Книги Йова та Псалтиря Куліш
переносив до перекладу Біблії взагалі. Це була основна недостача перекладної
праці Куліша та Пулюя.
«Іван Пулюй, завершивши у 1872 році навчання, зайнявся науковою
роботою у фізичних лабораторіях Віденського університету. В 1874 році його
438
Тетяна Мороз. Перший повний переклад Біблії українською мовою: історія створення та
видання.
307
запрошують до викладацької праці у Військово-морській академії міста Фіюме
(тепер Рієка у Хорватії). Вже наступного року він одержує стипендію
Міністерства освіти Австро-Угорщини для навчання і наукової праці у
Страсбурзькому університеті.»439
Великий удар: переклад неприйнятий! Праця йшла з поспіхом, і року 1871-
гo готoвi були Чотири Евангелисти. Іх передали директорові Біблійного
Товариства Мілярдові, а той передав їх на рецензію славному віденському
славістові Францу Міклошічеві (1813 -1891). Міклошіч уважно перевірив
переклад, і дав свій присуд: "Переклад Куліша не відповідає грецькому
первотворові, а є тільки парафразою (переказом) його"...
Директор Мілярд рішуче заявив Кулішеві : "Куплю Ваш переклад тіль ки
тоді, коли він буде фотографією грецькoгo оригіналу". І дав Кулішеві
примірника грецькоrо Hовoгo Заповіту, якого тримається Біблійне Toвариство
в своїх перекладах. Це був: Novum Testamentum Graece, Соlоnіае Agrippine, 1866
року.
Це був тяжкий удар для Куліша, бо він тоді знаходився в матеріяльній
скруті, і сподівався одержати гoнорара за свою працю...
Удар був аж надто дошкульний, бо це був удар і по всій попередній праці
Куліша, він ніколи не перекладав дослівно. Власне директор Мілярд дав
Кулішеві науку, що переклад Біблії це не переклад світських творів. І Куліш, і
Пулюй мусіли все це глибше передумати.
Але Куліш і надалі таки мало змінив свій метод перекладу, його переклад
взагалі часто далекий, "вільний", особливо Cтaporo Заповіту.
Повернення на Батьківщину. Друк Нового Заповіту. На початку травня
1871-гo року Пантелеймон Куліш, засумований та вдарений, виїхав додому, на
Чернігівщину в Мотронівку. Та невдача не спинила його праці, і він і далі
завзято перекладaє. Те саме робить і Пулюй, що виїхав додому в Грималів у
Галичині. Куліш постановив друкувати свій переклад власним коштом.
1879-гo року зовсім був готовий Новий Заповіт, і Пулюй почав його
друкувати у Львові, в друкарні Hayкового Товариства імені Тараса Шевченка. І
року 1880-гo вийшло: "Святе Письмо Hoвогo Завіту. Мовою русько-
українською переклали вкупі П. А. Куліш і Д-р І. Пулюй". Друковано граждан-
кою, 464 сторінки малої вісімки. На це видання дав підмогу року 1879-гo
відомий український діяч, йоrо шваґep, Василь Білозерський (1823-1899), з
сестрою якоrо Пантелеймон Куліш був одружений.
Куліш був і впертий, і "гарячий куліш", як звали його приятелі. Переклад
Hовoгo Заповіту не вийшов добрим, таки це не був дослівний переклад, а часто
тільки парафраза, переказ. Та й мова не була такою, якої потрібно для Hовoгo
Заповіту. І директор Біблійноrо Товариства на Австрію Мілярд відмовився
рішуче й тепер купити Кулішів переклад. А Куліш і надалі позостався при
своєму: не перекладати дослівно.

439
Там таки.
308
 Галичина гостро критикує Кулішів переклад. Українське громадянство в
Галичині стріло Кулішів переклад Св. Письма зовсім байдуже, іще не дозріла
тут сама ідея Св. Писання рідною мовою: треба було ще сильно боротися за саму
ідею потреби тaкoгo перекладу. Відразу зо всіх сторін посипалися гocтpi
насмішки над буденщиною Кулішевої перекладної мови. Дійсно, мова
перекладу часто була справді аж надто простонародня. Особливо сильно
нападали на Куліша за його переклад П'ятикнижжя Мойсеєвого, де Куліш ще не
виробив собі поважної біблійної мови. Імена біблійні були часто аж надто
спрощені. Усі висміювали Кулішеве Мусій, вимагали Мойсей. Іван Франко
особливо злісно скрізь критикував Кулішів переклад. Навіть ув останніх своїх
"Нарисах української літератури" 1910-гo року на ст. 177 Франко твердить, що
Псалом 130. 3: "Да уповаєт Ізраїль на Господа" Куліш переклав так: "Хай дуфає
Сруль на Пана". Я шукав цьоrо виразу по Кулішевих перекладах, але ніде не зна-
йшов його...» (Іван Огієнко)
«Іван Франко вважав, що перша українська Біблія не виправдала надій як
самого Пантелеймона Куліша, так і широкого загалу українців, і звинуватив
Куліша в незнанні мов оригіналу та використанні “церковщини і дячківщини”,
тобто церковнослов’янізмів. Саме тому у своїй мовознавчо-історіографічній
праці “Поема про сотворення світу” (1905) Іван Франко посилається на власний,
спеціально зроблений для цієї розвідки, переклад першого й другого розділів
Книги Буття. У передмові до другого видання поеми “Мойсей” 1913 року Іван
Франко цитує Второзаконня, перекладаючи його з критичного французького
перекладу Е. Райса. Проте в самому тексті поеми спостерігаємо перегуки з
мовними образами Біблії, актуалізованими в перекладі 1903 року, що їх,
вочевидь, сам автор не усвідомлював.
Різко критичне ставлення І. Франка до першого повного перекладу Біблії
українською вважали несправедливим як його сучасники, так і дослідники ХХІ
століття. Зазначимо, що зразки “дячківщини” у перекладі Пантелеймона
Куліша, які наводить Іван Франко, витримали перевірку часом й увійшли до
загальнолітературного (“печалі”) або урочистого чи поетичного мовлення
(“рече”, “глаголить”, “воїнство”). До того ж, і сам І. Франко активно
застосовував церковнослов’янізми у власному поетичному мовленні. Першим
на це звернув увагу Іван Пулюй у відповідь на Франкову критику першого
перекладу Біблії. Докладний порівняльний аналіз високої лексики Біблії 1903
року й лексики з творів Івана Франка зробила сучасна українська
мовознавицяТетяна Мороз і дійшла висновку, що як і в тексті Біблії 1903 року,
так і в мові творів Франка використано й збагачено стильовий потенціал
церковнослов’янізмів, які засвоїлися в староукраїнській книжній мові, а також
у народнорозмовному мовленні. У “Поемі про сотворення світу” Іван Франко
чітко окреслює два підходи до перекладу Святого Письма, жоден із яких, на
його думку, не реалізований в Біблії П.антелеймона Куліша: “Переклад такої
книги, як Біблія повинен бути або популярний, то значить бодай мовою своєю

309
зрозумілий для широкої маси народу, або науковий, то значить такий,
щобдокладно передавав зміст і значення первотвору”.440
У своїй праці російською мовою: "Южнорусская литература" ("Энцикл.
Словарь" Брокrауза й Ефрона" півтом 81 с. 307-315) Франко аж надто
суб'єктивно гocтpo критикує Куліша. Усі тоді знали Св. Писання тільки
церковнослов'янською мовою, жива мова тут "різала уші", звичайно з
непривички. Уніяти в Галичині взагалі ухилялися від перекладу православної
особи, і незабаром видали свій переклад Евангелїі Луки, це був переклад о.
Антона Кобилянськоrо, Відень, 1874 рік, ст. 1-78, переклад слабіший від
Кулішевого.
«Спростування негативної і, як виявилось, – безпідставної Франкової
критики знаходимо у Кирила Студинського, який стверджує, що в тексті
Псалтиря 1871 року Пантелеймон Куліш написав: «...вповає На Господа благий
Израїль» – саме так і не інакше. Дослідник вважає, що Іван Франко необачно
повторив «злобну» вигадку галицьких русофілів, які таким чином вирішили
поглузувати із власне ідеї перекладу Святого Письма народною мовою. На
багато в чому несправедливу Франкову критику відгукнувся Іван Пулюй,
зауваживши, що Пантелеймон Куліш знав не лише європейські мови (що свого
часу зазначав і сам Іван Франко), але й вивчав старогебрейську. Лише завдяки
прихильному ставленню до цієї справи митрополита Спиридона Литвиновича441
Кулішеві вдалося уникнути великих неприємностей.»442
Проте були й інші думки. Так український історик, перекладач, теолог і
бібліограф Микола Сагарда захоплено писав, що переклад Пантелеймона
Куліша “одбиває на собі глибоке розуміння й високе натхнення людини, що
вложила в нього все своє велике знання рідної мови, всю свої любов до неї й
Божого слова, всю свою душу. Куліш дійсно примусив Мойсея, Ісаю й інших
пророків заговорити дуже доброю українською мовою”443
Проти праці П. Куліша в Галичині сильно виступали уніятські монахи.
Треба сказати, що Пантелеймон Куліш взагалі був проти діяльности єзуїтів у
Галичині. Папа передав тоді направу opгaнізації уніятських манастирів поль-
ським єзуїтам, і ті взялися за свою працю, полонізуючи їх. П. Куліш, добре
440
Оксана Дзера. Історія українських перекладів Святого Письма // Іноземна філолгія. 2014.
Вип. 127. ч. 2. стор. 217
441
Спиридон Литвинович (6 грудня 1810, с. Дрищів, нині с. Надрічне Бережанського району
– 4 червня 1869, Львів) — єпископ Української греко-католицької церкви; з 5 травня 1864 року
– митрополит Галицький та архієпископ Львівський – настоятель УГКЦ. Засідав у Галицькому
сеймі як віриліст (представник духовенства) упродовж 1861—1869 років. Віце-маршалок
Галицького сейму, член Державної ради Австрійської імперії, посол і віце-президент
Австрійського райхсрату (1861—1864). Оборонець прав української нації, прихильник поділу
Галичини на українську та польську адміністративні одиниці, автор патріотичних поезій.
Українська версія «Вікіпедія»
442
Тетяна Мороз. Перший повний переклад Біблії українською мовою: історія створення та
видання.
443
Оксана Дзера. Історія українських перекладів Святого Письма // Іноземна філолгія. 2014.
Вип. 127. ч. 2. стор. 217
310
знаючи руїнницьку працю єзуїтів в Україні, виступив з публічним протестом
проти тaкoгo призначення польських єзуїтів. "Цей недостойний акт, писав про
се сам Куліш, обурив моє почуття, і я, знаходячись тоді в Відні, запротестував
проти ньoгo німецькою брошурою. На основі історичних даних я показував
можливість гірких непорозумінь між поляками та русинами. Ця моя брошура
через підступи єзуїтів, була сконфіскована, і я вернувся в Росію" ...
Москвофіли в Галичині були тоді сильними, і Куліша політично
переслідували, як українського патріота. Звичайно, вони так само збойкотували
Кулішів переклад ніби за йогo простацтво. Іван Франко в "Нарисах" ст. 122 про
це пише: "Неприємні язикові дивацтва "П'ятикнижжя" 1869-гo року" давали
галицьким москвофілам сильне оружжя в руки проти українізму» ...
Таким чином Кулішевого перекладу в Галичині не підтримали... Треба тут
підкреслити, що уніятський церковний провід ,був тоді цілком спольщений.
Офіційною мовою святоюрців була мова польська, нею ж виголошувались і
проповіді по всіх Церквах Галичини. Церковний провід був рішуче проти
всяких ознак українськоrо руху. Сама ідея перекладу Св. Писання на українську
мову була тяжкою єрессю для уніятських святоюрців.
Це був тяжкий удар для праці П. Куліша в Галичині: не можна було
працювати ані в Галичині, ані в себе вдома... Це був тяжкий удар і для всієї Ук-
раїни: соборницька духова пра;ця в нас неможлива...
_Куліш перекладає Старий Заповіт. Над перекладом Cтapoгo Заповіту
Куліш працював віддавна. Вернувшись у травні 1871-гo року до своєї
Мотронівки, Куліш пильно засів за Старий Заповіт, і в 1872-му році багaто було
вже зроблено. Праця не давалася легко, але Куліш уперто вів її вперед.
Перекладав не за порядком Книг з Біблії, а вибирав собі Книги, які йому більше
до вподо6и були.
Працю спинювало те, що Куліш не мав добрих порадників богословів, з
ким можна було б належно й фахово обговорити її. Куліш полюбив перекладну
працю, і всі останні 30 літ свoгo життя (1867-1897) час від часу провадив її.
Переклад Св. Писання рідною мовою український народ конче хотів мати,
хоч і в самих росіян ця справа йшла тоді дуже поволі. Але з р. 1856-гo цар
Олександер ІІ дозволив перекладати Біблію на "російське наріччя", і справа
пішла вперед, біблійні Книги перекладалися одна за одною, і друкувалися
перше приватно по богословськиx журналах. Цьoгo ж хотіли й украінці.
Поет Володимир Александрів береться за переклад.І трапилась цікава й
показна річ. Року десь 1876-гo український письменник і поет Вслодимир
Степанович Александрів (1825-1893), військовий лікар, генерал, задумав за сісти
за переклад Біблії. А що цього часу в Росії довга й дражлива дискусія, з якогo
оригіналу перекладати, покінчилася тим, що визнано, що Біблію треба
перекладати тільки зі староєврейськогo оригіналу і вона й вийшла 1876-гo року,
то Володимир Александрів у Харкові засів за вивчення старогебрейської мови,
щоб перекладати, Біблію... В. Александрів мав тоді 53 роки, і з його задуму, зви-
чайно, нічого не вийшло...
311
 Але року 1877-гo 6-гo серпня Володимир Александрів випустив: ",Книга
Іова, на малоруську мову переложена". Випустив тільки 20 примірників,
літографічно с. 1-156. Це показує, що український народ потребував Біблії
рідною мовою, і хотів конче її мати. І всі надії покладалися на Пантелеймона
Куліша!
Праця Куліша та Пулюя. Пантелеймон Куліш так само трохи підучився
гебрейської мови, але перекладав він головно з перекладу російського,
контролюючи свою працю іншомовними перекладами. Йому помагав у цьому і
Іван Пулюй, але розміру цiєї допомоги ми точно не знаємo. Родич Пулюя,
Олександер Барвінський у своїй статті про це, написаній 1922 році на моє
прохання і видрукуваній у моїй "Наша Культура" 1937-ro року кн. 4 ст. 177-183,
аж надто побільшує цю допомоrу, ставлячи працю І. Пулюя нарівні з працею
,Куліша. Потрібно знати свідчення Кулішевої сторони, щоб об'єктивно
установити тут правду.22
Пантелеймон Куліш жив на хуторі Мотронівка (Мотреновка), багато
працював, але тяжко сумував, його стосунки з багатьма українськими діячами
зіпсулися. Десь у роках 1882-1884 П. Куліш носився з думкою покинути
назавжди Росію й переїхати в Галичину й туди перенести свою працю, до
Львова. І Куліш подав до Mіністра внутрішніх справ відповідне прохання 1882-
гo року, і виїхав до Львова.
У Львові справи Кулішеві не вдaлися, він не зійшовся ані з українцями, ані
з поляками, і 8-гo квітня наступноrо 1883-гo року він уже вepнувся в
Мотронівку. Але клопоти про російське підданство тягнулися аж по 1893 рік,
причинюючи Кулішеві багато неприємностей.
Тяжка трагедія: переклад згорів! Праця йшла вперед, і на 1885-ий рік
переклад Біблії пішов далеко. Але все було проти "гарячого" Куліша, і на ньoгo
спала велика трагедія: 6 листопада 1885-гo року згорів Кулішів дім на хуторі
Мотронівці, а з ним згоріло багатo готових до друку Kyлішевих праць, а в тому й
його переклад Біблії... Плід 8-літньоЇ тяжкої праці загинув... Здається, частинно.
Пізніше, пишучи свої "Хуторні недогарки", П. Куліш додав до них тaку
примітку: "Між іншими багатьма речами хуторна безлюдна пожежа спалила в
мене й поеми, що понаписував був, аби, мовляли, не седячого татари взяли.
Даремно м'яшкурив навпослі чуприну, силкуючись вернути з забуття пропащі
пісні. Дехто може й зрадіє, що не вернув, а я шкодую: бо над усе в світі мусимо
дбати про наше рідне слово, нашу спасенну мaтеризну".
Цікаво, що тут нема згадки про згорілу Біблію!
«Дослідник О. Лотоцький стверджує, що загально поширена версія, ніби
Кулішів переклад Біблії згорів під час пожежі на хуторі Мотронівка, –
неправдива. «Гарячий Куліш» в одному зі своїх листів до Михайла Драгоманова
написав, що, розлючений і подразнений ставленням земляків до нього, спалив
свою довголітню працю: «не в пожарі згорів мій давній переклад Біблії: я спалив
ёго в камині, – зізнається він в березні 1895 року в листі до Пулюя, – гнівлючись
на земляцтво, а воно сёго й не стоїть – ні по сім, ні по тім боці політишнёї
312
прірви». Немає причин не вірити цим словам Куліша, адже він працював над
новим перекладом до останніх днів свого життя, так і не завершивши його.»444
Як погоріла Мотронівка, то П. Куліш з родиною оселився в хуторі
Шаповаленка, коло села Оленівка.
Біблійне Товариство нарешті купило Новий Заповіт. Може хоч малим
заспокоєнням для Куліша було те, що нарешті Біблійне Товариство року 1885-гo
погодилося купити в Куліша переклад Hовoгo Заповіту таким, яким він був.
довгих 14 літ (1871-1885) тягнулося листування в цій справі з директором на
Австрію Мілярдом, і нарешті той таки купив Новий Заповіт.
Справа цього перекладу затяглася ще й на 1886-ий рік, бо обидві стороні
ставили нові вимоги. Біблійне Товариство не хотіло ставити імен перекладачів
за своїм звичаєм, але потім погодилося, що на трьох перших виданнях будуть
подані й імена перекладачів. І друкує Біблію аж дотепер з зазначенням імен
перекладачів.
Одержану від Біблійноrо Товариства суму Іван Пулюй ужив на сплачення
позосталого довгу друкарні Науковогo Товариства у Львові та за свогo
Молитовника, а "половину позосталої невеличкої суми послав Кулішеві".
Одержавши гроші, Куліш відписав І. Пулюєві: "Велика це, велика сталася
новина, що руські трудолюбці на Св.Письмі заробили по 291 гульдену!" Те, що
проф. Іван Пулюй решту гонорару за працю поділив по половині, може
свідчити, що перекладна їxня праця була 6ільш-менш однакова. Професор
Олександер Барвінський сильно пlдкреслював, що нема підстав звати переклад
Кулішевим, бо дуже багато перекладав І. Пулюй.
По цьому року 1887-гo у Відні вийшов нарешті Новий Заповіт у виданні
Бритійськоrо Бiблійного Товариства. Щоб більше пошанувати Книгу, її
видрукувано кирилицею, якою звичайно друкувалися церковні Книги. Це
видання повторене було 1893-гo і ін. років. «Проте найкращим підтвердженням
того, що переклад знайшов відгук у серцях українського громадянства по
обидва боки Збруча, було багаторазове його перевидання (1887, 1893, 1901, 1903,
1906, 1909, 1912, 1913 рр.) у Відні та видання Всеукраїнської Спілки християн-
баптистів у Харкові (1928). На підросійську Україну Святе Письмо йшло
нелегально, оскільки неодноразові спроби І. Пулюя через російське посольство
у Відні домогтися дозволу на його поширення в Російській імперії
завершувалися категоричною відмовою."445
Дальша праця надСтарим Заповітом. По пожарі 1885-гo року Куліш не впав
на дусі і не склав рук у безнадії. «На численні прохання земляків 1894 року
Пантелеймон Куліш розпочав все спочатку: 75-літній письменник мав намір
зробити свій новий переклад науковим, з критично перевіреного біблійного

444
Тетяна Мороз. Перший повний переклад Біблії українською мовою: історія створення та
видання.
445
Тетяна Мороз. Перший повний переклад Біблії українською мовою: історія створення та
видання.
313
тексту. З цією метою перекладач звіряв свій текст з англійськими та німецькими
бібліологами»446
Досвіду для перекладу зібралося досить, і праця пішла тепер краще.
Попередній його переклад Мойсеєвоrо П'ятикнижжя був видрукуваний 1869-гo
року, і його тепер належало добре виправити. Пантелеймон Куліш йогo
виправляв, але поверхово, таким він і позостався.
Допомога Драгоманова. Пантелеймон Куліш рано зійшовся з проф.
Михайлом Драгомановим (1841-1895), і посилав йому Новий Заповіт для
виправлення, який і лежав у ньoгo до 1877-гo року. На Різдво 1875-гo року
Михайло Драгоманів приїздив до Петербурrу, і просив Миколу Костомарова
видати на друк Кулішевоrо перекладу Hовoгo Заповіту допомогу з зібраноrо
видавничоrо Фонду. Костомарів відмовився видати, заявивши, що Фонд був
зібраний на видання Святого Письма в Росії, а не за кордоном. Бо Костомарів
знав, що Св. Писання українською мовою в Росію не впустять.
З 1890-гo року Куліш став знову радитися з Михайлом Драгомановим про
переклад Біблії. Ми маємо, на жаль, тільки листи caмoгo Драгоманова, бо листи
Кулішеві ще не всі видані. Михайло Драгоманів завжди цікавився взагалі самим
фактом перекладу Біблії на українську мову, і давав Кулішеві цінні поради
методологічного та бібліографічного характеру, висилав йому й потрібні
книжки. Це листування тяглося з 1890-гo року по рік 1895-ий, і було реальною
підтримкою Пантелеймона Куліша в його праці.
Смерть перекладача. Роки 1896 і 1897 Куліш цілком вiддав на переклад
Біблії, поспішаючи, бо почувався на здоров'ї недобре. «За два роки з 50 книг
Старого Завіту П. Куліш переклав майже 30 (за деякими дослідженнями – 29).
Він працював з ранку до вечора. Перекладати доводилося в нестерпних умовах:
у кімнаті було настільки холодно, що доводилося писати у рукавицях. Поганий
стан здоров’я і запалення легень не дозволили Кулішеві закінчити справу. Він
працював майже до самої смерті. За свідченням Б. Грінченка, «уже лежа въ
послѣдній день въ безпамятствѣ, быстро водилъ пальцемъ по воздуху: онъ
писалъ, заканчивалъ переводъ Библіи…»447 І прийшов кінець: 2 (15) лютого
1897-гo року Куліш помер... Помер самотнім, не закінчивши своєї важливої
праці, осталося ще не мало не перекладених біблійних Книг. І не по-бачив
перекладач своєї 30-літньої праці надрукованою...
Рукопис Біблії віддано Тарновському. По смерті Пантелеймона Куліша йоrо
дружина Олександра Кулішева (письменниця Ганнa Барвінок, 1828-1911, з
Білозерських) передала рукописа перекладу Біблії на сховок пану Тарновському
до йоrо музею в Києві. Тарновський уважно поставився до справи, розумів
значення перекладу, і побачив, що переклад Біблії на одну третину ще не
закінчений. І Тарновський звернувся до славноrо письменника Івана Нечуя-
Левицького, щоб він переклав ті Книги, яких у Кулішевому перекладі
бракувало.
446
Там таки.
447
Там таки.
314
 Іван Нечуй-Левицький переклав сім книг.
Іван Семенович Левицький (1838-1918) закінчив у Києві Духовну
Семінарію та Духовну Академію, а до тoгo був славним письменником, тому
вибір Tарновськогo був найкращим. Іван Левицький погодився, і засів за
працю, перекладав головно з російської Біблії, що вийшла року 1876-гo в
виданні Св. Синоду, переклад з староєврейськоrо оригіналу. За переклад
заплатив Івану Семеновичу Левицькому сам Тарновський. І. Левицький
переклав сім Книг: Рут, 1 і 2 Параліпоменон (Хронік), Ездри, Неємії, Ecтер і
Книгу Пророка Даниїла. Іван Семенович Нечуй-Левицький глибоко знав
українську мову і мова його перекладу дуже гapнa, але він перекладав так само
не дослівно, а до тoгo вживав і багато місцевих слів.
«На нашу думку, факт участі Івана Левицького у перекладі цих біблійних
книг не є випадковим, адже історія їхнього знайомства є досить цікавою. А
Михайло Возняк навіть припускає: «Як то дивно в’яжеться одно з одним там, де
судила доля бути будущині словесній» .
Отже, коли Куліш-студент їздив і ходив пішки Київщиною з метою зібрати
й записати народні перекази та пісні, познайомився з одним сільським попом.
Той погодився допомогти Кулішеві в цій справі й, збираючи серед парафіян
народні пісні, приказки, перекази і тому інше, давав їх переписувати своєму
синові, а згодом надсилав Кулішеві. Пізніше виявилось, що отой хлопчик,
попівський син, «набравшись у народу смаку словесного», виріс у талановитого
письменника – Івана Нечуя-Левицького, для формування мовостилю якого
надзвичайно важливе значення мало саме Кулішеве редагування його повістей.
Письменник висловлював найвищу похвалу щодо стилю І. Левиць-кого. Так, в
одному з листів до О. Барвінського він писав: «ерудиція словесна найбільше сяє
в Нечуї. Оцей іде добрим шляхом! Сей знає всі думи, всі пісні, всі народні
твори», підкреслюючи народну першооснову мови письменника.»448
Тарновський незабаром помер, і рукопис Кулішевого перекладу Біблії був
переданий на збереження до Музею в Черніrів.
Біблійне Товариство купило Новий Заповіт. Не спинявся й д-p Іван Пулюй,
вів переговори з Бритійським Біблійним Товариством, щоб воно таки купило
Кулішів переклад Біблії. Іван Пулюй правдиво вказував Біблійному Товариству,
що український народ жодного видрукуваного повнoгo перекладу Біблії ще не
має, а потреба її дуже велика, народ живе без читання Біблії живою мовою.
Треба купити Кулішів переклад такий, який він є, це ж перший переклад.
Умовлення Івана Пулюя допомогли таки, і 31-ro липня 1901-гo року
Біблійне Товариство підписало з Іваном Пулюєм контракта, що купує собі на
вічність переклад Біблії Пантелеймона Куліша. У кінці серпня 1901-гo року всі
6іблійні рукописи були зібрані в руках проф. Пулюя. Пізніше виявилося, що
серед зібраного нема перекладу Псалтиря, і він взагалі і не був перекладений, бо
Псалтир 1871-гo року, якого Пантелеймон Куліш видав у Львові, був вільним
448
Тетяна Мороз. Перший повний переклад Біблії українською мовою: історія створення та
видання.
315
переспівом, а не перекладом. І Пулюй сам узявся за переклад Псалтиря, і пере-
клад закінчив, поспішаючи.
Іван Пулюй виправив Кулішеву мову на галицьку. Роки 1902 і 1903
присвячені були на остаточне приготовлення біблійних рукописів до друку.
Біблія друкувалася в Відні. До друку приступили року 1903-гo. Коректу читав дp
Іван Пулюй, але він запросив собі до помочі ще й о. Олексія Слюсарчука, що
також переклав Псалтиря на українську мову, і видав його року 1904-гo
паралельно з церковнослов'янським текстом, видав аж надто місцевою мовою.
В якому стані були зібрані рукописи перекладу Біблії? Беручи на увaгy, що
тоді не було одностайного виробленого правопису, не було й усталеної
літературної мови, Куліш не писав все однаково. До цього долучилися й
рукописи Івана НечуяЛевицькoгo, який так само мав свій правопис і свою мову.
Пулюй усе писав тільки місцевим галицьким правописом і галицькою мовою. І
що ж було робити Івану Пулюєві, як редакторові цілої Біблії? Друкувати всі
рукописи так, як були написані?
Д-p Іван Пулюй був у великому клопоті.
Редактор "Творів П. Куліша" у Львові, Юл. Романчук, 1910-гo року, у томі
VІ ст. 670 пише, що при виданні йому "трудність була з язиковими формами, в
котрих також подибуються – в різних часах і в різних виданнях, а часом і в тім
самім виданні, значні різниці, напр.: мені, міні, мині, тогді і тоді, весільлє і
весільля, весілля, ся і ця, ночи, смерти, і ночі, смерті, тілько, тількі, тільки,
більше і білше, і т.д. і т.д.".
Треба думати, що те саме було й по тих рукописах, які зібрав д-р Іван
Пулюй. Д-p Пулюй і о.Слюсарчук вже на останку зовсім змінили Кулішів та
Нечуїв правопис на свій, галицький, а крім цього сильно "підправили" без згоди
авторів мову перекладів Куліша та Левицького.. .
Українська Біблія появилася в світ. Бритійське Біблійне Товариство по-
кінчило друк наприкінці 1903 року, а в січні 1904 року Біблія появилася в світ. Її
заголовок був такий: "Святе Письмо Cтapoгo і Hовoгo Завіту. Переклад П. О.
Куліша, І. С. Левицького і І. Пулюя". Відень, 1903. Видання Бритійського й
Заграничногo Біблійноrо Товариства. Біблія вийшла на 285 + 249 сторінок вісім-
ковoгo розміру, в оправі.
«Перший примірник перекладу Пулюй надіслав старенькій удові Куліша –
Ганні Барвінок, яка із вдячністю писала йому: «І не знаю, що Вам сказати! Бо
нема слова, щоб виразно було тому чуттю, що моє серце почувало, побачивши в
руках Старий і Новий Завіт ... да ще у Кулішівці, у його власній хаті... Тяжко
було б подумати, що чоловік бився 50 літ і так і слід його почез без Вашої
підмоги великої. Казав один дуже осьвічений чоловік науковий: «Не було б
Куліша, не було б і Біблії». А я тепер скажу: «не було б Пулюя, не було б Біблії.
Так у нас рідкі блюстителі добра і честі другого. Тисячу раз Вам спасибі»449

449
Там таки.
316
 Це був надзвичайно величнии і важливий момент в історії української
духової культури, за ввесь час життя українського народу в ньoгo вперше
появилася Повна друкована Біблія живою народньою мовою. Справді, це була
велика історична подія в духовому житті України!
І велика заслуrа в цьому Бритійcькoгo Біблійноrо Товариства, яке
поставило собі високошляхетне й побожне завдання, нести Біблію кожному
народові в його рідній мові. І в цій своїй праці Товариство не оминуло й
український народ!
Уніятська Галичина байдуже прийняла новий переклад. І цoгo разу новий
переклад мав так само нещасливу долю. У Галичині переклад стрінули повною
байдужністю, покликуючись на те, що Папа Пій заборонив читати всі видання
Бритійського Біблійного Товариства.
Це був великий і дошкульний удар, удар по найбільшій українській
культурі духовій, який ясно показав, що українці, через відпалих від
православія, не можуть мати соборности навіть у культурній праці... Праця
всеукраїнського значення пішла на марно! З Україною уніяти соборно
працювати можуть не в усьому.
Біда біду родить. Це привело до тoгo, що багато українців постановили:
уніятських папських католицьких перекладів читати не будемо...
Ввіз української Біблії в Україну заборонений. «Усвідомлюючи велику вагу
Божого Слова українською мовою для духовного і національного відро-дження
українців, професор Іван Пулюй 20 січня 1904 року звернувся до Головного
управління в справах друку в Петербурзі за дозволом на розповсюдження Біблії
на території Російської імперії, однак, як і 23 роки тому, відповідь була
негативною. Тоді 30 червня 1904 року Пулюй звернувся до Академії Наук у
Петербурзі з листом, в якому підкреслював, що лише український народ
позбавлений царським указом 1876 року права «мати в себе дома Слово Боже на
рідній мові». Додаючи до листа меморіал та переклад Біблії, автор мав надію, що
його голос знайде підтримку серед широких кіл інтеліґенції.
Іван Пулюй вислав переклади Святого Письма також і до університетських
бібліотек Петербурга, Києва, Харкова, проте відповіді не отримав. Довідавшись,
що з початком 1905 року президентом спеціальної комісії, яка мала переглядати
цензурні закони, призначено Кобеко, Пулюй висилає на його ім’я лист з метою
оборони українського слова і просить дозволу розповсюджувати між
пораненими солдатами-українцями в Манжурії Псальми українською мовою. З
таким самим проханням звернувся Іван Пулюй і до японського генерала Ногі.
Від нього Пулюй отримав прихильного листа…» «Японське бюро, яке
відповідало за російських полонених, повідомило про дозвіл надіслати книги в
Токіо, після чого надана І.П.Пулюєм збірка псалмів у кількості тисячі

317
примірників була відіслана до Японії пароплавством "Гамбург-Кобе"»450, « …а
звернення до Кобеко залишилося без відповіді.»451
Удова покійного перекладача Олександра Кулішева зверталася була нaвіть
до цариці Олександри про такий дозвіл, але з цього нічого не вийшло, переклад
Біблії на українську мову – це справа ніби політична. . .
Це була велика трагедія і для перекладача, і для всієї України, і для
української культури. . . В Галичині Папа забороняв нову Біблію, а в Україні
російський уряд робив те саме...
Куліш як перекладач. У справі перекладу Куліша багато є питань
недоговорених, нам мало вiдомих. Нам не ясне, що саме робив і зробив д-p Іван
Пулюй. Покладатися на Івана Франка рішуче не можна, він бував
необ'єктивний проти Пантелеймона Куліша та його праці. Франко твердить, що
Куліш "не знав ані одної європейської мови" ("Нариси" 1910 р. ст. 176), а це
правді не відповідає. Досконало може й не знав, aлe знав стільки, скільки
потрібно було йому для праці.
Видавець Кулішевих творів, Ю. Романчук, у вступній статті до І тому
(Львів, 1908 р.) на ст. 7 пише, що Пантелеймон Куліш, коли був засланий у м.
Тулу, то "учився там європейських язиків, та й вивчив їх вже тогди п'ять".
Куліш був видатним знавцем своєї рідної української мови, а це для
перекладача Св. Писання була важлива річ, такого знання ні в кoгo з галицьких
письменників тоді не було.
Для вияснення всіх темних питань у справі Кулішевого перекладу Біблії
треба конче видати все листування Пантелеймона Куліша з І.ваном Пулюєм і М.
Драгомановим. Збірка цих листів була приготовлена, до друку готував історик
Іван Михайлович Каманин, але видрукувана була не вся. Через це багато питань
з перекладної праці П. Куліша позостається невиясненими.
Готувалося Кулішівське число "Нашого Минулого", але революція
перешкодила йому появитися в світ. І через усе це ми так мало знаємо про
працю Пантелеймона Куліша, як перекладача Святого Писання.
Невідповідний правопис Біблії знизив її. Невідповідний правопис, якого
надали перекладу Біблії д-р І. Пулюй та о. Олексій Слюсарчук, власне цей
правопис сильно знижив новий переклад Біблії. В Україну Кулішів переклад
став попадати по 1905-му році, а тоді в Україні вже появилася преса, яка вся
однозгідно писала т. зв. грінченківкою. Правопис і форма, а часто й мова новoгo
перекладу Біблії нікому не подобались, Їх осуджували. Такі форми, як,
наприклад, нїчо, станесь, збудесь, зватись ме і сотні подібних змушували
надніпрянського читача тільки здвигати раменами...

450
Казакевич О. Переклади Євангелія у контексті формування української ідентичності / О.
Казакевич // Етнічна історія народів Європи. - 2011. - Вип. 35. - С. 22–27
451
Тетяна Мороз. Перший повний переклад Біблії українською мовою: історія створення та
видання.

318
 У Кулішевому перекладі знаходимо імена: Ізак, Езав, Абель, Бабилон, Peбека,
Лабан і сотні таких інших форм, в Україні ці католицькі форми викликали те,
що перекладу не брали до рук. . .
З поглядів cвoгo правопису Кулішів переклад викликає тепер велике
баламуцтво в справі стабілізації нашої літературної мови та соборного пра
вопису. У цьому відношенні цей переклад тепер не приносить літературної
користи. Через усе це Біблія Кулішевого перекладу зацікавлення не викликала, і
в народ рішуче не пішла, про неї знала тільки інтеліrенція. Та й взагалі треба
сказати, що українська мова тепер так швидко зрастає й набирає нових форм,
що кожен переклад Біблії не може бути довговічним.
Іван Нечуй-Левицький і вдова Кулішева запротестували проти
«виправлень» Пулюя. В кінці в пресі виступила перекладачева вдова,
Олександра Кулішева та співперекладач Іван Нечуй-Левицький, і публічно
гocтpo заявили, що Пулюй рішуче виправив і правопис, і мову дорученого йому
перекладу. Підписані заявили, що з Біблійним Товариством була складена
умова, що переклад буде зроблений українською наддніпрянською мовою.
Пізно, передруковувати Біблію наново не було змоги...
У своїй моноrрафїі: "Іван Левицький-Нечуй"(Київ, 1925 р.) на ст. 48 Серrій
Ефремів пише: Одержавши примірник нової Біблії, Ів. С. Левицький писав:
"Бачу, що видавець позміняв і в мене, і в Куліша форми мови по-галицьки" . . .
_Мова перекладу відстала від своєї літературної. Ця зміна правопису й
мови, яку самовільно зробив Іван Пулюй, виглядає дуже неповажною, бо
власне вона вбила ввесь переклад. Уже тоді час від часу підіймалася справа
yкраїнської літературної мови, і завжди вирішувалась так, як вона й реально
здійнялася, літературною мовою поволі ставала мова києво-полтавська. Біблія
в новому перекладі мала навчати також літературної мови, але вона цьому
рішуче не відповідала, нова Біблія далеко відстала від своєї літературної мови.
Кожен читач" беручи ,Біблію в руки, сподівається знайти в ній найкращу літе-
ратурну мову, бодай для cвогo часу, тимчасом тут цього не було. . .
Та й занадто довго Біблійне Товариство воловодило справу видання, і
Кулішів переклад тягнувся 30 літ (1867-1897). А це були ті 30 літ, коли українська
мова й український правопис сильно зростали рік за роком, як на дріжджах.
Пантелеймон Куліш був черніrівець родом, і вже це стояло йому на
перешкоді писати мовою, зрозумілою для соборної України. В основу ук-
раїнської літературної мови стала мова головно києво-полтавська, а не
чернігівська.
А найголовніше, за час цьоrо перекладу Біблії українська літературна мова
ще не була хоч більш-менш вироблена, тому й переклад не вийшов таким, яким
його хотіли мати, якого сподівались. Біблійне Товариство своїм затягуванням
саме також пошкодило справі.
Мовні недостачі перекладу Біблії Пантелеймона Куліша. Та й сам переклад,
як праця початкова, не стояв на належній висоті. "П'ятикнижжя" Кулішеве 1869
року повне виразів, яких варто було оминати, Їх критика звала вульгарними,
319
хоч це, було не все так. Куліш просто силкувався писати "Haродньою" мовою. А
далі П. Куліш кинувся в протилежний бік, і переповнив свій переклад
церковнослов'янізмами, від яких аж рябить в очах читача. А церковно-
слов'янізми, коли їх забаrато, стають просто варваризмами. Церковнослов'яніз-
ми добрі для церковного вжитку, а ця Біблія призначалася для вжитку
домового, а тут вони зайві. Куліш і Нечуй-Левицький були першорядні знавці
народньої мови, і знали її глибоко. Але накопичення простонародніх місцевих
ідіомів один на одного робить мову штучнонародньою, і часто вона такою й є в
цьому перекладі. Навпаки, варто було не затирати гебраїзмів, бодай тих, до яких
читач віками привик і з читання Єванrелїі в церковній мові, і з тoгo, що кожен
чув у Церкві. Куліш переповив свій переклад аж надто кованими,
новоствореними словами, які вживав і знав тільки він сам. Багато в ньoгo й
малознаних місцевих слів, якими також не можна зловживати при перекладі
Біблії, бо ж переклад 'Біблії призначається для всеукраїнськоrо читання й зрозу-
міння. Новий переклад Біблії не був працею однієї особи, а тому він вийшов
таки справді кострубатий. Аж надто часто перекладачі не могли спокійно
працювати, а це било сам переклад. Однієї авторської редакції зроблено також
не було, бо головний перекладач Пантелеймон Куліш, що єдиний міг це
зробити, помер ще року 1897, а Іван Пулюй, що взявся робити цю редакцію,
мовних данних до цього таки не мав.
Через усе це мова перекладу Біблії Пантелеймона Куліша засуха, і
молитовного настрою в людини не викликає. Та й не видно, щоб Куліш до цьoгo
прямував, щоб таке завдання собі ставив.
І правдиво писав про цю мову покійний Юрій Липа, наш видатний
письменник і поет, пишучи про мову й інших перекладачів: "Св. Письмо, це
Книга найглибша й найсильніша, це Книга народів і рас, слаба людина нехай не
приступає до його перекладу! Пилип Морачевський (1806-1879) мав похвальне
бажання дати в 60-х роках ХІХ століття переклад Євангелїі. Та однак було щось
безсиле в тому перекладі, і коли ця Єванrелія була видрукувана в 1906 р., вона не
мала більшогo успіху: за слабі були слова Морачевського, а особливо Комісії, що
його виправляла, до тієї Великої Думки, і читачі відчували це."
"Так само не може душа людська прийняти й перекладу, звуженого якоюсь
тенденцією в мові. Коли читаємо барвистий переклад Пантелеймона Кyліша, то
відчуваємо, що ця пристрасна й нещаслива душа умаює Святе Письмо новими,
не завжди ним самим відчутими словами. Їхня архаїчність не завжди
переконлива, не раз це тільки бляха, підроблена під стару шановану мідь. Св.
Письмо просте й ясне, і в тім його повага, Святе Письмо Куліша ані просте, ані
ясне, і повaгa Його штучна. можливо, зрештою, що тут завинив і поспіх, з яким
Куліш відновлював свій кілька разів нищений переклад.
Не згадуємо про інших перекладачів останніх десятиліть. Всі вони, взявши
разом, слабі й "інтелігентські" навіть тоді, коли дуже стараються зблизитися до
народньої мови".

320
 Біблійна мова – мова ритмічна. Та до цієї ритмічности Пантелеймон Куліш
не підходив, його переклад не можна співати. А власне біблійна мова – мова
молитовна, мова душі, мова співуча!
Я вже вище говорив, що Кулішів переклад Біблії дуже часто не дослівний,
він аж надто багато додавав від себе "для більшої ясности перекладу". Уже давно
так не роблять, усе додане друкують курсивою (писаним письмом), щоб відразу
було видно, чого в оригіналі нема. Куліш так не робив, і вже тим його переклад
не науковий. Про переклади ХХ століття я подам окрему статтю.
Для нашого часу переклад Пантелеймона Kyліша з багатьох причин зовсім
застарів, і правописом мало не кожного слова, і мовою, і самим змістом
перекладу. Трапилася найбільша письменницька трагедія: твір був перестарілий
ще до cвoгo виходу в світ...»
Не заперечуючи певну архаїчність мови перекладу Пантелеймона Куліша,
про яку зазначив знаний мовознавець і перекладач Біблії Іван Огієнко, сучасні
вже мовознавці та богослови зауважили, що «Дослідження лексико-
стилістичних особливостей перекладів українською мовою книг Святого
Письма, здійснених Пантелеймоном Кулішем та Іваном Пулюєм, переконує, що
в них відтворено й збережено зв’язки з традиціями розвитку літературної мови,
з узвичаєними нормами слововжитку в українському освіченому середовищі
кінця XIX – початку XX століть. Попри значні зміни, які відбулися в самій
літературній мові, її стилістичних та правописних нормах, попри появу нових
перекладів, ювілейні видання 1944 року (Нью-Йорк), 1947 року (Лондон) та
перевидання 2000 року (Київ), здійснене заходами Володимира Козирського та
Василя Шендеровського, стали раритетними. Саме Біблію П. Куліша, І.
Левицького та І. Пулюя літературна комісія в Римі під керівництвом патріарха
Йосипа Сліпого визнала найґрунтовнішою і найкращою. Про це стверджується
в одній із публікацій журналу «Prager Nachrichten» за 1977рік. Цей переклад
витримав низку перевидань у Відні (1906, 1908, 1909, 1912, 1920 рр.) та Берліні
(1910 р.) і мав значний вплив на подальші переклади Біблії. Саме перший
повний переклад Біблії живою українською мовою став надзвичайно важливим
чинником становлення нової української літературної мови другої половини
ХІХ – початку XIX століття й вироблення її високого стилю, а його переклада-
чам – Пантелеймону Кулішеві, Івану Левицькому та Іванові Пулюю –
забезпечив визначне місце й виняткове значення в українській історії, культурі
та історії української літературної мови.»452
Було б доволі непростимо обмежитися тільки самою історією, не
розповівши про поширення перекладів, з якими ознайомився шановий читач.
Як досягало Боже Слово в українській мові свого читача? Це також одна із

452
Тетяна Мороз. Перший повний переклад Біблії українською мовою: історія створення та
видання.
321
важливих сторінок нашої оповісті про тернистий шлях Біблії до русько-
українського народу.453
Тож «у червні 1863 року Святіший Синод остаточно заборонив видання
українського перекладу Четвероєвангелія, здійсненого Пилипом Морачевським.
Власне, підкилимна боротьба, що розгорнулася навколо видання Св. Письма
українською й стала безпосереднім поштовхом до появи Валуєвського
циркуляру . Обмеження, передбачені цим циркуляром, не лише більш ніж
чотири десятиліття унеможлювали публікацію перекладів Св. Письма, але й
звели до мінімуму кількість будь-яких творів українською мовою “духовного
змісту”. Як відзначалось в «Записке об отмене стеснений малорусского
печатного слова" (1905 рік): «По настоящее время, в силу упомянутого указа,
духовные цензурные комитеты не допускают к печати ни одной малорусской
рукописи «духовного содержания» – ни рассказов из Священной истории, ни
проповедей, ни житий святых, ни даже беллетристических произведений с
религиозными сюжетами, – вообще, ничего, что имеет какое-либо отношение к
религии и церкви» . Між тим, на такі книги існував попит, оцінити масштаби
якого можна хоча б за багатотисячними тиражами Євангелія, житій святих
тощо російською мовою, які розпродувалися в українських губерніях.
Аналогічні видання українською, здійснені за межами Російської імперії,
потрапляти туди лише як контрабандний товар і, відповідно, кількість
примірників, що доходила до читачів в Наддніпрянській Україні, була
незначною. Численні звернення за дозволом на розповсюдження в Росії
перекладів Святого Письма, здійснених Пантелеймоном Кулішем та Іваном
Пулюєм, залишалися без задоволення. За словами одного з українофілів того
періоду “ми мусили виписувати з Галичини Євангеліє, як і всі інші українські
книжки, крадькома, немов яку контрабанду” .
Достеменно встановити кількість українських Євангелій, що потрапляли до
Російської імперії, неможливо. Однак є підстави твердити, що вона була досить
помітною, принаймні – в межах декількох тисяч примірників (йдеться про
видання окремих Євангелій та видання всього Нового Заповіту). Показово, що
у своєму листі до Святішого Синоду (21 грудня 1904 року) Президент
Імператорської Академії Наук Великий князь Костянтин Костянтинович серед
аргументів на користь дозволу видання в Росії українського перекладу
Четвероєвангелія наводить і той факт, що згадані переклади набули досить
широкого поширення серед наддніпрянських українців: «Не могу не
остановиться на успехе среди народа малорусского появившихся с начала
семидесятых годов на родном языке его переводов книг Св. Писания. Имею
ввиду переводы, сначала Пятикнижия и Четвероевангелия, а затем и всего
Нового Завета, исполненное П. А. Кулишем в сотрудничестве с И. Пулюем.

453
Нижче подана розвідка Андрія Стародуба «Невідоме свідчення про поширення
українського перекладу Нового Заповіту на території Наддніпрянської України у 80-ті рр. ХІХ
століття)» // Опубліковано: Український археографічний щорічник. - Вип.8/9. Ред. П. Сохань та
ін. – К, 2004. – С.620-628
322
Переводы эти, появившиеся за границей, в Вене, на средства Британского
Библейского общества и распространяются в тысячах экземпляров не только в
Галичине и Угорщине, но и в Южной России – в последней несмотря на всякие
запретительные меры» . Природно, що найбільша кількість таких книг осідала в
губерніях, які межували з Австро-Угорською імперією. Подільський священик
Антон Гриневич у 1907 році відзначав, що окремі селяни мали Євангелія в
перекладі Куліша та Пулюя, і лише після появи перших видань дозволеного Св.
Синодом перекладу Морачевського: «Украинец России уже не нуждается в
услугах еврея-контабандиста, промышлявшего доставкой книг Св. Писания» .
Нам відомі, на жаль, лише поодинокі документальні свідчення про спроби
нелегального ввезення до Російської імперії українських перекладів Св. Письма
і про реакцію на них духовної та світської цензури. Показовою в цьому сенсі є
справа 1892 року, пов’язана з підготовкою Санкт-Петербурзьким цензурним
комітетом висновку щодо книг, конфіскованих Київським губернським
жандармським управлінням і переданих в розпорядження Головного
управляння у справах друку . Серед документів збереглася чернетка доповіді
цензора. Чиновник розділив книги на 4 групи. До першої він зарахував ті
видання, “коих дух и направления имеют цель возбудить к бунту и
неповиновению” (різного роду брошури соціалістичного та анархістського
спрямування – твори Бакуніна, біографія Желябова тощо). До другої потрапили
ті, “коих целью есть распространять сепаратистские идеи и при этом
заключающие в себе старание обвинить русское правительство в беззаконных
действиях». Серед останніх відзначено “Літературно-Науковий вісник”, збірку
“Громада” та інші українські видання. Третю групу склали книги та брошури
“на малорусском наречии, имеющие направление патриотическое и
осмеивающие религию и высшую власть» - наприклад, поезії Шевченка,
заборонені до друку в Росії. Видання, віднесені до четвертої групи, - це,
головним чином, російськомовні брошури, “касающиеся рабочего вопроса,
борьбы с капитализмом и т. п.». Запропонувавши цю класифікацію, цензор
завагався з висновком, щодо того, яку мету переслідували ті, хто завозив до
Росії український переклад Нового Заповіту. Виявивши серед брошур Євангеліє
від Св. Марка, він просто занотував: “При вышеупомянутых сочинениях и
периодических изданиях оказалось Євангелие Св. Марка на малорусском
наречии: “Святе Письмо. Євангеліє по Св. Маркові. Переклад український.
Відень, 1878”. Оцінка таких видань, формально, виходила за межі його
компетенції і перебувала у винятковому віданні Св. Синоду, однак у
підготовленій на основі вищезгаданої записки відповіді Головному управлінню
у справах друку все-таки зазначено: “Что касается Евангелия Св. Марка
переложенном на малороссийское наречие, то о сём должно быть спрошено
мнение духовных властей, хотя, сколько известно комитету, издание
Священных книг на малороссийском наречии не допускается» .
Реакція цензурного комітету свідчить, що подібне видання (Євангеліє
українською мовою) чи не вперше потрапило до цього відомства, інакше було б
323
посилання на прецедент. З іншого боку, не зовсім зрозуміло, з якої причини
взагалі виникла необхідність у висновку цензора щодо цієї книги - відповідні
положення Валуєвського циркуляру 1863 року та Емського указу 1876 року
недвозначно врегульовували питання в сенсі недопустимості як публікації в
Росії, так і ввезення з-за кордону подібних видань. Ймовірно, Євангеліє
потрапило на розгляд випадково, разом з іншою літературою, “загубившись”
серед маси інших брошур. Це може означати, однак, що і в руках жандармів в
українських губерніях такі книги опинялися не часто , вони ніяк не виділяли їх
серед інших, вся крамола яких полягала виключно в “малорусском наречии”.
Але чи не свідчить це також і про те, що українські переклади Св. Письма
завозилися до Російської імперії спорадично й дуже невеликими партіями, або й
взагалі по примірнику, за спеціальними замовленнями? Адже тільки в такому
випадку вони б не привернули уваги відповідних органів, котрі, без сумніву,
відреагували б на віднайдення скільки-небудь сталого каналу постачання
заборонених видань.
Нижче ми публікуємо документ, що, певною мірою, проливає світло на
питання про поширення книг Св. Письма в українському перекладі на території
Наддніпрянської України в 80-тих роках ХІХ століття. Рапорт священика з
Уманщини (благочинного 4-го округу Уманського повіту) до Київської
Духовної консисторії про знайдений там Новий Заповіт на “малорусском
наречии”, попри свій невеликий обсяг, є дуже інформативним. Насамперед, в
ньому відображений шлях конкретної книги: хоча ми не можемо встановити,
яким чином вона потрапила до свого першого власника (тобто – як перетнула
кордон), проте відтворені в рапорті помітки підтверджують попит на таке
видання – її читали декілька чоловік, принаймні двоє з яких навіть залишили
свої імена. Читачів було більше, оскільки історія з віднайденням “на полі” не
викликає довіри й подана, ймовірно, з врахуванням можливого подальшого
розслідування цієї справи. Селяни цілком могли й не знати, що за
розповсюдження та зберігання таких книг можуть бути притягнені до
відповідальності , але про це знав священик, якому й вирішив показати
“диковинку” хтось з парафіян. Змушений відібрати книгу, але не зацікавлений в
ускладненні стосунків зі своєю паствою, той виклав благочинному найзручнішу
й найбезпечнішу версію про “знахідку”, додавши деталі про жах, який охопив
селянина, який прочитав Слово Боже “на таком диком и для малоросса
наречии”.
Показово, що в своєму рапорті благочинний визначає першого з
зафіксованих власників як штундиста. Ймовірно, в книзі були помітки
(підкреслення, виписки, позначення тощо), які підтверджували, що книгу
вдумливо читали. Це було нетиповим для пересічного православного селянина,
який ставився до Святого Письма швидше як до реліквії і у якого не було
жодної потреби добирати цитати з Євангелія. Для цього священика поява
перекладу в руках сектанта була аргументом на користь заборони поширення
подібних видань – він явно не поділяв думки, що видання Біблії українською
324
мовою і широке розповсюдження її серед селян може призупинити розвиток
штундизму . Навпаки, благочинний особливо підкреслив, що подібними
виданнями й провокується зростання числа прихильників раціоналістичних
сект.
Дещо складнішою для інтерпретації є ремарка про читача, який володів
польською. Важко сказати, за яких обставин він випозичив Євангеліє і які
помітки зробив. Припускаємо, що це був хтось із місцевої інтелігенції (лікар,
учитель, дрібний чиновник) , а рухала ним цікавість до рідкісного видання. Але
для “теорії змови”, яку вибудував Павлович, помітки людини з польського
культурного кола (для священика це означало, насамперед, приналежність до
Католицької Церкви) були справжньою знахідкою. Він поєднав їх з переліком
“нерусских” прізвищ видавців (як самого Євангелія, так і інших, неназваних
брошур, що розповсюджувалися серед народу), доводячи існування таємничого
закордонного комітету, метою якого є підрив Православ’я.
Намагаючись проілюструвати конкретні прояви діяльності цього комітету,
благочинний не зупиняється перед звинуваченням “Общества любителей
духовно-нравственного просвещения» (засноване 1863 року з ініціативи
митрополита Московського Філарета (Дроздова) – палкого прихильника
видання російського перекладу Св. Письма) в розповсюдженні книг «с
несомненною протестантскою подкладкою». Насправді він закликає
розслідувати не окремий випадок появи забороненого видання, а виявити всі
можливі джерела надходження “крамоли”. Варто відзначити, що він не пов’язує
поширення Нового Заповіту українською мовою з українофільським рухом
(якщо не вважати таким підкреслення виразу “громадським капіталом” –
можна лише здогадуватися, що мав на думці священик, звертаючи увагу на цей
момент).
Реакція начальства, ймовірно, була несподіваною для благочинного
Павловича. Справі не дали подальшого ходу. Розглянувши на засіданні 25
травня 1882 року це питання, Київська Духовна Консисторія залишила рапорт
без наслідків, зазначивши лише, що слід «Книгу Евангелие на малорусском
наречии передать при указе в кафедральный собор для умещения в библиотеке
оного” . На жаль, збереглася тільки резолюція, і ми можемо лише
здогадуватися, якими міркуваннями керувалася єпархіальна влада, уникаючи
подальшого розслідування. Можливим поясненням бездіяльності може бути
очевидна безперспективність слідства – навіть знайшовши зафіксованих на
обкладинці власників/читачів, важко було інкримінувати їм злочин. Те ж саме
стосується і виявленої пильним благочинним “змови” – за конкретних обставин
початку 1880-х рр. “викриття” такого порядку вже не сприймалися серйозно.
Але розпорядження про передачу Євангелія до бібліотеки Софійського Собору
виглядає безпрецедентним. Частково це можна пояснити бажанням мати
примірник на випадок інших справ, пов’язаних з розповсюдженням Св. Письма
українською мовою. Саме такі дії означали також, що київська духовна влада на
початку 1882 року не відкидала можливості того, що “малорусский перевод”
325
може бути дозволено, хоча б з огляду на поширення штундизму серед
українських селян. Думка про ефективність цього заходу в організації
протиштундистської місіонерської роботи поділялась тоді багатьма, однак,
справа була загальмована на етапі обговорення .
Таким чином, справа “загубленої книги” дозволяє зафіксувати декілька
важливих моментів, детальніше з’ясування яких потребуватиме подальших
архівних студій.
По-перше, вона віддзеркалює особливості функціонування цензурного
режиму щодо видань Святого Письма українською мовою. З одного боку, він
був достатньо суворим (власне, як і до всіх інших українських книг ) – до
Російської імперії потрапляли лише окремі примірники, однак з іншого –
окремі випадки віднайдення контрабандних книг не ставали приводом для
більш серйозних розслідувань чи покарань.
По-друге, наведений епізод може слугувати підтвердженням
зацікавленості, яку викликали ці видання. Згаданий в рапорті примірник за
досить короткий період побував у користуванні, як мінімум, у декількох
чоловік, з різних соціальних прошарків тогочасного суспільства.
По-третє, документ виявляє зміну контексту, в якому розглядалося
питання дозволу на поширення українського перекладу Біблії: якщо на початку
1860-хх років ця справа пов’язувалася з українофільським рухом, то вже на
початку 1880-х виявлення примірника Нового Заповіту “на малорусском
наречии” викликає зацікавлення насамперед у зв’язку з розповсюдженням
штундизму.
Текст відтворено за сучасною російською орфографією. Підкреслення в
тексті – автора рапорту.
ДОКУМЕНТ
Рапорт священика Прокопія Павловича до Київської Духовної консисторії
про знайдений примірник українського перекладу Нового Заповіту
В Киевскую Духовную Консисторию
Уманского уезда,
4-го округа благочинного
священника Прокопия Павловича
Рапорт
Вверенного мне округа, села Подойны, священник Пётр Косовский,
препроводил ко мне на днях экземпляр Нового Завета на коверканном
малорусском наречии (Святе Письмо. Переклад украинський ), утерянный
прохожим и найденный на подойминских полях крестьянином сего прихода.
Новый завет сей издан в Вене, и отпечатан там в типографии Соммера,
громадским капиталом, как значится на заглавном листке. Из подписи на
книжке видно, что экземпляр принадлежал села Чаплынки солдату Алексею
Михайловичу (несомненно, штундисту), а взят на время неким Фокою
Мосудзевским[?] , умеющим писать на польском языке, следовательно –
католиком. Нашедший книжку, грамотный молодой крестьянин села Подойны,
326
как заявил священник Косовский, видимо испуган был прочитавши Слово Божие
на таком диком и для малоросса наречии и поспешил передать оную своему
духовному отцу. Как издание не одобренное, не только нашею, а никакою
цензурой, и как живое свидетельство того, чем и откуда питает и
поддерживается у нас штунда, я счёл долгом экземпляр сей представить на
благоусмотрение Консистории. Это издание, а равно часто появляющиеся всюду
книгоноши с даровыми книгами, по преимуществу изданий общества духовно-
нравственного чтения, с несомненною протестантскою прокладкою, а часто, в
подобном же духе, Варшавского издания, печатаемых типографиею
Оргельбранда с сыновьями, ясно указывают, что существует комитет, широко
раскинувший свои сетиa, и неустанно-систематически преследующий
намеченную цель – подкопаться под самые основы, которыми всеми и цела земля
Русская, наше родное и дорогое Православиеb.
Благочинный
Священник Прокопий Павлович
№102
2 мая 1882 года
с. Нестеровка
a. Вена, Петербург, Варшава.
b. Случайно ли только стечение имён? Блисснер, Соммер, Оргельбранд –
печалятся о религиозном просвещении русского народа!
Ось так Святе Боже Слово пробивало собі шлях до сердець і душ українців.
І в цій конче потрібній справі важливу роль відіграли і протестантські, зокрема
євангельсько-баптистські громади, які особливо ширились на західних землях
Руси-України в 10-30 роках ХХ століття. «Окрім часописів протестантські
видавничі центри у Лодзі, Кобрині, Кременці (тут діяло п’ятидесятницьке
видавництво, котре друкувало також баптистську літературу) випускали чимало
євангельських співаників, поетичних і прозових збірок (“Духовні співаники”,
“Псалми”), проповідей українських і зарубіжних протестантських
проповідників, посібників для роботи біблійних, молодіжних, жіночих гуртків,
для вчителів недільних шкіл. Відтак,друкована продукція євангельсько-
баптистських громад, яка поширювалась по усій Західній Україні, була
важливим засобом ведення не лише місіонерської, а й релігійно-просвітницької
діяльності. Особливе місце у ній займав друк і поширення Святого Письма і
коментарів до Біблії; йдеться, головно, про російсько- і польськомовні видання;
та від середини 30-х рр. почали з’являтися також невеличкі брошури з
україномовними коментарями до окремих уривків з Нового Завіту (наприклад,
“Короткий Біблійний покажчик” І. Підгорецького, 1932 р.). А найбільше
протестанти у Західній Україні шанували Біблію в перекладі Пантелеймона
Куліша, надаючи кошти на її нові наклади, що виходили за кордоном.»454

454
Н. Я. Петрів. Видавничо-освітня діяльність євангельсько-баптистських громад на теренах
Західної України у 20-30 рр. ХХ ст. як складова емісійної діяльности. Наукові праці
історичного факультету Запорізького національного університету, 2016, вип. 46, стор.168.
327
 овий Заповіт у перекладі Пилипа Морачевського та повна Біблія у
перекладі Пантелеймона Куліша, Івана Пулюя та Івана Нечуя-Левивицького
побачили світ саме тоді, коли московська імперіалістична політика почала
зазнавати певних труднощів. Програш у війні з Японією 1905 року змусив
Московщину шукати більш прийнятних засобів збереження імперії. В цей час
вона почала відчувати перші ознаки тріщин і свого майбутнього розпаду. Для
цього московські шовіністичні ідеологи змушені були піти на певні поступки
«інородцям». Царський уряд ніде й ніколи офіційно не скасовував ні
Валуєвський циркуляр, ні Емський указ. Автоматично вони припинили своє
існування тільки з проголошенням Руссю-Україною своєї незалежности у 1917
році від Московської імперії. Не можна вважати так званий "Манiфест
громадянських свобод", що видав імператор Микола II 17 жовтня за скасування
мовних заборон. Навіть перший український переклад «Маніфесту 17 жовтня»,
брошурованого разом із попередньою доповіддю голови Ради міністрів
Російської імперії Сергія Вітте, що було видано 1905 року в Лубнах («Царський
маніфест. Доклад графа С. Ю. Вітте») і тоді ж заборонено (полтавський
губернатор455 наказав конфіскувати наклад, бо де-юре (курсив мій – М.Н.)ще
функціонував Емський акт 1876).456 І не тільки «ще». Він функціонував
послідовно і виконувався неухильно. В ньому ані словом не сказано, навіть
немає натяку про якісь національні поступки «інородцям». Навіть з лупою ми
нічого такого там не знайдемо. Але саме поява Святого Письма у перекладі
Пилипа Морачевського говорило про те, що у його виході у світ було виявлено
певну «милість» на горі, в якій була майже відсутня політична складова. Але й це
тривало недовго. Підтвердженням цієї неухильности були наступні дії
імперської влади. Того ж «1905 року Комітет міністрів Російської імперії (такою
була офіційна назва уряду), очолюваний Сергієм Вітте (міністром освіти був
Володимир Глазов), відкинув прохання Київського та Харківського
університетів про скасування заборони української мови, визначаючи це
несвоєчасним.
В цьому ж 1905 році ректор Київського університету відмовив 1400
студентам відкрити 4 кафедри українознавства з українською мовою
викладання, заявивши, що університет — це «загальнодержавна інституція» і в
його стінах не може бути жодної мови, крім російської.
Протягом 1905—1912 років міністерство освіти Імперії закрило на
території України 12 приватних гімназій, звільнило 32 директорів та 972
учителів, 822 учителів «перевело» до інших шкіл за намагання вводити у
викладання українознавчу тематику.
Наприкінці 60-х років XIX століття на західних землях Руси-Україн у
Львові була заснована громадська організація Товариство «Просвіта» для

455
На той час полтавським губернатором був Микола Урусов (28 квітня 1902 – 17 червня
1906)
456
Маніфест 17 жовтня 1905. Імператорський маніфест в Україні. //Українська версія
«Вікіпедія»
328
культурного розвитку, злютування народної спільноти та піднесення
національної свідомості українського народу. «Просвіта» поширила діяльність
на всі українські землі. Найпотужніше вона діяла – у Галичині, на Буковині,
Поділлі, Київщині, Волині, у закарпатській частиніУкраїни. Вона стала
своєрідним культурно-просвітницьким заборолом проти спольщення та
обмосковщення українського суспільного життя. Це добре усвідомлювали
вороги українства як на підмосковській частині Руси-України, так і на під
австро-угорською, а пізніше під польською. У московській імперії почали
активно боротися з «Просвітою». Протягом десяти років – з 1906 по 1916
оганізації Товариства «Просвіта були закриті» в Одесі – 1906 році, в Миколаєві –
1907. У Києві «Просвіту» закрили в 1910, в Чернігові — в 1911, в Кам'янці-
Подільському і Катеринодарі — в 1914, то лише в Катеринославі вона
проіснувала до лютого 1916 року.
Проте наступ шовіністичної держави не обмежився громадськими
організаціями. У 1908 році вийшов указ Російського сенату про те, що освітня
робота в Україні шкідлива й небезпечна для Росії.
1910 рікувійшов до історії України черговим наступок московського
правління. Уряд Петра Столипіна своїм циркуляром зарахував українців до
«иноверцев» і заборонив будь-які українські організації. Відродження України
він називав загрозою «російській православній цивілізації». В окремо
надісланій інструкції Столипін роз’яснив губернаторам, що його циркуляр
стосується геть усіх товариств «інородницьких, зокрема й українських та
єврейських, незалежно від їхніх цілей».
У березні 1911 року, очолюваний Столипіним уряд Російської імперії не
дозволив відзначати 50-річчя з дня смерти Тараса Шевченка. Не останню роль у
забороні відзначати роковини Шевченка відіграли ватаги київських чорно-
сотенців, найвище керівництво яких перебувало в Санкт-Петербурзі.»457
« ід враженням бурхливих революційних подій і ширенням українського
визвольного руху Київська Дума ухвалила в 1905 році відзначити близьке
століття з дня народження Тараса Шевченка і створила думський комітет для
збудування пам’ятника поетові. Кампанія за спорудження пам’ятника одразу
прийняла всенародній характер, почались збірки коштів на цю ціль. Це, як і слід
було сподіватись, викликало лють усіх великодержавних елементів Києва, які
почали всіляко протидіяти побудові пам’ятника. Київський губернатор Трепов
запитав комітет зі збудуванню пам’ятника Шевченкові в Києві, чи має цей
комітет дозвіл уряду приймати пожертви. Зі свого боку градоначальник Одеси,
де теж провадились збірки на пам’ятник, вимагав вказати, де власне в
«Урядовому віснику» надруковано такий дозвіл.
Чим ширшого громадянського розголосу набувала справа побудови
пам’ятника, тим запеклішими ставали напади місцевих київських російсько-

457
Хроніка нищення української мови, Роман Сушко, Мирослав Левицький від доби
Романових до сьогодення. Київ, 2012 р., стор.37

329
монархічних кіл, царських урядовців , чорносотенних журналістів і політичних
діячів реакційних депутатів Державної Думи.
Але мимо всіх перешкод комітетові вдалось домогтись дозволу на збір
коштів і організацію конкурсу на проект пам’ятника Шевченкові в Києві.
Організацією конкурсу зайнявся спеціяльний Об’єднаний комітет, в ініціятивну
групу якого ввійшли Михайло Коцюбинський, Микола Лисенко, Борис
Грінченко та інші визначні діячі української культури.
У вересні 1909 року Об ’єднаний комітет проголосив Перший Міжнародний
конкурс на проект пам’ятника Шевченкові в Києві. До складу жюрі були
запрошені також геніяльний мистець Ілля Репін і різьбяр Леонід Позен, який
проектував п ам ’ятник Котляревському в Полтаві.
15 травня 1910 року під головуванням Позена жюрі розглянуло 64 проекти.
Характеристично, що для конкурсу на пам’ятник цареві Олександрові ІІ, що
рівночасно проходив у Києві, надійшло лише 20 проектів. Це перелякало цар-
ські урядові установи, і вони напружили свої сили, щоб провалити конкурс на
пам’ятник Шевченкові. Голова київського Клюбу російських націоналістів
А.Савенко вмістив у реакційній газеті «Києвлянин» статтю, в якій писав, що під
плащикоми побудови пам’ятника Шевченкові відбувається політична
демонстрація.
Під тиском усіх великодержавних сил Перший конкурс був провалений.
Але справа не завмерла. До жюрі Другого конкурсу були запрошені мистці
Василь Кричевський, Сергій Васильківський, Фотій Красицький, Іван Їжакевич,
Іван Труш, Опанас Сластіон, письменник Михайло Коцюбинський, композитор
Микола Лисенко, вчений Микола Біляшевський. Жюрі 15 лютого 1911 року під
головуванням Сластіона розглянула 46 конкурсних проектів і ухвалило першої
премії нікому не давати, а другу надати різьбяреві Федору Балавенському.
Об’єднаний комітет схвалив проект Балавенського з деякими переробками.
Великодержавники в столиці України підняли знову страшенний галас.
Щоб перешкодити побудові пам’ятника або принаймні заховати його десь у
куток, далі від людних місць, попечитель Київської напвчальної округи
звернувся до губернатора Трепова з проханням не встановлювати пам’ятника
Шевченкові на Михайлівській площі, як це було раніше вирішено. Член Клюбу
російських націоналістів С.Алексєєв у заяві до комітету клюбу закликав не
потурати тим, які зазіхають на визначні місця Києва, прагнути встановити
пам’ятник людині, що «конче ненавиділа державний устрій і жила однією
думкою — швидше діждатись його зруйнування». У висліді однос тайного
опору монархістів місце, раніше призначене для п ам’ятника Шевченкові на
Михайлівській площі, було надано для пам’ятника княгині Ользі, а для
пам’ятника Шевченкові відвели інше місце, на розі Великої Васильківської,
Караваєвської і Пушкінської вулиць, у неохайному, захаращеному тоді закутку.
У зв’язку зі зміною місця проект Балавенського, зроблений фронтально,
однобічно, потребував ґрунтовної переробки відповідно до нового місця,

330
відкритого з усіх боків. Цим скористувались усі вороги встановлення
пам’ятника, зганьбили конкурсові проекти і унеможливили будову.
Проте, Об’єднаний комітет не припиняв діяльности, і у грудні 1912 року
відбувся Третій Міжнародний конкурс на проект пам’ятника Шевченкові в
Києві, на який надійшло 37 проектів, з яких жюрі, на жаль, не змогло
затвердити ні одного через невідповідність їх вимогам конкурсу. Чергова
невдача не розчарувала членів Об’єднаного комітету, і він у травні 1913 року
проголошує Четвертий конкурс, персонально запрошуючи низку визначних
українських і чужинецьких мистців взяти в ньому участь. У лютому 1914 року
жюрі розглянуло 11 проектів, що надійшли на цей конкурс, і більшістю голосів
схвалило проект італійського скульптора Антоніо Шіортіно. Він на початку
травня 1914 року закінчив деяку переробку проекту за вказівками комітету та
подав його на розгляд. Цей проект був схвалений, і скульпторові доручили всі
постаті на пам’ятнику виконати з темної бронзи, а пост амент — з сірого
італійського граніту. За півтора року пам’ятник мав бути закінчений у Римі і
привезений до Києва. Але незабаром почалась Перша світова війна, Об ’єднаний
комітет перестав існувати, на українське життя впали урядові репресії, і справа
побудови пам ’ятника закінчилась нічим завдяки одчайдушному опору
російських великодержавних шовіністів.»458 З цього приводу цікава реакція
ПетраСтолипіна, який перебуваючи у вересні 1911 року в Києві, заявив:
«допоки я живий, пам’ятника Шевченкові у «матері міст руських» не буде...» І
водночас він хвалив київські чорносотенні організації, їхню мету й форми
діяльності.
У Москві у лютому 1911 року відбувся VII-ий дворянський з’їзд, у
постанові якого йшла мова про виключно російськомовну освіту й
неприпустимість вживання інших мов у школах Росії.
Не відставали від московських скорпіоні київські. У Києві 1912 року
вийшла книжка київського цензора Сергія Щоголєва «Украинское движение
как современный этап южно-русского сепаратизма», в якій дає він
рекомендації, як швидко й ефективно провести русифікацію. Наступній гвардії
русифікаторів він радив правильно спрямувати шкільну освіту, відучити
молоде покоління від мови батьків.
Не давало спокою імперській владі ім’я геніального українського поета
Тараса Шевченка, 100-річчя з дня народжено якого мали відзначати українці у
1914 році. Щоб цього не допустити царська влада заборонила святкування на
окупованій Росією частині України 100-літній Тараса Шевченка. Проте
людський дух був сильніший від усяких заборон. Незважаючи на те, що могила
поета була оточена кордоном поліції, на Чернечу гору в Каневі йшов величезний
потік людей.

458
Російщення України. Науково-популярний збірник. Під редакцією Леоніда Полтави.
Видання Українського конгресового комітету Америки. 1984, стор.288-292

331
 У липні 1914 року російський імператор Миколиа II випустив указ про
заборону всієї інородної, у тому числі й української, преси. Це рішення
мотивувалося загостренням міжнародної ситуації. Після 20 липня всі українські
газети в Росії припинили вихід. Згодом, після завоювання Галичини
російськими арміями й там були закриті українські газети.
Зі вступом російських військ до Галичини (до Львова вони увійшли 3-го
вересня 1914 за сучасним календарем) головнокомандувач армії Російської
імперії – великий князь Микола Миколайович, – царський небіж – оголосив
маніфест, в якому зокрема говорилося: «Хай здійсниться Промисел Божий, що
благословив справу великих збирачів землі російської. Хай допоможе Господь
царюючому своєму помазанику, імператору Миколі Олександровичу всія Русі,
завершити справу великого князя Івана Калити (Правнук Чингізхана, відомий
страшною жорстокістю й любов’ю до багатства. Для росіян він подавався як
перший «собіратєль русскіх земель».) Як цей «промисел божий» виглядав,
проказали діяння нових окупантів – арешти, депортації та нищення культурних
надбань.
1914 року губернатор нової «російської провінції» — Галичини й Буковини
– Георгій Бобринський у першій промові окупаційної влади заявив, що Східна
Галичина й Лемківщина – невіддільна частина єдиної великої Росії, а корінне
населення на тих землях завжди було російським, тому їхня адміністрація має
бути заснована на російських началах. Оскільки впродовж щонайменше
півстоліття з боку Росії робилися величезні вливання в москвофільські струк-
тури, то багато хто в серпні 1914 року вважав себе «русским», а царські війська –
визволителями. Проте дуже швидко виявилося, що рідна «русска» мова є мало
зрозумілою місцевому населенню, а ментальність є неприйнятною. Це лише
додавало графу Бобринському снаги вводити «нові порядки» й «нові закони».
Своєю місією вважав він надання «російського характеру» новоприєднаним
землям. «Я буду тут запроваджувати російську мову, закон та порядки», —
заявив він, займаючи нову посаду. На нові порядки не довелося довго чекати. В
один день російські завойовники перевели всі українські школи на російську
мову, звільняючи тих учителів, котрі не могли або не хотіли нею викладати. За
короткий час з Галичини було заслано в Росію сто тисяч найактивніших
українців, головним чином учених, священиків на чолі з митрополитом
Шептицьким, учителів, активістів «Просвіти», Пласту та інших українських
організацій. Багато українців загинуло по дорозі до Сибіру від голоду, холоду та
хвороб. Ось вам і надання новоприєднаним територіям «російського
характеру». Ось вам і природний процес російської «натуралізації».Захопивши
Галичину, російська окупаційна адміністрація тут же спалила бібліотеку й
друкарню Наукового товариства ім. Т. Шевченка, заборонила в Галичині й на
Буковині всю українську пресу, навчальні заклади, громадські організації, але не
чіпала німецьких (хоча з німцями Росія воювала!), польських та єврейських
установ. Пояснення такому підходу дала газета «Киевлянинъ», написавши:

332
«…Український рух є для Росії більш небезпечним, ніж усі інші національні
рухи взяті разом».
оки тривала війна на передовій і на новоокупованих Московщиною
територіях західних земель Руси-України, на підмосковній частині також
продовжували нищити українство. Працювали на цій ниві вірні клеврети
московського царського режиму – губернатори, які були невсипущим оком
царя в московських губерніях. Одним із таких був горезвісний для України
Олександр Багговут. Саме він і став автором доповідної записки міністрові
внутрішніх справ московської імперії Маклакову в 1914 році, де радив
якнайліпше проводити політику змосковщення на українських землях. «Ця
записка дає найповніше уявлення про ставлення росіян до української
проблеми в Україні:
«1. Привлекать на должности учителей по возможности только
великороссов.
2. На должности инспекторов и директоров народных училищ назначать
исключительно великороссов.
3. Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому, немедленно
устранять.
4. Составить правдивую историю малорусского народа, в которой
разъяснить, что «Украина» — это «окраина» государства в былые времена.
5. Установить обязательные экскурсии учащихся всех учебных заведений в
Москву, Нижний Новгород и другие исторические местности, но не в Киев.
6. Совершенно не допускать общеобразовательных курсов для учащихся.
7. Обратить особое внимание на сельское духовенство и его политические
убеждения. Благочинных назначать с особым разбором. Во главе епархий
ставить архиереев исключительно великороссов, притом твердых и энергичных.
Оказать самое крутое давление на тех из священников, которые заражены
украинофильством. Епархиальных наблюдателей за школами назначать
исключительно из великороссов.
8. Обратить особое внимание на семинарии и ставить во главе их
ректорами исключительно великороссов, удаляя других. Учебный персонал
должен быть исключительно из великороссов. За семинарии нужно взяться и
искоренить гнездящийся в них дух украинства.
9. Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове,
Полтаве, Екатеринославе и т. д. с целью борьбы против украинцев. В газетах
доказывать тождество великороссов с украинцами и объяснить, что
малорусский язык образовался путем полонизации в прежние времена русского
языка. Разъяснить, что «украина» — означает окраину Польши и России и что
никогда украинского народа не было. Доказывать необходимость
великорусского язика как общегосударственного и литературного, и что
малорусский, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности.
10. Всеми способами искоренять употребления названия «украина»,
«украинский».
333
 11. Стараться, чтобы евреи не примкнули к украинскому движению,
выселять их из сельских местностей, не образовыват
12. Вообще не допускать на разные должности людей, которые когда-либо
хотя бы в отдаленном прошлом имели соприкосновение с украинским
элементом.»459
таким ставленням до русів-українців та до їхньої мови і культури
Московська імперія підійшла до 1917 року.

« одії Першої світової війни послабили вплив режимів імперій на

етнічних українців і в 1917—1920 роках повстало державне життя України зі
столицею в Києві. Проголошення Української Народної Республіки викликало
невдоволення більшовицького уряду Росії в Петрограді — Ради народних
комісарів. У грудні 1917 року зазнавши нищівної поразки на 1-му
Всеукраїнському з’їзді Рад у Києві, більшовики переїздять до Харкова, де
проголошують «Українську республіку Рад» та створюють «уряд» України,
більшість у якому складали росіяни та інші неукраїнські середовища, котрий
спирався на московських інтервентів. З понад 3000 делегатів 1-го
Всеукраїнського з’їзду Рад більшовиків було 83, з них лише 27 не погодилися з
рішеннями з’їзду й перебралися до Харкова). Правителям червоної імперії будь
якою ціною треба було «возвратіть Украіну Россії». Звідси й заява Троцького,
який відправляв головорізів-ординців насаджувати в Україні окупаційний
режим під виглядом «совєтской власті»: «Нам необхідно повернути Україну
Росії. Без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, хліба, солі,
Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться»… Ці слова, які
наводяться в сучасних підручниках історії України, було зафіксовано в працях
Українського наукового інституту в Варшаві в 1932 р. Без України немає Росії —
це ніяк не пропагандистський вислів, не гра на сентиментах «Єдіной і
нєделімой». До Першої світової війни Україна була потужним промисловим
басейном в імперії. На це впливало багатство землі, природна працелюбність
народу. Як свідчать дані, опубліковані професором Кубійовичем у «Географії
українських і суміжних земель» дані, станом на 1913 рік Україна займала перше
місце в світі щодо вивозу пшениці та ячменю, а її участь у експорті цих культур
з імперії в 1909—1913 pp. становила 98 %; у 1913 p. Україна видобувала
кам’яного вугілля 25,3 млн. тон, а Росія — 3,8 млн. тон; залізної руди — 7 млн.
тон, а Росія — 2,2 млн. тон.
25 грудня 1917 року 30-тисячна московська більшовицька армія розпочала
загальний наступ на Київ. 30 січня 1918 року біля залізничної станції Крути
поблизу селища Крути та села Пам'ятне, за 130 кілометрів на північний схід від

459
Хроніка нищення української мови, Роман Сушко, Мирослав Левицький від доби
Романових до сьогодення. Київ, 2012 р., стор.39-41
334
Києва, відбувся бій між 300-стами українськими гімназистами та студентами та
загоном із київських курсантів і козаків «Вільного козацтва», що загалом
нараховував близько чотирьох сотень вояків, які стали на захист своєї Матері-
України проти 4-тисячного підрозділу російської Червоної гвардії під проводом
есера Михайла Муравйова. Цей бій тривав 5 годин. Майже всі юнаки полягли
геройською смертю на полі бою або були захоплені в полон і розстріляні. Перед
розстрілом гімназист Григорій Пипський почав співати «Ще не вмерла
України…», а за ним усі приречені на смерть. У бою під Крутами оборонці
української державності виконали наказ командування і зупинили стрімкий
наступ ворога. Ця затримка ворога дала змогу українській делегації укласти
Берестейський мирний договір, який врятував молоду українську державність.
8-9 лютого 1918 року, захопивши Київ, московсько-більшовицькі окупанти
за кілька днів знищили 5 тисяч осіб, які розмовляли українською мовою,
носили український національний одяг або в кого в хаті висів портрет Тараса
Шевченка… За час перебування в Києві більшовики не тільки зруйнували
багато будинків, але також зни¬щили безцінні культурні, мистецькі,
архітектурні та інші надбання й вимордували тисячі ні в чому невинних людей.
«Власть в Киеве установлена при помощи штыков и передана советам
Украины», — телеграфував Леніну командувач більшовицькими військами
Миайло Муравйов 9 лютого. Захопивши Одесу, цей душогуб вимордував понад
10 тисяч осіб. 17 лютого сам Ленін подякував катові українського народу за
«братскую помощь Украине»: «Мы ни на минуту не сомневаемся, что
доблестные герои освобождения Киева выполнят свою революционную
обязанность».
5-го вересня 1918 року московська Совєт Народних Комісаров випустив
Декрет про створення місць масового ув’язнення для військовополонених,
учасників визвольної боротьби, незадоволених, інтеліґенції, заможних селян і
таке інше. «…необходимо обезопасить Советскую Республику от классовых
врагов путем их изоляции в концентрационных лагерях».460 (Декреты
Советской власти, т.3, М., 1964, с. 291).
Жорстокість московських більшовиків не знала меж: у вересні 1918
близький соратник Леніна, майбутній прокурор та міністр юстиції
більшовицької імперії Микола Криленко (родом зі Смоленської губернії),
заявив «Мы должны карать насмерть не только виновных. Казнь невинных

460
Після приходу в Німеччині в січні 1933 року до влади націонал-соціалістів, у лютому 1933
року було прийнято «Надзвичайний декрет рейхспрези-дента про охорону народу та держави»,
на підставі якого особи, підозрювані у ворожості до режиму, могли піддаватися превентивному
арешту на невизначений термін. На першому етапі превентивно арештованих, головну масу із
яких становили комуністи, могли помістити звичайні тюрми. Проте в липні 1933 року число
«превентивно» заарештованих у всій Німеччині досягло 26789 осіб. Для їх утримання було
створено 50 таборів. Коли в квітні 1934 року керівництво гестапо зосередилося в руках Генріха
Гіммлера, на основі «диких таборів» створюється ціла «індустрія» ізоляції людей. У тому плані
активно вивчається досвід більшовицької Росії. Досвід Леніна й Сталіна вже через 15 років,
спочатку в Німеччині, а потім і по всій Європі втілювали Гітлер і Гіммлер.
335
поражает массы. Він сказав ці слова, обіймаючи посаду керівника головного
революційного трибуналу. У січні 1938 року вони вернулися до нього
бумерангом. За багатолітню вірну службу Сталіну (у тому числі й головним
юристом СРСР) Микола Криленко отримав найвищу сталінську «нагороду» —
кулю в потилицю.
22 січня 1919 року відбулася злука всіх українських земель в одну
Українську державу – Українську народну Республіку. На жаль, війна
Московської імперії, тепер у вигляді більшовицької Росії, проти молодої
української республіки та її окупація першою суттєво послабила опір українців,
які змушені в кровопролитних боях відступати на захід.
За час перебування в Києві з 7 лютого по 31 серпня 1919 pоку більшовики
не тільки зруйнували багато будинків, а й знищили безцінні культурні,
мистецькі, архітектурні та інші надбання, та вимордували тисячі ні в чому не
винних людей. Серед них, у першу чергу, інтелігентів, священників, науковців,
монахів і монахинь, власників будинків, крамниць, промисловців, купців тощо.
Окремого наголосу потребує цілеспрямований гарматний обстріл будинку
Михайла Грушевського. Він нищився не лише як оселя тодішнього керівника
держави. Завойовники знали, що професор має унікальне зібрання історичних
документів, які засвідчували право України на державну незалежність.
Московсько – більшовицькі окупанти не пощадили навіть такого символу
уярмлення України, яким був Губернаторський палац, що був розташований в
Києві на перехресті нинішніх вулиць Інститутської та Шовковичної. Річ у тім,
що в ньому за часів української влади були резиденції гетьмана Павла
Скоропадського та Симона Петлюри. Керівниками окупаційного режиму
ставилося завдання витерти з народної пам’яті імена тих осіб.
Молода українська держава боролася з останніх сил, але у нерівній боротьбі
як із білими, так і з червоними гвардіями зазнала поразки. 25 квітня 1920 року
Українська Народна Республіка укладає військовий союз з Польщею, за умови
поновлення самостійної української держави (без Галичини, яка повинна була
увійти до Польщі на правах автономії), після чого починається спільний
широкий наступ проти Червоної Армії. У квітні було взято Київ, але вже до
серпня наступ повністю відбито і війська Червоної Армії відкинули польські
війська під Варшаву. Фактичне існування УНР на українських землях було
припинено. Директорія й уряд УНР виїхали у еміграцію до Польщі, яка
надавала їм фінансову підтримку.
18 березня 1921 року після «дива на Віслі» і катастрофи більшовицької
Червоної Армії РРФСР, УСРР й Польща підписали Ризький мирний договір,
згідно з яким територія України розділялася річкою Збруч. Уряд УНР не був
допущений до переговорів. Незабаром уряд ЗОУНР також було формально
розпущено.»461
1921 року, автор адресованих у 1919 році Леніну «Тез з українського
питання», присланий Леніним на посаду керівника маріонеткового уряду
461
Українська Народна Республіка // Українська версія «Вікіпедія»
336
«російської України», Християн Раковський заявив: «Українські меншовики й
есери жадають признання української мови в державних установах. Визнання
української мови як урядової могло б означати панування української буржуазії
та куркульства».462
Так звана Українська совєтська радянська республіка стала маріонетковим
псевдодержавним утворенням, яке контролювала Москва. Україна знову
потрапила в московську неволю, але вже під московський більшовицький чобіт.

купувавши Україну, більшовики не відразу опанували ситуацію на

наших землях. Згідно з дослідженнями сучасних українських істориків
протягом ще десяти років на території України тривали розрізнені повстання
українського селянства проти більшовицької влади. Тільки терором,
підступністю й оббріхуванням українських героїв комуністи взяли гору над
українцями. Переконавшись у здатності українського народу до національного
опору, більшовики на деякий час припинили репресивні заходи, щоб
заручитися підтримкою як провідних українських інтелектуальних верств, так і
селянства. Проте національне питання, про яке так тривалий час говорили
більшовики, не було розв’язано на користь українців. Замість цього в самій
більшовицькій партії вони розпочали дискусію. «Восени 1922 року частина
керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У проголосила «теорію» «боротьби двох
культур» – міської (російської) – «пролетарської», «передової» та селянської
(української) – контрреволюційної й відсталої, в якій, за задумом абсурдної,
проте й нині живої теорії, повинна б перемогти більш престижна – російська. В
Україні ця «теорія» пов’язується з іменем другого секретаря КП(б)У Дмитра
Лебедя, тому вона відома в історії як «лебедівщина». На позиціях неминучої
загибелі «відсталої» мови й культури стояв також і Григорій Зінов’єв
(Апфельбаум). Російська культура рано чи пізно переможе, і обов’язок
комуністів полягає в тому, щоб підтримати цей «природний процес», твердив
Лебідь. У Москві хоч і вважали цю теорію правильною, проте не наважувалися
її вводити в життя. Її «час» прийшов у 1937 році.
Під демагогічний галас так званної «дискусії» з національного питаня у 1922
році комуністи-лєнінци ліквідовують «Просвіту» в місцях компактного
проживання українців у Росії – на Кубані та на Далекому Сході – у Зеленому
Клині, де була й досі є чимала українська діаспора.
1922 року голова ВЧК Фелікс Дзержинський, про якого його соратники
згадували як про людину безжальну, віддає наказ, виловити українських дітей-
сиріт і знищити. Баржі з тисячами сиріт були затоплені у Чорному морі.»

462
Хроніка нищення української мови, Роман Сушко, Мирослав Левицький від доби
Романових до сьогодення. Київ, 2012 р., стор.44

337
 (Без мови немає нації. Український пріоритет. К. 2011. С. 17.)
17—25 квітня 1923 року ХІІ з’їзд РКП(б), що відбувся у Москві, прийняв
резолюцію з національного питання. Він різко засудив «теорію» про переваги
російської культури й висування положення про неминучість перемоги більш
високої російської культури над культурами «більш відсталих народів»
(українською, азербайджанською, узбецькою, киргизькою та ін.), назвавши її
спробою закріпити панування «великоруської» національності. Замість
затвердження «теорії» Лебедя-Зінов’єва було проголошено політику коренізації
партійно-державного апарату в неросійських республіках. В Україні ця політика
набрала форми «українізації». Але й сама українізація відбувалась у гострій
боротьбі в середині більшовицької партії між націонал-комуністами та
відвертими московськими більшовиками-шовіністами. Як свідчать журнал
«Плуг» і газета «Вісті», російський письменник, селянський син з Саратовської
області, учень Максима Горького Федір Гладков, перебуваючи в комуні
«Авангард» на Запоріжжі, дозволив собі висловити такі неоригінальні думки з
приводу української мови та літератури: «Зачем возрождать допетровскую
эпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже
прахом. Все это только тормозит развитие социалистического строительства...
Украинские писатели хотят конкурировать с русскими писателями, а выходит,
только обезьянничают»... І в той же час Ф. Гладков уважає для себе за можливе
відроджувати справді допетровські часи, живлячись шовіністичною дикістю
вже цитованого московського Патріарха Йоакима.
Тичасова лінія на українізацію жодним чином не була пов’язана з
відмовою від курсу на русифікацію всіх інородців, а з необхідністю зберегти
спокій у зв’язку з боротьбою за владу після відсторонення Леніна.Виявляється,
не всім був до вподоби курс на затишшя та коренізацію. Деякі «високо
поставлені товариші з України», свідчили, що «об’їздили всю Україну,
розмовляли з селянами й у них склалося враження, що українська мова там не
потрібна»…
6 липня 1923 рік ознаменувався кінцем ілюзії про будь-яку самостійність
територій, окупованих московським більшовицьким режимом. Того дня
відбувся в Москві з’їзд членів Центрального Виконавчого Комітету, найвищого
тоді органу влади, який існував до 1938 року, на якому було ухвалено
Декларацію (Договір) про створення СРСР під спільною назвою «Конституція
СРСР». Хоч офіційною датою створення СРСР вважалося 30 грудня 1922 року,
проте між Республіками, які входили до складу СРСР, не було ніяких договорів.
А виданий у Харкові Календар комсомольця на 1925 р. писав: «День 6 липня —
пам’ятний день для трудящих не лише СРСР, а й усього світу: у цей день
закладено на території земної кулі підвалини Всесвітнього Союзу Радянських
Соціалістичних Республік».
1922—1934 — Хвиля насильства проти неповторного та яскравого явища
української та світової культури — кобзарства. Українські національні музичні
інструменти — кобзу, бандуру та ліру — оголошують націоналістичними й
338
знищують. Натомість в Україну завозять десятки тисяч балалайок та гармошок.
Кобзарі оголошуються жебраками й жорстоко переслідуються. «Багато кобзарів
тоді пропало, — свідчив харківський кобзар Анатолій Парфиненко. — Кого
ловили на базарі, а кого на помешканні. Де б вони не з’явилися, їх забирали».
Щоб спотворити пам’ять та роль кобзарства, комуністи створюють капели
бандуристів, які виконують пісні на замовлення та під контролем НКВД, а
керівництво ними передається в руки чужинців. Так, Київську капелу очолює
спочатку москвин Михайлов, а згодом Аронський та Берман, штатні аґенти
НКВД. Щоб остаточно покласти край «кобзарському націоналізму», у грудні
1934 pоку комуністи підступно звезли до Харкова приблизно трьохсот лірників
та кобзарів, більшість з яких була незрячою, нібито для участі в заключному
етапі Республіканської Олімпіади міста й села, а потім перебили в одному з ярів
на Харківщині. (П. Черемський, «Щедрик», Харків, 1994 р.).
1923—1924 роки увійшли в історію України першийм політичним
процесом проти українських вчених. 18 осіб, переважно викладачів вузів,
засуджено до різних строків тюремного ув’язнення. Організатор і Президент
ВУАН академік Микола Василенко отримав 10 років, а Політбюро ЦК КП(б)У
виключило його з числа академіків.
У1923-1925 роках Москва відтинає від України понад 50 тисяч квадратних
верств землі Воронезької, Курської та Ростовської областей з населенням 2,4
мільйонів людей, 70 % яких становили українці. Серед українського населення,
яке відійшло до складу Росії, прокотилися хвилі незадоволення. Люди
збиралися на сходи, обирали ходоків до центральних органів України. Так,
жителі Валуйського повіту на зборах 5 січня 1925 р. зазначали в постанові:
«Ніхто нас не запитував про бажання до України чи до Московщини, а судьбу
нашу вирішували о прилученні до України русаки різних руських губерній…
Ми, громадяни, просимо… о визволенні нас від Московщини й прилученні до
рідної матері-України… Хай наші діти будуть вільними українцями. Хай вони
розвиваються на своїй рідній мові». Сількор П. Самоорало із села Червоного
Валуйського повіту писав: «Ми всі кричимо й простягаємо свої мозолясті руки
до рідної України». Більшовицька влада на це відповіла традиційними для неї
залякуваннями, арештами, репресіями. Так, жителі Добровського повіту
Воронезької губернії писали: «Нещодавно в нас було постановлено питання про
перехід до України… було проведено мітинг, на якому зібралося тисячі людей. І
що ж ми з цього одержали? Ті люди, які виходили на трибуну, захищали наші
національні звичаї, на другий день були заарештовані й передані до суду…
Наше 12-тисячне населення одноголосно ухвалило приєднатися до України,
були обрані делегати, але тепер вони заарештовані». Не зважаючи на репресії,
потік скарг не припинявся до 1928 р. (В. Ложкін, «Пам’ятки України» ч. 88, 1991
р.).»
Протягом першого десятиліття більшовицька влада змушена була терпимо
ставитись як до національного, так і до релігійно-церковного життя.
Більшовики розуміли, що після тривалої війни, яку вони розв’язали проти
339
України, вони мали закріпити свої позиції і викликати довіру до своєї влади.
Тож, тимчасово вони припинили репресивні дії проти українства, але під
невпинним чекістським контролем. Певна частина українських провідників, які
боролися проти більшовицької влади, повірила в щирість розпочатої
українізації, і повернулась з-за кордону до України. Процес українізації сприяв
виявленню прихованих можливостей русько-української мови до самостійного
життя і творення нової літератури. З’являлися на світ українські словники, які
довели здатність нашої мови швидко подолати той розрив, про який так
тривалий час твердили московські шовіністи, що нашою мовою неможливо
творити красне письменство, а тим більше перекладати Святе Письмо. 1928
року сталася одна із вікопомних подій в житті української мови і народу.
«Харківський правопис, також правопис Голоскевича, скрипниківка —
правопис української мови, ухвалений 1927 року шляхом голосування на
Всеукраїнській правописній конференції, яка відбувалася в тодішній столиці
УСРР, у місті Харкові, за участі представників українських земель, які тоді
перебували в складі різних держав. Харківський правопис затвердив 6 вересня
1928 року Народний комісар освіти Микола Скрипник, саме тому інколи цей
правопис називають «скрипниківським» або «скрипниківкою». Уже 31 березня
1929 року його ухвалила Українська академія наук, а 29 травня Наукове
товариство ім. Шевченка у Львові. Укладачами харківського правопису були
відомі українські мовознавці, більшість яких згодом репресував і знищив
сталінський режим, такі як: Агатангел Кримський, Леонід Булаховський, Олена
Курило, Олекса Синявський, Євген Тимченко, Микола Грунський, Всеволод
Ганцов, Микола Наконечний, Григорій Голоскевич, Борис Ткаченко та інші.
Членами правописної комісії були такі літератори як: Майк Йогансен, Сергій
Єфремов, Микола Хвильовий, Михайло Яловий.»463 Потроху готувався грунт
для перекладу Святого Письма.
ле після кривавої агресивної війни, якої зазнала Україна, національно-
релігійни кола ані православні, ані католицькі, ані протестантські не були у
повній силі заходитися коло перекладу Біблії на українську мову. Кожен відлам
українських християн був зайнятий своїми внутрішніми справами. Проте, це
зовсім не значило, що українським християнам не боліло питання перекладу
Святого Письма на сучасну українську мову. В цей час серед православних набув
широкої підтримки рух за відновлення Української Автокефальної
Православної Церкви (УАПЦ). Він «був одним із яскравих виявів українського
національного відродження. У цьому зв'язку великої ваги набуло питання
перекладу богослужбових книг живою українською мовою. Над його
вирішенням працювали видатні церковні діячі України – і ті, що лишилися в
«радянській» Наддніпрянщині, і ті, що разом із урядом УНР опинилися в
Польщі та на окупованій поляками західноукраїнській території. У зусиллях
цих груп діячів двох частин української православної церкви було багато

463
Українстький правопис 1928 року // Українська версія «Вікіпедія»
340
спільного – власне, вони робили одну й ту саму справу. Найактивнішим
перекладачем і організатором церковної перекладацької справи у Великій
Україні 1920-х років був митрополит УАПЦ з 1921 року Василь Липківський
(1864-1937). У червні 1920 року в Кам'янці-Подільському вийшов друком
перекладений ним (але опублікований за підписом Київської Церковної Ради)
«Чин Божественної Літургії Святого Іоана Златоустого»: це видання побачило
світ ще за української влади, адже більшовики остаточно захопили місто лише в
листопаді 1920 р.). Перевидання перекладу були здійснені майже одночасно,
1922 р. в Харкові та в Рівному. Далеко не завжди в церковних виданнях
вказувалося прізвище тлумача, проте дещо про перекладачів тих років ми все-
таки знаємо. Так, на початку 1920-х років були надруковані перекладені Василем
Липківським «Часословець», «Требник» та «Молитовник». Сам перекладач у
своїх мемуарах назвав «щасливим випадком» державний дозвіл на випуск цих
видань. Були в його доробку й інші переклади: зокрема, в листі до отця Петра
Маєвського в Канаду (від 13 грудня 1933 р.), говорячи про потребу осучаснення
церковного обряду, Василь Липківський писав: «У мене є перекладені св.
Євангелія і Апостол з новим розподілом читань. Особливо вимагає кращого
перекладу Апостол, бо той, що є, не дуже добре перекладений». У тому ж листі,
повідомляючи про відправлені до Канади посилки з українськими перекладами
церковної літератури (дозвіл на ці пересилання був добутий відправником із
труднощами, які нині важко уявити, – але в 1933 р., у розпал голоду-геноциду та
репресій, зокрема, після розгрому УАПЦ інакше й не могло бути), – Василь
Липківський зауважив: «Ми й відносно друку, як знаєте, завжди були в надто
несприятливих умовах, а багато перекладів так і залишились недруковані».
Від початку 1920-х років розгорнула свою діяльність перекладова комісія
при ВПЦР, що її очолював архієпископ УАПЦ Нестор Шараївський. Зокрема,
комісія підготувала до друку «Псалтир» у перекладі протоієрея Федота
Хорошого (згодом – архієпископ Михаїл Торонтський і Східної Канади).
Переклад вийшов друком 1926 року, причому його текст ретельно вивіряли і
редагували митрополит Василь Липківський, архієпископ Нестор Шараївський,
протоієрей Микола Хомичевський (він же згодом – класик українського
перекладу Борис Тен) і протодиякон Василь Потієнко.»464
Безбожна більшовицька влада, відчуваючи свою безпорадність і слабість
перед релігійно налаштованим і вихованим українським людом, бачачи свою
нездарність у чесній дискусії спростувати Біблійні погляди християн, оголосила
відкриту війну вірним Богові. Вона жорстоко розправилася з усілякими
проявами релігійної свободи, застосувавши репресії проти християн в
Московській більшовицькій імперії, й зокрема, проти українських вірян. Були
заарештовані відомі протестантські, православні релігійні провідники й єрархи.
Останньою крапкою в розгромі УАПЦ стала мученицька смерть 73-річного

464
Михайло Москаленко. Переклади Святого Письма та богослужбових книг
341
митрополита Василя Липківського, який після нелюдських допитів був
розстріляний енкаведистами в Лук'янівській тюрмі 27 листопада 1937 року.465
Проте, більшовицька влада, як було сказано вгорі, тільки тимчасово
припинила наступ на українство, але не відмовилась від нього. Час доволі був
непевний. Українізація, яку згори дозволили більшовики, незабаром була
жорстоко придушена. Чимало провідних мовознавців, письменників,
громадських і культурних діячів було піддано репресіям і фізично знищено.
Зміцнівши на силах, московський імпер-шовінізм знов пішов у наступ на Русь-
Україну. Під дамоклів меч революції безбожна більшовицька партія вирішила
покласти увесь український народ, розпочавши проти нього нечуваний до цього
у світі терор через голодомор-геноцид. Остаточна кількість людських жертв, від
голоду-геноциду 1932-1933 років становить 10 мільйонів 63 тисячі осіб: близько
3 мільйонів 941 тисяч у сільській місцевості на території Української СРР та
Кубані, переважну більшість населення якої становили українці, та 6 мільйонів
122 тисячі втрат ненародженими.466 Тож, на материковій Русі-Україні вести
мову про переклад Святого Письма було вельми небезпечним. Через ці чинники
перекладацька справа була згорнута до ліпших часів.
Та незважаючи на суворі заборони будь яких проявів релігійної свободи та
брутальність і жорстокість москвинів та недоброзичливість інших народів-
сусідів до самих русів-українців та їхньої мови, зелені пагони Божого Слова в
нашій мові проростали і давали свої плоди. І хоча вони були ще невеликі, але
перекладацька справа не спинялась там, де умови для її розвитку були набагто
сприятливіші. Як свого часу сказав Тарас Шевченко:
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
І неситий не виоре
На дні моря поле.
Не скує душі живої
І Слова Живого.
Не понесе слави Бога,
Великого Бога.
иньмо жмут світла на сам процес перекладу Святого Письма на нашу
мову в розрізі спроб різними релігійними і культурними діячами від першої
половини ХІХ до початку ХХ століття. «Хоч коротко згадаємо тут про цінні
переклади головно Нових Заповітів на українську мову, перекладачі яких багато
попрацювали над здійсненням їх, хоч правда, їхні переклади ніколи масово не
поширилися в Україні.»467

465
Там таки.
466
Голодомор-геноцид в Україні. Українська версія «Вікіпедія»
467
Біблійний довідник під редакцією доктора К.Костіва. Християнське місійне видавництво.
Торонто.Канада. 1971.
342
 іблійні перекази Степана Васильовича Руданського (1833–1873 рр.). Це
були перекази біблійних сюжетів, здебільшого апокрифічних. «Це була
оригінальна спроба відтворити щось схоже на “народну Біблію”».
Біблійні переклади Михайла Максимовича (1804–1873 рр.) – друга Тараса
Григоровича Шевченка, вченого-природознавця, історика, мовознавця і поета.
Михайло Максимович уклав біблійні переклади на кшталт перекладів
Шевченка, й напевно були відомі авторові «Кобзаря» й видані за його життя.
У 1859 р. у першій книзі альманаху «Українець», щоуклав Михайло
Максимович, було надруковано 29 його перекладів – «Псалмы, переложенные на
украинское наречие». Переклад віддзеркалював тогочасну літературну мову.
Його відзначає проста і одночасно вишукана лексика, стилістична майстерність,
і вміння, коли того вимагає оригінал, звертатися до багатства книжкової поезії.
Ось 1-й псалом в перекладі Михайла Максимовича:
Блажен муж той, що не ввійде
В раду нечестивих,
И не стане на дорозі
Грішних, неправдивих,
И не сяде у бесіді
Людей израдливих;
А в Господньому законі
Свою держить волю,
День и ніч себе навчає
Закону Господню.
И як древо, над потоком
Посажене чистим,
Плод приносить в свою пору
И не в’яне листом;
Так и муж той — всяким ділом
Добре поспіває.
Не такую собі долю
Нечестивий має:
Він, як пил той, що по полю
Вітер розвіває.
И не встоять нечестиві
Перед Божим судом,
И не будуть грішні в раді
З справедливим людом.
Бо путь праведних і добрих
Зна Господь великий;
А путь злих и нечестивих
Пропаде навіки.
Саме переклади псалмів (90, 125, 132, 138, 139), здійснені в 1857–1858 рр.,
стали вершиною поетичної творчості Петра Гулака-Артемовського (1790–1865
343
рр.) й були написані олександрійським віршем – розміром класичної
французької драматургії, зокрема трагедій Корнеля та Расіна, а також
віршованих комедій Мольєра. В українській літературі до олександрійського
вірша першим звернувся саме Гулак-Артемовський. «Його перекладам
притаманні значні відхилення від оригіналу, надмірна українізація тексту, що
пояснювалося авторським прагненням наситити давній текст реаліями
народного побуту українців». Звична ситуація в будь якій літературі —
порівняти свою історію з біблійною.
Маловідома спроба дати своєму народові можливість читати Святе
Письмо рідною мовою, належить українському письменникові та фольклористу
Володимирові Олександрову. За фахом він був військовим лікарем, за чином —
генералом, але в душі — українським патріотом. Це й спонукало його у віці 53
роки засісти за вивчення староєврейської мови, аби з оригінальних текстів
створити українськомовну версію біблійної історії. Великий намір йому вдалося
реалізувати лише частково. 1877 року у кількості 20 примірників вийшла
друком його “Книга Йова, на малоруську мову переложена”. Цей автор написав
також кілька віршових переказів біблійних легенд, з-поміж яких — “Притча
про Христа-сіяча”. Йому так і не вдалося повністю реалізувати свою ідею. Також
Олександрів переклав «Книги Буття, Вихід, Йова, Товита. Переклади
поширювалися у вигляді літографій, що виготовлялися в незначній кількості
примірників. 1883 р. у Харкові в перекладі Олександрова вийшов у світ Псалтир
під назвою «Тихомовні співи на святі мотиви».
У серпневому числі «Основи» за 1861 р. повідомлялося, що готується
переклад Євангелії українською мовою і пишеться священна й церковна історія
для українських шкіл». Подальші відомості щодо перекладу невідомі.» 468
« 1903 році на розгляд Петербурзької академії наук було надіслано
переклад Євангелії, здійснений письменником і журналістом Михайлом
Лободовським (1874—1913). Цю працю було доручено розглянути Павлу
Житецькому, який, порівнявши її мову та стиль із тлумаченнями Пилипа
Морачевського та Пантелеймона Куліша, прийшов до невтішних висновків:
переклад Лободовського відзначається нічим не мотивованою діалектною
строкатістю, багатьма невдалими виразами та відступами від граматичних
норм.
Житецький закинув перекладові Михайла Лободовського залежність, якої
надто часто й невільно тримався, від російського і церковнослов’янського
текстів. Хоч напевно знав і Кулішів переклад. На докір ставив йому, «по-перше,
вкраплювання «галицьких» (насправді і східно-подільських!) форм минулого
часу: бачили-сьмо, ви чули-сте (хоч для Лободовського це південно-східні по-
дільські форми), як і південно-східних форм теперішнього часу типу: не
знаходю, відпустю; по-друге, вживання активних дієприкметників

468
Протоієрей Андрій Ухтомський Історія перекладів Біблії українською мовою, частина І //
https://r500.ua/istoriya-perekladiv-bibliyi-ukrayinskoyu-movoyu/
344
теперішнього часу на –щий, -чий (просяному у тебе, застане роблящим отак);
по-третє, вживання вульгаризмів (цицьки «грудь», курвайства «розпуста») й
кованих слів (зновожиття «пакибітіє», брехнесвідкувати «свідчити фальшиво»,
поіначати «змінитися», постувати «постити», обвинуватор « оскаржувач»,
жителище «оселя» ) як і маловідомих діалектизмів ( своящина «рідна сторона»,
відгетькати «відректися», поперека «поясниця, бедра», орудувати
«адмініструвати») і церковнослов’янізмів.»469 Переклад не був надрукований.
ого ж, 1903 року у Львові побачив світ переклад “Псалмів” і Нового
Заповіту (з паралельним церковнослов’янським текстом) відомого церковного
діяча Олександра Бачинського (1844—1933): це видання набуло поширення
переважно серед греко-католицького кліру.»470

-
-
знайомившись із загальноісторичним тлом в центральній частині
великої Руси-України, погляньмо, що діялося на її західних теренах. В цілому
тут для церковного та культурного життя склалися незрівнянно сприятливі
умови. Проте, і на цих землях не обійшлося без політичного гноблення
українців. Періодично, в залежности від того, яка була політична влада в
Австро-Угорській імперії, Польщі та інших державах, в складі яких довелося
бути західним землям Руси-України і як вони ставились до нашого народу,
розвивалося й українство.
Сучасним українцям важливо пам’ятати, що ніколи не можна самим ділити
нашу державу навіть термінологічно: чи на західну чи східну, чи центральну чи
якусь іншу Україну. Немає, не було і не буде ніяких малих чи великих, західних
чи східних Україн. Є одна єдина і неподільна Русь-Україна від Сяну по Кавказ. І є
лише її частини, землі, терени. Також немає «східняків» чи «західників»,
«бандерівців» чи «москалів». Є один народ – руси-українці з його єдиною русько-
українською мовою. Тому важливо в контексті нашої оповісті про тернистий
шлях Біблії до русько-українського народу ознайомитися з історією західних
земель Руси-України та ставленням тих держав до українців та їхньої мови, в
складі яких їм довелося бути.
« 70-х роках XVIII століття, після першого поділу Речі Посполитої,
Галичина опинилася в складі Австрійської імперії. Разом з частиною польських
земель, вона утворила Королівство Галичини та Лодомерії. Хоча Лодомерія

469
Олекса Горбач. Мовостиль новітніх перекладів Святого Письма на українську народню
мову 19-20 вв. Український Вільний Університет. Наукові Записки. Ч.13. Збірник Мовознавчої
Комісії Наукового Конгресу в Тисячоліття Хрищення Руси-України. Мюнхен. 1988. Стор.50
470
Михайло Москаленко. Нариси з історії українського перекладу (4) // http://www.vsesvit-
journal.com/old/content/view/167/41/
345
пізніше відійшла Росії, Східна Галичина не була самотньою землею з
українським населенням у складі Австрійської імперії. Ще з XVII століття там
перебувало Закарпаття у складі Угорського королівства. А в кінці XVIII століття
у складі окремого округу до Галичини та Лодомерії приєднали Північну
Буковину з містом Чернівці. Західноукраїнські землі були строкатими етнічно:
хоча більшість населення становили українці, у Східній Галичині значною була
частка поляків та євреїв; у Північній Буковині — румунів; а на Закарпатті -
угорців, румунів та поляків. З приходом австрійської адміністрації, у статусі
чиновників на управлінців, на західноукраїнські землі переїздили також німці.
Суспільство продовжувало ділитися на стани: шляхту, духовенство, міщан
та селян. Більшість українців проживала у селах. Лише незначна кількість
належала до інших, більш привілейованих станів. Тому до соціальних
відмінностей, значною мірою додавалися й національні. Найбільші міста –
Львів, Броди, Ужгород, Чернівці, Тернопіль – були переважно не українськими.
Зміни, пов'язані з промисловим переворотом та індустріалізацією, відбувалися
досить повільно.
Українське населення західноукраїнських земель перебувало у не
завидному становищі. Йому було складно долучатися до всіх передових
тенденцій ХІХ століття. На відміну від Наддніпрянщини, тут не міг
сформуватися свій прошарок інтелігенції. Тому прапор діячів українського
національного відродження несподівано перейняли греко-католицькі
священики. В межах освітніх та релігійних реформ Марії-Терезії та Йосипа ІІ,
греко-католицькі священики отримали можливість здобувати вищу духовну
освіту у семінаріях Європи на рівні з католиками. І ця деталь відіграла роль.
Діячів національного відродження на західноукраїнських землях ми
називаємо «будителями». Першим осередком «будительства» стало Закарпаття,
а саме Мукачівська семінарія наприкінці ХVIII століття. У середині ХІХ століття
справу підхопив священик Олександр Духнович. Він почав писати власні твори
народною мовою жителів Закарпаття, називав себе «русином», а також видав
цією мовою буквар.
По той бік Карпат, у 1816 році у місті Перемишль виникло Товариство
галицьких греко-католицьких священиків. Воно поставило собі завдання
поширювати освіту серед простолюду та здобути право навчатися народною
мовою. Член товариства Іван Могильницький першим почав проголошувати
проповіді українською та обґрунтував, чому її не можна вважати мішаниною
польської та російської.»471
« оротьба українського народу за освіту рідною мовою була однією з
яскравих сторінок суспільно-політичного та громадського життя Галицького
краю. На погляд одного з учасників цих подій, “вона не тільки розбурхала нашу
сонну суспільність, але й стала справою європейською, новочасною, модерною”.
Важливим її аспектом були змагання за український університет у Львові, що

471
Історія України в історіях. https://znohistory.ed-era.com/m3/l17
346
зумовили гучний резонанс не лише в Австро-Угорщині, а й у суспільній думці
Європи.
Чи не найбільш запекле українсько-польське суперництво розгорнулося в
царині освіти, адже здобування знань рідною мовою ставало необхідною
передумовою подальшого розвитку українського національного організму.
Наприкінці ХІХ ст. Галичина становила найвідсталіший в освітньо-культурному
аспекті край Австрійської монархії. За даними перепису 1900 р., із 7мільйонів 3
тисяч населення краю читати і писати вміло лише 2 мільйони 22 тисячі, а число
неписьменних сягало 2/3 населення (4 мільйони 66 тисяч). Незважаючи на це,
польські кола всіляко гальмували розвиток народного шкільництва в краї. Як
зазначав Іван Франко, вони робили все можливе, “щоб мужик завжди був
грубий і неосвітчений”, бо відчували, що “освіта мужика загрожує […] руїною,
тому що освічений мужик не стане покірно і безвідмовно гнути шию в ярмо”.
Виховання в українському університеті національно свідомої інтелігенції
галицька еліта розглядала як необхідну передумову до наступної націоналізації
судівництва, адміністрації Галичини, “створення сучасної національної
бюрократії”, а отже – як крок до реалізації української автономічної концепції.
“Тоді і язик урядовий буде сам собою наш і економічне двигненнє піде легше, і
москвофільство стане як віск від вогню. Університет буде вкінець і центром
політичної боротьби за незалежність нації. З університету роздасться велике
слово народу”, – підкреслював 1902 р. один із учасників руху за український
університет.
Українська громадськість вважала посідання власного університету своїм
невід’ємним історичним правом, бо традиційно володіла значними концесіями
в університеті імені Франца І у Львові. Свідченням цього було зокрема те, що
Львівський університет залишався наприкінці ХІХ ст. єдиним вищим
навчальним закладом у світі, де існували кафедри з українською мовою
викладання. Їх виникнення було тісно пов’язане із тим, що австрійський
імператор Йосип ІІ заснував у 1784 р. Університет, який мав за мету підвищити
освітній рівень Східної Галичини, де українці становили більшість населення.
Важливим історичним доказом того, що Львівський університет був
призначений задовольняти передусім культурні потреби українського
населення, українські інтелектуали кінця ХІХ ст. вважали існування при ньому в
1787–1809 рр. так званого “Studium Ruthenum” (“Руський інститут”) –
відділення, в якому на двох факультетах (філософському і богословському)
окремі предмети викладали українською мовою. Причини того, що українці не
скористалися з нагоди здобути власне вище шкільництво ще наприкінці ХVІІІ –
на початку ХІХ ст. (упродовж 1804–1809 рр. “ Studium Ruthenum”(“Руський
інститут”) було закрито, а в 1805 р., унаслідок фінансових труднощів уряду,
ліквідовано Львівський університет), вони вбачали в непослідовній політиці
австрійського уряду, що “не дбав про пробудження національної свідомості
руської народности”, не докладав систематичних зусиль у справі підготовки

347
української інтелігенції, а також у неготовності самих українців усвідомити
важливість національних освітніх установ.
Відновлюючи 7 серпня 1817 р. Львівський університет, імператор Франц І
визначив своїм розпорядженням як головну підготовчу базу до нього першу
Львівську (руську) гімназію, що також недвозначно вказувало на призначення
університету для культурних потреб українців. Однак через вказані вище
причини українська мова так і не зазвучала в стінах відновленого Львівського
університету, натомість монополію мала латинська, а з 1848 р. – німецька.»472
а додаток до цього у 1817 році в усіх народних школах Східної Галичини
запровадили польську мову.На жаль, українці настільки були не злютовані між
собою, що польські сили намагалися використати це на свою користь. В
середовищі самого українства розпочалося мовне баламутство, що увійшло в
історію західних українських земель, як азбучна війна. Це була спроба
латинізувати українську абетку. «Війна» мала два спалахи, спричинені двома
різними проєктами латинки — на основі польської та чеської абеток. Перший
спалах виник у 1830-ті роки внаслідок появи 1834 року статті «О wprowadzeniu
abecadła polskiego do pismiennictwa ruskiego» українського вченого Йосипа
Лозинського, в якій він запропонував завести замість невідповідної фонетичній
системі української мови «мертвої» кирилиці польський алфавіт (абецадло).
Для наочного переконання в такій доцільності він 1835 року цим алфавітом
опублікував свою етнографічну працю «Ruskoje wesile». Ця пропозиція зазнала
гострої критики, зокрема в публікації Йосипа Левицького «Відповідь на погляд
про запровадження польської азбуки в руську писемність» (1834, польською
мовою) та брошурі Маркіяна Шашкевича «Азбука і abecadło» (1836).
Мовознавець Михайло Худаш у 1980-х роках відзначив: «Захопившись суто
предметною стороною питання, Лозинський не врахував, що в умовах штучної
державної роз'єднаності українського народу та здійснюваної австрійсько-
польською верхівкою полонізаторської політики в Галичині латинізація
українського алфавіту була, по суті, спрямована на відрив західної частини від
Великої України та становила сприятливий ґрунт для здійснення цієї політики,
а отже, була політично шкідливою».
Другий спалах Азбучної війни спричинила спроба намісника (губернатора)
Галичини Аґенора Ромуальда Ґолуховського 1859 р. запровадити в українських
школах латинку, розроблену чеським філологом Йосифом Їречеком на основі
чеської абетки.
Проти реформи виступили як москвофіли (серед них Богдан Дідицький),
так і ті інтелігенти, що висловилися схвально про сам проєкт Їречека (вже
згаданий мовознавець Йосип Лозинський та греко-католицький митрополит
Львова Спиридон Литвинович голосували проти введення латинки, вважаючи
цю зміну політичним та культурно шкідливим для українців актом). Протести
472
Володимир Качмар. Змагання українців за національні права у Львівському університеті.
// Каменяр. Інформаційно-аналітичний часопис Львівського національного університету імені
Івана Франка №8-9, жовтень-листопад 2016 р. http://kameniar.lnu.edu.ua
348
підтримали також інші славісти з Австрії, зокрема Франц Міклошич та навіть
тесть Їречека — Павел Шафарик. На закиди щодо невідповідності
церковнослов'янського письма новій українській мові, вони пропонували
реформувати кирилицю «за зразком Караджича».
Хвиля протестів була винятково сильною (так званий «другий спалах азбу-
чної війни»), тому міністерська комісія 1861 року забракувала проєкт (7 голосів
проти 2, ще двоє утрималися). Як наслідок австрійське міністерство відмовило-
ся від подальшого впровадження латинки.
Проте тривалий час по тому діяла цісарська постанова від 10 квітня 1861,
згідно з якою, адміністрація та суди Австрійської імперії не мусили, але
могли вживати в українськомовних документах кирилицю. Таке формулювання
дозволяло галицьким органам влади (укомплектованим здебільшого поляками)
ігнорувати кирилицю в українськомовних документах» .473
Та незважаючи на ці внутрішньоукраїнські непорозуміння національно-
культурний рух не можна було спинти.
« 1833 році студенти Львівського університету, а перед тим випускники
греко-католицької семінарії, Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків
Головацький заснували літературний гурток «Руська трійця». Подібно до своїх
колег з Наддніпрянщини та Європи, члени «Руської трійці» горіли бажанням
пізнавати та сприяти становленню народної мови та культури. Ключовою
подією для трійчан, та й загалом галичан, стало проголошення Маркіяном
Шашкевичем промови українською мовою в стінах університету на
урочистостях на честь дня народження імператора.
Вершиною діяльності «Руської трійці» можна назвати видання альманаху
«Русалка Дністрова» у 1836 році. Збірка містила зібрану трійчанами народну
творчість та створену на її основі власну. Видання не на жарт розлютило
імперських урядовців, тому майже увесь тираж вилучили, а «Руська трійця»
вимушена була припинити свою діяльність.
Поширення ліберально-демократичних ідей у першій половині ХІХ
століття, національне відродження та боротьба з ним, розвиток нових
тенденцій та тягар старих проблем. Революційний потенціал накопичувався аж
поки у 1848 році не вибухнув серією національно-визвольних рухів у багатьох
країнах Європи. Вони отримали спільну назву «Весна народів».
«Клаптиковий» устрій Австрійської імперії затріщав по швах. У 1848 році, у
результаті революції, було проголошено першу австрійську конституцію,
скликано Рейхстаг (тобто парламент), а громадяни отримали права на свободу
слова, друку та зборів. Довгоочікувану свободу отримали і селяни: у 1848 році в
Австрійській імперії скасували панщину. Селяни ставали власниками землі та
громадянських прав. Колишні власники отримували компенсацію за втрачену
землю. Не вирішили тільки щодо права користування лісами та пасовиськами.
Пізніше це стало причиною частих конфліктів.

473
«Азбучна війна» Українська версія «Вікіпедія»
349
 У травні 1848 року утворили Головну руську раду, на чолі зі священиком
Григорієм Яхимовичем – орган, що представляв українців під час «Весни
народів». Головна руська рада розпочала випуск першої українськомовної
газети – «Зорі Галицької», що виходила протягом революційних 1848-49 років.
Влітку 1848 року у Празі було скликано Слов'янський з'їзд, на який
представники Головної руської ради відправили своїх членів. Восени 1848 року,
Головна руська рада ще встигла скликати Собор руських учених у Львові – з'їзд
українських науковців. Участь у ньому взяли приблизно 100 осіб. На ньому,
серед іншого, вирішили взяти народну мову за основу літературної української і
писати кирилицею. За одним з рішень Собору, утворили Галицько-руську
матицю – організацію, що мала займатися друком та поширенням літератури
серед українського населення.
Активній діяльності Головної руської ради протидіяли польські організації.
Австрійська адміністрація робила поступки в культурно-освітніх питаннях,
проте залишалася непоступливою у питаннях територіального поділу Східної та
Західної Галичини. Зрештою, лавочку прикрили у листопаді 1848 року, коли у
Львові спалахнуло повстання. Забарикадованих містян австрійці обстріляли з
гармат. Повстання жорстко придушили і запустили маховик репресій. У всій
Галичині згодом оголосили воєнний стан, і діяльність будь-яких товариств і
зібрань стала незаконною. Головну руську раду закрили у 1851 році.
За час «Весни народів» українці австрійської імперії змогли отримати
цінний досвід парламентської діяльності. На виборах до імперського Рейхстагу,
українці змогли отримати своє представництво. Серед депутатів були й селяни.
Депутатом Рейхстагу став і відомий нам ватажок селянських повстань на
Буковині Лук'ян Кобилиця. Повернувшись у статусі депутата, «гуцульський
король» почав нові селянські заворушення. Вони набули найбільшого розмаху у
1849 році, проте згодом були придушені.
«Весна народів» в Австрійській імперії досягла свого апогею тоді, коли
угорці спробували збройно вибороти свою незалежність. Новий австрійський
імператор Франц-Йосип не погребував попросити допомоги у російського
імператора Миколи І. Завдяки монаршій солідарності та російським військам,
восени 1849 року перший революційний виступ ліберального націоналізму,
зрештою, придушили.
«Весну народів» творила галицька греко-католицька інтелігенція. Вона
заручилася підтримкою імперської адміністрації і змогла протиставити полякам
ідею окремої русинської греко-католицької нації. Тому основні організації того
періоду носять частку «руська» (наприклад, Головна руська рада). Греко-
католицькі священики бачили свого основного союзника в обличчі Габсбургів.
Головним противником були, звичайно ж, поляки, які «русинам» в
окремішності відмовляли. «Русинство» як провідна ідея національного руху
протрималося до кінця Австрійської імперії. У 1867 році Габсбурги погодилися
на компроміс і утворилася двоїста Австро-Угорська імперія. Двоїста або
дуалістична означає, що поряд з монархом діяв ще парламент та уряд.
350
 Бунтівні угорці додали свою частку до назви імперії. Бунтівні поляки
отримали собі владу над цілою провінцією Королівства Галичини та Лодомерії,
замінили на керівних посадах більшість німецьких чиновників та взяли під
контроль сейм. Лояльні до Габсбургів «русини» залишилися нізчим. Це
спричинило кризу ідеї «русинства» та позицій консервативних греко-
католицьких священиків.»474
« о значного політичного посилення польського впливу в Галичині
дійшло 1867 року, коли Габсбурги, зазнавши поразки у війні з Пруссією,
вирішили опертися на поляків як на більш консолідований культурний і
політичний елемент. До того ж поляки були значно лояльніші до Відня з
погляду на їх непримиренне становище супроти Росії після приборкання
повстання 1863 року.
У 1866 році польська сеймова більшість ухвалила закон про польську мову
навчання у початкових і середніх школах, яка до того ж стала крайовою і
урядовою. Ще 16 грудня 1865 року граф Адам Потоцький у ландтазі
запропонував заснувати шкільну раду, яка б відала всіма шкільними справами в
Галичині. На найближчій сесії ландтагу 17 листопада 1866 р. для обговорення
цього питання було подано два проєкти: перший – “Про заснування крайової
шкільної ради”, другий – проєкт закону “Про викладання в народних і середніх
школах”. Після тривалих обговорень, які велися у ландтазі стосовно заснування
шкільної ради, імператор 6 липня 1867 року своїм рескриптом узаконив цю
інстанцію. Проте з утворенням крайової ради дедалі більше загострювалася
боротьба як і в українських школах, так і у ландтазі. Про цю інституцію
висловився депутат галицького сейму Йосип Красицький так: “Вона не має
довір’я в краю... не шанує права української національности... вживає всіх
заходів, щоб український елемент як можна більше придушити і українську
молодь полонізувати...”. Якщо до створення крайової шкільної ради в Галичині
було 1 293 українські школи, то тільки за один рік її діяльності кількість
зменшилася на 572, а решту шкіл було закрито і полонізовано. Врешті, 5
листопада 1868 року, було видано адміністративне розпорядження галицької
шкільної ради про використання польської мови посадовими особами у справі
шкільництва.
Навіть у тих місцевостях, де не було польського населення, українські діти
повинні були вивчати польську мову. Тож у багаточисленних громадах через
фальсифікацію статистики в школах вводилась польська мова викладання.»475
« атомість з'явилося три відповіді на питання «хто такі українці»:
пропольський рух, що вважає українців Галичини — поляками; рух
москвофілів, які виступали за єдність галичан з «великоросійською» нацією; рух
народовців, що вважали жителів Галичини такими ж українцями як і жителів
Наддніпрянщини
474
Історія України в історіях. https://znohistory.ed-era.com/m3/l17
475
Галина Ріккарді. Становище українського шкільництва у Східній Галичині 60-х років ХІХ
– початку ХХ століть: спроба історичного аналізу.
351
 Основна боротьба у 60-80-х роках точилася між москвофілами та
народовцями або ж, можна ще їх так назвати, українофілами. Спочатку,
перевага була повністю на боці москвофілів. Після розчарування у Габсбургах,
галицька інтелігенція схилила свої погляди на іншого самодержавця —
російського. Самостійно, галицьким русинам було не уникнути полонізації,
вважали москвофіли.
Наприкінці 60-х та на початку 70-х років москвофіли контролювали всі
культурні-освітні установи, пресу, школи та університети Галичини. На
Закарпатті місцеве населення піддавалося агресивній мадяризації (тобто
намаганню зробити з них угорців), а на Буковині — румунізації. Тому місцеві
діячі національного руху також приєднувалися до москвофілів. Зрозуміло, що
російський імперський уряд не міг упустити такої нагоди і почав фінансову
підтримку москвофілів. У 1882 році громада одного греко-католицького села
заявила про перехід до православ'я. Імперський уряд розцінив цей факт як
підривну діяльність. Лідери москвофілів потрапили під суд, інших почали
переслідувати.
Гонінням на москвофілів скористалися народовці, тобто прихильники
української національної ідеї. Народовці грунтували свої переконання на ідеях
«Руської трійці», Кирило-Мефодіївського братства та літературних творах
наддніпрянців, зокрема Тараса Шевченка та Пантелеймона Куліша. У 1868
році у Львові утворилося товариство «Просвіта». Основна його діяльність була
культурно-освітньою: заснування бібліотек, читалень, видання українських
творів, підручників і так далі. Від цієї організації можна починати відлік
активної, організаційно оформленої діяльності народовців.
У 1873 році у тому ж Львові виникає Літературне товариство імені Тараса
Шевченка, яке у 1892 році стає Науковим товариством імені Тараса Шевченка.
Ця перша організація, названа на честь Кобзаря, засвідчила прагнення
галицьких народовців до об'єднання з наддніпрянськими українофілами. І
пізніше, це справді переросло у взаємовигідний союз: стиснені імперськими
заборонами наддніпрянці постачали на Галичину ідеї та твори, а галичани,
користувалися можливістю провадити легальну діяльність і ці твори друкували
і допомагали розповсюджувати ідеї назад, через імперський кордон.
Народовецький рух поширився й на Закарпаття та Буковину.
На відміну від громадівців, що змушені були провадити діяльність в
підпіллі, народовці мали легальні шляхи втілення своїх задумів. У 1885 році
вони утворюють Народну раду, яка мала б завершити почате ще Головною
руською радою — добитися поділу провінції на польську та українську частини.
У 1890 році народовці, поляки та австрійці підписують угоду. В обмін на
культурно-освітні поступки, зокрема українська мова в адміністрації, судах,
освітніх установах, кілька місць у парламенті, лідер народовців Юліан Романчук
заявив про свою лояльність імперському уряду і початок «нової ери» у
відносинах з поляками. Як стверджували народовці, вони діяли за принципом
«краще щось, ніж нічого». Проте не всім такий принцип прийшовся до душі.
352
 Ще у 70-х роках частина молодих галичан захопилася ідеями Михайла
Драгоманова та стильного, модного, прогресивного тоді соціалізму. Так в
Галичині виникла ще одна течія — радикальна. Її лідерами були Іван Каменяр
Франко та Михайло Павлик. У 1890 році вони різко відреагували на компроміс
«Нової ери» і вирішили створити свою політичну партію — Русько-українську
радикальну партію (РУРП). Вона обстоювала ідеї соціалізму на базі
демократичного та кооперативного устроїв, соборність (тобто єдність)
українських земель і обмеження впливу греко-католицької церкви. Хоча РУРП
заснували відвідувачі драгоманівських гуртків, сам Драгоманов вважав, що
заснування партії поспішне. Після його смерті у 1895 році у партії намітився
розкол і зрештою у 1899 році з лав РУРПу вийшло дві нові партії: Українська
національно-демократична (УНДП) та Українська соціал-демократична
(УСДП). Причина розколу полягала у тому, що одні більше уваги приділяли
питанням національним, а інші — соціальним.
Лідери Української національно-демократичної партії, серед яких Юліан
Романчук, Кость Левицький, а пізніше й Іван Франко з Михайлом Павликом,
ставили ціллю демократизацію життя в Австро-Угорщині легальними методами
та створення єдиної української національної провінції з власним сеймом та
адміністрацією. УНДП своєю основною соціальною опорою вважала селянство
та захист його інтересів, тому стала найпопулярнішою серед українських партій.
Лідери Української соціально-демократичної партії, серед яких слід
особливо виділити Юліана Бачинського, виражали інтерес українського
пролетаріату - робітників та безземельних селян. Серед цілей вони мали захист
інтересів робітників та соціалістичні перетворення через реформи.
Юліан Бачинський у 1895 році у своїй брошурі «Україна irredenta» (тобто
«Україна в ярмі») першим виголосив ідею необхідності повної незалежності
України. Він пояснював це через марксистські ідеї. Щоб втілити всі бажані
соціальні перетворення потрібна була «Вільна, велика, політично самостійна
Україна, одна, нероздільна від Сяну по Кавказ!». Через кілька років
Бачинському одізвуться з другого боку Дніпра.
Спливало ХІХ століття. У двері гучно почав стукати неспокійний ХХ вік. На
заході Руси-України завдяки національно-культурному рухові значно зросла
національна і політична свідомість. Українцям вдалося ледь не повністю
українізувати початкову освіту: майже три чверті шкіл на Галичині були
україномовними. Галицькі українці обиралися в імперський парламент, хоча на
виборах у крайовий сейм поляки ставили палки в колеса. Наукове товариство
імені Тараса Шевченка до 1914 року видало приблизно 300 праць. Активною
була діяльність «Просвіт». Галичина стала постійним прихистком для
українських емігрантів з Наддніпрянщини та друку їхніх опальних творів.
Посилив український національний рух новий митрополит греко-
католицької церкви Андрей Шептицький, що обійняв цю свою посаду у 1900
році. Він зайняв чітку проукраїнську позицію і зовсім скоро став моральним
авторитетом для українців Австро-Угорщини.
353
 Відповідно до світових тенденцій, на Галичині почали виникати спортивні
товариства та організації типу американських скаутів. Іван Боберський чимало
зробив для популяризації спортивного товариства «Сокіл-батько» та Пласту.
Український політичний діяч та юрист Кирило Трильовський у 1900 році
створив товариство «Січ». Організацію офіційно позиціонували як пожежно-
руханкову. Вона поширилася не лише на Галичині, але й у Буковині та
Закарпатті. Хоча козаків на Галичині можна було зустріти хіба під час
військових кампаній, назва «Січ» свідчила про утвердження саме української
національної ідеї.
Після перипетій Першої світової війни та революцій, західноукраїнські
землі опинилися у складі трьох різних держав.
Молода польська держава приєднала до свого складу так звані «східні
креси» — території на Сході, що становлять нині частини Литви, Західної
Білорусі, Волині та Галичини. Ці два українських регіони були визнані за
Польщею у результаті підписання у 1921 році Ризького миру з більшовиками, а
також підписання Версальського миру, що визначив світовий порядок після
Першої світової війни.
Національні меншини становили майже третину населення міжвоєнної
Польщі і були її найбільшою проблемою. Українці були другими за чисельністю
після власне поляків — більше 5 мільйонів, що становило 15% населення
держави.
Українці Волині та Галичини, згідно з угодами та договорами, мали б
отримати культурну автономію. Проте поляки не поспішали виконувати взяті
на себе зобов'язання. Українці Галичини чинили опір встановленню польської
влади в регіоні: бойкотували перепис і вибори, а також створили у Львові у 1921
році Таємний український університет, який остаточно закрили 1925 року.
У 1920 році ветеран Української революції та полковник УНР Євген
Коновалець створює Українську військову організацію. Члени УВО обрали
підпільні та терористичні методи боротьби, зокрема вчинили невдалий замах на
Юзефа Пілсудського. Проте, у 1923 році країни Антанти остаточно визнали
право Польщі на Східну Галичину, після чого уряд ЗУНР, що все ще боровся в
еміграції, саморозпустився.
В культурно-освітньому плані, польська держава у 20-х роках була повною
протилежністю УСРР, де в цей час на повних парах неслася українізація.
Польща обрала тактику асиміляції етнічних меншин. Полонізація відбувалася у
системі освіти, де розпочався перехід на двомовні польсько-українські школи.476
«1924 року Польська держава ухвалила закон про обмеження вживання
української мови в адміністративних органах, суді, освіті на підвладних полякам
українських землях. Не зважаючи на те, що перед рішенням Ради Амбасадорів –
Великої Британії, Франції, Італії та Японії — від 15 березня 1923 року про
признання Галичини Польщі, тодішня польська влада декларувала надання
Галичині територіальної автономії з забезпеченням усіх мовних та культур-них
476
Історія України в історіях. https://znohistory.ed-era.com/m3/l17
354
прав. Проте на другий день забула про заяви. За рішенням Ради українська
більшість Галичини на власній території стала національною меншиною.»477
« а управлінські посади приймали переважно поляків. Польський уряд
заохочував міграцію польського населення до «східних кресів». Ветерани війн,
офіцери та просто охочі отримували земельні наділи на території Волині та
Галичини. Ця політика отримала назву «осадництва». Акцією скористалися до
300 тисяч поляків.
Натомість, українці та євреї західноукраїнських земель змушені були
мігрувати. Нафтова промисловість вичерпала себе, але польський уряд не
поспішав вкладатися у розвиток промисловості у «кресах», тому за невеликим
винятком, регіон ставав майже повністю аграрним. Земельний голод та
культурні утиски змушували галичан мігрувати. Ті, хто лишався пробували
об'єднуватися у кооперативи, як у старі часи. Це допомагало, але все одно не
могло виправити важкого економічного становища.
Попри те, що маршал Пілсудський у середині 20-х, по суті, встановив
режим диктатури, Польща зберігала ознаки демократичності. Діяв парламент та
виборча система. Провідною українською політичною силою стало Українське
національно-демократичне об'єднання на чолі з Дмитром Левицьким, утворене
в 1925 році. Представники УНДО намагалися легальним шляхом боротися за
права українців.
Важливу роль відіграє греко-католицька церква, що стає виразно
національною інституцією. Її провідник митрополит Андрей Шептицький
докладає значних зусиль, щоб протистояти полонізації та захищати церкву.
Проте політика польського уряду, вплив глобальних, зовнішніх та
внутрішніх чинників все більше радикалізувала західних українців, особливо в
Галичині.
У 1930 році польська влада проводить акцію «пацифікації» (тобто
«замирення») — серію репресивних заходів проти українських діячів та
культурних установ. У 1934 році було створено концтабір «Береза Картузька», де
утримували противників режиму, серед яких, звичайно, були й українці. Ці
акції, начебто, мали усмирити українців, натомість радикалізувала два
підпільних напрями — комуністичний та націоналістичний.
Комуністичне підпілля було представлене Комуністичною партією Західної
України (КПЗУ). Партія мала також легальні представництва і через них навіть
потрапляла у сейм. Ідеологія КПЗУ була близькою до націонал-комунізму. Тому
популярність партії трималася на популярності та підтримці УСРР, а тому і
коливалася відповідно до ситуації в радянській державі. В кінці 20-х років
радянська Україна перестала бути такою привабливо, а з нею і комуністичний
рух в Західній Україні, що перетворився на знаряддя сталінської політики.

477
Хроніка нищення української мови, Роман Сушко, Мирослав Левицький від доби
Романових до сьогодення. Київ, 2012 р., стор.48

355
 Націоналістичне підпілля перейшло на новий рівень у 1929 році, коли
Українська військова організація (УВО) перетворилася на Організацію
українських націоналістів (ОУН). Першим її очільником був все той же Євген
Коновалець, а після його вбивства у 1938 році, його замінив близький соратник
Андрій Мельник.
Діячі ОУН перейняли від УВО основну ціль — боротьбу за незалежність
України, а також підпільну структуру та методи. Проте опиралися у своїй
діяльності на нову ідеологію — інтегральний націоналізм. Український варіант
інтегрального націоналізму сформолював Дмитро Донцов.
Ідеологія ОУН базувалася на розчаруванні у нерішучості діячів періоду
Української революції, що проґавили свій шанс. Відповідно, наступне
покоління борців за незалежність, на їхню думку мало бути більш рішучим і
жорстоким, як і їхні вороги. Націю проголосили вищою цінністю, якій мають
підпорядковуватися всі інші цінності та інтереси індивідів.
Мета виправдовувала засоби, а основним методом боротьби обрали
тероризм. ОУН гучно заявила про себе у 1933 та 1934 роках, коли вчинила два
показові вбивства — радянського дипломата у Львові та польського міністра
внутрішніх справ Броніслава Перацького. Радянського дипломата вбили як акт
символічної відплати за Голодомор, а Перацького — за пацифікацію. Оунівці
самостійно здавалися в руки поліції, щоб мати можливість виголосити свої ідеї
під час судових засідань, до яких була прикута увага громадськості.
Організатором цих політичних вбивств був Степан Бандера, 25-річний студент,
що очолив ОУН на Галичині. Він представляв нове молоде покоління
організації. Від того більш радикальне. У 1936 році Бандера потрапив за ґрати
після показового судового засідання. Там він встиг виголосити своє бачення
боротьби за незалежність: «ОУН цінить вартість життя своїх членів, дуже
цінить; але — наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йдеться про
її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, щоб її
таки зреалізувати».
Попри свою відомість, ОУН залишалася достатньо малочисельною та
регіональною силою. Тим паче, що польська влада посилено боролася з
намаганнями організації розростися та поширити свій вплив на інші землі.
Що цікаво, між українськими регіонами у складі польської держави —
Волинню та Галичиною — існував внутрішній «сокальський кордон». Вони були
частинами різних імперій і мали багато відмінностей, тому польські урядовці
сприяли їхньому посиленню. Волинський воєвода Генрик Юзевський, в
минулому міністр в уряді Симона Петлюри, проводив так званий «волинський
експеримент». Його завданням було зробити волинян лояльними до Польщі.
Тому воєвода робив усе, щоб обмежити шкідливий вплив Галичини на Волинь.
Було заборонено поширення на Волинь галицьких культурних інституцій,
таких як «Просвіта», та греко-католицької церкви. Натомість, легальні
українські політичні сили підтримували, і в освітній політиці запровадили
обов'язкове вивчення української мови.
356
 Проте, проникненню націоналістичних та комуністичних ідей ліберальні
намагання Юзевського завадити не змогли. Як і радикалізації всього
політичного життя у світі. Польща та українські землі у її складі стануть одними
з перших учасників найбільшої драми в історії людства.
Українські землі у складі Румунії та Чехословаччини
Румунія змогла сповна скористатися перипетіями війн, що тривали на
українських землях. Як союзники Антанти, румуни отримали можливість
узаконити з переможцями всі свої територіальні надбання. Під час польсько-
української війни 1918-19 років, Румунія відтяпала землі Північної Буковини. У
1920 році країни Антанти підписали з Румунією Бессарабський протокол, за
яким визнали приєднання Південної Бессарабії. У цих регіонах проживав
приблизно мільйон українців.
Якщо порівнювати усі чотири держави, у складі яких жили українці в
міжвоєнний період, українцям Румунії велося найгірше. Румуни провадили
щодо національних меншин політику культурної асиміляції: розглядали їх як
румунів, які чомусь забули про це. Румунська мова стала єдиною в освіті,
управлінні і навіть церкві. 1924 року Закон Румунського королівства про
зобов’язання всіх «румун», котрі «загубили матірну мову», давати освіту
дітямлише в румунських школах. До 1928 року на Буковині діяв надзвичайний
стан і було обмежено політичну діяльність. Румунський уряд, подібно
польському, сприяв переселенню румунів в регіони населені українцями. Навіть
українські прізвища міняли на румунський лад. Зрозуміло, що така політика
румунського уряду створила благодатний ґрунт для поширення серед українців
націоналістичних та комуністичних ідей.
Південна Бессарабія була більш сприйнятливою до комуністичних ідей. У
1924 році там спалахнуло Татарбунарське повстання, яке жорстко придушили.
Натомість Північна Буковина надавала перевагу націоналістичним ідеям. Тут
поширила свої перші осередки ОУН. Через переслідування румунської влади
вона вимушена була перейти в підпілля.
Відстояти власні інтереси українці намагалися й легальним шляхом, хоча
безуспішно. Єдина офіційна Українська національна партія на чолі
Володимиром Залозецьким діяла аж до 1938 року. В Румунії встановили режим
військової диктатури і діяльність усіх партій просто заборонили.
Українцям Чехословаччини жилося найлегше. Більше півмільйона
українців Закарпаття потрапили до складу новоутвореної слов'янської держави
у 1919 році. Країни Антанти виходили за логікою «аби не дісталося Угорщині».
Так, чехословацький уряд не надав закарпатцям повну обіцяну автономію,
призначав на адміністративні посади чехів та словаків і сприяв їхньому
переселенню до краю. Але закарпатці мали більшу свободу в культурно-освітніх
питаннях, брали участь у виборах та провадили політичну діяльність у
сприятливому кліматі. Закарпаття давало лише 2% промислового виробництва
країни і було майже повністю сільським краєм. Тому чехословацький уряд
більше вкладав у Закарпаття, ніж отримував дивідендів назад.
357
 Міжвоєнні роки застали національний рух на Закарпатті у невизначеному
становищі, подібно до підавстрійської Галичини у середині ХІХ століття.
Закарпатці ще не визначилися з тим, ким вони все-таки є. Мадярофіли вважали
себе угорцями і прагнули повернутися до Угорщини. Русини — окремою
русинською нацією. Русофіли прагнули об'єднання з великим російським
народом. Українофіли — відповідно, з українським. Якщо русинський та
русофільський рухи були найпопулярнішими та найвпливовішими на початку,
то українофільський рух зовсім скоро набрав обертів та рішуче обігнав
конкурентів. Цьому сприяли зовнішньополітичні обставини.
Чехословаччина була, напевно, єдиною країною Європи, що не лише
декларувала, але й намагалася втілювати в життя демократичні цінності.
Можливо тому й стала однією з перших жертв авантюрного диктатора Третього
Райху Адольфа Гітлера.
У вересні 1938 року угода між Німеччиною, Британією та Францією, відома
як Мюнхенська змова, поклала початок розчленуванню Чехословаччини. Німці
приєднують Судетську область, а добрі сусіди — Польща та Угорщина —
відхапують і собі частинку чехословацьких земель. Провідні західні країни
пішли шляхом умиротворення агресора, думаючи, що Гітлер вгамується
захопленням територій населених німцями в Центральній Європі, або ж
спрямує свій погляд на схід, до СРСР. Проте, апетит приходить під час прийому
їжі. Британський прем'єр-міністр Невілл Чемберлен, коли повернувся додому
після Мюнхенської змови, виголосив напевно найбільш помилкове твердження
в історії: «Я привіз вам мир!».
Для Закарпаття Мюнхенська угода обернулася наданням автномії у жовтні
1938 року.
Уряд Підкарпатської Русі, що згодом було перейменовано на Карпатську
Україну очолив діяч українського руху Августин Волошин. У листопаді відбувся
Віденський арбітраж (додатковий дерибан чехословацьких територій), за яким
частина Закарпаття з основними містами, Ужгородом та Мукачевом відходили
до Угорщини. Уряд урізаної Карпатської України переїжджає до міста Хуст.
Августин Волошин починає провадити активну діяльність. На початку 1939
року створили політичну організацію Українське національне об'єднання,
ідеологією якого був український націоналізм. На виборах до сейму Карпатської
України УНО здобула тотальну підтримку більш ніж 92% виборців. Українська
мова стала офіційною в краї. Формуються збройні сили — «Карпатська Січ»,
яку поповнюють також численні добровольці з Галичини, члени ОУН.
Військові формування були як ніколи доречними: Польща та Угорщина
прагнули приєднати ці території та домогтися зникнення осередку української
автономії. Поповзли чутки, що Гітлер може використати Карпатську Україну як
плацдарм для наступу на Радянський Союз. Сталін назвав такі заяви
провокацією, що хоче посварити його і фюрера.
У будь-якому разі, цього разу Гітлер надав перевагу підтримати свого
союзника. У березні 1939 року німецькі війська починають остаточну окупацію
358
Чехословаччини. Союзні Гітлеру угорські війська рушили на Карпатську
Україну. Сейм Карпатської України не хотів миритися з таким ходом подій і 15
березня 1939 року проголосив незалежність. Карпатська Україна ставала
республікою, яку очолює президент. Ним став Августин Волошин. Символами
держави обрали синьо-жовтий прапор та гімн «Ще не вмерла України».478
ож маючи незаангажоване й неупереджене уявлення про становище
українців на західних землях, як в цілому і на материковій Русі-Україні, можна
переконатися, що теза про тернистий шлях Біблії до русько-українського
народу в його рідній мові – це не метафора, це – історична реальність. Та проте,
як тут відбувалась перекладацька справа? Освітлимо й цю частину.
Галицькі переклади Святого Письма. Для Галицької частини України
можливостей для перекладу Святого Письма надавалося значно більше,
оскільки тут не діяв, зрозуміло, ні Валуєвський циркуляр (1863 р.), ні Емський
указ (1876 р.).
Менш відома в історії друга спроба перекладу Святого Письма тогочасною
галицько-українською мовою одного з провідників національного відродження
в західних українських землях першої половини XIXстоліття поета-зачинателя
нової української літератури в Галичині, письменника, священика, культурно-
громадського діяча Маркіяна Шашкевича. Він активно виступав за
рівноправність української мови з польською. Протягом 1811 -1834 років він
ретельно працював над “Псалмами” і Євангелієм від Матвія та Марка.
Найбільше поета захопили “Давидові псалми” , хоча в прикінцевому варіанті
інтерпретував їх довільно. “Давидові псалми” в перекладі Шашкевича одержали
назву «Русланові псалми». Характерна їхня особливість у тому, що вони значно
коротші від оригінальних і за своєю композицією скоріше нагадують сонети:
наприкінці кожного псалму подається своєрідний ключ до розуміння
викладених попереду думок. І ще одна відмінність Шашкевичевого перекладу
“Псалмів”; прагнучи наблизити їх зміст до простого галицького читача,
перекладач надав ряду сюжетів виразно національного характеру. Міркування
Давида про святий Сіон, Ізраїль, спадщину Якова у “ Русланових псалмах”
спроектовано на “наших людей”, “вітер на степах України”, “русько-українське
серце” , “віру руську” , “ віру тверду як Бескид” і т. д. Як і в попередньому
випадку, за життя Маркіяна Шашкевича спроби його перекладів Святого
Письма тогочасною галицькою мовою також не реалізувалися.»479
Антон Кобилянський у 1874–1877 роках працював над перекладами
Євангелія від Луки та Івана.
У 1903 році у Львові було надруковано Новий Завіт та Псалтир в перекладі
Олександра Бачинського , крилошанина і генерального вікарія Української
Митрополичої Капітули у Львові з поясненнями Івана Бартошевського. Це було
перше католицьке «двомовне видання — українською і паралельно
478
Історія України в історіях. https://znohistory.ed-era.com/m3/l17
479
Микола Тимошик. Як Святе Письмо ставало українським
http://slovoprosvity.org/2018/04/26/yak-svyate-pysmo-stavalo-ukrajinskym/
359
церковнослов’янською мовами», «чи не з метою, щоб не дратувати тих, які й у
ХХ столітті відправляють літургію старословянською незрозумілою народові
мовою».480 Але через свій галицький діялект та насиченість латинізмами,
нестандартний формат та зовнішній вигляд даний переклад не знайшов
поширення серед народу та зостався швидше настільною книгою
священнослужителів.
Переклад Олексія Слюсарчука (1838–1912 рр.) – українського католицького
священика, галицького церковного і громадського діяча, автора перших у
Галичині українських молитовників, проповідей. В 1904 р. видав власний
переклад Псалтиря паралельно українською та церковнослов’янською мовою,
що отримав назву «Псалтиря розширена» (1899 р.). Але Слюсарчук, «як
зазначають дослідники, переклав “аж занадто місцевою мовою”». Це
підтверджується галицизмами, які відображені в його коректурі перекладу
Куліша, що готувався до друку в Відні (1903 р.). Звісно, «Псалтиря розширена»
не набула широкого використання.
У 1921 році у Жовкві отцями Василіанами було видано український
переклад священника Ярослава Левицького, що містив П’ятикнижжя Мойсея,
Псалтир та книги Нового Завіту. Книга Псалмів була надруковна 1925 року.
В 1930-х роках були видані в українських перекладах якщо не всі, то
переважна більшість найнеобхідніших богослужбових текстів.»481
«1935 року у Львові вийшла в світ «Пісня Пісень» у перекладі Богдана
Кравцева (1904-1975) – відомого поета і літературознавця. Переклад (або
переспів, як його скромно називав сам перекладач), став помітним явищем
нашої літератури. Як відомо, цей твір, що входить до складу біблійного канону,
водночас являє собою дорогоцінну пам'ятку давньоєврейської обрядової поезії
(власне, це збірник весільних пісень, укладений, найімовірніше, в 3 ст. до н.е.),
що стоїть в одному ряду з весільними піснями Шумеру, Аккаду і особливо
стародавнього Єгипту. Богдан Кравців, підходячи до твору саме як до
літературної, а не церковної пам'ятки, у своїй передмові до книжки
формулював цю проблему досить зважено: «У своєму переспіві підходжу я до
«Пісні Пісень» як до високомистецького твору, поеми, що низкою пов'язаних
незнаним автором ліричних визнань, настроєвих картин і порівнянь оспівує
одну тему: любов двох і завжди тих самих осіб. Це не суперечить тому, що
«Пісня Пісень», як і багато притч біблійних, переспіваних давнішими й
сучасними поетами, може мати й має вищий, понадземський зміст і значення.
Найкраще і найглибше людське почуття – кохання ставало не раз у старинних і
сучасних символом величного, таємного й недовідомого – Божого». Переклад-
переспів Богдана Кравцева, новаторський для свого часу і зігрітий непідробним

480
Біблійний довідник під редакцією доктора К.Костіва. Християнське місійне видавництво.
Торонто.Канада. 1971.
481
Протоієрей Андрій Ухтомський Історія перекладів Біблії українською мовою, частина І //
https://r500.ua/istoriya-perekladiv-bibliyi-ukrayinskoyu-movoyu/

360
ліричним чуттям, хоч і не позбавлений неминучих галицьких діялектизмів і по-
своєму тактовної «нострифікації». (Ще Євген Маланюк відзначав, що «інтуїція
поета, сина гірської Галичини, спрямувала щасливо його уяву в бік
пастушеського гуцульського соuleur lосаlе... барвисто-коломийковий світ
карпатських вівчарів у своїй первісно-чистій зв'язаності з ще не зрадженою
природою ніби перегукується там з тим безповоротно далеким, опаленим
жагучим біблійним сонцем Ліванських гір». За свідченням самого Богдана
Кравцева, при перекладі він користувався з латинського тексту Вульгати та
грецького – Септуагінти, а також брав до уваги церковнослов'янський переклад
Кирила та Мефодія, український – П. Куліша, німецький – Лютера, польський –
Вуйка; звертався він у міру можливості й до давньоєврейського першотвору.
Дотримання характерних для першотвору паралелізмів – і розмаїття
віршованих розмірів (від ямбів, амфібрахіїв, анапестів та коломийкового вірша
– до праслов'янського за походженням колядкового десятискладовика та до
античного елегійного дистиха з його правильним чергуванням гекзаметричних
рядків і пентаметрів), лексичне багатство та елегантна формальна викінченість,
грайлива легкість інтонації та смислова наповненість вірша – все це робить
«Пісню Пісень» Богдана Кравцева значущим і навіть етапним явищем в історії
українського художнього перекладу.
Приблизно водночас із Богданом Кравцевим над перекладом цього ж твору
працював Михайло Кравчук: його «Пісня над Піснями» побачила світ у
львівському католицькому часописі «Дзвони» (1936, №№1/2, 3).»482
У 1937 році у Львові на основі грецького тексту на українську мову з
цінними поясненнями й розкішними ілюстраціями мистця Петра Худого був
виданий переклад Євангелія, створений Михайлом Кравчуком;. Признання
належиться видавництву Івана Тиктора. Повторно перевиданий разом з
Псалтирем у Римі в 1966 році.»483
« країнський богослов, професор богослів’я, релігійний і освітянський
діяч, знавець стародавніх мов, автор і перекладач духовних книг Михайло
Петрович Кобрин (1871-1956 рр.) у Польщі переклав і надрукував Новий Завіт
та Псалтир українською мовою. Викладач духовних шкіл, маючи ґрунтовну
духовну освіту, «добре володіючи трьома давніми мовами — івритом, грецькою
та латиною, Михайло Петрович розпочав переклад книг Священного Письма та
богослужбових книг українською мовою». Досить мало відомостей про цього
вченого, але, зважаючи на його богословську освіту та пов’язану з нею
викладацьку діяльність, слід придивитися до перекладу Михайла Кобрина як до

482
Михайло Москаленко. Переклади Святого Письма та богослужбових книг (фрагмент із
нарису)
483
Біблійний довідник під редакцією доктора К.Костіва. Християнське місійне видавництво.
Торонто.Канада. 1971.
361
такого, що заслуговує на визнання на рівні перекладів Пантелеймона Куліша та
ІванаОгієнка.»484
« 1946 році в Римі Католицька Церква видає переклад Євангелія біблеїста
«василіянина, доцента Львівського університету (1916 р.), ректора Греко-
Католицької Духовної семінарії у Львові (1920-1927 роки), дійснийого члена
НТШ, Теодосія Галущинського, який переклав 4 Євангелії з грецького тексту на
українську мову з науковими поясненнями. Переклад недбайливо виданий у
Римі 1946 року на 512 сторінках поганого паперу.»485 Цей переклад був
призначений для розповсюдження в українській діаспорі, але він себе не
виправдав.»486
«Окремі книги були перекладені Володимиром Дзебою, Премудрості (Рим,
1945 р.), Рут, Піснь Пісней, Товіта (Мюнхен, 1957 р.), Юдит (Мюнхен, 1958 р),
Псалми, або, як він її назвав, Святі гімни (Мюнхен, 1962 р.), Йова (Мюнхен, 1964
р.), та Лазарем Березовським (Псалтир — зосталась тільки в рукописі, не видана
до сьогодення).
Усі біблійні переклади, створені на Галичині, вільно друкувалися в місцевих
періодичних виданнях. Це позитивно впливало на Галицьку частину України
оскільки робило Святе Письмо доступним та зрозумілішим для широкого
загалу, що, у свою чергу, сприяло підвищенню моральности населення. Люди
більш ревносно вірили в Бога, прагнули регулярно відвідувати богослужіння.
Але ці переклади не вирізнялися якістю викладу, а тому й не мали широкого
поширення.»487

« ереклад Святого Письма українською мовою на загальноцерковній

основі розпочинається турботою Української Автокефальної Православної
Церкви (УАПЦ). З 1926 по 1927 рік Видавничим відділом УАПЦ в Києві та
Херсоні було надруковано українською мовою Євангеліє і Псалтир. Головою
комісії, що займалася перекладом, був архиєпископ Нестор Шараївський.

484
Протоієрей Андрій Ухтомський Історія перекладів Біблії українською мовою, частина ІІ.
https://r500.ua/istoriya-perekladiv-bibliyi-ukrayinskoyu-movoyu/
485
Там таки.
486
Протоієрей Андрій Ухтомський Історія перекладів Біблії українською мовою, частина І //
https://r500.ua/istoriya-perekladiv-bibliyi-ukrayinskoyu-movoyu/
487
Там таки
362
 « езрівнянно сприятливі умови склалися для церковного та культурного
життя в Західній України; це повною мірою стосувалося і перекладу
богослужбових книг.»488
« вященним Синодом Польської Православної Церкви під головуванням
митрополита Діонісія від 10 червня та 14 грудня1922 року та 3 вересня 1924 року
в Польщі було ухвалено здійснити переклад українською мовою богослужбових
книг (насамперед Святого Письма). Для цього наприкінці квітня 1925 року при
Священному Синоді була створена «Комісія для перекладу Святого Письма та
Богослужбових книг на українську мову». До складу комісії входили: голова —
митрополит Діонісій; помічник голови — професор Іван Огієнко (пізніше
митрополит Іларіон); протоєрей ПетроТабінський; сенатор Михайло
Костянтинович Черкавський; професор Павло Іванович Зайцев; проф.
Олександр Гнатович Лотоцький; професор Василь Олексійович Біднов та
український письменник Модест Пилипович Левицький. Для допомоги цій
комісії було створено дві підкомісії — Луцька та Кременецька. З початком
Другої світової війни комісія припинила своє існування.»489
« айбільше в цій справі зробив видатний вчений і церковний діяч Іван
Огієнко (1882-1972), міністр віросповідань в уряді УНР, пізніше – ректор
українського державного університету в Кам'янці-Подільському, професор
слов'янської філології у Варшавському університеті; під час Другої світової
війни був висвячений на архієпископа УАПЦ Холмщини і Підляшшя,
прийнявши ім'я Іларіон, згодом став митрополитом Української греко-
православної церкви в Канаді. Огієнкова перекладацька праця, як одна з
найістотніших частин його пастирського служіння, розгорталася від самого
початку 1920-х років. Саме тоді у Польщі митрополит Діонисій, ще як єпископ
Кременецький, благословив для вжитку в церквах переклади Івана Огієнка
«Свята Великодня Відправа», «Свята Відправа на Зелені Свята», «Свята Відправа
Вечірня й Рання мовою українською» та «Свята Служба Божа св. Отця нашого
Івана Золотоустого» (дві останні вийшли друком у Львові 1922 р.). Відомо, що
Голова Директорії УНР Симон Петлюра надавав великого значення
перекладацькій діяльності Івана Огієнка і в листі від 19 листопада 1921 р.
висловлював йому сердечну подяку за зроблену працю – щойно закінчений
переклад «Літургії святого Івана Золотоустого». Починаючи з 1922 р. і до кінця
1930-х років кілька разів виходив друком у перекладі Івана Огієнка укладений
ним «Український православний молитовник» та деякі інші богослужбові
тексти. Крім того, 1924 р. вийшла у світ «Свята Служба Божа св. Василія
Великого» в перекладі священика Петра Табінського.

488
Коломієць Л.В. Український художній переклад та перекладачі 1920-30-х років: матеріали
до курсу «Історія перекладу»: навчальний посібник /Л.В.Коломієць. – Вінниця: Нова книга,
2015, стор.28
489
Протоієрей Андрій Ухтомський Історія перекладів Біблії українською мовою, частина ІІ //
https://r500.ua/istoriya-perekladiv-bibliyi-ukrayinskoyu-movoyu/
363
 Існують свідчення про те, що Іван Огієнко розпочав свою працю над
повним українським перекладом Біблії з 1921 року, – це був, судячи з усього,
підготовчий період. З-під його пера, поряд із численними історико-філологіч-
ними студіями, вийшла й перекладознавча розвідка «Методологія перекладу
Святого Письма та богословських книг на українську мову» (Варшава, 1927): у
ній він з'ясовував, зокрема, й головні принципи своєї перекладацької праці.»490
им ближче до наших днів, тим більше ми можемо дізнатися про
перекладачів Святого Письма. Тож надійшла черга і до одного з
найвизначніших драгоманів491 українського перекладу Біблії – Івана Огієнка.
Коротко ознайомимося з його життєвм шляхом, а трохи нижче подамо і його
власні спогади, що дотичні нашій темі. До речі, Іван Огієнко чи не єдиний
перекладач, який залишив по собі не тільки Святе Письмо в українській мові,
але й поділився власним досвідом, як це треба робити, на що інші перекладачі
або не звертали уваги, або не вважали цю тему актуальною та цікавою для
широкого загалу, якщо можна так висловитися.
« юдина енциклопедичних знань… Тепер цей вислів звучить штамповано,
а проте перед очима одразу виникають конкретні прізвища, до яких кращої
характеристики годі й шукати: Іван Франко, Юрій Шерех-Шевельов, Віктор
Петров-Домонтович, Аґатангел Кримський і, звісно, Іван Огієнко…
14 січня 1882 року став особливим днем у селянській сім’ї Огієнків. В ній
народилася шоста дитина, яку вирішили назвати Іваном, як і тата. Жили
скрутно, але по-справжньому важко стало тоді, коли внаслідок нещасного
випадку загинув батько. Івану на той час ледь виповнилося два роки.
Закінчивши 1896 року Брусилівську чотирирічку, Огієнко навчається у
Київській військово-фельдшерській школі. Іван був сином колишнього солдата,
а отже, мав право на безкоштовну освіту в цьому закладі. Тут він познайомився
з Юхимом Придворовим, у майбутньому – відомим російським поетом
Дем’яном Бєдним.
Після закінчення фельдшерського курсу, якийсь час працює у військовому
шпиталі в Києві, допомагає лікарю психічного відділення. За цей час самостійно
опановує латину й грецьку, знайомиться з академіком Перетцом. Ця зустріч
змінить його майбутнє. Незабаром він зможе розпочати власні наукові студії,
житиме за рахунок підвищеної міністерської стипендії, закінчить університет
Святого Володимира, стане тут приват-доцентом.
Добре розуміючи, які прогалини були на той час у викладанні й поширені
української мови, Іван Огієнко ще в студентські роки розробляє серію
підручників, посібників і таблиць. Книги молодого перспективного науковця

490
Коломієць Л.В. Український художній переклад та перекладачі 1920-30-х років: матеріали
до курсу «Історія перекладу»: навчальний посібник /Л.В.Коломієць. – Вінниця: Нова книга,
2015, стор.28-29
491
Перекладач, здебільшого у військових і дипломатичних місіях на Сході. В нашому
випадку вжито як контекстуальний синонім (примітка моя – М.Н.)
364
розходяться великими накладами, а 1918 року в Києві виходить друком його
"Українська культура".
Того ж року, за правління Скоропадського, Огієнка призначають на посаду
ректора новоствореного Кам’янець-Подільського державного українського
університету.
Встиг цей учений побувати й на посаді міністра освіти (за Директорії у 1919
році), і міністра ісповідань (віровизнань), і Головноуповноваженим уряду УНР
в Кам’янці-Подільському після евакуації уряду до Тарнова. Перебуваючи на
посаді міністра віросповідань, Огієнко визнав пріоритет української мови в
церкві, заснував курси української для священнослужителів, розпочав повний
переклад Біблії на сучасну мову.
Життя покидало сім’ю вченого по різних куточках світу. У листопаді 1921
року Огієнко з дружиною та трьома маленькими дітьми мусив назавжди
полишити Україну. В Кам’янці він кинув власну величезну бібліотеку з архівом
та десятками недописаних і неоприлюднених рукописів. Іван Іванович
намагатиметься врятувати її, проситиме про переїзд до Києва, писатиме
тогочасному секретарю Академії наук радянської України Аґатангелу
Кримському, але відповідь так і не надійде.
Так, після перебування в Тарнові, потім у Винниках та Львові, він вирішить
перебратися до Варшави. Тут у нього народжується ідея видати 30-томну
"Бібліотеку українознавства", яку він послідовно втілюватиме все своє життя.
У квітні 1937 року, після смерті дружини Домініки Данилівни, Огієнко
вирішує прийняти постриг. Сталося це 9 жовтня 1940 року в Яблочинському
Свято-Онуфріївському монастирі. Так в українській культурі з’явився другий (з
часів Ярослава Мудрого) митрополит Іларіон.
Під час війни він покидає Польщу, якийсь час живе й працює в Лозанні,
Швейцарія, і врешті перебирається за океан. З вересня 1947 року і до самої
смерті Огієнко живе в Вінніпезі, служить у церкві, стає "митрополитом
Вінніпеґу і всієї Канади".
Справою усього свого життя Іларіон вважав канонічний переклад Біблії на
українську мову. 12 червня 1962 року його мрія стала реальністю. У Лондоні
було видано повний фундаментальний том (який включає і неканонічні книги)
"Біблії або книг св. Письма старого і Нового Заповіту" на 1529 сторінках. Він
належить до найякісніший і найцінніших перекладів у нашій історії.
Помер митрополит Іларіон 29 березня 1972 року. Похований на
православній частині цвинтаря Ґлен Іден біля Вінніпеґу.
За все своє життя Огієнко-Іларіон написав більше півтори тисячі наукових
і публіцистичних праць, доступ до більшості з яких і сьогодні є обмеженим.
Лише за перші десять років перебування в Канаді у відновленому виданні
"Нашої Культури" вийшло 29 його праць. Серед них: "Історія української
літературної мови", "Українська церква за час Богдана Хмельницького",
"Іконоборство".

365
 Огієнка цікавили питання виникнення й поширення друкарства на наших
теренах ("Історія українського друкарства", "Пам’ятки старослов’янської мови
X–XI віків").
Він розробляв власну концепцію походження й розвитку української мови
й культури ("Історія української культури", "Нариси з історії української мови.
Система українського правопису", "Історія української літературної мови",
"Етимологічно-семантичний словник української мови"). Ще перебуваючи у
Львові, він видав "Український стилістичний словник".
Відомою є і монографія "Дохристиянські вірування українського народу".
Особливої пікантності їй додає те, що автор – церковнослужитель – описує й дає
етимологію багатьох язичницьких реалій. Наприклад, Іларіон виводить
етимологію слова спекатися від Пека – божества, яке, за його версією, є
уособленням домовика, як і Цур, який оберігав родину, звідки пішло слово
відцуратися. У випадку небезпеки на ворога посилали своїх цура й пека
закляттям "цур тобі, пек!" (звідси, можливо, спекатися, тобто "позбутися
неприємного за допомогою Пека", або, за першою версією, "позбутися самого
Пека"; можливо, в цей ряд ідуть і слова безпека, небезпечний, тобто "без Пека",
хоч це можна пояснити й згідно з першою версією — "без сутички,
кровопролиття, без біди"). Ця монографія змушує неабияк замислитися над
внутрішніми формами, які досі зберігають сучасні слова.
І наостанок не можна оминути того факту, що саме Іван Огієнко є
справжнім автором уже народної пісні "Не питай, чого в мене заплакані очі",
"Десяти мовних заповідей свідомого громадянина", а також це саме з його
ініціативи було запроваджено святкування Дня соборності України 22 січня.»492
ро те, як Святе Письмо ставало українським в перекладі Івана Огієнка,
надамо слово самому перекладачеві, який ми наводимо з «Біблійних студій».

НОВИЙ ПЕРЕКЛАД БІБЛІЇ.

« АДІСНИЙ ДЕНЬ МОГО ЖИТТЯ!... Сьогодні, 12 червня 1962 року,

летунська пошта доставила мені з Лондону від "Бритійського й Закордонного
Біблійного Товариства"три примірники мoгo перекладу Біблії на українську
мову.
Великий, світлий і радісний день у моєму житті!
Ні, найбільший, найсвітліший і найрадісніший день у всьому моєму
довгому й трудящому житті!

492
Дар'я Анцибор. Як Іван Огієнко став митрополитом усієї Канади.// https://gazeta.ua 15
січня 2013
366
 П'ятдесятилітня моя мрія і тридцятилітня моя робота сповнились, – ось
моя всежиттєва праця лежить на столі передо мною: Біблія моєю piдною, мені
найдорожчою мовою, мовою українською!
Українськa Православна Церква тепер повна й закінчена: вона мaє свій
науковий переклад Біблії на свою рідну мову! Тому, це день, що його створив
Господь для всієї Української Православної Церкви, "радіймо й веселімося
цього дня!" Бож Бі6лія підвалина нашого духового життя, нашої Віри, нашої
нації, нашої культури! Коротко розкажу тут, я дійшло до цього найсвітлішого
дня української духової культури, до нового перекладу Біблії.
ПРИЧИНА MOГO ЗАЦІКАВЛЕННЯ ПЕРЕКЛАДОМ БІБЛІЇ. Закінчений
труд ycьoгo життя мoгo, – мій переклад Біблії на українську мову незабаром
появиться в світ. Появиться в світ праця, якій я віддав усі свої сили духові й усі
свої сили фізичні. Мало цього, у цю працю свою я віддав і все своє серце, усю
свою душу.
Іще в свої студентські роки в Києві я мріяв про новий український пере-
клад Біблії. Я багато працював над монографією про життя й працю
Архимандрита Йоаникія Галятовського, найбільшого українського письменни-
ка ХУІІ століття (1688 р.), якого я полюбив і якого я вивчав. У своїх творах
Йоаникій Галятовський часто дає свій переклад Святого Писання, на літератур-
ну мову cвoгo часу, над чим я часто спинявся. А це піддавало мені думку про
повний переклад Біблії на українську мову.
З великим пієтетом я ставився до стародавніх перекладів Святоrо Писання,
і рано став їх досліджувати. Це були Евангелії: Пересопницька 1556-1561 рр.,
Житомирська 1571 р., Тяпинськоrо 1570-1580 рр., Негалевського 1581 р.,
Літківська 1595 р. й ін. Рано я став вивчати Учительні Євангелії як рукописні,
так і друковані. І одна з більших моїх монографій, двотомова, була про
український Kpexiвський Апостол 1560-x років (Варшава, 1930 р.), праця, що
принесла мені докторат. Усі ці досліди виразно мені показували, що в Україні
було багато спроб перекладів Св. Писання на живу мову, але цілої Біблії
друкованої таки не було в нас в перекладі ніколи!
Усі ці давні переклади Св. Письма я пильно досліджував і пізніше писав
про них. А коли появилася року 1905-гo повна Біблія в перекладі Пантелеймона
Куліша, вона мене відразу не задовольнила, на ній аж надто чулася тяжка рука
Пулюя, що таки видав її без волі головного перекладача старим галицьким
правописом. І взагалі цей переклад появився надто спізнено, а мова його вже
для cвoгo часу була застаріла.
Монографічне вивчення життя й праці Архимандрита Йоаникія Галятов-
cькoгo змусило мене глибше знайомитися з богословськими науками. Курс
апологетичного богословія я прослухав у славноrо свoгo професора о. протоєрея
Павла Світлова (+1861 р.), і власне він защепив мені любов і поважне ставлення
до богословських наук, як славний проф. Степан Тимофієвич Голубів (+1849р.)
защепив мені любов до історії Укpaїнської Церкви. Обидва були моїми профе-
сорами, у них я навчався, у них іспити складав з тих наук, які вони викладали.
367
 Я багато працював у царині історії Церкви, богословія, мови, історії нaшої
культури, давньої літератури, а все це часто голосно нагадувало мені, що ми не
маємо каменя наріжного для вивчення й для ширення знання своєї літератур-
ної мови, не маємо своєї, зразково перекладеної Біблії! І я все мріяв про
власний переклад на зразкову українську мову цілої Біблії. Мріяв, але я завжди
відчував, що для такої велетенської праці в мене ще мало потрібного знання,
головно богословського. Класичні мови, грецьку та латинську, я сумлінно
студіював у таких знавців, як проф. Ю. Кулаковський, Сонні, Леціус та
Поспішіл. Санскриту навчав мене проф. Кнауер. Але для перекладу Біблії
потрібна була мені в першу чергу мова старогебрейська, і я вивчав її поза
університетом приватно, вивчав пильно й багато.
ПЕРЕКЛАД БОГОCЛУЖБОВИХ КНИГ. Життя моє пішло так, що я вiддaв-
ся студіям головно мовним, а час ішов. Українська революція 1917-1920 років
змусила мене знову думати про перекла-ди, тепер головно про переклади
Богослужбових книг. Року 1921-гo я видав уже кілька своїх перекладів, а на
початку 1922-гo року у Львові вийшов мій переклад літургії Св. Івана
Золотоустого (і був арештований львівською поліцією тoгo ж дня).
Року 1921-гo, перебуваючи в Тарнові з урядом УНР, я вперше звернувся до
Бритійськоrо й Закордонногo Біблійного Товариства з предложенням
перекласти Біблію на нову українську літературну мову. Біблійне Товариство
відписало мені, що тепер на Сході революція, але воно буде пам'ятати про моє
бажання засісти за переклад Біблії.
Працюючи над перекладом Літургії Св. Івана Золотоустоrо, я цілий 1921-ий
рік вивчав методологію перекладу і Богослужбових книг, і Книг Св. Писання. І
тоді я остаточно пересвідчився, що без попереднього Hayковoгo перекладу
повної Біблії годі нам належно перекласти й Книги Богослужбові. Без доброrо
перекладу Біблії на сучасну літературну мову нaша Українська Церква буде
завжди мати переш:коди. Правда, був переклад Пантелеймона Куліша, але це
був переклад тільки початковий, на якому Церква не могла легко базуватися.
При своєму перекладі Св. Літургії Івана Золотоустого 1921-гo року я подав і
частину ІІ: "Пояснення до тексту" на 80 сторінках, які показували поважність
моєї праці. Тут яподав: "Методи перекладу Богослужбових Книг" ст. 3-25, і
«Пояснення до перекладу Св. Літургії Івана Золотоустогo" ст. 26-77. Ці
Пояснення ще й досі мають поважну наукову вартість, тут дано вияснення 821
грецького слова, більшість яких 6іблійного походження. Це була моя підготова
до перекладу Біблії.
Роки 1922-1926 я прожив у Галичині, перше у Винниках підо Львовом, а
пізніше у самому Львові (вулиця Ходоровського, 15). І власне тут я вже багато
працював над перекладом Новoгo Заповіту, і переклад чотирьох Євангелій
майже закінчив, але в початковій редакції.
_ЦЕРКОВНА НАГОРОДА ЗА ПЕРЕКЛАДИ. Над перекладом
Богослужбових Книг я не переставав працювати. Poку 1923-гo я випустив новий

368
переклад: "Свята Відправа Вечірня й Рання", 288 сторінок. Ця праця вимагала
від мене глибоких студій із Cтapoгo Заповіту. Тут переклад багатьох Псалмів.
І до Вечірні й Утpeнi я склав цінні пояснення, але вони не видрукувані. Ці
пояснення були для мене високо помічні при перекладі Біблії.
Взагалі, переклади Богослужбових Книг сильно підготовили мене до перек-
ладу Святого Письма.
Року 1924-гo Священний Собор Православної Церкви в Польщі звернув
своюувaгy на мою перекладову працю, і видав мені таку гpaмоту:
_Благословенна гpaмотa.
"Священний Синод Православної Митрополії в Польщі уділює від своєї мірности
Благословення, з видачею цієї грамоти, вельми шановному професо- рові Івану Івановичу,
Огієнкoві за його корисну діяльність для Православної Церкви взагалі, і особливо за його
славнозвісну працю по перекладу святих Служб Церковних мовою українською.
Свята Почаївська Лавра. 28-гo серпня 1924-гo року Божого.
Голова Священного Синоду Діонисій, Митрополит Варшавський і Волинський і Bcієї
Польщі.
Феодосій, Архиєпископ Біленський і Лідський.
Александер, Епископ Поліський і Пінський.
Член Правитель Діл Св. Синоду Алексій, Епископ Городенський і Новогрудський".
_Гpaмoтa ця вказує, що Церква зрозуміла мою працю, як не буденну.
Зрозуміла і найголовніше – поблагословила.
А це Благословення дало мені крила до дальшої праці.
Переклади Богослужбових Книг, над якими я багато працював і тепер
працюю, дали мені глибокий досвід для дальшої перекладної роботи взага-
лі. Це була моя реальна підготова для перекладу Біблії.
_ПЕРШЕ ПРЕДЛОЖЕННЯ ПЕРЕКЛАСТИ БІБЛІЮ. Року 1923-гo до мене
звернувся зо Стокгольму пастор Вильгельм Фетлер і зробив мені предложення,
перекласти на українську мову всю Біблію. Просив починати з Hовoгo Заповіту.
У пастора Вильгельма Фетлера працював мій знайомий д-р Стаховський,
який багaтo писав мені, закликуючи взятися за переклад Біблії, а пастор
Вильгелм Фетлер видасть її в Американському Біблійному Товаристві. І я ревно
взявся за працю, викінчуючи переклад чотирьох Евангелій. Крім цього, я став
глибше готуватися до перекладу й Cтapoгo Заповіту, набуваючи собі потрібного
знання.
Через рік д-р Стаховський покинув працю в пастора Фетлера, і став силь-
но остерігати мене, щоб я нічим не зв'язувався з цим пастором. І вкінці я пішов
за цією порадою...
_МОЯ ПРАЦЯ В ВАРШАВІ. Року 1926-гo мене покликано професором на
Богословський православний факультет у Варшаві, викладати церковно-
слов'янську мову та кирилівську палеографію. І я ввесь віддався цьому
Факультетові. Але разом з тим я організував у Варшаві при Митрополії Комісію
для перекладу Богослужбових Книг, багато в ній працював, і немало видав
нових своїх перекладів. А року 1927-гo я видрукував свою працю: "Методологія

369
перекладу Св. Письма та Богослужбових Книг на українську мову", і в ній
показав усю свою перекладну наукову методологію.
Мене сильно зацікавило життя Св. братів Костянтина й Методія, як вони
перші перекладали Святе Письмо на стародавню болгарську мову, і в роках 1927
і 1928-гo я випустив про цих перших перекладачів двотомову монографію. Ця
довга праця (1926-1928) дала мені дуже багато для вироблення глибшої
методології перекладу Святого Писання і для вивчення історії її. Крім тoгo, я
глибоко вивчав ідеологію, для чого Св. Брати перекладали на живу тогочасну
слов'янську мову з мови з грецької.
_Року 1932-гo польський уряд звільнив мене з професорства у Варшав-
ському університеті "за український націоналізм" і за спротив полонізації
православних богословів. Я остався без праці і знову засів і за переклад Біблії, і
за належну підготову себе до цієї великої справи. Цьoгo року я почав видавати в
Варшаві "Рідну Мову", а з 1935 – й "Нашу Культуру". У цих своїх місячниках я
часто підносив питання новoгo перекладу Біблії на сучасну українську
літературну мову, тaкoгo перекладу, щоб він став наріжним каменем для мовної
та духової культури вcьoгo українського народу.
БРИТІЙСЬКЕ БІБЛІЙНЕ ТОВАРИСТВО ДОРУЧИЛО МЕНІ ПЕРЕКЛАСТИ
БІБЛІЮ. На прикінці року 1935-гo до мене завітав з Женеви професор пастор Л.
Келлер. Він близько стояв до "Бритійськoгo Біблійного Товариства" і випитав
мене, чи я не погодився б перекласти Біблію на українську мову для лондонсь-
кого Біблійного Товариства. Ми довго говорили на перекладні біблійні теми.
З початком 1936-гo року справа могo перекладу Біблії почала ставати на
реальний ґрунт. У березні місяці 1936 року до мене завітав Секретар на Ев- ропу
Бритійськоrо й Заграничного Біблійного Товариства в Лондоні пастор Гейґ
(Heig) разом з директором цього Товариства на Польщу пастором Володимиром
Енгольцем, і офіційно запропонували мені зробити переклад цілої Біблії на
українську мову, і дати цей переклад їм, Біблійному Товариству для видання.
Почалися переговори. Секретар Гейґ повідомив мене, що мусить скластися
відповідна Ревізійна Комісія для перегляду Moгo перекладу Біблії, бо так робить
це Товариство для всіх перекладів, які воно випускає в Европі.
На Ревізійну Комісію я погодився, але не погодився, щоб ця Комісія вмi
шувалася в мову й правопис мoгo перекладу. Секретар Гейґ на це погодився, і 1
квітня 1936-гo року я підписав з Лондонським Біблійним Товариством
нотаріяльну умову. Згідно з цією умовою я мав закінчити свій переклад за п'ять
літ, року 1940-гo, і частинами здавати Біблійному Tовaриству. Щодо Ревізійної
Комісії, то до нотаріяльного акту внесено, що вона може робити свої уваги
тільки "характеру богословського", а коли я на них не погоджуюсь, вирішує
справу саме Товариство, але в порозумінні з перекладачем.
ПОЧАТОК НОВОЇ ПРАЦІ. І я пильно прийнявся за докінчення й
виправлення cвoгo перекладу. Згідно з нотаріяльною умовою, переклад мав іти
так: 1. Новий Заповіт, 2. Псалтир, З. Старий Заповіт. І вже в травні 19З6-го року
я здав Бі6лійному Tовaриству свій переклад Євангелії Матвія.
370
 Уci чотири Евангелії мoгo перекладу вийшли (окремо і разом) друком у
Львові 1937-гo року, друкувалися в дpукapнi Haукoвoгo Товариства ім.
Шевченка, по 5.000 примірників кожнoгo. А року 19З9-го в друкарні Apцта в
Варшаві вийшов мoгo перекладу Новий Заповіт з Псалтирем, 25.000
примірників. Цей переклад Hовoгo Заповіту з Псалтирем року 1942-гo був
передрукований у Швеції в Стокгольмі, 10.000 примірників, а в Лондоні року
1949-гo 25.000 примірників. Крім цього, заходами пана Івана Гpaбовця року
1949-гo це видання було перефотографоване в Гуммерсбасі в Німеччині, 5.000
примірників, мистецька оправа. Таким чином розійшлося багато примірників
за короткий час.
Знаю, що цей переклад друкувався у Швеції три рази, друкувався ще в
Фінляндії в Гельсінках, друкувався кілька раз у Лондоні. Разом вийшло щось
близько 100.000 примірників.
ЯК ПЕРЕКЛАДАТИ СТАРИЙ ЗАПОВІТ. Зо Cтapoгo Заповіту в мене було
чимало вже перекладеного, але все це треба було виправляти та докінчувати. І з
осени 1936-гo року я поновив свої студії старогебрейської мови, у чому помагав
мені добрий гебраїст Хаїм Ротбарт.
Увесь переклад робився в Варшаві, вул. Стальова 25, та Празі.
Я вибрав свій власний метод праці, я постановив перше зробити дослівний
гебрейсько-український переклад, а вже з ньoгo робити переклад на yкpaїнську
літературну мову. Я вибрав такий метод тому, що моя попередня праця над
перекладом Cтapoгo Заповіту показала, що гебрейський оригінал на кожному
кроці має свої власні ідіоми, не легкі для перекладу на другу мову. А то й такі,
що можуть мати й кілька значень.
І я став списувати гебрейський Старий Заповіт до зшитків так, щоб одне
гебрейське слово було на одному окремому рядкові зшитка. Механічна праця
списування забирала в мене забагато часу, і вкінці з року 1938-гo я доручив її
окремому писареві, студентові Еврейської семінарії в Варшаві. Він виготовляв
мені такі білі зшитки.
І ось таких зшитків, по 400 сторінок кожен, у мене зібралося 37, тут повна
гебрейсько-українська Біблія на 14.000 сторінок: по кожному гебрейському
слові я писав його український переклад.
І вже з цього цілком дослівноrо перекладу я робив переклад на українську
живу літературну мову. У трудних місцях я звертався до різних сучасних
европейських перекладів, і їхній переклад записував до своїх зшитків. І в мене
таким чином склалася хіба єдина в світі гебрейсько-українська Біблія, рясно
обсипана різними примітками. Вона дуже цінна!
Із цієї ж причини в моєму перекладі Біблії дано кілька сот приміток до
тексту. Усі ці 37 томів гебрейсько-українсьської Біблії зберіrаються в моєму
архіві.
ПЕРЕКЛАД СТAPOГO ЗАПОВІТУ. За Старий Заповіт я цвяхом засів з 3-гo
листопада 1936-гo року, і по 1940 рік щоденно проробляв установлену частину.
Що б не було, а я свою частину мусів таки щоденно перекласти! Усе виготовлене
371
начисто передруковувала пані Катерина Чайківська, оплачувана Біблійним
Товариством. Праці було повно (я мусів через це спинити видавання "Нашої
Культури", але "Рідну Мову" таки видавав).
Року 1940-гo 1 липня я покінчив перекладати всю Біблію, покінчив, хоч
зайшли вже великі події. А 19-гo липня я здав Біблійному Товариству решту
закінченої Біблії. Цебто, Біблійне Бритійське Товариство мало вже в своїх руках
повний мій переклад Біблії.
В основу свoгo перекладу я поклав гебрейський текст, а не грецьку Септy-
aгінту. Я пильнував дати науковий переклад, а тому перекладав з Біблії гебрей-
ської. Правда, вразі потреби я звертався й до тексту Септуагінти, а то давав долі
вияснення примітки.
НІМЦІ В ВАРШАВІ. У вересні 1939-гo року німці окупували Польщу, у тому
числі й Варшаву. Жити під німцями було неймовірно тяжко, а працювати
майже неможливо. "Рідну Мову" німці закрили, косим оком дивилися на
Лондонське Бритійське Біблійне Товариство.
І якраз тоді, коли було найтяжче жити в Варшаві, директор Біблійноrо
Товариства на Польщу пастор В. Енгольц повідомив мене, що він касує конт-
ракт зо мною на переклад Біблії, касує через військові обставини, і більше
платити мені за працю не буде...
І тільки заступство впливових осіб помогло, що Енгольщ прийняв від мене
кінець Біблії, хоч платити таки зрікся...
ЗАКІНЧЕННЯ ПЕРЕКЛАДУ. Toгo часу я 6ув головою Української
Церковної Ради в Варшаві, яка мала тоді велике значення, бо справді боронила
потреби Православної Церкви. Ця Церковна Рада довідалася, що я закінчив
свій переклад Біблії, і постановила, відмітити цю подію прилюдно.
І на своєму засіданні 1 серпня 1940-гo року Рада постановила:
«Внесення Заступника Голови Цepковної Ради о. Архимандрита Паладія (Руденка-
Відибіди), щоб відповідно вшанувати небуденний факт закінчення 19гo липня цього року
перекладу всьoгo Св. Письма (Біблії) Проф. Іваном Огієнком. Переклад повноrо Св. Письма це
подія всенаціонального значення, що довгий час матиме культурний вплив на ввесь
український народ.
Церковна Рада постановила: у неділю 11 серпня відправити в Комітетській Церкві
службу Божу соборно, а по Службі Божій вдячного Молебня з відповідною промовою".
Виконуючи цю постанову Цepковної Ради Заступник голови, о. Архиманд-
рит Паладій розіслав, куди було можливо й куди треба, таке повідомлення:
"Семилітня праця Проф. Ів. Огієнка в справі перекладу Св. Письма на ук-
раїнську мову закінчена. Богові Милосердному належить подяка, що ми маємо,
нарешті, Св. Письмо, з оригіналу перекладене на нашу сучасну літературну мову!
Українська Церковна Рада з приводу цього організує в Трьохсвятительсь-
кій Комітетській Каплиці в Варшаві (Коперника, 13) у неділю 11 серпня Божого
року, о 10 годині ранку, торжественну Богослуж6у, а після вдячний Господу
Богові Молебінь. Повідомляючи про повище, Українська Церковна Рада покір-
но запрошує Українське громадянство в зазначений день і годину на спільну

372
Молитву. Архимандрит Паладій, Заступник Голови Української Церковної Ра-
ди".
Крім цього, Церковна Рада скрізь, де було можна, умістила таке оголошен-
ня:
"У неділю 11-гo серпня цього року в Церкві при вулиці Коперника, 13
відправлена буде соборно Літургія, а після вдячний Молебінь з приводу пози-
тивного закінчення Професором Доктором Іваном Oгієнком перекладу Св.
Письма (Cтapoгo й Hовoгo Завіту) на протязі 7-літньої пильної праці од року
1933-гo до 1940-гo.
Це осягнення, що матиме велику вaгy для нашої культури, належить відмі-
тити якнайбільшою участю в Молитві громадянства.
Початок Літургії год. 10-ій рано. 10. VIII. 1940 р. Секретаріят Церковної
Ради".
І в неділю 11 серпня 1940 р. відбулася врочиста Св. Літургія: служив о.Архи-
мандрит Паладій у сослуженні ще двох Священиків. Українське громадянство
Варшави переповнило Храм.
Собор єпископів у Варшаві вже обрав тоді мене, проф. Івана Огієнка,
Епископом Холмським, тому за Св.Літургією молилися і за "Епископа номіната
Іоана"...
Я СТАВ АРХИЄПИСКОПОМ. Усе було готoвe, щоб з кінцем 1940-гo року
приступити до друку мoгo перекладу Біблії, але війна все спинила... І спинила
рішуче й надовго, бо спинилися всякі зв'язки з Англією. Це велика й шкідлива
подія, бо Біблія мала вийти друком у Варшаві 1941-гo року. Цебто, Біблія через
війну спізнилася друком на 21 рік...
Та й сам я цього часу ступив на iншу дорогу. 19-гo травня 1937-гo року я
овдовів, і громадянство стало настирливо просити мене стати Єпископом
Української Православної Цepкви. Довго я на це не погоджувався, але вкінці
таки мусів погодитися.
Митрополит Православної Церкви в Польщі Діонисій також часто нaмов-
ляв мене про це саме. Кілька раз Митрополит Діонисій нагадував мені, що єпис-
копство для мене о б о в' я з о к супроти українського народу.
І я став готуватися до іншого життя, а справа перекладу Біблії відійшла на
друге місце, бо війна спинила друк Біблії. Toгo ж року жовтня 6-гo дня по
українських часописах появилася така звістка:
Пробачте мені все!
«Відходячи від свiтcькoгo стану й стаючи ченцем, звертаюся до всіх з гаря-
чим проханням пробачити мені всі мої провини, вільні й невільні, які я кому
заподіяв був чи то словом, чи то ділом, чи то думкою. Незабаром перестану бути
Іваном Oгієнкoм, а стану смиренним ченцем, горливим богомольцем за кращу
долю українського народу, а тому вдруге й утpeтє уклінно прошу всіх ласкаво
пробачити мені все, у чому тільки прогрішився коли перед ким.
Року Божого 1940-го, жовтня 6-гo дня. Проф. Дp Іван Огієнко".

373
 І 9-гo жовтня Митрополит Діонисій постриr мене в монаший чин, і я став
смиренним слугою Божим Іларіоном.
Постриг відбувся в Яблочинському манастирі на Холмщині.
Жовтня 20-гo дня я був висвячений на Єпископа, і за Великим Входом тoгo
ж дня я був проголошений Apхиєпископом Холмським. Пішла нова праця, нові
турботи, а директор Енгольц про Біблію й говорити не xoтів. Року 1941-гo мене
відвідали в Холмі два пастори: Михайло Журакінський та Гофман. Вони пильно
переглянули мій переклад Пророків і подали мені свої завваги. Пастор Гофман
добрий знавець гебрейської мови. Він підбадьорив мене, що мій переклад
Пророків один з найкращих в Европі. Але час був не до перекладів...
Вони були членами Ревізійної Koмісії.
А німці в Варшаві "Новий Заповіт" 1939 р. мoгo перекладу багато забрали і,
здається... спалили...»
ут ми трохи доповнимо розповідь митрополита іншим уривком, про
який він скромно опустив в своєму оповіданні. Наприкінці 1940 року до Холма ,
до митрополичої резиденції Іларіона приїхав пастор Енгольц. «Він вирішив
повернути перекладачеві одержаний раніше примірник рукопису Біблії, який не
встиг переслати до Лондона, для збереження в безпечному місці в Холмі. Більше
того, єврей за національністю, Енгольц сам просив притулку в митрополита.
Адже за вказівкою Гітлера з роширенням зони окупації на східних теренах
Європи нацисти все активніше розгортали полювання на євреїв, заганяючи їх
на неминучу смерть до концентраційних таборів, передусім у Польщі.
Ризикуючи бути викритим, митрополит Іларіон не зачинив свої двері перед цим
чоловіком в ту тяжку для нього хвилину і переховував певний час у себе
вдома493.»
БЛУКАННЯ ПО ЕВРОПІ. Саме життя таки відірвало мене від улюбленої
моєї праці. СССР нaступала ("звільняла") на Польщу, і 18 липня 1944-гo року:
мусів і я покинути Холм. Перше я жив у Криниці на Лемківщині, а пізніше, 10-
11 серпня переїхав до Штрбського Плеса на Словакії, ще пізніше, в кінці серпня,
до Закопаного. І нарешті, німці, 2-гo лютого 1945-гo року, вивезли мене до
католицького манастиря під Віднем в Австрії, до Герцоґенбурґу.
Большевики наступали й далі, і я змушений був 2-гo квітня 1945-гo ро- ку
подаватися далі на Захід, і нарешті 11 квітня я опинився з тими, що
супроводили мене, у Фельдкірху, при кордоні швайцарському..
Я попросився про впущення мене до Швайцарії, і 30 квітня мене впущено.
Через Шаанвальд, першу станцію в Швайцарії, мене з оточенням 1 Tpaвня
доста:влено в розподільчий лагep Букс, де я пробув три дні. А далі швейцарсь-
кий уряд призначив мені місцем перебування Лозанну, куди я через Цюрих та
Берн 5-гo тpaвня 1945-гo року й прибув.

493
Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Як Святе Письмо ставало українським / Упоряд., авт..
передмови та коментарів М. С. Тимошик – К.: Наша культура і наука, 2018 – Передмова.
Стор.30
374
 Швайцарія зовсім не впускала до себе eмiгpaнтiв, але мене впустила тільки
за заступництвом А. Келлера, який заступився за мене, як за перекладача Біблії.
І ось тут у Лозані я прожив більше двох років, працюючи науково, скіль ки
можна було.
ОХОРОНА MOГO ПЕРЕКЛАДУ ВІД ЗНИЩЕННЯ. Іще в 1943-му році, коли
постала в Польщі повна анархія, виникло питання, як забезпечити рукописи
мoгo перекладу Біблії. Один примірник був у мене, головний, з моїми поправка-
ми, а два примірники у директора Біблійного Товариства п. Енгольца, який
виготовлений примірник мав переслати до централі до Лондону. Але через
військові обставини цьoгo зробити не можна було, і не було певности, що мій
переклад не загине в oгнi...
І року 1943ro була найнята друкарка, пані Софія Сім'янцева, яка стала
передруковувати ще нові чотири примірники, і передрукувала половину Біблії.
Коли була евакуація Варшави, німці, мстячи мені за спротиви по церковних
справах, які я робив їм, боронячи тим Православну Церкву та український
народ, німці не дали мені змоги вивезти мої речі з Варшави, і все – а в тому й
джерела до перекладу Біблії – загинуло в військовій завірюсі...
І ось саме цьoгo часу пані друкарка врятувала і оригінал, і всі копії мoгo
перекладу Біблії, і все це привезла мені до Штрбськоrо Плеса.
І далі мій переклад Біблії 20 товстелезних, на машині переписаних зшитків,
– був уже зо мною. Але й це був не кінець небезпеці моєму перекладові.
Большевики наступали, і я 2-гo квітня 1945-гo року виїхав з Герцоґенбурґу через
Сан-Пельтен дaлі на захід, а все своє, що мав при собі, позоставив в
Археєпископа С. Пельтену. Із Біблії був узятий тільки сам оригінал, його несли
ми на coбі, а все інше покинено було в С.Пельтені... І ос цей оригінал і спасся, і
мандрував і далі зо мною. Спасся тільки за Божою допомогою...
Усі мої переклади в копіях бережуться в моєму Архіві.
ПЕРЕКЛАДНА ПРАЦЯ В БЛУКАННІ. І скрізь, де тільки була до тoгo змо-
гa, я працював над своїм перекладом Біблії, виправляючи головно мову, бо
всі мої джерела до праці позосталися в Варшаві (вивезені з Холма) та в С.
Пельтені під Віднем, Я виправляв головно Книги поетичні: Йова, Псалми,
Приповістки, Еклезіяста, Пісню над піснями та Пророків. Тільки ця праця
приносила мені духове заспокоєння в тяжких і довгих мандрівках по чужих
сторонах...
І багато було випадків, коли оригінал мого перекладу Біблії мiг загинути...
У ЛОЗАНІ В ШВАЙЦАРIЇ. У Лозані в Швайцарії я найбільше працював, бо
мав бодай спокій для праці та цінну бібліотеку проф. Н.Рубакина. Але я тоді
тяжко хворів і переніс дві операції...
Я сильно падав на силах, бо ще в м. Холмі з 1944 р. я вже поважно хворів, а
з часом моя недуга (запалення простати) все більшала. Проф. Hiгaнc порадив
мені запобігливу операцію, і зробив її в серпні 1945-гo року. Але ця операція не
могла скоро допомогти, і в кінці грудня 1945 року д-р Михаїл Секретан таки
зробив мeні основну операцію (в два рази). Операція проходила тяжко, і тільки
375
24-гo січня 1946-гo року я мiг вийти зо шпиталя, а доба видужання тяглася ввесь
1946-ий рік (у старечому дoмі "Віфанія").
Звичайно, на цей час я мусів спинити свою працю над перекладом Біблії.
Що найбільше мiг робити, для душевної насолоди читати поетичні біблійні
Книги, роблячи стилістичні поправки.
_У КАНАДI В ВIННIПЕГУ. Року 1947-гo 16 вересня я вилетів з Женеви до м.
Вінніпеrу, куди й прибув 18-гo вересня. Оригінал мoгo перекладу Біблії
позостався при мені, я вже з ним не розставався!
Але стан моєї біблійної праці був не нормальний, з 1940-гo року, коли мій
переклад був закінчений, минуло сім літ, а Бритійське Біблійне Товариство не
відгукувалося, і ніби моїм перекладом не цікавилося. І переклад лежав без руху...
Аж нарешті року 1949-гo відгукнулося Бритійське Біблійне Товариство в
Лондоні, і повідомило мене, щоб я закінчував свою працю, а вони її
видрукують. Це була для мене най радісніша звістка в час мoгo блукання, бо
знову оживала мрія мoгo життя!...
УРЯТУВАННЯ МОЇХ МАТЕРІЯЛІВ З COВЄTCЬKOI ЗОНИ. Я повідомив
Бритійське Біблійне Товариство, що конче потрібні мені біблійні джерела та
копії передруковaнoг o знаходяться в Архиєпископа С. Пельтену, в советській
зоні. І Біблійне Товариство це все таки дістало, і переслало мені... у цьому багато
допоміг директор Біблійного Товариства на Австрію. Цієї важливої й
небезпечної допомоги Біблійного Товариства я ніколи не забуду!
ПЕРЕКЛАДНА ПРАЦЯ В ВIННІПЕГУ. І я знову прийнявся за працю над
своїм перекладом Біблії, уже в Вінніпегу. В Сполучених Штатах Америки
опинилася й президія Ревізійної Комісії: голова її пастор Василь Кузів та секре-
тар її пастор Левко Жабко-Потапович. Вони почали opгaнізувати нову Ревізійну
Комісію, і праця рухнулась далі, воскресла моя всежиттєва надія таки побачити
мій переклад Біблії видрукуваним!
Літературна українська мова сильно й швидко зростала, і треба було закін-
чений переклад 1940-гo року знову переглянути, треба було передумати і сам
зміст перекладу. І я це зробив.
Не було потрібного числа копій мoгo перекладу, і, з доручення Біблійногo
Товариства, моя доня Лариса Огієнко-Біда, під моїм доглядом знову
передрукувала за 1952-1953 роки п'ять копій мoгo перекладу Біблії.
УХВАЛЕННЯ ПЕРЕКЛАДУ ДО ДРУКУ. Я ревно працював, виправляючи
свій переклад, і нарешті зібралася в мене в Вінніпегу в днях 7-14 березня 1955-гo
року Ревізійна Комісія, пастори Василь Кузів і Левко ЖабкоПотапович. Ми
остаточно переглянули всі питання, які піднесла Комісія та ін., і все спокїйно й
урочисто вирішили. І 14-гo березня 1955-гo року Ревізійна Комісія одноголосно
й остато- чно схвалила мій переклад Біблії до друку!
Між іншим, на цих останніх зборах Ревізійної Комісії 14-гo березня 1955-гo
року пастор Л. Жабко-Потапович підняв справу, щоб у Новому Заповіті писати
"христити", а не "хрестити", як увесь час пише в своєму перекладі перекладач.

376
Головa Ревізійної Комісії пастор В. Кузів з тим рішуче не погодився і сильно
спротивився такому предложенню, як не відповідному.
Перекладач Митрополит Іларіон докладно вияснив, що писати "христити"
замість "хрестити" , це не науково і не по-богословському, це буде покривлення
змісту, а не переклад.
_Постановили: в перекладі Біблії писати тільки "хрестити" , і в жодному
разі не "христити".494
Урочиста й велична хвилина була !...
І 15-гo березня 1955-гo року я вислав Бблійному Товариству таке повідом-
лення:
«Бритійське і Закордонне Біблійне Товариство. Високодостойному
Пасторові Бреднокові, Директорові Перекладового Департаменту в Лондоні.
Березня 15 дня 1955-гo року.
З великою радістю повідомляю Вас, що за Божою допомогою я покінчив
уже всю свою працю біля перекладу Біблії на українську мову.
Оце тепер приїздила до мене до Вінніпегу Ревізійна Комісія, і по відбутих
спільних нарадах уся праця моя й Ревізійної Комісії закінчена 14-гo березня
1955-гo року.
Таким чином Біблія в моєму перекладі на українську мову цілком гoтова до
друку.
Складаю Милосердному Господеві найбільшу подяку, що допоміг мені
докінчити працю цілого мoгo життя, – переклад Біблії на українську мову.
Нехай же він стане Богові на славу, а українському народові на корисне
спасіння.
З глибокою до Вас пошаною Митрополит Іларіон (Проф. І. Огієнко), Ваш
постійний богомолець.»
ПОЧАТОК ДРУКУ ПЕРЕКЛАДУ. По всьому цьому я став готувати
остаточний текст свoгo перекладу Біблії, і від 28-гo березня став його частинами
відсилати Біблійному Товариству до Лондону. І 9 травня 1955-гo року я відіслав
останню частину Cтapoгo Заповіту, а 10-гo червня увесь Новий Заповіт.
Біблійне Товариство почало готуватися до складання української Біблії.
Довга затримка на один рік вийшла через виготовлення aкцeнтованих буков, бо
Біблія виходить з aкцентами.
І нарешті, 9 листопада 1956-гo року Біблійне Товариство приступило до
складання Біблії. Новий склад і правлення коректи йшло й далі.
Дві коректі, першу й другу, я стaранно виправив. Чекав коректи ocтанньої.
ОБРАННЯ ПЕРЕКЛАДАЧА ПОЧЕСНИМ ЧЛЕНОМ БIБЛІЙНОГО
ТОВАРИСТВА. Мавши ввесь мій переклад у своїх руках, Бритійське Біблійне

494
Тим часом голова Ревізійної Комісії пастор Василь Кузів помер 24 липня 1958 року.
Якимсь чином перекладач Біблії був позбавлений змоги правити останню коректу. І проти волі
перекладача, порушуючи підписаний контракт, в Біблії появилося невідповідне"христити"...
(Примітка Івана Огієнка)
377
Товариство в Лондоні високо мене вшанувало – обрало мене своїм почесним
доживотним членом. І прислало мені таку гpaмoту:
"Бритійськe й Закордонне Біблійне Товариство, на засіданні Комітету, що відбувся 5-гo
грудня 1955-гo року під головуванням п. Арнольда С. Клерка, одноголосно постановило вибрати
Д-pa Митрополита Іларіона на Почесного Доживотного Члена Товариства" .
Підписи: Норман Дж. Кокбурн, Віліям Дж. Плятт, Генеральні Секретарі.
146 Квін Вікторія Стріт, Лондон, Є. У. 4".

Супроводчий до грамоти лист такий:

"Бритійське й Закордонне Біблійне Товариство в Лондоні, 3-гo січня 1956-гo року.

Митрополиту Дpy Іларіону, 101 Катідрал Евню, Вінніпег, Манітоба, Канада.
Дорогий Д-pe Іларіоне! Генерельний ,Комітет Біблійноrо Товариства
на своєму засіданні 7 -ro листопада минулого року вибрав Вас Почесним
Доживотним Членом Товариства. Роблячи це, Комітет мав на думці те
зацікавлення, яке Ви виказали до праці Товариства, та те велике діло, яко-
гo Ви доконали в зв'язку з українським перекладом Біблії. Позвольте ме-
ні сказати, що ми дуже оцінюємо факт, що маємо Ваше ім'я на листі
наших Почесних Доживотних Членів.
Залишаюся відданий Вам Норман Дж. Кокбурн, Генеральний Ceкpeтар".

Патронами Товариства є: Її Величність Королева Єлизавета і її Величність

Королева Елизавета Мати.
На цю почесну гpaмоту я відповів 17-гo січня 1956-гo року такою своєю
подякою:
«Бритійське й Закордонне Біблійне Товариство, на руки о. Д-pa Нормана
І. Кокбурна.
Дороrий Доктope Кокбурне!
Я одержав Ваше миле й несподіване повідомлення, що Генеральний Ко-
мітет Біблійноrо Товариства на своєму засіданні 7-гo листопада минуло-
гo року вибрав мене Почесним Доживотним Членом Товариства. Приймаю
це обрання з глибокою й щирою подякою, як оцінку моєї скромної, але
всежиттєвої праці над перекладом Біблії на українську мову.
Молю Милосердного Господа, щоб Він завжди мав Бритійське Біблійне
Товариство під Своєю Опікою, і щоб це Товариство завжди цвіло й розви-
валося Богові на Славу, а його народові на спасіння.
3 правдивою до Вас пошаною Д -р Іларіон, митрополит Вінніпегу і всієї Канади» .

ЦІЛОЖИТТЄВА ПРАЦЯ. Я написав це своє оповідання 1958-гo року, коли

кінчається вже правлення другої коректи мoгo перекладу, а тим і наближується
час виходу її в овіт.
Бо третя коректа буде зовсім мала.
Ціложиттєва праця моя виходить у світ, Богові на Славу, а українському
народові на спасіння.
Мій переклад Біблії був ціложиттєвим не тільки часово, але головно в тому
розумінні, що він ціле моє життя, справді стояв у центрі моїх наукових
заінтересовань. Більшість моїх наукових праць початком своїм мали мій
378
переклад Біблії, потреби цього перекладу, методологію цього перекладу. Із
вимог перекладу Біблії зродилося багато моїх і мовозна:вчих праць.
Перекладаючи, я свій переклад звичайно співав, тому Біблія стала причи-
ною збільшення й моєї релігійної поезії, вона являлася в мене, як відгук поезії
біблійної!
Не робилася ця праця моя в потрібному спокої, в постійно спокійному
кабінеті вченого. Цілу другу половину життя cвoгo я змушений був тинятися по
широкому світі, і в цьому блуканні я й робив свій переклад, гoловно його
кінцеве виправлення. І не завжди були й потрібні джерела під рукою.
І все таки я ніколи не залишав своєї все життєвої мрії, видати для
українського народу науковий пeреклад Біблії, зроблений живою літературною
мовою, а до тoгo - мовою зразковою.
Я зробив, що мiг, а решту дороблять наступники! 11. ІХ. 1958.»495
аку розлогу історію своєї праці над перекладом, як ніякий інший
перекладач, залишив по собі широкознаний мовознавець Іван Огієнко.
Визнаючи велику заслугу митрополита Іларіона у справі перекладу Біблії на
русько-українську мову слід трохи спинитись і на членах Перекладово-
Ревізійного Комітету, які брали активну участь в редаґуванні тексту перекладу, а
також як вони дивилися на цю справу. На жаль, члени Комітету не вважали за
потрібне вести якісь записи всіх 6 засідань Комітету, або взагалі якихось
записок, а через те, чималий шар досвіду, на превеликий смуток, залишився
тільки в умах його членів, який вони забрали з собою у вічність. До нас дійшли
тільки спогади одного із них, а саме, секретаря-коректора, пастора Української
Євангельсько-Баптистської Церкви Левка Жабка-Потаповича, а також його
листування з митрополитом Іларіоном, з яким частково шановний читач може
ознайомитися нижче.
« з подій тoгo часу треба відзначити міцний нахил українських
протестантів у Польщі до налагодження зв'язків поміж собою та до більшого
зближення. Окрім згаданих уже вище баптистів, євангельських християн,
вільних, п'ятдесятників і інших віровизнань, до акції зближення приєдналися й
Церкви пресвітерські й лютеранські. Ці Церкви, до речі, користалися в Польщі
правом державного признання, піднесли дуже важливу справу перекладу нової
української Біблії. А ця справа привела до тіснішого порозуміння та зближення
поміж усіма згаданими вище Церквами та визнаннями. На цій справі треба
зупинитися грунтовніше...
Пастор Василь Кузів, суперінтендент пресвітерської (реформованої)
Церкви в Польщі плекав думку про новий переклад української Біблії ще з часів
свогo побачення з професором Михайлом Грушевським у Києві 1927-гo року.
Старий історик тоді був переконаний, що "українізаційний" курс під проводом
Миколи Скрипника, при тимчасовому потуранні Москви, що панував тоді в

495
Митрополит Іларіон. Біблійні студії. Богословсько-історичні нариси з духової культури
України. Том 1. Видання Видавництва «Наша культура». 1963 рік. Стор.220-251
379
Україні, приведе не тільки до ще потужнішого зросту української науки, мови,
культури, але й до 6уйного розвитку релігійного життя. Написана істориком
розвідка "3 історії релігійної думки на Україні", Львів, 1925 р., що ширилася тоді
по всіх укpaїнських землях давала виразну надію на той розвиток, при умові,
натурально, що нова українська Біблія стане конечною необхідністю в
майбутньому. Стара Біблія (Куліша), зробивши cвoгo часу велику й важливу
службу, потребувала конечної заміни на нову, живою сучасною літературною
мовою, що тоді якраз була та тріюмфувала (що вже тоді, до речі, надзвичайно
турбувало та лякало Москву, яка незабаром схаменулася й у 30-х роках виступи-
ла з жорстоким терором проти тієї «українізації»).
Із Києва ця думка про нову Біблію була принесена ВасилемКузевим до
Америки й потім до Галичини. Тут вона зустрілася з думкою подібною:
пишучий ці рядки в ті часи був зайнятий підготовою до друку Hовoгo Заповіту
за академічним правописом 1929-гo року. При цьому в самий текст було внесено
багато поправок, що усували архаїзми та варваризми. Цей Новий Заповіт із
Псалмами був закінчений вже 1934-гo року. При зустрічі з пастором Василем
Кузевим у Львові тoгo ж року я показав йому свою працю, про яку він вже
раніше чув. Виникло питання: чи друкувати цей Новий Заповіт, чи зупинитися
все таки на цілком новому перекладі всієї Біблії?
Пастор Василь Кузів при допомозі пресвітерських і лютеранських пасторів
(українців і німців) впливав на споріднені з цими церквами в Німеччині та в
Швайцарїі кола зацікавити справою української Біблії єдину інституцію, що
моглa б цю справу доконати, Британське й Закордонне Біблійне Товариство в
Лондоні. Вже 1935-гo року те Товариство запропонувало українцям зорганізува-
ти перекладово-ревізійний Комітет і зупинитися на одному з декількох перекла-
дачів, що вже зголосилися до роботи. Головних і поважніших з них було троє:
професор, д-р Іван Oгієнко, професор, д-р Роман Смаль-Стоцький і
реформований ІІастор Ярослав Гаванський. Усі троє перейшли писемний іспит.
вимаганий статутово БйЗБТовариством, представивши Товаристу по одному
примірникові три зразки перекладів, із Cтapoгo та з Новогo Заповітів і з
Псалмів. Ці зразки перекладів Товариство передало для диспозиції Комітету.
Перекладово-ревізійний Комітет був створений із таких пасторів різних
протестантських деномінацій: Василь Кузів – голова Комітету, члени Іларіон
Шебець, Микола Жураківський, Мартин Гофман, професор Володимир Mapцiн
ковський і Лев Жабко-Потапович (секретар-редактор). До цього Комітету нaле-
жали номінально ще деякі особи, але вони потім не брали участи в його poботі.
На пересправах Комітету з представником Британського й Закордонного
Біблійного Товариства Олександром Енгольцем (у Варшаві) було вироблено
плян майбутньої праці. Тоді ж було доручено секретареві особисто побачитися з
кандидатами на перекладача й по нарадах із ними дати своє резюме до Комітету
й до Товариства. З огляду на те, що у межичасі проф. Р. Смаль-Стоцький чомусь
відмовився від своєї кандидатури, мені довелося відвідати лише двох
професора, д-ра Івана Огієнка в Варшаві та пастора Ярослава Гaванськогo в
380
Станіславові. У наслідку цих пересправ Комітет одноrолосно схвалив затверди
ти як перекладача д-pa Івана Oгієнкa. Не стану приточувати розлогих aрґy
ментів на користь чи некористь кожногo з кандидатів, що зайняло б дуже
багaто місця. Окрім додатніх кваліфікацій мовного характеру, що грали головну
ролю в цій справі, за професора Огієнкa пpoмовляло те, що він під час
існування caмостійної Української Держави визначився як видатний діяч не
тільки на полі політичному (міністер), але й релігійному, і як науковець і
мовознавець мав певний авторитет в українських православних колах, що мало
мати значення в очах майбутніх читачів нової Біблії, бож вони правдоподібно в
більшості мали б належати до православної людности. Тоді ж він займав одну з
теологічних катедр православноrо факультету Варшавського університету. Усіх
цих додатніх прикмет Ярослав Гаванський, як колишній греко-катодик, а тоді
пресвітерський пастор, не мав.
У квітні місяці 1936-гo року представник Британського й Закордонного
Біблійного Товариства Мр. Гейґ прибув до Львова із Лондону в супроводі вар-
шавського представника Т-ва о. Енгольца і в готелю "Жоржа" відбулася довга й
остаточна нарада з секретарем Л. Жабко-Потаповичем. Під час ціеї наради
представники Товариства докладно розглянули мною виправлений Новий
Заповіт і запитали,чи я бажаю цю працю продати Брітійському Товариству, яке
охоче її видрукувало б, чи я волію її відкласти, а зайнятися роботою при новому
перекладі Біблії? Хоч як спокусливою для мене була ця пропозиція (ціна за мою
чотирьохрічну працю над Новим Заповітом була визначена ними досить висока
а я тоді перебував у скрутних матеріяльних обставинах), я від продажу й друку
того Hовoгo Заповіту відмовився, а заявив, що задля загальної духовної корис-
ти діла Божого волію, щоб Товариство пристало до Hовoгo перекладу всієї Біб-
лії.
Відїхавши по нараді до Варшави, члени наради підписали нотаріяльну
умову з перекладачем проф. д-р Іваном Oгієнком. Негайно по тому розпочала ся
праця над новою Біблією.
Розпочали з Євангелій. Перекладач приготовлював декілька розділів, і копії
зробленої роботи розсилалися всім членам Комітету та деяким іншим oco бам-
знавцям, що були зацікавлені роботою. Кожен із них робив свої поправки,
нотатки, зауваження або в тексті або на мapгiнeci, і всі ці копії надсилалися до
секретаря редактора. Він скомпоновував один примірник із усіма важливішими
даними щодо поліпшення перекладу. По виготовленні певної кількости
матеріялу призначалося спільне засідання Комітету, під час якого (іноді й де-
кілька днів) вироблявся cвогo роду "textus receptus", текст прийнятий для
майбутнього друку.
Таких засідань протягом 1936-39 років відбулося всьoгo тільки шість, з
огляду на ощадність. Іноді на такі засідання, що відбувалися у Львові, у
Станіславові та в Коломиї, запрошувалися знавці, науковці, пастори, члени
Науковoгo Товариства ім. Шевченка тощо. Чотири Євангелії насамперед пішли
до друку в друкарні Наукового Твариства ім. Шевченка. Потім приступлено до
381
друку всього Нового Заповіту. Праця в Комітеті точилася плавко, легко, без
особливих труднощів і перешкод. Тільки іноді виникали суперечки та дискусії
теологічно- го або мовного характеру, які полагоджувалися швидко, бо мірилом
був статут БрітійськогоТовариства, що передбачав подібні випадки, які за
довголітньою практикою Товариства, розв'язував їх радикально. Статут
пильнував, щоб перекдад був не тільки духовний, але й науковий, при чому
вимагав докладного наслідування оригінального тексту (textus receptus). Праця
посувалася вперед жваво й безперебійно. Не було в ній і якихось особливих
перешкод. Лише один paз трапилася перешкода поважнішоrо xapaктeру, але й
вона скінчилася комічно...
Засідання продовжувалося вже другий день у великому готелю Станіславо-
ва. Під вечір другого дня, коли йшло вже до кінця, раптом розчинилися две- рі
великої нашої кімнати, і в них з'явилося декілька осіб в цивільній одежі, а за
ними група оззбрєних польських поліцаїв. Перший наказав нам не рухатися.
Усі вони обступили величезний стіл, завалений паперами, словниками, Біблія-
ми в кільканадцятьох мовах тощо... Почали все на столі переглядати... Лише
тоді перший із них, заявивши, що він місцевий староста, запитав трохи збенте-
женим тоном, хто ми такі й що оце ми тут робимо? Пастор Кузів почав їм вияс-
нювати рід і хід нашої праці.
По докладних виясненнях пастора, пан староста, вже зм'якшивши дещо за-
грозливого тона недовірливо запитав: "Ну, добре, панове! Але якого це ви ввесь
час вживаєте коду чи шифру?"
"Якого коду?"
"Та ось ви ввесь час пересипаєте ваші розмови чи суперечки таемничими
йменнями й цифрами, наприклад: Єремії 20, 14, Ефесів 2, Вульгата, Септуаґінта,
а потім різними словами в різних мовах... Що це є?"
Ледве стримуючися від сміху, пастори почали вияснювати peтельному
урядникові значення й сенс біблійних цитат, вказуючи на листи перекладу та на
Біблії...
Тоді вже надійшла черга на пана старосту, щоб стриматися від сміху. Ми
також, як і всі "гостi", були не в тих і не в цих... Пан староста грізно подивився,
певно, в бік тих його помічників, що привели його в таке ризиковне становище,
і... чемно перепросивши за клопоти, ніяково повернувся й з усіею' зrраєю виніс-
ся з кімнати... Ми мусіли ще довго стримувати один одного, щоб не peгoтати
вголос...
Вже потім довідалися ми від готелевої служби, що обидва дні нашої праці в
сусідній кімнаті сиділи поліційні aгенти й пильно записували всі наші розмови.
На щастя, це діялося в Польщі, яка тoгo часу ще не була за "Залізною заслоною".
Якби це трапилося в "найвільнішій країні соціялізму", усі б ми були загинули...
Вибираючи за перекладача професора Івана Oгієнкa, і Бритійське
Товариство і Перекладово-ревізійний Комітет були переконані, що він у
дорученій йому праці поставиться до неї об'єктивно й безсторонньо, як
науковець і поважна людина, зв'язана підписаною ним умовою достоменно
382
виконати вимоги й регули (правила) спеціяльного перекладового статуту
Товариства. Належав він до Церкви православної й у ній був знаний як той, що
за часів самостійної Української Держави стояв твердо на ґрунті автокефалії
української Првославної Церкви та повної незалежности її від Москви.
Щодо тoгo, чи він із певною та повною вірою приступав до дорученої йому
справи перекладу Біблії, здавалося, нікому таке питання й не приходило до
голови. У початкових переспpавах щодо цього перекладач висловлював багато
запалу та бажання виконати poботу якнайкраще, найсумлінніше та
якнайшвидше. Не зв'язаний із клерикальними колами, він, здається, був цілко-
вито вільний від якихось конфесійних тенденцій і упереджень, які б у майбут-
ньому могли б створити якусь перешкоду в спільній із протестантами роботі.
Ніхто тоді, у 30-х роках, ні Комітет, ні Товариство, ні сам перекладач, напевно не
припускали, що з часом настануть великі зміни в світі, що незабаром вибухне 2-
гa Світова війна, та що сама праця буде перервана й буде відновлена лише в
Америці, коли перекладач, ставши в часі війни православним єпископом, ув
Америці знов пристане до перерваної роботи як митрополит Православної
Церкви в Канаді, і що його погляди на виконувану ним працю радикально
зміняться...
Як було згадано вище, тим часом праця над перекладом ішла плавко, рівно
й без перешкод. У перервах роботи Комітету всі члени провадили щирі розмови
з професором Oгієнком, який, до речі, був тоді пригнічений тяжкою недугою
дружини, часто бував засмучений. Усі ми йому сердечно співчували та йоrо
залюбки потішали. Як звичайно, перед працею та по ній гаряче молилися, при
чому просили Господа за хворіючу та благали про її вздоровлення та про
підтримку для чоловіка. Професор дякував за ці молитви. Проте відчувалася в
йогo голосі не то якась недовіра, не то якийсь сумнів... Одного разу, йдучи від
Народньої гостиниці у Львові до місця засідання Комітету, де нас чекали інші
члени Комітету, а також академік К.Студинський, запрошений нами до консуль-
тації, ми на Сикстуській вулиці зупинилися біля пошти, бо якраз потішали про-
фесора й намовляли його вірити, що Господь може врятувати його дружину.
Професор поглянув на нас двох (пастора Кузева й мене) й щиро вимовив: "Ах,
панове, який би я був щасливий, коли б мiг вірити в Бога та в Йогo Слово так,
як ви!" Над цими його словами ми потім багато думали...
Коли був закінчений увесь Новий Заповіт і Псалми, почався друк. Остаточ-
ну коректу мав допильнувати професор, якому ми всі цілковито довіряли. Коли
ж той друк був скінчений, увесь» Комітет жахнувся: коректор без відома й згоди
Комітету поробив у Новому Заповіті зміни, яких ніхто з нас не схвалював і не
сподівався. Зокрема й особливо були ми вражені заміною слів хрищення,
христити, Іван Христитель тощо, на московсько-православні хрещення,
хрестити, Іван Хреститель і т. д.
Це був той перший удар, що його вчинив перекладач цілій справі. Проте ми
всі мали надію, що справу можна направити, що те перше видання Нового За-
повіту є пробне, і що Британське Товариство допоможе в ділі направи.
383
 Тим часом несподівано вибухнула війна, і нашим плянам настала перерва.
Подібна перерва трапилася й іншим плянам у житті Церкви. Із Божого допусту
заміри й проєкти поліпшення становища Євангельсько-Баптистської Церкви в
Польщі, спорудження новогo повного співаника, історії початків євангельсько-
баптистчького руху в Україні, набуття машин для друкарні, засновання
шпиталю, сиротинця й дому для старців – усі ці плян з вибухом війни полетіли
шкереберть. А разом із тим знівечені були й заміри перемінити "Післанця
Правди" з місячника на двотижневика тощо.
У житті Євангельсько-баптистської церкви настала нова доба воєнного
лихоліття, бід, знищень, утеч і горя. А також доба випробувань міці й
тривалости її духа й сили, проти яких повстали "сили адові"...»496
к я казав повище, шановний читач знайомитиметься не тільки з
життєписом перекладачів Святого Письма на русько-українську мову, але й з
тими особами, які доклали також не менше зусиль, щоб Боже Слово дійшло до
українців в їхній мові. Одним із таких людей, які активно долучилися до
перекладу Біблії на нашу мову був і пастор Української Євангельсько-
Баптистської Церкви Левко Жабко-Потапович, людина непересічна й закохана
в Святе Письмо й палкий патріот Руси-України. Тож, пропоную шановному
читачеві познайомитись із життєписом секретаря-редактора Перекладово-
Ревізійної Комісії перекладу Біблії Івана Огієнка Левком Жабко-Потаповичем.
Народився Левко Жабко-Потапович «18 липня 1890 року в Чигирині в
родині українського шляхтича Сави Васильовича Жабка-Потаповича та його
дружини Ганни, яка походила з аристократичного роду Корибутів. Мати та її
родина представляли панські та православні інтереси, а батько Сава був
народним демократом, не любив царату і тікав від зросійщеного православного
кліру. Ці два напрямки мали вагомий вплив на майбутнє Левка. Після
закінчення гімназії в Лубнах, він повинен був відслужити в війську
однорічником і тому вступив до Першого Білгородського Уланського Корпусу,
де, згідно традиції, служили всі Жабко-Потаповичі. Мати бажала, щоб він
залишився тут і робив військову кар’єру, але вплив батька переміг. Закінчивши
військову службу, Левко готується до вступного іспиту до Київського
Педагогічного Інституту, який він здає так успішно, що дістає державну
стипендію. Закінчив Київський педагогічний інститут (1913), працював
інспектором шкіл. Під час визвольних змагань, 1920-го року він служив як
ад’ютант генерала Пількевича, командира Українського Кордонного Корпусу в
Кам’янці-Подільському. Тут він познайомився з молодою вчителькою Наталією
Федорівною Петрів, з якою він незабаром одружився. Після поразки
національно-визвольних змагань емігрував до Польщі. Працював гімназійним
учителем. 1924 р. став членом церкви баптистів.
Навчався у теологічній семінарії в Гамбургу.

496
Д-р Л. Жабко-Потапович. Життя Церкви. Історичнй нарис. Накладом Християнського
Видавництва «Дорога Правди». Вінніпег. Чикаго. 1977. Стор.35-45
384
 З 1947 року – у США. Співзасновник Всеукраїнського Євангельсько-Бап-
тистського Братства (1949). Був пастором євангельсько-баптистської церкви м.
Честера. Редагував журнал «Післанець правди» (1932-1939, Україна, 1947–1975,
США). З 1973 року член президії Секретаріату світового конгресу вільних
українців. Помер 8 листопада 1975 року у Вільмінгтоні.» Такі стислі йскромні
відомости подає нам українська версія «Вікіпедія». Жодного слова про те, що
він брав участь у редаґуванні Біблії в перекладі Івана Огієнка та долучився до
виходу її в світ.
Але трохи більше проливає світла на цю неординарну людину його донька
Богуслава Жабко-Потапович (Басс).
« осьмого листопада 2012 року минуло 37 років від того дня, як Господь
на 86-му році життя, відкликав у вічність мого батька. Переглядаючи залишені
ним папери та згадуючи минуле, я усвідомлюю, що на декількох аркушів паперу
неможливо помістити історію про довге та насичене подіями життя людини,
яка понад п’ятдесят років віддавала всю глибінь своєї істоти, свого буття на
постійну службу насамперед Господу, а потім своєму народові.
Мій батько любив свого Спаса, говорячи біблійною мовою -- "всім серцем
своїм", а народ свій – від глибини душі, більше самого себе. І не дивно, що ця
любов до народу палахкотіла в ньому до останнього його подиху, бо ж народив-
ся та виховувався він в самому центрі України.
Левко Савич Жабко-Потапович народився 18-го червня 1890-го року в
гетьманській столиці Чигирині, в родині українського шляхтича Сави
Васильовича Жабко-Потаповича та його дружини Ганни, яка походила з
аристократичного роду Корибутів. Наш дід був українським патріотом і
демократом. В ранзі кавалерійського полковника він покинув військову кар’єру,
відмовився від царської пенсії та оселився в родинному хуторі на правому березі
Дніпра, десь на північ від Крюкова.
І тут, в старовинному домі, частини якого пам’ятали татарські наїзди і в
якому, за родинними переказами, ховався Богдан Хмельницький коли втікав від
Поляків на Січ, виростав Левко з трьома братами та сестрою. У вірші "Поворот
та Розлука" (Літературно-Науковий Вісник 1923 р.) він описує цей дім такими
словами:
І дорога, і порох, і спека
Все розвіялось раптом, як дим....
Бачу вже на горі недалеко Сад,
оточений муром старим.

Ось і брама; столітні тополі

Стережуть вхід до парку і герб
Заржавілий - на синьому полі
Жовта шабля козацька і серп....

Здовж алей похилились каштани,

385
 Розмовляють з дубами вони,
Під березами плачуть фонтани
Все так як колись до війни...

Той же дім, в винограді веранда,

Ті ж покої, в них спокій і мир,
І на стінах портрети Рембрандта,
І в кутках вази стилю ампір...

Тут діти виховувались під впливом двох світоглядів. Жіноча половина:

мати та її родина представляли панські та православні інтереси, а батько Сава
був народним демократом, не любив царату і тікав від зросійщеного
православного кліру. Ці два напрямки мали вагомий вплив на майбутнє Левка.
Після закінчення гімназії в Лубнах, він повинен був відслужити в війську
однорічником і тому вступив до Першого Білгородського Уланського Корпусу,
де, згідно з традицією , служили всі Жабко-Потаповичі. Мати бажала, щоб він
залишився тут і робив військову кар’єру, але вплив батька переміг. Закінчивши
військову службу, Левко готується до вступного іспиту до Київського
Педагогічного Інституту, який він здає так успішно, що дістає державну
стипендію. Наш дід хотів, аби після навчання Левко вернувся до дому і
учителював в школі, яку він побудував недалеко від їхнього хутора. Але після
навчання в інституту тато не повернувся в рідний дім, отримавши посаду
учителя в жіночій гімназії у Проскурові, директором якої була знаний педагог І.
Дорошенко (в 30-тих роках вона чудом втекла з України в Польщу). В той самий
час він також працював асистентом інспектора шкіл Проскурівського повіту.
Батько планував після двох років цієї практики повернутися до дальших студій,
щоб приготовлятись до університетської кафедри, але в Бога були інші плани
для нього.
З вибухом Першої Світової Війни, Левко, як офіцер резерву був змобілізо-
ваний і незабаром потрапив на Австрійський фронт. Тут сповнилися бажання
його матері. Через родинні зв’язки та його власний талант, перед ним широко
розкрилися нові обрії, і він почав робити кар’єру в Російській армії. Після
тяжкої контузії, його переводять з уланів до гвардії. Тато згадував цю війну.
Згадував, як за порадою своєї неньки молився в години небезпеки, і як Господь
його рятував, а він після цього дуже швидко забував про Бога.
Коли прийшла революція він та його українські жовніри, які його
шанували та любили, перейшли з півночі в Україну і прилучилися до
визвольних змагань та створення самостійної Української держави.
Під час визвольних змагань, Господь також не раз рятував нашого батька
від смерти. 1920-го року він служив як ад’ютант генерала Пількевича, команди-
ра Українського Кордонного Корпусу в Кам’янці-Подільському. Тут він позна-
йомився з молодою вчителькою Наталією Федорівною Петрів, з якою він
незабаром одружився.
386
 Наша мама вже тоді поважно читала Слово Боже, яке вона вперше почула в
Києві, в баптистській церкві, на вулиці Жилянській, будучи ще дуже молодою
гімназисткою. Того самого року коли впала Українська держава, молода пара
залишає все любе та рідне і опиняється в західній Польщі серед втікачів з
України. Наші батьки тяжко переживали розлуку з родиною, рідним домом та
рідним краєм. Але в той час, як наша мама знаходила потіху у Слові Божім та в
зібраннях віруючих, тато міцно та безнадійно сумував. Вірші які він подавав до
"Літературно-Наукового Вісника" в той час найкраще ілюструють його розпуку:
...Минуло все...
Давно в могилі мати...
На чужині я свій марную вік..
Дитячий сон як дим кадильний зник...

Або такі слова іншого вірша:

О, мій тихий, засмучений раю!

Довгий час я по світу блукав,
Ось я знову до тебе вертаю,
Не знайшовши того що шукав...
Там у світі, широкому світі
Було встали голодні брати,
Та голодних подужали ситі
І царями зробились кати.

І мій народ загнали в могили

А мій край, як ті ризи Христа
Поміж себе вони поділили...
Залягла всюди мряка густа...

Але найбільша мряка залягла у його душі та серці. Дружина бачила цю

міцну безнадійність і знала, що єдиний вихід – віра в Христа Ісуса, якого вона
прийняла, як свого особистого Спасителя. Гарячі молитви та її свідчення
принесли свій плід. Батько почав читати Біблію. Мамина церква ревно
молилися, аби сам Господь заговорив до нього. Від коли Левко почав читати
Боже Слово, його дружина просила про Боже чудо. Крім неї, як висловився
один віруючий, який знав нашого тата в той час, ніхто не думав, що «цей пан
колись прийме Слово Боже». І ось в одну середу, як церква стояла навколішки в
молитві, всі присутні почули незнаний їм голос людини, яка в сльозах каялася та
просила про прощення гріхів. Після молитви всі встали на ноги та глянули
назад, щоб побачити того, хто так молився, але нікого чужого в приміщенні не
було. Тільки наша мама впізнала голос розкаяного грішника. Після зібрання
вона попросила проповідника, щоб він пішов з нею до дому, де вони знайшли
нашого тата на колінах з Біблією в руках.
387
 Мама завжди нам говорила, що тільки чудо Боже навернуло нашого батька.
Вона вірила в Божу силу і чекала навернення батька, бо мріяла разом з ним
приймати святе хрищення по вірі.
2-го жовтня 1924-го року, коли лід вже покрив Віслу в місті Варшаві, брат Е.
Самоукін охристив наших батьків. Пізніше, пишучи посмертну згадку про нашу
маму, тато зазначив: "А по хрищенні почала просити Господа, аби Він послав їй
наступну ласку: аби її чоловіка притягнув до праці Божої, до проповідування
Слова Євангелії. Бог вислухав і це її благання, і від 1927 року вона разом із
чоловіком приступили до роботи в винограднику Христовім".
Ця праця почалася на Поліссі. А 1931-го року Господь покликав їх в
Галичину, до Рави-Руської з двома дітьми. Праця була тяжка, бо ворог посилав
багато спокус аби відірвати нашого тата від Господньої праці. Я пам’ятаю, як
відібрали татові підтримку за українізацію церков в Галичині та на Волині. В
цей час різні організації заповнювали Галичину та Волинь Російськими
Бібліями, і часто віруючі були переслідувані не за Христа а за русофільство.
Коли віруючі просили Українських Біблій, їм казали, що їх немає. Тато поїхав до
Варшави, аби довідатись в чому справа і там в Бритійському Біблійному
Товаристві знайшов кімнату завалену Українськими Бібліями, прикритими
порохом, в якому гніздилися миші.
В цей час до наших батьків прийшла ще одна спокуса. Два офіцери
польського генерального штабу з’являються в нашому домі і пропонують татові
розкішну посаду в польській армії із заплатою 800 злотих в місяць, ранг
полковника, безплатне помешкання і інші привабливі речі. Я добре пам’ятаю
вечір після їхнього від'їзду. Тато мав дати свою відповідь наступного дня. Тоді,
сидячи за бідною вечерею, тато запитав нашу маму "Натусю, що нам робити?" А
мама відповіла по-особливому: "Левку, підемо назад в Єгипет їсти часник та
цибулю?". І вони завжди залишались вірні Господу і в добрі, і в злі часи,
працюючи з посвятою для Нього та для свого народу. Єгипет світу цього не мав
влади над ними.
30-го травня 1936 року Левко Жабко-Потапович був рукопокладений на
проповідника у Львові. Багато років він відмовлявся від рукопокладення, бо
надзвичайно поважно відносився до цього кроку. Він хотів бути дуже певним,
що це є справді воля Божа, що це для нього буде незворотним пунктом, і що
коли він обіцяє перед Богом і церквою служити Йому, він ніколи не посміє
зламати цієї обітниці. Ми бачили цю стійкість не один раз під час війни та
впродовж всього його життя.
Того самого року З'їзд Українського Об’єднання Баптистів в Галичині
вибрав його головою, і на цій посаді він служив аж до війни. Крім цього він був
редактором "Післанця Правди" і від 1932 року, членом ревізійної комісії
перекладу Української Біблії, членом Ради Об’єднання Слов’янських Баптистів
в Польщі, та їхнім офіційним представником перед владою на Українських
землях Польщі.

388
 Прийшов 1939 рік, а з ним війна і нові проблеми. Родина Жабко-
Потаповичів чудом опинилася в західній Польщі, в місті Лодзі. Левко і тут
продовжував духовну працю, спочатку бував в Берліні, між слов’янами, яких
німці масово вивозили на роботи в Німеччину. Також він старався з допомогою
віруючих німецьких офіцерів відвідувати табори полонених, спочатку
польських, а потім, коли німці розпочали війну проти Радянського Союзу –
полонених Радянської армії. Маємо підстави думати, що він впродовж більше
двох років був одиноким проповідником, який нелегально ніс Слово Боже та
різну допомогу полоненим. Він також брав від них адреси їхніх рідних, які давав
нашій мамі, а вона писала листи, розповідаючи рідним, що їхній син чи чоловік
живий та здоровий, потішала їх як могла та свідчила їм про Христа. Одного разу
німці якось про це довідались і наш тато та один офіцер, який брав
безпосередню участь у цій справі, були б опинилися в в’язниці, але це сталося
вже перед самим кінцем війни і Господнє чудо знову спасло їх.
Я вірю, що Бог діє в житті віруючих і сьогодні. Господні шляхи –
незбагненні. Він чудово з’єднав всю нашу родину перед розпадом Німеччини,
перевів нас через Бельгію, де тато був пастором польської церкви в місті Лєжі, і
в березні 1947 року ми припливли до Сполучених Штатів Америки. Тут Левко
Жабко-Потапович відновив працю з професором Огієнком над перекладом
Біблії, а з братом Павлом Бартковим почав знову видавати "Післанця Правди".
За підтримки брата Йосипа Шкули, тато зредагував та видав "Євангельського
Співаника Відродження". Згодом він виконував пасторське служіння в церкві м.
Честера і робив все, що міг в поширенні Слова Божого серед Українського
народу.
Багато можна було б написати про всю працю та досягнення Левка Жабка-
Потаповича, але з огляду на те, що він не дуже любив, щоб його хвалили,
обмежимося. Пригадую, як однієї неділі, коли родина сказала йому, що його
проповідь була дуже добра, він відповів: "Дякую, але дідько вже мені це сказав".
Він боявся щоб не стати зарозумілим і завжди старався пам’ятати, що всякий
талант це дар Божий і Йому Одному належить вся слава.
В 1975 році Левко Жабко-Потапович тяжко захворів. Після двомісячного
перебування в шпиталі, він повернувся додому, де ще прожив лише два тижні.
В четвер, 6-го листопада, його приїхав відвідати син Богдан. Вони розклали
карту України та разом подорожували по рідному краї.
Наступного дня стан батька погіршився і він сказав мені: "Буся, що то таке,
– все пахне степом". Вночі він почав ходити по кімнаті і робити порядок на
письмовому столі між своїми паперами, як він це часто робив. З часом все
затихло. Коли ми зайшли в кімнату, то знайшли тата в ліжку, одягненого як на
дорогу. Біля ліжка стояла його мала валізочка з усіма особистими паперами та
Біблією, подарованою братом М. Ґітліном. На письмовому столі ми знайшли всі
його ключі, гаманець з грошима та конверт, на якому він власноручно написав
"Мій Заповіт".

389
 Левко Жабко-Потапович відійшов до Господа рано-вранці, 8-го листопада
1975 року.
Тато знав що його кінець близько і в останні дні свого життя часто цитував
вірша Фрідріха Бонгофера, німецького пастора, якого нацисти розстріляли за
кілька днів до закінченням війни:
Спасенні чудом доброю рукою
Ждемо того, що ще чекає нас.
Бог з нами є щовечора й щоранку,
І певні – буде з нами повсякчас.
Серед його паперів, що залишилися біля ліжка, ми знайшли недописаний
ним вірш. Своєю тремтячою рукою, він вивів наступні рядки:
Чаруюча пора, не смерті, а вмирання,
Коли природа вже готується до сну,
Коли ввесь день із вечора до рання
Я чую навкруги не осінь а весну...

Був серед цих паперів також власний батьків переклад гімну перших
християн, який вони зазвичай співали перед заходом сонця:
Світло тихе святої слави
Безсмертного Отця Небесного,
Святого Блаженного, Ісусе Христе!
Прийшовши на захід сонця
І бачачи вечірнє світло,
Співаємо Отцеві, Синові і Духові Святому!
Достоєн єси Ти кожного часу,
Щоб Тобі співали голосами преподобними…
Сине Божий, що життя даєш,
Тому ж Тебе цей світ так славить!..»497
Так завершилося земне життя слуги Божого, який ревно, як і багато інших
русів-українців на Материзні та по чужих землях, прагли донести Слово Боже
до свого народу в його рідній мові.
Для кожного допитувача й дослідника історії перекладу Біблії на русько-
українську мову мало користи було б знати про дату та рік виходу того чи
іншого перекладу чи окремих її частин, чи Нового Заповіту, а то й усієї
Книги.Справжніх поціновувачів історії зажди цікавили її сюжети, їх
несподівані повороти в ній. Як ми бачили вище, без цього не обійшлася й
історія перекладу Біблії Івана Огієнка. Проте, для історика-дослідника також
важлива і людська сторона події. Без неї важко уявити й оживити сухі факти і
дати, що супроводжують історію. Які були стосунки між перекладачем і

497
Богуслава Жабко-Потапович (Басс). Спогади про Л. Жабка-Потаповича. Львівське
обласне обєднання церков Євангельських Християн-Баптистів. http://ehb.lviv.ua
390
членами Перекладово-Ревізійної Комісії? Частково про це говорили у своїх
спогадах і сам високодостойний перекладач і вельмишановний секретар-
редактор. Але чималий шмат матеріялу залишився далеко поза увагою й
інтересу читача. Проливає світло на цю невідому царину стосунків у листуванні
між митрополитом Іларіоном (Іваном Огієнком) та українським баптистським
пастором Левком Жабко-Потаповичем, що стало можливим якихось трохи
більше 10 років тому. Тут я наводжу кілька листів як Левка Жабка-Потаповича
до митрополита, так і листи Івана Огієнка до пастора, що опублікував
археографічний щорічник «Пам’ятки» Українського науково-дослідного
інституту архівної справи та документознавства при Державному комітеті
архівів України, авторства Віктора Брехуненко та Андрія Стародуба під назвою
«Молимося, щоб «допоміг скінчити велику та благословенну працю…» 498

І. ЛИСТИ ПАСТОРА ЛЕВКА ЖАБКО-ПОТАПОВИЧА ДО

МИТРОПОЛИТА ІЛАРІОНА (І. ОГІЄНКА)

№ 16
25 березня 1957 р., Честер
Високодостойний Митрополите!
У суботу 23 березня я вислав до вас останні коректурні відбитки чч. 226–303, цебто до
Ісуса Навина 21:42 включно. Ви просите мене прислати вам відбитки 304–405. Я їх ще досі не
маю, хоч повідомлення про надіслання їх мені з Лондону одержав вже 2 тижні тому. Отже вони
в дорозі. Одержавши їх, негайно опрацюю й вишлю до Вас.
У Ваших останніх листах Ви сповіщаєте про ті деякі ваші відхилення від правопису 1929
р., що Ви їх тепер запроваджуєте в тексті нової Біблії. Дозвольте мені висловити Вам мої думки
з цього приводу. Гадаю, що такі ж думки висловив би кожен «письменний» пересічний читач,
бодай трохи ознайомлений із дражливою справою правописного розгордіяшу, що його знов
деякі українські часописи, письменники та видавництва почали запроваджувати на
Скитальщині. Отже ви пишете – Вифлеєм, Синай, Филип’ян, Євфрат, Єфес тощо замість:
Віфлеєм, Сінай, Філіп’ян, Ефрат, Ефес тощо, міродайних до цього часу за академічним
правописом. В останніх числах «Віри й Культури» усталюєте форми – Іспанія, Рейн, бреніти,
увечері; у Біблії становчо вживаєте – потомство, послушний, сустав, бедро, купля, завіщати,
здобича, заняття (замість українських – нащадки, слухняний, суглоб, купівля, заповісти, здобич,
зайняття) тощо.
У тридцятих роках Ви проголосили в журналі «Рідна мова» знаменне та чудове гасло:
«Для одного народу – одна літературна мова, один правопис», і цього гасла колись не тільки
самі трималися, але й закликали всіх українців за ним іти. Тепер поволі починаєте в той
правопис впроваджувати зміни, що так болюче б’ють по справі правопису. Ми, маленькі люди,
розуміємо, коли різні часописи та різні письменники – кожен «винаходить» «свій» правопис і
вносить до мовної справи хаос. Але всі будуть здивовані й збентежені, коли подібні зміни
запровадите ВИ, та ще й до Біблії, з якої всі на протязі може якоїсь сотки років будуть не тільки
навчатися мови, але й мовного порядку, дисципліни, правопису. Таж мимоволі деякі почнуть
гадати, що ці зміни, так подібні до змін останнього совєтського правопису 1946 року14, що в
своїй підвалині має не стільки елементів наукових, як тенденційно політичних, матимуть
подібну ж йому тенденцію – зближення української мови до «вєлікава русскава язика». Крий
Боже, щоб нова Біблія могла викликати подібні думки! Натурально, що за новий переклад і

498
Повний текст листування я подаю у додатку А
391
його мову вся відповідальність особливо тепер, коли вам передано право робити останню
коректу, падає виключно на Вас. Але тому, що вкінці бодай тінь цієї відповідальности може
впасти й на Ревізійну Комісію, мені здається, що було б дуже необачним з мого боку, якби я, як
перший читач Вашого перекладу, не зробив тих зауважень, які не тільки має право, але й
обов’язок робити кожен сумлінний пересічний читач. Тим більше, що припускаю, в деяких
випадках (особливо щодо вживання русизмів) міг би мати випадок звичайні-сінький недогляд
або помилка. Виходячи з цих лише міркувань, я й вирішив написати до Вас, Високодостойний
Митрополите, цього листа, заздалегідь просячи вибачити мене, що докуваю Вам та забираю
Ваш, такий дорогоцінний, час.
Прошу прийняти запевнення, що разом із усіма щирими дітьми Божими та нашого народу
благаю Господа, щоб допоміг Вам цю велику працю допровадити до щасливого кінця.
Ваш у Христі найменший слуга Л. Жабко-Потапович.

№ 17
30 квітня 1958 р., Честер
Високодостойний Митрополите,
Пасторе та Професоре!
23 квітня я вислав до Перекладача коректу (першу) Нового Заповіту в шпальтах чч. І –
299, цебто від Матв. І:І й до І Петра І:І4 включно.Таким чином, майже ввесь Новий Заповіт
перейшов першу коректу (у шпальтах ще не розбитих, не зламаних на сторінки). Як тільки
одержу з Лондону останні шпальти Нового Заповіту (від І Пет. ІV15 й до кінця), негайно
зроблю першу коректу й відішлю до Перекладача. Отже тепер можна було б приступати до
другої (і останньої) коректи всієї Біблії, у сторінках, на яких є вже й відсилачі. Ці сторінки
Біблії від початку й до Ісаї вже складені й є вже їх відбитки в мене (і, надіюся, що й у
Перекладача теж). До цієї другої коректи (у сторінках) я досі не забирався, бо Перекладач
бажав був мати насамперед усю першу коректу всієї Біблії в шпальтах. Тож тепер (повторюю)
можна було б приступати до другої коректи. Гадаю, що перше, ніж це почати, треба було б
востаннє з’ясувати важливе питання: за яким правописом має бути вся нова Біблія? Від самого
початку цієї праці за умовами Бріт. Закорд. Біблійного товарист-ва було схвалено, що й для
Перекладача й для Ревізійної Комісії єдиним і міродайним правописом буде так званий
«академічний» правопис 1929 року, що в своєму часі був затверджений і Всеукраїнською
Академією Наук і Науковим товариством ім. Шевченка. Одначе, як це особливо міцний вираз
має в відбитках коректурних Нового Заповіту, Перекладач дотримується не тільки того
академічного правопису, але й робить винятки на користь пізнішого, так званого «нового»
правопису 1946 року, що прийнятий тільки під Совєтами й не признається українською
Скитальщиною, і відкидається як Вільною Академією Наук,так і Науковим Т-вом ім. Шевченка.
Водночас Перекладач робить ще численні винятки щодо обох правописів. Я писав вже не один
раз у цій справі до Перекладача, і як відповідь діставав вияснення, які, на мою думку,
потребують санкції не тільки одного мене, але й інших членів Ревізійної Комісії, якщо не самих
найвищих установ наукових, чи й Бр. і Закорд. Бібл. товариства. Як приклад, насмілюся
приточити один випадок: Перекладач, всупереч академічному правописові, цілком іґнорує в
Новому Заповіті слова – христити, хрищення, Іван Христитель тощо, що є перекладами
грецького баптидзо та інших відповідників і походять від слова Христос, а всюди замість них
уживає слів – хрестити, хрещення, Іван Хреститель тощо, цебто йде за правописом совєтським,
який все виводить від слова хрест.
Є й інші випадки, що їх тут за браком часу не приточую. І Вільна Українська Академія
Наук і Наук. Т-во ім. Шевченка в своїх виданнях наукових уживають обох термінів (хрИщення
й хрЕщенння), кожного на своєму місці та з відповідним значенням, розрізнюючи їх гостро,
отже виразно йдуть за академічним правописом 1929 року.

392
 Перше, ніж приступити до другої коректи Біблії, ласкаво прошу як Високодо- стойного
Перекладача, так і Високодостойних членів Ревізійної Комісії цю важливу справу розважити та
прийти до остаточного вирішення: якого правопису мусимо дотримуватися?
З огляду на те, що за допомогою листів цю справу вирішати (на мою думку) неможливо,
насмілюсь подати пропозицію – з’їхатися ще раз для вирішення її.
З правдивою пошаною та з християнським привітанням,
Ваш слуга в Христі Л. Жабко-Потапович

№ 19
24 липня 1958 р., Честер

Високодостойний Митрополите!
Оце тільки що одержав через телефон від пані Кузевої сумну вістку, що «пастор Кузів вже
не з нами». Помер сьогодні перед полуднем. Похорон його має відбутися в суботу 26 липня о
год. 2-ій по полудні. Отже наша комісія щораз зменшується. Нехай на все буде воля Господня!
Моя дружина тяжко хвора й щораз слабша. Нехай буде воля Божа й у нашому родинному
житті!
Маю надію вже в наступному тижні інтенсивніше забратися до дальшої праці над
коректою.
Перечитав Вашу статтю про «хрищення» й «хрещення» в «Вірі й Культурі» й
остовбурів18. По нашій розмові в четвер 3-го липня в Вінніпеґу, признатися, не сподівався
нічого подібного. Просто не вірив своїм очам. Якраз працював над деякими матеріялами щодо
цієї справи, що нею в І й у ІІ сторіччях займалися деякі малоазійські греки. Думаю, що вони
були б захоплені Вашими розважаннями на цю тему. Проте вони були консеквентніші19 від Вас,
бо йшли далі й навіть Самого Христа та всі похідні від Того Ймення слова писали не з «и», а з
«е»: Хрестос, хрестіяні. Правда, що єпископи того часу повстали проти такої концепції й
виявили, що ті греки були попросту не цілком … грамотні.
Ви чомусь рішуче відпекуєтеся від того, що «баптідзо» має зв’язок із Христом (що цілком
логічно), а зате його силоміць зв’язуєте із словом ХРЕСТ, що аж ніяк не в’яжеться. Бо ж ані
Іван ХрИститель, ні саме хрИщення, що він його виконував, не могло мати жодного зв’язку з
словом СТАВРОС, на який ні він, ні його учні тоді не вказували ще, а натомість міг вказувати
тільки на ХрИста, що мав узяти на себе гріхи всього світу.
Якщо стати на Ваш ґрунт, то тоді було б логічно писати – хрЕстиянство, хрЕстосуватися
хрЕстиянин, і тощо. Якщо ж признаємо християнство, християнин, христосуватися тощо, тож
логічно прийти мусимо й до того, що Іван ХрИститель хрИстив людей хрИщенням покаяння…
Із другого боку слово ХРЕСТ залишається пнем для хрЕщення рукою, для перехрЕстя, для
слів навхрЕст і т. д.
Тож, і Академія Наук стала на тому, що є два різні слова й усі похідні від них слова:
ХрИстос і хрЕст, а тому – Іван ХрИститель напевно хрИстив людей, і Апостоли хрИстили
людей, щоб зробити їх хрИстиянами; а натомість священик (скажімо) бере до рук хрЕста та
хрЕстить ним людей, так само, як хрИстиянин православний приймає хрИщення в дитинстві,а
потім рукою хрЕститься сам, або ж тією рукою хрестить буханок хліба,коли має його
надтинати…
Ви ж самі мусите знати, що наше українське хрИщення нічого спільного не має з
російським крЕщенієм, і що наше ХРЕСТ старше від північного КРЪСТ. Я двічі посилав Вам
мої міркування з цього приводу й двічі додавав до листів покажчик джерел, за якими в усіх
пам’ятках ХІ–ХІІвв. (за рідкими виключеннями дійсних помилок) писалося тільки: Іоанн
хрИсти, подобається Иоаноу ХрИстителю, хрИстивийся, хрИштаахоуся всі, хрИститися в образ
чловічь, хрИштения (навіти хрІштения) Іоанновя, Іоань пріжде хрІштения, хрИштением
оутврждяйся, і так далі, і т. і.

393
 А Ви запитуєте: Недогляд чи насмішка? Кажете, що це явне непорозуміння. Ви твердите,
що це – КОМУНІСТИЧНА АҐІТІЦІЯ, що це – НЕЗНАННЯ СПРАВИ! НЕ ВИКЛЮЧЕНЕ Й
НАВМИСНЕ БАЛАМУТСТВО!
Таж Ви самі добре знаєте, що Академія Наук під Совєтами в роках1920 – 32 мала бодай
слабу тінь незалежності чи вільності, які вона стратила разом із смертю Скрипника20. Ви ж
знаєте, що Булаховські та інші там Рильські та Тичини21 МУСІЛИ ПРИЙНЯТИ ПРАВОПИС
1946 року під терором, і що той правопис – це рабське наслідування всього того, що
продиктувала Москва, аби наш правопис якнайтісніше зуніфікувати з російським! Ви ж знаєте
добре, що Кримський22 якщо й мав дещо проти транскрипції деяких чужомовних слів, то
водночас НІЧОГІСІНЬКО НЕ МАВ ПРОТИ ПРАВОПИСУ 1929 РОКУ В ЦІЛОМУ, БОЖ ТО –
ЙОГО ВЛАСНА ДИТИНА.
Ви пишете: «І вся Україна так і пише сьогодні, як і писала ще від довгих віків»! Так чого
ж Ви самі обурюєтеся з того, що вся Україна пише – бог,господь, месія, христос? Де ж Ваша
логіка?
Ви ж знаєте, що й Вільна Академія Наук, і Наукове товариство ім. Шевченка в своїх
виданнях признає два слова різні – хрИщення від слова ХрИстос і хрещення від слова хрест.
Тож навіщо Ви зводите все лише до Голоскевича?23 Таж, Ви знаєте, що й Голоскевич, і
Ізюмов24, і десятки інших словників наслідували тільки правила Акад[емії] Наук та Наук[ового]
Т[оварист]ва Шевченка.
Таж Ви самі в вашій «Рідній Мові» (1930-х років) твердили становчо, що є два різні слова
– хрИщення і хрЕщення! Таж Ви самі ці слова розрізнювали в поодиноких Євангеліях,
друкованих у Львові 1938 року!25 І там же виразно стоїть Іван ХрИститель хрИстив і т. і.
Ви маєте рацію, коли твердите, що впровадження слів від баптідзо, хрИщення,
ХрИститель, тощо – було «зроблене без жодного порозуміння з Церквою».
Так, це правда: правопис 1929 року впроваджений без порозуміння з московсь- кою
православною Церквою, натомість він впроваджений із порозуміння всіх науковців, до яких
належали й православні українські,і українські ж католицькі знавці справи. Натомість –
правопис 1946 року впроваджений у порозумінні ТІЛЬКИ З МОСКОВСЬКОЮ
ПРАВОСЛАВНОЮ ПАТРІЯРХІЄЮ, і з благословення її та з наказу НКВД він силоміць
накинутий нашому многострадному народові.
Тому Ви не маєте жоднісінької рації протиставити «большевицьке хрИстити замість
багатовікового християнського українського хрЕстити». Навпаки багатовіковим (від ХІ віку)
українським християнським словом було – хрИстиянство, хрИстиянин, Іван ХрИститель, святе
від води до Духа хрИщення, хрИстосування та інше – бо вони були відповідниками грецького
«баптідзо» та всіх похідних від нього слів, натомість БОЛЬШЕВИЦЬКИМ,
КОМУНІСТИЧНИМ, РОСІЙСЬКИМ І МОСКОВСЬКО-ПРАВОСЛАВНИМ, НЕНАУКОВИМ І
ТЕНДЕНЦІЙНИМ БАЛАМУЧЕННЯМ є відкидання тих слів і заміна їх іншими – хрЕщення,
хрЕстити, тощо, які мають своє місце, як похідні від слова ХРЕСТ, але які в жодному разі НЕ
МОЖУТЬ ЗАСТУПИТИ ПОПЕРЕДНІХ, ЩО ПОХОДЯТЬ ВІД СЛОВА ХРИСТОС.
І тому той, хто стоїть за большевицьку концепцію даного питання, той свідомо стоїть за
свідоме, навмисне знівечення та усунення ХРИСТА СИНА БОЖОГО Й БОГА із життя
ХРИСТИЯНИНА та ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЦЕРКВИ.
Якщо Ви далі стоятимете за тією большевицькою концепцією, я примушений буду все
питання представити на розгляд і розв’язання Брітанського та Закордонного Біблійного
товариства. Нехай воно в порозумінні з найвищими науковими установами – Академією,
Наук[овим] Т[оварист]вом ім. Шевченка його розв’язує та рішає, чи та большевицька концепція
має знайти вирішення і признання та затвердження в НОВІЙ УКРАЇНСЬКІЙ БІБЛІЇ.
Ваш у Бозі найменший слуга
Левко Жабко-Потапович

394
 II. ЛИСТИ МИТРОПОЛИТА ІЛАРІОНА ДО ПАСТОРА ЛЕВКА ЖАБКО-
ПОТАПОВИЧА

№3
11 лютого 1957 р., Вінніпег
Високодостойний Пасторе!
Одержав Вашого листа від 6-го лютого і дуже радію, що ми вертаємося на той саме
порядок, який ми спільно прийняли на останніх березневих зборах нашої Комісії. Це Господь
допоміг направити друк його Слова належною дорогою!
Отже, прошу, щоб було так:
1. Ви правите пильно першу коректу і відсилаєте її мені. Я все переглядаю і разом з тим,
чого Ви не помітили, відсилаю до Лондону.
Висилати можна нереєстровано, а асекуровано, – це дешевше42.
2. Рукописів-оригіналів може при першій коректі посилати мені не треба, бож Ви по них
будете ще правити відсилачі та примітки. Виправивши це – відсилачі та примітки, аж тоді зо
своєю коректою вертаєте мені рукопис (асекуровано).
А може складачі вже склали відсилачі та примітки, і рукопис їм уже не потрібний?
Взагалі, як іде друк, я нічого не знаю.
3. Географічні назви та імена осіб – їх багато другорядних. Сердечно прошу добре
перевіряти їх за рукописом.
Ми всі умовилися, що головні імена, а особливо ті, що вживаються в Новому Заповіті,
мають форму Септуагінти43, а імена другорядну форму гебрейського оригіналу. На основі
цього, я ще виправив таке: Біл’ам на Валаам, еморейський на аморейський.
4. Біблійне товариство поставило на титульній стороні Біблії: «з мови давньо- єврейської
дослівно наново перекладена». Це дуже добре, – це оправдує і мої часті відступлення від
Септуагінти, бо це ж переклад з гебрейської, і гебрейську форму другорядних імен
географічних та особових.
5. Усе, що в гебрейському оригіналі написане віршами, я передаю також віршами.
Перекладаю мовою ритмичною. І цього ритму ламати не можна. Отже, тут може бути частіше
вживання й, свойого і т. ін.
6. У Біблії повно священних назов, які треба писати з великої букви. Напр.: Небо (Боже) і
небо (фізичне), Ангол Божий, замінні назви Бога: Слава, Хмара, Огонь, Ім’я і т. ін. Як я
переконався, віруючі люди тепер дуже чутливі на писання священного великою буквою, і так і
треба, бо це збільшує пошану до Біблії. Якийсь там Вінніпег чи Козолупи пишемо з великої
букви, а оселю Бога, Небо, з малої.
7. Переноси слів мусять бути грамотні, напр.: два-дцять, (переносимо -дцять), по-рвати,
ви-йти, і т. ін. Друкарня складає завжди Гос-подь (ліпше було б: Го-сподь), але нехай уже це
слово так і позостається, бо забагато було б виправлень.
8. Останню коректу читаю я сам і відсилаю до Лондону.
9. За довге трудяще життя, коли я багато писав, я виробив собі нехорошу звичку: уже в
коректі багато поправляю. Нема на це ради. Усі 303 прислані галі44 я добре й пильно виправив,
а серед того є (небагато) й поправки слів, безумовно на ліпше. Часом зробив вірша яснішим,
часом для ясности додав слово, і т. ін. Це істотний характер моєї праці, але це тільки на користь
праці.
10. Ви пишете мені про заплату за коректу. Коли б Ви написали були мені про це раніше,
то я б з Пастором В. Кузевим були б самі поставили перед Лондоном цю справу, а я нічого б не
писав про коректу.
11. Я сердечно прошу і Вас, і Пастора Кузева не виступати перед Лондоном у важливих
справах без мого відома. Це не виходить по-товариськи, як увесь час було між нами.

395
 12. Десь у середині наступного цього травня місяця я їду гостем до Української
Православної Церкви в Америці. Коли саме – ще не знаю.Десь на одну з наступних неділь по 5-
м травня (цього дня – Ювілей Митрополита в Канаді45), коли я мушу бути в Вінніпегу.
Я, певне, спинюся в […] біля Нью-Йорку.
Отже, ми можемо зійтися в травні. Думаю, що не варто клопотати Біблійне товариство
про це, – зійдімося самі, як наша внутрішня справа. Бо й без цього товариство має враження, що
українці сильно неспокійний народ.
Оце було б і все головне. Які будуть у Вас сумніви – пишіть до мене, і я Вам відразу
відповім. Робімо друк Біблії своєю внутрішньою справою. Важніше скоріше видати Святе
Слово, аніж допускати, щоб диявол сіяв тут свої плевели.
На знак доброго початку друку моєї всежиттєвої праці, Божого Слова, прийміть від мене
нову мою монографію. Вона варта того, щоб її уважно перечитати.
Усій Вашій Достойній Родині і Вам – мій сердечний привіт.
З любов’ю у Христі Митрополит Іларіон, Ваш постійний богомолець

№4
18 лютого 1957 р., Вінніпег
Високодостойний пасторе!
Сердечно дякую за листа від 14-го лютого, якого я одержав. Одержав
також і дві пачки коректи.
Щодо коректи, то пишу такі пояснення.
1. Академічний правопис подає дві форми місцевого відмінку однини: в зелені і в
зеленому лісі. Обидві однакові, обидві літературні. Попередній правопис («академічний») клав
натиск на старшу форму (в зеленім лісі), теперішній кладе на другу (в зеленому лісі). Наші
письменники однаково вживають обидвох форм. Як я вияснював на наших зборах 1955 р. у
березні, я вживаю обидвох форм.
2. Лондон може налякатися нових виправлень, та ще мовного характеру. Скажемо,
запровадження форми «в зеленому» вимагало б тисячі поправок. У жодному разі цього робити
не можна.
3. На початку речення я даю і. Але коли далі йде голосна (особливо по голосній
попереднього слова), то пишу й. Так і треба.
4. Я даю старші форми, які прикрашують біблійну мову, – пустиня, уста й т. ін. (а не
пустеля, вуста, вогонь). Усе це за академічним правописом.
5. Ви вернули мені рукопис – оригінал. Я його до Лондону не посилаю. А як же Ви будете
перевіряти відсилач? Я вже писав вам у попередньому листі про це. Я з оригіналом не зчитую, –
лишаю це для Вас.
6. У географічних освоєних у нас іменах пишемо тільки и (а не і), напр.: Єгипет,
филистимляни, Тигр, Асирія, Вифлеєм, Синай, Сихем і т.ін. Писати Сінай – це ламати
українську мовну традицію. «Академічний» правопис зовсім не брав під увагу церковно-
релігійного правопису, бо не міг, – йому це забороняли.
7. У віршах у мене мова мірна, значить, є свойого – свого, є й і т. ін. Я Біблії не читаю, а
завжди співаю її, бо це Божа мова. Через це, скажемо, промови Господа в мене величною
мовою, а то й мірною.
8. У Святому Письмі гебрейському й грецькому є т[ак] зв[ані] каденси, – величне
закінчення вірша. Я каденси чую душею і кінці віршів часто віддаю мірною мовою. Каденси
особливо сильні в Новому Заповіті, власне в Євангелії. Я каденсів не затераю, хоч їх мало хто
знає, й мало хто чує їх.
9. Я роблю так, щоб у першу коректу пішли всі поправки, а друга вже буде з найменшим
числом їх. Будуть головно ті, чого друкарі не помічають.
Одну пачку (Книга Буття) я вже відіслав до Лондону.
Отже, – не лякаймо Бритийського товариства мовними поправками!

396
 З глибокою до Вас пошаною
Митрополит Іларіон,
Ваш постійний богомолець

№6
18 серпня 1958 р., Вінніпег
Високоповажний Пасторе!
У відповідь на Вашого тяжкого листа від 13-го серпня 1958-го року відписую Вам, що я
держуся як у своєму перекладі Біблії, так і в своїх виданнях виключно правопису 1929-го року.
Що з деякими нечисленними постановами цього правопису, явно помилковими та
навмисне проти релігійними, я не погоджував (напр. писати Хрищення) – то це не міняє справи.
Ще ніколи не було такого українського правопису, щоб його на сто відсотків можна було
спокійно прийняти. Проти вашої образливої назви такого правопису «більшовицьким», я
складаю свій рішучий протест!
Правопис Біблії той самий, що й виданого Нового Заповіту! Щодо Ваших завваг з приводу
відсилачів, то ця справа аж надто запізнена. Зламану коректу з відсилачами Друкарня зробила
ще 7 листопада 1957 року. Коли б Ви підняли справу відсилачів ще тоді, це мало б практичну
рацію, а тепер – минув з того часу рік, і вся Біблія вже зламана з відсилачами! Які то кошти
потрібні на перероблення!
Крім того, технічно власне й не можна зробити так, як Ви пропонуєте, – так мені відповіла
Друкарня. Ще року 1956-го Біблійне товариство прислало мені (певне – й Вам) пробну шпальту
– одну сторінку Нового Заповіту, і тут відсилачі були зараз же під текстом вірша. І для мене
було повною несподіванкою нова форма місця відсилачів у зламаній Біблії…
Взагалі Біблійне товариство ніколи не питало мене про технічну сторону складу Біблії. А
я був би не мало дав їм практичних вказівок, бо ж я все життя своє займався друкуванням.
Шлю свій сердечний привіт Вам, шлю його тяжко болящій Дружині Вашій… Не
допускайте, щоб вона падала на дусі, – Господь же Милосердний! Нехай Господь у цьому
страшному стані береже Вас обох!
З любов’ю у Христі М[итрополит] Іларіон, В[аш] п[остійний] б[огомолець]
к бачимо з листування, стосунки між перекладачем і секретарем-
редактором були дружніми і християнськими. Проте, коли стосувалося якихось
принципових питань, обидва висловлювали свої погляди відверто, наводячи
свої аргументи.
Безперечно, що прийняття єпископського сану Іваном Огієнком не могло
не позначитися і на його релігійно-доктринальних уподобаннях, якщо взяти до
уваги, що Іван Огієнко, як православний вірянин і науковець чималий час
досліджував православні богослужбові книги і сам долучився до їх перекладів.
А Біблія і літургія, що відбувається на основі богослужбових книг – це далеко не
одне й те саме. Тому, безумовно, шановний перекладач не зміг оминути цієї
спокуси. Через це ми і спостерігаємо певне мовно-доктринальне напруження
між секретарем-редактором та перекладачем. Звісно, що у цій лінгвістично-
догматичній суперечці відчувається прагнення Жабка-Потаповича переконати
митрополита Іларіона відмовитися від такого підходу при перекладі Біблії, і
повернутися до тих домовленостей, які були досягнуті ще в 1935-1936 роках, про
що писав Левко Жабко-Потапович у своїх спогадах «Життя Церкви», уривок з
якої був наведений вище. Щодо використання словоформ хрищення,
христити, Іван Христитель та їхніх антиподів – хрещення, хрестити, Іван
397
Хреститель, то однозначно, що Левко Жабко-Потапович має беззастережну
слушність, бо про це говорив і сам Іван Огієнко у своїх граматиках, наприклад
«1938 році в праці «Рідне писання на сторінці 7 обороняв форми христити,
хрищений, перехрищувати, як прикметні українській мові. Дослівно: «пар.1 В
завжди відкритих складах (пар.16) ри, ли (з давніх р., ль) пишемо тільки и:
блищати, глитати, гримати, гриміти, дрижати, кривавий, кришити,
тривати, стриміти, стривати ( – пождати, а стрівати – зустрічати ),
тривога, тримати, христити, хрищений, перехрищувати, чорнобривий. Але
пишемо: кров-крови, крівця, хребет, хрест, хреста, перехрещувати (сходитися),
перехресний, брова.
рім згаданої праці Івана Огієнка варто нагадати і його «Рідне писання,
частина 2. Словник місцевих слів, у літературній мові не вживаних» НАУКОВО-
ПОПУЛЯРНИЙ ТРИМІСЯЧНИК „БІБЛІОТЕКА РІДНОЇ МОВИ" ВИДАЄ
ПРОФ. Д-Р ІВАН ОГІЄНКО 1933 Ч. З 1934 , де шановий автор пише наступне: «§
5(11). В завжди відкритім складі ри (з давнього ръ літературна мова знає
тільки и: дрижати, кривавий, тривога, христити, чорнобривий і т. ін. (див.
Словник), тоді як у зах. укр. говорах тут можуть бути ро, рі чи ре: дрожати,
чорнобровий, тревога чи трівога і т. ін.» В словникових статтях цього ж
словника Іван Огієнко пише: «христини, христитися 11, хрищуся (стюся)
хрищений, хрищеник, хрищениця, хрищення 11..»
А в числі 1(73) «Рідної мови» за жовтень 1939 року у статті «На маргінесі
книжки Я. Рудницького: «Українська мова та її говори» автора Б. Кобилянсь-
кого.» ми читаємо: «Стор. 71. до прим. 49: треба: на хрищенні, зам. «на хресті».
[ В перекладах проф.. І.Огієнка чотирьох окремих Євангелій, виданих в
1937 році Бритійським і Закордонним Біблійним Товаристовом і надрукованих
у друкарні Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові, вживається усюди
«христити», «хрищення», «христитися», «охристити», «охриститися», «Іван
Христитель»; проф.. Огієнко змінив свою думку мабуть в 1938 році, бо його
переклад Нового Заповіу з Псалмами, виданий БЗБТ і надрукований у Варшаві
1939 року, вживає вже усюди в наведених формах слів букву «е» замість «и».]»499
Твердження Митрополита Іларіона про те, що «писати христити – це
ненауково», абсолютно безпідставно. Покликатися на Митрополита Петра
Могилу (народився 159 р., помер 1647 р.) як на авторитет у справах сучасного
українського правопису, аж ніяк не можна! Церковнословянська мова Петра
Могили дуже відрізняється від сучасної української літературної мови. Дивно
звучить у статті Митрополита Іларіона й вислів: «Хто пише большевицьке
христити…» Тут явна помилка. У новому русифікованому правописі пишуть
«хрестити» за зразком російського слова «крестить». Українська Академія
Наук у Києві і НауковеТоваритво ім. Шевченка у Львові 1928 року ухвалили
Український правопис, який тепер заборонила Москва. За првописом 1928-29
років пишуть «христити», а за теперішнім українським зрусифікованим

499
Післанець Правди. Числа 7-8. 1992 рік, липень-серпень, стор.39
398
правописом пишуь «хрестити» – відповідно до російського слова «крестить», і
цим порушують український фонетичний закон, на підставі якого треба писати
«христити».500 Тому непереконливо звучать слова шановного перекладача про
«ненауковість і не богословськість» цих термінів. Вище шановний баптистський
пастор доволі і науково, і по-богословськи обґрунтував доцільність, ба, більше,
необхідність вживання термінів хрищення, христити, Іван Христитель і
похідні від них. Понад це, сам фонетичний закон української мови промовляє
на потребу використання словоформ хрищення, христити, та їхні похідні. «У
чому ж полягає цей український фонетичний закон, який становить
національну особливість української мови й відрізнає її від російської мови?
В українських словах є типові словосполучення РИ, ЛИ у відкритому
ненаголошеному складі між кореневими приголосними. У закритому складі їм
відповідають сполучення РО, ЛО. Українські словосполучення РИ, ЛИ походять
зі старих РЬ, ЛЬ. У російській мові звукосполучень Р, ЛИ немає і в
ненаголошених і в наголошених РО, ЛО, РЕ, ЛЕ.
Приклади: укр. дрижати – рос. дрожать, укр. тривога – рос.тревога, укр..
кришити – рос.крошить, укр. христити – рос. крестить, укр. глитати – рос.
глотать, укр.. блищати – рос. блестеть, укр. гриміти – рос. греметь, укр. кривавий
– рос. кровавый.
Про ці словосполуки РИ, ЛИ найавторитетніший мовознавець Олекса
Синявський у своїй праці «Норми української літературної мови» (Львів,
Українське видавництво, 1941) пише так: «Так само в деяких словах знаходимо
РИ, ЛИ в складах закритих: блищати, блискавка… глитати, гриіти, дрижати,
кривавий, кришити, тривога, христити, хрещений… Але кров, хрест… (стор29).
1951 року у Мюнхені вийшла в світ праця професора Українського
Вільного Університету Юрія Шереха «Нарис сучасної української літературної
мови» (Наукове Товариство ім. Шевченка. Видавництво «Молоде життя»). У
цій високоавторитетній книзі на стор.368 читаємо:
«Чергування О, Е з И (Е, О: И) відбувається в деяких словах після
приголосних Р, Л, що мають перед собою ще один приголосий: громи –гриміти,
гримати; кров – кривавий; хрест, схрещений – христини, христити,
хрищеник…
Також походження И є в словах: блиск, блищати, блискучий, бриніти,
глибокий, глитати, дригати, кришити, стрижень, стриміти, тривати,
тривога, але тут воно не чергується з Е або О.»
1946 року у видавництві «Прометей» надруковано «Головні правила
українського правопису» Юрія Шереха. Про звукосполучення РИ, ЛИ читаємо
тут таке:
«Головніші слова цього типу (де и історично постало з ы і ь, незалежно від
наголосу) такі: блискавка, блискучий, блищати (а також за аналогією до них
блиск) бриніти, глибокий, глитати, гримати, гриміти,дриґати,дрижати,

500
Там таки.
399
кривавий, криниця, кришити, стрижень, стриміти, тривати (порівняйте:
стривати – почекати, і стрівати – зустрічати ), тривога, христити,
хрещений,хрищення (але хрещатий,Хрещатик), чорнобривий…»
Про це правило правопису,зокрема про написання «христитися»,
«хрищений» читаємо в підручнику Оксаненка «Український правопис»
(Авґсбурґ, 1946,стор.7).
В «Українському правопису» д-раЯрославаРудницького (Прага. 1942) на
стор. 7 також зформульовано правило про звукосполучення РИ, ЛИ та серед
прикладів зазначено й слово «христити» .
У праці проф.. П.К.Ковалева «Українська мова» (Нью-Йорк, Наукове
Товариство ім. Шевченка, 1966 р.) на стор.48 серед прикладів, що стосуються
сполучень РИ, ЛИ є також слово «христитися» .
В енциклопедії «Українознавства» в статті В.Ленцика «Християнізація
Руси-України» читаємо такі слова і вислови: «Хрищення за Володимира»,
«охристити», «охристився», «христили їх», «хрищення України» (Том 10, 1984,
стор.3637).
У всіх українських словниках і довідниках, що додержуються академічного
правопису 1928-29 років, всюди читаємо: христини, христитися, хрещений,
хрещеник, хрещениця, христити. (Див. О.Ізюмов: Українсько-Російський
Словник. Х.К. 1930, ст..909; О.Ізюмов: Російсько-Український Словник, К. 1930.
ст.30; Г.Голоскевич: Правописний словник, К.1930 та інші видання, ст..427;
Правописний словник, за редакцією Яр. Рудницького і К.Церкевича, Нью-Йорк,
1979, ст.749; К. Церкевич і В. Павловський: Довідник з української мови, Нью-
Йорк, 1982, ст..76).
І цілковиту має рацію проф.ЯрославРудницький,закликаючи
додержуватися академічного правопису 1928-29 років,уникати всякої
анархії,»махновщини» й дбати про національну дисципліну в правописних
питаннях.Усвоємумовному пораднику»Як говорити по-літературному» д-р
Яр.Рудницький писав: «Власне московська мова розвинула такі форми як
кровавый, дрожать, крестить… І українська мова якраз відрізняється своїм:
кривавий, дрижати, христити від московської,отже таких ітільки таких форм
слід уживати. Додати треба, що український розвій цього явища – один із
найстарших пам’яток української мови. Чи ж треба тоді проти нього
виступати? Рішуче ні!... Приймім те, що прийняли в 1929 році і Всеукраїнська
Академія Наук у Києві і Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові. У нас
напевне знайдуться речі більші і важливіші, що проти них треба боротися, ніж
ці правильні, історією української звучні обґрунтовані форми: кривавий,
дрижати, гриміти, тривати, христити.
Отже форму «христити» підтримує правопис 1929 року, що його схвалила
Всеукраїнська Академія Наук у Києві та Наукове Товариство ім.Шевченка у
Львові.» (Передрук з «Рудницькіяни» ч.4, 1988)501

501
Післанець Правди. Числа 7-8. 1992 рік, липень-серпень, стор.39
400
 давалося б, якийсь один термін, а скільки довкола нього галасу! Проте це
галасом може назвати людина далека від мовознавства і богослів’я, поверхова й
необізнана зі змістом, що несе в собі давньогрецьке слово βάπτισμα – баптизма
від βαπτίζω – занурення у воду. 502 Тут лише скажу, що зсув погляду з Ісуса
Христа на хрест міняє внутрішній зміст терміну, а значить і його догматику, що
призводить до неправильного поклоніння і вшанування Господа Бога. До речі,
форму хрищення , як це не дивно, використав також талановитий і плідний
перекладач Біблії Іван Хоменко, про переклад і особу якого мова буде нижче.
А ми продовжимо нашу розповідь про подальшу долю перекладу Івана
Огієнка. Як ми побачили з розповідей самого митрополита Іларіона та
редактора його тексту пастора Левка Жабка-Потаповича процес наближення
Біблії до українського читача в його рідній мові був непростим. Майже 18
повоєнних років забрали ще чимало часу в перекладача, щоб мрія стала
реальністю. Можливо, це дає нам підстави ще більше цінувати Святе Письмо,
бо дійсно, воно подолало нелегкий шлях, щоб ми мали перед собою книгу, яка
доносить Слово Самого Бога людині.
« день завершення всієї роботи митрополит Іларіон щиро зізнався
кореспондентові англомовного часопису «The Winnipeg Tribune», що
почувається тепер, як ніколи, щасливим. Він згадав стародавніх своїх
попередників – ченців, які провели багато літ, переписуючи Біблію буква за
буквою. Один із них написав наприкінці своєї праці: «Якими щасливими є
моряки, які дісталися безпечних бухт!» Таким щасливим був того дня й
митрополит Іларіон.
І ще один щасливий день випав йому 12 червня 1962 року, коли
авіапоштою одержав сигнальний примірник, щойно з лондонської друкарні,
Біблії.
Це великоформатний том обсягом 1524 сторінки.
Біблія в перекладі Івана Огієнка була видана у двох варіянтах: великим і
стандартним розмірами.
Великий, подарунковий, розмір має такі параметри: 20х14,5 см. Текст
набраний крупним, 14-м, кеглем у дві колонки з авторськими виносками
посилань посередині шпальти. Примірники оправлені у чорне полотно із
золотим тиском на хребті «Біблія». Інша частина накладу видрукована
фотоспособом у зменшеному пропорційно варіянті. Білий люксусовий папір,
пофарбований на трьох зрізах у червоний колір. Загальна кількість сторінок –
1524. На чотирьох додаткових, що не мают пагінації, подані чотири мапи:
країни Авраамових мандрівок; Палестини за розподілом ізраїльських племен;
Палестини на часів Нового Заповіту та країни подорожей апостола Павла.
Титул цього видання: «Біблія або книги Святого Письма Старого й Нового
Заповіту. Із мови давньоєврейської й грецької на українську дослівно наново

502
Богословське обґрунтуваня терміну щодо хрищення, христити подаю в своїй статті
«Роздуми про хрищення» в додатку Б.
401
перекладена» Внизу сторінки – «Британське й Закордонне Біблійне Товариство.
1962».
Цікавою, рідкісною й глибинною за змістом сприймається емблема,
вміщена внизу титулу – силует молодого сівача, який однією рукою тримає
корзину із зерном, а іншою засіває ним довколишню ниву.
Узятий до рук перший примірник він подарує своїй улюбленій донці з
таким написом: « Дорогій моїй Доні Ларисі зо щирою подякою за допомогу.
Перекладач митрополит Іларіон. 12.06.1962)»
Того ж дня, 12 червня 1962 року, переживаючи особливе піднесення,
митрополит Іларіон написав виношену, виболену в душі віддавна поему
«Святая Біблія відвічна», в якій є заклик до українського читача:
Усіх до Книги закликаю:
Читаймо біблію відвічну, –
Вона – правдива путь до Раю,
Дає й дорогу сьогобічну!..

Бо Біблія – свята наснага

Твоєму розуму навіки,
Із неї родиться відвага
Й свободі духа вірні ліки!
Дещо пізніше, 7 серпня того ж року, в чергове мужньо долаючи недугу і
перебираючи в пам’яті весь той довгий і тяжкий шлях на свою Голгофу,
митрополит Іларіон занотує слабіючою рукою:
«Сповнились мрії мого життя – я переклав Біблію на українську мову, і
тепер вона видана. У переклад цей я вклав усю свою душу, увесь розум, і все своє
серце…
Глибоко вірю, що я чесно й старанно задовольнив духову потребу всього
українського народу. А чого я де не доробив, – доробить наступне покоління …Я
зробив, скільки був у силі зробити при високо несприятливих умовах для праці
усього мого життя!..
Я завжди свідомо дбав, щоб мова мого перекладу була ясна та жива, бо цим я
оживляв і саму Біблію, а тим наближав її до широкого читача…
Від глибини свого серця передаю свою все життєву працю – переклад Біблії
на українську мову – всьому українському народові, як найбільшу працю, яку я все
життя старанно та врно робив для нього…
А найбільша хвала Господеві, бо це Він дав мені змогу закінчити цю велику
працю Йому на Славу, а всьому українському народові на спасіння!»

« арешті Біблія появилась друком. Говорити про переклад Біблії – це

значить говорити про величезний вклад тяжко-мозольної праці взагалі», – так
починалася стаття «Біблія в перекладі професора Івана Огієнка» в
лондонському тижневику «Українська думка» від 23 серпня 1963 року. Її автор –
український журналіст на еміграції доктор Дмитро Бучинський вирішив
402
привернути до цієї направду непересічної події увагу всього світового
українства. У статті зроблена спроба всебічно оцінити цю подію – отож,
побачивти в ній і позитивні сторони, і прикрощі.
З позитивів автор передусім виділяє:
- мову перекладу («мова не тільки гарна, але навіть надзвичайна цікава»);
-наявність числених пояснень («пояснень під ніжкою сторінок, прецікавих
і пре цінних, хоч пригорщами черпай; вони допомагають читачеві в розумінні
біблійного тексту»);
- багатство відсилань (« це величезна цінність книги, яка тільки потверджує
працьовитість і вдумливість перекладача»);
- наголоси на багатьох словах («жаль, що вся Біблія їх не має»);
- написання біблійних назв та імен в українській народній традиції (Сирія,
Йосип, Пилип, Андрій, Степан). Хоч і не всюди, бо «зустрічаються Віфлеєм
замість народного Вифлеєм, Галілея, Варфоломій, Фома»).
У цьому переліку варто зробити одне уточнення. Щодо наголосів, які, на
думку рецензента, мали би бути проставлені по всьому тексту Біблії, перекладач
пізніше у своїх «Біблійних студіях» зробить таке пояснення: «Український
наголос я довгі роки вивчав, і знаю ціну його. І в Біблії я порозставляв наголоси
на всіх тих словах, які в нас мають хиткий наголос, але літературна мова вже
усталила його» (Митрополит Іларіон. Біблійні студії… – С.266 )
А тепер звернемо увагу на те, що редакція цієї авторитетної на ту пору
західної української газети називає «прикрощами» Звісно, що вони пов’язані не
з якістю перекладу (він справді виявився бездоганним), а з тими обставинами,
які завдали прикрощів самому перекладачеві.
Їх автор статті виділяє аж три:
Перша:
Не зазначення на обкладинці, титулі чи десь в іншому місці прізвища
перекладача Біблії.
Друга:
Недолік видання в тому, що читачеві нічого невідомо ні про історію
перекладу, ні про його особливості, ні про самого перекладача.
Третя:
Біблія вийшла неповною. У ній бракує низки книг: Товита, Юдити, Баруха,
Еклезіяста, двох книг Маккавейських та Книги Премудрости Соломонової.
Звертаючи увагу на першу кривду, заподіяну Біблійним Товариством,
автор статті зазначає: «Сьогодні практикується так, що перекладачі Біблії
фігурують як автори. Їх імена ставляться перед назвою Біблії і так заносяться у
бібліогафічнчно-бібліотечні каталоги. Правда, по повному заголовкові Біблії
маємо додаток, зроблений печаткою: «Переклав проф.., д-р Іван Огієнко. Але
цей додаток, зроблений рукою, нас не задовольняє» (Бучинський Д. Біблія в
перекладі професора Івана Огієнка // Українська думка (Лондон). – 1963. – 23
серпня.)

403
 Справді, у фондованих Британським і Зарубіжним Біблійним Товариством
виданнях іншими мовами Біблій перекладачі зазвичай зазначаються. Українці
не стали винятком, коли вперше видавали Біблію в перекладі Пантелеймона
Куліша – його прізвище теж зазначено на титулі. Подають прізвище
перекладача Святого Письма Івана Хоменкав і Отці Василіяни, які викупили в
останнього право на систематичні перевидання його праці для греко-католиків.
Чому ж протестанти так обійшлися з Огієнкорм – залишається закадкою.
Можна зрозуміти стан Огієнка, коли він на власних примірниках змушений був
проставляти своє імя як перекладача замовленою власноруч печаткою.
Суттєвим є міркування редакції і щодо необхідности вкладки для читачів
про особливості цієї Біблії. З доцільністю такої вкладки погодилися й самі
видавці. Того ж 1962 року Британське і Закордоне Товариство в Лондоні
випускає двосторінкову листівку за своїм підписом, озаглавлену просто – «Нова
українська Біблія».
Щоправда, головною змістовою домінантою цієї листівки є історія про те,
як протестанти подбали про те, щоб українці мали змогу читати рідною їм
українською мовою Свяе Письмо. У тексті – десятки прізвищ пасторів: членів
різних редакційних та ревізійних комісій. І в цьому переліку «своїх» ніби
принагідно згадується Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Про його головну
роль як перекладача, власне, творця тексту українською, сказано коротко і
стримано: «На перекладача Британське й Закордонне Біблійне Товариство 1936
року, на пропозицію українських протестантів, запросило професора д-ра Івана
Огієнка».
З огляду на це і третя кривда стає зрозумілою. Відсутність в
українськомовній Біблії перелічених вище розділів-книг, що не дає підстав
називати її повною, редакція пояснює так: «Можна сподіватися, що це вже
протестантські впливи, що відкидають ці книги. Сьогодні нам тяжко сказати,
чи взагалі Біблія в перекладі проф. Івана Огієнка не є скороченим …
протестантським перекладом, що було б великою шкодою» (Бучинський Д.
Біблія в перекладі професора Івана Огієнка // Українська думка (Лондон). –
1963. – 23 серпня.)
Правда є в тому, що таких прикрощів, про які слушно говорить автор
статті у лондонській газеті «Українська думка» Д.Бучинський, можна було б
уникнути, якби українці здатні були зробити це велике діло своїми силами і
коштами, без чужої допомоги. Розвиваючи цю думку, автор закінчує свою
статтю так: «Нам ця чужа допомога «вилазитьбоком!». Так було, так є і так буде,
доки не будемо самі собою… Це наслідок, що ми його (Івана Огієнкаа – М.Т.)
праці не оцінили і він мусив пітив найми до чужих, які його труд , на нашу
думку, навіть нечесно використали» (Бучинський Д. Біблія в перекладі
професора Івана Огієнка // Українська думка (Лондон). – 1963. – 23 серпня.)»503

503
Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Як Святе Письмо ставало українським / Упоряд., авт..
передмови та коментарів М. С. Тимошик – К.: Наша культура і наука, 2018 – Передмова.
Стор.35-40.
404
 акиди обох авторів доволі серйозні, щоб не звернути на них увагу. Я
наводжу для читача по спроможності повністю всі обставини історій перекладу
Святого Письма на нашу мову. Але навіть і цієї книги не вистачить, щоб
описати, як дійсно все відбувалось. Нині, більш ніж по 50 роках виходу в світ
повної Біблії в перекладі на українську мову, багато свідків тих вікопомних
подій відійшли у вічність. Тому, як я писав вище, у нас вельми мало саме того
коштовного матеріялу-досвіду, який накопичували українські перекладачі вже в
ХХ столітті. Як і мало спогадів, які б вони залишили по собі. Проте, щоб
подивитися на цю справу з протилежного боку і спростувати незаслужені
звинувачення в бік протестантів, є свідчення і самого Івана Огієнка і свідчення
тих же самих «ненависних і противних протестантів». Тож розберімося по
пунктах тих «прикрощів», як їх називає Д.Бучинський і поділяє шановний
Микола Тимошик.
«Не зазначення на обкладинці, титулі чи десь в іншому місці прізвища
перекладача Біблії.» Це дійсно було неправильно й некоректно щодо праці
шановного перекладача. Проте, тут не можна було вести мову про «злий намір
протестантів». Ймовірно, це був серйозний недогляд, який у тому ж році, як
зазначає і сам Микола Тимошик, намагалися виправити у тій же «необхідній
вкладці для читачів про особливості цієї Біблії».
«Недолік видання в тому, що читачеві нічого невідомо ні про історію
перекладу, ні про його особливості, ні про самого перекладача.» Це теж важливо,
але чи можна його вважати таким серйозним упущенням, це ще питання.
Ймовірно, що видавці Римської Біблії в перекладі Івана Хоменка взяли це до
уваги, коли випустили у світ згадану працю. Та й у самому виданні Римської
Біблії про це сказано «коротко і стримано». Можливо трохи більше, ніж про
переклад Івана Огієнка, але без зайвої скрупульозности. Знову ж таки,
припускаю, що ченці Василіянського чину пильно стежили за ходом перекладу
Святого Письма Івана Огієнка і взяли до уваги «прорахунки» протестантів.
Далі Микола Тимошик зазначає: «Щоправда головною змістовою
домінантою цієї листівки є історія про те, як протестанти подбали про те,
щоб українці мали змогу читати рідною їм українською мовою Свяе Письмо. У
тексті – десятки прізвищ пасторів: членів різних редакційних та ревізійних
комісій. І в цьому переліку «своїх» ніби принагідно згадується Іван Огієнко
(митрополит Іларіон). Про його головну роль як перекладача, власне, творця
тексту українською, сказано коротко і стримано: «На перекладача Британське
й Закордонне Біблійне Товариство 1936 року, на пропозицію українських
протестантів, запросило професора д-ра Івана Огієнка».
Тут я трохи спинюся, щоб звернути увагу шановного читача на свідчення
самого перекладача Івана Огієнка, коли він пристав на пропозицію
Британського й Закордонного Біблійного Товариства до перекладу Біблії на
українську мову 1936 року: «На прикінці року 1935-гo до мене завітав з Женеви
професор пастор Л. Келлер. Він близько стояв до "Бритійськoгo Біблійного
Товариства" і випитав мене, чи я не погодився б перекласти Біблію на українсь-
405
ку мову для лондонського Біблійного Товариства. Ми довго говорили на перек-
ладні біблійні теми.
З початком 1936-гo року справа могo перекладу Біблії почала ставати на
реальний ґрунт. У березні місяці 1936 року до мене завітав Секретар на Европу
Бритійськоrо й Заграничного Біблійного Товариства в Лондоні пастор Гейґ
(Heig) разом з директором цього Товариства на Польщу пастором Володимиром
Енгольцем, і офіційно запропонували мені зробити переклад цілої Біблії на
українську мову, і дати цей переклад їм, Біблійному Товариству для видання.
Почалися переговори. Секретар Гейґ повідомив мене, що мусить скластися
відповідна Ревізійна Комісія для перегляду Moгo перекладу Біблії, бо так робить
це Товариство для всіх перекладів, які воно випускає в Европі.
На Ревізійну Комісію я погодився, але не погодився, щоб ця Комісія вмiшува-
лася в мову й правопис мoгo перекладу. Секретар Гейґ на це погодився, і 1 квіт- ня
1936-гo року я підписав з Лондонським Біблійним Товариством нотаріяльну
умову. Згідно з цією умовою я мав закінчити свій переклад за п'ять літ, року
1940-гo, і частинами здавати Біблійному Tовaриству. Щодо Ревізійної Комісії,
то до нотаріяльного акту внесено, що вона може робити свої уваги тільки
"характеру богословського", а коли я на них не погоджуюсь, вирішує справу саме
Товариство, але в порозумінні з перекладачем.» У своїх «Біблійних студіях» у
розділі « Якість нового перекладу Біблії» у підрозділі 2. «Ревізійна комісія»
шановний перекладач , митрополит Іларіон пише таке: « Мій переклад перевіря-
ла т.зв. Ревізійна Комісія. Згідно з підписаним нотаріальним контрактом 1936
року, комісія перевіряє богословський бік перекладу. Ревізійна Комісія складалася з
восьми осіб, але особи ці мінялися. Головою був пастор Василь Кузів – особа високо
інтелігентна і спокійна, а секретарем – Пастор Левко Жабко-Потапович.
Ревізійна Комісія ніколи суттєво й методологічно не втручалася в мій
переклад, але часом давала цінні богословські вказівки. Особливо цінні були
вказівки пастора Гофмана, доброго знавця гебрайської мови. У перекладі Книг
Пророків він багато мені допоміг.
Офіційним головою Ревізійної Комісії власне був проф. з Швайцарії Адольф
Келлер, але він ніколи не вмішувався до справ перекладу Біблії.»
Спогади Івана Огієнка без зайвого обурення констатують факт цих
запросин, що це була його згода, і що протестанти не втручалися в переклад, а
тільки сприяли його якості. Тож, як бачимо, протестанти дійсно відіграли
вагому роль у роботі православного митрополита Іларіона над перекладом
Святого Письма на нашу русько-українську мову, що й було зазначено у тій
«вкладці для читачів». З іншого боку, якщо дивитися по духовному, а не по
плоті, то чому ж Іван Огієнко мусив би відмовлятися від такої нагоди, посланої
Богом, реалізувати цей задум, який він плекав усе своє життя. І саме
протестанти, а не православні посприяли в його реалізації.
Тут я дещо повторно наведу свідчення українського баптистського пастора
Левка Жабка-Потаповича, що, на мою думку, додасть ясности й
неупереджености стосовно «короткости і стриманости» повідомлення про
406
головну роль Івана Огієнка. «На пересправах Комітету з представником
Британського й Закордонного Біблійного Товариства Олександром Енгольцем (у
Варшаві) було вироблено плян майбутньої праці. Тоді ж було доручено
секретареві особисто побачитися з кандидатами на перекладача й по нарадах із
ними дати своє резюме до Комітету й до Товариства. З огляду на те, що у
межичасі проф. Р. Смаль-Стоцький чомусь відмовився від своєї кандидатури,
мені довелося відвідати лише двох професора, д-ра Івана Огієнка в Варшаві та
пастора Ярослава Гaванськогo в Станіславові. У наслідку цих пересправ
Комітет одноголосно схвалив затвердити як перекладача д-pa Івана Oгієнкa. Не
стану приточувати розлогих aрґy ментів на користь чи некористь кожногo з
кандидатів, що зайняло б дуже багaто місця. Окрім додатніх кваліфікацій
мовного характеру, що грали головну ролю в цій справі, за професора Огієнкa
пpoмовляло те, що він під час існування caмостійної Української Держави визна-
чився як видатний діяч не тільки на полі політичному (міністер), але й релігій-
ному, і як науковець і мовознавець мав певний авторитет в українських право-
славних колах, що мало мати значення в очах майбутніх читачів нової Біблії,
бож вони правдоподібно в більшості мали б належати до православної
людности. Тоді ж він займав одну з теологічних катедр православноrо
факультету Варшавського університету. Усіх цих додатніх прикмет Ярослав
Гаванський, як колишній греко-католик, а тоді пресвітерський пастор, не мав.
Вибираючи за перекладача професора Івана Oгієнкa, і Бритійське
Товариство і Перекладово-ревізійний Комітет були переконані, що він у
дорученій йому праці поставиться до неї об'єктивно й безсторонньо, як
науковець і поважна людина, зв'язана підписаною ним умовою достоменно
виконати вимоги й регули (правила) спеціяльного перекладового статуту
Товариства. Належав він до Церкви православної й у ній був знаний як той, що за
часів самостійної Української Держави стояв твердо на ґрунті автокефалії
української Првославної Церкви та повної незалежности її від Москви.
Щодо тoгo, чи він із певною та повною вірою приступав до дорученої йому
справи перекладу Біблії, здавалося, нікому таке питання й не приходило до
голови. У початкових переспpавах щодо цього перекладач висловлював багато
запалу та бажання виконати poботу якнайкраще, найсумлінніше та
якнайшвидше. Не зв'язаний із клерикальними колами, він, здається, був цілко-
вито вільний від якихось конфесійних тенденцій і упереджень, які б у майбут-
ньому могли б створити якусь перешкоду в спільній із протестантами роботі.
Ніхто тоді, у 30-х роках, ні Комітет, ні Товариство, ні сам перекладач, напевно
не припускали, що з часом настануть великі зміни в світі, що незабаром вибухне
2-гa Світова війна, та що сама праця буде перервана й буде відновлена лише в
Америці, коли перекладач, ставши в часі війни православним єпископом, ув
Америці знов пристане до перерваної роботи як митрополит Православної
Церкви в Канаді, і що його погляди на виконувану ним працю радикально
зміняться...»

407
 З цих свідчень випливає, що протестанти не применшили видатної ролі
Івана Огієнка, а, навпаки, віддали йому перевагу, зважаючи на його заслуги
перед Українською державою та її народом. Важко уявити, що мусили написати
видавці у вступному слові чи передмові до першого видання Біблії щодо всіх
перипетій перекладу. Іван Огієнко, як науковець, добре був обізнаний з історією
багатьох українських писемних пам’яток, авторство яких йому доводилося
самому вияснювати й доводити. Часто їх автори свідомо не згадували своїх імен
чи прізвищ, бо вважали негідними себе цієї великої чести перекладати Слово
Боже на просту руську мову, наслідуючи цим чотирьох євангелістів, авторство
яких доводили інші. Звісно, що це не виправдовує тієї «прикрости», що сталася
з перекладом Івана Огієнка, коли не було згадано його ім’я. Ймовірніше, що тут
спрацював як об’єктивний, так і суб’єктивний людський фактор: людське
честолюбство і людська недбалість
Також не можна забувати, що люди, які брали участь у цьому процесі, не
були просто богословами і членами-статистами, вони були також свідомими
українцями і також вболівали за переклад свого колеги Івана Огієнка,
незалежно від того, яких релігійних поглядів дотримувався сам перекладач.
Дехто з них теж доклали свого талану й зусиль до перекладу Святого Письма на
українську мову, і можливо, мали б якусь користь з того, хоча б або історичну
відомість або матеріяльне винагородження, або і те й інше. Але керувалися
вони не цими меркантильними інтересами, а дійсно, «метою високого поклику у
Христі Ісусі». Вони здавали собі справу в тому, що успіх Івана Огієнка – це
перемога духовна і культурна в історії русько-українського народу, який на той
час перебував під московським чоботом. А недоброзичливців у цій справі ззовні
було чимало. Тож недарма Жабко-Потапович застерігав митрополита Іларіона у
своїх листах, щоб той, як редактор і видавець, не допускав жодної безпідставної
критики на адресу протестантів у своєму часописі «Віра і Культура», бодай на
період спільної праці над перекладом. А що така критика була, це дуже
непокоїло неправославних учасників перекладацького процесу.

№ 22
«4 грудня 1958 р., Честер

Високодостойний Митрополите!
Вибачте, що пишу про це все. Багато разів я мав звернутися до Вас з
проханням бодай на якийсь час не допускати в Вашому журналі подібних
вибриків, особливо тих, що скеровані були в бік протестантів та «сектантів». Та
все стримувався. По-перше тому, що вважав, що Ви маєте право, як
православний, це робити, а, по-друге, – тому, що вважав за необхідне робити все,
залежне від мене та від інших членів нашої Комісії, щоб уникати всього, що може
скомплікувати41 обставини нашої спільної праці над Біблією.
І ось, тепер, сьогодні, тільки тому, що всі виступи Ваших співробітників (та й
Ваші власні) проти ненависних протестантів власне вносять ті комплікації, я
насмілююся звернутись до вас з оцим листом.
408
 Я думаю, що ви пам’ятаєте добре ті напади та наклепи, та скарги й жалі, що з
ними виступали в різній пресі та й у листах до Лондону різні «приятелі» нашого
народу, які так запекло виступали проти нової Біблії? В останніх роках ці виступи
та напади продовжувалися щораз. Ціла банда цих «приятелів» ширить пропаґанду
проти нової Біблії в широких колах, не тільки протестантських, але й
православних. Першим (протестантам) уїдливо тикають до очей те, що
Митрополит Іларіон, отримуючи винагородження за свій переклад від
протестантів, водночас тих протес-тантів паплюжить і виглузовує в своєму
журналі, а другим (православним) докоряють тим, що, мовляв, православний
Митрополит запродався протестантам. І одні, і другі спровоковуються.
При таких обставинах найкраще було б перестати зачіпати протестантів.
Протестанти через ці зачіпки не згинуть, але самі зачіпки шкодять ділу праці над
Біблією. До Лондону сипляться скарги, наклепи. Довідуюся про це не з самого
Лондону, а з боку тих же «приятелів», що ненавистю дихають і проти Вас, і проти
нового перекладу, і проти Комісії, і проти мене... Чи Вам, і самому перекладові, і
мені, і всій нашій праці це потрібне?
Благаю вас, Високодостойний Митрополите, зробити все можливе для того,
щоб ця війна на сторінках «Віри й Культури» була спинена. Хай скінчиться друк
Біблії, тоді зможете писати, скільки вам забажається, проти протестантів. І хай
тоді й різні невігласи ґорґіци скубуть тих «єретиків»...
Оце все, що хотів Вам сьогодні написати. Завжди ощаджував Ваш
дорогоцінний час, і не турбував Вас. Але сьогодні вважаю це за необхідне. Аби
тільки Господь Бог допоміг скорше скінчити друк Біблії.»
Також не можна забувати про духову складову, бо головними ворогами
перекладу як на українську, так і на інші мови були і залишаються
«світоправителі цієї темряви, піднебесні духи злоби».
Вже нині, у незалежній Русі-Україні, коли ми маємо своє Українське
Біблійне Товариство, ту «прикрість» виправлено і, фактично, у кожному
виданні зазначено ім’я перекладача – «Біблія. Переклад проф. Івана Огієнка». Це
також торжество історичної справедливости, яку мають прийняти критики про-
тестантів. Чи іроня долі, але ці ж самі протестанти – Українські Євангельські
Християни-Баптисти, Християни Віри Євангельської-Пятдесятники та
Адвентисти Сьомого Дня разом із Українською Православною Церквою
Київського Патріярхату 1990 року створили Українське Біблійне Товариство.
Щодо потреби відомостей про історію перекладу Біблії в авторстві
митрополита Іларіона. Як на мене, то було б слушно не лише для кожного
індивідуального перекладу робити стислий опис його історії, але й в цілому для
всіх авторських перекладів подавати історію шляху Святого Письма до нашого
народу, зазначаючи в ній важливість і роль Слова Божого в житті українців і
саме в їхній рідній русько-українській мові.
«Біблія вийшла неповною. У ній бракує низки книг: Товита, Юдити, Баруха,
Еклезіяста, двох книг Маккавейських та Книги Премудрости Соломонової.»

409
 По-перше, нині важко сказати, чи знав Д.Бучинський про те, що
Британське та Закордонне Біблійне Товариство за своїм статутом і
віросповіданням на той час не перекладало неканонічні книги, що відомі під
назвою апокрифів. Тоді у шановного критика не було б підстав звинувачувати
протестантів у тому, чим вони не могли згрішити проти перекладу Біблії Івана
Огієнка. Про це знав і сам майбутній митрополит, коли укладав контракт із цим
Товаристом.
По-друге, в «Біблійних студіях» шановного перекладача читач не знайде
жодного посилання на апокрифи, які б він брався перекладати, підписуючи
контракт із БіЗБТ. Скріз Іван Огієнко наголошує на єврейських Писаннях, а
апокрифи, як відомо, євреї не визнавали ні тоді, ні нині, не визнають їх і
пізніше. Тим паче, що вони були написані не єврейською, а давньогрецькою
мовою. І тільки два відлама християнства – православ’я та католицизм –
визнали апокрифи, або як їх ще називають вторинноканонічні книги. Тож про
які «протестантські впливи» може йти мова, якщо сам митрополит про це
жодним словом не згадує. Було б дійсно, великою шкодою, коли б до Божого
Слова перекладач додав ще й слово людське, а саме цим і є апокрифи, які,
можливо, корисні для читання, але не важливі, а то й шкідливі для віри. Не
беруся судити про те, чи перекладав митрополит Іларіон апокрифічні книги.
Можливо і перекладав, але не для цієї Біблії. Безумовно, що й їх також
досліджував мовознавець Іван Огієнко. Тим більше, що чимала спадщина Івана
Огієнка нам невідома. Але увесь пафос всіх його творів, з якими я
ознайомлений, каже про піднесенне ставлення саме до канонічних книг, що й
увійшли до перекладу.
« гієнкова мрія про забезпечення можливости і права українського
народу звертатися до Бога рідною мовою, нарешті, здійснилася. До неї він ішов
цілих 44 роки, вкладаючи в свою титанічну працю стільки здоров’я, розуму,
сили волі, захоплення.
То був справжній науковий подвиг. І ним не могли не захоплюватисяі ті,
хто добре знав Огієнка, і ті, хто почув про нього вперше під час широкого
представлення в християнському світі Біблії мовою великого, але
бездержавного народу.
З Лондона незабаром надійшла до нього і висока нагорода – спеціальна
медаль королеви Англії Єлизавети ІІ з нагоди коронації її величности 2 червня
1953 року. Ще одне визнання за цю працю – обрання митрополита Іларіона
«почесним дожиттєвим членом» Британського і Зарубіжного Біблійного
Товариства в Лондоні.
А скільки щирих і захоплених відгуків на цей переклад можна віднайти і в
різноманітній періодиці того часу! Варто навести бодай деякі з них.
Серед тих, хто читав рукописний переклад «Нового Заповіту» перед
затвердженням його спеціяльною комісією, був відомий український
письменник і публіцист Юрій Липа, котрий мешкав на той час у Варшаві. Ось
фрагмент його оцінки Огієнкової праці: «Кожне слово чи речення перевірене не
410
тільки за оригіналами, але й за кращими сучасними перекладами. Але не тільки
ця пильна вірність оригіналові характеризує переклад. Є в ним дивна ясність
думки та простота вислову… Переклад Огієнка звучить чисто й має статично. Та
величавість, що випливає з його глибокої простоти, вирізняє цей переклад від
усіх інших українських перекладів(«Рідна мова». 1939. Ч.2. С.54-55).
Член ревізійної комісії з оцінки перекладу німець Мартин Гофман так
оцінив працю українського вченого: «Це велике щастя, що переклад… не був
знищений війною. Він такий гарний, що його друкувати буде «un eveniment
extraordinari»504 («Слово істини». 1948. Ч.5).
Один із авторитетних знавців Святого Письма К.Костів зазначав:
«Українська Біблія в перекладі д-ра Ів.Огієнка – класична найкраща з досі
існуючих перекладів чи між всіма словянами» («Віра й Культура». 1955. Ч.10).
Огієнкова Біблія, як і десятки його перекладених і виданих за крдоном
богослужбових книг, виконує і сьогодні, окрім релігійної, ще одну важливу
місію – забезпечення українському народові невід’ємного права читати і
пізнавати Святе Письмо своєю рідною мовою.
Після неодноразових перевидань у Канаді, Сполучених Штатах Америки,
країнах Західної Європи, до того ж, значними накладами, прийшов, нарешті,
довгожданий час друкування цього перекладу Біблії вдома, на українській землі,
– вільно, без будь-яких заборон і обмежень. Сталося це вперше аж через 33 роки
після появи її в світ у Англії. Заходами Українського Біблійного Товариства ця
найголовніша, найдорожча і найтрудніша праця Івана Огієнка – українсько-
мовна Біблія – біла відтворена в Україні 1995 року.» 505
« іблія в перекладі Івана Огієнка є найбільш поширеною з усіх наявних
перекладів Біблії українською мовою, зокрема через те, що саме в цьому
перекладі її безкоштовно розповсюджує у великих накладах товариство Gideons
International в Україні.»506
изнаючи вагомий внесок українського мовознавця і перекладача,
богослова і митрополита Української Православної Церкви Іларіона (Івана
Огієнка) в перекладі Біблії на русько-українську мову слід сказати, що він став і
тим об’єднавчим перекладом, довкола якого згуртувалися представники різних
конфесій – протестанти і православні. Забуваючи про розбіжності у віровченні,
українці зуміли об’єднатися для цієї святої і надважливої справи.
Але, як і кожен переклад, працю Івана Огієнка згодом оцінювали українські
лінгвісти. Процес апробації відбувся і над твором самого дослідника й
перекладача, як свого часу сам Іван Огієнко оцінював переклади інших. В
цілому, це нормальна практика і відповідає всім вимогам перекладознавчої
справи. Наскільки його сприйняли мовознавці діаспори, крім позитивних

504
Надзвичайною подією (М.Н.)
505
Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Як Святе Письмо ставало українським / Упоряд., авт..
передмови та коментарів М. С. Тимошик – К.: Наша культура і наука, 2018 – Передмова.
Стор.41-42
506
Біблія Івана Огієнка. Українська версія «Вікіпедія»
411
відгуків, що були наведені Миколою Тимошиком. Взагалі переклад – це сучасна
літературна українська мова, яку розуміють як на сході , так і на заході Руси-
України. Сильною стороною його є дослівність і максимально наближена
точність до оригіналу. Власне це і робить його популярним саме серед
українських протестантів поміж інших українських перекладів. Досить
поширена й зрозуміла лексика. Проте є один вагомий нюанс, який відразу
впадає в очі, коли читаєш біблійні тексти – це не легкомовний синтаксис. Багато
надмірної інверсованости в мові, що утруднює читання та сприйняття тексту.
Українськомовний читач відчуває, що так українці говорити не можуть. Якраз
це і стало центром критики українського мовознавця Олекси Горбача в його
розвідці, присвячений дослідженню мовостилю перекладів Святого Письма на
українську народню мову 19-20 століть. Олекса Горбач пише: «Про свій
переклад Євангелії Огієнко вмістив замітку «Новий переклад Євангелії на
українську мову» («Рідна мова» 1936, ст.375-6), подаючи, що спирається на
критичному виданні Ебергардта Нестлє й старається «найдокладніше передати
грецький оригінал», зробити його»милозвучною мовою, з наголосами та
вперше з заголовками, три перші Євангелії закінчені, а видасть їх Брит.Бібл. Т-
во». В РМ 1936, ст..505-8 він же подав: «Передаю Євангелію мовою ритмічною,
головно т.зв. анапестом, цебто 3-складовими стопами з наголосом на кінці хх’х.
Власне цей метричний розмір надає Євангелії величавої, а разом з тим
мелодійної форми. Наголоси ставлю згідно з цим метричним розміром, чому
він часом припадає на односкладове слово, або двоскладове лишається без
зазначення наголосу. Ритмічна одиниця починається від кожної павзи, цебто
від знака роздільного. Уважаю, що про культуру євангельського слова
перекладник мусить дбати якнайбільше…»
Щолиш це перекладачеві вияснення тлумачить дивовижну місцями
мішанину інверсивного словоладу, то довгих прикметникових форм, то
місцями «коротких» дієслівних (питать, пита). Мусіла б аж якась, ще не
написана, монографія про Огієнкове віршування вияснити, наскільки отака
примхливщина була при перекладі дотримана. Її на всякий випадок не зреспек-
тували507 євангелицькі констультанти перекладово-перевірочної Комісії 1936
року для видання з 1962 року (Василь Кузів, Іларіон Шебець, Микола
Жураківський, Володимир Марцинковський, Мартин Гофман, Левко Жабко-
Потапович) враз із ПантелеймономКовалевим (від 1949 року).»508 Пояснення
цьому може бути наступне, що подає сам перекладач, що згідно з контрактом
від 1936 року члени Ревізійно-перевірчої комісії не мала права втручатися в
мову перекладу, а тільки давати богословські поради й рекомендації. Як я
наводив вище свідчення, Іван Огієнко доволі вперто обстоював свою думку не
тільки в листуванні, але й у своїх журналах. Кожен його випуск був присвячений

507
Тут, не оцінили, не вшанували, не схвалили.(М.Н.)
508
Олекса Горбач. Мовостиль новітніх перекладів Святого Письма на українську народню
мову 19-20 вв. Український Вільний Університет. Наукові Записки. Ч.13. Збірник Мовознавчої
Комісії Наукового Конгресу в Тисячоліття Хрищення Руси-України. Мюнхен. 1988. Стор.77-78
412
особливостям перекладу Святого Письма так, як його бачив митрополит
Іларіон.
Але від цього принципу, як ми побачимо нижче, відійшли наступні
перекладачі – Іван Хоменко та Рафаїл Турконяк.
Далі Олекса Горбач продовжує подавати мовно-стилістичний аналіз
перекладу Івана Огієнка: «Цікаві зокрема мовно-стилістичні зміни в
Огієнковому перекладі Євангелій поміж версіями 1942 й 1962 років, подібні як і
в Книзі Псалмів, – на прикладі хоча б перших 4-ьох розділів Євангелія від Матея
(Матвія); в ділянці граматики це:
1) усування надто частих скорочень постфіксу –ся в –сь (сталось Матвія
1:18, оселивсь 2:23), як і інфінітивної морфеми -ти в -ть (ославить 1:19) та
принагідно архаїчно- «поетизованої» морфеми –іте змість –іть (сповістіте
2:8).
2) подекуди усування форм давноминулого часу (прийшов був 2:21, виходив
був З:5),
З) принагідне усування довгих форм прикметника й займенника та пасив-
ного дієприкметника (зачатеє Матвія 1:20, убогії 5:3, цеє Луки l:20),
4) пропускання займенника 2-ої особи біля форми імперативу (подумайте
ви Матвія 5:21, будьте ви 5:48), як і подекуди займенникового плеонастичного
підмету в відносному реченні (хрестились від нього вони З:6 (тут видання
«Нового Заповіту»1942 року, де замість христити Іван Огієнко вживає вже
хрестити (примітка моя – М.Н.)),
5) зміна словоладу інверсивного з предметом перед дієсловом на
післядієслівний (обув'я понести: понести взуття - Матвія 3:11),
6) зміна співвідносного займенника в відносному реченні при назвах осіб
(той/ті, що: той/ті, хто l:20),
7) зміна приростків у дієсловах та іменниках (породить: народить 1:23,
пробував: перебував - Марка 1:45, виселення.: переселення - Мт 1:11) як і зміна
керування (до огню буде вкинене: в огонь буде вкинене- Матвія 3:10),
8) заміна низки виразів іншими (батька –отця 3:9 ; будучого – майбутнього
3:7 ; жона 1:20, жінка 5:32: дружина; казати: говорити 3:9 ; ласка – милість Луки
1:58 ; лоне – утроба Лука 1:31; навчив – надоумив 3:7 ; невід– сіті 4:20; оставили–
залишили 4:22; переслідувать – гнати 5:11; повстане володар – з'явиться вождь
20; приложена – прикладена 3:10; сильніший- потужніший 3:11; слуга – раба Лука
1:48; спаралізованих – розслаблених 4:24; хвороба: недуга 4:23 ; чигати–шукати
2:20; у хаті – в домі 5:14; негідний– недостойний 3:11).
Цю лісту змін можна б продовжувати до вподоби. Інколи можна подумати:
як уже такий самопевний мовний арбітер (як ним був Огієнко у своїх
висловлюваннях 1920-30-их рр.!) не був «певним» у такому часово короткому
проміжку, то що має тут сказати бідолашна «пересічна інтелігентна людина-
автор»? Бо ж такі змінові «скоки» загалом підривають довір'я до стилістів і
«мовників». В загальному враження таке, що Огієнко відходив від свого
раднішого індивідуального архаїзовано-народномовного стилю в синтаксі до
413
святковішого традиційнішого, а при доборі лексики – до згідної з
богослужбовим вжитком. До речі, Огієнків увесь переклад Біблії
наголошуваний. У наголосах множини жіночих іменників він іде за північно-
східною українською системою (тут збіжною з рос.), наприклад молитви,
молитвами, в молuтвах. Південий захід України провів і тут морфологізацію
слівного наголосу (за зразком книжки: книжки, книжкам, книжками): однина
молитви: множина молитви, молитвам, молитвами. Огієнкова система
наголошування заслуговує на окремий дослід – тимбільше, що його наголоси й
не скрізь послідовні.»509 Відчутно, що мовознавець доволі критично й вимогли-
во поставився до перекладу свого колеги.
В одному зі своїх листів українському баптистському пастору Левку Жабко-
Потаповичеві Іван Огієнко пише: «Я Біблії не читаю, а завжди співаю її, бо це
Божа мова. Через це, скажемо, промови Господа в мене величною мовою, а то й
мірною.» З шановним мовознавцем і перекладачем Святого Письма важко не
погодитися щодо Божої мови. В своїх «Біблійних студіях» митрополит Іларіон
написав: «Я зробив, що міг, а решту дороблять наступники». Тому віддаючи
необхідну шану всесвітньовідомому й знанному українському вченому та
перекладачеві та цінуючи його працю та вклад, вже сучасні дослідники Біблії,
богослови та мовознавці працюють над новими перекладами Святого Письма
на сучасну українську літературну мову. Цим я і завершую оповість про
переклад Біблії на мову нашого народу в авторстві Івана Огієнка.

а відміну від Івана Огієнка, Іван Хоменко не залишив по собі такої

великої літературної спадщини. Проте він був людиною, що не поступалася
своїми знаннями та ерудованістю другому перекладачеві Святого Письма на
українську мову. Найголовнішою метою та найціннішим здобутком всього
життя для Івана Хоменка, як і Огієнка, була праця над перекладом Біблії на
русько-українську мову. Цьому він віддав усі свої сили, свій час і знання. Як це
не дивно, але чомусь більш докладного життєпису про третього перекладача
Біблії не так багато, крім тих загальних фактів, що подає про нього українська
версія «Вікіпедії». Тож автор цих рядків вишукував всіляких можливостей через
доступні засоби дізнатися більше про Івана Хоменка. Все, що стало відомо мені,
ділюся з тобо, шановний читачу. Що ми можемо знати про цю неординарну й
самовіддану людину, яка попри свою відірваність від Батьківщини, присвятила
себе шляхетній справі – перекласти Святе Письмо на мову свого знедоленого
народу?

509
Олекса Горбач. Мовостиль новітніх перекладів Святого Письма на українську народню
мову 19-20 вв. Український Вільний Університет. Наукові Записки. Ч.13. Збірник Мовознавчої
Комісії Наукового Конгресу в Тисячоліття Хрищення Руси-України. Мюнхен. 1988. Стор.80-81
414
 « 1997 р. на кафедрі української літератури Вінницького педагогічного
інституту (тепер університет імені Михайла Коцюбинського) завершувалася
робота над укладанням літературного словника Вінниччини «З-над Божої ріки...
Одного ранку я почув по радіо голос відомого вченого-мистецтвознавця і
біблієзнавця професора Дмитра Степовика. Розповідав він про третій переклад
Святого Письма українською мовою, що його виконав священик з Вінниччини
отець Іван Хоменко. Це одразу заінтригувало: йшлося про мого однофамільця,
до того ж перекладача та ще й земляка, отже, про постать, гідну згадки у
майбутньому словнику. Біблія ж – одна з вершин світового письменства, і, як
справедливо наголошує Дмитро Степовик, «та мова, якою перекладено Святе
Письмо, вічна і незнищенна, які б інтриги проти неї не затівали вороги».
На жаль, в радіопередачі майже нічого не було сказано про отця Івана
Хоменка. Де й коли він народився? Чи живий-здоровий? Яку мав освіту? Як
склалася життєва доля цієї незвичайної людини?
На моє прохання розповісти докладніше про перекладача з Вінниччини
Дмитро Степовик відповів через два місяці: був у відрядженні за кордоном. А
тим часом рукопис словника «З-над Божої ріки» пішов у виробництво. Я встиг
включити до нього лише коротку, дуже неповну довідку про отця Івана
Хоменка на основі почутого по радіо.
Дмитро Власович надіслав ксерокопію своєї статті «Третій (римський)
переклад Біблії українською мовою» (1996) про працю І. Хоменка. А в листі від
26 листопада 1997 р. зазначив: «На жаль, подробиць життя цього видатного
богослова і перекладача я не знаю». Проте вихід є, обнадіяв учений, і порадив
звернутися до Курії отців Василіян у Римі, яка організувала редаґування і
видання Святого Письма.
У липні 1998 р. до Вінниці надійшов люб’язний лист отця д-ра Порфирія
Підручного, який відав у Курії науковими питаннями. Висловивши жаль з
приводу того, що про отця Івана Хоменка «ще ніхто нічого не написав», він
подав кілька цінних штрихів до характеристики нашого видатного земляка: «У
1963 р. я з ним жив кілька місяців у Римі. Він тоді їхав до Василіянського
новіціяту в Мондері [Mоndare, Canada]. Це була надзвичайно освічена людина, з
великою дозою козацького гумору. Ми його звали «Козаком з Хортиці». В
Головному архіві Чину святого Василя Великого в Римі о. Порфирій Підручний
розшукав і надіслав мені ксерокопії автобіографії о. Івана Хоменка, свідоцтва
про його навчання в Київському університеті, некрологу та інших документів.
Вже вкотре довелося переконатися, що світ справді тісний, а віддалене в
часі і просторі іноді стає поруч, несподівано входить у наше буденне життя. З
надісланих документів з’ясувалося, що о. Іван Хоменко – уродженець Вінниці,
нині на Старому місті живуть на прадідизні (ріг вулиці Московської і майдану 8
Березня) його близькі родичі, в тім числі його небога, а моя давня, ще з
юнацьких років, приятелька, учителька-пенсіонерка Зоя Хоменко. З її
допомогою пощастило зібрати цінні свідчення про о. Івана Хоменка. Його
сестра у перших Олександра Хоменко (померла у 90-річному віці в 2001 р.)
415
зокрема згадувала, що приїзди Івана до батьків були святом для всієї великої
родини.
Був він високим, струнким і вродливим юнаком, привертав увагу своєю
доброзичливістю й освіченістю, повагою до старших і любов’ю до дітей. Високе
чоло, русявий хвилястий чуб, розумні сірі очі, які не раз опромінювала сонячна
усмішка – таким залишився він у пам’яті й переказах інших родичів. Так, брати
Постоловські – 85-річний Микола Костянтинович та 76-річний Андрій
Костянтинович – розповідають, що їхній двоюрідний дядько знав багато мов,
захоплювався книжками, у його великій бібліотеці були видання англійською,
французькою, німецькою та іншими мовами, наукова література, зокрема з
філології та математики.
На майдані 8 Березня (колишня «Царина») збереглася оселя, в якій наро-
дився перекладач Святого Письма. В наш час хату обклали цеглою, поміняли
дах. Нині тут живе його небога Оксана Хоменко. Частково зберігся і сад, що
його виплекали ще перші господарі.
У світ Іван Софронович прийшов 11 [23] листопада 1892 року в родині
міщанина, як сказано в документах, точніше, хлібороба, розважливого і
дбайливого господаря Софрона Хоменка та його дружини Марії з роду
Кревських.
Христив хлопчика священик церкви святого Миколая на Старому місті
Павло Вікул, колишній учитель Михайла Коцюбинського у Шаргородській
духовній школі. Варто згадати, що в другій половині 1880-х років, коли на
Поділлі активізувався народницький рух, до якого був причетний і молодий
письменник, він зблизився з о. Вікулом, людиною високоосвіченою, гуманною і
демократичною, активним учасником громадського життя у Вінниці. Справді,
як дивовижно перетинаються життєві стежки видатних людей!
У дружній працьовитій сім’ї Хоменків зростали четверо синів і дочка. Тут
шанували народні звичаї, рідну мову, витав дух любові до поневоленої і
зневаженої України. Батьки дбали про освіту дітей. Особливі надії покладали на
Іванка, найстаршого із синів.
Після початково-парафіяльної школи він вступив до Він-ницької класичної
гімназії, яку блискуче закінчив. Як обдарованого і старанного учня його
звільнили від плати за навчання.
В 1913 р. юнак подав документи на історико-філологічний факультет
Київського університету св. Володимира. Крім здобуття обов’язкових занять,
він багато працює самостійно: вивчає мови, історію України, рідне й світове
письменство, поринає у громадську роботу. У березні 1914 pоку, коли
патріотичні сили України відзначали 100-річчя з дня народження Тараса
Шевченка, Іван Хоменко взяв активну участь у студентських демонстраціях
протесту проти заборони вшановувати пам’ять великого поета.
Коли ж вибухнула Перша світова війна і на Південно-Західному фронті для
російського війська склалася загрозлива ситуація, Київський університет був
евакуйований на Схід, до м. Саратова. Опинився на чужині і наш земляк.
416
 Після третього курсу він змушений був перервати навчання. В автобіогра-
фії, написаній 18 червня 1963 року, Іван Хоменко так пояснив цей факт і
подальші перипетії свого життя: «По поверненні до Києва внаслідок військових
подій трудно було думати про науку в університеті і я пішов на село Юрківку
біля Жмеринки, де став учителювати, мабуть, у першій на ті часи українській
гімназії, що її мої університетські товариші були заснували. На жаль, тодішні
бурхливі часи несприятливо відбилися на нашій гімназіяльній праці, і я вернув-
ся до Києва».
Лютнева революція 1917 pоку, потужна хвиля національно-визвольного
руху захопили юнака. Центральна Рада призначила його інструктором на Київ-
щині, в обов’язки якого входило налагодження інформації про зміст тогочас-
них подій, роз’яснення політики уряду України, пробудження національної
самосвідомості населення.
Іванові Хоменку, людині духовно багатій і щедрій, пощастило на зустрічі та
співпрацю з відомими українськими діячами, які відіграли важливу роль у його
долі. Так, за гетьмана Павла Скоропадського нашого земляка як знавця низки
європейських мов запросили на роботу до Міністерства закордонних справ Ук-
раїни. Невдовзі за сприяння відомого українського письменника, тоді прокуро-
ра Генерального суду Української держави Дмитра Марковича, він разом з пос-
лом України в Австрії В’ячеславом Липинським виїхав до Відня. Тут зробив
спробу завершити вищу освіту: у вільний від служби в посольстві час відвідував
лекції у місцевому університеті.
У столиці Австрії Іван Хоменко познайомився з видатним церковним і
громадським діячем, предстоятелем УГКЦ митрополитом Андреєм
Шептицьким. Та зустріч визначила сповнення його подальшого житейського
покликання. Андрей Шептицький прийняв його до своєї Кам’янець-
Подільської єпархії і направив у 1921 р. на філософсько-богословські студії до
Риму. Спочатку навчався в Українській колегії, а з 1923 по 1925 роки – у
Грецькій колегії святого Атанасія; здобув ступінь доктора філософії. У ті ж роки
Іван Хоменко відвідував також лекції в Папському Інституті східних студій.
У зв’язку з недугою спраглий до знань вінничанин змушений був виїхати
на лікування до Австрії. Деякий час він жив у Франції та Швейцарії, в 1936 року
повернувся до Вічного міста, звідки його забрав із собою до Литви єпископ
Бучис і в кафедральному соборі в місті Каунасі висвятив на диякона. З початком
Другої світової війни Іван Хоменко приїздить до Риму, закінчує богословські
студії й 3 листопада 1940 року»,510 «маючи 58 літ, досвідчений богослов приймає
чернечий постриг і сан священика Української греко-католицької церкви(і
знову – дивовижна паралель з Іваном Огієнком, який став ченцем того ж року і

510
Хоменко, Б.В. У храмі рідного слова : ст., нариси та рец. / Б. Хоменко. – Вінниця, 2008. –
С. 186–191
417
в такому ж віці).»511 «Того ж року о. Іван взяв на себе надзвичайно складну і
довготривалу працю – почав роботу над перекладом Біблії, яка тривала все його
життя.»512
« к засвідчують родичі, наш краянин упродовж 1920-х років підтримував
зв’язки з батьками, допомагав їм матеріально. У розпал більшовицького терору,
коли з-за кордону до Вінниці знову надійшов лист, Софрон Хоменко відніс
послання в НКВД і зрікся сина, яким пишався потай до кінця свого життя. Своє
ж рішення мотивував тим, що Іван зрадив православне віровчення, прийнявши
греко-католицьке. Насправді ж батько хотів захистити інших дітей від репресій.
Звісток від отця Івана більше не було... Та це не врятувало від загибелі в сталін-
ських катівнях його брата Петра, директора однієї з вінницьких шкіл, за фахом
математика. В атмосфері постійного страху жила вся родина. Скажемо тут, що
за любов до України загинув і другий син Софронія Хоменка – Олександер: його
стратили німецькі фашисти під час окупації Вінниці.
Щирий патріот, отец Іван Хоменко більшу частину свого нелегкого життя
змушений був провести на чужині. Але ніколи не забував він рідного краю,
тужив за ним, прагнув прислужитися йому. Тому і взявся за переклад Біблії
(вже третій – після Пантелеймона Куліша та Івана Огієнка) українською мовою.
Зважаючи на слабке здоров’я, оселився в 1949 року на острові Капрі, що в
Тірренському морі, поблизу Неаполя, куди свого часу тричі приїжджав на
лікування наш славетний земляк Михайло Коцюбинський. Тут, на самоті, у
спокійній обстановці молився за Україну й, не поспішаючи, під патронатом
архієпископа УАПЦ Івана Бучка працював над перекладом Святого Письма.
Покровитель української культури й науки, почесний член Наукового
товариства імені Тараса Шевченка, Іван Бучко підтримував перекладача
матеріально й морально, постачав йому найновішу наукову літературу,
різномовні тексти Святого Письма тощо.» 513
« азовні виглядає так, що Іван Хоменко мав найкращі умови для цієї
праці. «Він працював у вільному світі, над ним не тяжіли, як над Кулішем та
Огієнком, переслідування української мови чи воєнні лихоліття.» 514 «Як відомо,
перший варіант перекладу Пантелеймона Куліша згорів на хуторі Мотронівка
під чернігівською Борзною; Огієнко, як політичний емігрант, вимушено
скитався зі своїми рукописами дорогами зруйнованої війною Європи,
закопував результат своєї багаторічної праці на території одного з монастирів
під Віднем, а потім продовжував свою працю вже у Вінніпезі як митрополит

511
Тимошик М. Видавництво отців Василіан у Римі: специфіка видань та особливості
редакційно-видавничого процесу / М. Тимошик // Записки Львівської національної наукової
бібліотеки України імені В. Стефаника . - 2014. - Вип. 6. - С. 303.
512
Іван Хоменко. Українська версія «Вікіпедія»
513
Хоменко, Б.В. У храмі рідного слова : ст., нариси та рец. / Б. Хоменко. – Вінниця, 2008. –
С. 186–191
514
Д-р Дмитро Степовик, Третій повний (римський) переклад Біблії українською мовою //
Бюлетень Українського Біблійного Товариства №4, липень-грудень 1996.
418
українських православних всієї Канади, і то вечорами, у вільний час, якого в
нього майже не було.
Хоменко ж, маючи замовлення від проводу своєї церкви та отримавши
достатні засоби для існування, усамітнюється для тихої праці у безлюдній
частині острова Капрі. І проводить там безвиїзно… 20 років. Час від часу для
надання консультацій до нього навідуються відомі біблієзнавці, знавці
стародавніх мов, студенти-богослови з Рима. З постанням у Римі Видавництва
оо. Василіан від 1949 р. організовується редакційний процес із підготовки
рукопису до друку.»515 «Першу редакцію перекладу отець Іван Хоменко виконав
упродовж 1945–1957 років.»516
« оли всі книги Біблії були перекладені (наприкінці 50-х років), почалася
неодмінна в таких випадках редакційна робота: рецензування перекладу
біблієзнавцями й філологами різних спеціальностей, мовностилістичне
редагування, створення приміток й іншого наукового апарату, вибір формату
книги, шрифта, мистецькополіграфічне оформлення. До складу біблійної
комісії, яка перевіряла точність перекладу з богословського погляду, увійшли
чільні представники Чину св.Василя Великого з осідком у Римі: Йосип
Мартинець, Атанасій Григорій Великий, Тарас Олійник, Ісидор Патрило, Сергій
Фединяк, Родіон Головацький, Михайло Ваврик, Василь Ваврик, Орест
Купранець. Як писав у передмові до першого накладу новоперекладеної Біблії
під назвою "Святе Письмо" (Рим, 1963) тодішній керівник "протоархімандрит)
Римського монастиря Чину св.Василя Великого о.Павло Миськів, "перекладені
тексти Священна Конгрегація у справах Східної Церкви (одна з урядових
структур Ватікану для керівництва католицькими Церквами Сходу, переважно
не латинського обряду, в тому числі й Українською Греко-Католицькою
Церквою. Д.С.) доручила Василіянському Чинові для опрацювання остаточної
редакції нового перекладу та її видання. Над цим і трудилася цілий ряд років
спеціяльна комісія... При дальшому перевиданні нашого перекладу неможливо
буде уникнути щоразових виправлень та поліпшень. Тут була б і нагода для
читача щодо корисної співпраці: уважно читавши, формулювати свої
побажання, щоб наша Біблія стала ще більш у духовій пригоді, також і читача
майбутнього. Василіянський Чин ретельно пильнуватиме, щоб кожна розумна,
нехай і найдрібніша пропозиція у цій ділянці, була належно оцінена й
використана".517

515
Тимошик М. Видавництво отців Василіан у Римі: специфіка видань та особливості
редакційно-видавничого процесу / М. Тимошик // Записки Львівської національної наукової
бібліотеки України імені В. Стефаника . - 2014. - Вип. 6. - С. 303
516
Хоменко, Б.В. У храмі рідного слова : ст., нариси та рец. / Б. Хоменко. – Вінниця, 2008. –
С. 186–191
517
Справді, ЧСВВ дотримав слова, і в наступних перевиданнях "Святого Письма" після 1963
року (багато читачів називають її "вишневою Біблією", тому що друкувалася у обкладинці
вишневого кольору) вніс певні виправлення не так біблійно-догматичного, як
мовностилістичного характеру.» (Д-р Дмитро Степовик. Третій повний (римський) переклад
Біблії українською мовою. // Бюлетень УБТ №4, липень-грудень 1996.)
419
 « тут для перекладача починаються несподівані митарства, які добре
попсували йому здоров’я. Апробація рукопису проходить досить складно.
Рецензенти щоразу надсилали нові й нові зауваження, побажання,
рекомендації, які слід було, безумовно, виконувати. Якщо врахувати, що
католицький біблійний канон залучає до богослужб значно більшу кількість
текстів Старого й Нового Заповіту, ніж, скажімо, у протестантів чи
православних, то мороки з уточненнями і поправками побільшало. Після
рецензентів із проводу церкви почалися тяжби з членами видавничої комісії та
редакторами. Перекладач погоджувався не з усіма правками, за кожну довго,
часто безрезультатно, боровся. Маємо рідкісний випадок, коли видавництво і
автор мали досить серйозні розбіжності в погляді на якість запропонованого
для друку тексту. Вихід у світ цього направду багатостраждального твору 1963
року (на рік пізніше лондонського Огієнкового перекладу) з маркою Видавниц-
тва оо. Василіан у Римі застав Івана Хоменка в Канаді, у василіанському монас-
тирі поблизу Мадери, куди він переїхав з острова Капрі, нервово виснаженим,
після здачі до видавництва остаточно виправленого тексту. «Попри, здавалося
б, щасливе закінчення справи, о. Іван Хоменко працював над своїм перекладом
до кінця свого життя – готував друге, виправлене, видання. Він вважав, що
редактори та цензори спаплюжили його переклад. Це стало трагедією останніх
років життя отця Івана. Знайомство із сигнальним примірником не принесло
перекладачеві радості, а ще більше засмутило його.»518 Як зазначав пізніше
колишній ректор Українського Католицького Університету, доктор богослов’я
Іван Хома, перекладач був переконаний, що і рецензенти, і члени видавничої
комісії зіпсували його текст. У листах до кардинала Ежена Тиссерана та інших
високопоставлених осіб в Італії він писав, що василіани «зіпсували» його
переклад…, що хотів би повернутися до Італії аби виправити помилки і
перевидати свій переклад.519 До останніх днів свого життя від працював над
другим, виправленим і переробленим, виданням Біблії, однак появи його в світ
так і не дочекався. Помер він в Італії 10 квітня 1981 року в гірській частині
острова Капрі в місцевості Анакапрі, лише трохи не доживши до 90 років.
Похований в крипті цвинтарної церкви острівного міста; на мармуровій плиті
праворуч від входу такий напис: «CHOMENKO d. IVAN 89-981».520
« е за життя отець Іван сильно переживав заборону користуватися
Біблією у його перекладі на українських землях. Однак, він знав, що деякі
священики рідної церкви в Галичині, відправляючи богослужби фактично в
катакомбах, використовують нелегально передані з-за кордону примірники
римського Святого Письма або поширювали її у фотокопіях. Читати Біблію у
перекладі і Хоменка, і Огієнка в радянській Україні забороняла не лише влада, а

518
Іван Хоменко. Українська версія «Вікіпедя»
519
Посилання Миколи Тимошика на: Жукалюк М. Коротка історія перекладів Біблії
українською мовою Жукалюк М., Степовик Д. — Київ : Укр. біблійне Т-во, 2003. — 112 с.
520
Іван Хоменко. Українська версія «Вікіпедія»
420
й Російська церква. Тому катакомбна Греко-Католицька Церква на заході
України ще багато років служила в церквах за старослов’янською Біблією.»521
им особливий переклад Івана Хоменка? Тут я надам слово українському
релігієзнацю та мистецтвознавцю Дмитрові Степовику.
« уттєвою відмінністю цього перекладу, в порівнянні з попередніми двома
перекладами (Пантелеймона Куліша й Івана Огієнка), є те, що перекладач о.Іван
Хоменко користувався не тільки оригінальними текстами книг Старого
Заповіту так званого "першого канону", які визнані всіма помісними Церквами
(православними, католицькими, протестантськими) як богонатхненні, а й
книгами "другого канону" (Товита, Юдити, Перша книга Макавеїв, Друга книга
Макавеїв, Мудрости, Сираха, Варуха, Лист Єремії). Та обставина, що він
включив до свого перекладу книги "другого канону", які православно-
протестантські біблієзнавці схильні вважати апокрифами, - пояснюється
традицією католицьких Церков. Ці апокрифічні книги є тільки в Старому
Заповіті, тому в цій частині Біблії Хоменкового перекладу є аж 47 книг, тобто на
8 книг більше, ніж у Кулішевому та Огієнковому перекладах (де містяться 39
книг Старого Заповіту). Число ж книг Нового Заповіту в усіх перекладах стале:
27. Священнослужитель отець Іван Хоменко - український греко-католик,
добрий біблієзнавець і добрий знавець мов класичних (єврейської, грецької,
латинської) і сучасних (французької, англійської, німецької, італійської).Саме в
період перекладацької праці отець Іван Хоменка були відкриті знамениті
кумранські рукописи, які пролляли додаткове світло на історію біблійних
текстів, на їх автентичність, правдивість і богонатхненність. Перекладач дуже
уважно стежив за дослідженнями кумранських рукописів і враховував істотні
висновки визнаних науковців-біблієзнавців.
Книги Старого Заповіту о.Іван Хоменко перекладав за масоретськими
текстами.522 Що стосується Нового Заповіту, то перекладач користувався так

521
Ієрей Іван Хоменко, український перекладач Святого Письма – 126 років від Дня
народження . // Українська парафія святих Сергія і Вакха та ікони Жировицької Богоматері в
Римі https://www.ukr-parafia-roma.it
522
Що це за тексти? Масорети в перекладі з арамійської мови - традиціоналісти. Так
називали єврейських переписувачів Біблії (звичайно, тільки книг Старого Заповіту), які
впродовж VI, VII і VIII ст. по Р.Х. додали до 22х приголосних знаків єврейськаарамійської
абетки ще 10 голосних літер, що й уберегло тексти від численних неточностей, які траплялися,
коли вживали тільки приголосні літери, без голосних. Масорети повністю переписали всі
давньозаповітні біблійні тексти за витвореною ними ж новою системою і спеціальними
правилами, що надалі уберегло ці тексти від помилок та перекручень з боку нових поколінь
переписувачів. Іван Хоменко якраз і користувався цими текстами, звичайно, в сучасному
виданні; а це було шосте перевидання, здійснене біблієзнавцем Р.Кіттелем. Крім того, наш
перекладач використовував у своїй праці над книгами Старого Заповіту і грецькі тексти так
званих сімдесятьох тлумачів Біблії, або Септуагінти. Традиційно вважається, що близько II ст.
до Р.Х. 72 учених біблеїсти усамітнилися на острові Фаросі поблизу Апександрії в Єгипті і
впродовж 72 днів переклали із давньоєврейської мови (в абетці якої ще не вживали голосних
літер) книги Старого Заповіту на тодішню давньогрецьку мову - так зване койне, якою
розмовляла єврейська діяспора в Північній Африці, зокрема, в Єгипті. Отож, переклад
421
званими критичними текстами, тобто реконструйованими на основі порівнянь і
зіставлень первісними текстами Євангелій та інших книг Нового Заповіту. Іван
Хоменко скористався критичним текстом Нового Заповіту, що його вшосте був
видав Папський Біблійний Інститут.»523
« о речі, про мову і стиль. Перекладач о.Іван Хоменко дбав не тільки про
точність передачі думки, але і про красу мови.» «Іван Хоменко тонко відчував
мелодику і барви рідного слова, володів його лексичним розмаїттям і
виражальними засобами. Він доклав усіх зусиль, щоб Святе Письмо належно
зазвучало мовою українського народу.» 524 Його лексика багата і розмаїта. Родом
з Українського Поділля, яке на мовному полі увібрало в себе багато слів
Наддніпрянської, Лівобережної, Правобережної України, навіть Волині й
Галичини, о.Іван Хоменко повною мірою застосував красу мови свого отчого
краю і в своєму перекладі. Але, звичайно, як і кожний переклад, а особливо
такий поважний і відповідальний, як переклад Слова Божого з далеких від
української мови давніх мов, якими сьогодні майже ніхто не розмовляє,
переклад о.Івана Хоменка вимагав ретельного мовностилістичного редагування.
Його здійснювали відомі в українській діяспорі на Заході майстри слова: Ігор
Костецький525 (мовностилістичне редагування книги Сираха, Євангелії від св.
апостола і євангеліста Івана та загальний редакторський нагляд за текстом всієї
Біблії), письменник Василь Барка526 (мовностилістичне редагування Об'явлення

Септуагінти є старший за масоретські тексти Біблії. 72 старійшини тлумачі старалися,

звичайно, тільки для своїх одноплемінців; але Бог використав їх для ширшої мети: позаяк
грецьку мову знали тоді численні племена й народи, котрі ще не прийняли Христа в свої серця,
то легендарна праця мудреців старійшин на острові Фаросі допомогла в подальшій
християнізації грецькомовних народів. (Д-р Дмитро Степовик. Третій повний (римський)
переклад Біблії українською мовою. // Бюлетень УБТ №4, липень-грудень 1996)
523
Там таки.
524
Хоменко, Б.В. У храмі рідного слова : ст., нариси та рец. / Б. Хоменко. – Вінниця, 2008. –
С. 186–191
525
Ігор Костецький (нім. Eaghor G. Kostetzky), також Юрій Корибут, (нім. Yuri Korybut) (14
травня 1913, Київ — 14 червня 1983, Швайкгайм, Німеччина) — український письменник,
перекладач, критик, режисер, видавець. Справжнє ім'я письменника — Мерзляков Ігор В'яче-
славович, псевдонім «Костецький» взято з дівочого прізвища матері письменника. Костецький
належав до засновників і чільних теоретиків Мистецького українського руху в еміграції та до
числа найяскравіших українських письменників-модерністів свого покоління. Його літературну
спадщину складають оповідання, повісті, романи, п'єси, вірші, подорожня проза, кіносценарії,
есеї, українські переклади творів світової літератури. // Українська версія «Вікіпедія»
526
Василь Барка (справжнє ім'я Василь Костянтинович Очерет, англ. Wasyl Otcheret-Barka;
16 липня 1908, с. Солониця, нині Лубенський район — 11 квітня 2003, Нью-Йорк) —
український письменник і перекладач. Творчості Василя Барки притаманна глибока
християнська релігійність, часті посилання на Біблію, для видання якої він присвятив багато
праці. Йому завдячуємо мовну редакцію, літературне опрацювання «Об'явлення»
(«Апокаліпси») на підставі давньо-грецьких джерел. Це найповніше ілюстроване видання, що
появилось в 1963 році в Римі. У поезії Василя Барки часто знаходимо біблійні мотиви, які у
високомистецькій формі віддзеркалюють події з історії українського народу, зокрема його
трагедію під час Великого голоду. // Українська версія «Вікіпедія»
422
св. Івана Богослова), професор Михайло Орест Зеров527 (науковий консультант з
питань стилістики). Чи не найбільшою проблемою для переклада- ча і
редакторів мови була проблема передачі літерами української абетки численних
власних назв так званих топонімів (географічних назв) і антропонімів (імен
людей). Однозначно цієї проблеми розв'язати було неможливо. В цьому
відношенні в передмові до першого видання "Святого Письма" сказано: "З-за
наявности імен, закорінених в нашій мові, що суперечать вимові оригінальній,
не можна було ані транскрибувати їх оригінальна, ані, навпаки, достосувати до
українізованої вимови колосальну решту імен, які в нас традиції не мають.
Третій повний переклад Біблії сучасною українською літературною мовою
з'явився друком 1963 р., під час заключних сесій Другого Ватіканського
вселенського собору. Його поява через кілька років після опублікування другого
повного українського перекладу митрополита Іларіона (професора Івана
Огієнка) засвідчила активізацію українськоперекладацької діяльності з давніх
мов взагалі, і біблійної зокрема. Хоч третій переклад це насамперед здобуток і
заслуга Української Греко-Католицької Церкви і її найбільш вченого чернечого
ордену Чину св.Василя Великого, все ж таки це була подія всеукраїнського
значення. Третім перекладом Біблії (у першому виданні й наступних
перевиданнях) користуються не тільки греко-католики, але й православні та
протестанти, бо він видатний якістю мови і точністю переданої думки. Третій
переклад о.Івана Хоменка, попри його закономірну відмінність від другого
перекладу Івана Огієнка (зумовлену різним трактуванням православною і като-
лицькою Церквами першоканонічних і другоканонічних книг Старого Запові-
ту), є видатним внеском в українське біблієзнавство і свідчить про без смертя
української мови, як і нації, що цю мову виплекала упродовж віків.»528
« е був визначний здобуток українського перекладацького мистецтва,
водночас новий крок у відтворенні Біблії, до того ж у повному обсязі, мовою
нашого народу. Видано його під назвою «Святе Письмо Старого та Нового
завіту» в 1963 р. в Римі заходами отців чернечого греко-католицького Чину

527
Михайло Орест (нар. 27 листопада 1901, Зіньків — пом. 12 березня 1963, Аугсбург) —
український поет, перекладач, педагог, брат літературознавця, поета, перекладача Миколи
Зерова та ботаніка Дмитра Зерова. Справжнє ім'я поета Михайло Костьович Зеров. За
радянського режиму був двічі арештований, репресований, відбув чотири роки ув'язнення у
концтаборах. Перед війною термін ув'язнення збіг. Під час війни 1941 р. потрапив у полон,
опинився у Вінниці, потім Львові (до 1944 р. перебував у Львові), потім у таборі біженців у
Ауґсбурґу. Від 1944 року до смерті жив і творив у Німеччині. Заснував і керував Інститутом
літератури в Мюнхені. Окрім оригінальної творчості, займався редакторською роботою.
Підготував до друку твори Миколи Зерова «Sonnetarium» (1948), «Catalepton» (1952),
«Corollarium» (1958), поезії Павла Филиповича, збірник спогадів про неокласиків «Безсмертні»
(1963). Могила Михайла Ореста і Дмитра Зерова Помер 12 березня 1963 року в Ауґсбурґу. Прах
поета перевезено в Україну і перепоховано на Байковому кладовищі в Києві поруч з Дмитром
Зеровим. // Українська версія «Вікіпедія»
528
Д-р Дмитро Степовик. Третій повний (римський) переклад Біблії українською мовою. //
Бюлетень УБТ №4, липень-грудень 1996.
423
святого Василя Великого (ЧСВВ).»529 «Найголовнішим виданням, за яке
Видавництво оо. Василіан у Римі можна однозначно віднести до тих, які мають
особливі заслуги в розвитку української видавничої справи в еміграції, є Біблія
у перекладі Івана Хоменка.»530 531
Тільки в незалежній Українській державі справі дослідження перекладів
Біблії на українську мову почали приділяти увагу вітчизняні науковці. Проте і
до сьогодні вони в процесі вивчення. Переклад Івана Хоменка, попри всі
переймання автора, видався доволі вдалим, хоч теж має і свої слабкі сторони. Як
зазначили самі видавці, отці-василіяни, у «Загальних відомостях про Біблію»
щодо правопису: «У цьому перекладі прийнято нівеляційний характер літери
«г» у всіх іменнях (крім римсько-латинських, де, згідно з академічним
правописом 1929 р., оригінальне «ґ» віддано цією, пізніше вилученою з ужитку
на рідних землях, літерою). «Ґ» збережено в суто українських або українізованих
словах, де звук існує у вимові (ґандж, ґирлиґа, ґзимс тощо). Старослов. «фіта»
(гр. «тета») передано як «т» (Рута, Естера), за винятком Вифлеєму, де «ф» стало в
нас свійським. У написанні ймень як правило витримано тверде єврейське «л»,
проте зроблено виняток для звичних у нас Ізраїль, Єзавель, Кармель тощо.
Деколи той самий оригінальний звук передається по-різному: Едом, але Єлеазар,

529
Хоменко, Б.В. У храмі рідного слова : ст., нариси та рец. / Б. Хоменко. – Вінниця, 2008. –
С. 186–191
530
Тимошик М. Видавництво отців Василіан у Римі: специфіка видань та особливості
редакційно-видавничого процесу / М. Тимошик // Записки Львівської національної наукової
бібліотеки України імені В. Стефаника . - 2014. - Вип. 6. - С.305-306
531
Феномен цього видавництва полягає в тому, що воно діяло не при науковій чи навчальній
інституції, як це було у випадку з видавництвом Українського католицького університету в
Римі, а як самостійний підрозділ українського монашого чину в еміграції. Однак, науковий
рівень усіх видань та виконання їх саме з видавничого боку не може не викликати захоплення.
Без перебільшення, за низкою складників культури книги (структура, службова частина, мовна
грамотність, стилістика викладу наукового тексту, його складання, верстка, система
покажчиків, додатків, посилань, зрештою, якість друку) василіянські наукові видання можуть і
сьогодні слугувати для багатьох нинішніх «скороспілих» українських видавництв своєрідним
зразком високого професіоналізму й відповідальності його творців. Як і у видавництві
Українського Католицького Університету, основну редакторську роботу з підготовки тексту до
друку тут виконували самі автори. Але це не значить, що рукопис направлявся для складання
поза досвідченим оком редактора. Складний процес перевтілення авторського оригіналу у
видавничий проходив у відповідності з вимогами редакційно-видавничого процесу,
виробленого ще на зорі друкарства. Строге й винятково шрифтове оформлення обкладинок
містить необхідні для бібліографічного опису надзаголовкові й підзаголовкові дані.
Незважаючи на обмежені можливості в пошуку потрібних шрифтів для складання окремих
фрагментів текстів різними мовами та поліграфічної бази, видавництво не відмовлялося від
додаткових деталей книжкових видань, які нерідко бувають складними для поліграфічного
виконання і спонукають до неминучих додаткових витрат. Але у випадках, коли йшлося про
надто важливі наукові видання, на це йшли свідомо. Видавництво отців Василіан у Римі можна
вважати другим за вагомістю видавничим осередком після видавництва Українського
католицького університету. (Тимошик М. Видавництво отців Василіан у Римі: специфіка видань
та особливості редакційно-видавничого процесу / М. Тимошик // Записки Львівської
національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника . - 2014. - Вип. 6. - С.305-306)
424
Бетел, але Ваал, і т. д. — з тих самих мотивів звичності або незвичності ймення в
нашій традиції. Назви народів пишуться малою літерою, крім тих випадків,
коли йдеться про однину, і назва стає чимсь наче прізвисько: Аморій, Хеттит
тощо. Де-не-де допущено рівнобіжні форми: ханаанії -— ханааняни, аморії —
аморійці і т. д. Прикметникові назви країн пишуться великою літерою
(Єгипетська земля), але означення їхніх володарів дорівняно до ролі звичайних
прикметників (єгипетський цар). З-за наявності імен, закорінених у нашій
вимові, що суперечать вимові оригінальній, не можна було ані транскрибувати
їх оригінально, ані, навпаки, достосувати до українізованої вимови колосальну
решту ймень, які в нас традиції не мають.»
Та й не можна однозначно стверджувати, що можна досягти якогось
прийнятного для всіх перекладу. Завжди кожен такий витвір людських зусиль
перекласти Боже Слово на будь-яку мову, буде мати свої недоліки. І як
правильно зазначив Лесь Герасимюк, кожен перекладач буде стикатися з двома
засадами: «1– що перекладач обирає за норму літературної мови, 2 – які
ідеологічні вимоги пред’являє той відлам церкви, до котрого належить
перекладач.» 532 Як ми бачили вище, переклад Івана Хоменка не уникнув цих
засад. Навіть наявність у змісту Святого Письма апокрифів, або як їх назива-
ють девтеро- або вторинноканонічними, говорить сама за себе. Через це ми
спостерігаємо або сприйняття, або критику того чи іншого перекладу.
Не оминув своєю увагою цей переклад й український мовознавець Олекса
Горбач. В цілому він набагато позитівніше відгукнувся про нього. Можливо тут
відграв той факт, що й він сам був греко-католиком: «Переклад Івана Хоменка
(1963 р.) викликує враження далекосяжної ляконічности чи й «скупости слова»
(порівняно з Огієнком!) – мабуть, вислід і втручання «мовників», від яких,
певно, походить і неодин кольоквіялізм: (був батьком, той Іван, поріддя,
заходився велемовити Марка l:45, вивідавши Луки 1;1, щоб ти знав стійкість
науки, безплідна, були в літах похилі Луки 1:7, наступить після мене Йоана 1:27,
зізнався 1:20, світ ним виник Йоана1:10, дало право 1:12, увійти в святилище і
покадити Луки 1:9, які страхаються його, угледівши Йоана 1:36). Здогадуємося,
що були це втручання мовників, бо оці названі місця були в 2-гому виданні
(1980 р.) за авторизацією Івана Хоменка-Плюти змінені (породив, кодло, став
говорити у голос, розвідавшися, щоб ти мав точне знання науки, неплідна, обоє
були похилі віком, увійти в храм і кадити, що його бояться, світ постав через
нього, дало змогу, признатися, він той що йде після мене, побачивши).
В низці випадків ці зміни пішли по лінії то наближування до розмовної
українщини, то втечі від неї (ходіть но снідати Йоана 21:12), то інакшої
інтерпретації грецького слова (Дії 1:4), але й таки дуже часто можна б тут
сказати за нашою приказкою: «Як києм, так патиком» і можна знову чудуватися
то авторові перекладу, то його виправлювачам.

532
Лесь Герасимчук. Реставрація витоків. До публікації нового перекладу пам'ятки світової
літератури «Четвероєвангеліє». // ж-л «Вітчизна». №3. 1990
425
 Як видно, Хоменко (як остаточно й Дзьоба) йде часто за Кулішем, а подібно
й Огієнко, усучаснюючи всього мову.
Хоменків переклад вигладжений, мова поправна, він використовує україн-
ські синонімні засоби (завдовжки: Дзьоба в довготу).
Переклад девтероканонічних книг Макавеїв включує лиш Святе Письмо
Івана Хоменка. Перекладаючи історію тих війн, Хоменко не зміг утриматися
перед стилізацією місцями реалій на лад якогось козацького літопису; є тут:
комонні 1 Маккавеїв 15:41, кочовики 1 Маккавеїв 12:11, сердюки 1 Маккавеїв
13:40, сопілка 1 Маккавеїв 3:45, - як і креденець 1 Маккавеїв 15:32, з тирсами 2
Маккавеїв 10:7.
Із замилуванням перекладач подає топо- й гідроніми на лад народнього
Дунай-ріка, при тому навіть і без риски: Ефрат-ріку 1 Маккавеїв 3:26, Сіон-гору
1 Маккавеїв 7:32 – як і Давидгород1 Маккавеїв 7:32 , в Давид-городі 1 Маккавеїв
14:36 (тимбільше не на місці, що є ж на Поліссі: Давид-городок!).
Народно-розповідний стиль характеризують: 1) лексика (гуторили 1 Мак-
кавеїв 14:9, нум лишень 1 Маккавеїв 11:9), 2) «етичний датив» собі як і здрібнілі
форми (жив собі гарненько 2 Маккавеїв 14:25, пройдем собі та й годі 1 Маккавеїв
5:48, та й пішов собі геть 2 Маккавеїв 14:34). Довгі форми прикметників тут тра-
пляються вийнятково (тую мову 1 Маккавеїв 15:36). У лексиці не бракує
діялектизмів (відтак 2 Маккавеїв 10:16, когобудь 1 Маккавеїв 8:24, в ритві «в
ямі» 2 Маккавеїв 10:37, на поділлю «на рівнині» 1 Маккавеїв 12:38), русизмів
(кріnость 1 Маккавеїв 6:26, хоч є й твердиня 1 Маккавеїв 10:32, – надягнув
броню 1 Маккавеїв 3:3, привіт! - як вступна формулка листів 1 Маккавеїв
11:22,27,34) та польонізмів (знищили дощенту 1 Маккавеїв 8:4, хоч є своє
«галицьке» слово до тла; поступків 1 Маккавеїв 4:21) як і церковнослов'янізмів
(рикає на здобич 1 Маккавеїв 3:3).»533 Проте ґрунтовний мовно-стилістичний
аналіз тексту перекладу Івана Огієнка ще чекає свого автора. Тому я не ставлю
тут крапку, як не ставлю її на всіх перекладах на нашу мову…

-
овоєнні 50-60 роки ХХ століття для української біблійно-перекладацької
школи позначилися велики успіхами. За материнськими межами Руси-України
світ побачили два повні переклади Святого Письма на українську мову. В цей
же ж час, за «залізною завісою», як називали тоді московську імперію –
Радянський Союз – панувала цілковита заборона не тільки на будь-які спроби
перекладу Біблії на мови народів СРСР, але й суворо переслідувалися спроби
мати її бодай у московській мові, що називалась тоді і нині Синодальною
533
Олекса Горбач. Мовостиль новітніх перекладів Святого Письма на українську народню
мову 19-20 вв. Український Вільний Університет. Наукові Записки. Ч.13. Збірник Мовознавчої
Комісії Наукового Конгресу в Тисячоліття Хрищення Руси-України. Мюнхен. 1988. Стор.78-79,
90-92.
426
Біблією. Жорстокими засобами примірники Святого Письма вилучали з храмів
і молитовних домів, де збиралися християни для поклоніння Господу Богу Ісусу
Христу. Але як тільки у другій половині 80-х років в «імперії зла» намітилися
подуви до нормалізації життя з усім цивілізованим світом, християни
піднеслися духом, а в Русі-Україні вже почали говорити про переклад Біблії на
українську мову.
Незадовго до проголошення незалежності України «й розпаду Московської
імперії – Радянського Союзу» – було виконано декілька українськомовних
перекладів Святого Письма. З них найбільш достойні уваги: переклад Нового
Завіту кардинала Української Греко-католицької церкви Мирослава
Любачівського (1988 року, Рим) та в редакції Київського митрополита Філарета
(Денисенка) (1988 року, Київ). Переклади були виконані незалежно один від
одного. Переклад Мирослава Любачівського відображає західноукраїнську
вимову, оскільки укладений для потреб греко-католицької української західної
діяспори. 534
е залишили поза увагою Боже Слово і його критики. Долучилися до його
перекладу і люди з протилежними поглядами на віру.
« продовж 1990-1998 рр. в журналі «Людина і світ» був опублікований
коментований у дусі раціоналістичної біблійної критики переклад Біблії
Євграфа Дулумана (інші відомості: «Протягом 1990-1998 рр. створив та
опублікував порівняльний коментований переклад з оригіналів Тори
(Пятикнижжя Мойсея), Апокаліпсис, Євангеліє від Івана, Екклезіаст, декілька
псалмів»).
Євграф Дулуман (справжнє прізвище – Доломан) походив з Одещини,
ветеран Великої Вітчизняної війни. Завершивши ґрунтовну богословську освіту
в Московській духовній академії в 1951 р. за ступенем кандидата богослов’я,
через рік порвав з релігією й став колгоспником. В 1956 р. закінчив Одеський
кредитно-економічний інститут. З 1958 р. виступав з атеїстичними публікаціями
в пресі. З 1964 р. – кандидат філософських наук; з 1975 року – доктор.
Євграф Дулуман працював референтом товариства «Знання», викладачем
ряду вузів, завідуючим Відділу наукового атеїзму в Інституті філософії АН
УРСР, викладав історію філософії, релігієзнавство та інші предмети на
факультеті соціології Київського політехнічного університету КПІ. Помер у 2013
році.
Дивлячись на переклад Дулумана з погляду його особистої біографії та
змісту його атеїстичних сайтів, можна дійти висновку, що заангажований
радянський науковець зробив переклад Священного Писання на свій лад.»535

-
534
Протоієрей Андрій Ухтомський. Історія перекладів Біблії українською мовою, ч.ІІ
535
Там таки.
427
 вою лепту до наближення Святого Письма в рідній для українців мові
внесли й українські протестанти – євангельські християни-баптисти та
християни віри євангельської-п’ятдесятники. На рубежі 1980–1990 рр. був
створений переклад Нового Завіту, Псалтирі та Притч Соломона. Ось історія
про те, як це сталося. Старший Пресвітер Республіканської Ради Євангельських
Християн-Баптистів України, доктор богослів’я і знаний громадський діяч,
пастор Яків Духонченко, «користуючись своїми міжцерковними та
міжнародними зв’язками, почав переговори про новий переклад з
єдиновірцями в канадській діаспорі». Переговори долучили до співпраці голову
Євангельського перекладацького центру в Канаді пастора Григорія Деркача.
Повністю усвідомлюючи не тільки важливість завдання, а також і надзвичайні
труднощі пов'язані з цим, а також через нестачу часу попросив пастора Фреда
Смольчука (Божа Асамблея в США) допомогти в цьому ділі. Невдовзі,
15 листопада 1989 року, Григорій Деркач під час проповідування в церкві в
Скоттсдейл, Арізона, США, був раптом покликаний «бути з Христом»
(Филипянам 1:23). Його жінка, Діана Деркач, продовжувала працю над
проєктом за допомогою пастора Фреда Смольчука, пастора Якова Духонченка та
інших. Вона очолила невеликий перекладацький центр й разом із Яковом
Духонченком, Фредом Смольчуком та іншими довершила переклад. На початку
1990 рр. переклад було закінчено та видано багатотисячним накладом у
Стокгольмі за сприянням невеликої групи людей та спонсорства Ради Асамблеї
Божої в США, Союзу баптистських церков Канади й Швеції, Церкви
п’ятидесятників. Переклад Деркача-Смольчука-Духонченко слід вважати не
новим перекладом, а скоріш поновленим перекладом Біблії Івана Огієнка. Мова
цього видання осучаснена. «Новий Завіт з додатком Псалмів і Притч» (1991 рік).
Протестантський переклад Біблії, який ставив за мету дати українцям переклад
Святого Письма на літературній українській мові в період українського
відродження та відновлення державності. При цьому базувався на перекладах
Біблії І.Огієнка та Російській Синодальній. Цей Новий Завіт, з додатком
Псалмів і Притч, є першим кроком до видання повної Української Дослідної
Біблії.536…
Проголошення Руссю-Україною своєї незалежности 24 серпня 1991 року
створило якісно нові умови для перекладу Біблії на українську мову. Вже на той
час в Києві з 1991 року існувало Українське Біблійне Товариство, що своїм
завданням поставило переклад Святого Письма на мову нашого народу, а також
на мови етносів і національних меншин, які волею історичної долі опинилися
на українських землях і не мали також можливости чути Боже Слово у своїй
рідній мові. Заснували його перші чотири християнські конфесії – Українські
Євангельські Християни-Баптисти, Християни Віри Євангельської-
П’ятдесятники, Адвентисти Сього Дня та Українська Православна Церква
536
Подана історія ґрунтується на розвідці Протоієрея Андрія Ухтомського. Історія
перекладів Біблії українською мовою та Історія перекладів Біблії українською мовою
https://uuc.adventist.ua
428
Київського Патріярхату. Одним з засновників та першим керівником
товариства був євангельський християнин-баптист, пастор Яків Духонченко.
Згодом до них долучилися інші християнські конфесії.

« ереклад Біблії з благословення патріарха Філарета (Денисенка) був

створений для потреб Української православної церкви Київського патріархату.
Старий Завіт, як уже зазначалося вище, був укладений перекладачем значно
раніше й виданий у Києві в 1988 році. Долучений до нього переклад Нового
Завіту вийшов друком в мінській типографії «Принткорп» в 2007 р. накладом у
16500 примірників. На авантитулі зазначено те, що переклад виконано «за
Біблією російською мовою, яка була перекладена з єврейської та грецької мов у
другій половині XIX століття (Синодальне видання Російського біблійного
товариства. Москва, 2002)», та про те, що Біблію «Видано з благословення
Святійшого Патріарха київського і всієї Руси-України Філарета» – церковне
благословення, яке свідчить про церковний дозвіл друку — звичайна
особливість видань книг Святого Письма пострадянського часу. Переклад
включає канонічні та неканонічні книги Святого Письма, додатки (окремо після
книг Старого Завіту та книг Нового Завіту). Додатки є кращим довідковим
апаратом. Вони складають: покажчик старозавітних читань церковних
(паремій); виклад про нумерацію псалмів та назви книг (йдеться про
співвідношення в назвах книг у єврейських та грецьких текстах Біблії); виклад
про книги канонічні та неканонічні; біблійний календар та схеми (для Старого
Завіту); покажчик євангельських і апостольських читань церковних (виклад про
богослужбове використання Біблії, згідно церковних канонів); послідовність
євангельських подій за чотирма Євангелістами (історичний перебіг подій);
огляд грошових одиниць часів Нового Завіту та карти (для Нового Завіту).
Текст надрукований у дві колонки на білому папері звичайного формату
(60х90). Книжковий блок вміщено в тверду обкладинку із золотим тисненням.
«8 вересня 2004 р. в Українському національному інформаційному
агентстві відбулося представлення видання першого повного православного
перекладу Біблії українською мовою. Представляючи новий переклад Біблії,
який сьогодні є четвертим повністю виданим перекладом українською мовою,
Святійший Патріарх Філарет підкреслив, що це, здійснене Київським
Патріархатом, видання є першим повним виданням Біблії, яке включає як
канонічні, так і неканонічні книги, а переклад став першим перекладом
Священного Писання на сучасну церковну літературну українську мову.
Наявні на сьогодні переклади Біблії українського мовою - Пантелеймона
Куліша, митрополита Іларіона Огієнка та Івана Хоменка – не були сприйняті
Церквою для богослужбового вжитку через те, що мова цих перекладів
відрізняється як від сучасних літературних норм, так і від норм церковності
429
мови. Для сучасного читача деякі місця з цих перекладів залишаються частково
або повністю не зрозумілими, а окремі терміни та форми висловлення в цих
перекладах, прийнятні в розмовній мові, не можуть використовуватися в
богослужінні.
Зважаючи на всі ці недоліки, а також враховуючи серйозну потребу Церкви
в повному перекладі Біблії українською мовою Святійший Патріарх взяв на
себе працю з перекладу Старого Завіту. Переклад Нового Завіту, здійснений на
початку 70-х років богословською комісією під керівництвом тоді ще
митрополита Філарета, вперше був виданий до Тисячоліття Хрищення Руси-
України 1988 р., а пізніше перевиданий Київським Патріархатом з незначними
виправленнями тексту, увійшов до нового видання Біблії в незмінному вигляді,
а ось переклад Старого Завіту був лише фрагментарним, бо під час перекладу
богослужбових книг Святішим Патріархом було перекладено лише ті його
частини, які вживаються за Богослужінням – Псалтир та окремі розділи з
П'ятикнижжя, пророцьких та інших книг.»537
« сторія перекладу Філарета викладена ним самим: «Це був складний час, і з
метою утвердження православ’я ми намагалися видавати також Книги Святого
Письма. Коли був першим секретарем Шелест, і він підтримав проукраїнські
настрої, його українська свідомість почала пробиватися, тоді мене викликали в
Раду в справах релігій, і сказали, що ми могли б перекласти Біблію на українську
мову. Я сказав, що Біблія — це велика Книга, її швидко перекласти не можна —
треба багато років для того, щоб її перекласти, але ми можемо перекласти
Новий Завіт. Я зібрав комісію, і ми почали перекладати Новий Завіт. Переклали
ми книгу, а Шелеста зняли. І, як зняли Шелеста, “поховали” і цей переклад
Нового Завіту. Переклад в нас було вилучено і знищено. А вже коли стали
готуватися до відзначення Тисячоліття Хрищення Руси, то тоді я поставив
питання про те, що треба б було видати Молитовник і Новий Завіт. Коли все
погодили — виникла проблема втрати перекладу, бо, як Шелеста зняли, то і всі
сліди українізації знищили. Але у мене залишилась копія, тому ми досить
швидко поновили, і до Тисячоліття видали Новий Завіт. Тобто, навіть на рівні
столиці важко було щось вирішити, а ініціатива єпархіального архиєрея, якщо
ще й не підтримана центром, ніколи не здійснювалася».
Деякі джерела вказують, що провідним автором цього перекладу Євангелія
був Йосип Оксіюк, випускник Київської духовної академії, рідний брат
митрополита Макарія Оксіюка.» 538«Перекладений цей Новий Завіт був
українською ще у 1970-х рр. За деякими даними ініціатором створення такого
перекладу був проукраїнськи налаштований перший секретар ЦК КПУ П.
Шелест, а перекладом займалася комісія мовознавців під керівництвом Екзарха
України, Митрополита Київського і Галицького Філарета. Мабуть, учасником
цієї комісії був Йосиф Оксіюк (1894 – 1991), відомий дослідникам історії УАПЦ
архиєрей УАПЦ 1920-30-х років, перекладач, богослов. У 1937 році він був
537
osvita.ua
538
Протоієрей Андрій Ухтомський. Історія перекладів Біблії українською мовою
430
заарештований і відправлений в заслання. У 1940-х рроках звільнився і
повернувся до активного суспільно-церковного життя як мирянин. Проживав у
Львові, Києві, був редактором «Православного вісника». Можливо, в
післявоєнний час, перебуваючи на свободі, Йосип Оксіюк зробив свій власний
переклад Нового Завіту на українську мову. За свідченням ігумена Пафнутія
(Мусієнка) саме Йосип Оксіюк був перекладачем Євангелія в Новому Завіті, що
вийшов в Україні в 1988 році.»539 Йосип Оксіюк пізніше був простим
мирянином в РПЦ, працював у митрополита Філарета в редакції
«Православного вісника». Вірогідно, що Оксіюк здійснив цей переклад на
початку 1970-х роках, але видали його лише у 1988 році у складі «Біблії
Філарета».540
« агалом робота з перекладу була завершена Патріархом в рекордно
короткий термін – п'ять з половиною місяців, до того ж щодня він перекладав
по 10 глав Біблії.»541…

« умка про необхідність нового перекладу Біблії (з оригінальних грецьких

текстів, а не з слов'янського тексту, як це було з Острозькою Біблією) на сучасну
українську мову виникла незабаром після заснування Українського Біблійного
Товариства - в 1991 році, її подав перший президент УБТ, доктор богословських
наук Яків Духонченко, і гаряче підтримали тодішній віце-президент УБТ,
письменник Борис Тимошенко, генеральний секретар УБТ Павло Ставнійчук і
всі члени Центрального правління УБТ першого складу. З ініціативи Правління
Товариство звернулося до керівництва всіх християнських Церков, в той час
входили до складу УБТ, за благословенням на переклад - першого Патріарха
Київського і всієї України Української Православної Церкви Київського
Патріархату Мстислава (Скрипника), глави Церкви Євангельських Християн-
Баптистів України, доктора богослов'я Якова Духонченко.
Після перегляду кандидатур можливих перекладачів, Центральне
правління затвердило перекладачем священика, доктора богослов'я, професора
Рафаїла Турконяка, який в грудні 1992 року почав роботу над перекладом. У
червні 1995 року їм було повністю завершено дослівний переклад Нового Завіту,

539
Микола Костенко. Текстологічні особливості протографів новозавітних і старозавітних
книг в українській перекладацькій традиції / Стаття-доповідь на 6-ту науково-практичну
конференцію «Українська писемність та мова в манускриптах і друкарстві», що відбулась в
Музеї книги і друкарства України 9.11.2015 р. у День української писемності та мови. Режим
доступу:http://shron.chtyvo.org.ua/Kostenko_Mykola/Tekstolohichni_osoblyvosti_protohrafiv_novoz
avitnykh_i_starozavitnykh_knyh_v_ukrainskii_perekladatsk.pdf;
540
Ігумен Пафнутій. «Ті, хто несе Слово» / Час Київщини, 24.05.2013. Режим доступу:
http://chask.net/
541
Переклади Біблії українською мовою. Стаття Переклад Філарета // Українська версія
«Вікіпедія»
431
а в липні 1997 року - Старого Завіту. Однак попереду була ще величезна робота
по перевірці, редагування і удосконалення тексту нового перекладу Біблії.
З 1994 по 2003 рік перекладацький напрямок діяльності УБТ очолював
другий віце-президент УБТ, доктор філософії та богослов'я, професор Дмитро
Степовик, який за дорученням Центрального правління і тодішнього
президента УБТ Миколи Мельника залучив до перевірки і редагування нового
перекладу знавця стародавніх класичних мов, зокрема давньогрецької, доктора
філологічних наук, професора Лесю Звонський-Денисюк, а також фахівців з
Національної Академії наук і університетів України.
З 2003 року робота над удосконаленням тексту здійснювалася у Львові в
тісній співпраці з о. Рафаїл Турконяком під керівництвом наступних
президентів УБТ д-ра Анатолія Глухівського і д-ра Григорія Коменданта, а
також генеральних секретарів УБТ Романа Вовка і Олександра
Бабійчука. Безпосередню відповідальність за кураторство над перекладом з 2003
року і до моменту виходу його в світ взяв на себе третій віце-президент УБТ
о. Василь (Луцишин), який доклав усіх зусиль, щоб ця робота здійснювалася
відповідно до найвищих стандартів якості та богословської достовірності.
З 2000 року і до смерті цій справі присвятив своє життя головний редактор
перекладу д-р Богдан Качмар (1949- † 2010). Вагомий внесок у зміни вніс
помічник головного редактора Павло Смук. Активну участь в редагуванні брали
професор Роджер Ковасіні і почесний член Правління УБТ Микола Жукалюк.
Значну консультативну, кураторську і матеріальну допомогу надавали
Об'єднані біблійні товариства. Зокрема їх консультанти - досвідчені перекладачі
Біблії - д-р Давид Кларк, д-р Ентоні Абела і д-р Кіс де Блуа доклали значних
зусиль до того, щоб переклад був схвалений світової спільнотою і відповідав
міжнародним стандартам щодо перекладу Біблії.
Загалом, до цього перекладу приклалися без винятку всі християнські
церкви України. Члени Центрального правління УБТ брали участь в кожному
етапі підготовки і редагування перекладу. Зрештою, кожен працівник і волонтер
УБТ своєю самовідданою працею сприяв успішному втіленню цієї надзвичайно
відповідальної і почесної справи.
Лише 21 червня 2011 року в столиці України відбулася презентація нового
перекладу Біблії на українську мову з давньогрецької. Таким чином, робота на
новим перекладом Біблії українською мовою тривала близько 20 років.»542
« лід відзначити, що всі три повні переклади Старого Заповіту були
зроблені з давньоєврейського оригіналу, але мали різний канон книг (їх
кількість). У виданнях П. Куліша та І. Огієнка, що були зробленні за сприяння
Біблійного Товариства, відсутні другоканонічні книги. А Біблія о. І. Хоменка
має книги, які приймаються в Римо-Католицькій Церкві (Vulgata). Список книг
Нового Завіту в усіх виданнях однаковий.

542
Переклади Біблії українською мовою. Стаття Переклад з грецької // Українська версія
«Вікіпедія»
432
 Проте, старослов’янська та українська традиція мала інший канон
(кількість) книг. Ще з часів початку християнства в Україні-Руси у нас почали
поширюватись грецькі тексти Старого Завіту, які поступово були перекладені
на давньоукраїнську та церковнослов’янську мову. Саме в Україні 1581 року
вийшов перший повний текст Святого Письма – Острозька Біблія, який ліг в
основу слов’янського канону.
Як сказано в преамбулі нового видання, оскільки наприкінці ХІХ – на
початку ХХ ст. Біблійне Товариство (яке друкувало перші два переклади
українською мовою) дотримувалось думки, що оригінальним є текст
єврейською мовою, а грецький – вторинний текст, то обидва переклади були
здійснені з єврейської й видані без «неканонічних» книг.
Таке негативне ставлення до старовинного грецького тексту Сімдесятьох
(Септуаґінти) було змінено лише після знахідки старовинних сувоїв єврейських
текстів у Кумрані, які в багатьох випадках надавали перевагу саме грецьким, а не
єврейським варіантам. Тому останнім часом МБТ вирішило, у країнах де
грецький текст упродовж багатьох століть вважався основним,
використовувати перелік Олександрійського Канону для перекладу Старого
Завіту. Як уже було сказано, у Новому Перекладі використано слов’янський
канон, який включає книги, які раніше не були поширені українською: Товита,
Юдити, 1 Маккавеїв, 2 Маккавеїв, Мудрість Соломона, Сираха, Варуха, Лист
Єремії (виходили у Хоменка) та 3 Книга Ездри, 3 Книга Маккавеїв (не були
присутні в жодному з попередніх україномовних видань Старого Завіту).
Від канону грецького тексту Септуаґінти слов’янський канон Острозької
Біблії відрізняється тим, що в ньому відсутні 4 Книга Маккавеїв та Псалми
Соломона (їх також нема і в Новому Перекладі).
Таким чином, після церковнослов’янських перекладів, нова Біблія є
першим повним перекладом з грецької.»543 Тож, «ієромонах Рафаїл Турконяк
здійснив три різні переклади Біблії на українську мову: один з
церковнослов'янської (Острозьку Біблію); та під егідою Українського
Біблійного Товариства ще два переклади (з грецької та з давньоєврейської).
Останні два здійснені групою під керівництвом о. Рафаїла Турконяка. Новий
Заповіт був виданий Українським Біблійним Товариством у 1997 році. Переклад
Старого Заповіту з грецької мови здійснено повністю.Протягом 2019 року
представники різних деномінацій і лінгвісти доопрацьовували переклад з
давньоєврейського оригіналу.
Острозька Біблія в перекладі українською вийшла в 2006 році в одній книзі
з паралельним набірним церковнослов'янським текстом. Після завершення і
опрацювання перекладу Біблії з грецької мови Українське Біблійне Товариство
її видало 2011 року. Незабаром очікується видання Біблії у перекладі з
давньоєврейської мови.»544

543
Сучасні переклади Біблії.// http://www.bogoslov.kharkov.ua/news/
544
Переклади Біблії Рафаїла Турконяка. Матеріал з Української версії «Вікіпедії» –вільної
енциклопедії.
433
 Як на мене, Рафаїлу Турконяку, на відміну від усіх його співбратів з
перекладацької справи, пощастило як нікому найбільше. В цьому можемо
бачити руку Божу. Навіть від Івана Хоменка, свого конфесійного одновірця,
який жив і перекладав на чужині, Рафаїл Турконяк переклав Святе Письмо вже
у вільній і незалежній Русі-Україні, про що його попередники могли тільки
мріяти і плекати надії. Кайдани політичної неволі нашого русько-українського
народу були розбиті Божим Провидінням. Русь-Україна почала дихати на повні
груди. Але познайомимося ближче і з самим перекладачем і з самою працею.
Тож, хто є Рафаїл Турконяк?545 В моїй оповісті про нього я надам слово як
йому в формі інтерв’ю, які від давав українським журналістам у різні, але не
зовсім віддалені роки між ними, так і тим, хто безпосередньо допомагав йому і
брав участь у перекладацькому процесі.
– Отче Рафаїле, розкажіть читачам нашої газети трохи про себе: яким
було ваше дитинство, юність, чому стали священиком, чим займалися до того,
як взялися за переклад Острозької Біблії…
– Я народився у Великобританії, в місті Манчестер. Навчався в англійській
школі, а по суботах вивчав українську мову в українській школі. Не вважаю, що
моє дитинство було якесь надзвичайне: вчився та займався різними забавами,
особливо футболом, як і всі мої англійські чи українські товариші-ровесники. В
одинадцять років поїхав на навчання до Української папської малої семінарії в
Римі, яку закінчив у 1966 році, одержавши атестат зрілості. Тоді вступив до
Університету Пропаґанде Фіде в Римі, де вивчав філософію та богослів’я. У 1968
році вчився в Ірландії в Університеті св. Патрикія, відтак вступив до Монастиря
отців Студитів у Кастелґандолфо біля Риму і продовжив свої студії в
Пропаґанде Фіде, які завершив докторатом. Так би сказати, за «фахом» я
літургіст, тобто займався вивченням літургії, особливо її розвитку в українських
церквах.
– А як у вас виникла ідея перекладу Острозької Біблії?
– За переклад Острозької Біблії я ніколи сам не брався. Патріарх Йосиф
Сліпий, знаючи, що я володію давніми мовами, поручив мені перекласти Біблію
з церковнослов’янської на українську. До цього часу всі переклади Старого
Завіту Біблії українською були зроблені з єврейської мови, а для літургічних
потреб нашої церкви потрібно було мати Біблію, яка була би перекладом
грецького, а не єврейського тексту. Спершу я почав перекладати Єлисаветівский
текст, а відтак сказав собі: навіщо маю послуговуватися російським текстом,
коли в нас є Острозька Біблія? Так почалося моє знайомство з Острозькою
Біблією та пошук за джерелами
– Чи не було у Вас вагань перед початком роботи, адже це дуже
відповідальна справа?

545
Справжнє родинне прізвище — «Торконяк», а «Турконяк» стало результатом помилки в
реєстраційних документах батька. РафаїлТурконяк. Матеріал з Української версії «Вікіпедії» –
вільної енциклопедії.
434
 – Не сказав би, що я легко погодився працювати з біблійними текстами,
особливо тому, що не мав для цього належного вишколу. Але оскільки
Блаженнійший Патріарх Йосиф на цьому наполягав, то я вже був змушений за
це діло взятися.
– Як знаходили кошти на фінансування цього проекту?
– Кошти я знаходив самостійно, бо обслуговував наші осередки в Європі та
Америці, з того жив та все фінансував.
– Що було найскладніше при перекладі?
– Найскладнішим було знайти оригінальні грецькі та латинські тексти,
якими користувалися острозькі вчені при перекладі Біблії. Всі переклади на
народні мови того часу базуються виключно на одному тексті. У випадку
Острозької Біблії вжито багато різних грецьких, старослов’янських, латинських
та інших текстів. Щоб приступити до перекладу, слід було знайти оригінальні
тексти. Пошук оригіналів забрав понад двадцять літ, а щойно після віднайдення
тих текстів я взявся до перекладу Острозької Біблії, бо без оригіналу не було би
можливо вірно передати текст і думку перекладачів.
– На вашу думку, наскільки ваш переклад відповідає оригіналу?
– Мій переклад – це вірний переклад саме Острозької Біблії, яка стала
основою всіх пізніших церковнослов’янських видань. Я не міняв тексту під
впливом найновіших наукових досягнень, а залишив таким, яким його
виготовили острозькі вчені.
– Робота над перекладом зайняла у вас понад тридцять років. Чи не
виникало бажання полишити виснажливу працю?
– Напевно, якщо б я знав, що мені знадобиться тридцять років для цієї
праці, то я за неї ніколи й не брався б. Були й часи, коли хотілося все закинути,
особливо якщо зустрічався з негативним ставленням до моєї праці. Однак
витримав і працю завершив.
– Чим відрізняється ваш варіант перекладу Острозької Біблії від
попередніх?
– Це перший переклад Старого Завіту, здійснений з грецького, а не
єврейського тексту. Також це перший випадок, коли є повний канон Біблії. До
цього часу ми мали лише єврейський (Куліш і Огієнко) та латинський канони
(Хоменко). Канон – це перелік усіх книг, які входять до Святого Письма
– Скажіть, а в чому взагалі полягає завдання перекладача?
– Завдання перекладача біблійних текстів у тому, щоб подати
якнайточніший переклад тексту мовою, зрозумілою для сьогоднішнього читача.
Здебільшого це значить перекладати слово у слово, але є часті випадки, коли
дослівно перекласти неможливо, бо такий переклад спотворить значення тексту,
тоді важливішим є передати правильне розуміння тексту, радше ніж передати
кожне слово в тексті.
– Що відчуваєте зараз, по закінченні перекладу? Чи задоволені
результатами? Чи була варта робота затраченого часу і зусиль?

435
 – Без сумніву, є задоволення від того, що я виконав дане мені Блаженнішим
Йосифом завдання. При цьому я багато чого навчився нового і з подивом
ставлюся до праці наших учених шістнадцятого століття.
– Як до вашого перекладу ставиться Церква?
– Офіційної позиції немає, більшість Церков ставляться прихильно. Але є і
такі, які вважають, що не слід було її перекладати.
– Як думаєте, чи знайде ваш переклад Острозької Біблії свого адресата? Чи
знайде гідних поціновувачів?
– Не маю сумніву, що Острозька Біблія вже знайшла свого адресата та
шанувальників. На неї є дуже великий попит по всій Україні, а найбільше вона
розходиться на східних теренах.
– Чим ви займаєтеся зараз? Маєте якісь творчі плани на майбутнє чи,
можливо, хочеться зробити перерву?
– Тепер готую словники та конкордацію до Острозької Біблії, а також
порівняльне видання Острозької Біблії та Єлисаветівського тексту, оскільки
останній є текстом Острозької Біблії, в якому мову зросійщено, а текст
виправлено.»546
Про знання мов
– Скільки мов я знаю? Завжди кажу, що більше як пальців на обох руках і
ногах. Але я їх спеціально не вивчав. Це сталося так, що як добрий циган мусив
швендати десь по світі. Бо народжений в Англії, пізніше мусив учитися в Італії.
Щоб заїхати до Італії, мусив проїхати через Францію. Опинився в Німеччині на
парафії, пізніше – в Америці, Канаді. Тож мусив вивчати мови. Вони модерні.
Але знаю багато і класичних. Починаючи від санскриту, старослов’янської… Бо
всі між собою пов’язані.
–Зацікавлення мовами виявилося під час навчання. Спеціально змалку не
вивчав. Після закінчення малої семінарії в Римі я не хотів, щоб ті мови, які я
вже знав, – грецька, латина – пропали. Тож мусив підтримувати вже те, що
знаю. Мене завжди цікавила церковнослов’янська. Як ми її завжди називали
ста- рослов’янська. Як потім виявилося, це – різні терміни. Щоби вивчити
старослов’янську треба було знати санскрит. Тобто я перейшов через цілу купу
мов. Коли я приїхав на парафію в Німеччину, то жодного слова не знав німець-
кою. Учив на місці. Щоб вивчити багато мов, звісно, треба мати талант. Але
якщо ви почнете вивчати одну, другу, третю, кожна наступна йде легше.
Як став перекладачем
– Я тому і став перекладачем, тому що знав багато мов. Якось владика
Торонтонський Ізидор (Борецький) написав листа до світлої пам’яті Патріарха
Йосифа, просячи, щоби хтось взявся перекладати з грецької Святе Письмо. Я
тоді був у Німеччині. Патріарха почали переконувати, що я це зроблю. Спершу
він не хотів мене залучати, бо знав, що я займаюся літургікою. А потім сказав,

546
Мирослава Крат. Отець Рафаїл Турконяк: ―Коли б знав, що мені знадобиться тридцять
років для перекладу Острозької Біблії, то ніколи за це б не брався‖ 16.10.2008. // Сайт газети
«Друг Читача»
436
що це добра думка, бо я знаю всі мови і зможу це зробити.Так я став переклада-
чем. До того я ніколи не думав перекладати Святе Письмо. Мав страх до того. Бо
знаєте, як у Святому Письмі написано: зміниш одну йоту, то отримаєш по
голові, а якщо щось більше зміниш, вилетиш з Царства Небесного. А я не хочу з
нього вилітати. Інколи знання самої мови для перекладу нічого не дає. Ви маєте
знати також обставини, в яких ті книги були писані. Треба інколи перечитати
дуже багато книг, аби щось правильно перекласти. Ми тоді перекладали все
дуже дослівно. Чому? Бо тільки дослівний переклад вважали точним. Ми вже
того давно не дотримуємося – змінили систему. Тепер тримаємося духа тексту, а
не точних слів. Я завжди кажу, якщо хочете знати, що точно сказав Бог,
навчіться грецької, єврейської і читайте в оригіналі. Бо це єдині точні тексти.
Про переклад Острозької Біблії
– Одного дня Блаженніший Патріарх Йосиф прийшов і приніс мені листа,
поклав на стіл. І сказав, що дає завдання перекласти Біблію зі старослов’янської
мови. Спершу я не знав, що то не так просто. Переклад Острозької Біблії тривав
30 років. Острозька Біблія – це критичне видання Святого Письма, зроблене
1581 року. Такого на Заході до того ще навіть ніхто не пробував зробити. А ми
зробили на три століття швидше за інших. І навіть не свідомі, які скарби маємо
на руках.
Острозька Біблія – перша слов’янська Біблія взагалі. До того в нас Біблії не
було. Був повний Новий Завіт, Книга Псалмів і Парамійники. Тоді, коли
робилася Острозька Біблія, уже всі намагалися відходити від грецької, нато-
мість вживати єврейську. А вони використовували грецький текст і зробили
повністю новий переклад. Я вже переклав олександрійський текст Біблії,
ватиканський, старослов’янський, єврейський і є острозький. Синайський ще не
чіпав.
Як полегшив роботу комп’ютер
– Раніше я перекладав рукою. Брав звичайний аркуш паперу, ділив на
чотири колонки: грецький текст, слов’янський, латинський і український
переклад. Так я зробив цілий Новий Завіт. Я ще хотів словник зробити…
Нумерував кожне слово, щоб потім можна їх було поскладати. Євангеліє від
Марка, найменше, поділив на ці складові. Потім мені забрало півроку тільки
поскладати за першою буквою. І я сказав: «О, ні, то не йде». Я порахував, що
мені забере 130 років, щоб повністю перекласти в такий спосіб. Тому в Нью-
Йорку мусив купити комп’ютер за 8 тисяч доларів та навчитися програмування
і всього іншого. Пізніше написав сам програму, коли на екрані можу мати
водночас десять різних азбук. Потім витратив два роки, щоб усе напрацьоване
переписати на комп’ютер.
Де взяти терпіння
– Покійний Патріарх Йосиф нас навчив одну річ: «Не шукайте, як не
зробити, а шукайте, як зробити». Зазвичай, я починаю свій день о 4-й ранку, бо
по-іншому нічого не встигнеш.
Як читати Святе Письмо
437
 – Його можна почати читати з будь-якої сторінки. Пам’ятайте, що Святе
Письмо – це не одна, а збір багатьох книг. Зазвичай раджу починати з Нового
Завіту, бо він легший. Але і Старий Завіт треба читати, бо Новий не зрозуміємо
без Старого. На день читайте дві-три глави. Більше не треба. З дня на день
прочитаєте все. Потім почнете знову. І постійно знаходитимете щось нове. Я
вже зробив шість перекладів Святого Письма. І завжди знаходжу чогось
нового.547
– Отче Рафаїле, над чим працюєте зараз? Чим плануєте здивувати нас
найближчим часом?
– На цей час я займаюся перекладом Святого Письма з єврейської мови,
який має з’явитися в друці цьогоріч, а також над перекладом із латинської так
званої Вульгати 548. Крім цього, працюю над створенням грецько-українського
та старослов’янсько-українсько- го cловників, оскільки вони нам вкрай потрібні
сьогодні.549
Про перебіг праці над перекладом своїми спогадами ділиться референт
Четвертого перекладу Біблії українською мовою Богдан Качмар.550
« дним із основних напрямків діяльності Біблійних Товариств є переклад
Біблії. Тож відразу після відновлення роботи Українського Біблійного
Товариства (УБТ) в 1991 році постало питання про новий переклад Біблії
сучасною українською мовою. І хоча Церква не зовсім була готова до цього, але
потрібно було займати ці нові рубежі, адже в Україну прийшла свобода
розповсюдження Слова і проповіді Євангелія…
Первинний план Біблійного Товариства полягав у тому, щоб спочатку
здійснити переклад і редагування Нового Завіту з давньогрецької мови, а після
цього продовжити переклад Старого Завіту. При чому робити це не з
давньоєврейського тексту, підготовленого масоретами, а із Септуагінти –
древнього перекладу Святого Письма давньогрецькою мовою, який існував уже
за часів Ісуса Христа. Слід зазначити, що євангелісти та інші апостоли, які
писали Новий Завіт грецькою мовою, часто при цитуванні Старого Завіту
використовували саме текст Септуагінти, а не робили свій власний переклад з
давньоєврейського тексту, хоча й були євреями. Крім того, Кумранські
рукописи, що містять тексти Старого Завіту, які були написані не пізніше 60-х
років н. е., у багатьох місцях відповідають Септуагінті, а не Масоретському
текстові.
До 1997 року о. Рафаїл закінчив переклад усієї Біблії. Цей первинний
переклад опрацьовувався міжконфесійною редакційною групою під
керівництвом професора Дмитра Власовича Степовика, і за участю Лесі
Звонської-Денисюк, висококваліфікованого знавця давньогрецької мови,
автора першого в Україні підручника цієї мови. Богословську експертизу

547
Оксана Климончук за матеріалами програми «Живого радіо «Воскресіння»
548
Латинський переклад Біблії з IV століття. — Ред.
549
Олексій Костюченко. Інтернетгазета День 30 травня, 2019 Острог
550
Д-р Богдан Качмар (1949—†2010) – головний редактор перекладу Рафаїла Турконака
438
нового перекладу проводили професор Володимир Домашовець (проживає в
Канаді) та Марта Рик. Було намагання залучити до цієї праці українських
мовознавців найвищого рівня, однак плідної співпраці організувати не вдалося.
На початку планувалося, що повний переклад і редакція Біблії будуть
завершені до 2000 року. Однак, ці дати виявилися занадто оптимістичними (із
всесвітнього досвіду відомо, що на такий проект потрібно приблизно 15 років
праці підготовленого колективу). Так що до середини 1999 року було закінчено
редакцію тільки Нового Завіту. Але коли цей «готовий до друку» текст
представили на Правління УБТ, то виникли деякі заперечення, і сам перекладач
не давав згоди, щоби під цим випуском Нового Завіту стояло його ім’я: в
багатьох випадках для того, аби зберегти красиву українську мову, прийшлося
дещо спростити або «підправити» текст оригіналу. Але при перекладі Божого
слова такі відхилення не припустимі.
Таким чином постало питання про звірку біблійного тексту, який пройшов
літературну редакцію, з оригіналом і узгодження остаточної редакції з о.
Рафаїлом Турконяком. Для цієї мети запросили мене, – на новостворену посаду
референта нового перекладу Біблії. На той час я працював у Москві директором
Відділу інформації Євро-Азійського відділення Церкви адвентистів сьомого
дня, який скеровував роботу мережі християнських мас-медіа та
телерадіоцентрів «Голос надії» цієї деномінації на території СНД, а також був
головним редактором християнського популярно-богословського та
інформаційного журналу «Адвентистский весник».
І тоді, звіряючись з текстом оригіналу та десятками інших перекладів,
проводився пошук найкращих фраз та слів, які можна було б використати для
остаточної редакції біблійного тексту; водночас створювалися українські
словники біблійних мов, оскільки ґрунтовних словників до цього часу не
існувало. Ця кропітка, одноманітна, однак відповідальна і творча робота часом
тривала далеко за північ, щоб наступного дня все було готове до плідної
співпраці з о. Рафаїлом Турконяком. Щоранку ми зустрічаємося з ним, щоб
вирішувати головні суперечності, які виникають при перекладі такого
авторитетного першоджерела, як Боже Слово, як зберегти максимальну
точність тексту (повної ідентичності при перекладі досягти неможливо) і
водночас зробити це українською мовою, яка була б зрозумілою й легко
читалася.
Кажуть, що це практично неможливо, але ми з вірою шукаємо. Часом це
вдається відразу, а інколи після того, як витратили чимало часу на пошуки
більш вдалого синоніма й перебрали десятки різних варіантів, як підсумок
лунало авторитетне слово о. Рафаїла: «Ні! Залишимо все це для більш вільної
редакції!» Адже за концепцією цей переклад повинен бути максимально
дослівним, а це накладає великі обмеження на редагування.
Нелегко було знайти професійного літературного редактора.
Висококваліфіковані фахівці не готові перестроюватися і приймати ті
обмеження, яких вимагає робота з богонатхненним текстом, а крім того, дуже
439
часто вони виявляли неприхований страх перед цим незнайомим для них
«жанром» – біблійним текстом. Тому для цієї роботи ми запросили випускницю
Львівської академії друкарства ім. Івана Федорова Ольгу Адам.
Відсутність досвіду роботи в цій сфері створювала труднощі практично для
всіх членів колективу. Не менше ускладнювала справу ситуація з українським
правописом. На сьогоднішній день наша мова ще не завершила своєї
перебудови: те, що вчора було твердою нормою, сьогодні вже може бути
хибним, і не відомо, що буде завтра. В українському мовознавстві існують різні
школи, рекомендації яких дуже часто діаметрально протилежні, – під їхніми
впливами перебувають члени нашої редколегії, і кожен переконаний у своїй
правоті. Потрібно було знаходити порозуміння. У цьому нам допомагає текст,
над яким доводиться працювати – Боже Слово.
Звичайно, ми прагнемо зробити текст нового перекладу Біблії
якнайзрозумілішим, проте наш пріоритет – залишатися вірними Слову і не
намагатися надати красивого звучання текстові за рахунок відхилення від
точності оригіналу.
2000 року закінчилася праця над Новим Завітом, і він вийшов у світ. І
відразу розпочалася робота над Старим Завітом. Коли було завершено редакцію
книги Буття, і ми вже працювали над остаточною редакцією книги Вихід, на
правлінні УБТ підняли питання, що одні церкви користуються перекладом із
грецької мови, а інші – надають перевагу перекладові з єврейського тексту –
мови оригіналу і лише його використовують підчас богослужінь. Для того, щоб
задовольнити всі церкви, було вирішено здійснювати обидва переклади
одночасно. А крім того, поступила пропозиція Відділу «Віра від слухання»
розпочати роботу над книгою Псалмів, оскільки планувалося випустити Новий
Завіт, Псалми і Притчі Соломона в новому перекладі на аудіокасетах.
Дуже скоро стало зрозумілим, наскільки корисний такий підхід.
Грецька мова більш конкретна та визначена, ніж давньоєврейська, і за
своєю структурою вона набагато ближча до слов’янських мов. Крім того,
робили цей переклад (Септуагінту) самі євреї, для яких грецька мова була
рідною, – у той час, коли давньоєврейська мова була ще живою мовою. І хоча
народ уже розмовляв арамейською (одним з її різновидів), проте богослужіння
проводилися саме цією мовою; нею ж переписувалося Святе Письмо. І ось ті
люди, для котрих давньоєврейська мова була невід’ємною частиною їхнього
життя, брали участь у перекладі, що робить його важливим джерелом для
глибинного розуміння первинного (Масоретського) тексту. Однак місцями є
певні різночитання між цими двома текстами, і ми намагаємося зберегти
автентичність кожного з них.
2003 року завершилася робота над обома текстами книги Псалмів. Їх
розіслали для апробації представникам усіх церков, які входять в Українське
Біблійне Товариство. При перекладі Біблії дуже важливо дотримуватися
високих стандартів, прийнятих Об’єднаними Біблійними Товариствами (ОБТ) у
складі яких є і УБТ. Тому переклад із Масоретського тексту пройшов також
440
експертизу консультанта ОБТ у Лондоні (переклад із Септуагінти таку
експертизу пройшов раніше). Після остаточних редакційних узгоджень з
урахуванням зауважень консультанта та представників різних деномінацій
текст книги Псалмів було затверджено на засіданні Правління Українського
Біблійного Товариства.
Таким чином, ми намагаємося залучити представників усіх церков, які
входять в Українське Біблійне Товариство до співпраці. Особливо хочемо
відзначити Інститут Біблійної термінології та перекладів Українського
Католицького Університету (Греко-Католицька Церква), Українську
Лютеранську Церкву і Церкву Адвентистів Сьомого Дня, які вчасно подають
свої зауваження. Ми дуже вдячні їм за цю роботу; більшість із запропонованих
ними рекомендацій враховуються.
Співпраця з Лютеранською церквою мала незвичне продовження.
Професор Роджер Ковасіні (громадянин США з українським корінням),
викладач Біблійних мов у Тернопільській духовній семінарії, став працівником
Відділу перекладу Біблії УБТ. Він безоплатно здійснює експертизу перекладів з
двох мов. Між іншим, так само безоплатно працює о. Рафаїл Турконяк.
На сьогодні підготовлено до друку Новий Завіт (друга редакція) з книгою
Псалмів. Нова редакція пов’язана зі змінами в українському правописі, які
сталися за останні роки, зі встановленням певного стилю перекладу та з
налагодженням належного зворотного зв’язку з церквами. Тут також додано
підзаголовки, для кращої орієнтації в тексті, виноски з поясненнями, а також
паралельні місця на основі 27 грецького критичного тексту Нестле-Аланда.
Практично це два видання: в одному книга Псалмів у перекладі з єврейського
тексту, а в іншому – із Септуагінти. Брак коштів затримує його друк.
Уже завершено переклади книг Притчі та Буття; продовжується робота над
книгами Вихід і Левітів. У даний час у Відділі перекладу Біблії оплатними є
півтори ставки. Для прискорення роботи потрібна значно більша кількість
фахівців. Оскільки до завершення роботи над двома перекладами Старого
Завіту, що, між іншим, є прецедентом у світовій практиці перекладу Біблії,
пройдуть ще роки, УБТ прийняло рішення надрукувати первинний дослівний
переклад о. Рафаїла Турконяка (із зовсім незначною редакцією) із Септуагінти
разом з літературно обробленим Новим Завітом.
Таким чином у атмосфері міжконфесійної згоди триває праця над
перекладом Біблії сучасною українською мовою. Сьогодні курує роботу
перекладу новий віце-президент УТБ Василь Луцишин, митрофорний
протоієрей, ректор Львівської духовної семінарії Української Автокефальної
Православної Церкви.
Закликаємо представників усіх конфесій до більш плідної співпраці.
Бажаємо, щоб кожна церква відчувала себе учасником цього великого проекту,
аби цей переклад був по-справжньому міжконфесійним. Запрошуємо всіх, кого
хвилює проблема духовного відродження України, хто своїм дороговказом у

441
житті має Книгу книг – Біблію, богословів усіх християнських конфесій,
науковців та мовознавців взяти активну участь в обговоренні нового перекладу.
Закінчити хочу словами апостола Павла: «Моліться за нас!»551
к і попередні переклади, нові перекладені Біблії в русько-українські мові
чекають своїх дослідників.

Українська школа перекладів Святого Письма, як і низка інших

національних перекладацьких шкіл, відзначається індивідуальним підходом в
інтерпретації Божого Слова на рідну мову. Маючи чудові приклади, читач
побаче, що небагато перекладів чи Нового Заповіту, чи окремих кних, а той
цілої Біблії творили колективно. Здебільшого наявні праці – це плід зусиль
окремих осіб. Не виняток і переклад Біблії Олександра Гижі. Це імʼя мало
відомо широкому загалу дослідників Біблії. Олексндр Гижа більш знаний як
український письменник. «Олександр Гижа народився 13 вересня 1936 року в
сім'ї робітника на Вінниччині. Працював ливарником, цукроваром, шахтарем.
Закінчив історичний факультет Київського державного університету імені Т. Г.
Шевченка. Тривалий час очолював відділ прози в редакції журналу "Україна".
Це було ще в глибинах двадцятого століття. Проте і він не залишився
байдужим до Святого Письма, тим паче, що зацікавитися ним спонукала його
євангельська віра в Господа і Спасителя Ісуса Христа. П'ять його років
Олександр Гижа поклав на відтворення тексту Біблії рідною мовою, стільки ж –
на порівняння та усунення різноманітних різночитань. А ще п'ять літ – на
шліфування, образно кажучи, кожної літери, а також на клопотання, щоб
рукопис побачив світ…»552 В пропонованій розповіді я надам слово самому
автору, а також його баченню порушених тем, та історію його перекладу.
Оповість про переклад Святого Письма в авторстві Олександра Гижі
ґрунтується на його власній передмові553, а також на збірних інтерв’ю, що він
дав різним українським журналістам. Тож, простежимо і ми історію перекладу
Біблії Олександра Гижі з живих уст автора.
« овітнє видання Біблії сучасною українською мовою вельми й вельми на
часі: дотеперішні здобутки красного письменства на цій благородній духовній
ниві позначені цілим рядом мовностилістичних і текстологічних проблем,
котрих попереднім перекладачам Біблії, скажімо Пантелеймонові Кулішу,
Іванові Огієнку чи Іванові Хоменку в силу певних історичних обставин не
вдалося подужати. З цієї причини будь-який читач, котрий хоче заприязнитися

551
Богдан Качмар, референт Четвертого перекладу Біблії українською мовою Новий
переклад Біблії українською мовою. 16-04-2007. // http://www.asd.in.ua/archives/121
552
Олександр Гижа: "Я переклав Біблію для всіх українців". Розмову вів Микола
Славинський. Журнал Віче №7, квітень 2006//veche.kiev.ua/journal/166/
553
http://www.ukrbible.com/
442
з Божим Словом, зустрічається не вряди-годи з непереборними труднощами,
часто-густо він не може осягнути серцем чи й розумом тієї лексики і тих лексем,
тих зворотів і “неологізмів”, котрі стрічаються йому на сторінках перекладів
Біблії згаданих і незгаданих перекладачів.
Принагідно нагадаю: Україна нещодавно святкувала 1000-ліття Хрищення
Руси-України, але й досі належного перекладу рідною, зрозумілою народові
мовою немає! Авжеж, мова — то душа народу. То дарунок йому від Бога
Творця. Рідна мова – то українське праморе нашої ж таки генези, з якої
зродилася, в якій виплекалася й розвинулася українська душа: це душа миру,
злагоди й поваги до сусіда. Рідна мова – то духовний цемент нації. Якщо вона
зникає, щезає також духовний місток, який поєднує дух і душу кожного з нас.
Коли гине мова,– гине народ і нація. Отже, мова – то ще й тривкість історичної
нації крізь тисячоліття. Отже, мова – то берегиня народу, його духовної
ідентичности. Рідна мова – то ще й історія народу, його мистецтво, його пісня і
його любов, можна сказати, що мова – то прапор народу серед тисяч інших
стягів людства, мова – то й наша ідея, наша мужність. Наше джерело. Наша
мудрість. Наша надія незнищима.... Нарешті, наша мова – то майбутнє. України.
Загине мова – загине народ, нація, загине один з вінців творінь Божих... Чи
можемо ми, нині сущі в Українській землі, допустити самознищення у так
званій двомовності в нашому українському домі?
То чи міг я байдуже читати рятівні для нашого народу священні тексти
Божого Письма, виходячи з подібного значення і призначення мови нашого
народу, коли мав на оці згадані й незгадані україномовні переклади Біблії?
Тим часом, досліджуючи Священні книги в українських перекладах, я з
гіркотою бачив, що цих мовних засобів з величезної мовної спадщини
прадавнього нашого народу згаданим перекладам вельми не вистачає. Це тим
паче ймовірно, що Слово Боже має свою, неповторну лексику, свої чудові
виражальні засоби — багатющий океан образного мислення, епітетів та
метафор, кольору, запаху і звуків.
На жаль, поки що мова “українських” і не лише “українських” Біблій
завдає значної шкоди і текстам Святого Письма, і нашому національному
духові, який мусив би уповні наснажуватися Божим Словом, але не сягає глибин
цієї святині саме з причини застарілих виражальних засобів, лексичних форм чи
конструкцій, слів і понять, які давно вже певною мірою трансформувалися в
нові слова-поняття, або щезли в небуття.
Траплялися у згаданих перекладах (і незгаданих також) випадки
спрощення священних текстів. З цієї причини мусив здійснювати порівняльний
аналіз-обстеження біблійних текстів Святого письма мовами першоджерел:
грецькою – Старий і Новий Заповіти, єврейською – Старий і Новий Заповіти,
англійською — так звану Біблію короля Якова початку 17 століття, польською –
Новий Заповіт. До цього додамо, що в процесі роботи над перекладом Біблії
сучасною українською мовою ретельно були досліджені інші українськомовні
переклади греко-католицькі, зокрема, а також завершальну працю Куліша в
443
царині перекладу Святого Письма, здійснили Іван Нечуй-Левицький та Іван
Пулюй.
Хай же нова Біблія, цей Божий Духовний Хліб, щедро й свято ляже на
вдячний стіл кожної української родини. І в серце найперше!»554
« 1990 році мені до рук потрапила Біблія в перекладі Івана Огієнка. Я з
неймовірним пієтетом почав читати, вже добре знаючи російський текст. І з
великою прикрістю не побачив сучасної літературної української соковитої
прекрасної мови. Якщо ви коли-небудь були в пустелі, уявіть: ідете три доби,
немає ні краплі води, та раптом знаходите джерело — і припадаєте до нього. Це
колись чудово показали Іван Драч з Юрієм Іллєнком у фільмі «Криниця для
спраглих». Мова для мене — це як життя, як душа народу і моя власна.»555
– Хотілося б довідатися про ваше ставлення до раніших україномовних
інтерпретацій тексту Святого письма.
– В Україні відомі видання трьох перекладів Біблії: Пантелеймона Куліша,
Івана Пулюя та Івана Нечуй-Левицького, другий – Івана Огієнка й нарешті –
Івана Хоменка. Кожен із цих перекладів – високий злет духу та думки, тривала й
складна праця. І воднораз кожна інтерпретація позначена карбами того часу, в
який вона здійснювалася. Так, у трактуванні Пантелеймона Куліша маємо не
Новий Заповіт, а Новий Завіт, є інші недогляди. Багатьма вадами позначений
переклад Івана Хоменка.
Скажімо, Куліш переклав так: "Й відчинилося Йому небо, і побачив Він…"
Певна річ, небо відчиняти нікому не вдавалося. В Огієнка небо "розкрилося". У
Хоменка – також. Насправді ж мовиться про погляд Христа вгору. Отож "небо
розгорнулося". Саме таку словосполуку вимагає широко вживаний у Біблії
лексичний ряд, до якого, зокрема, належить порівняння "і небеса згорнулися, як
сувій книжковий". Скажете: ото різниця! Але це не так, бо йдеться про слово
Боже.
Шкода, що в Хоменка можна прочитати: "…Освятиш коливальні перса та
литку". Хто скаже, де в барана перса та литка? І знову болить душа. Ну чому нам,
українцям, доводиться продиратися до Божої істини через лексичні, стилістичні
та текстові загати, які завдають шкоди Божому слову, не впускають його
осяйного світла в наше серце?
У перекладах багато різночитань, трапляються навіть відмінності в
правописі назв, імен: Іван – Йоан – Іоанн, замість єврейського Натан пишуть
Нафан, Рут – єврейською, а подають – Руф. Українці слідом за євреями пишуть
Саваот, а росіяни – Саваоф. Усе це треба було уніфіковувати. Я намагався
уникнути щонайменших розбіжностей, будь-якої смаківщини, прагнув одного:
слово Боже має бути перекладене сучасною українською літературною мовою.
Переклад узгоджував із текстами російською, польською, грецькою й

554
http://www.ukrbible.com/
555
Олександр Гижа: "Слава людська – минуща, а божа – в серці": [інтерв'ю з письменником
Олександром Гижею] / спілкувався і фотографував Володимир Коскін // Українська літературна
газета. – 2017. – 13 січ. (№ 1). – С. 8–9.
444
англійською (короля Джеймса) мовами, а також, звичайно, з усіма
інтерпретаціями рідною мовою.» 556
« ому взявся за переклад? У Біблії в перекладі Івана Огієнка наткнувся,
скажімо, на «Бог заздрісний». Як таке може бути?
Біблію він перекладав уже в Канаді, був дуже немічний, хворий, фактично
перекладала бригада галичан, емігранти в третьому поколінні. А хто були
першоемігранти? Галицькі селяни. Поїдьте в якесь село, походіть з дядьком
цілий день, записуйте його слова, якими він послуговується у своїй господі, з
дружиною, дітьми. Якщо нарахуєте п’ятсот слів, то це буде добре, і тут нічого
страшного немає.
Я з’ясував, що замість слів «Бог заздрісний» має бути «Бог ревний». Або
дивіться, як неточно-образливо переклали росіяни: «А дух Божий носился над
водою», замість правильного і поважного «парил» (українською «ширяв»).
Біблія – це книга книг, це – безодня премудрості Божої. Хоча записана
людьми, пророками і євангелістами, однак ці люди були натхненні Духом
Святим.
Якось до мене потрапляє Біблія в перекладі Івана Хоменка. Він – з
Полтавщини, п’ятнадцятилітнім його вивезли німці. Він не повернувся в
Україну. Мову знав, але як селянський хлопчик, а цього замало. До речі,
критики і літературознавці кажуть: якщо письменник використовує 8–10 тисяч
слів у своєму творі, то він геніальний.
Я прочитав його переклад. Боже, нема української філології ні на грам!
Слова-покручі, суржик страшний, полонізми, мадяризми, русизми — що
хочете, тільки нема української мови. А це – Священне Писання, Господня
мудрість.
Я серйозно замислив зробити переклад. Сім з половиною років читав
Біблію день при дні, залишалися на сон 3-4 години. І за ревність Господь
дозволив мені зробити переклад. Надзвичайно допомогла Біблія короля Англії
Джеймса I, по нашому Якова. У 2004 році святкували чотирьохсотліття виходу
цієї Біблії. Король Джеймс I (він знав староєврейську і старогрецьку мови)
зібрав своїх учнів (97 фахівців) і сказав так: «Діти мої, я знаю мови, але у мене
нема часу, я займаюся державними справами. Ви перекладайте Священне
Писання, як належить».
І як на мене, найкращий переклад Біблії у світі — це саме переклад короля
Джеймса I. Я аналізував різні переклади, зокрема Біблію польською мовою, з
якою заприязнився ще в дитинстві. Але я бачив, що коли поляки перекладали,
перед ними лежала Біблія короля Джеймса I. А коли перекладав Хоменко, то у
нього лежала Біблія у синодальному російському перекладі. Росіяни пишуть:
«Душа тела в крови его». Я, далекий тоді від пізнання духовності Біблії, подумав:

556
Олександр Гижа: "Я переклав Біблію для всіх українців". Розмову вів Микола
Славинський. Журнал Віче №7, квітень 2006//veche.kiev.ua/journal/166/

445
не може так бути, тому що душа — духовна категорія. А в Біблії короля
Джеймса написано: «Життя тіла в крові його». Це зовсім інше.
У названих перекладах багато духовних помилок. Я задумався: що ж мені
робити? Та ось маю п’ять томів Біблії староєврейською, старогрецькою і
російською. Та ще й маю Біблію англійською. А загалом на моєму столі лежало
десять різних Біблій. Навіщо? Тому що кожне слово має синонімічний ряд, і ти
вибираєш, яке краще.
Я мову люблю і певною мірою знаю її, проте кожне слово в академічному
словнику перевіряв. Чому? Є багато слів-понять, які смачніше звучать, ніж,
скажімо, якесь одне, до якого всі звикли. Наприклад, слово «гординя». Я з
пам’яті свого серця виписав 52 синоніми: гордий, пишний, чванькуватий,
зарозумілий, самозакоханий, пиндючний, амбітний, задавака тощо. Отже,
перевірялося кожне словечко, щоб читач переконався, яке багатство мудрості
Божої відтворено рідною мовою.
Коли закінчив переклад Біблії, почав писати роман про Гонту
«Четвертований храм». До речі, поету, лауреату Шевченківської премії Петру
Перебийносу дуже сподобався цей образ. Він сказав: «Неймовірна метафора».
Але це не моя метафора. У Біблії Христос каже: «Ви – храм Бога живого» (звідси
«четвертований храм», бо Івана Гонту четвертували). Бог живе не в рукотворних
храмах, не в Софійському соборі, ні. Він у нас живе, якщо ви Його впустили в
серця через віру. Але апостол Яків написав: «Віра без діла мертва». А діла мусять
бути добрі.
А любов? Апостол Павло пише, що любов не заздрить, вона милосердна,
потурає, все зносить... Тобто любов — це є сукупність усіх досконалостей
духовних. Любов не приносить зла. Любов — це найвище почуття, бо воно від
Бога.
– Як склалася доля перекладу?
– П’ятсот примірників видав за гроші, зібрані з вірників Божих.
2000 рік. На нараду в Кабміні мене викликає віце-прем’єр з гуманітарних
питань Микола Жулинський. Каже: «Будемо розглядати заходи, присвячені
тисячоліттю Хрещення Київської Русі, і разом з тим ваш переклад розглянемо».
Я прийшов, познайомився з тодішнім міністром культури — чудовим артистом
Богданом Ступкою. Він сидів біля мене праворуч. А коли моє прізвище назвали,
то він каже: «То це ви? А як вас звати?» — «Олександр». — «Дайте я вас
поцілую». Простий і людяний був.
Після обговорення всіляких заходів наостанок піднімають мене. «Оце,—
каже Жулинський, — Олександр Романович Гижа. У заяві написав, що не
вимагає собі жодної копійки гонорару, що зробив це для нашого народу. Якби
так кожен зробив на своєму посту, то де б ми вже були у своєму розвитку...»
Хороші слова далі говорив, викликав мене до себе, обнімав, вітав... Своєму
помічнику наказав: «Поставте переклад Біблії Олександра Романовича в бюджет
наступного року (тобто 2001-го).

446
 Минає півроку, Микола Жулинський клопотав, але Кучма щороку міняв
уряд. Один міністр запланував, а другий урядник подивився: «А що це таке?» —
та й викинув. Я до Жулинського не маю жодних претензій.
– Хто ще підтримав ваш переклад?
– Всеукраїнський Союз християн віри євангельської та Українське Біблійне
товариство, передусім в особі їхнього голови Миколи Адамовича Мельника.
2015 року, взимку, взялася допомогти наша письменницька братія. Петро
Перебийніс, чудовий поет і високої душі людина, написав добру детальну
рецензію на переклад. Очевидно, це він попросив письменників, Героїв України
– Мушкетика і Драча, а також лауреата Шевченківської премії Миколу
Жулинського, і вони, четверо, звернулися в лютому 2015 року з листом до
Президента. Але на той лист досі відповіді нема.
Хоча однієї контрабандної машини (а вони проскакують сотнями)
достатньо для того, щоб видати двісті тисяч примірників Біблії. Повірте мені, я
знаю, про що говорю: тільки одна фура вивозить контрабандних сигарет на 500
тис. євро.
Напротивагу українським реаліям, у США вийшов Новий Заповіт у моєму
перекладі, а в Ірландії — Євангелія від Івана.
– Чи є якісь конкурентні переклади Біблії?
– Упродовж останніх ста років було чимало перекладів. Кілька здійснено в
Канаді. Гортав – там немає нашої мови. Оксана Драчук добротно переклала
Біблію, але мова абсолютно суха.
Коли я друзям і служителям надіслав у подарунок «свою» Біблію, вони мені
писали: «Тепер служимо на її основі. Але чому такий малий наклад?»
Отож, є Біблії, що трудяться, і ті, що, так би мовити, просто перекладені.
Скажімо, Біблія в перекладі Куліша — це взагалі проблема. У 1903 році Іван
Франко в статті каменя на камені не залишив від того перекладу.
Біблію перекладали Нечуй-Левицький, фізик Іван Пулюй. Де ті переклади?
Огієнко, живучи в Польщі під час війни, зробив перший переклад. У 1945 році,
коли радянські війська підійшли до Варшави, він тікає на поїзді до Швейцарії.
Американські літаки бомблять цей ешелон, переклад його згорає.
Два американських і один канадський перекладачі переклали Біблію і...
оніміли. Тому що дозволяли собі вольності, а Біблія не дозволяє щось міняти,
додавати, інакше — анафема, тобто прокляття. Їхні церкви молилися, щоб
Господь повернув їм мову. Бог сказав: «Покаятися і спалити». Покаялися і
спалили. Господь повернув мову перекладачам через п’ять років.
А «моя» Біблія не згоріла, стверджується. Господь знає, як я ревно
працював над перекладом. Я вчиняв не для своєї слави. Вона мені не потрібна,
мені необхідна Божа слава в моєму серці.»557

557
Олександр Гижа: "Слава людська – минуща, а божа – в серці": [інтерв'ю з письменником
Олександром Гижею] / спілкувався і фотографував Володимир Коскін // Українська літературна
газета. – 2017. – 13 січ. (№ 1). – С. 8–9.
447
 вісно, що текст перекладу Олександра Гижі мають дослідити
кваліфіковані богослови і філологи, як і кожен переклад Біблії, він має пройти
свою апробацію професіоналів.
Як кожна книга має своє завершення, добігла кінця і моя розповідь в
цьому невеличкому нарисі про тернистий шлях Святого Письма до нашого
українського народу в його рідній мові. Можливо, в ньому я пропустив когось,
хто долучився до цієї святої справи, але його не пропустив Всевишній. Нехай
мені це дарують. Але як у кожній книзі є післямова, а значить і підсумок
написаного, дозволю собі зробити його.

« ереклади українською мовою книг Святого Письма забезпечують

Пилипу Морачевcькому, Пантелеймону Кулішеві та Івану Пулюєві, Івану
Огієнкові визначне місце й виняткове значення в історії української
літературної мови від середини ХІХ – до середини XX століття.558 Цей почесний
список безперечно і заслужено ми поповнюємо іменами Івана Хоменка та вже
сучасних перекладачів Біблії в незалежній Русі-України – Рафаїла Турконяка та
Олександра Гижі, а також і передусім українцями у минулих століттях… Цей
список, переконаний, не остаточний. Бо, крім суто доктринально-вербального
на сьогодні є переклади уривків і всією Біблії суто мистецько-поетичним
стилем. «Один з яскравих прикладів – творчість поета Миколи Карпенка, який
видав поему «Книга Еклезіастова» (1996 р, видавництво «Кий», Київ; та після
достеменної богословської та філологічної апробації – окремим виданням в
1997 році) та «Книгу Йова» (2000 р). Обидві книги отримали високі богословські
та літературні оцінки. Протягом 2000-2003 рр. поет переклав «Книгу Псалмів» та
книгу «Книгу приповістей Соломонових», об’єднаних єдиним заголовком
«Книги поучительные, поэтические» (в такий розділ виділені ці книги в
перекладі української Біблії). Наведемо показовий уривок:
«Стали води над горами в древні літа,
а Господь повелів – і побігли в долині;
і над ними верба промовля до калини,
і сім’я солов’їна до них приліта».
Ось як охарактеризовано його переклади: «Суворо дотримуючись
канонічного тексту, Микола Карпенко одночасно надає їм (перекладам. —
Прим. прот. А. У.) строфічний та ритмічний стрій сучасної поезії. Крім того,
активно застосовує зображальні засоби як самої Біблії, так і класичної
української поезії, особливо сонета… У всіх чотирьох поемах-переспівах
біблійних книг письменник використовує назви дерев, рослин, птахів, тварин,

558
Тетяна Мороз. Маловідомі сторінки історії перекладів українською мовою книг Святого
Письма від середини ХІХ – до середини ХХ століть.

448
побутових речей із української лексики. Вони органічно вписані в контекст
біблійного сюжету, залишаючись українськими, почерпнутими з національного
середовища. Проте ця українізація старозавітних текстів ненав’язлива, вона не
спотворює східного характеру, а також контексту Псалмів й других книг
Біблії».559
З цим твердженням, а також адекватністю відтворення первинного тексту
важко погодитися. Із сучасною українською строфікою та ритмікою зрозуміло:
не всім подобаються тексти, викладені суто давньою метрикою, іноді вони
виявляються більш милозвучними й зрозумілими, якщо викладені метричними
засобами української мови. Але «українізуючи» навколишнє середовище,
перекладач втрачає «місцевий колорит», іншими словами, він переносить увесь
твір в іншу реальність. Цим переносом втрачається точний зміст, правильне
розуміння тексту. Які можуть бути солов’ї на Близькому Сході, зокрема на
території Палестини? На мою думку, цим лише псується переклад.»560
« ослідивши шлях перекладу Біблії на українську мову, ми побачили, що
він був досить тривалим і драматичним. Від початку перекладацької діяльності
до з’явлення повної Біблії на українській мові минуло більш, ніж тисячоліття.
Під час цього періоду були часи, коли переклад гальмувався. Основною мірою
це робилось загарбницькими народами. Це періоди: XIII-XIV ст., коли татаро-
монголи нападали на Україну, друга частина XVII ст., перша половина XVIII ст.
та досить велика частина XX ст., коли Російська держава пригнічувала
Українську. Також були періоди, коли переклад Біблії процвітав. Такими
періодами можна назвати XVI ст., коли хвиля Реформації з Західної Європи
потрапила в Україну. Тоді Біблія перекладалась досить активно. Протягом того
часу були зроблені такі переклади, як Пересопницьке Євангеліє, яке використо-
вується в наші дні для клятви президента країни. Також церковнослов’янською
мовою була видана Острозька Біблія, яка є національною пам’яткою України.
Ще один період можна віднести то просвітництва перекладацької діяльності –
це кінець ХІХ–початок ХХ ст. В той час були виконані фрагментарні переклади,
а також три з чотирьох перекладів повної Біблії на українську літературну
мову»561
Солідаризуюсь із словами Андрія Грущака, який написав: «Моє лиш одне –
праця і велике бажання донести до свого народу сумну і трагічну хронологію
духовного та фізичного нищення знедоленої, але невпокореної нашої нації,
показати ту мужню боротьбу, яку вели славні сини і доньки України зі своїми

559
Протоієрей Андрій Ухтомський. Історія перекладів Біблії українською мовою ч. ІІІ
https://r500.ua // посилання на Жукалюк, М., Степовик, Д. Коротка історія перекладу Біблії на
українську мову / М. Жукалюк, Д. Степовик — К.: Українське Біблійне Товариство , 2003. —
С. 96-97.
560
Протоієрей Андрій Ухтомський. Історія перекладів Біблії українською мовою ч. ІІІ
https://r500.ua
561
Історія перекладів Біблії українською мовою. https://uuc.adventist.ua
449
підступними й лихими займанцями»562 додам від себе – зуміли перекласти Боже
Слово на русько-українську мову, вистояти і перемогти за допомогою Божою,
Господа Ісуса Христа. Без Нього не було б ані Руси-України, ані нашої
незалежности, ні нашого народу, ні нашої мови. Йому слава! Йому хвала!

к і більшість молодих людей колишнього Радянського Союзу, я закінчив

російськомовну школу і з часом вступив на російське відділення філологічного
факультету Запорізького держуніверситету. Вибір саме московської літератури і
мови у мене не викликав жодного сумніву і якихось вагань. Інша річ була з
українською. Зі шкільної лави у мене було своєрідне прохолодне ставлення до
літератури через нудну і нецікаву шкільну програма: плач, сум, соціально-
класова боротьба і відсутність просвіту надії та радости не привносили в мою
душу якогось естетичного оптимізму і легкості, що я бачив у московській
літературі. В останній була героїка, любов, оптимізм. Так я думав, не знаючи
свого рідного. Однак тяжіння до рідної мови батька і матері , хоча і
приглушене, у мене залишалося. Коли ще був малим хлопцем, то мама
частенько відвозила мене і мого старшого брата у село Кишеньки на
Полтавщину, до своєї мами, Меланії Сергіївни Дараґан (у дівоцтві Кириченко),
а для мене просто бабусі Мілі. Її хата й обійстя досі живуть у моїй пам’яті, хоч
минуло хтозна скільки років. Саме тут я вперше почув українську мову зі слів
старих людей, які збиралися біля крамниці й обмінювалися сільськими
новинами, або й просто балакали на всілякі теми. Я нічого зовсім з того не
пам’ятаю, але дуже добре залягла в мою пам’ять їхня говірка: м’яка,
ненапряжна, спокійна. Саме це потім і згадалося вже у студентські літа, коли
довелося познайомитися з історією України, рідної мови. Це не мовна помилка
чи описка. Я дійсно познайомився зі своєю Україною, її трагічною і славною
історією і не менш чудовою красивою мовою. Тоді то я і зрозумів, чому така
була «нудна і нецікава» програма у школі. Подавали її однобічно, з умислом
зробити українське малозначущим, непривабливим, взагалі – ніяким. Хоча
українська література дійсно інколи переповнена щемом і сумом, та чимало
залишила і радісного, в чому я пізніше переконався, читаючи тих же класиків. А
ще сильний вплив на мене зробила книжка Івана Огієнка «Українська
культура». Виявилося, що чимало московська культура запозичила з нашої, і
мало того, перестала бути московською, а одяглася у руські шати, додавши ще
одне «с» до українського слова. Свою азіатчину поміняла на європейський одяг.
Це була остання крапля, що спонукала мене перейти і на українську
(руську)мову, і поміняти російську (тепер читай московську) філологію на

562
Грущак А. Москалі. – Дрогобич: Посвіт, 2017. – 444 ст.
450
українську. На факультеті це було своєрідною бомбою як для моїх
одногрупників, так і для деяких викладачів московської філології. Річ у тім, що
в нашому виші було зовсім навпаки – переходили з українського на московське
відділення, і переходило чимало студентів, а на українське були поодинокі
випадки. Могли перейти на інший факультет, відділення, але не на українське.
Та й пропорції були різні. На рік мого вступу до університету на московське
відділення взяли 100 студентів, а на українське 50. Така пропорція зберігалася
ще 2 роки, поки після 90-91 ситуація не змінилася До цього, ще стався випадок,
коли на заняттях з історії КПСС довелося почути таку сентенцію: коли вже у
СССР буде одна російська мова, бо нашого викладача, за національністю
молдованина, «замучили» деякі українські підручники з історії партії.
Виявляється, були навіть і такі книги на «мученицькій мові». Я хоч і не
розмовляв українською і був далекий від неї, проте у мене викликала певне
здивування така думка. На що мені одна з моїх однокурсниць заявила: «Миша,
ты можешь говорить на украинском языке, и мы тебя хорошо поймём».
Пізніше, коли я вже досить добре говорив українською, і мені довелося якось
розмовляти з нею «мученицькою мовою», вона не дала мені й доказати, а з
прожогу заявила: «Миша, говори нормальным человеческим языком, я тебя не
понимаю». На цьому наше спілкування завершилося. На московському
відділенні мене стали вважати українським націоналістом в ліпшому випадку, в
гіршому – хохломаном або хохлом. Інший випадок, що змусив мене
повернутися лицем до української мови, стався на лекціях із зарубіжної
літератури, коли викладач заявив, що російська література і мова стоять на
кілька порядків вище за українську, і що останнім залишилося зовсім трохи –
якихось 20-30 років. Українським націоналістом я став, не доклавши до цього
жодних зусиль – я просто почав розмовляти українською мовою. Він, мій
український націоналізм, плентався за мною немов тінь, де б я не був.
Навчаючись в рідному українському місті Запоріжжі в духовному навчальному
закладі, одна сестра в Господі запитала мене: «Миша, почему ты разговариваешь
на украинском языке, ведь все говорят на русском?» Що я міг їй відповісти? У
мене після того, коли я перейшов на українську мову, від таких запитань
виникало не обурення, а здивування. А якою ж мовою мені в Україні
розмовляти, коли я усвідомлюю себе українцем, а не хохлом, не малоросом? А
якою мовою розмовляти москвину в Московії, німцю в Німеччині, французу у
Франції, єврею в Ізраїлі і так далі? Зрештою, до моєї української мови стали
звикати. Але в очах багатьох я був українським націоналістом. Так мене і
називали – хто цілком серйозно, хто жартома лише тому, що я розмовляв
мовою, даною моєму народові і мені Богом. Розмовляти англійською,
німецькою, будь-якою мовою – це нормально, а ось українською – це
націоналізм. А втім – це природно. Тепер, коли мене називають націоналістом, я
щиро пишаюсь. Бути націоналістом, лише тому що ти говориш рідною мовою –
це не гріх. Гріх бути манкуртом, яничаром, безрідним космополітом, іваном без
роду та племені. Націоналізм через мову я розцінюю як синонім патріотизму.
451
Не імперський шовінізм чи нацизм або ще щось. У мене ніколи не було того,
щоб зневажливо і зверхньо ставитися до представника іншого народу лише
через те, що він говорить іншою мовою. Навіть до сучасних росіян, яких я
називаю московитами, москвинами, московитянами через те, що вони
природньо і є ними по суті, і самі себе так раніше називали, навіть однойменний
журнал видавали, ставлюсь цілком нормально. А те, що імперська
великодержавна шовіністична іделологія просякла все їхнє єство і вони
підтримують своїх царьків і диктаторів – це правда, чого ні я, і жодна
нормальна людина не сприйме, навіть у тій же Росії, – чи то пак Московії. І це
теж правда. І поки сучасна Московська держава та її народ не позбавляться цієї
шкідливої ідеології – буде тривати протистояння. Карфаген мусить бути
зруйнований. І коли він упаде, то той же ж московський народ буде дихати на
повні груди серед інших вільних народів, і ніхто його вже не буде боятися, і не
відгороджуватимуться від нього різними військовими та політичними союзами.
Спостерігаючи вже нинішні події війни Москви проти Руси-України в XXІ
столітті, приходиш до висновку, що Московщина не змінилась за своєю
сутністю за весь час свого існування: замість саней і карет – іномарки, замість
піщалей і рушниць – атомна зброя та ракети, замість кафтанів і личаків –
сучасні туфлі, сукні та костюми . Але в свідомості й внутрішній культурі –
вельми мало змін. Московське царство як перебувало в своїй дикості протягом
всієї своєї історії, так і продовжує, на жаль, перебувати й до сьогодні, незважа-
ючи на те, що на дворі XXI століття. Московщина й надалі розв’язує криваві
війни проти своїх сусідів: грузинів, молдаван, чеченців, українців, порушує всі
договори, загарбуючи землі інших народів. Не треба сучасним москвинам
ображатися на українців, що ніби, ми їх ненавидемо. Ми за них молимося, щоб
спам’яталися і навернулись від темряви до світла. Роздумуючи над стосунками
між двома сусідніми народами, у мене народилися поетичні рядки:
Русь-Україна Московії
Сама познавши правды Слова
Принесла и к тебе я весть,
Чтобы и ты познала Бога ,
Христа-Спасителя вознесть!
Но не послушна слову Бога –
Самой себе воздвигла храм:
Внутри имперского чертога
Куриш себе ты фимиам.
Пошла войной ты против чести
И длань подняла на меня.
Когда была ещё предместьем –
Я не отринула тебя.
Своих детей к тебе я слала,
Чтобы из тьмы тебя поднять,
452
 И благодарности не ждала …
Тебе ль всё этого не знать?
Молчиш? И правду топиш
Своим лукавством и брехнёй,
И ВВП на щит возносиш,
Как Бога власти над землёй.
В путине зла и беззаконья
Умреш, имперская Москва,
И похоронят труп неволи
У стен московского Кремля.
Рыдать ты будешь от досады,
Не воплотивши злых идей,
И, воздвигая баррикады,
Прольёшь ты кровь своих детей.
Не оком гордым и лукавым,
Смиренномудрым, а не злым,
Воззри на небо в покаянье,
И я прощу тебя. Аминь.
Є також одна українська духовна пісня, і в ній такі слова:
О, схаменися, невірний народе,
Чорні заслони з очей своїх скинь,
Всі залиши свої смертні походи,
Кров проливати покинь.
Знай, що настане остання година,
Бог над землею відкриє Свій суд,
Праведних сльози на тебе полинуть,
Страшний спіткаєш осуд.
Певна частка українців стала свідомими націоналістами навіть всупереч
своїм бажанням: їх просто робили такими, бо вони хотіли розмовляти саме
своєю рідною українською мовою. Радянська імперська система добряче
попрацювала над людиною, щоб витравити з неї будь яке національне єство –
все, що нагадувало б її етнічну належність до свого народу. Робота велась
дивовижно продуктивно. І мова, культура та історія Руси-України були
першими жертвами цієї гігантської диявольської праці. Саме вони піддалися
неймовірній вульгаризації, спотворенню, замовчуванню й оббріхуванню.
Коли я увірував у свого Господа Ісуса Христа, то мені радили, щоб я
проповідував московською, бо більшість розмовляла саме нею. Бувало, що й
докоряли й обурювалися. Але у церкві були поодинокі люди, які у розмові зі
мною дуже дякували за українські проповіді й воліли б частіше їх чути. Згодом
мені до рук потрапила книга «Християнство та націоналізм» , що укріпила мене

453
в необхідності і далі проповідувати рідною українською мовою. Деякі витяги я
наводжу нижче.
«…чого ж нам, українцям, соромитися свого рідного? Протягом усієї своєї
історії український народ ніколи нікого не поневолив, ні в кого не відібрав його
самостійности, жодному народові не спричинив такої шкоди, яка хоч частинно
могла б зрівнятися з тією, яку заподіяли йому його сусіди. Не осоромив себе
наш народ жодними концентраційними таборами і з певністю можна сказати,
що українці й білоруси є найбільш спокійними народами в східній Европі. А
проте наші сусіди ненавидять нас лютою ненавистю, ніби дика звірина
ненавидить жертву, яка виривається з її кігтів.... І коли б цією ненавистю
ненавиділи нас чужинці, то ще якось можна було б це пояснити, але ця
ненависть вселилася також в серця тих, які, якщо того треба, голосно кажуть:
"Та я ж також українець".
«Чому в російських євангельських богослуженнях панує виключно мова
російська? Якщо для них "все равно", то хоча був би десь один випадок, який
оправдав би цю фразу. Ні, це невинне "все равно" стосується тільки до
українців, щоб вони забули своє, а прийняли чуже.»
«…багатенно українців знають російську мову, польську мову. На жаль,
росіяни не мають цього вирозуміння; вони не тільки не хочуть навчитися нашої
мови, а деякі з них буквально її ненавидять. А повинно було б бути навпаки.
Ми, українці, маємо більше підстав ненавидіти російську мову. Бо, щоправда,
старші люди мали змогу познайомитися з нею в дещо кращих часах, коли ще
нею не "разговаривал Ленин". Але від тоді, коли Ленін заговорив, то ця мова
стала пострахом для мільйонів людей. Особливо українці й білоруси в колишній
Польщі познайомилися з цією мовою 17 вересня 1939 року, коли росіяни
"визволили нас від польського ярма".Тоді люди Західньої України й Білорусі
почули тією мовою найбрудніші лайки та прокляття на Бога, на церкву і на все,
що було для нас дорогим і святим. Цією мовою заганяли наших людей до
колгоспів на невільничу працю. З цією мовою заходили до українських хат
озброєні енкаведисти і забирали батьків від дітей, чоловіків від жінок, синів від
батьків і вони вже ніколи не поверталися додому ... По втечі більшовиків з
Західньої України перед німцями, українці власними руками відчинили
в'язниці в Дубні, Львові, Крем'янці і в інших містах, які були до останні:х
можливостей наповнені нашими невинними людьми. Замість живих людей там
лежали тепер гори трупів, постріляних з автоматів, порозриваних гранатами... А
ввесь світ знає про голод в Україні, яким комуністи виморили понад 7 мільйонів
українців, бо в Росії тоді голоду не було. І ті, що входили озброєні до
українських хат, забираючи останній кусок хліба, говорили російською мовою.
«Отже, якщо якась деспотична держава гнобить якусь націю, то в тій нації
мимоволі росте ненависть не тільки до самого народу, як поневолювача, але й до
його мови. Защо ж росіяни мали б ненавидіти нашу українську мову? Адже ж
вона не нагадує їм нічого страшного. Хто з росіян був в Україні, то окрім гарних
українських пісень, розмов невинної української дітвори та простого щирого
454
нашого народу, вони більше нічого й не чули тією мовою. Їх не розстрілювали,
не морили голодом, не висилали на Сибір ті, що говорили по-українськи. Одним
словом, українська мова ще нікому не вдалася в знаки, а ті, що нею говорять,
нікого не окупували, не відібрали комусь волі.» А проте чимало москвинів не
люблять і ненавидять її.»563Не змінилася ця ситуація, на жаль, і на сьогодні.
Коли трохи більше ознайомився з Біблією, прочитав цікаву історію про
виноградник Навота, якого захотів привласнити собі цар Ахав, а Навот не
віддав його йому. І тоді я зрозумів що наша українська мова – це наш
виноградник, який ми не маємо права відавати московським ахавам, які
зазіхнули на нього, лише тому, що він їм не подобається, або подобається не
так, як подобаться нам, українцям. Бо даний нам цей виноградник Богом. Тому
для себе я вирішив і надалі проповідувати українською, хай і цим, небагатьом
братам і сестрам, котрі бодай хоч трохи, але щоб чули Боже Слово у своїй рідній
мові.
Звісно, що спасіння в Ісусі Христі можна отримати і не з рідної мови. У
Бога інші мірила, аніж у людей, але і Господь не байдужий до мовного питання,
адже Він Сам – Слово. Тому, коли почав цікавитися Біблією, почав цікавитися й
історією перекладу її на русько-українську мову. Чимало українців перестали
бути ними, а перетворилися на московськомовних людей, для яких українська
мова, а тим паче, проповідь і досі є чимось екзотичним і дивним. Навіщо ця
мова, коли є московська Біблія, і вона може задовольнити будь які мовні
потреби як українців, так і інші нації. Але дякувати Богу, що Він так не думає, бо
тоді не злив би Святого Духа і не дав би дар мов у день П’ятдесятниці своїм
апостолам, коли це не було б у Його задумах, щоб кожен народ почув Добру
Новину у своїй рідній мові.
З Божою допомогою Михайло Назаренко
Запоріжжя – Полтава – Болехів

Державний комітет архівів України

Український науково-дослідний інститут
архівної справи та документознавства
ПАМ’ЯТКИ
археографічний
щорічник
7’2007

563
Ф. С-чук, "Християнство і націоналізм". Видання Укpaїнськoгo Євангельського
Об'єднання в Північній Америці ,Торонто - 1966 – Детройт.
455
 Віктор Брехуненко, Андрій Стародуб
МОЛИМОСЯ, ЩОБ «ДОПОМІГ СКІНЧИТИ
ВЕЛИКУ ТА БЛАГОСЛОВЕННУ ПРАЦЮ...»
(Листування митрополита Іларіона (Огієнка) та пастора Левка Жабко-
Потаповича)

Багатогранність особистості та масштабність творчої спадщини Івана Огієнка

(митрополита Іларіона) (1882–1972) закономірно привертають постійну й
прискіпливу увагу дослідників. Упродовж останніх п’ятнадцяти роки в Україні
побачило світ декілька сотень публікацій, присвячених його науковій,
педагогічній, видавничій, культурно-просвітницькій, церковно-організаційній
діяльності. Утім, навіть поява низки ґрунтовних монографій (Володимира
Ляхоцького, Алли Марушкевич, Віталія Мацько, Миколи Тимошика, Зиновія
Тіменика, Ірини Тюрменко та ін.)1, присвячених життю та творчості вченого, не
стерла всі «білі плями» в його біографії. Багато в чому це обумовлено двома
обставинами. По-перше, нетривіальним життєвим шляхом І. Огієнка, архівна
спадщина якого виявилася розпорошеною в архівосховищах декількох країн. По-
друге – широтою наукових інтересів ученого та наявністю в його доробку праць,
для оцінки значення яких потрібні знання спеціальних філологічних та
богословських дисциплін. Листування митрополита Іларіона та баптистського
пастора Левка Жабко-Потаповича, яке стало об’єктом нашої публікації, є
яскравою ілюстрацією подібних ускладнень. Документи збереглися у фонді
митрополита в Архіві Української Православної Церкви в Канаді і працювати з
ними мали можливість лише декілька українських дослідників. Обсяг збереженої
у цьому архівному зібранні кореспонденції І. Ог ієнка доволі значний. За
приблизними підрахунками професора Юрія Мицика, який опублікував її
частину, в цьому архіві міститься листування митрополита з понад 200
кореспрондентами (всього близько 1500 документів)2. Для адекватного
«прочитання» листування пастора та митрополита слід заглибитись у чи не
найменш досліджену на теперішній час іпостась митрополита Іларіона як
перекладача Святого Письма.Відомо, що І. Огієнко є автором повного
українського перекладу Святого Письма, здійсненого ним протягом 1920–1950-х
рр. Біблію в його перекладі вперше опубліковано Британським та Закордонним
біблійним товариством (БіЗБТ) в Лондоні у 1962 р., і після того вона багато разів
перевидавалася за кордоном та в Україні (зокрема Українським біблійним
товариством у 2002–2003 рр.)3. Видання перекладу підсумувало майже
сорокарічну працю вченого. Згідно зі спогадами митрополита (що
підтверджуються документами), І. Огієнко вперше звернувся до Британського та
Закордонного біблійного товариства з пропозицією своїх послуг в якості
перекладача Св. Письма на українську мову ще у 1921 р.4 Історія його взаємин з
цим товариством, та й, багато в чому, загалом історія його праці над перекладами
священних текстів, ще чекає на своїх дослідників5. Зокрема, майже
недослідженою залишається участь професора в діяльності комісій з перекладу
456
Св. Письма та літургійних текстів на українську мову, котрі існували при
Священному Синоді Православної митрополії в Польщі6. У цей час він не лише
зробив перші переклади, але й опрацював методоло- гію перекладу Біблії на
українську мову7. Для висвітлення цієї сторінки в біографії І. Огієнка потрібні
ґрунтовні студії над документами в архіві Міністерства віросповідань та народної
освіти міжвоєнної Польщі (1918–1939) (в Архіві нових актів у Варшаві)8 та в
архіві Польської Автокефальної Православної Церкви9. Утім, можна впевнено
стверджувати, що основна частина праці І. Огієнка над перекладом Св. Письма
припадає на 1936–1940 рр. Згідно з його спогадами, 1 квітня 1936 р. він підписав
угоду з Британським та Закордонним біблійним товариством, а 19-го липня 1940
р. – здав представнику Товариства у Польщі Володімєжу Енгольцу повний текст
перекладу10.
Зі спогадів митрополита Іларіона, однак, не зрозуміло, чому БіЗБТ
звернулося саме до нього. Припущення про те, що там згадали про лист
п’ятнадцятирічної давнини від невідомого професора з табору інтернованих у
Калуші, слід визнати маловірогідним. На більшу довіру заслуговує версія,
викладена у передмові до першого видання перекладу І. Огієнка11.Згідно з нею, у
30-х рр. ХХ ст. українські протестанти із Західної України, за посередництвом
відомого діяча протестантсько- го руху Василя Кузева12, зацікавили Біблійне
товариство справою нового українського перекладу Св. Письма. Саме на підставі
рекомендацій українських протестантів у 1936 р. воно запропонувало зробити цей
переклад І. Огієнку. Того ж року організували перекладацько-редакційну комісію,
до якої згодом увійшли представники різних протестантських церков: єпископ
євангельсько-реформованої церкви Василь Кузів (голова комісії), пастор тієї ж
церкви Микола Жураківський, пастор української лютеранської церкви Іларіон
Шебець, професор Володимир Марцинковський13, лютеранський пастор Мартин
Гофман та пастор баптистської церкви Левко Жабко-Потапович (як секретар-
редактор).
Навесні 1936 р. перекладач і комісія розпочали працю. У 1937 р. в друкарні
Наукового товариства ім. Шевченка у Львові надруковано, обмеженим накладом,
чотири Євангелії, а у 1938–1939 рр. БіЗБТ видало увесь Новий Заповіт. Ці
видання розглядалися Біблійним товариством як «попередні», а текст Нового
Заповіту мав бути ще раз перевірений та відредагований після закінчення
перекладу усієї Біблії. Як вже згадувалося, І. Огієнко закінчив працювати над
перекладом у липні 1940 р., але текст не потрапив на розгляд Ревізійної комісії.
Роботу останньої вдалося відновити лише 1949 р., на американському континенті,
де опинилися професор І. Огієнко (тоді вже митрополит Іларіон), єпископ В. Кузів
та пастор Л. Жабко-Потапович. У складі комісії відбулися зміни, оскільки пастор
І. Шебець помер, пастор М. Жураківський залишився в СРСР, де був
репресований14, пастор М. Гофман (знавець давньоєврейської мови) проживав у
Швейцарії, а професор В. Марцинковський – в Ізраїлі. Натомість до неї був
запрошений професор-філолог, православний за віросповіданням, Пантелеймон
Ковалів15.

457
 Формально Ревізійна комісія завершила перевірку та остаточне усталення
тексту нової Біблії у березні 1955 р., а БіЗБТ у Лондоні розпочало підготовку його
до друку. Однак видання з’явилося лише у 1962 р. Така суттєва затримка поясню-
валася у передмові до нього «непередбаченими перешкодами» та смертю одного з
ключових членів комісії В. Кузева (1958 р.). Листування між І. Огієнком і Л.
Жабко-Потаповичем дає змогу зрозуміти, у чому ж полягали «непередбачені
перешкоди». Насамперед, йшлося про неможливість синхронізувати роботу
редакторів та перекладача, серію непорозумінь особистого характеру між
пасторами В. Кузевим і Л. Жабко-Потаповичем з одного боку та митрополитом
Іларіоном – з іншого, вкрай обмежене фінансування Біблійним товариством
роботи редактора-коректора. Окрім того, між Л. Жабко-Потаповичем та І.
Огієнком не було згоди в одному з принципових питань – про правопис, за
нормами якого мала бути надрукована українська Біблія. Пастор наполягав на
суворому дотриманні правил правопису 1929 р. («академічного правопису»), тоді
як митрополит декілька раз змінював свою позицію щодо того, чи слід суворо
триматись цього варіанту правопису. Зрозуміло, що для обох був неприйнятний
«більшовицький» правопис 1946 р. Проте І. Огієнко вважав можливим
використовувати окремі норми з нього або, взагалі, запроваджу- вати свої власні
правописні новації.
Окрім правописних існували й суперечності богословського характеру.
Найсер- йознішою з них була дискусія щодо вживання термінів «хрещення» та
«хрищення». За версією І. Огієнка, на останньому засіданні Ревізійної комісії (14
березня 1955 р.) це питання було вирішене на користь написання через «е»
(«хрестити»). Тобто, було підтримано його позицію, а аргументи Л. Жабко-
Потаповича про необхідність вживання форми «христити» визнано неслушними.
Подальші події митрополит у спогадах описав так: «Голова Ревізійної комісії
пастор Василь Кузів помер 24 липня 1958 р. Якимсь чином перекладач був
позбавлений змоги правити останню коректу і проти волі перекладача,
порушуючи підписаний контракт, в Біблії появилось невід- повідне
«христити»»16. Однак, як можна зрозуміти з контексту листа Л. Жабко-
Потаповича до І. Огієнка від 24 липня 1958 р. питання не було остаточно
розв’язане у 1955 р. Після смерті В. Кузева, який погоджувався з аргументами
митрополита, пастор передав питання на остаточне вирішення Британського та
Закордонного біблійного товариства. Таким чином, митрополит Іларіон, попри те,
що стверджував у своїх спогадах протилежне, таки був поінформований, що
секретар Ревізійної комісії категорично наполягає на вживанні форми «христити»
і з ним солідаризується Біблійне товариство. Окрім того, листування спростовує й
твердження І. Огієнка про завершення роботи комісії в 1955 р. – наради її членів
відбувалися принаймні до 1958 р.Зміст листування підтверджує, що, попри
формальне існування групи редакторів, остаточне редагування тексту та
з’ясування найбільш проблемних питань, здійснювалося фактично двома-трьома
особами – митрополитом Іларіоном, пастором Жабко-Потаповичем та єпископом
В. Кузевим. Інші члени комісії (як-то, наприклад, професори В. Марцинковський
та П. Ковалів) періодично надсилали свої зауваження та пропозиції поштою
458
голові чи секретареві комісії. Виняткову роль Л. Жабко-Потаповича в діяльності
комісії визнало й Британське та Закордонне біблійне товариство:після закінчення
роботи над перекладом воно обрало його своїм пожиттєвим членом (разом з
автором перекладу – І. Огієнком). Слід зауважити, що у більшості спірних
випадків пастор не нав’язував свою позицію, а наполягав на дотриманні раніше
задекларованих принципів, оприлюднених у редагованому самим митрополитом
часопису «Віра й культура»17.
Зазначимо також, що, незважаючи на докладені зусилля, при остаточному
редагуванні Біблії, не вдалося уникнути значної кількості друкарських помилок.
Утім, перекладач та редактори усвідомлювали це, про що дотично свідчить і
наступна ремарка в передмові до першого її видання в перекладі І. Огієнка: «Ми
свідомі того, що ця робота, як і все, виконане людьми, матиме свої недоліки, хиби
й помилки; проте переконані, що й ця Біблія, як і стара, попередня, що є
недосконалим перекладом першотвору Досконалого й Непомильного Небесного
Автора Книги книг, правитиме не лише за спасенний квас у духовному зростові
українського народу, але й за коштовний вклад у дальшому культурному
поступові цього народу та й зміцнить у ньому стародавнє притаманне йому
поривання до Бога та до Його відвічної святої Правди».
На жаль, ми маємо обмежену інформацію про кореспондента митрополита
Іларіона та, де-факто, головного редактора його перекладу Біблії. Пастор Л.
Жабко-Потапович (?–1975) був активним діячем українського протестантського
руху та дослідником його історії. Його перу належить праця «Христове світло в
Україні. Історія євангельсько-баптистського руху»18, котра й донині не втратила
свого значення для дослідників українського баптизму. Окрім церковно-
організаційної діяльності та історичних досліджень, він займався просвітницькою
та видавничою діяльністю, зокрема багато років був редактором журналу
«Післанець правди» (США). Автор нарису історії українського протестантизму О.
Домбровський так охарактеризував пастора: «Це ідейна людина, ентузіаст
місійної діяльности, національно свідомий українець, а поза тим людина
непересічного знання»19. Однією з найбільших його заслуг було надання
українському баптистському рухові виразних національних рис: «Він бачив, яка
небезпека грозила Українському баптистському рухові без належного проводу та
виразної національної свідомости, і це, між іншим, спонукало його стати в ряди
баптистських проповідників й надати тому рухові виразне українське обличчя.
Його й можна вважати за сеньйора авторів з’єднання баптизму з українством»20.
Тепер до цих заслуг Л. Жабко-Потаповича можна додати також його діяльну
участь в підготовці видання української Біблії. Листування пастора Левка Жабко-
Потаповича та митрополита Іларіона(Огієнка), що збереглося у фонді
митрополита Архіву УПЦ в Канаді, охоплює період із 1950 р. по 1960 р. Перший з
22-х листів Л. Жабко-Потаповича до І. Огієнка датовано 4 жовтня 1950 р.,
останній – 4 грудня 1958 р. Натомість останній з 9 (всього наявні 11) датованих
листів митрополита до пастора відноситься до 19 квітня 1960 р. У фонді не
збереглися листи Л. Жабко-Потаповича принаймні за два роки (1959–1960) та
копії значної кількості листів І. Огієнка за увесь десятирічний період листування.
459
Усі листи Л. Жабко-Потаповича – машинописні оригінали з його власноручними
підписами та вставками, а листи І. Огієнка – машинописні копії (без підпису
митрополита) та чернетки (це відзначено у примітках). Рукописні вставки в
машинописний текст передано курсивом. Збережено оригінальний правопис.
Відтворюються також авторські підкреслення та виокремлення за допомогою
написання слів великими літерами. Пояснення застарілих, рідковживаних слів та
діалектизмів подано у примітках. Там само розкрито скорочення (окрім
загальнозрозумілих, у тому числі й відсилок до книг Святого Письма). Оскільки
всі листи зберігаються у вказаному фонді, посилання на місце зберігання не
подається.
1
Ляхоцький В. Просвітитель: Видавничо-редакційна діяльність Івана Огієнка
(митрополита Іларіона) – К., 2000. – 528 с.; Він же. «Тільки книжка принесе волю
українському народові...»: Книга, бібліотека, архів у житті та діяльності Івана
Огієнка (митрополита Іларіона). – К., 2000. – 662 с.; Марушкевич А. Невтомний
працівник українського Ренесансу Іван Огієнко. Педагогічний аспект. – К., 1996. –
128 с.; Мацько В. Гомін віків: українська література давньої доби в наукових
дослідженнях Івана Огієнка. – Хмельницький, 2000. – 132 с.;Тимошик М.
«Лишусь навіки з чужиною...»: Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) і українське
відродження. – Вінніпег, 2000. – 545 с.; Тіменик З. Іван Огієнко (Митрополит
Іларіон). 1882–1972: Життєписно-бібліографічний нарис – Львів, 1997. – 227 с.;
Тюрменко І. Державни- цька діяльність Івана Огієнка (Митрополита Іларіона). –
К., 1998. – 280 с.
2
Листування Митрополита Іларіона (Огієнка) / Юрій Мицик (упоряд.). – К.,
2006. –С. 11.
3
Біблія або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту: Із мови
давньоєврейської й грецької на українську дослівно наново перекладена / Іван
Огієнко (пер.). – К.: Українське біблійне товариство, 2002. – 1159 с.; Біблія або
Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту: Із мови давньоєврейської й
грецької на українську дослівно наново перекладена / Іван Огієнко (пер.). – Ювіл.
вид. 1903–2003. – К., 2003. – 1375 с.
4
ЦДАВО України, ф. 1072, оп. 2, спр. 128, арк. 11–14 зв. Лист професора І.
Огієнка до БіЗБТ (2 квітня 1921 р.).
5
У книзі М. Тимошика (Тимошик М. «Лишусь навіки з чужиною».
Митрополит Іларіон (Огієнко) і українське відродження. – Вінніпег-Київ, 2000) є
відповідний розділ («Перекладач Св. Письма»), але «визначальним орієнтиром»
для цього автора були спогади самого Огієнка, а не архівні матеріали. Зокрема, з
усього листування між І. Огієнком та Л. Жабко-Потаповичем дослідник
використав інформацію лише з одного листа (від 6 жовтня 1958 р.) (с. 255).
6
Комиссия для перевода Св. Писания и богослужебных книг на украинский
язык при Св. Синоде Православной Церкви в Польше // Воскресное чтение
(Варшава). – 1925. – №23. – С. 361–362; Papierzyńska-Turek M. Między tradycją a
rzeczwistością. Państwo wobec prawosławia (1918–1939). – Warszawa, 1989. – S.
210–211.

460
 7
Огієнко І. Методологія перекладу Святого Письма та Богослужбових книг
на українську мову. – Варшава, 1927. – 33 с.
8
Archiwum Akt Nowych (AAN). Ministerstwo Wyznań Religijnych i Oświecenia
Publicznego (MWRiOP). – Sygn. 1258 (збереглися протоколи засідань комісії по
перекладу літургічних текстів на українську та польську мови).
9
Prawosławnl Archiwum Metropolitalne (PAM). – Sygn. RV–8B. Доступ
дослідників до цього архіву дуже ускладнено, а отже неможливо з’ясувати, які
матеріали збереглись у відповідних справах (у тому числі й особистій справі
архієпископа Іларіона).
10
Митрополит Іларіон. Біблійні студії. Богословсько-історичні нариси з
духової культури України. – Вінніпег, 1963. – Т. 1. – С. 229–233.
11
Передмова до першого видання Біблії у перекладі Івана Огієнка (Біблія або
книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту із мови давньоєврейської й
грецької на українську дослівно наново перекладена. – Лондон: Британське і
Закордонне біблійне товариство, 1962. – 1522 с.)
12
Див. біографію єпископа Євангельсько-реформатської церкви Василя
Кузіва (1887– 1958): Биковський Л. Василь Кузів, 1887–1958: Його життя і
діяльність. – Вінніпеґ, 1968. –103 с.
13
Див. про нього: Міцевська О. Володимир Марцинковський: пасажир
вагону третього класу // Благовісник. – 2006. – № 1 (http://www.blag.org.
ua/statti/history/ 16.php).
14
Домбровський О. Нарис історії українського євангельсько-реформованого
руху. – Нью-Йорк; Торонто, 1979. – С. 447.
15
Ковалів Пантелеймон (1898–?) – український мовознавець, дослідник
історії розвитку української літературної мови. Автор низки робіт із теорії та
історії української мови, зокрема: Граматика української мови. – Мюнхен, 1946. –
148 с.; Молитовник служебний: пам’ятник XIV століття. – Нью-Йорк, 1960. – 435
с.; Український правопис. – Нью-Йорк, 1977. – 96 с.
16
Митрополит Іларіон. Біблійні студії. Богословсько-історичні нариси з
духової культури України. – Т. 1. – С. 246
17 Див. статті І. Огієнка у «Вірі й культурі», присвячені методології
перекладу Біблії: Основи перекладу богослужбових книжок на українську мову //
Віра й культура. – 1953. – № 2. – С. 29; Переклади Біблії на українську мову за
нового часу. – 1958. – № 2. – С. 1–9; 1959. – № 3 – С. 3–6; № 4. – С. 4–5; № 5. – С.
15–17; № 6. – С. 13–17; Якості нового перекладу Біблії: З методології перекладу
Біблії // Віра й культура. – 1962. – № 2. – С. 1–8.
18
Жабко-Потапович Л. Христове світло в Україні. Історія євангельсько-
баптистського руху. – Вінніпег; Честер, 1952. – 173 с.
19
Домбровський О. Нарис історії українського євангельсько-реформованого
руху. – С. 447.
20
Там само.

І. ЛИСТИ ПАСТОРА ЛЕВКА ЖАБКО-ПОТАПОВИЧА

ДО МИТРОПОЛИТА ІЛАРІОНА (І. ОГІЄНКА)
461
 №1
4 жовтня 1950 р.,
Честер (Пенсільванія, США)
Високодостойний і дорогий Архіпастирю!
Вашого любого листа одержав, повернувшись із подорожі. Поспішаю
відповісти Вам. Я дуже радий, що Брітійське товариство, нарешті, приступило до
праці1.Вірю, що милосердний Господь дасть Вам здоров’я й сил докінчити цю
велику й святу працю, не вважаючи на всі перешкоди та заходи темних або
заздрісних людців. Благаю Господа, аби поклав Вам на серце ні на що не звертати
уваги, а з вірою йти до кінця праці. Прошу вірити, що не тільки всі щирі діти Божі
бажають Вам успіху, але колись і ввесь наш народ перед престолом Всевишнього
спогадає Вас, Владико, за цей труд. Господь Вас не опустить у цій святій,
благосло- венній роботі. Буду радий і щасливий побачити Вас у Н’ю-Йорку й про
все доклад-но з Вами порозмовляти. Сьогодні пишу до пастора Кузіва й
вживатиму всього мойого на нього впливу, аби він був у Вас того часу. Я дуже
радий, що в одному ми з ним до цього часу погоджувалися: уживати всіх заходів,
аби дати Вам можливість велику Вашу працю докінчити. Тож, маю надію, що ми
всі троє побачимося. Щодо Вашої згадки щодо мойого секретарювання, на
превеликий мій жаль, певно воно мусить скінчитися, бо є багато інших, що хотіли
би секретарювати2. А я в жодному разі не бажав би влізти їм в дорогу. Крім того,
я дуже обтяжений працею й не міг би взяти на себе ще й цієї.
Прошу Вас повідомити мене заздалегідь про день і годину нашого
побачення. Буду щасливий з’явитися до Вас. Дякую за Вашого ласкавого листа, за
молитви й побажання й прошу Вас згадувати й мене, й моїх дітей й, особливо,
мою хвору дружину в Ваших благаннях перед престолом Отця Небесного. Ми всі
Вас пам’ятаємо й часто Вас згадуємо, і просимо Спаса нашого, аби Вас
благословив, і Вас підтримав, і Вас ще довго піддержував – Йому на славу, а
народові нашому на радість і втіху.
«Будьте сильні, й хай буде міцне Ваше серце!» Псал. 31:25
Ваш у Христі Ісусі слуга Л. Жабко-Потапович.

№2
18 жовтня 1950 р., Честер,
Високодостойний Архипастирю!
Час нашого спіткання в Н’ю-Йорку зближується, а тому я ще раз звертаюся з
ласкавою просьбою – остаточно усталити не тільки день, але, якщо це можливо,
то й години нашої зустрічі. У попередньому (перед останнім) листі Ви
призначили нашу зустріч на п’ятницю 27 жовтня, а в останньому листі Вашу н’ю-
йоркську адресу Ви усталюєте як адресу для зустрічі «десь від 29 жовтня». Отже,
ще раз прошу Вашої вказівки щодо остаточної дати.Чи не краще було би цю
зустріч мати не в п’ятницю 27-го й не в суботу 28-го, а в понеділок 30-го жовтня?
Думаю, що й для Вас ця дата була би більш відповідною, бо ми всі перед неділею
матимемо багато духовних власних справ, а в понеділок були би від них
вільними.
462
 В очікуванні Вашої відповіді, залишаюся з Христовою любов’ю й з гли-
бокою пошаною Л. Жабко-Потапович

№3
31 жовтня 1950 р., Честер
Високодостойний і дорогий у Господі Архипастирю!
Вашого листа одержав і дуже зажурився. Щораз то нові перешкоди в цьому
великому й святому ділі. Кожен раз мимоволі пригадується Лютер3 у Вартбурзі
над перекладом Св. Писання, що примушений був провадити запеклу боротьбу
проти диявола, який перешкоджав йому в праці.
Я вірю, що Господь і Вам допоможе вийти переможно з тяжкої боротьби. За
це моя щоденна молитва. Я знаю, що багатьох і інших також про це благають
Спаса. До них тепер же пишу про те, аби не переставали молитися й вживати
заходів щодо приспішення перекладу (друку його). Маю відомості, що до
Брітійського товариства випливають від наших церков і пасторів просьби
приспішити друк нової Біблії. Маю поважні підстави думати й надіятися, що
тепер цих просьб буде ще більше, й що, нарешті, Брітійське товариство
прихилиться до них. Тому маю сміливість просити й Вас, Архипастирю, не
опускати рук і з вірою дивитися в майбутнє. Прошу вас пам’ятати, що якщо є
багато ворогів святої праці, то є й ще більше приятелів її, що не переставатимуть
молитися за її успіх і докінчення. Сьогодні пишу до пасторів Кузіва й Фесенка4 й
прошу їх допомогти в цій справі. Молюся, аби Господь вплинув на тих, що
можуть усунути перешкоди.
Дуже жалую, що не знав раніш про те, що Ви не матимете можливости
приїхати до Н’ю-Йорку, а то був би подбав про те, аби ми обоє з пастором
Кузівим приїхали до Вас до Торонта. Нам же з ним до Торонта значно ближче, як
Вам до нього з Вінніпеґу. Ну, але тепер вже пізно жалувати. Щодо того, аби я
прийняв знов обов’язки секретаря Ревізійної Комісії,то це ж не від мене залежить.
Власне, й пастор Фесенко не є секретарем Рев. Ком., а тільки секретарем комісії
організаційної, що має приготовити вступні кроки до самої ревізії. До цього часу
відбулося 6 грудня минулого року тільки одне й єдине організаційне засідання, на
якому ухвалено в майбутньому скликати ще одне засідання, на якому й мало б
бути перепроваджено вибори властивої Рев. Ком. або вибори президії її. На жаль,
до цього часу того другого засідання ще не було. І я не знаю, від кого або від чого
залежить її скликання. Я думаю, що тепер, коли виявилося, що переклад цілком
закінчений й провадиться переписування його в кількох примірниках для членів
Рев. Ком., ясно, що як тільки ці примірники будуть готові, Комісія повинна була
готова негайно зійтися для її праці. Чи не були би Ви ласкаві повідомити мене,
коли (бодай приблизно) ця праця переписування й розіслання буде виконана? Чи
не думаєте Ви, що бодай одне засідання для вибору президії Рев. Комісії повинно
було би відбутися може вже тепер, в найближчому часі? Чи знаходите Ви
необхідним взяти участь у такому засіданні? Маючи від Вас відповіді на ці
питання, я намагався би діяти далі відповідно до Ваших поглядів і замірів.
Щиросердешно дякую Вам, Високодостойний Архипастирю, за слова Вашого
463
цінного для мене співчуття щодо моєї слабої дружини й за Ваші молитви. Благаю
Всевишнього, аби дав Вам сил духовних і тілесних для того, аби Ви могли
перебороти всі перешкоди й труднощі щодо Вашої великої й святої праці й її
якнайшвидче закінчити.
З найглибшою до Вас пошаною й Христовою любов’ю,
Ваш у Господі Л. Жабко-Потапович.

№4
9 лютого 1954 р., Честер,
Ексцеленціє!
Учора, 8 лютого, з доручення Ревізійної Комісії я вислав до Вас один
примірник машинопису Псалмів із поправками та нотатками Комісії, ухваленими
на її останньому засіданні 2 лютого ц[ього] р[оку] в м. Ірвінгтоні. Як Господь
дозволить і будемо живі та здорові, то наступні примірники різних книг Старого
Заповіту надсилатимуться до Вас у міру ухвали Комісією поправок і нотаток до
них. Машинописи посилатимуться заасекурованими5 поштовими пачками, услід
за якими завжди йтимуть листи з відповідним повідомленням.Члени Комісії
благають Господа допомогти успішно закінчити цю велику працю й дати Вам для
цього сил і здоров’я.
Ваш у Христі Ісусі слуга
Левко Жабко-Потапович.

№5
10 березня 1954 р., Честер
Високодостойний Митрополите!
З доручення Ревізійної Комісії маю за шану надіслати в цьому пакеті
машинописи затверджених Комісією текстів книг Першої й Другої Мойсеєвих.
Вашого листа в справі Ваших відвідин Америки Комісія перечитала та схвалила
донести Вам, що Комісія приймає до відома Ваше бажання мати спільне засідання
в травні місяці. Отож, як Господь сподобить ласки дочекатися того часу, то
засідання відбудеться в Н’ю-Йорку 17 й 18 травня ц[ього] р[оку]. Про місце
засідання пастор Кузів сповістить Вас своєчасно.
Щодо процедури й порядку друкування книг св. Писання Комісія не має
жодної вістки від Бріт. і Закорд. Біблійного товариства. Ця справа є цілковито в
посіданні Товариства, що й буде її остаточно вирішувати. Тому в цій справі Ви
будете ласкаві звернутися безпосередньо до Товариства.
Ми благаємо Господа, щоб Він дав Вам сил і спроможности довести до кінця
розпочату святу справу. Ваш у Христі Ісусі слуга Левко Жабко-Потапович
P. S. Я й моя родина вітаємо Вас щиро й гаряче й просимо Вас не відмовити в
ласці й честі відвідати нас у нашій хатині в місті Честері під час Вашого
перебування в Філадельфії. Честер віддалений від центру Філадельфії всього на
15 миль. Наше авто спроможне буде служити Вам в обидва кінці подорожі, що
триватиме тільки одну годину. Просимо ласки сповістити нас про Ваше рішення.

464
 №6
15 березня 1954 р., Честер
Високодостойний Архипастирю!
Водночас з цим листом маю за шану переслати один примірник Тре-тьої
Книги Мойсеєвої з поправками Комісії, що ухвалені на засіданні 12 березня.
Комісія ласкаво просить Вас поправки цієї книги застосувати й до попередніх
двох книг Мойсея, тому що терміни цієї книги на останньому засіданні підлягали
найостаточнішому окресленню й стабілізації. З повною пошаною, Ваш слуга в
Христі Л. Жабко-Потапович.

№7
2 квітня 1954 р., Честер
Високодостойний Митрополите!
Маю за шану надіслати Вам з доручення Ревізійної Біблійної
Комісіїманускрипт 4-ої книги Мойсея з поправками й нотатками, що затверджені
Комісією на засіданні 26 березня ц[ього] р[оку].
Дякую за Вашого любого листа з дня 16 березня. Щодо Вашого запитання, чи
поправки Комісії мають увійти в окреме тимчасове видання Нового Заповіту, чи в
будуче видання при новій Біблії, ні я, ні інші члени Комісії не можемо, на жаль,
дати Вам відповіді, бо ця справа – виключна компетенція Бріт. і Закорд.
Біблійного товариства, до централі якого і належить його вирішення. Комісія на
останньому засіданні доручила мені передати Вам її побажання, аби всі поправки
Комісії щодо Нового Заповіту були взяті Вами під увагу при усталенні
остаточного тексту Заповіту. З християнською любов’ю й пошаною,
Ваш у Христі слуга Жабко-Потапович.

№8
13 вересня 1954 р., Честер
Високодостойний Митрополите!
У цьому пакеті висилаю Вам останні кники Старого Заповіту з поправками
Комісії. Це такі книги: Приповісті Соломонові, Йова, Рут, Плач Єремії, Пісня
пісень, Еклезіяст, Перша книга Хроніки, Друга книга Хроніки, Книга Ісуса
Навина та Книга Суддів. Разом ДЕСЯТЬ книг. Нехай Господь допоможе Вам
тепер докінчити Вашу працю. Не тільки ми, члени Комісії, але й усі члени наших
протестантських Церков благають про це Господа й просять у Нього для Вас сил і
здоров’я, особливо тепер, по перенесеній Вами операції. Прошу прийняти моє
запевнення в великій для Вас пошані та моїй християнській до Вас любові. Ваш у
Христі Спасі найменший слуга Жабко-Потапович. Відсилаючи в своєму часі до
Вас книгу «Переяславська Рада»6, я просив Вас не відмовляти в Вашій ласці
прислати другу її частину. Чи смію знов нагадати Вам про цю просьбу мою?

№9
6 січня 1955 р., Честер
Високодостойний Митрополите!
465
 Вашого любого листа з датою 1 січня 1955 року одержав. Ваше повідомлення
з пропозицією влаштувати засідання Ревізійної Комісії для остаточного перегляду
всієї Біблії я переслав до пастора В. Кузіва, хоч я певний, що й він вже має від Вас
аналогічну вістку. Тепер він, напевно, порозуміється в цій справі з Брітанським і
Закордонним Біблійним товариством у Лондоні, від якого залежить розв’язання
питання видатків на це засідання, і тоді сповістить Вас і членів Ревізійної Комісії
про децизію7 Товариства. Отже, нам поки що залишається чекати.
У цьому пакеті пересилаю Вам 12 аркушів нотаток професора В.
Марцінковсь- кого8 на всі п’ять Книг Мойсейових. Я одержав їх від професора
вже якийсь час тому й затримав їх у себе, щоб здійняти копії з них. На жаль,
обставини не дозволили мені цього зробити, і я посилаю до Вас оригінали цих
нотаток. З огляду на те, що В Марцінковський теж не має копії цих нотаток, а
хотів конечно зберегти оригінал для себе, не відмовте в Вашій ласці переховати ці
нотатки, щоб потім, по використанні їх, цей оригінал повернути В.
Марцінковському.
За Ваше святочне привітання для мене й моєї родині щиро Вам дякую.
Просимо прийняти й від нас побажання сил, здоров’я та благословення в Вашій
тяжкій праці на славу Господеві, а на радість і щастя нашого Народу.
Ваш у Христі Спасі найменший слуга
Левко Жабко-Потапович

№ 10
31 січня 1955 р., Честер
Високодостойний Митрополите!
Нарешті, маємо відповідь від Заряду Брітанського й Закордонного Біблійного
Товариства щодо остаточного засідання в Вінніпеґу. Справи мої вкладаються так,
що я можу виїхати до Канади тільки ввечорі 20 лютого. Прибув би до Вас разом із
пастором Кузівим в середу 23 лютого й о год. 10-їй могли б приступити до праці.
Усю працю ми мусіли б закінчити в середу 9-го березня з тим, що того ж вечора я
виїхав би з Вінніпеґу. Цей плян подорожі я запропонував паст. Кузіву й, не
чекаючи від нього відповіді, аби приспішити справу, насмілююсь той же плян
запропонувати Вам. Маю підстави думати, що паст. В. Кузів плян прийме. Прошу
не відмовити в ласці відповісти мені на цю пропозицію, аби за цим пляном вже й
діяти.
Прошу Господа, щоб Він дав Вам сили і здоров’я для закінчення цієї великої
роботи! Моя родина просить прийняти від неї наші найкращі побажання.
Ваш у Христі Спасі найменший слуга Жабко-Потапович.

№ 11
4 лютого 1955 р., Честер
Високодостойний Митрополите!
Сьогодні одержав Вашого листа й негайно відповідаю. Якщо день, якого ми
мали бути у Вас, для Вас невідповідний, то маю сміливість пропонувати –
відкласти той реченець на один або на два тижні: отож, ми з пастором В.Кузівим
466
готові з’явитися в Вінніпеґу для спільної з Вами праці – або в середу 2-го, або в
середу 9-го березня. Прошу не відмовити в ласці – заздалегідь призначити день
початку праці, аби ми тут могли розподілити нашу майбутню роботу. Чекаючи
Вашої ласкавої відповіді, просимо Господа, аби Він благословив Вас і остаточну
перевірку тексту нової Біблії.
Ваш у Христі Спасі слуга
Жабко-Потапович.

№ 12
2 березня 1955 р., Честер
Високодостойний Митрополите!
Вашу пропозицію зібратися у Вінніпеґу в середу 9 березня ми з пастором
Кузівим одержали й, приймаючи на увагу останні рішення Лондону, вирішили,
що наші сходини для остаточного перегляду тексту Біблії мали б відбутися
обов’язково впродовж лише однієї сесії, без перерви й без відкладання докінчення
нарад до іншої сесії, бо Бріт[анське] й Закорд[онне] Біблійне товариство в
жодному разі не згодиться другої сесії фінансувати. Ласкаво просимо взяти під
увагу цю обставину й якщо б Ви не могли приготовитися до перегляду всього
тексту Біблії на протязі наших сходин від 9 до 23 березня, не відмовте в ласці
зателеграфувати до мене з таким розрахунком, щоб я Вашу депешу міг одержати
не пізніше, як до 3-ої години по полудні в неділю 6 березня. Неодержання Вашої
телеграми до означеного вище часу буде для нас потвердженням Вашого рішення
переглянути й затвердити ввесь текст Біблії в часі від 9 до 23 березня. Тоді ж, тієї
ж неділі 6 березня ми вирушимо в подорож до Вінніпеґу, і в середу 9 березня
вранці, як Господь дозволить, матимемо шану з’явитися в вашому помешканні.
Замість вислання депеші, якщо б Ви бажали, могли б по одержанні цього
листа, з ласки Вашої, викликати мене до телефону кожного вечора по 10-ій годині
Вашого часу, «персон ту персон»9 (номер телефону мого Честер, Пенсильвенія
28142) і Ваше рішення відкласти засідання на пізніший час передати в усній
розмові, яка за 3 хвилини не буде коштувати більше, як депеша.
Ми тут просимо господа за Вас і за намічені наради, Йому на славу!
Ваш у Христі Спасі слуга
Л. Жабко-Потапович.

№ 13
7 грудня 1956 р., Честер
Високодостойний Митрополите!
Вашого листа одержав. Дякую сердечно за нього, як і за привіти. Усією
душею поділяю Вашу радість і вдячність Господові за просунення вперед Його
діла – праці нашої спільної над Його Словом. Нехай ім’я Його буде
Благословенне! Прилучаюся до Вашого смутку з приводу ослаблення Ваших
цінних не тільки для Вас, але й для нас усіх, очей, і благатиму Господа ввесь час,
щоб Він зміцнив Ваш зір. Ваша пропозиція щодо порядку пересилання коректи
ставить мене у тяжке положення, бож наша Комісія на останньому засіданні її з
467
участю М-ра Бреднока10 в Нью-Йорку прийняла до відома й виконання постанову
Брітанського й Закордонного Біблійного товариства, за якою коректа перекладача
та членів Комісії має вноситися секретарем Комісії до одного примірника, який і
пересилається ним до Лондону. Перемінити цей порядок – не в моїй компетенції.
Припускаю, що тільки сам Лондон у порозу- міні з Вами та з Комісією може їхню
постанову змінити. Ми всі тут благатимемо Господа, щоб Він допоміг докінчити
Його велику та святу справу, щоб усунув усі перешкоди на її дорозі та привів її до
того кінця якнайкраще та якнайшвидше.
Із найвищою втіхою слідкую за Вашою авторитетною думкою щодо
«вартости» останнього большевицького правопису (напр., у числі 37 «Віри й
Культури», стор. 18) і радію заздалегідь, що нова Біблія, як і всі останні правдиво
наукові видання на чужині – будуть однозгідні з правописом академічним 1929
року11.
Поручаю себе та мою родину, що разом зо мною вітає Вас якнайщиріше
Вашій ласкавій пам’яті та молитвам. Ваш у Христі Спасі найменший слуга Левко
Жабко-Потапович

№ 14
6 лютого 1957 р., Честер
Високодостойний Митрополите!
На Вашого листа дня 22 січня відповідаю так пізно тому, що 1) мусів
докінчити коректу всіх 225 аркушів друку, 2) очікував відповіді від М-ра
Бреднока й 3) тільки вчора бачився з паст. Кузівим, з яким ми все розважили
докладно.
Щодо мого листування з Лондоном, то я його провадив від самого початку
ревізії Біблії. Починаючи від 24 листопада я водночас з відбитками коректурними
одержував увесь час спішні листи від двох заступників М-ра Бреднока – Ашфорда
й Рейнолдса, на які вони очікували відповіді. У той же час я одержав звістку від
паст. Кузіва, що він хворий. Мусів поїхати до нього й переконався, що паст. Кузів,
на жаль, поважно хворий і від праці в Комісії відмовляється. Принаймні заявив
рішуче, що я мушу сам писати про всі справи до Лондону. Отож, я мусів сам
давати відповіді на запитання Лондону до Комісії. Слава Господеві, що тим часом
здоров’я паст. Кузіва покращало остільки, що вчора я мав можливість удруге
бачитися з ним і на протязі 3 годин обмірковувати справи коректи. На жаль, він
сам не може займатися коректурою. Учора ж ми прийшли до висновку, що, з
огляду на остаточну мовчанку М-ра Бреднока щодо порядку коректи, ми
приймаємо порядок, запро-понований Лондоном Вами, і я буду надсилати
коректурні аркуші враз із Вашим манускриптом до Вас*. Таким чином я
робитиму першу коректу, а Ви – останню. Тож узавтра я почну всі мої поправки
та зауваги переносити до примірника чистого, який з моїми поправками та
манускриптом приходитиме до Вас, а вже від Вас із Вашими остаточними
поправками піде до Лондону.
Щодо питання про потребу Вашої зо мною зустрічі. – Я вважаю, що власне
тепер, коли я скінчив кореґування перших чотирьох книг Мойсея (аркуш 225-ий
468
кінчається на 4 Мойс. 36:ІІ) і поробив силу нотаток, було б дуже корисним нам
спільно їх переглянути й зробити деякі висновки, що були б корисними й на
майбутнє. Проте, я вважаю, що відповідна пропозиція Лондонові про таке
побачення мусіла б виходити або від Вас, або від паст. Кузіва. Я переконаний, що
користь від такого спільного обговорення дальшої праці була б дуже велика. Саме
побачення з ощадностевих міркувань (Лондону, натурально) могло б відбутися в
Нью-Йорку, тим більше тому, що на ньому міг би бути присутній паст. Кузів.
Проте, це вже Ваша або паст. Кузіва справа – піднести цю справу перед
Лондоном.
У Вашому листі з 30 листопада Ви писали: Настає час великої й пильної
праці, – відповідальна коректа. Сердечно прошу Вас: 1) перечитуйте Ви першу
коректу, а також і звіряйте з текстом мого ориґіналу, бо друкарня часто щось
опускає. 2) Дуже прошу допильнувати відсилачі, бо друкарня може наробити тут
несподіванок у числах… … 4) коли б Ви замітили, що щось треба виправити, то
прошу зазначити це… а я обміркую Ваше предложення. (підкреслення моє)
Отож, скрупулятно не проминаю «ані букви, ніже титла»…
6) по видрукуванні Біблії я підійму питання, щоб Біблійне товариство
оплатило Вам коректу, бо це буде велика праця. (підкр[еслення] моє).
Коли в листопаді почалася ця велика праця, я відразу побачив її розміри, а
тому, щоб віддатися для неї цілковито, відмовився від моєї заробкової роботи,
починаючи від І грудня. З огляду на те, що до кінця всієї праці над Біблією я не
міг чекати заплати, я сам це питання підніс у листі до М-ра Бреднока. У відповідь
на це він повідомив мене, що платити мені щомісячної винагороди 100–125 дол.
вони не можуть, а за всю мою працю аж до кінця видрукування Біблії вони
можуть мені дати… 500 дол. Я не знаю, що відповідати на таке предложення, і
тому вчора за- пропонував паст. Кузіву, щоб він зайнявся цим питанням із
Лондоном. Я ж тим часом буду працю продовжувати.
Сьогодні прийшли дві великі пачки коректурних відбиток. Ще їх не
розпакував. Узавтра вранці починаю наносити мої поправки на чистий примірник
для Вас, якого негайно висилатиму Вам. Вітаємо Вас щиро й бажаємо здоров’я від
Господа. Особливо молитимемося за Ваші очі.
Ваш у Христі слуга
Л. Жабко-Потапович
P. S. Пастор В. Кузів напише до Вас докладніше про наші вчорашні розмови.
Усі поправки робитиму олівцем, щоб непотрібне було легко витирати. Пачки до
Вінніпеґу висилатиму тільки registered12, як Ви того бажаєте.
* Тут і далі підкреслення зроблені в тексті документа.

№ 15
14 лютого 1957 р., Честер
Високодостойний Митрополите!
Вашого листа з дня 11 лютого одержав. Отже за допомогою Божою можемо
йти далі в цій праці. Залюбки приймаю Вашу пораду – стисло триматися
академічного правопису й гостро виконуватиму його приписи.
469
 Слава Богові, що його маємо та знаємо, на чому стоїмо. Добре було б, якби
Ви, з ласки Вашої, переслали до Лондону вказівку для складачів – ділити слова
(переносити) за тим правописом, бо складачі поняття про нього не мають. Як Ви
побачите в коректурі, поправки та нотатки зроблені трояко: фіолетоватим
атраментом13, грубі – це лондонські; чорним атраментом – це мої, безсумнівних
друкарських помилок; олівцем – це мовні, на які я звертаю вашу ласкаву увагу.
Висилаю сьогодні решту шпальт; тож викінчено тим часом усі чотири книги
Мойсеєві, цебто 225 шпальт. Надійшли до мене дві нові пачки, певно 5 Мойс. й
далі. Узавтра беруся до них. Отож Лондон не дає перепочинку й жене.
Це вже третій місяць така гонитва. За вашою вказівкою старанно та сумлінно
перевіряю не тільки кожен вірш, але й кожне речення, кожне слово й кожну
літеру та порівнюю й контролюю з оригіналом. Як самі знаєте, це забирає силу
часу й силу енергії. А тим часом мушу жити набір, бо від зародкової моєї праці я
відмовився, як тільки прийшло повідомлення біля кінця листопада, що
починається друк. Тож тим часом продовжую роботу, якщо Лондон стоятиме на
тому, що платитиме лише наприкінці, та ще й ту марну платню, а не щомісяця, як
я просив, то доведеться мені відмовитись від дальшої коректи.
Я про платню згадав у попередньому листі й тепер згадую тому, що ви самі в
вашому листі з 30 листопада висловили Ваш замір клопотатися, а платню для
мене, бо, як Ви тоді зазначили, «це буде велика праця». А Лондон за цю «велику
працю» пропонує $500. Якщо робота продовжиться лише один рік (а я маю
великий сумнів щодо цього), то це ж сміх! Вони там в Англії поняття, очевидячки,
не мають про стандарт тутешнього життя, навіть найскромнішого. До них більше
в тій справі не писатиму, а беру сміливість писати це до Вас лише на те, щоб,
коли дістанете від мене вістку, що я мою працю спиняю, то щоб для вас це моє
рішення не було несподіванкою. Писав і говорив про це до паст. Кузіва, та не
знаю, чи й він щось робить щодо цього.
Вітаю Вас щиро в найкращому бажанні з мого боку вчинити все можливе й
навіть надможливе, аби роботу тим часом посунути вперед.
Ваш у Христі слуга Л. Жабко-Потапович
Буду щасливий бачитися з Вами тут і прошу лише заздалегідь, із ласки
Вашої, звістити мене про Ваше прибуття (куди, коли, тощо).

№ 16
25 березня 1957 р., Честер
Високодостойний Митрополите!
У суботу 23 березня я вислав до вас останні коректурні відбитки чч. 226–303,
цебто до Ісуса Навина 21:42 включно. Ви просите мене прислати вам відбитки
304–405. Я їх ще досі не маю, хоч повідомлення про надіслання їх мені з Лондону
одержав вже 2 тижні тому. Отже вони в дорозі. Одержавши їх, негайно опрацюю
й вишлю до Вас.
У Ваших останніх листах Ви сповіщаєте про ті деякі ваші відхилення від
правопису 1929 р., що Ви їх тепер запроваджуєте в тексті нової Біблії. Дозвольте
мені висловити Вам мої думки з цього приводу. Гадаю, що такі ж думки висловив
470
би кожен «письменний» пересічний читач, бодай трохи ознайомлений із
дражливою справою правописного розгордіяшу, що його знов деякі українські
часописи, письменники та видавництва почали запроваджувати на Скитальщині.
Отже ви пишете – Вифлеєм, Синай, Филип’ян, Євфрат, Єфес тощо замість:
Віфлеєм, Сінай, Філіп’ян, Ефрат, Ефес тощо, міродайних до цього часу за
академічним правописом. В останніх числах «Віри й Культури» усталюєте форми
– Іспанія, Рейн, бреніти, увечері; у Біблії становчо вживаєте – потомство,
послушний, сустав, бедро, купля, завіщати, здобича, заняття (замість українських
– нащадки, слухняний, суглоб, купівля, заповісти, здобич, зайняття) тощо.
У тридцятих роках Ви проголосили в журналі «Рідна мова» знаменне та
чудове гасло: «Для одного народу – одна літературна мова, один правопис», і
цього гасла колись не тільки самі трималися, але й закликали всіх українців за
ним іти. Тепер поволі починаєте в той правопис впроваджувати зміни, що так
болюче б’ють по справі правопису. Ми, маленькі люди, розуміємо, коли різні
часописи та різні письменники – кожен «винаходить» «свій» правопис і вносить
до мовної справи хаос. Але всі будуть здивовані й збентежені, коли подібні зміни
запровадите ВИ, та ще й до Біблії, з якої всі на протязі може якоїсь сотки років
будуть не тільки навчатися мови, але й мовного порядку, дисципліни, правопису.
Таж мимоволі деякі почнуть гадати, що ці зміни, так подібні до змін останнього
совєтського правопису 1946 року14, що в своїй підвалині має не стільки елементів
наукових, як тенденційно політичних, матимуть подібну ж йому тенденцію –
зближення української мови до «вєлікава русскава язика». Крий Боже, щоб нова
Біблія могла викликати подібні думки! Натурально, що за новий переклад і його
мову вся відповідальність особливо тепер, коли вам передано право робити
останню коректу, падає виключно на Вас. Але тому, що вкінці бодай тінь цієї
відповідальности може впасти й на Ревізійну Комісію, мені здається, що було б
дуже необачним з мого боку, якби я, як перший читач Вашого перекладу, не
зробив тих зауважень, які не тільки має право, але й обов’язок робити кожен
сумлінний пересічний читач. Тим більше, що припускаю, в деяких випадках
(особливо щодо вживання русизмів) міг би мати випадок звичайні-сінький
недогляд або помилка. Виходячи з цих лише міркувань, я й вирішив написати до
Вас, Високодостойний Митрополите, цього листа, заздалегідь просячи вибачити
мене, що докуваю Вам та забираю Ваш, такий дорогоцінний, час.
Прошу прийняти запевнення, що разом із усіма щирими дітьми Божими та
нашого народу благаю Господа, щоб допоміг Вам цю велику працю допровадити
до щасливого кінця.
Ваш у Христі найменший слуга
Л. Жабко-Потапович.

№ 17
30 квітня 1958 р., Честер
Високодостойний Митрополите,
Пасторе та Професоре!

471
 23 квітня я вислав до Перекладача коректу (першу) Нового Заповіту в
шпальтах чч. І – 299, цебто від Матв. І:І й до І Петра І:І4 включно.Таким чином,
майже ввесь Новий Заповіт перейшов першу коректу (у шпальтах ще не розбитих,
не зламаних на сторінки). Як тільки одержу з Лондону останні шпальти Нового
Заповіту (від І Пет. ІV15 й до кінця), негайно зроблю першу коректу й відішлю до
Перекладача. Отже тепер можна було б приступати до другої (і останньої)
коректи всієї Біблії, у сторінках, на яких є вже й відсилачі. Ці сторінки Біблії від
початку й до Ісаї вже складені й є вже їх відбитки в мене (і, надіюся, що й у
Перекладача теж). До цієї другої коректи (у сторінках) я досі не забирався, бо
Перекладач бажав був мати насамперед усю першу коректу всієї Біблії в
шпальтах. Тож тепер (повторюю) можна було б приступати до другої коректи.
Гадаю, що перше, ніж це почати, треба було б востаннє з’ясувати важливе
питання: за яким правописом має бути вся нова Біблія? Від самого початку цієї
праці за умовами Бріт. Закорд. Біблійного товарист-ва було схвалено, що й для
Перекладача й для Ревізійної Комісії єдиним і міродайним правописом буде так
званий «академічний» правопис 1929 року, що в своєму часі був затверджений і
Всеукраїнською Академією Наук і Науковим товариством ім. Шевченка. Одначе,
як це особливо міцний вираз має в відбитках коректурних Нового Заповіту,
Перекладач дотримується не тільки того академічного правопису, але й робить
винятки на користь пізнішого, так званого «нового» правопису 1946 року, що
прийнятий тільки під Совєтами й не признається українською Скитальщиною, і
відкидається як Вільною Академією Наук,так і Науковим Т-вом ім. Шевченка.
Водночас Перекладач робить ще численні винятки щодо обох правописів. Я писав
вже не один раз у цій справі до Перекладача, і як відповідь діставав вияснення,
які, на мою думку, потребують санкції не тільки одно-го мене, але й інших членів
Ревізійної Комісії, якщо не самих найвищих установ наукових, чи й Бр. і Закорд.
Бібл. товариства. Як приклад, насмілюся приточити один випадок: Перекладач,
всупереч академічному правописові, цілком іґнорує в Новому Заповіті слова –
христити, хрищення, Іван Христитель тощо, що є перекладами грецького
баптидзо та інших відповідників і походять від слова Христос, а всюди замість
них уживає слів – хрестити, хрещення, Іван Хреститель тощо, цебто йде за
правописом совєтським, який все виводить від слова хрест.
Є й інші випадки, що їх тут за браком часу не приточую. І Вільна Українська
Академія Наук і Наук. Т-во ім. Шевченка в своїх виданнях наукових уживають
обох термінів (хрИщення й хрЕщенння), кожного на своєму місці та з відповідним
значенням, розрізнюючи їх гостро, отже виразно йдуть за академічним
правописом 1929 року.
Перше, ніж приступити до другої коректи Біблії, ласкаво прошу як Високодо-
стойного Перекладача, так і Високодостойних членів Ревізійної Комісії цю
важливу справу розважити та прийти до остаточного вирішення: якого правопису
мусимо дотримуватися?
З огляду на те, що за допомогою листів цю справу вирішати (на мою думку)
неможливо, насмілюсь подати пропозицію – з’їхатися ще раз для вирішення її.
З правдивою пошаною та з християнським привітанням,
472
 Ваш слуга в Христі
Л. Жабко-Потапович

№ 18
4 липня 1957 р., Честер
Високодостойний Митрополите!
Вашого листа з дня 26 червня 1957 року до Пастора Кузева я перестудіював.
З огляду на сім головних Ваших закидів того листа відповідаю Вам
безпосередньо, відсилаючи копії цієї відповіді до Пастора В. Кузева та до
Професора П. Ковалева. На початку кожного пункта подаю в лапках кожен Ваш
закид, беручи його без зміни з Вашого листа.
1. «Справа в тому, що не я роблю нові поправки, але Пастор Л. Жабко-
Потапович».Я вже писав до Вас і до БіЗБТва, що я роблю мої поправки в таких
випадках:
a) коли щось із затвердженого Комісією тексту випущено,
б) коли Ваша нова поправка істотно відрізняється від поправки Ревізійної
Комісії й суперечить оригінальному текстові та
в) коли місце, змінене Вами, залишається занадто неясним або тяжким чи й
неможливим до зрозуміння.
Гадаю, що, роблячи такі поправки, я не тільки не шкоджу, але, навпаки,
допомагаю Вашій і загальній роботі. У моєму листі до М[ініст]ра Бреднока від 15
січня ц[ього] р[оку] я вказував на те, що деякі місця Вами зміняються, що таких
місць небагато та що ті зміни необхідні, і нехай би БіЗБТво за них не ремствувало
на нас усіх.У тому ж листі я сам запропонував М-ру Бреднокові (попередньо
порумівшися про це з іншими членами Комісії) змінити процедуру нашої праці
так, щоб першу коректу зробив я, а Ви – другу. Це відповідало Вашим інтенціям.
З цією зміною вся відповідальність за першу фазу коректи переносилася на Вас.
Від Вас від того часу залежить – мої текстуальні чи стилістичні поправки
прийняти чи відкинути.
2. «Пастор Л. Жабко-Потапович робить свої поправки головно мовного
характеру». У листі моєму до Вас 14 лютого ц[ього] р[оку] я повідомив Вас, що я
робитиму мої поправки так: «олівцем – це мовні, на які я звертаю Вашу ласкаву
увагу». Отож ці поправки мовного характеру я роблю звичайним чорним олівцем,
для того, аби (як я і підкреслював у листі до Вас) Ви, в разі потреби чи Вашої на
них незгоди, могли їх у коректі легко витерти. Натурально ж, що – чи прийняти
чи відкинути їх – це Ваша справа. Проте гадаю, що звертаючи «Вашу ласкаву
увагу» на такі, скажім, слова, як подарок, суша, заняття, здобич, завіщати, купля,
бедро, сустав, потомство, послушний тощо (я маю їх виказ докладний, я не тільки
що не чиню якогось прогріху, навпаки, знов таки допомагаю Вам же, і тому
заслуговую не догани, а признання з Вашого боку, бож я, як перший читач і
коректор нової Біблії, обов’язаний звернути Вашу ласкаву увагу на ті слова, що,
помимо Вашого бажання, через звичайний недогляд переписувача або ж і через
переочення складача могли влізти до тексту. Маю зафіксовані мною прикладу
такого догляду й переочення, і можу їх Вам подати. Думаю, що таку уважливість
473
Ви можете тільки схвалити, а не гніватися за неї. Маючи Ваші не тільки усні
запевнення, але й твердження в часопи-сах (наприклад, останнє – в «Вірі й
культурі» 1957, ч. 8/44, стор. 15, праворуч, удолині), що Ви триматиметеся
виключно академічного правопису 1929 року, я, не маючи певних і остаточних
даних щодо Ваших винятків з-під того правопису, тримався й триматимуся
виключно того згаданого правопису, який обов’язує нас усіх у цій праці.
4. «У березні 1957 року я заявив нашій Комісії, що буду ще раз читати весь
переклад, і зроблю поправки стилістичного характеру. І це Комісія прийняла».
У березні цього року Комісія не мала з Вами побачення. Чи може Ви цю
заяву зробили листовно на адресу якогось члена Комісії? У моїх паперах я не маю
жодного сліду щодо цього. Проте подібна Ваша заява була б, натурально, цілком
резонною та законною, і ніхто з нас ніколи проти неї не змагався б. Навпаки,
Комісія пару разів звертала увагу М[ініст]ра Бреднока на необхідність таких
Ваших поправок, якщо, натурально, вони не суперечать оригіналові гебрайському
та полегшують зрозуміння читаного.Чому М[ініст]р Бреднок на це тепер не
згоджується, не знаю. Думаю, що Комісія повинна в цьому Вас підтримати, тим
більше, що таких поправок, як ми вже й доносили до Лондону, є не так багато.
5. «Я вже не раз просив, щоб Комісія не писала до Біблійного товариства без
попереднього порозуміння зо мною».Щодо мене з приводу цього, то всі мої
попередні листи до Бр[итанського] Т[оварист]ва я писав виключно в відповідь на
листи Товариства. Звичайно, завжди в таких випадках порозуміваюсь із Пастором
В. Кузевим та й з Вами, коли це було необхідно конечно. Або, принаймні,
сповіщаю Вас про факт такого листування. Тільки на пару їхніх листів відповів
без порозуміння з Пастором Кузевим, а то тому, що він якраз був хворий. Отож, і
сьогодні, відповідаючи на Вашого листа до Пастора Кузева, роблю це без
порозуміння з ним, а то тому, що він іде на операцію, і я не смію його турбувати
зайво.
6. «А тепер дійшло до того, що Пастор Жабко написав до Біблійного
товариства на мене... (мені соромно вжити цього слова)». Поняття не маю, про що
йде! Ще раз перечитав копії всіх моїх листів до Товариства за останні півроку (від
початку друку Біблії) і не знайшов у тих листах нічогісінько, що можна було б
підвести під поняття якогось слова, що його можна було б боятися вжити в листі.
Отже, не знаю, в чому справа...Тому ласкаво, проте настирливо та щиро прошу
Вас подати отой, мені не- знаний «гріх» на папері. Це ж уже обвинувачення, і то
занадто тяжке, щоб його можна було збути мовчанкою, та щоб не дати мені
можливости виправдатися.
Якщо Ви не подасте мені його, то вважатиму, що Ви не мали жодної підстави
його на мене кидати.
7. «За два місяці до мого приїзду до Нью-Йорку я щиро написав про свій
приїзд Паст. Жабкові, що нам треба було б зібратися й поговорити. Відповідь я
одержав таку, що зрозумів одне, – не треба побачення».
Дозвольте Вам фактами довести, що це Ваше твердження, м’яко висловлю-
ючися, не має під собою жодної підстави... 15 січня ц[ього] р[оку] в моєму листі
до Вас я пропонував регулярні побачення й розмови з Вами. На цю мою
474
пропозицію я не дістав від Вас жодної відповіді. У листі моєму до Пастора В.
Кузева від 6 лютого я просив його піддержати перед Лондоном мою пропозицію
зустрічатися з Вами. Ще 15-го січня в листі до М[ініст]ра Бреднока я представив
йому необхідність регулярних зустрічей і розмов із Вами. Ні М[ініст]р Бреднок ні
Пастор Кузів не дали мені відповіді на цю пропозицію.Тому то, одержавши від
Вас листа від 11 лютого ц[ього] р[оку], в якому була Ваша пропозиція щодо
зустрічі під час Вашого перебування в Нью-Йорку в травні місяці, я дуже зрадів і
негайно порозумівся з Пастором Кузевим у цій справі. І 14 лютого я вислав до Вас
листа, в якому наприкінці написав таке: «Буду щасливий бачитися з Вами тут, і
прошу мене лише заздалегідь із ласки Вашої звістити про Ваше прибуття (куди,
коли, тощо)». Відповіді на цю просьбу мою я від Вас не одержав. Ви пишете, що
Ви сповістили мене про майбутню зустріч «за два місяці» до Вашого приїзду до
Нью-Йорку. Отже, Ви мали писати до мене десь у березні. Я становчо тверджу,
що в березні місяці не дістав від Вас жодного повідомлення в справі побачення.
У неділю 5 травня ми порозумілися з Паст. Кузевим щодо вислання до свящ.
Савченка телеграфного поздоровлення з приводу Вашого ювілею. Тоді ж через
телефон я запитав Пастора, чи може він має якусь вістку в справі побачення?
Жод- ної він не мав. 8 травня Паст. Кузів окремим листом ще раз повідомив мене,
що він жодної вісті від Вас у справі побачення не має.
Вичитавши в «Свободі»15 оголошення про Вашу доповідь в УВАН16 в Нью-
Йорку, що мала відбутися в понеділок 13 травня, я в суботу 11 травня викликав
Пастора Кузева до телефону, і ми, дивуючися, чому Ви ухиляєтеся від питання
про побачення, змовилися, що, не вважаючи на все, з’їдемося Нью-Йорку 13
травня й особисто поговоримо з Вами.
Тож 13-го травня я спеціяльно для побачення з Вами приїхав туди.
По Вашій доповіді ми з Пастором Кузевим підійшли до Вас і запитали, чи не
були б Ви такі ласкаві – призначити нам місце й час для спеціяльної розмови в
справі Біблії.
Ваша відповідь була літерально17 така (переписую з мого нотатника):
«На превеликий жаль, я не маю ані хвилинки вільної. Узавтра вранці
відлітаю до Канади».
На таку відповідь нам не залишалося нічого іншого, як тільки попрощатися з
Вами, що ми й мусили вчинити.
Поняття не маю, що це за містерія, і яка причина створила її!
Передучора (2 липня) Пастор Кузів написав мені щодо цього так:
«Ми питали його (цебто Вас, Високодостойний Митрополите) в Нью-Йорку,
чи він хоче з нами побачитися? Він відказав, що не має хвильки часу; чи не так?
Таж Ви сього саме були приїхали»?
Високодостойний Митрополите!
Буду Вам надзвичайно вдячний, якщо Ви будете такі ласкаві та поясните
мені, що сталося, і що спричинило Вас висунути ці сім закидів у Вашому листі.
Бо без Вашої ласкавої відповіді нічогісінько не розумію.
Залишаюся в молитвах за Вас і за нову Біблію,
Ваш покірливий у Христі слуга
475
 Левко Жабко-Потапович

№ 19
24 липня 1958 р., Честер
Високодостойний Митрополите!
Оце тільки що одержав через телефон від пані Кузевої сумну вістку, що
«пастор Кузів вже не з нами». Помер сьогодні перед полуднем. Похорон його має
відбутися в суботу 26 липня о год. 2-ій по полудні. Отже наша комісія щораз
зменшується. Нехай на все буде воля Господня!
Моя дружина тяжко хвора й щораз слабша. Нехай буде воля Божа й у
нашому родинному житті!
Маю надію вже в наступному тижні інтенсивніше забратися до дальшої праці
над коректою.
Перечитав Вашу статтю про «хрищення» й «хрещення» в «Вірі й Культурі» й
остовбурів18. По нашій розмові в четвер 3-го липня в Вінніпеґу, признатися, не
сподівався нічого подібного. Просто не вірив своїм очам. Якраз працював над
деякими матеріялами щодо цієї справи, що нею в І й у ІІ сторіччях займалися
деякі малоазійські греки. Думаю, що вони були б захоплені Вашими
розважаннями на цю тему. Проте вони були консеквентніші19 від Вас, бо йшли
далі й навіть Самого Христа та всі похідні від Того Ймення слова писали не з «и»,
а з «е»: Хрестос, хрестіяні. Правда, що єпископи того часу повстали проти такої
концепції й виявили, що ті греки були попросту не цілком … грамотні.
Ви чомусь рішуче відпекуєтеся від того, що «баптідзо» має зв’язок із
Христом (що цілком логічно), а зате його силоміць зв’язуєте із словом ХРЕСТ, що
аж ніяк не в’яжеться. Бо ж ані Іван ХрИститель, ні саме хрИщення, що він його
виконував, не могло мати жодного зв’язку з словом СТАВРОС, на який ні він, ні
його учні тоді не вказували ще, а натомість міг вказувати тільки на ХрИста, що
мав узяти на себе гріхи всього світу.
Якщо стати на Ваш ґрунт, то тоді було б логічно писати – хрЕстиянство,
хрЕстосуватися хрЕстиянин, і тощо. Якщо ж признаємо християнство,
християнин, христосуватися тощо, тож логічно прийти мусимо й до того, що Іван
ХрИститель хрИстив людей хрИщенням покаяння…
Із другого боку слово ХРЕСТ залишається пнем для хрЕщення рукою, для
перехрЕстя, для слів навхрЕст і т. д.
Тож, і Академія Наук стала на тому, що є два різні слова й усі похідні від них
слова: ХрИстос і хрЕст, а тому – Іван ХрИститель напевно хрИстив людей, і
Апостоли хрИстили людей, щоб зробити їх хрИстиянами; а натомість священик
(скажімо) бере до рук хрЕста та хрЕстить ним людей, так само, як хрИстиянин
православний приймає хрИщення в дитинстві,а потім рукою хрЕститься сам, або
ж тією рукою хрестить буханок хліба,коли має його надтинати…
Ви ж самі мусите знати, що наше українське хрИщення нічого спільного не
має з російським крЕщенієм, і що наше ХРЕСТ старше від північно-
го КРЪСТ. Я двічі посилав Вам мої міркування з цього приводу й двічі
додавав до листів покажчик джерел, за якими в усіх пам’ятках ХІ–ХІІвв. (за
476
рідкими виключеннями дійсних помилок) писалося тільки: Іоанн хрИсти,
подобається Иоаноу ХрИстителю, хрИстивийся, хрИштаахоуся всі, хрИститися в
образ чловічь, хрИштения (навіти хрІштения) Іоанновя, Іоань пріжде хрІштения,
хрИштением оутврждяйся, і так далі, і т. і.
А Ви запитуєте: Недогляд чи насмішка? Кажете, що це явне непорозуміння.
Ви твердите, що це – КОМУНІСТИЧНА АҐІТІЦІЯ, що це – НЕЗНАННЯ
СПРАВИ! НЕ ВИКЛЮЧЕНЕ Й НАВМИСНЕ БАЛАМУТСТВО!
Таж Ви самі добре знаєте, що Академія Наук під Совєтами в роках1920 – 32
мала бодай слабу тінь незалежності чи вільності, які вона стратила разом із
смертю Скрипника20. Ви ж знаєте, що Булаховські та інші там Рильські та
Тичини21 МУСІЛИ ПРИЙНЯТИ ПРАВОПИС 1946 року під терором, і що той
правопис – це рабське наслідування всього того, що продиктувала Москва, аби
наш правопис якнайтісніше зуніфікувати з російським! Ви ж знаєте добре, що
Кримський22 якщо й мав дещо проти транскрипції деяких чужомовних слів, то
водночас НІЧОГІСІНЬКО НЕ МАВ ПРОТИ ПРАВОПИСУ 1929 РОКУ В
ЦІЛОМУ, БОЖ ТО – ЙОГО ВЛАС-НА ДИТИНА.
Ви пишете: «І вся Україна так і пише сьогодні, як і писала ще від довгих
віків»! Так чого ж Ви самі обурюєтеся з того, що вся Україна пише – бог,господь,
месія, христос? Де ж Ваша логіка?
Ви ж знаєте, що й Вільна Академія Наук, і Наукове товариство ім. Шевченка
в своїх виданнях признає два слова різні – хрИщення від слова ХрИстос і
хрещення від слова хрест. Тож навіщо Ви зводите все лише до Голоскевича?23
Таж, Ви знаєте, що й Голоскевич, і Ізюмов24, і десятки інших словників
наслідували тільки правила Акад[емії] Наук та Наук[ового] Т[оварист]ва
Шевченка.
Таж Ви самі в вашій «Рідній Мові» (1930-х років) твердили становчо, що є
два різні слова – хрИщення і хрЕщення! Таж Ви самі ці слова розрізнювали в
поодиноких Євангеліях, друкованих у Львові 1938 року!25 І там же виразно стоїть
Іван ХрИститель хрИстив і т. і.
Ви маєте рацію, коли твердите, що впровадження слів від баптідзо,
хрИщення, ХрИститель, тощо – було «зроблене без жодного порозуміння з
Церквою».
Так, це правда: правопис 1929 року впроваджений без порозуміння з
московсь- кою православною Церквою, натомість він впроваджений із
порозуміння всіх науковців, до яких належали й православні українські,і
українські ж католицькі знавці справи. Натомість – правопис 1946 року
впроваджений у порозумінні ТІЛЬКИ З МОСКОВСЬКОЮ ПРАВОСЛАВНОЮ
ПАТРІЯРХІЄЮ, і з благословення її та з наказу НКВД він силоміць накинутий
нашому многострадному народові.
Тому Ви не маєте жоднісінької рації протиставити «большевицьке хрИстити
замість багатовікового християнського українського хрЕстити». Навпаки
багатовіковим (від ХІ віку) українським християнським словом було –
хрИстиянство, хрИстиянин, Іван ХрИститель, святе від води до Духа хрИщення,
хрИстосування та інше – бо вони були відповідниками грецького «баптідзо» та
477
всіх похідних від нього слів, натомість БОЛЬШЕВИЦЬКИМ,
КОМУНІСТИЧНИМ, РОСІЙСЬКИМ І МОСКОВСЬКО-ПРАВОСЛАВНИМ,
НЕНАУКОВИМ І ТЕНДЕНЦІЙНИМ БАЛАМУЧЕННЯМ є відкидання тих слів і
заміна їх іншими – хрЕщення, хрЕстити, тощо, які мають своє місце, як похідні
від слова ХРЕСТ, але які в жодному разі НЕ МОЖУТЬ ЗАСТУПИТИ
ПОПЕРЕДНІХ, ЩО ПОХОДЯТЬ ВІД СЛОВА ХРИСТОС.
І тому той, хто стоїть за большевицьку концепцію даного питання, той
свідомо стоїть за свідоме, навмисне знівечення та усунення ХРИСТА СИНА
БОЖОГО Й БОГА із життя ХРИСТИЯНИНА та ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЦЕРКВИ.
Якщо Ви далі стоятимете за тією большевицькою концепцією, я примушений
буду все питання представити на розгляд і розв’язання Брітанського та
Закордонного Біблійного товариства. Нехай воно в порозумінні з найвищими
науковими установами – Академією, Наук[овим] Т[оварист]вом ім. Шевченка
його розв’язує та рішає, чи та большевицька концепція має знайти вирішення і
признання та затвердження в НОВІЙ УКРАЇНСЬКІЙ БІБЛІЇ.
Ваш у Бозі найменший слуга Левко Жабко-Потапович

№ 20
13 серпня 1958 р., Честер
Високодостойний митрополите!
Вашого листа одержав. Від усього серця дякую Вам за ваші молитви та за
вислови співчуття з приводу недуги моєї дружини. Вона щораз слабне. Нехай на
все буде Його свята воля!
Кінчаю в другій коректі Книги Мойсеєві. Несподівано виявилась нова
трудність і перешкода: відсилачі.
Ваш спосіб пунктації, на який ми звертали Вашу ласкаву увагу, міг бути
зрозу- міливим до певної міри тоді, коли він уживався Вами по кожному
окремому віршові тексту. Тепер, коли всі відсилачі друкуються посередині, і коли
в відсилачові є не один або два вірші, а декілька, тяжко деякі з них розшифрувати;
навіть для мене це неможлива робота в деяких випадках. Що ж тоді робитиме
пересічний читач?
Треба конче: відсилачі до правої шпальти пересунути праворуч, аби вони не
зливалися з відсилачами лівої шпальти. Звернути увагу складача на те, щоб він не
розділяв відсилача в тому випадкові, коли перед назвою книги стоїть її
порядковий нумер (приклади: 5 Мойс., 2 Самуїл., І Петра – тощо) і не залишав
нумера книги в одному рядкові, а її назву не переносив би до іншого рядка, де
нумер книги попередньої попадає поміж чисел віршів, і тоді повстає розгардіяш.
Не відмовте в вашій ласці звернути на це увагу друкарні.
Щодо Вашої незгоди визнавати академічний правопис за міродайний у новій
Біблії, це – ваша справа. Ви фактично впроваджуєте третій правопис – мішанину
академічного з большевицьким, а до того впроваджуєте ще й Ваші власні
новотвори, яких нема в обох тих правописах.
Щодо цього мусимо мати на увазі таке: нова Біблія в жодному разі не буде
росі- янами та комуністами допущена за залізну заслону, бож там не допускають
478
навіть російської Біблії, і вона, видрукована в якихось 10–15 тисячах примірників,
в Совєтах не поширюється цілком: ніде, а особливо в Україні її нема26. Отже її
можна скорше дістати в Вашінґтоні чи в Нью-Йорку, тільки не в Совєтах.
Таким чином можна сподіватися, що аж до того часу, як Господь відкриє
залізну заслону, нова Біблія буде поширюватись виключно серед українців на
Скитальщині. І якщо Ви й надалі стоятимете переважно при большевицькому
правописі 1946 року, зреконстрованому Вашими коректурами його, то треба
сподіватися, що й Наукове Т[оварист]во Шевченка й ВУАН, яка стоять при
академічному правопису 1929 року, підіймуть крик й збойкотують Біблію.
Безперечно, загал швидше піде за ними, і тоді Бр[итанському] і Закорд[онному]
Бібл[ійному] Т[оварист]ву треба буде лічитися з тим, що й загал Біблію
збойкотує.
Тож неодмінно треба попередити Бр[итанське] Бібл[ійне] Т[оварист]во,чого
воно може сподіватись при виході Біблії в світ. Це – Ваш обов’язок. Якщо Ви
вперто впроваджуєте Ваш правопис, то повинні ознайомити Бріт[анське]
Т[оварист]во з наслідками цього.Маю надію, що Ви самі це зробите. Якщо ж ні,
то тоді я матиму обов’язок зробити це. Вітаю Вас щиро.
Ваш у Христі слуга Л. Жабко-Потапович

№ 21
1 жовтня 1958 р., Честер
Високодостойний Митрополите!
Сьогодні минає два тижні, як я з родиною відпровадив на вічний спочинок
мою Дружину, що покликана була до Господа в понеділок 15 вересня. Мені було
занадто тяжко, тому не міг своєчасно повідомити про це.
Дякую за Ваші вислови співчуття з приводу її недуги та за молитви Ваші.
Господь нехай віддасть Вам за все!
Др. Бреднок звернувся до мене з запитом відносно порядку книг до Нового
Заповіту, що в Вашій Біблії буде мати різницю щодо теперішнього порядку27.
Я відповів йому, що Ревізійна Комісія пристала на Ваш порядок і проти
нього нічого не має. Тож тепер цю справу має рішати само Бріт[анське]
товариство.
Копію моєї відповіді посилаю до Вас.
Як Господь дасть сил і дозволить, то наступного тижня приступатиму до
дальшої коректи.
Ваш у Христі слуга Жабко-Потапович

№ 22
4 грудня 1958 р., Честер
Високодостойний митрополите!
Звернув був увагу на дві статті в журналі «Віра й Культура», число І-61, 1958
року. Перша ваша «Біблія – найперше джерело»28, друга – абсолвента29 духовної
академії Богдана Ґорґіци30. Простудіювавши обидві, як і все, що друкується в
Вашому шанованому мною журналі, трохи здивувався, що ви ані словечком не
479
згадали ні про Морачевського31, ні про Партенія32, як і про інших перекладачів,
але навіть про П. Куліша33 та його помічників чи наступників. Здивувався, але
вирішив, що це – Ваша справа й право – згадувати про них чи не згадувати.
Інша справа, що Ви, як почесний член Бр[итанського] і Зак[ордонного]
Біблійного Т[оварист]ва, не згадали про факт видання тієї єдиної нашої повної
Біблії Вашим же Товариством34. Отже, повне враження, що тільки тепер будемо
мати нову й то першу в виданні того Т[оварист]ва Біблію. Досі українці не мали
Біблії, не знали її, не читали її. Це в той час, як і Ви самі знаєте, що принаймні від
1905 року в Великій Україні, а в Західній і того значно раніш, тисячі українців
Біблію мали, читали, училися своєї мови за нею, а наші мовознавці студіювали її
та користали з її багатющого матеріялу. Чому Ви це зіґнорували, поняття не маю.
У домі мого батька ще в 90-х і в 900-х роках збиралися православні (за конфесією
офіційною) свідомі українці та насолоджувалися читанням тієї Біблії. Через
«зелений кордон» (за допомогою надзбручанських жидків) та Біблія пролізала в
українські доми та родини, де й читалася з захопленням православними35. Не
треба вже згадувати про численних «сектярів» (за презирливою номенклятурою
Вашого журнала) по обох боках Збруча, у родинах яких ця книга, особливо по
першій світовій війні, (Біблія Куліша) була сталою та улюбленою настільною
книгою. Ви ж знаєте, що ще й сьогодні в сотках і тисячах церков православних і
навіть деяких католицьких Біблія Куліша є щотижня читана та шанована. Хоч би
задля цього варта вона уваги та вдячної згадки, не вважаючи на її недоліки та
хиби. Та ж, читаючи вашу статтю, пересічний читач переконається, що українці
ще в середині ХХ сторіччя не мали власної Біблії, коли її вже найбільш темні
дикуни Азії та Африки й Австралії мали давно. Чи Ви не доглянули тієї шкоди,
що її Ваша стаття приносить нашому народові? Чи це – тенденція, свідома та
плянова, впроваджена лише завдяки тому, що ту Біблію колись подбали
видрукувати та поширити якісь там протестанти, нехіть, і навіть ненависть до
яких так яскраво виявилась в другій статті «Церква в полоні»?
Що пан Ґорґіца (чи не нащадок отого одіозного господаря молдавського з
часів Хмельниччини?)36 за найбільших ворогів православ’я та й українського
народу вважає протестантів, я ні трохи не дивуюся. Не дивуюся й тому, що Ви
дали місце для цієї лжеісторичної статті з нападами на протестантів. Бож і так
майже в кожно- му числі Вашого журнала є виразні колючки, а той удари по
«сектантах»: Ви маєте право це робити. Можливо, що це – навіть Ваш обов’язок.
Але, як учений і історик, Ви повинні були б не компромітуватися зв’яз-
ком із таким неуком і невігласом, як той пан Ґорґіца. Аджеж Ви повинні
знати, що Петро І-й був підо впливом не тільки протестантів, але й католиків, а,
найбільше, під сталим впливом тих безбожників, прабатьків сучасного російсько-
московського атеїзму, що його віками виплековувала московська православна
церква, що й тепер плекає й підтримує московську й всесвітню безбожність.
Той анальфабет37 Ґорґіца твердить, що «Петро І убив віковічну симфонію
влади церковної та світської»38.
Де ж і коли та симфонія була? У Римі? У Візантії? Може в Московщині (що
треба припускати, на думку Ґорґіци)? Чи він не чув хоч би про ту «симфонію», що
480
її при допомозі скуратових провадив Іван Ґрозний хоч би в відношенні до
митрополита Філіпа?39 Як могли Ви допустити, щоб той сліпець чи злочинець у
Вашому журналі міг одверто та з захопленням виставляти як героя Антонія
(Олексія) Храповицького40, цього запеклого ворога нашого народу безталанного?
Високодостойний Митрополите!
Вибачте, що пишу про це все. Багато разів я мав звернутися до Вас з
проханням бодай на якийсь час не допускати в Вашому журналі подібних
вибриків, особливо тих, що скеровані були в бік протестантів та «сектантів». Та
все стримувався. По-перше тому, що вважав, що Ви маєте право, як
православний, це робити, а, по-друге, – тому, що вважав за необхідне робити все,
залежне від мене та від інших членів нашої Комісії, щоб уникати всього, що може
скомплікувати41 обставини нашої спільної праці над Біблією.
І ось, тепер, сьогодні, тільки тому, що всі виступи Ваших співробітників (та й
Ваші власні) проти ненависних протестантів власне вносять ті комплікації, я
насмілююся звернутись до вас з оцим листом.
Я думаю, що ви пам’ятаєте добре ті напади та наклепи, та скарги й жалі, що з
ними виступали в різній пресі та й у листах до Лондону різні «приятелі» нашого
народу, які так запекло виступали проти нової Біблії? В останніх роках ці виступи
та напади продовжувалися щораз. Ціла банда цих «приятелів» ширить пропаґанду
проти нової Біблії в широких колах, не тільки протестантських, але й
православних. Першим (протестантам) уїдливо тикають до очей те, що
Митрополит Іларіон, отримуючи винагородження за свій переклад від
протестантів, водночас тих протес-тантів паплюжить і виглузовує в своєму
журналі, а другим (православним) докоряють тим, що, мовляв, православний
Митрополит запродався протестантам. І одні, і другі спровоковуються.
При таких обставинах найкраще було б перестати зачіпати протестантів.
Протестанти через ці зачіпки не згинуть, але самі зачіпки шкодять ділу праці над
Біблією. До Лондону сипляться скарги, наклепи. Довідуюся про це не з самого
Лондону, а з боку тих же «приятелів», що ненавистю дихають і проти Вас, і проти
нового перекладу, і проти Комісії, і проти мене... Чи Вам, і самому перекладові, і
мені, і всій нашій праці це потрібне?
Благаю вас, Високодостойний Митрополите, зробити все можливе для того,
щоб ця війна на сторінках «Віри й Культури» була спинена. Хай скінчиться друк
Біблії, тоді зможете писати, скільки вам забажається, проти протестантів. І хай
тоді й різні невігласи ґорґіци скубуть тих «єретиків»...
Оце все, що хотів Вам сьогодні написати. Завжди ощаджував Ваш
дорогоцінний час, і не турбував Вас. Але сьогодні вважаю це за необхідне. Аби
тільки Господь Бог допоміг скорше скінчити друк Біблії.
Повірте, що біль за Вас же, за Ваше ймення, за Вашу славу, любу й дорогу
всім українцям, грає при написанні цього листа за один з найважливіших мотивів,
що спонукали мене написати ці рядки, що залишатьсязнаними лише Вам, мені та
Богові.

481
 Із смутком читав вашого останнього листа з наріканнями на ослаблене
здоров’я. Молюся безперестанно за Вас і за Ваші від Бога сили та благаю Його,
щоб допоміг скінчити велику та благословенну працю...
Ваш найменший у Христі слуга
Левко Жабко-Потапович

II. ЛИСТИ МИТРОПОЛИТА ІЛАРІОНА

ДО ПАСТОРА ЛЕВКА ЖАБКО-ПОТАПОВИЧА

№1
16 березня 1954 р., Вінніпег
Високодостойний Пасторе!
Вашого цінного листа від 10 березня я одержав, – складаю Вам за нього
сердечну подяку.
Сердечно дякую і Вам, і Достойній Дружині Вашій за запрошення відвідати
Вас у Честері. Як Господь поблагословить, і я дійсно зможу приїхати до
Філадельфії, то з охотою й радістю відвідаю Вас.
Про чергове видання Нового Заповіту говорив Секретар Біблійного
товариства, коли відвідав мене. Ви прислали свої деякі виправлення до Нового
Заповіту, – і я хотів знати, чи вони мають піти в окреме тимчасове видання
Нового Заповіту, чи в будуче видання при повній Біблії. Пастор В. Кузів не дав
повного пояснення. Я вишукую часу, щоб засісти за перегляд Нового Заповіту
докладніший, але це не так скоро буде.
Усі рукописи, які Ви посилаєте мені, я одержую.
Вам і Достойній Дружині Вашій мій сердечний привіт.

З любов’ю у Христі
М[итрополит] Іларіон

№2
23 вересня 1954 р., Вінніпег
Високодостойний Пасторе!
[…] історичну, бо останню посилку виправлянь Комісії одержав. Найбільше
дякую Милосердному Господові, що провадить нашу працю до закінчення. Також
прошу в Господа сил, щоб і мені закінчити свою працю. Поки що сил у мене
небагато, але глибоко вірю, що вернуться мені.
Дуже Вас прошу написати мені, чому п. Марцинковський не працював у
Комісії. Він надіслав мені листа такого, ніби то я не запросив його до праці, тоді
як я в цьому хіба тільки Богові Духа винен. Лист його занадтодражливий.
Вам і всій Вашій Достойній Родині мій сердечний привіт.
Ваш М[итрополит] Іларіон
А другої частини «Переяславської Ради» не маю. А як буду мати,
вишлю Вам.

482
 №3
11 лютого 1957 р., Вінніпег
Високодостойний Пасторе!
Одержав Вашого листа від 6-го лютого і дуже радію, що ми вертаємося на
той саме порядок, який ми спільно прийняли на останніх березневих зборах нашої
Комісії. Це Господь допоміг направити друк його Слова належною дорогою!
Отже, прошу, щоб було так:
1. Ви правите пильно першу коректу і відсилаєте її мені. Я все переглядаю і
разом з тим, чого Ви не помітили, відсилаю до Лондону.
Висилати можна нереєстровано, а асекуровано, – це дешевше42.
2. Рукописів-оригіналів може при першій коректі посилати мені не треба,
бож Ви по них будете ще правити відсилачі та примітки. Виправивши це –
відсилачі та примітки, аж тоді зо своєю коректою вертаєте мені рукопис
(асекуровано).
А може складачі вже склали відсилачі та примітки, і рукопис їм уже не
потрібний? Взагалі, як іде друк, я нічого не знаю.
3. Географічні назви та імена осіб – їх багато другорядних. Сердечно прошу
добре перевіряти їх за рукописом.
Ми всі умовилися, що головні імена, а особливо ті, що вживаються в Новому
Заповіті, мають форму Септуагінти43, а імена другорядну форму гебрейського
оригіналу. На основі цього, я ще виправив таке: Біл’ам на Валаам, еморейський на
аморейський.
4. Біблійне товариство поставило на титульній стороні Біблії: «з мови давньо-
єврейської дослівно наново перекладена». Це дуже добре, – це оправдує і мої
часті відступлення від Септуагінти, бо це ж переклад з гебрейської, і гебрейську
форму другорядних імен географічних та особових.
5. Усе, що в гебрейському оригіналі написане віршами, я передаю також
віршами. Перекладаю мовою ритмичною. І цього ритму ламати не можна. Отже,
тут може бути частіше вживання й, свойого і т. ін.
6. У Біблії повно священних назов, які треба писати з великої букви. Напр.:
Небо (Боже) і небо (фізичне), Ангол Божий, замінні назви Бога: Слава, Хмара,
Огонь, Ім’я і т. ін. Як я переконався, віруючі люди тепер дуже чутливі на писання
священного великою буквою, і так і треба, бо це збільшує пошану до Біблії.
Якийсь там Вінніпег чи Козолупи пишемо з великої букви, а оселю Бога, Небо, з
малої.
7. Переноси слів мусять бути грамотні, напр.: два-дцять, (переносимо -дцять),
по-рвати, ви-йти, і т. ін. Друкарня складає завжди Гос-подь (ліпше було б: Го-
сподь), але нехай уже це слово так і позостається, бо забагато було б виправлень.
8. Останню коректу читаю я сам і відсилаю до Лондону.
9. За довге трудяще життя, коли я багато писав, я виробив собі нехорошу
звичку: уже в коректі багато поправляю. Нема на це ради. Усі 303 прислані галі44
я добре й пильно виправив, а серед того є (небагато) й поправки слів, безумовно
на ліпше. Часом зробив вірша яснішим, часом для ясности додав слово, і т. ін. Це
істотний характер моєї праці, але це тільки на користь праці.
483
 10. Ви пишете мені про заплату за коректу. Коли б Ви написали були мені
про це раніше, то я б з Пастором В. Кузевим були б самі поставили перед
Лондоном цю справу, а я нічого б не писав про коректу.
11. Я сердечно прошу і Вас, і Пастора Кузева не виступати перед Лондоном у
важливих справах без мого відома. Це не виходить по-товариськи, як увесь час
було між нами.
12. Десь у середині наступного цього травня місяця я їду гостем до
Української Православної Церкви в Америці. Коли саме – ще не знаю.Десь на
одну з наступних неділь по 5-м травня (цього дня – Ювілей Митрополита в
Канаді45), коли я мушу бути в Вінніпегу.
Я, певне, спинюся в […] біля Нью-Йорку.
Отже, ми можемо зійтися в травні. Думаю, що не варто клопотати Біблійне
товариство про це, – зійдімося самі, як наша внутрішня справа. Бо й без цього
товариство має враження, що українці сильно неспокійний народ.
Оце було б і все головне. Які будуть у Вас сумніви – пишіть до мене, і я Вам
відразу відповім. Робімо друк Біблії своєю внутрішньою справою. Важніше
скоріше видати Святе Слово, аніж допускати, щоб диявол сіяв тут свої плевели.
На знак доброго початку друку моєї всежиттєвої праці, Божого Слова,
прийміть від мене нову мою монографію. Вона варта того, щоб її уважно
перечитати.
Усій Вашій Достойній Родині і Вам – мій сердечний привіт.
З любов’ю у Христі
Митрополит Іларіон,
Ваш постійний богомолець

№4
18 лютого 1957 р., Вінніпег
Високодостойний пасторе!
Сердечно дякую за листа від 14-го лютого, якого я одержав. Одержав також і
дві пачки коректи. Щодо коректи, то пишу такі пояснення.
1. Академічний правопис подає дві форми місцевого відмінку однини:в зеле-
ні і в зеленому лісі. Обидві однакові, обидві літературні. Попередній правопис
(«академічний») клав натиск на старшу форму (в зеленім лісі), теперішній кладе
на другу (в зеленому лісі). Наші письменники однаково вживають обидвох форм.
Як я вияснював на наших зборах 1955 р. у березні, я вживаю обидвох форм.
2. Лондон може налякатися нових виправлень, та ще мовного характеру.
Скажемо, запровадження форми «в зеленому» вимагало б тисячі поправок. У
жодному разі цього робити не можна.
3. На початку речення я даю і. Але коли далі йде голосна (особливо по голос-
ній попереднього слова), то пишу й. Так і треба.
4. Я даю старші форми, які прикрашують біблійну мову, – пустиня, уста й т.
ін. (а не пустеля, вуста, вогонь). Усе це за академічним правописом.

484
 5. Ви вернули мені рукопис – оригінал. Я його до Лондону не посилаю. А як
же Ви будете перевіряти відсилач? Я вже писав вам у попередньому листі про це.
Я з оригіналом не зчитую, – лишаю це для Вас.
6. У географічних освоєних у нас іменах пишемо тільки и (а не і), напр.:
Єгипет, филистимляни, Тигр, Асирія, Вифлеєм, Синай, Сихем і т.ін. Писати Сінай
– це ламати українську мовну традицію. «Академічний» правопис зовсім не брав
під увагу церковно-релігійного правопису, бо не міг, – йому це забороняли.
7. У віршах у мене мова мірна, значить, є свойого – свого, є й і т. ін. Я Біблії
не читаю, а завжди співаю її, бо це Божа мова. Через це, скажемо, промови
Господа в мене величною мовою, а то й мірною.
8. У Святому Письмі гебрейському й грецькому є т[ак] зв[ані] каденси, –
величне закінчення вірша. Я каденси чую душею і кінці віршів часто віддаю
мірною мовою. Каденси особливо сильні в Новому Заповіті, власне в Євангелії. Я
каденсів не затераю, хоч їх мало хто знає, й мало хто чує їх.
9. Я роблю так, щоб у першу коректу пішли всі поправки, а друга вже буде з
найменшим числом їх. Будуть головно ті, чого друкарі не помічають.
Одну пачку (Книга Буття) я вже відіслав до Лондону.
Отже, – не лякаймо Бритийського товариства мовними поправками!
З глибокою до Вас пошаною
Митрополит Іларіон,
Ваш постійний богомолець

№5
29 липня 1958 р., Вінніпег
Високодостойний Пасторе!
Сумну й тяжку звістку прислали Ви мені, – про впокоєння Блаженної пам’яті
Пастора Василя Кузева. Нехай Господь упокоїть Його в оселях Своїх!
Шлю свій сердечний привіт Вашій Високодостойній Дружині! Послужіть їй
якнайбільше, скільки сил маєте...
Ви обіцяли прислати все скоріше, і я чекаю дальшої коректи. Я благаю
Господа, щоб Біблія була скоріше видрукувана, бо й перекладач її стоїть уже на
Божій дорозі!
Дуже Вас прошу не утруднювати Божої справи! З правдивою до Вас
пошаною
Митрополит Іларіон,
Ваш постійний богомолець

№6
18 серпня 1958 р., Вінніпег
Високоповажний Пасторе!
У відповідь на Вашого тяжкого листа від 13-го серпня 1958-го року відписую
Вам, що я держуся як у своєму перекладі Біблії, так і в своїх виданнях виключно
правопису 1929-го року.

485
 Що з деякими нечисленними постановами цього правопису, явно
помилковими та навмисне проти релігійними, я не погоджував (напр. писати
Хрищення) – то це не міняє справи. Ще ніколи не було такого українського
правопису, щоб його на сто відсотків можна було спокійно прийняти. Проти
вашої образливої назви такого правопису «більшовицьким», я складаю свій
рішучий протест!
Правопис Біблії той самий, що й виданого Нового Заповіту! Щодо Ваших
завваг з приводу відсилачів, то ця справа аж надто запізнена. Зламану коректу з
відсилачами Друкарня зробила ще 7 листопада 1957 року. Коли б Ви підняли
справу відсилачів ще тоді, це мало б практичну рацію, а тепер – минув з того часу
рік, і вся Біблія вже зламана з відсилачами! Які то кошти потрібні на
перероблення!
Крім того, технічно власне й не можна зробити так, як Ви пропонуєте, – так
мені відповіла Друкарня.
Ще року 1956-го Біблійне товариство прислало мені (певне – й Вам) пробну
шпальту – одну сторінку Нового Заповіту, і тут відсилачі були зараз же під
текстом вірша. І для мене було повною несподіванкою нова форма місця
відсилачів у зламаній Біблії…
Взагалі Біблійне товариство ніколи не питало мене про технічну сторону
складу Біблії. А я був би не мало дав їм практичних вказівок, бо ж я все життя
своє займався друкуванням.
Шлю свій сердечний привіт Вам, шлю його тяжко болящій Дружині Вашій…
Не допускайте, щоб вона падала на дусі, – Господь же Милосердний!
Нехай Господь у цьому страшному стані береже Вас обох!
З любов’ю у Христі М[итрополит] Іларіон,
В[аш] п[остійний] б[огомолець]

№7
1 жовтня 1958 р., Вінніпег
Високодостойний Пасторе!
Випадком довідався про велике Ваше горе, – упокоєння Вашої Дорогої
Дружини...
Прийміть Боже випробовання, як належить християнинові. Про удар цей Ви
давно знали, і нехай хоч це зменшить Вам сум...
Те саме було й з моєю Покійною, – і для них обох смерть була правдивим
упокоєнням...
Шлю Вам своє щире уболівання в великому Вашому горі!
Молю Милосердного Господа, щоб послав Вам сил для заспокоєння.
Заспокоєння прийде, але забути такого удару ніколи не можна...
З глибокою до Вас пошаною і любов’ю у
Христі Митрополит Іларіон,
Ваш постійний богомолець

№8
486
 6 жовтня 1958 р., Вінніпег
Високоповажаний Пасторе!
Сердечне спасибі за листа.
Є речі про які розум людський – недосконалий на всі боки – таки мусить
мовчати… Це стосується до Вашої трагедії…
Я свого часу переживав усю трагедію многострадального Йова46, але Господь
вирятував мене від гостроти її.
Беріться за працю якнайбільше, – єдиний вихід із трагедії. Розумію, що мені
було легче терпіти таку ж трагедію, бо я глибоко вірив і вірю, що наші зносини
духові не кінчаються з упокоєнням людини!
Як багато дає така Віра людині!
Пастор Бреднок прислав мені листа, в якому пише, що хотів би якнайскоріше
випустити Біблію. Натякає, що я її затримую. Але ж затримую не я!
Дорогий Пасторе, присилайте скоріше й більше, щоб Старий Заповіт
якнайскоріше відіслати. Нехай у них лежить, а не в нас!
І справді, друга коректа Старого Заповіту от уже рік лежить без руху.
А в мене все готове, – всі 1182 сторінки Біблії давно готові до відіслання (з них
400 відіслав).
Сильно хочу бачити Біблію на своєму столі закінченою, бо здоров’я моє все
погіршується.
Найгірше – спокою не мав і не маю…
З глибокою до Вас пошаною і любов’ю у
Христі Митрополит Іларіон, Ваш постійний
Богомолець

№9
19 квітня 1960 р., Вінніпег
Христос Воскрес,
Високодостойний Пасторе!
Свого часу Ви писали мені, що коли я не буду одержувати коректи, то щоб я
не турбувався цим, – це Ви хочете досягти, щоб Вам за читання коректи Біблійне
товариство заплатило так, як Ви вважаєте належним. Я вже ось рік нічого не
одержую, – коректи мені не присилають, і я починаю турбуватися, чому це так.
У Вас трапилося велике горе, смерть Дружини, і я не вважав можливим
турбувати Вас, і довго чекав.
Але я тільки непокоюсь, – яка причина, що коректу перестали присилати
мені. А давно пора взагалі все вже покінчити.
З глибокою до Вас пошаною і любов’ю у Христі
Митрополит Іларіон,
Ваш постійний богомолець
№ 10
[Не датоване]
Високоповажний Пасторе!

487
 Наші листи розминулися, і розбіглися й бажання наші. До 23 лютого я ніяк не
встигну перевірити предложень нашої Комісії, що я розпочав уже, і бачу, що
праця швидко не піде. Сердечно прошу перенести збори Комісії на початок
березня.
З глибокою до Вас пошаною,
М[итрополит] Іларіон,
В[аш] п[остійний] б[огомолець]
№ 11
[Не датоване]
Примірника Псалтиря з поправками Комісії одержав, – сердечно Вам дякую.
Чи Новий Заповіт з Псалтирем буде незабаром друкуватися за виправленим
текстом, а тому з ним треба поспішити, чи виправлений текст буде друкуватися
по Біблії, а тому поспішати з ним не треба. Будьте ласкаві повідомити мене про
це.
Поки людина жива то й планує. Думаю 14–15–16 травня бути в Філаельфії, а
23-го травня в Сент-Кетеринс у Канаді. Може 18–20 добре було б скликати
Біблійну Комісію, скажемо в Нью-Йорку.
Усій Вашій Достойній Родині мій сердечний привіт.
З Христовою любов’ю Іларіон
1
Британське та Закордонне біблійне товариство (British and foreign Bible
Society) засновано 1804 р. з метою розповсюдження Святого Письма та окремих
його частин народними мовами. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Товариство
опікувалось виданням (і було власником авторських прав на них) українських
перекладів Св. Письма, здійснених П. Кулішем, І. Пулюєм та І. Нечуй-Левицьким,
замовляло додаткові наклади та розповсюджувало Четвероєвангеліє в перекладі
П. Морачевського, які видавались російським Св. Синодом.
2
Пастор Л. Жабко-Потапович залишився на посаді секретаря редакційної
перекладацької («ревізійної») комісії.
3
Лютер Мартин (1483–1546) – основоположник протестантизму, автор
перекладу Біблії на німецьку мову.
4
Фесенко Михайло (1900–2003) – пастор пресвітеріансько-євангельської
церкви, релігійний публіцист. Див. про нього: Чумаченко В. Кубанська
Шевченкіана: пастор М. В. Фесенко // Вісник Товариства української культури
Кубані. – 2005. – № 2. – С. 2–3.
5
«Заасекурованими» – завірені печатками та відправлені рекомендованим
листом.
6
Ймовірно, йдеться про роман українського радянського письменника
Натана Рибака «Переяславська Рада» (Рибак Н. Переяславська Рада. В 2-х ч. (Ч. 1.
– К., 1948; Ч. 2. –К., 1953).
7
Децизія – рішення.
8
Марцинковський Володимир Филимонович (1884–1971) – протестантський
проповідник, дослідник Св. Письма. З 1930 р. проживав у Палестині, де

488
організував декілька протестантських громад, до числа вірних яких входили як
євреї, так і араби.
9
Person to person (англ.) – безпосередньо.
10
Пастор Вільям Бреднок – секретар відділення перекладів Британського та
Закордонного біблійного товариства.
11
Перший загальноукраїнський правопис, що вийшов у Харкові 1928 р. і був
запроваджений у практику з 1929 р. Авторами цього правопису були видатні
українські мовознавці – Агатангел Кримський, Олекса Синявський, Олена
Курило, Євген Тимченко, Григорій Голоскевич, Всеволод Ганцов, Степан Смаль-
Стоцький, Василь Сімович,Володимир Гнатюк та ін. Підписав його до друку
народний комісар освіти УРСР Микола Скрипник.
12
Registered (англ.) – рекомендованим листом.
13
Атрамент – чорнило.
14
«Академічний» український правопис 1929 р. у 1933 р. було змінено з
метою «очищення від націоналістичних перекручень, що [...] ставили бар’єр між
українською та російською мовами». У 1946 р. в СРСР був запроваджений
«вдосконалений» український правопис, автори якого поставили собі за мету
«забезпечити єдність з правописами братніх народів Радянського Союзу,
особливо – російського».
15
«Свобода» – українська газета в США (виходить з 1893 р.).
16
Українська вільна академія наук (УВАН) – українська наукова інституція,
створена у 1945 р. гуртом українських вчених на еміґрації. За Статутом ця
Академія оголошується спадкоємицею традицій і продовжувачаем діяльності
ВУАН 1920 – початку 1930-их pp.
17
Літерально – дослівно.
18
Йдеться про статтю: Іларіон. Хрестити, а не христити // Віра й культура. –
1958. – № 9. – С. 11–14.
19
Консеквентніші – тут – радикальніші.
20
Скрипник Микола (1872–1933) – український радянський партійний і
державний діяч. З березня 1927 р. до лютого 1933 р. – народний комісар освіти
УРСР. Був ініціатором Правописної конференції 1927 р., за результатами якої був
опрацьований т. зв. «скрипниківський» (або «академічний») правопис 1929 р.,
який усував русифікаційні впливи з української мови. У 1933 р. покінчив життя
самогубством.
21
Булаховський Леонід (1888–1961) – український мовознавець, член-
кореспондент АН України (з 1939). У 1944 – 1961 рр. – директор Інституту
мовознавства АН УРСР. Рильський Максим (1895–1964) – український поет,
перекладач, публіцист. У 1944–1964 рр. – директор Інституту мистецтвознавства,
фольклору та етнографії АН України. Тичина Павло (1891–1967) – український
поет, громадський та державний діяч. З 1929 р. – дійсний член Академії наук
Української РСР, у 1936–1939 рр. і в 1940–1943 рр. Очолював Інститут літератури
АН УРСР. У 1943–1948 рр. – міністр освіти УРСР.
22
Кримський Агатангел (1871–1942) – український сходознавець, славіст,
письменник, перекладач.
489
 23
Йдеться про словник, укладений українським мовознавцем Григорієм
Голоскевичем (1884–1935): Голоскевич Г. Правописний словник. Вид. 6. – Харків,
1929.
24
Йдеться про словник, укладений українським мовознавцем-лексикологом
Овсієм Ізюмовим (1898–1937(?)): Ізюмов О. Правописний словник. – Харків,
1931.
25
Попередні випуски чотирьох Євангелій у перекладі І. Огієнка, видані 1938
р. у друкарні Наукового товариства ім. Шевченка у Львові.
26
У другій половині 1950-х – першій половині 1980-х рр. в СРСР російський
(т. зв.«синодальний») переклад Біблії перевидавався невеликими накладами
Всесосоюзною Радою Євангельських християн-баптистів.
27
Йдеться про певну різницю в порядку книг Нового Заповіту. В церковно-
слов’янських та російських перекладах Соборні послання передують Посланням
Апостола Павла. У перекладі І. Огієнка першими йдуть Послання Апостола Павла
– у відповідності до новозаповітного канону, якого дотримувались у виданнях
грецькою та латинською мовами.
28
Митрополит Іларіон. Біблія – найперше джерело для вивчення своєї
літературної мови // Віра й культура. – 1958. – № 1. – С. 1–6.
29
Абсолвент – випускник.
30
Горгіца Богдан. Церква в полоні // Віра й культура. – 1958. – № 1. – С. 11–
13.
31
Морачевський Пилип (1806–1879) – український літератор, автор першого
перекладу Євангелія українською мовою (1860). Його переклад опубліковано в
1906–1912 рр.
32
Архієпископ Парфеній (в миру – Памфіл Левицький) (1858–1922) –
церковний діяч, голова Перекладацької комісії (1905–1912), яка готувала до друку
переклад Пилипа Морачевського.
33
Куліш Пантелеймон (1819–1897) – український письменник, перекладач
Св. Письма протягом 1868–1897 рр. Працю П. Куліша над повним перекладом
Святого Письма завершили Іван Пулюй (1845–1918) (переклав Псалтир) та Іван
Нечуй-Левицький (1838–1918) (переклав «Книгу Рути», 1-шу і 2-гу книги
«Параліпоменон», книги Ездри, Неемії,Естери та Даниїла).
34
Перший повний переклад Біблії сучасною українською мовою (П. Куліша,
І. Пулюя та І. Нечуй-Левицького) опубліковано у Відні 1903 р. Авторські права на
цей переклад належали Британському та Закордонному біблійному товариству,
котре, власне, й виступило в якості його замовника.
35
Про контрабандне ввезення до Російської імперії перекладів Св. Письма,
виданих у Австро-Угорщині див.: Стародуб А. Невідоме свідчення про
поширення українського перекладу Нового Заповіту на території Наддніпрянської
України у 80-ті рр. ХІХ століття // Український археографічний щорічник. – К.,
2004. – Вип. 8/9. – С. 620–628.
36
Ймовірно Л. Жабко-Потапович мав на увазі Георгія Гика (Гица) –
Господаря Молдавії у 1658–1659 рр.

490
 37
Анальфабет (польське analfabet – неписьменна людина). Тут вжито у
значенні «невіглас».
38
Йдеться про сформульовану у Візантійській імперії ідеальну формулу
взаємин між державною та церковною владами. В основі цих взаємин має бути
покладена співпраця, взаємопідтримка та взаємовідповідальність, але без
втручання однієї сторони в сферу компетенції іншої.
39
Митрополит Московський Філіп (Количев) (1507–1569). Публічно
виступив проти опричини, за що й був у 1568 р. був зміщений з кафедри за
наказом царя Івана Грозного та запроторений до монастиря у Твері. У 1569 р.
задушений Малютою Скуратовим.
40
Митрополит Антоній (в миру – Олексій Храповицький, 1863–1936) –
російський церковний діяч. Мав репутацію українофоба. Зокрема Антоній
висловлювався категорично проти використання української мови в
богослужіннях, забороняв розповсюдження українського перекладу
Четвероєвангелія (хоча те й вийшло друком з дозволу та благословіння
Святійшого Синоду) тощо. Зокрема йому належить наступний вираз: «все великие
нации молятся не на том языке, на котором говорят на базаре, и малороссы
терпеть не могут малороссийского Евангелия, и не берут его, если им дарят».
41
Скомплікувати – ускладнити.
42
«Registred» та «asecure» – види рекомендованих листів.
43
Септуагінта (латинське Septuaginta – «сімдесят») – переклад Старого
Заповіту, здійснений, за легендою, 70 перекладачами.
44
Галі – шпальти.
45
Йдеться про відзначення 75 річниці з дня народження митрополита
Іларіона. Святкування відбулися 4–5 травня 1957 року. Див. звіт про святкування:
Герус С., протоієрей. На службі Богу й народові. Ювілей митрополита Іларіона //
Віра й культура. – 1957. –№ 8. – С. 18–24.
46
Св. Іов Багатостраждальний – старозаповітний святий, віру котрого
Господь Бог випробовував, посилаючи йому численні життєві страждання.

Роздуми про хрищення

Напередодні 2000-ліття Різдва Христового в духовно-релігійному житті
українського народу має статися визначна подія: завершення роботи над
четвертим повним перекладом Біблії на українську мову й вихід його у світ.
Однак серед українських богословів є певні розбіжності з приводу найбільш
точних українських відповідників до певних грецьких слів. Ще й до нині в
сучасній богословській літературі спостерігаємо дві правописні форми –
хрищення й хрещення – на означення одного й того ж богословського поняття.
491
З цього приводу в українському богослів’ї вже тривалий час точиться дискусія
навколо цих двох варіантів: який з них найповніше розкриває духовний зміст
грецького слова βαπτισμα, дослівно занурення. 564

****************

Сама особистість Ісуса Христа настільки

унікальна, що всім благодіянням, що Він чинив за
мірою неземної ваги ніколи не буде аналогій.
Навіть геніальні й найчесніші представники
людства, разом узяті, не зможуть
протиставити Йому жодної альтернативи.
Тож як унікальний Сам наш Господь Ісус
Христос, так унікальне й усе, що Він робив.

Приступаючи до пошуків розв’язки цієї проблеми, ми передусім мали

визначитися в одному питанні: що для нас є первинним – Христос чи хрест? Що
без Кого не могло стати тим, чим є зараз? Вирішивши це, ми не мали труднощів і
з правописними нормами. Ні в кого не викликає сумнів той факт, що хрест був
уготований для Ісуса ще від «закладин світу» (Об. 13:8), пізніше провіщений у
Старому Заповіті (П.Зак.21:23; Гал.3:13). Тобто, хрест уже був у планах Божих, але
першість у виборі його була за Божим Сином, Ісусом Христом, «бо все з Нього,
через Нього і для Нього» (Рим.11:36).
Щоб мати об’єктивний погляд на порушене питання, варто розглянути
хронологію баптизми Господа. Вона також буде цікава і шановним прихильни-
кам однокореневости хрест – хрещення.
В усіх подіях, які подані в хронології в мові грецького оригіналу вживається
слово (βαπτισμα і його похідні. У першому випадку - це занурення Ісуса Христа
Іваном Предтечею в Йордані. Відомо, що останній пророк до приходу Ісуса
баптизував людей на покаяння водою. З появою Господа цей священний акт
християнізується, тобто, Ісус Христос, добровільно прийнявши занурення від
Івана Предтечі, таким чином охристизував Сам Собою цей святий обряд.
Іншими словами, Ісус водночас привніс у ритуал занурення Христосутність
(Христозмістовність, Христоподібність) і нове розуміння цього акту, відмінне від
564
Цю статтю я написав 1998 року. За цей час, завдяки зусиллям Українського Біблійного
Товариства побачив світ Новий Заповіт і вся Біблія в перекладі Рафаїла Турконяка, в якому
використано правописну форму хрещення. Не применшуючи ролі шановного перекладача, беру
на себе право стверджувати, що фіксація цієї норми не відповідає Христоцентризму терміна,
церез що відбувається об’єктивно-понятійне, а звідси й доктринальний зсув уваги християн і
читачів з Ісуса Христа на хрест, образно кажучи – з людини на її тінь. Тому, в поданій розвідці,
порушена тема є актуальною. Зберігаючи основні її думки, я доповнив її ще деякими
моментами.
492
юдейського (див. Римлянам 6:3-4; Галатам 3:27; ІПетра 3:21), звідси ми
висновуємо – хрищення. Й Івана Предтечу ми називаємо Христителем на тій
підставі, що лише йому було дано такий привілей занурити (баптизувати)
Самого Господа і Бога Ісуса Христа. Але послідовники терміна хрещення від
хреста роблять нелогічну екстраполяцію (поширення) з подій пізніших на
попередні, забуваючи історичний контекст, символіку і погляди того часу. У
зв’язку з цим не витримує жодної критики посилання на «традицію зображення
останнього пророка, предтечі Христового, Івана (...) з хрестом-жезлом у руці»565 ,
а звідси й Хреститель. Заради історичної правди слід сказати, що ця
християнська традиція з’явилася значно пізніше. Але ми маємо справу з Новим
Заповітом як витвором єврейської культури, що немає нічого спільного з
пізнішим релігійним живописом у християнській Церкві. Тож хай там як не
тішила б наші релігійно-символічні уподобання ця традиція, ми повинні
пам’ятати : Іван - не християнин, а останній пророк періоду дії Старого Заповіту.
З Євангелій нам відомо, що Іванові було відкрито: Ісус - «Агнець Божий, що
на Себе гріх світу бере!» (Івана 1:29). А як саме Господь гріх світу бере - це було
йому невідомо, і ніде в Євангеліях ми не прочитаємо про обізнаність Івана як
саме помре Ісус. Ми не повинні забувати, по-перше, що він походив із родини
священника і був наставлений у старозаповітньому дусі, як і всі юдеї. І як усі
юдеї, він чекав Месію-визволителя (див. Матвія 11:2-3; Луки 7:18-20). По-друге,
що дуже важливо, Іван аж ніяк не міг носити з собою хрест-жезл. Євреї того часу
нічим не згірш розумілися на символіці, ніж зараз, і тому цей жезл не сприйняли
б, і до Івана христитись не пішли б. Цей знак-символ їм явно вказував би на
знаряддя ганебної страти, а Івана вважали б прихильником і слугою Риму. Хоч
Євангелія не повідомляють про це, однак Іван міг носити із собою жезл, але це
був звичайнісінький пастуший посох, загнутий на верхівці (Псалом 23:4).
Подібно пастуху, що повертає заблуканих овець до отари, й Іван Христитель мав
навертати і спрямовувати релігійних юдеїв до Христа, до правдивого й доброго
Пастиря (Луки 1:16-17; Івана 1:29, 10:11).
Наступним хронологічним моментом є занурення Ісуса Христа у кров. Так,
саме у кров. Біблія не подає нам такого словосполучення, але простеживши
останні два дні земного життя Господа від Гетсиманії до Голгофи, побачимо, що
кожен Свій крок Спаситель скропив власною кров’ю: від кривавого поту до
проколу списом. І не можна виокремити якусь одну ланку з цього ланцюга подій
- сходження на Голгофу, - щоб сказати, що під хрестом чи на хресті Ісусу було
важче і нестерпно болючіше, ніж під римським бичем-флагрумом, або в
Гетсиманії.
В релігійній літературі трапляється такий вислів «участь у хресті
Господньому». Але Святе Письмо трохи по іншому подає цей вислів. Читаємо
листа апостола Павла до Филип’ян 3:10: «щоб пізнати Його й силу Його
воскресения, та участь у муках Його, уподоблюючись Його смерті» (виділення і
565
Венедикта (Щурат-Глуха), схм. Хрещення чи хрищення Єдиними устами Бюлетень
Інституту богословської термінології та перекладів. - Випуск 2. - с. 32 - Львів. 1998.
493
курсив наш - Н.М.). Наступний уривок з Першого листа апостола Петра 4:13 -
«Але через те, що берете ви участь у Христових стражданнях, то тіштеся, щоб і в
з’явленні слави Його раділи ви й звеселялись (виділення і курсив наш - Н.М.).
Зазначимо, що ні Павло, ні Петро не обмежують ці муки тільки хрестом, а
розглядають їх як цілість. В їх розумінні Господь страждав однаковою мірою: і в
Гетсиманії, і під римським бичем, і на Голгофському хресті. Від перших слів
молитви Ісуса Христа й до останніх на Голгофі - це одне страждання. І
розокремити його просто неможливо. І коли ми говоримо про хрест Христів,
маємо на увазі найперш Ісусову жертву, Самого Ісуса Христа, а також Його місію.
Гора Голгофа стала її апогеєм, а хрест, як жертовник. І тут скажемо, що не хрест
страждав і проливав за нас кров, а Христос, Який Сам Собою освятив цей
жертовник. У зв’язку з цим у розглядуваному контексті доречно згадати
прохання Якова й Івана до Ісуса Христа про царювання з ним обіруч і відповідь
Христа. «А Ісус відказав їм: «Не знаєте, чого просите. Чи можете ви пити чашу,
що Я її п’ю, і христитися хрищенням, що Я ним хрищуся?» Вони відказали Йому:
«Можемо». А Ісус їм сказав: «Чашу, що Я її п’ю, ви питимете, і хрищенням, що Я
ним хрищусь, ви охриститеся» (Марка 10:38-39). Ісус цими словами спрямовував
думки апостолів на те, що Йому належить христитися хрищенням і змістом і
формою відмінним від того, що звикли вони бачити.
В чому ж полягає незвичайність хрищення Господа? Насамперед, в його
вселенській значущості: ні до Христа, ні після Нього ніхто і ніде не брав і не
візьме на себе тої неземної місії, яку взяв на Себе Ісус із Назарету, проливши
Свою кров за гріхи всього людства й учинивши, таким чином, акт занурення в
кров і в страждання, подібно жертовному ягняті (Євреям 9:12, 10:12).
По-друге, це була жертва Самого Бога і людини Ісуса Христа для набуття
вічного відкуплення для покликаних Його Церкви (Євреям 9:12; Дії 28:28).
По-третє, це було одноразове хрищення, тобто, його ніхто й ніколи вже не
повторить, навіть Сам Господь Ісус (ІКоринтянам 3:11; Євреям 7:27; 9:28).
В наведених прикладах ми бачимо активну участь Ісуса Христа. На відміну
від них, де Господь виступає об’єктом впливу зовнішніх чинників на Нього,
наступні два показують Його як суб’єкта дії, коли вже Сам Ісус стає зовнішньою
Особою впливу. Це хрищення Святим Духом і вогнем (Матвія 3:11; Марка1:8;
Луки 3:16; Івана 1:33): «Бо все з Нього, через Нього і для Нього» (Римлянам 11:36).
Розгляньмо їх докладно.
Після прийняттям баптизми від Івана Предтечі Ісусом Христом ми
переконливо можемо вживати щодо цього ритуалу слово - хрищення, що набуло
невідомого на той час символізму, який привніс у нього Господь .566 Однак, воно
аж ніяк не говорить про те, що обряд хрищення робить людину християнином і

566
В пропонованій статті я свідомо не вживаю слова хрищення і Христитель щодо Івана
Предтечі до моменту явлення Ісуса Христа. Тільки після цього, також свідомо, використовую
їх. Проте, це не стосується самого перекладу Біблії і вживання цих термінів у безпосередньому
тексті Святого Письма. Як на мене, така контекстуальна екстраполяція необхідна, щоб
підкреслити христоцентричність цього українського богословського поняття.
494
спасає її від Божого гніву. Однозначно, що він жодним чином не заступає собою
особистого навернення грішника до Бога. І виявляють це саме наступні фактори.
Коли ми говоримо про Ісуса Христа як суб’єкта дії, то маємо на увазі, по-перше,
що Господь будує Свою Церкву через хрищення Святим Духом людей: від дня
П’ятдесятниці й до нашого часу. Тобто, хрищення Святим Духом є процес
занурення, або прилучення, людини в Тіло Христа; а Тіло Його, як указує Новий
Заповіт - це Його Наречена, Церква.
По-друге, хрищення вогнем відбудиться саме тоді, коли цей сучасний світ
має зникнути, а замість нього народитися новий. Про це красномовно оповідає
книга Об’явлення Івана Богослова. І хоча в ній нам не трапиться жодного разу
слово βαπτισμα, проте сам контекст й описувані події ясно говорять, що
теперішній світ буде занурений у вогонь небесної кари. Тотожну думку, що
підтверджує суголосність й узгодженість Святого Письма внутрі нього, наводить
апостол Петро у своєму другому соборному листі, 3 розділі, 7 вірші: «А теперішнє
небо й земля заховані тим самим словом, і зберігаються для огню на день суду й
загибелі безбожних людей».
Навдивовижу вони не подають нам жодної згадки про хрест. Отже,
розглянуті нами факти не залишають жодного приводу вважати, що
«українським терміном на означення назви першої із семи св. Тайн має бути
слово Хрещення, яке найповніше розкриває богословський зміст і суть цієї
Тайни»567 . Натомість, досліджені приклади дають підстави стверджувати, що
грецькому слову βαπτισμα (занурення) відповідає український термін хрищення,
що ґрунтовно й усебічно розкриває духовно-біблійний зміст цієї таємниці.
Особливо слід наголосити, що це слово не є «гарною інтерпретацією народної
мови» і не містить у собі евентуальних (випадкових) ознак, як це думає певна
частина богословів. Понад це, воно цілком відповідає христоцентризму Нового
Заповіту, тобто, зосередженості на Господеві Ісусі Христі.
Через це випливає наступна схема назв:

ХРИСТОС

βαπτισμα (занурення) в Івана Предтечі; привнесений Ісусом Христом новий

зміст в цей ритуал дає хрищення, тобто від ХРИСТА

Дія Святого Духа на грішника приводить до покаяння, звідси

хрищення (занурення)Святим Духом і прилучення його до Церкви;

навернення людини до Ісуса Христа і народження згори робить її

християнином;

567
Венедикта (Щурат-Глуха), схм. Хрещення чи хрищення Єдиними устами Бюлетень
Інституту богословської термінології та перекладів. - Випуск 2. - с. 32 - Львів. 1998.
495
 водне хрищення (похорон і воскресіння в Ісусі Христі, обітниця доброго
сумління, союз християнина з Христом,)

Підсумовуючи сказане, зазначимо, що при вироблені, пошуку і використан-

ня належної української біблійно-церковної термінології ми стоїмо на позиціях
доцільності вживання того чи іншого слова й узгодження його з духом Біблії та
законами української мови.
Михайло Назаренко
Запоріжжя, 1998 рік

Хронологія (послідовність) баптизми (занурення) Ісуса Христа

(схема-додаток)
ХРИСТОС
Він є образ невидимого Бора роджений перш усякого творива.
Бо ним створено все на небі й на землі, видиме й невидиме, чи то
престоли, чи то господства; чи то влади, чи то начальства, - усе
через Нього й для Нього створено! А Він є перший від усього і
все Ним стоїть. І Він – Голова тіла, Церкви, Він початок, первород-
жений з мертвих, щоб у всьому Він мав першенство (Кол. 1:15-18).
Бо все з Нього, через Нього і для Нього Йому слава навіки. Амінь (Рим. 11:36).

занурення занурення хрищення вогнем (Божі суди)

(хрищення) (хрищення) прилучення
у воду у кров в тіло (Церкву)

«піт у Нього був від бича, тернового від цвяхів від проколу в бік
немов краплі крови» вінця, від ударів по на хресті («витекла з Нього
голові кров та вода»)

496