"Захистити = "осучаснити" релігію: архиєпископ Лука (Войно-

Ясенецький)"
Виконала студентка МП-1 Юдаїка
Чеботарьова Анастасія

1) Для кого пише цей текст архиєпископ Лука? Як він бачить

співвідношення: релігії, Церкви і сучасності? У чому полягає його головна
теза?

2) Ваш погляд на явище пристосування Церкви в радянській державі

1) Архиєпископ Лука у вступі до своєї праці «Наука і релігія» постановлює

свою мету як заклик до пошуку гармонії між науковою та релігійною
думкою, а також між Церквою і модерним світоглядом. В гармонії цих
понять, а не у їх протиставлені Лука вбачає ідеал сучасності.

Це можна вважати прикладом пошуку «ідеалу» для протиставлення ідеалу

модерного, секулярного суспільства Розуму, де Церква почала розглядатись я
щось застаріле та непотрібне, адже на всі питання може відповісти наука.
Тези Луки є опозицією секулярній теорії, яка робить релігію та
модернізаційний процес полярними явищами. Архиєпископ підкреслює
першопочатковість модерних ідеалів просвітництва та гуманізму в
християнстві, тим самим асимілюючись до сучасного світу.

Читачем Луки мала стати як і широка публіка Радянського Союзу, так і більш
інтелектуальні читачі. Автор використовує багато прикладів з сучасного
життя, а також з богослов’я, історії та археології, історії науки і медицини,
філософії, літератури та образотворчого мистецтва. Використовуються
цитати та концепції відомих у світі діячів з різних сфер науки, культури та
релігії. Багато прикладів взято з російської культури та історії, цитуються
знайомі читачеві вірші О.С.Пушкіна, що говорить про бажання не лише
показати свою підготовку, а і знаходити символічний зв’язок з народом.

Архиєпископ Лука намагається подолати протиставлення релігії та науки в

сучасному суспільстві. Робить він це таким чином. Він протиставляє Науку
та Знання, даючи науці визначення як системі знань, а знання визначаючи як
дещо здобуте людським духом над яким у науки немає влади.
Архиєпископ вважає, що поняття Бога нікуди не ділося, бо він описує релігію
в широкому значенні як відношення до певного Абсолюту, що є навіть в
атеїста. Це є прямим запереченням тези про занепад індивідуальної віри в
часи секулярної модерності. Але при цьому Лука Войно-Ясенецький не
ставить релігію в один ряд з наукою. Тому в своєму огляді питання про
протиріччя науки та релігії він розглядає лише чи є в науці аргументи проти
суто релігійних постулатів віри в Бога. Одразу зазначається, що сутність
цього питання виходить за межі наукової компетенції. Архиєпископ є
освіченим та орієнтується в класичній західноєвропейській думці (як і
митрополит Шептицький). Він наводить приклад, що наука може пізнати
лише зовнішній світ, а не «річ у собі» (філософський термін введений
Кантом). Сутністю речей Лука називає Бога. Таким чином, архиєпископ Лука
намагається довести, що науковий атеїзм є лише гіпотезою, до того ж
невірною, бо виходить за межі своєї компетенції та розуміння. Дарвінізм він
називає застарівшим, наводячи неправдивий факт про відречення Дарвіном
від своїх ідей. Це змушує згадати інші приклади, коли релігія відкидала
наукові факти та вважала, що науковці мають каятись за відкриття, що не
вписуються в релігійну картину світу. Другою теорією, яку заперечує Лука є
матеріалізм. Врешті-решт автор зводить усе до компромісного рішення:
наука лише розвивається і інколи заблукує на своєму шляху до істини. А
розуміє істину речей саме релігія за поглядами архиєпископа.

Релігію Лука визначає в двох аспектах. По-перше це досвід спілкування з

Абсолютом, якого бракую антирелігійним діячам. А по-друге це «теорія»
релігії, релігія як вчення, «предмет віри та досвіду». Підкреслюючи
істинність релігійної «теорії» Войно-Ясенецький пише про природничі
відкриття, які можна знайти в Біблії до їх відкриття наукою. Але наведені їм
приклади це скоріше його власна інтерпретація метафор біблійних пророків.
Також Лука посилається на археологічні та геологічні знахідки, що
підтверджують існування локацій, де розгортались біблійні сюжети.
Основу протирічь між релігією та наукою Лука вбачає у відсутності знань.
При цьому насправді протиріч він не бачить, а скоріше навпаки. Саме релігія,
на його думку, є двигуном для наукових відкриттів і без цього двигуна науки
б не існувало взагалі. Але тут знову варто розрізняти релігію як певний
духовний стан людини та як інституцію.

Церква як інститут виступає у Луки як засаднича інституція, яка від самого

початку відстоювала моральні ідеали та боролась проти соціальної
несправедливості. Таким чином, архиєпископ Лука вказує на первинну роль
церкви в побудуванні сучасних демократичних інституцій та модерного
суспільства загалом. Це є прикладом асиміляційного процесу, де Церква
конкурує за провідну роль. Лука говорить про Церкву як про прогресивну
інституцію в усі часи.

Асиміляція відбувається на рівні мейнстрімного дискурсу. Цікавим

прикладом використання тогочасної радянської наукової мови, як-от розділ
про «рабовласницький устрій», який походить з теорії про суспільно-
економічні формації в марксизмі. Лука говорить про роль РПЦ в військові
часи, відкидає звинувачення в антипатріотизмі. Це все є пошуком зв’язку з
населенням. Архиєпископ багато пише про високу духовність і моральність
християнства. Метою цього було підняття авторитету РПЦ, який був
низьким. Він порівнює сучасні репресії Церкви з гоніннями на перших
християн, згадує мучеників. Усі ці паралелі є намаганням довести значну
роль церкви в людській історії, а історію церкви показати в літературному

Підсумовуючи, архиєпископ Лука в своїй роботі піддає критиці секулярну

теорію, згідно з якою релігія і модерних світ не можуть існувати разом через
розвиток наук, просвіти та освіти, а також через занепад індивідуальної віри.
По кожному з цим пунктів ми бачимо не лише приклади і заперечення, а
«досконалу асиміляцію», де дискурс сучасності переприсвоюється таким
чином, що Церква стає в голові усього: є двигуном наукового пошуку та
моральних ідеалів сучасності.

2) Явище пристосування Церкви до реалій радянської держави має кілька

вимірів, а від того і різні погляди. Якщо ми розглядаємо Церкву як з точки
зору релігійної духовності, то ми розуміємо тогочасну церковну опозицію,
яка піддавала цю стратегію критиці. З іншого боку, коли ми дивимось на
Церкву як на інститут, то адаптація до нових реалій стає стратегією
виживання, при чому дуже дієвою. З лекційного матеріалу нам відомо, що в
радянський документах був більш прийнятним образ «попа» через його
відсталість, традиціоналістичність та легкість дискредитації. Справжнім
ворогом вбачався соціалізований в радянському суспільстві, лояльний до
влади священник, що не вписувався у негативний стереотип і тому не міг
бути так легко викритий.
Варто зазначити, що ставлення окремої конфесії до режиму і режиму до
конфесії відрізнялось. Ставлення конфесії до режиму найчастіше
формувалось базуючись на історичній традиції. Наприклад, показовим є кейс
УГКЦ, що звикла бути в певній опозиційній ролі по відношенню до
державної влади та ставлення Синоду, що по суті був заснований як
політичний інститут для секуляризації ще в Російській імперії.
У режиму було дві основні позиції по відношенню до конфесій. Перша це
репресії. Це стосувалось локальних, національних церков, таких як
автокефальні православні церкви, унійні церкви та юдейські громади.
Національна складова посилює опозиційну роль церкви у державі. Друга
позиція це толерування. До толерованих церков відносились католицька (як
універсальна, яка підпорядковується Ватикану), російська та польська
православні церкви (як традиційні). Порівнюючи католицькі та унійні
церкви, других було легше репресувати, незважаючи на зв’язок з Ватиканом,
бо сам Ватикан проблемні питання щодо них.
Також різницю бачимо по регіонам. Наприклад, католицтво у Польщі
представляло собою союз Церкви та населення, що разом опирались і були
проти насадженої влади. Коріння цього варто шукати у історичній
релігійності польського суспільства. Проте здебільшого Церква була сама в
своєму опорі владі, боротьбі за виживання та пошуку прихильності у
суспільстві.
У СССР Церкву намагались замінити політичною релігією, а саме так званою
радянською безрелігійною обрядовістю, що мала б регулювати приватне
життя. Але створити стовідсоткове атеїстичне суспільство не вдалось, тому
було утворено квазірелігійну ідеологію для впливу і контролю. Проте Церква
у всьому світі продовжувала бути інституцією, до якої людина могла
звернутись з екзестинційними питаннями.
Яким же чином Церква адаптувалась до радянського модерного суспільства?
По-перше це мова. Було важливо показати, що священники говорять з
парафіянами однією мовою, використовуючи зрозумілий лексикон та
зрозумілі гасла. В Західній Україні це ще було і мовне питання. У випадку з
«возз’єднаними» греко-католиками, то вони приймали у парафію лише тих
священників, які могли адаптуватись під звичного їм «пароха» та вести
проповіді українською мовою.
Асиміляцію до радянської риторики та дискурсу, які використовувались в
своїх цілях можна назвати терміном, впровадженим Гленіс Янг, «досконала
пристосованість». Церква виступає в ролі асиміляторів, а не асимільованих.
Наприклад, виступали за збереження миру та інших форм суспільної моралі,
показуючи що ці «модерні» ідеї є першочергово християнськими засадами,
які тепер перейняло прогресивне суспільство. Демократичні ідеали Церква
співставляла з християнством, аби йти пліч-о-пліч з народом.
По-друге це встановлення символічного зв'язку між Церквою і суспільством.
Серед методів такого зв’язку можна навести приклад включення в церковний
календар радянських свята та приурочення церковних обрядів (наприклад, до
70-ліття з народження Сталіна, 300-ліття «воз’єднання» України з Росією та
інші). Радянська влада забороняла подібні святкування. Адже бачила, що це
посилює зв’язок Церкви з громадянами. Проте цей метод також спрацював і
вилився в специфічний феномен. Коли Великдень припадав на травневі
свята, то ще більше людей святкувало у церквах, хоч і видавались прохання і
заборони, бо треба було направляти «трудящих» на демонстрації.
Духовенство в такі моменти вдало підкреслювали зв’язок з суспільством.
Підсумовуючи, я вважаю, що в Радянському Союзі відбувалась конфронтація
між Церквою та владою за вплив на населення. І церковна стратегія
пристосування допомагала Церкві перемагати. Я погоджуюсь з думкою, яку
ще у Вікторіанську епоху висловив Джон Генрі Н’юман коли стверджував,
що Церква не може існувати вакуумі і мусить пристосовуватись до ситуації
яка існує. І ця стратегія є дієвою навіть в жорстих умовах Радянського союзу,
де стабільно тримався курс на повне знищення церковного життя. На
ефективність обраної стратегії на адаптацію нам вказує те, що у 1960-х роках
Інститут наукового атеїзму називає пристосування формою самозахисту
релігії, що ускладнює боротьбу з нею. Тому коли ми кажемо про стратегії
виживання Церкви як інституції, то я вважаю адаптацію вірним кроком у
будь-якому модерному суспільстві.