Самостціна робота з філософії Коваленко Єлизавети,10 група

Питания 1. Києво-Могилянська академія виникає на базі Київської братської школи та школи

Києво-Печерського монастиря, які були об'єднані зусиллями митрополита Петра Могили в 1632 р.
Спочатку це був колегіум, а згодом, з 1701 року, став академією, першим вищим навчальним
закладом східних слов'ян. Вперше в Україні філософія викладалася окремо від теології, її
викладання значною мірою було схоластичним. Викладачі академії розуміли філософію як систему
дисциплін чи наук, покликаних віднайти істину, причину речей, даних людині богом, а також
дослідити моральні основи її життя. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто богом, якого
вважали також творцем природи.Визначними філософами, котрі представляли Києво-
Могилянську академію, були І.Гізель, Й. Кононович-Горбацький, С. Яворський,Ф.
Прокопович .Загальною ознакою їх філософського вчення було те, що воно значною мірою
ґрунтувалося на ідеалістичних, теософських началах. Вони, як правило, визнавали першопричиною
всього існуючого бога, котрий творить не лише речі, матерію, але і їх форму.Разом з тим під
впливом розвитку науки, і насамперед природознавства, у філософії Києво-Могилянської академії
поступово зміщуються акценти з теософії до пантеїзму, до визнання того, що сама природа є
богом.Доречно відзначити, що розуміння філософами академії взаємозв'язку матерії і форми, хоч і
грунтувалося на пантеїстичній основі, суттєво відрізнялось від тлумачення цього питання у
філософії Аристотеля. В останнього матерія є пасивною, інертною, форма ж є активною, рухливою,
причинною. Лише вона дає імпульс до розвитку. Професор академії Й. Кононович-Горбацький, на
противагу античному філософу, підкреслював, що матерія є активною, діяльною і від неї
утворюються всі інші форми.І.Гізель стверджував, що матерія не може бути знищена ні в якісному,
ні в кількісному відношенні. Вона не виникає і не зникає у процесі її перетворення, а лише
переходить з одного стану в інший.Таку ж думку поділяв і Ф. Прокопович, який підкреслював, що
першу матерію не можна ніколи ні створити, ні зруйнувати, а так ні збільшити, ні зменшити ту, яку
створив бог на початку світу, якій кількості вона створена, такою ж залишиться
завжди.Філософському вченню професорів Києво-Могилянської академії було притаманне
розуміння єдності матерії і руху, його суперечливості, плинності речей. Рух - це така властивість
матерії, без якої не можна збагнути будь-яких змін, процесів виникнення зникнення, круговороту у
природі. Без ґрунтовного розуміння руху, неможливо добре зрозуміти і всього іншого, бо всі
переміни, виникнення і загибель, круговорот небес, рух елементів, активність і пасивність,
плинність і змінність відбуваються завдяки рухові. Рух являє собою ніби загальне життя всього
світу . Однак, причиною цього руху, на думку філософів, є бог. Ця проблема теж вирішувалася
філософами академії з позицій пантеїзму.Разом з тим, незважаючи на такі пантеїстичні уявлення,
філософії Києво-Могилянської академії знаходили відображення елементи діалектики, глибокого
розуміння сутності протилежностей у розвитку природи, її речей і явищ.Уся природа є єдністю руху
і спокою. Якщо речі рухаються чи перебувають у спокої, то все це обумовлюється самою
природою. Ф. Прокопович висловлював думку про те, що природа є принципом і причиною руху
та спокою, тобто якщо речі рухаються, їх рух обумовлюється природою, і якщо перебувають у
спокої, то їх спокій знову-таки обумовлює природа.Досить змістовно представлена у філософії
Києво-Могилянської академії концепція пізнання. Філософи академії не мали сумнівів у
можливостях людини пізнати навколишній світ, розуміли, що пізнання - непростий процес, що
здійснюється як на рівні відчуттів, так і на рівні розуму. Великого значення у процесі пізнання вони
надавали чуттєвій діяльності людини, вважаючи, що пізнання не може обійтись без цього.Однак,
яким би важливим не було б чуттєве пізнання людини, воно само по собі ще не дає можливості
проникнути у сутність речей і явищ. Для цього потрібен розум, інтелектуальна діяльність, з
допомогою якої людина може здійснити це. Бо відчуття відображають дійсність конкретно,
безпосередньо, а розум - опосередковано, узагальнено, абстрактно, і це відображення більш
досконале.Результатом пізнання людини є досягнення нею істини. Це здійснюється, на думку
філософів академії, двома шляхами - логічним і трансцендентальним, тобто таким, який надається
людині богом, через його одкровення.Що ж до критерію істини, то тут помітне перебільшення
чуттєвого пізнання, котре вважалося не лише початком пізнання, але і критерієм його
достовірності.Таким чином, філософія Києво-Могилянської академії, з одного боку ґрунтувалася
головним чином на теософській, пантеїстичній і деїстичній основах, а з іншого, і це є значним
надбанням її розробників на глибокому розумінні сутності природи, її руху і розвитку, самої
матерії, кількісної та якісної стабільності останньої, елементів діалектики протилежностей, теорії
пізнання і т. д., що сприяло становленню й розвитку у подальшому наукового світорозуміння.

Питання 2. У кінці XVII - на початку XVIII ст. Чернігово-Сіверська земля була центром українського
державотворення. Під крило гетьманів та чернігівських архієпископів приїздять відомі українські
діячі культури. Виникає неформальний гурток літераторів та богословів-філософів, який уже в той
час величали Чернігівськими Афінами, підкреслюючи, що місто над Десною варто порівняти з
культурним центром античної Греції. З відкриттям Чернігівського колегіуму назва "Чернігівські
Афіни" розповсюдилась і на цей навчальний заклад. Розкриття великого потенціалу джерел
духовності на Чернігово-Сіверській землі в другій половині XVII ст. стало можливим дякуючи
подвижницькій цілеспрямованій діяльності Лазаря Барановича, непересічного церковного і
політичного діяча, талановитого українського письменника і мислителя. Очолюючи протягом 36
років Чернігівську єпархію, будучи одночасно з перервами майже 18 років місцеблюстителем
престолу Київської митрополії, він докладав неабияких зусиль щодо збереження рис самобутності
української церкви, розвитку освіти, культури, філософської думки. За архієпископства
Л.Барановича в Чернігові склався під його неформальним керівництвом творчий гурток
письменників та мислителів, який у наш час називають Чернігівським літературно-філософським
колом. До нього увійшли І.Галятовський, Д.Туптало, І.Орновський, О.Бучинський-Яскольд,
Л.Крщонович, І.Максимович, А.Стаховський, які в богословських та художніх творах розробляли й
філософські ідеї. Сам Л.Баранович написав і видав збірники проповідей "Меч духовний", "Труби
словес проповідних", збірник віршів "Лютня Аполонова", полемічний твір "Нова міра старої віри"
та інші. Тільки поетичний його спадок нараховує близько 1500 віршів, багато з яких проникнуті
філософською думкою. У той час, як на Заході в XVII ст. згасло гуманістичне ставлення до людини,
яку порівнювали з механічним апаратом, з машиною із кісток та м'язів, Л.Баранович, крім
природної основи, вбачає у людині духовне начало - "серце", що складає неповторну
індивідуальність особистості, її глибинне єство. "Сердечна" сфера є вмістилищем релігійності та
високої моральності, які, взаємопереплітаючись, протистоять потягу тілесної частини людини до
земних пристрастей, до накопичення матеріальних багатств та ігнорування духовних цінностей.
Оскільки в Україні світська держава була слабка, то він у "церкві-державі" побачив ту силу, яка має
відіграти вирішальну роль у спрямуванні кожного індивіда на шлях морального
самовдосконалення. Гуманістичними у творчості Л.Барановича є заклики до миру як в Україні, так
і між іншими народами, до єднання в союзі слов'янства. З Чернігово-Сіверською землею також
тісно пов'язане життя й творчість відомого українського письменника-полеміста, суспільно-
політичного й церковного діяча, мислителя XVII ст. Іоаникія Галятовського. Працюючи в Києві, а
згодом у Львові, І.Галятовський написав праці "Ключ розуміння", "Месія праведний", "Небо нове",
які були видрукувані й принесли йому визнання. На запрошення Л.Барановича він у 1669 році
переїздить до Чернігова, де прожив близько 19 років. Тут і помер, до самої смерті керуючи одним
із найстаріших і найвідоміших українських монастирів - Чернігівським Єлецьким Успенським
монастирем, на території якого і похований.У чернігівський період діяльності він доопрацював і
перевидав книгу "Месія праведний", праці "Скарбниця потребна", "Бесіда Білоцерківська",
"Старий костел", "Либідь", "Алькоран", "Боги поганські" та ін. Написані як українською, так і
польською мовами вони є апологетичними православними трактатами, спрямованими на захист
православ'я та України, проти експансії католицизму, уніатства, магометанства та інших релігій.
Особлива роль І.Галятовському належить як гомілетику, тобто засновнику теорії мистецтва
православної проповіді, яку він відшліфовував усе своє життя. І.Галятовському притаманне
розуміння сутності людини, яка виступає як дуалістична істота, що поєднує в собі тіло й душу,
природне й надприродне. Розмірковуючи над сенсом життя людини, яке він вбачає у прагненні
душі потрапити до раю, мислитель шлях до світлої вічності вбачає у моральному
самовдосконаленні, у пошуках індивідом істини-правди та практичному її втіленні в реальність.Ще
один вихованець Києво-Могилянського колегіуму Данило Туптало, обіймаючи посаду
архімандрита в ряді монастирів Чернігово-Сіверщини, створив тут три з чотирьох книг своєї
головної праці - "Четьї Мінеї" ("Читання по місяцях"). "Четьї Мінеї" особливі тим, що містять не
тільки великий агіографічний матеріал, роз'яснення православних догматів, релігійні настанови у
твердості віри, спроби довести помилковість інших релігій з точки зору православ'я. Насамперед,
вони переслідували етико-повчальну мету: на прикладах святих навчати український загал
високоморальному благочестивому життю. Д.Туптало велику увагу приділяв питанням
індивідуальності людини та розкриття її особистості в різні періоди життя у відповідності зі
способами й напрямками праці. Тут його цікавить переважно мотивація вибору добра і зла,
відповідних помислів та вчинків. Він увесь час прагне морально спрямовувати людину на протидію
злу і високу доброчесність, що проявляється, перш за все, у справах. Голос діла, на його думку, є
переконливішим, ніж голос слова.За змістом і формою свого мислення Д.Туптало органічно
вписується в гуманізм українського бароко з його прагненням зацікавити людину праці пізнавати і
перетворювати реальний світ в ім'я своїх інтересів, не втрачаючи при цьому віри предків, яка була
основою духовного єства особистості, фундаментом у боротьбі за свободу Батьківщини. Одним із
мислителів того часу був і Іоанн Максимович,що протягом 15 років очолював Чернігівську
архієпископію, розгорнувши бурхливу й плідну культурно-просвітницьку діяльність. 1700 року з
його ініціативи й за прямою участю було відкрито Чернігівський колегіум, який згодом став другим
за значенням навчальним закладом у Гетьманщині після Києво-Могилянської академії. На повну
потужність запрацювала місцева друкарня, де побачили світ більше десяти творів І.Максимовича:
"Феатрон", "Алфавіт", "Богородице Діво", "Іліотропіон" ("Соняшник") та ін. З 1711 року за наказом
царя Петра І І.Максимович очолював до кінця днів своїх митрополію Тобольську і всього Сибіру.
Данило Туптало (Св.Димитрій Ростовскій)У своїх творах І.Максимович розмірковує над сенсом
життя особистості. Він зазначає, що серед його сучасників поширена думка про те, що сенс життя в
досягненні багатства й слави. Хтось дійсно це здобуває, забуваючи, що "непостоянная в міре всяка
слава". Багатство теж часто змінюється бідністю. Втрата багатства й слави часто людьми
ототожнюється з втратою пристрастей, а значить зі смертю. У даному випадку Максимович під
смертю розуміє не фізичну кончину, а соціальну смерть, коли людина втрачає свій високий
суспільний статус і опускається до нижчих станів. Найчастіше при цьому така особа втрачає смисл
життя, яке вона до того вбачала в багатстві й славі. І.Максимович радить не забувати про плинність
усього земного, про постійну динаміку людського існування, життя, яке перетворює його у
безперервну мандрівку до потойбічного світу. Кожній людині, подібно капітану судна на морі,
треба весь час дивитися вперед, як компасом керуючись у своїх мирських плаваннях і
християнською вірою, і знаннями. Віра потрібна для вдосконалення моральності, знання - для
повсякденної практичної діяльності, для накопичення майна, яке б задовольняло необхідні,
розумні потреби індивіда. На думку І.Максимовича, сенс життя полягає в любові до Бога та
людини. Любов найповніше знаходить своє виявлення у повсякденному творенні добра
ближньому. Часто добро зводять до роздачі імущими милостині бідним. Але ж неважко багатому
дати шматок хліба убогому. Справжня любов проявляється у великій праці, звільненні людей від
вад: "Не важко от добра произвести добро, но весьма удивительно злое обратить в добро; есть
добрая поговорка: на спокойном море всяк может быть кормчим". Такою була пряма настанова
І.Максимовича як священикам, так і викладачам Чернігівського колегіуму, роботу якого він
практично тримав під своєю опікою аж до від'їзду із Чернігова. За його перебування на
чернігівській єпископській кафедрі у місцевому колегіумі ще не було філософського класу. Проте
твори І.Максимовича, як духовного наставника, проникнуті гуманістичними філософськими
принципами, спонукали учнів "Чернігівських Афін" оволодівати "любов'ю до мудрості", не
обмежуватись зазубрюванням релігійних догматів, а прагнути до софійного осмислення дійсності.
Світоглядно-освітні засади чернігівського мислителя кликали до пізнання внутрішнього світу
людини, самопізнання, пояснення реальності шляхом поєднання розуму та віри. Перший префект
Чернігівського колегіуму Антоній Стаховський же був запрошений працювати до Чернігова
архієпископом І.Максимовичем. У 1705 році в колегіумі був складений і надрукований збірник
"Зерцало от писанія Божественного", піднесений гетьману І.Мазепі з присвятою. А.Стаховський
помістив до цього збірника свої вірші про страждання Ісуса Христа. Префект колегіуму також
видрукував свої твори "Сказання про священное писання" та курс риторики під назвою "Ключ
знання", який був написаний під впливом праці Галятовського "Ключ розуміння". В 1713 році
А.Стаховський очолює Чернігівську архієпископію. На цій посаді він докладає багато зусиль щодо
піднесення освітнього та морального стану духовенства. Продовжується його опікування
колегіумом.Як і його наставник митрополит І.Максимович, А.Стаховський вважав, що практичній
діяльності сприяє освіченість особи. Так, у передмові до книги "Зерцало от писанія
Божественного" він хвалить І.Мазепу за те, що гетьман дбає про розвиток духовної культури й
освіти народу. Автор упевнений у необхідності всебічного розширення навчальних закладів для
українського юнацтва, що стане важливішою причиною успішного поступу країни. А.Стаховський
вважав, що юнаків треба вчити так, щоб вони, використовуючи знання, могли б думкою заглядати
в майбутнє.Обґрунтування мислителями та письменниками Чернігівського літературно-
філософського кола кінця XVII - початку XVIII ст. необхідності гуманних відносин між людьми,
толерантності у стосунках між ними залишаються актуальними і в наш час. Їх переконаність у тому,
що без високої духовності громадян неможлива побудова повноцінної національної держави, яка
б дбала про забезпечення умов для гідного життя кожного, бачення нашими розумними
предками сенсу життя не в безтямному накопиченні матеріального багатства будь-якими, у тому
числі й злочинними способами, а в творенні добра й подоланні конкретного зла, в духовному
піднесенні "серця", нехай спонукають до роздумів сучасників.

Питання 3. Видатний український філософ Г.С.Сковорода посідає особливе місце в історії

української філософії. Ще за його життя про нього складалися легенди як про українського
Сократа.За його життя нічого не було надруковано, вже після смерті стають відомими цикли йог
філософських діалогів («Наркіс», «Симфонія наречена книга асхань «Жена Лотова», «Потоп зміїн»
та інші).Філософська концепція Г. Сковороди - пантеїзм. Бог і природа це єдине ціле: кожна
людина має в собі Бога, він не існує поз людиною.Його філософія «практична», оскільки філософа
цікавить передусім моральна проблематика. У центрі уваги філософії «мандрівного філософа» -
релігійні і моральні проблеми. Г. Сковорода викладає їх мовою образів, символів, метафор.
Методом розроблення цих проблем є пошук і протиставлення протилежностей,
суперечностей, антитез.Для Г.Сковороди весь світ є просякненим протилежностями: життя -
смерть, світло - тінь,безглуздя - мудрість, плач – сміх, безчестя - слава, лютість - милість, початок -
кінець тощо. Все у світі рухається між протилежностями у колі («кільці»), початком якого є
відпадання від Бога, а кінцем - повернення до нього.Г. Сковорода не створив теоретично
оформленого і систематизованого вчення. Свою філософію він розумів, як вміння жити у Богові, у
гармонії з природою, у мирі з людьми і власною совістю. «Коли дух людини веселий, думки
спокійні, серце мирне, - то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософія», - стверджував
Сковорода.Найпотрібнішим для людини є щастя, «мир душевний». Воно доступне всім, полягає в
пізнанні себе як образу Божого. «Поглянь у себе», тобто пізнай себе - це основний мотив філософії
Сковороди.На думку філософа, усе створене Богом, можна визначити як три світи:перший є
загальний світ, «де живе усе породжене», «він складається із незчисленних світів, і є великий світ»;
другий світ - це мікрокосм - світ людини;третій світ - символічний світ Біблії. Символи Біблії
«ведуть думку нашу до розуміння вічної натури».Кожен із трьох світів складається із двох «натур»,
має подвійну природу, одна з яких – видима,друга - невидима, тобто божественна, - вважав
Сковорода. Невидима натура і є Богом, який пронизує собою все суще.На противагу
раціоналізму XVIII ст. Сковорода створює самобутнє вчення про «серце» як осереддя глибин
людської душі. Серце - це «безодня» людини, через яку відкривається божественна «безодня».
Серце, а не розум, виступає джерелом почуттів і думок, засобом пізнання. В ньому поєднуються
розум, воля, почуття, віра.Етичне вчення Г. Сковороди спрямоване на пошук шляху, що веде до
щастя, до любові, до уподобання Богу. Етичним ідеалом Сковороди є ідеал нерівної рівності в
тому сенсі, що усі люди рівні перед Богом, але разом з тим вони є нерівними, тому що мають різну
натуру. Метою всіх людей є наближення до Бога, отримання вищого блаженства.

Питання 4. Українська філософія XIX - початку XX століття представлена такими іменами, як О.

Новицький , С. Гогоцький,Т. Шевченко,М. Костомаров, П. Юркевич, М. Драгоманов та
іншими.Проф. Київського університету С. Гогоцький вперше в Російській імперії створив
чотиритомну філософську енциклопедію - «Філософський лексикон»,яка досить відчутно вплинула
на підвищення культури філософського мислення в Україні. Професор О. Новицький видав ряд
філософських праць, високо цінував вчення видатного німецького філософа Гегеля за його глибоке
розуміння закономірності історичного поступу. Так, відповідно до гегелівської філософії, він
стверджував, що філософія «є наука, тобто думка, котра прагне до повного та систематичного
розвитку самої себе», що філософські вчення різних часів і народів «суть різнобічні і різноманітні
способи відтворення дійсності в думках».Разом з тим це не завадило О. Новицькому піддавати
філософську концепцію Гегеля за раціоналізм різкій критиці, оскільки , на його думку, зміст
духовного світу людини живе в переконаннях серця, а не в поняттях розуму.Після Г. Сковороди
провісником філософії українського духу був Т. Г. Шевченко. Важливою рисою його філософських,
суспільно - політичних поглядів була антикріпосницька спрямованість, гуманізм, непримиренна
боротьба проти самодержавної політик національного гноблення, відстоювання демократизму у
національному питанні.Світосприйняттю Шевченка притаманний антропоцентризм, який
зумовлює сприйняття навколишнього світу, історії й культури, крізь призму буття людини її
переживань, бажань, потреб і прагнень. Ця філософія глибоко індивідуальна, особиста, і разом з
тим вона ґрунтувалася на національній ідеї українського народу, його ментальності.У ставленні до
релігії Т.Шевченко вважав , що її слід очистити від усього, що перетворює її в абстрактну силу,
байдужу до людини. Істинна віра збережена народом в його звичаях, традиціях, його душі,
народному терпінні і милосерді, сприяє зв’язку між Богом і людьми.Вінець Шевченкової творчості
- уславлення свободи, передумови людського поступу, добробуту й щастя.Особливе значення при
вивченні соціально-філософських поглядів М.Костомарова має праця «Книга буття українського
народу», у якій висвітлюється трагічна історія українського народу і висловлюється впевненість, що
він неминуче відродиться як самобутній національний етнос.У 1861 р. Костомаров публікує велику
статтю під назвою «Риси народної Південноруської історії», в якій робить спробу проаналізувати
основні риси української духовності у порівнянні з російською й доходить до висновку, що
український народ має свої, самобутні етнопсихологічні характеристики, які виокремлюють його
серед інших народів, зокрема російського. Основні філософсько-соціологічні погляди
М.Драгоманова викладені у двотомному виданні «Літературно-публіцистичні праці». Він
переконаний у безмежних можливостях людського розуму і науки пізнати навколишній світ. У
своїх дослідженнях Драгоманов приділяє значну увагу проблемі методу, зокрема, для пізнання
суспільного життя використовує соціологічний метод, який передбачає аналіз основних елементів
кожного суспільного явища, розкриття їх взаємозв'язку і взаємодії. Драгоманов вважав, що розум
людський як би довго не помилявся, завжди знайде дорогу до істини. На його думку
прогресивними політичними формами є демократія і федералізм, які реалізуються приукраїнській
визвольній програмі і соціально – визвольними європейськими рухами. Основна мета нації –
державність. Марксизм є помилковим і невідповідним українським потребам, має етичне
значення для соціальної справедливості.Характерною рисою соціологічних поглядів мислителя є
те, що «основною одиницею» суспільства він вважав людську особу, її добробут і щастя - були для
нього і основою, і метою поступу.
Питання 5. Розглядаючи стан філософської думки в Україні того часу, слід зазначити, що ставлення
до неї було неоднозначним. Якщо відкриття Московського університету ще в 1755 р. його перший
ректор М. М. Поповський розпочав з промови про користь філософії, заклику до її вивчення, то
пізніше викладання філософії в університетах двічі було заборонено,як такої, що призводить до
нігілізму. У боротьбі проти нігілізму, "мудрствування нових філософських систем" виключалось у
викладанні філософії все те, що не могло бути обгрунтованим Св. Письмом. В університетах та
інших навчальних закладах (за винятком духовних академій, де зберігалися курси історії філософії,
метафізики, етики, у зв'язку з чим у повному розумінні цього слова "академічною" можна
називати філософію саме цього типу навчальних закладів) курс філософії зводився до логіки та
психології, або до вольфіанської моральної філософії, вершиною якої поставала "Нравоучительная
философия в науку благородного юношества" Баумайстера.У придушенні вільного
філософствування того часу значну роль відігравала православна церква, проводячи таку саму
реакційну політику, що й царський уряд, адже на цей час змінилися положення і функції самого
православного духовенства. Саме завдяки цьому церкві надавалися всі права контролю над
духовним життям Російської імперії і її провінцій, однією з яких була Україна. Але всупереч
обставинам філософія таки розвивалася, розглядаючи найважливіші проблеми духовного життя,
враховуючи останні найновіші досягнення природничих наук, аналізуючи історію розвитку
філософії світової та української.Дуже великий вплив на українську філософію мала німецька
класична філософія. З ідеями Канта, Шеллінга, Гегеля, Фіхте могли погоджуватися або не
погоджуватися, але глибокий аналіз цих ідей займав важливе місце у працях багатьох
представників української академічної філософії. Наприклад, дуже цікавим є аналіз філософії
Канта, який ми знаходимо у професора Львівського університету П.Д.Лодія. Він критикував Канта
за скептицизм, агностицизм, відрив чуттєвого від раціонального, емпіричного від логічного.
П.Лодій стверджував, що світ існує сам по собі, незалежно від нашої свідомості. Речі діють на наші
органи почуттів, чуттєвий досвід допомагає нам отримати знання про ці речі. Розум створює
поняття. Істина для П.Лодія пов'язана із відповідністю суджень щодо речей цим речам, що існують
самі по собі. Критерій істини - несуперечливість та одностайність думки більшості людей.Він
вважав, що філософія має безумовну цінність: вона вчить людину пізнавати себе, вона сприяє
розвитку наук, допомагає подолати деспотизм у політиці.Першим професором філософії
Харківського університету був німецький філософ І.Б.Шад. Він також спирався на погляди Канта,
Фіхте, Шеллінга. І.Шад намагався подолати кантівське розведення об'єкта та суб'єкта, критикував
Канта за апріорізм та агностицизм. Наслідуючи Шеллінга, І.Шад розглядав природу як організм,
що самостійно розвивається. Процес пізнання поєднує чуттєве та раціональне. Розсудок
спирається на чуттєвий досвід; розум пов'язаний з ідеями, які вносять у світ єдність і
гармонію.І.Шад дотримувався ідеї природного права. Він засуджував деспотизм, вимагав свободу
совісті та думки, слова та освіти. Подолати рабство та деспотизм допоможе самовдосконалення
людини. Намагання однієї нації стати вище за інші породжує зло та є явищем
протиприродним.Ідеї натурфілософії Шеллінга розвивалися викладачами Рішельєвського ліцею
М.Д.Курляндцевим, К.П.Зеленецьким, Й.Г.Міхневичем.М.Курдяндцев вважав, що всі явища
природи існують у єдності, взаємозв'язку. І природа, і людина одухотворені Божою думкою та
існують як єдиний організм.К.Зеленецький стверджував, що сутність людства складається з тих
самих стихій, що й сутність кожної людини: духовної (діяльність релігії, духовна, розумова
діяльність) і тілесної (промислова, мануфактурна, торговельна діяльність). Кожний народ має свою
історію і проходить три періоди розвитку: дитинство, зрілість й старість.Політичне буття народу
відбиває буття його внутрішніх духовних і промислових сил. Першому періоду властива перевага
фантазії, другому - розсудку, третьому - розуму. Процес пізнання К.Зеленецький розглядав як
єдність чуттєвого та раціонального.На думку Й.Міхневича,філософія вивчає всезагальні начала,
початкові форми, вічні закони та останні цілі. Свідомість розкриває свою діяльність у трьох актах:
прагненні від себе до не-себе (від людини до світу, або від Я до не-Я), від не-себе до себе; від світу
та людини до Бога. Можна стверджувати, що на Й.Міхневича мали вплив погляди Гегеля, заслугу
якого Й.Міхневич вбачав у перетворенні філософії в науку абсолютного саморозвитку думки.
Й.Міхневич вважав, що основна істина - це істина буття Бога. Вона, з одного боку, обмежує розум
людини, але з другого - дає можливість здолати цю обмеженість, оскільки те, що неможливо для
людини, можливо для Бога. Те, чого не зможе осягнути розум, відкривається людині у слові
Божому. Релігія не може стати предметом філософії, оскільки вона перевищує поняття розуму.
Однак філософія не може обійтись без релігії, тому що тільки остання може допомогти філософії
подолати скептицизм та містицизм. Аналізуючи погляди Шеллінга, Й.Міхневич піддавав критиці
його пантеїзм, а також те, що він “змішував” християнського Бога з міфологічними
богами.Теїстичний характер мали погляди іншого викладача академії В.М.Карпова. На його думку,
завдання філософії полягає в тому, щоб знайти закон гармонійного буття Всесвіту, вказати на місце
та значення людини в ньому. Свідомість є началом буття та пізнання. Тому філософ велике
значення надавав вивченню самосвідомості.Як бачимо, українська академічна філософія не була
однорідною. Серед філософів були представники неокантіанства, персоналізму, позитивізму,
релігійного напрямку. Більшість представників української академічної філософії XIX - поч.XXст.
вважали філософію самостійною сферою духовного життя, яка має велику цінність, насамперед,
тому, що допомагає людині пізнавати та вдосконалювати себе і світ.

Питання 6. Одним із визначних українських філософів XIX століття був П. Юркевич - ґрунтовний
розробник концепції «філософії серця».П. Юркевич був переконаний, що в серці людини -
найглибша основа і духовно-етичне джерело людського існування. У діяльності серця - в почуттях,
переживаннях, емоціях, реакціях, а не в думках, їх всезагальності, відображається індивідуальність
особистості. Філософ підкреслює, що розум - лише вершина, а не коріння духовного життя
людини. Знання ми отримуємо в результаті духовної діяльності лише тоді, коли воно проходить
через серце.Будучи релігійним філософом, П. Юркевич не визнавав існування матеріального
начала незалежно від духу. «Матеріальне начало» є лише таким, коли воно розглядається у
взаємодії з духом. Про «духовне начало» ми маємо уявлення в результаті самоспостереження,
внутрішнього досвіду.П. Юркевич розгортає цілісну систему доказів стосовно серця як осереддя
усієї тілесності і духовної діяльності людини, найсуттєвішого органу, відправної точки рухів,
бажань, почуттів, думок, емоцій з усіма їх відтінками і особливостями. Бо:

- серце с охоронцем і носієм усіх тілесних та духовних сил людини;

- серце є центром духовного життя людини. Воно зачинає і породжує рішучість людини на ті чи
інші вчинки; в ньому виникають наміри і прагнення; воно є осереддям волі людини та її бажань;

- серце є центром всіх пізнавальних дій душі людини. Все, що ми знаємо, що ми пригадуємо - йде
від серця;

- серце є осереддям багатоманітних душевних почувань, хвилювань і пристрастей людини;

- серце - моральний стрижень. Лише серце здатне передати всі нюанси морального стану людини.

Тому серце є найважливішою складовою частиною нашого існування. Стан серця відображає весь
наш духовний стан. Людина повинна віддати Богові своє серце, щоб стати йому вірним в думках,
словах і справах. Юркевича не задовольняла не тільки матеріалістична, а й ідеалістична філософія,
він критикує діалектику Гегеля.Оскільки в основі світу лежить божественна мета, яку здійснюють
люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і духовною діяльністю,
вважав Юркевич, існує не причинний зв'язок, а лише ідеальний, "доцільний", в основі якого
лежить духовна суть. Юркевич вважає неможливим, щоб свідомість походила з матерії. Таким
чином, він активно виступає проти матеріалізму взагалі, стверджуючи, що останній неспроможний
зрозуміти суть свідомості, руху і відтворити правильну картину світу.За вічно змінними явищами
природи, які сприймаються нашими органами чуття, він як філософ намагався (в дусі платонізму)
знайти незмінну ідею об'єкта; в цій ідеї мислення і буття тотожні. У цьому процесі сходження до
істини знання пов'язане з вірою, яка є більш могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст
мислення. Без любові, говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка в процесі
сходження до абсолютного, тобто до Бога, є вже містичним спогляданням.Отже, філософські
погляди Юркевича можна охарактеризувати як теологічний ідеалізм. Біблію він вважає єдиним
шляхом до знання. Істину ми маємо, пише філософ, в біблійному вченні про серце, де
зосереджується духовне життя людини.

Питання 7. Основу філософії Франка складає реалізм з елементами матеріалізму та діалектики.

Вважав він, що началом всіх начал є матерія , вона первинна , а свідомість вторинна. Виходив з
того, що природа розвивається за об'єктивними закономірностями. Вершиною розвитку природи
він вважав людину говорив про її багатовимірність, тому його творчість розглядає проблеми
людського буття , віри, національних ідеалів, ролі і місця поступу в історичному розвитку та
ін.Франко, як вчений, відстоював наукове пізнання світу . Предметом пізнання для нього є
природа. Воно здійснюється людиною з допомогою її відчуттів і розуму.Франко був прихильником
позитивізму. Під впливом позитивізму запропонував свою концепцію науки, яку поділив на
природничу і антропологічну. Найвищою наукою вважав етику, бо вона формує найвищий етичний
ідеал людини.Франко велику увагу приділив прогресу людської цивілізації. Основу поступу
прогресу вважав поділ праці. Він робить висновок, що прогрес повинен приносити добро, тоді як в
реальності прогрес приносить і зло. Нерівність між людьми загострюється , а бідність і багатство
поглиблюють їх. Він вважає, що багатство породжено експлуатацією.У світогляді Франка є
марксистські ідеї. Говорив, що соціалістичні ідеї повинні проводитись на основі національності;
вніс вклад в розробку теорії нації. Націю розглядав як невід'ємну складову історичного процесу.
Робить акцент на проблему ролі особи і народу.Франко багато зробив для злуки Західної і Східної
України. Мріяв про вільну, незалежну, демократичну Україну і всіма своїми діями наближав цей
час.На думку Франка, в його роботі перелічені всі основні питання, які виникають при розгляді
того, що таке поступ. Автор приводить приклади починаючи з:"як чоловік із стану майже дикого
звіра помалу вибирався чимраз вище." Він указує що ці зміни відбувалися поступово і в той же час
неодночасно. Тобто в одних місцях люди мали добрий розвиток, а в інших залишалися "в дикім
стані." Дорога поступу була не проста ані одностайна; в деяких містах, маючи досить високий
поступ, упадали; їх здобутки та відкриття забувалися, а згодом відкривалися знов.Питання
прогресу є дже суперечливим. Чого шукають усі ті люди?Вони шукають дорогу до змін (поступу), їх
не задовольняє поступ багатства, а саме хто користується ним, в чиїх воно руках. Не задовольняє
не поступ науки та штуки,а те щоб всі надбання належали людям "прояснювали" їх розум
змінювали їх життя. Люди починають переконуватися, що саме багатство, сама наука, саме вміння
не може дати людям повного щастя. Наскільки чоловік може бути щасливим у житті, він може се
тільки в співжитті з іншими людьми, в родині, громаді, нації. Скріплення, уточнення того почуття
любові до інших людей, до родини, до громади, до свого народу, це основна підвалина всякого
поступу; "без неї все інше буде лише мертве тіло без живої душі в ньому." Повного особистого
щастя, не замареного ніякими прикростями - людина не матиме ніколи, хоча весь вік буде
намагатися добитися щастя. Мільйони знаходять одиноке щастя на землі в тій надії, що правдиве
щастя знайдуть по смерті, за гробом. Але інші мільйони людей вважають поки до загробного
щастя дожити потрібно пошукати щастя на землі.Доступ цілої людськості - це величезна і дуже
складна машина. Вона порушується силою, на яку складаються тілесні й духовні сили всіх людей
на світі; ані одному чоловікові, хоч який би він був сильний та здібний, ані одній якійсь громаді не
запанувати над рухом машини і не керувати нею. Як у цілій природі, так і людством керують голод
і любов (на думку Гете). Голод, це матеріальні та духовні потреби, а любов - це почуття, що
об'єднує з інтими людьми.Отже, поступ для Франка це зміни в суспільстві незворотні, які
використовують нове і дещо втрачать, не помічаючи втрат. Хоча інколи ці втрати є потрібними
нащадкам. Вклад в соціальну філософію - розробив свою концепцію поступу - поступального руху
історії. В основі - не тільки економічні фактори—поділ праці, а й антропологічні і духовні чинники.
Питання 8. Після себе М. Грушевський залишив понад 2 тисячі творів — переважно історичного
й політологічного характеру. Найбільш відомими його працями є десятитомна «Історія України-
Руси» та шеститомна «Історія української літератури», в яких розглядається політична й культурна
історія України, починаючи з найдавніших часів і закінчуючи серединою ХVII ст.Сам М.
Грушевський визнавав, що був вихований на традиціях українського радикального народництва,
яке вело свій початок від Кирило-Мефодіївського товариства. Вчений (за його ж словами) виходив
з того, що в конфліктах народу і влади вина лежить на стороні влади, бо інтереси трудового
народу — найвищий закон будь-якої громадської організації. Відповідно, в народові він вбачав
«єдиного героя історії».Власне, таке народницьке розуміння історії, яке йшло від кирило-
мефодіївців і «дісталося в спадок» від В. Антоновича, М. Грушевський продемонстрував у своїй
вступній лекції, виголошеній 30 вересня 1894 р. у Львівському університеті. Тут він виклав основні
засади своєї історіософії, які зводилися до наступних моментів:

1. Усі періоди історії України-Руси є «тісно й нерозривно сполучені між собою... як одні й ті ж
змагання народні, одна й та ж головна ідея переходить через увесь той ряд віків, в так одмінних
політичних і культурних обставинах».

2. «Народ, маса народня зв’язує їх в одну цілість і єсть, і повинний бути альфою і омегою
історичної розвідки. Він — із своїми ідеалами й змаганнями, з своєю боротьбою, поспіхами
і помилками — єсть єдиний герой історії».

3. «Зрозуміти його стан економічний, культурний, духовний, його пригоди, єго бажання й ідеали —
єсть мета нашої історії».

4. «Устрій державний по всі часи цікавий нам переважно тим, оскільки він впливав на стан народу,
оскільки сам підпадав впливу громади й оскільки [він] відповідав її бажанням і змаганням».

5. «Культура, що розвивається у верхніх верствах народу, цікава нам головним чином не так сама
по собі, як тим, що відбувається в її загальнонародного».

6. Київська держава переходить у ХІ ст. «у форму, яку, за Костомаровим, часто тепер звемо
федерацією».

7. У княжій добі Русі «лад державний складається з двох головних чинників: князя з дружиною і
громади». Князь з дружиною, а також боярство земське і купці «вели політичну і культурну роботу
в давній Русі». Народна маса була пасивною, незацікавленою, а то й ворожо настроєною до тої
роботи.

8. «У нас князівсько-дружинний устрій не пройшов глибоко в масу народню, не перейняв її цілою

системою, як феодалізм західний, не пустив глибоко кореня в самий ґрунт; він зостався чимось
зверхнім; досить хистко прив’язаним до народу».

9. Громада жила своїм життям, «увійшла в безпосередні відносини до татар», також не було
ірриденти, коли приходили інші чужі окупанти, як польський король Казимир (1340-1349)
та литовський князь Гедимін (помер 1341).

10. Князівсько-дружинний устрій на Русі не розвинувся на вищий щабель, як у Польщі, «посідання

земське з обов’язком служби», і накинений нам поляками не задовольняв української маси
з їх ідеалом «рівноправності і автономії».

У першій своїй синтетичній праці з історії України «Нарис історії українського народу» (1904)
М. Грушевський намагався спростувати уявлення про українську історію як фрагмент
загальноросійської, доводячи, що «загальноруська» народність, як і «загальноруська» історія —
продукт міфотворчості. Українці та росіяни творили різні історії. Так, Київська держава є продуктом
діяльності українсько-руської народності, в той час як Володимиро-Московська (XII — XIV ст.) —
великоруської. При цьому вчений підкреслював, що Володимиро-Московську державу не варто
розглядати як наступницю держави Київської. У своїх працях М. Грушевський намагався довести
неперервність історії українського народу, незважаючи на перерваність його державності.Робота
над згаданим «Нарисом історії українського народу» була інспірована закордонним стажуванням
вченого у Франції, де він мав змогу прочитати цикл лекцій з історії України. Інтерес М.
Грушевського до французької гуманітарної науки не був випадковим. Він, як і його вчитель
В. Антонович, зазнав впливу філософії позитивізму.Звідси апеляція вченого до документальних
джерел, намагання строго йти за ними.Тому в нього було бажання відвідати «батьківщину
позитивізму», більш детально ознайомитися з надбаннями французьких науковців. У 1903 р.
М. Грушевський побував у Парижі, де він спілкувався з Емілем Дюркгеймом, який справив
на нього чималий вплив. Схоже, Е. Дюркгейм пробудив у М. Грушевського зацікавлення
соціологією, яка з часом стала одним із головних предметів досліджень вченого. Також він цінував
погляди колеги Е. Дюркгейма, Люсьєна Леві-Брюля.Показово, що з 1909 р. М. Грушевський
усвідомлює і називає себе не просто істориком, а «істориком-соціологом», розглядаючи
соціологію як науку про загальні й постійні тенденції і форми соціального розвитку та його ритм.
Він виходив з того, що вирішальну роль в історії відіграє конкуренції індивідуалістичних
і колективістичних тенденцій, які між собою чергуються. Свій час розглядав як реакцію проти
індивідуалізму й класовості та повернення до колективізму й солідарності. При цьому вчений
відкидав моністичну методологію соціального пізнання, вважаючи, що функціонування соціумів
визначається різними чинниками. Загалом у питаннях соціології намагався бути позитивістом-
емпіриком.З часом не останню роль відіграла й кабінетна вченість М. Грушевського, певна його
відірваність від реалій життя, а також народницькі ілюзії, які набули «соціалістичного»
й «демократичного» оформлення. Зрештою, «соціалізм» під час визвольних змагань 1917-1920 рр.
зіграв з українськими діячами злий жарт, вів їх до неадекватних рішень. «Практична філософія»
цих діячів виявилася недостатньо ефективною, що закінчилось трагічно і для них, і загалом для
народу українського. Це був якраз той випадок, коли добрими намірами вистелена дорога
до пекла.

Питання 9. Позитивні зрушення в українській філософії, що почалися в 60-ті роки й призвели до

«другого» її відродження, значною мірою були ініційовані діяльністю визначного філософа Павла
Копніна.Багато в чому українська філософія доби «другого відродження» завдячує проникливому
розуму, винятковій передбачливості та організаторському генію саме П. Копніна. Проте немало
залежало й від тих, кого треба було «організовувати», хто був готовий для сприйняття нових ідей.
Таких немало налічувалося серед філософської молоді, яку не влаштовував вульгарний
натурфілософський онтологізм і не менш вульгарний соціологізм.Завдяки Копніну починає
зміщуватися головний акцент філософствування — з того, що не залежить від людини і людства, на
те, що освоюється людиною в процесі її пізнавальної діяльності, й ширше — на світоглядне
осмислення світу. В результаті акцент філософських міркувань переносився з невблаганних
«об'єктивних законів» розвитку всього ї вся на пізнавальні й світоглядні можливості суб'єкта, на
пізнавальні та ціннісні регулятиви людської життєдіяльності.Напрям наукових пошуків Копніна
виявився дотичним до популярного тоді на Заході неопозитивізму, тим-то філософи жартома між
собою називали спрямування досліджень Копніна та його учнів «червоним позитивізмом».
Зауважимо при цьому, що в часи, коли суспільство намагалося перейти від тоталітарно-
заідеологізованих форм життєдіяльності та індустріалізму до нових форм. пов'язаних з
технологічною перебудовою виробництва на основі досяг «відлиги» знову активізувалися,
постійно лунали звинувачення в тому, що спроба поставити в центр філософствування людину та
різні способи освоєння нею світу є «буржуазною» тенденцією.На початку 60-х років до вітчизняних
берегів докотилася з Заходу хвиля «молодомарксизму», звернення до якого було зручною,
напівлегальною формою критичного перегляду тоталітарних світоглядно-філософських
стереотипів. І тут виразно вимальовується чи не найвідмітніша риса антропологічної
зорієнтованості філософії «шістдесятників» в Україні: в цій філософії дедалі помітнішим ставало те,
що є виразом світоглядної національної ментальності, духовна спорідненість з екзистенціально-
кордоцентричною філософською спадщиною Г. Сковороди й П. Юркевича.В політичному
відношенні окреслені філософські явища виразно тяжіли до лібералізму. Недаремно в ті роки їх
офіційно таврували як «відхід від класово-партійних принципів». Імпульс, наданий українській
філософії короткочасною політично-ідеологічною «відлигою» 60-х років, як бачимо, не тільки не
був втрачений у брежневсько-«застійні» роки, але й багато в чому був примножений. Досить
сказати про наростання нестримного потягу до укорінення у світову та національну філософську
традицію, йдеться не тільки про «червоний позитивізм» і «червоний екзистенціалізм». Саме в 60-ті
роки з ініціативи П. Копніна розпочалися дослідження філософської спадщини діячів Києво-
Могилянської академії (матеріалістів серед них, як відомо, не було).Не дивно, що відразу почалися
нарікання з боку ідеологічних наглядачів та їх підспівувачів: «Національних попів підіймають на
щит!» І підняли-таки (зусиллями В. Нічик, В. Горського, І. Іваньо, А. Бичко, М. Кашуби, І. Захари та
ін.). Вже «відлигу» змінили чергові «приморозки», вже сама згадка про світовий рівень духовної
спадщини києво-могилянців стала крамольною (адже йшлося фактично про духовний пріоритет
колонії перед метрополією), а вивчення й видання першодруків та міркувань про них не
припинялось ані на рік. Пророчими виявилися слова П. Копніна про те, що осмислення творчого
спадку києво-могилянців великою мірою підніме престиж української філософії та культури у
світі.Визнаною не тільки в колишньому СРСР, але й за його межами була в цілому історико-
філософська школа України, відома дослідженнями не лише вітчизняної, а й світової історії
філософської думки (В. Шинкарук, І. Бичко, М. Булатов, Г. Заїченко, М. Вєрніков, А. Пашук, ГО.
Кушакoв та ін.). Світове визнання має також харківська соціологічна школа О. Якуби.Отже, у
вітчизняній філософії протягом останнього тридцятиріччя виразно вимальовується неоднозначна
ситуація. Існували фактично дві філософії. Одна — «офіціоз», вираженням якого були передусім
партійно-ідеологічні настанови «директивних» органів, з огляду на які формувався такий собі
словничок традиційних «редакторських кліше», невживання яких було тоді рівнозначне зведенню
вежі без громовідводу. Інша тенденція — то була реальна дослідницька діяльність, яка в багатьох
своїх виявах і результатах зовсім не відповідала канонам офіціозу. Звичайно, офіціоз сковував, а
нерідко й паралізовував дослідницьку думку. Його згубний вплив особливо позначався на стані
викладацької та пропагандистської роботи в галузі філософії. Проте, мабуть, тим цінніше сьогодні
все те, що долало пресинг цього офіціозу.

Питання 10. Умовно можна виділити три напрями розвитку української філософії в діаспорі. Це, по-
перше, розробка проблем політичної філософії, по-друге, аналіз філософської проблематики в дусі
традиційної класичної філософії, який можна назвати академічним. І нарешті, третій напрям було
названо у філософській літературі українським персоналізмом.Найвизначнішим представником
першого напряму є Д. Донцов, другого — Д. Чижевський, третього — О. Кульчицький.Особливість
філософських досліджень в діаспорі полягає в тому, що майже всі представники наукового
потенціалу її зосереджують увагу на розгляді передусім національних особливостей розвитку
філософії взагалі і української зокрема, виходячи при цьому на аналіз національного характеру,
досліджуючи вплив його на формування духовної культури народу. Причому багато хто з
дослідників зосереджують творчі зусилля в основному на розгляді української ідеї. Серед багатьох
українських мислителів, що жили й творили за межами батьківщини (в «діаспорі», як сьогодні
прийнято говорити), перш за все хотілося б назвати Вячеслава Липинського.Необхідною умовою
успішного державотворчого процесу в Україні він вважав орієнтацію на монархію, що мала
спиратися на активну аристократичну меншість нації, єдино здатну, на думку Липинського,
повести за собою пасивну більшість нації.Державницька ідея, вважав учений, не може успішно
реалізуватися без месіанської ідеології, яка, за його твердженням, найбільшою мірою сприяла
зміцненню державних підвалин у Росії, Польщі та інших країнах. Месіанізм, котрий тлумачився
Липинським як свого роду віра в наперед визначене («вищими силами») призначення
українського народу здійснити високу місію в історії людства, мав стати його романтичним
світовідчуттям у змаганнях за незалежність батьківщини. Центральною фігурою в українській
державі мав бути, за Липинським, «політичний» (а не «етнічний») українець, тобто громадянин
України, незалежно від його етнічної приналежності.Відомий ідеолог українського націоналізму
Дмитро Донцов був учнем родоначальника українського націоналізму Миколи Міхновського, який
заявив: «Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй
землі. Нас є горстка, але ми сильні нашою любов'ю до України». Брошура Міхновського
«Самостійна Україна», з якої взято ці слова, запала в душу юнака, назавжди визначивши його
життєвий шлях.Донцов розглядав націоналізм як світогляд українського народу. Центральний
пункт теорії Донцова — принцип волі, тлумаченої ірраціоналістично. його світоглядна позиція
багато в чому наснажена філософією Ф. Ніцше.Основою, «ґрунтом» національної ідеології Донцов
вважав волю нації до життя, влади, експансії. Як важливу рису національної ідеології він розглядав
«національну романтику», що ставить над усе (принаймні над інтереси «поодинокого» індивіда)
«загальнонаціональну» ідею. Донцов наполягав на «нетерпимості», навіть «фанатизмі», без яких,
мовляв, не може успішно реалізовуватися національна ідеологія.Подібно до Липинського Донцов
вважав, що боротьба за самостійність є справою «активної меншості» нації.Що ж до творчості Д.
Донцова, то в ній знайшла своє відображення політична філософія діаспори. Донцов прожив довге
життя. Погляди його суперечливі. Теоретична і практична діяльність Донцова пов'язана з
розробкою і захистом ідеології українського націоналізму. Теоретичні засади так званого
українського інтегрального націоналізму, а також концепцію національної еліти Донцов виклав у
багатьох творах. Найбільш значущими є «Націоналізм» (1926), «Дух нашої давнини» (1944),
«Хрестом і мечем» (1967), «Незримі скрижалі Кобзаря» (1961), «Клич доби» (1968) та
ін.Філософським фундаментом світогляду Донцова стали волюнтаризм і ірраціоналізм. Головним
мотором наших вчинків є власне бажання, афекти, пристрасті, за якими йдуть мотиви. Вчений
доходить висновку: «Щоб великий всеобіймаючий ідеал нації міг сполучатися з могутнім
національним інстинктом, він мусить черпати свій зміст не в відірваних засадах інтернаціоналізму,
космополітизму, соціалізму, гуманізму, а лише в тайниках національної психіки, в потребах нації, в
її амотивній, ірраціональній волі до життя і панування».Він піддає критиці також історизм,
просвітництво, ідеї ліберального індивідуалізму та соціального партикуляризму. А принцип
ірраціоналізму вчений застосовує при аналізі феномена нації. З його погляду, підсвідоме,
ірраціональне відіграє вирішальну роль в Житті нації, яка, в свою чергу, є вінцем розвитку
людського життя. І не індивідуум, а нація мусить бути об'єктом, турбот держави і
суспільства.Волюнтаризм у філософії привів Донцова до заперечення яких би то не було
закономірностей у взаємовідносинах між націями, до свавілля як принципу, що визначає ці
взаємовідносини.Отже, політична філософія Донцова ґрунтується на двох основоположних
принципах — принципові «інтегрального націоналізму» та принципі національної еліти. Нація,
національна ідея, українська національна ідея були об'єктом розгляду Донцова в багатьох його
творах. Самі по собі ці ідеї були і лишаються актуальними. Тому позитивним моментом політичної
філософії Донцова є постановка цих проблем. Проте тлумачення їх нерідко викликає заперечення.
З його тези про антагоністичну боротьбу між націями, в якій одержують перемогу сильніші і
панують над слабкішими, випливали далеко не прогресивні політичні висновки.Дмитро
Чижевський на відміну від Липинського і Донцова активної участі в політичному житті не брав. Він
був мислителем, так би мовити, «академічного» типу. Захоплювався ідеями «філософії серця»,
велику увагу приділяв німецькій філософії.Д. Чижевський зробив значний внесок у дослідження не
лише філософії, а й літератури, історії, естетики, його дослідження присвячені культурі не тільки
українського народу, а й російського, польського, словацького, чеського, німецького. Значним є
його внесок у дослідження спадщини Г. С. Сковороди.Насамперед Д. Чижевський зупиняється на
аналізові таких понять, як нація і людство. Розуміння нації може бути або раціоналістичним, або
романтичним. Раціоналістичний підхід, за Чижевським передбачає визнання національних
особливостей у розвитку народів, хоча вони й обмежені. Визнаючи обмеженість національних
особливостей, раціоналісти вважають її необхідним етапом у розвитку людської історії. Проте, на
думку Чижевського, справжньою цінністю є не національне особливе, а загальнолюдське,
наднаціональне. Різноманітність типова не лише для тваринного і рослинного світу, вона властива
також і людському роду. Чижевський ставить питання про те, чи мало б сенс людське життя, яке
проходило б серед ідеальних, але цілком схожих один на одного людей?Відповідаючи на це
питання, Чижевський пише: «...Різноманітність органічних форм у природі зумовлює, робить
можливою пишність і розкіш органічного життя, оскільки різноманітні типи, форми й породи — в
боротьбі та співпраці між собою — живуть через постійний обмін між собою матерії та сили. Так
само і людське суспільство можливе лише тому, що є різноманітність типів і психологічних осіб
окремих людей, бо ніяке суспільство не склалося б із цілком однакових однотипних
індивідуумів».Далі Чижевський доходить висновку, який має важливе значення для розуміння
національних особливостей філософії, що випливають з особливостей національного характеру.
«Цілком ясно, як треба з цього пункту погляду розв'язати питання про відношення між нацією та
людством, між національним та вселюдським, — кожна нація є тільки обмеженим і однобічним
розкриттям людського ідеалу. Але лише в оцих обмеженнях і однобічних здійсненнях
загальнолюдський ідеал і є живий».Чижевський робить висновок: у своєму своєрідному,
оригінальному, вигляді, так само як і у своїй однобічності і обмеженості, нація, а також нації,
об'єднання яких і становить людство, є проявом вічного, загального.Цю теоретичну тезу
Чижевський застосовує, аналізуючи проблеми розвитку національної філософії. Він зупиняється на
характеристиці гегелівської концепції розвитку філософії. За цією концепцією, абсолютна правда
не може бути розкрита у певному завершеному вигляді. Окрема філософське твердження є
фрагментом абсолютної правди, а тому не повним, не досконалим відбитком Абсолютного. Саме
ця неповнота і є причиною зміни і боротьби ідей в історії філософської думки. В процесі розвитку
філософської думки «неповні» правди синтезуються. Проте і у такому вигляді вони не є
результатом пізнання Абсолютної істини, це лише етап на шляху до пізнання її, хоча й етап, більш
поглиблений.Кожна філософська система, яка хоче бачити в собі реалізацію абсолютної істини,
стає помилковою. Це ж стосується і національної філософії, яка претендує на пізнання абсолютної
істини.Чижевський підкреслює, що всяка національна філософія, яких би успіхів не досягла вона у
своєму розвитку, страждає обмеженістю, тому що як національна вона розвивається, спираючись
на соціально-економічні та історичні умови розвитку певної країни, відображає в собі особливості
національного буття, традицій, культури. Проте національне, яким би повнокровним воно не було,
поступається загальнолюдському.Велику дослідницьку роботу провів Чижевський, вивчаючи
вплив німецької філософії на Росію та Україну (праця «Гегель у Росії», 1939). При цьому він
особливо наголошував на специфіці сприйняття німецької філософії в Росії (на прикладі
вульгарного спотворення думки Гегеля В. Бєлінським) і в Україні (близькість ідей німецької
містичної діалектики XV — XVI ст. та філософії Сковороди; спільним джерелом цих ідей була
«ареопагітична» діалектика V ст.). Багато й плідно Чижевський працював у сфері вивчення
етнонаціональних характеристик філософського знання. Його праці значною мірою збагатили
українську історико-філософську думку XX ст., що слід особливо підкреслити з огляду на практично
непереборні труднощі подібного роду досліджень у тогочасній Україні з її колоніальним статусом
«радянської соціалістичної республіки».