Філософія серця

Памфіла Юркевича
Памфіл Юркевич
• Памфі́л Дани́лович Юрке́вич — український філософ і педагог
родом з села Ліпляве на Полтавщині, син православного
священика. Народився 28 лютого 1826. Богословську освіту
здобув у Полтавській Духовній Семінарії, яку завершив 1847 —
1851 у Київській Духовній Академії.
• З 1851 викладав філософію у Київській Духовній Академії, з
1857 також німецьку мову.
• Окрім праці в університеті, Юркевич викладав педагогіку в
учительській семінарії, а також виступав з публічними лекціями
на філософські теми.
• Юркевич був представником «ідеал-реалізму», в теорії пізнання
підкреслював значення емоційних елементів. Полеміка Юркевича
проти матеріалізму та позитивізму привела в часи панування цих
течій в російському суспільстві до нападів на нього з боку Юркевич Памфіл Данилович
«прогресивної» журналістики, що довело до його бойкоту.
Філософія серця
• Філософія серця — поняття в філософії, започатковане
Дмитром Чижевським. Аналізуючи творчу спадщину Григорія
Сковороди, Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша, Памфіла
Юркевича як типових представників національної традиції,
Чижевський сформулював поняття «філософія серця», яка є
«характеристична для української думки»
• Серце — в старослов'янській мові вживалося у значенні
центр, осередок чогось, наприклад життя. У святому
Писанні — осередок духовного життя, розташований у
людському серці згідно з уявленнями стародавніх людей, те,
що в наш час більше пов'язується з мозком.
Дмитро Чижевський
Філософія серця Юркевича
• Основні засади «філософії серця» Юркевич виклав у праці
«Серце і його значення в духовному житті людини за вченням
слова Божого», де розгортається цілісна філософсько-
антропологічна концепція про серце як визначальну основу
фізичного та духовного життя людини. Юркевич пропонує
досить оригінальний і не типовий для його епохи погляд на
людину як на конкретну індивідуальність, котрий аж ніяк не
вписувався ні в матеріалістичні, ні в ідеалістичні
антропологічні теорії того часу. У його філософській системі
провідною фігурою є індивідуальна особа, суть якої становить
не розум, а серце. Між мозком і духовною діяльністю, вважав
Юркевич, існує не причинний зв'язок, а лише ідеальний,
"доцільний", в основі якого лежить духовна суть. Юркевич
вважає неможливим, щоб свідомість походила з матерії. Таким
чином, він активно виступає проти матеріалізму взагалі,
стверджуючи, що останній неспроможний зрозуміти суть
свідомості, руху і відтворити правильну картину світу.
Основні положення
• 1) серце може виражати, знаходити й досить своєрідно розуміти
такі душевні стани, котрі за своєю ніжністю, духовністю та
життєдайністю недоступні абстрактному знанню розуму;
• 2) поняття й абстрактне знання розуму, оскільки воно стає
нашим душевним станом, а не залишається абстрактним образом
зовнішніх предметів, відкривається або дає себе відчувати й
помічати не в голові, а в серці: в цю глибину воно мусить
проникнути, щоб стати діяльною силою лою й рушієм нашого
духовного життя. Інакше кажучи, розум має значення світла,
яким осявається Богом створене життя людського духу. Духовне
життя вникає раніше за розум, котрий є вершиною, а не коренем
духовного життя людини. Закон для душевної діяльності, писав
Юркевич, не покладається силою розуму як його витвір, а
належить людині як готовий, незмінний, Богом установлений
порядок морально-духовного життя людини й людства.
Філософські труди Юркевича
Філософські праці Юркевича нечисленні; містилися переважно в
«Працях Київської Духовної Академії», в «Журналі Міністерства
народної освіти» та інших вчених виданнях. Найбільш відомі:
• "Ідея"
• "Матеріалізм та завдання філософії"
• "Серце та його значення в духовному житті людини за вченням слова
Божого"
• "Докази буття Божого"
• "З науки про людський дух"
• "Мова фізіологів та психологів"
• "Розум з вчення Платона і досвід з вчення Канта"
«Розум за вченням Платона і досвід за
вчення Канта»
«Розум за вченням Платона і досвід за вчення Канта» -
найбільш досконалий філософський твір Юркевича. В творі
показано порівняння позицій І. Канта і Платона, двох схожих
за напрямом мислителів. Обидві ці системи автор вважає
фундаментальними для європейської філософської у
сучасному її стані та для майбутнього її розвитку. Більше
того, на його думку, істинність вчення Канта про досвід
можлива лише внаслідок істинності вчення Платона про
розум.