1. Своєрідність і сучасне тлумачення предмету
Декарт Основоположники-Якобі, Шеллінг-на перший
філософії.
Предметом філософії є виявлення найбільш
загальних закономірностей розвитку світу,
виражених в принципах, філософських законах
та категоріях. Предм. Ф. є не тільки вивчення
наявного і минулого, але й можливого і
майбутнього. Тому її називають наукою
мудрості. Предмет Ф. х-ся своїм гуманістичним
характеромбо в центрі його змісту перебуває
людина.
Якщо простежити історію розвитку різних
філософських систем, то неважко помітити, що
вся її тематика фактично зосереджена навколо
центральної багатопланової проблеми "людина -
світ", яка має багато проявів, модифікацій:
"суб’єктивне-об’єктивне", "матеріальне-
духовне", "природа-суспільство" тощо. Проблема
"людина-світ" виступає як універсальна і може
розглядатися як загальна формула, смислова
направленість, зорієнтованість практично кожної
філософської системи. Тому вона і виступає
основним питанням філософії. "Велике основне
питання всієї, особливо новітньої, філософії є
питання про відношення мислення до буття..."
Предметом філософії є процес взаємодії між
людиною і світом. Таке уявлення про предмет
філософії виникло не відразу. Впродовж
тривалого часу вона сприймалась як своєрідна
“цариця наук”. У Стародавній Греції поняття
“філософ” було рівнозначно слову “мудрець”
взагалі, тобто людина, яка має грунтовні знання
в різних областях. Проте вже за часів давнини
людина за допомогою філософії намагалася
знайти відповіді на питання, які прийнято
називати вічними: “…що таке світ і хто така
людина? Як вони співвідносяться між собою? Чи
створені вони кимось, чи залежать від когось, чи
існують самі по собі ?…Чи має їхнє існування
якусь мету або призначення? Що є найбільш
цінним у світі та в людському житті ?…”. Кожне
нове покоління філософів по-новому розв’язує
для себе ці проблеми.
Формування предмету філософії не було
швидким одноразовим актом. Це був тривалий
процес поступового виявлення специфічного
філософського змісту, усвідомлення його
окремішності від попередніх типів світогляду –
міфології та релігії. Процес історичної
трансформації предмету філософії обумовлений
як об’єктивними, так і суб’єктивними
причинами: до об’єктивних причин слід віднести
стан, рівень накопичених конкретних і
філософських знань про навколишній світ
(природу, людину і суспільство), про духовні, в
першу чергу пізнавальні особливості,
можливості як окремої людини, так і суспільства
в цілому. До суб’єктивних причин відносять
своєрідність насамперед форми осягнення
предмета філософії тим чи іншим філософом,
філософською школою або течією.
2.Співвідношення раціонального і вже немає соціального значення. Комунікативна
ірраціонального в філософії
Раціоналізм- це філософська течія, що
визначається єдиною достовірною основою
піднання і поведінку людини. Представник –
Спіноза. Раціональне – філософська категорія,
яка фіксує всезагальність, міру розуму в
життєдіяльності і піднанні людини.
Класичнийтип раціональності – від античної
філософії до середини ХІХ ст. філософія
Декарта. Класичний тип раціоналізму –
класичний тип наукової раціональності.
Особливості – 1) взірець теоретичного мислення
і об*єктивність, істинність знання. Це онсновна
ідея класичної раціональності. 2) в межах
класичної раціональності акцентується увага на
об*єктові. Відхиляється суб*єкт. Об*єкт як
абсолют. Основний носій – наука. Максимально
заперечуєтьсятіло людини. Методологізується і
гносеологізується раціональність. Закладає Кант
своєю антропологією. ХІХст. Занепад класичної
раціональності. Мамардашвілі – той хто знає
предмет,той знає свій стан розуму.
Свідомістьпрозора щодо самої себе (Платон).
Арістотель – логіка, вчення про категорії.
– через інтелектуально інтуїцію, фіксує знання.в план висувають ірраціональні
людини є мислення. Кант і Гегель – теоретичне категорії:свідомість, підсвідомість, інтуїція, воля
мислення-засади світу. тощо. Раціо. Філос. Знайшла своє втілення у
В ХІХст. Марксизм, психологізм. Маркс – екзистенціалізмі, феноменології, філософії
непрозорість для суб*єкта власних станів життя, психоаналітичній філософії,
свідомості. Ілюзорна свідомість. Взаємозв*язок ніцшеанстві…Співідн- у гносеології та пошуках
суб*єкта і об*єкта опосередкований суспільним. людської екзистенції.
Класичний психоаналіз. Раціоналізація,
сублімація харатеризує становлення самого 3.Символічні та метафоричні смисли
індивіда, історію його сексуальності. Лібідо. філософії
Класична раціональність=наукова Як виражається і розуміється філософське
раціональність. Тепер раціональність набуває знання. До сер.ХІХст. оснвна функція філософії
різних виявів. Розвиток соціального знання. – пояснення. Існує взагалі 3 функції філософії:
Основний смисл раціональності. Цілепокладання опис, пояснення, передбачення.
і сенсопокладання – характеристика Філософія не пояснює, вона може лише
раціональності в межах некласичної філософії. відтворювати свої ідеї через призму
Цілепокладання – Вебер. Людина орієнтована на інтерпритації, розуміння, трактування. Гуссерль
соціальну дію, коли вона цілевизначена, – філософія продукує не поняття, а ідею, смисли
цілеспрямована. Сенсопокладання – і значення, які не піддаються чіткій фіксації.
екзистенціалізм, релігійна філософія. Ідея – Символічність і метафоричність філософії.
людина в реальності абсурду спроможна Екзагеза – трактування релігійних текстів. Новий
фіксувати себе через призму свого мислення як час відхиляє символічність, ототожнюється з
здатність обирати і привносити значущість себе, образм. ХІХст. – ХХст. Мова символів
важливість себе. Самостійна детермінація. характерна для філософського мислення. Ніцше
Постнекласичний тип раціональності: «Філософія». Відсутність прямих ідей, показань,
зверненість до суб*єкта. Феноменологія, все робиться опосередковано. Структура
психоаналіз. Др.пол.ХХст. 60ті рр. – символу: 1) образ – фіксую рівень візуально-
комунікативний поворот в філософії. просторових уявлень. Психічна функція. 2)
Раціональність через призму індивідуальної метафора – рівень почуттєво-сенсорних вражень.
взаємодії у суспільності. Габельмас – Транслює симсл. 3) знак –рівень знаково-
декомунізація людини. Цілі визначають тих хто звукової будови слова. Комунікативна функція.
їх покладає. Дегуманізація. Покладати в основу Відтвореність і імперативність висловлювань
системи ідеї діалогу (Габельмас). людини, що і характеризує символізм. Форма
Існує 3 основні типи раціональності: виразу і передачі духовного змісту культури
-класична – об*єкт, теоретичне мислення, через матеріальні предмети чи створені образи
наукове мислення що виступають я к знаки цього змісту – символ.
-некласична – онтологічний поворт, людина в її Символізм: має 2 етапи(1-стар. світ;2-христ.
практиках. Суб*єкт. теологія;) Символічність розглядається через
-постнекласична – розкривається через культуру. Неокантіанська школа (Касірер)-
звернення до проблеми людини в сучасному людина фіксує відношення до дійсності через
світі. Діагностується сама людина та її призму символізму. «Мова-домівка буття»
положення. Хайдегер, Філософія Ніцше-приклад
Основні смисли раціональності: наукова символізму.Елементи симв. представлені
раціональність (можливість систематичного символами буденної мови Метафоризація – це
об*єктивно – істинне знання про предмет); процес, що приводить до отримання нового
методологічна раціональність (К.Поппер, значення про світ шляхом використання вже
діалогізм, логічно обгрунтовує теоретичне існуючих в мові назв. Метафоричний процес
усвідомлення і максимально виключає емоції, передбачає не тільки участі розуму, мозку
почуттєвість людини); соціальна раціональність людини, а й світу, в тріаді з яким метафоричний
(цілевизначення, цілепокладання, вислів постає своєрідним вузлом метафора –
цілереалізація); соціокультурна раціональність людина – світ. На відміну від Арістотеля, який
(відповідність тому смисловому горизонту в заявляв, що “порівняння – розгорнута метафора”
якому існує і виявляє себе людина); особистісна теорія порівняння(Ціцерон) розглядає метафору
раціональність(екзистенціалізм) (спроможність як скорочене порівняння, акцентуючи увагу на
до аутентичного визначення власних смислів, відношенні подібності, що лежить в основі
значеь в межах своєї діяльності). метафори, а не дії заміни (субституції) як такої.
АЛЕ: неможна відкидати почуттєву складову.
ХХст. – екзистенціалізм. Хосе Ортега – і Гассет. 4.Духовно-практична інтенція філософії
«Людина має послуговуватись власним озумом» Інтенція (лат.прагнення, спрямованість) у
І.Кант. Франкфуртська школа – людина дивиться філософських тлумаченнях означає предметну
через призму себе як суб*єкта. Просвітництво спрямованість переживань свідомості, первинне
смислоутворювальне устремління свідомості до
філософія: людина характеризує себе через світу, предметну інтерпретацію відношень. Це
призму інструментального розуму. поняття, запозичене Ф. Брентано з
Ірраціоналізм – філософський напрям к. ХІХ- середньовічної схоластики і фундаментально
п.п.ХХст. який тяжіє до максимального звуження осмислене його учнем Е. Гуссерлем, набуло
компетенції розуму, його спроможності в поширення у феноменологічних ученнях та
процесі пізнання, наукового мислення. близьких до нього екзистенціалізмі (Ж.-п. Сартр)
Альтернатива розуму. Керкігор, Ніцше, й неотомізмі (Ж. Марітен). В екзистенціоналізмі
Шопенгауер, феноменологія. Ірраціональне – інтенція виражає постійну напруженість між
філософська категорія, яка характеризує світом і «людською реальністю», взаємністю й
співвідношення через призму цілісності, незвідністю їх. Продукує симсли які мають
неподільності думки, буття. значення. Формує картину світу.
Неефективність протиставлення світу мислення і Соціокультурний простір насичує ідеалами,
світу речей – реальність я к певна цілісність. симслами.
Соціокультурна реальність. Ірраціональне не
постає запереченням. Копліментарність 5.Критичний раціоналізм, як філософський
раціонального і ірраціонального. напрям
Раціон.-підхід у гносеології, що стверджує розум РАЦІОНАЛІЗМ - напрям у філософії, що визнає
як головний засіб людського пізнання(зарод в розум єдиною достовірною основою пізнання
ант., розпов. в нім. Клас. філ.-навк. світ тільки і поведінки людей. Р. проголошує розум єдиним
через розум(клас-кін19ст, неклас-кін20ст, джерелом і основою наших знань. У цьому
постнеклас-сьогодення))Ірраціонан.-підхід у розумінні Р. протистоїть як сенсуалізму
гносеолог., що заперечує можлив. Розуму як (емпіризму), який шукає джерело пізнання у
панівного засобу людського пізнання.
свідченнях органів чуття, а в знанні фактів - го- У цьому сенсі феноменологія є наукою про
ловну форму пізнання, так і ірраціоналізму. конструювання світу, про структуру буття, яке
Карл Поппер – британський філософі, логік, для такої людини має значення ідеальної
соціолог ХХ ст. наочності. Це конструювання і ця структура
Головні праці: “Логіка та ріст наукового знання”, здійснюються в чистих переживаннях свідомості,
”Відкрите суспільство та його вороги”, що створюють сенс.
“Злиденність історицизму”.
Погляди формуються під впливом 7.Критичність в онтології: від критичної
логічного позитивізму, проте свої головні ідеї філософії Канта до критичної онтології
(концепцію “критичного раціоналізму”) висуває Гартмана
на грунті критики методологічних принципів Онтологія — вчення про першооснови буття.
індуктивізму. Онтологія – вчення про найзагальніші принципи,
На думку Поппера, метод науки не є визначення і категорії буття і сущого. О. Виникає
індуктивним методом: неправомірним є ще в античній філософії, але сам термін
виведення універсальних висловлювань (гіпотез) вводиться в 1613 р. Гокленіусом. Кант критично
з сингулярних (часткових висловлювань), аналізує поняття О., тлумачачи його як
незалежно від кількості останніх, оскільки будь- «аналітику розсудку», яка пропонує принцип
який висновок, зроблений таким чином, завжди покладання реальності в пізнанні. В центре
може виявитись хибним. (Скільки би прикладів философской системы Канта - проблема
білих лебедів ми не спостерігали, все це не объективности, истинности познания. В книге
виправдовує висновок – “всі лебеді білі”). "Критика практического разума" Кант
Хоча метою науки є пошук істини, ми все одно утверждал, что объектом познания является
ніколи не можемо досягти її. Тому, материальная вещь вне человека, вне его
раціональність науки полягає не в встановленні сознания. Так уже на первой ступени познания
достовірності, а виключно в критичному підході Кант метафизически противопоставлял явление и
– те, що не може бути спростованим, неварте сущность, в то время как сущность является
серйозної уваги. Проте, ідея істини нам внутренним содержанием предмета, а явление -
необхідна як регулятивна. Тільки відносно неї ми внешней формой его существования. Поэтому
можемо говорити, що хоча ми і здатні анализирующий рассудок через явление идет к
помилятися, ми все ж таки сподіваємося внутренней сущности предметов. В работе
вивчитися на наших помилках і наблизитися до "Критика способности суждения" абстрактное
істини, хоча можливо ніколи і не досягти її. мышление категориями (общими понятиями)
Таким чином, межі науки співпадають только прилагается к единичным вещам, к
з межами раціональної критики, яка засновується индивидуальной сущности предметов.
на вимозі: висувати “сміливі” гіпотези, піддавати Следовательно, эта сущность, как и на первой
їх самим жорстким перевіркам, спростовані ступени, оказывается непознаваемой. Здесь
гіпотези відкидати як хибні і висувати їм на ограничение познания миром явлений Кант
зміну нові. Цей процес нескінчений і лише в объяснял тем, что общие понятия возникли в
ньому реалізується спрямованість пізнання до сознании субъекта априори (от лат. априори - из
істини. Діяльність, яка не відповідає цим предшествующего, подразумевается знание,
вимогам не може вважатися науковою і не є предшествующее опыту и независимое от него) и
цілком раціональною. не имеют связи с объективной реальностью.
Третью ступень познания Кант рассматривает в
6.Феноменологія як противага книге "Критика чистого разума", где способность
«психологізмові» і альтернатива человека к философскому, а не обыденному
«натуралізмові» мышлению признается только за людьми с
Феноменологія (гр.те. що з'являється;засн- высшими, философскими наклонностями. И
Гусерль)-філософське вчення про феномен, який здесь, согласно его учению, чистый разум, решая
постає не чим іншим, як появою певної общие проблемы мироздания (конечен или
реальності, Її самовияв і саморозкриття. Ф. не бесконечен мир в пространстве и во времени и
розкриває реальності, а засвідчує її такою, якою др.), запутывается в неразрешимых
вона є. Для Гуссерля феномен — безпосередня противоречиях, и Кант ставит знак равенства
даність, те, що дано з очевидністю.Осн. предмет- между неразрешимостью и непознаваемостью.
свідомість. Феноменологія зміщує увагу, Прикладом онтології, яка утворилася на засадах
наприклад, від дерева, яке я сприймаю, до самого нового розуміння буття і сущого (під впливом
акту сприймання. Гуссерля), є «критична онтологія» німецького
головним напрямом якої є: філософа Миколи Гартмана одна з найбільш
-прагнення звільнити філософську свідомість від відомих онтологічних концепцій XX ст. Вона
натурфілософських установок; відійшла від традиційного розуміння буття як
-досягти в області філософського аналізу властивості лише матеріального сущого (речей),
рефлексії свідомості про свої акти і про даний в але не перейшла на позицію суб'єктивізму
них зміст; Гайдеггера, для якого «бути» означає «мати
-виявити граничні параметри пізнання, початкові значення», тобто бути для людини. Вихідними
основи пізнавальної діяльності. поняттями онтології М. Гартмана є реальне та
Подальший свій розвиток ідеї феноменології ідеальне буття. Реальне буття (реальний світ) є
отримали в екзистенціоналізмі і герменевтиці. найбільш очевидним. Методологічним
Гуссерль вважав, що починати вивчення принципом, на основі якого утворюється сфера
життєвого світу і науки треба з дослідження реальності, є часовість й індивідуальність. Все,
свідомості, тому що реальність доступна людям що існує в часі та характеризується
лише через свідомість. Важлива не сама індивідуальністю, належить до сфери реальності.
реальність, а те як вона сприймається і Реальне буття охоплює чотири шари — матерію,
осмислюється людиною. Осн мотив – досягнення життя, психічні та духовні явища. Простір і час у
ясності, очищення свідомості від нашарувань. М. Гартмана онтологічно не рівноцінні. Простір
Задача – розкриття смислу предметів, пов'язується тільки з матерією, а час охоплює всі
затемненого множиною смислів, суперечливих шари реальності. На підставі такого поділу він
думок і оцінок. Гол харак-ка свідомості – її критикує матеріалізм за зведення реальності до
постійна направленість на предмет – матерії та протяжності. Психічні та духовні
«інтенціональність». явища не є матеріальними (не є протяжними),
У феноменології «свідомість стає чистою але вони належать до сфери реальності, оскільки
свідомістю». Існування предметів завдяки характеризуються часовістю.
«інтенціональному переживанню» пізнається в
ході споглядання, за допомогою смутних 8.Структуралізм та оновлена метафізика
уявлень, осмислення, оцінки, в ході практичних Структуралізм — напрям у сучасній
дій; участь суб'єкта в цих процесах свідомості (перев.франц.) філософії, який вважає
спочатку не цікавить феноменологію. Світ структурно-функціональний метод головним
перетворюється на «феномен світу». методом філософії. Розглядає структуру як вічне
і незмінне, ігноруючи її розвиток. С. мав значний
вплив у соціології, етнографії, мовознавстві та
інших науках. Представники К. Леві-Стросс, М.
Фуко та ін. Метафізика — умоглядне вчення
про найзагальніші види буття — світ, Бога й
душу. Постструктуралізм…Ф. Де-Сосюр…
Розквіт С: 60-і роки ХХ ст. в межах
французького С. (Леві-Стросс, Лакан, Барт)
Передумова появи: методологічне відставання
гуманітарних наук
Мета: переведення гуманітарних наук з
емпірико-описового на теоретичний рівень
(зрівняння в правах з природничими науками)
Критика: традиційної метафізики, ірраціоналізму
і інтуїтивізму, синтетичного гуманізму (Сартр)
Методологічний поштовх: ідеал “нової
науковості”, розроблений в межах соссюрівської
лінгвістики – виокремлення в мовленевій
діяльності специфічного предмету (“мови”),
визначення в ньому необхідних (не випадкових)
зв’язків і створення адекватний цьому
предметові дослідницький інструментарій.
Вихідні принципи С:
1.принцип структурного пояснення об’єктів
гуманітарного знання
2.уявлення про позасвідомий характер структури
Струкутра – інваріантно – статичне ціле,
утворене взаємозв’язком його елементів таким
чином, що кожний залежить від інших і може
з’явитися лише завдяки відношенням з іншими
елементами. Для структури характерним є
кінцева кількість складових і правил їх
комбінування, які піддатні систематизації і
інвентаризації.
С – перенесення дослідницької поблематики зі
сфери суб’єктивності і свідомості на
позасвідомий рівень людського мислення.
С. намагається осягнути буття відносно самого
буття, а не відносно людського Я.
Критика С. розпочинається майже одночасно з
його появою, внаслідок чого формується
напрямок постструктуралізму.
Народжується в межах структуралізму (70-і р.ХХ
ст). Головні представники – Дельоз, Деріда,
Фуко, Крістєва.
Спільна риса структуралізму і П. – критика
автора-суб’єкта і літературного твору в якості
його продукту. Але критика ведеться з різних
позицій і переслідує різні цілі. Якщо для
структуралізму структура – це самодостатнє
ціле, яке не потребує ні адресата, ні
комунікативної ситуації, ні автора (автор – лише
простий виконавець структурних приписів), то з
позиції П. структура – це втілений логоцентризм,
а автор – тиран, який здійснює за допомогою
твору терор монологічної істини.
Якщо в межах С. об’єктивний статус наук
забезпечувався структурою, то з позиції П. –
знання взагалі не може претендувати на
об’єктивність.
П. виводить С. проблематику з лінгвістичної
плошіни у сферу реальності - бажання,
чуттєвості, тілесності.
9.Критичність посмодерну
Постмодернізм викликає велику кількість
трактувань. П. – теоретична течія у філософії ХХ
ст.., яка привертає увагу до змін, що
відбуваються в сучасному світі. Він не існує як
єдиний, організований напрям, навпаки, різні
концепції, теорії об’єднуються під назвою П.,
хоча саме це поняття ще не достатньо
концептуальне.
Основоположниками П. є Ніцше, Вебер, Фуко.
Філософська концепція постмодернізму має
великі здобутки у конкретних науках. Тому
«конкретно-науковий» постмодерн на
сьогоднішній день носить достатньо
конструктивний характер. Хоча в гуманітарних
науках сила його падає. Його основоположні
поняття «сліду», «письма», «іншого», «різності»
тут є вже не настільки функціональними і в силу
певної непослідовності багато з елементів і
фрагментів цього вчення на даному етапі
викликають досить різку критику. Критика
суспільства як системи споживання,
вирпобництва. Бодріяр. Бодріар – сучасна
людина характеризується практичною
байдужістю. Характерне для суспільства
споживання. Індивідуальність – п. ХХст.
«приватність». Фуко – критика постмодернізму.
Культурне самозваблення, індивідуальної
неповторності. ХХст. – прибрали виробничу
частину. Гедонізм, нарцисизм – характеристика
ХХст. Суспільство споживання. Ціннісне, що
впроваджено в ринкову культуру
10Людина як предмет філософської рефлексії
Античний образ людини космоцентричний. У
старод гр філософії людина розглядається як
частина космосу – «мікрокосм». Людина поєднує
в собі всі основні елементи космосу і складається
з тіла і душі, які є двома аспектами єдиної
реальності (Арістотель), або дві різнорідні
субстанції (Платон). Середньовічний образ
людини- теоцентричний: людина – образ і
подоба Бога. Людина не вірить в себе, вона
вірить у Бога. Людина є втіленням гріха. Епоха
Відродження: людина, її тілесність, почуття
усвідомлюються і змал як вища цінність; харак
самостійністю, має безмежні творчі можливості.
Бог переміщається на перефирію люд життя.
Тепер людина вірить у себе. Для класичн нім філ
характерним є уявлення про людину як про
суб’єкт дух діяльності, що створ світ культури, є
носієм загальн свідомості, духу, розуму.
Фейєрбах ставить у центр людину, розуміючи її
насамперед як чуттєво-тілесну істоту.
Згідно з Ніцше, людина визначається грою
життєвих сил і потягів, а не свідомістю і
розумом.
В екзистенціалізмі гол увага приділ духовній
активності та духовній витримці людини, яка
виявила¬ся закинутою в ірраціональний
(нерозумний) потік подій і глибоко
розчарувалася в історії. Людина така, якою вона
сама себе хоче бачити. Світ абсурдний, чужий,
безглуздий. Людина одинока у своїх почуттях,
вона знаход в пустоті за М. Хайдеггером, —
основ¬ний смисл людського життя. Центром
уваги філ антропології є сутнісна відмінність у
способі існування людини і тварини. Марксисти
розгляд людину як сусп істоту, яка є вищим
ступенем роз живих організмів на землі, здатна
виробляти знаряддя праці, використ їх, володіє
мовою. Людина змін, перетвор на особистість
задяки і в процесі праці.
Філософія досліджує людину із людини і в
людині, досліджує її як таку, що належить царині
духу, наука ж досліджує людину як таку, що
належить царині природи, тобто поза людиною,
як об’єкт. (Бердяєв) Людина розглядається в
філософії системно, цілісно. На кожному етапі
свого розвитку філософія акцентує увагу на
певному колі проблем людини, виробляє
своєрідну теоретичну модель людини і
впроваджує специфічні принципи дослідження
людини. Тому філософське питання про те, що
таке людина, є питанням про її природу і
сутність, про закономірності і механізми
функціонування даних їй від природи і
придбаних у культурній історії порівняно
постійних структур і якостей, питання про
характерні особливості і спрямованості її
безперервної зміни й розвитку, про неповторну
своєрідність її сучасного конкретно-історичного
єства і буття». Евандро Агацці дуже слушно
зауважив: якщо раніше тривалий час завданням
філософії вважали доведення існування бога, то в
нашу дегуманізовану епоху основне її завдання -
доведення існування людини.
11.Марксистське та неомарксистське
осмислення людського буття
Філософські погляди Маркса сформувалися
під впливом ідей Гегеля і Фейєрбаха.
Філософією марксизму є матеріалізм.Маркс
зробив спробу матеріалістичного тлумачення
людини не як природної, а як практичної і, отже,
культурно-історичної істоти. Взявши працю за
основу відношення людини і світу, він відкрив
нові перспективи для матеріалістичного
витлумачення проблем історії та культури, особи
і свободи, практичної діяльності й пізнання.
Згідно з Марксом, життя суспільства ґрунтується
на матеріальному виробництві, яке включає
продуктивні сили (знаряддя праці, кваліфікація
робітника) і виробничі відносини (спосіб
організації праці, який визначається формами
власності на знаряддя виробництва). Історичний
розвиток суспільства зумовлений розвитком
продуктивних сил (техніки), що призводять до
зміни виробничих відносин. Прихильники
неомарксистської теорії не розглядають
суспільство крізь призму класової боротьби,
експлуататорами вважають країни, добробут
яких базується на капіталістичній глобальній
економіці, що є способом новітнього
пригноблення народів.
Маркс, Ніцше, Фройд – ХІХст. Філософський
дискурс. Марксизм – запозичує ідею Феєрбаха,
людина розглядається як конкретна істота з
своїм досвідом, відношенням. Людина –
природна людська істота – родова істота за
Марксом. Може поставати всезагальною,
вільною, тобто універсальність людини. Ця
універсальність розкривається через розуміння
людини як суспільної істоти. Риси людин: праця,
мова, спілкування. Перетворення природи –
соціалізація, олюднення природи – практика. Це
перетворення відрізняється в первісному і
сучасному суспільстві. З*являється феномен
відчудження. Людська праця спрямована на
відтворення себе як біологічної істоти. Людина
втрачає свою соціальну винятковість і
відчуджується від себе як духовної істоти.
Універсальність відчудження проявляється в
капіталізму. Політична філософія, соціальна
теорія Маркса. Неомарксизм, франкфуртська
школа п.сер.ХХст. (Маркузе, комунікативна
філософія). Проблема відчудження. Радянський
марксизм, фрейдизм, постструктуралізм.
12.Екзистенціальний вимір людського буття
Екзистенціалізм-це філософська течія XX ст. На
перший план висувається абсолютна
унікальність людського існування, яка не може
бути виражена за допомогою понять. Вже саме
слово "екзистенціалізм" (від латин. екзистенція -
людське існування) містить в собі програму
замінити класичну "філософію сутностей
"філософією" людського існування".
Екзистенційна філософія реалізує себе як
«онтологічний поворот» у філософії.
Формування екзистенційного способу мислення
пов'язане з творчістю датськ. філософа
К'еркегора, який асоціює зміст слова
"екзистенція" зі специфічно людським способом
існування. Виникнення та поширення Е.
пов'язане з іменами М.Хайдеггера, К. Ясперса
Ж. - П. Сартра, А Камю, Г. Марселя, М. Мерло-
Понті та С. де Бовуар. До попередників
екзистенціалізму традиційно відносять таких
мислителів як: фр.Блез Паскаль, дан. філософ С.
К'єркегор, нім. Фрідріх Ніцше, російські
філософи М Бердяєв і Л. Шестов, рос.
письменник Ф. Достоєвський. В основі
екзистенціалізму лежить відчуття принципової
несамостійності людини, залежності її від чогось
іншого. На відміну від класичної філософії
представники екзистенціалізму висувають на
перший план не стільки вчення про належне
буття, скільки вчення про реально існуюче буття
в даний момент і в даному місці (суще).
Основною проблемою тут є визначення місця
екзистенції в загальній структурі сущого. Та
модель людини, яка є характерною для
екзистенціалізму - це людина, що знаходиться в
пограничній ситуації - ситуації на грані життя і
смерті, у стані страху, відчаю та
страждання.Саме в стані страху, на думку
екзистенціалістів, людині відкривається та
прірва, на краю якої людина усвідомлює, що не
існує спокою, що залишився ще ризик рішення.
Це й є справжнє існування, яке витримати
набагато важче, ніж повсякденне існування в
межах установленого порядку. Гайдеггер висуває
більш пасивну точку зору: прийняття конечності
людського життя дозволить мовчки узгодити
будь-яке життя із світом. Натомість Сартр дедалі
настійніше відстоює активну політичну
діяльність.
У наш час екзистенціалізм є найбільш впливовим
напрямком гуманістичної думки, поширеним у
всьому світі. Провідними представниками цієї
духовної течії є:Мартін Хайдеггер, Альбер
Камю, Габріель Марсель (1889-1973), Моріс
Мерло-Понті (1908-1961) та ін. Екзистенціалізм є
філософським вираженням глибоких потрясінь,
які спіткали західну цивілізацію в XX ст. Його
прибічники вважають, що катастрофічні події
новітньої історії оголили нестійкість, слабкість,
кінцевість будь-якого людського існування.
Самим глибинним знанням про природу людини
екзистенціалізм визнає усвідомленість нею
власної смертності й недосконалості.
13.Філософський зміст психоаналітичної
антропології
Антропологія як філ. вчення відповідає на
питання про природу та сутність людини;
протиставляє знання про різноманітні сторони
людського буття в їх цілісному осягненні. Свої
ідеї філософська антропологія розробляє також в
полеміці з сучасними формами гносеологізму.
Філ. А. як окремий напрям філософії виникла в
20 -ті роки ХХ ст., майже одночасно з
екзистенціалізмом. Засновн. та представн.: М.
Шелер, Г. Плеснер, А. Гелен. Психоаналіз -
течія в психології та філософії, що виникла на
межі ХІХ і ХХ ст. Її виникнення та поширення
пов'язано з іменем Зиґмунда Фрейда (1856-1939
р.р.). Нинішнього вигляду психоаналіз набув
завдяки ідеям та зусиллям його учнів та
послідовників - К.Г.Юнга, А.Адлера, К.Хорні,
С.Гроффа, Г.Маркузе, Е.Фромма. Психоаналіз-це
вчення про позасвідоме та його роль в житті
людини. Несвідоме або підсвідомість тут - це все
те, що лежить за межами нашої свідомості, хоча
належить до сфери психіки. Фрейд не був
першим дослідником сфери несвідомого.
Переорієнтація в європейській культурі на
дослідження несвідомого багато в чому завдячує
творчості Шопенгауера та Ніцше з їх вченнями
про волю як первинну реальність.
З.Фрейд відстоював думку про те, що поведінку
дорослої людини багато в чому визначають
переживання дитячого віку, які були "забуті" та
витіснені зі свідомості. Вони продовжують
існувати в підсвідомості та зумовлюють
страждання людини, розростаючись іноді до
значних психічних порушень. Кожна доросла
людина носить у собі багато комплексів, страхів,
забобон, котрі іноді проявляються в вигляді
дивацтв, а часом набувають антисоціального
характеру.
14.Уявлення про сутність людини у
постмодерністській філософії
Постмодерні́зм— продукт постіндустріальної
епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ,
руйнування систем — світоглядно-
філософських, економічних, політичних. Як
філософська категорія, термін «постмодернізм»
отримав розповсюдження завдяки філософам Ж.
Дерріди, Ж. Батая, М. Фуко і особливо кн.. фр.
філософа Ж.-Ф. Ліотара «Стан Постмодерну».
Постмодерністи, втратили ідеологічні ілюзії,
вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише
змінити світ, а й осягнути, систематизувати
його,тобто подія завжди випереджає теорію.
Прогрес визнається ними лише ілюзією,
з'являється відчуття вичерпності історії,
естетики, мистецтва. Реальним вважається
варіювання та співіснування усіх (і найдавніших,
і новітніх) форм буття.
М.Фуко ХХст. Втратило свою суб*єктивність.
Смертність людини. Після смерті людини
залишається мова, мовлення, практика,
виробничі процеси. Самодостатні процеси.
Бодріар – сучасна людина характеризується
практичною байдужістю. Характерне для
суспільства споживання. Індивідуальність – п.
ХХст. «приватність». Фуко – критика
постмодернізму. Культурне самозваблення,
індивідуальної неповторності. ХХст. – прибрали
виробничу частину. Гедонізм, нарцисизм –
характеристика ХХст. Суспільство споживання.
Ціннісне, що впроваджено в ринкову культуру.
Крістіа – полілог-плюралізм раціональності.
Кожен має свій досвід, практику мовлення.
Класичне трактування людини- тоталізність,
цілізність. Монада – Лейбніц. Різнебачення
людини: Паскаль, Кант, Гайдегер – людина
сторож ніщо і пастух буття, С.Кримський –
суч.укр.філос. (стоячи обличчям до Бога людина
відчуває холод небуття, з різниці температур
народжується історія) – екзистенціальна
філософія. Отто Бельнот – принцип відкритого
питання. Будь-яка сутність, виявленнялюдини
може визначати її існування.
15.Феномен соціального
Особливість-людина як і тварина-біологічнв
істота, але ще й соціальна.Живе в сусп..,яке й
твориться нею. Людина, на відміну від тварини,
намагається осягнути свою природу, сенс свого
буття, має власні цінності які визначають її
діяльність. Д-сть-це свідоме перетворення
діяльності людини. Спілкув.-своєрідний процес
пізнання. Платон(сусп..-це об’єднання людей для
задоволення своїх потреб та засіб реалізації
потреби людей одне в одному.)
Висновки Етимологічно слова "суспільний" і
"соціальний" є однаковими. За великим
рахунком, "суспільний" це є переклад на
українську мову латинського слова "соціальний".
Однак практика їх використання в соціологічній
науці призвела до певного розділення цих
понять, що було пов’язано з розвитком соціології
та вдосконалення її понятійно-категоріального
апарату. Термін "суспільний" появився в науці
набагато раніше слова "соціальний" та в
основному відносився до області філософських
знань про людину і суспільство. Термін
"соціальне" з'являється пізніше, коли виникає
соціологічна наука. На той час дослідники
дійшли розуміння, що суспільство не тільки
феномен буття, елемент Всесвіту, а й
специфічний об’єкт наукового пошуку, складна,
самоорганізовуча система. Розглядаючи людину
як головний складовий елемент будь-якого
суспільства, науковці підмітили, що на людину в
ньому діють певні механізми (соціалізація,
адаптація), які обумовлюються його сутнісними
властивостями. Говорячи, "соціальний", мається
на увазі, що в суспільстві відбувається певна
взаємодія окремої людини і всього соціуму, а не
просто існування людини, її "буття". У деяких
сучасних галузевих соціологічних напрямках та
державній сфері набуває поширення ще одне
значення слова "соціальний". "Соціальний"
означає такий, що захищає людину (соціальний
захист, соціальна підтримка). Цей підхід
практично не має відношення до визначення між
термінами принципової різниці, але певною
мірою відображає процеси взаємовідносин
людини і суспільства (соціуму).
16.Соціальний процес та його детермінанти
Соціальний процес-це об*єкт соціальної
філософії.
Соціальний процес – (Кемеров) сукупність
людських дій, які обумовлюють відтворення і
розвиток суспільства, які визначають збереження
і трансформацію зв*язків соціального буття.
1)пошук чинників, які викликають дискретність і
про те, як її уникнути (перерваність).
2)ідея, яка транслює принципи географічного чи
природничого детермінізму (Монтеск*є)
3)економічний детермінізм (Маркс, Енгельс).
Відчудження, соціальний антагонізм, стан
соціальної аномії (Дюркгейм).
Уникнення проблеми:політична ідеологія
марксизму.
4)технократичний детермінізм (Арон, Тофлер,
Белл, Гелбрайт). Відчудження людини від сфери
знання, інформації.
5)геополітичний детермінізм (модель
конфігурації між спільнотами)
6)принцип консумеризму (Фройд, Легон) ідея
масової свідомості, одновимірна людина , масова
культура. Інститути представництва і «панування — підпорядкування».
делегування інтересів.
Суспільство є надскладною системою, яка
формується в міру розвитку здатності людей
відокремлювати себе від природи. Філософія
визначає три основні групи факторів, які
обумовлюють розвиток людського суспільства:-
праця (специфічно людська доцільна діяльність);
- спілкування (колективний характер діяльності і
життя); - свідомість (пізнання, інтелект,
духовний зміст людської
діяльності).Соц.процес-це взаємодія людей або
явищ, які відбуваються в організації, структурі
груп і змінюють стосунки між людьми чи між
складовими спільноти. Найважливішими рисами
соціальних процесів є їх загальність і зв'язок із
суб'єктом, який здійснює процес. Ніщо не може
відбуватися в суспільстві поза соціальним
процесом. Зв'язок соціальних процесів із
суб'єктами, які його здійснюють, дає змогу
уникнути їх безликості, визначити форми і
методи їх прискорення, гальмування чи
нейтралізації. Усі перетворення в суспільстві, в
його елементах, зміни особистості є причиною і
наслідком соціальних процесів як історичної
практики людей.
17.Соціальний антагонізм та «аномія»
Соціальні відносини, у яких переважають
орієнтації однієї або одночасно обох сторін на
практичну або духовну, фізичнуабо ідеологічну
негацію (заперечення) іншої сторони, є
антагоністичними. Антагонізми передбачають у
якості вихідної передумови установку
взаємодіючих суб´єктів на їхню нерівність —
расову, національну, класову, політичну,
громадянську, економічну тощо.
Індивіди, які стали предметом антагоністичного
відношення з боку соціальних суб´єктів, що
володіють повнотою влади, насильно
відчужуються від своїх природних прав.
Т. Гоббс вважав, що людині від народження
притаманні тваринні пристрасті — страх, гнів,
жадібність. Невикорінним і домінуючим
мотивом більшої частини людських дій є любов
до себе, а не до інших. Саме егоїзм виступає у Т.
Гоббса головним стимулом людської активності.
Якщо, наприклад, двоє людей, рівних між собою
у своїх природних бажаннях і потребах, кинуться
до однієї і тієї ж речі, якою неможливо володіти
вдвох, то вони незмінно стають ворогами. Між
ними встановлюються антагоністичні відносини,
що вкладаються у формулу «людина людині
вовк».
У відомому розділі «Феноменології духу» про
пана і раба Гегель спробував показати, що
відмінною рисою відносин двох антагоністів є не
стільки ворожнеча, скільки взаємна соціальна
залежність. Пан, при усій удаваній свободі
самовизначення і при тому, що він є головною
стороною, здатною диктувати свою волю рабу, і
підкоряти того своїм бажанням, все ж не має
абсолютної автономії.
Згідно з К. Марксом, індивіди, які включилися в
процес суспільного виробництва і тим самим
взяли на себе обов´язки по виконанню певних
соціальних функцій, виявляються розведеними
по різних соціальних полюсах і наділеними
протилежними ролями власників засобів
виробництва і виробників. Логіка виробничих
відносин ставить суб´єктів у становище
взаємного відчуження і диктує кожній стороні
свою логіку соціальної поведінки, свій,
особливий стиль світовідношення. У підсумку
утворюється такий тип суспільних відносин,
коли будь-яке єднання між антагоністами
виглядає як щось випадкове, а роз´єднання — як
норма.
Суб´єкта антагонізованої свідомості вирізняють
такі якості:
Агресивність, підпорядкованість войовничим
ідеологічним імперативам, що закликають до
боротьби з дійсними або уявними противниками.
Авторитарність, прагнення розглядати суспільні
зв´язки крізь аксіологічну призму антитези
Імморальна готовність використовувати інших
суб´єктів у якості засобів для досягнення власних
цілей.
Зневажливе ставлення до права, готовність діяти
відповідно до принципу «вседозволеності».
Різко негативне відношення до компромісів,
нетерпимість до протилежних точок зору,
поглядів, позицій.
Брутальність як схильність до переважного
використання насильства як методу вирішення
конфліктних ситуацій.
Аномія - є соціальною модифікацією хаосу й
означає такий кризово-катастрофічний,
історично-перехідний стан суспільних і
особистісних структур, коли одні морально-
правові приписи і норми уже не діють на них, а
інші, які змінюють їх, ще не діють. Соціальні
форми, у яких виявляється аномія, — це кризи,
катастрофи, розгул злочинності, військові
інциденти. Розпад цілого, будь то окрема
держава або ціла цивілізація, може відбуватися
протягом декількох етапів: соціальна криза,
соціальний вибух, соціальний хаос. Першим із
європейських учених, який почав спеціально
розробляти проблему аномії, був французький
соціолог XIX ст. Е. Дюркгейм. Згідно з його
концепцією, аномія як протилежність
стабільного соціального порядку виникає тоді,
коли держава і суспільство послаблюють свій
контроль над поведінкою індивідів. Це
відбувається в епохи промислових, економічних
і соціально-політичних криз. Зайнята власними
проблемами, державна машина на деякий час
самоусувається від вирішення насущних
соціокультурних, духовно-моральних питань. У
результаті в індивідів зникає почуття спільності і
дух солідарності, поширюються егоїстичні
умонастрої, пропадає належна повага до
моральних і правових норм, погіршується стан
звичаїв, зростає число самогубств і злочинів. В
умовах аномії істотно розширюються
можливості для вільних волевиявлень, у тому
числі для тих, що виходять за межі цивілізованої
нормативності.
18.Основні парадигми суспільного розвитку
Парадигма – модель, взірець. Платон.
Парадигма – модель постановки і вирішення
проблеми, яка забезпечує існування наукової
традиції. Парадигма – сукупність стійких,
загальнозначимих норм, теорій, методів, схеми
наукової діяльності, які передбачають єдність у
трактуванні теорії, в організації емпіричних
досліджень, в інтерпретації наукових
результатів. (Кун 1962р. «Структура наукових
революцій»). Це стан нормальної науки.
Особливість цього стану – консерватизм. По
відношенню до соціальнихтеорій, це трактування
парадигми є доволі умовним.
Парадигма(приклад, взірець)-фіксує відношення
між фізичним і метафізичним світом. Парадигма-
модель постановки і вирішення проблеми, яка
забезпечує існування наукових традицій.
Визначення:-символічне узагальнення законів;-
основні методологічні принципи;-набір
стандартизованих інструментів і методів для
вирішення типових завдань.(пр..-марксистська
теорія лінійного трактування історії: розуміння
розв. сусп. через економічні відносини, аналіз
функціонув. економ. чинників формування сусп.
як базових, тобто. об’єктом матеріалістичних
трактувань історії.
Цей термін активно використав америк.історик і
філософ Томас Кун,у кн."Структура наукових
революцій". В ній він розглядає науку на
певному етапі як вираз наперед усталеної
парадигми, а революція в науці розглядається як
розпад діючої парадигми і перехід до іншої.
Першими парадигмами в історії філософії були:
"Світ - це єдине", "Світ - це множинне", "Людина
- є міра усіх речей" /Перменід/. На новому етапі -
"Знання - сила" /Ф.Бекон/, "Існувати - значить
мислити" /Р,Декарт/, "Існувати - значить
бунтувати" /А.Камю/.У сучасний період у стилі
мислення допускається діалектичний підхід,
багатозначність логічних термінів,
альтернативний вибір тощо.
1)формаційна (лінійно-стадіальномодель, аналіз
історичного поступу через призму економічних
чинників, антагонізм, як чинник розвитку, буття
визначаєсвідомість, індивідуальну визначеність,
визначеність суспільного буття). Вплив цієї
парадигми на концепцію соціальних протиріч
Дюркгейма.
2)теорія постіндустріального суспільства
(лінійно-стадіальна модель історії, значення
техніки і економіки як засад розвитку
суспільства
3)постструктуралізм Фуко, Ентоні Гідденс
(символічне виробництво-легітивна номінація.
Індивід має право на інтерпретацію, спроможна
привносити смисли в соціальний процес)
4)консюмеризм (теорія суспільства споживання
Бодріяр) виробнича сфера входить в будденість
людини. Економізується і капіталізується
соціальна сфера. Бауман –нижча ланка-
споживач.
5)комунікативна Аппель, Габермас.
(проблематизується життєвий світ, пошук
універсальної прагматики, людина осмислює і
переживає себе в якійсь ситуації, має бути
визначена етика.) комунікація – суть
універсальної прагматики. Реальна практика
взаємодій.
19.Ідеологія і соціальна дійсність
Ідеологія-(Дестют де Трасі)система поглядів,
ідей, переконань, цінностей та установок, що
виражають інтереси різних соціальних груп,
класів, товариств. Вперше наукове з'ясування
суті ідеології, її ролі в суспільному житті дав
марксизм, який довів, що ідеологія-явище
надбудовного характеру і являє собою
відображення в свідомості людей їхнього
суспільного буття. Особливістю ідеології є те,
що зміни, які відбуваються у виробництві,
відображаються в ній не безпосередньо, а через
базис, через призму інтересів певних класів.
Ідеологія має класовий характер, а ідеологічна
боротьба є однією з форм класової боротьби.
Ідеологія відіграє величезну роль у житті
суспільства, прискорюючи (передова ідеологія)
або гальмуючи (реакційна ідеологія) його
розвиток.
Ідеологія – сукупність сусп ідей, теорій,
поглядів, які відображ соц-екон умови життя
людей з позиції певної соц спільності, а також
програми із закріплення або зміни існуючих сусп
відносин. Ідеологія – це складне духовне утвор,
яке включає певну теорет основу, програму дій і
механізми поширення ідеологічних настанов у
масах, що виплив з цієї теорте основи. І – вищий
рівень сусп свідомості, який є систематизованим,
теортеично обгрунтованим духовним
відображенням інтересів певного соц субєкта.
Ідеологія створюється ідеологами, соц
мислителями, політиками. І виражається у формі
ідей, концепцій, теорій. В сусп існують різні соц
субєкти з різними інтересами, тому не може бути
єдиної ідеології. Носії ідеології прагнуть
нав’язати свої погляди, ідеї теорії іншим соц
групам.
І визначається соц-екон умовами життя людей,
суспільним буттям, що формує певні сусп
інтереси. І виступає у формах політичних,
правових, релігійних, естетичних та філос
поглядів.
І – відображення сусп буття, вона здатна
впливати на всі сфери сусп життя, розвиток
суспільства.
Досить влучним є визначення українських
дослідників Л. Губерського, В. Андрущенка, М.
Михальченка. Вони стверджують: „Ідеологія – це
словесно-теоретична чи знаково-образна форма
подання ціннісних орієнтацій певних соціальних
груп. В ній з більшою чи меншою адекватністю
виражено їх соціальне становище, колективний
інтерес, історичну еволюцію, сучасний стан,
можливі перспективи розвитку”
Можна визначити ряд характеристик ідеології з
метою кращого усвідомлення даного феномену:
завжди дає цілісну картину світу, акцентуючи
увагу на місці і ролі людини в цьому світі;
інтерферує знання, отримані попередніми
поколіннями; стимулює і направляє людську
поведінку, інтегруючи суспільні дії; є
організуючою формою громадського життя; в
цілому, визначає перетворення, розвиток і
функціонування суспільства.
20.Філософія як акт самопізнання та
самовідтворення
Філософія як культура мислення.
Самовизначена. У Ф.Шлейєрмахера
герменевтика - мистецтво розуміння чужої
індивідуальності. Герменевтика: Осн завд
герменевтичного методу — зрозуміти автора і
його текст краще, ніж BІH сам розумів себе і
своє творіння. Предметом герменев¬тики -
насамперед вираз, а не зміст, тому що саме вираз
є втілення індивідуальності.
В. Дільтей розгляд герменевтику як
методологічну осн гуманітарн знання. Те, що
людина знаходить в іншому, вона знаходить в
самій собі як переживання; те, що вона сама
переживає — може знайти в іншому через
розуміння. Розуміння -саморозуміння, оскіль¬ки
в прояві чужої індивідуальності не може бути
нічого такого, чого б не було в індивіда, який
пізнає. Герменевтичне коло: інтерпретатор може
побачити в матеріалі, який пізнається, лише те,
що вже є в ньому самому, розірвати його можна
шляхом встановлення гармонії між 2 духовно-
душевними світами автора та інтерпретатора.
Німецький філософ Г. Гадамер розробляє в
герменевтиці онтолігчний бік. Герменевтика -
філософія розуміння. Предмет розуміння – не
смисл, вкладений в текст автором, а той
предметний зміст з осмисленням якого
пов’язаний даний текст. Герменевтика –
філософія тлумачення: від тлумачення текстів до
тлумачення людського буття, знання про світ і
буття в ньому.
Фр.філософ П.Рікьор – гносеологічний бік. Будь-
яке розуміння опосередковане знаками і
символами. Символ – це будь-яка структура
значень, де один смисл є прямим, первинним, а
інший – непрямим, побічним, вторинним, який
можна сприйняти лише опосередковано, через
первинний смисл.
Позитивні моменти: відтвор ідея цілісності
культури, філософії, суспільства; дається метод
аналізу культурних явищ; визначається поворот
до загальнолюд цінностей.
Некласична філософія: раціоналізм, філософська
антропологія.
21.Сутність комунікативного повороту в
сучасній філософії
60-70ті рр. ХХст. Перехід від філософії
свідомості до комунікативної філософії.
Екзистенціалізм, феноменологія, герменевтика
фіксовані на людині, на персоні. В цей період
кризи глобальні економічні,культурні. Тому
людина перестає бути проблемою. Проблемою
стає міжлюдська комунікація.
Комунікація(повідомлення, імперсональність,
монологізм) – це інформаційнийобмін, який
відбувається згідно формули «прийняти-
зрозуміти-декудувати-засвоїти-діяти згідно
повідомлення». Зовнішня і внутрішня ком-ція.
Зовнішня (маніпулятивна, примушує людину до
внутрішньої комунікації). Симетрична,
асиметрична. Симетрична передбачає
компетентність учасників цієї взаємодії.
Необхідність розуміння зовнішньої комунікації,
як такої, що стимулює до внутрішньої
(філософська антропологія).
XX ст., Л. Феєрбах: коли спілкування виявилось
належним чином усвідомленою на рівні
філософії, відбувається справжній
комунікативний поворот-поворот від позиції
єдиного самодостатнього (або «монологічного»)
суб'єкта до прийняття принципів діалогу, інтер-
суб'єктивності як керівних засад осмислення
людського буття і діяльності. К. Ясперс
протеставлення «екзистенційної комунікації»
щоденному спілкуванню.
22.Дискурс як філософське явище
Дискурс – (постструктуралізм Фуко) – це
соціально обумовлена організація системи мови і
дії. Впливає на суспільний розвиток.
Характеристика мовленевих ситуацій показує
формування мовленевих структур. Габермас,
дискурс – це ідеальна мовленева ситуація, в якій
учасники мають рівні права на висловлювання.
Основа соц.взаємодії – консенсус. Структура
можливих соціальних дій (інструментальна,
стратегічна, комунікативна). Відношення до
інших людей як до засобів – соціальнадія.
Інструментальна – локалізована межами
об*єктивного світу (перетворення природи).
Стратегічна дія – локалізована межами
соціального світу.
Філософське звучання термін «дискурс» набув
завдяки роботам Фуко. «Дискурсія» розуміється
ним як складна сукупність мовних практик, що
беруть участь у формуванні уявлень про той
об'єкт, що вони припускають. «дискурсія»
виявляється своєрідним інструментом пізнання.У
дискурсії Фуко виявляє специфічну владу
вимовляння, наділену силою щось стверджувати.
Говорити-значить мати владу говорити. У цьому
відношенні дискурс подібний всьому іншому у
суспільстві-це такий самий об'єкт боротьби за
владу. Багато в чому завдяки роботам Фуко,
Альтюссера, Дерріди, Лакана фр. школа
дискурсного аналізу відрізняється більшою
філософською спрямованістю, увагою до
ідеологічних, історичних, психоаналітичних
аспектів дискурсу.
23.Теорія комунікативної дії
Комунікативна дія – ідеологема. Це ідеал. 2
форми: комунікативна дія відбувається в
діалогічній формі і є пріоритетною у всіх формах
взаємодії. В межах її дії, правила вимоги цієї
взаємодії лише передбачаються; в мехаж
дискурсу проблематизуються самі вимоги
інтеракції. Потім – цілераціональність.
Спрямування – розуміння постання людини, як
діалогічного окреслення свого внутрішнього
змісту; спілкування набуває чітко соц. Хар-ру.
Робота „Теорії комунікативної дії” Ю.Габермаса
займає центральне місце в комунікативній
філософії. Філософ виводить поняття
комунікативної дії. Ціллю даного типу
соціальної дії є вільна згода діячів для
досягнення спільних цілей в певній ситуації.
Вона відрізняється тим, що може включати в
себе координацію зусиль учасників дії,
спрямовану лише на те, щоб примусити інших
сприяти досягненню своєї цілі, комунікативна
дія передбачає досягнення взаєморозуміння між
учасниками дії відносно всіх критеріїв
раціональності, тобто фактично, цей тип дії
передбачає координацію заради неї самої.
Сам Габермас визначає комунікативну дію як
„таку форму соціальної інтеракції, в якій плани
дії різних учасників дії координуються завдяки
обміну мовними актами, а отже, використання
мови орієнтує на досягнення розуміння”.
Комунікативна парадигма Лумана містить ряд
принципових моментів. Зокрема, теза Лумана
щодо емерджентності комунікації, в якій вчений
підкреслює недоречність розгляду комунікації як
вдалого чи невдалого переносу повідомлень та
інформації. Луман вважає, що комунікація немає
жодної цілі, вона просто існує.
Узагальнюючи, варто зазначити про переваги
застосування концепції Ю. Габермаса в якості
теоретичних засад вивчення комунікативних
особливостей політичної реклами.
Сформюльоване і розроблене німецьким вченим
поняття „комунікативної дії” та „комунікативної
раціональності” дають можливість досліджувати
не тільки відношення окремого суб'єкту до
чогось в об'єктивному світі, що можна уявити і
чим можна маніпулювати, а й інтерсуб'єктивний
зв'язок, який встановлюють суб'єкти, які
володіють мовною компетенцією та
коптетентністю дії, домовляючись один з одним.
24.Смисловий горизонт класичних визначень
культури
Ідея Культури-Парменід(розмежув.природнього
та неприроднього). П-д еллінізму і римськ. імп.-
Марк Порцій Катон, (фіксована ідея К як
землеоброблення); Цицерон визначив К. через
філософію;Новий час(фр.просвітн.
інім.класиц.)ідеалістична філософія. Традиції:-К-
це стан цивілізаційного державного існування на
противагу варварству.К-духовність,
спроможність до естетичного, морального,
філософське відношення людини до світу.
Кін.19-20ст-більшість видатних мислителів
наголошують на людинотворчому характері
культури. Вона розглядається як прояв
особистісної самореалізації людини, вираз її
суспільної цінності, творчості, як людський
спосіб освоєння світу і життя в ньому, як
людська діяльність та її результати, як
саморозвиток людини через діяльність. К є
явищем складним і багатогранним, звідси –
багатоманітність її визначень.
“Натуралістична” модель (Вольтер, Руссо,
Гольбах). Представники розуміли культури як
одну зі сходинок природної еволюції, що втілює
розвиток здібностей “природної” людини. Вони
зводили культуру до предметно-речових форм її
прояву. Німецькі просвітники пов’язували
поняття “культура” з особистісним розвитком
людини, в центр своєї уваги ставили моральне
виховання.
“Класична” модель (х-на для ХІХ ст). людина як
розумна істота є творцем культури.Культура -
чисто духовне утворення, визначальна сфера
розвитку людини.
В марксистській філософії - матеріалістичне
тлумачення: не лише як духовна проблема
виховання та освічення індивіда, а також як
проблема створення необхідних матеріальних
умов для всебічного розвитку людини. К. є не
лише сукупністю результатів трудової діяльності
суспільства, а й самим процесом людської
діяльності. К – процес сходження від нижчих
сусп-екон формацій, менш розвинутих до більш
розвинутих.
Некласична (модерністсьа): культура – як
культура окремої особистості, етносу, соціуму,
які взаємод між собою; культурна реальність
сприймається в процесі переживання, а не
раціональн осмислення.
Постмодерністська модель. Світ немовби чинить
опір впливу на нього людини, що порядок, який
існує в світі, “мститься” людським спробам
переробити його, перевести його з певної своєрідної угоди між людьми, щодо
“нерозумного” стану в “розумний”. Світ не
тільки не піддається людським зусиллям, а й не
уміщається ні в які теоретичні схеми.
25.Сучасні цивілізаційні парадигми
В формаційних парадигмах – принцип
індивідуалазція та генералізації. Данилевський,
Тойнбі, Фукуяма, Шпенглер. М Данилевського.
Головна теза учення М. Данилевського полягає в
тому, що ніякої всесвітньої цивілізації не існує, а
є лише окремі "культурно-історич. типи". Ядром
кожного з цих типів є "історичні нації", які
відрізняються від неісторичних тим, що мають
власну ідею і завдання. Шпенглер в своїй книзі
"Захід Європи" висміює ідею однолінійною,
суцільного поступального прогресу. Він бачить
не монотонну картину, а феномен безлічі
культур, у кожної з яких власні: форма, ідея,
пристрасті, життя, манера сприймати речі,
смерть. Відповідно у нього налічується 8 таких
що повністю здійснили свої можливості культур
Арнольд Тойнбі розглядає історію як круговорот
локальних цивілізацій. У нього декілька різних
варіантів таких цивілізацій. Історія постійно
кидає цивілізації "виклики". Творча меншина
відповідає на "виклики", захоплюючи за собою
інертну більшість. Своєрідність "викликів" і
"відповідей" визначає специфіку кожної
цивілізації, ієрархію її соціальних цінностей, її
сенс життя. Таким чином, всі теорії
суспільного круговороту розглядають історію як
замкнуті, незалежні один від одного локальні
суспільні утворення.
Кант розмежовував поняття культури і
цивілізації: цивілізація - зовнішній “техн тип
культури”. Шпенглер, Ніцше (2 пол. ХІХ):
розвиток цивілізації неухильно призводить до
деградації та духовної загибелі суспільства.
Шпенглер заявляв, що цивілізація – це етап
занепаду культури, її старіння. В соціальній
філософії поняття «ц» викор для харак-ки
конкретного сусп-ва як соціокультурного
утворення, виділяли цивілізації Старод Єгипту
або Вавілона, арабську цивілізацію тощо.
Марксист філософія: цивілізація - результат
досягнень матеріальної і духовної культури,
типи якої визначаються змістом суспільно-
економічних формацій. Ступені розвитку
світової цивілізації мають конкретно-історичний
характер, обумовлений рівнем розвитку суспі
виробництва. У сучасній філософії цивілізацію
розглядають як універсальне поняття, що
визначає зміст усіх суспільних процесів і лежить
в основі класифікації основних історичних етапів
розвитку суспільства. Цивілізація поєднує в собі
перетворену людиною природу та засоби цього
перетворення, людину, що засвоїла культуру і
здатна жити і діяти в окультурненому
середовищі, а також сукупність суспільних
відносин як форм соціальної організації
культури, що забезпечують її існування та
розвиток.
На розв цивіліз впдивають різні чинники, серед
яких особл роль відір технологія вироб-ва. За
рівнем розвитку технології розрізняють такі
цивілізації: аграрну (панувала до сер XVIII);
індустріальну (розв в наш час); постіндустр
(повяз з розв інформатики,
електроніки,автоматики).
26.Культура міжособистісних стосунків:
сутність та особливості розвитку
Етикет-відносини людини до іншої людини. - це
слово, що означає манеру поведінки, тобто
правила чемності, ввічливості та толерантності
що прийняті в суспільстві. Ці норми моральності
сформувалися протягом тривалого часу
становлення взаємин між людьми. На цих
нормах поведінки базуються політичні,
економічні, культурні відносини, бо існування
без дотримання певних правил неможливе.
Культурна поведінка в своїй основі є
всезагальною і дотримуватись її повинні не
окремі особи, а все суспільство загалом. Норми
етикету є "неписаними", тобто мають характер
дотримання певних стандартів поведінки. Кожна
культурна людина повинна не тільки знати і
дотримуватися основних норм етикету, але й
розуміти необхідність існування визначених
правил і взаємин між людьми. Манери людини є
індикатором багатства внутрішнього світу
людини, вони відображають моральний та
інтелектуальний розвиток. В сучасному світі
культурна поведінка має дуже велике значення:
вона допомагає встановлювати контакти між
людьми, спілкуватись та створювати стійкі
взаємини.
27.Масова культура, її основні функції
Масова культура - поняття, яке характеризує
особливості змісту виробництва і способів
поширення культури індустріального
суспільства. Поширюючись через засоби масової
комунікації (пресу, радіо, телебачення,
комп'ютерні мережі тощо), масова культура
охоплює широку аудиторію (масу) споживачів
майже в усіх країнах світу. Теорія масової
культури являє собою відгалу¬ження
філософських і соціологічних теорій масового
суспільства (Ортега-і-Гассет, Маннгейм, Рисмен,
Арендт, Маркузе, Фромм та ін.); згідно з нею
пересічний індивід постає замкненим у собі,
відчуженим "атомом" поруч з іншими такими ж
атомарними індивідами з нівельованою
особистістю і стандартизованим внутрішнім
світом; він є "гвинтиком" у виробничому
механізмі або бюрократичній системі
розвиненого індустріального суспільства.
Масова культура спрямована на те, щоб
інтегрувати індивіда у соціальні й політичні
інститути індустріального суспільства, зробити
його конформістським, "одномірним" тощо.
Утилітарно-розважальна функція масової
культури призводить до деградації
інтелектуального рівня публіки, апелюючи до
натуралізованої чуттєвості та споживацьких
орієнтацій і стереотипів. Втім, деякі західні
дослідники (Шилз, Белл, Макклюен, Тофлер)
вважали масову культуру важливим засобом
розвитку комунікативних стереотипів, емоційних
кліше, котрі забезпечують спілкування і
взаєморозуміння у сучасному соціумі,
підвищують рівень освіченості індивідів. У
системі “масової культури” художній твір стає
стандартизованим товарним продуктом,
орієнтований на низький культурний рівень
споживача. Розважальність витісняє пізнавальну
роль мистецтва, естетичне переживання
замінюється пасивним споживацьким
ставленням до готового товарного об”єкта.
Звідси швидке моральне старіння продуктів
масової культури, постійне звертання митця до
до все гостріших подразників (насилля, секс
тощо).В продуктах масової культури виявляється
знеосібненість масової свідомості, в них відсутня
моральна відповідальність художника за свою
творчість
За сучасних умов відбувається певна
демасифікація суспільної культури.
Диференціація комунікативних каналів її
поширення, спеціалізація продукції культурного
виробництва за віковими, професійними та
іншими інтересами і вподобаннями різних
соціальних груп. Епатажні форми масової
культури в цивілізованих країнах витісняються
на периферію суспільного культурного життя.
Але для посттоталітарннх країн, котрі
переживають системну кризу масова культура у
найбільш агресивних і дегуманізованих її
формах може завдати відчутної шкоди
моральним засадам суспільства.
28.Проблема співвідношення філософії та
науки
Ф – особлива форма діяльності людини
орієнтована на осмисл осн проблем її буття,
спосіб побудови картини про місце людини у
світі. Р – освячення сакрального віровчення про
надприроднє у ритуалах церкви. Н – скерована
на отримання істинних знань про світ, на
відкриття об'єктивних законів світу і
передбачення тенденцій його розвитку; створ
цілісну картину світу.
Спільне філософії і науки: конкретний предмет
дослідження; обґрунтовуються особливими
способами доказів (філософія – верифікація),
само наукове знання інколи служить доказом
філософського принципу; обидва знання –
узагальнення ідей, але ступінь узагальнення
різний, філософію часто називають метатеорією
(теорія теорії); ціль – збагачення досвіду
людини; метод абстракції.
Відмінності: наука вивчає лише відносне, а
філософія ще й абсолютне; наукове мислення
інтелектуальне, а філософське – розумове
(оскільки про відносне можна знати лише
відносне); наукове знання систематизовано
предметом, а філософське – розумом філософа;
наука деідеалізована і деперсоніфікована;
наукове знання байдуже до цілей, смислів,
цінностей і інтересів людини, а філософське
знання – ціннісне. Науковець займається
дослідженням очевидних явищ, а філософ
виявленням умоглядних сутностей.
Наука-система знань про закономірності
розвитку природи, суспільства і мислення.
Філо.осмисл.науки як пізнавальна діяльність-
співвідноситься специфіка наукового
дослідження з іншими пізнаннями;Н як людська-
фіксує науку як людські практики;Н є
соціальним інститутом, має 2 функції- інтегративність, парадигмальність (наявність
пізнавальна(має обєктивну істину про дійсність установок і принципів усвоєння універсумом),
знання);-практичну(створення техніки і нормативність, психологічність (вплив суб*єкта
технологій). Н як система знання-це найбільш на об*єкт). Наукова картина світу –
повний образ реальності, (історична). Кун і обгрунтування істор.-конкрет. Уявлення насвіт,
Локан «Наукові революції», Гайдеггер «Час стиль і спосіб наукового мислення обумовлює.
картини світу»-обгрунтовує експериментальну 1)класична картина світк (Галілей, Ньютон)
науку. графічно-прогресивно направлена лінія. Ідея
Наука дає філософії певне поле для рефлексії – детермінізму. Орієнтація на онтос (буття).
філософія науки. Філософія вирішує науці Зверненість до фрагментарного і ізольованого
проблеми, котрі неможе вирішити наука своїми досвіду.
засобами, наприклад осмислення зміни наукових 2)некласична картина світу ХІХст. Синосоїда,
теорій, або вирішення наукових парадоксів. яка омиває магістральний шлях розвитку.
Передбачає наявність альтернатив. Має
29.Наука в системі техногенної цивілізації. значеннявипадок.
Поява науки як самостійного явища культури і 3)постнекласична картина світу. Теорія
утвердження її впливу на всі аспекти існування синергетики (Прігожин). Деревовидна розлога
людини були пов'язані з певним типом графіка. Вона кардинально відрізняється.
цивілізації—техногенною. На відміну від Невизначеність, випадковість, втрата системної
традиційних суспільств(з їхньою орієнтацією в пам*яті, зверненість до відкритих систем і
людській діяльності на зразки й норми, які спроба їх описання.
акумулювали досвід предків і змінювались дуже Наука впливає на картину світу з ХХст. У фізиці
повільно, а сприймались як незмінні), всенавпаки.
суспільства техногенної цивілізації зорієнтовані Наукова картина світу-цілісна система уявлень
на швидкий прогрес на ґрунті змін у техніці й про загальні властивості та закономірності
технологіях завдяки систематичному дійсності, побудована у результаті узагальнення
застосуванню в виробництві наукових та синтезу фундаментальних наукових понять і
знань.Техногенна цивілізація виникла в принципів.Є: загальнонаукову картину світу, яка
європейському регіоні в XVII—XVIII ст. в епоху включає уявлення про всю дійсність (тобто про
першої промислової революції, становлення природу, суспільство і самопізнання) і
науки Нового часу, ранніх буржуазних природничо-наукову картину світу(галузі
революцій. Осн.цінності- цінність об'єктивного знання). Для класичної картини світу характерно
знання про сутність речей, тобто самоцінність уявлення про час і простір як абсолютні
об'єктивної істини, і пов'язана з нею установка на об’єктивні координати, в межах яких
систематичний приріст об'єктивного знання, відбуваються події. У цій картині панують
вимога постійної новітності як результату незмінні закони і суворий
дослідження. На основі цих ціннісних орієнтацій детермінізм.Некласична картина світу відкидає
були вироблені засади наукової раціональності, об’єктивізм класичної картини, відхиляє
котрі відрізняють її від інших форм пізнання уявлення про реальність як щось, незалежне від
світу. засобів її пізнання, суб’єктивного фактору. У ній
зображено зв’язок між знаннями об’єкта і
30.Проблема цінностей в науковому пізнанні. характером засобів і операцій діяльності.
Поняття етосу науки. Характерною рисою постнекласичної картини
Етос – принципи, норми, цінності. Етичні норми світу є універсальний еволюціонізм, який
дослідження. Методологічні принципи. поєднує ідеї еволюції з ідеями системного
Наука, як і інші форми пізнання (мистецтво, підходу й поширюючий розвиток на усі сфери
етика, філософія, буденне пізнання) є буття, установлюючи універсальний зв’язок між
необхідною для регуляції людської діяльності. неживою, живою і соціальною матерією.
Різні види пізнання по-різному виконують цю
роль. 32.Ідеали і норми наукового дослідження
Наука ставить за мету передбачити процес Наукове дослідження-це процес вивчення
перетворення(преобразования) предметів певного об’єкту(предмета або явища)з метою
діяльності (об’єкт у вихідному стані) у відповідні встановлення закономірностей його винекнення,
продукти (об’єкт в кінечному стані). Це розвитку та перетворення в інтересах
перетворення завжди визначено сутнісними раціонального використання в інтересах людей.
зв’язками, законами розвитку та зміни об’єктів, і Під ідеалами і нормами науки і наукового
сама діяльність може бути успішною лише тоді, пізнання розуміють сукупність концептуальних,
коли узгоджується з цими законами. Тому, ціннісних, методологічних і інших установок,
основна задача наукового пізнання – вияснити властивих науці на конкретному етапі розвитку.
закони, у відповідності з якими змінюються та Основне завдання ідеалів і норм науки -
розвиваються об’єкти. організація і регуляція процесу наукової
Безпосередньою метою і вищою цінністю творчості.
наукового пізнання є об’єктивна істина, за Пізнавальні ідеали: опис і пояснення
участю живого споглядання і позараціональних (навантаження на емпіричні дослідження). Опис
способів пізнання користується переважно того що відбувається і переходить в
раціональними засобами і методами. Звідси енциклопедії. Фр. Дослідники Дідро.; доказ і
виплаває характерна риса наукового пізнання- обгрунтування (раціоналізм). Формування схеми
об’єктивність, усунення не притаманних чи методу дослідницької діяльності.; побудова і
предмету дослідження суб’єктивних моментів організація знання (ХІХ-ХХст.) Інституалізація
для реалізації чистоти його розгляду. Проте, знання.
активність суб’єкта-важлива умова і Наук пізнання - це цілеспрям процес, який
передпосилка наукового пізнання. вирішує чітко визначені пізнавальні
завдання, що визначаються цілями пізнання. В
31.Категоріальні засади наукової картини н. п. форм-ся і набувають відносної самост такі
світу форми зн та засоби пізн, як проблема, гіпотеза,
Основоположне для науки (Стьопін): наукова ідея, концепція, теорії.
картина світу, ідеали і норми наукових
досліджень, філософські засади науки. 33.Структура і методи емпіричного і
Картина світу – система поглядів, які теоретичного дослідження
розкривають реальність, ключові способи Емпіричне і теоретичне - різні рівні пізнання,
пізнання. знання, розрізняються за засобами ідеального
Наукова картина світу – результат відтворення об'єктивної реальності,
взаємоузгодження і інтеграції окремих знань в гносеологічної спрямованості, характером і
систему. Сукупність конкретнонаукових і типом здобуття знання, за методами, що
онтологічних констант. Основні характеристика використовуються, і формами пізнання.
наукової картини світу: системність, Жорсткої межі між емпіричним і теоретичним не
існує. Емпіричне пізнання, досліджуючи
властивості і відносини речей, здобуває нове
знання, стимулюючи подальший розвиток теорії.
Теоретичне дослідження шукає ствердження
правильності результатів в емпірії. Дослід,
експеримент завжди теоретично навантажений,
теорія потребує емпіричної інтерпретації. У
структурі наукового знання виділяють
емпіричний (дослідний) і теоретичний рівні.
Сукупність дослідних заходів і методів
забезпечують емпіричний і теоретичний етапи
наукового дослідження. На емпіричному рівні
дослідний об'єкт відображається здебільшого з
позицій зовнішніх зв'язків і відносин.
Емпіричному пізнанню притаманні збір фактів,
первинне узагальнення, опис дослідних даних,
систематизація і класифікація. Емпіричне
дослідження спрямоване безпосередньо на об'єкт
дослідження, відбувається на основі методів
порівняння, виміру, спостеріганню,
експерименту, аналізу та ін.
Емпіричний (від гр. empeiria – досвід) рівень
знання – це знання, отримане безпосередньо з
досвіду з деякою раціональною обробкою
властивостей і відношень об’єкта, що пізнається.
Він завжди є основою, базою для теоретичного
рівня знання.
Теоретичний рівень – це знання, отримане
шляхом абстрактного мислення.
Емпіричний і теоретичний рівні пізнання завжди
нерозривно пов’язані між собою і
взаємообумовлюють один одного. Так,
емпіричне дослідження, виявляючи нові факти,
нові дані спостереження та експериментів,
стимулює розвиток теоретичного рівня, ставить
перед ним нові проблеми та завдання. В свою
чергу, теоретичне дослідження, розглядаючи та
конкретизуючи теоретичний зміст науки,
відкриває нові перспективи пояснення та
передбачення фактів і цим орієнтує та спрямовує
емпіричне знання. Межа між емпіричним та
теоретичним рівнями досить умовна,
самостійність їх один стосовно одного відносна.
Методи емпіричного рівня пізнання:
спостереження, експеримент, опис, вимірювання,
індуктивне узагальн.
Методи теоретичного рівня пізнання: аналіз,
синтез, абстрагування, узагальнення, індукція,
дедукція, ідеалізація, логічнй метод.
34.Наукові революції та зміна історичних
типів наукової раціональності
Класична наука (17-19ст.). Тут домінує
настанова на усунення зі сфери знань всього
того, що відноситься до суб'єкта, засобів,
прийомів та операцій його діяльності. Тут панує
об'єктний стиль мислення, тобто прагнення
осягнути світ як він існує сам по собі,
безвідносно до умов конкретної ситуації. Ідеалом
науки тут була побудова абсолютно істинної
картини природи. Передумовою досягнення
таких знань виступала редукція (зведення) знань
про природу до фундаментальних уявлень та
принципів механіки.
Некласична наука (кінець ХІХ - перша пол.
ХХ ст.) відкидає об'єктивізм класичної науки та
уявлення про реальність як щось незалежне від
засобів пізнання. Вихідним пунктом науки на
цьому етапі були такі відкриття: в фізиці -
ділимості атома, становлення релятивістської та
квантової теорій, в хімії - квантова хімія, в
космології - концепція нестаціонарного Всесвіту,
в біології - становлення генетики. Виникають та
розробляються кібернетика та теорія систем. Тут
ми маємо нове осмислення зв'язку між знаннями
про об'єкт та характером засобів та операцій
пізнавальної діяльності. Виявлення та
осмислення цих зв'язків розглядається як умова
об'єктивно істинного опису та пояснення світу.
Постнекласична наука (друга пол. ХХ ст.). На
цьому етапі характерною ознакою є включення
суб'єктивної діяльності в "тіло знання". Вона
враховує не лише співвіднесеність характеру тих
знань про об'єкт, що їх отримала людина, з
особливостями засобів та операцій діяльності
суб'єкта, але й з її внутрішнім світом, тобто
ціннісно-цільовими структурами.
35.Загальнонаукові методологічні принципи
як вимоги до наукової теорії
Наукова теорія-це найвища форма узагальнення
й систематизації знань. Розрізняють
гносеологічний, логічний і методологічний
підходи до її визначення. Гносеологія номінує
теорію як узагальнення результатів багато-
вікової історії, впродовж якої предметно-
практична й духовна діяль-ність людини
розширювала горизонт пізнання явищ природи,
суспіль-ства й мислення. Гносеологія
встановлює, внаслідок чого з’являється теорія і
для чого вона потрібна. Логіка розкриває
структуру теорії та її співвідношення із
закономірностями розвитку об’єктивної
дійсності. Методологія визначає, що і як
вивчається за допомогою теорії. Отже, теорія
узагальнює предметно-практичну діяльність
людей, створює систему елементів, де
визначальному елементу субординаційно під-
порядковані всі інші, що пояснюють виникнення,
взаємозв’язки, сутність і закономірність розвитку
об’єкта дослідження. Функціями наукової теорії
є: пояснювальна, передбачувальна, фактична,
систематична (передбачає спадкоємність знань) і
методологічна.
У Поппера головним критерієм вибору теорії є
можливість її фальсифікації. Власне це і є
демаркацією наукової від ненаукової теорії. Ось
принцип відбору теоріх. Поппер видiляє
декiлька видiв змiсту теорiй. Перш за все, згiдно
критерiя демаркацiї усяка наукова теорiя має
емпiричний змiст - сукупнiсть тих "базисних"
речень, котрi вона забороняє. Iнакше кажучи,
емпiричний змiст теорiї дорiвнює класовi її
потенцiйних фальсифiкаторiв.
У Куна критерієм відбору теорії є рівень
можливості теорії вирішувати актуальні на даний
час проблеми(головоломки). Котра теорія
продуктивніше вирішує свої задачі, та і
відбирається.
У Фейрабенда критерієм відбору є принцип
проліферації (множення)
теорій, тобто теорії повинні по різному
вирішувати питання. Даний принцип
доповнюється принципом теоретичної впертості,
тобто теорії повині бути цілісні та завершені.
36.Поняття системності та комплексності
досліджень
Системність та комплексність дослідження
пов’язана з проблемою формування наукової
теорії. Осн. принципи: пр. взоємозвязку теорії і
практики(варифікації); пр.
логічності(побудовано на методології)
використовує систему аналітичних і синтетичних
суджень, що вкладаються в «правила
міркування»;пр. системності передбачає об’єкта і
суб’єкта. Комплексність досл. передбачає єдність
інтуїтивного і дискурсивного, емпіричного і
теоретичного(необхідність вкорінення наук.
дослідження в наук. досвід), загально-
методологічних і конкретно-методолог. підходів.
Побудова концепції, конструювання нових
практик, пояснення в межах теорій.
Системність – жорстка характеристика
дослідження, яка складається х структурних і
організованих елементів. Характеристика
комплексності дослдідження теоретичний
потенціал не тільки своєї галузі знання, а й з
сусідніх галузей можна використовувати.
Синергетика, соціобіологія ітд. Системність має
3 чіткі принципи: ієрархія, зворотний зв*язок і
моделювання.
37.Синергетика як загальнонаукова
методологія дослідження
Теорія синергетики (Прігожин). Деревовидна
розлога графіка. Вона кардинально відрізняється.
Невизначеність, випадковість, втрата системної
пам*яті, зверненість до відкритих систем і
спроба їх описання.
Наука впливає на картину світу з ХХст. У фізиці
всенавпаки.
Синергетика-др.пол. 19ст -це теорія
самоорганізації в системах різноманітної
природи. Засновн.С є Герман Хакен(Пригожин),
який ввів це поняття в своїй книзі «Синергетика»
(ідея самоорганізації). Вона має справу з
явищами та процесами, в результаті яких в
системі, в цілому, можуть з'явитися властивості,
якими не володіє жодна з частин. Оскільки
йдеться про виявлення та використання
загальних закономірностей в різних галузях,
тому такий підхід передбачає
міждисциплінарність. Останнє означає
співробітництво в розробці синергетики
представників різних наукових дисциплін. Тому
термін С використовується як в природничих
науках, так і в гуманітарній сфері.
У станах, далеких від рівноваги, починають діяти
біфуркаційні механізми — наявність точок
біфуркації переходу до того чи іншого щодо
довготривалого режиму системи — атрактора.
Заздалегідь неможливо передбачити, який з
можливих атракторів займе система. Флуктуація
або флюктуація - випадкове відхилення значення
фізичної величини від середнього в певній
області простору чи в певний момент часу.
38.Міждисциплінарний і набуває ширшого значення як метод, теорія чи
трансцисциплінарний вимір методології
Застосув. міждисциплінарної методології в
гуманітарних науках-це явище характерне
постнекласичній науці з її ухилом на
дослідження відкритих людиновимірних систем,
що саморозвиваються. Сучасний стан наукового
знання пов*язаний з розмиванням
дисциплінарних кордонів.
Намагання проводити цілісні дослідження
характеризує усвідомлення необхідності
глобального погляду на світ.Впровадження ідей
та методів. Синергетика — це теорія
самоорганізації в системах різноманітної
природи. Вона має справу з явищами та
процесами, в результаті яких в системі — в
цілому — можуть з'явитися властивості, якими
не володіє жодна з частин. Оскільки йдеться про
виявлення та використання загальних
закономірностей в різних галузях, тому такий
підхід передбачає міждисциплінарність. Останнє
означає співробітництво в розробці синергетики
представників різних наукових дисциплін. Тому
термін синергетика використовується як в
природничих науках, так і в гуманітарній сфері.
На перший план висувається поняття
невизначеності, вірогідності, нелінійності,
біфуркації та флуктуації.Зростає роль та
значення діалектичного філософського методу.
39.Особливості гуманітарного знання і
пізнання
гуманітарне-суб’єктом пізнання –людина як
особа що має особистісно-ціннісні
характеристики, головн. принцип-розуміння
(людських інтенцій+особливостей історичної
епохи)Гум. знання не є настільки точним як
математичне чи природниче знання.
До гуманітарних наук відносимо науки, об’єктом
яких є окремі види людської діяльності
література, мистецтво, етика, естетика,
культурологія, і які покликані розвивати цінності
людини.
Головні проблеми гуманітарного знання
(властиві також і філософії) – пізнавальне і
ціннісне відношення людини до світу; духовний
досвід людини в осягненні смислу життя;
проблеми життя і смерті, свободи і необхідності.
Філософське і гуманітарне знання
співвідносяться як універсально-всезагальне і
спеціально-конкретне знання про людину, її
культуру і світ.“Гуманітарна наука” (“наука про
дух”) (19 ст). Термін здобуває право на існування
передусім завдяки Джону Стюарту Міллю, який
(у праці “Логіка”) окреслює можливість, яку несе
застосування індуктивної логіки в царині
”моральних наук”, мета – показати, що в основі
усіх всіх пізнавальних наук лежить індуктивний
метод. Дільтей: проти причинно-наслідкових
моделей свідомості, абстрактних побудов, з яких
виключена людина, прагнув осмислити людину
як цілісність. Вціому ідеї геменевити і
феноменології стали важливм філософським
фундаментом для становлення методології
гуманітарного знання.
В ХХ ст. ровиток методології гуманітарного
знання відбувається в різноманітних напрямках.
На Заході розробляються структуралістский
постструктуралістский, деконструктивістский
підходи, в вітчизняній філософії науки проблеми
досліджуються в традиційній суб’еєкт-об’єктній
парадигмі. В ХХ веке про ці проблеми серьйозно
розмірковув М.М.Бахтін. Найбільш плідна його
ідея – посбудова вченея про пізнання не
уособленно від людини, а на основі довіри до
цілосного суб’екту. Його міркування про
філософські основи гум.знання: критерій в ньому
не точність пізнання, а глибина проникнення,
пізнання в ньому спрямоване на індивідуальне.
40.Методологічна програма герменевтики
Герменевтика-мистецтво розуміння
текстів(пізнання світу через пізнання тектів)
Гермен. є допоміжною дисципліною
гуманітарних (і насамперед історичних) наук, які
займаються писемними пам'ятками. У XX ст.
філософія будь-якої інтерпретації. М. Гайдеґґер
онтологізував герменевтику: з мистецтва
тлумачення, з методу інтерпретації історичних
текстів(Ф. Шлейєрмахер, В. Дільтей,)
герменевтика стає «здійсненням буття».
Підтримує цю тенденцію учень Ганс-Георг
Гадамер. Саме він став основоположником
філософської герменевтики, вихідним пунктом
якої є онтологічний характер герменевтичного
кола(значення слова визначається реченням,
частиною якого воно є, тим не менше, речення
може бути зрозуміле лише через слова, які його
складають.)
У Ф.Шлейєрмахера герменевтика - мистецтво
розуміння чужої індивідуальності. Осн завд
герменевтичного методу — зрозуміти автора і
його текст краще, ніж BІH сам розумів себе і
своє творіння. Предметом герменев¬тики -
насамперед вираз, а не зміст, тому що саме вираз
є втілення індивідуальності.
В. Дільтей розгляд герменевтику як
методологічну осн гуманітарн знання. Те, що
людина знаходить в іншому, вона знаходить в
самій собі як переживання; те, що вона сама
переживає — може знайти в іншому через
розуміння. Розуміння -саморозуміння, оскільки в
прояві чужої індивідуальності не може бути
нічого такого, чого б не було в індивіда, який
пізнає.
Німецький філософ Г. Гадамер розробляє в
герменевтиці онтолігчний бік. Герменевтика -
філософія розуміння. Предмет розуміння – не
смисл, вкладений в текст автором, а той
предметний зміст з осмисленням якого
пов’язаний даний текст. Герменевтика –
філософія тлумачення: від тлумачення текстів до
тлумачення людського буття, знання про світ і
буття в ньому.
Фр.філософ П.Рікьор – гносеологічний бік. Будь-
яке розуміння опосередковане знаками і
символами. Символ – це будь-яка структура
значень, де один смисл є прямим, первинним, а
інший – непрямим, побічним, вторинним, який
можна сприйняти лише опосередковано, через
первинний смисл.
Позитивні моменти: відтвор ідея цілісності
культури, філософії, суспільства; дається метод
аналізу культурних явищ; визначається поворот
до загальнолюд цінностей.
ФГ протистоїть класичні теорії пізнання (чітке
розрізнення суб’єкту і об’єкту, дотримання
методу, який відхиляє будь-які почуття, емоції).
Г. – повернення до Античності – пошук
практичних основ пізнання.
Істина може бути не лише наукова і об’єктивна, є
ще і практична істина нашого повсякденного
життя (істина розуміння або герменевтична
істина), яка уможливлює наше сприйняття світу.
Гадамер виокремлює різновиди людського
досвіду, які мають стосунок до справжньої
істини: мистецький досвід, досвід гуманітарних
наук (історичний досвід) і моральний досвід.
Осягнення буттєвої істини і є головною метою Г.
41.Методологічний потенціал феноменології
Феноменологія буква означає вчення про
феномени. Феномен — це філ поняття, яке
означає: явище, яке осягається в чуттєвому
досвіді; об'єкт чуттєвого споглядання на відміну
від його сутнісної основи.
Виникнення на початку XX ст. фен як напрямку
зх філ пов'яз з іме¬нем нім філ Е. Гуссерля. Він
розглядає феноменологію як нову філософію,
феноменологічний метод становить фундамент
науки.
Гуссерль вважав, що починати вивчення
життєвого світу і нау¬ки треба з дослідження
свідомості, тому що ре¬альність доступна людям
лише через свідомість. Важлива не сама
реальність, а те як вона сприймається і
осмислюється людиною. Осн мотив – досягнення
ясності, очищення свідомості від нашарувань.
Задача – розкриття смислу предметів,
затемненого множиною смислів, суперечливих
думок і оцінок. Гол харак-ка свідомості – її
постійна направленість на предмет – ототожнюється з теорією пізнання. Однак у
«інтенціональність».
Фен-ія виокр у свідомості ряд пластів в
залежності від спрямованості свідомості: 1 пласт
– свідомість спрямована винятково на предмет зн
світу , тоді свідомість є потоком вражень; 2
рівень – рівень рефлексії, коли свідомість
переорієнтована на саму себе. Фен-гія розрізнянє
свідомість та її власника =суб’єкта=глибинне «я»
свідомості – того, хто цю свідомість спрямовує,
він є «інтеціональним полюсом», де
зароджуються наміри, таким чином людське «я»
не зводиться до свідомості. Коли свідомість
направлена на предмети зн світу, вона потрапляє
у полон ілюзій, для неї стає неможливи
неупереджений, тверезий погляд на світ.
Неупереджено глянути на світ та на суб’єкт
можна за допмогою феноменологічної редукції -
очищення свідомості від предметного змісту,
результатом якої є «чиста свідомість» , вона
зберігається тільки в тих якостях, що властиві
свідомості усіх людей або людині як
абстрактному представнику люського роду
(трансцендентальний суб’єкт). Чиста свідомість
– загальнолюдська свідомість. Щоб редукція
відбулася також треба відмовитись від суджень.
Феномен – утримується від оцінки об‘єкта.
«Епохе» - операція, коли увага спрямована не
на предмет, а на те, як даються вказані предмети
нашій свідомості.
Всі види реальності, з якими має справу людина,
поясню¬ються із актів свідомості. Об'єктивної
реальності, що існує поза і незалежно від
свідомості, просто не існує.
42.Соціальна теорія пізнання та соціальна
епістемологія
Це проблема теорії (фіолософії) науки.
Соціал.епістемологія, соц.гносеологія, соц.теорія
пізнання – синонімічні за проблемою. Тут
підкреслюється факт соц.навантаження знання.
Своєрідність обумовленості знання
соц.структурами. генетично функціональне
дослдження всього того, що маєхочаб якийсь
локальний, когнітивний статус. Все, що має
відношення до пізнавального процесу.
Специфіка соціального виробництва знання. Як
соціальність впливає на знання.
Типи: тип внутрішньої соціальності (правила,
норми пізнання обумовлені внутрішньою
соціальністю. Радянське наукове товариство.);
тип зовнішньої соціальності (залежність
просторово-часових характеристик знання від
станів суспільної системи). Інтериоризація-
специфіка зовн.соціальності, з необхідність
входять як певні соц.змісти в діяльність
дослідника; тип відкритої соціальності (динамізм
соц.зовн.смислів, культурних систем, здатність
людини зняти книжку з полиці і впасти в ту
добу. Знання включ.в соціальну динаміку.)
Естернамізація соціальних смислів – правила,
ідеали, моделі пізнавального процесу
впроваджені взагальний соціальний смисл і
набувають соціальних змін, процесів,
характеристик. Ікони є зверненням
надприродного до людини.
Гносеологія-теорія пізнання. Термін
«гносеологія» був уведений і активно
застосовувався у німецькій філософії XVIII
ст.Теорія пізнання, гносеологія, епістемологія,
розділ філософії, у якому вивчаються проблеми
природи пізнання і його можливостей,
відношення знання до реальності, досліджуються
загальні передумови пізнання, виявляються
умови його достовірності та істинності.
Гносеологія, як філософська дисципліна аналізує
не індивідуальні механізми, а загальні підстави,
які дають можливість розглядати результат як
знання, що виражає реальний, дійсний стан
речей. Два основні напрями в теорії пізнання-
матеріалізм та ідеалізм. Епістемологія-
філософсько-методологічна дисципліна, у якій
досліджується знання як таке, його будова,
структура, функціонування і розвиток. Термін
введений і активно застосовувався у англо-
американській філософії XX ст. Традиційно
некласичній філософії може бути зафіксована
тенденція до розрізнення епістемології і
гносеології, що ґрунтується на вихідних
категоріальних опозиціях. Якщо гносеологія
розгортає свої уявлення навколо опозиції
«суб'єкт-об'єкт», то для епістемології базовою є
опозиція «об'єкт-знання».Епістемологи виходять
не з «гносеологічного суб'єкта», що здійснює
пізнання, а скоріше з об'єктивних структур
самого знання.
43.Проблема методу в соціальному пізнанні
В некласичній філософі. Конкуренція різних
соціальних теорій. Наявність різних парадигм,
які дають досліднику різний інструментарій:
структуралізм (генетичний метод Бурд*є, Фуко),
комунікативна парадигма (розглядає природу
соціальності через соц.процеси. процедурна
етика, комунікативна дія.), теорії
постіндустріального суспільства (прогнозування
суспільних систем).
Пізнання - процес цілеспрямованого, активного
відображення дійсності в свідомості людини,
зумовлений сусп. практикою людства. Це
ідеальна духовна форма вивчення
навколишнього світу. Методи:-теоретичний -
виявлення системи узагальненого достовірного
знання про той або інший фрагмент дійсності.
Складає духовне, уявне відображення і
відтворення навколишнього світу;- практичний -
специфічно свідома, почуттєво-предметна
діяльність. Практика - основа пізнання.
Досвідний рівень пізнання виростає
безпосередньо з практики, зберігаючи з нею
найтісніший зв’язок, який виявляється в тому,
що отримане таким шляхом знання є ніби
безпосердньою діяльною моделлю об’єкта.
44.Соціальне прогнозування та соціальний
конструктивізм
"Прогноз" в сучасному значенні слова - це не
просто передбачення, а особливий вид його, який
суттєво відрізняється від усіх інших видів
високим ступенем обґрунтованості,
об’єктивності. Прогнозування є процесом
отримання знань про майбутнє на ґрунті
спеціальних наукових методів. Соціальне
прогнозування проводиться, як правило, на
основі міждисциплінарних досліджень, в процесі
інтеграції гуманітарного і технічного знання. До
основних методів соціального прогнозування
належать методи екстраполяції, метод історичної
аналогії, комп'ютерного моделювання, метод
побудови сценарію майбутнього і методи
експертних оцінок. За своїми видами соціальні
прогнози бувають пошуковими, нормативними,
аналітичними і застерігаючими. Соціальний
конструктивізм — соціологічна теорія пізнання,
розвинена Пітером Бергером і Томасом
Лукманом в їхній книзі «Соціальне
конструювання реальності» (1966). (люди самі
коструюють свою дійсність) Метою соціального
конструктивізму є виявлення шляхів за
допомогою яких індивідууми і групи людей
беруть участь у створенні сприймається ними
реальності. Ця теорія розглядає шляхи створення
людьми соціальних феноменів, які
інстітуціоналізіруются і перетворюються в
традиції.
Проблема природи соціальності:
соц.прогнозування чи соц.конструктивізм?
Бурд*є: соціальний процес – це капітал, соц.поле
чи габідус. Габідус – це система схем практики
виробництва. (досвід, який людина отримує в
процесі своєї соціальної активності, насичений
практиками виробництва). Схема Бурд*є це
структура соціальної реальності, показує
прогнозованість. Чи соціальний процес – це
сприйняття і оцінювання практики.
Соц.конструктивізм – соц.процес характеризує
наявність знання як продукту домовленості
людей. Суспільство конструює само себе. Досвід
стає типом, набуває інституціональних норм.
Основним методом соц.знання є ситуативна
логіка. Заперечена Т.Адано (франкфуртська
школа).
45.Комунікативна парадигма у соціальному
пізнанні
Ю. Габермас, автор теорії комунікативної дії, й
К.-О. Апель, автор теорії комунікативного
співтовариства творці нового критичного вчення
про суспільство поняття комунікативної
раціональності, що конституює суспільність.
Якщо Ю. Габермас пішов шляхом обґрунтування
теорії суспільства на універсальних принципах
мовної практики, притаманних будь- якому
історичному суспільству, то К.-О. Апель
намагався відшукати трансцендентальне
обґрунтування соціальних норм.
Згідно з Ю.Габермасом, принципова відміна
комунікативної дії від усіх інших видів дій
полягає в тому, що вона орієнтована не на успіх,
а на пошук взаєморозуміння між різними
соціальними суб’єктами. При цьому кожен із
таких суб’єктів є носієм певної системи
цінностей, які координуються соціальними
механізмами духовної сфери суспільства. Якщо
виникають ціннісні конфлікти, так яскраво
описані у свій час ще М.Вебером, то вони є
конфліктами між цінностями етичної, естетичної
і релігійної сфер, і складають невід’ємну частину
суспільного життя, формуючи зміст
ідентичності.
Засадничим для людського буття запропоновано
розглядати феномен комунікації, що визнається
останнім підґрунтям свідомості, пізнання і
суспільного буття. Причиною сучасної духовної
кризи є стратегічно орієнтований науково-
технічний тип поведінки людини. Оновлення
людського життя відбувається під впливом
раціональної комунікації, зорієнтованої на
досягнення взаєморозуміння між людьми.
Аналіз духовної ситуації, що склалася в
сучасному, зокрема Західному, світі спонукає до
думки, що місце людини в ньому стає щоразу
невизначеним та суперечливим. Особливо видно
це в контексті різноманітних кризових явищ.
Передусім необхідно назвати глобальні
проблеми людства (екологічну, демографічну
тощо) та різні конфлікти (на етнічному,
релігійному чи національному ґрунті). Апогеєм
кризових процесів була Друга світова війна.
Загалом, можна сказати, що Західна цивілізація
зазнала глобальної кризи світовідношення, яка
торкнулася всіх сфер людського життя і
проявляється у відносинах людини зі самою
собою, іншими людьми, природою та
суспільством.
Зміна парадигми відбулась також і в соціальній
теорії, в якій постала проблема побудови нового
бачення суспільства з урахуванням
комунікативного повороту в філософії.
Дослідження такої проблематики здійснює Ю.
Габермас шляхом переусвідомлення головних
положень класичної соціальної теорії,
насамперед західної соціології кінця ХІХ—
початку XX ст., шукаючи також в історії
соціальних ідей закономірності руху до зміни
парадигми, сутність якої полягає в переході від
соціальної теорії, що виходить із концепції дії
(насамперед цілераціональної) до теорії
суспільства, узасадниченої комунікацією". У
межах зміни парадигми в соціальній теорії
"місце суспільної інтеграції засобами вірувань
заступає інтеграція, яка забезпечується
механізмами мовленнєвої взаємодії.
Індивідуалізація та зростаюча автономія суб'єкта
пояснюється також тим, що формування
ідентичності суб'єкта стає результатом
комунікативної діяльності" . Засадничими в
соціальній сфері визнають інтерсуб'єктивно
комунікативні структури, а мова, мовленнєва
діяльність, постає головним джерелом суспільної
інтеграції.
Світовідношення людини є мовно, а точніше
комунікативно, детермінованим, що змушує нас
визнати проблему інтерсуб'єктивності як
засадничої в контексті запропонованої
комунікативною філософією зміни світоглядних
орієнтирів. Такий висновок має дуже вагоме
значення для вирішення завдань, що стоять
перед комунікативною філософією. Передусім
основою людського буття визнають не
абстрактну позалюдську реальність з ідеалом
пошуку об'єктивної істини, а комунікативну
діяльність людини, спрямованої на досягнення
взаєморозуміння з іншими людьми та
навколишнім світом. Саме раціональна
аргументація в дискурсі стає для комунікативної
філософії критерієм істинності (справедливості,
щирості). В цьому контексті "дискурсивно-
теоретичний критерій розуму (формально чи
процедурно) заступає онтологічні змістові (лад
буття, світ ідей, Бог, природа) чи
трансцендентальні (філософія свідомості) та
монологічні концепти розуму традиційної
філософії".
46.Філософія історії її предмет основні функції
Філософія історії—сфера філософського знання
про загальність і сутнісність історичного
процесу, іманентну логіку розвитку суспільства.
Поняття «філософія історії» запровадив у
науковий обіг Вольтер у праці «Філософія
історії» (1765), покликаний надати історії якісно
нового звучання, яке відповідало б рівню зрілості
тогочасного європейського суспільства.
Філософія історії розв'язує одну з основних
проблем — теоретичну реконструкцію
історичного минулого через моделювання
культурно-історичного плину суспільства у
формі часових цілісних символічних
конструкцій.
Предмет філософії історії, незалежно від того,
про який з її напрямків ідеться, становить
суспільство в його темпоральних (часових)
модифікаціях і трансформаціях. У цьому плані у
філософії історії багато спільного з історичною
наукою. Філософію історії цікавлять масштабні
цілісні соціокультурні формоутворення,
глибинні тенденції та закономірності цих змін.
Гіпертрофуючи саме цю обставину, І.Г.Гердер
свого часу дійшов навіть висновку, що саме
філософія історії є справжньою історією
людства, поза якою всі зовнішні світові події
видаються привидами чи жахливою потворою,
сукупністю уламків, вічних започаткувань без
завершення і незрозумілих викрутів долі.
Філософія історії фокусує увагу не на чистому
об'єкті як .такому, а саме на різноманітних
виявах взаємовідношення, взаємозв'язку об'єкта і
суб'єкта: через дихотомію чи то природи й
історії, чи історії людства загалом та окремого
суспільства або ж суспільства і особи. Завдяки
цьому визначається, охоплюється і розглядається
вельми широке коло ієрархізованих
смисложиттєвих проблем — від питання про
долю людства й сенс історії до загадки сенсу
буття окремої людини.
Предмет ф.і. – історичний вимір буття людини.
Метод ф.і.: субстанціалістська ф.і.- метод
історицизму( розгл.явище істор.буття у його
становленні разом з істор.обставиною). Критична
ф.і. (Дільтей, неокантіанці)- метод історизму
(розгл.істор.свідомість як явище що
розвивається. Хар-не застосування
герменевт.методу (осягнути,зрозуміти
істор.процес).
Функції ф.і.: 1)світоглядна (цілісний образ
іст.сус-ву щоб віднайти в іст.своє місце)2)
методологічна(ф.і. як метатеорія істор.науки, що
розробляє понятійний апарат 3)створює ідеал,
моралізує утопії.
47.Співвідношення природного і соціального у
суспільно-історичному процесі
Відношення суспільства і природи є складною і
багато аспектною проблемою.
Поняття “природа” : у широкому розумінні
охоплює і суспільство, і навколишній світ у всій
багатоманітності своїх проявів, тобто є
синонімом Всесвіту; вузькому розумінні – це
частина світу, яка, умовно кажучи, протистоїть
суспільству і взаємодіє з ним, це природне
середовище, в якому живе суспільство;
необхідне підгрунтя для у розвитку сусп.
Поняття “суспільство” багатогранне: це
сукупність форм спільної діяльності людей, що
історично склалася; система, яка охоплює всю
сукупність умов соціальної життєдіяльності
людей та їхні відносини один з одним і з
природою.
Природа первинна. Природа є необхідною
умовою матеріального життя суспільства,
зокрема фіз і дух життя людини, джерелом
ресурсів, що викор у вироб-ві, одночасно вона є і
середовищем існування суспільства. Єдність
суспільства і природи обумовлюється процесом
матеріального виробництва. Історія розв сусп є
продовженням істор розв природи.
Перебуваючи у тісному взаємозв’язку, природа і
суспільство утворюють систему “суспільство –
природа” - передбачає пізнання людиною
природи, її використання і перетворення.
Марксизм Основною формою взаємодії
суспільства і природи є матеріальне
виробництво, частина науковців розрізняються
три найважливіші етапи такої взаємодії на основі
етапів розвитку матеріального виробництва,
зміни його технологічних способів: ручного
вироб-ва; машинного вироб.; автоматизованого
вироб.
Також в істор відносин сусп-природа виокремл ;
періоди: привласнення, аграрний,
індустріальний, ноосферний(ноосфера-сфера
розуму).
У праці Енгельса “Походження сім’ї, приватної
власності і держави” історія суспільства ділиться
на три періоди – дикість, варварство і
цивілізація. Рос. Вчений Платонов пропонує
доповнити цю періодизацію, врахувавши
результати сучасних наукових досліджень,
характер і масштаби змін, що сталися у системі
“суспільство – природа”. Він називає такі
основні періоди:
1)біогенний, або адаптаційний, який Енгельс
називає “дикістю”;
2)техногенний – охоплює два етапи:
“варварство” і “цивілізацію”;
3)ноогенний, або сучасний.
Географічний детермінізм - це форма
натуралістичних вчень, які приписували
провідну роль у розвитку суспільства і народів
їхньому географічному положенню; однин з
різновидів детермінізму. Патріархом напрямку
географічного детермінізму вважають
німецького географа, основоположника
політичної географії кінця XIX ст. Ф. Ратцеля.
Головна його заслуга в тому, що він намагався
пов'язати між собою політику і географію,
вивчити політику тієї чи іншої країни, виходячи
з її географічного положення у певному
просторі. У своїй книзі «Політична географія»
(1897), зокрема у четвертому розділі він акцентує
увагу на політико-географічному положенні
держави.
48.Суб’єкт та рушійні сили історії
Основними рушійними силами соціального
розвитку слід вважати потреби, інтереси,
цінності. Вони можуть бути індивідуальними і
суспільними, матеріальними і
духовними.Суб'єктами творення і розвитку
суспільства виступають також маси і особи.
Дійсним творцем історії є народ, народні маси.
Вони породжують сторичних осіб, які мають
вирішальний вплив /як позитивний, так і
негативний/ на хід історії.
Є різні підходи до пит.творця іст.:1) звичайні
люди з їх повсякденною діяльністю (Адам Сміт,
Фернан Бродель). 2)іст.зводиться до пошуку
виняткових людей, які завдяки своїм особистим
якостям діють в ім'я інших або маніпулюють
(Томас Карлейльр. Він дає класифікацію різних
типів героїв: герой як божество, г.як пророк, г.як
поет, г.як пастер,г.як письменник, г.як вождь ). 3)
істор.особа це індивід.,що займає певну позицію
т.е. має певні повноваження. Роль таких людей-
зміни на вирішення долі інших. М.Вебер виділяє:
-традиційну владу(успадкування влади в
монархії, індивід має можливість впливати на
перебіг подій) –харизматична вл.(харизма-
особлива здатність надприр.походження) –
формальна вл.(індивід набуває владу завдяки
форм.нормам, чіт-кій системі, така особа
обмежена у часі і можливостях). Є концепції, які
вваж.спільноту рушієм історії. Це кон-ї епохи
Просвітництва, Нового часу( народ є дійсна
реальна сила, що здатна творити іст.) Народ не є
масою, а громадяни, самодостатні суб'єкти, що
об'єднані з метою реалізації своїх прав. Народ –
моральна сила, що усвідомлює заг.благо від імені
якого діє держ.влада.
Тут була закладена і велика небезпека, де від
імені всього народу виступає група і визначає,
що є для всіх благом. (Якобінський терор).
Марксизм конкретизує пон.народ у класах,
творчий момент в іст.пов'яз. з частиною сус-ва.
Ортега-і-Гасет р.”Повстання мас”: повстання мас
як проблема іст.ХХст., маси становлять
негативну роль. На арену виходить людина-маса,
на відміну від людини творчої. Індустріалізація і
урбанізація виривають люд.зі свого становища і
вона втрачає орієнтири. Вона не здатна до
інновацій, лише споживає. Віддає перевагу
абсолютній владі, позитивний ідеал аристократії
залиш. позаду.
Коли ми говоримо про межі впливу люд.на іст.
маємо врах.що цей вплив не може бути 100%
раціональним. Відповідь на пит.про можливість
колективної дії набувати рац.хар-ру дала
комунікативна ф-я. Габермас критикує ідею
можливості повстання істор.суб'єкта. Він вв.що
люд.дія може набувати раціон.хар-ру.
Комунік.дискурс-прояснення смислів у мові для
кожного індивіда, що бере участь у дискурсі. Ця
кон-я дає варіант пошуку засобів дії що може
набувати колект.хар-ру і може прямуватти до
спільної мети. Через такі засоби поєднуються
раціональність і дія.
Різні мислителі в різні часи оголошували
суб'єктами історичного процесу культурно-
історичні типи (Микола Данилевський),
культури (Лео Фробеніус, Освальд Шпенглер і
ін.), цивілізації (АрнольдТойнбі, Філіп Бегбі,
Керрол Квіглі і ін.), етноси (Сергій
Широкогоров), етноси і суперетноси (Лев
Гумільов, Едуард Кульпін), раси (Людвіг
Вольтман). Особливо популярним останнім
часом почало розглядати як суб'єктів історичного
процесу цивілізації.
49. Витоки, сенс і спрямованість історичного
процесу
Існує 2 граничних полярних підходи щодо
визначення сенсу іст.процесу: Сенси:
передбачений заздалегідь(богословський-до
народження христа і після) і хаотичний в
кожному періоді сусп. самі творять свою історію
відповідно до їх цінностей. Шпенглер (провісь
історії) і Фукуяма (занепад культури).
Серед трактувань сенсу історії, що співіснують
нині у значенні основних, можна виокремити:
агностичне (К.Ясперс), віталістське
(В.Віндельбанд, Г.Ріккерт), антиісторицистське
(К.Поппер, А.Данто), екуменічне (А.Дж.Тойнбі),
екзистенціалістське (М.Гайдегер, Ж.П.Сартр,
А.Камю), герменевтичне (М.Гайдегер, Х.-
Г.Гадамер, П.Рікьор), анти раціоналістичне
(Т.В.Адорно, М.Хоркхаймер, П.Фейєрабенд),
телеологічне (М.Бердяєв, Ж.Мартен),
комунікативне (Ю.Габермас, К.Ясперс,
К.О.Апель).
Сенс історії не зводиться лише до розвитку
суб’єкта історичної життєдіяльності. Він має
охоплювати, як мінімум чотири параметри цієї
життєдіяльності: по-перше, самопізнання чи
само ідентифікацію суб’єкта історії, спрямовану
на формування його автентичного
самоусвідомлення своєї неповторності; по-друге,
розвиток тих своїх сильних сутнісних сил, що
зумовлюють не тільки соціальну типовість
суб’єкта, а й його нетиповість, унікальність; по-
третє, пошук і вибір саме свого осередку в
структурі масштабної цілісної історичної
системи, який. З одного боку, робить можливою
ефективну реалізацію суб’єктом саме його
здатностей, з іншого – якомога повніше
відповідає запитам означеної системи щодо
даного суб’єкта; по-четверте, сенс історії має
охоплювати автентичну та повноцінну
самореалізацію суб’єкта і історичному процесі.
Усі існуючі точки зору з проблеми сенсу історії
є не що інше, як вираження та відображення тих
чи інших реальних граней цієї проблеми у
масштабі того чи іншого індивіда історії на
певному етапі його розвитку. Тому кожна з цих
точок зору отримує право на існування як один із
відтінків, чи аспектів осмислення цієї проблеми.
спрямованість історичного процесу. В цьому
випадку зазвичай вичленяють дві основні
концепції філософії історії: так звану теорію
"суспільного круговороту", або локальних
цивілізацій і культур, і теорію суспільного
прогресу.
Теорія суспільного круговороту, або локальних
цивілізацій і культур активно розроблялася і
захищалася багатьма філософами і істориками
ще із старовини. Найбільш яскраве втілення її
ідей знайшли своє віддзеркалення у М
Данилевського(ніякої всесвітньої цивілізації не
існує, а є лише окремі "культурно-історич. типи",
ядром кожного з цих типів є "історичні нації", які
відрізняються від неісторичних тим, що мають
власну ідею і завдання. Тому ті або інші
політичні формули, вироблені одним народом,
тільки для цього народу і годяться), О.
Шпенглера(висміює ідею однолінійною,
суцільного поступального прогресу. Він бачить
не монотонну картину, а феномен безлічі
культур, у кожної з яких власні: форма, ідея,
пристрасті, життя, манера сприймати речі,
смерть. 8 культур), А. Тойнбі(розглядає історію
як круговорот локальних цивілізацій. У нього
декілька різних варіантів таких цивілізацій.
Історія постійно кидає цивілізації "виклики".
Творча меншина відповідає на "виклики",
захоплюючи за собою інертну більшість.
Своєрідність "викликів" і "відповідей" визначає
специфіку кожної цивілізації, ієрархію її
соціальних цінностей, її сенс життя.).
Теорія суспільного прогресу (Тюрго, Кондорсе,
Гердер, Гегель, а ще раніше Тіт Лукрецій Кар)
надавали важливе значення ідеї про те, що
розвиток людства йде по висхідній лінії.
„Кінець історії” – Ф. Фукуяма вбачає у тому, що
людство врешті-решт знайшло кінцеву, розумну
форму суспільства і держави, яке знайшло своє
втілення у розвинутих країнах світу. У
теоретичному плані людству немає чого шукати.
Кінцеву раціональну форму суспільства
пропонує раціоналізм. В постісторичний період
немає ні мистецтва, ні мистецтва, ні філософії, є
лише музей людської історії, що старанно
оберігається. Все це наводить людей на
песимістичні роздуми про майбутнє, які, може, й
примусять історію взяти ще один старт, так
завершує свою статтю Фукуяма.
Жан Бодріяр. 1) Про кінець історії говорять у
звязку з прискоренням оновлення в Свобода - самовизначення духа. Саме свобода за
різноманітних сферах життя, виходом за межі
чітко визначеного горизонту, в якому можливим
є реальне. Таке прискорення робить неможливою
концентрацію, значущу кристалізацію подій, яку
й називають історія. 2) У суч сус-вах панують
масові процеси. Події чергуються і зникають в
індифирентності. Маси, що нейтралізовані
інформацією, виробили до неї нечутливість і
нейтралізують історію. Вони не мають історії, не
мають почуття творення, не мають бажань. 3)
Подолання тієї ммежі, за якою в процесі дедалі
більшої інформ експансії та її вдосконалення
історія перестає існувати як така. 4) Зараз –
кінець лінійності. У такій перспективі майбутнє
вже не існує – немає більше й кінця історії –
парадоксальний процес повернення назад,
реверсивний ефект модерну.
50.Взаємообумовленість свободи,
випадковості і необхідності у русі суспільства
Вся історія людства – досягнення найв духовно
цінності – свободи.
Історично проблема свободи піднімалась в
зв’язку з проблемою „свободи волі” і „свободи
вибору”. В філософії стародавньої Греції часто-
фаталізм виключав свободу волі, свободу
вибору. Декарт розумів свободу, як усвідомлену
необхідність. Свобода розумілась як свобода
тварини, яку ведуть на бойню, вона це розуміє,
але нічого зробити не може. Німецький філософ
Ніцше розумів свободу, як уміння здолати себе,
як фактичну даність, прориву у сферу
можливого. Ніцше загострив розуміння питання
„свободи від” і „свободи для”. „Свободи від”
обов’язків, від роботи, від діяльності. „Свободи
для” вибору, для боротьби, для проявлення свого
„я”. Гегель: світова історія – процес зростання
свободи. Свобода багатолика, але сутність її одна
– наявність різноманітних можливостей,
внаслідок чого вона – найвища цінність. Маркс:
лише за умови знаходження соціальної свободи
починається розвиток людських сил, який є
самоціллю.
Цікавим поглядом є погляд представника
класичної німецької школи Шеллінга. Свобода –
усвідомлена діяльність, необхідність – сусп-ві у формі об’єкт. з-нів. Непізнані з-ни
підсвідома діяльність. Він досліджує зв’язок між
ними–перетворення свободи в необхідність:
вільна діяльність, об’єктивуючись,
перетворюється в діяльність необхідну.
Виходить, що свідома діяльність призводить до
протилежних результатів. Суперечливість
свідомої діяльності Шеллінг називає
необхідністю. Він вважав, що люди не можуть
переслідувати цілі, які можуть повністю
здійснитися, і тому не припускав, що антагонізм
свободи і необхідності з часом може бути
усунений. В середині 20 ст. Ерік Фром в роботі
„Втеча від свободи” показав свободу як взяття
відповідальності, перш за все індивідуальної
відповідальності за свою долю, боротьби цієї
індивідуальності від колективного і фюрерського
навіювання, зараження.
Проблема свободи зараз - як базовою
антропологічною характеристикою людини. В
даному контексті свобода - одночасно як дарунок
і як тягар, і людина сама вільна визначати
приймати її чи відмовлятися від неї. За Карлом
Попером свобода людини, суспільства - це
здатність управляти власним розвитком, щільно
пов’язаним з самосвідомістю, гнучкістю,
відкритістю, готовністю до змін. Свобода не
протилежна детермінізму, а співвідноситься з
конкретними даностями і незворотностями, по
відношенню до яких свобода тільки і
визначається. Власне свобода і є можливість
змінити те, що маємо, здатність трансформувати
свою природу. Нове розуміння свободи і
необхідності пов’язане з синергетичною теорією
Іллі Пригожина. Згідно цієї теорії свобода є
розрив детермінації в точках біфуркації (точки
розходження) в залежності від характеру
атрактора (те, що впливає). Причому напрямок в
точках біфуркації може бути випадковим. Отже
свобода – це розрив детермінації.
внутрішньою суттю може надати можливість
людині бути і залишатися самою собою і не
підкорятися обставинам. Іммануїл Кант майже
першим в історії філософії обґрунтував
принципову різницю між причинністю
духовного світу особи і причинністю світу
зовнішнього, природно-матеріального. Людина,
за Іммануїлом Кантом, не є тільки чуттєво-
природна істота, а, по-перше, істота розумна й
моральна. І як раз такій якості людини
притаманна незалежність від визначальних
причин світу зовнішньої необхідності. Ця
незалежність і складає свободу людини. Жан
Поль Сартр.- суть людини - це задум, проект,
майбутнє. Людина є тим, ким намагається бути,
сама визначає своє майбутнє, проектує долю.М.
Бердяєв-У центрі філософської концепції - особа
в усій різноманітності її духовного життя. Особа
розуміється філософом не як мала частина
соціального цілого (держави, роду, соціальної
групи), а як всесвіт-універсум, мікрокосм.
Важливо, що особа не просто маленька копія
величезного понадчуттєвого світу, а й абсолютна
цінність світу
С і Необхідність – філ. категорії, що виражають
взаємовідношення між діяльністю людей і
об’єкт. з-нами природи і сусп-ва. Ідеалісти: С і Н
– взаємовикл. поняття; С.- самовизначення духу,
свобода волі, можливість діяти згідно
волевиявленню, яке не детерміноване зовн.
умовами; ідея детермінізму, що встановлює
необх-ть люд. вчинків, знімає відп-сть Л. і
унеможливлює моральну оцінку її дій; тільки
нічим не обмежена свобода виступає єд. основою
люд. від-сті, а, отже, і етики. Екзист. (Сартр,
Ясперс): суб’єктивізм в поясненні С.
Механістичний детермінізм: заперечують
свободу волі; вчинки Л. визначені зовн., незал.
обставинами→фаталізм. Наук. пояснення С і Н
засн. на визнанні їх органічн. взаємозв’язку. 1-й
– Спіноза: С – усвідомлена Н. Гегель: розгорнута
концепція діалект. єдності С і Н. Наук., діалект.-
мат. вирішення проблеми С і Н виходить з
визнання об’єктивної Н. як первинного, а волі і
свідомості Л. – як вторинного. Н. існ. в природі і
прояв. як „сліпа” Н. На поч. своєї історії Л. – раб
непізнаної Н. Чим глибше усвідомл. об’єкт. з-ни,
тим більш свободою стає діяльність. +
обмеження люд. С. обумовлене залежністю
людей від пануючих сусп. сил.
51.Основні підходи до виміру історичного
процесу
Лінійні моделі – це образ історії як незворотньої
послідовності подій; геометричним аналогом цієї
моделі спрямованості історії є пряма. Лінійність
– це послідовність таких подій, які ведуть до
певного стану суспільства. Виокремлюють
прогресивну чи регресивну лінійність залежно
від того, чи позначено наступний щодо
попереднього стан суспільства позитивним чи
негативним знаком.
Циклічні моделі історії – розуміння історії як
послідовності подій, що повторюються через
певні проміжки часу. Ілюстрацією циклічної
моделі є коло (тому часто вживають поняття
кругообігу). Відповідно, історичний процес
розглядається як такий, що спрямований по колу,
кожний її цикл не є випадковим, але і не має
визначеного напрямку. Будь-який стан, в якому
перебуває система, в тій чи іншій стадії може
виникнути і в майбутньому, причому цей стан, в
свою чергу вже існував у минулому.
Формаційний підхід: історія є прогресивним
розвитком, лінійним процесом сходження від
менш досконалої формації до більш розвиненої.
(«сусп-екон. формація» Маркс) Суспільно-
економічні формації - це конкретно-історичні 1.Своєрідність і сучасне тлумачення предмету
типи суспільства,послідовні "сходинки" філософії
історичної еволюції, що обумовлені певним 2.Співвідношення раціонального і
способом виробництва і специфічною формою ірраціонального в філософії
виробничих відносин, насамперед – формою 3.Символічні та метафоричні смисли
відносин власності. 1) племенная, 2) античная, 3) філософії
феодальная, 4) буржуазная, 5) будущая 4.Духовно-практична інтенція філософії
коммунистическая форма всеобщей 5.Критичний раціоналізм, як філософський
собственности. напрям
Цивілізаційний підхід до історії набагато 6.Феноменологія як противага
обережніше ставиться до історії, він не «психологізмові» і альтернатива
передбачає наперед заданого сценарію «натуралізмові»
майбутнього розвитку, заперечує наявність 7.Критичність в онтології: від критичної
єдиної закономірності історії. В його основі філософії Канта до критичної онтології
лежить факт перетворення історії людства в Гартмана
глобальну, загальнолюдську історію. У філософії 8.Структуралізм та оновлена метафізика
став вже загальноприйнятим поділ історії на 9.Критичність посмодерну
період традиційної (аграрної), техногенної 10Людина як предмет філософської рефлексії
(індустріальної)цивілізації і нової, яка лише 11.Марксистське та неомарксистське
формується, але деякі ознаки якої дають підставу осмислення людського буття
називати її постіндустріальною 12.Екзистенціальний вимір людського буття
(інформаційною). Аграрна цивілізаційна 13.Філософський зміст психоаналітичної
революція, яка відбулася 6-8 тис. р. тому, антропології
здійснила перехід від споживацького типу 14.Уявлення про сутність людини у
життєдіяльності до продуктивного;індустріальна постмодерністській філософії
революція пов'язана з появою машинного 15.Феномен соціального
виробництва (16-17т); інформаційна революція, 16.Соціальний процес та його детермінанти
в яку вступають найбільш розвинені країни 17.Соціальний антагонізм та «аномія»
сучасності, є початком нової цивілізації.Основу 18.Основні парадигми суспільного розвитку
цивілізації складає не лише економічний базис, 19.Ідеологія і соціальна дійсність
але в більшій мірі-сукупність культурних зразків 20.Філософія як акт самопізнання та
ціннісних орієнтирів, цілей, мотивів, ідеалів, що самовідтворення
перетворюються в певні психологічні настанови 21.Сутність комунікативного повороту в
людей. Типи цивілізацій більш глобальні, більш сучасній філософії
сталі утворення, ніж типи формацій. 22.Дискурс як філософське явище
Современная философская мысль пошла в 23.Теорія комунікативної дії
сторону укрупнения выделяемых этапов: 24.Смисловий горизонт класичних визначень
1) традиционное общество культури
(докапиталистическое), 25.Сучасні цивілізаційні парадигми
2) капиталистическое общество (включает 26.Культура міжособистісних стосунків:
раннюю, переходную форму индустриального сутність та особливості розвитку
общества, . зародившуюся в XVII - XVIII веках в 27.Масова культура, її основні функції
Западной Европе, а также индустриальное об- 28.Проблема співвідношення філософії та
щество, начиная с середины XIX века), науки
3) постиндустриальное общество (с 60-х годов 29.Наука в системі техногенної цивілізації.
ХХ века). 30.Проблема цінностей в науковому пізнанні.
На сучасному етапі розвитку світової соціально- Поняття етосу науки.
філософської думки поступово утверджується 31.Категоріальні засади наукової картини
таке розуміння історії, яке умовно можна світу
означити як монадне. Його характерною рисою є 32.Ідеали і норми наукового дослідження
тлумачення всесвітньо-історичного процесу як 33.Структура і методи емпіричного і
єдності. теоретичного дослідження
34.Наукові революції та зміна історичних
типів наукової раціональності
35.Загальнонаукові методологічні принципи
як вимоги до наукової теорії
36.Поняття системності та комплексності
досліджень
37.Синергетика як загальнонаукова
методологія дослідження
38.Міждисциплінарний і
трансцисциплінарний вимір методології
39.Особливості гуманітарного знання і
пізнання
40.Методологічна програма герменевтики
41.Методологічний потенціал феноменології
42.Соціальна теорія пізнання та соціальна
епістемологія
43.Проблема методу в соціальному пізнанні
44.Соціальне прогнозування та соціальний
конструктивізм
45.Комунікативна парадигма у соціальному
пізнанні
46.Філософія історії її предмет основні функції
47.Співвідношення природного і соціального у
суспільно-історичному процесі
48.Суб’єкт та рушійні сили історії
49. Витоки, сенс і спрямованість історичного
процесу
50.Взаємообумовленість свободи,
випадковості і необхідності у русі суспільства
51.Основні підходи до виміру історичного
процесу