1. Що таке «патрологія» і «патристика»?

Патрологія – це богословська наука про отців Церкви та їх церковно-

богословську писемність. Необхідно помітити, що слово “патрологія” не можна
розуміти у вузькому значенні слова, тобто як науку, яка займається виключно
вивченням творів одних отців Церкви. В поле зору даної науки попадають
життя, творча діяльність і богослов’я всіх церковних письменників, які
належали до Церкви і свідомо висловлювали православне віровчення. Тому
поняття “патрологія” являється практично тотожнім висловленню
“древньоцерковна писемність”. Не слід “патрологію” ототожнювати з
“патристикою”, хоча між собою вони тісно пов’язані, але між ними
спостерігаються деякі суттєві відмінності. Хоча терміни “патрологія” і
“патристика” довгий час використовувались як взаємозаміняємі, однак їх треба
чітко розділити.
Різницю цих понять ясно сформулював патролог, проф. СПБДА Н.
Сагарда. “Патристика, – за словами проф.. Н. Сагарди, – являється
переважно наукою богослівською, яка збирає розсіяні в творах отців Церкви
докази для догми, моралі, церковного устрою і церковної дисципліни і
намагається викласти їх за їх внутрішнім зв’язком. Вона не дає образу життя
і літературної діяльності богословських письменників, опускаючи біографію
і бібліографію, викладаючи догматичне вчення на основі головних елементів
віровчення в творах церковних письменників. Таким чином в “патристиці”
індивідуальні особливості того чи іншого церковного письменника
знецінюються.
На відміну від “патристики” – “патрологія” містить в собі не тільки
біографічний і бібліографічний розділ, але і екзегетичний, в якому
викладається зміст окремих творів того чи іншого письменника і повний
образ його вчення з відтінком саме його індивідуальних особливостей, що і
складає суттєву частину науки, яку не може передати “патристика”. В
патрології історія християнських догматів викладається в хронологічному
порядку, в тісному зв’язку з самим життям Древньої Церкви, тобто в такому
порядку, в якому християнські догмати розкривались в дійсності. З іншої
сторони, в “патрології” кожний християнський догмат розглядався в зв’язку
зі всією системою віровчення тих церковних письменників, у яких
розкривається цей догмат; між тим як “патристика” залишає цей зв’язок в
стороні і бере із вчення відомого отця тільки те, що він говорить про той чи
інший догмат окремо.
2. Кого ми називаємо Святими Отцями? Кого учителями Церкви?
Серед всіх церковних письменників отці Церкви займають особливе місце.
Про це ясно говорить архієп. Філарет Чернігівський: “Церква Христова є Царство
істини і святості, засноване Христом Господом і силою Св. Духа, діючого через
вибраних своїх, завжди живе в членах своїх, а висока честь бути вибраними
знаряддями Духа Божого надана отцям Церкви”.1 Вони являються
продовжувачами справи свв. апостолів. Таким чином, свв. отці Церкви є
“надійними керівниками в справі релігійного знання; в їх писаннях міститься
Апостольське Передання, тому всі спори про віру, правила благочестя і церковної
дисципліни необхідно вирішувати на основі святоотецьких писань.

В Православній Церкві найменування “вчителі Церкви” немає стійкого і

строгого визначення. Інколи його використовують як особливо почесний титул
“великий вселенський учитель” і відносять до знаменитих свв. отців Церкви:
Василію Великому, Григорію Богослову і Іоанну Золотоусту. В більшій мірі
використовується у відношенні до найбільш видатних із церковних письменників,
які не удостоєні Церквою почесного звання “отців Церкви”, але відомі своїми
високими якостями виключної освідченості, подвижницьким життям,
користуються повагою в Церкві серед них Климент Олександрійський, Оріген,
Тертуліан, Євсевій Кесарійський та інші.

3. Що таке «апокрифи»?
Релігійно-легендарні твори, які не визнавались церквою канонічними й
заборонялися, виникли на межі нашої ери в елліністичному
давньоєврейському і давньосирійському середовищі, а також на
християнському Сході.
4. Хто такі «мужі апостольські» та «апологети»?
Мужами апостольськими прийнято називати авторів древніх творів церковної
літератури, хоча не всі вони були безпосередніми учнями свв. апостолів. Сама
назва “мужі апостольські” являється неологізмом, який виник в ХVІІ ст..
Важливим завданням Церкви була апологія або захист християнства, яка
розуміється в широкому смислі. Вона повинна охоплювати в собі як прямий
захист християн від переслідувань, звинувачень в безбожництві і марновірстві,
так і викладення християнського віровчення у формах, доступних розумінню 
освічених язичників і юдеїв того часу. Це завдання виконали церковні
письменники – апологети. В числі дійшовши до наших днів творів, є
спеціальні (судові) апології, звернені до імператорів; твори більш широкі, які
призначені для всього суспільства; окремі трактати, в яких християнство
переходило від захисту до наступу, в яких автори висміювали язицьку
філософію і многобожництво, твори особливої форми (діалоги), які ставили
собі за мету глибоко викласти істини християнства і заперечити наклепи,
висунуті проти християн юдеями і язичниками.

1
 5. Які основні теми і вчення твору «Дідахі»?
Дідахе, Вчення Господа народам через 12 апостолів Дідахе", або ж "Вчення
дванадцяти апостолів", є одним із найважливіших ранніх християнських
текстів. Цінність твору випливає з того, що це 1) найбільш ранній текст,
окрім творів Нового Заповіту; 2) тільки тут наявні відомості про устрій
ранньохристиянських общин, їхню літургічну творчість. Найбільше
значення твір має як еклезіологічна та літургічна пам'ятка. З тексту також
випливають подальші давні "настанови" та "правила", що формували
канонічне право у сфері еклезіології, як на Сході, так і на Заході.

6. Основний зміст і теми творіння Климента Римського «Послання до

Коринфян»?
Послання являє нам святого автора, світогляд якого наповнений і пронизаний
духом Святого Писання, яке св. Климент постійно цитує і глибоко розуміє. Цей
пам’ятник по суті застережне послання, яке виділяється морально-біблійниим
тоном. Переважно автор цитує Старий Завіт (88 посилань) і тільки інколи
Новий Завіт (11 посилань). Із старозавітних книг багато разів цитуються книги
повчальні: Іова, Притчів, Псалтир. До особливостей цитування треба віднести і
перефрази із книги Ісаї в 42-й главі; і з першого послання до Коринфян св. ап.
Павла в 49-й главі, а також цитація по пам’яті: “десь”, “хтось” “говорить”, що
взагалі являється відмінною особливістю церковної літератури того часу. Канон
Нового Завіту остаточно ще не був сформований; тому в основному цитуються:
Євангеліє від Матфея, пос. до Євреїв, Римлян і 1 пос. до Коринфян. Св.
Климент двічі посилається на вислови Господа (“логії”. “аграфи” – слова яких
немає в Євангелії), почерпуючи їх із усного Передання. Звертаючись до Св.
Писання, св. Климент беззаперечно визнавав вище походження його, як в
окремих виразах, так і в цілому об’ємі. Тому вчення св. Климента про
богонатхненність є надто ясне, яке чітко засвідчує про віру Церкви в
богодухновенність Св. Писання в після апостольський вік. В той же час св.
Климент зовсім не відчужувався і елінської освіти: деякі стоїцькі ідеї мають у
нього місце (особливо в глл. 19–20).

7. Дайте коротку характеристику змісту й основних тем послань сщмч. Ігнатія

Богоносця.
Основною темою всього богослів’я св. Ігнатія є тема “єдинства”. Терміни:
ένωσις, ένότης постійно трапляються в його посланнях, і себе самого він називає
“чоловіком, призначеним до єдності” (Філад. 8). Св. Ігнатій у вченні про Бога
підкреслює єдинство Осіб Св. Тройці, оскільки Сам Бог є Вище Єдинство (Трал.
11). Христос посідає центральне місце в  думках і почуттях св. Мученика. “Його
шукаю, за нас померлого, Його  бажаю, за нас воскреслого. Ні видиме, ні
невидиме, ніщо не утримає мене прийти до Ісуса Христа” (Рим. 6, 4).
Таким чином, за словами св. Ігнатія, метою спасіння є воскресіння і життя
вічне. Засобом до цього – Євхаристія, яка є основою страждання Христа.
Особливо обурює його ухилення від Євхаристії і церковного єднання з
єпископом. Св. Ігнатій застерігає віруючих уникати єретиків, особливо настоює
на необхідності церковного єдинства, покорі єпископу й участі в Євхаристії. І та
настирність, з якою він виступає, є плодом саме освідомлення небезпеки
докетичної єресі, але не захистом влади єпископа, як думають про це протестанти.

8. На які частини ділиться творіння «Пастир» Герми? До якого жанру

зараховують цей твір?

Твір складається з 5 видінь, 12 наказів, та 10 притч. Написаний в

алегоричному стилі з особливою увагою до Церкви, яка у видіннях
представляється як Діва та Біла вежа посеред морських вод. Писання
закликає християн до покаяння у гріхах, якими вони завдають ран собі та
Церкві. У творі Гермі з'являється також ангел покаяння Сегрі.

9. Послання Варнави як перший антиіудейський трактат.

Послання традиційно розділяють на 21 главу різного обсягу. За своїм змістом
текст можна поділити на дві частини: перша, найбільша (1-17 глави),
присвячена християнсьому розумінню Старого Заповіту, юдейських обрядів та
жертвоприношень. Автор гостро протиставляє юдаїзм та християнство; перший
виступає як перехідна і спотворена людськими помилками і гріховністю форма
заповіту Бога із своїм народом, друге як остаточне визволення людства від
гріха і смерті та укладення нового, досконалого заповіту. У розділах першої
частини детально розглядаються ключові положення старо-завітньої віри,
наводяться помилки допущені юдаїзмом і його правильне трактування
християнством.
10.Полікарп Смирнський і його послання до филип’ян.
"Послання святого Полікарпа Смирнського до филип'ян" - це напутливе
пастирське послання видатного учня апостола Іоанна Богослова до
филипійських християн. Присвячується воно майже виключно етичним
питанням. Тема "праведності" - головна тема послання. Перші християни
високо цінували його і, за свідченням блаженного Ієроніма, читали під час
богослужіння. Складається з 14 глав.

11.Що таке «гностицизм»?

Гностицизм поєднує ідеї античних філософії та містицизму, а також юдаїзму
та зороастризму. Гностицизмом також вважаються деякі течії раннього
 християнства, котрі зазнали еллінського впливу. Він виник на території
сучасних Ізраїлю та Сирії, а на початку II ст. поширився в Римі та Єгипті.

12.Квадрат, Арістид і Арістон Пельський як апологети.

Найбільш стародавніми з грец. ранньохристиянських апологетів вважаються
Кодрат і Арістид, які звернулися з апології на захист христ. віри до імп.
Адріана (117-138) (Евсевій. Церк. Іст. IV 3). Близько 140 р. був записаний
«Диспут Ясона з Папіском про Христа», автором якого вважають Арістона з
Пелли. Це твір, фрагменти якого збереглися в апології Орігена «Проти
Цельса», є найбільш раннім з дійшли до наст. часу творів, цілком
присвячених антиіудейській полеміці.

13.Татіан Асссирієць: богословські погляди.

Молодший сучасник та учень Юстина, родом з Ассирії. Греко-римська
поезія, міфологія, історія, філософія і ораторське мистецтво були йому добре
відомі. Він сам про себе говорив, що «вельми славився в язичницькій
мудрості». Подорожуючи в різні країни, він зібрав багато даних про побут,
звичаї і релігійні погляди багатьох народів Азії та Європи. Але й такий
багатий запас різнорідних відомостей не задовольнив Татіана, як такий, що
не відповідає на запити розуму і серця, охочого осягнути істину. Він
поринув у якісь грецькі містерії — ймовірно, елевсинські, — але й вони не
змогли задовольнити його жаги. Прибуття в Рим ще більше посилило
переконання Татіана, що язичництво не володіє істиною. Це змусило його
«заглибитися в себе й досліджувати, яким же чином відшукати істину».
Йому потрапили в руки книги Святого Письма, які справили на нього
глибоке враження «простотою їх мови, природністю письменників,
зрозумілістю пояснення всього творива, передбаченням майбутнього,
універсальністю правил і, нарешті, вченням про єдиного Володаря над
усім».

14.«Апології» Юстина, мученика і філософа: коротка характеристика. Про

життя Юстина здебільшого відомо з його власних творів. Він народився у
Палестині, у місті Флавія-Неаполіс, у родині язичників і визначає себе гоєм.
Його дід Вакх мав грецьке ім'я, а дід Пріск —латинське. Він отримав
грецьку освіту. Він розповідає, що спочатку відвідував школу філософів-
стоїків, які не змогли пояснити йому, що таке Бог. Він звернувся до
перипатетика, але той був надто ласий на гроші. Піфагореєць вимагав від
нього спочатку вивчити музику, астрономію й геометрію, до чого в нього
бажання не було. Врешті-решт він пристав до платоніка, який оселився у
місті, а потім зустрів старого сирійського або палестинського християнина,
який почав з ним розмову про Бога, і наполягав на тому, що свідчення
пророків надійніші, ніж філософські розмірковування. Ці докази зародили у
 душі Юстина віру в Бога і привели його до християнства. Сильне враження
на нього мала безстрашна поведінка християн перед мученицькою стратою.
Вважається, що навернення Юстина сталося в Ефесі, хоча могло бути будь-
де між Палестиною і Римом.Тоді він став філософом сам і мандрував світом.

15.«Послання до Діогнета». Зміст пам’ятки.

«Послання до Діогнета» є апологією християнства, написаною для

високопоставленого язичника, в якому вчені дослідники вбачають вчителя
імператора Марка Аврелія, філософа-стоїка Діогнета. Автор послання
залишається невідомим. Перед нами – жива людина , глибокої віри й
широкої культури, ревний послідовник Христа, якого надихає Його вчення і
який прагне втілити це вчення в життя.

16.Феофіл Антіохійський: три книги «До Автолика».

Свого часу святий Феофіл користувався великою популярністю і не тільки

як апологет. До нас дійшло тільки його «Три книги до Автолика», але
Євсевію і блаж. Ієронимові було відоме більше число творів.
Збереглися лише «Три книги до Автолика» — апологетичний твір
направлений проти язичництва. У ньому св. Феофіл сповідує віру в
боговдухновенність Писання і висловлює дуже близько до тексту
оповідання Книги Буття та інших розділів Старого Завіту. Особливу увагу
святитель приділяє проблемі гріхопадіння, якій присвятив окрему книгу
(вона втрачена). У апології св. Феофіл робить одну з перших спроб в
християнській біблеїстиці побудувати хронологію священної історії (час від
створення світу до смерті імператора Марка Аврелія (180р.) він визначає в
5695 років). Полемізуючи з язичниками, св. Феофіл відзначає, що серед них
були мислителі, що наближалися до ідеї Єдиного Бога. У історії догматів св.
Феофіл відомий як богослов, що вперше використав термін «Тройця».

17.Тертулліан: апологет і догматист.

І Син Божий помер: це безперечно, бо безглуздо. І, похований, воскрес: це
безсумнівно, бо неможливо.
І помер Син Божий; це цілком вірогідно, бо ні з чим не згідно. І після
поховання воскрес; це безсумнівно, бо неможливо.
Згідно Тертулліану, філософії слід обмежитися пояснювальній функцією,
відмовившись від функції дослідницької. Тертуліан відкидав можливість
алегоричного тлумачення Писання, вважаючи суперечки про прихований
сенсі біблійного тексту безплідним розумування, «засмучують шлунок» (De
 pr. 15) і часто веде до єресі. Він віддавав перевагу буквальному тлумаченню,
навіть якщо воно йшло врозріз з основними вимогами логіки

18.Марк Мінуцій Фелікс: «Октавіан» та його зміст.

Минуцій Фелікс один із перших церковних письменників, які писали
латинською мовою. З його творів зберігся тільки діалог «Октавій» (41
розділ) – твір, написаний у пам’ять його нещодавно померлого товариша
Октавія в поширеній на той час формі філософських діалогів, де окремі
особи висловлюють свої думки з якого-небудь філософського питання.
Можливо, що учасниками діалогу були реально існуючі особи: сам автор
(Марк), Цецилій – язичник і Октавій – християнин.
За своїм змістом «Октавій» нагадує «Апологетик» Тертуліана, написани
приблизно в ті ж роки. На відміну від Тертуліана, Минуцій проявляє більше
терпимості оцінюючи язичництво.
Автор ставить на меті переконати в істинності християнства освічених
читачів-язичників. Звідси в «Октавії» немає богословського обґрунтування
християнства, також відсутня цитація з Священного Писання, натомість є
неодноразові посилання на Платона і твори інших грецьких і латинських
авторів (Гомера, Вергілія, Горація, Овідія).

Існує лише один древній список апології, який татом Львом Х був
подарований Франциску I, королю Франції. Фаусто Сабі видав цей твір в
1543 році як восьму книгу творів Арнобія «Проти єресей».

19.Мелітон Сардський «Про пасху».

Відомостей про цього святителя, як і про багатьох інших ранніх отців
Церкви, збереглось не багато. В основному вони містяться в «Церковній
історії» Євсевія Кесарійського. Саме він зберіг «послання» Полікарпа
Ефеського до папи Віктора (понтифікат 189 -198 p.), в якому вперше
згадується ім’я святого Мелітона. «Послання» написане у розпал так званих
«суперечок про Пасху», і Полікарп Ефеський, захищаючи малоазійський
звичай святкування її 14 нісана, посилається на «великих світил» (св. ап.
Іоана Богослова, св. ап. Филипа, св. Полікарпа Смирнського та інших), серед
яких називає і «Мелітона — євнуха, який жив в Дусі Святому, спочивав в
Сардах і чекав пришестя Господа з небес і воскресіння із мертвих» (Церк.
іст. V, 24, 2 — 6) 1. Із цього короткого свідчення можна зробити висновок,
що св. Мелітон був прибічником малоазійського звичаю святкування, був
суворим подвижником і в 90-х pp. ІІ ст. відійшов до Господа.

20.Іриней Ліонський та Іполит Римський: боротьба із гностицизмом.

Молодому християнства другого століття доводилося протистояти як
зовнішнім, так і внутрішнім небезпекам. Ззовні йому погрожували гоніння
римського імперського уряду, які то вщухали, то спалахували з новою
силою. Іншу небезпеку становило гностичне умонастрій, поширився і серед
християн, і поза Церквою. Гностицизм не був єдиною напрямком, але,
скоріше, був представлений категорією людей, об'єднаних особливою
богословської та психологічної спрямованістю. Серед гностиків було багато
людей, одержимих фантастичними ідеями, які користувалися великою
популярністю серед сучасників, ласих на все таємниче і містичне.

Як св. Іриней, так і св. Іполіт однаково були ревними апологетами

християнського вчення і були його виразниками в своєму житті, сміливо
викривали і осуджували лжевчення древніх і сучасних їм єретиків. Св. Іриней
Ліонський написав відомий твір “Проти єресей”, присвячений розбірці історії
єретичних систем і їх викриття. Св. Іполіт продовжив єресеологічний труд
свого попередника і написав знамениті “Філософумени”. Помітна також
боротьба св. Іполіта і з новими ворогами християнства (наприклад, Ноетом), які
спотворювали вчення про Триєдиного Бога. Однак св. Іполіт відставав від св.
Іринея у засвоєнні і розумінні християнського вчення. Пристрасть до
алегоричного пояснення Св. Писання заставила його фантазувати відносно
таких предметів, які за його словами, були “прикриті непроникаючою завісою”.
Безумовно, що на творчість св. Іполіта вплинув Оріген, який був
представником олександрійського богослів’я. За свідченням Євсевія
Кесарійського, перше знайомство св. Іполита з Орігеном могло відбутися ще в
Римі, куди він  прибув в часи служіння папи Зефирина. Можливо сам св. Іполіт
цікавився екзегетичними творами Орігена під час його поїздки на Схід, зокрема
в Олександрію і Аравію.
Св. Іполіт Римський вважається першим історично-відомим антипапою,
поставленим строгою партією дотримання церковної дисципліни, всупереч
реформам тодішнього Римського єпископа Каліста (217–223), направлених на
ослаблення церковної дисципліни і поблажливості.