Християнство (від грец.

Χριστός — «помазанник», «мессія») — один з

напрямків єдинобожжя, який разом з іудаїзмом та ісламом входить в групу
авраамічних релігій. Поряд з ісламом та буддизмом входить в число трьох
світових релігій. Характерною особливістю християнства, яка відрізняє
його від інших напрямків єдинобожжя, є віра в Ісуса Христа як втілення і
прояв Бога заради спасіння всього людства і людського суспільства і
настанови в істині. На відміну від християнства іслам і іудаїзм не
визнають Ісуса Христа як одну з іпостасей Всевишнього.
Християнство зародилося на Сході Римської імперії (території сучасного
Ізраїлю, в Палестині) в I ст. н. е. Засновником вважається Ісус Христос. В
наш час християнство є одним з найпоширеніших у світі віровчень — його
притримуються більше чверті людства. Християнство займає перше місце
в світі за географічним розповсюдженням, тобто майже в кожній країні
світу є хоча б одна християнська громада.
Христос — центральна постать християнства

Інші варіації зображення Ісуса, у світовій культурі

Центром християнства є особа Ісуса Христа, який є однією з осіб Трійці —
одночасно Сином Божим та Сином Людським та прийняв страждання і
смерть заради спокутування первородного гріха.
Для більшості християнських конфесій і більшості християн по всьому
світу беззаперечним авторитетом є Біблія. Тобто все, що написане в цій
книзі, сприймається на віру і не потребує ніяких доказів. В Біблії життя і
вчення Ісуса Христа викладене в 4-х канонічних Євангеліях — від Матвія,
від Марка, від Луки та від Івана, які входять в Новий Заповіт. Крім цього
основним постулатом віри є догмат про Святу Трійцю.
За християнським вченням Ісус Христос є Месія, Спаситель та
Відкупитель людства з ярма гріха. Бог-Син в Святій Трійці. Поєднання в
особі Христа Божого й людського являє собою поєднання людської
природи, Божої природи і Божої Особи. Розглядаючи Ісуса Христа як
Сина Божого, Християнська церква, в той же час, вважає Ісуса рівним із
Богом-Отцем.
Деякі релігійні течії (наприклад свідки Єгови, Церква Ісуса Христа Святих
останніх днів), які самі себе вважають християнськими, мають вчення про
Ісуса Христа, яке суттєво відрізняється від прийнятого більшістю
християнських конфесій. Наприклад: Свідки Єгови вважають Ісуса Христа
Сином Божим, однак не вважають його рівним Богові.
Ісла́м (араб. ‫اإلسالم‬, буквально означає смирення, сумирність, упокорення
Єдиному Богу і Його волі) — одна з найпоширеніших світових релігій, що
сформувалася у 7-му столітті в Аравії. Засновником вважається пророк
Магомет (570—632 рр.).
Іслам характеризують як монотеїстичну релігію, що має авраамічне
коріння. Прихильників ісламу називають мусульманами. Наразі, загальна
кількість вірян цієї релігії в світі коливається в межах від 1,1–1,8
мільярдів, що робить іслам другою за чисельністю релігією після
християнства. Мусульмани складають переважну більшість населення
багатьох країн Азії й Африки. Характерною ознакою ісламу є його роль як
соціального і культурного регулятора. У мусульманській громаді всі
сторони життя людини і суспільства регламентовані релігією.

Віра в єдиного Бога

Аллах означає Бог арабською

Фундаментальне богословське поняття ісламу — таухід — віра, що є
тільки один Бог. Арабський термін для Бога — Аллах, це є одним з Його
99 відомих імен; більшість дослідників вважають, що воно походить від
скорочення слів Ал- та ілах (божество, чоловіча форма), маючи на увазі
«Бога», але інші простежують його походженням від арамейського Алаха.
Перша з п'яти основ ісламу, таухід, висловлений у Шахада (свідчення),
яке оголошує, що немає жодного бога крім Єдиного Бога, і що Магомет —
посланник Бога. У традиційній ісламській теології Бог вище всього
розуміння; очікується, що мусульмани невиразно уявлятимуть Бога, але
поклонятимуться й обожнюватимуть його як захисника. Хоча мусульмани
й вважають, що Ісус був пророком, але вони відкидають християнську
доктрину Трійці, порівнюючи це з політеїзмом. В ісламській теології, Ісус
був лише людиною, а не сином Бога.Бог описується в розділі (сура)
Корану, як «Бог, Один і Тільки; Бог, Вічний, Абсолютний; Він не
народжений, Він не породжений; І немає нічого подібно до єдиності
Його.»

Будди́зм (санскр. बु द्ध धर्म, buddha dharma IAST; палі बु द्ध धम्म, buddha dhamma,
«вчення Просвітленого») — релігійно-філософське вчення (дхарма) про
духовне пробудження (бодгі), яке виникло близько VI століття до н. е. в
Стародавній Індії. Засновником вчення вважається Сіддхартха Гаутама,
який надалі отримав ім'я Будда Шак'ямуні. Оригінальна назва вчення —
дгарма (закон, вчення) або будда-дгарма (вчення Будди). Слово «буддизм»
створене європейцями у XIX столітті
Будди́зм — одна зі світових релігій[2], яка зародилася в Індії і поширилася
переважно в Азії: від Шрі-Ланки до Бурятії, і від Калмикії до Японії[2].
Найбільше послідовників має в країнах Південно-Східної Азії, Східній
Азії та Тибеті[2]. «Без розуміння буддизму неможливо зрозуміти і великі
культури Сходу — індійську, китайську, не говорячи вже про культури
Тибету та Монголії, які пронизані духом буддизму до самих основ»[2].
Однак, послідовники буддизму зустрічаються в усьому світі, зокрема в
Україні[3].
Буддизм є предметом вивчення буддології. Хоча буддизм вважається
релігією і має багато ознак релігії, як-от храми, чернецтво, молитви, у
ньому немає віри в Бога-творця, тому його нерідко називають
«атеїстичною» релігією.
Буддистська медитація фундаментально є пов'язана з двома темами:
трансформування розуму та використання його для дослідження себе та
інших явищ. Згідно з Буддизмом Теравади Будда навчав двох видів
медитації — медитації Шаматха(Sanskrit: śamatha) та медитації Віпасана
(Sanskrit: vipaśyanā, Палі: Vipassanā). В китайському буддизмі вони
існують (транслітерується чі куан), але найпопулярнішою є Чань (Дзен)
медитація.Згідно з Пітером Гарві весь час коли буддизм був здоровий не
тільки монахи, монахині та одружені лами, але і вірні мирські люди
практикували медитацію.Згідно з Енциклопедією Буддизму Рутледжа
навпаки, протягом майже всієї Буддистської історії до сучасності,
серйозна медитація для мирських людей була нетиповою. Свідчення
ранніх текстів повідомляють, що в часи Будди багато мирських чоловіків і
жінок практикували медитацію, деякі навіть на рівні вміння всіх восьми
Дх'ян.
Саматхі (медитативний розвиток): медитація шамата
Мовою Благородного вісімкового шляху сам'яксамадхі це «правильна
концентрація». Первинним значенням культивування самадхі є медитація.
Після напрацювання самадхі розум стає очищеним від скверни, спокійним,
врівноваженим та ясним.
Коли медитатор досягає стійкої та сильної концентрації і врівноваженості
(санскр. ध्यान, трансліт. дх'яна), його розум готовий до практики прозріння
природи реальності (віпасана), врешті-решт досягаючи звільнення від усіх
страждань. Культивування усвідомленості є основоположним для
ментальної концентрації, яка необхідна для досягнення просвітлення.
Медитація шамата починається з уважності до об'єкта чи ідеї,
поширюється на тіло, розум та все оточення, що веде до стану повної
концентрації та врівноваженості. Існує багато варіацій стилів медитації,
починаючи з сидіння з перехрещеними ногами, вклякання для молитви або
ходьба. Найбільш вживаним способом медитації є спостерігання за
диханням тому, що ця практика може вести як до шамати так і до
віпасани.
У буддистській практиці говориться, що під час медитації шаматхи
можна заспокоїти розум, але тільки медитація віпасани може відкрити,
яким розум був збаламученим, починаючи зі знань (г'яна) та розуміння
(праджна), і так може вести до нірвани. Коли перебуваєш у дх'яні, весь
бруд тимчасово придушується. Тільки розуміння (праджня або віпасана)
повністю знищує мотолох у голові. Дх'яни це також такі стани, які аргати
переживають, щоб відпочити.
У Тхераваді
У Буддизмі Тхеравади причина людського існування та страждання
полягає у пристрасному бажанні, яке тягне за собою різноманітні
осквернення. Ці різноманітні осквернення традиційно підсумовуються як
жадоба, ненависть та ілюзії. Вони вважаються глибоко закоріненими
хворобами розуму, які створюють страждання та стрес. Для того, щоб
звільнитися від страждання та стресу ці джерела осквернення необхідно
постійно викорінювати шляхом внутрішнього дослідження, аналізу,
переживання досвіду та розуміння правдивої природи цих джерел
осквернення використовуючи Дж'яна, техніку, яка є частиною
Благородного восьмикратного шляху. І це приведе медитатора до
усвідомлення Чотирьох Благородних істин, Просвітлення та Нірвани.
Нірвана — це кінцева мета Теравадійців.
Праджня (мудрість): медитація віпасана
Праджня означає мудрість, що базується на усвідомленні причинно-
наслідкового ланцюга, Чотирьох благородних істин та Трьох ознак
існування. Праджня є мудрістю, яка спроможна усунути причини
страждання та привести до бодгі. Кажуть, що це основний спосіб
досягнути нірвани через осягання правдивої природи всіх речей: дукхи
(незадовільності, страждання), анітьї (непостійності) та анатману (не-
Я). Праджня є також шостою з шести параміт Махаяни.
Спочатку праджня осягається на концептуальному рівні через слухання
проповідей (розмов про дгарму), читання, вивчення, деколи через
повторення вголос буддистських текстів та участь у бесідах. Коли
досягнуто концептуальне розуміння, його застосовують до щоденного
життя щоб кожен буддист міг перевірити правдивість вчень Будди на
практиці. Між іншим, теоретично можна досягнути нірвани на будь-якому
рівні практики, чи то глибоко медитуючи, слухаючи проповідь,
здійснюючи щоденні справи чи будь-яку іншу діяльність.
Чань / дзен
Чань-буддизм (禅, сеон по-корейськи або дзен по-японськи) отримав назву
від санскритського терміну дх'яна, який означає «медитація». Школи
цього напрямку роблять менший наголос на книжному навчанні та
надають перевагу фокусуванню на прямому духовному прориві, шляхом
до якого є медитація.
У японській традиції існують дві основні школи, Ріндзай (臨済宗) та Сото
(曹洞宗), які колись надавали перевагу медитації на Коан (公案,
медитативна загадка чи головоломка) та пізніше (після певного
практикування коанів) — на шікантадза чи «просто сидження».
Вчення чань/дзен є часто повне парадоксів для того, щоб послабити хватку
його та для полегшення проникнення в сферу Правдивого Я або
Безформного Я, яке дорівнює самому Будді. Згідно зі словами майстра
дзен Учіями Кошо, коли думки та фіксація на маленькому «Я» виходять за
межі «Я», тоді стається Пробудження до всесвітнього, недуалістичного Я:
'Коли ми відпускаємо наші думки та пробуджуємося до реальності життя,
яке працює поза ними (думками), ми відкриваємо Я, яке живе всеохопне
недуалістичне життя (перед поділом надвоє), що пронизує всі живі істоти
та все існування.
Ваджраяна і Тантра
Тибето-монгольський буддизм, хоча й базується на Махаяні, є однією зі
шкіл, що практикують Ваджраяну або «Діамантову колісницю» (відому
також як Мантраяна, Тантраяна, Тантричний буддизм або езотеричний
буддизм). Ваджраяна приймає всі основні концепції Махаяни, але також
включає величезну масу духовних та фізичних методів, призначених для
покращення буддистської практики. Тантричний буддизм сильно
пов'язаний з ритуалами та медитативною практикою. Одним компонентом
Ваджраяни є об'єднання (збирання) психофізичної енергії через ритуали,
візуалізації, психічні вправи та медитацію як засоби розвитку розуму.
Стверджується, що, використовуючи ці прийоми, практик може досягнути
стану будди протягом свого життя, або навіть за три роки. У тибетській
традиції ці методи можуть включати сексуальні практики та ритуали з
партнером (Кармамудра), хоча тільки для дуже просунутих практиків.

Хасиди́зм (від івр. ‫חסידות‬, хасідут — побожний, благочестивий; прибічник,

послідовник) — містичне відгалуження юдаїзму, що виникло на території
України у першій половині XVIII століття як опозиція до догматично-
обрядового формалізму і рабинської ортодоксії та швидко поширилося
Східною Європою. Нині більшість його прибічників проживають у США,
Ізраїлі, Великій Британії.
Ізраїль бен Еліезер вважається засновником хасидизму, а його
послідовники розвинули та поширили його вчення. Сучасний хасидизм є
підгрупою ультраортодоксального юдаїзму та вирізняється своєю
консервативністю й соціальною ізоляцією.
Хасидські ідеї значною мірою базуються на Луріанській кабалі[en] та
певною мірою є її спрощенням. Вчення наголошує на Господній
іманентності у Всесвіті, необхідності вірувати та бути з Ним у всі часи,
відданості в релігійній практиці та духовному вимірі тілесності й
приземлених дій. Хасиди (хасідім), визнавці хасидизму, об'єднуються в
окремі незалежні групи, знані як династії[en], кожну з яких очолює її
спадковий лідер, Ребе. Пошана та підпорядкування Ребе є ключовим
принципом, оскільки він вважається духовним авторитетом, з яким
послідовник повинен бути пов'язаним, аби наблизитися до Бога. Різні
«династії» мають спільні основні переконання, але діють відокремлено та
мають унікальні риси та звичаї. Належність до династії часто зберігається
в сім'ях протягом кількох поколінь, і буття хасидом є як релігійним
аспектом, так і соціологічним, що веде за собою народження в певній
спільноті та вірність династії Ребе. Існує кілька династій, що мають тисячі
родин серед своїх послідовників, а також десятки менших.
Існує багато течій хасидизму. Окремі з них: Любавичівський (Хабад);
Брацлавський хасидизм; Каролінський, Чорнобильський та інші. Назви
найчастіше походять від міст, де жили засновники цих течій, цадики.

Синто́ або Синтої́зм (яп. 【神道】, しんとう, [ɕintoː], сінтō, «шлях

божеств»; англ. Shintō) — політеїстична язичницька релігія японців. В
основі лежать анімістичні, фетишистичні, тотемістичні вірування. На
відміну від світових релігій не має засновника та єдиного святого письма.
Сформувалася у релігійну систему під впливом буддизму, даосизму і
конфуціанства. Виконувала роль державної релігії Японії у 1870—1945
роках. Представлена декількома школами і течіями. Об'єктами поклоніння
є небесні й земні божества (камі) — небожителі, духи і явища природи,
герої старовини, померлі родичі, тварини, предмети побуту тощо. Основні
місця вшанування божеств — святилища (дзиндзя або ясіро); найбільші з
них — Ісе, Ідзумо, Іцукусіма, Нікко. Традиційні форми вшанування
божеств — молебні та свята (мацурі). Немає символу віри і догматів;
розглядає людську природу як добру. Головним принципом цього вчення є
жити зараз, бути «чистим, світлим, правильним і відвертим» (浄明正直), а
не готувати себе до загробного світу. Серед базових кодифікованих книг
— історичні хроніки й збірки міфів «Кодзікі», «Ніхон Сьокі», «Коґо дзюї»
та інші, які містять основні положення, опис церемоній та тексти молитов.
Також — Шлях богів (від　 яп. かみのみち, камі-но-міті).
З настанням періоду Мейдзі, Синто було відділене від буддизму та
проголошене державною релігією. Імператор ставав головним
первосвящеником, довкола якого гуртувалися вірні — вся японська нація.
Синтоїстські святилища були зведені у новоосвоєних землях Хоккайдо та
завойованих територіях Тайваню і Кореї.
З 1871 року японський уряд поділив усі дзиндзя країни на 12 ступенів, які
починалась святилищем імператорського роду в Ісе і закінчувались
малими «капличками» у містах і селах. Держава організувала у
навчальних закладах курси з основ Синто. Священики були прирівняні до
державних службовців. Вперше були сформульовані синтоїстські догмати.
Реформування Синто сприяло росту японського націоналізму, який
поєднав західну ідеологію побудови нації зі східним містицизмом.
У 1945 році, з поразкою Японії у другій світовій війні та проголошенням
принципу розмежування світської і духовної влади, Синто як державна
релігія перестала існувати.

Індуї́зм (історична назва санскритом — сана́тана-дха́рма (санскр. सनातन

धर्म) що в перекладі означає «вічна релігія», «вічний шлях», або «вічний
закон»[1]) — стародавня національна релігія[2], індійське язичництво, корені
якої ведуть до ведичної цивілізації.[3] Чисельність послідовників
перевищує 1,2 млрд осіб, відомих як індуси чи індуїсти.[4][5][6]

Послідовники монотеїстичної традиції вайшнавізму, які складають

близько 70 % від загальної кількості індусів, поклоняються Вішну та його
аватарам, таким, як Крішна та Рама.
Індуїзм є комбінацією найрізноманітніших філософських систем і
вірувань, заснованих на монотеїзмі, політеїзмі,[21] панентеїзмі, пантеїзмі,
монізмі та атеїзмі. Іноді індуїзм відносять до генотеїзму (поклоніння
одному Богу, і у той ж час прийняття існування інших богів), однак,
використання будь-якого подібного терміна є надмірним спрощенням
складної та різноманітної системи вірувань індуїзму.[22]
Індуїстський автор Ситансу Чакраварті описує поняття Бога в індуїзмі у
такий спосіб:

Індуїзм — це
монотеїстична
релігія, послідовники
якої вірять у те, що
Бог проявляє Себе в
різних іпостасях.
Людина може
поклоняться тій з
іпостасей Бога, яка
найближча йому, при
 цьому ставлячись
шанобливо до інших
форм поклоніння.( та
Bhaskarananda, 1994)
Згідно зі школою
адвайта-веданти,
метою життя є
усвідомлення своєї
єдності, як атмана із
Брахманом.[23] У
деяких Упанішадах
стверджується, що
той хто повністю
усвідомлює атман
усередині себе і його
єдність із Брахманом,
досягає мокші
(звільнення).[24]

Абсолютна більшість індусів вірять у те, що дух або душа (атман) є

вічною, споконвічною, дійсною сутністю кожного індивіда.[25] Відповідно
моністичним/пантеїстичним богословським школам в індуїзмі (таким, як
адвайта-веданта), атман споконвічно невідмінний від верховного духу
Брахмана. Вони описують Брахман як «Єдиний і неподільний», тому ці
школи називають «моністичними».
Інші напрямки в індуїзмі, називані дуалістичними, розглядають Брахман,
як безособовий аспект Верховної Особистості Бога. Вони поклоняються
Богу у формі Вішну, Крішни, Шиви або Шакті залежно від богословської
школи, до якої належать. Атман перебуває в постійній залежності від Бога,
а досягнення мокші стає можливим через любов до Бога й по милості Бога.
[26]
Коли Бог розглядається, як Верховна Особистість (а не, як безкінечний
безособистісний принцип) Бога називають Ішвара («Господь»[27]), Бгагаван
(«Всеблагий»[27]), або Парамешвара («Всевишній Господь»).[27] Деякі
філософські школи, як то самкх'я, притримуються атеїстичного світогляду.
[28]