Культурно-історична динаміка етнічних спільнот: плем'я,

народність і нація

Первісність була безетнічна. Ні в співтовариствах пралюдей, ні в найдавніших людських

колективах не було, та й бути не могло етнічного розмежування. Спосіб життя, трудові дії,
знаряддя були ще занадто примітивні, щоб відрізнятися в різних спільнотах. А головне, не було
найважливішого обмежування різних культур - мови. І лише починаючи з епохи верхнього
палеоліту, коли пралю-ди стали перетворюватися в людей, і за видом, і за розміром подібних до
сучасних, коли в них з'явилося членороздільне мовлення, а разом з ним - і вміння створювати
складні знаряддя праці, коли первісна череда змінилася родовою організацією, і рід став жити
порівняно осіло - тоді з'явилися зародки етнічності.

Перша форма етнічної спільності - плем 'я. Племена вже мають свої власні імена (самоназви),
свою територію, свою мову, свої вірування. Вони сприймають себе як родичів, а своє плем'я - як
більшу сім'ю, і тому дружин беруть із сусідніх племен. Це дуже важливий факт, що доводить, що
прадавні люди вже відрізняли свою спільність від інших подібних. Культура таких племен була ще
дуже подібною, а якщо й різнилася, то винятково відповідно до природно-кліматичних умов. Але
навіть і в цих випадках можна виявити подібність. Так, начиння, знаряддя, наскельні малюнки,
знайдені в печерах Франції й у печерах Казахстану на диво схожі. Етнографи припускають, що
сусідні племена говорили на зрозумілих одне одному мовах, багато ж вважають, що племена
співіснували не цілком роздільно, а у вигляді своєрідної "конфедерації" - "соплеменности" (С.
Арутюнов).

Потім почалася "неолітична революція". Саме в цей час людина освоїла землеробство й
приручила "братів наших менших". Відбувся перший в історії "демографічний вибух": якщо в
епоху палеоліту населення планети обчислювалося сотнями тисяч, то в період неолітичної
революції воно відразу підскочило до десятків мільйонів. Племена стали, з одного боку, більш
стійкими за рахунок зв'язку із землею, а з іншого - більш уразливими: адже якщо з кочівників і
брати нема чого, то в хлібороба завжди є запаси їжі й домашня худоба. Починаються військові
конфлікти, грабунки, захоплення обжитих територій.

Страх штовхає людей одне до одного - і виникають об'єднання племен, що мають спільні
органами влади. Вхідні в них племена найчастіше продовжували розмовляти різними мовами й
суттєво різнитися в культурних відносинах. У деяких племен такі сполучники протрималися до
нашого століття, наприклад, групи "братніх племен" у бедуїнів Північної Аравії. Поширюючись по
великій території, племінні об'єднання підкоряли собі окремі племена й цілі соплеменности,
асимілювавши їх.

Асиміляція - етнічний процес, у результаті якого відбувається поступове поглинання більш

дрібних народів більшими шляхом мирного або насильницького засвоєння чужої мови й
культури.

У такий спосіб окремі племена возз'єднувалися в потужні племенні об'єднання, що володіли

більшим військовим потенціалом, комплексною хліборобсько-скотарською економікою й високою
мобільністю, тому що для їзди використовували приручених тварин.

Але паралельно з об'єднанням ішов і процес диференціації (роз'єднання): племена й племінні

об'єднання, які мали однорідне мовлення, матеріальну культуру, вірування, потрапивши в різні
природні ландшафти, убравши релігійні уявлення й культурні встановлення асимільованих
племен, дали початок новим сопле-менностям - кельтській, індоарійскій, давньогерманскій та ін.
Так виникли великі цивілізації в долинах Нілу й Двуріччя, Інду й Хуанхе, суспільства, що мали
державну структуру, міст, а головне, писемність. Саме її поява й знаменує небувалий підйом
комунікації - комунікації не тільки із сучасниками, але й із нащадками: так виникає письмова
етнічна традиція.

Родоплемінний розподіл відійшов у минуле, замість нього ствердився розподіл населення за

територіальною ознакою. Поступово зменшувалися й навіть втрачалися племінні відмінності,
відмирали мови, стиралися культурні особливості племен. Основною етнічною одиницею ставала
народність. Багато в чому ця форма етнічної спільності визначалася державою: державні кордони
обумовили економічні зв'язки між окремими областями, участь жителів цих областей у спільних
воєнних діях, загальні правові норми. Усі ці фактори значно ущільнили комунікацію членів таких
суспільств і усталили небувалі дотепер уявлення людей, що належать до однієї держави, про їхню
єдність. Можна говорити про те, що ознаками народностей є: наявність єдиної мови й писемності,
спільність вірувань, що прийняли форму релігії, і, як правило, територіальна спільність у рамках
однієї держави. Для народностей характерна набагато більша єдність культури й соціально-
психологічних особливостей; тут уже можна говорити про формування якогось загальноетнічного
характеру.

Ще сильніше ці відмітні ознаки поглибилися й виявилися на наступному щаблі розвитку

етнічної спільності: при переході до капіталізму основною формою побутування етносу стає нація.

Рух від рівня народностей до рівня націй пов'язаний з появою єдиного ринку й відповідних
економічних зв'язків, поширенням грамотності, загальнонаціональної мови і єдиної національної
культури. Рух це здійснювався не одномоментно й не планомірно, а відбувалося поступово й
стрибкоподібно, іноді протягом десятиліть, а часом і сторіч. Так, наприклад більша частина націй
західної Європи сформувалася до 17 ст., тоді як в Україні - лише до 19 ст. Деякі нації (в'єтнамська,
кхмерська) склалися лише в 20 сторіччі, а в Лаосі й Індонезії цей процес триває дотепер.

Іноді нації формується на основі однієї народності (як це відбулося зі шведами), а іноді в цьому
русі задіяно кілька різних народностей: так, споконвічно до складу французької нації входили
північнофранцузька, провансальська, нормандська, гасконська й бургундська народності. Таке
з'єднання декількох етнічних груп у масив націй завжди пов'язане з їхньою асиміляцією. Цьому
сприяє й загальнонаціональна літературна мова, і міська культура. Якщо раніше можна було легко
відрізнити вестфальця від баварця за діалектними особливостями, деталями костюма, орнаменту,
головного убору, то тепер ознаки етнічної приналежності людини не настільки явні: вони
криються в глибинах психіки - у системах цінностей, у тому, що прийнято називати "національним
характером", "ментальністю". Але, на відміну від інших видів етнічних спільнот, нація неможлива
без індустріального способу виробництва або без автономії в рамках певної держави.

У відповідності зі знаменитим визначенням М. Вебера, "держава - це така організація усередині

суспільства, яка володіє монополією на законне насильство" у якості крайнього заходу щодо
підтримки порядку. Не всі нації мають власні держави: так, британський соціоантрополог Є.
Геллнер стверджує, що у світі налічується понад 8000 мов і лище близько 200 держав. Але нація
завжди прагне до утвердження власної державності або національно-культурної автономії. А
державність у кожному разі пов'язана з асиміляцією народностей, що входять у державу. Тут діє
тенденція "сплавки" нової етносоціальної спільності, відома як "плавильний тигль" - тенденція
нівелювання етнічних рис за рахунок спільності рис соціокультурних. Цій меті служать і відповідна
система освіти, і ЗМІ, і економічні засоби переконання. Крім того, офіційна культура, насаджувана
державою, на відміну від культури національних меншин є престижною, а це спонукує самі
меншості прагнути до повної або часткової асиміляції або створення власної держави. Таким
чином, при тому, що основою націй є народи, що входять у неї, вона змушена боротися з їхньою
самобутністю як елементом, що порушують її цільну структуру. Нація є однією з форм існування
етносу (якщо розуміти термін "етнос" широко). Але вона ж багато в чому йому протистоїть (якщо
розуміти "етнос" у вузькому розумінні слова), "розмиваючи" етнічні риси в соціоку-льтурні. Дуже
виразно такий стан справ був визначений французьким політологом Ж.Тириаром: "Не французи
створили Францію, але Франція створила французів". Якщо членами етносу народжуються, то
людьми націй можна стати: як стали американцями іммігранти - англійці, пуерторіканці, вірмени,
євреї, в'єтнамці, італійці, німці, ірландці.

Так чому ж близькі й у чому різняться поняття "народ" і "нація"? У першу чергу, їх близькість
обумовлена вже самою їхньою етнічною природою. По-друге, і народ, і нації визначаються
тотожним набором ознак - спільністю мови, спільністю історичної долі й культури, традиціями,
цінностями, єдиною самосвідомістю членів певного етносу або нації та ін. Але якщо зі словом
"етнос" або "народ", в основному, пов'язані вистави про мовні, побутово-психологічні і почасти
культурні особливості, то нація перебуває на стику етнічного й соціального, зокрема, як правило,
припускає рух за задоволення своїх державно-політичних інтересів. У явищі націй синтезоване
етнічне (мова, форми матеріальної культури, народне мистецтво, традиції, звичаї, особливості
психічного складу людей) і соціальне (система правових відносин, політичні інститути, економічна
сфера суспільного розвитку, панівна культура, створювана професійною інтелігенцією). Тому якщо
традиції етносу передаються, в основному, через народну, побутову культуру, фольклор, сім'ю, то
національні традиції частіше транслюються через засоби масової комунікації й соціальні
інститути. Етнічне - певний каркас націй, її "стрижень", а нації - це вся сукупність розвиненого й
накопиченого конкретною етнічною або міжетнічною спільністю в ході її історичної еволюції.
Отже, національне можна вважати підсумком, результатом культурно-історичного розвитку
народу. Нації - категорія історично вужча, ніж етнос.

Чудово образно пише про це Г. Гачев: "Власне - нації ніхто не відчуває. Це більш абстрактне
поняття, погляд на мене й мій народ ззовні: з боку людства, багатонаціональної держави,
цивілізації... - Який ви нації? - ми запитуємо в чужої людини. Недарма в паспорті запитується:
національність, а не "до якого народу належите?".

Національність вимагає посвідчення. А народ - інше. Він достовірний для мене, самоочевидний.
Ного доводити й пояснювати не треба. Нації - поняття зі сфери доказів. Поняття "народ" - лежить у
сфері аксіом. Нації - це чисто суспільне, виробничо-історичне існування.. Нації - це обов'язково
територія (навіть не "мати - сиру земля", а саме науково-учене: "територія"). Народ - це насамперед
тіла людей. Він може переміщатися (як кочові), виганяти, розсіюватися - і все-таки бути й
відчуватися як деяка цілісність.

Слово "нація" (лат. паtio - плем'я, народ) двозначне, на що звернув увагу німецький історик і

філософ Ф. Майнекке ("Космополітизм і національна держава"). Ним позначають такі поняття:

а)спільноти людей, об'єднаних культурно-психологічним підтекстом, витвореним історично

("культурна нація", у сучасному слововживанні - "етнічна нація", нація-етнос). Етнічна
спільнота (етнос), що має єдину у ісамосвідомість (зокрема відчуття "національної ідентичності",
колективне усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших). У цьому значенні фактично є
синонімом терміну народ;

б) полісемантичне поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних

спільнот індустріальної епохи;

в) єдність (солідарність) громадян у межах певної держави ("державна нація", держава-нація, у

сучасному слововживанні "політична нація").

Належність людей до націй-етносів обумовлюється не державними кордонами, а існуванням

національної культури і тим, яку національну культуру особа вважає своєю, рідною. Наприклад,
етнічний українець громадянин СІЛА, який відчуває і визнає рідною українську культуру,
належить до української етнічної нації і водночас до американської політичної нації.

Політичні нації сформувалися тільки внаслідок утворення національних держав, тобто після
розпаду колишніх теократичних і монархічних імперій. Належність до політичної нації
визначається громадянством, якщо при цьому громадяни відчувають і усвідомлюють себе
частиною однієї громади (громадянського суспільства). Українська політична нація тільки починає
формуватися, долаючи наслідки свого перебування в колишніх багатонаціональних державах,
особливо в російській імперії.

Усередині однієї націй можуть існувати різні етнічні групи: які або зберігають свою мову й
особливості самобутньої культури (німці, французи й італійці в складі єдиної швейцарської націй),
або використовують дві мови - загальнонаціональну і свою етнічну, що й зберігають певні побутові
й психологічні особливості (англійці, шотландці, валлійці в складі Британії; значна частина
ірландського, латиноамериканського, єврейського населення США, які одночасно вважають себе
представниками американської нації і при цьому усвідомлюють себе особливою етнічною
спільністю).

Творення націй за підтримки незалежної держави ("старі" європейські нації за термінологією Г.

Сетона-Вотсона) суттєво відрізняється від творення націй у народів, що перебували у складі
імперій і багатонаціональних держав. У першому випадку творення етнічної нації збігалось із
творенням політичної: держава підтримувала впровадження загальнонародної літературної мови,
становлення етнонаціональної свідомості і громадянського патріотизму. Наявність національно
свідомої, патріотично налаштованої політичної та інтелектуальної еліти каталізувала процес
націостановлення (творення нації "згори донизу"). У бездержавних народів, навіть тих, що
епізодично мали власні держави, творення етнічної нації наражається на великі перешкоди. Це
спричинено ослабленістю політичної еліти, яка переважно інкорпорується в імперські державні
структури, і культурною асиміляцією інтелігенції. За таких умов нація зазвичай формується
шляхом народних рухів, частина національно свідомої інтелігенції намагається мобілізувати народ
на захист своєї культурної самобутності, здобуття державної незалежності (творення нації "знизу
вгору"). Національна культура є передусім особливою сферою, певним простором спілкування, що
об'єднує індивідів і реально існує завдяки набуттю деякими культурними явищами загального
значення незалежно від того, на якій регіональній основі вони виникли. З поміж об'єднувальних
чинників одні (наприклад, етнокультура) є більш сталими, інші (твори професійного мистецтва,
інтелектуальна культура) весь час перебувають у русі.

Національна культура є модерним утворенням: на противагу архаїчним культурам, що

об'єднували кількісно невеликі спільноти, здебільшого культурно однорідні, вона переважно
містить у собі різнорідні складові, а тому кожна конкретна нація має різний ступінь цілості.
Процес національного самовизначення безперервний, оскільки весь час відбувається
переосмислення того, якою ця спільнота була в минулому, якою є нині і якою хоче стати в
майбутньому. У бутті нації існує певна напруга між традицією і новаціями, які перебувають у
безперервній взаємодії.

Отже, нація не є біологічним явищем, хоч біологічні та біоенергетичні чинники безперечно

включені (як елементи) у процес етногенезу й націогенезу. Нація є різновидом духовної соборності
людей, яку забезпечують буття і стан національної культури. Це не означає, що вольовий чинник
не має жодної ваги у бутті націй і національних культур, адже творення й існування нації не
відбувається в ідеальних умовах. Доки існують намагання одних націй розширити свій життєвий
простір за рахунок інших, вольовий опір цій експансії не втратить своєї актуальності.

Як зазначають автори навчального посібника "Історія української філософії", творення

національної культури, а отже, і нації, полягало у виокремленні певних елементів культури з
наявної етнокультурної різноманітності (міфів, легенд, епосу, діалектів тощо), у перетворенні їх та
поєднанні в нову культурну цілісність. Виокремлення цих елементів не було механічним процесом:
культурна еліта, переробляючи і синтезуючи їх у нову культурну цілісність, водночас творила
ідеалізований образ нації ("національний міф"). При цьому важливо було зберегти зв'язок нової
культури з етнокультурним підґрунтям, на якому вона виникла: це полегшувало утвердження її як
спільної культури тих общин і племен, які вона мала об'єднати. Для цього не обов'язково було
знищувати раніше існуючі культурні відмінності, достатньо, щоб існування регіональних культур
не заважало паралельному існуванню спільної культури. Наприклад, для діалекту, який набував
статусу національної мови, достатньо було, щоб інші діалекти не претендували на цей статус.

Проблематика походження східних слов’ян. Давньоруська народність:

міф чи правда?
Походження східних слов'ян – достатньо складна для дослідження
проблема, враховуючи, що навіть і понині історики сперечаються за
те, кого ми мусимо відносити до східних слов'ян. Зокрема ще з праць
Грушевського постало питання про походження росіян, їх
приналежність до східнослов’янського етносу.
Історична спадщина Київської Русі за часів СРСР також не випадково
стала болючою проблемою для радянських ідеологів, які проголосили цю
середньовічну монархічну державу «общевосточнославянским
государством», пропагували доктрину, схвалену Компартією, згідно з
З
якою витоки українського та білоруського народів відносять до пізнього
середньовіччя (XIV-XV ст.). Приблизно така ж картина була і у ХVIII-XIX а
ст. – деякі російські історики не висвітлювали події належним чином, л
висували помилкові теорії[7]. Доктор історичних наук, професор, і
завідувач відділу археології кам’яного віку Інституту археології НАНУ з
Леонід Залізняк уважає твердження істориків Миколи Карамзіна та н
Михайла Погідна помилковими. я
  к

Наукоподібного вигляду міфу про Москву, як богообрану наступницю Л

Риму, Константинополя та Києва, надав М. Карамзін майже 200 років е
тому. Саме ним Київська Русь була включена до національної історії Росії,
о
як перша російська держава. Перефразовуючи київського літописця
Нестора, М. Карамзін проголосив княжий Київ «Матір'ю городів н
російських» і
д
У середині XIX ст. справу М. Карамзіна продовжив М. Погодін, який
стверджував, що до ХІІІ ст. в Києві жили росіяни. Лише після татарського
Л
погрому Середнього Подніпров’я 1240 р. вони нібито імігрували на
Верхню Волгу, а на їхнє місце з Волині та Галичини прийшли українці. Ця ь
заполітизована концепція повністю суперечить даним археології, в
мовознавства, антропології, писемним джерелам. о
в
и
ч
 Класик російської історичної науки В. Ключевський вважав, що росіяни
вийшли на історичну арену в другій половині ХІІ ст., тобто після розпаду
Русі на окремі князівства. Тому погляди офіційної Москви на Київську
Русь, як на першу російську державу, виглядають абсурдними. Адже
виходить, що російська держава з'явилася раніше самих росіян.
Концепція давньоруської народності як колиски трьох братніх народів
сформульована досить пізно, а саме після Другої світової війни. Офіційна
радянська історична наука на чолі з академіком Михайлом Покровським,
аж до погрому його школи 1936 р., розглядала етнічні процеси в Київській
Русі фактично з позицій М. Грушевського, проголошених ще в 1904 р. у
відомій праці «Звичайна схема руської історії і справа раціонального
укладу історії східного слов’янства».

М Вважалося, що кожен із східнослов’янських народів у межах Київської

и Русі мав власний історичний струмінь і батьківщину. Праукраїнці
х Південної Русі постали під сильним впливом іранських народів
Надчорномор’я та греко-візантійської цивілізації. Білоруси формувалися
а
на балтському субстраті. Обличчя білоруської нації значною мірою
й формувалося впливами Київської Русі, а пізніше в складі литовсько-
л польської конфедерації. Формування російського етносу відбувалося в
о ході слов'янської колонізації лісових обширів, заселених балтськими та
фінськими племенами. Великий вплив на росіян справили тісні контакти з
С татарами у ХІІ – XV ст.ст. Історична школа М. Покровського фактично не
е Київську Русь в російську історію, яка розпочиналася з Володимиро-
р Суздальського князівства.[2]
г Український історик, академік, політичний діяч і публіцист Михайло
і Грушевський у перших томах “Історії України-Руси” категорично
й заперечує домагання Московської Русі на частину давньоруської
о спадщини, спадкоємцем якої, на його думку, є виключно «українсько-
в руська народність»: «Київська держава, право, культура були утвором
и однієї народності, українсько-руської; Володимиро-московська — другої,
ч великоруської... Київський період перейшов не у володимиро-
московський, а в галицько-волинський ХІІІ вік... Володимиро-московська
Г держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона
р виросла на своєму корені... Общеруської історії не може бути, як немає
у общеруської народності». [1]
ш
е Український мовознавець, професор, член-кореспондент НАН України
Григорій Півторак  підтримує вищезазначену тезу Грушевського і завзято
в
доводить її справедливість: «Наукові дослідження етногенезу (тобто
с походження) східних слов'ян мають уже майже двохсотлітню традицію, і
ь за цей час сформувалося декілька основних концепцій. Так, у царській
к
и
й
Росії офіційні ідеологи, підтримувані тогочасними істориками, сприймали
всіх східних слов'ян як «единый русский народ» і починали його історію від
Київської Русі, вважаючи її найдавнішою російською державою. Радянська
історіографія визнала право не тільки російського, але й українського та
білоруського народів на свою історію і свою мову, проте партійні ідеологи не
змогли позбутися імперських претензій на історичну спадщину Київської
Русі. Проголосивши її «общевосточнославянским государством», ці ідеологи
пропагували доктрину, схвалену найвищими компартійними інстанціями,
згідно з якою витоки українського та білоруського народів і відповідно їхніх
мов відносять до пізнього середньовіччя (XIV—XV ст.). На спроби деяких
російських істориків і філологів починати історію Росії й російської мови від
IX—X ст. офіційна влада дивилася «крізь пальці», проте такі самі прагнення
в Україні і Білорусі вважалися ворожими й жорстоко переслідувалися.
Протягом тривалого часу лише в діаспорі українські вчені могли вільно
висловлювати свої погляди й розвивати концепцію етногенезу українців
згідно з історичною правдою.» [6]
Для східних слов'ян часом докорінних зрушень стали VI-VII сторіччя. З
утворенням Аварського каганату розпочинається тривалий період слов’яно-
аварських війн (568-635 рр.). Вони відбувалися одночасно з проникненням
слов'ян на Балкани і сприяли процесу розкладу родового ладу у східному
слов’янстві. В ході цих війн і масових міграцій зникають з політичної арени
анти, про яких після 602 р. немає жодної згадки.
В результаті колонізаційних процесів східнослов’янські племена зайняли
величезну територію Східної Європи від Причорномор’я до Прибалтики і
верхів'їв Волги, від Карпатських гір до Поволжя. «Повість минулих літ» так
засвідчує їх розселення. Вздовж середнього Дніпра жили поляни, на
Лівобережжі, в басейнах річок Десни, Сули і Ворскли – сіверяни, в
дніпровському Поліссі – древляни, в басейні Західного Бугу – дуліби, в
басейнах Південного Бугу і Дністра – до Чорного моря – тиверці та уличі,
над річками Сяном і верхнім Дністром – хорвати, між верхів'ями Дніпра і
Сожу – радимичі, в басейні Прип'яті – дреговичі, у верхів'ях Волги, Дніпра,
Західної Двіни – кривичі, в басейні озера Ільмень і річки Волхова – словени,
або ільменські слов'яни, в басейні річки Оки – в’ятичі.
Проблема походження терміна Русь є одним із спірних питань історичної
науки. Зокрема, так звана «норманська» (варязька) теорія ґрунтується на
припущенні, що фінни називали Руссю одне з племен норманів-шведів
(варягів), які наприкінці ІХ ст. заснували давньоруську державу. Однак є
чимало підстав для її заперечення. У джерелах VIII-ІХ ст. часто вживається
термін Русь для означення південних племен східного слов'янства (полян
сіверян). М. Грушевський зокрема зауважує, що у скандинавських сагах, де є
згадки про Київ, ніколи варяги не ототожнюються з Руссю: для них вона –
чужа земля. Жодне східне джерело не ототожнювало Русь зі скандинавами,
так само як і візантійські автори відрізняють Русь від варягів, яких Візантія
добре знала.
Термін «Руська земля» поширився на всю територію розселення східних
слов'ян від Чорного моря до Білого, від витоків Дністра і Західного Бугу на
заході до верхів'їв Волги, Оки й Верхнього Наддоння на сході. Упродовж ХІІ
– на початку ХІІІ ст. етнічна назва Русь, яка досі стосувалася полян та
чернігівських і переяславських сіверян, поширюється на захід від Дніпра –
на Поділля, Волинь і найпізніше – на Галичину. Присому Руссю в цей
період джерела не називають землі Новгорода Великого, Ростовську і
Муромську землі, а також Суздальщину з її новим політичним центром –
Володимиром на Клязьмі.[9]
А от науковий підхід Б.О. Рибакова на противагу усталено-авторитетним
джерелам (напр., «Повість минулих літ») містить в собі засновки теорії про
походження слов'ян набагато раніше, ніж кінець I ст. н. е. як прийнято
вважати. Метод спирання на історичну пам'ять народу – яку слід
розшифровувати в його фольклорі, орнаментиці та інших пам'ятках
Р
культури – показує, що слов'яни пам’ятають про мамонтів («слонів» та
и «ящерів»), які вимерли в Європі 14-11 тисячоліть назад.
б
а Узгодити ці суперечні підходи не важко. Досить взяти до уваги, що
к кожний нащадок має пращурів. У слов'ян були більш давні родичі – відомі
як склавини та сколоти, вендети й енети, русени й боруси, оріони та
о
«орачі»-араторес [11]. І у них теж, як згодом у русичів, були цивілізовані
в утворення.

Б Найбільш корінний з усіх слов'янських народів – це українці [5;8;10]

о Орнаментика їх вишиванок та писанок виводиться з прикрас місцевих
мисливців та мамонтів, про яких згадують і казки («Про богатиря Димка та
р
його зятя Андрушка», ін.). Давнину в 21 тисячоліття, відтепер, наводить
и «Велесова книга»; на 198 століть вказує один із міфів Київщини. Є дати й
с пізніші. 7000-6200 рр.; VII-V тис до н.е. – «Супойський переказ» козацтва;
V тис. до н.е. – виникнення легенди про Золоту очеретину озера Овруч;
О раніше 3102 р. до н.е. легенди Савур-могили; не пізніше середини II тис.
л до н.е. – спогади про (б)рахманів; від часів Аратти до XVIII ст. існував
е звичай сватання дівчатами парубків парубків (за піснею «Ой ізійди,
к місяць…» та ін.) [10]
с Леонід Залізняк коментує також й іншу крайність – коли «після тривалого
а перебування в статусі «молодшого брата» нам дуже хочеться бути
н найстаршим з народів світу»
д Крім старої радянської версії походження українців з пізнього
р середньовіччя (ХIV—XV ст.), що базується на імперській концепції
о давньоруської народності, та її модерних модифікацій, за роки
в
и
ч
незалежності в середовищі аматорів розквітла буйним цвітом романтико-
фантастична версія трипільського коріння українців. Незважаючи на повне
неприйняття фахівцями квазінаукового покруча, цей відвертий
неоімперський міф має досить широке коло прихильників серед «свідомих»
українців. Як відомо, культура Трипілля сформувалася 7,5 тис. років тому на
території Румунії, звідки її носії просунулися на Правобережну Україну.
Отже, прибічникам трипільського походження українців доведеться визнати,
по-перше, що всі ми родом із Румунії і не є автохтонами в Україні, а по-
друге, що українці найдавніший народ у світі і нам — 7500 років! Усе це
повністю суперечить усім відомим науковим фактам з україногенези. До того
ж, постає питання, чому власне трипільці були українцями, а не стародавніми
румунами? Адже культура Кукутені, східною гілкою якої було Трипілля,
продовжила свій розвиток на теренах Румунії паралельно з останнім.
Після тривалого перебування в статусі «молодшого брата» нам дуже
хочеться бути найстаршим з народів світу, якому всі вони завдячують
світлом цивілізації. Замішана на постколоніальному комплексі
меншовартості, щирому патріотизмі, аматорстві та зрозумілій недовірі до
офіційної науки, трипільська версія україногенези — це типовий приклад
псевдонаукової міфотворчості. [3]
В принципі, кожна теорія, висловлена тим чи іншим істориком, містить в собі
раціональне зерно, але, на жаль, науковці на даний момент розділилися на
два табори, де одні підтримують теорію про Аратту чи про походження
українців від Трипільців та їх братерство з росіянами й білорусами, а інші ж
– уважають такі твердження помилковими, не визнають спільного
походження російського й українських народів. І саме тому зараз неможливо
дійти консенсусу без урахування поглядів обох «таборів». Лише чергова
наукова міжнародна конференція може якось допомогти вченим розібратися
в цьому питанні глибше та достовірніше.
Примітки:
1. Грушевський М.С. Звичайна схема руської історії й справа раціонального
укладу історії Східнього Слов’янства//Статьи по славяноведению. — Вип. І.
— СПб., 1904. — С. 298—304
2. Залізняк Л.Л. Від склавинів до української нації. – К.:ПБП
«Фотовідеосервіс», 1997. – 256 с.
3. Залізняк Л.Л. Походження українців: між концепцією "общеруської
історії" та трипільською Аратою // Газета "Дзеркало тижня" - 23 червня 2006
р. Доступний з:
4. Кобилюх В.О. Українські козацькі назви у санскриті. –Львів–Київ–
Донецьк, 2003
5. Наливайко С.І. Таємниці розкриває санскрит. – К., 2000.
6. Півторак Г.П. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. Міфи
та правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски». —К.: Арістей,
2004. — 180 с.
7. Погодін Михайло Петрович. Біографія// Вікіпедія – вільна енциклопедія. –
[Цит. 2007, 20 жовтня]. – Доступний з:
8. Рибаков Б.А. Язычество древних славян. – М., 1981
9. Терещенко Ю.І. Україна і європейський світ: Нарис історії від утворення
Старокиїв. Держави до кінця XVI ст.: Навч. Посібник. – К.:Перун, 1996. – 496
с.:іл..
10. Шилов Ю.А. Витоки етносу й цивілізації слов'ян // Р.Ф. Кайндль. Вікно в
європейську науку. Матеріали II Міжнародного семінару «Кайндлівські
читання», 28-29 травня 2005 р. — Чернівці: Прут, 2005. — 388 с.
11. Шилов Ю.А. Истоки славянской цивилизации. – К., 2004. – 704 с.:ил.

Читать полностью: http://h.ua/story/66603/#ixzz3L1ezXgBD

Етнічні процеси в Київській Русі. Питання про давньоруську

народність

Щодо питання про етнічну ідентифікацію Київської Русі точилося немало дискусій, які у своїй
основі мали не тільки наукові, а й політичні аспекти. Історики царської Росії твердили, що державу
Русь заснували росіяни, які нібито були найдавнішим слов'янським етносом, а українці й білоруси
— відгалуження від росіян. Зокрема в "Синопсисі" — основному підручнику Російської імперії
(1674—1836) — період Київської Русі трактувався як перший етап російської державності.
Своєрідно інтерпретували етнічну єдність східних слов'ян російські історики М. Карамзін, М.
Погодін та С. Соловйов, твердячи, що Київська Русь була першим центром Російської держави, яка
пізніше злилася з Володимиро-Суздальським князівством. Згодом цей центр перемістився до
Москви і, нарешті, до Петербурга. М. Карамзін вважав це закономірним процесом
державотворення. М. Погодін навіть стверджував, що в давньому Києві й на Київщині в часи
руської державності й до монголо-татарської навали 1240 р. жили росіяни та їх предки. Після
завоювання Київських земель монголо-татарами росіяни нібито переселились на Середню Оку й
Верхню Волгу, а на спустошену Київщину не раніше останніх десятиліть XV ст. прийшли з
Прикарпаття українці. Проте далеко не всі російські історики дотримувалися такої позиції. В.
Ключевський, наприклад, вважав, що росіяни з'явилися на історичній арені лише після розпаду
Київської Русі, тобто не раніше другої половини XII ст.
 Радянські історики дещо пом'якшили шовіністичну гіпотезу М. Погодіна, вигадавши концепцію
окремого давньоруського етносу — давньоруської народності, яка нібито стала етнічною основою
росіян, українців та білорусів.

Видатний український історик М. Гру шевський у праці "Звичайна схема "руської історії і справа
раціонального укладу історії східного слов'янства" (1904) категорично відкинув ідею тотожності й
спадкоємного зв'язку київської та московської державностей. Заперечив він і постулат про єдину
давньоруську народність, стверджуючи, що після занепаду Київської держави її спадкоємницею
стала не Володимиро-Московська Русь, а Галицько-Волинське князівство, а пізніше — Велике
князівство Литовське. На відмінну від великоруської, ця концепція спиралася на літописну
спадщину.

Сучасний український історик Л. Ісаєвич, не заперечуючи певної етнічної консолідації населення

у межах Київської держави, вважає, що немає достатніх підстав для тверджень про сформованість
давньоруської народності, а тим більше про її монолітність. Інший вітчизняний історик М. Котляр
теж стверджує, що східнослов'янські племена були окремими виразними етносоціальними й
етнокультурними спільнотами. Археологія, на його думку, свідчить про існування відмінних між
собою племен, що виявляється в пам'ятках матеріальної культури, насамперед у похоронному
обряді, прикрасах, деяких побутових речах. Водночас М. Котляр чомусь називає ці спільноти
"давньоруською народністю". У колективній праці "Історія України: нове бачення" він пише: "Не
варто перебільшувати етнокультурної єдності давньоруської народності — місцеві розбіжності в
побуті, звичаях, мовних діалектах, фольклорі в часи їх існування (IX— XIII ст.) так і не були
подолані. Але залишається безсумнівним науковим фактом походження українців, росіян і
білорусів від народу Київської Русі, як би його не називати: давньоруською народністю чи
східнослов'янською етнокультурною спільністю". У цитованому положенні помітна певна
залежність від тверджень радянської історіографії про те, що поділ давньоруської народності на
три окремі народи розпочався в період феодальної роздрібненості (XII ст.) і був етнічним виявом
історично закономірних процесів економічної та адміністративної консолідації певних територій,
які у політичній сфері призвели до відокремлення князівств.

Було б надто легковажним вважати, що за історично короткий час (одне — два століття) на
величезних просторах могла сформуватися єдина народність і за такий же приблизно час —
розпастися. Територіальна єдність Київської Русі була відносною. В умовах панування
натурального господарства вона набула форми конгломерату різних племен і народів. її територія
була заселена нерівномірно, а окремі частини розділені широкими і непрохідними лісами та
болотами. Спільність мови, релігії, культури виявлялася лише на офіційному, над-етнічному рівні.
Східнослов'янські діалекти розрізнялися між собою не менше, ніж сучасні українська, російська і
білоруська мови.

Політична єдність Київської Русі (єдина назва держави, одна правляча династія, загальноруська
свідомість правлячої верхівки тощо) ще не є підставою для тверджень про її етнічну монолітність.
За суттю Київська Русь була середньовічною імперією, в якій під номінальною владою київських
князів були об'єднані 14 слов'янських племен. У VIII ст. вони ще не були єдиним народом. Щоб
переплавити ці різнорідні етнічні утворення в єдину етнокультурну спільноту, необхідні були
потужні засоби впливу та час. До того ж Давньоруська держава була не тільки слов'янською. До неї
входило багато неслов'янських племен: балтські етнічні утворення, угро-фіни, тюркські народності.

Сучасні історики Я. Ісаєвич, М. Брайчевський, Я. Дашкевич, Л. Залізняк, І. Рибалка як

альтернативу концепції східнослов'янської етнокультурної спільності обстоюють тезу про те, що
українська, російська та білоруська народності почали консолідуватися задовго до утворення
Київської Русі. На їх думку, поява окремих східнослов'янських народностей була результатом не
поділу так званої давньоруської народності на три частини, а консолідацією кількох суміжних і
близькоспоріднених груп, які поступово переросли в українську, російську та білоруську
народності. Цей процес, розпочавшись V—VII ст., не був породжений феодальною роздрібненістю,
а лише стимульований нею. На базі балто-слов'янських племен у VIII ст. виникли племена
кривичів і радимичів — предків білорусів. Північно-східна гілка слов'янських племен інтегрувалася
з угро-фінськими племенами (чудь, весь, мордва та інші), ставши основою російської народності.
На основі південно-західних племінних союзів (полян, деревлян, сіверян, тиверців, волинян, уличів
та білих хорватів) формувалася українська народність.

Після розпаду Київської Русі на території величезної імперії з'являється понад півтора десятка
суверенних князівств, серед них шість на території сучасної України — Київське, Чернігівське,
Переяславське, Турово-Пінське, Володимиро-Волинське та Галицьке. Але й тоді етнічні процеси в
цих геополітичних регіонах не припинялися. Наприкінці XII ст. тут сформувалося щонайменше
три діалектно-етнографічні зони: південно-західна (галицько-волинська), карпатська, поліська.
Південно-східної говірки тоді не існувало взагалі, а київсько-переяславські говірки мали виразну
поліську діалектну основу. Навіть за мовними ознаками до завершення формування української
народності було далеко.

Сумнівною є теза й про домінуючу роль Києва в процесі утворення етнічного осердя
українського етносу, оскільки нібито за Середньою Наддніпрянщиною раніше, ніж за іншими
землями Південної Русі, закріпилася назва "Україна", якою пізніше, з XVII ст., стали позначати
етнічну територію українського народу. Насправді назва "Україна", яка вперше зафіксована у
Київському літописі від 1187 p., стосувалася всієї Південної Русі. Для літописців Україна — це і
Середнє Подніпров'я, і Галичина, і землі над Західним Бугом та ін. З'явившись у давньоруських
літописах XII—XIII ст. на означення окремих південно-західних руських земель — Переяславщини,
Побужжя, Пониззя, назва "Україна" в наступні століття вживалася переважно щодо території
Середнього Подніпров'я. Згодом вона поширилася на всі землі, в тому числі Північну Буковину,
Закарпаття, на яких формувався український народ.

Князівства Середнього Подніпров'я — Київське, Чернігівсько-Сіверське та Переяславське —

через нескінченні усобиці, активізацію кочівників, міграцію населення з південних районів, а
пізніше — монгольську навалу економічно та політично занепадають і втрачають своє колишнє
значення.

Кардинально іншою була ситуація у південно-західній частині Русі, де 1199 р. з'явилося нове
державне об'єднання — Галицько-Волинське князівство, яке стало безпосереднім спадкоємцем
Київської Русі, майже впродовж півтора сторіччя відігравало вирішальну роль у формуванні
українського етносу.

Григорій Півторак Давньоруська народність:

історична реальність чи ідеологічна вигадка?
Згідно з твердженням радянських істориків, яке ще недавно було
непорушною аксіомою, за доби Київської Русі, а саме протягом IX-X ст.
унаслідок зближення і злиття багатьох східнослов'янських племен сформувалася
етнічна і мовна єдність — давньоруська народність. Вона, як і будь-яка
народність за відомим сталінським визначенням, нібито мала спільну
територію, мову, спільне економічне життя і спільний психологічний склад, що
виявляється у спільності культури. Ця давньоруська народність нібито існувала
деякий час і після розпаду Київської Русі — у період феодальної роздрібненості,
і лише згодом, після монголо-татарської навали, коли окремі частини Київської
Русі опинилися в різних державних утвореннях, почався розпад давньоруської
народності на три частини, які в XIV-XV ст. перетворилися на три
східнослов'янські народності: російську, українську та білоруську. Відповідно
до цього і єдина давньоруська мова розпалася на три східнослов'янські мови.
Отже, згідно з офіційною доктриною, історія українців і їхньої мови почалася не
раніше XIV-XV ст. Будь-які спроби шукати наші корені глибше вважалися
підступами «українських буржуазних націоналістів» і жорстоко
переслідувалися. Проте при детальнішому і вдумливішому аналізі суспільно-
політичних і культурних особливостей давньоруської держави виявляється, що
вчення про давньоруську народність (чи, як тепер дехто називає, етномовну
спільність) з усіма її необхідними ознаками - це не більше, ніж ідеологічний
міф.
Слід сказати, що далеко не всі російські історики й не завжди дотримувалися
такої антинаукової позиції. Ще класик російської історичної науки В.
Ключевський (1841-1911) вважав, що росіяни з'явилися на історичній арені лише
після розпаду Київської Русі, тобто не раніше другої половини XII ст. Фактично
з позицій М. Грушевського, вперше викладених у його праці «Звичайна схема
руської історії і справа раціонального укладу історії східного слов'янства» (1904
р.), розглядала етнічні процеси в Київській Русі й офіційна радянська історична
наука на чолі з акад. М. Покровським — аж до погрому його школи в 1936 р. Ця
школа починала російську історію з Володимиро-Суздальського князівства,
отже, Київську Русь у неї не включала.
Ситуація різко змінилася, коли 1946 р. в Ленінграді була опублікована праця
В. Мавродіна «Древняя Русь (Происхождение русского народа и образование
Киевского государства)». У ній без належної наукової аргументації було
проголошено, що «Киевская Русь — это начальный этап в истории всех трех
братских славянских народов Восточной Европы, имеющих одного предка —
русский народ киевских времен, древнерусскую народность» (с. 309). Далі в цій
праці підкреслюється величезна роль, що її в історії східних слов'ян відіграв
«величественный процесе объединения восточнославянских и ассимилируемых
ими племен в единую древнерусскую народность» (с. 310). Цю саму тезу В.
Мавродін повторив і в наступній своїй праці «Образование единого русского
государства» (Л., 1951): «Объединение восточных славян, сложившихся в
единый русский народ, должно быть определено как народность... Таким
образом, можно считать установленным, что во времена Киевского государства
восточнославянский мир сложился в единый русский народ, или,
конкретизируя, в единую русскую народность» (с. 215).
Такі бездоказові твердження припали до душі тодішнім радянським
ідеологам і дістали публічну підтримку з боку тогочасних владних структур.
Незважаючи на це, позиція В. Мавродіна спочатку не знайшла розуміння серед
московських істориків та філологів. Зокрема, на початку лютого 1951 р. в
Інституті історії АН СРСР відбулася теоретична конференція з проблеми
утворення російської народності і становлення її в націю. Основну доповідь на
цій конференції зробив В. Мавродін, з приводу якої відбулася широка наукова
дискусія. Різку критику з боку істориків А. Новосельського, Г. Санжеєва, О.
Зиміна, В. Пашуто, М. Павловського та філологів В. Сидорова, П. Кузнецова
дістала теза В. Мавродіна про те, що «в VIII-IX вв. в связи с распадом
первобытнообщинного строя и развитием феодальных отношений, приведших к
образованию Киевского государства, племена восточных славян сложились в
единую древнерусскую народность с общим для всего государства языком». На
одностайну думку учасників дискусії, частина доповіді В. Мавродіна,
присвячена давньоруському періоду, гіпотетична й малопереконлива. У ході
дискусії підкреслювалося, що якби в Київській Русі племінні відмінності й
діалекти стерлися до певного нівелюючого рівня, то ні монгольська навала, ні
феодальна роздрібненість не змогли б спричинитися до виділення з єдиної
давньоруської народності трьох хоч і споріднених, але різних народностей.
Насправді ж у Київській Русі, на думку учасників дискусії, існували три окремі
східнослов'янські єдності, які в наступних віках дали початок трьом
народностям: російській, українській та білоруській. Дискусія також показала,
що розв'язання проблеми етногенезу російського та інших народів може бути
досягнуто лише об'єднаними зусиллями істориків, лінгвістів, етнографів,
мистецтвознавців. У заключному слові В. Мавродін погодився з низкою
принципових критичних зауважень і навіть обіцяв переглянути свої погляди 34.
Проте перемогла не наука, а політика.

 34 Інформаційний звіт про цю конференцію був надрукований у журналі «Вопросы истории», —

1951. - № 5. — С. 137-139.

У концепції В. Мавродіна тодішні ідеологи знайшли чудове ідеологічне

обґрунтування національної політики радянського керівництва, яка, хоч і була
прикрита демагогічною фразеологією, по суті продовжувала
великодержавницьку національну політику царської Росії. Адже визнання
справжнього процесу формування російської народності з XII ст. у межах
Володимиро-Суздальського князівства робили проблематичними претензії Росії
не тільки на територіальну, але й на культурну спадщину Київської Русі, а
включення України до складу Російської імперії мало вигляд не справедливого
повернення Москві давніх російських земель, а загарбання земель сусіднього
народу. Інша річ, коли наполягати на існуванні окремої давньоруської
народності, яка нібито створила Київську Русь і стала етнічною основою
пізніших росіян, українців та білорусів. У такому разі появу цих трьох народів
можна розглядати як прикрий історичний зиґзаґ, як негативне явище, зумовлене
злою волею монголо-татар, литовців та поляків, які зруйнували спільну
східнослов'янську державу Русь і єдиний давньоруський народ. Тож будь-яке
об'єднання росіян, українців та білорусів в єдиній державі має сприйматися
ними як відновлення історичної справедливості. Отак нібито суто наукова
концепція давньоруської спільноти стала служити політичній справі реставрації
Російської імперії хоч би в межах території східнослов'янських народів. Через
це й не дивно, що концепція В. Мавродіна була схвалена ЦК КПРС й офіційно
проголошена в «Тезах ЦК КПРС до 300-річчя возз'єднання України з Росією»,
надрукованих у газеті «Правда» за 10 січня 1954 р.: «Русский, украинский и
белорусский народы ведут свое происхождение от единого корня -
древнерусской народности, создавшей древнерусское государство — Киевскую
Русь». Цими тезами було покладено край науковій дискусії з приводу
давньоруської народності, і невизнання запропонованої партією доктрини
розцінювалося як політична незрілість, а її критика прирівнювалася до
державного злочину. За таких умов В. Мавродін виявився «на коні» й не тільки
не переглянув своєї позиції щодо давньоруської народності, але й видав на її
захист ще дві книжки: «Образование древнерусского государства и
формирование древнерусской народности» (М., 1971) та «Происхождение
русского народа» (Л., 1978). Критику концепції давньоруської народності
продовжили лише історики української діаспори в Канаді та США 35. Однак цей
підступний історичний міф національної єдності Російської імперії, куди нібито
входять як локальні відгалуження російської нації й українці та білоруси,
сприйняли також і провідні політики, й навіть учені Заходу і, на жаль, досі його
дотримуються, незважаючи на розпад Радянського Союзу та крах імперської
ідеології. Ще й нині західні історики, мовознавці, літературознавці,
мистецтвознавці, археологи безпідставно приписують росіянам історичне
минуле, до якого вони непричетні 36.

 35 Історію появи концепції давньоруської народності подаємо за працею: Залізняк Л. Від склавинів

до української нації. — С. 137-139.
 36 Крип'якевич І., Дольницький М. Історія України. — Нью-Йорк, 1990. — С. 223.

Застарілість доктрини про давньоруську народність очевидна вже з того, що

нині явно потребують уточнення самі поняття етнос, народ, народність,
нація, оскільки сучасна наука оперує такими поняттями, як ментальність,
етнічна свідомість, національна самосвідомість тощо, й, очевидно, було б
доцільно, щоб вони якось фігурували і в сучасному визначенні етносу,
народності та нації. Але ми поки що абстрагуємося від цих недоречностей і,
виходячи з досі існуючого визначення народності й нації, спробуємо з'ясувати,
чи справді були властиві так званій давньоруській народності всі необхідні для
неї чотири ознаки.
Щодо спільності території на перший погляд сумнівів нібито немає:
давньоруська держава Київська Русь справді займала компактну територію. Але
ж це була спільна територія держави, а не народності. З етнічного погляду ця
держава становила конгломерат різних племен і народів — не лише
слов'янських, але й балтських, тюркських, фінно-угорських. Давньоруська
територія була заселена не рівномірно, окремі її частини розчленовувалися дуже
широкими і майже непрохідними лісами та болотами. Чи могли східні слов'яни
за таких умов відчути спільність своєї території від Карпат і Надросся до Пскова
й Ростова? Можливо, це відчували хіба що порівняно нечисленні урядовці, що
були пов'язані з князівською адміністрацією та іншими державними
структурами й час від часу подорожували по всій державі, збираючи раз на рік
податки і виконуючи інші державні функції. Але основна маса населення, яка
фактично й становить саму народність, хіба могла усвідомлювати якусь єдність
території при тодішніх примітивних транспортних засобах і шляхах сполучення,
при величезних природних перешкодах, що фактично були своєрідною
«залізною завісою»? Звичайно, ні! У кожному реґіоні люди мали «свою»
територію. Скажімо, Середня Наддніпрянщина була споконвічною для полян;
тут вони мали глибоке історичне коріння, своїх предків і нащадків, тут
відбувалася зміна поколінь, формувалися їхні звичаї, матеріальна і духовна
культури, і не переймалися вони клопотами новгородців або псковичів, та й
навряд чи знали про їхнє існування взагалі. Так само слов'яни Новгородщини,
Муромщини чи Ростовської землі не мали жодного стосунку до
Наддніпрянщини, і навряд чи спадало їм на думку вважати ті далекі землі
своїми. Отож єдність давньоруської території усвідомлювалася лише на рівні
державних структур, та й то в умовах напівкон-федерації, коли Новгород
постійно протистояв Києву, йому ж не хотів коритися Полоцьк, коли київським
князям весь час доводилося втихомирювати непокірних периферійних князів, ця
єдність території мала досить своєрідний і відносний характер, і її роль була
явно не тією, що пізніше — в епоху окремих східнослов'янських народностей і
націй. Загальноруську свідомість могла мати лише правляча верхівка та
найвище духовенство.
Існування народності неможливе й без спільної для всіх її реґіонів мови. Чи
була така мова в Київській Русі?
Про мовну ситуацію на Русі детально йтиметься далі. Тут ми лише
відзначимо, що спільною для всієї території Київської Русі (хоч і з деякими
місцевими відмінностями) була давньокиївська писемно-літературна мова. Але
ж вона була наддіалектною, значною мірою штучною, для більшості простого
народу досить далекою і навіть чужою, коли окремі її стилі були щедро
пересипані церковнослов'янськими словами, граматичними формами та
стилістичними конструкціями. Хоч у деяких давньоруських юридичних
документах, що відбивають традиції звичаєвого права, або в художніх творах із
значним фольклорним струменем спостерігається певне наближення
давньокиївської літературної мови до народної, було б наївною ілюзією
ототожнювати ці мови і вбачати в давньокиївській літературній мові XI-XIII ст.
віддзеркалення простонародного мовлення.
Цілком зрозуміло, що претендувати на роль мови припущуваної
давньоруської народності має підстави не давньокиївська писемно-літературна і
не церковнослов'янська (мова православної церкви), а жива народнорозмовна
мова. Але чи є підстави говорити про єдину давньоруську народнорозмовну
мову як ознаку давньоруської народності й розтягувати період її існування десь
аж до XIV ст.? Традиційна відповідь однозначна: так, є. Для цього нібито є й
відповідні аргументи: наявність спільносхіднослов'янських мовних рис
(повноголосся -оро-, -ере-, -еле-, звукосполучення зв-, цв- у словах типу звіздá,
цвіт замість колишніхgv-, kv-, перехід початкового ненаголошеного je в о перед
складом з голосними і, е у словах типу óзеро, óсінь, протиставлення
приголосних за твердістю- м'якістю, близькі системи слово- і формотворчих
префіксів та суфіксів, спільний у своїй переважній частині лексичний фонд
тощо), майже повна відсутність у ранніх східнослов'янських пам'ятках місцевих
діалектних особливостей, а якщо вони й трапляються, то їх інтерпретують не як
діалектні риси, яких нібито майже не було і не могло бути, а як описки
книжників. Проте, як показує поглиблений аналіз, традиційні аргументи на
користь існування єдиної давньоруської народнорозмовної мови хисткі й
непереконливі. У цьому випадку наявність спільних східнослов'янських мовних
рис нічого не доводить. По-перше, зважаючи на особливості розселення й
наявність широких і непрохідних незаселених просторів важко припустити, що
всі спільні східнослов'янські мовні особливості виникли синхронно на всій
східнослов'янській території. Вірогіднішою видається поява окремих діалектних
рис спочатку на обмежених територіях з пізнішим поширенням на інші
діалектні ареали. По-друге, спільні риси будь-якої групи споріднених мов не
обов'язково мусять бути спадщиною єдиної прамови. Наприклад,
загальновідомо, що сучасні західнослов'янські мови відзначаються низкою
спільних фонетичних, граматичних і лексичних особливостей, хоч якоїсь
західнослов'янської прамови ніколи не було.
Народне мовлення в епоху Київської Русі являло собою сукупність багатьох
близькоспоріднених, але виразно відмінних між собою діалектів, які не
становили єдиної східнослов'янської мови. Твердження про давньоруську
народнорозмовну мову як мову давньоруської народності не мають під собою
реального наукового і фактичного ґрунту.
Про спільність економічного життя давньоруського суспільства як нібито
необхідну ознаку припущуваної давньоруської народності сказати нічого, бо
спільний ринок формується не в межах етносу чи народності, а в межах держави
незалежно від того, скільки в ній етносів.
Нарешті, про єдність давньоруської культури, на яку так часто посилаються,
щоб довести існування давньоруської народності. Справді, можна знайти
чимало аргументів на користь цього положення (наприклад, спільна
християнська православна віра, існування спільних рис в архітектурі, малярстві,
книжковому мистецтві). Однак поза увагою дослідників чомусь залишається той
загальновідомий і незаперечний факт, що в Київській Русі було фактично дві
культури. Одна з них — офіційна, наднаціональна, створювана державними
структурами і спрямовувана церковною (християнською) ідеологією.
Ця Кирило-мефодіївська християнська культура, хоч і з деякими місцевими
особливостями,була спільною не тільки для Русі, але й для християнської
Болгарії, Моравії, Румунії, Словаччини та Візантії, Цілком ясно, що така
культура не могла привести до формування єдиного етносу і стати культурою
саме давньоруської народності. Крім того, слід узяти до уваги й той
незаперечний факт, що давньоруська християнська культура була не
результатом спільних зусиль усіх східнослов'янських племен від Карпат до
Волги і від Білого моря до Тмутаракані, а творилася переважно в Києві та
інших містах Південної Русі і з київської метрополії поширювалася на північ та
північний схід разом з переселенцями-колоністами. Ранньоукраїнська київська
культура в готовому вигляді прищеплювалася на значно відсталіших у
культурно-економічному розвиткові північних територіях, а деякі її елементи
ставали зразком для творення оригінальної культури місцевих племен. Про
загальнодавньоруську спільність християнської культури говорити не
доводиться ще й тому, що росіяни з'явилися на історичній арені лише в другій
половині XII ст., коли ця культура вже існувала, отже, безпосередньої участі в її
творенні вони не брали й не могли брати.
Друга культура Київської Русі — це культура простих людей, що виявлялася
в народних звичаях, обрядах, побуті, фольклорі. Це була зовсім інша культура,
яка різко відрізнялася від офіційної, бо вона й далі базувалася на язичницьких
традиціях, а не на християнстві. Отже, це була справді народна культура,яка
могла б стати ознакою припущуваної давньоруської народності, якби була
спільною для всіх земель Київської Русі. Але ж у кожному реґіоні люди мали
свої культурні традиції, віковічні звичаї та обряди своїх предків, свій фольклор і
цілий духовний світ. Нівелюючо-об'єднувальним чинником не стало навіть
християнство: воно утвердилося як панівна релігія лише в містах, а села з
переважаючою кількістю населення почали масово християнізуватися лише
після монголо-татарської навали. У самій Київській Русі доцентрові ідеї
виникали в столиці й постійно пропагувалися всіма тодішніми засобами, проте
повного розуміння вони не знаходили, а деякі реґіони були настроєні проти цих
ідей неприховано вороже. Та єдність Русі, яку нібито усвідомлювали й
найширші народні маси і про яку ми знаємо з давньоруської літератури (єдність
пропагували, оспівували, до єдності закликали), — це радше явище, поширене в
державному житті багатоетнічних і багатонаціональних політичних утворень,
коли правлячі кола прагнуть злити це людське розмаїття в одну безлику сіру
масу за принципом «в одній державі — один народ», а офіційні ідеологи
видають бажане за дійсне. Так було в Київській Русі, так тривало протягом усієї
історії Російської імперії з її постійною проблемою «обрусения инородцев», це
ж саме спостерігалося і в Радянському Союзі (згадаймо популярний у ті часи
псевдонауковий постулат про «нову історичну спільність людей — радянський
народ», хоч сьогодні вже навряд чи хтось сумнівається в тому, що це був
чистісінький міф). Отже, давні твердження про єдину Русь слід сприймати як
вираження відповідної центристської ідеології, а не як доказ реального
існування однорідного давньоруського етносу у формі давньоруської
народності.
Таким чином, довести, що давньоруська народність мала всі необхідні для
неї ознаки згідно з традиційним визначенням народності (спільну територію,
мову, спільне економічне життя і спільну культуру), практично неможливо. Усе
це доводить протилежне: ніякої давньоруської народності ніколи не було! Не
рятує становища й спільна самоназва Русь, оскільки ми достеменно не знаємо,
що саме вкладали в цю назву її носії у різних реґіонах Русі: чи етнічне поняття,
чи лише свою належність до держави «Київська Русь».
Про давньоруське суспільство слід говорити не як про єдину народність, а
як про відносну спільність багатьох східнослов'янських етномовних груп в одній
державі з єдиною офіційною ідеологією і релігією. Не слід плутати поняття
давньоруської державності, яка реалізувалася в утворенні Київської Русі, з
відповідною народністю, яка нібито неминуче мала б сформуватися в цій
державі, хоч насправді вона не встигла чи навіть і не могла сформуватися в тих
конкретних історичних умовах.
Давньоруська народність. Григорій Півторак ... -
http://litopys.org.ua/pivtorak/pivt07.htm
 

ОЛЕНА РЯБІЧЕВА
Проблема давньоруської народності

Питання етнічної приналежності держави Київська Русь, її консолідуючого етносу є предметом

запеклої дискусії і науковців, і політиків. Для сучасної європейської історичної науки ця ситуація
ненормальна, адже аналогічні Русі держави, що виникли одночасно з нею в IX—X ст. на
англійських, французьких, німецьких, чеських, польських, угорських землях, давно й одностайно
вважаються державами відповідних народів. Суперечка навколо національності жителів княжого
Києва пояснюється не стільки браком наукових джерел, скільки надмірною політизацією питання.

350-річна експансія Російської імперії на українські національні землі потребувала ідеологічного

обгрунтування. Середньовічна історія українського народу була викривлена на користь північно-
східного сусіда. Праукраїнська держава Русь без серйозної наукової аргументації була оголошена
імперськими істориками першим етапом російської державності. Вже 200 років тому фундатор
російської імперської історіографії М. М. Карамзін проголосив постання Київської Русі народженням
Росії, а Київ — "матір'ю городів російських". Українці взагалі не визнавалися як окремий етнос, що
має якісь права на свою батьківщину. Пізніше під тиском наукових фактів їм була відведена роль
"молодшого брата", який у XIV—XVI ст. несподівано і невідомо звідки з'явився в Україні вже як
сформований народ. Штучність і заполітизованість таких поглядів на середньовічну історію
українського етносу нині не викликають сумніву. Однак до останнього часу історики в Україні були
поставлені в умови, за яких заперечення офіційної концепції означало самогубство.

Питання спадкоємності культурних, духовних, політичних надбань Київської Русі є ключовим в

історії Східної Європи. Зокрема, нагальною потребою в справі вивчення етногенезу українців є
визначення етнічної приналежності Русі, яка сформувалася на українських етнічних землях понад
тисячу років тому.

Русь як держава була імперією ранньосередньовічного типу, однією з тих, які в той час виникали в
Європі. На заході це імперія Кароліигів, у Подунав'ї — Великоморавське князівство» на півдні
Східної Європи — Хозарський каганат. Усі імперії охоплюють етнічні території кількох народів.
Однак вони виникають внаслідок завойовницької політики верхівки одного народу щодо своїх
сусідів. Тому в усіх імперіях є "старший брат", тобто імперська нація, культура і мова якої домінують
на всій території держави. Досить згадати, яку роль відігравали російська культура та "велика і
могутня російська мова" у колишньому СРСР.

Який же етнос консолідував різні народи Східної Європи в державу Русь зі столицею в Києві? Як
згадувалося вище, російська імперська наука стверджувала, що це були росіяни. В середині XIX ст.
цю концепцію чітко сформулював М. Погодін. Він вважав, що до XIII ст. у Києві жили росіяни. Після
погрому Середнього Подніпров'я татарами в 1240 р. вони емігрували в межиріччя Верхньої Волги
та Оки. Лише в XIV ст., на думку Погодіна, українці заселили Середнє Подніпров'я з Волині та
Галичини.

Ці погляди повністю суперечать фактам. Етногенез росіян почався у Волзько-Окському межиріччі

не раніше XI ст. Погляди офіційної Москви на Київську Русь як на першу державу російського
народу виглядають абсурдно, адже виходило, що російська державність з'явилася на два століття
раніше самих росіян.

Підтиском неспростовних історичних фактів імперська наука дещо змінила погляди на етнічну
приналежність Київської Русі. Оскільки стало неможливо далі стверджувати, що фундаторами і
носіями києворуської державності були росіяни, то в суспільній свідомості почали утверджувати
погляди на Київську Русь як "колиску трьох братніх народів", тобто якщо Київська Русь не російська
держава, то й не українська, і не білоруська, а спільна. Оскільки всі без винятку держави
створювалися певними народами, то виникла потреба в існуванні окремого, своєрідного етносу —
давньоруської народності, яка нібито й створила державу Русь зі своєрідною культурою (мал. 79) і
була спільним пращуром (колискою) трьох братніх східнослов'янських народів. За офіційною
радянською історіографією, після розгрому Русі татарами на ЇЇ підґрунті постало три споріднені
етноси: російський, український та білоруський.

Давньоруська народність, що нібито була далекою попередницею єдиного радянського народу,

створювала ілюзію органічної єдності російської держави, приховуючи її імперську суть. Вона
надавала експансії Московської держави на українські землі "пристойного вигляду" возз'єднання
єдиного руського народу. В полоні цього дуже давнього політичного міфу національної єдності
Російської імперії і нині перебувають більшість провідних політиків Заходу. Не спростувавши
безпідставних тлумачень щодо етнічної єдності слов'янського ядра Московської імперії і не
звільнивши історичну правду від політичних спотворень, ми не побудуємо міцного фундаменту
української державності. Відродження Російської імперії у формі Радянського Союзу виглядатиме
як відновлення історичної справедливості й возз'єднання насильницьки розірваного на частини
колись єдиного етносу — давньоруської народності.

Концепція єдиної давньоруської народності як колиски трьох східно-слов'янських народів завжди

була підґрунтям експансії Московської держави на етнічні території українців. Вона являє собою
скоріше породження імперської національної політики, ніж історичної науки. Одне з її головних
завдань — розподіл історичної спадщини Київської Русі на користь "старшого брата". За офіційною
радянською наукою, Київська Русь була спільною колискою лише для українців та білорусів, яким
дозволялося розпочинати свою історію лише після розгрому Русі татарами. Водночас на всіх,
навіть найвищих державних рівнях говорили і продовжують говорити про тисячоліття Російської
держави, тисячоліття християнства в Росії, про "засновників російської державності і діячів
російської культури Володимира Київського та Ярослава Мудрого".

Безперечно, культурна, релігійна, політична спадщина київських князів стала важливою складовою
того підґрунтя, на якому пізніше постали російський етнос та його держава. Проте це не є
підставою для проголошення Володимира Святого росіянином чи діячем російської культури.

 
Стародавній Рим дуже вплинув на формування французького етносу. Однак французи не
починають свою історію із заснування Риму. Вихідці з Великобританії заснували Сполучені Штати.
Однак ніхто не вважає історію Англії першим етапом розвитку американського етносу, а англійців
— "молодшими братами" американців.

Концепція давньоруської народності як колиски трьох братніх народів сформульована досить пізно,
після другої світової війни. Офіційна

радянська історична наука на чолі з академіком М. Покровським аж до погрому його школи в 1936
р. розглядала етнічні процеси в Київській Русі фактично з позицій М. Грушевського, проголошених
ще 1904 р. Вважалося, що кожен із східнослов'янських народів у межах Києворуської імперії мав
власний історичний струмінь і батьківщину. Праукраїнці Південної Русі постали під сильним
впливом іранських народів Надчорномор'я та греко-візантійської цивілізації. Обличчя білоруської
нації формувалося на балтському субстраті, значною мірою впливами з Київської Русі, а пізніше у
складі литовсько-польської конфедерації. Становлення російського етносу відбувалося в ході
слов'янської колонізації лісових обширів, заселених балтськими та угро-фінськими племенами.
Великий вплив на росіян справили тісні контакти з татарами у XIII—XV ст. (42]. Історична школа М.
Покровського фактично не включала Київську Русь до російської історії, а розпочинала останню із
Суздальсько-Володимирського князівства.

1948 р. у Ленінграді вийшла друком праця В. Мавродіна "Формирование русской наций". У ній
декларувалося, що на підставі злиття в єдиний етномасив східнослов'янських племен у IX—XI ст.
постав руський народ, предок руської, української та білоруської націй. Радикальні судження В.
Мавродіна суперечили науково обгрунтованим висновкам багатьох класиків східнослов'янської
історії та мовознавства — В. Ключевського, М. Грушевського, А. Кримського, О. Шахматова, М.
Покровського та ін. Так, О. Шахматов ще 1919 р. пнсав, що в історичну епоху руські племена так
далеко розійшлися одне від одного, що не можна говорити про існування єдиної руської мови.

Контроверсійність і бездоказовість висловлювань В. Мавродіна зумовили їхнє несприйняття

московськими істориками. 1951 р. в Інституті історії AH СРСР відбулася наукова дискусія з питання
існування за часів Київської Русі єдиної давньоруської народності. Незважаючи на те, що погляди
В. Мавродіна на той час вже дістали публічну підтримку влади, провідні фахівці з давньоруської
історії (В. Зимін, В. Пашуто, Б. Рибаков, А. Сидоров та ін.) одностайно заперечили існування
єдиного давньоруського етносу в IX—XII ст. Таку саму думку висловив О. Санжаєв: "У Київській
Русі існували три окремі східнослов'янські єдності, які в наступних століттях дали початок трьом
слов'янським народностям: російській, українській та білоруській". У заключному слові В. Мавродін
погодився з думками колег і навіть обіцяв переглянути свої погляди щодо ступеня єдності людності
Київської Русі. Результати дискусії були надруковані в журналі "Вопросы историй" (1951, № 5).

Однак ЦК КПРС поклав край результатам цієї наукової дискусії у відомих тезах з нагоди 300-річчя
Переяславської угоди, надрукованих у газеті "Правда" за 10 січня 1954 р. У тезах
проголошувалося, що у IX—XI ст. у державі Русь склалася праруська народність з єдиною мовою,
культурою, самосвідомістю та патріотизмом. Внаслідок окупації Русі татарами, Литвою та Польщею
ця єдність розпалася на російську, українську та білоруську народності.

 
Отже, проблема була переведена з наукової у політичну площину. Подальші дискусії на цю тему в
Радянському Союзі стали неможливими. Однак історики української діаспори продовжували
критику концепції давньоруської народності. Наприклад, 1964 р. у Нью-Йорку вийшла друком книга
М. Чубатого "Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східно-слов'янських націй". Прихильників
існування давньоруської народності в СРСР ще довго очолював В. Мавродін, який видав ще дві
книжки на її захист [109, 110]. Вони є яскравим прикладом пропагандистського жанру, який у
радянські часи бурхливо розквітнув у сфері гуманітарних дисциплін.

Аргументи на користь існування єдиного давньоруського етносу фактично зводяться до двох

основних: етнополітичної єдності Київської Русі як держави та єдиного кирило-мефодіївського
мовно-культурного комплексу. Останній, мовляв, складався з книжної церковнослов'янської мови
та православної культури. Проте він був поширений не лише на Русі, а й у Болгарії, Моравії,
Трансільванії. Отже, зараховувати усіх його носіїв до єдиного етносу абсурдно.

У Західній Європі в той час утвердився єдиний латино-католицький культурний комплекс. Тобто всі
народи західної частини континенту писали та читали латиною і були носіями римсько-католицької
релігійної культури. Однак ніхто не стверджує, що від Польщі до Іспанії у середньовіччя проживав
єдиний народ.

Відома провідна роль офіційної російської культури, зокрема мови, у колишньому Радянському
Союзі. Проте під цим нівелюючим офіційним мовно-культурним покривом на своїх етнічних землях
продовжували жити своєрідні етноси. Отже, єдина кирило-мефодіївська культура верхівки Русі не є
доказом існування єдиного давньоруського етносу.

Під етнополітнчною єдністю Русі розуміють державу з конкретною назвою Русь, якою правила одна
династія Рюриковичів, а також загальноруську свідомість правлячої верхівки та вищого
духовенства. Однак ці показники характерні для всіх імперій. Визначальною рисою останніх була
якраз не моноетнічність, а насильницьке втримання під деспотичною владою метрополії
поневолених народів. Класичний приклад — Російська імперія, яка зібрала під єдиним дахом
деспотичної держави 130 народів. Вона теж була політично єдиною державою, якою правила
династія Романових, а правляча верхівка у провінціях мала московсько-центристські погляди.
Отже, політична єдність держави ще не свідчить про її етнічну монолітність, а тому не може бути
доказом існування єдиної давньоруської народності.

У СРСР, який М. Бердяєв вважав більшовицьким етапом розвитку Російської імперії, офіційні
ідеологи, спираючись на факт вищезгаданої політичної єдності, розробили псевдонаукову
концепцію "нової історичної спільності людей — радянського народу", своєрідного сучасного
аналога давньоруської народності. Коли 1991 р. впав імперський режим, то стало очевидно, що
ніякого окремого радянського народу нема, а є численні своєрідні етноси та нації, землі яких були
колись загарбані імперією. Те ж сталося й у XIII ст., коли під ударами татар ранньосередньовічна
імперія

Русь остаточно розпалася і на її місці виявилися не якийсь давньоруський етнос, а численні народи
зі своєрідною культурою і окремою долею: українці, росіяни, білоруси, ятвяги, лити, лати, ести,
чудь, весь, меря, торки та ін.

 
Концепція давньоруської народності є спробою ідеологічного обгрунтування поневолення Москвою
інших східнослов'янських етносів. Посилаючись на колись нібито єдиний давньоруський народ,
сучасні прихильники "єдиної та неділимої" намагаються зберегти імперію за рецептом О.
Солженіцина бодай у межах її слов'янського ядра.

Погляди на Київську Русь як спільну колиску трьох східнослов'янських народів культивувалися

імперією всупереч численним науковим фактам, що переконливо свідчили про безперервність
культурного розвитку на українських землях від стародавніх Києва та Галича до козацької України.
Про це неодноразово писали як українські, так і російські дослідники. Особливо слід відзначити
праці М. С. Грушевського, який переконливо довів, що "общеруської історії не може бути, як немає
общеруської народності".

Чи міг існувати єдиний давньоруський етнос тисячу років тому на величезних обширах держави
Русь, кордони якої сягали на півночі Балтики, на півдні Чорного моря, на заході Вісли, а на сході
Верхньої Волги? Нагадаємо, що до цієї давньоруської імперії входила велика кількість
неслов'янських племен. Літописи згадують балтські племена (летголи, земголи, корсь, лити, пруси,
ятвяги та ін.), угро-фінів (меря, мурома, черемиси, мещера, мордва, ліви, чудь, нарова, ям, весь,
перм, югра та ін.), тюркські народності (печеніги, торки, чорні клобуки та ін.). Вагомою складовою
давньоруського суспільства IX—XI ст. були скандинави — варяги, про що переконливо свідчать
історичні джерела та виразні археологічні матеріали. Навіть ті 15 слов'янських племен, що увійшли
до держави Русь, не становили єдиного народу вже у VIII ст., бо "мали ж свої обичаї і закони
предків своїх, і заповіти, кожне — свій норов".

Так само, як і в будь-якій поліетнічній державі імперського типу, в Київській Русі відбувалися
консолідаційні (в тому числі етнічні) процеси навколо панівного етносу, що проживав у політичному,
економічному, культурному, духовному центрі держави. Однак інтенсивність цих процесів
пропорційна силі впливу центру на периферію, який не міг бути потужним через нерозвиненість
комунікацій, величезні простори імперії, короткий час її існування. Остаточно оформилася
державна структура Русі наприкінці X ст., а в середині XII ст. вона фактично розпалася на
незалежні князівства.

Контроль Києва над периферією величезної імперії був досить умовний і нерідко зводився до
збирання данини з підкорених племен. Як правило, це робилося взимку, коли замерзали численні
болота та ріки. Це давало змогу здійснювати далекі мандрівки крізь лісові хащі. Враховуючи
слабкий контроль столиці над різноетнічними підкореними племенами, які жили на гігантських
лісових масивах в умовах бездоріжжя, консолідація населення держави в єдиний давньоруський
етнос була практично неможливою. Навіть незрівнянно потужніша порівняно з Руссю
надцентралізована Російська імперія за кілька сотень років панування не змогла консолідувати
східнослов'янські народи в єдиний етнос, не кажучи вже про підкорені балтські, угро-фінські й
тюркські народності.

Про різноетнічність населення Русі писав не лише Нестор-літописець. Сучасні лінгвісти, історики,
маючи численні археологічні свідчення своєрідності посуду, ювелірних виробів, домобудівництва в
різних регіонах Русі, виділяють три групи племен: південно-західну (поляни, сіверяни, деревляни,
золиняни, дуліби, тиверці, уличі, білі хорвати), північно-східну (вятичі, радимичі), північно-західну
(дреговичи, кривичі, словени) [192, с. 49]. Дослідники бачать у них праетноси українців, росіян,
білорусів [82]. Для кожного з цих регіонів властиві специфічні економічні зв'язки, певні мовні
особливості.

Яскравим прикладом етнічної диференціації східних слов'ян часів Київської Русі є своєрідність
скроневих кілець у різних літописних племен.

У XII—XIII ст. назва етносу, який проживав у Середньому Подніпров'ї і власне створив державу
Русь, поширилася на всі підвладні Києву землі. Однак це зовсім не свідчить про наявність єдиної
етнічної самосвідомості у всього населення держави, адже Російську імперію навіть після 1917 р.
нерідко звали просто Росією, але від цього всі її жителі не стали росіянами. Немає сумніву, що
княжа верхівка та найвище духовенство, погляди яких відображали літописи, усвідомлювали свій
тісний політичний та духовний зв'язок з Києвом. Носіями ж місцевої етнічної специфіки були
народні низи, які вважали себе насамперед киянами, полочанами, суздальцями, новгородцями і
лише потім підлеглими Києву руськими. Інакше кажучи, політична єдність держави ще не свідчить
про її етнічну монолітність.

Важко не погодитися з Я. Ісаєвичем, який заперечує існування монолітної давньоруської

народності і наголошує на федеративності та багатоетнічності держави Русь (82, с. 80).

Отже, в Русі мав місце консолідуючий вплив київського ядра держави на підкорені різноетнічні
племена, і насамперед на слов'янську їх частину. Проте він не настільки могутній і тривалий, щоб
на різноплемінному грунті постав єдиний давньоруський народ з єдиною мовою, культурою і
самосвідомістю. Численні лінгвістичні, археологічні, історичні, антропологічні дані підтверджують
гіпотезу О. Шахматова, М. Грушевського, А. Кримського про початок формування окремих
східнослов'янських етносів в часи розпаду слов'янської спільності у VI—VIII ст., тобто це сталося
ще до виникнення держави Русь, якій так і не вдалося консолідувати східних слов'ян в єдиний
народ. На думку згаданих учених та їх сучасних послідовників, східні слов'яни в епоху Київської
Русі являли собою конгломерат споріднених і досить близьких етносів із своїми діалектами, що
групувалися в праукраїнський, прабілоруський, праросійський, псковсько-новгородський субетноси.

Отже, маємо вагомі наукові підстави заперечувати існування єдиної давньоруської народності і
тлумачення Київської Русі як "колиски трьох братніх народів". Не можна ж розглядати СРСР
(Російську імперію на більшовицькому етапі розвитку, за визначенням М. Бердяєва, 1936) спільною
державою росіян, українців, білорусів, литовців, узбеків на тій підставі, що вони входили до однієї
Російської імперії. Остання була державою насамперед російського етносу. Кожна держава мала
свій консолідуючий, панівний етнос. Якщо Російську імперію від Івана Калити до наших днів
будували росіяни, то є підстави вважати, що Київську Русь консолідували праукраїнці. 

http://gazeta.ua/blog/45711/problema-davnoruskoyi-narodnosti

Варіації про походження назв "Русь" і "Україна"

Варіації про походження назв "Русь" і "Україна"

Історія
Назва "слов'яни" виникає майже одночасно з назвою "анти". Останній раз
термін "анти" зустрічається в 602 році, а в Х ст. зникає ім'я слов'ян. Його
заміняють назви окремих племен: поляни, сіверяни, деревляни, дуліби (бужани
та волиняни), уличі, тиверці та інші.

У VІІІ столітті візантійські і арабські джерела для позначення населення, яке

проживало на сучасних українських землях, починають використовувати назву
"русь". Походження цієї назви являє одну із загадок історії України, яка до цього
часу не може вважатися цілком вирішеною.

Стародавні іноземні джерела не ототожнюють слов'ян і русів. Так у "Книзі видів

землі", написаній Абу-Зайда Ахмедом в середині Х століття, читаємо: "Руси є
народ, сусідній з болгарами, між цими останніми і слов'янами", "землі слов'ян і
їх сусідів, як-то русів". Абу-Ісхак аль-істархі в "Книзі кліматів" писав: "Руси є
народ по сусідству з Булгаром, між цим останнім і славонією". Деякі історичні
джерела говорять про історичну спільність русів з слов'янами. Так Абуль-Касим
Убайдалах у "Книзі шляхів і царств", написаній в ІХ столітті, підкреслює, що руси
"суть плем'я із слов'ян".

Русам в силу могутності вдалося підкорити інші слов'янські племена та обкласти

їх даниною. Показовим, для розуміння різниці між русами та іншими
слов'янами, є оповідь візантійського імператора Костянтина Багрянородного.
Він повідомляє, що руси кожну осінь і зиму збирають данину з слов'янських
племен. Коли в 907 році князь Олег закінчив свій переможний похід на Візантію,
то він звелів підняти на руських кораблях паруса з дорогоцінних тканин, а на
слов'янських - прості (кропив'яні). Цей факт свідчить про особливе становище
русів серед слов'ян.

Українські та російські дослідники здавна намагалися розгадати етимологію слів

"руси", "роси", "Русь". Щодо походження хороніма (назви країни) "Русь", з
грецької "Росія", умовно сформувалось понад 10 концепцій: 1) Варязько-
норманська, за якою русами були варяги - "північні веслярі", "мореплавці"; 2)
кельтська; 3) полябсько-поморська (від назви західнослов'янських племен); 4)
пруськолитовська; 5) русинська - від ріки Рус, що впадає в озеро Ільмень; 6)
руська - в основі якої лежить прикметник "русий"; 7) грецька (простонародна) -
від прикметника (роос) - червоний, рудий, русявий; 8) латинська: "ruz" - "село";
9) роксоланська, що своїм походженням завдячує світловолосим аланам
(іраномовним племенам сарматського походження); 10) версія, за якою назва "
русь" - похідна від етнічної назви населення, що проживало над річкою Рось
(над гирлом, де вона впадає в Дніпро стояло місто Родень).

В будь-якому випадку більшість етимологів (мовознавців) признає, що назва

"Русь" не має слов'янського походження. Вона прижилась у Київській державі.
Зупинимося на найбільш цікавих гіпотезах.

Ми не можемо скидати з рахунку ту роль, яку відіграли нормани в організації

Київської держави. Хоча ще радянська історіографія спростувала твердження
норманістів (послідовників норманської теорії) про те, що засновниками
Київської Русі були нормани (німецькою "nord" - північ, у літописах - варяги).
Михайло Грушевський припускав лише певний вплив варязької військової
організації на об'єднання давньоруських земель під владою Києва. Спробуємо
розібратись. На початку ІХ століття нормани здійснюють ряд вдалих походів на
Західну Європу, де вони засновують свої держави: у Франції - Нормандію, на
Середземному морі - Норманське королівство. Близькі до цих
західноєвропейських подій розповіді літописів про створення держави в землі
словенів. Так, в "Повісті минулих літ" говориться, що в 859 році варяги прийшли
із замор'я, "поклали данину на чудь і на словенех; на мери и на веси кривичах".
У 862 році ці племена "изгнаша варяги за море", але не змогли самі
зорганізувати державу і вирішили звернутися до інших варягів за допомогою. На
це відгукнулися три брати: Рюрик, Синеус і Трувор. По смерті братів Рюрик став
єдиновладним князем. Так, на півночі в середині ІХ століття постала
напівфінська держава - Новгородська, яка охоплювала слов'янські землі
(словени, кривичі) та фінські (меря, весь, мурома).

Цей факт дав життя так званій норманській теорії, яка відмовляє східним
слов'янам в здатності самостійно створити державу. Підвалини цій теорії заклав
Нестор в "Повісті минулих літ", а створили її німецькі вчені - Баєр, Мілллер та
Шльоцер, які працювали в Російській академії наук, починаючи з 1724 року. Ми
не будемо детально зупинятись на критиці цієї теорії відносно поляно-руської
державності, варто пригадати постать київського князя Оскольда, правління
якого передувало утвердженню на київському престолі у 882 році
новгородського князя Олега; і слов'янське походження якого виводили ще
радянські історики (О. Шахматов, Б. Рибаков). Ще в Бертинській хроніці є запис
839 року про київського князя. А "Повість минулих літ" розповідає, як у 866 році
князі Оскольд і Дір ходили на Царград, зруйнували околиці цього міста. Про цей
похід говорять і візантійські джерела. В анонімній візантійській хроніці, яку
опублікував Ф. Кюмон, подається точна дата нападу Русі - 18 червня 860 року.
Костянтин Порфірородний згадує договір між імператором Василем і Руссю
( Оскольдом ) - 873-874 рр. На ці ж роки припадає затвердження першого
Рафальштеттенського митного статусу, датованого часами короля Карльома (880
р.) або Людовика Німецького (876 р.), яким регламентовано мито з товарів, що
прибули до Баварії з Русі. Отже, походи Оскольда принесли Києву визнання.
Тому 882 рік - це не рік створення держави у східного слов'янства, а рік
військового перевороту, коли на княжому престолі з'являється династія
Рюриковичів (князь Олег). З Києва, а не з Новгорода пішло об'єднання слов'ян.

Один із сучасних дослідників Г.Василенко наводить численні факти про те, що

слова "роси", "руси", "рутени" чи "рутини" - кельтського походження. Ще в
першому столітті до нової ери, коли Юлій Цезар оволодів Галлією, він завоював
кельтське плем'я, яке римляни назвали бастарни, а самі себе ці бастарни
називали рутинами. Розгромлене плем'я рутинів розділилось на дві частини.
Одна з них іде в Прикарпаття, зливається тут з слов'янами, передає їм свою
назву. Інша частина рутенів пішла на Подунав'я, де разом з кочовими народами
воювала з Візантією. З часів Мітрідатових війн кельтів було багато в римських
гарнізонах на території сучасної України, в Криму, в Тмутаракані, а коло Дністра
ще більше. Після розгрому кочівників рутини пішли на схід, у причорноморські
степи і осіли між болгарськими та слов'янськими землями. З того часу, з
першого століття нової ери, зникає назва "рутини", а замість неї з'являються інші
- роксолани, росомани, роси, руси. Русичі за 100 років до Рюрика в 750-760
роках зробили похід із князем Бравлином на територію колишнього
Боспорського царства, де тоді політично панували хозари. Тоді в Сурожі (Судак)
князь Бравлин та бояри хрестилися. Академік Васильєвський дійшов висновку,
що це була Русь, або Тмутараканська, або Придніпрянська. Знахідка житія св.
Георгія Амастридського , яке написане не пізніше 842 р., дала новий факт
морського походу Русі в Малу Азію на м. Амастру. В 858-860 р. св. Кирило
знайшов у Корсуневі Євангеліє й Псалтир "рускими словеси і рускими букви".
Мармурова плита 590 р., знайдена в Тамані, має грецький напис майже цілком
слов'янськими літерами, якими потім писали в Києві. Це наводить на думку, що
Кирило взяв собі за основу для слов'янського алфавіту боспорський алфавіт. І
якраз тут, в колишньому Боспорському царстві, багато тризубів і геометричних
монограм на монетах, починаючи з І аж до VІ століть. Звідси до Києва занесено
титул князя - кагана, й цілком ймовірно, тризуб (герб), якщо кельти або греки не
занесли його раніше.
Щодо роксолан, то в кінці ІІ ст. до н. е. вони разом зі скитами воювали проти
Херсонеса, а в ІІІ ст. н. е. разом з північними причорноморськими племенами
вторгалися в межі Римської імперії. В 370-их рр. їх розгромили гунни і витіснили
на територію сучасної Румунії.

Щодо росоманів, росів, русів, то в ІV ст. з ними б'ються готи, воюють араби.
Зокрема, концепцію про росомонів-русів започаткував радянський дослідник
Б.О.Рибаков, пізніше її підхоплено багатьма іншими радянськими істориками.
Суть концепції зводиться до того, що багаті скарби VІ-VІІ ст. Середнього
Подніпров'я мартинівського та перещепинського типів належали племінній
верхівці слов'янського племені русів. Останнє, на думку Б.О.Рибакова,
утворилося в результаті сармато-слов'янського симбіозу. Воно поглинуло всі
інші подніпровські племена і утворило область, яка пізніше, в часи Київської
держави отримала назву "руської землі", а згодом ця назва поширилась на всю
державу (оскільки через причорноморські степи в ІV-VІ ст. прокочувалися всі
хвилі великого переселення народів, роси-росомани піднімаються по Дніпру в
більш безпечне місце і поселяються в басейні річки, якій дали назву Рось, а її
притокам - назви Росава, Росавиця). Вже у V-VІ ст. роси або руси, за Б.О.
Рибаковим, витісняють давні імена слов'янських (антських) племен - полян,
деревлян, полочан, сіверян та інших і утворюють східнослов'янську єдність -
основу майбутньої давньоруської народності. З часом все населення, що
проживало на Подніпров'ї, отримує назву "руси". Літописець через це й сказав
"поляне, іже зовомая русь" .

Отже, Чи достатньо аргументовані твердження Рибакова?

Звернемось до археологічних джерел. Наступні дослідження і виявлення нових

місцезнаходжень скарбів мартинівського типу на поселеннях пеньківської
культури антів, а також колочинської культури показали, що вони належать
останнім, як це доводив О.О.Спіцин ще у 1928 р., а не русам. Що стосується
скарбів перещепинського типу ( Перещепин, Глодоси, Келагеї, Нові Санжари та
ін.), то О.К.Амброз й інші дослідники довели, що вони фактично становлять
собою багаті елітні поховання тюрських номадів. Разом цей пласт багатих
знахідок співпадає у часі з інтегративними процесами на межі степу і лісостепу,
що відбувалися в середовищі болгарських, аварських та антських племінних
елітних груп. Як відомо, саме кочовики, особливо їх еліта, з найдавніших часів
накопичували у своїх руках великі багатства, які нерідко потрапляли разом з
ними в могилу. На відміну від них, слов'яни V-VІІІ ст. не залишили нам багатих
елітних поховань, хоча з писемних джерел відомі імена слов'янських вождів
(Бож, Мусокій, Ардагаст, Пірогаст, Межамир та ін.). Усі знахідки, що належать до
мартинівського типу не тільки включають один одного, але, що є особливо
показовим, наявні в них речі знаходять собі аналогії і серед металевих виробів
слов'янських ремісників і нерідко відповідають кам'яним відливним формам із
ремісничих майстерень, відкритих, як на антських, так і на склавінських
поселеннях (Скибинці, Семенки, Бернашівка, Зимне). Якщо порівняти карти
розповсюдження скарбів VІ-VІІ ст. мартинівського типу з картами пеньківської і
колочинської культур, то неважко переконатися, що вони знаходяться
переважно в межах і навіть на поселеннях цих культур. Це визначає їх
належність антській верхівці в цьому регіоні.

Отже, скарби мартинівського типу, як і пеньківська культура, належали антам.

Наявність деяких з них в ареалі колочинської культури свідчить про інфільтрацію
антів у райони Верхнього Подніпров'я, де у ІІІ- VІІІ ст. рсновною групою було
слов'янсбке населення київської та колочинської культур. Що поступово
слов'янізувало балтський субстрат.

В основу своєї концепції про приналежність скарбів слов'янським русам

Б.О.Рибаков поклав 129-й параграф праці готського історика Йордана "Гетика",
написаної в середині VІ ст. Він переказує цей текст дещо своєрідно в порівнянні
з оригіналом та перекладами: "Готський історик Йордан розказує про смерть
готського короля Германаріха: з готами було в союзі "зрадливе плем'я
росомонів". Один із росомонів зрадив Германаріха, і цей скарав його на смерть
його дружину Сунільду ("Либедь"). Брати Сунільди, помстившись за сестру,
вбили Германаріха". В перекладі "Гетики" Йордана Є.Скржинською цей 129-й
параграф передано дещо інакше. Тобто, одну жінку із вищеназваного племені
(росомонів) на ім'я Сунільда за зрадливу втечу (від короля), її мужа, король
Германаріх в пориві гніву приказав розірвати на шматки. Браття її Сар та Аммій,
в помсту за смерть сестри, поранили його бік мечем…Ще інше звучання має
уточнений переклад 129-го параграфа "Гетики", недавно здійснений
О.Анфертьєвим:"…Невірний рід росомонів…скористався такою зручною
нагодою обдурити його. Адже після того, як король в пориві гніву наказав жінку
на ім'я Суніхільда із названого роду за підступну втечу від мужа? розірвати.., її
бнати Сар та Аммій, в помсту за смерть сестри, вдарили мечем в бік
Германаріха".
Отже, ми привели два дослівні переклади латинського тексту 129-го параграфу
"Гетики"двох різних авторів і довільний переказ його третім. При порівнянні
впадає в око суб'єктивне розуміння оригіналу кожного з них, але не тільки. За
Б.О.Рибаковим, для якого важливою була лише сама згадка Йорданом імені
росомонів та Сунільди, остання була дружиною одного з росомонів, який
зрадив готського короля; в перекладі ж О.Анфертьєва Суніхільда (не Сунільда) з
роду (не з племені) росомонів підступно покинула мужа, не сказано якого, і за
це була розірвана кіньми. І найцікавіше: переклади наводять імена братів (Сар
та Аммій), Б.О.Рибаков їх опускає. Це звільняє його від пошуків слов'янських
відповідників імен, що здійснити неможливо.

У пошуках місцевого слов'янського племені русів - стрижня майтньої

давньоруської народності - Б.О.Рибаков інтерпретує етнонім "росомони" як
"русские люди". Перша частина слово - "рос" - має означати назву племені.
Друга частина - "мони"(осетинське - "мойне") - муж, людина. Очевидно,
інтерпретація терміну "росомони" як імені слов'янського племені "русів"(?) і
вплинуло на тлумачення змісту 129-го параграфу. Смертельна розправа
готського короля над дружиною непокірного руса, а потім смерть короля від рук
її братів підкреслює вороже ставлення слов'янського населення до готів, що
відповідає суті концепції дослідника.

Розуміючи вразливість своєї трактовки, Б.О.Рибаков вказує, що в епоху, яка

передувала описаним подіям, слов'янське населення Середнього Подніпров'я (в
південій його частині) значною мірою було пронизане сарматськими
вклиненнями, що могли сприяти змішанню слов'н з сарматами, яке почалося ще
за часів Таціта. А це вже вимушене визнання того, що росомони Йордана могли
бути сарматами. Більше того, якщо з контексту 129-го параграфу "Гетики"
випливає, що термін "gens" вжитий тут Йорданом не в значенні племені, а
взначенні роду - як "ingente Amala" - рід Амалів, то і для припущення підстав
малувато, або їх бракує зовсім. На користь того, що Йордан писав про рід
росомонів, а не про плем'я, свідчить і конкретика цього абзацу - імена сестри
(Суніхільда) та братів (Сар та Аммій). Справа в тому, що в тексті "Гетики", де
йдеться про племена, по імені називаються лише вожді (рекси) та їх найближче
оточення. Більше ні в одному місці цієї праці немає згадки імен аж трьох членів
родини, що не належали до керівної еліти. Не посилюють концепції про
інтеграційну діяльність легендарних слов'янських росів в ІV-VІІ ст. і дані,
приведені Б.О.Рибаковим із географічного нарису сірійського автора середини
VІ ст. Захарія Ритора або Псевдозахарія. Легендарний народ "hrws" (грос, ргос),
що, за Псевдозахарієм, живе на північ від не менш легендарних амазонок,
також не може бути визнаний за слов'ян-русів. Ці казкові неозброєні люди-
велетні, "яких і коні носити не могли через вагу їх тіла", краще вписуються в
міфологію, ніж у реальність. Крім того лінгвісти пояснюють "hrws"(рос, рус) як
іранські форми "rouka" ("ruk"), що означає "світло", "блискучий", "білий".
О.М.Трубачов приводить багато прикладів ономастичної термінології Північно-
Причорноморського регіону, що більш-менш співвідноситься з цими термінами.
Але він також виводить їх з індоіранської основи "ruksa/russa", що означає
"світлий", "білий". Вчений допускає, що в приазов'ї та Північному Причорномор'ї
і Тавриді міг існувати етнос з назвою "роси", яка пізніше була перенесена на
слов'ян. Приєднавшись до поглядів О.М.Трубачова, В.В.Сєдов, виходячи з
археологічної ситуації в цих регіонах, вважає, що асиміляція іраномовних скіфо-
сарматів Північного Причорномор'я слов'янським населенням відбулася в час
існування черняхівської культури(ІІІ-ІVст.), до появи тут тюрських номадів. Це
припущення було б цілком логічне, коли б справді на берегах Чорного моря
були відкриті слов'янські пам'ятки ІV-VІІ ст. Але їх тут немає. Натомість відомі
численні сарматські, скіфо-сарматські, а пізніше - тюрські могильники.

Отже, росомони - це сарматське родовите ім'я. Термін "hrws" сірійця

Псевдозахарія у лінгвістичній літературі пояснюється не як іменник - назва
якоїсь етнічної групи, а як прикметник "біляві"("біляві люди"). Це означення
через названі вище причини не стосується слов'ян. Спроба вичленити русів із
етнонімів "росомони" обо "роксолани", розділяючи їх на дві частини (такі
спроби відомі з ХV - ХVІІ ст.)типу роксолани=рос-алани-алани-роси, виявились
неспроможними.

В 1999 р. з'явилося нове монографічне історико-археологічне дослідження В.В.

Сєдова "Древнерусская народность", де зроблена ще одна спроба виділити
серед слов'янських старожитностей пам'ятки русів, але вже на матеріалах
іншого хронологічного зрізу. Тепер у центрі своїх побудов В.Сєдов поставив
зовсім конкретну волинцівську археологічну культуру кінця VІІ-ІХ ст.
Дніпровського Лівобережжя. Ця культура досить добре вивчена українськими
археологами та інтерпретована ними та російськими колегами як старожитності
літописних сіверян, які "сіли на Десні і по Сейму, і по Сулі і назвалися
сіверянами". Останнім належить і роменська культура VІІ-Х ст., що є наступним
хронологічним етапом волинцівської. Друга причина вже не є чисто
археологічною. Вона випливає з потреби знайти в писемних джерелах свідчення
про русів, на основі яких їх можна було б помістити в межах ареалу
волинцівської культури, оряд з Хозарією. Для цього В.Сєдов використав журнал
состережень франкського уряду за подіями в північному Подунав'ї, відомий у
літературі як "Опис міст та областей північніше Дунаю", іменований
"Баварським географом". Дослідники О.Пріцак, О.Трубачов, Й.Герман вважають
його першою згадкою по русів(Ruzzi) в латино-германському ваіанті, що не
викликає сімнівів. Але на цьому виразність джерела закінчується.
О.В.Назаренко, який найбільш детально опрацював це джерело, датує його
другою половиною ІХ ст. Й.Герман вважає, що відомості про Ruzzi відносяться
до першої половини ІХ ст.(приблизно 839р.). Отже, дані з "Географа Баврського",
з одного боку, синхронні стадії переростання волинцівської культури в
роменську, а не всьому періоду її існування (VІІІ-ІХ ст.), як пише В.Сєдов; з
другого ж боку, VІІІ-ІХ ст. - це період воєнної активності вікінгів і Європі, коли на
території угро-фінів та північно-східних слов'янських племінних об'єднань
закріплюються нормани(варяги) і збирають з них данину. "В лъто 6367(859 р.)
имяхо дань варязи изъ за моря на чуди и на словенах, на мери и на всъхъ
кривичъх" Але ці, другі історичні реалії В.Сєдов опускає, хоч археологія
засвідчує, що в Ладозі в ІХ ст. ще до покликання князів жили як слов'яни, так і
нормани-варяги. Це стосується й інших городищ північно-східної частини
слов'ян.

Таким чином, з аналізу "Географа Баварського" ніяк не випливає, що руси - це

обов'язково слов'яни і що вони жили між Дніпром, Десною і Сеймом на
північний захід від Хозарського каганату. Ruzzi зафіксовані в ряді назв після
Cariri, отже, за логікою списку, їх місцезнаходження треба визначати на схід від
Хозарії, або на північний чи південний схід. А це вже регіони, де сходяться зони
впливів Хозарського каганату і норманів, згаданих літописом. Й Герман і
О.Трубачов, виходячи з даних про русів "Географа Баварського", схильні шукати
їх осель в Азовсько-Причорноморському регіоні, а О.Пріцак - у регіонах, де діяла
рутено-фризька-норманська компанія. До цього схилявся і Д.Т.Березовець -
дослідник волинцівської культури, який розглядав русів як степових
дружинників, що займалися грабежем і входили в склад Хозарського каганату,
тобто салтово-маяцької культури.

З приводу слов'яно-іранського симбіозу недвозначно висловився О.Трубачов.

Він вважає, що іранське походження слова "Русь"позбавлене лінгвістичної
опори. Тим більше слід вважати надуманим слов'яно-ірнський симбіоз в
черняхівській культурі Північного Причорномор'я, де сарматські могильники
відомі, але не виявлено слов'янських. Немає ніяких даних, що саме цей симбіоз
- це руси, які спочатку пішли на Волгу, а звідти повернулися у вигляді населення
волинцівської культури на Дніпро і створили Руський Каганат, що постійно
загрожував Хозарії. Кам'яні фортеці на заході Хозарії, які були форпостами тиску
на слов'ян, що платили їй данину, В.Сєдов трактує виключно як заходи оборони
перед могутніми русами, яких, як це випливає з писемних та археологічних
джерел, тут просто не було, принаймні до ІХ ст.

Отже, значні впливи Хозарського каганату не визначали етнічного обличчя

дніпровського лівобережного населення лісостепу, яке в своїй основній масі
належало слов'янським літописним сіверянам. Будь-яких даних про
слов'янських русів, носіїв, за Сєдовим, іменьківської та волинцівської культур, ні
в писемних джерелах, ні в археологічних не знаходимо. Натомість нормани-
руси, засвідчені літописом, залишили сліди в матеріальній культурі спочатку на
північному сході(Ладога, Ізборськ, Новгород), а пізніше широко представлені на
могильниках у Гніздово, Шестовиці, похованнями в Києві, Чернігові та інших
містах Київської Русі. Під управлінням норманських за походженням київських
князів - Рюриковичів, зокрема при Володимирі Святому та Ярославі Мудрому, за
участю норманів, які були і воїнами-купцями, і ремісниками, виникає той
єдиний політично-економічний і соціальний простір, що його за рахунок
міфічних слов'янських русів деякі дослідники намагаються інтерпретувти як
давньоруську народність. VVV

У ІХ-ХІІІ ст. літописи відокремлювали Русь - Київське князівство - від інших

князівств. "Поїхати на Русь" означало поїхати на Київщину. Під 1149 роком
Новгородський літопис записав: "Иде архиєпископ Новгородський Нифонт в
Русь" (Київ). В році 1165 Новгородський літопис зазначає ще точніше: "Ходи
игумен Юрьєвський…в Русь, в Києвград".

Таке було розуміння слова "Русь" і на Суздальщині. Року 1180 Суздальський

літопис нотував: "Иде князь Святослав… с половци поганими, с черниговци из
Руси на Суздаль ратью". Року 1155 пише Іпатіївський літопис: "Юрій
Володимирович…иде из Суздалья в Русь и приде Києву". Ще більш переконливо
цей же літопис говорить, що до столиці суздальської землі - Володимира
приходили купці "из Царгорода, и от иних стран, из Русской земли и аче
латинан". Отже, Руська земля поставлена між Царгородом і латинським
заходом.

Термін "Русь" не поширився на північні землі навіть тоді, коли Київська Русь
об'єднала їх в єдиній державі. Значно пізніше, в другій половині ХІV ст., даний
термін як стосовно назви народності, так і державності було присвоєно
Московською державою. Це було зроблено з метою, щоб надати
Великомосковському князівству величі "третього Риму" (другий Рим - Візантія).
Сам гідронім "Москва" походить від мерянського словосполучення "МОСКА
АВА" = "ведмедиця" або від фінських слів "MUSTA AXA" = "КАЛАМУТНА ВОДА".
Також з вотських слів ця назва перекладається, як "МОСКА" = "ТЕЛИЦЯ" і "ВА" =
"ВОДА", інакше "КОРОВ'ЯЧА КАЛЮЖА". Щоб приховати чужий вплив на
найменування імперії, "Радянська енциклопедія історії України"(Київ, 1969 р.)
пояснює, що хоронім "Росія" існував ще з кінця ХV ст. і входив до титулу великих
московських князів. Там же сказано, що серед росіян виділяються етнографічні
групи: помори (над Білим морем), мещера(північна частина сучасної Рязанської
області), меря, весь, мурома, череміси, різні групи козаків над Доном, Уралом,
на Кубані й у Сибіру. Насправді, як політичний термін назву "Російська імперія"
встановлено 1721 року Петром І для всіх земель Московського царства й
завойованих територій. До ХV ст. в басейні ріки Оки та горішньої течії Волги
жили чудь, меря, весь, мурома, мещери та інші фінські племена, що заселяли
цю територію. Сюди з ІХ ст. проникали й слов'янизували угрофінів ільменські
слов'яни, кривичі і в'ятичі. Літописець ХІ ст. згадує, ще такі племена: лівь, водь,
ямь, чуху, пермь, мордву, мокшу, юргу, пєчору, карель, зирянь, єрзю, самоядь,
які не мали ніяких законів, моралі, жили в землянках, їли сире м'ясо і сиру рибу,
не знали рільництва. Ще візантійські (грецькі) хроністи Московський історик-
марксист Михайло Миколайович Покровський (1861-1932) твердив, що в його
часи в жилах російського народу текло в його часи щонайменше 80 % фінно-
татарської крові. На захід від них жили предки білорусів, литовців і латишів. На
суміжних землях вони розчинилися без сліду в угро-фінському морі. Отже, ця
нова держава не була генною Руссю, а конгломератом багатьох неслов'янських
племен під керівництвом Київської князівської династії.

Адреса статті про походження назви "Русь" і

"Україна" :http://ukrainaforever.narod.ru/variaziapoxodgenna.html *
http://ukrainaforever.narod.ru/variaziapoxodgenna.html