850-річчя плюндрування Києва: перша українсько-російська війна чи князівська

чвара?

10 березня 2019, 08:10

 Дмитро Шурхало
850 років тому – 12 березня 1169 року – війська коаліції давньоруських князів на чолі
з Володимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським захопили і
сплюндрували Київ. Цю подію публіцисти інколи називають першою українсько-
російською війною. Хоча перша згадка слова «Україна» пізніша, а «Росія» – ще
пізніша. Про ті події Радіо Свобода спілкувалося з істориком Вадимом Арістовим.

– Відомий російський історик Василь Ключевський казав, що Андрій Боголюбський

– це перший великорос, себто росіянин, якщо говорити теперішньою термінологією.
Тож, чи можна цю війну назвати першою російсько-українською?

Ця подія є складовою великого та важливого російського міфу про перенесення столиці

– Ні, це не можна назвати першою російсько-українською війною. Нам важливо
відзначити, що ця подія дуже міфологізована і є складовою великого та важливого
російського міфу про перенесення столиці.

Зазвичай, цю подію уявляють так: прийшов Андрій Боголюбський на Київ, взяв його
штурмом, сплюндрував, і Київ втрачає те значення, яке він мав. Далі київська історія ніби
завершується.

Вадим Арістов, історик

– Тобто, престол великого князя Київського і всієї Русі?

Відносини між князями у давньоруський час не були формалізованими, вони були більш
родинними, ніж адміністративними
– Так. Титулу такого не було. Це був старійший стіл. Відносини між князями у
давньоруський час не були формалізованими, вони були більш родинними, ніж
адміністративними. Київ – це був старійший стіл, спільна спадщина всього роду нащадків
Володимира Великого.

Ці уявлення, які я вище коротко виклав, не відповідають дійсності. Чи точніше, не

відповідають текстам джерел, які до нас дійшли.

Сенс того міфу, про який я казав, полягає у тому, що в середині ХІІ століття столиця Русі
була перенесена з Києва до Володимира-на-Клязьмі Андрієм Боголюбським внаслідок
цього походу.
Образ плюндрування Києва і перенесення столиці сформувався у людей, які жили у
великій централізованій монархії, де була конкретно визначена столиця, яку можна було
перенести
Цей міф має пізньосередньовічне коріння. Але на початку ХІХ століття, коли писав
Карамзін – великий попередник Ключевського, ця ідея була цілком сформованою. Вона
передбачала цю тяглість і перенесення влади з Києва до Володимира, потім до Москви,
потім до Петербурга. Цей образ плюндрування Києва і перенесення столиці сформувався
у людей, які жили у великій централізованій монархії, де була конкретно визначена
столиця, яку можна було перенести. Не так давно до того часу Петро І якраз переніс
столицю.

Київ не втрачає свого політичного значення

Натомість, ця світоглядна рамка абсолютно не властива для ХІІ століття. На той час Русь
– це аж ніяк не єдина, тим більше не централізована держава, відносини князів
неформальні. Тобто, перенесення столиці не могло відбутися у принципі, оскільки немає
ні єдиної держави, ні столиці такої немає. Зрештою, Київ не втрачає свого політичного
значення.

– Тобто старійший стіл де був, там і лишився?

Андрій Боголюбський у поході не брав участі. І він навіть не був ініціатором походу
– Так. За Київ так само борються князі аж до 1240 року, до монгольської навали. Саме тоді
стався переламний момент в історії Києва і Русі. А цю подію 1169 року руська політична
еліта не те, щоб не помітила, але це не стало для неї чимось значущим.

Ще один момент. Часто забувають, що Андрій Боголюбський у поході не брав участі. І він
навіть не був ініціатором походу.
Реконструкція образу князя Андрія Боголюбського (близько 1110–1174) роботи
скульптора-антрополога Михайла Герасимова

– Але ця коаліція була під його омофором.

– Тільки тому, що він найвідоміший – той, кого найкраще запам’ятала саме московсько-
російська історична традиція.

– Пояснімо, що сталося? Чому захопили і сплюндрували Київ і не якісь кочовики, а

свої?

– За два роки до того у Києві помер князь Ростислав, який сидів тут трохи менше 10 років.
Але замість нього сіли не його сини, а його племінник Мстислав. Це батько Романа
Мстиславича, який нам більше відомий як засновник Галицько-Волинської держави. Це
все нащадки Володимира Мономаха.

– Андрій Боголюбський також його нащадок, здається, онук.

Сини Ростислава, його попередника на київському столі, почали цей конфлікт

– Так. Отже, у Києві сів Мстислав з Волині. Він проявив себе дуже активно, організував
великий похід на половців. Свого сина Романа посадив у Великому Новгороді. Тобто,
дуже швидко, в один рік він зайняв ключові міста, ключові руські землі. Звичайно, проти
нього дуже швидко почало наростати невдоволення. У першу чергу, незадоволеними були
сини Ростислава – його попередника на київському столі. І вони почали цей конфлікт.

Великий князь Київський Мстислав Великий (1076–1132), мініатюра 1672 року

– А вони до якого регіону були прив’язані?

– Вони тоді мали свій осідок у Смоленську – смоленські князі. До цього конфлікту, який
почав наростати, швидко доєднався Андрій Боголюбський, чернігівські князі, муромо-
рязанські князі – загалом, близько 20 князів брали участь у цьому поході.
– Широка коаліції проти волинців, так би мовити.

– Проти тодішнього Київського князя. Від Суздаля був представлений лише син Андрія
Боголюбського, який був серед цих 20 князів. Водночас, один з братів Андрія був на
протилежному боці – один з небагатьох союзників Київського князя Мстислава.

– Тобто, тут не можна розділити Північ проти Півдня чи проторосіяни проти

протоукраїнців. Бо, з одного боку, чернігівці, суздальці зі смоленцями, а з іншого –
волинці.

Смоленськ на той час більше пов’язаний з Києвом і Полоцьком, аніж із тією Заліською
землею
– Смоленськ, між іншим, тільки зараз обласний центр Російської Федерації. На той час він
більше пов’язаний з Києвом і Полоцьком, аніж із тією Заліською землею – за лісом, який
відділяв Смоленськ від тих країв.

– Тоді літописці зазначали і сучасні історики наголошують, що раніше такого не

було у князівських чварах, щоби захоплене місто так плюндрували.

Процитую перекладений сучасною українською мовою літопис – як 12 березня

захопили Київ, то «грабували вони два дні увесь город: Поділ, і гору, і монастирі, і
Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому і нізвідки. Церкви
горіли, християн убивали, а других в’язали. Жінок вели в полон, силоміць розлучали
з мужами їхніми. Діти ридали, дивлячись на матерів своїх». Тобто, все-таки це була
неординарна подія.

– Звичайно, прості кияни це помітили, ще й як! І постраждали, як завжди просте

населення страждало в усіх війнах. Я мав на увазі, найвища еліта не помітила, у тому
плані, що статус Києва не впав і не змінився.

– Чи є підстави вважати, що плюндрування було більше, ніж в інших подібних

ситуаціях?

– Це була справді перша подія добре нам відома в історії Києва, коли зайшло військо
супротивника в місто й влаштувало грабунок, як тоді завжди це робили із захопленими
містами.

– Попервах князь Мстислав думав боронитися у Києві, але потім побачив, що погані
в нього справи: союзники-кочовики йому не допомогли. Тоді він вийшов з Києва, і
кияни відкрили ворота загарбникам. Чи був штурм?

Штурму не було. Не було оборонців, правитель втік

– Це ще один момент, який не відповідає цьому міфу: штурму не було. Князь залишив
місто, армія, яка тримала Київ в облозі – зайшла. Не було оборонців, правитель втік.

– Але, якщо місто відкривало ворота, то зазвичай у таких випадках грабунків не

чинили.
– Тут у нас немає згадки про те, що кияни радо відчинили ворота. В інших випадках у нас
були такі згадки, й тоді справді не було грабунків. Тут кияни не були дуже раді, й
грабунок стався.

Окрім дружин руських князів у цьому поході брали участь половці, без яких тоді майже
жоден конфлікт не обходився
Не забуваймо, що, окрім дружин руських князів у цьому поході брали участь половці, без
яких тоді майже жоден конфлікт не обходився. Звичайно, вони брали те, що пізніше
називали «ясир».

Пізніше подібні прикрі випадки, коли Київ беруть свої ж, траплялися ще двічі: у 1203 році
та у 1235 році.

– А тоді як було?

– У 1203 році Київ взяв Київський же князь, а у 1235 році – один із кланів чернігівських
князів з половцями. Половці брали участь завжди – це для них стабільний спорт.

– У цих двох випадках плюндрування було сильне?

– Археологічних слідів немає. Тобто, ми можемо точно сказати, що нічого подібного на

погром Батия не сталося. Місто не руйнували, не було вуличних боїв чи непохованих
кістяків. Місто жило далі. Тобто, нічого катастрофічного не було, але погроми
відбувалися кожен раз.

– Історики кажуть, що це один з небагатьох випадків, коли Андрій Боголюбський

взяв з Києва трофеї, але, маючи нагоду сісти княжити в Києві, не зробив цього.

Відмова від Києва пояснювалась його слабкістю

– Його відмова від Києва пояснювалась його слабкістю. Він потрапив у дуже незручне
становище: земля, на яку він спирався – Суздальщина – дуже далеко від Києва. Він і його
спадкоємці розбудовували Суздальську землю, копіювали деякі київські речі. Там так
само собі побудували Золоті ворота, Печерський монастир виник, копіювалася
топографія. І це свідчило про протилежне – не про претензії на київську спадщину, а про
відмову від неї. Це такий собі сепаратизм. Звичайно, він хотів впливати на ситуацію у так
званому племені Мономаха, тобто нащадків Мономаха, до яких він належав. Йому було не
все одно.

Цей похід на Київ, в якому Андрій Боголюбський не брав безпосередньої участі, став
початком його кінця – і політичного, і фізично. Невдовзі він зробив спробу походу на
Новгород, де сидів Роман Мстиславич – син цього Київського князя. Ця спроба була
невдалою, його війська зазнали поразки. Декілька років по тому він ініціював новий похід
на Київ, так само сам він участі у ньому не взяв. Але військо трохи меншої коаліції князів
розбили під Вишгородом. А наступного року Боголюбського вбили в його резиденції
власні слуги. Тому його політику успішною назвати не можна.

– Читав, що одним зі слуг, який лишився йому вірним, казав що треба князя
поховати, називали киянином. Такий от парадокс.
– Є серед моїх колег припущення, що це фіктивна постать. Але за текстом київської
хроніки, це був не слуга, а випадковий очевидець.

Середньовічний хроніст оцінював не так постать князя, як конкретні події: в одному місці
його посварив, в іншому, як за убитого власними слугами, за нього заступився
Характерно інше. Ця київська хроніка, яка описує цей похід, яка описує поразки Андрія,
яка сварить його за «высокоумие» та «самовластие», водночас вміщує дуже великий
панегірик з нагоди його смерті. Це найбільший панегірик, який в ній вміщено взагалі. Це
показує, що середньовічний хроніст оцінював не так постать князя, як конкретні події: в
одному місці його посварив, в іншому, як за убитого власними слугами, за нього
заступився.

– Зараз маємо такий ювілей. Як би ви його пояснили, інтерпретували у сучасній

термінології? Чим ця подія важлива для нас зараз?

– Для нас тепер вона неважлива. Вона була важлива для російської історичної традиції з
ХІХ століття. Однак в рамках києво-руської історії це не настільки важливий момент.

Безумовно, це була трагічна подія для киян. Але це була також трагічна подія для Андрія
Боголюбського, яка знаменувала початок його кінця. І ця подія так само знаменувала
відхід суздальських князів від прямих претензій на Київ і початок будівництва ними своєї
власної землі, власної історії, відмінної від київської.

Копія Вишгородської ікони Божої Матері в Історичному музеї Вишгорода. Оригінал

перебуває нині на території Росії, який був вивезений, за переказами, після походу на Київ
у 12-му столітті

НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
 Вкрадена українська святиня й досі у Москві. Богородиця Володимирська чи
Вишгородська?


Дмитро Шурхало https://www.radiosvoboda.org/a/29812374.html

Розорення Києва Андрієм Боголюбським

ВІЙНИВолодимир Лук'янюк
9 березня 1169 року війська коаліції смоленських Ростиславичів і сіверських Ольговичів
на чолі з володимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським розпочали облогу
Києва, яка тривала три дні, доки Мстислав Ізяславич, не в змозі його захистити, залишив
місто. Київ зазнав небаченого на Русі спустошення, яке привело до його поступового
занепаду.

У1125 році син Володимира Мономаха князь Юрій Долгорукий переніс свій стол з

Ростова до Суждаля (нині Суздаль, РФ), міста всередині великого родючого опілля,
навколо якого кілька десятиліть розбудовував свою отчину, яку мав намір передати
молодшим синам, а самому бути у змозі сісти у Києві і розсадити у Русі своїх старших
дітей. У боротьбі з синами Мстислава Володимировича Великого, своїми племінниками,
він займав великокняжий стол тричі, щоразу ненадовго, популярністю в Києві не
користувався настільки, що по його смерті (можливо від отруєння боярами) 15
травня 1157 року два його двори і двір його сина Василька були розграбовані, а по
київських містах повбивали суздальців — і бояр і дружину.

Зрештою, закріпитись у Русі зі старших нащадків Долгорукого вдалось лише Глібу

Юрійовичу переяславському, та й то завдяки його тестю Ізяславу Давидовичу, що вже 19
травня в'їхав у Київ: Бориса вигнали з Турова, Василька — з Поросся, Мстислава — з
Новгорода.

Найстарший же Андрій на той час уже два роки як жив у Суздалі, куди перебрався з
Вишгорода ще за життя батька і всупереч його волі, прихопивши з собою, за легендою,
меч Бориса Володимировича, першого святого з Рюриковичів, та привезену з Візантії
ікону Богородиці. Столицю отчини він переніс до Володимира-на-Клязьмі, міста
невеликого і молодого — не більше ста років, без власних вічевих традицій, нелюбих
Андрію Юрієвичу з київських часів, але розбудовувати яке взявся на київський лад — з
воротами за зразком Золотих, які і назвав так же, кам'яними церквами, закладеними
вже 1158 року, й величним Успенським собором, що висотою перевершив Софіївські
собори Києва і Новгорода.

На початку березня 1169 року війська Боголюбського перебрались в урочище Дорогожичі

й через тижень, 9 березня, у першу неділю Великого посту, «обступили увесь город Київ»
— повідомляє місцевий літописець. — «І була битва завзята повсюди, і знемагав
Мстислав [Ізяславич] у городі».

Союзні київському князю Ярослав Осмомисл галицький, син Святослав волинський, Іван
Юрійович турівський і Гліб Всеволодович городненський підмоги не прислали. Зять його
Михалко Юрійович (брат Боголюбського), відісланий з частиною київської дружини на
підмогу сину Роману Мстиславичу (майбутньому Роману Великому) у Новгород, ще
попереднього року Рюриком та Давидом Ростиславичами був перехоплений біля Мозиря і
взятий у полон. Тому на третій день «стала дружина мовити: Чого ти, княже, стоїш? Поїдь
із города. Нам їх не перемогти».

Мстислав Ізяславич з братом Ярославом луцьким, єдиним, хто прибув на допомогу, і його
дружиною відступив до Василіва (нині Васильків Київської області). Але при переправі
через Унаву зазнав великих втрат у битві з ковуями (з чорних клобуків), які підступно,
намовлені Ростиславичами, вдарили з тилу, і «тоді пішли вони обидва до [Дорогобужа, а
звідти до міста] Володимира» на Волині.

12 березня військо Боголюбського увійшло у Київ, який піддало небаченому доти

спустошенню: «І грабували вони два дні увесь город — Подолля, і Гору, і монастирі, і
Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли,
християн убивали, а других в'язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами
їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви
оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі [ці] смольняни, і суздальці, і
чернігівці, і Олегова дружина,— і всі святині було забрано. Запалений був навіть
монастир Печерський святої Богородиці поганими, але бог молитвами святої Богородиці
оберіг його од такої біди».
Мініатюра «Андрій Юрієвич бере в полон [дружину Мстислава Ізяславича] Агнешку
Болеславну» після взяття Києва з Радзивілівського рукопису, кін. XV ст. © Бібліотека
Академії наук, Санкт-Петербург

«Такого не було ніколи» — підтверджує слова київського суздальський літописець. — «І

була на всіх людях в Києві туга і скорбота невтішна».

Ніколи не було і такого, щоб переможець у війні за великокняжий стол не перебрався до

Києва. Так робили і батько і дід Боголюбського. Але він вирішив залишитись у
Володимирі-на-Клязьмі, а у розореній столиці Русі посадив свого молодшого брата Гліба,
тим самим уперше в історії Рюриковичів відділивши першість у роді від безпосереднього
перебування на київському столі.
Так і не зібравши війська для повернення великокняжого престолу, втретє вигнаний з
Києва Мстислав Ізяславич помер 19 серпня 1170 року у Володимирі.

https://www.jnsm.com.ua/h/0309Q/

Москалі зруйнували Київ в 1169 році

Анатолій Ковальчук
Минуло 850 років від часу однієї з найтрагічніших подій в історії Києва й давньої Руси-
України. У березні 1169 року після тривалої облоги і жорстокого триденного штурму
столицю держави було захоплено, нещадно пограбовано, безжально зруйновано,
сплюндровано і спалено. Більшість киян, незалежно від віку і статі, було перебито,
покалічено або взято в полон. Тих бранців, які вижили, людолови продали в рабство. 

Бандитський напад на Київ здійснили 11 удільних князьків за наказом суздальського князя

Андрія Боголюбського. Серед виконавців злочину були його син і троє братів. Це вони
нацькували на миролюбних киян суздальців, володимирців, муромців, ростовців та інших
приведених із глухих лісів і боліт душогубів.

За словами літописця, увірвавшись у Київ, нелюди „два дні грабували все місто, Поділ і
Гору, і монастирі, і Софію, Десятинну Богородицю, і не було помилування нікому і
нізвідки. Церкви горіли, християн убивали, інших різали, жінок вели в полон, силоміць
розлучаючи з чоловіками й дітьми. Немовлята плакали, дивлячись на матерів своїх. Узяли
з собою майна безліч, церкви оголили, зірвавши з них ікони, і ризи, і дзвони познімали всі.
І був у Києві серед усіх людей стогін і туга, і скорбота невтішна, і сльози безперестанні“. 

Загарбники прийшли з північних лісів і боліт. Більшість з них розмовляла різними угро-
фінськими говірками, поклонялася дерев’яним ідолам, дотримувалася дикунських звичаїв.
Для них Київ і вся Руська земля були чужими – мовно, духовно й культурно. Це означало‚
що на північно-східних землях Київської держави, де зароджувалася Московія, почав
формуватися новий етнос, що за своїм національним характером, світоглядом,
менталітетом докорінно відрізнявся від києворусів, галичан, волинян, сіверян. І навіть від
новгородців. У характері того племені переважала незбагненна жорстокість, хижацька
лютість, розбещеність, відсутність поваги й жалю до людського життя. 

Основну частинумайбутніх москалів становили угро-фінські племена – прадавні мешканці

глухого краю, далекого від світових центрів цивілізації. Згодом до них додалася незначна
частина балтів і прийшлих слов’ян. І зовсім мало було там нащадків русичів‚ які
приходили на північні землі переважно як дружинники, ремісники і священики разом з
онуками чи синами великих київських князів, посланих туди для поширення культури,
християнства і збирання данини. 

Руссю називали тоді тільки київську землю. Такою є історична правда і її треба знати
всім. 

Інформацію про жахливий злочин, скоєний проти Києва, довгий час замовчувала або
всіляко перекручувала радянська історіографія. І мала для цього ідеологічні підстави.
Адже факт жорстокого плюндрування столиці Руси не вкладався у прокрустове ложе
псевдонаукової теорії „про єдину давньоруську народність, споконвічні братерство,
дружбу і взаємодопомогу російського та українського народів“.
Акти геноциду проти українців з боку північних сусідів мали місце і в пізніші часи. У
листопаді 1708 року, захопивши Батурин‚ столицю гетьмана України Івана Мазепи,
московське військо перебило понад 10 тис. мирних жителів. Полонених розпинали на
хрестах, прикріплених до плотів, які пускали в річку Сейм‚ щоб пливли за течією й
наганяли жах на людей. 

А. Боголюбський‚ руйнівник Києва й один із засновників Московщини‚ незадоволений

тим, що після погрому Київ почав відроджуватися, 1173 року послав 50-тисячне військо,
щоб остаточно знищити столицю. Але 19 грудня того року воно було дощенту
розгромлене русичами біля Вишгорода. 

А наступного року А. Боголюбський загинув від рук своїх бояр. Місцеві жителі
поставилися настільки байдуже до цієї події, що ніхто з них не хотів поховати покійника. І
розірвали б пси грішне його тіло, якби не милосердя киянина на імя Кузьмище. Цей
колишній слуга А. Боголюбського поховав свого пана. 

За одностайним висновком дослідників, у березні 1169 року Київ зазнав руйнування

більшого, ніж у грудні 1240 року під час нападу татаро-монголів. Російський історик
Василь Ключевський називає спустошення Києва початком народження московської
держави. Як не дивно, але московська Церква вважає цього вбивцю і грабіжника „святим“.
Отакі в москалів національні герої, церква і святі угодники. 

Бориспіль‚ 

Київська область

https://svoboda-news.com/svwp/%D0%9C%D0%BE%D1%81%D0%BA%D0%B0%D0%BB
%D1%96-%D0%B7%D1%80%D1%83%D0%B9%D0%BD
%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D0%B8-%D0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2-
%D0%B2-1169-%D1%80%D0%BE%D1%86%D1%96/

Розорення Києва (1169)

Одночасно, на східних землях Руси сформувався антикиївський союз володимиро-

суздальських князів з половцями. Саме в цей час на Заліській землі починається
формування нового етносу зі своїм окремим політичним та суспільним ладом. Яскравим
його представником був онук Володимира Мономаха, син Юрія Довгорукого та
половецької княжни Андрій Боголюбський (прізвище від місцевості Боголюбове). За
твердженням Василя Ключевського — «справжній північний князь, істинний суздалець-
заліщанин за своїми звичками і поняттями та за своїм політичним вихованням».
Після вокняження Мстислава проти нього на сході складається сильний
союз Ростиславичів і Ольговичів, на чолі з Андрієм Боголюбським. Проти Київського
князя наприкінці 1168 готові були виступити 12 князів удільних, а також їхні союзники
половці.
1169 Андрій Боголюбський зібрав велике військо, до якої
входили муромські, смоленські, полоцькі, чернігівські та дорогобузькі князі, та рушив
походом на Київ. «Ціла хмара князів Руси посунула нищити Київ на славу його північного
суперника», як описав цю подію Михайло Грушевський.[1] Взяти місто штурмом не
вдалося, але й сили Мстислава були малими, адже напередодні Київський князь відіслав
дружину на допомогу своєму синові до Новгорода. Тепер же за порадою дружини, що
була в Києві, великий князь втік з міста і пішов на Волинь збирати допомогу.

Перебіг облоги та штурму[ред. | ред. код]

Після тривалої облоги 8 березня 1169 року захисники міста здалися. За давньої традицією
та за неписаними правилами Руси, кияни вважали, що новий князь прийшов правити
столицею, тому вирішили покластися на милість переможців. «Милість» виявилася такою,
що Київ два дні піддавався небаченому доти спустошенню, в результаті якого не було
зроблено винятку ні для кого: ані для жінок, ані для дітей.
Як пише літопис: «І грабували вони два дні весь город — Поділ, і Гору, і монастирі,
і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли,
християн вбивали, а інших в'язали, дружин вели в полон, силоміць розлучаючи з
чоловіками їх, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І узяли вони майна множина, і
церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони з церков познімали … Запалений був навіть
монастир Печерський святий Богородиці поганими, але Бог молитвами святої Богородиці
оберіг його від такої біди. І був у Києві серед всіх людей стогін, і туга, і скорбота..» Було
розграбовано майно та спалено житлові квартали, значну кількість церков та монастирів.
Вивезли з Києва не тільки приватну власність, а й ікони, ризи та дзвони. Була викрадена з
Києва й Свята ікона Божої Матері, яка згодом буде названа «Володимирською іконою
Пресвятої Богородиці» та стане найбільшою святинею Російської Імперії.[2] Вперше за
багатовікову історію так нещадно було розгромлено «матір міст Руси». Такого
руйнування Київ ще не зазнавав навіть від половців.
Київський погром, на думку Лева Гумільова, свідчив про втрату серед населення східної
Русі почуття етнічної та державної єдності з Руссю [3]. 1169 р., захопивши Київ, Андрій
віддав місто на триденне розграбування своїм ратникам. До цього моменту на Русі було
прийнято поводитися подібним чином тільки з чужоземними містами. На руські міста ні
за яких міжусобиць подібна практика ніколи не розповсюджувалася [3]. Наказ Андрія
Боголюбського показує, з точки зору Лева Гумільова, що для нього і його дружини (себто
суздальців, чернігівчан та смолян) Київ був настільки ж чужим, як який-небудь німецький
або польський замок[3].
Після цього Андрій Боголюбський посадив на Київський престол свого молодшого
брата — князя Переяслава Гліба Юрійовича.
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D0%B7%D0%BE
%D1%80%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F_%D0%9A
%D0%B8%D1%94%D0%B2%D0%B0_(1169)#:~:text=%D0%A0%D0%BE
%D0%B7%D0%BE%D1%80%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%9A
%D0%B8%D1%94%D0%B2%D0%B0%20(8%E2%80%9412%20%D0%B1%D0%B5%D1%8
0%D0%B5%D0%B7%D0%BD%D1%8F,%D0%BC
%D1%96%D0%B6%20%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C
%D0%BA%D0%B8%D0%BC
%D0%B8%20%D1%82%D0%B0%20%D0%A1%D1%83%D0%B7%D0%B4%D0%B0%D0%
BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%BC%D0%B8%20%D0%9C
%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D1%85%D0%BE
%D0%B2%D0%B8%D1%87%D0%B0%D0%BC%D0%B8