ЕЛІТА

В УКРАЇНІ
Підготувала Венжега Валерія гр А12
Еліта — привілейована частина суспільства, партії, класу, угруповання, яка характеризується
надзвичайними здібностями і найкращими показниками в основних сферах діяльності держави.
Еліти існували завжди. Але Україна не змогла виробити
структуроване суспільство, яке було б підкріплене власною
державою, з тим, аби ця еліта могла себе утвердити і
продовжувати українську традицію. У нас традиція, як правило,
переривалася — і суспільна, і культурна.
У нас немає успадкованої елітності. Наша елітність лише досягнена.

Протягом 1860—1890-х років «зрусифікувалося» майже 1,4 млн

українських жителів Російської імперії.

Проте високі темпи природного приросту компенсували ті втрати, які

український етнос неминуче ніс внаслідок русифікації (якщо число усіх
жителів імперії між 1897 і 1917 рр. зросло на 36,9 %, то для українців
цей показник становив 38, 6 %).
Лише 0,46 % українців у 1897 р. належали до дворянства. Харківська
і Полтавська губернії залишались єдиними, де понад 50 % міського
населення належали до українців. Переважна частина українців
жили не у великих, а у малих містах, які не були ані
адміністративними центрами, ані культурними осередками.

Полтава була єдиною губернською столицею, де українці

становили більшість. Великі міста підросійської України
слугувалиосередком функціонування культури росіян,
поляків, євреїв, німців,греків, вірменів — але не українців!

М. Полтава Поч. 19 ст. Вид на Хрестовоздвиженський монастир

 Коли у 1903 р. справа дійшла до обговорення питання про
заведення
українських шкіл, деякі селяни опиралися ідеї віддати до
них своїх дітей — це прирікало селянських синів на низький
соціальний статус, зменшуючи їхні шанси стати вчителями,
священиками, лікарями.

У результаті українська мова стала мовою або

неосвічених селян, або освічених, але дуже
нечисленних національних діячів- «дисидентів».
Навіть селяни соромилися розмовляти українською,
коли мали справу з «вищими класами», вставляючи у
свою мову стільки російських слів, скільки знали.
Українці на початку ХХ століття являли собою класичний
приклад соціально-некомплектного народу, тобто народу,
де майже всі визначальні ролі в суспільному розподілі
праці, крім найменш престижних, були зайняті
представниками інших народів. Після Валуєвського
циркуляра 1863 року та Емського указу 1876 року
підросійські українці не мали легального доступу до рідної
школи та літератури. І навіть у невеликих містах, де у 1870
році міщани розмовляли місцевими українськими
говірками, на початку століття переважала мова російська
або суміш російської й української.
 У 1909 році український активіст Є. Чикаленко говорив, що
український рух був слабосилим саме через відсутність
української буржуазії.
Він гірко іронізував, описуючи ситуацію з україномовною
пресою, бо вона опинилася у заклятому колі: аби розвиватися,
вона потребувала національно свідомого суспільства, яке б
могло давати кошти на її розвиток, однак щоб таке суспільство
могло існувати, мала виходити українська періодика.

На початку ХХ ст. у Києві нараховувалося всього вісім інтелігентних

сімей, які попри заборони і зневаги розмовляли українською мовою:
Луценки, Грінченки, Антоновичі, Лисенки, Старицькі, Косачі,
Шульгіни, Чикаленки. Кількість багатих меценатів, котрі, подібно до
Є. Чикаленка чи братів Симиренків, фінансували українські видання
та надавали матеріальну допомогу українським культурним і
науковим інституціям, була дуже незначною.
Проте розраховувати на фінансову підтримку чисельного селянства
Чикаленко Євген Харламович український рух також не міг.
На початку ХХ ст. скарги на ворожість адміністрації і зверхність
російського суспільства, нечисельність і пасивність української
інтелігенції, яка присвятила себе покращенню культурного,
соціального і політичного становища селян і фактично
виконувала функції еліти українського суспільства, а також
брак сили і грошей були постійною темою у творчості
східноукраїнських патріотів. Вони з захватом дивилися на
успіхи західних українців, вважаючи, що ті вже стали
державною нацією і почувають себе господарями на власній
землі.

Проблема кризи української еліти актуальна і для наших днів, адже еліта
— це та частина суспільства, яка, говорячи словами Ортеги-і-Гассета, має
— «вимірювати себе особливою мірою», яка готова взяти на себе
історичну відповідальність за долю суспільства загалом.
Коли ж національна еліта відходить від своїх обов’язків перед
суспільством, тоді, як пише Д. Донцов «із суспільного життя робиться
велика брехня, а з нації — живий труп».
Українська діаспора за кордоном довела, що наші
люди в інших спільнотах, дуже добре
організовуються — серед наших земляків
домінують такі професії як юристи, лікарі,
інженери. Тому не слід стверджувати, що ми
генетично нездатні на витворення власних еліт.
Але чому Україна в межах своєї держави, свого
етносу не зуміла за всі минулі століття витворити
еліту, яка могла би протиставити себе
конкурентам з Польщі?

Ймовірно вся проблема в особливості історичних процесів,

які проходили на цій території. В нашій історії так
складалося, що національна еліта або переходила на
службу до пануючої державної системи — або до Польщі,
або до Росії. А другий варіант — вона просто знищувалася,
як це було в тридцяті роки ХХ ст.
 Дякую за увагу!
Бережіть себе!
Джерела :
https://shron1.chtyvo.org.ua/Krupnyk_Liubov/
Istoriia_Ukrainy_formuvannia_etnosiv_natsii_derzhavnosti.pdf?