Народницько-демократичну традицію України кінця XIX - початку XX ст.

характеризували два
виразні складники:
1) прагнення до громадянської та національної свободи;
2) ідеалізація народу й вимоги соціальної справедливості.

Можна припустити, що у загальнокультурному й суспільнополітичному слововжитку поняття

«етнос» і «націю» об’єднує поняття «народ», яке має і політичний (тоді маємо опозицію «народ–
влада»), і етнонаціональний смисл. З огляду на цю вже давно утверджену смислову двоякість
«народу» логічно закріпити за ним і третє значення – «громадянська спільнота країни». Витоки
такого розуміння можна знайти у М. Грушевського, у якого поняття «український народ» означає
все населення України, а поняття «українська народність» близьке за змістом до поняття
«український етнос». М. Грушевський пише, наприклад, про український народ і його етнічний тип.
З контексту зрозуміло, що український народ – це все населення України, а етнічний тип –
український етнос.

Однак Михайло Грушевський як політик та вчений світового рівня ніколи не належав до

прихильників замкнутості, а тому в політичній сфері висував проекти входження України спочатку
у європейську, а потім і у світову федерацію. (це було популярно у настроях світових діячів –
побудова такої спільної держави для майбутнього соціалізму.)

Ідея пріоритету інтересів народу, суспільства над інтересами держави

Приймалася у наших людей дедалі все більше назва «Україна». Так за давніх часів, за
Київської держави, звалися пограниччя. Наприклад, Україною звалася земля Переяславська,
що тоді була пограниччям із степом і вела тяжку боротьбу з степовими ордами. Потім, з а
польських часів, Україною прозивалося ціле наше українське Подніпров’я, тому що се були
крайні землі, за котрими починалися степи, де ходили татари.
Коли ся Україна звела свої війни з польським панством і виграла свою боротьбу за Богдана
Хмельницького, стала вона головою, центром, представницею цілої української землі від
Карпатів до Дону, і під Україною стали розуміти не тільки козацькі сторони, а вве сь
український нарід.
Скоро й відчулася різниця між назвою малоросів і українців. Малоросами називали всяких
людей українського роду з України, і таких, що їм байдуже було і до України, і українського
життя. А українцями називано людей таких, що добро українського народу ставили метою
свого життя і про нього хотіли дбати. Не говорилося сього голосно, але почувалося, і
правительство се помітило, і стала цензура і начальство дивитися підозріливо на назву
України, вичеркувати її з книжок, з газет.
Так, ми стара Київська Русь, але ми разом з тим український народ, осібний народ, з своєю
осібною мовою, історією, письменством і культурою. Ви, великороси, признаєтеся теж до нашої
Київської Руси, від котрої пішла ваша освіта й культура, і ми тої історичної зв’язі не
заперечуємо. Але ми зовсім осібно від вас пережили нашу українську добу, яка наложила свою
останню печать на наше життя: відродження XVI віку, козаччину, великі народні повстання
XVII віку, розвій українського народовластя, козацького демократизму. Ми пройшли свою путь
великої боротьби за волю й рівність, котрої не знали інші «народності руські». В ній ми
остаточно сформувалися в український нарід, а теперішні події закінчують його перетворення
в українську націю.
Коли давніше свідомих українців були тільки гуртки, тепер все, що українською мовою
говорить, щодо того народу, який нею говорить, себе причислює, або хоч не відрізнює себе
від нього – не хоче бути перевертнем і дезертиром, все мусить усвідомитись і об’єднатись, бо
українство вже не гурток, а народ весь, вся нація, яка має бути признана в правах своїх,
повинна зайняти тепер місце між іншими народами, гідне і рівноправне, яке йому належить.
Українці - всі ті, хто з роду українець, родився й виріс з українською мовою на устах і хоче
тепер іти спільно з своїм народом, з усіма свідомими синами українського народу, які хочуть
працювати для його добра, боротися за його свободу і кращу долю. Але не тільки хто
природжений українець, а також і всякий той, хто щиро хоче бути з українцями і почуває себе
їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра.
Якого б не був він роду, віри чи звання – се не важно. Його воля й свідомість рішає діло. Коли
він почуває себе найближчим до українців і ділом се показує, він українцям товариш і земляк.

270 літ тому він своїм великим повстанням виборов собі свободу від польського панування, але
необачно зв’язався з Московським царством, шукаючи його помочі проти поляків, і московське
правительство помалу поневолило його. Помогло панам повернути в кріпаків вільний народ,
вільне селянство українське, а само позбавило всякої політичної свободи старшину, козацтво,
міщан й духовенство України. Одібрало від них всяке право і можність порядкувати своїм життям
через своїх виборних людей.

1. Р. Лащенко:
Витоки традицій народоправ’я учений виводив із характеру державного життя Київської Русі, що
базувалося на таких принципах: «ідея народоправства, проявом якої було віче; ідея
децентралізації влади з автономією громад і місцевою самоуправою; виборні органи влади
паралельно з князівськими; договірний характер норм (договори між князями, між князями і
землями); безпосередня участь громадян у державному житті».

1. Шелухін: Виклад концепції кельтського походження Русі С. Шелухін розпочинає з аналізу з

літописного переліку народів, що живуть з заходу на південь уздовж берегів «Варязького моря».
Його С. Шелухін цілком обґрунтовано називає «системою морських вод Західної Європи» й звертає
увагу на порядок розміщення «варязьких» народів: свеі (шведи), урмани (нормани), готи, русь,
агняни (англи), галичани (галли), волхва, римляни і т. д. На його думку, народ русь, який
розміщується літописцем поряд із англами та галлами, може бути ототожнений з рутенами
(Rutheni) – кельтським плем’ям, яке у І ст. до н.е. зафіксоване Ю. Цезарем на півдні Галлії, у
межиріччі Рони та Гаронни. Рутени, як зазначає дослідник, отримали свою назву від території, на
якій проживали: вона «була трактом, шляхом, route для всіх народів, які ходили в Галію і через
Галію»

2. М.Грушевський, Р.Лащенко та С.Шелухін обґрунтовували можливість і доцільність

федеративного чи конфедеративного об´єднання з тими країнами, з якими Україна мала й
підтримувала історичні зв´язки, зокрема з Литвою та Білоруссю (М.Грушевський), Росією
(Р.Лащенко), Чехією, Сербією, Хорватією, Словенією, Словаччиною (С.Шелухін).
Значну частину праць учені присвятили ідеї створення зовнішньополітичних союзів у формі
федерації чи конфедерації. Зокрема, М. Грушевський захоплювався перспективою майбутнього
федеративного державного об’єднання трьох народностей на балтійсько-чорноморських шляхах –
ідеєю федерації у складі України, Білорусії та Литви. Спільне політичне майбутнє цих народів М.
Грушевський пояснював, у першу чергу, історичними зв’язками, що існували між українцями,
білорусами та литовцями. З одного боку, вчений бачив перспективу такої федерації через
відсутність серйозних конфліктів, а з іншого боку − кожен із цих народів, зазначає дослідник,
проживав на своїй етнічній території, внаслідок чого національні кордони не зовсім змішались.
Важливо, що домінуючу роль у такому федеративному об’єднанні М. Грушевський відводив
українській нації, пояснюючи свою позицію більшою чисельністю населення та потужним
господарсько-ресурсним потенціалом.
Принципово іншими були позиції С. Шелухіна і Р. Лащенка. Загалом вони не заперечували такої
форми об’єднання держав і народів, як федерація. В розумінні С. Шелухіна, федерація – це
«братолюбіє і братерське єднання народів і держав, без упослідження, без зневаги, без
переслідування, без винародовлення, … без національних і інших образ, а по принципу однакового
і рівного достоїнства». Його політична ідеологія базувалася на самостійницьких традиціях, але
водночас він допускав можливість федеративних чи конфедеративних зв’язків України з іншими
народами. Майбутнє України дослідник бачив у складі Чорноморської Адріатичної Федерації,
союзі народів, близьких за расовими, психологічними духовними ознаками. Спираючись на власну
теорію кельтського походження Русі, він указує на бажаність і необхідність федерації українського
народу зі спорідненими народами Адріатики – чехами, словенцями, сербами, словаками та
хорватами. Дослідник також застерігав від федерування з російським і польським народами,
посилаючись на факти історично-політичного досвіду.

Свою концепцію федералізму запропонував і Ростислав Лащенко, трактуючи федералізм як

певний механізм децентралізації влади Російської імперії. Дослідження різних аспектів укладення
Переяславської угоди привели вченого до висновку про необхідність визначення та дотримання
певних принципів за умови спільного державного життя України з Росією. Він вважає, що ті
реальні підвалини, на яких укладалась угода 1654 р., у юридичному відношенні є вічними, а отже,
саме на них мають базуватися майбутні взаємовідносини Української та Російської держав.
Основним елементом у процесі утворення федерації між Україною і Росією Р. Лащенко вважає
територію, а також права сторін, що передбачалися при укладенні договору: економічні, судові,
адміністративні, територіальні, політичні, внутрішні і зовнішні. На цих підставах він виділив
основні об’єднавчі принципи – добровільність, політична незалежність, державність, що могли
бути покладені в основу майбутнього федеративного чи конфедеративного зв’язку України з
Росією. Федералізм, на думку Р. Лащенка, передбачає впровадження цілого ряду нормативних
актів внутрішньотериторіального регулювання.