Т А Р А С Ш ЕВЧЕН К О

В Р О Ц І В И Х О Д У В СВІТ П Е Р Ш О Г О »КО БЗАРЯ «.

Автопортрет 1840 р,
 TARAS SHEVCHENKO

WORKS
VOLUME I

M YKO LA D E N Y S IU K P U B LIS H IN G COM PANY

C H IC A G O , 1962

Всі права застер еж ен і

L ib rary of Congress Catalog Card Num ber: 59-12164

Copyright, 1959,
M ykola Denysiuk Publishing Company, Chicago, 111.
M ANU FACTU RED IN T H E U S A
 П Е Р Е Д М О В А

„ Історія мого життя є частиною історії моєї

батьківщини” — оці слона з Шевченкового лис­
та до редактора ,,Народного Чтения” в 1860
році як не мога краще характеризують ролю й
значення Шевченка для українського народу.
Як імціональпиіі поет-пророк, палкий патріот і
великий М І І С Т С Ц Ь слова він причинився більше
ніж хто інший в історії української духовости
до піднесення національної свідомости в масах,
до скерування енергії й зусиль української спіль­
ноти в справі здійснення ідеалу „своєї хати” —
власної національної держави й до наміченая
шляхів розв’язки соціяльного питання.
Щ одо першого Шевченковою „альфою й
омегою” був революційний здвиг цілої нації:
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте,
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте —
кличе він земляків у своєму „Заповіті” .
Шевченкове „Послання” — це передвісник
актів із 1918 й 1919 років, це найперший „уні­
версал” української нації, що закликав її до
будівництва „власної хати” для всіх земляків
„в Україні і не в Україні сущих” .
Даючи своєму народові дороговказ на май­
бутнє щодо національного визволення революцій­

V
ним шляхом, Шевченко одночасно поручає ме­
тоду еволюції в вирівнюванні соціяльних різнииь:
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата, — кличе він зем­
ляків у „Посланні” . Братня любов — основний
принцип християнського світогляду, кредо всіх
людей доброї волі, лягло в основу Шевченко-
вої концепції в розв’язуванні соціяльного пи­
тання. Добровільне, постепенне вирівнювання
клясово-суспільних різниць на основі ідеалів
християнства, отже еволюційна в своїй основі
розв’язка цього питання, вповні відповідає мо­
дерним концепціям „християнського соціялізму”
й ставить Шевченка як передвісника соціоло­
гічних вчень 20-го сторіччя. Отже революцій­
ні методи в справі осягнення національної цолі
й еволюційний шлях у розв’язці соціяльних не­
рівностей українського народу — основи Ш ев-
ченкового розуміння майбутнього розвоєвого
процесу української спільноти й її світлого прий­
дешнього, в яке Шевченко непохитно вірив.
У відношенні до зовнішньо - національних
справ Шевченко прикладав велику вагу до на-
ладнання міжслов’янських добросусідських взає­
мин. Бачучи велетенські духові й матеріяльні
ресурси слов’янського світу, він гаряче бажав,
Щ об усі слов’яни стали
Добрими братами,
/ синами сонця правди...
Шевченкова концепція панславізму, в протилеж­
ність до інших тогочасних підходів до цього
руху, ідеалістично-демократична. Не панування
й поневолення одного слов’янського народу дру­
гим. не загарбницький панславізм Пушкіна, чи
месіяністично-супремаційні концепції Міцкевича,

VI
а реалістичний підхід до справи — добросусід­
ські взаємини між поодинокими слов’янськими
народами, як рівних з рівними й вільних з віль­
ними — основа Шевченкового панславізму.
Мріючи про Вашінґтона для української на­
ції, Шевченко тим самим переносив свою кон­
цепцію добросусідського співжиття серед сло­
в ’янських народів на широке міжнародне поле,
на взаємини між народами світу. Принцип де­
мократичного ладу, самовизначення й добросу­
сідських вваємин між народами, перенесений на
світову арену, був здійснений щойно першою
спробою того рода при народженні Л іґи Націй
у 1919 р. та Організації О б’єднаних Націй у
1945 році, отже аж сто років після видвигнення
цих справ Генієм українського народу.
Крім, національних, соціяльних, міжнарод­
них концепцій, у Шевченка знаходимо теж і
загальнолюдські, універсальні ідеї свободи (о с о ­
бистої та групової), любови й правди. Ш ев­
ченко твердо вірив, що
„Буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі” ,
що прийде
„апостол правди і науки” ,
що запанує на світі
„єдиномисліє” й „братолюбіє”
так в індивідуальному, як і збірному житті
людей.
Такі поеми, як „Кавказ” , Неофіти” , „ М о­
литва", й ін. вказують на загальнолюдські ідеа­
ли, якими жив Шевченко й які ставлять його
поруч великих поетів інших народів Заходу чи
Сходу .

V II
 *
**
В історичному розвитку української літера­
тури й української духовости Шевченкові нале­
жить осередне місце. Переростаючи своє поко­
ління й задивлений у майбутнє, він не тільки дав
українському народові, але й усьому людству,
певні вказівки, як і що робити, щоб наблизитися
до „раю на землі” , не як утопійної концепції,
а найконкретнішого стану „єдиномислія” , „ бра-
толюбія” , „правди” й „волі” між народами. Та
хоч своїм пророчим словом Шевченко порушує
універсальні проблеми, йде у сферу вселюдських
ідеалів добра й краси, справедливости, любови,
то проте він насамперед у к р а ї н с ь к и й н а ­
ц і о н а л ь н и й п о е т так змістом, як і фор­
мою. Перевага національного над універсальним
перша й найбільш маркантна прикмета Шевченка.
Перед Франком, другим у трійці українських
,,великих” , розстелився широкий шлях всесвітньо­
го братерства й хоч він у такому „Мойсееві” чи
інших творах кидає українській нації дальші гасла
національного і соціяльного визволення, то проте
в нього елідна п е р е в а г а у н і в е р с а л ь н о г о
н а д н а ц і о н а л ь н и м , чим він іде крок даль­
ше впорівень із Шевченком й творить дальший
етап у розвитку української літератури.
Перед Лесею Українкою — третьою з україн­
ських „великих” стояли оті два основні шляхи, на
які ступили її попередники, промощуючи україн­
ській літературі вступ до світової. Леся Українка
пішла окремим самостійним шляхом у своїх пое­
зіях, а ще більше в драмах, збагачуючи українську
літературу новим підходом так до форми як і
щодо змісту. Для Лесі Українки прикметне н а ­

V III
ц і о н а л ьн е ч е р е з у н і в е р с а л ь н е : вживаю­
чи світових тем, вона вкладала в них певні на­
ціональні ідеї й під їх покровом просувала на­
ціональну тематику в літературі.

В парі з ідейним насиченням, оівнорядно з

етосом і патосом генія, йдуть у Шевченка фор­
мальні вартості його творів. Великий діяпазон
стилістичного оформлення його віршів, драм і
прози, від спокійно-реалістичного опису, почерез
романтично-емоційні засоби, до іронії, чи підне­
сеного стилю — все це свідчить про велетен­
ські здібності поета орудувати творчим сло­
вом і неперевершене вміння знаходити відповід­
ність між змістом і формою. Шевченкова мова
близька до народної так у своєму лексичному
багатстві, як у структурально-граматичному й
звуковому оформленні. Стоячи твердо на народ­
ній основі в мовному питанні, Шевченко не об­
межувався виключно до використання фолк-
льорних її засобів. Навпаки, наполегливою пра­
цею він поширив і збагатив їх так, що його
мова спроможна висказати найскладніші відтін­
ки мислі й почуття. Він уживає теж старовин­
них слів, головно церковно-слов’янізмів, чи слів
іншомовного походження там, де йому треба
відтворити атмосферу ситуації, історичного чи
місцевого колориту. Для цього останнього Ш ев­
ченко використовує теж широко народне назов-
ництво так у відношенні до персонажів, як і
місцевостей в Україні й поза нею.
Шевченків мовостиль — значний вклад у
розвиток української національної мови й стилю.
Можна сміливо ствердити, що сучасна літера­

IX
турна українська мова мало чим відрізняється
в своїй структурі й розвоєвих тенденціях від
мови Шевченкового „Кобзаря” . Осереднє місце
поета в історії української духовости вповні по­
кривається з його центральним місцем в істо­
рії української мови.

Боротьба за творчість Шевченка тривала

за його життя, продовжувалася після його смер-
ти й зокрема розгорнулася в наші дні. Підсовєт-
ська літературно-партійна критика, фальсифі-
куючи творчість його, перекручує ідейний зміст
його творів. Большевицькі шевченкознавці на­
магаються всіляко применшити велетенське зна­
чення Шевченка в історії розвитку української
національної думки. Вони приписують поетові
різні впливи російської літератури й культури,
заперечують його індивідуальність і національ­
ні прагнення. Вони розглядають його твор­
чість виключно з становища впливів тодішньої
російської літератури й його ідейну настанову
звужують до соціяльно-бунтарської площини,
заперечують державницько-національні ідеї Ш ев­
ченка й роблять з нього поплентача російських
соціял-революціонерів. Шевченко в їхній інтер­
претації — подвижник і борець за „возз’єд­
нання" двох „братніх” народів, українського й
російського. Усі ці намагання зазнавали й за­
знають повного краху. Шевченко з його геніяль-
ним поетичним словом належить передусім україн­
ському народові, а там і всьому волелюбному
людству.
Для осягнення своїх цілей підсовєтські шев­
ченкознавці видають дуже часто Шевченкові

X
твори в найрізніших видах із найрізнішими ін­
терпретаціями. Д осі одначе не видано ані руко­
писів Шевченка в академічній формі (фоторе­
продукцією), ані не перевидано Шевченкових
першодруків. Від 1907-го року, зн. від першого
критично-наукового видання Шевченкових тво­
рів В. Доманицького, в Україні не появилося
нічого кращого й досі.
З цих причин обов’язок надолужувати не­
доліки в шевченкознавстві лежить вповні на пле­
чах еміграції. Праця в цьому напрямі йде двома
шляхами: перевидання Шевченкових першодру­
ків і науковим (у міру еміграційних можливо­
стей) опрацюванням його творів. Отак заходами
української діяспори вийшли наукові фотоста-
тичні передруки „ Першого Кобзаря” (Оттава,
1961) й третього „Кобзаря” (Вінніпеґ-Нью-
Йорк, 1960), в додатку до передруків „ Чигирин­
ського Кобзаря й Гайдамаків” (Грефенгайніхен
1944), ляйпцігської книжечки (Вінніпег 1959),
чи врешті „Кобзаря з Основи” (Вінніпег 1961).
З науково-критичних видань Шевченкових тво­
рів окремої уваги заслуговують „Кобзарі” в ви­
даннях У ВАН у Канаді (за редакцією Л. Білець-
кого чи Сімовича-Рудницького) , а зокрема повне
видання Творів Тараса Шевченка Українського
Наукового Інституту у Варшаві, що його з ба­
гатьма змінами й доповненнями видає в 14-ти
томах оцим третіммакладом М. Денисюк у Чікаґо.
Як згадані передруки, так і це видання, за­
лишаться на довгі роки останнім словом справж­
нього, наукового шевченкознавства. їх може
перевершити тільки фотостатичне видання Ш ев­
ченкових рукописів, яке з об’єктивних причин,

XI
немислиме на еміграції, а з режимно-політичних
причин неможливе й в українській Батьківщині.
**
*

Віддаючи в руки широкої громади оце повне

видання Шевченкових творів, ми супроводжаемо
його побажанням, щоб слово українського на­
ціонального Генія
. . . пламенем взялось,
щоб людям серце розтопило,
і щоб не тільки вільно гомоніло між українцями
в діяспорі, але теж
1 на Украйні понеслось,
1 на Україні святилось...
Яр. Рудницький

Вінніпег, травень 1962 р.

XII
 T A R A S S H E V C H E N K O
(1 8 1 4 — 1 8 6 1 )
“ The story of my life is a part of the history
of my people” — this statement made by Taras
Shevchenko in his autobiography submitted to the
Editor of the Ht. Petersburg journal ‘‘Narodnoe
Chtenie” in 1860 fully depicts the character and the
importance of the greatest poet of Ukraine and his
work.. .As a national prophet and flaming patriot
Shevchenko did more than any other figure in
Ukrainian literature in rousing the national self-
consciousness and pride of his people, and in stimul­
ating their efforts to a revolutionary activity in
achieving the status of a modern nation. Shev­
chenko used his poetical word to the service
of his people and devoted all his life to this pur­
pose. He eventually suffered the consequences of
his ardent patriotism by being sent to prison-exile
in Asia, where he spent ten years of his life, returning
in 1858 to St. Petersburg in ill-health to constant
police surveillance until his death on March 10th,
1861.

Shevchenko’s first poems and verses appeared

in the severely censored collection “Kobzar” in
18401) . This was followed by “ Chyhyrynskyj Kob­
zar i Haydamaky” in 1844*). During his exile he
1 Cf. Le p rem ier “ Kobzar” de Taras Shevtchenko 1840.
Edite par C. Bida. Etudes Slaves -Universite d’ Ot­
tawa, 1961, 114 p.

X III
 *s
was forbidden not only to publish anything but even
“ to write and paint” (Shevchenko was also a dist­
inguished painter at that time). He wrote and paint­
ed illegally.
In 1859 a little volume entitled „Novye Stikho-
tvorenia Pushkina i Shavchenky” made its ap­
pearance in Leipzig, Germany''), containing the re­
volutionary poetry of Shevchenko together with some
verses of the Russian genius. The significance of this
publication must not be underestimated. I t revealed
for the first time in printed form the revolution­
ary works of Shevchenko ( thus far circulated in il­
legal manuscripts in Russia), and — on the other
hand — for the first time both poets were placed on
the same level, that of national bards of their re­
spective peoples. The fourth collection of Shevchen­
ko's poetry appeared in 1860 in a new edition of the
censored “Kobzar”* ), and finally in 1861, the year
of his death, a new “Kobzar”s) was printed in serial
form on pages of the journal “ Osnova” in St. Peters­
burg. I t took years of research to publish all the
works of Shevchenko, firstly in 1907 (Dom anyckyj),

2 Cf. Taras Shevchenko. Chyhyrynskyj Kobzar i Hayda-

maky 1844-1944. Grafenhainichen 1945, 160 p.
3 Cf. “N ew Poems o f Pushkin and Shevchenko.” A
revised version o f the Leip zig edition o f 1859. Read­
ings in Slavic L ite ra tu re 1. The U niversity o f
Manitoba Press, W innipeg 1959, 39 p.
4 Cf. Taras Shevchenko. Kobzar. A jubilee edition
1860 - 1960. Ukrainian Free Academ y o f Sciences.
Institute o f Shevchenkology, № 3. W innipeg— N ew
Y ork, 1960, 244 p.
6 Cf. Taras Shevchenko. Kobzar. A jubilee edition
1861 - 1961. Ukrainian Free Academ y o f Sciences.
Institute o f Shevchenkology, № 5, W innipeg, 1961,
172 p.

X IV
 *
and recently by the Ukrainian Free Academy of
Sciences (Bileckyj) in Winnipeg and by M . Denysiuk
in Chicago.
Like the Ukrainian “dumy” and other historical
folksongs, Shevchenko’s verses depict the past
of the Kozak-Ukraine, and are laden with sorrow when
he contemplates the tragic fate of his countrymen,
but they are also enlivened by the firm hope of a
bright future for their country. Such poems as “ Za-
povit” ( Testament) “Poslanie” (Epistle), “Son”
(Dream), and others, reveal Shevchenko’s national
ethos and pathos, and elevate him to the rank of
leader and liberator of the spirit of his people'.
Dig my grave and raise my barrow
By the Dnieper-side
In Ukraina, my own land,
A far land and unde.
I will lie and watch the cornfields,
Listen through the years
To the river voices roaring,
Roaring in my ears.
When I hear the call
Of the racing flood,
Loud with hated blood,
I will leave them all,
Fields and hills— and force my way
Right up to the Throne
Where God sits alone;
Clasp His feet and pray...
But till that day
What is God to Ime?
Bury me, be done with me,
Rise and break your chain,
Water your new liberty
With blood for rain.

XV
 Then, in the mighty family
Of aU, men that are free,
Maybe sometimes, very softly,
You will speak of me?
( Translated by E. L. Voynich6) .
This “Marseillaise of Ukraine” with its key
note that “freedom must be watered with the blood
of the enemies” became the “credo” of the Ukrainian
nation in the long struggle for independence. Shev­
chenko had no illusions as to the Russian oppression
of Ukraine, and he believed that the problem of the
national liberation could be solved only by revolution,
a popular, all-embracing, national uprising against
the Tsarist regime: “ When will our Washington
come at last?” ■— asked he of his countrymen and at
the same time he answered: “He will came in
due time.”
Shevchenko was the teacher of the Ukrainian
people. In several verses and poems he spoke of his
great love for Ukraine.
M y poor Ukraine, I love her so,
That for her sake I would even curse God,
For her I would doom my soul!
While awakening the patriotic sentiment among
Ukrainians and calling for a national revolution,
he was an evolutionist as far as the social order
of Ukraine was concerned. The social problems of
the Ukrainian people he solved on the basis of the
Christian ethics. The gradual good-will evolution
in leveling social differences in the vertical structure

6 C f. Shevchenko’s Thoughts and Lyrics. Commemo­

ratin g the Centennial o f His Death. Ukrainian N a ­
tional A ss’n — Shevchenko Scientific Society, Jersey
C ity — N ew York, 1961, p. 107.

XVI
of the Ukrainian society, the equalization of rights,
privileges, and vital goods on the basis of
“brotherly love” — the fundamental principle of
the Christian doctrine — are clearly expressed in
his “friendly Epistle” :
Embrace then
brothers mine —-
The least of your brethren,
That your mother may smile again,
Smile through her tears.
Give blessings to your children
With hard toiler's hands:
With free lips kiss them
when they are washed and clad.
Forget the shameful past
And the true glory shall live again,
And clear light of day
not tivilight gloom
Shall gently shine.
Love one another, my brothers,
I pray you — I plead.
(Translated by A. J. Hunter1)
National revolution and social evolution are
the main principles of Shevchenko, by realization of
which he hoped to achieve the full freedom of
his people.
**
*
In romanticizing chapters from the history of
the Zaporozhian Kozaks he started his literary

7 Cf. The Kobzar o f Ukraine. Translated by A . J.

Hunter. Second printing. Ukrainian Free Academy
o f Sciences, Institute o f Shevchenkology, № 4. N ew
Y o rk — W innipeg, 1961, pp. 92-93.

XVII
career with such poems as “Perebendya”, "D o Osnov-
janenka”, “ Tarasova Nich”, “Ivan Pidkova”, etc., in
addition to ballads based on folkloristic material:
“ Prychynna”, “ Topoiya” and moralistic epics in the
art of “Kateryna” . In “ Haydamaky” (1841) he
depicted the bloody uprising of Ukrainian Kozaks
and peasants against the Poles in 1768•
Being himself a pan-Slavist idealist Shevchen­
ko deeply believed in a free union of “sons of glory”
—• the Slavs. In the epilogue to “ Haydamaky” Shev­
chenko wrote:
“ Yet, you will say: “ Thanks be to God that it is
past” — especially when you recall that we are the
children of one mother, that all of us are Sla.vs.
Although the heart is saddened, the story should be
told: let the sons and grandsons know that then
fathers were wrong, let them fraternize again with
their enemies. May the Slavic land, covered with
wheat and rye as with gold, forever be one, from
sea to sea.. How far are those words and wishes
from Pushkin’s expansionistic dreams that ‘‘all Slavic
rivers may flow into the Russian sea’’!
Shevchenko’s wish was the real Slavic brother­
hood:
“ That all the Slavs become brothers,
And sons of the truth and the sun!”
This idealistic approach to internal Slai'ic mat­
ters is the key to the understanding of Shevchenko's
works, which are filled with an uncompromising
hatred of oppression of the Ukrainian people and
with struggle against the Russian Tsarist regime in
Ukraine. In his “ mystery” — “ Velykyj L ’okh" as well
as in “ The Dream” he reveals his attitude towards
the Russian regime in Ukraine and chastizes severely

XVIII
the Tsar and his family. “ Himself born in slavery he
secured his freedom at a great price but his brothers
and sisters remained in serfdom. Throughout his
poetryt he never ceased to plead for the liberation
of the serfs throughout the tsarist domain. Other
men, such as Turgenev, also played a part, but the
gospel and crucifiction of Taras were a more potent
influence, and when an imperial decree abolished
serfdom on the day of the poet’s funeral in 1861,
his name became linked ivith that event forever.” —
W. Kirkconnell stated in his “ Centenary of a Poet.”
( Winnipeg Free Press, No. 241, 1961).
There is no other Ukrainian poet who would
surpciss Shevchenko in the power of poetic expres­
sion,lin the depth of thoughts and feelings, in patriot­
ic self-sacrifice, and in the prophetic forecast of the
future of his nation in which he was optimistic in
every respect.
**
*
The extent of Shevchenko’s genius, however,
is not restricted to national themes alone. He is also
a universal poet of liberty, truth, love and democratic
ideas.
First of all the background of Shevchenko’s
profound knowledge of the masterpieces of the world
Literature must be emphasized. Contrary to the
depreciative statement of Turgenev that “Shevchen­
ko had read... very little ... and he knew even
less”*) the modern literary historians defined a wide

s Cf. W. K. Matthews. Taras Shevchenko. The M an

and Symbol. Second edition. Slavistica № 41, U-
krainian Free Academy o f Sciences. Winnipeg, 1941,
p. 15.

XIX
 circle of authors with whose works he was acquaint­
ed. 0. Bileckyj, e. g., gives the following literature
compiled on the basis of Shevchenko’s “Journal”,
correspondence and his library: “ From amongst the
antique authors it perhaps included Homer, whose
songs Shevchenko compared with the epos of the
“ dumy", giving preference to the latter, Herodotus,
Plutarch, Vergil (Georgies), Horace, O v id ... Livy,
and also various Latin and Greek authors of the
Christian epoch. From amongst the authors of
modern Europe it perhaps included the Italians —
Dante, Petrarca, Boccacio, Ariosto, Tasso; the
English — Shakespeare, Dafoe, Richardson, Gold­
smith, “ Ossian”, Gibbon, Burns, Byron, Walter
Scott, Dickens; the Germans — Goethe, Schiller,
not to mention Koerner, casually referred to, and
Kotzebue, who was a “must” to the great lover of
the theatre. The list of the French, if compiled on
the basis of existing data only, would obviously be
incomplete. We note in it Voltaire, Chateaubriand,
Beranger, Barbier, Dumas (pere), Eugene Sue (criti­
cized by him), Balzac; and hypothetically let us
place in it at least some Encyclopedists of the 18th
century as uiell as Utopian socialists of the 19th” a).
J. J. Pelenskyj in his study “Shevchenko —
a classicist” 10) extends the list of Bileckyj as far
as Shevchenko’s classical erudition is concerned and
adds data regarding the acquaintance of Shevchenko
with masterpieces of the classical sculpture and
‘painting. He also draws attention to the fact that
9 C f. J. Bojko. Taras Shevchenko and West European
Litera tu re. The Association o f Ukrainians in Great
Britain, London 1956, p. 14.
10 Cf. J. J. Pelenskyj. Shevchenko — klyasyk. U krain-
ska Knyha IV , L ’viv— K rak iv, 1942, pp. 7-134.

XX
Shevchenko all his life read the Bible, and that this
was one of his most beloved books, particularly in
exile, where he was forbidden to read other works.
Maria Markovych, after Shevchenko’s death, was
anxious to acquire the Bible which Shevchenko owned
and read during his exile, and which he promised to
her before his death.
The classical Greek and Latin world stimulated
Shevchenko both in his poetry as well as in paint­
ing. Like Dante, Schiller, Goethe, Shakespeare,
M ilton and other great writers of the West, he
turned to the cradle of European culture and gave
his own interpretation of ancient themes.
In “ Caucasus” Shevchenko, following Aeschyl­
us’ “ Prometheus Bound” and Shelley’s “Prometheus
Unbound”, presents a new creative version of the
ancient legend of the Titan who gave fire and arts
to mankind. In Shevchenko's poem we see a highly
poetical description of the place missing in both,
Aeschylus and Shelley:
High mountains on mountains with clouds
e’ er surrounded,
Illumined by sorrow, with blood ever watered.
On Prometheus an eagle
Feasts throughout the ages.
Every day it’s tearing, rending
Both his heart and body,
Rending but it ne’ er drains fully
A ll his living blood,
For again he is revived
And again he’s smiling.
And our human spirit dies not,
And our freedom dies not;
And the greedy man ploughs never

XXI
 Field beneath the ocean,
Does not bind the human spirit
And the living word,
Does not carry off the glory
Of Almighty God.
( Translated by C. A. Manning).
The spirit which “dies not” is the spirit of the
mountaineers of the Caucasus who defend them­
selves long and heroically against the Russian in­
vaders.
In his poem Shevchenko shows that they struggle
for their basic rights of life, for their freedom. Like
Prometheus their high aspirations and bold spirit
will not die entirely; they will be again revived, and
again will “smile” . Shevchenko ironically character­
izes the blessings of civilization which the conquered
people of the Caucasus could receive from Russia:
... We are trained to write
And we can read the word of God,
But from the prison’s lowest cell
Unto the highest throne above
We are all in gold — but naked too.
And knowledge! We all learn too well
The cost of bread, the price of salt.
And we are Christians, — churches, schools,
A ll good there is and God are ours!
But yet your hut allures our eyes!
Why does it stand in your domain
Without our sanction? Why do we

11 Cf. Taras Shevchenko, the Poet o f Ukraine. Selected

Poems. Translated with an introduction by C. A.
Manning. Ukrainian National Association, Jersey
City, 1945, p. 146.

XXII
 N ot throw to you, if we so please,
Your bread as to a dog? You owe
To us the price for your clear sun!
And only that! We are not pagans,
But we are really Christians true —
We are satisfied with little ...
(C . A. Manningn)
The poem is dedicated to Count Yakov de Bat­
men, a friend of Shevchenko, who had been killed
as a Russian officer in the fighting in the ( ' aucasus:
They banished you cruelly, friend so beloved,
M y Yakov so dear! But not for Ukraine
For its harsh hangmen you had to pour out
Good blood, not the bad, and they forced you
to drink
The poison of Moscow from Muscovite cup.
( C. A. Manning'3)
Shevchenko actualizes the Promethean theme,
uses the ancient legend as a basis for events of the
beginning of the 19th century, and presents an entire­
ly new interpretation in the field of literary Pro-
'metheism. Like the ancient hero who was revived
every time the vulture devoured his liver and heart,
thus the spirit of freedom will always be revived by
the freedom loving peoples and will oppose every
kind of oppression and imperialism. The idea of
a physical re-iterated death and revival is trans­
ferred by Shevchenko into a different, spiritual
sphere: not the body but the human soul will al­
ways rebel against oppression, chains, and death.
The Prometheian tradition of the Caucasus will

12 Ibidem, p. 168.
13 Ibidem, p. 170.

XXIII
 never allow the Russian imperialists to be secure
intheir conquest; it will always remind everybody
of the spiritual revival of the subjugated sons of
Prometheus.
The early Christian times under the persecu­
tion of the Roman Emperor Nero are the topic of
another of Shevchenko’s poems — “N eofity” ( “Neo­
phytes” ). Alcides, a young patrician, is converted
to Christianity and pays for the new faith with his
death in the Roman arena. The courageous end
of the son changes his mother; she becomes a Christ­
ian and continues the work of her son.
He saved
You, M ary’s Son, the Crucified.
And you received the living word
That in your living sold He poured.
And to market-place and palace
The word of right, the word of God,
The living Lord and true you bore.
(Translated by V. R ich'1).
Shevchenko believes that truth must conquer,
he is convinced that self-sacrifice for a high
idea must bring results, and he shows in the poem
that truth will always have the final victory. A ll
this is revealed by the poet in emotionally laden
conflicts and compositional contrasts. Professor C.
A. Manning in his comments on “Neophytes” ex­
presses the opinion that “we can read the story as
it stands or we can take the very obvious comparison
of the mother Ukraine, and read the moral that
Ukraine can only arise when truth is restored to
its supreme position on earth, and men live again
as brothers’’. We do not deny this far reaching con-

14 Quoted from the manuscript o f V era Rich o f London.

X X IV
elusion. However, the poem represents doubtlessly
a universal theme of converting Roman pagans to
Christianity. It is an harmonious and organic com­
promise between two worlds, the old classical one
with its decadent, sinfid, luxurious lifet and the new
one with its idealism. Shevchenko’s sympathies are
on the side of the “Neophytes”, and his antipathies
on the side of the despotic Emperor of Rome and
the whole company of his followers. “Neophytes”
is and will remain a masterpiece of Shevchenko’s
poetical creativity and a permanent contribution
of the Ukrainian genius to the literary treasures of the
world. The brief form of the poem, the language of the
original, and perhaps the critical attitude of the
contemporaries (Kulish), prevented it from being as
internationally known and popular as Sienkiewicz’s
“Quo vadis?” or Wallace’s “Ben-IIwr”. Regrettably
enough, the first English translation of the poem
was rendered a hundred years after the death of
Shevchenko, i. e. in 1961 ( Vera Rich of London)-
J. J. Pelenskyj in his above mentioned study
“Shevchenko — a classicist” 15) found several traces
of classical themes in the poetry of Shevchenko, as
■£. g. those of King Oedipus, Philemon and Baucis,
Charon and Leta, and others. Those themes have
become a universal good in the Western sphere of
civilization, and there is no doubt that Shevchenko,
while using the old topics from the classical treasury
gave an individual poetical interpretation of them.
Some themes, as e. g. Antaeus, can be added to Pe-
lenskyj’s list.
In all his universal poems Shevchenko reveals
his broadmindedness, his humanistic attitude towards

15 Opus cit., passim.

XXV
all peoples on earth, and a deep understand!g of the
spiritual values oj mankind.
**
*
In conclusion, it must be stated that although
Shevchenko is a universal genius, the supremacy oj
the national themes in his poetry characterizes him
as a Ukrainian national bard and spiritual leader. In
this respect we fully agree with the statement of
professor C. A. Manning who said:
“ ( Shevchenko) ...is first and foremost the poet of
Ukraine, and his poems breathe the secret longings
of every Ukrainian heart. He is the spokesman of
his people and from his lips we hear in all their
clarity and intensity of prayers, the hopes, the dis­
appointments of the Ukrainians... At the same time,
his sympathy and compassion range far beyond the
boundaries of his own people and here he becomes
a world poet, able to stand comparison with such
writers as Pushkin and Mickiewicz, the great masters
of Russian and Polish verse at their periods of
greatest excellence. Far more even than they he ex­
pressed the suffering of humanity, the evil of in­
justice and of wrong, the need and inevitability of
the triumph of right, of kindness, and of brotherly
love. His poems in thin sphere have a message for
all humanity and are an appeal for a better, a
truer, a more decent life for all men and women
everywhere.”16)
M ay, 1962.
J. B. Rudnyckyj,
University of Manitoba,
Winnipeg.

lc Opus cit., p. 36.

XXVI
 В ІД ВИДАВНИЦТВА

Ювілейні роки українського національного

пророка Тараса Шевченка (1961-1964) відзначає
наше видавництво повним виданням його творів
у 14-ти томах.
За основу 14-томового повного видання тво­
рів Тараса Шевченка ми взяли видання Україн­
ського Наукового Інституту (Варшава — Львів
1930-1939 рр.).
Реалізоване нами повне видання творів Та­
раса Шевченка друкується без скорочень. Усі
матеріяли, друковані в першому виданні цих
творів у видавництві Українського Наукового
Інституту в Варшаві, зокрема в частинах, що
охоплюють оригінальну творчість Поета, вико­
ристані без змін. Крім того, деякі томи мають
доповнення (Листування, Шевченко, як маляр,
Шевченко в чужих мовах і Покажчик творів), а
також видаємо нові, ще ніде не друковані, то­
ми (П оезії 1857— 1861 рр. і Збірник статтей
про Шевченка та його творчість) .
Наше повне ювілейне видання творів Тараса
Шевченка має 14 томів: 4 томи — поезії, 1 том
— драматичні та ін. твори, 3 томи — повісті,
1 том — щоденник, 1 том — листи, 1 том --
Шевченко, як маляр ( з репродукціями одно - й
багатокольорових малярських творів) , 1 том —
Шевченко в чужих мовах, 1 том — збірник стат-

X XVII
тей про Шевченка і 1 том — покажчик видань
Шевченкових творів та список літератури про
них.
Повне видання творів Тараса Шевченка по­
являється в репрезентаційному вигляді й зали­
шиться тривким нам’ятником в українській ро­
дині на чужині. Воно втішається таким вели­
ким успіхом, що наше видавництво друкує його
вже третім накладом, осягнувши 4,000 друко­
ваних комплектів усіх 14-ти томів.
Повне видання творів Тараса Шевченка, як
теж інші наші монументальні видання, появля­
ється у важких умовах чужини власними засо­
бами української еміграційної спільноти.
Можемо реалізувати його при помочі орга­
нізованого фінансового сектора української еміг­
рації, себто при помочі кредитування україн­
ськими кредитовими кооперативами. Третій з
черги його наклад друкуємо завдяки виробленому
покупцеві української книги на чужині.
Це найбільш монументальне, 14-томове пов­
не видання творів Тараса Шевченка, вважаємо
найбільшим досягненням нашого видавництва,
й воно чи не залишиться кульмінаційною точкою
нашої видавничої діяльности в царині україн­
ського друкованого слова на чужині.
Микола Денисюк
Чікаго, травень 1962 р.

X XVIII
с 2
=£ І
з: о
LU н

S 2

3 Os
^ 3C
о <
С E*
û_ s
< 00
I— Ш
_ X
;Ou
F K
Ш
о S
ÛQ cù
і- g
 Повне видання творів
ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Т. І. Поезії до року 1843.

Т. II. Поезії 1843 - 1847 рр.
Т. III. Поезії 1847-1857 рр.
Т. ІУ. Поезії 1857 - 1861 рр.
Т. У. Назар Стодоля. — Різні твори.
Т. УІ. Повісті: Художник. — Наймичка. — Варнак.
Т. У1І. Повісті: Княгиня. — Музика. — Нещасний.
Капітанша.
Т. УШ. Повісті: Близнята. — Мандрівка.
Т. IX. Журнал.
Т. X. Листи.
Т. XI. Т. Шевченко, як маляр (160 репродукцій
малюнків).
Т. XII. Т. Шевченко в чужих мовах. Переклади
Шевченка на інші мови.
Т. XIII. Збірник статтей про Т. Шевченка та його
творчість.
Т. ХІУ. Покажчик видань Шевченкових творів,
першодруки й окремі видання та спис
літератури про них.

ВИДАВНИЦТВО М И КО ЛИ ДЕНИСЮ КА

M YKO LA D E N Y S IU K P U B L IS H IN G CO.

2226 W. Chicago Ave. Chicago 22, 111. USA

 Перший том, повного видання творів Т. ПІев-
Ш к а містить у собі його поезії, написані до 1843
Юку. Ці рамні поезії становлять цілість своєю літе­
ратурною формою і своїм ідейним змістом. У цій
добі поет, так би мовити, розправляв свої крила
Леред тим, як знятися на висоти творчости, що
Чх осягнув пізніше, — серед поезій цієї доби маємо
Твори, які з погляду мистецького дорівнюють пер­
линам його поезії, що здобули йому славу ґенія
українського слова. Написані в добі панування ро­
мантизму, визначаються вони прикметами, що ви­
водять їх за межі цього всевладного тоді напрямку.
Лересякнуті болем чутливої душі поета, що бу­
ла правдивим мікрокосмом душі національної, не-
були вони поезією для поезії, а втіленими в най­
кращу поетичну форму програмовими образами.
* Не якусь містично-романтичну, а живу, реальну
' Україну показує нам поет та проказує шляхи до її

: виЗвОЛЄННЯ.

і Творчість національного ґенія, виразника

найістотніших змагань свого народу, від перших
Кроків стягла на себе дуже неприхильну увагу
того режиму, що тяжив над українською нацією,
Силкуючись довести її до повного винародовлення.
Це змушувало поета промовляти до свідомости своїх
земляків образами та алегоріями, що вимагали —
та й тепер іще вимагають — пояснення й розкриття. |

Тому появилися численні досліди, що, поруч із зав- '

даннями формально-літературного характеру, мали

з ясу вати також і ідейний зміст Шевченкових тво­
рів. Коли за царизму розвиток цієї ділянки шев­
ченкознавства загальмований був переслідуванням
Шевченкових творів, яко джерела української на­
ціонально-визвольної ідеї, так опісля нп совітській
Україні твори Шевченка стали предметом старан­
ної опіки тої інтернаціональної влади, що хоче з пое­
та зробити ватажка якогось „передпролєтаріяту".
Всі ці обставини ставлять перед нами завдання ви­
світлити нарівні з літературною також ідейну сто­
рону Шевченкової творчости.
В другій половш і тому подаємо низку стат-
тей, що використовують нагромадокений досі мате-
ріял для дослідження надрукованих у цьому томі
творів Шевченка, — так само подаватимемо анало­
гічні статті і в дальших томах для відповідних пе­
ріодів творчости поета. Складній справі тексту,
яку не легко розвязати за межами України, при­
свячені вступні статті редактора тексту поезій
у нашому виданні П. Зайцева. Інші статті або ко­
ментують окремі твори поета, або освітлюють взага­
лі його творчість даної доби. — Примітки з доклад­
ними поясненнями подаємо в кінці IV-го тому.

4
 І.

ЧИГИРИНСЬКИЙ КОБЗАР
І

Г А Й Д А М А К И
 Д у м и м о ї, д у м и м о ї,
Л и хо м ені з вами!
Н а щ о стали на папері
С у м н и м и рядами?..
Ч о м вас вітер не р о зв ія в
В степу, як пилину?
Ч о м вас лихо не приспало,
Як с в о ю дитину?..

Бо вас л и хо на світ на см іх п о р о д и л о ,
П ол ивал и сльози... Ч о м не затопили,
Не винесли в м о р е , не р о зм и л и в полі?..
Не питали б лю д и, щ о в м е н е болить,
Не питали б, з а щ о п р о к л и н а ю долю ,
Ч о го н у ж у с віто м ? » Н іч о го р о б и ть!« —
Не сказали б на сміх...
Квіти м о ї, діти!
Н а щ о ж вас кохав я, н а щ о д о гл яд а в?
Чи зап л аче с е р ц е о д н о на всім світі,
Як я з вам и плакав?.. М о ж е , і вгадав...
М о ж е , найдеться д ів оч е
С е р ц е , карі очі,
Щ о зап л ачуть на сі д у м и —
Я б іл ьш е не хочу...
О д н у с л ь о зу з очей карих —
І... пан над панам и!
Д у м и м о ї, д у м и м о ї,
Л и хо м ені з вами!
*
* *
З а к а р ії оченята,
З а ч о р н ії б р о ви

7
С е р ц е р валося, сміялось,
Вили вало м о в у ;
Виливало, як ум іло,
З а те м н ії ночі,
З а виш невий сад зелений,
З а ласки дівочі...
З а степи та за могили,
Щ о на У кр аїні,
С е р ц е м ліло, не хо тіл о
С п ів ать на чужині...
Н е хо тіл ось в снігу, в лісі
К озацьку гром аду
З б ул авам и, з б ун ч у к а м и
З б и р а ть н а пораду...
Н ехай д у ш і к о з а ц ь к ії
В У к р ай н і витаю ть:
Там ш и р о к о , та м весело
О д к р а ю д о краю...
Я к та воля, щ о м инулась,
Д н іп р ш и р о к и й — м ор е,
С те п і степ, р е вуть п ороги,
І м оги л и — гори;
Там р од и лась, га р ц ю в а л а
К о з а ц ь к а я воля,
Там ш л я х то ю , тата р ам и
З ас ів ал а поле,
Зас ів ал а т р у п о м поле,
П о к и не остило...
Л ягла спочить... А тим ч а с о м
В и р о сл а м огила,
А над н е ю О р е л чорний
С т о р о ж е м літає,
І п р о неї д о б р и м л ю д я м
К о б з а р і співаю ть.
Все співаю ть, як діялось,
С л іп і н е б о р а к и —
Б о дотепні... А я... А я
Тілько в м ію плакать,
Тілько с л ьо зи за Украйну...
А слова — немає...
А за лихо... Та ц у р й о м у!
Х т о й о го не знає!..
А н ад то той, щ о дивиться
На людей душ ою —
П е к л о й о м у на сім світі,
А на тім...

Ж урбою
Н е накличу собі долі,
К ол и так не маю...
Н ехай злидні ж и в у ть три дні
Я їх зах о в аю ,
З а х о в а ю з м ію л ю т у
К о л о с во го серця,
Щ о б в о р о ги не бачили,
Я к л и хо сміється.
Н ехай д ум ка, як той ворон,
Л ітає та кряче,
А серденько соловейком
Щ е б е ч е та плаче
Н и ш к о м : л ю д и не побачать,
То й не засм ію ться...
Н е втирайте ж м о ї сльо зи —
Нехай собі ллю ться,
Ч у ж е пол е п о л и в аю ть
Щ о д н я і щ о н очі,
Поки... поки не заси п л ю ть
Ч у ж и м п іс к о м очі...
О таке-то!.. А щ о р о б и ть ?
Ж у р б а не п о м о ж е .
Х т о ж сироті завидує,
Карай того, Б ож е!
*

9
 Д у м и м ої, д у м и м ої,
Квіти м о ї, діти!
В иростав вас, д о гл яд а в вас,
Д е ж м ені вас діти?..
Ю5 В У к р а їн у ідіть, діти!
В наш у У к р аїн у,
П оп ід ти нню , сиротам и,
А я — тут загину.
Там найдете щ и р е сер ц е
110 І сл о во ласкаве,
Там найдете щ и р у правду,
А ще, м о ж е, й славу...

П ривітай же, м о я ненько,

М о я У к р аїн о ,
115 М о їх д іто к н е р озум н и х,
Як с в о ю дитину!

10
 ПЕРЕБЕНДЯ.
П е р е б е н д я старий, сліпий
Х т о й о го не знає?
Він у с ю д и веш тається
Та на к о б зі грає.
А хто грає, т о г о зн а ю ть
І д я к у ю т ь лю д и:
Він їм тугу розганяє,
Х о т ь с а м с в іто м нудить.
П о п ід ти н н ю с ір о м а х а
І д н ю є й ночує, —
Н е м а й о м у в світі хати;
Н е д о л я ж а р ту є
Н ад с т а р о ю го л о в о ю ,
А йом у байдуж е —
С я д е собі, заспіває:
»О й, не ш ум и, л уж е !«
Заспіває, та й згадає,
Щ о він сиротина,
П о ж у р и ть с я , посум ує,
С и д я ч и п ід тином .
О та к и й то П е р е б е н д я ,
С та р и й та хим ерний:
За с п ів а є п р о Ч а л о г о —
На Г о р л и ц ю звер не;
З д ів ч атам и на вигоні —
Г р и ц я та в е с н я н к у ,
А у ш инку з парубкам и —
С е р б и на , Ш и н к а р к у
З ж о н а ти м и на бенкеті

11
зо ( Де све к р ух а злая) —
П р о то п о л ю — лиху д о л ю ,
А п о тім — У г а ю ;
На б а з а р і — п р о Л а з а р я ,
А б о , щ о б те знали,
35 Т яж к о -в а ж к о заспіває,
Я к С іч руйнували.
О та к и й то П ер е б е н д я ,
С та р и й та хим ерний:
Заспіває, засм іється,
40 А н а с л ь о зи зверне.

В ітер віє — повіває,

П о п о л ю гуляє —
Н а м оги л і к о б з а р сидить
Та на к о б зі грає.
45 К р у г о м й о го степ, як м о р е
Ш и р о к е , синіє;
З а м о г и л о ю — могила,
А т а м — тіл ь к о мріє.
С и ви й ус, с тар у ч у п р и н у
50 В ітер р о зв и в а є ,
То п р и л я ж е та послуха,
Я к к о б з а р співає,
Я к с е р ц е сміється, сліпі очі плачуть...
Послуха... повіє...

55 С та р и й за х о в а в сь
В степу на м огилі, щ о б ніхто не бачив,
Щ о б в ітер п о п о л ю с л о в а р о зм а х а в ,
Щ о б л ю д и н е чули — б о то Б о ж е слово,
То с е р ц е п о в о л і з Б о г о м р о з м о в л я ,
60 То с е р ц е щ е б е ч е Г о с п о д н ю ю славу...
А д у м к а край світа н а хм а р і гуля,
О р л о м с и зо к р и л и м літає, ш иряє,
А ж н е б о б лаки тне ш и р о к и м и бє;
С п о ч и н е н а сонці, й о го запитає,

12
Д а в о н о н о ч у є ? Як в о н о встає?
П о с л у ха є м о р я , щ о в о н о го в о р и ть ?
С п и та ч о р н у го р у: » Ч о г о ти нім а?«
І зн о в у на небо, б о на зе м л і горе,
Б о на їй, ш ирокій, к уто ч к а нем а
Тому, хто все знає, то м у , хто все чує:
Щ о м о р е говор ить, д е с о н ц е н о ч ує —
Й о го на с ім світі ніхто не прийм а.
О д и н він м іж нами, як с о н ц е високе:
Й о го з н а ю ть лю д и, б о н о си ть зем ля,
А якби почули, щ о він, од инокий,
С п ів а на м огилі, з м о р е м р о з м о в л я , —
Н а Б о ж е є с л о в о вони б насм іялись,
Д у р н и м би назвали, о д себ е б прогнали :
»Н ехай п о н а д м о р е м « , сказал и б, » гу л я ї«

Д о б р е єси, м ій к о б з а р ю !
Д о б р е , батьку, р об и ш ,
Щ о співати, р о з м о в л я т и
На м о г и л у хо д и ш !
Х о д и собі, м ій голубе,
П о к и не за с н у л о
Твоє серце, та виспівуй,
Щ о б л ю д и не чули!
А щ о б те б е не цур ал ись,
П о т у р а й їм , брате!..
Скачи, враж е, як пан каж е:
Н а те він багатий.

О та к и й то П е р е б е н д я ,
С та р и й та хи м ерни й:
З а с п ів а є весільної,
А на ж у р б у зверне.

13
 тополя.
П о д іб р о в і вітер виє,
Гуляє по пол ю ,
Край д о р о ги гне т о п о л ю
Д о с а м о г о долу.
5 С тан високий, лист ш и р о к и й —
Н а щ о зеленіє?
К р у г о м поле, як те м о р е
Ш и р о к е , синіє.
Ч у м а к іде, п оди ви ться
10 Та й го л о в у схилить;
Ч аб а н вранці з с о п іл к о ю
С я д е на м огилі,
П о д и ви ться — с е р ц е ниє:
К р у г о м ні билини!
'5 О д н а -о д н а , як си ро та
На чуж ині, гине!

Х т о ж викохав тонку, гнучку

В степу поги б ати ?
П остри вайте, все р о зк а ж у .
20 С л у х а й те ж, дівчата!
Полю била чорнобрива
К о з а к а дівчина,
П о л ю б и л а — не спинила:
П іш ов, та й загинув...
25 Я кб и знала, щ о покине,
Була б не л ю б и л а;
Я кб и знала, щ о загине,
Бул а б не пустила;
Я кби знала, не х о д и л а б

14
П ізн о за в о д о ю ,
Н е стоял а б д о півночі
З м и л и м під в е р б о ю ;
Якби знала!..

І то л ихо —
П о п е р е д у знати,
Щ о н ам в світі зустрінеться...
Не знайте, дівчата!
Н е питайте с в о ю д о л ю !
С а м о с е р ц е знає,
К ого лю бить. Нехай вяне,
П ок и за к о п а ю ть !
Б о н е д овго, чо р н о бр и в і,
Карі оченята,
Біле л и чко чер воніє —
Н е д о вго, дівчата!
Д о полуд ня, та й завяне,
Брови полиняють...
Кохайтеся ж, лю бітеся,
Я к с е р д е н ь к о знає.

Защ ебеч е соловейко

В лузі на калині,
Засп іває козач енько ,
Х о д я по долині.
Виспівує, поки вийде
Ч о р н о б о и в а з хати,
А він Ї Ї запитає:
»Чи не била м ати?«
С тан уть собі, об ійм уться, —
Співа с ол овей ко ;
П о сл уха ю ть, р о зій д уть с я —
О б о є раденькі...
Н іхто то го не побачить,
Н іхто не спитає:
» Д е ти була, щ о р о б и л а ?«
С а м а собі знає...

15
 Л ю б и л ася, кохалася,
А с е р д е н ь к о м л іло:
В о н о чу л о недоленьку,
А сказать не вміло.
70 Н е с к а з а л о — осталася,
Д е н ь і ніч в ор кує,
Я к го л у б к а б е з голуба,
А н іх то не чує...

Н е щ ебече соловейко
75 В л узі над в о д о ю ,
Н е співає ч о р н о б р и в а,
С т о я під в е р б о ю ;
Н е співає — як сирота,
Б іл и м с віто м нудить:
80 Б ез м и л о г о батько, мати,
Я к ч у ж ії л ю д и;
Б е з м и л о го с о н ц е світить,
Я к в о р о г сміється;
Б е з м и л о г о с к р ізь могила...
85 А с е р д е н ь к о бється!

М и н у в і рік, м и н у в д р уги й —
К о з а к а немає;
С о х н е вона, як квіточка —
Н іх то не питає.
90 » Ч о г о вянеш , м о я д о н ю ?« —
М а т и не спитала,
З а старо го , б а га то го
Н и щ е ч к о м єднала.
»Іди, д о н ю !« к аж е мати:
95 » Н е вік дівувати.
Він багатий, од и н о к и й —
Б у д е ш панувати!«
— » Н е х о ч у я панувати,
Н е п ід у я, м а м о !
100 Р уш н и кам и , щ о придбала,
С п у с ти м е н е в я м у !

16
 Н ехай поп и засп іваю ть,
А д р у ж к и заплачуть:
Л е гш е м ені в тр уні леж ать,
105 А н іж й о го бачить«.

Н е слухала стара мати,

Робила, щ о знала, —
Все б ачил а ч о р н о б р и в а,
С о х л а і м овчала.
110 П іш ла вночі д о в ор ож к и ,
Щ о б п ов ор ож и ти ,
Чи д о в г о їй на с ім світі
Без м и л о г о ж ити?
» Б аб усен ько , го л уб о н ьк о ,
115 С е р ц е м оє, ненько!
С к а ж и м ені щ и р у п р авд у:
Д е м и л и й -се р д е н ьк о ?
Чи ж и в -в д о р о в ? Чи він л ю б и ть?
Чи за б у в — п ок и н ув?
120 С к а ж и ж мені, де м ій м илий?
Край світа полину!
Б аб усенько , го л у б о н ь к о !
С каж и , коли знаєш !
Б о видає м е не м ати
125 З а с та р о го зам іж .
Л ю б и ть його, м о я сиза,
С е р ц е не навчити.
П іш ла б ж е я у топ и л ась —
Ж ал ь д у ш у згубити...
130 Коли не ж ив чо р н о б р и в и й , —
З р о б и , м о я пташ ко,
Щ о б д о д о м у не вернулась...
Т яж ко мені, тяж ко!
Там старий ж д е з старостами...
135 С к а ж и ж м о ю д о л ю !«
— » Д о б р е , д о н ю ! С п о ч и н ь трошки...
Чини ж м о ю волю .
С а м а колись дівувала,

17
 Теє л ихо знаю ;
HO М и н у л о с я — навчилася:
Л ю д я м пом агаю .
Т в ою д о л ю , м о я д о н ю ,
П о з а т о р ік знала,
П о з а т о р ік і зіллячка
*45 Д л я то го придбала«.
П іш ла стара, м о в к ал ам ар
Д о ста л а з полиці.
» О сь на тоб і с ьо го дива!
П іди д о криниці;
150 П ок и півні не співали,
Ум и й ся в о д о ю ,
Випий тр о ш к и сьо го зілля —
Все л ихо загоїть.
Випєш — біжи, як о м о га ;
155 Щ 6 б там не кричало,
Не оглянься, поки станеш
А ж там, д е п р ощ ал ась.
О д п о ч и н е ш . А як стане
М іс я ц ь сер е д неба,
'60 Випий щ е р аз; не п р и їд е —
Втретє випить треба.
З а перш и й раз, як за той рік,
Б уд е ш ти так ою ;
А за д р уги й — сер е д степу
'65 Тупне кінь ногою .
К о л ’и ж ивий козач е нько ,
То з а р а з прибуде...
А за третій... М о я д о н ю ,
Не питай, щ о буде!..
170 Та ще, чуєш , не христися,
Б о все піде в воду...
Тепер ж е йди, подивися
На то р іш н ю вроду«.

В зял а зілля, поклонилась:

175 »Спасибі, б а б у с ю !«

18
 Вийш ла з хати: »Чи йти, чи ні?
Ні, вж е не вернуся!«
Піш ла, вмилась, напилася,
М о в не своя стала,
180 Вдруге, втретє, та, м о в сонна,
В степу заспівала:

»П лавай, плавай, л е б е д он ьк о,
П о синьом у м ор ю !
Рости, рости, топ ол е н ьк о,
185 Все в го р у та вгору!
Рости тон ка та висока
Д о с а м о ї хм ари,
С питай Бога, чи д іж д у я,
Чи не д іж д у пари?
190 Рости, рости, поди ви ся
З а синєє м о р е :
П о тім б о ц і — м о я доля,
П о сім б о ц і — горе.
Там десь м и л и й -ч о р н о б р и в и й
195 П о п о л ю гуляє,
А я плачу, літа трачу,
Й о го вигляд аю .
С к а ж и йом у, м о є серце,
Щ о с м ію ть с я лю д и;
200 С к а ж и йом у, щ о загину,
Коли не п р и б уд е !
С а м а хо ч е м ене м ати
В з е м л ю заховати...
А хто ж ї ї г о л о в о н ь к у
205 Б уд е д о гл я д а ти ?
Х т о догляне, розпитає,
На старість п о м о ж е ?
М а м о моя!.. Д о л е м о я!
Б о ж е милий, Б ож е!
210 П од и ви ся, то п о л е н ьк о !
Як н ем а — зап л ачеш
Д о схід сонця, ранісінько,

19
 Щ о б ніхто не бачив...
Рости ж, с ер ц е -то п о л е н ьк о ,
215 Все в го р у та в го р у !
П лавай, плавай, л е б е д о н ьк о ,
П о с и н ь о м у м о р ю !«

Таку п існ ю ч о р н о б р и в а
В степу заспівала,
220 Зіл л я дива н а р о б и л о —
Т о п о л е ю стала.
Н е в ернул ася д о д о м у ,
Н е д іж д ал а пари...
Т о н ка-тон ка та висока —
225 Д о с а м о ї хм ари.

П о д іб р о в і вітер виє,
Гуляє п о полю ,
Край д о р о г и гне то п о л ю
Д о с а м о г о долу.

20
 ДУМКА.
Н а щ о м ені чо р н і брови,
Н а щ о карі очі,
Н а щ о літа м о л о д ії,
Веселі, д івоч і?
5 Літа м о ї м о л о д ії
М а р н о п р о п а д а ю ть ,
О ч і плачуть, чо р н і б р о в и
О д вітру л иняю ть;
С е р ц е вяне, н удить світом ,
Ю Я к п таш ка б е з волі —
Н а щ о ж м ені краса м оя,
Коли нем а д о л і?
Т яж ко м ені с и р о т о ю
Н а сім світі жити:
15 С в о ї лю д и, як ч у ж ії —
Ні з ким говор ити;
Н е м а к о м у р озпитати,
Ч о г о пл ачуть оч і?
Н е м а к о м у р о зк аза ти ,
20 Ч о го с е р ц е хо ч е —
Ч о го серце, як голубка,
Д е н ь і ніч в о р к у є ?
Н іх то й о го не питає,
Н е знає, не чує;
25 Ч уж і л ю д и не спитаю ть,
Та й н а щ о питати?
Н ехай плаче сиротина,
Н ехай літа тратить!
П лач же, серце! Плачте, очі,
30 П о к и не заснули,
Голосніш е, ж алібніш е,
Щ о б вітри почули,
Щ о б понесли б уйнесенькі
З а синєє м о р е —
35 Ч орнявом у, зрадл ивом у
Н а л ю теє горе!

21
 Д О ОСНОВЯНЕНКА.
Б ю ть п ороги. М іс я ц ь сходить,
Я к і п е р ш е сходив...
Н е м а Січі, п р о п ав і той,
Х т о всім в е р хов од и в.
Н е м а Січі. О ч е р е ти
У Д н іп р а питаю ть:
» Д е то наш і діти ділись?
Д е вони гул я ю ть?«
Ч айка скиглить літаю чи,
М о в за д ітьм и плаче;
С о н ц е гріє, вітер віє
Н а степу козачім .
На тім степу скр ізь м огили
С то я ть та с у м у ю т ь —
П и таю тьс я у б уйного:
» Д е наш і п а н у ю ть ?
Д е паную ть, б е н к е ту ю ть ?
Д е ви заб ар и л и с ь?
Вернітеся! Д и вітеся:
Ж и та похилились,
Д е паслися ваш і коні,
Д е тирса ш ум іла,
Д е к р о в ляха, татарина
М о р е м червоніла.
Вернітеся!..«
— »Н е вернуться!« —
За гр а л о , с к а за л о
С и н є м о р е : »не вернуться,
Н авіки п р оп ал и !«
П р авда, м ор е , правда, синє:
Такая їх д о л я!
Н е вернуться сподівані,

22
Н е вернеться воля,
Н е в ернуться за п о р о ж ц і,
Н е встануть гетьм ани,
Не п о к р и ю ть У к р а їн у
Ч е р в о н і ж упани, —
О б ід р а н а с и р о т о ю
П о н а д Д н іп р о м плаче;
Т я ж к о -в а ж к о сиротині,
А ніхто не бачить,
Тілько вор ог, щ о сміється..
См ійся, л ю ти й враж е,
Та не д уж е, б о все гине —
С л ав а не пол яж е;
Н е поляж е, а р о зк а ж е ,
Щ о д іял ось в світі,
Чия правда, чия кривда,
І чиї м и діти.
Н аш зав зяти й Головатий
Н е вм ре, не загине:
О т де, лю ди, наш а слава,
С л ава У к р аїн и !
Без зо л о та, б е з кам еню ,
Без х и т р о ї м ови,
А го л о сн а та правдива,
Як Го сп о д а слово.
Чи так, б а ть к у -о та м а н е ?
Чи п р а в д у с п ів аю ?
Ех, якби то!.. Та щ о й казать! —
Кебети не м аю .
А д о того — М осковщ ина,
К р у г о м чуж і лю ди.
»Н е п о ту р а й !« — м о ж е, скаж еш ;
Та щ о з т о г о б у д е ?
Н а с м ію ть с я на п са л о м той,
Щ о ви л лю с л ьо зам и ;
Н асм ію ться!.. Тяж ко, батьку,
Ж и ти з в о р о г а м и ї
П о б о р о в с я б і я, м о ж е,
 Якби м а л о с ь сили,
Засп іва в би, — б ув гол осок,
Та п о зи ч ки зїли.
О т а к е то л ихо тяж ке,
Батьку ти мій, д р у ж е !
Б л у ж у в снігах та с а м собі:
» О й, н е ш у м и , л у ж е!«
Н е втну більш е. А ти, батьку,
Як сам з д о р о в знаєш ,
Тебе л ю д и п о в а ж а ю ть, —
Д о б р и й го л о с маєш .
С п івай ж е їм , м ій голубе,
П р о Січ, п р о м огили,
Коли як у насипали,
К о го п о л о ж и л и ;
П р о старину, п р о те диво,
Щ о було, минуло...
Утн и б атьк у! Щ о б нехотя
Н а ввесь світ почули,
Щ о д ія л о с ь в У к р аїн і,
З а щ о погибала,
З а щ о слава к о за ц ь к а я
На всім світі стала!

Утни, батьку, о р л е сизий!

Н ехай я заплачу,
Н ехай с в о ю У к р а їн у
Я щ е р а з п об ачу;
Нехай щ е р а з п осл уха ю ,
Як те м о р е грає,
Як дівчина під в е р б о ю
Г р и ц я заспіває;
Н ехай щ е р а з усм іхн е ться
С е р ц е на чуж ині,
П о к и л я ж е в ч у ж у зе м л ю ,
В чуж ій д о м ов и н і.
 ІВАН ПІДКОВА.
В. І. Ш тернберґу.

І.
Б ул о колись — в У к р а їн і
Ревіли гарм ати;
Б у л о колись — з а п о р о ж ц і
Вм іли панувати.
5 П анували, д о б у в а л и
І славу, і вол ю ;
М и н у л о с я — осталися
М о ги л и на полі.
В и со кії ті м огили,
10 Д е л я гл о спочити
К о з а ц ь к е є біле тіло,
В китайку повите.
В и со к ії ті м огил и
Ч о р н ію ть , як гори,
15 Та п р о в о л ю н и ш к о м в полі
З вітрам и говор ять.
С в ід о к слави, д ід івщ и ни
З в ітр о м р о зм о в л я є ,
А внук к о с у несе в росу,
20 З а ним и співає.
Б у л о колись — в У к р а їн і
Л и х о тан ц ю ва л о ,
Ж у р б а в ш и н ку м е д -го р іл к у
П о с та в ц е м круж ала.
25 Б ул о колись д о б р е ж ити
Н а тій Україні...
А зга д а й м о ! М о ж е , сер ц е
Х о ч тр о х и спочине.

II.
Ч о р н а х м а р а з-з а Л и м а н у
30 Н еб о, с о н ц е криє;
С и н є м о р е з в ір ю к о ю
То стогне, то виє,

25
Д н іп р а гир ло затопило.
» А нуте, хлопята,
На байдаки! М о р е грає —
Х о д ім п огуляти!«

Висипали з а п о р о ж ц і —
Л им ан човни вкрили.
»Грай-ж е, м о р е !« — заспівали,
Запінились хвилі.
К р у г о м хвилі, як ті гори:
Ні зем лі, ні неба.
С е р ц е мліє, а к о за к а м
Того тілько й тр еба —
П ливуть собі та співаю ть;
Рибалка літає...
А п о п е р е д у ота м ан
Веде, куди знає.
П о х о ж а є в з д о в ж байдака,
Гасне л ю л ьк а в роті;
П о гл яд ає сю д и-туд и,
Д е то буть р о б о ті?
З а к р ути в ш и чо рні уси,
З а у х о чуприну,
П ідняв ш ап к у — човни стали.
»Н ехай в о р о г гине!
Н е в С и н о пу, отам ани,
П а н о в е -м о л о д ц і,
А у Ц а р гр а д д о султана
П о їд е м о в гості!«
» Д о б р е , б атьк у-о та м а н е !« —
К р у г о м заревіл о.
»С п аси б і вам !«
Н адів ш апку.
З н о в у закипіл о
С и нє м ор е . В з д о в ж б айдака
Зн о ву похож ає
П ан ота м ан та на хвил ю
М о в ч к и поглядає.
 ТАРАСОВА НІЧ.
На р о зп у тті к о б з а р сидить
Та на к о б зі грає;
К р у г о м хл о п ц і та дівчата, —
Я к м а к процвітає.
Грає к о б зар , виспівує,
В и м о в л я словам и,
Як м оскалі, ор д а, ляхи
Бились з козак ам и ;
Я к зб и р ал ась г р о м а д о н ь к а
В нед іл еньку вранці;
Я к ховали к о зач ен ька
В зе л е н ім байраці.
Грає к о б зар , виспівує,
А ж л ихо сміється:

»Б ул а колись Гетьм анщ ина,

Та в ж е не вернеться;
Б у л о колись — панували,
Та б іл ьш е не будем...
Тії слави к о з а ц ь к о ї
П о в ік не з а б у д е м !
У к р а їн о , У к р а їн о !
С е р ц е м оє, ненько!
Як з г а д а ю т в о ю д о л ю ,
З а п л а ч е с ер д е н ьк о !
Д е п о д іл о с ь козачество,-
Ч е р в о н і ж уп ан и ?
Д е п од іл ась д о л я-в ол я,
Бунчуки, гетьм ани?
Д е п о д іл о с ь ? Ізго р іл о ?
А чи за то п и л о
С и нє м о р е тв о ї гори,
Високі м оги л и ?
М о в ч а ть гори, грає м ор е,
М о ги л и с ум ую ть,
А над д ітьм и к о за ц ь к и м и
П о ган ц і п ан ую ть!
Грай же, м о р е ! М о в ч іть , гори
Гуляй, буйний, полем !
Плачте, діти к о зац ьк ії, —
Така ваш а доля!

»Встає х м а р а з-за Л им ану,

А д р уга я з поля;
З а ж у р и л а с ь У к р аїн а, —
Така ї ї доля!
Заж ур и л ас ь, заплакала,
Як м ал а дитина.
Н іхто її не рятує...
К о з а ч е с тв о гине;
Гине слава, б атьківщ ина;
Н е м а є д е дітись...
В и р о ста ю ть нехрищ ені
К о з а ц ь к ії діти,
К о х а ю ть с я невінчані;
Б е з п оп а хо в аю ть;
З а п р о д а н а ж и д а м віра,
В ц е р к в у не пускаю ть!..
Як та галич поле криє,
Ляхи, уніяти
Н ал ітаю ть, — нем а к о м у
П о р а д о н ь к и дати.

О б із в а в с я Наливайко, —
Н е стало кравчини!..
О б із в а в с ь к о за к П авл ю га, —
З а н е ю полинув.
О б із в а в с ь Тарас Трясило
Гір ким и с л ьо зам и :
»Б ідна м о я У к р а їн о ,
С то п та н а л яхам и !«

О б із в а в с ь Тарас Трясило
В ір у рятувати,
О б ізв а в с я , о р е л сизий,
Та й дав л я ха м знати!
О б із в а в с я пан Трясило:
» А годі ж ур и ться!
А х о д ім лиш, пани-брати,
З п о л я к ам и биться!«

» В ж е не три дні, н е три ночі

Бється пан Трясило.
О д Л и м а н а д о Т рубайла
Т р у п о м поле крилось...
Ізн ем ігся к озач е н ько ,
Т яж ко заж ур и в ся,
А поганий К о н е ц п о л ьськ и й
Д у ж е звеселився;
З іб р а в ш л яхту в сю д о купи,
Та й ну частувати!
З іб р а в Тарас к о зач е н ьків —
П о р а д и прохати:
» О там ан и , товар иш і,
Брати м о ї, діти!
Д а й те м ені п о р а д о н ь к у ,
Щ о б у д е м р о б и ти ?
Б е н к е ту ю ть враж і ляхи
Н а ш е б е зго л о вя «.
— »Н ехай собі б ен кетую ть,
Н ехай на зд о р о в я !
Нехай, кляті, б е н ке тую ть,
П о к и с о н ц е зайде,
А ніч-м ати дасть п о р ад у :
К о з а к ляха знай де!«

Л я гл о с о н ц е за го р о ю ,
З ір к и засіяли,
А козаки, як та хм ара,
Л яхів обступали.
Як став м іся ц ь с е р е д неба,
Ревнула гарм ата;
П р о к и н ул и с ь ляш ки-панки,
Н ікуд и втікати!
П р о к и н ул и с ь л яш ки -панки
Та й не повставали:
З ій ш л о сонце, — ляш ки -панки
П о к о т о м лежали.
»Ч ервон ою гад ю кою
Н есе А л ь та вісті,
Щ о б летіли к р ю к и з поля
Л яш ків-п анків їсти.
Налетіли чорні к р ю к и
В е л ьм о ж н и х будити;
З іб р а л о с я к о за ч е ств о
Б о гу п ом олитись.
З а к р я к а л и чорні крю ки,
В и й м аю ч и очі;
Засп івал и к озач е н ьки
П іс н ю тії ночі,
Тії ночі кривавої,
Щ о славного стала
Тарасові, козачеству,
Ляхів щ о приспала.

» Н а д р ічк ою , в чистім полі,

М о ги л а чорніє;
Д е кро в текла к озац ькая,
Трава зеленіє.
С и д и ть в о р о н на м огилі
Та з го л о д у кряче...
135 З г а д а к о за к Гетьм анщ ину,
З гад а , та й заплаче«.

У м о в к к о б з а р с ум ую ч и :
Щ о с ь р ук и не граю ть!
К р у г о м хл о п ц і та дівчата
140 С л ізо н ь к и втирають...

П іш о в к о б з а р по улиці,
З ж у р б и як загр ає!
К р у г о м хл о пц і навприсядки,
А він вим овляє:
145 »Н ехай б у д е отакечки!
Сид іть, діти, у запічку,
А я з ж у р б и та д о ш инку,
А там найд у с в о ю ж інку,
Н а й д у ж інку, п оча стую ,
150 3 в о р о ж е н ь к ів п о к е п ку ю «.

31
 КАТЕРИНА.
В. А . Ж у к о в с ь к о м у
на память 22 квітня 1838 року.
І.
Кохайтеся, ч о р н о б р и в і,
Та не з м оскал я м и ,
Бо м о с к а л і — чуж і лю ди,
Р о б л я ть л ихо з вами.
М о с к а л ь л ю б и ть ж а р тую чи ,
Ж а р т у ю ч и кине;
П ід е в с в о ю М о с к о в щ и н у ,
А дівчина гине...
Я кб и сама, щ е б нічого,
А то й стара мати,
Щ о п р ивел а на світ Бож ий,
М у с и ть погибати.
С е р ц е вяне співаю чи,
Коли знає, за щ о ;
Л ю д и сер ц я не побачать,
А скаж уть: » л е д ащ о !«
К охай теся ж, чо р н о бр и в і,
Та не з м оскал я м и ,
Б о м о с к а л і — чуж і лю ди,
З н у щ а ю т ь с я вами.

Н е слухал а К атерина
Ні батька, ні неньки,
П о л ю б и л а м оскали ка,
Як зн а л о сер д енько .
П о л ю б и л а м о л о д о го ,
В с а д о ч о к ходила,
П о к и себе, с в о ю д о л ю
Там занапастила.

32
Кличе м ати вечеряти,
А д о н ь к а не чує;
Д е ж а р ту є з м о ск ал и ко м ,
Там і заночує...
Н е дві ночі карі очі
Л ю б о цілувала,
П о к и слава на все село
Н е д о б р а я стала.
Н ехай собі тії лю ди,
Щ о хотять, го в о р ять:
В она л ю б и ть, то й не чує,
Щ о в кр ал ося горе.
П р и й ш л и вісті н е д о б р ії, —
В п о х о д затр уби ли;
П іш о в м о с к ал ь в Туреччину,
К а тр у с ю накрили.
Не зчулася, та й б айд уж е,
Щ о коса покрита:
З а м и л ого, як співати,
Л ю б о й потуж ити.
О б іц я в с я чо р н о бр и ви й ,
Коли не загине,
О б іц я в с я вернутися.
Тоді Катерина
Б уд е собі м о с к о в к о ю ,
З а б у д е т ь с я горе;
А п о к и щ о нехай лю ди,
Щ о хотять, го в о р я ть —
Н е ж у р и ться Катерина!
С л ізо н ь к и втирає.
Б о д івчата на улиці
Б ез н е ї співаю ть.
Н е ж у р и ть с я К атер ина —
В м и ється с л ь о зо ю ,
В о з ь м е відр а опівночі,
П ід е за в о д о ю ,
Щ о б в о р о ги не бачили;
П р и й д е д о криниці,

33
 С та н е собі під калину,
З ас п іва є Г р и ц я ;
Виспівує, вим овляє,
А ж калина плаче.
В ернулася — і раденька,
Щ о ніхто не бачив.
Н е ж ур и ться Катерина
І гадки не має!
У новенькій хустиночці
В вікно виглядає.
В иглядає Катерина...
М и н у л о півроку, —
З а н у д и л о к о л о серця,
З а к о л о л о в боку.
Н е зд у ж а є Катерина,
Л е д в е -л е д ве дише...
В ичуняла та в зап ічку
Д и ти н у колиш е.
А ж іно чки л ихо дзвонять,
М а т е р і гл узую ть,
Щ о м оск ал і вертаю ться
Та в неї н оч ую ть:
»В тебе д о чк а чо р н о б р и в а,
Та щ е й не єдина,
А м у ш т р у є у зап ічку
М о с к о в с ь к о г о сина.
Ч о р н о б р и в о г о придбала...
М а б у ть , сам а вчила!..«
Бод ай ж е вас, цокотухи ,
Та злидні побили,
Як ту м атір, щ о вам на сміх
С ина породи ла.
Катерино, с е р ц е м оє!
Л и ш е н ьк о з т о б о ю !
Д е ти в світі п од ін еш ся
З м ал и м с и р о то ю ?
Х т о спитає, привітає
Без м и л о го в світі?
Батько, Мати — чуж і лю ди,
Тяж ко з ними жити!

Вичуняла К атерина;
О д с у н е кватирку,
П о гл яд ає на ули ц ю ,
К о л и ш у ' дитинку;
П о гл яд ає — нема, нема!..
Чи то ж і не б уд е ?
П іш ла б в с ад о к поплакати.
Так дивляться лю ди.
З а й д е сонце, — Катерина
П о с а д о ч к у ходить,
На р учен ьк ах носить сина,
О ч и ц і п оводи ть:
» О т у т з м у ш тр и виглядала,
О т у т р о зм о в л я л а ,
А там... а там... сину, сину!..«
Та й не доказала.

З е л е н ію ть по сад о ч ку
Ч ер еш ні та вишні;
Як і п е р ш е виходила,
К атерина вийшла.
Вийшла, та вж е не співає,
Як п е р ш е „співала,
Як м о ск ал я м о л о д о г о
В виш ник дож идала.
Не співає ч о рно бр и ва,
Клене с в о ю д о л ю .
А тим ч ас о м в о р о ж е н ьк и
Ч инять с в о ю в о л ю —
К у ю ть речі нед о бр ії.
Щ о м ає р об и ти ?
Я кби мил-ий-чорнобривий, —
У м ів би спинити...
Так д а л е к о чо рно бр и ви й ,
Не чує, не бачить,

35
Я к в ор оги с м ію тьс я їй,
Як Катруся плаче.
М о ж е , вбитий чо р н о б р и в и й
З а тихим Дунаєм...
А м о ж е — вж е в М о с к о в щ и н і
Д р у г у ю кохає!
Ні, чорнявий не убитий,
Він живий, здоровий...
А д е ж найде такі очі,
Такі чорні б р о в и ?
На край світа, в М о с к о в щ и н і,
П о тім б о ц і м о р я —
Н е м а ніде Катерини,
Та здалась на горе!..
В м іл а м ати б р о в и дати,
Карі оченята,
Та не вміла на сім світі
Щ а с тя -д о л і дати.
А б ез долі біле личко, —
Я к квітка на полі:
П е ч е сонце, гойда вітер,
Рве всякий по волі...
У м и в а й ж е біле личко
Д р іб н и м и сльо зам и ,
Бо вернул ись м оск ал и ки
Інш и м и ш ляхам и!
II.
С и д и ть б атьк о кінець стола,
На р уки схилився;
Н е дивиться на світ Бож ий —
Т яж ко заж ур и вся.
К о л о й о го стара м ати
С и д и ть на ослоні,
З а с л ь о за м и л ед ве-л ед ве
В и м о в л я є доні:
» Щ о весілля, д о н ю м о я ?
А де ж твоя п ар а?
Д е світилка з д р уж е н ьк ам и ,
Стар ости , б о я р а ?
В М о с к о в щ и н і, д о н ю м о я!
Іди ж їх ш укати
Та не каж и д о б р и м л ю д ям ,
Щ о є в теб е мати.
П р ок л яти й час-год инонька,
Щ о ти народ илась!
Я кб и знала, д о схід сонця
Була б утопила...
З д а л а с ь тоді б ти гадині,
Тепер — москалеві...
Д о н ю м оя, д о н ю м оя,
Ц віте мій рож еви й !
Як ягідку, як пташ ечку,
Кохала, ростила
На лишенько... Д о н ю м оя,
Щ о ти наробила?..
О ддячила!.. Іди ж, ш укай
У М о с к в і свекрухи!
Н е слухала м о їх річей,
То її послухай!
Іди, д о н ю , найди її,
Найди, привітайся,
Б уд ь щ аслива в чуж их лю дях,
Д о нас не вертайся!
Н е вертайся, дитя моє,
З д а л е к о го краю...
А хто ж м о ю го л о в о н ьк у
Без тебе сховає?
Х т о зап л аче над о м н о ю ,
Як рід на дитина?
Х т о п осадить на м огилі
Ч е р в о н у калину?
Х т о б ез тебе гр іш н у д у ш у
П о м и н а ти б уд е ?
Д о н ю м оя, д о н ю м оя,
Д итя м о є л ю б е!

37
Іди о д нас«.
Л е д в е -л е д ве
П о б л аго сл о в и л а:
» Б о г з т о б о ю !« — та, як м ертва,
Н а діл повалилась.

О б із в а в с я старий батько:
» Ч о г о ж д еш , н е б о го ?«
З а р и д а л а Катерина,
Та б ух й о м у в ноги:
» П р о с ти мені, м ій батечку,
Щ о я наробила!
П р о сти мені, м ій голубе,
М ій с ок ол е м илий!«
— »Н ехай теб е Бог п р о щ а є
Та д о б р ії лю ди!
М о л и с ь Б огу та йди собі —
М е н і легш е буде«.

Л е д в е встала, поклонилась,
Вийш ла м о в ч к и з хати;
О стал и с я с и р о там и
С та р и й б а тьк о й мати.
П іш ла в с а д о к у вишневий,
Б о гу п ом ол ил ась,
В зял а зем л і під виш нею ,
На хрест почепила,
П р о м о в и л а : »Н е вернуся!
В далеком у краю
В ч у ж у з е м л ю чуж і л ю д и
М е н е зах о в а ю ть;
А с в о є ї ся к ри хотка
Н а д о м н о ю ляж е
Та п р о д о л ю , м о є горе,
Ч у ж и м л ю д я м ск а ж е .-
Н е р о зк а зу й , го л уб о н ь к о !
Д е б не заховали,
Щ о б г р іш н о ї на сім світі
Л ю д и не займ али, —
Ти не скажеш... О с ь хто скаже,
Щ о я його м ати!
Б о ж е ти мій!.. Л и х о моє!..
Д е м ені сховатись?
З а х о в а ю с ь , дитя м о є
С а м а під в о д о ю ,
А ти гріх мій с п о ку тує ш
В л ю д я х си р о тою ,
Б е зб атче нком !..«
П іш л а селом ,
П л аче Катерина;
На гол ові хустиночка,
Н а р ук ах дитина.
Вийш ла з села, — с е р ц е мліє;
Н а з а д подивилась,
П о к и в ал а г о л о в о ю
Та й заголосила.
Як тополя, стала в полі
П р и битій д о р о з і;
Я к р о с а та д о схід сонця,
П о к а п а л и сльози.
З а с л ь о за м и за гірким и
І світа не бачить,
Тілько сина пригортає,
Ц іл у є та плаче.
А воно, як янгол ятко,
Н іч о го не знає,
М а л е н ь к и м и р уч и ц я м и
П а зу х и шукає...
С іл о сонце, з-з а д іб р о в и
Н е б о червоніє;
Утер л ася, п овер нул ась,
Пішла... тіл ько мріє.
В селі д о в г о гов ор и л и
Д е ч о г о багато,
Та не чули вж е тих річей
Ні батько, ні мати...
О та к е то на сім світі
Р о б л ять л ю д я м л ю д и !
Того вяж уть, то го ріж уть,
Той сам себе губить...
А з а в іщ о ? С вяти й знає!
Світ, бачся, ш ирокий,
Та нем а де прихилитись
В світі од и ноки м .
Т о м у д оля за п р о д а л а
О д к р а ю д о краю ,
А д р у г о м у оставила
Те, д е зах о в аю ть.
Д е ж ті лю ди, д е ж ті д о б р
Щ о с е р ц е зб и р ал о с ь
З ними жити, їх л ю б и ти ?
П р оп ал и, пропали!

Є сть на світі доля,

А хто її знає?
Є с ть на світі воля,
А хто її м ає?
Є с ть л ю д и на світі —
С р іб л о м - з л о т о м сяю ть;
З д ається, паную ть,
А д о лі не знаю ть, —
Ні долі, ні волі!..
З н у д ь го ю та з го р е м
Ж у п а н надіваю ть,
А плакати — с о р о м .
В о зь м іть с р іб л о -зл о т о
Та б у д ь те багаті,
А я в о з ь м у сльо зи —
Л и хо виливати;
Затоплю недолю
Д р іб н и м и сл ьо зам и ,
Затопчу неволю
Б оси м и ногам и!
Тоді я веселий,
Тоді я багатий,
Як б у д е сер д е н ьк о
П о волі гуляти!

111.

Кричать сови, спить діброва,

З ір о н ь к и сіяють,
П о н а д ш л яхом , щ и р и ц ею ,
Х о в р а ш к и гуляю ть.
С п о ч и в а ю ть д о б р і лю ди;
Щ о кого втом и л о:
К о го щ астя, к о го сльози, —
Все нічка покрила,
Всіх п окр и ла тем нісінька,
Як д іто ч о к мати;
Д е ж К а тр ус ю п р иго рнул а:
Чи в лісі, чи в хаті?
Чи на полі під к о п о ю
С и н а забавляє,
Чи в д іб р о в і з-під к ол од и
В овка виглядає?
Б о д а й ж е вас, чорні брови,
Н ік о м у не мати,
Коли за вас таке лихо
Треба од бувати !
А щ о д а л ьш е спіткається?
Б уд е лихо, буде!
Зу стр ін у ть ся ж овті піски
! ч у ж ії лю ди;
Зу стр ін е тьс я зи м а люта...
А той — чи зустріне,
Щ о пізнає Катерину,
П ривітає сина?
З ним за б у л а б ч о р н о б р и в а
Ш ляхи, піски, горе:
Він, як мати, привітає,
Як б р а т заговорить...

41
П о б а ч и м о , почуємо...
А поки — спочину,
Та тим часом р о зп и та ю
Ш л я х на М о с к о в щ и н у .
Д але ки й шлях, пани-брати!
З н а ю його, зн аю !
А ж на серці п охол оне,
Як й о го згадаю .
П о п о м ір я в і я колись, —
Щ о б його не мірять!..
Р о зк а з а в би п р о те лихо,
Та чи то ж п ов ір ять?
»Бреш е«, скаж уть, »сякий-такий!
(Звичайно, не в очі),
А так тілько псує м о в у
Та л ю д е й м ор оч и ть«.
П р а в д а ваша, правда, лю д и!
Та й н а щ о те знати,
Щ о сл ьо зам и п е р е д вам и
Б уд у виливати!
Н а щ о воно?.. У в сяк ого
І с во го чимало...
Ц у р ж е йому!.. А тим ч ас о м
Кете лиш кресал о
Та тю тю н у, щ о б, знаєте,
Д о м а не ж урились,
А то лихо р о зк азу в ать,
Щ о б б р и д к е приснилось, —
Нехай й о го лихий возьм е !
Л учче ж п о м ір к ую ,
Д е то м оя К атерина
З Івасем м анд рує.

З а К и єво м та за Д н іп р о м ,
П о п ід те м н и м гаєм,
ідуть ш л я х о м чум аченьки,
П у г а ч а співаю ть.
Іде ш л я х о м м о л о д и ц я , —
 М у с и ть бути, з прощ і,
Ч о г о ж см утна, невесела,
400 Зап л ак ан і очі?
У латаній свитиночці,
На плечах торбина,
В р у ц і ціпок, а на другій
З а с н у л а дитина,
405 З у стр іл а ся з чум акам и,
За к р и л а дитину,
Питається: » Л ю д и д о б р і!
Д е ш л ях в М о с к о в щ и н у ?«
— »В М о с к о з щ и н у ? О ц е й самий.
410 Д а л е к о , н е б о го ?«
»В с а м у М о с к в у . Х р и ста ради,
Д а й те на д о р о гу !«
Б е р е ш ага — аж труситься:
Т яж ко його брати!..
415 Та й навіщ о?.. А дитина?
В о н а ж й о го мати!..
Запл акал а, піш ла ш л яхом ,
В Б р о в а р я х спочила,
Та синові за гір к о го
420 М е д я н и к купила...
Д о в г о - д о з г о сер д еш ная
Все йш ла та питала;
Б ул о й таке, щ о під ти н о м
З с и н о м ночувала...

425 Бач, н а щ о здали ся карі оченята:

Щ о б під чу ж и м ти н о м с л ьо зи виливать
О т о ж то дивіться та кайтесь, дівчата,
Щ о б не д о в е л о с я м о с к а л я ш укать,
Щ о б не д о вел ося, як Катря шукає...
430 Тоді не питайте, за щ о л ю д и лаю ть,
З а щ о не п у с к а ю ть в хату ночувать, —
Н е питайте, чо р н о бр и в і,
Б о л ю д и не зн аю ть:
К о г о Бог кара на світі,

43
435 То й вони кар аю ть!
Л ю д и гнуться, як ті лози,
Куди вітер віє;
С и р оти н і сон це світить —
Світить, та не гріє...
440 Л ю д и б сонце заступили,
Я кби м али силу,
Щ о б сироті не світило,
С л ь о з и не суш ило.
А за віщ о, Б о ж е м илий?
445 З а щ о світом нудить?
Щ о зр о б и л а вона л ю д ям ,
Ч о го хотять л ю д и ?
Щ о б плакала!.. С е р ц е м оє!
Не плач, Катерино!
450 Не п о к а зу й л ю д я м сльози,
Терпи д о загину!
А щ о б личко не м ар н іл о
З ч о р н и м и б р о ва м и , —
Д о схід сонця, в те м н ім лісі
455 У м и й ся сл ьо зам и !
У м и є ш с я — не побачать,
То й не зас м ію ться ;
А с е р д е н ь к о од почине,
П ок и сльо зи ллю ться.

460 О та к е то лихо, бачите, дівчата!

Ж а р т у ю ч и кинув К а тр у с ю м оскаль.
Н е д о л я не бачить, з ким їй ж артувати,
А л ю д и хоч бачать, та л ю д я м не ж аль:
»Нехай«, каж уть, »гине ледача дитина,
465 Коли не зу м іл а себе ш анувать!«
Ш ан у й те ся ж, лю бі, в н е д о б р у годину,
Щ о б не д о ве л о с я м о ск ал я ш укать!

Д е ж К атр уся б л уд и ть?

П о п ід ти н н ю ночувала,
470 Р ан е н ьк о вставала,

44
П о с п іш а л а в М о с к о в щ и н у ;
А ж гул ьк — зи м а впала.
С в и щ е п о л е м за в е р ю ха ;
Ід е Катерина
У личаках — л ихо тяж ке! —
І в од ній свитині.
Іде Катря, ш кандибає;
Д и ви ться — щ о с ь мріє...
Л ибонь, ідуть москалики...
Лихо!... С е р ц е мліє...
Полетіла, зустрілася,
Пита: »Чи нем ає
М о г о Й вана ч о р н я в о го ?«
А ті: » М и нє знаєм «.
І, звичайно, як м оскалі,
С м ію ть с я , ж а р ту ю ть :
» А й да баба! ай да наши!
К аво нє н ад ую т!«
П од и ви л а сь Катерина.
»і ви, бачу, — л ю д и !
Не плач, сину, м о є лихо!
Щ о буде, то й буде!
П ід у дальш е, — більш ходила...
А, м ож е, й зустр іну;
О д д а м тебе, мій голубе,
А сам а загину!«

Реве, стогне хуртовина,

Котить, верне полем ;
С т о їт ь Катря серед поля,
Д а л а с л ь о за м волю .
У то м и л а сь зав е р ю ха,
Д е -д е позіхає;
Щ е б плакала Катерина,
Та сліз б ільш немає.
П од и ви л а сь на дитину:
У м и те с л ь о з о ю
Ч ервоніє, як квіточка

45
 В ран ці під р о с о ю .
У с м іхн у л а сь Катерина,
510 Т яж ко усм іхнул ась:
К о л о сер ц я — як гадина
Ч о р н а п овер нул ась.
К р у г о м м о в ч к и подивилась;
Бачить, — ліс чорніє,
515 А під лісом , край д ороги,
Л и б о н ь курінь мріє.
» Х о д ім , сину! См еркається...
Коли пустять — в хату,
А не пустять, то й на д в ор і
520 Б у д е м ночувати.
П ід х а т о ю зан о чуєм ,
С и н у м ій Іване!
Д е ж ти б у д е ш ночувати,
Як м е н е не стане?
525 3 собакам и , мій синочку,
К охайся н ад во р і!
С о б а к и злі — п ок усаю ть,
Та не заго в о р ять,
Не р о з к а ж у т ь сміючися...
530 3 псам и їсти й пити!..
Бідна м о я го л о в о н ьк о ,
Щ о м ені робити?..«

Си р ота , со б а к а м ає с в о ю д о л ю ,
М а є д о б р е сл о во в світі сирота;
535 Й о го б ю т ь і лаю ть, з а к у ю т ь в н е в о л ю ,
Та ніхто п р о м атір на сміх не спита.
А Й вася спитаю ть, зар ан н я спитаю ть,
Н е д а д уть д о м о в и дитині дож ить.
На кого соб а ки на улиці л а ю ть?
540 Х т о голий, гол од ни й під ти н о м сидить?
Х т о л о б у р я води ть? Ч о р н я ві байстрята..
О д н а й о го д о л я — чо рні бровенята,
Та й тих л ю д и за з д р і не д а ю ть носить.

46
 IV.
П о п ід г о р о ю я р о м -д о л о м ,
545 М о в ТІ Д ІД И високочол і,
Д у б и з ге тьм ан щ и н и стоять;
В я р у гребелька, верби вряд,
С т а в о к під к р и го ю в неволі,
І о п о л о н к а — в о д у брать.
550 М о в гГокотьоло чер воніє —
К р ізь х м а р у с о н ц е занялось;
Н ад ув ся вітер, — як повіє!
Н е м а нічого, с кр ізь біліє,
Та тіл ько л ісо м загуло.

555 Реве, свищ е за в е р ю х а

П о лісу завило;
Я к те м о р е , біле поле
Снігом- покотил ось.
В и й ш ов з хати карбівничий,
560 Щ о б ліс оглядіти,
Т а 'д е то б і! Таке лихо,
Щ о 'н е видно й світа.
»Еге, бачу, яка ф уґа!
Ц у р ж е й о м у з л ісом !
565 Піти в хату... Щ о там таке?
О т їх д о стоб іса!
Н е д о б р а їх р озно си л а,
М о в спр авді за ділом .
Н и ч и п ор е ! дивись лиш ень,
570 Які побілілі!«
— » Щ о ? М о с к а л і? Д е м оск ал і?«
— » ІЦ о ти? С х ам е н и ся!«
-— »Д е м оскалі, л ебед ики?«
— »Т а 'он , подивися!«
575 П ол етіл а К атерина
І не одяглася.
» М а б у ть, д о б р е М о с к о в щ и н а
В тя м к у їй далася!

47
 Б о уночі тіл ько й знає,
580 Щ о м оскал я кличе«.
Ч е р е з пеньки, зам етам и ,
Летить, ледве диш е.
Б оса стала с е р е д ш ляху,
В терл ась р укавам и ,
585 А м оск ал і їй назустріч,
Я к один, верхам и.
»Л и хо м оє! Д о л е м о я !«
Д о їх... коли гляне —
П о п е р е д у старш и й їде.
590 » Л ю б и й мій Іване!
С е р ц е м о є коханеє!
Д е ти та« б ар и в ся?«
Та д о його... за стремена...
А він — подивився,
595 Та ш п о р а м и коня в боки.
» Ч о г о ж у тікаєш ?
Х іб а за б у в К атер ину?
Х іб а не п ізн аєш ?
600 П од иви ся, м ій голубе,
П о д и ви сь на м ене:
Я — К атр уся твоя л ю б а!
Н а щ о р веш с тр е м е н а?«
А він коня поганяє,
Н іб и то й не бачить.
605 » П о с тр и в а й же, мій гол уб е !
Д ивись, — я не плачу.
Ти не пізнав мене, Й ване?
С е р ц е , подивися!
Є й ж е б о гу , я — Катр уся!«
610 — »Д ур а, атвяж ися!
В азьм ітє п р о ч б е з у м н у ю !«
— » Б о ж е мій! Іване!
І ти м ене п оки д аєш ?!
А ти ж присягався!«
615 — » В азьм ітє проч! Ч то ж ви сталі?«
— » К о го ? М е н е взяти?

48
З а щ о ж — скаж и, м ій гол уб е ?
К о м у хоч од д ати
С в о ю Катрю , щ о д о іе б е
В с а д о ч о к ходила, —
С в о ю К атрю , щ о для тебе
С и н а породила?..
М ій батечку, м ій братіку!
Х о ч ти не цурайся!
Н а й м и ч к о ю тобі стану...
З д р у г о ю кохайся...
З ціли м світом!.. Я заб уд у,
Щ о колись кохалась,
Щ о о д тебе сина мала,
П о к р и т к о ю стала...
Покриткою ... Який с о р о м !
І за щ о я гину?
П ок и н ь мене, за б у д ь мене,
Та не кидай сина!
Н е покинеш ?.. С е р ц е м оє!
Не втікай о д мене!..
Я винесу тоб і сина«.
Кинула с тр е м е н а —
Та в хатину. Вертається,
Н есе й о м у сина;
Н есповита, заплакана
С е р д е ш н а дитина.
» О с ь д е воно, подивися!
Д е ж ти заховався ?
Утік!., нема!.. Сина, сина
Б атько одцурався!..
Б о ж е ти мій!.. Д и тя м оє!
Д е дінусь з тобою ?..
М о ск ал и к и ! Голубчики!
В о зь м іть за с о б о ю ;
Н е цурайтесь, лебедики:
В о н о сиротина;
В о зь м іть й о го та од д ай те
С т а р ш о м у за сина!
В о зь м іт ь його!.. Б о покину,
Я к б атьк о покинув, —
Б од ай його не кидала
Лихая година!..
Гр іх о м тебе на світ Бож ий
М а ти п ор од и ла, —
В иростай ж е на сміх л ю д я м !«
Н а ш лях п олож ила.
»О ставай ся ш укать батька,
А я вж е шукала«...
Та в ліс з ш ляху, як навісна!
А дитя осталось,
П л аче бідне... А м о с к а л я м
Б айдуж е, — м инули.
В о н о й д о б р е , — та на лихо
Лісничі почули...
Біга Катря б о са лісом,
Біга та голосить;
То п роклина с во го Йвана,
То плаче, то просить.
Вибігає на возлісся;
К р у г о м поди ви лась —
Та в яр... Біжить... С е р е д ставу
М о в ч к и опинилась.
»П рийм и, Б ож е, м о ю душ ^,
А ти — м о є тіло!«
Ш у б о в с ть в воду!.. П о п ід л ь о д о м
Геть загур к отіл о.

Ч о р н о б р и в а Катерина
Найш ла, щ о ш укала.
Д у н у в вітер п о н ад ставом , —
І слід у не стало.

То не вітер, то не буйний,
Щ о д у б а ламає;
То не лихо, то не тяжке,
Щ о м ати вм ирає;
Н е сироти малі діти,
Щ о неньку сховали:
їм зо стал ась д о б р а слава,
М о ги л а зосталась.
З а с м ію т ь с я зл ії л ю д и
М а л ій сиротині:
Виллє сльо зи на м огилу, —
С е р д е н ь к о спочине...
А то м у , т о м у на світі,
Щ о й о м у зостал ось,
К о г о б а тьк о і не бачив,
М а ти о д ц у р а л а с ь ?
Щ о зо ста л о с ь б а й с тр ю к о в і?
Х т о з ним заговорить?..
Ні родини, ні хатини;
Ш ляхи, піски, горе...
П ан ське личко, чорні брови...
Н а щ о ? Щ о б пізнали!
З м а л ю в а л а , не сховала...
Б од а й полиняли!
V.
Іш ов к о б з а р д о Києва
Та сів спочивати;
Т о р б и н к ам и об віш ан и й
Й о го повож атий.
М а л е дитя ко л о його
На сонці куняє,
А ти м час о м старий к о б з а р
І с у с а співає.
Х т о йде, їд е — не м инає:
Х т о — бублик, хто — грош і;
Х т о стар о м у, а дівчата —
Ш а ж о к м іхо нош і.
З ад и в л я ться ч о р н о б р о в і:
І б о с е і голе.
»Д ала«, каж уть, »бровенята,
Та не дала долі!«

51
 Ід е ш л я х о м д о Києва
Берлин ш естер нею ,
А в берлині господиня
730 З п ан о м і сім єю .
О пи н и в ся п р оти старців —
К ур яв а лягає.
П о б іг Івась, б о з віконця
Р у к о ю махає.
735 Д а є грош і Івасеві,
Д и вується пані.
А пан глянув... одвернувся...
П ізнав препоганий,
П ізнав тії карі очі,
740 Ч о р н і бровенята,
П ізнав б атьк о с во го сина...
Та не хоче взяти.
Пита пані, як зо ве ться?
»Івась«. — Какой м ілай!«
745 Берлин руш ив, а Івася
К ур яв а покрила...
Полічили, щ о достали,
Встали сіром ахи,
П о м о л и л и с ь на схід сонця,
750 П іш ли п о н а д ш л яхом .

52
 ГАЙДАМАКИ.
В. І. Гр и го р о в и ч у
на память 22-го квітня 1838 року.

Все йде, все м инає і к р а ю не має...

Куди ж в о н о д іл ось? Відкіля в зял о с ь?
І дурень, і м уд р и й н ічо го не знає.
Живе... умирає... О д н о зацвіло,
А д р у ге завял о, навіки завяло...
І листя п о ж о в к л е вітри рознесли.
А со н е ч к о встане, як п е р ш е вставало;
І зо р і червоні, як п е р ш е плили,
П о п л и в у ю ть і потім , і ти, білолиций,
П о с и н ь о м у неб у вийдеш погулять,
В ийдеш поди ви ться в ж о л о б о к , к р и н и ц ю
І в м о р е безкрає, і б у д е ш сіять,
Я к над В ави л о н ом , над й о го садам и,
І над тим, щ о б у д е з наш и м и сина/у'*.
Ти вічний б ез краю!.. Л ю б л ю р о зм о в л я ть ,
Я к з б р а то м , з с естр ою , р о з м о в л я т ь з то б о ю ,
С п івать то б і дум у, щ о ти ж наш ептав.
П о р ай м ені щ е р аз: де дітись з ж у р б о ю ?
Я не од инокий, я не сирота:
Є сть у м е н е діти, та де їх п одіти?
З а х о в а ть з с о б о ю ? — Гріх: д у ш а ж ива!
А м о ж е їй легш е б у д е на тім світі,
Як хто п р очитає ті сльози-сл ова,
Щ о так вона щ и р о колись виливала,
Щ о так вона н и ш к о м над ними ридала.
Ні, не зах о в аю , б о д у ш а жива!
Як небо блакитне, нем а й о м у краю , —
Так душ і почи ну і к р а ю немає.
А де вона б у д е ? Х и м е р н і слова!
З гад а й ж е хто н е б у д ь її на сім світі, —

53
Б е зс л а в н о м у тя ж к о сей світ покидать.
Згад айте, дівчата, — вам тр еба згадать!
Вона вас лю била, р о ж е в ії квіти,
І п р о ваш у д о л ю л ю б и л а співать.
П о к и с о н ц е встане, — спочивайте діти!
А я п о м ір к у ю , ватаж ка д е взять.

С и н и м о ї, гайдам аки!
С в іт ш ирокий, воля,
Ідіть, сини, погуляйте,
П о ш у к а й те долі!
С и н и м о ї невеликі,
Н е р о з у м н і діти!
Х т о вас щ и р о б е з м атер і
П р и вітає в світі?
Си н и м о ї! О р л и м о ї!
Л етіть в У к р а їн у !
Х о ч і л и хо зустрінеться,
Так не на чуж ині.
Там найдеться д у ш а щ ира,
Н е дасть погибати;
А тут... а тут... тяж ко, діти!
К ол и пустять в хату,
То, зустр івш и , н ас м ію ться.
Такі, бачте, л ю д и :
Все письм енні, д р ю к о в а н і,
С о н ц е навіть гудять:
» Н е відтіля, каже, сходить,
Та не так і світить;
О та к , каже, б у л о б треба«...
Щ о м ає ш р о б и ти ?
Т р еба слухать, м о ж е й справді
Н е так с о н ц е сходить,
Я к п исьм енні начитали...
Р о з у м н і та й годі!
А щ о ж на вас вони с каж уть?
З н а ю ваш у славу!
П о г л у зу ю ть , п ок е п кую ть,
Та й кинуть під лаву.
»Нехай, — скаж уть, — спочиваю ть,
П о к и б а тьк о встане
Та р о з к а ж е п о -н а ш о м у
П р о с в о ї гетьм ани;
А то д у р е н ь р о з к а з у є
М е р т в и м и словам и,
Та я к о го с ь то Я р е м у
В е д е п е р е д нами
У п остолах. Д у р е н ь ! Д у р е н ь!
Били, а не вчили:
О д козац тва, о д гетьм анства
Високі м оги л и —
Б ільш н ічо го не осталось,
Та й ті р о зр и в а ю ть ,
А він хоче, щ о б слухали,
Я к старц і співаю ть!
Д а р м а праця, п ане-б р ате:
К оли хо ч е ш гр о ш е й
Та щ е й слави, т о г о дива,
С півай п р о М а т р ь о ш у ,
Про П а р а ш у , р а д о с т ь нашу,
Султан, паркет, шпори, —
О т д е слава! А то співа:
» Г р а є с и н є м о р е«,
А с ам плаче; за т о б о ю
І твоя г р о м а д а
У сіряках«... П р авда, м уд р і!
С п ас и б і за раду!
Теплий к ож ух, тілько, ш кода,
Н е на м е н е шитий,
А р о з у м н е ваш е сло во
Б р е х н е ю підбите.
Вибачайте!.. Кричіть собі, —
Я слухать не буду,
Та й д о себе не покличу:
Ви р о з у м н і лю ди,
А я д у р е н ь; од и н собі

55
У м о їй хатині
З ас п іва ю , за р и д аю ,
Як м ал а дитина.
З а с п ів а ю — м о р е грає,
В ітер повіває,
С те п чорніє, і м оги л а
З в ітр о м р о зм о в л я є .
З а с п ів а ю — р о зв е р н у л а с ь
Висока м огила,
А ж до м оря запорож ці
С те п ш и р оки й крили;
О т а м а н и на в о р о н и х
П е р е д б ун ч у к а м и
Виграваю ть... А п о р о ги
М іж о ч е р е там и
Ревуть, стогнуть, р озсер д и л и сь,
Щ о с ь стр аш н е співаю ть.
П о с л у ха ю , п о ж у р ю с я ,
У старих спитаю :
» Ч ого, батьки, с ум ує те ?«
— »Н еве сел о, сину!
Д н іп р о на нас р о зс е р д и в ся ,
П л аче Україна«...
І я плачу. А тим час о м
Пиш ними рядам и
В и сту п аю ть отам ани,
С о тн и к и з панам и,
І гетьмани, — всі в зо л о ті
У м о ю хатину
П рийш ли, сіли к о л о м ене
І п р о У к р а їн у
Розм овляю ть, розказую ть,
Я к Січ б уд увал и ;
Я к к о зак и на б ай д аках
П о р о г и м инали;
Я к гуляли по синьом у,
Грілися в Скутер і,
Та як, л ю л ьк и за к у р и в ш и
 8 П о л ь щ і на пож арі,
В У к р а їн у верталися;
Як б енкетували:
»Грай, к о б з а р ю ! Лий, ш и н к а р ю !« —
К о заки гукали.
Ш и н к а р знає, наливає
І не схам енеться;
К о б з а р сш кзарив, а козак и —
А ж Х о р т и ц я гнеться —
М е те л и ц і та гопака
Г у р т о м о д д и р а ю ть ;
К у хол ь ходить, п ереход ить,
Так і висихає.
»Гуляй, пане, б е з ж упана!
Гуляй, вітре, п ол ем !
Грай, к о б за р ю , лий, ш и нкар ю ,
П ок и встане до л я!«
В зяв ш и сь в боки, навпр исяд ки
П а р у б к и з дід ам и:
»О так, діти, д о б р е , діти!
Б у д е м о панам и!«
О т а м а н и на бенкеті,
Н е н аче на раді,
П о х о ж а ю ть , р о зм о в л яю ть...
В е л ь м о ж н а гр о м а д а
Н е втерпіла, удар ил а
С т а р и м и ногами.
А я дивлю сь, погл я д аю ,
С м ію с я сльо зам и , —
Д и вл ю ся, см ію ся, др іб н і у ти р а ю —
Я не од инокий, є з ким в світі ж ить!
У м о їй хатині, як в степу б е зк р а їм ,
К о з а ц т в о гуляє, б ай р ак гом он и ть;
У м о їй хатині синє м о р е грає,
М о ги л а сум ує, то п о л я ш ум ить,
Тихесенько »Г р и ц я« дівчина співає —
Я не одинокий, є з ким вік д о ж и ть!
О т де м о є д о б р о , грош і,

57
 О т де м о я слава!
А за р а д у спасибі вам,
З а р а д у л укаву!
185 Б у д е з м ене, поки живу,
І м е р т в о го слова,
Щ о б виливать ж у р б у -с л ь о зи .
Б увай те зд о р о в і!
П ід у синів в и п р о в о ж а ть
190 В д а л е к у д о р о гу .
Н ехай ідуть — м о ж е , найд уть
К о з а к а старого,
Щ о привіта м о їх д іто к
С та р и м и сльо зам и .
195 Б у д е з м ене. С к а ж у щ е р аз:
П ан я над панам и!

О так , сидя в кінці стола,

М ір к у ю , гад аю :
К о г о п р оси ть? Х т о п о в е д е ?
200 Н а д в о р і світає,
П о га с м ісяць, гор и ть сонце.
Гайд ам аки встали,
П о м о л и л и с ь, одяглися,
К р у г о м м е н е стали.
205 С у м н о , сум но, як сироти,
М о в ч к и похилились:
»Бл агосл ови, каж уть, батьку,
П о к и м а є м силу,
Б лаго сл ови ш ук ать д о л ю
2Ю Н а ш и р о к ім світі«.
— »П остривайте!.. С в іт — не хата,
А ви — м алі діти,
Н е р о зу м н і. Х т о в а та ж к о м
П ід е п е р е д вам и?
215 Х т о п р о в е д е ? Лихо, діти,
Л и х о м ені з вами!
Викохав вас, вигодував,
В и р о сл и чималі,

58
Й д ете в лю ди, а там тепер
Все п и сьм енн е стало.
Вибачайте, щ о не вивчив,
Б о й м ене, хоч били, і
Д о б р е били, а б агато
Д е ч о м у навчили!
Т м а, м н а знаю , а о к с і ю
Не втну таки й досі.
Щ о ж в ам с каж уть? Х о д ім , сини,
Х о д ім о п о п р о си м !
Є с ть у м е н е щ ирий б а тьк о
(Р ід н о го нем ає) —
Д а сть він м ені р а д у з вами,
Б о сам, зд о р о в , знає,
Я к то тя ж к о б л укать в світі
С и р о т і б е з р од у;
А д о то го — д уш а щ ира,
К о з а ц ь к о г о р од у,
Н е о д ц у р а в с ь то го слова,
Щ о м ати співала,
Я к м а л о г о повивала,
З м а л и м р о зм о в л я л а ;
Н е о д ц у р а в с ь т о г о слова,
Щ о п р о У к р а їн у
С л іпий стар е ц ь с у м у ю ч и
С п ів ає під тином.
Л ю б и ть її, д у м у правди,
К о з а ц ь к у ю славу,
Л ю б и ть її! Х о д ім , сини,
На р а д у ласкаву!
Я кб и не він спіткав м ене
П р и лихій годині,
Д а в н о б досі заховал и
В снігу на чуж ині;
З а х о в а л и б та й сказали:
»Так, якесь л е д а щ о !«
Т я ж к о -в а ж к о нудить світом ,
Н е зн а ю ч и защ о .

59
М и н ул о с я , щ о б не снилось!..
Х о д ім о , хлопята!
Коли м ені на чуж ині
Н е дав погибати,
То й вас прийм е, привітає,
Я к с в о ю дитину.
А о д його, п ом ол и в ш и сь,
Гайда в У к р а їн у !«

Д о б р и д е н ь же, тату, в хату!

На т в о їм п о р о г у
Б л а го сл о в и м о їх діто к
В д а л е к у д о р о гу !
С. Петербург.
1841. 7. IV.

І.
ІНТРОДУКЦІЯ.
Б ул а колись ш ляхетчина,
В е л ь м о ж н а я пані —
М ір я л а с я з м оскал я м и ,
З о р д о ю , з сул таном ,
З н ім о то ю . Б ул о колись...
Та щ о не м и н ає?
Було, ш ляхта, знай, чваниться,
Д е н ь і ніч гуляє
Та к о р о л е м коверзує...
Н е к аж у С те п а н о м ,
А б о Я н о м С о б іє с ь к и м
(Ті два незвичайні), —
А іншими... Н е б о р а к и
М о в ч к и панували.
Сей м и , сейм ики ревіли, —
С у с ід и м овчали,
Д ивилися, як к ор ол і
Із П о л ь щ і втікаю ть,
Та слухали, як ш л яхетство
 Навісне гукає:
„ N ie p o z w a ia m ! N ie p o z w a la m ! “
290 Ш л яхта репетує,
А м агнати палять хати,
Ш а б е л ь к и гар тую ть;
Д о в г о таке твор ил ося,
П о к и не в Варш аві
295 З а п а н ув а в над л яхам и
П о н я то вс ьк и й жвавий.
Зап а н ув ав , та й д у м а в ш ляхту
П р и б о р к а т ь трошки... — не зум ів!
Д о б р а хотів, як д ітя м мати,
300 А , м о ж е , й щ е чо го хотів.
Є д и н е сл о во „n ie p o z w a ia n V *
У ш ляхти д у м а в од ібр ать,
А потім... П о л ь щ а запалала,
П анки сказилися... Кричать:
305 » Г о н о р у слово, д а р м а п раця!
П оган ец ь, найм ит м оск ал я !«
На ґвалт П у л а в с ь к о го і П ац а
Встає ш л яхетськая зем ля,
І — р а з о м сто к о н ф е д е р а ц ій 1).
310 Р о зб р е л и с ь к о н ф е д е р ати
П о П ол ьщ і, Волині,
П о Литві, по М о л д а в а н а х
І по У к р аїн і;
Р о зб р е л и ся, та й заб у л и
315 В о л ю рятувати,
П олигалися, з ж ид ам и,
Та й ну руйнувати.
Руйнували, м ор д ув ал и ,
Ц е р к в а м и топили...
320 А тим ч ас о м гайдам аки
Н о ж і освятили.

61
 ГАЛАЙДА.

» Я р е м о ! Герш -ту, хам ів сину?

Піди ко б и л у приведи!
П о д а й патинки господині
325 Та принеси м ені води!
В им ети хату! Внеси д р ов а!
П о си п індикам ! Г у ся м дай!
Піди д о льоху, д о корови,
Та ш видче, хаме!.. П остри вай!
330 У п о р ав ш и сь, біж и в В іл ьш ан у '):
їм о с ті треба. Н е бар ись!« —
П іш о в Я рем а, похиливсь.

О т а к у р а н ц і ж и д поганий
Н а д к о з а к о м ков е р зув ав .
335 Я р е м а гнувся, б о не знав,
Не знав сір ом аха, щ о виросли крила,
Щ о неба достане, коли полетить,
Не знав, нагинався...

О , Б о ж е мій милий!
Т яж ко ж и ть на світі, а хочеться жить:
Х о ч е ть с я дивитись, як с он е чк о сяє,
Х о ч е ть с я послухать, як м о р е заграє,
Як п таш ка щ ебече, б ай р ак гом онить,
А б о ч о р н о б р и в а в гаю заспіває...
345 О, Б о ж е м ій милий, як весел о ж ить!

С и р о т а Я рем а, си р о та убогий:
Ні сестри, ні брата, н ік ого нема!
П оп и хач ж идівський, виріс у п о р о гу,
А не клене долі, л ю д е й не займ а.
350 Та й за щ о їх лаять? Х іб а вони зн аю ть,
К о го тр е б а гладить, к о го катувать?
Н ехай бенкетую ть!.. У їх д оля дбає,
А сироті тр еба с а м о м у придбать.

62
Трапляється, ч а с о м тихенько заплаче,
Та й то не о д того, щ о сер ц е болить:
Щ о н е б у д ь згадає, а б о щ о побачитЬ...
Та й з н о в у за п р ац ю : о та к тр еба ж ить!
Н а щ о батько, мати, високі палати,
К оли нем а серця з с е р ц е м р о з м о в л я т ь ?
С и р о т а Я р е м а — си ро та багатий,
Бо є з ким заплакать, є з ким заспівать:
Є сть к ар ії очі — як зір о н ь к и сяю ть,
Білі р уче н я та — м л ію ть -о б н ім а ю ть ;
Є с ть с е р ц е єдине, с е р д е н ь к о дівоче,
Щ о плаче, сміється, і м ре, й ож иває,
С в я ти м д у х о м с е р е д ночі
П о н а д ним витає.
О так и й то мій Ярем а,
С и р о т а багатий.
Таким і я колись то був...
М и н ул о , дівчата!
М и н ул о с я , р озій ш л ося,
І сліду не стало.
С е р ц е мліє, як згад а ю :
Ч о м у не остал ось?
Ч о м у не остал ось? Ч о м у не витало?
Л егш е б у л о б сльози, ж у р б у виливать.
Л ю д и од ібр ал и, б о їм б ул о м ало:
» Н а щ о й о м у д о л я ? Треба закопать, —
Він і так багатий!..«
Багатий на лати
Та на д р іб ні сльо зи — б о д ай не втирать!..
Д о л е м оя, д оле! Д е тебе ш укать?
Вернися д о мене, д о м о є ї хати,
А б о хоч приснися... Не хочеться спать!

Вибачайте, л ю д и д о б р і!
М о ж е , не д о ладу,
Та п р о к л я те лихо-злидні,
К о м у не завад ить?
М о ж е , щ е р аз зу стр ін е м о сь,

63
 П оки ш кандибаю
З а Я р е м о ю по світу,
А може... й не знаю .
Лихо, люди, — всю д и лихо,
395 Н ід е пр и го р н уться ■
»Куди, каже, хилить доля,
Туди й тр еба гнуться« —
Гнуться мовчки, усм іхаться,
Щ о б л ю д и не знали,
400 Щ о на серці заховано,
Щ о б не привітали...
Бо їх ласка... нехай сниться
Том у, в кого доля,
А сироті, щ о б не снилась,
405 Н е снилась ніколи!
Тяж ко, н уд н о р о зк а зу в а ть ,
А м ов чать не вмію...
Виливайся ж, сл о во -сл ьо зи :
С о н е ч к о не гріє,
410 Н е висуш ить. П о д іл ю с я
М о їм и сльозам и,
Та не з б р а то м , не з с е с тр о ю —
З н ім и м и стінам и
Н а чужині... А п о к и щ о —
415 Д о к о р ч м и вернуся:
Щ о там р о б и ться?
Ж и д ю га
Д р и ж и ть, ізігнувш ись
Н а д каганцем , лічить грош і
420 К о л о ліжка, клятий,
А на ліжку... О х, аж д уш н о!
Білі рученята
Р озкид ал а, р озкр ил ася,
Я к квіточка в гаю
425 Ч ер вон іє; а пазуха...
П а зу х и нем ає —
Розірвана... М а б у ть , д у ш н о
Н а перині спати,

64
О д и н о к ій , ллолоденькій, —
Ні з ким р о зм о в л я ти , —
О д н а шепче... Н е с ка зан н о
Гарна нехрищ ена!
О т о дочка, а то батько,
Ч о р т о в а кишеня.
С т а р а Х а й к а леж ить долі,
В п ери нах поганих.
Д е ж Я р е м а ? В зя в ш и тор б у,
П о тя г у Вільш ану.

III.
КОНФЕДЕРАТИ.
»О д чи н я й , пр окляти й ж иде!
Б о б у д е ш битий! О д чи н яй !
Л а м а й те двері, поки вийде
С тар и й паскуда!«
— »П остр ивай!
С тр ивайте, за р а з !«
— »Н а гаям и
С в и н я ч е ухо! Ж ар тув ать,
Чи щ о ти хо ч е ш ?«
— »Я? З п анам и?
Крий Б ож е ! З а р а з , дайте встать,
Я с н о в е л ь м о ж н і!« (н и ш к о м — »свині!«)
— » П а н е п ол ковнику, лам ай!«
Уп ал и двері... а нагай
М а л ю є в з д о в ж ж и д івськ у спину.
» З д о р о в , свине! З д о р о в ж иде!
З д о р о в , ч о ртів сину!«
Та н&гаєм, та натаєм.
А ж и д зо гн у в спину:
»Н е ж артуйте, м ості-пане!
Д о б р и -в е ч ір в хату!«
— » Щ е р а з ш е л ьм у! щ е раз!., годі!
Вибачай, проклятий!
Д о б р и в е ч ір ! А д е д о ч к а ?«

65
— »У м ер л а, панове!«
— »Л ж еш , Іудо! Н агаям и!«
П оси п ал и сь знову...
»О й, паночки -гол убчики,
Є й б о гу , нем ає!«
— »Б р еш еш , ш е л ьм о !«
— »Коли
Н ехай Бог карає!«
— »Н е Бог, а ми. П р и знавай ся!«
— » Н а щ о б м ав ховати,
Я кб и ж ива? Нехай, Бож е,
Щ о б я був проклятий!..«
— »Ха, ха, ха, ха! Чорт, панове,
Л ітан н ю співає.
П ер ехр истись!«
— »Я к -ж е в о н о ?
Д алебі, не знаю «.
»О так, дивись!..«
Лях христиться,
А за ним Іуда.
»Б р ав о! б р а во ! О хр исти ли !
Ну, за таке ч у д о
М о го р и ч у , м ості-пане!
Чуєш , о х р и щ е н и й ?
М о г о р и ч у !«
— » З а р а з, зар а з!«
Ревуть, м о в скаж ені,
Р евуть ляхи, а поставець
П о стол у гуляє.
»Є щ е П о л ь щ а нє з ґ і н е л а ! «
Х т о куди гукає.
»Д авай, ж ид е!«

О хрищ ений
Із л ьо х у та в хату,
Знай, ш м и гляє — наливає,
А конф едерати ,
Знай, гукаю ть: »Ж иде! М е д у !«
Ж и д не схам енеться.
» Д е ц и м б а л и ? грай, п сявір о!«
А ж к о р ч м а тр ясеться —
К р а к о в я к а о д д и р аю ть,
Вальса та м азу р а.
А ж и д гляне та н и щ е ч ко м :
»Ш л яхе тс ьк а натура!«
» Д о б р е , годі! Тепер спізай!«
— »Н е вм ію , є й бо гу!«
»Н е б ож ись, собача ш к у р о !«
— »Я ку ж вам ? Н е б о г у?«

»Б ул а собі Гандзя,
Каліка небога,
Бож илася, м олилася,
Щ о б оліли ноги:
На п анщ и ну не ходила,
А за парубками...
Тихесенько, гар несенько
П о м іж б ур янам и «.

»Годі! годі! Ц е погана:

С х и зм а ти с п ів а ю ть « 3).
— » Я к о ї ж вам ? Х іб а о ц ю ?
Стривайте, згадаю...

»П еред паном Х в е д о р о м
Ходи ть ж ид ходором ,
І за д к о м ,
І передком
П е р е д п а н о м Х в е д ір к о м .«

» Д о б р е , годі! Тепер плати!«

— »Ж ар туєте, пане!
З а щ о платить?«
» Щ о слухали.
Н е кривись, поганий!
Н е ж а р ту єм . Д авай грош і!«
— » Д е мені їх взяти?
Ні ш еляга! Я п ан с ько ю
Л а с к о ю багатий«.
— »Л ж еш , с о б а к о ! П р изнавайся!
А нуте, панове,
Батогам и !«
Засвистіли,
Х р и стя ть Л е й б у зн о в у
П ер іщ ил и, періщ или,
А ж піря летіло...
» Є й ж е б о гу , ні ш еляга!
їж т е м о є тіло!
Ні ш еляга! Ґвалт! Рятуйте!«
— » О с ь м и п о р я ту є м !«
— »П остр и в ай те ! Я щ о сь с к а ж у«
— »П о ч ує м , почуєм ,
Та не б реш и ! Бо, хоч здохни,
Б рехня не п о м о ж е « .
»Ні... в Вільшаній«...
» Т вої гр о ш і?«
»М ої?... Х овай , Б ож е!
Ні, я каж у, щ о в Вільшаній...
Вільш анські схизмати«...
» П о три сімї, п о чотири
Ж и в у ть в одній хаті?
М и ц е знаєм, б о ми сами
їх так очухрали«...
»Та ні, не те... Вибачайте, —
Щ о б лиха не знали,
Щ о б вам гр о ш і приснилися!..
Бачте, у Вільшаній...
У костьолі... у титаря...
А д о ч к а О кс ан а!
Х овай , Б ож е ! Я к панночка!
Щ о то за х о р о ш е !
А червінців! Х о ч не його,
Так щ о ? А б и гр о ш і!«
— » А б и грош і, о д н а к о в о !
 П р а в д у Л ейб а каж е;
А щ о б певна була правда,
Н ехай ш лях покаж е.
575 О д я га й с я !« 4).

П о їх а л и
Л яхи у Вільш ану.
О д и н тіл ько під л а в о ю
К о н ф е д е р а т пяний
580 Н е з д у ж а встать, а курника,
П яний і веселий:
„ М у z yje m y, m y zyje m y,
P o l s k a n ie z g in e la “.

IV.
ТИТАР.
» У гаю , гаю
В ітр у немає,
М іс я ц ь високо,
З ір о н ь к и сяю ть.
Вийди, сер денько,
Я в и гл яд аю —
590 Х о ч на годину
М о я рибчино,
Виглянь, голубко,
Та п о в о р к ує м ,
595 Бо я далеко
С ю ніч м а н д р у ю .
Виглянь же, пташ ко,
М о є сер денько,
П о к и бли зенько,
600 Та поворкуєм ...
О х, тяж ко, важ ко!«
О так, хо д я п о п ід гаєм,
Я р е м а співає,
Виглядає, а О кс ан и
605 Нем ає, немає.

69
 З о р і сяю ть, с е р е д неба
Гори ть білолиций;
В е р б а слуха соловейка,
Д и ви ться в к р и н и ц ю ;
610 Н а калині, над в о д о ю ,
Так і виливає,
Н е н ач е зна, щ о дівчину
К о з а к виглядає.
А Я р е м а по д оли ні
615 Л е д в е -л е д ве ходить,
Н е дивиться, не слухає...
» Н а щ о м ені врода,
Коли нем а долі, н ем а талану!
Літа м о л о д ії м а р н о п р оп ад уть.
620 О д и н я на світі без р о д у і долі, —
Сте б л и н а-б и л и н а на ч у ж о м у полі;
С те б л и н у-б и л и н у вітри р о зн е с уть, —
Так і м е н е л ю д и не зн аю ть, д е діти.
З а щ о ж о д ц у р а л и с ь ? Щ о я си р о та?
625 О д н о б у л о серце, о д н о на всім світі,
О д н а д у ш а щ ира, та бачу, щ о й та,
Щ о й та о д ц у р а л а сь !«

1 хлинули сльози.
П о п л ак ав сердега, у те р р ук ав ом .
630 » О став ай сь з д о р о в а ! В далекій д о р о з і
Н ай д у а б о д о л ю , а б о за Д н іп р о м
Л я ж у го л о в о ю . А ти не заплачеш ,
А ти не побачиш , як в о р о н клю є
Ті к ар ії очі, ті очі козачі,
635 Щ о ти цілувала, с е р д е н ь к о м оє!
З а б у д ь м о ї сльози, за б у д ь сиротину,
З а б у д ь , щ о клялася, — д р у г о г о ш укай!
Я тоб і не пара; я в сірій свитині,
А ти — титарівна... К р а щ о г о вітай!
640 Вітай, к о го знаєш... Така м о я доля!
З а б у д ь м ене, пташ ко, за б у д ь , не ж ур и сь!
А коли почуєш , щ о на ч у ж ім полі

70
 П о л я г го л о в о ю , — н и ш к о м п о м о л и с ь
О д н а, серце, на е с і м с в і т і
645 Х о ч ти п о м о л и с я !«
Та й зап л акав сір ом аха,
На кий похиливш ись.
П л аче собі тихесенько...
Ш елесть!.. Коли гляне —
650 П о п ід гаєм, м о в ласочка,
К р ад еться О ксана.
Забув... побіг... обнялися...
» С е р ц е !« — та й зом ліли.
Д о в го , д о в го тільки — »серц е!«
655 Та й з н о в у німіли.
»Годі, п таш ко!«
— » Щ е трош ечки,
Ще... ще... с и зокр и л и й !
Вийм и душ у!.. Щ е раз... щ е раз...
660 О х, як я втом ил ась!«
— » О д п о ч и н ь , м о я ти зо р е !
Ти з неба злетіла!«
П о с л а в свитку. Я к ясочка,
Усм іхн ул ась, сіла.
665 — » С ід ай ж е й ти к о л о м ене!«
Сів, та й обнялися.
» С е р ц е м оє, з о р е моя,
Д е се ти зо р іл а ?«
— »Я сьо го д н і заб ар ил ась:
670 Б атько зан е д уж а в, —
К о л о й о го все поралась«...
— » А м е н е І і б а й д у ж е ?«
— »Який б о ти, єй ж е б о гу!«
І с л ьо зи блиснули.
675 »Н е плач, серце, я ж а р ту ю « .
— »Ж ар ти!«
Усм іхнулась.
П рихи лилась г о г о в к о ю
Та й ніби заснула.
680 »Бач, О к с а н о , я ж а р ту ю ,

71
 А ти й справді плачеш !
Ну, не плач же, глянь на м ене:
З а в т р а не поб ачиш .
З а в т р а б у д у я далеко,
Д а л е к о, О ксано!..
З а в т р а вночі у Чигрині
С в яче н и й до стану;
Д а с ть він м ені ср іб л о -зл о то ,
Д а сть він м ені славу;
О д я г н у тебе, о б у ю ,
П о с аж у , як паву,
На дзиґлику, як гетьм анш у,
Та й дивитись буду...
П о к и не в м р у — дивитим усь«.
— » А м ож е й забудеш ?
Р озб агатієш , у Київ
П о їд е ш з панам и,
Н ай д е ш собі ш ляхтяночку,
З а б у д е ш О к с а н у !«
— » Х іб а к р а щ а є за тебе?«
— » М о ж е й є, не знаю «.
— »Гнівиш Бога, м о є серце:
К р а щ о ї нем ає!
Ні на небі, ні за неб ом ,
Ні за синім м о р е м
Н е м а к р а щ о ї за тебе!«
— » Щ о се ти г о в о р и ш ?
С х а м е н и с я !«
— » П р ав д у , р и б ко
Та й знову, та й знову.
Д о в г о вони, як бачите,
М іж м о в и -р о з м о в и
Ц ілувались, о б н ім а л и с ь
З у с іє ї сили;
То плакали, то бож ились,
То щ е р а з б ож и л и сь;
їй Я р е м а р о зк а зу в а в ,
Я к ж и ть вони б у д у ть
У к уп о ч ц і, як з о л о т о
І д о л ю д о б уд е ,
Як в и р іж уть гайдам аки
Л яхів в У к р аїн і,
Я к він б у д е панувати,
Коли не загине.
А ж о б р и д л о , слухаю чи,
Д але б і, дівчата!
» О т о який! М о в і спр авді
О б р и д л о !«
А мати,
А б о б атьк о як побачать,
Щ о ви, м о ї лю бі,
Таке д и в о читаєте, —
Гріха на в сю губу!
Тоді, тоді, — та ц у р й о м у!
А д у ж е цікаве!
А над то вам р о з к а з а т ь би,
Як к о за к чорнявий
П ід в е р б о ю над в о д о ю
О б н я в ш и с ь сум ує,
А О ксана, як голубка,
В о р ку є, цілує;
То заплаче, то зом ліє,
Г о л о в о н ь к у схилить:
» С е р ц е м оє, д о л е м о я!
С о к о л е м ій милий!
Мій!..« А ж в ерб и нагинались
С л у х а ть т у ю м ову.
О т о м о в а ! Н е р о зк а ж у ,
М о ї ч о р н о б р о в і,
Н е р о з к а ж у п р о ти в ночі,
А то щ е присниться!
Н ехай с о б і р о зій д у ть с я
Так, як і зійш лися —
Тихесенько, гарнесенько,
Щ о б ніхто не бачив
Ні дівочі д р іб ні сльози,

73
 Ні щ ирі козачі.
Нехай собі... М о ж е , щ е р а з
Вони на сім світі
760 З у с тр ін у ть с я ? Побачимо...

А тим ч а с о м світить
З усіх вікон у титаря.
Щ о то там тв ор и ться?
Треба глянуть та розказать...
765 Б од ай не дивиться!
Бодай не дивитись, б о д а й не казати!
Бо за л ю д е й с о р о м , б о с ер ц е болить.
Гляньте, подивіться: то к о н ф е д е р ати —
Л ю ди, щ о зіб р ал и сь в о л ю б о р о н и ть!
770 Б ор онять, прокляті!.. Б уд ь п р о к л ята мати
І день, і година, коли понесла,
Коли п ор оди ла, на світ привела!
Дивіться, щ о р о б л я ть у титаря в хаті
П е к е л ьн ії діти!

775 У печі пала

О го н ь і світить на в сю хату;
В кутку с о б а к о ю д р иж и ть
П р о к л я ти й жид. К о н ф е д е р а ти
Кричать д о титаря: » Х о ч ж и ть?
780 С каж и , де гро ш і!«
Той м овчить.
Н ал и гаче м скрути ли руки,
О б з е м л ю вдарили: нема,
Н е м а ні слова.
785 » М а л о муки,
Д а в а й те приску! Д е см о л а ?
К р о п и його! О та к ! Х о л о н е ?
М е р щ ій ж е п р и с к о м посипай!
Щ о ? С к аж е ш , ш ельмо?.. І не стогне!
790 З а в зя т а бестія! Стривай!«...
Н асипали в халяви жару...
» У тім я ц в я ш о к закатай!«

74
Н е витерпів с в я то ї кари,
У п а в сердега, — п р оп ад ай
Д у ш а б ез сповід і святої!
»О ксано... д о ч к о !« — та й ум ер.
Ляхи зад ум ал и с я стоя,
Х о ч і запеклі.
» Щ о ж те п е р ?
Панове, — ради! П о м ір к у є м .
Тепер з ним нічо го робить.
З а п а л и м ц е р к в у!«
»Ґвалт! Рятуйте!
Х т о в Бога вірує!« — кричить
Н а д в о р і голос, щ о є сили.
Л яхи зо м л іл и. — » Х т о такий?«
О к с а н а в двері: »Вбили! Вбили!«
Та й пада кри ж ем . А старш ий
М а х н у в р у к о ю на гр о м ад у .
П о н у р а ш ляхта, м о в хорти,
З а д в е р і вийшла. С а м п о за д у
Б е р е зом л іл ую ...
Д е ж ти,
Я р е м о ? Д е ти? П од и ви ся!
А він м а н д р у ю ч и співа,
Як Н ал и вай ко з л я х о м бився.
Л яхи пропали; неж ива
П р о п а л а з ним и і О ксана.
С о б а к и д е -д е п о Вільш аній
З а г а в к а ю т ь та й зам о вч ать.
Біліє м іся ць; л ю д и сплять,
І титар спить... Н е р ан о встане:
Навіки, праведний, заснув.
Г о р іл о світло, погасало,
Погасло... М е р т в и й м о в здригнув,
І сум н о, с у м н о в хаті с та л о 5).
 V.
СВЯТО В ЧИГИРИНІ.
Гетьмани, гетьм ани! Я кб и то ви встали,
Встали, поди ви лись на той Чигирин,
Щ о ви б удувал и, де ви панували!
830 З ап л ак ал и б тяж ко, б о ви б не пізнали
К о з а ц ь к о ї слави у б о ги х руїн.
Б азар и — д е військо, як м ор е , червоне,
П е р е д бун чукам и , б увал о, горить,
А ясн о в е л ьм о ж н и й , на в о р о н ім коні,
835 Блисне б у л а в о ю — м о р е закипить...
Зак и п и ть — і р о зл и л о с я
С те п ам и , яр ам и;
Л и х о м ліє п е р е д ними...
А за козаками...
840 Та щ о й к азать? М и н ул о с я !
А те, щ о м инуло,
Н е згад у й те пани-брати,
Б о щ о б не почули...
Та й щ о з того, щ о згад а єш ?
845 З г а д а є ш — заплачеш .
Ну, хоч глянем на Чигирин,
К ол ись то козачий.
Із-за лісу, з-з а тум ану,
М іс я ц ь випливає;
850 Ч е р в о н іє круглолиций,
Горить, а не сяє,
Н ен ач е зна, щ о не тр еба
Л ю д я м й о го світу,
Щ о п о ж а р и У к р а їн у
855 Н агр ію ть, освітять.
І см ер кл ося, а в Чигрині,
Я к у д о м ови ні,
С у м н о , сум н о. (О т а к б ул о
П о всій У к р а їн і
860 П р о т и ночі М а к о в ія ,
Я к н ож і святили).

76
 Л ю д е й не чуть; ч е р е з б а за р
К аж ан костокри лий
П ер елетить; на вигоні
865 С о в а завиває.
А д е ж л ю д и ? Н ад Тясм ином ,
У т е м н о м у гаю,
Зіб р ал и ся ; старий, малий,
Уб оги й , багатий
870 П оєд н ал и сь — д о ж и д а ю ть
В е л и к о го свята.
У т е м н о м у гаю , в зеленій діброві,
Н а п р ипоні коні о та в у скубуть;
О сід л ан і коні, в ор он і готові.
875 К уди то п о їд у т ь ? К о го п о в е зу ть ?
О н кого, дивіться! Л ягли по долині,
Н еначе побиті, ні слова не чуть.
О т о гайдамаки... На ґвалт У к р а їн и
О р л и налетіли: вони р о зн е с у ть
880 Л яхам , ж и д а м кару;
З а кров і пож ари
П е к л о м гай д ам аки л я х а м од д ад уть.
П о п ід д іб р о в о ю стоять
В о зи з а л із н о ї тарані:
885 То щ е д р о ї гости нець п ан :, —
У м іл а щ о к о м у давать,
Н ів р о к у їй, нехай царствує,
Н ехай не вадить, як не чує!
П о м іж в о за м и ніде стать:
890 Н ен ач е в ирій налетіло
З С м іл ян щ и н и , з Чигирина
П р о с те к о за ц тв о , старш и на —
На певне діл о налетіли.
К о з а ц ь к е панство п о х о ж а є
895 В киреях чорних, як один,
Тихенько хо д я р о з м о в л я є
І погл я д ає на Чигрин.

77
 Старш ина лервий
С тар и й Головатий щ о с ь д у ж е коверзує.
9С0 Старш ин а другий
М у д р а гол ова! С и д и ть собі в хуторі, ніби не
знає нічого, а дивиш ся — скр ізь Головатий. »Коли
сам, каже, не п овер ш у, то синові п еред ам «.
Старш ина третій
905 Та й син ж е ш тука! Я в чор а зустр івся з З а ­
л ізн я к о м ; таке р о з к а з у є п р о його, щ о ц у р йом у!
» К о ш о ви м , каже, буде, та й годі; а м о ж е щ е
і ге тьм ан ом , коли теє«...
Старш ина другий
910 А Гонта щ о ? А З а л ізн я к ? Д о Гонти сама...
сам а писала: »Коли«, каже...
Старш ина переий
Ц и тьте лиш ень, — здається, д зв о н ять!
Старш ина другий
915 Та ні, то л ю д и гом он ять.
С т а р ш и н а пер вий
Го м онять, поки ляхи п очую ть. О х, старі
гол ови та р о зу м н і! Х и м е р я ть -х и м е р я ть , та й
з р о б л я ть з л е м е ш а ш вайку! Д е м о ж н а лантух,
920 Там то р б и не треба. Купили хр ін у — тр е б а зїсти;
плачте, очі, хоч пови л азьте: бачили, щ о к у п у ­
вали, — г р о ш а м не п р о п ад ать! А то д у м а ю т ь -
д у м а ю ть , ні вголос, ні м овчки, а ляхи д о га д а ­
ю ться — о т то б і й пш ик! Щ о там за р ад а? Ч о м
925 вони не д зв о н я ть ? Ч и м спиниш н ар од , щ о б не
го м о н ів ? Н е десять душ , а слава Богу, вся
С м іл ян щ и н а , коли не вся У к р аїн а. О н, чуєте,
співаю ть.
Старш ина третій
930 С п р ав д і, співа щ о сь; піду, спиню.

78
 Старш ина первий
Н е спиняй! Н ехай собі співає, аби не го ­
л осн о!
С тарш ина другий
935 О т о м а б у т ь В о л о х 0)! Н е втерпів таки старий
д ур е н ь; тр е б а та й годі!
С тар ш ин а третій
А м у д р о співає! Коли не послухаєш , усе
іншу. П ід к р а д ь м о с ь , братці, та послухаєм , а тим
940 ч а с о м зад зв он ять.

Старш ина первий і другий

А щ о ж ? То й х о д ім о !
С тарш ина третій
Д о б р е , х о д ім о !
^45 (Старшини нишком стали за дубом, а під д уб ом си­
дить сліпий кобзар. К ругом його запорож ці і гайдамаки.
Кобзар співає з повагою і неголосно).

» О й волохи, волохи!
Вас о стал ося трохи,
950 І ви, м олдавани,
Тепер ви не пани:
В аш і го с п о д а р і —
Н ай м ити татарам ,
Т у р е ц ь к и м султанам,
955 В кайданах, в кайданах!
Годі ж, не ж уріться!
Г а р н о п ом ол іться,
Б ратайтеся з нами, —
З нами, к оза к а м и ;
960 З га д а й те Богдана,
С т а р о г о гетьм ана!
Б уд е те п анам и
Та, як ми, з нож ам и,

79
 З н о ж а м и святим и
Та з б а ть к о м М а к с и м о м
С ю ніч п огул яєм ,
Л яхів п огой д аєм ,
Та так погул яєм ,
Щ о а ж п е к л о засм іється,
З е м л я затрясеться,
Н е б о запалає...
Д о б р е п о гул я є м !«

Запорож ець.
Д о б р е п о гул яєм ! П р а в д у старий співа, як
не б реш е. А щ о б то з й о го за к о б з а р був,
я к б и не волох!
Кобзар.
Та я й не волох, — так тіл ько б у в колись
у В ол ощ и н і, а л ю д и й зо в у т ь В о л о х о м — сам
не з н а ю за щ о .
Запорож ець.
Ну, та д а р м а ! Утни ш е я к ун е б уд ь ! А ну, ли­
ш ень, п р о б атька М а к с и м а уш к в ар !

Гайдамака.
Та не гол осно , щ о б не п о ч у л а старш ина.
Запорож ець.
А щ о н а м ваш а стар ш и н а? П очує, так п о -
слуха, коли м а є чим слухати, та й годі! У нас
о д и н старш и й — б а ть к о М а к с и м ; а він як поч/є,
то щ е к а р б о в а н ц я дасть. Співай, стар ч е Бож ий,
не слухай й о го!

Гайдамака.
Та в о н о так, чо л о віч е; я це й с ам зн аю , та
ось щ о: не так пани, як підпанки, а б о — поки
с о н ц е зійде, т о р о с а очі виїсть.
 Запорожець.
Брехня! Співай, старч е Бож ий, як у знаєш ,
а то й д зв о н а не д іж д е м о , — п оснем о.
Г у р т о м .

1000 С п р ав д і, п оснем о. С п ів ай як ун е б уд ь!

Кобзар (співає).
»Літа орел, літа сизий
П о п ід небесам и;
Гуля М а кс и м , гуля б атьк о
1005 Степ ам и, лісами.
О й, літає ор е л сизий,
А за ним орлята, —
Гуля М а к с и м , гуля батько,
А за ним хлопята.
1010 З а п о р о ж ц і ті хлопята,
Сини його, діти.
П о м ір к ує , загадає,
Чи бити, чи пити,
Чи танц ю вать, то й уш квар ять,
1015 А ж яем ля трясеться;
З ас п іва є — засп іваю ть,
А ж л ихо сміється;
Горілку, м е д не ч а р к о ю —
П о с та в ц е м черкає,
1020 А вор ога, зап л ю щ и в ш и сь,
Ката, не минає.
О та к и й -то наш отам ан,
О р е л сизокрилий!
І вою є, і г а р ц ю є
1025 З у с іє ї сили —
Н е м а в й о го ні оселі,
Ні саду, ні ставу...
С те п і м о р е — скр ізь битий шлях,
С к р ізь зо л о то, слава.
1030 Ш ан уй те ся м*, враж і ляхи,

81
 С к аж е н і с о б а к и :
Й д е З а л ізн я к Ч о р н и м ш л яхом ,
З а н и м гайдам аки«.

Запорожець.
1035 О ц е то так! Вчистив, нічого сказать: і д о ­
паду, і правда. Д о б р е , д але б і д о б р е ! Щ о хоче,
то так і втне. Спасибі, спасибі!
Гайдамака.
Я щ о сь не втор опав, щ о він співав п р о гай-
1040 дамаків.
Запорожець.
Який б о ти б евзь і справді! Бачиш , о сь щ о
він співав: щ о б ляхи погані, скаж ені собаки, к а ­
ялись, б о йде З а л ізн я к Ч о р н и м ш л я х о м з гайда-
1045 м акам и, щ о б ляхів, бачиш , різати...

Гайдамака.
І вішати, і м о р д у в а ти ! Д о б р е , єйбогу, д о б р е !
Ну, це так! Д алебі, дав би к ар бо ванця, якби буа
не п р оп и в уч о р а! Ш к о д а ! Ну, нехай стара вязне,
1050 б іл ьш е м яс а буде. П о б о р гу й , б у д ь ласка, за в ­
тра од д ам . Утни щ е щ о н е б у д ь п р о гайдам аків!

Кобзар.
Д о гр о ш е й я не д у ж е ласий. А б и б ул а ласка
слухати, — п оки не охрип, співатим у; а охрипну —
1055 ч а р о ч к у 'Д р у г у тії лед ащ и ці-ж и ви ц і, як то ка­
ж уть, та й зн о ву. С л ух ай те ж, п ан ове гр о м а д о !
»Н о ч ув ал и гайдам аки
В зеленій діброві,
На припоні пасли коні,
1060 Сідлані, готові.
Н оч ув ал и ляш ки -панки
В б уд и нках з ж ид ам и;
Напилися, простягнися,

82
 Та й«...
1065 Г р о м а д а.
Ц ить лиш ень! Зд ається д зво нять. Чуєш?..
Щ е раз... із!
Кобзар.
Зад зв о н и л и , зад звон и л и !
П іш ла луна гаєм.
1070 Ідіть ж е ви та м олітесь,
А я д о сп іваю .

П овал и л и гайдамаки,
А ж стогн е д іб р о в а;
Не повезли, а на плечах
1075 Ч у м а ц ь к і волові
Н е суть вози. А за ними
С ліпий В о л о х знову:
»Н о ч ув а л и гайдам аки
В зеленій діброві«...
1080 Ш канд и б ає, курникає,
І гич не д о речі.
»Н у лиш іншу, старче Бож ий !« —
З в о за м и на плечах
Кричать й о м у гайдам аки.
1085 » Д о б р е , хлопці, нате!
О та к ! отак! Д о б р е , хлопці!
А нуте, хлопята,
У ш к в а р и м о !«
З е м л я гнеться,
1090 А вони з в о зам и
Так і ріж уть. К о б з а р грає,
Д о д а є словам и:
»О й, гоп таки-так!
Кличе Г а н д зю козак:
1095 Х о д и , Ганд зю , п о ж а р ту ю !
Х о д и , Ганд зю , п о ц іл у ю !
Х о д ім , Гандзю , д о попа
Б огу п ом ол и ться;

83
 Н е м а ж ита ні снопа, —
1100 Вари варениці!
О ж ени вся, заж ур и в ся:
Н іч о го немає;
У ряднині р о с туть діти,
А к о за к співає:
1105 І по хаті ти-ни-ни,
І по сінях ти-ни-ни,
Вари, ж інко, лини!
Ти-ни-ни, ти-ни-ни!«

» Д о б р е ! д о б р е ! щ е раз! щ е раз!«
1110 К ричать гайдамаки.

»О й, гоп то го дива!
Н авар ил и ляхи пива,
А м и б у д е м ш инкувать,
Л яш ків-п ан ків частувать;
1115 Л яш ків-п ан ків почастуєм ,
З панянкам и п о ж а р ту є м
О й, гоп таки-так!
Кличе панну козак:
П анно, п таш к о м о я!
1120 Панно, д о л е м о я!
Н е с о р о м ся , дай рученьку,
Х о д ім п о гул яй м о ;
Н ехай л ю д я м лихо сниться,
А ми заспівайм о,
1125 А м и засп івай м о!
А м и посід ай м о ,
Панно, п таш к о м о я!
П анно, д о л е м о я !«

— » Щ е раз, щ е р аз!«

1130 »Я кби таки аб о так, а б о сяк,

Я кб и таки за п о р о зь к и й козак!
Я кби таки м ол од и й , м ол од ий,

84
 Х о ч по хаті б поводи в, поводи в!
С тр а х м ені не хочеться
З стар и м д ід о м м о р о ч и ть ся !
Я кб и таки«...

» Ц у -ц у , скаж ені, схам еніться!

Бач, р о зх о д и л и с я ! А ти,
С т а р а соб а ко , д е б м олиться,
1140 В е р зе ш тут погань! О т чо рти !« —
К ричить отам ан. О пинились, —
А ж ц е р к о в бачать. Д я к співа,
П о п и з кадилам и, з к р о п и л о м ;
Г р о м а д а — ніби нежива,
[ 1'45 А н і телень... П о м іж в о зам и
П оп и з к р о п и л а м и пішли;
З а ними к о р о гв и несли,
Як на В еликдень над пасками.
»М о л ітесь, братія, м ол іте сь!« —
1150 Так благочинний начина:
» К р у г о м с вя то го Ч игрина
С т о р о ж а стане з то го світу,
Не дасть с вято го розпинать.
А ви У к р а їн у ховайте,
1155 Не дайте м атері, не дайте
В р ук ах у ката п р оп ад ать!
О д К он аш еви ч а і досі
П о ж а р не гасне, л ю д и м руть,
К о н а ю ть в тю р м а х, голі, босі...
1160 Д іти нехрищ ені ростуть,
К о за ц ь к і діти; а дівчата,
З е м л і к о з а ц ь к о ї краса,
У ляха вяне, як п ерш — мати,
І н е п окр и тая коса
1165 С т и д о м січеться... Карі очі
В неволі гаснуть; р о зк у в а ть
К о з а к сестр у с в о ю не хоче,
С а м не с о р о м и ть с я конать

85
 В я р м і у ляха... Горе, горе!
1170 М о л ітесь, діти! С тр аш н и й суд
Ляхи в У к р а їн у несуть —
І з а р и д а ю ть чорні гори.
З гад а й те п р авед ни х гетьманів:
Д е їх м оги л и ? Д е леж ить
1175 О с та н о к сл ав н о го Б о гд ан а?
Д е О с тр я н и ц и н а стоїть
Х о ч би у б о га я м о ги л а?
Д е Н ал и вай ко ва? НеМ а!
Ж и в о го й м е р тв о го спалили7).
1180 Д е той Богун, де та зи м а ?
Інгул щ о з и м у за м е р з а є —
Богун не встане загатить
Ш л я хе тс ьки м т р у п о м “). Лях гуляє!
Н е м а Б огд ана — чер вонить
1185 | Ж о в ті В од и й Рось зелену.
С у м у є К о р с ун ь староденний, —
Н е м а ж у р б у з ким поділить.
І А л ь та плаче: »Т яж ко жити!
Я сохну, сохну... Д е Тарас?
1190 Нем а, не чуть... Не в б атька діти!«
Н е плачте, братія: за нас
І душ і праведних, і сила
А р х и с тр а ти га М и хаїл а.
Н е за го р а м и кари час.
1195 М о л іте сь, братія!«
М о л и л и сь,
М о л и л и с ь щ и р о козаки, —
Як діти, щ и р о; не ж урились,
Гадали теє... а зр о б и л о с ь —
1200 Н а д к о за к а м и хусточки!
О д н о д о б р о , о д н а слава —
Біліє хустина,
Та й ту знімуть...
А диякон:
1205 »Н ехай в о р о г гине!

86
 Б еріть ножі!..« О святил и!
У д а р и л и в дзвони;
Реве гаєм : »освятили!«
А ж с о н ц е холоне.
1210 О святили, освятили!
Гине ш ляхта, гине!
Р озіб р ал и , заб л и щ ал и
П о всій У к р а їн і6).

VI.
ТРЕТІ ПІВНІ.
Щ е день У к р а й н у катували
1215 Ляхи скаж ені; щ е один,
О д и н останній с ум ув ал и
І У к р а їн а і Чигрин.
І той ' м инув, день М а к о в ія ,
В елике свято в Укр аїні.
1220 М и н ув , — і лях, і ж и д ови н
Горілки, кро ви упивались,
Кляли схизм ата, розпинали,
Кляли, щ о н іч о го вж е взять.
А гайдам аки м о в ч к и ждали,
1225 П о к и поганці л яж у ть спать.
Л ягли і в голови не клали,
Щ о вж е їм за в тр а не вставать.
Л яхи заснули, а Іуди
Щ е лічать гр о ш і уночі,
1230 Без світла лічать бариш і,
Щ о б не побачили, бач, лю ди.
І ті на з о л о т о лягли,
І с н о м нечистим зад рім али .
Д р ім аю ть... Навіки б о д а й зад р ім а л и !
1235 А тим ч а с о м м іся ц ь пливе огл яд ать
І небо, і зорі, і зе м л ю , і м о р е
Та глянуть на лю д и, щ о вони м о то р я ть,
Щ о б Б огов і вранці п р о те р о зк аза ть.
 Світить білоли ций на всю У к р аїн у,
1240 Світить... А чи бачить м о ю сиротину,
О к с а н у з Вільш ани, м о ю си р о ту?
Д е ї ї м о р д у ю т ь , де вона в о р ку є ?
Чи знає Я р е м а ? Чи знає, чи чує?
П о б а ч и м о потім , а те п е р не ту,
1245 Не ту засп іваю , ін ш о ї за гр а ю ;
Л и хо — не дівчата — б у д е танц ю вать.
Н е д о л ю сп ів аю к о з а ц ь к о г о к раю !
С л ух ай те ж, щ о б д ітя м п о тім р о зк аза ть ,
Щ о б і діти знали, в н ук ам р озк аза л и ,
'250 Як к о зак и ш ляхту тя ж к о покар ал и
З а те, щ о не вм іла в д о б р і панувать.

Г о м о н іл а У к р аїн а,
Д о в г о гом оніла,
Д о в г о -д о в г о к р о в степам и
1255 Текла, червоніла.
Текла, текла та й висохла.
С те п и зел ен ію ть;
Д ід и леж ать, а над ними
М о ги л и синіють.
1260 Та щ о з того, щ о високі?
Н іхто їх не знає,
Н іхто щ и р о не заплаче,
Н іх то не згадає.
Тілько вітер тихесенько
1265 П о в іє над ними,
Тілько р оси р ан е се н ьк о
С л ь о з а м и д р іб н и м и
їх у м и ю ть. З ій д е сонце,
О су ш и ть, пригріє;
1270 А ун ук и ? їм б ай д уж е, —
Ж и то собі сію ть!
Б агато їх, а хто скаже,
Д е Гонти м о ги л а?
М у ч е н и к а п р а в е д н о го

88
1275 Д е похоронили?
Д е Зал ізн як , д у ш а щ ира,
Д е од п о чи в ає?
Т яж ко -в аж к о ! Кат панує,
А їх не згад аю ть.
1280 Го м он іл а Укр аїна,
Д о в г о гом оніла,
Д о в г о -д о в г о кро в степам и
Текла, червоніла.
І день і ніч ґвалт, гарм ати;
1285 З е м л я стогне, гнеться;
С у м н о , страш но, а згад а єш —
С е р ц е усм іхнеться,

М іс я ц ю мій ясний! З в и со ко го неба

С х о в ай ся за гору, б о світу не треба;
1290 С т р а ш н о тобі буде, хоч ти й бачив Рось
І А л ьту, і С е н у 1"): і там розл и л ось,
Н е знать за щ о, к ро ви ш и р о к е є м оре.
А тепер щ о б уд е ? С х о в ай с я ж за гору,
Сховайся, мій др уж е, щ о б не д о ве л о сь
1295 На старість заплакать!..

С у м н о , с у м н о сер ед неба
С яє білолиций.
П о н а д Д н іп р о м к о за к іде,
М о ж е , з вечерниці.
1300 Іде смутний, невеселий,
Л ед ве несуть ноги.
М о ж е , дівчина не л ю б и ть
З а те, щ о у б о ги й ?
І дівчина його лю бить,
1305 Х о ч лата на латі —
Ч ор ноб ри ви й , а не згине,
То б у д е й багатий.
Ч о го ж смутний, невеселий
Іде, чуть не плаче?

89
1310 Я кусь тя ж к у не д о л е н ьк у
В іщ ує козаче,
Ч ує серце, та не скаж е,
Я ке л ихо буде.
М и н е лихо... К р у г о м й о го —
1315 М о в в и м ер ли лю ди.
А н і півня, ні собаки,
Тілько із-за гаю
Д е с ь д а л е к о с ір о м а н ц і —
В овки завиваю ть.
1320 Б ай д уж е! Іде Я рем а,
Та не д о О ксани,
Н е в В іл ьш ан у на досвітки —
Д о ляхів поганих
У Черкаси. А та м третій
1325 П іве нь заспіває...
А там... а там... Й д е Я рем а,
Н а Д н іп р поглядає.

»О й, Д н іп р е мій, Д н іп р е ш и р ок и й та дуж ий!

Б агато ти, батьку, у м о р е носив
1330 К о з а ц ь к о ї крови... Щ е понесеш , д р уж е !
Ч ер в о н и в ти синє, та не напоїв,
А с ю ніч упється; пекел ьнеє свято
П о всій У к р а їн і с ю ніч зар еве;
П о те ч е багато, багато, б агато
1335 Ш л я х е т с ь к о ї крови. К о з а к ож иве,
О ж и в у т ь гетьм ани в з о л о т ім ж упані,
П р о к и н е ть ся доля; к о за к заспіва:
»Ні ж ида, ні ляха!« А в степах У к р а й н и —
О , Б о ж е м ій м илий! — блисне б ул ава!«

1340 Так д ум ав, ідучи в латаній свитині,

С е р д е г а Я р е м а з свяч е н и м в руках.
А Д н іп р м о в підслухав: ш и р оки й та синій
П ід н яв гори-хвилі, а в оч е р е тах —
Реве, стогне, завиває,

90
Л о зи нагинає;
Гр ім гогоче, а блискавка
Х м а р у р озд и р а є.
Іде собі наш Я рем а,
Н іч о го не бачить;
О д н а д у м к а усм іхнеться,
А д р уга заплаче.
»Там О ксана, там весело
І в сірій свитині;
А тут... а тут... щ о щ е б уд е ?
М о ж е , щ е загину!«
А ти м ч а с о м із б ай р ак у
П івень » к ук у р ік у !«
»А , Черкаси!.. Б о ж е милий,
Не в ко р о ти віку!«

VII.
ЧЕРВОНИЙ БЕНКЕТ.
З а д зв о н и л и в усі д зв о н и
П о всій У к р аїн і, —
З ак р и ч а л и гайдам аки:
»Гине ш ляхта, гине!
Гине ш ляхта! П о гу л я є м
Та х м а р у нагрієм !«
Зай н ял ася С м іл ян щ и н а,
Х м а р а червоніє,
А найпер ш а М е д в е д ів к а ")
Н е б о нагріває.
Горить См іл а, С м іл я н щ и н а
К р о в ю підпливає.
Горить Кор сунь, горить Канів,
Чигирин, Ч еркаси;
Ч о р н и м ш л я х о м 12) запалало,
І кро в полилася
А ж у Волинь. П о Поліссі
Гонта бенкетує,
 А З а л ізн я к в С м іл я н щ и н і
Д о м а х у гартує
1380 У Черкасах, де й Я рем а
П р о б у є свячений.
»О так, отак! Д о б р е , діти,
М о р д у й т е скаж ених!
Д о б р е , хл опці!« — на базар і
1385 З а л ізн я к гукає.
К р у г о м пекло. Гайдам аки
П о пеклу гуляю ть.
А Я р е м а — с тр а ш н о глянуть —
П о три, по чотири
1390 Так і кладе. — » Д о б р е , сину!
М а т е р і їх хиря!
М о р д у й , м о р д у й ! В р а ю будеш ,
А б о есаулом .
Гуляй, сину! Нуте, діти!«
1395 І діти м айнули
П о гор ищ ах, по ком ор ах,
П о л ьохах — усю д и ;
Всіх уклали, все забрали.
»Тепер, хлопці, б уд е!
1400 У том и ли сь, о д п с ч и тьте !«
Улиці, б азар и
Крились тр уп о м , плили кр о вю .
» М а л о клятим кари!
Щ е р а з тр еба перем учить,
1405 Щ о б не повставали
Н е х р и щ е н і кляті д уш і!«
На б а за р зб и р ал и сь
Гайдам аки. Й д е Ярем а,
З а л ізн я к гукає:
1410 »Чуєш , хл опче? Х о д и сю ди!
Н е бійсь, не зл якаю «.
— »Н е б о ю с я !« З н я в ш и ш апку,
Став, м о в п е р е д паном .
— »Відкіля ти? Х т о ти такий?«

92
 — »Я, пане, з Вільш ани«.
— » 3 В ільш аної, д е титаря
П си за м о р д у в а л и ?«
— » Д е ? Я к о го ?«
— »У Вільшаній...
1420 І каж уть, щ о вкрали
Д о ч к у його, коли знаєш .«
— »Д очку... у В ільш аній?«
— » О кс ан о , О к с а н о !«
1425 Л едве ви м овив Я р е м а
Та й упав д о д о л у.
»Еге! О с ь що... Ш к о д а хлопця!
П р овітри , М и к о л о !«
П р овітри вся. — »Батьку! Брате!
1430 Ч о м я не сто р ук и й ?
Д а й те нож а, дайте силу,
М у к и ляхам, м уки!
М у к и стр аш н о ї, щ о б пекло
Тряслося та м л іл о !«
1435 — » Д о б р е , сину, нож і б уд у ть
На святеє діло.
Х о д ім з нам и у Л исянку
Н о ж і гартувати!«
— » Х о д ім , ходім , отам ане!
1440 Батьку ти мій, б р а те
М ій єдиний! На край світа
П ол ечу, достану,
З пекла вирву, отамане...
На край світа, пане,..
1445 На край світа, та не найду,
Н е найд у О кс ан и !«
— » М о ж е й найдеш . А як тебе
З о в у т ь ? — я не знаю «.
— »Яремою «.
1450 — » А п р ізв и щ е « ?
— » П р ізв и щ а нем ає!«
— » Х іб а б а й с тр ю к ? Без прізвища...

93
 Зап иш и , М и ко л о ,
У р еєстер! Н ехай буде...
1455 Н ехай б у д е Голий!
Так і пиш и!«
— »Ні, п огано!«
— »Ну, хіба Б ід о ю ?«
— »1 це не так«.
1460 » С тр и в ай лиш ень:
П и ш и Га л а й д ою !«
Записали.
»Ну, Галайдо,
П о їд е м гуляти!
1465 Н ай д е ш долю... А не найдеш...
Руш айте, хл опята!«
І Я р е м і дали коня
Зай во го з обозу,
Ус м іхн у вс я на в ор он ім ,
1470 Та й з н о в у у сльози.
В иїхали за царину, —
П а л а ю ть Черкаси...
»Чи всі, діти?«
— »Усі, б атьку!«
1475 — »Гайда!«
П р о стя гл ас я
П о д іб р о в і п о н ад Д н іп р о м
К о з а ц ь к а ватага.
А за ним и к о б з а р В ол ох
1480 П ер еваги -ваги
Ш к а н д и б а є на конику,
К о з а к а м співає:
»Гайдам аки , гайдам аки!
З а л із н я к гуляє!«

1485 Поїхали... А Ч ер каси

П ал аю ть, палаю ть.
Б ай д уж е ! Н іх то й не гляне!
С м ію т ь с я та л аю ть

94
 Кляту ш ляхту. Х т о балака,
1490 Х т о к о б з а р я слуха,
А З а л ізн я к п о п е р е д у
Н а ш о р о ш и в уха,
Ід е собі, л ю л ь к у курить —
Н ік о м у ні слова;
1495 А за ним нім ий Ярема...
З е л е н а д іб р о в а
І тем ний гай, і Д н іп р дуж ий,
І високі гори,
Н ебо, зорі, д о б р о , л ю д и
1500 І л ю теє го р е —
Все п р оп ал о, все!.. Н ічо го
Не знає, не бачить, —
Як убитий. Т яж ко йому,
Тяж ко, а не плаче.
1505 Ні, не плаче: зм ія люга,
Ж а д н а випиває
Й о го сльози, дапить душ у,
С е р ц е р озд и р а є.

»О й, ви сльози, д р іб ні сльози!
1510 Ви зм и є те горе, —
З м и й т е його!... Тяж ко! Н у д н о !
І си н ьо го м ор я,
І Д н іп р а, щ о б вилить люте,
! Д н іп р а не стане!
1515 Зан ап асти ть хіба д у ш у?
О кс ан о , О к с а н о !
Д е ти? Д е ти? Подивися,
М о я ти єдина!
П од и ви ся на Я р е м у !
1520 Д е ти? М о ж е , гине;
М о ж е , тя ж к о клене д о л ю ,
Клене, ум и рає,
А б о в пана у кайданах
У скл епу конає!

95
1525 М о ж е , згад у є Я р е м у ,
З г а д у є Вільш ану,
Кличе його: » С е р ц е м оє,
О б н ім и О кс ан у !
О б н ім е м о с ь , м ій сокол е!
1530 Навіки зо м л ієм ,
Н ехай ляхи зн у щ а ю ть с я , —
Не почуєм!,.« Віє,
Віє вітер з-з а Л им ану,
Гне т о п о л ю в полі, —
1535 І дівчина похилиться,
К уди гне недоля;
П о с у м у є , п ож ур и ться,
Забуде... і, може...
У ж уп ан і — сам а пані;
1540 А лях... Б ож е ! Б ож е !
К ар ай п е к л о м м о ю душ у,
Вилий м ук и м о р е ,
Р о зб и й кар у н а д о м н о ю !
Та не таки м г о р е м
1545 Кар ай серце! Розір веться,
Х о ч би б у л о кам інь!
Д о л е м о я! С е р ц е м оє!
О ксано, О ксано!
Д е ти д іл ася-п од іл а сь?«

1550 ! хлинули с л ьо зи —
Д р іб н і-д р іб н і полилися.
Д е вони взял ися?
А З а л ізн я к га й д а м а к а м
К аж е опинитись:
1555 »У ліс, хл опц і! В ж е світає,
! коні пристали:
П о п а с е м о !« — і тихенько
У лісі сховались.

96
 VIII.
ГУПАЛ1ВЩИНА.
З ій ш л о сонце... У к р а їн а —
1560 Д е палала, тліла,
А де ш ляхта, заперш ися,
У б уд и н ка х мліла.
С к р із ь по сел ах ш ибениці:
Н ав іш ан о тр уп у —
1565 Тілько старш их, а так ш ляхта —
К у п о ю на купі.
На улицях, на р о зп у ття х
С о б ак и , в ор он и
Гр и зуть ш ляхту, к л ю ю ть очі, —
1570 Н іхто не боронить...
Та й н іком у: осталися
Д іти та собаки, —
Ж інки навіть з р о гач ам и
П іш ли в гайдамаки.

1575 О т а к е то б у л о лихо
П о всій У к р аїн і!
Гірш е пекла... А за в іщ о ?
З а щ о л ю д и гинуть?
Т ого ж батька, такі ж діти,
1580 Ж ити б та б рататься!
Ні, не вміли, не хотіли, —
Треба р озєд н аться!
Треба кро ви брата, крови,
Бо за з д р о , щ о в брата
1585 Є в к о м о р і і на дворі,
І весело в хаті.
» У б є м брата! С п а л и м хату!« —
С казали, і сталось.
Все б, здається! Ні, на кар у
1590 С и р о ти остались.
В с л ь о за х росли, та й виросли;

97
 За м у ч е н і руки
Р о зв яза л и сь — і кров за кров,
І м ук и за м уки!
1595 Болить серце, як згадаєш :
С та р и х славян діти
Впились кр о вю . А хто винен?
Ксьондзи, є з у їт и 11').

М а н д р у в а л и гайдам аки
1600 Лісам и, ярам и,
А за ними і Галайда
З д р іб н и м и сльо зам и .
В ж е м инули В ор он івку,
Вербівку, в В ільш ану
1605 Приїхали. — » Х іб а спитать,
С п и тать п р о О к с а н у ?
Не спитаю , щ о б не знали,
З а щ о пропадаю «...
А тим ч ас о м гайдам аки
1610 Й В ільш ану м инаю ть.
Питається у хлопчика:
» Щ о , титаря вбили?«
»Ба ні, д яд ьку; б атько казав,
Щ о й о го спалили
1615 О ті ляхи, щ о там лежать,
! О к с а н у вкрали;
А титаря на цвинтарі
В ч о р а поховали«.
Не дослухав... »Неси, к он ю !«
1620 І п о в о д и кинув.
» Ч о м я вчора, поки не знав,
В чор а не загинув!
А сьогодні, коли й ум ру,
З д о м о в и н и встану
1625 Ляхів м учить! С е р ц е м оє!
О кс ан о , О к с а н о !
Д е ти«?

98
 З а м о в к , заж ур и вся,
П о їх а в хо д ою .
1630 Т я ж ко -в аж к о сір о м а сі
Б о р о ти с ь з нуд ьго ю .
Д о гн а в своїх. Б ор ов и к ів
В ж е хутір м и наю ть, —
К о р ч м а тліє з с то д о л о ю ,
1635 А Л ейби немає.
У с м іхн у в с я м ій Ярем а,
Т яж ко усм іхнувся:
»О тут, о ту т п о за в ч о р а
П е р е д ж и д о м гнувся,
1640 А сьогодні«... Та й ж аль стало,
Щ о л ихо м инуло.
Гайдам аки п он ад я р о м
З ш л яху повернули.
Н аган я ю ть півпарубка:
1645 Х л о п е ц ь у свитині
Полатаній, у постолах,
На плечах торбина.
»Гей, старченя! Стривай, лиш ень!«
— »Я не старець, пане!
1650 Я, як бачте, гайдам ака«.
— »Який ж е поганий!
Відкіля ти?«
— » 3 К ер е л івки «11).
— » А Б уд и щ а знаєш ?
1655 І о з е р о ко л о Б уд и щ ?«
— »1 о з е р о зн аю , —
О т а м воно; о ц и м я р о м
Втрапи те д о його«.
» Щ о , сьо го д н і ляхів бачив?«
1660 — »Н ід е ні о д н о го !
А вчор а б у л о багато, —
Вінки не святили:
Не дали ляхи прокляті.
З а т е ж їх і били!

99
1665 І я, й б а ть к о святи м н о ж е м ;
А м ати не здуж а,
А то й вона б«...
— » Д о б р е , хлопче!
О с ь на ж тобі, др уж е,
1670 С е й дукачик, та не згуб и!«
У з я в зо л о то го ,
П од и ви вся: — »С п аси б і вам !«
— »Ну, хлопці, в д о р о гу !
Та чуєте? Без гом он у.
1675 Галайдо, за м н о ю !
В о ц ім я р у є о з е р о
Й ліс п оп ід го р о ю ,
А в лісі скарб. Як п р и їд е м ,
То щ о б к р у г о м стали,
1680 С к а ж и х л о п ц я м ! М о ж е , л ьохи
С те р е гти осталась
Яка погань«.
П р иїхали,
С тал и к р у г о м ліса;
1685 Д и вл яться — нем а нікого,
»Ту їх д о сто б іс а!
Які гр уш і ур о д и л и !
Зб ивайте, хлопята!
Ш ви д че! Ш ви д че! О так ! О та к !«
1690 І к о н ф е д е р а ти
П осип ал ися д о д о л у —
Гр уш і гнилобокі.
П озб и вал и , упо рали сь;
К о з а к а м нівро ку:
1695 Н ай ш л и льохи, с к а р б забрали,
У ляхів киш ені
П отр усил и, та й потягли
Карати м е р з е н и х 15)
У Лисянку.

100
 IX.

БЕНКЕТ У ЛИСЯНЦІ.
1700 С м е р к а л о с я . Із Л и с я н к и 11')
К р у г о м засвітило:
О т о Гонта з З а л із н я к о м
Л ю л ьк и зак ур и л и —
С тр аш н о , с тр а ш н о закури ли !
1705 І в пеклі не в м ію ть
О т а к курить. Гнилий Тікич
К р о в ю чер воніє
Ш л я х е тс ь к о ю , ж и д івс ьк о ю ,
А над ним пал аю ть
1710 І хатина і б уд и нок, —
М о в д о л я карає
В е л ь м о ж н о г о й н е м ож н ого,
А сер е д б а за р у
С т о їт ь Гонта з З а л ізн я к о м ,
1715 Кричать: » Л ях ам кари!
Кари ляхам, щ о б каялись!«
І діти караю ть.
С тогн уть, плачуть; од ин просить,
Д р у ги й проклинає,
1720 Той м олиться, сповідає
Гріхи п е р е д б р а то м ,
У ж е вбитим. Не м и л ую ть,
К а р а ю ть завзяті;
Як сМ ерть лю та, не в в а ж аю ть
1725 Н а літа, на в р о д у
Ш л я хтя н о ч к и й ж и д іво чки !
Тече кро в у воду.
Ні каліка, ані старий,
Ні м ал а дитина
1730 Н е остались, — не вблагали
Л и х о ї години!
Всі полягли, всі п о к о то м ;
Ні д уш і ж и в о ї

101
 Ш л я х е тс ь к о ї й ж ид івської.
1735 А пож ар удвоє
Р озгор івся, р о зп ал ав ся
Д о с а м о ї хм ари.
А Галайда, знай, гукає:
»К ари ляхам , кари!«
1740 М о в скаж ений, м ер тви х ріже,
М е р тв и х віша, палить:
» Д ай те ляха, дайте ж ида!
М а л о мені, м ал о!
Д а й те ляха, дайте крови
1745 Н аточить з поганих!
К р ови море... М а л о моря!...
О ксано! О ксано!
Д е ти?« — крикне й сховається
В п о л ум ї, в пож арі.
1750 А тим ч ас о м гайдам аки
С то л и в з д о в ж б а за р у
Поставили, несуть страву,
Д е щ о запопали,
Щ о б засвітла повечерять.
1755 »Гуляй!« — загукали.
В е че р яю ть, а к р у г о м їх
П е к л о червоніє;
У п о л ум ї, п о в іт а н і
Н а кроквах, ч о р н ію ть
1760 П анські трупи. Го рять крокви
І п а д а ю ть з ними.
»Пийте, діти! Пийте, лийте!
З п анам и такими,
М о ж е , щ е р а з зу стр ін е м о с ь,
1765 Щ е р а з п огул яєм !«
І поставець о д н и м д у х о м
З а л ізн я к черкає.
» З а пр окляті ваш і трупи,
З а д уш і прокляті
1770 Щ е р а з випю ! П ийте діти!

102
 Випєм, Гонто, брате!
Випєм, д р уж е, п о гул я є м
У к у п о ч ц і, в парі.
А д е ж В о л о х ? Засп іва й лиш
1775 Н ам , старий к о б з а р ю !
Н е п р о дідів, б о н е згір ш е
Й м и ляхів караєм ;
Н е п р о лихо, б о м и його
Н е знали й не знаєм , —
1780 В е се л о ї утни, старче,
Щ о б зе м л я лом илась, —
П р о в д о в и ц ю -м о л о д и ц ю ,
Я к вона ж ури лась«.
(К обзар грає й приспівує).

1785 » О д села д о села

Танці та м узи ки :
К урку, яйця продал а,
М а ю черевики!
О д села д о села
1790 Б у д у танцю вати:
Ні кор ови, ні вола, —
О стал ас я хата.
Я о д д ам , я п р о д а м
К у м о в і хатину,
1795 Я куп л ю , я з р о б л ю
Я то ч к у під тином ;
Торгувать, ш инкувать
Б у д у чар оч кам и ,
Т ан цю вать та гул ять
1800 Таки з п ар уб к ам и .
О х ви, дітки м о ї,
М о ї гол уб ята!
Н е .ж у р іть с я , подивіться,
Я к т а н ц ю є мати!
1805 С а м а в найм и піду,
Д іт о к в ш к о л у од д ам ,

103
 А ч е р в о н и м чер ев и чк ам
Таки дам, таки да м !«

» Д о б р е ! Д о б р е ! Ну, д о танців,
1810 Д о танців, к о б з а р ю !«
Сліпий вш кварив. Н авп р и сяд ки
П іш ли п о б азар у.
З е м л я гнеться... » Н у м о , Гонто!«
— »Н ум , б рате М а к с и м е !
1815 У ш к в а р и м о , мій голубе,
П ок и не загинем !«

»Н е дивуйтеся дівчата,
Щ о я о б ід р ався;
Бо м ій б атьк о р о б и в гладко,
1820 То й я в й о го вдався«.

— » Д о б р е , брате! Є й ж е б о гу !«
— » А ну ти, М а к с и м е !«
— »П остр и в ай лиш !«

» О т а к чини, як я чиню :
1825 Л ю би дочку абичию ,
Х о ч п оп ов у, хо ч дякову,
Х оч хорош у м у ж и к о в у !«

Всі та н ц ю ю ть , а Галайда
Н е чує, не бачить;
1830 С и д и ть собі кінець стола,
Т я ж к о -в а ж к о плаче,
Як дитина. Ч о го б, бачся?
В ч е р в о н ім ж упані,
І з о л о т о і слава є...
І 835 Та нем а О ксан и !
Ні з ким д о л ю поділити,
Ні з ким заспівати!
О д и н -о д и н с и р о т о ю

104
 М у с и т ь пропадати !
1840 А того, т о г о й не знає,
Щ о його О к с а н а
П о тім б о ц і за Тікичем
В б уд и н ку з панами,
З тим и с ам и м и ляхами,
1845 Щ о за м о р д у в а л и
Ї ї батька. Н е д о л ю д и !
Тепер заховались
З а м у р а м и та дивитесь,
Як ж иди конаю ть,
1850 Брати ваші! А О ксан а
В вікно поглядає
На Л исянку засвічену,
» Д е то м ій Я р е м а ?« —
С а м а дум ає. Не знає,
1855 Щ о він к о л о неї,
У Лисянці, — не в свитині,
В ч е р в о н ім ж упані,
Сид ить од и н та дум ає:
»Д е м оя О ксана?
1860 Д е вона, м о я гол уб к а
П р и б о р к ан а, плаче?«
Т яж ко йом у!
А із яр у
В кир еї козачій
1865 Х то с ь крадеться.
» Х то ти такий?« —
Галайд'а питає.
— »Я п осл а н е ц ь пана Гонти.
Нехай погуляє,
1870 Я під ож д у«.
— »Ні, не діж деш ,
Ж ид івська со б а к о !«
— » Х о в ай Б ож е! Який я ж ид ?
Бачиш ? Гайдам ака!
1875 О с ь копійка... Подивися...

105
 Х іб а ти не зн аєш ?«
— З н а ю , зн а ю !« І свячений
З халяви виймає.
»П р изнавай сь, пр окляти й жиде,
1880 Д е м о я О кс ан а?«
Та й зам ахнувсь.
— » Х о в а й Боже!..
В будинку... з панами...
Вся в золоті«...
1885 — »В ир учай ж е!
Виручай, проклятий!«
— » Д о б р е , добре... Які ж б о ви,
Я р е м о , завзяті!
Іду з а р а з і виручу;
1890 Гр ош і м у р л ам аю ть.
С к а ж у л яхам : зам ість Паца«...
— » Д о б р е , д о б р е ! знаю .
Іди ш видче!«
— » З а р а з, зар аз!
1895 Гонту заб ав л яй те
З півупруга, а там нехай!
Ідіть же, гуляйте!..
К уди ве зти ?«
— » У Л е б е д и н !17)
1900 У Л ебедин, — чуєш ?«
— » Ч у ю , чую «.
І Галайда
З Г о н то ю танцю є.
А З а л ізн я к б е р е к о б зу :
1905 » П о та н ц ю й , к о б з а р ю !
Я загр аю «.
Н ав п р и сяд ки
С л іпий по б а за р у
О д д и р а є п остолам и,
1910 Д о д а є словам и :
» Н а в го р о д і постирнак, постирнак,
Чи я ж то б і не козак, не к о за к ?

106
 Чи я ж теб е не л ю б л ю , не л ю б л ю ?
Чи я ж тоб і черевичків не куп л ю ?
1915 К упл ю , куплю , чо р н о б р и в а,
К уплю , к уп л ю то го дива.
Буду, серце, ходить,
Буду, серце, лю бить«.

»О й, гоп-гопака!
1920 П о л ю б и л а козака,
Та р уд о го , та старого, —
Лиха д оля така!
Іди ж, доле, за ж у р б о ю ,
А ти, старий, за в о д о ю !
1925 А я — так д о ш инку.
В и п ю чарку, випю другу,
В и п ю тр е тю на потугу,
Пяту, ш о с ту та й кінець.
П іш ла б аб а у танець,
1930 А за н ею го р о б е ц ь,
Викр утасом -вихил ясом ...
М о л о д е ц ь го р о б е ц ь !
С тар и й р уд и й б а б у кличе,
А та й о м у дулі тиче:
1935 »О ж е н и в ся, сатано,
З а р о б л я й ж е на п ш оно!
Т реба д іто к годувать,
Треба діток одягать,
А я б у д у д о б ува ть;
1940 А ти, старий, не гріши,
Та в зап ічк ^ колиш и,
Та м овчи, не диш и!«

»Як б ул а я м о л о д о ю п р е п о д о б н и ц е ю ,
П овіси ла х в ар ту ш и н у над віконниц ею ;
1945 Х т о йде — не мине,
То кивне, то м ор гне.
А я ш о в к о м виш иваю ,

107
 В квати р очку вигляд аю :
С ем ени, Івани!
1950 Н адівайте ж упани,
Та х о д ім о погул яй м о,
Та с я д е м о засп івай м о!«

»За ган яй те к во чку в бочку,

А кур чата в верш у!

1955 »1... гу!

З а гн у в б атьк о дугу,
Тягне м ати супоню ,
А ти завяж и, д о н ю !«

»Чи щ е ? Чи годі?«
1960 — »Щ е, щ е!
Х о ч п огану! С а м и ноги носять«.

»О й, сип сирівець
Та кри ш и опеньки!
Д ід та баба, то й д о л а д у
1965 О б о є раденькі.

»О й, сип сирівець
Та кри ш и п е тр уш к у!

»О й, сип сирівець
Та накриш и хріну!
1970 Я к д ід б а б і...

»О й, сип воду, в о д у
Та п о ш ук а й б р о д у, броду!..«

»Годі, год і!« — кричить Гонта:

»Годі, погасає!

108
1975 Світла, діти!... А д е Л ейба?
Щ е й о го нем ає?
Найти й о го та повісить!
П е тел ька свиняча!
Гайда, діти!. П огасає
1980 Каганець козачий!«
А Галайда: — »О та м а н е !
П о гул я й м о , батьку!
Д и ви сь — горить; на б азар і
І видко, і гладко.
1985 П о та н ц ю є м . Грай, к о б з а р ю !«
— »Н е хо ч у гуляти!
О гн ю , діти! Д ь о гтю , клоччя!
Д а ва й те гарм ати;
В потайники пустіть огонь!
1990 Д у м а ю ть , — ж а р ту ю !«
З ар е в іл и гайдам аки:
» Д о б р е , б атьку! чуєм !«
Ч е р е з гр е б л ю повалили,
Гукаю ть, співаю ть.
1995 А Галайда кричить: — »Батьку!
Стійте!.. П р о п а д а ю !
П остривайте, не вбивайте:
Там м о я О ксан а!
Годиночку, батьки м о ї!
2000 Я її до стан у!«
— » Д о б р е , добре!.. Зал ізняч е!
Гукни, щ о б палили!
П р е п о д о б и ть с я з ляхами...
А ти, сизокрилий,
2005 Н ай д еш інш у!«
О гл я н у в с я —
Галайди немає.
Ревуть гори, — і б уд и н о к
З л яхам и гуляє
2010 К о л о хм ари. Щ о остал ось —
П е к л о м запалало...

109
 »Д е Галайда?« — М а к с и м кличе.
І сліду не стало.

П ок и хл опята танцю вали,

2015 Я р е м а з Л е й б о ю пр окрал и сь
А ж у б уд и нок, в сам ий льох;
О к с а н у вихопив чуть ж иву
Я р е м а з льоху, та й полинув
У Лебедин...

X.
ЛЕБЕДИН.
2020 »Я си ро та з В ільш аної,
С и р ота , б а б ус ю !
Батька ляхи зам учил и,
А мене... Б ою ся,
Б о ю с ь згадать, м о я сиза!..
2025 У зя л и з со б о ю .
Не р озп и туй , б аб усен ько ,
Щ о було зо м ною .
Я м олилась, я плакала,
С е р ц е р о зр и в ал о с ь,
2030 С л ь о з и сохли, д у ш а мерла...
О х, якби я знала,
Щ о п о б а ч у його щ е раз,
Щ о о б н ім у зн о ву, —
Вдвоє, втроє б витерпіла
2035 З а єдине слово!
Вибачай, м о я го л уб к о !
М о ж е , я гріш ила;
М о ж е , Бог за те й карає,
Щ о я полю била —
2040 П о л ю б и л а стан високий
І к а р ії очі,
П о л ю б и л а, як уміла,
Як с ер д е н ьк о хоче.

110
Н е за себе, не за б атька
М о л и л а с ь в неволі, —
Ні, б а б у с ю , а за його,
З а м илого долю .
Карай, Б ож е ! Т вою п р а в д у
Я витерпіть м уш у.
С т р а ш н о сказать: я д у м а л а
З ан ап асти ть душ у.
Я кб и не він, — м о ж е б... м ож е,
І занапастила.
Т яж ко б ул о ! Я дум ал а:
»О , Б о ж е м ій милий!
Він сирота, — хто б ез м ен е
Й о го привітає?
Х т о п р о д о л ю , п р о н ед о лю ,
Як я, р о зп и та є ?
Х т о об ій м е , як я, й ого?
Х то душ у покаж е?
Х т о сироті у б о г о м у
Д о б р е с л о в о скаж е?«
Я так дум ал а, б аб усю ,
І с е р ц е см іялось:
»Я сирота, б е з м атері,
Без б атька осталась,
І він од и н на всім світі,
М е н е од и н л ю б и ть;
А почує, щ о я вбилась,
То й себе погубить«.
Так я дум ал а, м олилась,
Ж дала, виглядала:
Н е м а його, не п р и буд е, —
О д н а я осталась«...
Та й заплакала. Ч ерниця,
С т о я к о л о неї,
Заж ур и л ас ь.
»Б аб ус е н ько !
С к а ж и мені, де я?«
 — »В Л ебедині, м о я пташ ко!
Не вставай: ти хвора«.
— »В Л е б е д и н і? Чи д а в н о я?«
— »Ба ні, — п оза вч ор а«.
2085 »П о зав чо р а?.. Стривай, стривай!..
П о ж а р над водою ...
Ж ид, б уди нок, М айданівка...18)
З о в у т ь Галайдою«...
— »Галайдою Я р е м о ю
2090 С е б е називає
Той, щ о привіз«.
— » Д е він, де він?
Тепер ж е я знаю !..«
» Ч е р е з тиж д ень об іц явся
2095 П рийти за то б о ю « .
— » Ч е р е з тиж д ень! Ч е р е з тиж день!
Р аю мій, п о к о ю !
Б аб усе н ько , м ин ул ася
Л ихая година!
2100 Той Галайда — м ій Ярема!..
П о всій У к р а їн і
Й о го знаю ть. Я бачила,
Я к села горіли;
Я бачила — кати-ляхи
2105 Трусилися, мліли,
Я к хто скаж е п р о Галайду.
З н а ю т ь вони, зн аю ть,
Х т о такий і відкіля він,
І к о го ш укає!
2110 М е н е ш укав, м е н е найш ов,
О р е л сизокрил ий!
П рилітай же, м ій соколе,
М ій го л уб е сизий!
О х, як весел о на світі,
2115 Як весело стало!
Ч е р е з тиж день, бабусенько...
Щ е три дні осталось.

112
 О х, як довго!..
»За гр іб ай , м а м о , ж ар, ж ар, —
2120 » Б уд е тоб і дочки жаль, жаль«...
О х, як весело на світі!
А тобі, б аб усю ,
Чи весело?«
— »Я то б о ю ,
2125 П таш ко, веселю ся«.
— » А ч о м ж е ти не співаєш ?«
— »Я вж е одспівала«...
За д зв о н и л и д о вечерні.
О к с а н а осталась,
2130 А черниця, пом ол ивш ись,
В х р а м п ош канд иб ал а.

Ч е р е з тиж д ень в Л ебедині

У , церкві співали:
»І с а і я л и к у й!« Вранці
2135 Я р е м у вінчали,
А ввечері м ій Я р е м а
(О т хл о п е ц ь звичайний!),
Щ о б не серди ть отам ана,
П о к и н у в О кс ан у :
2140 Ляхів кінча, з З а л із н я к о м
Весілля справляє
В У м ан щ и н і, на пож арах.
В она виглядає, —
Виглядає, чи н е їд е
2145 З б о я р а м и в гості —
П е р е ве зти із келії
В хату на пом ості.

Н е ж ури ся, сподівайся

Та Б о гу м олися,
2150 А м ені теп ер на У м а н ь
Т реба подивитись.

113
 XI.
ГОНТЛ В УМАНІ.
Хвалилися гайдамаки,
На Умань ідучи:
»Будем драти, пане-брате,
З китайки онучі«.

М и н а ю ть дні, м инає літо,

А У к р аїн а, знай, горить;
П о селах плачуть голі діти:
2155 Батьків немає. Ш ел ести ть
П о ж о в к л е листя п о діб р ові,
Гул яю ть хм ари, с о н ц е спить;
Н ід е не чуть л ю д с ь к о ї м ови;
З в ір тіл ько виє по селу,
2160 Гр изучи трупи. Н е ховали, —
В овків л яхам и годували,
А ж поки с н іго м зан е сл о
О гр и зк и вовчі.

Н е спинила х у р то в и н а
2165 П е к е л ь н о ї кари:
Ляхи м ер зл и, а козак и
Грілись на п ож арі.
Встала й весна, ч о р н у з е м л ю
С о н н у р о зб уд и л а ,
2170 У к в ітчал а її р ясто м ,
Б а р в ін к о м укрила;
І на полі ж а й в о р о н о к ,
С о л о в е й к о в гаї
З е м л ю , у б р а н у весною ,
2175 В ран ці зустрічаю ть...
Рай та й годі І А для к о го ?
Д л я людей... А л ю д и ?
Н е хо тять на й о го й глянуть,
А глянуть — огуд ять.
2180 Т реба к р о в ю д о м ал ю в ать,

114
 О світи ть п о ж а р о м ;
С о н ц я м ал о, р ясту м а л о
І б агато хмари.
П екла мало!.. Л ю д и , л ю д и !
2185 Коли то з вас б у д е
Того д о б р а, щ о м аєте ?
Чудні, чудні л ю д и !
Н е спинила весна крови,
Ні зл ости л ю д сь к о ї.
2190 Т яж ко глянуть; а зга д а є м —
Так б у л о і в Трої,
Так і буде.
Гайдам аки
Гуляю ть, кар аю ть;
2195 Д е п р о їд у т ь — зе м л я горить,
К р о в ю підпливає.
П р и д б а в М а к с и м собі сина
Н а всю У к р а їн у ;
Х о ч не р ідний син Я рем а,
2200 А щ и р а дитина.
М а к с и м ріже, а Я р е м а
Н е р іж е — лю тує:
З н о ж е м в руках, на п о ж а р а х
І д н ю є й ночує.
2205 Н е м илує, не минає,
Н ід е ні о д н о го , —
З а титаря л яха м платить,
З а б атька святого,
З а О ксану... Та й зом ліє,
2210 З га д а в ш и О ксану.
А З а л ізн я к : — »Гуляй, сину!
П о к и д о л я встане,
П о гул я є м !«
П огул ял и :
2215 К у п о ю на купі
О д Києва д о У м ан і
Л ягли ляхи тр уп ом .

115
 Я к та хм ара, гай д ам аки
У м а н ь о б сту п и л и 10)
2220 О п ів н о ч і; д о схід сонця
У м а н ь затопили.
Затоп и л и , закричали:
»К ар ай ляха зн о в у !«
П о к о ти л и с ь по б а з а р у
2225 Кінні пагосіочуі20);
П о к о ти л и с ь м алі діти
І каліки хворі.
Ґвалт і галас... На базар і.
Як п о с е р е д м о р я
2230 К р о в ав о го , стоїть Гонта
З М а к с и м о м завзяти м .
К р ичать уд вох: » Д о б р е , діти!
О т а к їх пр окляти х!«
А ж о сь ведуть гайдам аки
2235 К с ь о н д за -є зу їта
І д в о х хлопців. — »Гонто, Го н то І
О ц е т в о ї діти!
Ти нас р іж е ш — з а р іж і їх:
В они католики!
2240 Ч о г о ж ти став? Ч о м не р іж е ш ?
П о к и невеликі,
З а р іж і їх; б о виростуть,
То те б е заріж уть!..«
» У б и й те пса! А собачат
2245 С в о є ю зар іж у.
Клич г р о м а д у ! П р изнавайтесь,
Щ о ви католики!«
— »Католики... б о нас мати«...
— » Б о ж е м ій великий!
2250 М о в ч іть , м ов чіть! З н а ю , зн а ю !«
З іб р а л а с ь гр о м ад а.
» М о ї діти — католики...
Щ о б не б у л о зр ад и ,
Щ о б не б у л о п о го в о р у , —

116
2255 П а н о в е гр о м а д о !
Я присягав, б рав свячений —
Р ізать католика.
С и н и м о ї, сини м о ї!
Ч о м ви не великі?
2260 Ч о м ви ляха не р іж е те ?«
— » Б у д е м різать, тату!«
— »Н е б удете! Н е б уд ете!
Б у д ь п р ок л ята мати,
2265 Та п р о к л ята католичка,
Щ о вас п ор од и л а !
Ч о м вона вас д о схід с о н ц я
Була не втопила?
М е н ш е б гріха: ви б у м е р л и
Н е католикам и!
2270 А сьогодні, сини м ої,
Го р е м ені з вами!
П о ц іл у й те мене, діти,
Бо не я вбиваю ,
А присяга!«
2275 М ахнув нож ем —
І дітей нем ає!
П о п а д а л и зарізані.
»Тату« — белькотали :
»Тату, тату!.. М и не ляхи!
2280 Ми«... та й зам о вчал и.
» П о х о в а ть хіба?«
»Н е треба!
Вони католики.
Сини м о ї, сини м о ї!
2285 Ч о м ви не великі?
Ч о м в о р о г а не р ізал и ?
Ч о м м а тір не вбили,
Ту п р о к л я ту католичку,
Щ о вас породила?..
2290 Х о д ім , б рате!«
Взяв М а к с и м а ,

117
 П іш л и в з д о в ж б азар у ,
І о б и д в а закричали:
»К ар и ляхам, кари!«
2295 І карали. С т р а ш н о -с тр а ш н о
У м а н ь запалала;
Ні в б удинку, ні в костьолі,
Н ід е не осталось, —
Всі полягли. Т ого лиха
2300 Н е б у л о ніколи,
Щ о в У м ан і р о б и л о ся !
Б азил іян ш колу,
Д е учились Гонти діти,
С а м Гонта руйнує:
2305 »Ти п о їл а м о їх д іто к!« —
Гукає, лю тує:
»Ти п оїл а невеликих,
Д о б р у не навчила...
Валіть стіни!«
2310 Гайдам аки
Стін и р озвал ил и;
Розвалили, о б кам іння
К с ьо н д зів р озб и в ал и ,
А ш к о л я р ів у криниці
2315 Ж и в и х поховали.
Д о с а м о ї ночі ляхів м о р д у в ал и , —
Д у ш і не осталось. А Гонта кричить:
» Д е ви, л ю д о їд и ? Д е ви поховал и сь?
З їл и м о їх д іто к — тя ж к о м ені ж ить!
2320 Т яж ко м ені плакать, ні з ким го в о р и ть !
С и н и м о ї лю бі, м о ї ч о р н о б р о в і!
Д е ви п ох о в ал и сь? К р ов и мені, крови!
Ш л я х е т с ь к о ї крови, б о хочеться пить,
Х о ч е ть с я дивитись, як вона чорніє,
2325 Х о ч е ть с я напитись!... Ч о м вітер не віє,
Л яхів не навіє? Т яж ко м ені ж ить!
Т яж ко м ені плакать! П р а в е д н ії зо р і!
С х о в а й те с ь за хм ару, — я вас не займ ав,

118
 Я дітей зарізав!.. Го р е мені, горе!
2330 Д е я п р и хи л ю ся?«
Так Гонта кричав,
П о У м а н і бігав. А сер е д б азар у,
В крові, гай д ам аки ставили столи;
Д е щ о запопали , страви нанесли
2335 І сіли вечерять. О статн я я кара,
О ста тн я вечеря!
»Гуляйте, сини!
Пийте, поки пється! Бийте, п оки бється!«
З а л ізн я к гукає: » А ну, навісний,
2340 У ш к в а р н ам щ о н е б у д ь — нехай зе м л я гнеться,
Н ехай п о гу л я ю ть м о ї к озаки !«
І к о б з а р уш квар ив:
» А м ій б а ть к о ор енд ар,
Ч о б о та р ,
2345 М о я м ати п ряха
Та сваха;
Брати м о ї, соколи,
П р и вел и
І к о р о в у із д іб р ови ,
2350 І нам иста нанесли.
А я с о б і Х р и стя
В намисті;
А на лиш тві листя
Та листя,
2355 І ч о б о т и і підкови.
В ийду вранці д о кор ови,
Я к о р о в у н ап ою ,
Подою ,
З п а р у б к а м и п о с то ю ,
2360 П о с то ю « .

» О й , гоп по вечері!
З ам и ка й те , діти, двері!
А ти, стара, не ж у р и сь
Та д о м е н е пр и го р н и сь!«

119
2365 Всі гул яю ть. А д е ж Гонта?
Ч о м він не гуляє?
Ч о м у не пє з к о за к а м и ?
Ч о м у не співає?
Н е м а й ого: теп ер йом у,
2370 М а б у т ь , не д о неї,
Н е д о співи.
А хто такий
У ч о р н ій ки р еї
Ч е р е з б а з а р п е р е х о д и ть?
2375 Став, р о з р и в а куп у
Л яхів м ертви х, ш у к а когось.
Н агнувся, два тр уп и
Н евелики х взяв на плечі
І, п о з а д б азар у,
2380 Ч е р е з м е р тв и х переступа,
К риється в п о ж а р і
З а к о с тьо л о м . Х т о ж ц е такий?
Гонта, г о р е м битий,
Н е се дітей поховати,
2385 З е м л е ю накрити,
Щ о б к о з а ц ь к е м а л е тіл о
С о б а к и не їли.
І те м н и м и ули ц ям и ,
Д е м е н ш е горіло,
2390 П о н іс Гонта дітей своїх,
Щ о б ніхто не бачив,
Д е він синів п о х о в ає
І як Гонта плаче.
Виніс в поле, геть о д ш ляху;
2395 С в я ч е н и й вийм ає
І с вя ч е н и м к оп а ям у.
А У м а н ь палає,
С в іти ть Гонті д о р о б о т и
І на дітей світить;
2400 Н е н ач е с п л я ть одягнені...
Ч о г о ж стр аш н і діти?

120
 Ч о го Гонта ніби краде,
А б о с кар б хо ває?
А ж труситься. Із У м ан і
2405 Д е -д е чуть — гук аю ть
Товариш і-гайдам аки.
Гонта м о в не чує, —
С и н а м хату с ер е д степу
Гл и б оку будує.
2410 Та й зб уд ув ав . Б е р е синів,
К л аде в те м н у хату
Й не дивиться, ніби чує:
» М и н е ляхи, тату!«
П о к л ав о б о х ; із киш ені
2415 Китайку виймає;
П о ц іл у в а в м е р тви х в очі,
Х ристи ть, накриває
Ч е р в о н о ю ки тай к о ю
Го л о ви козачі.
2420 Розкр ив, щ е р а з подивився...
Т я ж к о -в а ж к о плаче:
»С и н и м о ї, сини м о ї!
На ту У к р а їн у
Д ивітеся! Ви за неї —
2425 Й я за неї гину.
А хто м е н е п оховає?
Н а ч у ж о м у полі
Х т о зап л аче над о м н о ю ?
Д о л е м оя, доле!
2430 Д о л е м о я, нещ аслива!
Щ о ти н а р о б и л а?
Н а щ о м ені дітей дала?
Ч о м м е н е не вбила?
Нехай вони б поховали,
2435 А то я х о в а ю !«
П оц іл ував, перехристив,
П окрив, засипає:
»С п очи вай те, сини м о ї,

121
 В глибокій оселі!
2440 С у к а -м а ти не п р и д б ал а
Н о в о ї постелі.
Без васильків і б е з р ути
С почи вайте, діти,
Та благайте, п р осіть Бога,
2445 Нехай на сім світі
М е н е за вас покарає,
З а гріх сей великий!
П ростіть, сини! Я п р о щ а ю ,
Щ о ви католики«.
2450 З р ів н я в зе м л ю , п ок р и в д е р н ом ,
Щ о б ніхто не бачив.
Д е полягли Гонти діти,
Голови козачі.
»С п очи вай те, виглядайте, —
2455 Я ш в и д к о пр ибуду.
У к о р о т и в я в ам віку,
І м ені те буде!
І м е н е вбють... коли б ш видче!
Та хто поховає?
2460 Гайдамаки!.. П ід у щ е раз,
Щ е р а з п о гул я ю !«

П іш о в Гонта, похиливш ись;

!де, спотикнеться.
П о ж а р світить; Гонта гляне,
2465 Гляне, усм іхнеться.
С тр а ш н о , с тр а ш н о усм іхався,
На степ оглядався.
У т е р очі... Тілько м р іє
В д и м у та й схо в ав с я21).

122
 XII.
ЕПІЛОГ.
2470 Д а в н о те м и нуло , як, м ал а дитина,
С и р о т а в ряднині, я колись б лукав
Б е з свити, б е з хліба, по тій У кр аїні,
Д е Зал ізн як , Гонта з свяч ен и м гуляв.
Д а в н о те м инуло, як тим и ш ляхам и,
2475 Д е йшли гай д ам аки — м ал и м и ногам и
Х о д и в я та плакав, та л ю д е й ш укав,
Щ о б д о б р у навчили. Я те п е р згадав, —
Згадав, та й ж аль стало, щ о л ихо м инуло.
М о л о д е є лихо! Я кб и ти в е р н ул о сь —
2480 П р о м ін я в би д о л ю , щ о м а ю тепер.
З г а д а ю те лихо, степи ті б е зк р а ї,
І батька, і д ід а с т а р о г о згадаю...
Д ід у с ь щ е гуляє, а б а тьк о вж е вмер.
Б увало, в неділю , за к р и в ш и М ін е ю ,
2485 П о чар ц і з с у с ід о м випивш и тієї,
Б ать к о д ід а просить, щ о б той р о з к а з а в
П р о К о л іїв щ и н у, як колись бувало,
Я к Зал ізн як , Гонта ляхів покарав...
С то л іт н ії очі, як зорі, сіяли,
2490 А с л о в о за с л о в о м см іяло сь, лилось:
Я к ляхи конали, як С м іл а горіла...
С у с ід и о д страху, о д ж а л ю німіли,
І мені, м а л о м у , не р а з д о в е л о с ь
З а титаря плакать. І ніхто не бачив,
2495 Щ о м ал а дитина у к у то ч к у плаче!..
Сп асибі, д ід ус ю , щ о ти за х о в ав
В гол ові столітній ту славу к озач у:
Я ї ї о н у к а м те п е р р о зк а за в !

Вибачайте, л ю д и д о б р і,
2500 Щ о к о з а ц ь к у славу
Так навм ан н я р о з к а з у ю ,
Б е з к н и ж н ь о ї справи.

123
 Так дід колись р о зк азу в ав ,
Н ехай з д о р о в буд е!
2505 А я за ним. Н е знав старий,
Щ о письм енні л ю д и
Тії речі прочитаю ть...
Вибачай, д ід ус ю , —
Н ехай л аю ть! А я поки
2510 Д о сво їх вернуся
Та д о в е д у вж е д о краю ,
Д о в е д у , — спочину,
Та хоч крізь сон п о д и вл ю ся
На ту У к р аїн у,
2515 Д е ходили гайдам аки
З святим и н ож ам и , —
На ті шляхи, щ о я м ір яв
М а л и м и ногами.

П о гул я л и гайдам аки,

2520 Д о б р е погуляли:
Т рохи не рік ш л я х е тс ь к о ю
К р о в ю напували
У к р а їн у , та й за м о в к л и —
Н о ж і п ощ ер б и л и .
2525 Н е м а Гонти! Н е м а й о м у
Х р е ста, ні м огили.
Буйні вітри р о зм а х а л и
П о п іл гайда'маки,
І н ік о м у пом ол ити сь,
2530 Н ік о м у зап л акать!
О д и н тільки б р а т названий
О с та в с ь на всім світі;
Та й той — почув, щ о так с тр а ш н о
П е к е л ь н ії діти
2535 Й о г о б р а та зам учи л и ,
З а л із н я к зап л акав
В п е р ш е зр о д у , с л ь о зи н е втер,
У м е р н еб ор ак а.

124
 Н у д ьга й о го зад авил а
2540 Н а ч у ж о м у полі,
В ч у ж у з е м л ю пол ож и ла, —
Така й о го доля!
С у м н о -с у м н о гайдам аки
З а л із н у ю силу
2545 П о хов ал и ; насипали
В и со ку м огил у;
Заплакали, р озійш л ися,
Відкіля взялися.
О д и н тільки мій Я р е м а
2550 На кий похилився,
С то я в довго. — »С п оч и н ь, батьку,
На ч у ж о м у полі,
Бо на с в о їм нем а м ісця,
Н е м а м ісця, волі...
2555 С п и козаче, д у ш а щ ира!
Х т о н е б у д ь згадає«.
П іш о в сте п о м сір о м аха,
С л ь о з и утирає.
Д о в г о -д о в г о оглядався,
2560 Та й не ви д ко стало;
О д н а ч о р н а с е р е д степу
М о г и л а о стал ась22).

П осіял и гайдам аки

В У к р а їн і ж ито,
2565 Та не вони й о го жали.
Щ о м у с и м р о б и ти ?
Н е м а правди, не виросла, —
К р и вд а повиває...
Р озій ш л и ся гайдам аки,
2570 К уди який знає:
Х т о д о д о м у , хто в д іб р о в у,
З н о ж е м у халяві,
Ж и д ів кінчать. Така й досі
О стал ася слава23).

125
2575 А ти м ч а с о м с та р о д а в н ю
С іч р о зр уй н ув а л и :
Х т о на Кубань, хто за Д унай;
Тілько і остались,
Щ о п о р о ги сер е д степу,
2580 Ревуть, зав и в аю ть:
»П о х о в а л и дітей наших,
І нас р о зр и в а ю ть !«
Ревуть с о б і і ревти м уть, —
їх л ю д и м инули;
2585 А У к р а їн а — навіки,
Навіки заснула.

З т о г о часу в У к р а їн і
Ж и то зеленіє;
Н е чуть плачу, ні гарм ати.
2590 Тілько вітер віє,
Н агинає верби в гаї,
А ти р су на полі.
Все за м о в к л о . Н ехай м овчить:
Така Б о ж а воля!
2595 Тілько ч а с о м увечері,
П о н а д Д н іп р о м , гаєм
Ід уть старі гайдам аки,
Ід учи співаю ть:
» А в н а ш о го Галайди
Х а та на п ом ості!
2600 Грай м о р е !
Д обре море!
Д о б р е буде,
Галайда!«

126
 П Р И П И С И
t. »Энциклопедический лексиконъ«, том 5, Барская
конф едерація і „Historja Krölestwa Polskieg-o“ J. S. Bandtkie
t. 2.
2. Вільшана або Ольш ана — містечко Київсько?
губернії, Звенигородського повіту; м іж Звен и гор од кою
і Вільш аною по старом у шляху — Боровиків хутір і корчма,
де б то Ярема Байстрюк, а потім Галайда, буїв у жида най­
митом. (О д старих людей).
3. Не-унітів ляхи називали с х и з м а т а м и .
4. П ро конф едератів так розказую ть люди, которі їх
бачили, і не диво, бо то була все шляхта z h ono re m без
дисципліни: робить не хочеться, а їсти треба.
5. Анахронізм : титаря ляхи замучили зимою, а не
літом.
6. З а гайдамаками ходив кобзар; його називали слі­
пим Волохом. (Дід розказував).
7. Павла Наливайка ж ивого спалили в Варшаві; Івана
О стряницю і тридцять старшин козацьких після страш ної
муки розчетвертували і розвезли їх тіла по всій Україні.
Зиновій-Богдан і син його Тимофей були поховані в С уб о-
тові, коло Чигрина; Чарнецький, коронний гетьман, не д о ­
ставши Чигрина, од злости спалив їх мертвих. (Георгій Ко-
ниський).
8. Полковник Богун потопив ляхів в Інгулі. Зиновій-
Богдан вирізав 40 з чимсь тисяч ляхів над Россю в К ор­
суні. Тарас Трясило вирізав ляхів над Альтою . І та ніч,
в котру те трапилось, зоветься Тарасова або кровава.
(Бантиш-Кам енський).
9. Так про Чигринське свято розказую ть старі люди.
10. Тарасова і Варф оломієва ночі — одна д р у го ї варт
на стид Рим ської Тіари.
11. Треті півні — сигнал. Розказую ть, Залізняка есаул,
не діждавши третіх півнів, запалив Медведівку, містечко
між Чигрином і Звенигородкою .
12. Чорний шлях виходив од Д ніпра м іж устями річок
Сокорівки і Носачівки і біг через степи запорозькі, через
восводства Київське, Подольське і Волинське на Ч ервону

127

/
Русь до Львова. Чорним названий, що по йом у татари
ходили в П ольщ у і своїми табунами вибивали траву.
13. Д о унії козаки з ляхами мирилися і, якби не
єзуїти, то м ож е б і не різалися. Є зуїт Поссевин, легат пап­
ський, перший почав унію в Україні.
14. Керелівка або Кириловка — село Звенигород­
ського повіту. Червонець, щ о дав Залізняк хлопцеві, і досі
єсть у сина того хлопця, котором у був даний; я сам його
бачив.
15. Село Будищ а — недалеко од Керелівки; в яру
о зе р о і над озером ліс невеликий — зоветься Гупалівщи-
ною за те, щ о Залізняк збивав ляхів з дерева. Льохи, де
був захований шляхетський скарб, і досі видко, тілько вже
розруйновані.
16. Лисянка — містечко Звенигородського повіту над
р ічко ю Гнилим Тікичем. Тут зійшлися Гонта з Залізняком
і розруйнували старосвітський будинок, Богданом нібито
будований.
17. Лебедин — дівочий манастир між Чигрином і Зве-
«игородкою .
18. М айданівка — село недалеко од Лисянки.
19. Умань — город повітовий губернії Київської.
20. Кашаїегіа пагосІо\уа — так звались польські дра­
гуни; їх тоді бул о в Умані 3000, і всі були побиті гайдамаками.
21. В Умані Гонта убив дітей своїх за те, щ о їх мати,
•католичка, помогла єзуїтам перевести їх в католики. М л а-
данович, товариш синів Гонти, бачив з дзвіниці, як вони
умерли і як школярів базиліянської школи потопив Го'Нта
в криниці. Він багато написав об Гайдамаччині, але надрю -
кованого нема нічого.
22. З р а д о ю взяли ляхи Гонту і страш но замучили. При­
везли його в кайданах у польський лагерь, недалеко Балти,
з одрізаним язиком і п равою рукою. Браницький, поль­
ський генерал, так велів зробить, щ об він чогонебудь не
сказав на його. Потім кати роздягли його, як мати родила,
і посадили на гарячі штаби заліза; потім зняли дванадцять
пас з спини шкури. Гонта повів очима і страш но глянув на
Браницького; той махнув р ук о ю — і розняли Гонту наче­
тверо, розвезли тіло і поприбивали на середохрестних шля­
хах. Залізняк, почувши, щ о так страшно ляхи замучили Гон­
ту, заплакав, занедуж ав та й умер; його гайдамаки похо­
вали в степу над Д ністром та й розійшлися.
23. »Злодій«, »розбойник«, або »гайдамака« — та­
кими осталися гайдамаки по Коліївщині. Такими їх зна­
ють і досі.

128
?
і
[
г
і
[

П Е Р Е Д М О В А .
П о м о в і — п е р е д м о в а ; м о ж н а б і б е з неї, —
так ось бачте щ о: все, щ о я бачив н а д р ю к о в а н о г о
(тілько бачив, а п р очитав д у ж е небагато), — в с ю ­
д и є п е ре д сл ово, а в м ене нема. Я кб и я не д р ю к у -
вав сво їх »Гайдам аків«, то в о н о б не тр е б а і пе­
р е д м о в и , а коли вж е п у с к а ю в лю ди, то тр е б а
і з чим, щ о б не см ія л и сь на об ір ванців, щ о б не
сказали: » О т який! Х іб а діди та батьки д ур н іш і
були, щ о не пускали в л ю д и навіть грам атки б е з
пр ед исл овія!« Так, д алебі так, вибачайте! Треба
предисловіє. Так як ж е й о го с ко м п о н ув ать, щ о б ,
знаєте, не б у л о і кривди, щ о б не б у л о і правди,
а так, як всі п р ед исл овія к о м п о н у ю т ь с я ? Х о ч
/бий, — не в м ію : тр е б а б хвалить, так с ор ом ,
а гудить не хочеться.
Н а ч н е м ж е у б о н а ч а л о книгисице.
В есело поди ви ться на сліп ого к о б зар я, як він собі
сидить з хл о пц ем , сліпий, під тином , і весело п о ­
слухать його, як він заспіває д у м у п р о те, щ о д а в ­
н о діялось, як б о р о л и с я ляхи з к о закам и . Весело..,
а всетаки скаж еш : »С л ав а Б огу, щ о м и н у л о !«
А надто як згадаєш , щ о м и о д н о ї м атер і діти, щ о
всі м и — славян». С е р ц е болить, а р о з к а з у в а т ь
треба: нехай бачать сини і внуки, щ о батьки їх п о ­
милялись, нехай б р а та ю ть ся з н о в у з с в о їм и в о р о ­
гами. Нехай ж и то м -п ш е н и ц е ю , як зо л о то м , п о ­
крита, н е р о з м е ж о в а н о ю останеться навіки о д
м о р я д о м о р я славянськая зем л я!
П р о те, щ о д ія л о с ь на У к р а їн і 1768 р оку,
р о з к а з у ю так, як чув о д старих л ю д ей : н а д р ю к о -

129
ван ого і к р и ти к о в ан о го н ічо го не читав, бо, з д а ­
ється, і н е м а нічого. Галайда вп о л о в и н у в и д у м а ­
ний, а с м е р ть віл ьш ан ськ о го титаря — правдива,
б о щ е є лю д и, к о то р і й о го знали. Гонта і Зал ізн як,
отам ани т о г о к р о в а в о го діла, м о ж е виведені
в м ене не так, як вони були, — за ц е не р учаю сь.
Д ід мій, нехай з д о р о в буде, коли зачина р о з к а з у ­
вать щ о н е б у д ь таке, щ о не сам бачив; а чув, то
с п е р ш у скаж е: »К ол и старі л ю д и б реш уть, то й я
з ними«.

ПАНОВЕ СУБСКРИБЕНТИ!
»Бачи м о, б ачим о, щ о од ур ив, та щ е хо че
і о д б р е ха ти ся!« — о та к ви вслух п од ум аєте , як
пр очитаєте м о ї »Гайдам аки«.
П ан о ве Г р о м а д о ! — далеб і не б р е ш у, — ось
бачите щ о: я дум ав, і д у ж е хотіл ось м ені н а д р ю -
кувать ваш і к о зац ьк і ім ена р я д о ч к о м гар н е н ько
(уж е б у л о і найш лось їх десятків зо -д в а, зо-три),
— с л у хаю виходить р о з н о м о в а : од ин каж е — тр е ­
ба, д р угий каж е — не треба, третій н ічо го не к а ­
же. Я дум ав, щ о тут р о б и ть на світі? Взяв та й п р о ­
циндрив гар н е н ько ті грош і, щ о тр е б а б у л о зап л а­
тить за а р к у ш н а д р ю к о в а н о г о паперу, а д о вас
і ну писать о ц ю цидулу.
Все б то ц е н ічо го (ч ого не трапляється на
віку, — все буває, як на довгій ниві), та ось л ихо
м ені на б е зго л о в я : єсть щ е і такі, паничі, щ о с о р о ­
мились с в о ю б л а го р о д н у ф а м іл ію (К и р п а-Гн у ч к о -
ш и є н к о - б о ) і н а д р ю к у в а ть в м уж и ц ь к ій книж ці.
Д а л е б і правда!
Т. Шевченко.

130
ПОЕЗІ Ї Р А Н Н Ь О Ї ДОБИ
(1837-1842)
Щ О НЕ ВВІЙШЛИ ДО „ЧИГИРИНСЬКОГО КОБЗАРЯ“
 ПРИЧИННА.

Реве та стогн е Д н іп р ш ирокий,

С е р д и ти й вітер завива,
Д о д о л у в е р б и гне високі,
Г о р а м и хв и л ю підійма.
5 І блідий м іс я ц ь на т у п о р у
Із х м а р и д е -д е виглядав,
Н е н ач е ч о ве н в с и н ім м о р і,
То виринав, то потопав.
Щ е треті півні не співали,
Ю Н іх то н ід е не гом онів,
С ичі в га ю перекликались,
Та ясен р а з -у -р а з скрипів.

В таку д о б у під го р о ю ,
Біля т о г о гаю ,
15 Щ о чо р н іє над в о д о ю ,
Щ о с ь біле блукає.
М о ж е , вийш ла р ус ал о н ьк а
М а т е р і ш укати,
А м о ж е ж д е козаченька,
20 Щ о б зал оскотати .
Н е р у с а л о н ь к а блукає:
То дівчина ходить,
Й с а м а не зн а (б о причинна),
Щ о такеє робить.
25 Так в о р о ж к а п ор об и л а,
Щ о б м е н ш е скучала,
Щ о б , бач, хо д я опівночі,
С п а л а й виглядала
К о зач е н ьк а м о л о д о г о ,

133
ЗО Щ о то р ік покинув.
О б іщ а в с я вернутися,
Та, м аб уть, і згинув!
Н е к и та й к о ю п окр или сь
К о з а ц ь к ії очі,
35 Не вим или біле л ичко
С л ізо н ь к и дівочі:
О р е л вийняв карі очі
На ч у ж о м у полі,
Біле тіло вовки зїл и —
40 Така й о го доля!
Д а р м а щ о н іч дівчи но нька
Й о го виглядає...
Н е вернеться ч о р н о б р и в и й
Та й не привітає,
45 Н е р о з п л е т е д о в гу косу,
Х у с т к у не завяж е;
Н е на л іж к о — в д о м о в и н у
С и р о т о ю ляж е!

Така ї ї доля... О , Б о ж е м ій милий!

50 З а щ о ж ти кар аєш її м о л о д у ?
З а те, щ о так щ и р о вона п ол ю б и л а
К о з а ц ь к ії очі?.. П р о с ти с и ро ту!
К о г о ж їй л ю б и ти ? Ні батька, ні неньки:
О д н а , як та п таш ка в д а л е к ім к р а ю !
55 П о ш л и ж ти їй д о л ю — вон а м о л о д е н ь ка ,
Б о л ю д и ч у ж ії ї ї засм ію ть.
Чи винна ж гол уб ка, щ о го л уб а л ю б и т ь ?
Чи винен той голуб, щ о сокіл у б и в ?
С у м у є , в ор кує, б іл и м с в іто м нудить,
60 Літає, ш укає, д у м а — забл уд ив.
Щ а сл и в а го л уб к а: в и со к о літає,
П о л и н е д о Б ога — м и л о г о питать.
К о г о ж сиротина, к о го зап итає?
І хто їй р о зк а ж е , і хто теє знає,
65 Д е м ил ий ночує: чи в т е м н о м у гаю,

134
 Чи в б и с тр ім Д у н а ю коня нап ува ?
Чи, м о ж е , — з д р у г о ю , д р у г у ю кохає,
ї ї ч о р н о б р и в у у ж е за б у в а ?
Я кб и т о далися о р л и н ії крила —
70 З а синім би м о р е м м и л о г о знайш ла;
Ж и в о г о б л ю бил а, д р у г у б зад уш ил а,
А д о н е ж и в о го у я м у б лягла!
Н е так с е р ц е л ю бить, щ о б з ким поділиться,
Н е так в о н о хоче, як Б о г н ам дає:
75 В о н о ж и ть не хоче, не хо че ж ури ться.
» Ж ур и с ь!« — к аж е д ум ка , ж а л ю завдає.
О , Б о ж е м ій м илий! Така Твоя воля,
Таке ї ї щ астя, така ї ї д о л я!

В она все ходить, з уст ні пари.

80 Ш и р о к и й Д н іп р не' гом он и ть;
Р о зб и в ш и вітер чо р н і хм ари,
Ліг біля м о р я од по чить,
А з неба м іс я ц ь так і сяє;
І над в о д о ю , і н ад гаєм —
85 К р у го м , як в усі, все мовчить...
А ж гул ьк — з Д н іп р а п овиринали
М а л ії діти см ію чи сь.
— » Х о д ім о гріться!« — закричали:
» З ій ш л о в ж е сон ц е !« (Голі скрізь,
90 З о с о к и коси, б о дівчата)...
— »Чи всі ви тута?« — кличе мати:
» Х о д ім ш укати вечерять.
П о гр а є м о с ь , п о гу л я й м о
Та пісеньку зас п іва й м о !«
95 » У х! Ух!
С о л о м я н и й дух, дух!
М е н е м ати п ор од и л а ,
Н е х р и щ е н у п ол ож и ла,
М іс я ч е н ь к у!
100 Н а ш го л у б о н ь к у !
Х о д и д о нас вечеряти:

135

І
 У нас к о за к в очереті,
В очереті, в осоці,
С р іб н и й п ерстень на руці;
105 М о л о д е н ь к и й , чо р н о бр и ви й ,
З н а й ш л и в ч о р а у діброві.
Світи д о в ш е в чистім полі,
Щ о б нагулятись д о в о л і!
П о к и від ьм и щ е літаю ть,
110 П о к и півні н е співаю ть,
П освіти нам!.. О н щ о с ь ходить!
О н під д у б о м щ о с ь там р об и ть!
Ух! Ух!
С о л о м я н и й дух, дух!
115 М е н е м ати п ор оди ла.
Н е х р и щ е н у п ол ож и ла.«
З а р е го та л и с ь нехрищ ені...
Гай о б ізв ав ся ; галас, зи к —
О р д а м о в ріж е. М о в скаж ені,
120 Л етять д о дуба... Н ічичирк!

С х а м е н у л и с ь нехрищ ені,
Д и вл яться: м елькає,
Щ о с ь лізе ввер х по с т о в б у р у
Д о с а м о г о краю .
125 О т о ж тая дівчинонька,
Щ о сонна б лудил а:
О т а к у то їй причину
В о р о ж к а зр о б и л а !
На сам ий верх на гіллячці
130 Стала... В с е р ц е коле!
П о д и ви л а сь на всі б оки
Та й л ізе д о д о л у.
К р у г о м д у б а р ус ал о н ьк и
М о в ч к и д о ж и д али ,
135 В зял и її, с е р д е ш н у ю ,
Та й зал оскотал и.
Д о в го , д о в г о д ивували сь

136
Н а ї ї уроду...
Треті півні: » к ук у р ік у !« —
Ш е л е сн ул и в воду.

Защ ебетав ж айворонок,

У г о р у л етю чи;
З а к у в а л а зо зул е н ьк а,
Н а д у б у сидю чи;
З а щ е б е та в с о л о в е й к о —
П іш ла луна гаєм;
Ч ер в о н іє за го р о ю ,
П л угати р співає.
Ч о р н іє гай над в о д о ю ,
Д е ляхи ходили;
Заси ніл и п о н а д Д н іп р о м
Високі м огили;
П іш о в ш ел ест по д іб р ові,
Ш е п ч у т ь густі л ози;
А дівчина спить під д у б о м
П р и битій д о р о з і;
Знать, д о б р е спить, щ о не чує,
Як кує зо зул я ,
Щ о не лічить, чи д о в г о жить...
Знать, д о б р е заснула,

А ти м ч а с о м із д іб р о в и
К о з а к виїзж ає;
П ід н и м коник вор оненьки й
Н аси л у ступає.
»Ізнем ігся, тов ар и ш у!
С ь о г о д н і спочинем :
Б л и зь к о хата, д е дівчина
В о р о т а одчинить.
А , м о ж е , вж е одчинила
Н е м ені — др угом у...
Ш видче, к оню , ш видче, коню ,
П о с п іш а й д о д о м у !«
 У то м и в с я вороненький,
Іде, спотикнеться, —
К о л о сер ц я к о з а ц ь к о г о
Я к гадина вється.
» О с ь і д у б той кучерявий...
Вона! Б о ж е милий!
Бач, заснул а вигляд авш и
М о я си зокр и л а!«
Кинув коня та д о неї:
» Б о ж е ти мій, Б ож е!«
Кличе її та цілує...
Ні, вж е не п о м о ж е !
» З а щ о ж вони р озл уч и л и
М е н е із т о б о ю ?«
З ар е го тав с ь, р о зігн ав ся —
Та в д у б г о л о в о ю !

Ід уть д івчата в п о л е ж ати

Та, знай, с пів аю ть ідучи,
Я к п р о в о ж а л а сина мати,
Я к бивсь татарин уночі.
Ідуть... П ід д у б о м зе л е н е н ьк и м
Кінь за м о р д о в а н и й стоїть,
А біля й о го м о л о д е н ь к и й
К о з а к та дівчина лежить.
Ц ікаві (ніде пр авд и діти!)
П ід кр ал ися, щ о б ізлякать;
Коли поди вляться, щ о вбитий, —
З п е р е п о л о х у ну втікать!
Збиралися подруж еньки —
С л ізо н ь к и втир аю ть;
Зб и р а л и с я товар и ш і
Та ям и копаю ть.
П р и й ш л и попи з кор огва м и ,
З а д зв о н и л и д зво ни ;
Поховали гром адою ,
Як слід, по закон у.
 Насипали край д о р о ги
Д в і м оги л и в житі.
Н е м а к о м у запитати,
З а щ о їх убито.
П о сад и л и над к о з а к о м
Я в ір та ялину,
А в го л о в а х у дівчини
Ч е р в о н у калину.
П р и л ітає зо зу л е н ь к а
Н а д ним и кувати;
П р и л ітає с о л о в е й к о
Щ о н іч щ еб етати;
В и сп івує та щ еб ече,
П о к и м іс я ц ь зійде,
П о к и тії р ус а л о н ь к и
З Д н іп р а грітись вийдуть.
(1837. М ай — липень).

139
НА ВІЧНУ ПАМЯТЬ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ.
С о н ц е гріє, вітер віє
З поля на долину,
Н ад в о д о ю гне з в е р б о ю
Ч е р в о н у калину;
На калині о д и н о к е
Г н ізд е чн о гойдає.
А де ж дівся с о л о в е й к о ?
Н е питай: не знає!
З га д а й лихо, то й б ай д уж е:
М и н у л о с ь , п р о п ал о ;
З га д а й д о б р е — с е р ц е вяне;
Ч о м у не остал о сь?
О т о ж гляну та й зга д а ю :
Було, як см еркає,
З а щ е б е ч е на калині, —
Н іх то не минає:
Чи багатий, к о го доля,
Я к м ати дитину,
У б и р ає, д о гл я д а є —
Н е м и н е калину;
Чи сирота, щ о досвіта
Встає п р ац ю в ати , —
О пи н и ться, послухає,
М о в б а ть к о та м ати
Р о зп и ту ю ть, р о з м о в л я ю т ь :
С е р ц е бється, л ю б о ,
І світ Бож ий, як Великдень^
І лю д и, я к л ю д и !
Чи дівчина, щ о м и л о г о
Щ о д е н ь виглядає,
Вяне, со хн е с и р о то ю ,
 Д е дітись, не зн ає —
П ід е на ш л ях подивитись,
П о п л ак ати в л ози:
35 З а щ е б е ч е сол овей ко ,
С о х н у т ь др іб н і сл ьо зи ;
П осл уха є, усм іхнеться,
П ід е те м н и м гаєм, —
Н іб и з м и л и м р о зм о в л я л а .
40 А він, знай, співає,
Та д р іб н о , та рівно, як Б ога благає.
П о к и вийде зл о д ій на ш л ях погул ять
З н о ж е м у халяві — піде луна гаєм,
П ід е та за м о в к н е : н а щ о щ е б е тать?
45 З а п е к л у ю д у ш у зл о д ія не спинить,
Тілько стратить голос, д о б р у не навчить;
Нехай він лю тує, поки с ам загине,
П о к и б е з го л о в я в о р о н прокричить.
З а с н е долина, — на калині
50 І с о л о в е й к о зад р ім а .
П о в іє вітер по долині,
П іш ла д іб р о в о ю луна;
Л уна гуляє — Б о ж а м ова.
В стануть сердеги п р ац ю в ать,
55 К о р о в и п ідуть п о діб р ові,
Д івчата вийдуть в о д у брать,
І с о н ц е гляне — рай та й годі!
В е р б а см іється — свято скр ізь!
З а п л а ч е злодій, л ю тий злодій.
60 Б ул о так перш , — те п е р дивись:
С о н ц е гріє, вітер віє
З поля на д оли ну;
Н а д в о д о ю гн е .з в е р б о ю
Ч е р в о н у калину;
65 Н а калині о д и н о к е
Гн ізд е чк о гойдає.
А д е дівся с о л о в е й к о ?
Н е питай: не знає!

141
 Н едавно, н е д авн о у нас в У к р а їн і
70 С тар и й К отл яр евськи й о та к щ еб етав;
З а м о в к н еб ор ак а, с и р о там и кинув
І гори і м о р е , де п е р ш е витав,
Д е ватагу пр ойд и світа
В о д и в за с о б о ю , —
75 В се осталось, все сум ує,
Я к р у їн и Трої.
Все сум ує, — тіл ько слава
С о н ц е м засіяла;
Н е в м р е к о б за р , б о навіки
80 Й о г о привітала.
Будеш , батьку, панувати,
П о к и ж и в у ть л ю д и ;
П о к и соН це з неба сяє,
Тебе не за б у д у ть !

85 П р а в е д н а я д у ш е ! п р ийм и ж м о ю м о в у ,
Н е м у д р у та щ и р у, прийм и, привітай!
Н е кинь с и р о то ю , як кинуа діб р ови,
П р илини д о м е н е хоч на о д н о сл о во
Та п р о У к р а їн у м ені заспівай!

90 Н ехай у см іхн е тьс я д у ш а на чужині,

Х о ч р а з усм іхне ться, дивлячись, як ти
В с ю славу к о за ц ь к у, за с л о в о м єдиним ,
П е р е н іс в у б о г у хату сироти.
Прилинь, си зи й ор л е! Б о я о д и н ок и й
95 С и р о т а на світі, в ч у ж о м у краю ;
Д и в л ю с я на м о р е ш и р о к е , глибоке,
П оп л и в би на той бік,,— чо вна не д а ю ть!
З г а д а ю Енея, з г а д а ю р од и н у,
З г а д а ю — заплачу, як тая дитина;
100 А хвилі на той бік ід уть та ревуть.
А , м о ж е , я й тем ний, н іч о го не бачу,
З л а я д оля, м о ж е , п о тім б о ц і плаче?
С и р о т у у с ю д и л ю д и о с м ію ть !

142
 Н ехай би сміялись, та та м м о р е грає,
105 Там м ісяць, та м с о н ц е ясн іш е сія,
Там з в іт р о м м о ги л а в степу р о зм о в л я є ,
Там не од и н о к и й з н е ю б ув би й я.

г р ав е д н ая д у ш е ! п р и й м и м о ю м о в у ,
по Н е м у д р у та щ ир у, прийм и, привітай!
Н е кинь с и р о то ю , як кинув д іб р ови ,
П р и л и н и д о м е н е хо ч на о д н о сл о во
Та п р о У к р а їн у м ені заспівай!
(1838, листопад).

143
 Д У М К А .
В ітр е буйний, вітре буйний!
Ти з м о р е м гов ор и ш , —
З б у д и його, загр ай ти з ним,
С п и тай синє м ор е.
5 В о н о знає, де мій милий,
Б о й о го носило;
В о н о скаж е, синє м ор е ,
Д е й о го поділо.
К ол и м и л о го в топ и л о —
10 Р о зб и й синє м о р е !
П ід у ш ук ать м и л енького,
В т о п л ю своє горе,
В то п л ю с в о ю н е д о л е н ьк у —
Р у с а л к о ю стану,
15 П о ш у к а ю в чо р н и х хвилях,
На д н о м о р я кану.
Н а й д у й о го — п р иго рнуся,
Н а сер ц і зо м л ію .
Тоді, хвиле, неси з м илим ,
20 К уд и вітер віє!
К ол и ж м илий на тім боці, —
Буйнесенький, знаєш ,
Д е він ходить, щ о він р об и ть:
Ти з ним р о зм о в л я є ш .
25 К ол и плаче, то й я плачу;
К ол и ні — співаю ;
К ол и ж зги нув чо р н о б р и в и й ,
То й я п огиб аю .
Тоді неси м о ю д у ш у

144
Туди, д е м ій милий;
Ч е р в о н о ю к ал и н ою
П остав на м огилі!
Б у д е л е гш е в ч у ж ім полі
С и р о т і леж ати:
Б у д е над ним й о го м ила
К в ітк о ю стояти.
І к в ітк о ю й к ал и н ою
Ц вісти над ним б уд у,
Щ о б не п е к л о ч у ж е сонце,
Н е топтали лю ди.
Я ввечері п о с у м у ю ,
А вранці поплачу;
З ій д е с о н ц е — у т р у сльози,
Н іхто й не побачить!
В ітре буйний, віТре буйний!
Ти з м о р е м говор и ш , —
З б у д и його, загр ай ти з ним,
С п и тай синє м о р е !
 Д У М К А .
Тече в о д а з синє м о р е ,
Та не витікає,
Ш у к а к о за к с в о ю д о л ю ,
А д о л і немає.
П іш о в к о за к світ-заочі:
Грає синє м ор е,
Грає с е р ц е к озац ькеє,
А д у м к а говор ить:
» К уд и ти йдеш, не спи тавш и сь?
На к о г о покинув
Батька, неньку с тар е н ьк у ю ,
М о л о д у дівчину?
Н а чуж ині не ті лю д и,
Т яж ко з ним и жити!
Ні з к и м б у д е поплакати,
Ні п оговор и ти «.
С и д и ть к о за к на тім боці,
Грає синє м ор е.
Д у м а в , д о л я зустр ін еться —
С п ітк а л о ся горе!
А ж у р а в л і летять собі
Д о д о м у клю чам и.
П л аче к о за к — ш ляхи биті
З а р о с л и тернами,.,
(1838)
 ДУМКА.
Т я ж к о -в а ж к о в світі ж ити
Сироті без роду:
Н е м а куд и прихилиться, —
Х о ч з го р и та в в од у!
У то п и в с я б м ол од ен ьки й ,
Щ о б не н у д и ть світом ;
У то п и в с я б — тя ж к о жити,
І н е м а д е дітись.
В т о г о д о л я хо д и ть полем ,
К о л о с к и збирає,
А м о я десь, лед ащ и ця,
З а м о р е м блукає.
Д о б р е т о м у б а га то м у :
Й о г о л ю д и зн аю ть;
А з о м н о ю зу стр ін утьс я —
М о в н е д о б а ч а ю ть .
Б ага то го губ а то го
Д ів чи н а ш анує;
Н а д о м н о ю , с и р о то ю ,
С м іється, кепкує.
»Чи я ж тоб і не вродливий,
Чи не в те б е вдався,
Чи не л ю б л ю те б е щ ир о,
Чи з те б е с м ія в с я ?
Л ю б и ж собі, м о є серце,
Л ю б и , к о г о знаєш ,
Та не см ій ся н а д о м н о ю ,
Я к коли згадаєш .
А я п ід у на край світа...
Н а чуж ій с т о р о н ц і
Н а й д у кращ у, а б о згину,
Як той лист на сонці«.
П іш о в к о за к сум ую ч и ,
Н ік о го не линув;
Ш у к а в до лі в ч у ж ім полі,
Та там. і загинув.
У м и р а ю ч и дивився,
Д е со н е ч к о сяє...
Т я ж к о -в а ж к о у м и р а ти
У ч уж о м у краю !
(1840).

НА НЕЗАБУДЬ.
(В. І. Ш тернберґу).
П о їд е ш далеко,
П о б а ч и ш багато;
Зад и в и ш ся, за ж у р и ш с я —
З га д а й мене, б рате!
(1840, березень).

148
 Н. МАРКЕВИЧУ.
Бандуристе, о р л е сизий!
Д о б р е тобі, брате, —
М а є ш крила, м а є ш силу,
Є коли літати!
Т епер летиш в У к р а їн у —
Тебе виглядаю ть.
П ол етів би я з т о б о ю ,
Та хто привітає?
Я й тут чуж ий, одинокий,
І на У к р а їн і
Я сирота, мій голубе,
Як і на чужині.
Ч о го ж с е р ц е бється, р веться?
Я там одинокий!..
Одинокий... А Украйна,
А степи ш и р окі?!
Там повіє буйнесенький,
Я к б р а т заго в о р и ть,
Там в ш и р о к ім полі воля,
Там синєє м о р е
Виграває, хвалить Бога,
Тугу розганяє,
Там м о ги л и з б уй н и м в ітр о м
В степу р о з м о в л я ю т ь .
Р о з м о в л я ю т ь с ум ую ч и , ---
О та к а їх м ова:
» Б ул о колись, м инулося,
Н е вернеться зн о ву !«
П ол е тів би, п ослухав би,
Зап л а к а в би з ними,
Та ба! Д о л я п р и б о р к а л а
М іж л ю д ь м и чуж им и.
(1840, 9. V).
 УТОПЛЕНА.
В ітер в гаї не гуляє —
Вночі спочиває;
П р ок и н е ться, — тихесенько
В о с о к и питає:
» Х т о се, хто се п о сім б оц і
Ч е ш е к о су? Х т о се?..
Х т о се, хто се п о тім б о ц і
Рве на собі коси?..
Х т о се, хто се?« — тихесенько
С п и тає-п о в іє
Та й зад р ім а , поки неба
Край зачервоніє.

» Х т о се, хто се?« — спитаєте

Ц ікаві дівчата:
О т о д о ч к а п о с ім боці,
П о тім б о ц і — мати.
Д а в н о колись те діял ось
У нас на Вкраїні.
С е р е д села вд ов а ж ил а
У новій хатині
Б ілолиця, к а р о о к а
І с та н о м висока,
У ж уп ан і; к р у г о м пані, —
І с п е р е д у й зб о к у.
І м о л о д а — н ів р о к у їй, —
А за м о л о д о ю ,
А н ад то щ е за в д о в о ю ,
Козаки о р д о ю
Так і ходять. І за н е ю

150
К о заки ходили,
П оки вдова без сор ом е
Д о ч к у п ор од и л а .
П о р о д и л а та й б ай д у ж е :
Л ю д я м год ува ти
В ч у ж ім селі покинула.
О т а к а то мати!..
П остри вайте, щ о щ е буде!
Го д ув ал и л ю д и
М а л у дочку, а в д ов и ц я
В н е д іл ю і в б у д е н ь
З ж о нати м и , з п а р у б к а м и
П ил а та гуляла,
П о к и л ихо не спіткало,
П о к и не та стала:
Н е зчулася, як м инули
Л іта м олодії...
Лихо, лихо! М а т и вяне,
Д о ч к а червоніє,
Виростає... Та й в ир осл а
Ганна к ар оок а,
Я к то п о л я с е р е д поля,
Гнучка та висока.
»Я Ганнусі не б о ю с я !« —
С п ів а є м атуся;
А козаки, як хм іл ь о то й
В ю ть с я к руг Ганнусі.
А н ад то той р и б ало нька,
Ж вавий, кучерявий,
М л іє, вяне, я к зу с тр ін е
Г а н н ус ю чо р н яву.
П о б а ч и л а стара м ати —
С к а зи л а с я л ю та:
»Ч и бач, п оган ь р озхр и стан а,
Б айстря н е о б уте !
Ти в ж е виросла, дівуєш ,
З х л о п ц я м и гуляєш...
 П о стр и ва й же, — ось я тобі!
М е н е зн е в аж а єш ?
Ні, голубко!..«
70 І о д зл ости
З у б а м и скрегоче.
О та к а то б ул а мати!..
Д е ж с е р ц е ж іноче,
С е р ц е матері?.. О х , лихо,
75 Л и ш енько, дівчата:
М а ти стан гнучкий, високий,
А с е р ц я не мати!
Ізо гн е ться стан високий,
Б р о ви пол иняю ть,
80 І не зчуєтесь... А лю ди,
С м ію ч и с ь , зга д а ю ть
Ваш і літа м о л о д ії
Та й скаж уть: » Л е д а щ о !«
Тяж ко плакала Ганнуся
85 І не знала, защ о ,
З а щ о м ати зн ущ ається,
Лає, проклинає,
С в о є дитя б е з с о р о м а
Б а й с тр я м нарікає.

90 Катувала, м о р д у в а л а ,
Та не п ом агал о:
Як м ак ів ка на гор од і,
Ганна р о зц в іта л а ;
Я к калина при долині
95 В р ан ц і під р о с о ю ,
Так Ганнуся червоніла,
М и л а с я с л ь о зо ю .
» З а в о р о ж е н а !.. С тр и в а й ж е!« —
Ш е п ч е л ю т а м ати :
100 »Т реба тр ути р о з д о б у т и ,
Т реба йти ш укати
С т а р у в ід ьм у!«

152
 Н ай ш л а в ід ьм у
І тр ути достала,
І т р у т о ю д о схід с о н ц я
Д о ч к у напувала.
Н е помогло... Клене м ати
Той час і годину,
Коли на світ п о р о д и л а
Н е л ю б у дитину.
» Д у ш н о мені! Х о д ім , дочко,
Д о ставка купатись!«
— » Х о д ім , м а м о !«
Н а б е р е зі
Ганна р озд я гл ася.
Розд ягл ася, р о зк и н у л а сь
На білій с о р очц і;
Ри б ал он ька кучерявий
М р іє на тім боці...
(І я колись... Та ц у р й о м у!
С о р о м — не згадаю...)
Як дитина, к ал и н ою
С е б е забавляє,
Гне стан гнучкий, розгинає,
На сон ечку гріє;
М а ти дивиться на неї,
О д зл ости німіє;
То ж овтіє, то синіє;
Розхристана, боса,
З р о ту піна, м о в скаж ена,
Рве на собі коси;
Кинулася д о Ганнусі
! в коси впилася.
» М а м о ! м а м о ! Щ о ти робиш ?..
Х вил я р озд ал ася,
Закипіла, застогнал а
І о б о х покрила.
Ри б ал он ька кучерявий
З у сієї сили
Кинувсь в в од у; пливе, синю
Х в и л ю р озд и р а є,
Пливе, пливе... о т -о т доплив!
П ір нув, виринає —
І у то п л е н у Ганнусю
На б е р е г виносить,
Із р у к м атер і закл якли х
Вири ває коси.
» С е р ц е м оє! Д о л е м о я!
Р о зк р и й карі очі!
П од и ви ся! У см іхнися!
Н е х о ч е ш ? Н е хо ч е ш ?«
Плаче, пада к о л о неї,
Р озкр и ва, цілує
М е р т в і очі. »П одивися!..
Н е чує! Н е чує!«
Л е ж и ть собі на пісочку,
Білі р уче н я та
Р озк и д ал а; а за н е ю
С та р а л ю та мати:
О ч і вивело із л о б а
О д с т р а ш н о ї м уки ;
В те р е б и л а в п ісо к ж о вти й
С та р і сині руки.
Д о в г о плакав р и б ало нька:
» Н е м а в м е н е р о д у,
Н е м а д о л і « а сім світі, —
Х о д ім ж ити в в о д у !«
П ід н яв її, поцілував...
Х в и л я застогнала,
Розкр ил ася, зак р и л ася —
І с л ід у н е стало...
З т о г о часу став ок чистий
З а р іс о с о к о ю ;
Не к уп аю тьс я дівчата —
О б х о д я т ь го р о ю ;
Я к угледять, т о христяться
І зо в у ть заклятим .
С у м н о -с у м н о к р у г о м його...
А вночі, дівчата,
Випливає з вод и м ати —
С я д е п о тім боці,
С тр аш н а, синя, р о зх р и с та н а
І в м о к р ій с о р очц і;
М о в ч к и дивиться на сей бік,
Рве на собі коси...
А ти м ч а с о м синя хвиля
Га н н ус ю виносить:
Голісінька, стрепенеться,
С я д е на пісочку...
І р и б ал к а випливає,
Н е се на с о р о ч к у
Б аговіння зел ен ого;
П о ц іл у є в очі —
Та і в в од у: с о р о м и ть с я
На гнучкий дівочий,
На стан голий подивиться...
І н іх то не знає
Т ого дива, щ о твор и ться
С е р е д ночі в гаї.
Т ілько в іте р з о с о к о ю
Ш еп че: » Х т о се, хто се
С и д и ть с у м н о н а д в о д о ю ,
Ч е ш е д овгі коси?«
 ЧОВЕН.
В ітер з гаєм р о зм о в л я є ,
Ш епче з осокою ,
П л и ве човеи по Д у н а ю
О д и н за в о д о ю .
П л и ве човен вод и повен —
Н іхто не спиняє;
К о м у спинить? — Риб ал оньки
Н а світі нем ає!
П о п л и в човен в синє м ор е,
А в о н о заграло...
П о гр ал и ся чорні хвилі —
І скіп ок не стало!

Н е д о вги й ш лях, — як човнові

Д о си н ього м о р я , —
С и р о ти н і на чуж ину,
А там і д о горя:
П о г р а ю т ь с я д о б р і лю ди,
Я к хо л о д н і хвилі,
П о к и схочуть, п о к и стане
В с е р д е ш н о го сили;
П о т ім с о б і подивляться,
Як с и р о та плаче;
П о т ім спитай — д е сиро та?
Н е чув і не бачив!
(1841)

156
 ГАМАЛІЯ.
»О й, нем а, н е м а ні вітру, ні хвилі
Із н а ш о ї У к р аїн и !
Чи там р а д у радять, як на ту р к а стати? —
Н е ч у є м о на чужині.
5 О й, повій, повій, вітре, ч е р е з м о р е
Та з В е л и к ого Лугу,
С у ш и наш і сльози, загл уш и кайдани,
Р озв ій н аш у тугу!
О й, заграй, заграй, синесеньке м о р е ,
Ю Та під тим и б айдакам и,
Щ о пливуть козаки, тіл ько м р ію т ь ш апки,
Та на сей бік за нами!
О й, Б о ж е наш, Б ож е ! Х о ч і не за нами,
Неси Ти їх з У к р а їн и :
15 П о ч у є м о славу, к о за ц і-к у ю славу,
П о ч у є м о , та й заги н е м !«

О т а к у С к у та р і козак и співали;
С п івал и сердеги, а с л ьо зи лились,
Лилися к озац ькі, тугу д о м ов л ял и .
20 Б о с ф о р а ж затрясся, б о з р о д у не чув
К о з а ц ь к о г о плачу; застогн ав ш ирокий,
І ш к у р о ю , сірий бугай, стрепенув,
І хвилю , ревучи, д а л е к о -д а л е к о
У синєє м о р е на р е б р а х послав.
25 1 м о р е р е в н у л о Б о с ф о р о в у м ову,
У Л и м ан погнало, а Л и м а н Д н іп р о в і
Т ую ж у р б у -м о в у на хвилі подав.
З а р е го та в с я д ід наш дуж ий,
А ж піна з уса потекла.

157
 1

ЗО »Чи спиш , чи чуєш , б р а те Л у ж е ?

Х о р т и ц е сестр о ?«
З а гу л а
Х о р т и ц я з Л у го м : » Ч у ю , чую !«
І Д н іп р укр и л и байдаки,
35 І заспівали козаки:

» У тур к е н і по тім боці,

Х а та на пом ості,
Гай, гай! М о р е , грай,
Реви, скелі лам ай!
40 П о їд е м о в гості.

» У туркен і у киш ені

Таляри-дукати.
Н е киш ені тр уси ть —
їд е м різать, палить,
45 Б ратів визволяти!

» У тур к е н і яничари
І б а ш а на лаві.
Гой-ги, вор оги !
М и н е м а є м ваги!
50 Н а ш а воля й слава!«

П л и вуть собі співаю чи;

М о р е вітер чує.
П о п е р е д у Гам алія
Б а й д а к о м керує.
55 Гам ал ію , с е р ц е м ліє:
С к а зи л о с я м ор е,
Н е зл якає! — І сховались
З а хвилі, за гори.

Д р ім а є в х а р е м і — в р а ю Візантія
60 І С к у т а р д р ім ає; Б о с ф о р клекотить,
Н еначе скаж ений; то стогне, то виє:

158
Й о м у В іза н тію хо че ться зб уд ить.
»Н е буди, Б о с ф о р е : б у д е то б і горе!
Т вої білі р е б р а п іск о м занесу,
У м ул п о х о в а ю !« — р е ве синє м о р е :
» Х іб а ти не знаєш , яких я несу
Гостей д о сул тана?«
Так м о р е спи няло
(Л ю б и л о зав зя ти х чубати х славян).
Б о с ф о р схам енувся. Т уркеня дрім ала,
Д р ім а в у ха р е м і ледачий султан.
Тілько у С к ута р і, в склепу, не д р ім а ю т ь
К озаки -серд еги . Ч о г о вони ж д у ть ?
П о с в о й о м у Б ога в кайданах благаю ть,
А хвилі на той бік ідуть та ревуть.

»О , м ил ий Б о ж е У к р а їн и !
Н е дай п р оп асти на чужині,
В неволі в о л ь н и м к о зак ам !
І с о р о м тут, і с о р о м т а м —
Вставать з ч у ж о ї д о м о в и н и ,
На с уд Твій пр авед ний прийти,
В за л іза х р уки принести,
І п е р е д всім и у кайданах
С тать козакові!..«
»Р іж і бий!
М о р д у й н е в ір у -б у с у р м а н а !« —
К р ичать за м у р о м . Х т о такий?
Га м ал ію , с е р ц е мліє:
С к у т а р скаж еніє!
»Ріж те, бийте!« — на ф о р те ц і
К р ичить Гамалія.

Р еве га р м а та м и С к ута р а ;
Ревуть, л ю т у ю т ь вор оги ;
К о з а ц т в о п р еться б е з ваги, —
І п ок о ти л и сь яничари.
Гам ал ія по С к ута р і,
 П о пеклу гуляє,
С а м х у р д и гу р озб и ває,
К айд ани лам ає.
»Вилітайте, сірі птахи,
Н а б а з а р д о п а ю !«
С тр е п е н ул и с ь соколята,
Б о д а в н о не чули
Х р и щ е н о ї тії м ови.
І ніч стр е п е н ул ась:
Н е бачила, стар а мати,
К о з а ц ь к о ї плати.
Н е лякайся, п оди ви ся
Н а б енкет козачий!
Т ем но всю ди, я к у б удень,
А свято чим але!
Н е з л о д ії з Га м ал ієм
їд я т ь м о в ч к и сало
Б е з ш аш лика. » З а с в іти м о !«
Д о с а м о ї хм а р и
З щ о гл и с ти м и к о р а б л я м и
П ал ає С к ута р а .
В ізантія п р о б у р ка л а сь,
В и тр іщ ає очі,
П е р е п л и в а на п о м о гу ,
З у б а м и скрегоче.

Р е в е -л ю ту є Візантія,
Р у к а м и б е р е г достає;
Д о ста л а, зикнула, встає —
І на н о ж а х в к р о ві німіє.
С к у та р , м о в п е к л о те, палає;
Ч е р е з б а за р и к р о в тече,
Б о с ф о р ш и р о к и й доливає.
Н е н ач е птахи ч о р н і в гаї,
К о з а ц т в о с м іл и в о літає:
Н іх то на світі н е втече!
О г о н ь зап е к л и х не пече.
Р уй н ую ть м ур и ; с р іб л о -зл о т о
Н е суть ш ап к ам и козаки
І н аси п аю ть байдаки.
Горить С к ута р , стиха р о б о та ,
І хл о п ц і сходяться; зійш лись,
Л ю л ь к и з п о ж а р у закурили,
На б айдаки — та й потягли,
Рвучи чер воні гори-хвилі.

П л ивуть собі, ніби з д о м у —

Так б у ц ім гуляю ть,
Та, звичайне — за п о р о ж ц і,
Пливучи співаю ть:
»Н аш о та м ан Гамалія,
О т а м а н завзятий,
З а б р а в хл о пц ів та й п оїхав
П о м о р ю гуляти —
П о м о р ю гуляти,
С л ав и д обувати,
Із т у р е ц ь к о ї неволі
Братів визволяти.
О й, пр иїхав Гам алія
А ж у ту С к ута р у , —
С и д я ть б р а ти -за п о р о ж у і,
Д о ж и д а ю т ь кари.
О й, як кри кнув Гамалія:
»Брати, б у д е м жити,
Б у д е м жити, вино пити,
Я ничара бити,
А курені килим ами,
О к с а м и т о м крити!«
Вилітали з а п о р о ж ц і
На лан ж и то жати;
Ж и то жали, в копи клали,
Г у р то м заспівали:
»С л ав а тобі, Гам алію ,
Н а весь світ великий, —
Н а весь світ великий,
Н а всю У к р аїн у,
Щ о не дав ти товар и ству
З ги н у ть на чуж ині!«

П ливуть співаю чи; пливе

П о з а д завзяти й Гамалія,
О р е л о р л я т м о в стереж е.
Із Д а р д ан е л ів в іте р віє,
А не ж енеться Візантія:
Вона б оїться , щ о б Ч ер н е ц ь
Не засвітив Ґалату знову,
А б о гетьм ан Іван П ід к о в а
Н е кликнув <в м о р е на ралець.
П л ивуть собі... А із-за хвилі
С о н ц е хв и л ю червонить;
П е р е д ними м о р е м иле
Г о м он и ть і клекотить.
Гам алію , вітер віє...
О с ь -о с ь наш е м о р е ! —
І сховалися за хвилі,
З а р о ж е в і гори.
(1842).
 МАРЯНА-ЧЕРНИЦЯ.
(П о ч а то к нескінч ен ої поеми).
О к с а н і К(овален)ко.
На память того, щ о давно минуло.
В ітер в гаї нагинає
Л о з у і топ ол ю ,
Л ам а дуба, котить п о л е м
П ер е ко ти п ол е .
Так і д о л я: то го лама,
Того нагинає,
М е н е котить, а д е спинить,
І сам а не знає.
У я к о м у к р а ю м ен е за х о в а ю ть ?
Д е я прихилю ся, навіки засну?
Коли нем а щ астя, нем а тал ану —
Н е м а к о го кинуть, ніхто не згадає,
Н е скаж е хо ть на сміх: »Нехай спочиває!
Тілько й й о го долі, щ о р ан о заснув!..«
Чи правда, О к с а н о , ч у ж а чо р н о б р и в а,
І ти не згад а єш то го сироту,
Щ о в сірій свитині, бувал о, щ асливий,
Як п об ачи ть д и в о — тв о ю красоту;
К о го ти б е з м ови, б е з слова навчила
О чи м а, д у ш о ю , с е р ц е м р о зм о в л я ть ,
З ким ти усм іхалась, плакала, ж ури лась,
К о м у ти л ю б и л а П е тр ус я співать.
І ти не згадаєш... О к с а н о ! О к с а н о !
А я й д осі плачу і д о сі ж у р ю с ь ,
В или ваю сл ьо зи на м о ю М а р я н у —
Н а теб е дивл ю ся, за те б е м о л ю сь.
 З га д а й же, О кс ан о , ч у ж а ч о р н о б р и в а,
І сестру М а р я н у р я с т о м уквітчай,
Ч а с о м на П е тр ус я усм іхнись, щаслива,
ЗО | хоч так, як ж арти, кол иш нє згадай.
1841. 22, XI.
С.-Петербург.
І.

У н е д іл ю на вигоні
Д ів ч а та гуляли,
Ж а р тув а л и з п ар уб к ам и ,
Д е я к і співали —
35 П р о досвітки-вечерниці
Та як била мати,
Щ о б з к о з а к о м не стояла...
З в и ч а й н е — дівчата,
То п р о своє все й співаю ть,
40 Яка про що знає...
А ж ось — з х л о п ц е м старий к о б з а р
В с ел о ш кандибає;
В р у к а х чоботи, на плечах
Л ата н а то р б и н а
45 у старого. А дитина!
С е р д е ш н а дитина!
О б ід р а н е , л ед в е -л е д в е
Н е се ноженята...
(Д о с те м е н н и й син Катрусі!)
50 Д и вл ятьс я дівчата!..
» К о б з а р іде! К о б з а р іде!«
Та всі, як о м о га ,
Х л о п ц ів кинули, п обігли
З у с тр іч а ть сліпого.
55 »Д ід у, серце, гол уб чи к у!
З а гр а й я к ун е б уд ь!
Я ш ага дам , я — череш ень,
В сього, ч о го тр е б а —
В с ь о го дамо... О д п о ч и н е ш ,

164
 - * ії'Н ^ и * £ 4 У 2 л * л* Л ттщи , и^ * ^ л£ь»лт

$ и **> Ь ь г \0 Ш Ш »

& 4 Л 'І* € ?ф ^ ф ^ ^ *ф !ф *Рт * Л4+ «й-

Л^*Л> <✓ *П4/'*гг£л*ф*+у*1' Шт^ух «*.
<ІХ»£0>.«е<с/' **,«✓ Л*4Л++*/Ш
•*А * <!**-'. ГС у і* . . ^
< С «и« И , А М ф 4 (У |ІІ * ' І І Г У | Й ^ д

^А. п %.^4<т гмА ОЛЛ^У,

^ і 4<щ+л+УЬ, ч у ж іл і
/ч ' Ах««ас>. «И^і/огми
е^гуїе
Р*кв*у Ж ф л іЛ*
О&у. . > • •. > 0
- 4 и и М г -<шуш^-
• ^Ів/ <мв/ «у ц / * Л/у
- ^(А- 'Л ^и Хе «»«і А н п іс ^
» 4 ^ *«щьи 'Н ж ,<ііі^іи^

^ ?Л ' с/сс^. бблц,/ Ж ди ЧК-

•ҐіО ии^іл* Лж и^*7ілУ і глеті •
и+и*и фС /N0 « « « у ,
С £ ^ 4 *+ < о с( а і # г ^ „ <п*Є ьрл +лЛ ьл

г м /< Л **+ *у ,
£+**•**£*.& > Я & г^ уу . уи »уи ^ ГЬ

Є Ь Ш Ш р ^ Ш Я Ш ІЛ *ги0
*• * & * * + ^

Ч у л м і+ ф ф **е х /ь 4 а + л у ^ .

Знимка сторінки автоґрафу гМаряни-Черниці (рядки^55— 82).

Посередині шкіц-автопортрег поета.
А м и п отан ц ю єм .
З а гр а й ж е н ам якунебудь!..«
— » Ч у ю , лю бі, ч у ю !
С п а с и б і вам, м о ї квіти,
З а с л о в о ласкаве!
З а г р а в би вам, та, бачите,
С п р а в и нема, справи.
У ч о р а б ув на базар і,
К о б з а зопсувал ась,
Розбилася«... — » А струни є?«
— »Тілько три осталось«.
— »Та хоч на тр ь о х я к у н е б у д ь !«
— »Н а трьох?.. О х, дівчата!
І на од ній колись то грав,
Та ба, вж е не грати,..
П остри вайте, м о ї лю бі,
Т р ош ки од по чи ну.
С я д ь м о , хл опче!« Посідали,
Р о зв я за в тор б и ну,
Вийняв коб зу, р а зів з о два
У д а р и в по рваних.
» Щ о б в ам за гр а ть ? П остр и ва й те
Черницю М аряну —
Чи чували ?« — »Ні не чули!«
— »С л ух а й те ж, дівчата,
Та кайтеся...
Д а в н о колись
Бул а собі мати;
Був і батько, та не стало:
О стал ас ь в д о в о ю ,
Та й н е м о л о д о ю ,
І з волам и,
І з возам и ,
Й м алою дочкою .
Росла д о ч к а М а р я н а ,
А виросла, як панна —
К ар о о ка ,
І висока,
Х о ч за пана гетьм ана!
С та л а м ати гадати
Та за пана єднати,
А М аряна
Н е д о пана
В иход ил а гуляти,
Н е д о пана старого,
У с а то г о товстого,
А з П етр усем ,
В гаю , в л узі —
Щ о в е ч о р а с вя то го —
Р о зм о вл ял а,
Ж ар тувал а,
О б н ім а л а , мліла...
А іноді усм іхалась,
Плакала, німіла...

» Ч о г о ж плачеш , м о є сер ц е ?«
П е т р о запитає.
В она гляне, усм іхнеться:
»1 сам а не зн а ю !«
— » М о ж е , д ум аєш , п оки н у?
Ні, м о я р иб чино!
Б у д у ходить, б у д у л ю бить,
П о к и не загину!..«
» Х іб а б у л о коли в світ!,
Щ и р о щ о кохались,
Р озій ш л ися, не взялися
Й ж и в и м и остал ись?
Ні, не було, м ій гол уб е!
Ти чув, щ о співають...
То к о б з а р і в игадую ть,
Бо, сліпі, не зн аю ть,
Б о не бачать, щ о є б р о в и
Ч орні, карі очі
І високий стан козачий,
 І гнучкий дівочий;
Щ о є коси, д овгі коси,
135 К о з а ц ь к а чуприна;
Щ о на м о в у на П е тр о в у
В глухій д о м о в и н і
Усм іхнуся, с к а ж у йом у:
» О р л е сизокрилий!
140 Л ю б л ю теб е й на сім світі,
Як на тім лю била.
О так, серце, о б н ім е м о с ь ,
О т а к п о ц іл у ю !
Н ехай вкупі за к о п а ю ть !
145 У м р у — не п о ч у ю ...
Н е почую «... О бнял и ся,
О бн ял и сь, зомліли...
О т а к вони л ю билися,
На той світ хотіли
150 О б н я в ш и с я переступить.
Та не п о їх стало!
• Щ о в е ч о р а сходилися,
І м ати не знала,
Д е М а р я н а д о півночі
155 І з ким р о зм о в л я є .
» В о н о м але, щ е дитина,
Н іч о го не знає«...
У гад а л а стара мати,
Та не все вгадала, —
160 Знать, забула, щ о колись то
С а м а дівувала!
У га д а л а м ати: М а р я н а , дитина,
Н е знає, як тр е б а на с ім світі жить:
Д у м а л а — ні лю ди, ані д о м о в и н а
165 3 П е т р о м не розрізнять... У м іл а л ю б и ть;
Д у м а л а , щ о тіл ько к о б з а р і співаю ть,
Бо, сліпі, не бачать кар их оченят;
Щ о тіл ько л я к а ю ть м о л о д и х дівчат...
Л я к аю ть, дівчата, п р а в д о ю л як аю ть !

168
І я вас лякаю , б о те лихо знаю ,
Б од ай й о го в світі н ік о м у не знать —
Того, щ о я знаю!.. М и н у л о , дівчата!
С е р ц е не заснул о, я вас не забув,
Л ю б л ю вас і досі, як д іто ч о к мати,
Б у д у вам співати, поки не засну...
Тоді ж, м о ї лю бі, як м е н е не стане,
З гад а й те п р о мене, п р о м о ю М а р я н у ,
Я вам з т о г о світа, лю бі, усм іхнусь,
Усм іхнуся«... Та й заплакав.
Д и ви ли сь дівчата,
Н е питали, ч о го плаче,
Та й н а щ о питати?
М и н ул о с я . П о м а г а л о
Л аскаве д ів оч е
Щ и р е слово... »Вибачайте!«
У те р сліпі очі:
»Вибачайте, м о ї л ю б і!
Н е х отя ж у р ю с я .
Так от, бачите, М а р я н а
З у б о г и м П е тр у с е м
Щ о в е ч о р а р о зм о в л я л а ;
І м ати не знала,
Д и вувал ась: » Щ о се таке
М а р я н у спіткало?
Чи не п ристріт? С я д е ш ити —
Н е те виш иває;
З а м іс ть Г р и ц я , зад ум ав ш и сь,
П е т р у с я співає;
Ч а с о м сонна р о зм о в л я є ,
П о д у ш к у цілує«...
М а ти с п е р ш у сміялася,
Д у м а л а — ж артує;
П о т ім бачить, щ о не ж арти,
Та й каж е: » М а р я н о !
Треба б у д е старостів ж дать,
Та м о ж е й о д пана!
 Ти вж е виросла, нівроку,
У ж е й дівувала;
Я вж е д у м а ю , щ о бачиш«...
210 Насилу сказала —
» Щ о вж е й заміж... коли теє«.
» А за кого, м а м о !?« '
» Х т о вп од об а, то м у й од д ам « .
С п ів ає М а р я н а :

215 » О д д а й мене, м о я м ам о,
Та не за ста р о го —
О д д а й мене, м о є серце,
Та за м о л о д о г о !
Нехай старий б урлакує,
220 Гр о ш і зар об л яє,
А м о л о д и й м е н е лю бить,
Д о л і не ш укає;
Н е шукає, н е б лукає
Ч уж и м и степам и:
225 С в о ї воли, с в о ї вози,
А м іж п ар уб кам и ,
Як м аківка м іж квітками,
Ц віте — р озц в ітає;
М а є поле, м ає волю ,
230 Та долі не має.
Й о г о щ астя, й о го доля,
М о ї чо рні брови,
Д о в гі вії, карі очі,
Л аскавеє слово.
235 О д д а й м ене, м о я м ам о ,
Та не за старого,
О д д а й м ене, м о є серце,
Та за м о л о д о г о !«

— » Д о ч к о м оя, М а р я н о !
240 О д д а м теб е за пана,
З а старш о го , б агатого,

170
З а сотника Івана!«
— » У м р у , се р ц е -м а м о ,
З а с о тн и к о м Іван о м !«
— »Н е в м р е ш — б у д е ш панувати,
Б уд е ш д іто к год увати !«
— » П ід у в найми, піду в лю ди,
А за с о тн и к о м н е б уд у !«
— »Б уд еш , д о ч к о М а р я н о ,
З а с о тн и к о м Іван о м !«
Запл акал а, зар и д ал а
С е р д е ш н а М аряна...
» З а старого... багатого...
З а сотника Івана«... —
С а м а с о б і р о зм о в л я л а ,
А п о тім сказала:
»Я ще, м а м о , не виросла,
Щ е не дівувала,
Б о ти м е н е не пускала
В ран ці д о криниці,
Ні ж ига жать, ні л ьо н у брать,
Ні на вечерниці,
Д е дівчата з п а р у б к а м и
Ж а р ту ю ть , співаю ть
Та п р о мене, чо р н о б р и в у,
Н иш ком р озм овл яю ть:
»Б а га то го д о ч к а батька,
Ш л я х е тс ь к о го р од у«.
Т яж ко мені, тяж к о, м а м о !
Н а щ о дала в р о д у ?
Н а щ о б р о в и зм а л ю в а л а ,
Д а л а карі очі?
Ти все дала, тіл ько долі,
Д о л і дать не хочеш .
Н а щ о ж м е н е годувала,
Н а щ о д о гл я д а л а ?
П о к и лиха я не знала,
Ч о м не за х о в ал а?«
Н е слухала стара мати,
Л ягл а спочивати;
А М а р я н а за сл ьо зам и
Л е д в е вийш ла з хати.

II.

О й, гоп! Н е пила —
На весіллі була,
Д о госп о д и не втрапила,
Д о сусіда зайш ла,
А в сусіда
Д о о б Ід а
В л ьо х у спати лягла.

Із л ьо х у та в льох,
З ав е р тал и в горох,
І в к о м о р і, і на д в о р і
З н е ж о н а ти м у д в о х
Пустували,
Ж ар тувал и,
З о п с у в а л и горох.

О й , гоп! Н е сама, —
Н а п о їл а к ум а
І п р ивел а д о г о с п о д и , —
Н е поб ачив Х о м а .
Х о м о ! В хаті
Л я ж е м спати!
Х о м и д о м а нема.

Тряси ж те б е трясця, Х о м о !
Я не л я ж у спати дом а,
А д о кум а,
Д о Наум а
П ід у в к л у н ю на с о л о м у .
 А , нуте, напилась!
310 Наш а, наш а придалась!
Ч ер в о н іє хвар туш ина, —
Р о д у че с н о го дитина«.

О т а к о р д о ю йш ли придани,
С п івал и пяні, а М а р я н а
315 К р ізь тин дивилася на те...
Н е д о д и в и л ася — упала
І т я ж к о -т я ж к о зарид ала.
Таке то лихо! І за те,
Щ о щ и р о л ю б и ть! Тяж ко, діти,
320 Вік о д и н о к о м у п р ож ить,
А щ е гірш е, м о ї квіти,
Н е р ів н ю в світі п о л ю б и ть!

Д и віться на м ене: я виплакав очі,

М е н і їх не ш код а, м ені їх не ж аль, —
325 Ні на щ о дивиться. Ті очі дівочі.
Щ о колись... колись то... Д у м и та печаль,
А б іл ь ш е н ічо го не м ав я й не м аю ,
А з гр іш м и таким и т я ж к о в світі жить:
П ід ти н о м н о ч ую , з в ітр о м р о з м о в л я ю ,
330 С о р о м л я т ь с я л ю д и у хату пустить
І привітать с л о в о м с та р о го каліку...
У к о р о ти , Б ож е, м о л о д о г о віку
Тому, хто не м ає тал ан у л ю б и ть!
Легш е, м о ї л ю б і, п о к р и ться зе м л е ю ,
335 Н іж бачить, як д р уги й — багатий, старий
Ц іл у є за гроші,, вінчається з нею...
О , Б ож е , м ій Б о ж е ! В о л е ю с в о є ю
Р о зб и й м о є тіло і д у ш у р о зб и й !«

З а р и д а в к о б за р , зап л акав
340 С л іп и м и очима...
Д и ву в ал и ся дівчата:
В ж е с м е р ть за плечим а,

173
 А він сліпий, сивоусий,
П р о колиш нє плаче!
Н е дивуйтеся, дівчата,
На старі к о зач і
Щ и р і сльози. То не р о са
В р ан ц і при д о р о з і
На с по р и ш і і не ваші
Д у ж е д р іб н і сльози!
Н апл акався: струни рвані
Три п ереб и р ає:
» А ж д о вечора М аряна
У т е м н о м у гаю
П р о п л а ка л а ; п р и й ш о в П етр усь.
В она р о з к а з а л а
Все, щ о чула о д м атер і
І щ о с ам а знала, —
І н е втерп іл а — сказала,
Я к пяні пр идани
Й ш л и п о улиці, співали.

»М аряно! М аряно!
Ч о м ти не у б о г а ? Ч о м я не багатий?
Ч о м у м е н е коней в о р о н и х н ем а?
Н е питала б мати, д е х о д и ш гуляти,
З к и м коли стояла! П итала б сам а,
С а м а с в о го серця, дала б й о м у в о л ю
Л ю б и ть, к о го знає. Я б те б е сховав
Д а л е к о , д а л е к о ! Щ о б ніхто не знав,
Щ о б ніхто не бачив, де витає доля.

М о я доля, м о є щ астя —
Ти, м о я М а р я н о !
Ч о м не ти в сірій свитині?
Ч о м я не в ж у п ан і?«

А М а р я н а , як дитина
Б ез м атері, плаче,
П е тр о стоїть к о л о неї,
Н іч о го н е бачить, —
Тілько сльо зи М а р ян и н і.
А сл ьо зи дівочі
І с е р е д дня л и хо р об л ять,
А щ о ж с е р е д ночі?
»Н е плач, серцб, — ссть у м е н е
І сила і воля,
Л ю б и мене, м о є серце, —
Найду свою долю
З а ви со ки м и горам и,
З а ш и р о к и м и степам и,
На ч у ж о м у полі,
П о волі-неволі
Найду свою долю !
Н е в свитині, а с о тн и к о м
Д о те б е вернуся,
Н е в б ур я н і — сер е д церкви
О б н ім е ш П етр уся!
О б н ім е м о с ь , п о ц іл ую , —
Д ивуйтеся, л ю д и!
А ти стоїш -червонієш «...
— » К о л и -то те б уд е ?«
— » Ш в и д к о , ш видко, м о я р и б ко !
М о л и с ь тіл ько Богу!
Іди в хату, лягай спати!
А я край д о р о ги
С е р е д сте пу п о м о л ю с я
З о р я м ясн ооки м ,
Щ о б б е з м е н е д о гл яд а л и
Тебе о д и н о к у;
С е р е д степу од по чи ну«.
— » Х іб а с ю ніч кинеш ?
Х іб а за р а з ?« — »Я ж а р ту ю !
Т епер У к р а їн у
Ні м оскалі, ні татари,
Н іхто не вою є«.
 — » А я чула, щ о ляхи йдуть«...
415 — »То вони ж а р ту ю ть !
Р о зій д е м о с ь, м о є серце,
П о к и не світає І
Ч о г о ж з н о в у зап л акал а?«
— »1 сам а не зн а ю !«

176
 III.

ВАРІЯНТИ та УВАГИ
ДО ТЕКСТУ
 І. Стор. 5. ЧШГИРИНСЬКНИ НОБЗАР І ГАИ ДА-
МАМИ. Заголовок цей — я видання 1844 р. Приймаючи
.альбомну“ засаду в виданні поезій, іншого заголовку
дати не можемо, бо в 1859 p., коли- цензура „признала
удобнЬйшпмъ разрешить новое изданіе н а п е ч а т а н н о й
у ж е к н и г и Шевченка“ , поет сам відкреслив цю стару
назву, закреслену було й замінену назвою „Поезія Т. Шев­
ченка, т. 1.“ Правда, закресленого слова „Гайдамаки“ Ш ев­
ченко не відкреслив, але сама вже лоґіка каже вернутися
до принятого нами заголовку, бо загальну назву „Поезія“
даємо всім чотирьом томам (II, III, IV, У ), що в них
українські поезії Шевченка вміщено. Поеми „Гамалія“ , яку
Шевченко т і л ь к и о п р а в и в б у в разом із „Кобзарем“
та „Гайдамаками“ , коли подавав у 1858 р. свої твори до цен­
зури, не містимо в цій збірці — читач знайде її в цьому ж
томі в наступній ґрупі поезій ранньої доби, що не ввійшли
до „Чигиринського Кобзаря“. Кожному читачеві, що схоче лег­
ше зорієнтуватися в значінні, що його мають ті чи інші відмінні
редакції поезій Шевченка в розвитку його композиційно-
стилістичної та версифікаційної техніки, радимо обовязково
познайомитися з нашою статтею „Текст ранніх поезій Шевчен­
ка“ п е р е д т и м , як приступати до варіянтів. Так само стаття
про „Перші три Кобзарі“ необхідна, як вступ, для того, щоб
ясніше зрозуміти, коли саме й які місця з „Кобзаря“ та „Гай­
дамаків“ скреслювала цензура.
Порядок поезій такий, як у „ К о б з а р і “ 1840 р.- (пор.
вступні уваги до „Катерини“ ).
Приймаємо такі скорочення в увагах, що супроводять
наведені нижче варіянти до „Кобзаря“ та »Гайдамаків*:
К 40 — „Кобзар“ вид. 1840 р.
К 44 — „Чигиринський Кобзар“ вид. 1844 р.
К 60 — „Кобзар“ вид. 1860 р.
Вил. 1841 р. — видання „Гайдамаків“ 1841 р.
Ред. 1858 р. — текст Чигиринського „Кобзаря“ і „Гайда­
маків“ (разом із „Гамалією“ ), поправлений власноручно Ш-ком
у 1858 р (власність Музею ім. В. В. Тарновського в Чернігові).
Прим. К 60 Цвітх. — примірник „Кобзаря“ 1860 p.,
власноручно поправлений Шевченком (належав Ю Ю. Цвіт-
ковському, тепер власність Історичного Музею в Києві).
Aerosp. У А Н — автоґрафи, що належать Українській
Академії Наук (давніше власність Г. О. Вашкевича).
 Сюр. 7. „ Д у м и м о ї, д у м и м о ї“ . Шевченко не по­
правляв тексту цієї поезії в Прим. II. 60 Цвітк. В К . 60 цензура
викреслила 73 рядки (від 28 до 100 вкл.), зоставивши тільки
43. Автографу нема. Тому беремо за основний текст ред.
1858 ]). Відмін мало:
Ряд. 27 — тільки в К 44 : Лихо ж мені з вами
Ряд. 7 2 — „ „ „ : А з а т о той, що дпвиїься
Ряд. 95 — так иоправив ІІІ-ко в Ред. 1858 р.. а в К. 40 та
К . 44 б у л о : Поки п о п и не засиплють.
Стор. 11. П е р е б е н д я . Основний текст 60 р.: поправок
у К . 60 Цвітк. Ш-ко в дій поезії не робив. В рядку 73 ми зро­
били конектуру згідно з текстом 1858 р., бо її вимагає логіка.
Є автограф в УАН, б. Вашкевича (1859 р.), на жаль неоиублі-
кований. Ряд. 4 — тільки в Ред. 1858 р.: І на кобзі грає
Ряд. 49 — в .В . 40 і В. 44: Б і л и й ус, стару чуприну.
Ряд. 62 — тільки в Ред. 1858 р.: Орлом сизокрилим літає, г у л я и
Ряд. 67 — „ „ : Спита чорну гору — ч о му т и н і ма
Ряд. 73 — так поправив Ш-ко в Ред. 1858 р.\ в К. 40, К. 44
і К . 60: Один він між ними, як сонце високе, — очевидно
помилково, бо контекст не вказує, до кого це „між н и м и “
можна було б віднести.
Ряд. 95 — тільки в Ред. 1858 і А на с л ь о з н зверне.
Стор. 14. Т о п оля . Основи, текст — ІІрим . її'. ПО р.
Цвітк. Автографу нема.
Ряд. 6 — тільки в Ред. 1858 р.: М а р н е зеленіє.
Ряд. 20 — у К. 40 і К. 44: Б у л о б не любила
Ряд. 28 — „ „ : Б у л о б не пустила.
Ряд. 54 — таку Ред. 1858 р. і К . 6 0 ; в 1і. 40 і К . 44: С п і в а
[с о б і поки вийде
Ряд. 68—09 тільки в Ред. 185а р.: Ч у л о с е р ц е недоленьку.
С к а з а т и не вміло,
Ряд. 78 — „ „ ,, Не співає — с и р о т о ю ,
Ряд. 89 — „ „ М а т и не питає
Ряд. 91—93 ,, ,, „ С т а р а не спитала
За с и в о г о , багатого
Т и х е н ь к о єднала
Ряд. 103 — так поправив Ш-ко в 1‘ед. 1858 р. і в ІІрим. />'.
60 Цвітк.-, в К. 40 , к . 44 і К . 60: А д р у ж к и поплачуть.
Ряд. 104 — тільки в Ред. 185*р . : Легше м а м о, в труні лежать
Ряд. 105 — А н і ж його б а ч и т ь — так у моєму „Кобзарі“
1914 ]). (СПБ.). так і в „Поезіях” (вид. 1927 р.), зредагованих
С. вфремовим і М. Новицькнм. 15 обох названих виданнях за
основний взято текст Прим. Цвігковського — безпосередньо
з оригіналу. Проте О. Новнцьілиі цієї відміни не подав (Зап.
НТШ., т. 102) — очевидно пропустив. Відміна ця є в Кожан-
чиківськім „Кобзарі“ 1867 р. — мабуть теж із ІІрим. Цвітк. Пе­
ревірити не можу. Зазначую це як єдине спірне місце в на­
шому виданні. В 1\. 40 та /Л 44: Я к й о г о побачить, а в /Г.
бо-. Щ ж ї і о г о побачить.

180
Ряд. 108 — тільки в Ред. 1.858 p.: Д и в и л а с я чорнобрива.
Ряд. 112-113 — „ „ Ми довго їй о д и н о к і й
На сім с в і т і жити?
Ряд. 123-24 — тільки в Ред. 1858 р . : Скажи, бо т и знаєш!
Х о ч е д а т и мене мати
Ряд. 137 — „ в К . 40: С к а ж у т в о ю д о л ю .
Ряд. 178 — „ в Ред. 1858 p.: П р и й ш л а , вмилась,
[напилася
Ряд. 179-81 — так у К. 40, її. 14 і К. ПО з маленькою від­
міною в К . 40 і R . 44, де рядок 179 звучить: П о б і г л а та
й стала; цим трьом рядкам у Ред. 1858 р. відповідав варіянт:
Тихо усм іхн улась
Вдруге, втретє н а п и л а с я
І не з о г л я н у л а с ь . * )
П о л е т і л а мо в на к р и л а х .
Серед с т е п у п а л а —
Пала, стала, з а п л а к а л а
І... і з а с п і в а л а :
Ряд. 186 — тільки в Ред. 1858 p.: Рости г н у ч к а та висока.
Ряд. 188 — так у Ред. 1858 р. і К . 60; в К . 40 і Я. 44: Спитай
Бога, чи д і ж д у с я
Ряд. 195 — тільки в Ред. 1858 p.: С п і в а є - г у л я є
Ряд. 202 — так тільки в II. 6 0 ; в К . 40, К . 44 і в Ред. 1858 p.:
Meüe мати сама хоче.
Ряд. 218 21 — тільки в Ред. 1858 р . :
От а к моя ч о р н о б р и в а
Плакала, співала
І на д и в о — с е р е д п о л я
Т о п о л е ю стала,
а дальші чотири рядки (222— 225) Шевченко цілком скреслив.
Стор. 21. Думка „Н а щ о мені чориі брови“ ..,
В усіх виданнях текст однаковий. Тільки в „Кобзарі“ 1840 р.
одна відміна: в рядку І6 — ні з ким в е с е л и т и с ь .
В автоґрафі з 1846 p., що переховується в Румянців-
ському Музеї в MqcKBi, замість рядків 9—28 маємо отсі:
Свої люди як чужії,
Ні з ким говорити,
Нема кому розказати,
Чого серце хоче,
Чого воно, як голубка,
День і ніч воркує,
Нема кому розказати,
Чого плачуть очі.

*) В тексті „К о б з а р я “ вид. ЛІМ-у (Харків-Київ 1833)

самовільно виправлено на: о г л я н у л а с ь . (Редакція А. Рі-
чицького).

181
 Люди серця не спитають.
А скажуть ледащо.
Очевидно память зрадила поета, як він шість ліг пізні-
ше списував цю думку для когось і .і знайомих.
Стор. 22. Д о Основяиенка. В К. 44 — „Д о у к р а ї н ­
с ь к о г о п и с а к и " , в Ред. 18Г>8 р . — ,.Основяненкові“ ; в К.
40 і К. 60, як і в нашому виданні. Автоґраф 185!) р., без початку,
належить УАН (б. Вашкевича), за ним подаємо рядки 2(3—44,
непропуіцені рос. цензурою в усіх тоьох „Кобзарях“ , що ви­
гнили за життя ІГІ-ка. В ІІргім. К. 60 Цвітк. ІІІ-ко поправок
не робив. Оси. текст— редакція її. бо, доповнена в рядках 20-44.
02--63 та 70 з автографу УАН. Був іще автоґраф 1839 р.,
пересланий поетом Квітці-Основяненкові (і підписанні псев­
донімом „Перебендя“ , але він загублений. Існував іще один
автоґраф, з якого редактори празького „Кобзаря“ 1870 р.
подали вар:янтп до ряд. 43—44 та 70 (див. нижче).
Ряд. 12—13 — в її. 40 і К. 44 було:
На с т е п і к о з а ч і й
На т і й с т е н і скрізь могили
На цю недоладність звернув ІТІ-кові увагу П. Куліш ще
в 1840 р., і ІП-ісо в К. 60 виправив так, як у нашому тексті.
Ряд. 43-44 — в празькому Кобзарі 1876 р. з невідомого нам
автографу: Смійсь, п о г а н ц ю , враже,
Та не дуже, б і с і в сину, —
Ряд. 50 —Скрізь так, тільки в 1і. 60: Н а ш а д у м а , н а ш а
п і с н я; але це текст накинутий Ш-кові Кулішем, а тому ми
привернули автентичну редакцію. (Див. в цьому томі нашу
статтю: „Посланіє до Основяненка“ ).
Ряд. 70 — в реченні: П о б о р о в с я б [і я м о ж е ] — слова,
що в дужках, у К. 40, 1І. 44 і К. 60 скреслені цензурою. Ф ігу­
рують вони в Ред. Я8 та в автоґр. УАН. Празьке видання
подав що варіянт: П о б о р о в с я б з м о с к а л я м и , оче­
видно з того ж автографу, що Гі варіянт до рядків 43—44.
В Прим. „Кобзари" со р. К. В. Галаганової вписано:
Поборовся б зл у к а в и м и (теж з якогось незнаного авто-
ґрафу).
Стор. 25.^ Іван П ідкова. Основ, текст — К. 60;
в При ч. К. 60 Цвітк. Ш-ко поправок не робив. Автоґраф
в УАН (неповний). Відміни супроти основи, тексту в К. 40
і К. 44 та к і:
Ряд. 8 — могили п о п о л ю
Ряд. 2Г)-2(І — Було д о б р е к о л и с ь жиги
На тій Україні
В К. 60 явна помилка: „ Н а ш і й Україні“ , а тому ро­
бимо конєктуру, реставруючи текст 40—44 років.
Ряд. 28 — в К. 40, К. 44: Х о т ь т р о ш к и спочине.
Стор. 27. Т а р а с о в а міч. Поема ця мала значно дов­
ший текст (на ЗС'рядків) — що був, очевидно, найранішоюре-

182
г

дакцією (див. вйріинт за рядком 100). Автограф цієї редакції,

що належав М. Щербакові, не заховався, але Драгоманів вико­
ристав її в виданні „Поезії Т. Гр. і Шевченка заборонені
в Росії“ (Женева 1890 р.). За основний текст беремо
К. бо, доповнюючи уступи, закреслені цензурою, з другого
знаного автоґрафу — У АН, б. Вашкевича. (У Прим. К . 60
Цвітк. поправок ПІ-ко не робив.)
Ряд. 4 — так і в Ре/(. 1858 р. і К. 60; в К. 40 і К. 44 : Як мак
Ірозцвітае
Ряд. 5 і 13 — в К. 40, К. 44 і в Ре/і. 1858 р.: Грае кобзар
[приспіву е
Ряд. 9 — в К. 40, К. 44, Ред. 1858 р.: Як збиралася гр ом а д а
Ряд. 15—40 — в К. 40, К. 44, Ред. 1858 р. і К . 60 — за­
креслені цензурою.
Ряд. 43—46 — так ск р ізь; тільки в тексті К о б з а р я вид.
ЛІМ’у (Харків-Київ 1933) знаходимо варіянт:
Зажурилася Украйна —
Така її д о л я !
Зажурилась У к р а ї н а —
Як мала дитина.
Може цей варіянт взято з автоґрафу * ) УАН, б. Вашкевича ?
Ряд. 97 — К. 40 і К. 44: Нехай с о б і бенкетують
Ряд. 99 — „ „ : А ніч мати пораду дасть
Ряд. 100 — За цим рядком у першій редакції (див. початкові
уваги до цієї поезії) був іще такий у с т у п :
•
А поки що, одпочиньмо. Дай то тілько, щоб та шляхта
Чи багато наших? Кровю упилася,
— „Трохи, пане-отамане, Тогді й мою головоньку
Та й ті щось ледачі“ Нехай ворон будить:
— „Зледащіли, — побачимо“ Не прокинусь! Товариші!
Нема чого ждати! Щ о буде, і о й буде;
Бенкетуйте ж, вражі ляхи, — Сю ніч ляхів католиків
Прийду помагати! Ходім частувати.
Прийду, ляхи, почастую Чи так, брати-отамани?
Не медом-ситою, — „Щ о маєм казати?
Ні, прокляті католики. Роби пане-отамане,
Кровю червоною Як сам добре знаєш,
Почастую за Павлову А ми будем помагати,
Праведную душ у; Поки силу маєм“.
А коли ні, Боже милий, — „Добре хлоп ц і!“ Пішов
Сам випити мушу. Люлечку смакує, [нишком,
Боже, нехай пропадає Дума думку, поглядає...
Голова Тараса! Доля ж бенкетує
•) Автографи Вашкевича ми використали в „Кобзарі*
1914 р. вид. „ДЬятель“ СПБ. т і л ь к и д л я у с т а л е н н я
м і с ц ь , в и к и н у т и х ц е н з у р о ю в цій поезії і „До Осно-
вяненка*. Не маючи копій із них тут, не мокемо усталити
походження цього варіанту. П. 3.

183
 Цей діялоґ затягує дію і позбавляє поему динамізму
й композиційної стпслости. Тому зрозуміло, що ПІ-ко цей
уступ у пізнішій редакції скреслив.
Ряд. 110 — тільки в Ред. 1858 р .: Та не повставали
Ряд. 111-12 — тільки в заграничних виданнях (може з ран­
ньої редакції, що не збереглася): Зійшло сонце — д о о д н о г о
Покотом лежали.
Ряд. 115-16 — тільки в женевських „Поезіях“ :
Ч е р е з ст е пи, щоб летіли
К р ю к и л я х і в їсти.
Ряд. 117 — так у К . 40, К. 44 і К. 00; в Ред. 1858 р.:
Налетіло г а й в о р о н н я
а в заграничних виданнях: налетіли к р ю к и з пол я .
Ряд. 118 — в К . 40 і К . 44: Л я ш е н ь к і в будити.
Ряд. 121 — тільки в Ред. 1858 р.: Закрякали г а й в о р о н и
Ряд. 125-26 — в К. 40 і К. 44: Т ії ночі к р о в а в о ї
ІЦо с л а в о ю стала
Ряд. 133 — тільки в К. 40 і в заграничних виданнях:
Сидить к р я ч]о к на могилі.
Ряд. 135-36 — в К. 40, К. 44 та К. 60 — закреслені цензу­
рою. За цими рядками в першій редакції було:
Була колись козацькая
І слава, і воля;
Слава сяє, а воленьку
Спіткала недоля.
Було колись — панували.
Та більше не будем.
Т ії ж слави козацької
По вік не забудем!
Ряд. 150 — тільки в Ред. 1858 р. і в деяких заграничних
виданнях: Та з ворогів покепкую.
Сто"«. 32. Катерина. Основний текст — примірник „Кобза­
ря“ 1860 р., що належав Ю. Цвітковському, в якому Ш-ко зро­
бив багато поправок. Звідки взято скреслені цензурою місця
зазначаємо скрізь у нижче поданих увагах. Автоґрафу нема’
Ряд. 11 — так у Прим. К. 00 Це тк.\ в К. 40, К. 44 і К. 00 •
Щ о р о д и л а на світ Божий
Ряд. 15 — так у Прим. К. 60 Цвітк.; в К. 40, К. 44 і К. би
було: Люди серця не с п и т а ю т ь
Ряд. 20 — так у При и. К. 00 Цвітк.; в К. 40, К. 44 і К. 00'.
С м і ю т ь с я над вами.
Літературна мова знає тільки „знущатися н а д ким“
або „з кого“ . Очевидно, Шевченко говорив „знущатпся ким“
коли поправив: „Знущаються вами“ .

184
Ряд. 28 — так у При и. К. 60 Цвітк.; в К. 40, К. 44, в Ред.
1858 р. 1 К. во : Т а к занапастила.
Ряд. 37 — так у Прим. К. во Цвітк.; в К. 40, К. 44 і К. 60:
Нехай собі з л і ї люди
Ряд. 39 — так у Прим. К. 60 Ц вії к., в К. 40, К. 44, Ред.
1858 р. і К . 60: Вона любить і не чує.
Ряд. 48 — так у Прим. К. 60 Цлтк.; в К. 40, К . 44 і К. 60
Любо потужити
Ряд. 49 — так у Прим. К. 60 Цвітк. і в К. 40; в К. 44 і К. 60:
О б і щ а в с я чорнобривий
Ряд. 51 — так у Прим. К. 60 Цвітк. і в К. 40; в К. 44 і К. 60 :
О б і щ а в с я вернутися
Ряд. 59 — так у Прим. К . 60 Цвітк. ; в К. 40, К. 44 і К. 60:
Щ о дівчата на улиці
Ряд. 63 — так у Прим. К. 60 Цвітк.; в К. 40, К. 44 і К. 60:
В і з ь м е відра опівночі
Ряд. 70 — так у К. 40 і К . 60; в К. 44 і в Ред. 1858 р.:
Аж к о л и не плаче
Ряд. 76 — тільки в К. 40: в о к н о виглядає.
Ряд. 97-98 — так у Прим. К. 60 Цвітк.; в ранішпх текстах
цих рядків нема (див. статтю „Перші три Кобзарі“ ).
Ряд. 119 — так у К. 60; в К. 40: Отут з м у ш т р у виглядала;
в К. 44 і в Ред. 1858 р.: Отут на м у ш т р у виглядала.
Ряд. 132 — так у К . 60; в &. 40 і К . 44: К л и н е свою долю
Отже Шевченко ніколи не говорив „кляне“ , а писав так
дуже рідко (пор. вар. до р. 1521). Тому пишемо скрізь „клене“
Ряд. 167 — в К. 4о і К. 44: Сидить батько в к і н ц і стола
Ряд. 177 — в основному тексті: Де с в і т и л к и з друженьками —
очевидна помилка, бо на весіллях буває тільки одна світилка.
Тому, роблячи конектуру, вертаємося до тексту К. 40 і К. 44.
Ряд. 178 — в основному тексті: Старости, бояри ? Але це мабуть
поправки Куліша, бо Ш-ко взагалі вживає формиріиг. б о я ра
і тому, роблячи конектуру, вертаємося до тексту К. 4о і К. 44.
Ряд. 186 — в К. 40 і К. 44 : В у л о б утопила
Ряд. 197 — в К . 40 і К. 44: Не слухала річеймоїх
Ряд. 265 — в К. 40, К. 44, Ред. 1858 і К. 60: Вийшла з села, —
[серце ниє
Ряд. 269 — тільки в К. 40: Як д е р е в о , стала в полі
Ряд. 295 — в К. 40 і К. 44: Та нема де п р и х и л и т ь с я
Ряд. 314 — „ „ : 3 нудьгою та горем.
Ряд. 322 — тільки в К. 40: С р і б н и м и сльозами
Ряд. 324 — „ „ : Б і л и м и ногами
Ряд. 334 — К. 40 і К. 44 : Кого що втомило
Ряд 401 — так і в Ред. 1858 р.; в К . 40 і К. 44 : У латаній
с в п т о т ц і ( = свиточці).
Ряд. 423 — так у К. 60; К. 40 і К. 44: Було таке, що й під тином
Ряд. 433 — „ „ „ : Бо люди те знають
Ряд. 456 — „ „ „ : Умиєшся, не п о б а ч у т ь
Ряд. 460-467 цих рядків немазовсім у К . 40 і К. 60; в К 44

185
е тільки два рядки: Огаке то лихо бачите, дівчата,
Жартуючи кинув Катрусю с в о ю .
Текст цих рядків беремо із статті Ф. Камінського („Кіев. Стари­
на" 1885,111), який мав у своїх руках друковані листочокп (влас.
Ф. Дейкуна-Мовчаненка) з уступами з „Катерини“ , пропущени­
ми в „Кобзарі“ 1860 p., що їх Ш-ко звелів видрукувати і пона­
ліплював у деяких примірниках.
Ряд. 488 — так і в 1‘ед. 1858 р., а в К. 40 і її. 44 : К о г о
[не надують.
Ряд. 504 — в її. 40 і її. 44: Та с л ь о з більш не має.
Ряд. 533-554 — цих рядків нема зовсім у її. 40 і її. СО; тільки
в К . 44 в 1 рядок: Сирота собака м а е т ь свою долю. Текст цих
рядків опублікував Ф. Камінський, але ми беремо його з тексту
такої ж автентичности — з „Кобзаря“ H. І. Стороженка, бо у Ка
мінського в цьому рядку гірша відміна: У я р у г р е б л я -
верби в ряд. (Текст Стороженка використав Доманицький,
у петербур. „Кобзарі“ 1908 р.)
Ряд.. 592 —в К. 40 і К. 44: Де ж ти так ба
Ряд. 612 — „ : Боже мій!.. І в а с ю !
Ряд. 628 — „ „ : Щ о колись к о х а л и с ь
Ряд. 673 — тільки в К. 44: То проклана с в о е г о Ивана
Ряд. 703 — в К. 40, її. 44 і Ред. 1858 p.: Щ о о с т а л о с ь . . .
(слово „байстрюкові“ пропущене).
Ряд. 720 — в Я. 40, її. 44 і 1‘ед. 1858p.: Т о бублик,
Ряд. 723 — в К. 40 і К. 44: Задивляться ч о р н о б р
Стор. 53. Г ай дамами. Автографу цілої поеми нема. Є тіль­
ки автограф І розд., надрукованого в „Ластівці“ , що ще весною
1920 р. належав І. І. Любову в Москві. Відміни в ньому супроти
тексту, що в „Ластівці“ , дуже незначні. Маємо аж 4 редакції
цієї поеми: 1. Видання 1841 р. 2. Текст того ж самого видання,
поправлений у 1858 р. Ш-ком. 3. Текст Кобзаря 1860 р. і 4. Той
самий текст із значними поправками — Прим. К . 60 Ц е тк.
За основну редакцію беремо текст Прим. К . 00. (Мотиви цього
вибору подано в статті про текст ранніх поезій. Текст заспіву-
увертюри (рядки 1-268), цілком скресленої цензурою в „Кобза­
рі“ 1860 p., беремо з редакції 1858 р.
П р и п и с и , п е р е д м о в у та лист до „панів субскрибен-
тів“ ставимо на тому ж місці, де їх поет умістив у вид. 1841 р.
і в тому ж порядку.
Спростовуємо лєґенду про д в а окремі видання „Гай­
дамаків“ : 1841 та 1844 р. Було тільки одно — 1841 р , якого 800
примірників книгар Лисенков о п р а в и в р а з о м із Кобзарем
1844 р. Цій збірці Ш-ко дав назву „Чигир. Кобзар і Гайдамаки“ .
Ряд. 105 — в Вид. 1841 було: А я дуревь один собі
Ряд. 116 — так у Вид. la é l р. (Степ широкий к р и л и ) * )

* ) Увага: В. Доманицький у свому „Критичному роз­

сліді над тексгом Кобзаря“ подає помилково, що в вид. 1841

183
Ряд. 133 — пунктуація І ’е,(. 1858 р., якої досі ніколи не до­
тримували, друкуючи: І гетьмани всі в золоті.
Ряд. 197 — в Иид. 1841 р.: Отак спдя к і н ц і стола
Ряд. 293 — у Рид. 1841 р., Ред. 1Н58 р. і К ! 60'. Довго таке ро-
|б и л о с я.
Ряд. 302 —„ „ „ „: Х о т і в у шлях-
[ти одібрать
Ряд. 304 —„ „ „ : Ш л я х т а ска­
зилася... кричать
Ряд. 305 —„ „ „ „ „: Слово гонору
О. Новицький пропустив цю Шевченкову поправку,
публікуючи поправки з К о б з а р я , що належав Ю. Цвітков-
ському.
Заголовок II розділу тільки в Ред. 1858 р.: Я р е м а .
Ряд. 330 — в тексті „Ластівки“, в Вид. 1841 р. і К . 60: П і­
д еш упоравшись в В і л ь ш а н у . В Ред. 1858 р.:
Упоравшись у М л і ї в пі д е ш.
Ряд. 349 — в тексті „Ластівки“ та в Вид. 1841: А не клене
д о л ю, людей не займа.
Ряд. 357 — в тексті „Мас. івкн“, в Вид. 1841 р., в Іе д . 1858
і К. 60: Та й знову до п р а ц і : отак треба жить!
Ряд. 365-67 в „ Ластівці“ в Вид. і841 р., в Ред. 1858 і К. 60
цим трьом рядкам відповідає тільки один: Щ о плаче, смі­
ється, як в ін т о г о х о ч е
Ряд. 370 — тільки в „Ластівці“: Такпм і я колись був.
Ряд. 376 — „ „ Чому не осталось, чому не
[ видало?
Ряд. 389 — „ „ Кому не з а в а д я т ь
Ряд. 425 — „ „ : Червоніє, а п а з у х и ...
Ряд. 435 — „ „ Стара Х а н на лежить долі
Ряд. 438 — „ в Ред. 1858 р. відповідають два:
Потяг безталанний
А ж у Мл і ї в .
Ряд. 442 — тільки в Вид. 1841: В і к я а п о с и п а л п с ь , стривай!
Ряд. 473 — „ „ К о л п жпва, нехай Боже
Ряд. 476 — у Вид. 1841, Ред. 1858 р. і К. СО замість слова
»літанню“ — крапки (з огляду на цензуру). Взявши слово „л і­
танню“ з Прим. К. 60р. Цвітк., ми зробили копєктуру, бо у Ш-ка
„літанію* — це тільки невдала Графіка. Нін сам вимовляв,
очевидно, „літанню“ , як того вимагає ригм.
Ряд. 493 — тільки в Вид. 1841 р.: Хто к у д а гукає
Ряд. 505 в Вид. 1841 і Н. 60: І жид гляне; робимо конєк-
туру. беручи текст Ред. 1858 р ., бо „ і“ замість „а“ — тільки
че)юз недогляд.
Р я д .’ 511 — у К . 60: Б ула к о л и с ь Гандзя

р. була форма „ в к р и л и “ , яку нібп то Ш-ко в 1858 р.поправив

на „крили“, і що ця нова форма є в К . бо, тим часом, як у К. 60
рядка 116 зовсім нема, бо початок-заспів скреслила цензура.

187
Ряд. 523-7 у Вид. 1841 р. цим пятьом рядкам відповідають
"шість: Перед цаном Хведором
Х о д и т ь жпд, х о д и т ь
І задком
1 передком
Перед паном Хведірком
Х о д и т ь жид, х о д и т ь .
Ряд. 533 — тільки в Вид. 1841 р : Не жа р т у ю. Давай гроші!
Ряд. 573 — А щоб б і л ь ш е була правда,
Ряд. 582-83 в Вид. 1841 і h. 60 цих двох рядків нема (через
цензуру). ПІ-ко вписав їх у Вед. 1858 p., звідки їх і беремо.
Ряд. 607 — в Вид. 1841, Ред. 1858 р. і К. 60: С в і т и т ь біло-
|лиций
Ряд. 618 — „ „ „ „ Коли нема ща-
(стя, коли нема долі
Ряд. 620-22 — в Вид. 1841 р., Ред. 1858 р. і Я. 60 цим трьом ряд­
кам відповідають оці два:
Один я на світі — с т е б л о с е р е д п о л я ;
Його б у й н і вітри п о л е м рознесуть
Ряд. 620 — виправивши текст у Прим. Цвітк. так, як подано
у нас, Ш-ко замість „д олі“ написав помилково „доля“ . Ро­
бимо конєктуру.
Ряд. 643 — в Вид. 1841, Ред. 1858 р, і К . 60: С х о в а л и
[Я р ем у... нишком помолись
Ряд. 647 — в „ „ „ 1858 р. і К . 60: На кий п о ­
милився
Ряд. 667-8 тільки в Лм,(. ,.Серце мов, к р и х т о м о я “ ,
З н о в у поли[ли]ся.
„ Ти сьогодні забарилась
Ряд. 672 — „ „ А мене байдуже?
Ряд. 674 — „ „ „ С л і з о н ь к и блиснули
Ряд. 691 — „ „ Посажу м ов паву
Ряд. 693 -- в Вид. 1841, Ред. 1858 і II. 60: Та й д и в и т ь с я буду
Ряд. 706 — тільки в А . 60: Нема кращої од тебе
Ряд. 712 — в Вид. 1841, Ред. 1858 і Я. 60: Вели таку мову
Ряд. 712-20 „ „ „ „ Я к о к у є вс ю
[в золото,
Я долю добуде,
Ряд. 747 — в Вид. 1841 і К. 60: Слухать т а к у мову, а в
Ред. 1858 p.: на т а к у ю мову.
Ряд. 766 — в Вид. 1841: Бодай не д и в и т ь с я , бодай не
[казати!
Ряд. 777 — „ „ В у г л у собакою д р о ж и т ь
Ряд. 783 — „ „ Вдарили об землю... нема
Ряд. 799-801 „ „ Щ о тепер?
Панове ради! п о м і р к у й т е .
З ним тепер нічого робить
Ряд. 805 — „ Н а дворі що е сили
Ряд. 807 — „ Оксана в хаті... „в б и ли ! вбили!“
Ряд. 808 так у Я. 60; в В и д . 1841: М л і є та й пада, а стар-

188
 шиіі; у Ред. 1858 р. Т а й п а л а в хаті . А старший
Ряд. 811 — в Вид. 1841 р : Вийшла за двері... сам позаду
Ряд. 813-14 „ „ Де ти?
Де ти, Яремо, подивися
Ряд. 815 — так у К . 60; в Вид. 1841 р.: Може мандруючи співа,
а в '.Ред. 1858 р,: Мавдруючи може співа.
Ряд. 817 — тільки в Вид. 1841 р.; Ляхи пропали... ч у т ь жива
Ряд. 826 — „ в Ред. 1858 р.: І темно, сумно в хаті стало.
Ряд. 843 — в Вид. 1841 і К, 60 цього рядка нема.
Ряд. 848 — в Вид. 1841р.: Ізза лісу з туману
Ряд. 896 — „ „ Н и щ е ч к о м ходя розмовляє
Ряд. 901 — „ „ ніби не з н а
Ряд. 902 — „ „ а дивися
Ряд. 923 — „ „ і в Ред. 1858 р.: ні в с л у х , ні мовчки
Ряд. 932 — тільки в Вид. 1841: Нехай співа
Ряд. 939 — „ „ Підкрадемось та послухаєм
Ряд. 942 — * Ходімо!
Ряд. 944 — в Вид. 1841 цього рядка нема.
Ряд. 945 - „ „ ...за дубом, під дубом і т. д.
Ряд. 947 — „ „ Кобзар співа неголосно.
Ряд. 974 — ' „ „ Правду співа
Ряд. 979-80 — „ „ не знаю за що, а»в Ред. 1858 р.: і сам
не знаю за що.
Ряд. 982-83 — в Вид. 1841 р.: Ну дарма, утни ще якунебудь.
а ну про батька Максима ушквар, а в Ред. 1858 р :
Ну, та дарма, утни ще якунебудь, а еу лишень
про батька Максима ушквар » к у не б у д ь .
Ряд. 990 — в Вид. 1841 р.: То ще к а р б о в а н е ц ь дасть
Ряд. 993-94 — тільки в Ред. 1858 р.: та щ е ось що
Ряд. 997 — в Вид. 1841 р.: Брехня, співай яку знаєш; а в Ред.
1858р.: Брехня,'старче Божий! Співай,яку знаєш
Ряд. 1000 — в Вид. 1841 р.: Справді з а с н е м о
Ряд. 1001 — в Вид. 1841 цього рядка нема.
Ряд. 1004 — тільки в Ред. 1858 р.: Г уля наш батько Максим
Ряд. 1006 — в Вид. 1841 р.: Л і т а орел с и з о к р и л и й
Ряд- 1008 — тільки в Ред. 1858 р.: Ой гуля Максим батько
Ряд. 1014 — в Вид. 1841 р .:Чи танцювать? то й у ш к в а р и т ь
Ряд. 1042 — в Вид. 1841 і в Ред. 1858р.: Який же бо ти бевзь
Ряд. 1044 — тільки в Ред. 1858 р.: бо йде, б а ч и ш, Залізняк
Ряд. 1047 — в Вид. 1841 р.: І вішать, і мордовать
Ряд. 1048 — „ „ дав би к а р б о в а н е ц ь
Ряд. 1051 — „ „ про Гайдамаки
Ряд. 1053 — „ „ Ц у р їм, аби була ласка слухать
Ряд. 1055 — так і в Ред. 1858р.; в Вид. 1 8 4 * р. тільки: тії
Ряд. 1067 — в Вид. 1841 р цього рядка нема [ледащиці
Ряд. 1070 — „ „ та м о л і т ь с я
Ряд. 1110 — так і в Ред. 1858 р.; в Вид. 1841 р. цього рядка нема.
Ряд. 1118 — тільки в Ред.-1858 р.: Кличе, л я ш к у козак
Ряд. 1119-20 і 1126-27 — тільки в Ред. 1858 р:.

189
 Л я ш к о , пташко моя,
Л я ш к о , доле моя
Ряд. 1142 — в Вид. 1841 р.і Бачать, щ о церков
Ряд. 1152 — „„ Стане сторожа з того світа
Ряд. 1162 - „ , Ред. 1858 р. та Ті. 60:
К р аю козацького краса
Ряд. 1166 і— в В и ,f. 1841 p.; Гаснуть в неволі
Ряд. 1180 — „ „ Д е Вогун той, де та зима?
Ряд. 1182 — „ „ Н е встане Богун загатить
Ряд. 1198-9 — „ „ і в Я. 60: Щиро як діти
Д у м а л в те в
Ряд. 1227 — т а к і в Ред. 1858; в Вид. 1841 p.: Щ о вже н і­
к о л и не вставать
Ряд. 1231 — Вид. 1841 і в Ред. 1858 p.: Щоб не побачили
[ з л і люди
Ряд. 1238 — тільки в Ред. 1858 p.: Щоб Богові вранці т е є
[розказать
Ряд. 1248 — так і в Ред. 18 58 ; в Вид. 1841 р : Слухайте, щоб іх-Д-
Ряд. 1251 — в Вид. 1841 і Ред. 1858 p.: Щ ’о’б не з а б у в а л и
[л я х а п р о к л и н а т ь
Ряд. 12G6-8 — так і в Вид. 1841 р., а в К. 60 було:
Тілько р о с а ранесенько.
Сльозами дрібними
їх у м и є . Зійде сонце
Ряд. 1271 — тільки в Ред. 1858 p.: П а н а м жито сіють
Ряд. 1275 — в Вид. 1841 p.: Де Залізняк щира душа;
а в Ред. 1858 p.: Залізняк де, щира душа
Ряд. 1278-79 — так у Вид. 1841 p .; в Ред. 1858 р. і К. 60:
Т я ж к о ! важ ко!... Слова: „Кат панує, а їх не
згадають“ — закреслені для цензури*).
Гяд. 1300 — тільки в Ред. 1858 p.: Смутний іде, невеселий
Ряд. 1308 — так і в Ред. 1858 p.: в Вид. 1841 р. і К. 60:
Чого ж смутний, чорнобривий
Ряд. 1318 — в Вид. 1841 р. і Ред. 1858 p.: Десь далеко сумно,
[сумно
Ряд. 1332 — в основному тексті (Прим. Цвітк.), як і в тексті
К. б'0:Асю ніч у п е ш с я , що не має сенсу — оче­
видна помилка; тому, роблячи к о н е к т у р у , вер-
темося до тексту з Вид.-1841 p.: А сю ніч у п є т ь с я
(упеться море, що його Дніпро давніше червонив,
та не напоїв).
Ряд. 1339 — в Вид. 1841 р. і К. 60 було:
Д ай т,о Боже милий, блисне булава !
Ряд. 1340 — в Вид. 1841 р .: Так ідучи думав в латаній свитпні
Ряд. 1356 — в Вид. 1841 р г А тим часом з - з а байраку?
в Ред. 1858 р.: заголовок VII розділу: Г а л ай д а.

*)1Тяжко зрозуміти, як ці слова пропустила цензура

в 1841 р.

190
Ряд. 1369 — так і в Вид. 1841 р.; в Я. 60: Х м а р и нагрівав
Ряд. 1376 — тільки в Ред. 1858 р.: Аж у Умань. По Подолі.
Так Шевченко хотів поправити історичну неточність, яку ба­
чимо в основному тексті, але й ця поправка („аж у Умань“ ) —
теж невдала. Очевидно він від неї відмовився.
Ряд. 1379 — в Вид. 1841 р.: Д а м а с к у гартує, а в К . 00 було:
Д о м а с к у гартує. Шевченко вибрав вираз „до­
маху“ , як зразок дотепної народньої етимології.
Ряд. 1390 — в Вид. 1841 р.: Так і к ла д е.-- Добре х л о п ч е !
Ряд. 1392 — тільки в Ред. 1858 р.: Отак, о т а к
Ряд. 1394 — в Вид. 1841 р.: Гуляй х л о п ч е ! нуте дітп!
Ряд. 1402 — „„ К р и л и трупом
Ряд. 1415-17 тільки в Ред. 1858р.: Із Мл і ї в а , пане.
Там титаря по з а в ч о р а
Пси замордували
Ряд. 1419 „ „ „ :УМліеві
Ряд. 1421-23 „ :
Дочку його: чи не з н а в а в ?
От а м а н е - п а н е ,
П у с т и м ен е!!! Т а (і з а п л а к а в .
Ряд. 1425-27 в Вид. 1841 р : „Де ти! серце моє, де ти ?!“
Та й пада додолу.
„Еге! знаю.. ІИкода хлопця,
Ряд. 1434 — в Вид. 1841 р.: Затряслося м ліло!“
Ряд. 1435-51 — цим 17-ом рядкам основного тексту відпові­
дають 10 рядків Вид. 1841 р.:
Добре, х л о п ч е , ножі будуть
А б и щ об х о т і л о с ь !
Х о ч е ш з нами у Лисянку?“
„На край світа... пане.
На край світа та не найду
Не найду Оксани!“
„Може й найдеш, х о д і м а н а ми
Я в с е з а б у в а ю,
Я к з о в е ш с я !“ „Яремою“ !
„Прізвище?“ „Не маю!“
та 11 рядків у Ред. 1858 р., з якої 5 початкових рядків — то­
тожні з попереднім варіянтом, а дальші 6 такі:
С и р о т у Ок с а н у ! “
„Може й вирв е ш,
Ходім з н а ми!
Я все з а б у в а ю
Я к з о в е ш с я “ . „Яремою“
Прізвище? — „Не маю“ .
Ряд. 1454 — в Вид. 1841 р.: Е с а у л о м “ . Б е з п р і з в и ща . .
Ряд. 1456-57 — „ „ Б а ч о б і д р а н и й . . . „Погано“
Ряд. 1458-59 — в Вид. 1841 р.: Ну, хіба Бідою ?
Ні, п о г а н о ...
а в Ред. 1858 р.: З а п и ш и Б і д о ю !

191
 Ні, погано...
Ряд. 1462 — тільки в Ред. 1858 р.: З а п и с а н о .
Ряд. 1466-71 — так скрізь, тільки в Ред. 1858р. цим 6-ом ряд­
кам відповідають 14 таких рядків:
К о н ч а й т е хлопята“ .
Т а й р у ш и л и до с х і д с о н ц я
У Лисянку хлопці
На ярма ро к. З і б р а л и с я
Хл опці , по т о л о ц і
П о мо л и л и с ь гарно Бо г у
Та й рушил и з Богом
У д о р о г у . Мов і с п р а в д і
Не б у л о н і ч о г о
У Че р к а с а х . . . і Яремі,
Зайвого з обозу
Дали коня. Усміхнувся
Я р е м а к р і з ь сльози
Т а й п о ї х а в за царину,
Ряд. 1507 — в Вид. 1841 р.: Д р і б н і сльози, давить душу
Ряд. 1518 - „ „ Моя с и р о т и н о
Ряд. 1521-22 — „ „ Може тяжко к л я н е долю
По П о л ь ші б л у к а є
Ряд. 1524 — тільки в Ред. 1858 р.: В склепу п р о п а д а є
Ряд. 1526-32 — цим 7 рядкам відповідають у Ред. 1853 5 рядків:
Згадує і Млії в,
Мо же каже: „Обні мі мось,
Н а в і к и з о м л і е м !“
„ Мі й с о к о л е ! Н е х а й л я х и
Згнущаготьсяі
Ряд. 1539 — так і в Ред. 1858 р.; в Вид. 1841 р.:
У будинку господиня.
Ряд. 1545-46 — тільки в Ред. 1858 р.:
Карай серце! Р о з і р в е т ь с я ,
Розпадеться камінь;
Ряд. 1548-49 — так і в Ред. 1858 р., а в Вид. 1841 р. цим
2 ом рядкам відповідають 4 рядки;
Ч о м ти не в В і л ь ш а н і й !
А м о ж е й там, м о ж е п л а ч е ,
Т я ж к о їй н е б о з і
Може з б а т ь к о м в игл я дає. . .
Ряд. 1554 - в Вид. 1841 р.: К р и ч и т ь : . о п и н и т ь с я “ ;
в Ред. 1858 р. і Я. 60: В е л и т ь о п и н и т и с ь
Ряд. 1557-58 — В Вид. 1841 р. і в Ред. 1858 р .:
Попасемо, п о в е р н у л и
У л і с т а й сховались
Ряд. 1569 — в В', і. 1841, Ред. 1858 р. і К . 60:
ї д я т ь шляхту, клюють очі
Ряд. і о а о — в Вид. 1841 р.: Ж и т ь б и та брататься.
Ряд. 1595 —

Ї92
 Ряд. 1603-13 — так і в Вид. 1841 р. і К . 60; цим 11-ом ряд­
кам відповідають у Ред. 1858 р. 7 рядків:
Минули Г о н с р ' а т к у
Б а й б у з и минают ь ,
У ж е й М л і їв... П р о т и г а р я
Ярема питає
У хлопчика: — Чи титаря
Ляхи ще не вбили?
Ні, не в б и л и : к а ж е батько.
Ряд. 1618 — в Вид. 1841 р.: Вчора з а х о в а л и
Ряд. 1623 — так і в Ред. 1858 р.; в Вид. 1841 р . :
А сьогодні, коли умру
Ряд. 1625 — тільки в Ред. 1858р.: Шу к а т ь тебе. Моє серце
Ряд. 1630 — вВид. 1841 р.: Тяжко й о м у сіромасі
Ряд. 1631 — вВил. 1841 р., Ред. 1858 р. і К . 60:
Б о р о т ь с я в нудьгою.
Ряд, 1642— в Вид. 1841 р.: Ц а б е яром Гайдамаки
Ряд. 1648 — ,, „ Гей, старченя, по с т ри в а й лиш !
Ряд. 1650 — вВид. 1841 р. і в Ред. 1858 р.: Я — ... гайдамака.
Ряд. 1664 — вВид. 1841 р.: За теж ми їх били.
Ряд. 1669 — „ „ Ось на тобі друже
Ряд. 1677 — „ „ Ліс попід горою
Ряд. 1696 — „ „ У м е р т в и х кишені
Ряд. 1698-9 — т а к І В Ред. 1858 р.; в Вид. 1841 р.:
Щ е к а р а т ь мерзених
а в К . 60: К а р а т е мерзених
Заголовок IX. розділу в Вид. 1841 р ' і в Ред. 1858 р.:
С т а р о с в і т с ь к и й б у д и н о к 4)
Ряд. 1702 — так у Вид. 1841 р. і К . 60; в Ред. 1858 р
Ото Гонта та Залізняк.
Ряд. 1704 — так у Вид. 1841 р. і К. 60 ; в Ред. 1858 р.:
З гайдамаками. Аж страшно!
Ряд. 1706 — в Вид. 1841 р.: Так з а ку рит ь . Гнилий Тікич
Ряд. 1708 — „ Шляхетською й жидівською
Ряд, 1715 — тільки в Ред. 1858 р.: Кричать „дітям“ : кари!
Ряд. 1724-25 — в Вид. 1841 р.: Я к смерть люта, н е ми н а ют ь
Ні літа, н і вроду
Ряд 1729 — б Вид. 1841 р.: Ні мат и, дитина
Ряд. 1734 — тільки в Ред. 1858р.: Не о с т а л о с ь у Л и с я н ц і
Ряд. 1748-49 — в Вид. 1841р.: Т а к Г а л а й д а - к р и ч и т ь ,
[ шу к а
Л я х і в по п о ж а р у

І *) Цей заголовок звязаний тільки з випадковим мотивом,

що його Щевченко пробував розвинути в першій редакції —
яор. варіянт до рядків 1772-76. Зрозуміло, що поет його потім
•Мінив, на „Бенкет у Лисянці“. В першій редакції цього розділу
, ї№ е прикрий анахронізм, одночасно й історична помилка (ви-
:дача їїаца). Уступ цей затягує дію. Редакція 60 р. значно краща.

193
Ряд. 1755 — „ „ „Гуляй!“ З а г у л я л и :
Ряд. 1762 — „ „ „ Г у л я й , дії-п! пийте, лийте!
Ряд. 1772-75 — так у Прим. К . 60 Цвітк., Ред. 1858 -і. і К. 60,
Ряд. 1775 — у Ред. 1858 р.: П о г а н и й Кобзарю!, а в Ь". 60:
Г р а й , с п і в а й кобзарю!
в Вид. 1841 р. цим рядкам відповідає варіянт, що має 28 рядків :
Постривай, я дожидаю,
Що ляхи прокляті.. “
Ярема встав — „Які ляхи?“
— „Ото бо завзятий!
Пий горілку, мій голубе“.
— „Які ляхи, брате?“
„По тім боці, у будинку,
Заперлись прокляті!“
— „Розвіємо!“ — „Шкода муру -
Старосвітська штука;
А ще гірше, Богданові
Муровали руки“.
— ,,Богданові? шкода! шкода!
Гетьманської праці“.
— „Я послав сказать проклятим,
Щоб видали Паца.
Помилую! Не видадуть —
Порох засипаю...
Потайники вже зроблені...“
— „І ляхи гуляють?“
— „Лічать зорі, добре брате!
А поки що буде
Виием чарку!“ — „Добре, випєм.
Пийте добрі люди
Та не дуже, бо ще може
Не кончили кари“.
Не кончили! пийте, бийте!
Грай, співай кобзарю!
Ряд. 1784 — в Вид. 1841 р. цього рядка нема.
Ряд. 1788 — тільки в Ред. 1858 р.: К у п л ю черевики.
Ряд. 180ї — в Вид. 1841 р . : А червоним ч е р е в и к а м
Ряд. 1813-14 — „ „ Земля гнеться... „А ну, Гонто!“
„Н у, брате Максиме!
Ряд. 1830 — „ „ Сидить о д и н к і н ц і стола
Ряд. 1840-62 — цим 23-ом рядкам відповідають у Вид. 1841 р.
тільки 3 рядки: Та й заплакав. Всі танцюють,
А Галайда плаче.
Нудно йому...
Ряд. 1875-89 — цим 15-ом рядкам відповідає у Вид. 1841 р.
21 рядок: Ось [царицина] копійка“ *)
*) Слово „царицина“ випущено й заступлено крапками
з огляду на цензуру.

194
 — „Не бреши проклятий!
Признавайся, я Ярема,
Ти конфедератів
Із хутора до титаря
Повів у Вільшану,
Признавайся! Я все знаю,
Де діли Оксану?“
Махнув ножем. — „Ховай Боже!“
— „Я тебе сховаю!“
— „ У будинку, на тім боці...
— „Виручай, як знаєш!
На золото!“ ... сипле йому
Жменею з кишені.
— „Треба Гонту...“ — „Потім, потім...
А не то — свяченим...“
— „Добре, добре! постривайте!...“
— „Ніколи, проклятий!
Ходім вкупі!“ — „Я кіж бо ви,
Яремо, завзяті.
Вам не треба, один піду,
а в Ред. 1858 р. аж 29 рядків:

Ось [царицина] копійка...

Хиба ти не знаєш?“
— „Знаю“ , каже і свячений
З халяви виймає.
„Признавайсь, лукавий жиде:
Ти привів у Мліїв
До титаря ляхів пяних?
Я, Лейбо, не в.мію
Жартувати! Я Ярема,
Твій наймит поганий, ~
Чи не пізнав? Признавайся ж:
Де моя Оксана?“
Та й замахнувсь.
— „Ховай Боже!...
Нічого не знаю...
Нічогісінько, їй Б э гу !“
-- „Не знаєш ! то яі: знаєш,
Так і робп“ .,. І знову ніж
Ярема виймає.:.
— „У будинку... на тім боці...
(Стривайте!)... з панами
У покоях, у золоті,
Як найкраща пані,
Ваша.. тее..“
— „Виручай же
Виручай, проклятий!“
— „Добре, добре... Які ж бо ви,

195
 Яремо завзяті!
Іду зараз і виручу
Ряд. 1890-900 — в Вид. 1841 р. і в Ред. 1858 р.:
В Майданівку!
В М а й д а н і в к у чуєш ?
Ряд. 1908 — в Вид. 1841 і в Ред. 1858 р.;
Сліпий в з д о в ж базару
Ряд. 1927 — в основному тексті М . 60 маємо „ н а п о т у х у “ ,
що його Ш-ко в Прим. Цвітк, не виправив. Роблячи кон-
ектг/рі/, вертаемося до тексту Вид. 1841 р., бо того вимагає
контекст. . На потуху“ — наївна поправка коректора.
Ряд. 1916 — в Вид. 1481 р. і в Ред. 1858 р.: То моргне,
То м а х н е ,
Ряд. 1918 — тільки в Вид. 1841 р.: У квартирочку м о р г а ю
Ряд. 1979-80 — в Вид. 1841 р. і в Ред. 1858р.: Гайда, діти! г а -
[ сне, г ас не. . .
В е л и к д е н ь козачий
Ряд. 1989 — „ „ В потайники п у-
[ с т и т ь огон ь!
Ряд. 2005 — „ Найдеш д р у г у
Ряд. 2014-19 — так у Ред. 1858 р. і К . 60; у Вид. 1841 р. цих
рядків нема.
Ряд. 2032-33 — в />'. 60 невиправдана Шевченком у Прим.
Цвітк. явна зорова помилка складача, через яку рядки 2032-33
виглядають так:
ІЦо п о б а ч у його ще раз
ІЦо п о б а ч у знову
Тому робимо конектуру за текстом 41 р. і друге „побачу“
заміняємо на „обніму“ .
Ряд. 2031 — в Вид. 1841 р.: Вдвоє, втроє витерпіла б
Ряд. 2037 — „ і в 1\д. 1858 р.:
Може Бог за те карав
Ряд. 2063 — в Вид. 1841 р. і К . 60: Л ю б л ю т е б е скаже?
Ряд. 2069 — в Вид. 1841. О д и н мене любить, а в К. 60:
Мене в і р н о любить
Ряд. 2072 — в Вид. 1841 р. Я т а к думала, молилась
Ряд. 2074 — „ Нема його, н е п р и ї д е
Ряд. 2097 — „ С ер де н ьк о загоїть.
Ряд, 2100 — в Вид. 1841 р.: Т о І’алайда мій Ярема
Ряд. 2108 — в Вид. 1841 р. Хто Я р е м а . Відкіля в ін !
Ряд. 2112-13 — „ Прилітай же мій о р л и к у ,
Мій с о к о л е м и л и й
Ряд. 2119 — в Вид. 1841 / . цей рядок двічі повторено.
Ряд. 2128 - в Вид. 1841 р . Д І і ц у , д з в о н я т ь до вечерні“
Ряд. 2129-31 — в Вид. 1841 р. 5 рядків:
Оксана осталась,
 Пожурилась, усміхнулась,
П а л а на к о л і н а ,
І м о л и т ь с я за Ярему
Щ и р о як д и т и н а .
Ряд. 2132 — в Вид. 1841 р.
Через тиждень с т а р і с е с т р и
Ряд. 2138 — в Вид. 1841 р.
Щ об не сердить З а л і з н я к а
Ряд. 2140-51 — в В и д . 1841 р. цим 12-ом рядкам відповідає
20'рядків:
Ляхів конча — з Залізняком
Часом наїзжае
В ряди-годи, — та вдвох собі...
Ну, це всякий знає!...
Вернімося ж до свячених.
ІЦо вони зробили?
Чи всі вони ще як бритва,
Чи перещербіли ?
Хоч вам, знаю, і остило
На кров, та на сльози
Дивитися, а Оксані,
Оксані небозі,
їй «ж нудно, бо Ярема
Весілля гуляє
З ножем б руках, на пожарах...
Вона виглядає
До півночі, а іноді
Помолиться Богу,
Та й спать ляже, одна собі...
Умер би. їй Богу!
Стор. 114. Мотто до XI розділу, взяте з народньої пісні,
вписав ІІІ-ко в Прим. К. 60 Цвітк.; в раніших текстах
його нема.
Ряд. 2154 — так 1 в Ред. 1858 р.; в В и д . 1841 р.: Плачуть
по селах м а л і діти, а в К . 60: По с е л а м
плачуть м а л і д}ти. Опріч цього,в Прим. К 60
Цвітк. є ще другий варіянт: По селах г о л і
п л а ч у т ь діти (на окремому листочку).
Ряд. 2158-63 — так і в Ред. 185Н р.; в Вид. 1841 р . та К . 60
на 1 рядок менше, так:
Нігде не чуть людської мови
Тілько звір виє, й д е в с е л о ,
Д е ч у є трупи; не ховали,
Вовків ляхами годували,
Поки ї х снігом занесло.
Ряд. 2171 — в усіх раніших текстах:
Барвінком п о к р и л а :
Ряд, 2223 - в Вид. 1841 р .: „ К а т а й ляха знову!“

197
Ряд. 2244 — п Ви,}. 1841 p. і р.: Вбийте його, а со-
Р е д . 1858
[бачат
Ряд. 2307 —тільки в УГ. но: Тп і з а і л а невеликих,
Ряд. 230!) —в Вид. M l р.: В и й т е стіни!
Ряд. 2325 — в раніших текстах: Хочеться н а п и т ь с я
Ряд. 2329 — вВид. 1841 р.. Горе м о е, горе
Ряд. 2412 — „„ Аж тру с ит ь с я, ніби чуе, —
Ряд. 2427 —„ На чужому н о л ю
Ряд. 2442 — „ „ Без васильків і без труни
Ряд. 2483 — „ „ О д и н що гуляв, а другий
І у ме р
Ряд. 24‘.).> — „ „ Що мала дитина з а к о м и н о м
[плаче;
Ряд. 2553-4 — в Вид. 1841 р. тільки 1 рядок: Во на світі
нема місця; в />'. но теж 1 рядок: Во на світі
нема міста: робимо конччтцру, відновляючи ІІІев-
ченкову форму*) м і с ц я ; „міста“ в /Г. 00 це
поправка Кулігаа або коректора його друкарні.
Ряд. 2593 — в Вад. 7N41 p.: Ревуть собі, ревітимуть
Ряд. 2594 — „ „ На то Божа воля.
Стор. 127. Приписи. Уміщено їх тільки в Вид. 1841 р. ;
Примітки 17 та 18 відносимо до відповідних Географічних
назв не в тих місцях, де Шевченко поставив їх у тексті
в редакції 1841 p., бо в нашому основному тексті тих усту­
пів нема. Не вважаємо цс за контамінацію. Інакше прийшло-
ся б усі „Приппсп“ друкувати, як додаток, позбавлений
звязку з текстом поеми.
Стор. 129. П ередм ова. Текст беремо з Вид. 1841
в Ь\ 0 0 . Шевченко її не повторив. В рядку 16 робимо конє-
ктуру: „убо“ замість „уже“ , що ввійшло до тексту, очевидно,
через недогляд.
Стор. 130. Цей гумористично - сатиричний л и с т д о
су бсн р и бен тів видруковано на третій сторінці обкладинки
видання 1841 р.
Стор. 131 II. ПОЕЗІЇ РАННЬОЇ ДОБИ, ЩО НЕ
ВВІЙШЛИ Д О ЧИГИРИНСЬКОГО КОБЗАРЯ. Під цим
загол. містимо поезії: І.щ о були опубліковані за життя поета
в альманахах „Лаетовка“ 1841 р. і „Мо.тодикь“ 1843 та окремо
(„Гам алія“ , Спб. 1844),2 поезії посмертні— В. і. Ш т е р н б е р г у ,
„Човен“ та нескінчену поему „Маряна-Черниця. Розміщуємо
їх у хронологічному порядку. Тільки нескінчену „Черницю"
друкуємо вкінці. За основний текст для тих із них. що ввійшли
до Кобзаря 1860, приймаємо текст цього видання. Для інших —
у залежності від методологічних міркувань (див. нижче уваги
до тексту окремії* поезій).
*) Ряд. 2554 — (Нема місця волі) заховала традиція.
Він очевидно автентичний.

198
г

Використовуємо а Варіантах автографи в.іасн. 1. Любова,

незнані совітським ученим. Берем їх текст із „Кобзаря“ 1914 р.
(Спб. вид. „Д еятель“ ), де за ними впдруковано текст „При­
чинної“ , „На вічну память Котляревському“ та дум ок:
„Вітре буйний“ і „Тече вода“ . Зазначуемо це тут, бо в пе­
редмові до того видання помилково сказано що інше.
Стор. 133. П ричнниаа Видрукувана вперше в „Ластбвці“
1841 р., вдруге — в К . 60 р. В автограф, що належав Любову.
В альбомі Сулієви Шевченко поробив поправки. За основний
приймаємо текст К . 60. (В Прим. К. 60. Цвітк. Ш-ко попра­
вок не робив).
Ряд. 3-6 в тексті Сулієва: Р в е с и н ю хви 'яю б і л о б о к у ,
Додолу верби н а г и на.
А я с н и й місяць ізза хмарп
Н а з е м л ю де-де п о г л я д а в
Ряд. 3-6 — в тексті Любова: І б л і д и й місяць на ту пору
З-за хмари де-де виглядав.
Ряд. 12 — тільки в тексті Сулієва: Та ясень по л і с у скрппів
Ряд. 23-27 » „ „ цим 5-ом рядкам відпові­
дають 8 рядків: Са ма собі , й сама не зна,
Ч о г о вона ходить,
Так ворожка поробила,
Щоб менше скучала,
Щ о б то не ж у р и л о с ь
Мо л о д е е , х о р о ш е е
А що б т а к х о д и л о ,
А х о д я ч и опівночі
Ряд. 31 — в тексті Любова й Сулієва: О б і ц я в с я вернутися
Ряд. 35 — тільки в тексті Сулієва: Не у м и л и л и ц е б і л е
Ряд. 41 — „ „ я ііарма його дівчинонька
П л а ч е виглядає
Ряд. 45 — „ „ : Не розплете ч о р н у косу
Ряд. 47-8 — ці два рядки в тексті Сулієва Ш-ко закреслив.
Ряд. 51 — тільки в тексті Сулієва:
За те, що так щиро, щ и р о пЬлюбила
Ряд. 64 — так і в тексті Любова', в тексті „ Ластівки“ Я Су-
ліева: І хто їй розкаже і хто тее зна.
Ряд. 68 тільки в тексті Сулієва: Її чорнобриву, її а а б у в а в ?
Ряд. 70 „ „ „ : За синім би морем милого
| н а й шл а
Рид. 71 — так і в тексті „Ластівки“ , Любова й Сулієва:
Живого б любила, другу задушила
Ряд. 82 — тільки в тексті Сулієва : Л іг к о л о моря одпочить
Ряд. 90 — „ „ „ : З е л е н і коси (бо дівчата)
Ряд. 92 — „ „ „ : Ходімшукати в е ч е р я т и
Ряд. 94 — я „ . : В е с е л о ї заспіваймо

199
Ряд. 146 — тільки в тексті Сулієва: Пішла дібровою ру на * )
Ряд. 1 4 8 — „ „ „ П л у г а т а р співає.
Ряд. 185-6 — „ „ „ За що ж вони т е б е
[ вбили?
Б о ж е м і й з тобою!
Ряд. 195 — „ „ „Ластівки“ '. Підкрались н и ш к о м ,
[щоб злякать
Ряд. 206 — „ „ „ : 3 а д з в е н і л и дзвони
Стор. 140. На вічну п а м я ть К отля р ев ськ ом у.
Вперше видруковано в „Ластбвці“ , в К . 6 0 — нема. Є й авто­
граф (Любова). В альбомі Сулієва ода теж має поправки
автора. За основний беремо текст з цього альбому.
В рр. 55-60 — Шевченко ввесь час вагався щодо рит­
міки. Цікаво, що в першій редакції (автограф власн. Любова)
в цих рядках — найбільше ямбів на початку кожного вірша,
а вже в „Ластбвці“ (очевидно змінено під час коректи) —
більше хореїв, що надає їх ритміці характеру народньо-пі-
сенного.
Ряд. 22 - так у альбомі Сулієва; в автографі Любова і в тек­
сті „Ластівки“ '. М у с и т ь у с т а в а т и
Ряд. 26 — тільки в тексті „Ластівки“ : Серце бється любо,
Ряд, 33 — так у альбомі Сулієва; в авт. Любова й тексті
„Ластівки“: Піде на шлях п о д и в и т ь с я
Ряд. 55-57 — так у альбомі Сулієва', в авт. Любова :
Підуть корови н а д і б р о в и ,
Дівчата вийдуть воду брать,
І сонце гляне — рай та й годі!
а в тексті „Ластівки“ :
Пійдуть корови н а д і б р о в и
Вийдуть дівчата воду брать
В и г л я н е сонце. Рай тай го д і!
Ряд. 59-60 — так і в альбомі Сулієва, в авт. Любова:
Заплаче злодій, д а р м а , що злодій.
Так було перш, — тепер дивись!
а В тексті ,,Ластівки“ :
Злодій заплаче, дарма, що злодій.
Так було перш; тепер дпвись.
Ряд. 90 — так В альбомі Сулієва; в автогр. Любова і в тек­
сті „Ластівки“ : Нехай усміхнеться душа на ч у ж и н і
Ряд. 102-3 — так у альб. Сулієва; в автогр. Любова:
Може моя доля н о тім боці плаче
Бо сироту всюди люди осміють.

* ) Р у н а в значінні л у н а — форма знана на Київ­

щині. Ш-ко вживав її вже замолоду (автографи з 1838 р.,
власн. Любова) й пізніше. Очевидно, всі редактори ще за його
життя поправляли діялєктичне р у н а на літературне л у н а .

200
 а В тексті „Ластівки“ '.
Може моя доля н а тім боці плаче
Бо сироту всюди люди осміють;
Ряд. 105-7 — так і В автаґр. Л обова; в тексті „Ластівки“ '.
Там м і с я ц ь , там с о н ц е ясніше сія
І з вітром могила в степу розмовляв,
Там не одинркий з н е ю б у в б и я.
Стор. 144. Думна (Вітре буйний...). Вперше видруко-
вана в „Ласт івці“ 1841 p., вдруге в К . 60. 6 автограф —
власність І. Любова. За основний беремо текст К . 60,
але доповнюємо його з альбому Сулівва, де рядки 13-16 вла­
сноручно вписав Ш-ко. Рядків 14-16 нема ні в одному з ін­
ших текстів, і це псує зміст пісні. Чому Ш-ко, віддаючи ще
в 1838 р. цю поезію Гребінці для „Ластбвки“. зазначив ці
три рядки крапками — тяжко зрозуміти. В 1859 р. він їх
пригадав і вписав до тексту, списаного з „Ластбвки“ ■ Лаза­
ревським (альбом Сулівва). Є вови її у прим. X . 60, що на­
лежав К. В. Галагановій.
Ряд. 13 — в авт., Люкова: Н а й д у свдю недоленьку.
В К . 60. цього рядка зовсім нема. — Його скреслено, бо
без наступних трьох він немає сенсу.
Рядок 15 — в К . 60. К . В. Галагановог: Пошукаю в синіх филях,
Ряд. 38 — так і в тьксті „Листівки“; в автографі Любова
й альбомі Сулівва: Увечері посумую
Стор. 146. Думна (Т ече вода в синє море). Думку цю
вперше видруковано теж у „Ласт івці“ , але як нібито кінець
оди „На смерть Котляревського“ . Вдруге її видруковано в К .
60. Є ця поезія і в альбомі Сулівва, де маємо тільки одну
відміну:
Ряд. 22 — Н а т о й б і к ключами.
Стор. 147. Думка (Іяж ко-важ ко...). Вперше видрукована
В „М олоди к у“ (1843), вдруге в К . 60. Є і в альбомі С улі­
вва, де маємо дві відміни:
Ряд. 4 — Хоч з м о с т у та в воду
Ряд. 23 — Чи не л ю б и в тебе щиро
Стор. 148. На незабудь — В. І. Шт е р н б е р ґ у . Ці
чотири рядки Шевченко написав на примірнику „Кобзаря“
1840 p., подарованому Штернберґові перед від’їздом його до
Італії. Опублікував цю поезійку М. Левченко в „Кіев. Ста­
рині* 1902 р., кн. 2.
Стор. 149. Ні Маркевичу. Маємо два автографи: 1.
посланий редакції „Молодика“ через Квітку-Основяненка, що
валежить Румянц Музею в Москві; 2. з року 1859 p., що нале­
жать У. А. Н., б. Вашкевича. Крім того в альбомі Сулівва
в копія власноручно (але неуважно) поправлена Ш-ом (пор.
ВІЛИІну В р. 32). За основний текст беремо автоґраф Румянц.
Музею. Відмін з автоґр. УАН подати не можемо, бо текст
Ного неопублікований. Редакція „Молодика“ зробила дві са­
мовільні поправки (див. р. 15 та 20).

201
Ряд. 5 — тільки в альб. Сулівва: Тепер л е т и в Україну
Ряд. 15 — так в авт. Румянц. Музею; в тексті „ Молодика“
й Суліпва: Одинокий..! А В к р а ї н а (це поправка
редакції „Молодика“ ).
Ряд. 20 — тільки в тексті „Молодика: Там с и н і є море
Де очевидна помилка: Шевченко написав „сынЪе море“ , ре­
дакція „Молодика“ це прочитала, як с ині є , а не „синее“ ,
як треба.
Ряд. 26 — тільки в тексті Сулівва: Т а к а я їх мова
Ряд. 32 — „ „ Між ч у ж и м и л ю д ь м и
— очевидна переставна переписувача.
Стор. 150. У то п лен а . Автоґраф — у Румянц. Музеї
в Москві*'), Видруковано вперше в „Молодику" 1843 р.. вдруге
в „ Кобзарі“ 1860 р. В Прим. її. 60. Цвітк. Шевченко
текст поправив (пор. знимку на стор. 225 цього тому). Бе­
ремо текст прим. Цвітк. за основний. Є ця поезія і в альбомі
Сулівва з поправками поета.
Ряд, 11-12 — тільки в тексті Сулівва:
Та й задріма, поки н е б о
Н е зачервоніє.
Ряд 13 — автоґр. Румянц. Музею й альб. Сулівва: Щ о се,
щ о се? — спитаєте
Ряд. 18 — в тексті,, Молодика* їі Сулівва: У нас в У к р а ї н і
Це поправка редакції „Молодика“ ; з „Молодика“ перепису­
вав текст і Лазаревський (альбом Сулівва).
Ряд. 39 — тільки в тексті Сулівва Д и т и н о ч к у , а вдовиця.
Ряд. 42-4 - „ „ : Гуляла-гуляла,
Аж и о к и н е п і д т о п т а л а с ь ,
З л и х о м не с п і т к а л а с ь .
Ряд. 54 — тільки в а тексті „Молодика“ -. Матуся співає;
Ряд. 55-56 — в автогр. Рум. Музею, в тексті „ Молодика“
й К. 6 0 А козаки с м і ю т ь с я їй,
Г а н н у с і м о р г а ют ь .
а в тексті Сулівва:
А козаки — м о л о д и к и
Вют ь с я за Г а нну с ю.
Ряд. 58 — тільки в тексті Сулівва:
М о л о д е н ь к и й , жвавий
Ряд. 60 — тільки в тексті Сулівва: Гандзю к у ч е р я в у
Ряд. 63 — в тексті „Молодика“ , К . 60 й Сулівва:
Чи бач, погань р о з т р і п а н а
Ряд. 66-69 — так само в автоґр. Рум. Музею й К . 60 з вий-
нятком р. 68, який звучить: Мене з а н е х а е ш ? В тексті Су­
лівва зовсім відмінний варіянт:
З матері глузуєш?
Постривай Же, — ось я т е б е ,

* ) Це автограф посланий до „Молодика“ . Опублікував

його І. Любов в „Україні“ 1907 р„ кн. 2.

202
 Голубко, узую
В че ре вики. . .
Ряд. 72 — в автоґр. Рум. Музею й альб. Суліева:
Отака-то б у в а ' мати!
Ряд. 77 — в К. 60: А с е р ц е — не мати — виразна по­
милка; робимо конектуру, вертаючися до тексту Румянц.
Музею 8 С ул іева : „А с е р ц я — не мати“ ,
Ряд. 78 — тільки в тексті Суліева : З о г н е т ь с я той стан
[високий
Ряд. 89 — після цього рядка в автографі Румянц. Музею
Йдуть чотири рядки:
Байстрям... Кого лютий кате?
Кого ти катуєш?
За що, за що дитя своє
Молоде мордуєш?
Рядки ці викреслила редакція „М олоди к а“ , а Шев­
ченко їх ніде не реставрував (ні в К . 00, ні в альбомі
Суліева).
Ряд. 92 — в автоґр. Румянц. Музею-. Як маківка на в г о ­
роді. Редакція „Молодика“ поправила так, як
в основи, тексті; так і залишилося скрізь.
Ряд. 96 — тільки в тексті Суліева..: Ганнусенька червоніла
Ряд. 112 — в інших текстах: До ставка к у п а т ь с я !
Ряд. 119 — в автоур. Рум. М узею : Мліє по тім боці
Ряд. 120-22 — в альбомі Суліева: І я колись... Д О С І ще
Сором, як згадаю.
Ц ур же йому! Калиною
Ряд. 124 — „ „ „ Гне стан гнучкий Ганнусенька
Ряд. 143 — в тексті „М олоди к а“ : Нирнув, виринає —
це поправка редакції.
Ряд 146 — в тексті „ М олодика“ і К . 60 через помилку:
Із рук матері з а к л я т и х ;
і В альбомі Суліева і в автоґр. Румянц. Музею : »закляклих**.
Тому робимо конектуру.
Ряд. 160 — тільки в тексті Суліева: Очі в и в е р н у л о з лоба
Ряд. 181 — „ „ „М олоди к а“ : Сяде н а тім боці.
Стор. 156. .Човен. Поезію цю опублікував уперше в пер­
шій редакції М. Могилянський у журналі „ВЬстникъ Европы“
(1909 р., кн 5) з копії, що збереглася в паперах А. Л. Косто­
марової. В архіві О. Корсуна (тепер власність Пушкінського
Дому в Ленінграді) віднайдено автограф — коротшу редак­
ція, яку й подаємо, як основний текст.
Варіянти з ширшої редакції (копія Костомарової) такі:
Ряд. 7-8 — Мо же б с п и н и в р и б а л о н ь к а ,
Т а й о г о немав
За рядком 8 ідуть ще чотири рядки:
Гойдається сюди-туди.
Аж серденько мліє!

203
 Вез весельця пливе собі,
Куди вітер віє...
Ряд. 9 — В и п л и в човен в синє море,
Ряд. 12 — Та й скіпок не стало
Ряд. 18 — За цим рядком ідуть ще два рядки:
Поки схочуть, поки стане
В сердешного сили
Вставляємо ці' два рядки до основного тексту. Таку
вставку не можна вважати за контамінацію: цілком ясно, що
Шевченко, переписуючи цю поезію для Корс^на, пропустив
ці лва рядки через недогляд, і через це 1) порушилася си­
метрична будова вірша (12 рядків у першій половині, а 10
в другій); 2) для слова х в и л і пропала рима (сили). Отже
ми робимо тільки конєктуральне доповнення (12-|-12).
Стор. 157. Гам алія. Маємо крім чотирьох текстів: 1.
окремого видання 1844 p., 2. тексту із поправками 1858 р. 3.
Кобзаря 1860 р. 4 того самого тексту з поправками в При­
мірнику Цвітковського — ще ft автоіраф 1859 p., власність
УАН., б. Вашкевича. Крім того в київськім історичнім Музеї
переховується ще частина іншого неопублікованого автоґра-
фу — пісня „У туркені по тім боці“, де є цікаві варіянти,
яких подати, на жаль, не можемо. За основний приймаємо
текст Прим. К . 60. Цвітковського. Робимо тільки одну кон-
ектуру — в р. 186 Гамал і ю замість Гамал і є*).
Ряд. 50 — в основному тексті К. по: Наша воля і слава, —
безперечно через недогляд, а тому робимо конєктуру, вер-
таючися до тексту 1844 p., з огляду на ритміку вірша.
Ряд. 82 — тільки в Ред. 1858 p.: В з а л і з і руки принести
Ряд. 130 — в Вид. 1844 р. — с м і л и в е .
Ряд. 171 — тільки в тексті 1844 p.: Щ о не дав ти з а п о р о ж ­
цям
Ряд. 189 — тільки в Ред. 1858 р.-. За ж и в і ї гори.
Стор. 163. М аряна«Черниця. Є дві редакції цієї не-
скінченої поемн: 1) опублікована Кулішем в „Основі“ (1861 р.
кн. III) з чорнового автографу — рання, 2) опублікована М.
Новицьким (Записки І.-Ф. Відділу ВУАН., кн. IV, 1924) з авто­
графу, що належав О. Корсуневі — пізніша. Її текст ми й бе-
* ) В тексті Вид. 1844 р. було так’: у pp. 55 та 88: Г а ­
мал і е, серце мліє, в р. 167: Слава тобі, Гамал і ю, а в р. 186:
Гамал і ю, вітер віє. Виправляючи текст у 1858 p., Ш-ко все
це так зоставив. В автографі 1859 р. бачимо вже скрізь в усіх
чотирьох випадках : Гамал і ю : в R . 60 р. було в рядках 55
і 88: Гамал і ю, а в рядках 167 і 186 — Гамал і є. В Uрим.
Цвітк. Ш -ко в р. 167 поправив на Гамал і ю, а в р.186 забув це
зробити. Автограф 1859 р. доводить, що Ш-ко вибрав оста­
точно форму Гамал і ю, очевидно від Гамал і й, бо від Гама­
лія vocativus — Гамаліє. Щ о це скрізь vocativus — доказує
протинка після цього виразу в усіх текстах. Пор. також у р.
112 — Гамалі є м.

204
ремо за основний. Редакція ця, значно ширша, стала відома
значно раніше: редактор цього тому опублікував її з копії
ще в 1914 році („Кобзарь“, вид. „Д еятель“ Спб.), але в тексті
було 6 помилок і один пропуск *). Звідси повстала помилкова
теорія Л. Білецького про те, що ця копія (т. зв. Псьолівни)
е відмінна конт&мінаційна редакція двох текстів (пор. його
студію над текстом „Черниці“ в Зап. НТШ, т. 146).
Присвяти Оксані Коваленко, що попереджав текст по­
еми, в першій редакції, нема, але перші 14 рядків цієї при­
святи знані були здавна, як окрема нібито поезійка 'опу­
блікував її з якогось безперечно автевтичного тексту Куліш
теж в „Основі“ 1861 р.). Ці 14 рядків, як окремий вірш, Шев­
ченко вписав ще в альбомі М. Д. Селецької (див. Збірник
„За сто л іт“ , кн. І, К. 1927 — стаття Н. Богданової).
Про історію тексту див. у цьому томі в нашій статті
„Маряна-Черниця“ .
В першій редакції, відміни з якої подаємо нижче, по­
ема мала .заголовок: „Черниця Маряна“ .
Ряд. 9 — в альбомі Селецької: У якому краю мене п о х о ­
вають
Ряд. 11 — в тексті „Основи": Коли нема д о л і , нема талану
Ряд. 12 — в тексті „Основи“ і в Альбомі Селецької'.
Т о н і к о г о й кинуть, ніхто не згадає
Ряд. 15 — в альбомі Селецької тільки два слова: „Чи
правда“ ... — на них текст уривається.
Далі подаємо варіянти з першої чорнової редакції:
Ряд. 41 — Аж ось — з хлопцем старий с л і п е ц ь .
Ряд. 47-50 — Об і д р а н а , ледве-ледве
Н о с е ноженята...
Б е з т а л а н н и й син Катрусі.
Д и в і т ь с я дівчата!...
Ряд. 56 — Заграй н ам що-небудь
Ряд, 58-9 — Я напою медом;
А тим часом одпочинеш.
Ряд. 69 — Р о з в а л и л а с я ...“ „А струни?“
Ряд. 75 — Постривайте ж мої любі
Ряд. 83 — Чи чували, чи н е ч ули ?..
Ряд. 91-93 — І з волами, і з возами,
З малою дочкою
Ряд.У9К-7 — Ч о р н о б р и в а - у р о д л и в а
Ряд. 100 — Та з я т я єдйати
Ряд. 101-107 — А Маряна не до пана
Виходила с т о я т и ,
Не до пана т о в с т о г о ,

*) Повстали ці помилки з того, що перенесення від­

мін цієї редакції на друкований текст давньої було зроблено
ве зовсім уважно.

205
 Усатого, с т а р о г о —
До Петруся, в гаю, в лузі
Ряд. 112 — В р а ю ж и л а... а іноді
Ряд. 114 — „Чого плачеш, мо я . п т а ш к о ? “
Ряд 123 — Щ о б т і, що кохались
Ряд. 125-6 — Живими остались?
Ти ж а р т у є ш , мій голубе!
Ряд. 131 — Чорні й карі очі
Ряд. 134 — Щ о є коси, ч о р н і коси
Ряд. 140-2 — Люблю тебе й на т ім світі,
Як на с ім любила,
Отак серце, о б н і м і м о с ь
Ряд. 144 — Нехай вкупі заховають...
Ряд. 149-50 — От а к і хотіли,
Щ о б на той світ переступить
Ряд. 155 — 3 ким вона гуляла.
Ряд. 160-1 — Знать забула, що минуло, —
Чи не дівувала.
Ряд. 163 — Не з н а л а, як треба на сім світі жить
Ряд. 165 — 3 Петром не р о з н я т ь — уміла любить
Ряд. 171 — Бодай н а с і м світі н і к о л и не знать
Ряд. 175 — Буду вам співати, поки не з а г и н у
Ряд. 178 — Я вам з того світа с е р ц е м усміхнусь
Ряд. 204 — Та й каже Маряиі
Ряд. 213,.— Хто вподоба, т о (я) й оддам
Рядок 21© — з цього рядка починається такий варіянт:
„Минулася твоя доля. Поглядає на сонечко, —
Навіки минула! Пече, а не сяє,
Чом ти вчора, як вернулась, Стоїть собі серед неба,
Навік не заснула? Мов сміється з неї:
Було б легше в домовині
Одинокій спати, - Воно не зна, що Маряна
Тоді, може б, над тобою Рада б під землею
Заплакала мати. Заховаться од матері,
Тепер'мати не заплаче, Щоб не почуть знову
Та й не заспіває; т ії мови. ЩО вже чула,
А лиха ще' буде-буде, Проклятої мови.
Поки заховають“ . Воно не зна, що як зайде
Спочити за ґаєя,
Отахе-то, мої любі, Петрусь вийде на долину,
Бува на сім світі: Петрусь заспіває,
Одна дочка у матері Петрусь її розпитає,
Та й тій тяжко жити! Як брат заговорить,
По садочку похожає, Поцілує, розпитає
Слізоньки втирає; Про лютеє горе,

206
 Не знала Маряна, чого серце млів,
Чого плачуть очі... Нащо його знать?
Хилиться тополя, куди вітер віє, —
Тяжко одинокій на степу стоять.
Утомиться вітер, — тополя спочине;
Отак і дівоча мине хуртовина."
Тяжко одинокій в степу зустрічать,
А ще гірше любій попереду знать,
Де і як спіткає лихая година.

Несподівано Маряна Моє слово — панство-царство

Зустріла недолю Нічого не схоче.
Співа, було, а іноді У кайданах, моя сиза, —
Дає сльозам волю, — Та не сиротою!
Сама не зна, чого плаче; Тілько мамо, щоб плакати,
Може, серце й чує Щоб співать зо мною, —
Та не в’иіє розказати Оддай..,
Про те, що віщує. — „Дочко моя, Маряно!
Раз увечері Маряна, Оддам тебе за пана,
Як мати заснула, За старого, багатого,
Пішла слухать соловейка, За сотника Йвана“.
Мов зроду не чула. — „Умру, серце-мамо,
Вийшла в садок, послухала, За сотником Йваном!
Сама заспівала — Не вчреш,— будеш панувати,
Та й замовкла; під яблуню Будеш діток годувати!
Тихесенько стала, Мати галка, мати чорна
Заплакала, як дитьна Літаючи кряче;
Без матері плаче... Чорнобрива дівчинонька
Петро стоїть перед нею, Ходя гаем, плаче.
Нічого не бачить. Летить галка через балку,
А дівчина нудить світом:
„Оддай мене, моя мамо, Ні з ким розмовляти.
Та не за старого, — Не пускає її мати
Оддай мене, моє серце, Вранці до криниці,
Та за молодого! В степу погуляти,
Нехай старий бурлакує, Ні жита жать, ні льону брать.
Гроші заробляв, Ні в а вечерниці,
А молодий мене любить Де дівчата з парубками
Долі не ш укав; Жартують, співають
Не шукав, не блукає Та про мене, чорнобриву,
Чужими стенами: Нвшком розмовляють:
Свої воли, свої вози, „Багатого дочка батька.
А між парубками Шляхетського роду...“
Як маківка на вгороді, — Тяжко, мамо, важко, мамо!;.
Цвіте — процвітав; Нащо дала вроду?
кав поле, мав волю, Нащо брови змалювала,
Та долі ве має. Лада карі очі?
Його доля — мої брови, Усе дала, тілько долі,
Мої карі очі; Долі дать не хочеш.
Нащо мене годувала, Нема Петра, не чуть Петра...
Нащо доглядала? Невже ж то покинув
Поки лиха я не знала, Сиротою чорвобриву
Чом не заховала?“ При лихій годині?
Не слухала стара мати, Побачимо... А тим часом
Лягла спочивати; Понад темним гаємг
А Маряна заплакала, Як русалка жде місяця,
Ледве пішла з хати. Маряна блукає.
„Злякалася“, — дума мати : Не співав чорнобрива,
Нехай переплаче!“ Тяжко, тяжко плаче...
А Маряна за сльозами „Ой, вернися, подивися,
І світу не бачить. Зрадливий козаче!“
Пішла в садок... Серце мліє, Утомилась би Маряна, —
Як згадає пана. Утоми не чує;
Серце моє, рибко моя! Без Петруся в гаю, в лузі
Маряно, Маряно! Ходячи ночує,
Постривайте!.. Заспівала, — На схід сонця червоніє,
Пішла луна гаєм: Ховаються зорі;
Не про Г р и ц я — про Пе- Іде дівчнна до хати,
[ т ру с я Несе своє горе.
Так і виспівала. Прийшла в хату, — спала мати,
Заспівав, опиниться, Глянула на н е ї:
Послуха, та знову, — „Ой якби ти, мамо, знала,
Аж голосок утомився. Якою змією
Петрової мови Окрутила моє серце
Не чуть, нема, не гукає, Рідної дитини...“
Не кличе: „Маряно! Та й упала на постелю,
Де тп, пташко? Вилинь серце, Як у домовину!..
Серденько кохане!“

208
 IV.

ПОЯСНЯЛЬНІ СТАТТІ
 РЕДАКЦІЯ ТЕКСТУ ПОЕЗІЙ ШЕВЧЕНКА.
(Історично-методологічний нарис].

За життя Ш евченка побачила світ м ож е третина його

поезій, але зараз же по смерті поета в руках близьких
йому людей знайшлася більшість матеріялів, потрібних для
точного видання м ало не всіх викінчених його тво р ів1). Існу­
вали всі обективні умови для того, щ об після смерти поета
видати цілком поправний текст його поезій: у Росії — тих,
щ о їх згодж увалася пропустити російська цензура, за к о р ­
д он о м — усіх без вийнятку. Проте так не сталося. Текст
виготовленого щ е в 1865 р., а випущ еного в світ у 1867 р.
в Петербурзі перш ого посмертного видання поезій не був,
як слід, зредагований. Редактори цього видання (знаного
від імени видавця під назвою »Кожанчиківського Кобзаря«)
М. Костомарів та Г. Вашкевич виказали багато д о б р о ї волі
й були перейняті побож ним бажанням, »щ об кожна йота
Ш евченкового писання, наскільки було можна, стала відома
без ж од н ої одміни, бо хто ж одважиться Ш евченка одмі-
няти«, але завдання собі поставленого не подолали. Вони
видали чимало творів поетових у початкових, чернеткових
редакціях, хоча й мали під рунами редакції виправлені
пізніше поетом; допустилися цілком і нічим неоправданих
змін у тексті, себто самовільних конєктур (роблячи це
часом, може, й несвідомо, бо не вміли деяких виразів
у автограф ах прочитати); попричепляли до деяких поезій
довільні заголовки і т. п. Виданий у тому ж році К. Суш ке-

') Бракувало тільки повного тексту „Єретика“ (Івана

Гуса), „Хустини“ , що її знайдено в 1881 р., та чотирьох по­
езій, що їх опубліковано вже 1906 р. („Сова“ , „Дівочії ночі“,
„Маленькій Маряні“ й „Трп літа“ ), а також „Човна“ (опубл.
1909 р.) та пізнішої редакції „Маряни Черниці“ з присвя­
тою Оксані Коваленко.

211
вичем у Львові без цензури, а том у значно повніший текст
під назвою »Поезія Т. Ш евченка« — був перш им виданням,
в яком у зявилися всі знані тоді з автоґрафів поезії Ш-ка,
а том у видання це було фактом чималого національно-
громадського значіння, але було таке неохайне, щ о ще
більше засмітило текст »Кобзарів«.

В 1876 р. зявилася можливість видати за кордоном

по зм о зі повний текст поезій Ш-ка, але редактори цього
видання, випущ еного в чеській Празі й том у званого
»Празьким Кобзарем«, Хв. Вовк і О. Русов, хоч і р озпоря-
джали всіми доступними тоді рукописами, одначе, як висло­
вився один із сучасних текстологів, виявили »безпринципний
еклектизм у користуванні рукописами р ізн ої вартости« й так
недбало перевели видання, щ о О. Русов пізніше склав »дов­
гий с п и с о к п о м и л о к на обидва томи«. (В перш ом у томі
вм іщ ено було легальні поезії Ш-ка, в д ругом у — нелегальні).
Вони так наївно підійшли до праці, щ о самі призналися в пе­
редмові, як при впорядкуванні тексту дали місце »не тільки
одмікам, котрі зроблені були власною р ук ою Ш-ка, а й усіля­
ким іншим, за котрі навіть не берем о на себе відповідально-
сти«. Д рагоманів дуж е гостро розкритикував невдалу їх
гграцю, назвавши її »памятником опортунізму«. В усіх цих
посмертних виданнях ум іщ ено деякі не-Ш евченкові твори
(Аф анасісва - Чуж бинського, П. Чубинського, Олександри
Псьолівни і т. ін.). Видання »Кобзаря«, щ о виходили після
того, аж до 1907 р. були тільки передруками згаданих
вищ е текстів. Виправлені Ш евченком тексти ранніх поезій
(1837— 1842): редакція 1858 р. та Кобзар 1860 р. спочивали
— перш а в м у зе ї Тарновського в Чернігові, другий у Ю . Ю.
Ц вітковського в М оскві; автографи поезій, написаних на
засланні (альбоми »більший« та »менший«), власність київ­
с ь к о ї » С тар о ї Громади«, — у В. П. Науменка; альбом »Три
літа« (1843— 45) похований в архіві »ІІІ-го О тд іл е н ія соб­
ственной Его Величества Канцелярій«1); інші — по ріжних
м узеях та приватних збірках. Ніхто ними не цікавився, ніхто

') Тільки цей останній був недоступний, бо про пього

довго ніхто нічого не знав.

212
не приступав до праці над вивченням тексту Шевченкових
творів. У 1893— 95 рр. вийшло в Галичині під редакцією
Омеляна О гоновського чотиритомове видання творів Ш-ка,
але його редактор, як і редактор видання львівської » П р о ­
світи« (1902 р.) Ю л. Романчук, іще більше заплутали справу
тексту Шевченкових поезій. О собливо визначився в цьому
Романчук, який, опрацьовую чи текст Шевченка, не вагався
робити ріжні поправки на підставі власних здогадів і хибних
понять про м ову й зміст поетових творів. Преця над текс­
том Шевченка, зроблена цим заслуженим на ниві політич­
ної і громадсько-освітньої праці національним діячем, була
невдала й навіть шкідлива, але робив він її вірячи,
щ о робить д обре діло. Це розуміли і його критики, й тому
за життя його не спіткала належна гостра критика, хоча
й були голоси в о борон і Ш евченка перед його редактор­
ськими методами (д-ра Щурата, м о ї й ін.).
Нарешті револю ція 1905— 1906 рр. в Росії принесла
можливість легального видання повного тексту Ш евченко­
вих поезій. Петербурзькі українці, використовуючи цю
можливість, вибрали редактором видання В. Д ом аницького,
святого труженика і великого патріота. В тяжкій недузі, хо-
рий на сухоти, з подиву гідною енергією взявся він
за прац ю і використав мало не всі доступні матеріяли. Від­
чинилися двері жандармських архівів, і в результаті праці
В. Д ом аницьокго й патріотичних заходів петербурзьких
українців О. Лотоцького, П. Стебницького та П. Саладилова
в 1907 р. Україна дістала перше повне видання
поетичних творів свого національного генія-пророка. Але
Дом.зницький, історик з освіти, не знав навіть засад т. зв.
текстології й, хоча величезна праця його, результатом якої
був новий текст поезій, найкращий з усіх, щ о побачили світ
раніше, а також студія під назвою »Критичний розслід
•над текстом К о б з а р я « були явищ ем епохальнилл у д о­
слідах над Шевченком, то він усе ж таки пішов шляхом
своїх попередників і дав т. зв. контамінацій-
ний т е к с т : із кількох редакцій того самого твору
вибирав ті варіянти, щ о йому видавалися »кращими«, »по-
правнішими«. Безперечно його »текстуальна м озаїка« була

213
найліпша, але хибна метода не мала нічого спільного
з вимогами текстології, себто науки про видавання
текстів, щ о вже виробила певні засади, якими давно вже
користувалися редактори всіх текстів по всьому світу. Коли
перш е видання »Кобзаря« дало Україні мало не повнйй
текст поезій Шевченка, а друге (Спб. 1908), доповнене но­
вими варіянтами з новознайдених автограф ів і поправлених
Ш евченком апографів, ще збільш ило Ш евченкову спад­
щину, то третє (СПБ. 1910, вид. Яковенка) принесло нам
текст у с і х п о е з і й Шевченка, щ о збереглися до того
часу1). Засл угою Д ом аницького було те, щ о він дав грома­
дянству повного Шевченка й щ о в своїй редакторській
праці по змозі уникав власних домислів і поправо-к
у тексті2); слабою стор он ою його видань було те, щ о текст
його був контамінований та щ о не скрізь редактор, або
його помічники, зуміли автографи Ш евченка д обре про­
читати (на жаль, д е я к и х автоґраф ів Д ом аницький сам не
бачив, а користувався тільки списаними для нього копіями).
Прете на Великій Україні текст В. Д ом аницького на 20 років
став текстом канонічним, і його передруковували в сот­
нях тисяч примірників ріжні видавці. В Галичині було інакше.
Романчук того таки 1907 р., щ о 'й Доманицький, перевидав
поезії Шевченка, а хоча його видання (поправлене й д о­
повнене) вийшло вже після видання Д оманицького, все таки
Ромаїнчук, як і в виданні 1907 р., так і в новом у — 1912 р.,
в багатьох місцях уперто задерж ав свою власну »м озаїку«
і свої власні хибні конєктури. Іван Ф ран ко в 1908 р. теж
видав у Львові »свій« текст поезій Ш -ка (під ф ір м ою Наук.
Т-ва ім. Шевченка). Ф ранків текст був кращий, а видання
цінне тим, щ о редактор його постарався дати по зм озі всі
доступні варіанти. Від себе, як то робив Романчук, він нічого
не додавав, але текст був теж контамінований. Ю віл еї
Ш евченка — пятдесятиліття з дня смерти в 1911 р. і століття
з дня народження в 1914 р. — принесли силу нового мате-

1) Недоставало тільки пізнішої редакції „Маряни Чер­

ниці“ та кількох нескінченнх уривків, знайдених пізніше.
2) Хоча, як довів пізніше М. Новицький, все таки не
встерігся того.

214
ріялу для вивчення життя,, творчости й передусім тексту
Ш евченкових творів. О собливо велику рол ю відограли
шевченківські вистави 1911 р. в Петербурзі, Києві й Москві.
Приступивши до праці над вивченням тексту творів Ш ев­
ченка ще в 1909 р., редактор цього видання й автор цієї
статті протягом чотирьох років призбирав силу нового ма­
теріалу, невикористаного Доманицьким, зібрав майже
повну ф ототеку автографів Ш-ка. Результатом тої граці
було: 1. відшукання ріжних забутих або незнаних автогра­
фів, 2. опублікування нової (пізнішої) редакції »Маряни
Черниці« з цілком незнаною присвятою Оксані Коваленко,
3. виготовлення вже на наукових засадах опрацьованого
тексту всіх поезій, щ о мав побачити світ у видавництві » Д ія -
тель« (петербурзької ф ілії нім ецького видавництва Отто
Маєр). Але 1914 р. побачила світ тільки четверта частина
того тексту — »Кобзар« у серії »О бщ едоступной Библіо-
теки«, бо велика війна зліквідувала все це підприємство.
Повні видання Ш евченкових поезій російська влада,
схаменувшись, почала конфіскувати. Видавці петербурзьких
видань пішли лід суд.
Тільки револю ція 1917 р. принесла повну свободу
й Ш евченковим творам, але чомусь видавали їх у тексті
опрацьованом у Доманицьким, не доповню ю чи його навіть
уже видрукованими новознайденими творами. Численні
варіянти й навіть цілком відмінні редакції деяких поезій
залишалися громадянству й далі незнані1). Правда, були
й деякі вийнятки, як, нйпр., пятитомове видання творі/в
Шевченка, щ о видав Я. Оренш тайн у Ляйпціґу в 1918— -1921
р. р. за редакцією Б. Лепкого. Редактор цього видання дав
дуж е багато варіянтів і інших редакцій, додав і новознайдені
твори, але, пробуваю чи в Німеччині, теж не міг викори­
стати автографів і пішов д ор ого ю своїх попередників,
давши свою концепцію знову таки контамінованого тексту.
В 1921 р. вийшло »народне видання« »Кобзаря« за
редакцією В. Сімовича, щ о дав теж свою власну концепцію
контамінованого тексту.

*) Так було з ирпевятою до „Маряни Черниці“ .

215
 Головною хибою всіх видань було те — (я це підкре­
слював іще в своєму виданні 1914 р. та в »Книгарі« 1918
року), — щ о редактори називали »Кобзарем « у с і п о е з 'ї
Ш евченка та цілком нехтували волею поета, позбавляючи
цілі ґрупи поезій Ш евченка тих заголовків, щ о їх поет тим
Групам давав. Поезії, написані в казематі в 1847 р. і названі
»В казематі«, подавали без цього заголовка, як теж і поезії
1843— 45 рр., названі поетом »Три літа«. Пропускали епі­
графи, щ о їх поет ставив перед деякими творами, і т. д.
Нарешті в 1925 р. вийшло «а Україні (»Держвидав«)
повне видання »Поезій« Т. Ш евченка за редакцією І. Айзен-
штока і М. Плевака. Редактори ці зробили все, щ о вміли
й могли, щ об дати повний текст поезій, беручи в засаді за
основний текст тільки одну редакцію, але теж не всте­
реглися від деяких контамінацій, часом дуж е наївних.
Проте видання це було великою подією і заслуга обох до­
слідників дуж е значна.
1927 рік приніс У країні значно кращ е опрацьований
текст поезій Ш евченка за редакцією С. Єф рем ова і М. Но-
вицького. Це двотом ове видання популярне, а тому нема
в ньом у варіянтів, але воно вже не зіпсуте контамінаціями:
в ньом у ми бачимо скрізь у всіх творах одну основну ре­
дакцію, за яку вони брали або певний виправлений Ш ев­
ченком друкований текст, або текст певних автографів.
Видання це має деякі похибки1), але з усіх, щ о були до
нього, воно безперечно найкраще. Проте воно не було
ще тим, чого нетерпляче чекали передусім ш евченкознавці,
а за ними й уся освічена Україна. Всеукраїнська Академ ія
Наук мала видати повну збірку творів Ш евченка на підставі
рукописів, але д о цього часу побачили світ тільки два томи,
але не поезії, а »Щ оденник« (Київ, 1927) та »Листування«
(Київ, 1929). Ці два томи — III і IV — свідчать про те, яку
колосальну, просто нелюдську п р ац ю вложили в видання
його редактори й передусім академік Сергій Єф ремов.
Не/ца сумніву, щ о коли б не причини чисто політичного

*) М. Новицький, що читав автоґрафи поета, не вмів

деяких виразів добре прочитати та не насмілювався робити
конєктур там, де в тексті Шевченка е очевидні огріхи.

216
характеру, то ми мали б уже з такою сам ою н ауковою точ­
ністю виданий текст і всіх поезій Ш евченка на підставі
добре вивчених і прочитаних усіх його автограф ів та по­
правлених ним видрукованих текстів. Навіть коли б пізніші
редактори не пристали на методологічні засади, приняті
редакторами академічного видання, то вони завжди могли б
видати поправний текст Ш евченка в тих редакціях, які вва­
жали за відповідні, бо в виданні мали бути використані всі
редакції поезій та всі їх варіянти. Але тим часом головний
редактор видання пішов 1929 р. до вязниці, а Академ ію
Наук із справж ньої наукової установи обернуто в комуні­
стичну »аґітколєґію«. Видання творів поета на деякий час
припинилося. Та ось 120-літні роковини з дня народження
поета в 1934 р. й майбутні 75-літні роковини його смерти,
щ о припадають на 1936 р., спонукали відповідні совітські
установи виготовити новий поправніший текст Шевченкових
поезій. Кермувалися вони дум кою, щ о треба дати »кра­
щий« з »соціологічного погляду« текст. Та при всім бажанні
прикласти до видання тексту »марксівсько-лснінську« ме­
тоду, ні один совітський учений не м ож е цього зробити,
бо цієї »методи« до тексту прикласти не можна. Це вика­
зала праця О. Дорош кевича, який із великою затратою
енергії й великою ерудицією приступив до редагування
тексту поезій Швченка на засадах наукової текстології, але
цілком непотрібно поприплітав до своїх міркувань освячені
совітською традицією тенденційні напади на попередніх
дослідників, та, догодж ую чи совітській владі, фальшиво
освітлив справу тексту ранніх поезій Шевченка. Проте,
з огляду на те, щ о текст їх раніше був цілком поправно
виданий1), тенденційне освітлення Д орош кевичем цього
моменту не заш кодило справі. Натомість, вистудіювавши
всі автографи поета, Д орош кевич виправив усі помилки
своїх попередників, і текст пізніших Ш евченкових поезій
(від 1843 р.), опрацьований під його провод ом для Інсти­
туту ім. Шевченка, ляже й в основу наш ого видання2).

') Всі дрібні огріхи видання за редакцією 0. Єфремова

та М. Новицького вже усталено.
г) Нове видання ЛІМ’у з ілюстраціями Касіяна (19^4 р.).

217
 Розм іщ ую чи поезії Шевченка, ми приймаємо т. зв.
»альбомну« засаду, Групуючи їх так, як це робив або мав
намір зробити він сам.
Кожну поезію друкуєм о в одній основній редакції,
але зазначаємо, щ о там, де в вибраній редакції бракує
якоїсь частини і сталося це не з волі поета, а або з огляду
на цензуру, або тому, щ о його зрадила память, ми попов­
ню єм о вибраний текст з інш ої редакції, вважаючи це не за
контамінацію, а за нормальну редакційну працю, викли­
кану конечністю.
Д о кожного тому додаємо статтю про текст тої групи
поезій, щ о в ньому вміщена, освітлюючи докладно історію
їх тексту та подаючи методологічні міркування, які веліли
нам вибрати даний текст, як основний. Д опускаєм о засад-
ничо деякі обереж ні конєктури, за кожним р азом їх
обговорю ю чи. Стараємося подати по зм озі всі варіянти,
а в увагах до тексту читач знайде відповідь на всі запитання,
щ о м ож уть виникнути в звязку з текстом.
Особливості Ш евченкової мови стараємося в міру
можливости зберегти, але остільки, оскільки це не входить
у колізію з засадами прийнятого тепер правопису. Пи­
танню про Ш евченкову мову буде присвячена спеціяльна
стаття в одном у з ближчих томів.
Л і т е р а т у р а й у в а г и : Бібліоґрафії літератури
про текст тут окремо не подаємо. Поодинокі текстолоґічні
праці обговорюємо в статтях про текст, уміщених у кожному
томі. При написанні цієї статті користувалися ми працями
своїми, 0. Дорошкевича, І. Айзенштока, ГІ Тпховського, М.
Новицького й ін. та всіми згаданими в статті виданнями
і рецензіями на них. Повну літературу про текст найде читач
у XVI. т. цього видання.
П авл о Зайцев.

218
 ТЕКСТ РАННІХ ПОЕЗІЙ ШЕВЧЕНКА
(1837— 1842).
Опрацю вавш и текст поезій, уміщ ених у ц ьом у томі,
ми повинні зясувати читачеві, чим ми кермувалися, прий­
маю чи даний нами їх розподіл та беручи за основний текст
ті, г не інші їх редакції.
Розпочинаємо цей том не від перших хронологічно
творів Шевченка, а від тих вісьмох поезій, щ о перші поба­
чили світ у збірці під назвою »Кобзар« (1840), хоча й були
написані пізніше, ніж деякі інші, вміщені в цьом у томі. Ро­
б и м о це, як з огляду на велике історичне значіння цієї пер­
ш ої збірки, щ о здобула наш ому поетові славу, так і з огляду
на її ідеологічну суцільність. Не м о ж ем о теж не взяти під
увагу й того факту, щ о сам поет саме цій збірці надавав
великого значіння. В неїволі, на засланні, він' виразно це
підкреслював, кажучи:
Либонь уже десяте літо
Як лю дям дав я »Кобзаря«...
Підкреслюємо, щ о сам поет ніколи не мав наміру
називати всі свої твори »Кобзарем«. Слід ом за »Кобзарем «
містимо »Гайдамаків«, щ о їх сам поет 1844 р. обєднав
з 8 згаданими поезіями під спільною назвою »Чигиринський
К обзар і Гайдамаки«. А втім це приняли, як безперечну
засаду, сучасні текстолоГи-шевченкознавці.
Інші поезії ранньої доби містимо в хронологічном у
порядку, крім »М аряни Черниці«, щ о її, як твір нескінчений,
подаємо вкінці згідно з засадою, принятою нами для всіх
нескінчених поезій.
Щ о д о питання самого тексту ранніх поезій, то треба
сказати, щ о для більшости з них існують дві редакції:

219
1. текст »Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків« р азом із
»Гамалією«, виправлений Ш евченком 1858 p., та 2. текст
»Кобзаря« 1860 p., виправлений Ш евченком того таки року
вже по виході цієї книжки в світ (т. зв. Примірник Цвітков-
ського). Завдання редактора - текстолога вирішити, котру
з них треба вибрати. Редактор тексту поезій цього видання,
а також і І. Айзенш ток, М. Плевако, М. Новицький та С.
Є ф р ем ов о бстою ю ть редакцію 1860 р., О. Д орош кевич —
редакцію 1858 р. С в о ю критику на вибраний іншими тексто­
логами текст Д орош кевич докладно висловив у статті
»Принципи організації Ш евченкової поезії« (»Життя й ре­
волюція«, 1932 p.).
Д орош кевич того погляду, щ о текст »Кобзаря« 1860
року — контамінаційна праця »невідомого (?) редактора«,
за якого проте він уважає П. Куліша. Поправки, зроблені
в ц ьом у тексті пізніше Ш евченком, Д орош кевич уважає за
випадкові й нескінчені. Та треба ствердити, щ о цілком
опрацьованих Ш евченком текстів дуж е мало. Всі редактори
творів Шевченка й усі текстологи це солідарно констатують
(Ю . Романчук, В. Доманицький, В. Сімович, Б. Лепкий, П.
Тиховський та ін.). Цей факт і був головною причиною того,
щ о праця над текстом творів поета заплуталася й усклад­
нилася. Редакція 1858 р. ще менш е викінчена поетом, ніж
деякі інші. Щ о ж до ролі Куліша, як ніби то редактора
»Кобзаря« 1860 p., то твердження Д орош кевича або цілком
необгрунтовані, або й фальшиві. Але, щ об нам не закинули
необєктивности й недостачі обгрунтування при розвязці
питання тексту ранніх поезій Шевченка, мусим о протилеж ­
ний наш ом у погляд Д орош кевича докладно розглянути.
Щ о б обґрунтувати своє твердження, щ о »Куліш ви­
користав зручні умови д руку в своїй друкарні«, щ об вне­
сти до тексту »Кобзаря« 1860 р. свої корективи, Д о р о ш ке ­
вич каже, щ о сам Ш евченко »заперечував проти (sic!) Кулі-
ш евої редакційної роботи, повн ої виразної класової спря-
мованости«. Це неправда. Ані Ш евченко ніколи й ніде не
протестував проти редакційної роботи Куліша над своїми
творами, ані Куліш не виправляв тексту поезій Шевченка
з »класового погляду«. Д орош кевич покликається на листи

220
Куліша до Зуйченка, до Ол. Барвінського й до самого
Ш евченка (лист із 1846 р.). В листі до Зуйченка Куліш о по ­
відає про те, як Ш евченко протестував проти його редак­
ційної роботи над творами... М арка Вовчка! Лист Куліша
до Барвінського — дуж е цікавий документ, щ о характери­
зує негативні погляди Куліша на деякі поезії Шевченка,
але писаний він 1869 р. з приводу ш кільної хрестоматії, щ о
її ладив Барвінський. Ш евченка тоді не було вже
на світі, і для кож ного ясно, щ о які б погляди в том у листі
не висловлював Куліш, не могли вони вплинути на текст
»Кобзаря« 1860 р., а Д орош кевич усі свої аргументи власне
позбирав для того, щ об скритикувати текст цього видання.
Щ о ж до листа Куліша до самого поета, писаного щ е 1846 р..
то треба теж обєктивно ствердити, щ о Куліш у ньому не
торкається ані мовно-стилістичних, ані версифікаційних м о ­
ментів у поезіях Ш евченка1), а свою критику спрямовує
виключно на композиційно - стилістичні моменти, як ми­
стецькі засоби, і пропонує в »Катерині« та в »Гайдамаках«
поробити деякі скорочення: викинути ті місця, щ о на його
дум ку поруш ую ть суцільність вражінь від поезій та осла­
блю ю ть їх динамізм, чи то затягуючи драматичну дію, чи
поруш ую чи рівновагу частин твору. Уваги Куліша — в де­
яких випадках дуж е влучні й дуж е проникливі — до тексту,
як такого, зовсім не відносяться. Ані одн о ї з тих порад
Кулішевих Ш евченко не прийняв. Всі ті уступи, щ о не подо­
балися Кулішеві, зосталися і в »Кобзарі« 1860 р. Щ о Куліш
тих уваг не забув та в 1860 р. їх поновив, на те м аєм о д о ­
кази. В поезії » Д о Основяненка« він добився таки того,
щ о Ш евченко дав себе з тр уд ом »вкоськати«, прийнявши
запропоноване Куліш ем іще 1846 р, »Наша дума, наша
пісня«, замість »Наш завзятий Головатий«. Ц е й є та єдина
»ідеологічна« поправка (по термінології Д орош кевича
»класова«), яку іми з тексту усуваємо, роблячи цілком
оправдану конєктуру. В 1860 р. Ш евченко дійсно викинув
один уступ із »Гайдамаків«, але саме той, щ о його Куліш
радив більше розвинути (мотив »старосвітського будинку«).

*) Вийняток — звернена Кулішем увага на неукраїн­

ські вирази в „степі“ та в „у г л у “ , усунені потім Шевченком.

221
М ал о того, — викинувши цей уступ, дав цілому розділові,
де той уступ був, цілком іншу назву: »Бенкет у Лисянці« —
замість »Старосвітський будинок«. Таким чином ми обєк-
тивно стверджуємо, щ о роля Куліша в справі видання
тексту 1860 р. зовсім не була такою, якою хоче її предста­
вити Д орош кевич. Навпаки, м аєм о свідоцтва самого Ш ев­
ченка на те, як він сам шукав Куліш евої помочі саме в праці
над текстом: »Закінчив переписування чи то проціджування
своєї поезії за 1847 р. Ш кода, щ о нема з ким доладу пора­
дитися... Треба буде пождати Куліша, він хоч і шерстко,
але іноді скаже правду« — записує Ш евченко в »Журналі«
18. III. 1858 р. Та Кулішевих порад він, як ми бачили вище,
безкритично не приймав.
Яка ж була в дійсності роля Куліша під час видання
»Кобзаря« 1860 р.? Насамперед знаємо з того ж таки поето­
вого »Журналу«, щ о через тиждень по повороті з заслання
він одерж ав від Каменецького всі свої поезії (зперед за­
слання), »переписані Кулішем«, і вирішив »зробити з них
вибір«, щ об приступити до їх видання. Через тиждень
(11. IV) Ш евченко доручив К аменецьком у старатися в цен­
зурі про дозвіл друкувати »Кобзаря« і »Гайдамаків«. Отж е
якийсь виправлений оригінал мав поет вручити Каменець­
ком у для передачі цензурі. Після довгих невдач із цензу­
рою , поет 23. XII того ж року, поновляючи сво ї заходи,
вручає ґр. Д єлянову примірник »Кобзаря« і »Гайдамаків«
і просить їх повернути, коли будуть непотрібні, бо обидві
книжки — »бібліографічний раритет«. Не маємо даних, щ об
ствердити ідентичність цих двічі поданих до цензури ори ­
гіналів: Хаменецький міг подати текст писаний Кулішем,
а Ш евченко ґр. Дєлянову — згаданий друкований прим ір­
ник; м ож е було й так, щ о поданий Ш евченком ґр. Дєля­
нову примірник уже раз ф ігурував у цензурі, як поданий
Каменецьким і звернений цензурою , коли вона в перший
раз відмовила дозвол у друкувати »Кобзаря« й »Гайдама­
ків«. У кож ном у разі, коли 28. XI. 1859 р. цензура дала свій
дозвіл, то оригінал, поданий Гр. Дєлянову, опинився в д ру­
карні: вона повинна була його мати, бо на ньом у цензор
зробив застереження: вичеркнених уступів не друкувати.

222
В ц ьом у примірнику (т. зв. редакція 1858 р.) Ш евченко
значно змінив текст багатьох поезій, зробивш и понад двісті
поправок. Коли ж порівняємо цей текст із »Кобзарем «
1860 p., то побачимо, щ о з р едакції 1858 р. до тексту
1860 р. перейшло тільки понад ЗО поправок, в решті ж
випадків або зосталися старі версії 1844 р. (для »Гайдама­
ків« — 1841 р.) або зявилися т. зв. »новелі«, себто нові версії.
Ці власне новелі повинні б стати предм етом досліду: звідки
вони взялися, і чи сам Ш евченко їх поробив? Ствердити ка­
тегорично, щ о в с і ц і поправки зробив Шевченко, — не
можна. Серед них є дрібні поправки, безперечно Кулішеві
(»міста« замість »місця« в значінні locus, »крівавого« за­
мість »кровавого«, як того хотів Ш евченко, т о щ о ’). Але
більшість інших поправок міг зробити й сам Ш евченко:
нема в них ніяких специфічних, не Ш евченкових рис. Та
й Ш евченко не був байдужий до справи тексту своїх поезій.
Дорош кевич, щ об здискредитувати за всяку ціну текст
»Кобзаря« 1860 p., промовчує два д уж е важні факти, які
я колись докум ентально ствердив: 1) щ о Ш евченко сам
читав коректури »Кобзаря« 1860 р. і 2) щ о в друкарні під
час друкування »Кобзаря« 1860 р. фігурували й Шевченкові
автографи з нотатками-вказівками для друкарів (»складати
крапками« деякі рядки непропущ ені ц е н зур о ю 2)). Та й Ку­
ліш не міг зважитися без відома й дозвол у Ш евченка ро­
бити зміни в тексті його поезій. Знаю чи вже, щ о Ш евченко
сам доглядав за виданням, м ож ем о тільки припускати, щ о
серед новель 1860 р. є й такі, щ о їх Ш евченко зробив
спільно по згоді з Куліш ем (виключаємо поправки орто-
ґрафічні й граматичні: тут Куліш міг мати й вільнішу руку,
бо Ш евченко взагалі ніколи не писав ортоґраф ічно, а но­
вого правопису — т. зв. »кулішівки« цілком не вмів). С у м ­
ніваємося, чи історію тексту 1860 р. м ож на буде взагалі ко­
лись цілком розплутати. Д еяке світло на це цікаве питання

*) В безсумнівних випадках ми робимо конектури.

J) Про це в моїй статті „Новое о Шевченк'Ь“ („Русскій
Библюфплъ“ 1914 р., кн. І.). Деінде Дорошкевич цією статтею
користувався. Про коригування Шевченком „Кобзаря“ 1860 р.
- лист Каменецького до Ш-ка в НІ томі „Творів“ вид. ВУАН.

223
могли 6 кинути зшитки з переписаними власноручно Ку­
лішем Ш евченковими поезіями, щ о переховую ться в м узеї
б. Тарновського в Чернігові. Сер ед них є й такі, щ о відно­
сяться до мом енту видання 1360 р. Д орош кевич мав повну
зм огу їх перестудіювати, але цього він не зробив. В кож ­
ном у разі, коли б серед них був рукопис Куліша, вручений
Ш евченкові Каменецьким, і коли б показалося, щ о це —
тільки переписані новою ортоґраф ією без текстуальних змін
п оезії Шевченка, то це б свідчило категорично про те, щ о
самовільно Куліш ніяких поправок у тексті, щ о нас
інтересує, не робив.
По виході в овіт книжки Ш евченко велів її оправити,
приклеюю чи д о всіх сторінок ш ирокі марґінеси. На тих
крисах він робив атрам ентом і олівцем поправки, як видно
без поспіху. Деякі новелі з 1860 р. він замінив щ е новішими,
» деяких випадках вернувся до редакції 1858 р., в деяких
піш ов проти власних поправок 1858 р. і дав ц ілком нові
версії1). Поправляти ввесь текст не скінчив; про це свідчить
те, щ о однакові вирази в одном у місці виправлено, в д р у ­
гому — ні2). В кож ном у разі — це остання автентична р е­
дакція ранніх поезій Шевченка, хоч і недоведена до кінця.
У кожного, хто ознайомиться з цією досить складною
справою, виникне питання, п ощ о друкувати ранні поезії
Ш евченка в цій, недоведеній до кінця редакції? На це є та
відповідь, щ о взагалі немае викінченої р едакції для ча­
стини ранніх поезій Шевченка. Тільки в поезіях »Думи мої«,
»Н ащ о мені чорні брови«, »Д о Основяненка«, »Іван П ід ­
кова« — Ш евченко ані в 1858, ані в 1860 р. поправок не р о ­
бив іі текст цих поезій належить уважати за цілком уста­
лений. Те саме м ож ем о сказати про »Тарасову ніч«, якої
автограф (б. Вашкевича) тотожний із текстом 1860 р.
(крім цензурних скреслень, щ о їх з автограф у й бе­
ремо). Поправки в »Перебенді« й »Гамалії« — мінімальні
в р ед ак ції 1858 р., а в 1860 р. Ш евченко знову поправив
трохи »Гамалію«, але не привернув, у »Перебенді« попра-

*) Пор. варіянти до тексту . Гайдамаків“ у цьому томі.

2) Напр, у „Гам алії“ — „Гам аліеи на „Гамалію“ (ди
варіянти).
Знпмка 19-ої сторінки Кобзаря“ 18(50р. з гласноручнішп
поп[ авкамп Шевченка у баладі „Утоплена:
(Т . зв. примірник'Ю. Цвітковського)
вок 1858 р. Кожний текстолог м ож е тут мати вільну руку
і вибрати котру хоче редакцію. »Катерини« Ш евченко в 1858
р. майже не поправляв, обидва рази попрацю вав більша
над »Тополею«, а найбільше працював над »Гайдамака­
м и«') і властиво вся полеміка до них і зводиться. Але сам
Д орош кевич стверджує, що власне з »Гайдамаками« справп
»складніша«, і щ о вона »вимагає о кр ем ої дискус;ї«, хоча
це не перешкодило йому в першому, ним зредагованому
виданні (ЛІМ, 1933 — »Твори« в 3-х томах)-) текст 1858 р
взяти за основний. М и ж думаємо, щ о власне текст »Гайда­
маків« ніякої дискусії не вимагає. В 1914 р., опрацьовую чи
текст ранніх поезій Шевченка, я схилився до того, щ об
узяти за основний текст для цих творів примірник »Коб­
заря« Ю . Цвітковського саме тому, щ о в редакції 1858 р.
Шевченко своїх поправок у »Гайдамаках« не довів до
кінця, а були то поправки не стилістично-мовні, а засад-
ничі: довідавшись, що Титар (історично — селянин Данило
Кушнір), якого вбили конфедерати, жив у Млієві, а не
у Вільшаній (як це було в редакції 1841 р. за н арод н ьзю
традицією), поет почав переробляти всі відповідні уступи
в поемі, заміню ю чи Вільшану на Мліїв. Це потягнуло за со­
б о ю деякі зміни в ритмі і в римах. У 8 випадках Ш евченка
ці поправки зробив, а в 4 не зробив, попереднього ж
тексту теж не привернув. Як же ж мож на текст »Гайдама«ів«
друкувати в редакції 1858 р.? Д орош кевич твердить, щ о
редакція 1858 р. вісьмох інших поезій (»Чигиринський Коб­
зар«) та »Гамалії« це »виготовлена до друку збірка«. Та
як мож на вважати за »виготовлену до друку« редакцію,
де читаємо »аж коли не плаче« замість потрібного й автен­
тичного »аж калина плаче« (як і є в Кобзарі 1840 р. та
в Кобзарі 1860 р.)? А бо: »отут на муш тру виглядала«, коли
треба »отут з муш три виглядала«? (»Катерина«) і т. п.

•) „Утоплена“ не входить до Групи, що викликала по­

леміку: її в 1858 р Шевченко не поправляв, бо в Чигирин­
ському Кобзарі 1844 р. її нема, але саме для неї єдиною ви­
кінченою редакцією є редакція 1860 р., з поправками в при­
мірнику Цвітковського.
Видання це сконфіскувала совітська влада і випу­
стила 1934 р. під тою самою фірмою нове.

226
З сам ої »Тополі« мож на навести варіянти з редакції 1858 р.
значно слабші (пор. в Варіянтах рядки 202, 186, 178), оче­
видно наспіх і цілком випадково зроблені. Зокрем а впадає
в око одна цілком недоладня поправка:
Пала, стала, заплакала
І . . . і заспівала,
де м аєм о неможливий і прикрий hiatus. А в редакції 1860 о.
і примірнику Цвітковського ми бачимо в »Тополі« деякі
значно кращі, більше продумані варіянти (пор. в Варіан­
тах рядки 103, 105, 108).
Таким чином стверджуємо, щ о редакція 1858 p., яка
заімпонувала Д орош кевичеві своєю »соціяльною ефектив­
ністю«, нічим не краще, а в деяких уступах навіть гірш а1)
(сам Д орош кевич признає, щ о в »Кобзарі« 1860 р. »ми ма­
ємо ряд безперечно Шевченкових поправок, інколи цілком
доцільних«).
Обидві редакції маю ть свої хиби і свої переваги.
Але ми вибираємо р едакцію 1860 р. не тому тільки, щ о вэнз
остання, але тому, щ о вона обєктивно кращ а2). Я кщ о ж
у ній (це торкається тільки дрібних стилістично-мовних по­
правок), є й варіянти, на стилізацію яких вплинув Кул ш,
то нема й на те позитивних доказів, щ о в опрацьовуванні
Ш евченком редакції 1858 р. не брав участи хтось інший,
даючи поетові ті чи інші поради. В »Ластівці« 1841 р. текст
Шевченкових поезій значно ріжниться від автографів, щ о
їх Ш евченко вручив Гребінці3). Чи можна ствердити кате­
горично, щ о їх поправив Шевченко, а не Гребінка?
Щ о д о »соціяльної ефективности«, то дошукуватися

1) В поезії „Думи мої“ Дорошкевич у вид. 1860 р. зна­

йшов гірший з погляду „соціяльної ефективности“ варіянт:
„поки п о п и не засиплють чужим піском очі“ . Легко пере­
конатися, що його там нема, бо цілий відповідний уступ зчерк-
нула цензура (пор. Варіянти й уваги до тексту).
5) Дорошкевич твердить, що я „сліпо пішов“ за ре­
дакцією 1860 Jf, як за останньою, а за мною Плевако, Айяен-
шток, Єфремов та М. Новицькйй. Безсумнівно, всі названі
текстологи прийшли до того самого висновку, що й я, на
підставі цілком самостійних міркувань, бо я своїх не встиг
опублікувати.
3) Вони належать І. Любову, Дорошкевич про них не знає.

227
ЇТ в д р іб н и х в а р іа н т а х ц е р іч , яка вид ається н ам просто
с м іш н о ю . С п и н и т и с я на тій чи ін ш ій р е д а к ц ії р е д а к т о р п о ­
ви н е н , м а ю ч и н а у в а з і в и к л ю ч н о н а у к о в о - м е т о д о л о г іч н і м і р ­
к у в а н н я . В сі Ш е в ч е н к о в і п о е з ії, щ о п р о них т у т м о в а , с а м е
ненависний Д орош кевичеві К у л іш н а з в а в »вогненними т в о ­
р а м и « . Т а к и м и в о н и з о с т а ю т ь с я в у с іх р е д а к ц ія х , а о б о в я з о к
редактора — р е п р о д у к у в а т и т о ч н о о д н у з н их, я к о с н о в н у ,
н а п ід с т а в і з а с а д т е к с т о л о г ії п іс л я с у м л ін н о г о в и с т у д ію в а н н я .
Й д уч и с а м е ц и м ш л яхом , м и й п р и й ш л и д о висновку,
щ о в б іл ь ш о с т і раїнніх п о е з ій Ш е в ч е н к а з а о с н о в н и й т р е б з
в з я т и т е к с т » К о б з а р я « з 1 86 0 р. з т и м и п о п р а в к а м и , щ о їх
п о р о б и в у н ь о м у п о ет.

Л і т е р а т у р а й у в а г и : Під час праці над текстом

ранніх поезій Шевченка використав я видання „Кобзаря“
1840 р., „Чигиринський Кобзар і Гайдамаки“ 1844 р., примірник
„Кобзаря“ 1860 р. (вистудіюваний мною особисто в 1914 р.;
поправки поета в ньому видрукував Ол. Новицькийу Зап. НТПІ..
кн. II. за 1911 р. з деякими помилками), видання І. Айзен-
штока і М. Плевала 1925 р., С. Єфремова і М. Новицького
1927 р., працю П. Тиховського: На шляху до наукового
видання Шевченкового „Кобзаря“ (в Збірнику „Шевченко",
річник 1, Держвидав 1928) та згадану в статті працю О. До-
рошкевича. При редагуванні тексту кермувався я також усі-
ми публікаціями і виданнями, згаданими у Доманицького
в його „Критичному розсліді над текстом „Кобзаря“ (Кпїв,
1907), та редаґованими ним „Кобзарями“ (1907, 1908. 1910),
особливо його примітками до „Кобзаря“ 1908 р. На жаль, не
можна було переглянути наново автографів Г. О. Вашкевича
та І. І. Любова. Не опубліковані досі й вичеркнені цензурою
в „Кобзарі“ 1840 р. та в „Гайдамаках“ уступи, власноручно
вписані ПІ-ком у примірниках подарованих Квітці-Основя-
ненку, пор. у 1. Бргацького „Нове про Т. Шевченка“ в кн.
VI. Літ. Наук. Вістнпка за 1927 р., де зібрано й новішу л і ­
тературу про текст; продовження цієї праці, надрукованої
в кн. 5 і 6 ЛНВ., появилося в збірнику „Народознавство“ , І-ІЧ,
Прага 1930 р. Огсі працГ П. Богацького доповнюють його
огляд текстологічної літератури у журналі „Стара Україна“
1925 р. Богацький пропустив тільки згадану вище статтю Ол.
Новицького в „Записках Н ТШ “ . Див. також В. Дорошенка:
„Шевченкознавство за останнє 10-ліття“ (1914^4) та „Шевчен­
кознавство в 1925 р.“ („Славявская Книга“ Прага, IV-V, 1926).
ЦІ праці дають огляд лііератури про текст до 1930 р.
П. Зайцев.

228
 П ЕРШ І ТРИ »К О БЗАРІ«.

І.
К обзар 1840 р.

П р о /і°чатки своєї творчости сам Ш евченко розповів

небагато. В »Ж урналі« (Щ оденнику) поет оповідає про те,
щ о почав писати свої українські вірші в майстерні Брюлова,
— перед його чудовими творами він »задумувався й леліяв
у серці своїм свого сліпого кобзаря і своїх жадних кровч
Гайдамаків«, а в своєму автобіограф ічному нарисі він
побіж но згадує про те, щ о свої »віршовані етюди« р о з­
почав у Літньому Саду в Петербурзі та щ о з тих »числен­
них спроб« »надрукував згодом тільки одну баладу »При­
чинна«.
Балада ця не ввійшла до »Кобзаря« 1840 р. Є. Гре­
бінка, одержавш и її р азом із декількома іншими поезіями
Шевченка ще восени 1838 р., видрукував у своїй »Ластов-
ці« 1841 р. Щ о ж до »Кобзаря«, то єдине дж ерело для істо­
рії цієї перш ої збірки поезій Шевченка, від якої взяли
назву сотні видань його поетичних творів, це — спомини
П. Мортоса, видруковані в часописі »Вістникь Ю го-Западной
Россіи« 1863 р. М артос оповідає, що, коли Ш евченко ма­
лював із нього портрет, то він побачив на підлозі клаптики

') Суперечить ніби цьому признанню інше, зроблене

під час слідства 1817 р. жандармам, коли ті зажадали від
поета вияснення „причин, що нахилили його до того, щоб
більше займатися поезією, ніж малярством: „Вірші любив
я з дитинства і почав писати від 1Н37 р. П е р ш у с в о ю
п о е з і ю , що викликала ентузіазм в українцях, п і д н а з ­
в о ю „ К а т е р и н а “ я присвятив Жуковському і хотів
писати вірші, не покидаючи малярства“ . А ле треба це розу­
міти так, іцо „Катерину“ Шевченко написав найраніше з чи­
сла тих поезій, що ввійшли до „Кобзаря“, і вважав її за
перший свій значний та вдалий твір, чому й згадав про неї,
поминаючи перші спроби, до яких належить і „Причинна“.

229
пописаного паперу. Піднявши з підлоги один із них, дрібно
й нечітко пописаний олівцем, М артос прочитав на ньому:
»Червоною гад ю кою несе Альта вісті, Щ о б летіли крюки
з поля ляшків-панків їсти«. На запитання М артоса, щ о це
таке, Ш евченко відповів: »Та це, коли на мене нападе сму­
ток, я й починаю папір псувати«. 'На прохання М артоса
Ш евченко віддав йому всі свої рукописи, якими наповнена
була скринька, щ о стояла під ліжком. М артос узяв їх до­
дому, щ об перечитати. Ш евченко твердив, щ о не варто
над ними працювати, а на заперечення М артоса, щ о »тут
є щ ось хороше«, відповів: »Чи не шуткуєте?« і просив М а р ­
тоса їх »нікому не показувати«. М артос оповідає далі, що
він із тими рукописами удався д о Гребінки та щ о вони
вдвох упорядкували їх і прочитали. Під час наступного се­
ансу М артос чекав, щ о Ш евченко сам запитається про свої
рукописи, але той »уперто мовчав«, і тоді Мартос, похва­
ливши вірші м олод ого мистця, запропонував їх видру­
кувати. На це одерж ав відповідь: »Ні, ні! Не хочу, не хочу!
Єйбогу, не хочу! Чого доброго, ще побгать за них«.
З б ід ою здобувш и нарешті Ш евченкову згоду, Мартос
подав ці п оезії до цензури, а потім і до друкарні. При ви­
данні »Кобзаря« найбільше клопоту було власне з »Тара­
совою ніччю«. Коли вже закінчували д рук інших поезій,
то »Тарасову ніч« ще ледве було доведено до ладу. Пе­
реписавши її, М артос поїхав д о цензора Корсакова й по­
чав просити дозвол у її надрукувати. Після довгих пертрзк-
тацій, запевнивши цензора, щ о в цій поемі нема » н і ч о г о
т а к о г о«, М ар то с одержав дозвіл і на »Тарасову ніч«.
Так, коли вірити Мартосові, побачив світ »Кобзар«, д озв о ­
лений ц ен зур ою 12 березня 1840 р. і надрукований в Пе­
тербурзі в друкарні Е. Фіш ера.
Оповідання М артоса викликає Ь а .а іо сумнівів. З н ьо­
го виходить, щ о М артос перший відкрив Шевченка-поета.
Це неправда. Із слів самого М артоса знаємо, щ о Ш -ко по­
знайомився з ним і малював його портрет десь у самому
кінці 1839 року, а ще 18 XI 1838 р., оповідаю чи про сво ї літе­
ратурно-видавничі плани, Є. Гребінка писав Квітці-Основя-
ненкові: »А ще тут є у мене один земляк Ш(евченко), щ о

230
І.
Т. ШЕВЧЕНКА.
; ‘ V*'/> І •'Ал.^ л>ус • ■ /■'/
(*■/% ■'* ■ * і Г .V ,'/> *<•
<7

' Л . г & Ь « і ґ *■-%■ 7*. с & О <.

ЙЦЕ; •,-:Л ' '■;■■■ і

V- ^ у .

і с г ~ I І,

фдШ яі й ї й і ї » а з> гаїг з» гра,

■и рш В -

»% Т И П О Г Р А Ф ІИ В. Ф И Ш Е ГА.

Знимка тптулової сторінки першого видання „Кобзаря“ з примірника

подарованого Шевченковим прпятелем Л. Жемчужніковим біографові
поета О. Кониському/
(Власність ІІаукозого Т-ва ім. поета)
то за з а в з я т и й п исать вірші, то нехай йому се*
та то й ! Я к щ о н а п и ш е , тіл ь к и ц м о к н и та в д а р ь р у к а м и о б
п о л и ІВ ін м ені дав га р н и х стихів на Збірни-к«.
О с о б о ю , щ о щ е р ік п е р е д т и м , я к М а р т о с п із н а в Ш е в ч е н к а ,
в ід к р и в Ш е в ч е н к а -п о е та, був Г р е б ін к а . Вже р ік леж али
а портф елі »Л астбвки« п о е з ії Ш евченка: балада »Причин­
на«, » Н а в іч н у пам ять К отляревськом у« та дум ки: »Тяж ко
в а ж к о « і » В іт р е б у й н и й « . З с п о м и н ів Сош енка зн аєм о, щ о
к о л и він м е ш к а в р а з о м із Ш е в ч е н к о м , — а ц е б у л о на п о ­
чатку 1839 р., — Ш евченко читав й о м у свою »К атерину«,
а Г р е б ін к а 13 с іч н я 1839 р., з н о в у пиш учи до К в іт к и про
труднощ і з виданням » Л а с т б в к и « , о п о в ід а в йом у: »У м ене
ту т єсть ч у д е с н и й п о м іч н и к — Ш евченко, лю дина над зви­
чайна«. Таким чином , бачим о, що Ш евченка, як п о е та ,
знали вж е р ік п е р е д тим і Г р е б ін к а і Сош енко. Спом ини
М артоса взагалі неправдиві і б а л а м у т н і. Знаєм о, що він,
д ій с н о , був видавцем перш ого »К обзаря«. М ож на д ога­
д ува ти ся , щ о це теж не б ул о з й ого боку н ія к и м »меце­
натством «, а щ о це був го н о р а р ( м о ж е т р о х и з б іл ь ш е н и й )
за н а їм а л ь о в а н и й з нього Ш евченком портрет. Б іо г р а ф
Ш е в ч е н к а М . Ч а л и й м а в д а н і, щ о п о е т п ід ч а с р о з р а х у н к ів
ІЗ в и д а в ц е м »одерж ав без п о р ів н я н н я м алий го н о р а р «.
Д руги й б іо г р а ф О. К ониський висловлю є зд огад , що це,
м абуть, Г р е б ін к а переконав М артоса вид ати с в о їм кош ­
т о м » К о б з а р я « . Так, л е в н е , й б у л о . Ш е в ч е н к а з М артосом
з а з н а й о м и в Г р е б ін к а . М а р т о с , б у в ш и у Ш е в ч е н к а , п о з н а й о -
•м ився з з м іс т о м » Т а р а с о в о ї н о ч і« , а ч е р е з т е й о м у , я к ви ­
д а в ц е в і, Ш е в ч е н к о й пр и свя ти в цей твір. Н а в іт ь то й , у с т у п
у о п о в ід а н н і М артоса, де він каж е про свої п е ре го во ри
з цензором у справі »Т арасової н о ч і« , — непевний і не
засл уговує на в ір у . Знаєм о, що К орсаков був цензором
д у ж е п р и х и л ь н и м д л я т в о р ів у к р а їн с ь к и х п и с ь м е н н и к ів , він
добре з н а в У к р а їн у , він ж е б у в і єдиним прихильним ре­
цензе нтом »К обзаря«, щ о високо о ц ін и в поетичний талант
Ш е в ч е н к а , з я к и м п із н іш е м а в н а в іт ь д о б р і т о в а р и с ь к і с т о ­
сунки. М а р т о с п и с а в с в о ї с п о м и н и то д і, к о л и в ж е н е б у л о
в ж и в и х н і Ш е в ч е н к а , ні Г р е б ін к и , — с в ід к ів н е б у л о , а він
х о т ів п р е д с т а в и т и с е б е , я к м е ц е н а т а , та й т о д л я т о го , щ о б

382
представити свою ролю, як крок, щ о його не варто було р о ­
бити для т а к о г о діяча, яким був Шевченко. Й ого б ез­
глузді й безсором ні спомини — документ, який найкраще
характеризує лю дей того типу, щ о їх Ш евченко називав
»раби з кокар д ою на лобі, онуча, сміття з помела Й ого
Величества«. Заплативши в молодих літах данину укр а їн о ­
фільським захопленням, він став російським патріотом най­
гірш ого сорту. Чоловіком, щ о міг більше зробити в цен­
зурі, був хіба той таки Гребінка. М ар то с міг знати тільки,
щ о найбільші цензурні перешкоди спіткали саме »Тарасову
ніч«, де були такі уступи, як »Згада козах Гетьманщину,
згада та й заплаче«, або: » А над дітьми козацькими по­
ганці панують«. Найліберальніший цензор не міг би цих
уступів пропустити, — не зробив цього й Корсаков. І М а р ­
тос тільки там каже правду, де оповідає, як Ш евченко не хо­
тів друкувати своїх поезій, говорячи: »Чого д об рого ще на-
бють за них«, і просив їх нікому не показувати. Д осить п р о ­
читати »Д о Основяненка«, »Тарасову ніч«, »Підкову« й »Ду­
ми мої«, щ об переконатися, щ о поет мав рацію : вони пере-
сякнуті таким бойовим націоналізмом, що, знаючи тодіш ню
російську цензуру, треба взагалі дивуватися, як, навіть після
•икреслення найгостріших уступів, Корсаков пропустив
отсі поезії: цензори тоді навіть »дух« творів, себто загаль­
ний напрямок дум ок автора, брали в підозріння. І цілком
послідовно з погляду держ авно-політичної системи »само-
державія, православія і народности« цар М икола велів
сконфіскувати »Кобзаря« після слідства і присуду 1847 р.
над Ш евченком і товаришами. Знаю чи російську цензуру
і політичну поліцію, Ш евченко боявся навіть показувати
людям, щ о їх д об ре не знав, такі свої твори, як перелічені
вище. Ц ілком зрозум іло, щ о Ш евченко просив М артоса ні­
кому їх не показувати.
Всі дослідники скептично поставилися до ролі М а р ­
тоса в справі видання »Кобзаря«, яку він старався собі
присвоїти в своїх споминах. Натомість усі, майже одно­
душно, уваж аю ть Гребінку за того, хто був літературним
хрищеним батьком поета. Роля М артоса зводиться тільки
до того, щ о він намовив Ш евченка віддати д о д руку ще

233
 невикінчену »Тарасову ніч« та лав гроші на видання. Щ о
грошей цих було обмаль та що Ш евченко навряд чи
й малий гонорар дістав, як то думає Чалий, на це маємо
два докази. Сам Шевченко ствердив, що за поезії йому
»ніхто ніколи гроша не заплатив« (Журнал 1. VII. 57 p.).
Крім того, є ще один факт, на який ніхто не звертав уваги:
у виданні »Кобзаря« 1840 р. перед кож ною поезіею
(а в »Катерині« перед кожним розділом ) зоставлено
пустого місця більше, як на ";;і сторінки,— правдоподібно, на
тих пустих місцях мали були вміш,єні ілюстрації, певно, р о ­
боти того таки Штернберґа, щ о нарисував для книжки по­
стать кобзаря, репродуковану способом аквафорта (ре­
продукцію її подаємо в ц ьом у томі). Очевидно, М ар-
тос не дав на кліші грошей, а тому книжка, в якій, лама­
ючи текст, зоставили місце для ілюстрацій, вийшла в світ
без них, видавець же тільки заплатив за складання тексту,
за папір та за друк.
Відношення цензури, властиво цензора Корсакова
до »Кобзаря«, як важливий момент в історії цієї книги,
слід освітлити спеціяльно. »Перебендя«, »Тополя« й думка
»Нащ о мені чорні брови« нічим не звернули на себе уваги
цензора. В заспіві до »Кобзаря« »Думи мої...« рядки 28 до
100, щ о їх цензор Бекетов 1859 р. цілком викинув, Корса­
ков пропустив, не вважаючи на те, щ о в цьом у уступі поет
називав М осковщ ину »чужиною«, вихваляв давню волю
України, щ о »лягла спочить« (тільки с п о ч и т ь !), а поне­
волений край свій порівнював із могилою, над якою »Орел
чорний (герб російський — символ імперії) сторож ем лі­
тає«, а свій лютий жаль-смуток ховав коло серця, »щ об
в о р о г и не бачили, як лихо сміється«. В посланії до
Основянєнка цензор викинув рядки 26— 44, в яких поет,
уболіваючи над тим, щ о »не вернуться запорож ці, не вста­
нуть гетьмани«, щ о не вернеться воля, малює обр аз Укра­
їни, яка »обідрана, сиротою понад Д ніпром плаче«, і звер­
тається до москалів із словами: »Смійся, лютий враже, та
не дуже, бо все гине!« Дивно було б сподіватися, що цен­
зор ті рядки пропустить: спіткала б його та сама кара, що
й автора, якби вони побачили світ. Крім того, викинуто

234
рядки: »А до того М осковщ ина — кругом чужі люди« —
(причина, чому не м ож е поет творити), а з дальшого
уступу: »Тяжко важко жити з ворогами! Поборовся б і я,
мож е« — цензор викреслив тільки слова: »і я, може«, але
це скреслення нічого не змінило. »Івана Підкову« цензор
пропустив цілком, хоч ідея цієї поеми, щ о українцям треба
відновити давню дисципліну й мати сміливих вождів, щ об
знову самостійно панувати, була дуж е »небезпечна«, але
крилася в висновку, який читачеві треба було зробити з її
змісту, порівнюючи давнє вміле панування з о бр азом поне­
воленої України. Ц ен зор і тут виказав поблажливість. Уже
такі слова, як »Було колись д обре жити на тій Україні«
були »неблагодійні« і, якщ о він ц ю поезію не вважав
за небезпечну, то хіба тому, щ о з власного патріотичного
погляду розум ів її інакше: як славлення тих часів, коли
козаки билися з турками. »Тарасову ніч« цензорський олі­
вець покреслив найбільше. Скреслено рядки (15— 40), щ о
оспівували минулу славу України, протиставляючи її па­
нуванню »поганців«. Хто знає, чи не сам Ш евченко усунув
рядки 35— 36, бо було б річчю наївною думати, щ о їх цен­
зура пропустить (»А над дітьми козацькими поганці па­
нують«). Та сама доля спіткала в цьом у творі і слова:
»Згада козак Гетьманщину«... (рядки 135— 136). Навіть і »Ка­
терину« пошматувала цензура. В сцені, де цокотухи глу­
зуючи, дош куляю ть матері Катерини, щ о її дочка »муштрує
у запічку московського сина«, цензор із слів поета: »Бо­
дай же вас, цокотухи, Та злидні побили, Як ту матір, щ о вам
на сміх сина породила«, викреслив порівняння »як ту матір«
і т. д. (р. р. 97— 98). Й ом у здалося, щ о Ш евченко має на
увазі Бож у матір, щ о родила сина, над яким насміхалися
фарисеї, бо побачив у цих словах якийсь небезпечний на­
тяк на сучасність. Проте, нема підстави це місце так р о ­
зуміти в цьом у контексті: поет говорить тут про Катерину,
— вона була матірю, щ о н а с м і х з л и м ц о к о т у х а м
п о р о д и л а с и н а . Далі цензор викинув із »Катерини«
уступ-медитацію про лихо, яке спіткало Катерину з при­
воду того, щ о »ж артую чи кинув Катрусю москаль«, з сен­
тенцією в кінці для дівчат: »Шануйтеся ж, любі, в недобру

235
 годину, Щ об не довелося москаля шукать!« (рядки 451 —
457), хоч останнє речення щасливо пройшло через цензуру
трохи вище (р. р. 428— 429), як і подібне на початку поеми:
»Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями«. М ож на б було
уважати за фантастичне припущення, щ о цензор поб о ю ­
вався, щ об читачі не зрозуміли цей у даному уступі ширше
розвинутий мотив, як символічний натяк на долю ош уканої
москалями України, але маємо документальне свідоцтво
того, щ о російські жандарми власне так зміст цілої поеми
витолкували, коли Шевченка заареш товано було в 1847 р.
Ґен. Д убельт так писав у своїй »рецензії«: »Цей твір ви­
кликає зненависть до росіян. Поет мав, здається, ту думку,
щ о козаки запорож ці, як сироти, покинуті зведеною й зне­
важ еною матірю, зосталися без батьківщини, в горі й біді«.
Закінчення III розд іл у поеми (рядки 533— 543) — тираду-
протест проти несправедливого трактування суспільством
нешлюбних дітей, цензор, мабуть, тому викреслив із поеми,
щ о й російське законодавство (аж до кінця X IX в.) о б м е ж у ­
вало нешлюбних дітей у правах і, зоставляючи цей текст,
цензор дав би дозвіл на висловлення » а н т и у р я д о в и х
д у м о к « . Ц ілком незрозум іле було б викреслення початку
IV розділу, де поет змальовує чудовий зимовий український
пейзаж (544— 554), коли б ми тепер уже з певністю не м о ­
гли ствердити, що, починаючи від вид. 1840 p., цензура
за життя Ш евченка викидала цей уступ, р озум ію чи його, як
символічний образ поневоленої України (»...мов ті д ід і
високочолі, дуби з Гетьманщини стоять... Ставок — під
к р и г о ю в неволі«...), хоча безперечно сміливих і високо-
поетичних порівнянь та персоніфікацій ужив і тут поет —
тільки як артистичного засобу1).

‘ ) Яка безглузда була ця причеика цензури, можна

бачити з того, що Шевченко не побоявся в 1860 р. при сто­
ронніх людях понаклеювати на кількох примірниках „Коб­
заря“ це викинуте цензурою з „Катерини“ місце і такий
екземпляр подарував міністрові освіти Ковалевському, оче­
видно, як доказ того, яка безглузда була цензура, що цих
уступів не пропустила (К. Стар. 1885 p., III). Шевченко, на­
турально, не міг знати того, що цензор Бекетов добре озна­
йомився з його справою 1847 p. ft читав реферат-рецензію
ген. Дубельта, а тому скрізь бачив „поневолену Україну“ .

236
 »Чигиринський Кобзар і Гайдамаки«.
В 1843 р. 8. II Ш евченко підписав у м ов у з книгарем
Лисенковим, продавш и йом у літературні права на »Кобзар«
та на поем у »Гайдамаки«. »Гайдамаки« щ е в кінці 1841 р.
(цензури, дозвіл 29. XI. 1841) вийшли в світ, але Ш евченко
а ними мав матеріяльні клопоти. Він оголосив передплату
(5 карбованців аси/націямм за примірник) і, очевидно,
не мав багато передплатників, а власних грошей теж. 8. XII.
1841 р. він писав Квітці-Основяненкові, сповіщ аючи його,
щ о »Гайдамаків« уж е надруковано: » П оси л аю Вам' біїигги
на Г а й д а м а к и . Роздайте, будьте ласкаві, як умієте«*-
В Харкові передплата йшла туго, бо, коли Квітка ще пе­
ред тим (22. XI) висловлював надію, щ о йому пощастить
збути з десяток примірників поеми, то 29 квітня 1842 р.,
дякуючи Ш евченкові за прислану поем у і сповіщаючи,
що »розіслав по руках« очевидно дедиковані літераторам-

Г Л И Д А Ш К И

ао эл т
Т.ШЕВЧЕНКД
«Л /

Передплатний білет на видання „Гайдамаків-* 1841 р . .

харківчанам примірники, писав, щ о передплата не йде,
бо ошукані не раз російськими видавцями харківчани д о­
магалися книжки (»Бісова М осква провчила: грошики зчи­
стять, а книжки — овва!«). На книжку записалося у Квітки
»душ з пятнадцять«. Квітка запевняв, щ о як книжка прийде,
то зараз дадуть і гроші, а білети збирався навіть п о в е р ­
нути Шевченкові. Лист Шевченка до Г. С. Тарновського
26. III 1842 р. дає деякі посередні дані, щ о Тарновський
прийшов Ш евченкові на поміч, передплативши чимале
число примірників, бо прислав Ш евченкові реєстр осіб,
яким треба було »Гайдамаків« р о з д а т и в Петербурзі.
Щ о б викупити з друкарні поему, треба було, очевидно,
збирати гроші, м ож е навіть спеціально на це заробляти
(ілюстраціями, малюванням портретів), бо Тарновському
Ш евченко не відразу їх вислав — він у листі просив у нього
вибачення за спізнення (»думаю, щ о Ви м ете гарненько п о ­
лаяли за Г а й д а м а к и « ) і виправдувався тим, щ о поему
»насилу випустив цензурний комітет«. Щ о труднощ і з »Гай­
дамаками« в цензурі Ш евченко мав, — це правда, але цен­
зурний дозвіл дано ще чотири місяці тому. П росто псет не
.лав грошей, щ об книжку викупити, а викуплював її частина­
ми, коли спромагався на гроші. Так довго тяглося, можна ду­
мати, щ о аж до лю того 1843 р., коли Ш евченко продав
»Гайдамаків« р азом із »Кобзарем « Лисенкову. Лисенков,
очевидно, мав викупити 800 примірників поеми, які за д е р ­
жувала друкарня, і тому гонорар, щ о припав за все Ш ев­
ченкові, і так невеликий, ще зменшився, В умові з Лисен-
ковим суми не зазначено. Лисенков оправив 800 примірни­
ків »Гайдамаків« р азом із »Кобзарем«. Ш евченко дав на­
зву цій збірці »Чигиринський Кобзар і Гайдгмаки«. Решту
примірників »Кобзаря« Лисенков, використовуючи недбаль­
ство поета, щ о в ум зві цього моменту не застеріг, оправив
в ту саму окладинку, хоча »Гайдамаків« там не було. Можне
також припускати, щ о видання вийшло в світ у відсутності
Шевченка, коли він на початку літа виїхав на Україну. Про
це свідчать дуж е недоладні ілюстрації, якими московський
зидаєаць Лисенков') »оздобив« видання і на які
•) Очевидно землячок,. що до свого українського нрі-

238
 Ч И Г И Р І І Н Ш Й КОБЗАРЬ
І»

к- ГАЙДАМАКЬ шк

дм& н о а д ш н а м л л о р о г а й с к о м ъ язы к ® ,

|ІМНм:&, - . '
І- ,; ЗГ. Г - № с аген т.

і овое И з д,»ніг:.

Сй Картинкою.

Ялтой*. К00£..,іь яо улики—

і , ь журбы як'і. аагуае!
! ’ К р у г о м * ж.іонцн иа^прк^идвя»
і-’; А вивт. йымов„*д%.:
, |І'-*хаіі бтя? иттаїичйя 1“ . , .

Д О ! В К « Х ІШ ? 8 ? * 3 < 9 .

1^44.

Титулова, сторінка „Чигиринського Кобзаря“ .

(Знимка з примірника, подарованого А. Кримським Наук. Т-ву ім. иоета)
Шевченко, напевно, не дав би згоди: на обгортці
— краєвид Нилу з пальмами, а до поезії »Думи
м о ї« — картинка: якийсь »бородатий м удрець« серед
книжок, щ о мав в уяві читачів викликати образ задуманого
поета. Видання було типовою м осковською »халтурою«,
»лубком«, друковане було недбало з друкарськими помил­
ками; деякі вирази перекручено. Папір був теж гірший, ніж
у перш ому виданні: »землячок« дум ав тільки про те, щ об
більше заробити. Недурно Ш евченко в 1859 р. остерігав
М ар ка Вовчка перед видавцями: »вони не бачать, а носом
чую ть наші злидні«.
Назва »Чигиринський Кобзар« — дуж е симптома­
тична. Ш евченко виразно звязав себе цею назвою, як
співця укр аїн ської волі, з тою епохою, коли центром укра­
їнського політичного життя був Чигирин, за часів Богдана
— столиця фактично незалеж ної української держави. Коли
з »Гайдамаками« поет мав у цензурі труднощ і, то з другим
виданням »Кобзаря« пішло легко, і цензор підписав його
без перешкод, — навіть деякі початкові рядки з викресле­
них раніше уступів Ш евченко вставив до тексту1).
»Гайдамаків« боялася пустити цензура не за окремі
уступи, а за їх »дух«: п в о з м у т і т е л ь н о т а й г о д і « ,
як писав Ш евченко Тарновському. Поет заледве переко­
нав цензуру, щ о він »не бунтовщикъ«.
В 1847 р оц і Ш евченко хотів видати н о в о г о »Коб­
заря«, але це не мало бути третє в и д а н н я вже двічі
виданої збірки. Д о цього ноЬого »Кобзаря« мали увійти
балади »Лілея« й »Русалка« та поема »Осика«, написані
1846— 1847 рр. (можливо, щ о до них поет додав би щ е щось
із поезій 1843— 1845 р. р., щ о могли пройти через цензуру
— напр., »Наймичку«). Принаймні, передм ову д о цих поезій

звиша додав „в ъ ", як той „Кпрпа-Г'нучкошпенк о в ъ “ , ви­

сміяний поетом у гумористичному листі до субскрибентів на
Гайдамаки.
’ ) Характеристичні цензурні купюри в „Гайдамаках“
р. 1841: „Ось ці|а р и ц и н а копійка“ , слово „царпцина“ ви­
пущено; в уступі, де Ярема говорить: „Спочинь, батьку, на
чужому полі, бо на своїм нема місця, нема місця волі“ —
останні три слова скреслено.

240
знайдено в зшитку з трьома названими поезіями. А р еш т
і заслання унеможливили цей план,
Заверш енням оф іційної критики змісту книги, щ о під
історичною назвою »Кобзар« стала національно-політичним
евангелієм українського народу, була оцінка її значіння р о ­
сійськими жандармами-ґенералами, керманичами внутрі­
ш ньої політики Росії. Всесильний Дубельт, особисто р о з­
глянувши »Кобзаря«, вже до певної міри унешкідливле-
ного цен зор ом Корсаковим, прийшов до такого висновку
про ц ю книгу: »Автор несхибно йде взятим напрямком:
невпинно скаржиться на терпіння-страждання України в тепе­
ріш ньому її становищі; бажає викликати зненависть до росіян
і, згадуючи минулу свободу, подвиги й славу козаків, на­
рікає на сучасне покоління за байдужність«. Ш еф ж андар­
мів ґр. О рлов цілком слушно писав цареві М иколі у своєму
рефераті, щ о Ш евченкові твори повинні були »возмущ ать
умьі Малороссіянь«.

III
»Кобзар« 1860 р.

Утретє »Кобзар« побачив світ за життя поете в кінці

січня 1860 року теж у Петербурзі. Видавати свої поезії
під цією назвою Ш евченко вже не хотів. Він доручає
Д. Каменецькому, управителеві друкарні П. Куліша в П е­
тербурзі, клопотатися в цензурном у комітеті про дозвіл
друкувати »Кобзаря« й »Гайдамаки« під ф ірм ою »Поезія
Т(араса) Ш(евченка)«, щ о й занотовує у своєму ж урналі
11. IV 1858 р., а ще 4. IV Ш евченко ставив собі питання:
»Але як мені приступити до цензури?« І дійсно, справа
була дуж е тяжка: тільки через 20 місяців ї ї оф іційно по­
лагоджено. Виявилося, щ о цензура не була навіть компетент­
на ц ю справу полагодити. Заборон а »Кобзарів« 1840 р. і 1844
року та »Гайдамаків«, видана на підставі »вьісочайшаго по-
велЬнія« міністром народньої освіти 1847 р. (цензура на­
лежала тоді до компетенції цього міністерства, яке недурно
називали »міністерством народньої темноти«), вимагала пе­

241
регляду справи вищими чинниками. А щ о заб ор он у ту цар
видав на внесок ж андармсько-політичної влади, то для по­
лагодження справи потрібна була її згода. М инуло більша,
як півроку, а цензура дозволу не давала. Ш евченкові стало
відомо, що справа залежить від жандармів, і він зверта­
ється з д обре умотивованим і дуж е дипломатично написа­
ним листом-проханням до нового шефа ж андармів кн.
В. Д олгорукова. В листі тому він стверджує, щ о поніс кар/
не за друковані твори, а за ті, щ о були в рукописах, і про­
сить дозволу на видання тих творів, які вже були пропу­
щені миколаевською цензурою , щ о »як відомо, була значно
суворіш а від теперішньої«. Він каже, щ о ці твори навіть та
цензура »признала нешкідливими«, і висловлює думку, що
»запрещ еніе наложено бьіло на нихь, такь сказать, заурядь,
для усиленія «аказанія«1)- Але ми знаємо, щ о було інакше,
а саме — щ о ґен. В. Дубельт, розглянувши його твори
уважно, так їх характеризував, щ о й новий шеф жандармів
боявся щось з ними починати. Довідки, зроблені у р я д о в­
цями »111 О тділенія«, та відповідь Головного упразл'ння
цензури, хоч і допускали можливість видання ранніх творів
Шевченка, але під ум овою їх »строгаго р азсм отр ін ія « цен­
зурою , і кн. Д олгоруков, не вважаючи на те, щ о Ш евченко
ма'В протекцію впливових осіб, наказзв » д іл о оставить«:
не хотів, очевидно, іти до царя, який ще з 1847 р. був
у курсі справи Шевченка, як і цариця-мати. Д олгоруков
д обре знав, як тяжко було одерж ати від царя згоду на ам-
нестію Шевченка, щ о писав »пашквили на августій ш ую фа-
милію«. Цариця була переконана, щ о Ш евченко не тільки
в поезії (»Сон«) її висміяв, але й карикатуру з неї зм ал ю ­
вав, на що, як знаємо тепер, обурю вався ген. Дубельт.
23. XII. 1858 р. Ш евченко звернувся з проханням уже до Го­
лови Ц ензурного Комітету— куратора петербурзької шкіль­
н ої округи ґр. Дєлянова. Пощ астило Шевченкові знайти д о ­
рогу до міністра освіти Євґраф а Ковалевського, брат якого
Є го р був головою т. зв. Л ітературного Ф онду. Коли 16. І.

1) Цікаво, що Шевченко покликався також на те, що

цар дозволив дітям Міцкевича видавати його твори в межах
імперії.

242
1859 справу ц ю порушив міністер освіти, то й кн. Д ол го ­
руков »починає потроху мягшати« і згоджується на те, щ об
Ковалевський велів поезії Ш евченка »разсм о тріть со всею
строгостью частным образом«. Високий урядовець міні­
стерства, розглянувши твори поета, прийшов до висновку,
що їх мож на друкувати, крім заспіву »Думи мої«. Д убельт
у свій час теж звернув увагу на цей твір). 23
січня 1859 р. Д олгоруков згодився на те, щ об »Чигири t-
ський Кобзар« і »Гайдамаки« дозволено друкувати, але
з умовою , щ об піддати їх гострій цензурі. Тоді Шевченко,
побачивши, щ о справа йде добре, подав іще до цен­
зури й »Наймичку«, пролог до »Івана Гуса«, »Псалми Д ави­
дові« та »Невольника«, а сам літом вирушив на Україну.
Ці нові твори з доручення Ц ензурного комітету попалч
до рук цензорові Палаузову, авторові історичної розвідка
про Гуса, на підставі якої Ш евченко написав свою поему.
Ц ензурний комітет переслав усе Головном у управлінню
цензури і, хоча воно й погодилося з реф ератом Палаузова,
але ще раз дало все на розгляд Тройницькому. Той пови­
креслював все нове, щ о Ш евченко додав до »Кобзаря
й Гайдамаків«. У вересні (10. IX.) 1859 р. Ш евченко писав
Варфоломієві Шевченкові, щ о вже йому »розріш ено д ру­
кувать«. Це, мабуть, був момент, коли цензор С. Палаузов
сікнчив свій перегляд його творів. Після ж того, як над ними
попрацював Тройницький, Ш евченко писав О. Хропалеві:
»Цензура випустила із своїх пазурів м о ї безталаннії думи,
га так проклята одчистила, щ о я ледве пізнав свої діточки«.
Цензор Бекетов, щ о підписав текст до друку, після зви­
чайної ф ормули дозволу додав: »При семь строго нужно
зам ітить типографіи, чтобы она зачеркнутыя м іс та не пе­
чатала«. Крім купюр, щ о були в попередніх виданнях, цен­
зура скреслила більш у частину в »Думи мої«... та вступ
до поеми »Гайдамаки« — загальні медитації поета над своєю
творчістю. Коли Тройницький відкинув усі нові твори,

•)Витягіз „крптичногорозгляду“ поезій Шевченка, зроб­

леного Дубельтом, подаємо слідом за цією статтею, як до­
даток. під заголовком „Жандармська оцінка політичного зна­
чіння першого „ К о б з а р я“ .

243
то легше було додати до »Кобзаря« й »Гайдамаків« поезії,
вміщені в »Ластбвці« 1841 р., і »М олодику« 1843 р. та »Най­
мичку«, вже надруковану Кулішем, як анонімову поезію,
знайдену нібито в альбомі якоїсь панночки-хуторянки ще
1857 р., а з приводу »Псалмів Давидових«, щ о їх теж уміщ ено
тут, були мабуть чималі труднощі. Принаймні, р ук о ю М. Ла­
заревського на примірнику К о б з а р я , щ о належав Цвітков-
ському, над ними написано: »Не пропущ ені духовною цензу­
рою«. Традиція, щ о мііністер освіти Ковалевський »собствен­
н о ю властью« дозволив друкувати К о б з а р я , безпідставна.
Так не було, але мож на думати, щ о власне вже р-зз на­
д руковану »Наймичку« та »Псалми« Ковалевський узяв
на свою відповідальність. Він був культурна людина й не
розумів, очевидно, як мож на псалми царя Давида, щ о по
їх моляться Богу, заборонити друкувати. Ц ензори митроп.
Арсанія, якого Ш евченко назвав »ю бкоборцем «, а якого
м ож на назвати теж і »псалмоборцем«, думали інакше.
Така була історія ц ен зур н ої мартиролоґії творів Ш ев­
ченка, щ о в останній, третій за порядком, раз зявилися
під назвою »Кобзар« за його життя.
Подаю чи 1858 р. свої твори до цензури, Ш евченко
бажав дати їм назву »Поезія Т. Шевченка, том I«, а потім,
коли цензура не дозволила нових творів, •відновлено попе­
р едн ю назву »Чигиринський Кобзар« (»Поезія« і т. д. скре­
слено, а стару назву відновлено знаками). Видано книгу під
н азвою »Кобзар«, а за проектом Шевченка 1858 р. назва
ця мала перейти на поезію »Перебендя«.
Ш евченко продав був третє видання »Кобзаря« кни­
гареві Кожанчикову, але після того, як цензура пош м ату­
вала текст, »викресливши з нього десятки сторін«, Кожан-
чиков, щ о був уж е й завдаток дав поетові, не хотів на стару
ум ову пристати, й том у Ш евченко звернувся до Платона
Симиренка, багатого українського промисловця, щ о похо­
див теж із кріпаків. Симиренко щ е в літі 1859 р. пропонував
Ш евченкові свою поміч і тепер охоче виконав просьбу поета,
приславши йому 1100 карб. Ш евченко на ц ю саму суму
післав видавцеві книжок, а на заголовній сторінці »Коб­
заря« надрукував: »Кош том Платона Симиренка«. Сими-

244
 КОБЗАРЬ
ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

К о ш ти м ь П л атон а Семеренка

С. П К Т Е Р Б У Р Г Ъ

г м и н і и. 4, К Г J І Ші

1860

Титулона сторінка -Кобзаря- 1800 р.

ренко був з того незадоволенні*: »Покровительства його
талант не требуе — говорив він — я дав гроші
і одбираю книжками«. Завдяки шляхетному видавцеві Ш ев­
ченко не мав ж адного матеріяльного клопоту з виданням.
Казав видрукувати 61/г тисяч примірників. »Кобзар« р о з х о ­
дився добре і поет мав з нього дохід. Книжка коштувала
1 карб. 50 коп. Д о »Кобзаря« додано й портрет автора р о ­
боти Мікєшина, але не дуж е вдалий. Проте видання це було
найліпше з усіх трьох, щ о вийшли за життя поета.
»Кобзар« 1860 р. Ш евченко присвятив М ар ку Вовчку
»на память 24 стичня(зіс!) 1859 року« — цей самий заго­
ловок мас й присвячена письменниці поезія. Це наводить
на думку, щ о поезією цією мав розпочатися й »Кобзар«
1860 р. та цензура її не пропустила.

Л і т е р а т у р а й у в а г и : М. Н о в и ц ь к и й —
стаття на стор. 849, ІІІ-го т. творів Шевченка, вид. ВУАН.
У ній не все докладно зреферовано а статті В. Д а н и л о ­
ва : Цензурная исторія Кобзаря. „ Н а ч а л а “ 1922 р., кн. И,
якої ми не змогли роздобути. 0. Д о р о ш к е в и ч , Прин­
ципи організації тексту Шевченкової поезії. „Життя й рево­
люція“ 1932 р., ich. 6-7. М. Н о в и ц ь к и й , Шевченко в процесі
1847 р. і Шевченкові папери. „Україна“ 1925 р., кн. 1— 2. Ви­
користано також біоґрафії поета, його листування й журнал
та всі відповідні примітки до них.
П авл о Зайцев.

246
 ЖАНДАРМСЬКА ОЦІНКА ПОЛІТИЧНОГО ЗНАЧІННЯ
ПЕРШОГО »КОБЗАРЯ«.
Під час арешту Т. Ш евченка в 1847 р. та слідства над
ним російська ж андармерія розглянула його поезії й дала
свою оцінку їх політичного характеру. В »Ж урналі« слідчої
справи про Кирило-М етодіївців 1847 р оку уміщ ено реф е­
рат помічника шефа російських жандармів, генерал-лейте­
нанта Дубельта (опублікований М. Новицьким в »Україні«,
1925 р., кн. 1— 2, с ю р . 90— 92). Дубельт особисто перечитус
уважно всі поезії Ш евченка та подає їх характеристику
з погляду політичного. З цієї ж андарм ської »літературно-
критичної студії« наводимс нижче деякі дуже цікаві усту-
пи-оцінки »содержанія и достоинства» тих поезій, щ о вв'й-
шли в цей том нашого видання, і загальний із них висновок.
Ген. Дубельт починає від такої характеристики за­
співу »Думи мої, думи м ої« (підкреслення наші):
„ К о б з а р ь , б е д н ы й м у ж и к ъ музыканта, — с Ъ-
т у е т ъ , что пЪ'-ни его ложатся на бум агу; что нпкто не
поймепъ пхъ. Е м у н е х о т і л о с ь п Ь т ь в и - Ь р о д и н ы ,
въсн'Ьгахъ, и о н ъ о с т а в л я е г ъ с в о и п 'Ь сн и на У к р а й ­
н і;, г д ' і і б ы л а с в о б о д а , и г д Ъ т е п е р ь н а д ъ в ы ­
росшей могилой, сторожитъ черный орелъ.
Тамъ п’Ьсни его напдутъ прив-Ьтъ п славу, а онъ, с к р ы т н о
о т ъ в р ' а г о в ъ , поливать будетъ слезами ч у ж о е поле,
пока не засыплютъ его ч у ж и м ъ пгЬскомъ (s ic !)1.
Згадавши коротко про зміст П е р е б е н д і (у Д у ­
бельта »Перебідня«), щ о співає в степу »о б ы л о м ъ
и объ уничтоженіи запорожской с і ч и«,
критик-жандарм дуж е докладно переказує зміст »Катери­
ни« і приходить до таких висновків:
„Эга пьеса в о з б у ж д а е т ъ н е н а в и с т ь к ъ р у с с к и м ъ .
Мысль поэта, кажется, была та, что казаки-запорожцы, какъ
брошенные обольщенною и презренною матерью сироты,
остались въ степи, безъ отечества, съ горемъ и нищетою“ .

247
 Не дош укавш ись у » Т о п о л і« н ія к о ї »крам оли«, ж ан­
д а р м т іл ь к и з в е р н у в у в а г у н а те, щ о в н ій п о е т » з а п р е щ а ­
е т * д ів а м ь узнавать будущ ее«.
Але вж е д ум к а »Н ащ о м ені чорні брови« видається
й о м у п ід о з р іл о ю :
„ З л е г і я заключаетъ въ с е б і с Ь т о в а н і е о б м а н у ­
т о й д і в и ц ь і : „ т я ж е л о ж и т ь с и р о т і , никто не при-
нимаетъ въ ней участія, не смотритъ на ея слезы. Несите
вітрьі плачъ ея къ и зм і нику“ . С м ы с л ъ э т о й з л е г і и
о бъя сняется въ п о с л а н і й къ О с в о в ь я и е н к і *
П рочитавш и п о с л а н іє , Д убельт пере конується, що
ч о р н о б р и в а с и р о т а е л є ґ ії ц е У кр аїн а:
„она п л а ч е т ъ и никто этого не видитъ, „лютый
в р а г ъ с м і е т с я н а д ъ н е ю — все погибаетъ. Т я -
ж е л о жить съ р у с с к и м и ; б о р о т ь с я съ ними
н і т ъ с и л ы“ .
Могилы спрашивають у в ітр о в ь : г д і козацкія д іт и ?
и призываютъ ихъ... Не возвратятся! отвічаегь море, — они
погибли. II р а в д а, продолжаетъ авторъ, не в о з в р а т я т с я ,
н и с в о б о д а , ни Г е т м а н ы ; но с л а в а р а з г л а с и т ь ,
что п р о и з о ш л о и чья правда!
Обращаясь къ О с н о в ь я н е н к і , поэтъ спрашиваетъ,
кЪрны ли эти слова? и приглашаетъ его п іт ь о быломъ,
чтобы весь с в іт ь узналъ о с л а в і и погибели Украйны“*).
О ц ін к у » с о д е р ж а н ія и достоинствъ« » Ів а н а П ід к о в и «
й » Т а р а с о в о ї н о ч і« н а в о д и м о в ц іл о м у :
„И в а н ъ П о д к о в а , — небольшое стихотвореніе, въ
двухъ отділеніяхь, по видимому не конченное. Поцъ на-
чальствомъ Гетмана, прозванного П о д к о в сгю, запорожцы
отправились на разбой въ Царь-Градъ. — У м і л и з а п о ­
р о ж ц ы г о с п о д с т в о в а т ь , — восклицаетъ Шевченко, —
у м і л и п р і о б р і т а т ь с в о б о ду и славу! — Хо­
р о ш о б ы л о в ъ У к р а й н і , но м и н о в а л о с ь э т о
время; о с т а л и с ь о д н і мог ил ы!
Т а р а с о в с к а я н о ч ь. Нъ кругу молодыхъ людей
поетъ музыкантъ, что Украйна была подъ игомъ поляковъ.
Гетманы погибли, в ір а продана жидамъ.
Т а р а с ъ Т р я с ы л о в ы івался спасти отечество и по-
біж день, — но потомъ напавъ, ночью, на ляховъ, истреб-
ляетъ ихъ.
* ) Переглянувши листи „уже умершаго литератора“
Основяненка до Шевченка, забрані у останнього при ревізії,
Дубельт запротоколував, що „этотъ писатель, повісти кото-
раго весьма уважались Русскими, отзывался о Русскихъ
чрезвычайно дурно и почти везді называетъ ихъ к а ц а п а ­
ми, д у р н и м и ! “
248
 Эта п ь е с а н а п и с а н а с ъ я в н о й ц і л і ю с р а в -
нені я т о г д а ш н я г о быта М а л о р о с с і и съ н е с т о ­
я щ в м ъ. — Авторъ говорить, что к о з а к и п о д ъ в л а с т і ю
р у с с к и х ъ , — и восклицаетъ: „ У к р а й н а ! б о л и т ъ
сердце о твоей у части! Г д і твоя свобода, Г ет­
м а н ы , к о з а ч е с т в о ? Разве море затопило горы, могилы ?
Они молчатъ — плачьте козацкія д іт и !*"
Характеристика »Гайдамаків« звертас на себе
увагу початком і кінцем:
„ Г а й д а м а к и представляють к а р т и н у у б і й с т в ь
и з а ж и г а т е л ь с т в ъ , произведенныхъ въ 1768 году толпою
запорожцевъ, крестьянъ и разбойниковъ, илп гайдам.ковъ,
подъ начальствомъ Атамана З а л и з н я к а и Уманскаго
сотника Г о н ты, который подъ предлогомъ освободженія
родины отъ польськаго ига, оиустошилъ часть западной
Украйны отъ Кіева до Уманп. Авторъ оканчиваетъ жалобою,
что ему некуда діваться отъ грустп и посылаетъ дітей
своихъ, гайдамаковъ, въ Украину для того, чтобы на чужой
стороні не насміхались надъ ними“ .
Переказавши коротко зміст поеми, Дубельт так ви­
яснює висловлену в »Епілозі« тенденцію поета:
„Авторъ въ заключение говорптъ, что самъ былъ си­
ротою и ж е л а л ъ бы п р о м е н я т ь н а с т о я щ е е
в р е м я на п р о ш л о е . „ Х о р о ш о п о г у л я л и г ай­
д а м а к и , — говорить онъ, — п о с і я л и о н и х л і б ь ,
но д р у г і е с о б р а л и ж а т в у , — у н и ч т о ж и л и
с і ч ь и У к р а и н а у с н у л а иі ч н ы мъ сн ом ъ !“
Все це приводить жандарма до цілком зреш тою
слушного висновку, щ о в своїх творах Ш евченко
„постоянно с л ід у е т ь принятому направленію: безпре-
рывно ж а л у е т с я н а с т р а д а н і я У к р а й н ы въ
мастоящемъ ея положевіи; ж е л а е т ъ в о з б у д и т ь н е ­
н а в и с т ь къ в л а д ы ч е с т в у Р у с с к и х ъ , и вос­
п о м и н а я о п р е ж н е й с в о б о д і , подвигахъ и сла­
в і козаковъ, у п р е к а е т ъ н и н і ш н є є по ко л і ­
н і є в ъ р а в н о д у ш і п “.
П. 3-

249
 АЛЬМАНАХИ, ЩО В НИХ СПІВРОБІТНИЧАВ ШЕВЧЕНКО.
К іл ь к а т в о р ів Ш евченка появилося в сучасних йом у
у к р а їн с ь к и х альм анахах, як от у Г р е б ін ч и н ій » Л а с т ів ц і« та
» М о л о д и к у « Б е ц ь к о г о ; д е щ о м а л о п о я в и т и с я в д р у г о м у ви ­
пуску К ор сун ового »Снопа«.
Іс т о р ія » Л а с т ів к и « докладно розказана в л и стуванні
Г р е б ін к и з К в іт к о ю та п о т р о х у в його передмові й п іс л я ­
с л о в і д о а л ь м а н а х а . З а д у м а в с в ій з б ір н и к Г р е б ін к а в 1 83 8 р.,
як д о в ід у є м о с я про це з його ли ста до К в ітки , пи сано го
14 в е р е с н я т о г о р о к у . Д е я к и й м а т е р ія л він у ж е м а в , а К в іт к у
п р о с и в п р и с л а т и т е ж » я к и й н е б у д ь к а з е н ь « та д о б у т и іД ось
від Г у л а к а - А р т е м о в с ь к о г о . О д н а ч е К в іт к а п о р а д и в н е в и д а ­
в а ти з б ір н и к а сам ом у, а н ам овити К раевсько го , щ об при
с в о їм ж ур н алі »О течественны я Записки« давав в ід 1839 р.
окрем і л іт е р а т у р н і додатки у к р а їн с ь к о ю м овою . К раєв-
с ь к и й з г о д и в с я б у в , я к з в іщ а в п р о ц е К в іт к у Г р е б ін к а вж е
12 ж овтня 1 83 8 р., але о п іс л я в ід м о в и в с я , м абуть чи не
п ід впливом ворож ого до у к р а їн с ь к о ї л іт е р а т у р и В. Бє­
л ін с ь к о г о . В ж е в листі з 13 с іч н я 1 83 9 р. Г р е б ін к а н а р ік а є
на н е с п о д ів а н і т р у д н о щ і: недостачу м а т е р ія л у , к р у т ій с т в о
ц е н з у р и , п о б о ю в а н н я в и д а в ц ів , п р о т е н а д іє т ь с я в и д а т и п е р ­
шу книж ку хоч на Великдень, другу на П етра й П авла,
т р е т ю н а 1 в е р е с н я , а ч е т в е р т у н а н о в и й 1 84 0 рік.
Та в р е з у л ь т а т і ц и х ш и р о к и х п л а н ів с у д и л о с я появи­
т и с я і т о з в е л и к и м з а п із н е н н я м т іл ь к и о д н ій к н и ж ц і. К р ім
з г а д а н и х п р и ч и н д о ц ь о г о п р и й ш л и щ е й т е х н іч н і т р у д н о щ і
д р у к у у к р а ї н с ь к о ї к н и ж к и з д а л е к ій р о с ій с ь к ій с т о л и ц і. О т с і
клопоти з д р у к а р н е ю , т а к д о т е п н о р о з п о в ід ж е н і в Г р е б ін -
ч и н о м у п іс л я с л о в і д о а л ь м а н а х а , й с п р и ч и н и л и , щ о к н и ж к а ,
дозволена ц е н зур о ю щ е 12 б е р е з н я 1 84 0 р., в и й ш л а в с в т
т іл ь к и ч е р е з р ік — на в е с н у 1841 р. Т о м у Г р е б ін к а й н а з в а в
ї ї » Л а с т ів к о ю « , щ о в о н е п о я в и л а с я в часі, к о л и н а У к р а ї н у

250
 Л Л С Т О Б К Ä.
L -tri a f ie n i л»

l нъ 3 1 v . m i*w < u u -R O ïr t j і ш ж г .

Ш .. )^|№9ПХ0Ш^гЬ:7л- В . . ' и , 1 Ъ9к\Шх-'- C.)'’iHïWb-

N v.H;,>îî,t. Міі['*та;іїВ«шйііо, Н, ГЬк'.'!|:^|гп.(ГО> д ■ Ч - ^ ( U h u - i l h -

h o ö ä c t h
і 1,1 ^
В4Ж О ТО РМ Я Н АРО Д В Ы Я ч*л Л О Р О С Ы Н С Н т
Щ ш ш п т } п о г о в о р к и . '‘т о Щ ш в ж ш . с т а д о »
г I _ т м &яш ш ш .с і ш я Ш і

pi;' ; ■ : КШк к Ш : '::ЖУ :ЩК :-С:К: Ш

, , ' :
... .— Г*ч»........

й ... ■ . <і И Е ї К Н:Б і Р Г Ъ

іііадлші .Кмпгоппмши Напыы .Іїмлшші
ï-r-ï-Qi:--.'j;Æ __
1
JL 8 -ї, І. -
':'ШШ:Ф:
& уЖ ■ :».■•■«: ■ . ж
v’>4':-' '■ ■•■■" ‘ ■'•• ' :Г. ■•'" - -v ' "'V '■ ' ' V. • ■Лч.-:■*..Ач
.,іщ !К
Ш Г " '" "

Титу.юва сторінка альманаха „Ластівка“ .

(Знимка з примірника,*нодацо»аиого Н. Стебинцькіїм Наук. Т-ну^ім. поета)
прилітають ластівки1). Ладячи свій альманах, Гребінка мусів
у перш у чергу заручитися творами Шевченка. В листі до
Квітки з 18 листопада 1838 р. пише, щ о Ш евченко дав йому
»гарних стихів на Збірник«. Та Ш евченко був не лише спів­
робітник, але, мабуть, і співредактор »Ластівки« — при­
наймні в згаданом у вище листі з 13 січня 1839 р. хвалиться
Гребінка Квітці, щ о має »чудесного помічника — Шевченка,
лю дину надзвичайну«.
»Ластівка« була на свій час дуж е видатне явище. Це
був чисто український альманах, без домішки російщини.
Містила вона 42 твори 13 авторів — майже всіх тодішніх
українських письменників. З прози приносила вона, крім
згаданих вище річей самого Гребінки (передмова »Отак
собі до земляків« та післяслово »Д о зобачення«), два
уривки з »Москаля Чарівника« Котляревського, три опові­
дання Квітки-Основяненка (»Сердеш на Оксана«, »Пархимове
снідання«, »На лущання як завязано«) та дві казки —
П. Куліша й якогось Д. З поезій дала цілу низку творів: са­
м о го Гребінки, Л. Боровиковського, В. Забіли, П. Коре-
ницького, Н. М артовицького, П. Писаревського, О. Чужбин-
ського (Афанасіева), Ст. Ш ерепері (Писаревського) й збірку
народніх пісень, приказок та загадок. Ш евченко дав чотири
річі: дум ку »Вітре буйний«, баладу »Причинна«, » О д у на
смерть Котляревського« й перш у главу »Гайдамаків«.
Другий альманах, щ о містив Ш евченкові твори, був
» М о л о д и к к І. Бецького. Бецький (1818— 90), тілом 1 духом
москаль, у 1840— 42 рр. учився на університеті в Харкові
і тут під впливом своїх українських знайомих — Квітки, Ко­
стомарова та ,ін. захопився д ум ко ю видавати періодичний
літературний збірник, присвячений Україні. Та не звязаний
кревно з українським ґрунтом і підпадаючи під вплив своїх
російських приятелів, р аз-у-раз збивався на російську
стежку. Видав Бецький чотири випуски свого альманаха: два
на 1843 та два на 1844 р. Із них два середні для нас най­
цікавіші, бо майж е в цілості присвяченні українському
письменству (вип. 2), або українознавству (вип. 3); два інші
переповнені здебільш ого маловартними російськими тво-
') ЛастОвка. Спб, 1841, 16° (14'/і х 10у2), ст. 382 2 неп.

252
 МОЛОДИЕЪ
м <ш з

У К Р А И Н С І И Й Л И Т Е Р А Т У Р Н Ы Й

СБО РППКЪ,

Ж зд а в а сл и л й Ж . $»£цКилп>.

Ч А С Т І . В Т О Р А Л.

.Х З ]?Ы г© 6 1 Ь .
ВТ> У Н И В Е Р С И Т Е Т С К О Й ТИ П О Г Г АФ III.

18 4 5 .

Гнту.к'Ьа сторінка адьлаыаха , Молодик"

рами. Назву для альманаха, як признається сам Бецький
у 3-му випуску (див. примітку на ст. 279), дав Квітка, Квіт­
ка ж і Костомаров, як сам він каже, »подали йом у руку
помочі й благословили його підприємство«; зокрем а Косто­
м арову завдячував видавець український відділ 2-го ви­
пуску, а відомому тоді харківському громадському діячеві,
В. Каразинові українознавчі статті 3-го випуску (дивись
Слово від видавця у вип. 4, ст. 241). Квітка намовив і Ш ев­
ченка до участи в »Молодику«. В листі його до поета
з 22 листопада 1841 р. читаємо: »Знайш овся і в нас парень
друзяка до діла штепний, та й хоче збити збірник, по пан­
ському »альманах«, і дав йому імення »М олодик« і хоче
назбирати усяких штучок, і по м осковськом у і по наш ому
написаних... Будьте ласкаві, пришліть йому яку дум ку Ваш/,
або відорвіть від готового чого який ш маточок та й при­
шліть на моє імя аж у самісінький Харків. Велике Вам спа
сибі скаже! О б сім попросіть від мене і від усіх люблящ их
читати усе добреє, нашого Євгенія Павловича Гребінку, не­
хай утне яку приказку наську«. Ш евченко зараз же відгук­
нувся. В листі з 8 грудня 1841 р. він повідомляє Квітку: » В и ­
бачайте, батечку, щ о найшлося, те й посилаю, а Ганусю
(баладу »Утоплена«, В. Д.) сьогодня на швидку руку ском­
понував та й сам не знаю, чи доладу, чи ні... Щ е посилаю
вам кацапські вірші своєї роботи. Коли доладне що, то дрю -
куйте, а коли ні, то закуріть люльку, коли лю льку курите«.
Квітка, відповідаючи листом із 29 квітня 1842 р., сповіщає
поета: »Утопленицу Вашу і у с е гарнеє получили. Буде
у »Молодику«, наш ому альманасі«. Та в »М олодику« (ви­
пуск 2-й) за підписом Шевченка поміщ ені були тільки у к р а ­
їнські поезії (думка »Тяжко-важко в світі жити«, »М аркеви­
чу« й »Утоплена«). Д е ж поділися його »кацапські« вірші?
Неймовірно, щ об Бецький, щ о містив цілу купу маловартних
російських поезій, чомусь відкинув саме Шевченкові
спроби. О тож акад. С. Є ф р ем ов догадується, щ о Ш ев­
ченко сховався під псевдонімом, і припускає, щ о це йому
належить поміщений у 1-му вип. »М олодика« російський
вірш »Три дара«, підписаний псевдонім ом »Руель« (пере­
друкований у У І-м у томі наш ого видання).

254
 с H J п ъ,
го м ш га & ш й к ш ф в ф ф ф ш ш ф .

З К Р У Т И В Ъ

АлсксаиЪ рь К о р су п

PJK'I. п Е Р в і ft

X А Р Ь К J В Ъ.

ДРУКОВАНО DL У 11И ПЕР С U T E Т Cbicjiï Ш Т Л М П Л Р Н )

1 8 4 1.

Титул о на сторінці альманаха Д 'н іїг .

 Крім Шевченка, брало участь у 2-му вип.1) щ е 8 укра­
їнських письменників. З прози було небагато. К в і т к а -
Основяненко дав два оповідання (»Перекотиполе«
й »Підбрехач«) та К о с т о м а р о в дві казки, зате досить
5уло поезій: Й. Б о д я н с ь к о г о , І. Г а л к и (Костома­
рова), І. Л е в ч е н к а , А. М о г и л и (Метлинського), М. П е-
т р е н к а , О. Ч у ж б и н с ь к о г о та Я. Щ о г о л е в а , щ о
дали р а зом 14 віршів. 3-ий випуск2), як уже згадувано, був
присвячений виключно минулому України — ї ї історії
(статті, розвідки й матеріяли В. Каразина й Костомарова),
письменству (перший на той час огляд історії українського
письменства І. Галки-Костомарова), етнограф ії (К. Семен-
товського), тощо. Всі ці твори були писані по російськи.
З українських річей у 4-му випуску (М олодикъ на 1844 г.,
ч. 2. Харьковь, 1844) маємо тільки дві Гребінчині поезії,
якщ о не рахувати кілька розділів із історії України М. Бер­
лінського, писаних по російськи.
Після »Ластівки« вийшов іще один цілком україн­
ський альманах. Був це »СЫп«, щ о його скрутив Олексан-
дер Корсун (1818— 91), тоді молодий студент харківського
університету й великий ентузіяст р ідного слова. Костомаров
у своїй автобіограф ії називає Корсуна на перш ом у місці,
згадую чи за харківський гурток людей, так само, як і він,
відданих ідеї відродж ення укр аїн ської мови й літератури.
Ведений цією ідеєю, й задум ав Корсун видати збірник
українських поетичних творів. Запросив д о нього всіх наяв­
них тоді місцевих м олодих письменників, крім Метлин­
ського, поезій якого не любив. Перший річник К орсунового
альманаха3), дозволений д о д руку 20 грудня 1840 р., містив
38 творів сімох авторів: І. Г а л к и (себто Костом арова) тра­
гедію »Переяславська ніч« і 7 віршованих перекладів,
П. К о р е н е ц ь к о г о поем у »Вечерниці«, М. П е т р е н к а
сім думок, М. П и с а р е в с ь к о ї — 1 вірш, П. П и с а р е в -
') Молодикъ на 1843 г. ч. 2, Харьковъ 1843, 8° (24 х 15>/2),
ст. 165 4- 3 неп. -І- 2 табл.
*) Молодикъ на 1844 г.,' Харьковъ 1843, 8° (2 4 x 1 5 ), ст.
283 + 1 неп. 9 табл.
3) „Снш ъ“ . Украинській Новорочникъ. Р,]къ 1-Ій. Харь-
ф ъ . 1841, 8« (20x13*/,), ст.;228+1У.

256
 е ь к о г о дві байки й поем у »Стецько«, С т . П и с а р е в -
С ь к о г о 3 вірші й самого впорядчика віршовані »Укра­
їнські повіря« та 12 оригінальних і перекладних віршів, по
! Половині. З бірник був прихильно принятий критикою й гро­
мадянством, і Корсун лагодив уже й 2-ий випуск. »Маякь«,
російський журнал, щ о прихильно ставився д о українського
; письменства, подав був уж е й зміст цього випуску. Мали тут
бути твори Основяненка, Гребінки, Боровиковського, Галки,
Петренка, самого Корсуна й ін. »М аякь« висловлював гадку,
. щ о цей випуск далеко первищить попередній. У отсім то
томі мали появитися й Ш евченкові твори: поема »Маряна
Черниця«, вірш »Човен« та ін. Корсун оповідає в своїх
Споминах про Костомарова, щ о звернувся до Ш евченка за­
раз, як прочитав р а зом із Костом аровим його »Кобзар«,
який вони купили, скоро лиш він появився, в одній харків­
ській книгарні. Посилаючи Корсунові частину згаданої по­
еми, поет в кінці рукопису, між ін., дописав: »Надрукуйте
Хоч це, щ о маю«. »М аряну« одерж ав Корсун 18 січня
1842 р., як зазначив це на присланому рукописі. Та другий
■ипуск »Снопа« в світ не вийшов, з цензурних ніби причин,
в сам Корсун незабаром виїхав із Харкова на Кавказ на
урядову посаду. Та хоч на казьонній службі вивітрів у К о р ­
суна його колишній український ентузіязм, проте він і до
самої смерти не кидав думки видати другий том свого
»Снопа« й за ніяку ціну нікому не хотів дати нічого з при­
збираного матеріалу. А ж уж е 1917 р. заходами П. Зайцева
вдалося російській А к а д е м ії Наук придбати архів Корсуна
від його сина й тільки 1924 р. видав М. Новицький Ш евчен-
кову поем у з оригіналу поета.
Л іт е р а т у р а . Про „Ластівку“ головні відомості подають
Требінчині листи до Квітки, опубліковані ще Г. Данилевським
у його „Украинской Старині“ (Харків 1866) та І. Айяен-
тптоком у „Нашому Минулому“ 1918, кн II. Про „ М о л о д и к “
див. докладну статтю В. Срезневського: И. Е. Бецкій — изда­
тель „Молодика“, „Журналъ Мин. Нар. Просв.“ 1900, кн 1 і
Про „Сн і е ґ і В. Наумеака некролоґ Корсуна в „Кіев. Сг.“ 1891,
кн. 12 та спомини самого Корсуна про Костомарова в жур­
налі „Русскій Архивъ“ 1890, том III. Листи Шевченка й до Шев­
ченка див. у ІІІ-му т. його творів вид. ВУАН.
В. Дорошенко.

257
 »ПЕРЕБЕНДЯ«.
І.
П оезію ц ю написав Ш евченко мабуть у 1839 р -
В перш ому виданні »Кобзаря« (1840) під заголовком Тї сто­
яла посвята »Є. П. Гребінці«. Гребінка був одним із тих,
щ о зайнялися дол ею кріпака артиста, і перший відкрив
у Ш евченку поета1). Ч ом у власне ц ю п о е з і ю Шевченко
присвятив Гребінці? На це дає відповідь самий зміст поезії,
де Ш евченко змальовує ідеальний образ українського н а ­
ціонального поета й аналізує його внутрішній світ, і той
факт, на який недавно звернув увагу П. Филипович, а саме,
щ о й Є. Гребінка написав поезію »Украинскій Бардь« (1837
р.), в якій змалював образ »сивого бандуриста«. Безпе­
речно Ш евченко в той час слушно міг уважати Гребінку
за людину, щ о найкраще могла розуміти його найінтим-
нішу поезію, поезію, в якій автор заглиблювався в свою
власну душу, душ у поета: Гребінка сам був автор і чудо­
вих українських приказок, і гарних поезій в українській
мові, щ о стали навіть народніми піснями; він, очевидно,
перший сказав Ш евченкові про його талант, він же перший
узяв його вірші для свого збірника »Ластівка«, він впрова­
див Шевченка до літературної родини, він його реклямував
і в листах до старших собратій, як талановитого поета, він
був особою , щ о ввела Шевченка в літі 1843 р. д о найбіль­
ш ого на Україні салону — »українського Версалю«
п. Вольховської, де м олод ого поета ентузіястично зустріло
українське панство. »Перебендю « свого Ш евченко вписав
до Гребінчиного альбому.
Хоча Ш евченко й багато дечого завдячував Гребінці,

*) Про це див. в цьому томі в статті „Три перші К о б ­

з а р і “.

258
все ж м аєм о посередні дані гадати, щ о приязнь їх невдовзі,
бо вже 1843 р., скінчилася. Вже з сторінок »Кобзаря« 1844
року посвята Гребінці зникає, і не м ож ем о знайти ані од ­
ного факту, щ о вказував би на їх дальші взаємини. Ніде
Ш евченко не згадує про Гребінку: ні в автобіографії, ні
в листах, ні навіть у повісті »X у д о ж н и к«, де згадує ба­
гато осіб з оточення Гребінки, де й сам перебував у 1838—
1843 рр. Гребінка теж після 1843 р. майж е ніде не згадує
Ш евченка1). Не тяжко знайти ключ до зрозум іння охоло­
дження Ш евченка д о Гребінки (а м ож е й взаємного!).
У Ш евченка чим далі, тим більше починає зростати рево­
люційний та самостійницько-антимосковський напрямок,
а в особливо рішучій ф орм і він виявляється в поезіях, п о ­
чинаючи від 1843 р.; з другого б ок у Гребінка все далі й- далі
відходить від українського письменства, а після »Ластівки«,
зладж еної спільно з Шевченком, віддається майж е ви­
ключно праці на російській літературній ниві. Коли Гре­
бінка (1843) в поемі »Богданъ« промовляв устами Б. Хм ель­
ницького: »Ещ е горить для насъ звЬзда спасенья Въ н а р о д і
намь единокровном ь, Въ единокровной намъ М о с к в і« та
славив »родныхъ царей святое поколінье«, бо вірив, щ о
»Подъ скипетромъ помазанниковъ Божьихъ Живетъ народъ
счастливо, безмятежно«, то Ш евченко саме в той час усте^ми
м атері-України так звертався до н ерозум ного сина — Бог­
дана, щ о Поєднав ї ї з М о скво ю : »Якби була зн ала— У ко­
лисці б задушила, Під серцем приспала: Степи м о ї зап р о ­
дані Ж идові, німоті, Сини м о ї на чужині, На >1ужій роботі«.
Д ор оги обох поетів розійшлися.

II.
З б о к у ком позиційного поема ділиться на дві ча­
стини: в перш ій поет дає обр аз національного співця в о то ­
ченні лю дей (1— 40 рядки), в другій — на самоті з самим
со б о ю серед укр аїн ської природи (40— 79). В першій зм а-

') У виданому 18-Й р. романі „Чайковський“ Гребінка

умістив, як епіґрафи-мотто, цитати з поезії Шевченка перед
окремими розділами. Тільки в повісті „Близнята“ Ш-ко при­
гадує, як Гребінка вдало назвав дрібний дощ .єхидним“ .

259
 тіьовує його постать обективно, дає портрет реальної по­
б уто во ї постаті, в другій — просякнутий глибоким ліризм ом
психолоґічний портрет поета в образі кобзаря, в думки
їй переживання якого сам вчувається, ніби читає в них. Для
створення перш ого о бр азу вистарчало тільки «пильної об­
сервації, для д ругого — треба було вложити свої власні
субєктивні переживання, використати свій власний життьо­
вий досвід.
П оезію цю в »Кобзарі« Ш евченко поставив на дру­
гом у місці слідом за заспівом — уве р тю р о ю »Думи«... Сам
висунув її на чільне місце. Зрозум іл о, щ о поезія ця при­
тягнула до себе й пильнішу увагу дослідників: український
п о е т через рік-два після того, як перестав бути малярським
челядником, щ о щ е недавно розм альовував плафони з тра­
фаретів, а то й просто паркани, дає ш ироку концепцію,
зовсім чуж у всякій н а р о д н і й поезії, концепцію , яка
могла повстати після органічного присвоєння Ш евченком
понять та ідей, щ о були витвором високої культури бага­
тьох поколінь. Підкресливши цей момент, 1. Ф р ан ко про­
аналізував зміст поеми в звязку з літературними творами
й фактами, щ о могли кинути світло на ґенезу цього твору.
П ер еказуєм о коротко зміст Ф р а н к о в о ї студії.
Основна ідея цієї поеми — протиставлення поета су­
спільству, щ о його оточує. Починаючи щ е від Горація аж
д о д р у го ї половини X V III віку, поети часто згірдливо ви­
словлювалися про »юрбу«, »чернь«. Після трактатів Руссо,
що підніс значіння лю дської одиниці, слідом за ви­
датними індивідуальностями, щ о в сфері відносин по­
літичних беруть на себе р ол ю боротьби з старими спорох­
нілими порядками, зявляються і в літературі поети (як от
Ш іл лєр і Ґете), щ о віддають свою м у зу на служ бу новим
ідеям, на б ор отьб у за права лю дини-брата — за »юрбу«,
за »чернь«. Ідея м огутньої лю д сько ї одиниці, щ о м ож е
й повинна перебудувати уклад життя й поняття народніх
м ас та їх ущасливити, у ф ранцузькім якобінізмі сполучу­
ється з переконанням, щ о цього довершити м ож на одним
замахом , указом, р озп о р я д ко м згори. В літературі рол ю
я ко бінізм у в прищ епленні аналогічних понять відіграв р о ­

260
мантизм, в якому зросла ідея переваги творчого ґенія над,
талантом і працею, переваги чуття й ентузіязму над діяль­
ністю звичайного р озум у: поезію розуміли, як надхнене
провидіння, а на ї ї ж ерців дивилися, як на носіїв б ож е­
ського, безсм ертного первня. Приклад такого погляду дав,
напр., Міцкевич: .:ßoga, natury godne takie pienie! P ie sn to
wielka, piesn tworzenie. T a k a piesn jest siia, dzielnosc... T a k a
piesn je st nie6miertelnoäc! Ja ezujQ niesmiertelnosc, niesm ier-
telnosc tw orz§: Cöz Т у w i^kszego m ogles stw orzyc, B o z e ?“
Ставлячи себе вище юрби, щ о не в силах його зр о ­
зуміти, поет-романтик чувся самотним: „Sam otnose! Coz рс
u d zia c h ? C zym s p ie v a k dla lu d z i? NieszczQ sny, k to .d la ludzi
glo s і j^ z y k trudzi“. але це не переш кодж ало йому любити
свій народ, бажати йому кр ащ ої долі: „Chc^ go podniesc, 11
szez^sliwic, Chctj nim ualy sw iat zadziwic,“.
З таким самим розум інням значіння і ролі поета,
яке бачимо у Міцкевича, цілком згодж ується й образ поета,
створений Ш евченком: його химерном у Перебенді »нема
в світі хати«, »його на сім світі ніхто не прийма, Один він
між нами, як сонце високе«, а проте любить людей — »він
їм тугу розганяє, хоч сам світом нудить«, він »...дивиться
на лю дей д уш ою « (»Думи мої«), люди ж знають його
тільки поверхово, не входячи в його душу, в його таємні
думи: »хто його не знає«, але »його знають люди, бо но­
сить земля« і тільки. Як поет М іцкевича обіймає ввесь світ,
так і Ш евченків Перебендя »все знає«, »все чує: щ о м о р е
говорить, де сонце ночує«... Як М іцкевич сягає д ум к о ю
туди, „gdzie gran iczq Stw ö rca і n a tu ra “, так і в Перебенді
»думка к р а й с в і т а гуля, орлом сизокрилим літає, ши­
ряє, А ж небо блакитне широкими бє«. Ці слова подібні і до
слів Пуш кінового »Пророка«: »И внялъ я неба содроганье,
И горній ангеловъ полетъ, И гадъ морскихъ подзем ны й
ходъ, И дальней лозы прозябанье«. Але поет Пуш кіна —
п ророк реф орм атор (»И обходя м оря и земли, глаголомъ
жги сердца людей«), а поет М іцкевича присвоїв собі яко­
бінські і месіянські погляди: ,,Со ja zechc§, niech wnet zgad-
na, Spetniq — tem si^ uszcz^sliwiq, A jezeli si§ sprzechviq,
Niechaj zgin^ і przepadn^.“, Перебендя ж нібито тільки р о з-

261
 ганяє лю дям тугу; та роля його — значно ширша
і глибша, коли розглянути його репертуар: »веснянки« —
це пісні, сповнені почуттям радости життя; ідея »Гриця« —
помста-кара за легкодуху зневагу святого почуття любови;
пісня про »Сербина« — викликає спочуття слухачів до ж ін­
ки, яку купують, як товар, і протест проти таких ненор­
мальних суспільних відносин; »Шинкарка«, щ о в ній опові­
дається про д ол ю зр адж ен ої і вбитої лихими чужинцями
дівчини, має тенденцію викликати протест проти насиль­
ства; »У гаю«, де оповідається про лиху матір, щ о намовляє
сина вбити жінку, малює обр аз кари-смерти за страшний
злочин; »Лазар« черпає тему з євангельської притчі про
багатиря, щ о знущається з убогого брата; пісня про »Чалого«
дає о бр аз національного зрадника-перекінчика Сави і, як
висновок, осуд перекінчицтва, а пісні про руйнування Січі
викликають патріотично-національні почуття туги за мину­
л о ю славою і дум ку-баж ання бувальщ ину ту привернути.
Отж е, як бачимо, Перебендя виконує велику суспільну, на-
р о д н ю службу: підносить лю дяне почуття у своїх земля­
ків, ублагородню є їх серця й думки, зберігає патріотичні
спомини про бувальщ ину й передає добрі та світлі зд о ­
бутки то ї бувальщ ини новим поколінням. Ц ю суспільну
служ бу Ш евченків коб зар-поет виконує без усяких якобін-
сько-месіяністичних претенсій, щ о їх виявляє поет М іц к е -
вичевої »Ім провізації«. Та крім обсягу й методи діяльности
Ш евченків поет ріжниться від М іцкевичевого щ е й тим,
щ о він — постать наскрізь реальна, вихоплена з дійсного
українського життя, цілком національна, типово українська
в кожній деталі, а Конрад М іцкевича — ф ігура м і­
стична й алєґорична, витвір б уй н ої ром античної фантазії,
не одягнений у ж аден національний костюм. Усе це при­
вело Ів. Ф ранка до висновку, щ о »не дорівню ю чи М іцке-
вичеві в ширині думок, грандіозності картин і силі фантазії,
Ш евченко дорівняв йому з погляду на метку характери­
стику головної фіґури, а далеко перевищив його з погляду
на ясність і реальність цілої картини«. Тій національній ре­
альності о б р азу Ш евченкового кобзаря, щ о випливала і з
безпосеред ньої о бсервації й відповідала власним гтогля-

262
дам українських співців-кобзарів на свою суспільну службу,
суперечить якось, не згодж ую чися з цілим зм істом поеми,
закінчення »Перебенді«, де поет похваляє свого кобзаря
за те, щ о найкращ і свої пісні виспівує в степу на могилі,
щ о б »люди не чули«. Зауваж ивш и це, Ф ран ко дош укується
тут впливу Пуш кінового погляду, нем ов би ю рба зовсім
нездатна розуміти високі думи поета. Пушкін, перейнявшись
шелінгіянськими поглядами на поезію, »як мистецтво для
мистецтва«, як на окрем е царство, далеке від інтересів
дійсного життя, зрадив ідеал лоета-пророка, обличителя
кривди, а створив образ лоета-ж ерця (вірші »Поет«
і »Чернь«): його пісня — »священная жертва« (»подите
прочь, — гонить він від себе юрбу, — какое д іл о поэту
м ирном у до васъ? Въ р а з в р а т і кам ен ій те с м іл о : Не оживить
вась ли ры тласъ ! Д у ш і противны вы, какъ гробы. Для вашей
глупости и злобы И м іл и вы до сей поры Бичи, темницы,
топоры: Д овол ьно сь васъ, рабовъ безумныхъ!« І Пушкін
нападав на Міцкевича, щ о співав для юрби. Ш евченко вже
в А кад ем ії від »класика« Брю лова нераз чув естетичні ф ор-
мулки про »чисте, бож ествене мистецтво«, й ця тінь легко-
важення й погорди до живих лю дей лягла й на »П ере­
бендю«. Певна річ, щ о вся натура Шевченка, повна лю бови
до бідних і покривдж ених і ненависти д о кривдників, м у-
сіла противитися поглядам Пуш кіна1).
Розглянувши докладно всю попередню літературну
традицію, в якій постать кобзаря-лірника вже довгий час
перед Ш евченком використовувана і модельована була
в польській літературі (у Падури, Ґощинського, Чайков-
ського, М іцкевича й інш.), Ф ран ко слуш но каже, що, прий­
м аю чи д ещ о з то ї традиції, д ещ о відкидаючи та поглиблю-

•) І пізніше створений Шевченком ідеал поета якнай­

краще це доводить: він узявся „орати свою нцву“ , „засівати“
"Перелоги своїми сльозами, вболівати над народньою недолею,
Марка Вовчка привітав, як „обличителя жестоких людей не­
битих“ і сам бажав, щоб його „слово пламенем взялось, щоб
огненно заговорило, щоб людям серце розтопило... Т е слово,
Божее кадило, кадило істини“ . Всею своею діяльністю він
<5ув ворогом антисоціяльної школи і вірив усе життя в доб
рочинно-моральний вплив мистецтва на душу людську.

263
ючи її подекуди, Ш евченко її реасумував, »вкладаючи
в неї с в о ю д у ш у , с в о с ж и т т я , с в о ї в р а ж і н-
н я«. »Перебендя« — типовий приклад того, як »у першій
добі поетичної діяльности Ш евченка перехрещувалися
і зливалися найріжніші впливи, і як ґеніяльна натура на­
ш ого поета вміла впливи ті щ асливо перетопити в одну о р ­
ганічну поетичну цілість«. Ф р ан ко відносить »Перебендюй
д о найкращих творів Ш евченка його перш ої деби. »Пізніше
творив він річі далеко глибші чуттям, ширші й ясніші по­
глядом, але мало утворив річей більш гармонійних щ одо
артистичної цілости, ясніших та прозоріш их щ од о ком по­
зи ції і характеристки деталів. Всі оригінальні прикмети
його поезії: сердечна щирість, простота і зар азом пла­
стичність вислову, чудово чиста мова, увесь той, так ска­
зати, сок українських пісень народніх, з меланхолійною
основою і відтінками делікатного гумору, перетворений
у кипучу кров самого Шевченка, забарвлений сильно його
індивідуальністю, — все те являється уж е в повнім блиску
в »Перебенді«.
Проф. О. Третяк у своїй м он огр аф ії про вплив М іц ­
кевича на п ое зію Ш евченка слушно завважив, щ о Ф ран ко
помилився, взявши образ М іцкевичевого Конрада за образ:
програмовий, ідеальний. Конрад, упоєний гординею, топче
всіх поетів, м удреців і пророків. Третяк твердив, щ о в »П е­
ребенді« нема ніякого відголосу »ім провізації« Міцкевича,
але в його баладі „Оисіагг“ бачив »попередника« »Перебенді«
та висловив думку, щ о образ Бояна з поезії Богдана Залєсь-
кого Є єпгігяєчуо добре »пристає« до характеру Ш евченкового
співця-кобзаря.
Проф. О. Колесса не погоджується з Ф ранковим
порівнянням »Перебенді« з К онрадом Міцкевича, ствер­
джуючи, щ о »не звичайний кобзар Перебендя, щ о співає
для людей, а той повний віщ ого надхнення поет, котрого
бачимо в степу на могилі, — має кілька рис характеру
спільних з М іцкевичевим Конрадом«, бо в П е р е б е н д і
»виступають два типи поетів«, і »обидва, поняті як одна по­
етична натура, не м ож уть мати нічого спільного з Конра­
дом«. Коли ґен езою змалювання перш ого типу ко б заря'

264
в оточенні лю дей були живі життьові вражіння Шевченка,
щ о в хлопячому віці часто зустрічався з кобзарями-сліп-
цями, то субєктивна лірична вдача поета, щ о приневолю ­
вала його вливати в кож ну поезію частину свого серця,
своїх думок, свого життя, взагалі своєї індивідуальности,
привела його до створення о бр азу самотнього співця на
могилі. Підлягаючи своїй субєктивній вдачі, Ш евченко ш у­
кав аналогії м іж с об ою і кобзарем та знайшов її: був нею
той »поетичний настрій, який нерідко мож на було подибати
в українських кобзарів-сліпців. Так повстав о бр аз Пере­
бенді на могилі, в яком у поет змалював самого себе, ж
він співає »не для людей, не для слави«. Цей другий образ
настільки незгідний з попереднім, наскільки »ріжнився ґе-
ніяльний поет Ш евченко від звичайного кобзаря, хоч би
й доволі поетичного Перебенді«. Для оф ормлення образу
реального кобзаря послужили Ш евченкові живі вражіння,
для оф ормлення о бр азу самотнього співця, якого не р о зу ­
міють люди, — Конрад Міцкевича.
Засадничо приєднуючись до О. Колесси, щ о вираз­
ніше освітлив питання, хочемо ще поглибити трохи р о зу ­
міння самого о б р азу »Перебенді« і того творчого процесу,
в яком у цей обр аз Ш евченко створив.
Живі вражіння, щ о послужили матеріялом для ство­
рення Ш евченком о бр азу кобзаря П е р е б е н д і , в П е­
тербурзі — »в снігу на чужині« — оживали з особливою
силою. Кобзар — співець, але не творець. Він тільки зб е р і­
гає вікову традицію колективної народньої творчости. В її'
скарбниці — ціла система національної етики: пісні ко б ­
зарів повчають людей, чого не треба робити, щ о є гріхом,
навчають любити батьківщину, викликають смуток за її
славним минулим. А л е сам поет, щ о свою власну р олю
звязує з традицією народніх співців і народньої творчо­
сти, хотів би, як Божий післанець, дати народові п о з и ­
т и в н і і д е а л и , навчити людей, щ о т р е б а р о б и т и ,
щ о потрібне і для м орального їх ушляхетнення і для їх по­
літичної свободи. В с е ц е в і н з н а є , бо своїми д ум ­
ками живе в ідеальному світі, в світі ідей, доступном у
тільки вибраним істотам: вони болію ть за всіх, для всіх,

265
для загалу ш укають правди, але коли б він, поет, власне
така вибрана істота, хотів те , щ о з н а є , в позитивній
ф ормі висловити, — »люди б насміялись, дурним би на­
звали, від себе б прогнали«. Це не образ романтичного по­
ета, що, як Пушкінів, не визнає »черні«, це — не ча­
стинна літературна копія обр азу Конрада, це живий образ
самого Тараса Шевченка, його символічний автопортрет.
Це йому »на землі — горе«, »на їй ш ирокій куточка нема«,
як »тому, хто все знає, тому, хто все чує«... Знає те, що
здобув досвідом та самоосвітою, чує все — інтуїцією ґенія.
Вже на заранні його творчости питали його люди, »що
в нього болить«, »за щ о проклинає долю«, »чого нудить
світом«, сміючись казали, щ о все це — від безділля... (Пор.
»Думи мої«). Цей конфлікт з оточенням, в яком у поет жив
у Петербурзі, — нерозуміння лю дьми його ідеальних по­
ривів, висміювання його ентузіястичних дум-проєктів, його
апостольських планів перебудування суспільства теж згідно
з Бож им словом, з Б ож ою правдою, це привело поета до
того, щ о він через контрастову асоціяцію, після зм ал ю ­
вання ж ивої й реальної постаті кобзаря, дає образ того са­
мого ніби Перебенді, щ о живе своїми химерами, в своєму
ідеальному світі, чужий людям, і розкриває в ц ьом у образі
свою трагічну духову самотність. Так виросла символічна
»могила«, ніби в степу, а фактично серед північних снігів.
Там створився той ідеальний світ, де вільно було поетові
розм овляти з с об ою — думати про те високе, л ю дям не­
доступне, щ о почувш и люди м ож уть поета назвати дурнем
і навіть від себе прогнати. Літературні взірці тільки по­
могли оф ормити ці думки, втілити їх у образи. Так високо
літав думками і віщий Боян, так мучився і Конрад, щ о пі­
знав лю дську нікчемність, так і російський поет — щиро,
чи не щ иро — гнав від себе чернь. Ті, щ о Ш евченка не р о ­
зуміли, це — люди з петербурзьких бруків і сальонів, це
не люди з селищ, до яких він сам хотів пізніше йти (»хо­
дім о в селища, там люди«) та з якими р азом завжди пере­
бував у думках. А в Петербурзі хто його оточував? Люди
далекі від його духового світу. Такий Михайлів, зм альо­
ваний у повісті » Х у д о ж н и к « , один із найближчих —

266
далекий від усяких ідейних потреб. А земляки? А н і д о б ­
рий, чесний, але боязький і нерозвинений Сош енко, щ о
з тяж кою бідою , не маю чи великого таланту, тернистою
стезею дійшов до можливости заробляти на ш маток хліба,
ані обмежений, хоч і близький, Х тодонт Ткаченко, щ о з ним
іще на горищ і в Ш иряева поет р азом бідував і р а зо м ма­
лював паркани, не були тими, щ о могли поета зрозуміти.
Сош енко навіть у споминах потім сам згадував, як він ра­
див Ш евченкові покинути »нікчемні вірші«, а »настоящ им
ділом« зайнятися. Були й вийнятки: один — Штернберґ.
другий — Демський. Ті його напевно розуміли, але тільки
промайнули в його житті, не жили з ним довго та й не були
українцями. А л е була щ е маса, чернь — і то землячки-
ренеґати, »кирпи-гнучкошиєнки«, »мерзенні каламарі«,
»чорнилом политі, м осковською блекотою, в німецьких
петлицях заглушені«. Ч и ж в о н и могли зрозум іти поета?
Чи ж не від них утікав поет на »могилу в степу« — д о свого
власного ідеального світа? Вони могли тільки »насміятися«
на його »псалми, вилиті сльозами«. І певно насміхалися, б о
Ш евченко, як сам каже, не мав »щ асливого хисту о д р азу
вгадати чоловіка«, а зате мав »нещасливу вдачу швидко
заприязнюватися з людьми«, а значить і звірятися їм із
своїми думками.
В світлі цих фактів стає зрозум іли й обр аз Перебенді,
щ о шукає самоти, стають зр озум ілі і його »думи«. 8 за-
співі-увертю рі до »Кобзаря« Ш евченко-Перебендя не ска­
зав би: »од н у сльозу з очей карих — і пан над панами!«,
коли б мав коло себе хоч одну дійсно споріднену душу;
не питався б себе: »Де ж ті люди, де ж ті добрі, щ о серце
збиралось з ними жити, їх любити? Пропали, пропали!«
У своїм оточенні він не знаходив і крихти справж нього
зрозум іння. Було »пекло йом у на сім світі«, — йому, щ о
чуж е нещастя переживав, як своє, щ о мав трагічний дар
вчуватися в чуж е горе, »дивитися на лю дей душ ою«, йому,
щ о все знав, все чув. »С ер це м л і л о — не хотіло співать
на чужині«. Вмів тільки плакать, а слова не мав, так, при­
наймні, йом у здавалося: »тільки сльози за Украйну, а слова
немає«. С л ово було, але »недотепне«, занадто перейняте

267
 болем душі, — лю дям незрозуміле. Щ о ж зоставалося, я!С
не »вороном крякати«, не »соловейком шебетати« — для
себе самого, з самим собою : »люди не побачать, то й не
насміються«. Не в Петербурзі почав він замикатися в сво ­
єму ідеальному світі. Вже м алою дитиною носив він у собі
це фатальне призначення: коли шукав залізних стовпів, щ о
підпирають землю, коли »виспівував і плакав«, ховаю чись
у буряні, коли від лихих людей ховався в печері, прзте-
стуючи проти брутальности й насильства, втікаючи від зл ої
мачухи й ката-дядька. Вже тоді в душ і його жили елєментиг
щ о з них потім складеться образ самотнього Перебенді, що
ховається на могилі, втікаючи від оточення.
Література, що найбільше, помогла Ш евченкові
тільки оф ормити свої внутрішні переживаннд й процеси,
втілити в образ стан душі, властивий ґеніям-поетам.
Перебуваю чи в свому ідеальному, зам кнутом у світі,
ховаючись від людей, воскресив він образи отаманів-пере-
м ож ців — Підкови, Трясила, потім Гамалії, покликав сучас­
ників до боротьби з ворогом-»поганцем«, показавши, як
предки вміли »панувати«, »здобувати і славу, і волю«;
в »Катерині« дав символічно-синтетичний образ ош уканої
й о кр ад ен о ї України та, створивши ці думи свої, віддав їх
»щ ирим серцем« Україні: в У кр аїн у післав їх — »в нашу
Україну«, щ о »покинута, сиротою понад Д ніпром плаче«.
Л і т е р а т у р а й у в а г и : Про взаємини Шевченка і Гре­
бінки^ дуже докладна стаття II. Ф и л и п о в и ч а „Шевченко
і Гребінка“ в кн. 1 —2 „України“ за 1925 р. Студія І в а н а
Ф р а н к а про „Перебендю“ вміщена в кн. 1-ій. „Літературно-
Наукової Бібліотеки“ р. 1889, як „Передне слово“ до цієї
поеми. 0. Т р е т я к висловлює свої погляди на цю поезію
в праці „Про вплив Міцкевйча на поезію Шевченка*. Кра ів
1892, а 0л. К о л е с с а в моноґрафії „Шевченко і Міцкевич“
(„Записки НТШ “ т. III), стор. 81—88. К С т у д и н с ь к и й у
„Зорі“ (1896, ст. 477—479) порівнював „Перебендю“ з поезією
М. Маркевича „Бандуристъ“ ; висновки автора непереконливі.
Павло Зайцев.

268
 ПОСЛАНІЄ ДО ОСНОВЯНЕНКА.
Поезія ця — хронологічно перш е літературне »посла-
ніе« Ш евченка1), звернуте до заслуж еного українського
письменника Григорія Квітки, щ о писав під псевдонімом
Грицько Основяненко. З творчістю Квітки Ш евченко почав
знайомитися, правдоподібно, ще до визволення з кріпац­
тва. Просякнуті народолю бством повісті Квітки з сюжетами,
взятими з селянсько-крілацького життя, не могли не под о­
батися Шевченкові. Вже на початку 1839 р. Шевченко, про­
читавши ще в рукописі повість Квітки »Сердеш на Оксана«,
використав її головні мотиви в своїй поемі »Катерина«. Але
безпосереднім приводом до написання »посланія« був
нарис-спомини Квітки про запорозького військового суддю
Антона Головатого, щ о вийшли в світ у жовтневій книжці
ж урналу »Отечественньїя Записки« за 1839 р. На це вка­
зую ть слова посланія: »Наш завзятий Головатий не вмре,
не загине!«.
О тж е вийшло посланІЕ зпід пера поетового не ра­
ніш, як у жовтні-листопаді 1839 р., і Ш евченко зараз таки
переслав його Квітці при листі, підписаному псевдонімом
П е р е б е н д я , а про правдиве імя автора Квітка довідався
вже значно пізніше, бо аж у жовтні 1840 р. Обидва поети
в 1840— 1842 рр. живо листувалися. Ш евченко дуж е хо­
тів пізнати Квітку особисто, але до цього так і не дійшло
(Квітка вмер 8. VIII. 1843 р.). Високі етичні прикмети твор-
чости Квітки (повісті »М аруся« і »Сердеш на Оксана«) Ш ев­
ченко переніс і на їх автора. Коли критика устами П. Ку-
ліша значно пізніше (1858) підкреслювала дар Квітки »про-

') Ц ієї форми ліричних поезій Шевченко охоче вживав.

Пор. „Посланія“ ; М. Маркевичу, Гоголю, Козачковському,
М. Щепкпну, М. Вовчку й інші.

269
мовляти серцем до серця«, то Ш евченко ще 1841 р. писав
про це Квітці: »Вас не бачив, а Вашу душу, Ваше серце так
бачу, як м ож е ніхто на світі. Ваша М а р у с я так мені Вас
розказала«... Квітка з ентузіязм ом зустрів »Кобзаря« і »Гай­
дамаків«, і висока оцінка творів м олод ого поета досвідче­
ним і талановитим українським письменником була для
Ш евченка ф актом великої ваги, великою м оральною під­
тримкою, особливо, коли зважимо, щ о прийшла вона тоді,
коли на ґеніяльного поета російська критика однодуш но
й гостро нападала.
Д о автора Г о л о в а т о г о , а до свого прихильного
критика Ш евченко і звернувся з закликом: »Співай же їм,
мій голубе, про Січ, про могили«, бо вважав, щ о Квітка
» д о б р и й г о л о с мас« і знав, щ о »його л ю д и п о в а ­
ж а ю т ь«. Проте Ш евченко змінив своє відношення до
Квітки щ е правдоподібно перед його смертю. Вже в »Чи­
гиринському Кобзарі«, проданом у видавцеві щ е весною
1843 р., Ш евченко дав своєму посланію заголовок: »Д о
українського писаки«, усунувши імя письменника, а в 1847
році, пишучи передм ову до нового видання »Кобзаря«,
висловив уже критичний погляд на творчість Квітки: »П о ­
кійний Основяненко — писав Ш евченко — дуж е добре
приглядався на народ та не прислухався до язика, бо м ож е
його не чув у колисці од матері«. М о в а Квітчиних творів ба­
гата, ріжноманітна, і закид, зроблений Ш евченком Квітці,
мож на пояснити хіба тим, щ о в мові творів харківського
повістяра зустрічаються москалізми, якими вже й тоді була
засмічена слобожанська говірка, щ о нею писаю Квітка.
Але могла бути й інша причина охолодж ення Ш евченка до
Квітки та його памяти: в 1843 р. Ш евченко наочно переко­
нався на Україні, яким плитким було консервативне помї-
щицьке україноф ільство наших панів, щ о були в більшості
завзятими оборонцям и кріпацтва, а Квітка, зробивш и зна­
ряддям тої оборони українську мову, видав свої »Листи
до лю безних земляків«, де ідеалізував кріпацький лад
і російський монархізм. »Листи« Квітчині появилися ще
в 1839 р., але зміст їх став для Ш евченка особливо акту­

270
альним тільки тоді, коли він із страш ною дійсністю того'
ладу зіткнувся безпосередньо на Україні, як свідома лю ­
дина і письменник, і поет охолонув д о свого »заочного
приятеля«. Звідси й усунення заголовка-присвяти з твору,
який нас інтересує, звідси й терпка згадка про початкове
неукраїнське (бо '»панське«) виховання Квітки. Але в часі
написання посланія до Основяненка, Ш евченко, як ми ба­
чили, дивився на нього іншими очима. Щ е перед » М а р у ­
сею« Ш евченкові »розказала« про чулу Квітчину душ у
»Сердеш на Оксана«. П отом у зявилась яскраво описана
Квіткою постать Антона Головатого. Квітка збудив творчу
уяву Шевченка: перед нею пересунулися яскраві образи
з історії запорож ців гусля зруйнування Січі. Використо­
вуючи сприятливу ситуацію, яку давала йом у експансивна
політика Росії, щ о шукала собі ринків на Сході, Головатий
зробив спробу урятувати рештки запорож ців і утворити
нову Січ. Підтриманий Потьомкіним, він добився у Кате­
рини II згоди на віддачу запо ро ж ц ям земель, щ о лежали
над Чорним м орем і на північний захід від Кавказу. Так
повстало козацьке Ч орном орське військо, пізніше пере­
йменоване на Кубанське. Ч ор н ом о р ці досить довго зб ері­
гали певний автономічний устрій, деякі вольності: вибирали*
собі кош ового, як колись запорож ці, ділилися на курені
і т. д. Головатий вивів на нові землі не тільки запорож ців,
щ о заснували були в Т урції Н ову Січ, а й чимало вже по-
кріпачених козаків. На нові землі лю ди втікали, голячи
собі голови і зоставляючи козацькі чуприни, як ознаку
вільного стану. О с о б а Головатого стала дуж е популярною
в народі. П р о нього повстали пісні і характеристичне
лрислівя:

Знає о б тім Головатий Антін,

Він нам голова, він нам батько,
Він нам поголив голови гладко.

Нарис Квітки тільки р озб уд и в творчу увагу поета.

Усна традиція давала більш е м атеріяяу Ш евченкові для
зідеалізування і запо ро зько го ватажка, і Запорож ж я. Напи­
саний Квіткою літературний портрет Головатого малював
його, як спритного опортуніста, але Ш евченко мав про
нього свою, не у Квітки зачерпнуту, опінію. Він прощ ав хи­
тром у запорож цеві навіть підлещування до ненависної ца­
риці, бо тою ціною Головатий зберіг рештки наш ої націо­
нальної військової сили. Річ ясна, щ о опанований образами
славного минулого і пригноблений прикрими образами су-
часности, поет, прочитавши Г о л о в а т о г о , ще раз тяжко
відчув і пережив кривду, заподіяну українськом у народові
зруйнуванням Січі, і почуття, якими вагітна була його душа,
висловив власне авторові літературного портрету одного
з остаїнніх запорозьких отаманів. У посланії яскраво проти­
ставляється ідеалізована минувшина, »те диво, щ о було,
минуло«, вільна Україна з гетьманом, щ о »всім верхово­
див«, з Січчю, з її лицарями »в червоних жуланах« — о бр а­
зові сучасної поетові України, щ о »обідрана сиротою п о­
над Д н іп ро м плаче«, а кривд, їй заподіяних, ніхто не бачить,
крім »ворога, щ о сміється«. Цей скорбний образ викликає
у поета справжній патос обурення: »Смійся, лютий враже,
та не дуже, бо все гине, — слава не поляже«, бо слава та —
свідок того, щ о за нами правда, а не за ворогом — м оска­
лем, вона розкаже, »щ о діялось в світі, чия правда, чия
кривда і чиї ми діти.«

Як у »Івані Підкові« від о бр азу см утної сучасної дій-

сности поет переходить до відрадного о б р а зу м инулої сла­
ви, щ о криє в собі надію на відродження, так і в ц ьом у
»посланії« поет втілює образ слави в постать хо ро б ро го
вож дя-орґанізатора: »Наш завзятий Головатий не вмре,
не загине... О т де, люди, наша слава, слава України!« Ш ев­
ченко в ц ьом у посланії виспівав хвалу вож деві-орґанізато-
рові, щ о врятував ж иву українську зб рой ну силу, за щ о
й наділяє його вічною славою. Звідси зрозум іле й звер­
тання д о Основяненка з закликом, щ о б і він оспівував »те
диво, щ о було, минуло: щ о діялось в Україні, за щ о поги­
бала, за щ о слава козацькая на всім світі стала«. Правда —
за нами, а тому поет, щ о буде оспівувати наше славне ми­
нуле, тим самим навчить українців ненавидіти ворога, щ о

272
заподіяв Україні кривду, коли розкаж е їм, »чия правда, чия
кривда«. Тужачи за минулим, поет силу свого переконання
в тому, щ о »слава не загине«, черпав не з тої лектури, яка
дала йом у безпосереднє надхнення, а з мотивів і думок,
щ о дали йому передусім народні історичні пісні про зруй­
нування Січі, щ о їх він мимоволі згадав, читаючи про за­
п ор о зько го вождя. І справді, коли Ш евченко тужив за ми­
нулою славою України, зідхаючи, щ о »нема Січі, пропав
і той, щ о всім верховодив«, то тільки вторував словам на-
р од н ьої пісні: »Ой не буде Січі-города однині і довіку«;
і тужачи, щ о »не вернуться«, щ о »навіки пропали«, так само
народню тугу переспівував: і в народній пісні слідом за ба­
ж ан н я м — »Коли б воно вернулося Славне життя козацькеє«
висловлювалася сумна думка про неможливість вернути те
славне життя: »...воно вернеться, як той (посіяний) пісо­
чок зійде«. Повна почуття гордости згадка зап о р о зько ї пі­
сні про »той час, як повсю ди знали нас« спонукувала і його
ствердити, щ о »слава козацькая по всім світі стала«. І як
у народі залишалася свідомість того, щ о »хоч пропали за­
порожці, так не пропала їх слава«, так і поет вірив-співав
р азом із народом про те, щ о »слава не поляже«. Його асо-
ц ія ц ії з народніми думками, щ о знайшли свій вираз у циклі
пісень про зруйнування Січі, були такі міцні, щ о навіть екс­
курс поета про його власне гірке становище, де він о по ­
відає Основяненкові, як йому в М осковщ ині »тяжко жити«
»з ворогами«, — не тільки вираз особистої скарги, але й ви­
слів спільних із народ ом переживань, вторування словам
тужливої за п о р о зько ї пісні: »Ой, велик світ, а ніде прожити
З а Еражими москалями«.
Після вияснення ґенези і змісту цього Шевченкоьч.. о
твору, м усим о щ е раз вернутися до його літературної істо­
рії. В тексті цієї поезії повстала пізніше дуж е важлива зм і­
на: замість рядків про Головатого, починаючи від 1860 р.
і д о цього часу, в видаваних текстах стояло: »Наша дума,
наша пісня не вмре, не загине«. Щ е 1846 р. П. Куліш лисав
Шевченкові: »Ви вихваляєте Головатого, — особу не дуж е
важну і мало відому народові та історикам« і радив пере­
робити це речення, як подано вище.

273
 Одначе, поправляю чи свої поезії для д руку 1858 р.,
Ш евченко ради Куліш евої не послухав і слова про Голо­
ватого, як було і в попередніх двох виданнях, зоставив.
Уж е під час друкування »Кобзаря« 1860 р, — в грудні
1859 р. Куліш, як він сам оповідає, насилу »вкоськав Ш ев­
ченка«, щ об той »занедбав стишки з Головатим«. Суп ере­
чить цим словам (у листі до Зуйченка, 1885 р.) трохи
нижче сказане Кулішем, щ о Шевченко, »як чоловік р о зу м ­
ний, добре б а ч и в , щ о мусить так напечатати«: коли 6 б а ­
ч и в , то не треба б було його » в к о с ь к у в а т и«. І не­
легко (бо аж »насилу«) вдалося цього досягти Кулішеві,
бо ж постать Головатого, як символ української національ­
ної зб ро й но ї сили, займає центральне місце в ц ьом у творі,
— для поета вона була вихідним пунктом творчого про­
цесу. Поправка Куліша, яку цілі покоління цитували, як Шев-
ченкову думку, — зрештою, думку, якої не міг не поді­
ляти Ш евченко (про безсмертність української пісні), —
в ц ьом у контексті цілком зміняла ідею автора — за­
гр озу москалям українською ж ивою зб рой ною силою, сим­
волом якої і був для Шевченка останній з її енергійних
організаторів А. Головатий.
М и вже говорили вище, щ о на Головатого поет мав
свій власний вироблений погляд. У »Гайдамаках« Ш евченко
згадує про нього, як про майбутнього кош ового, а, може,
й гетьмана (див. рр. 905— 910), а в поемі »Сліпий« (в д ру­
гій редакції »Невольник«) устами осліпленого турками за­
порож ця Степана, згадую чи про нову працю Головатого
над організацією запорозького війська, каже: »Нехай йом у
Бог пом ож е!« Ш евченко не тільки м алю вав портрет Голо­
ватого, але й думав видати його літограф ією в Парижі. Він
хотів представити Головатого на полотні, як »він стоїть сум ­
ний коло Зим нього Палацу позаду Неви, а за Н евою ци­
тадель, де конав Павло Полуботок«. М аю чи видати його пор­
трет, Ш евченко лічив тільки на чорноморців, щ о в о н и збе­
руть на це гроші, протиставляючи їх українським панам, яких
у листі до Кухаренка, де про це писав, називав »німцям »
проклятими«.

274
 Куліш глибоко помилявся, пишучи, щ о Шевченко,
»бувши узенько вченим, зопсував один з найкращих своїх
творів тим, щ о Головатого поставив апотеозом народньої
жизні«. Не вузенька вченість, а вражливість поетової вдачі
та його переконання були причиною апотеозування ним
Гологатого. Ш евченко мав свою рацію , я ко ї Куліш не ви­
знавав. Куліш іще 1844 р. писав Ш евченкові, щ о »тепер не
така година настала, щ об брязкотать шаблюками«, бо »ля­
хів і татарву мов д ідько злизав«. Ш евченко це знав,
але знав також, щ о »дідько не злизав« іще тих »по­
ганців«, щ о панують. Як до історичної постаті Голова­
того, так само і до живих потомків запорозьких лицарів
(Кухаренка і м олодих кубанців у Петербурзі), Ш евченка
тягла не тільки романтична симпатія, але передусім свідо­
мість то ї ролі, яку вони, як організована сила, могли віді­
грати для зб уд ж ен о ї до нового життя України в боротьбі
з М осковщ и ною .
Розглядаючи цей твір, належить відокремити в ньому
уступ, де поет, сам відмовляючись співати, заохочує до
цього Основяненка: він нібито не має »кебети«, його ко­
лишній поетичний хист (»голосок«) »позички зїли«1), і він
м ож е здобутися, щ о найбільше, на писання дрібних лірич­
них творів (»Катерину« він написав не менш е як півроку
перед цим, а »Гайдамаки« хіба тільки задумував, або п о­
чав писати). Цей уступ безперечно пригадує оду Горація
до Аґрипи, в якій поет скаржиться на свою нездатність
оспівувати великі подвиги Октавіяна й Аґрипи, а за поета,
щ о в силах це завдання виконати, вважає свого старш ого
друга Варія. Як Горацій, висловлюючи таку думку, одно­
часно кількома смілими рисами змальовує те, на щ о йому
нібито бракує хисту, так само й Ш евченко в елєґійних,
тужливих згадках про минуле, щ о попередж ую ть його сум ­
ніви, сам собі видає свідоцтво видатного мистця історично-
романтичного жанру. Цей уступ належить пояснити так,
щ о власне в той час він узявся був за написання »Гайдама-

*) ГІор. у т. І1І-му в „Розритій могилі1-: „Сини мої (укра­

їнці) на чужіші, на чужій роботі“ .
ків«, і, гостро переживаючи сполучені з виконанням свого
зам іру труднощ і (і композиційні, і брак джерел, і ідеоло­
гічні), набрався переконання, щ о таке завдання під силу
тільки досвідченом у письменникові (»тебе люди поважають,
добрий голос маєш«) та щ о опрацю вання ш ирокого істо­
ричного сю ж ету можливе тільки серед сприятливих обста­
вин на Україні, а тут — Московщ ина, кругом — »вороги«,
»чужі лю ди«1). Знаю чи Горацієву оду, він використав її, як
схему для висловлення подібних д ум ок у посланії’ до Квіт­
ки. О д и Горація Ш евченко знав, бо сам оповідає про по­
рівнювання перекладів Гулака-Артем овського з їх латин­
ськими оригіналами, яке відбувалося в його присутності
(див. повість »Близнята«). Сумніви щ од о свого творчого
хисту Ш евченко невдовзі переміг, бо вже місяців через два
висловив у заспіві до »Кобзаря« надію, щ о його твори знай­
дуть »м ож е й славу«, а в створених за рік »Гайдамаках«,
оглядаючи результати своїх творчих зусиль, міг уж е ска­
зати: »Пан я над панами!« Те, щ о він накидав Квітці, і чого
той ніколи не міг виконати, Ш евченко виконав сам. Таким
чином посланіє до Основяненка — це також і автобіогра­
фічний документ, щ о відкриває нам вагання й сумніви, щ о
завжди встелюють тернистий шлях творчих талантів.
Л і т е р а т у р а й у в а г и . Про взаємини Шевченка
з Квіткою див. у XI т. нашого видання (листи Шевченка
до Квітки й примітки до них). Там же нодано й літературу.
Лист Куліша до Зуйченка про уступ із Головатим — у бро­
шурі Я в о р н и ц ь к о г о „Матеріяли до біографії Шевченка“ ,
Катеринослав 1912. Цитати з народніх пісень про зруйнування
Січі взято з праці Н. В а с и л е н к о в о ї - П о л о н с ь к о ї : „Ма­
ніфест 3. VIII. р. 1775 в світлі тогочасних ідей“ (Записки Істор.-
Філол. Відд. ВУАН). Про відношення Шевченка до Голо­
ватого див. (ва покажчиком імен) т. ІІІ-й творів Шевченка
вид. ВУАН. Пор. також „Культ Шевченка на Чорноморії“
М. С а д и л е н к а в Збірнику „Шевченко“ , річник 2-й, ДВУ,
1930. Лист Куліша, цитований напрпкінці у статті, див.
у ІІІ-му т. творів Шевченка вид. ВУАН, стор. 222.
П авло Зайцев.

*) Пор. з заспіву до „ К о б з а р я “ : „Серце мліло, не

хотіло співати на чужині“ й дальші рядки.

276
 »ІВАН ПІДКОВА«.
Поем у ц ю написав Ш евченко в 1839 р. і присвятив
її своєму приятелеві, талановитому маляреві Василеві
Ш тернберґові, німцеві з походження, з яким тоді в Петер­
бурзі жив р азом в одній кімнаті. Присвяту цю бачимо
в усіх т р ь о х »Кобзарях«, щ о вийшли за життя поета.
Ш тернберг двічі був на Україні, і його українські краєвиди
та малюнки з українського побуту Ш евченко цінив так
само високо, як і їх спільний »великий учитель« К. Врюлов,
щ о в кож ном у шкіці Ш тернберґа бачив »цілу Україну«.
Симпатії Ш тернберґа до України, як слушно висловився
М. Новицький, »багато сприяли його зближенню з Ш евчен­
ком, а до того ж і сама вдача Штернберґа, людини мягкої,
симпатичної, ще більше приваблювала до себе чулу душ у
нашого кобзаря«. П ро взаємини з Ш тернберґом Ш евченко
багато розповідає в своїй автобіографічній повісті » Х уд ож ­
ник« (т. VII нашого видання), дуж е цікаві згадки про нього
знаходимо і в »Ж урналі« поета (т. X наш. вид.). Ці опові­
дання й згадки Шевченка так само, як лист до нього Ш те р н ­
берґа, писаний 1842 р. з Риму, свідчать про глибоку вза­
ємну приязнь обох малярів, щ о не раз спільно »Ділили горе
і радість«. Ш тернберґоЬІ належить ілюстрація до перш ого
»Кобзаря« — сліпий співець із поводирем.
Ґенеза поеми. Щ о б зобразити морський ко­
зацький похід, а героєм його зробити отамана Іване
Підкову, Ш евченко мусів мати якісь джерела-мате-
ріяли. З описом козацьких морських експедицій він
міг познайомитися, прочитавши виданий у 1832 році
російський переклад »Описанія Украины« ф ранцуза Бо-
плана, що, як автор-самовидець, чимало місця уді­
лив і морським походам запорожців. У добре знаних по­
етові »Історії Русов« та »Історій ААалой Россіи« Бантиша-
Каменського теж є згадки про такі походи, але вони до­
сить скупі і багато м атеріяяу не могли йому дати. Почи­
наючи від Д рагоманова й Антоновича, всі вказували на
»Історію Русов«, як на дж ерело його історичних поем, але
точного порівняння окремих епізодів та описів із цього

277
твору з сюжетами поем Ш евченка ніхто не робив. Тільки
1928 р. зробила це Л. Кошова, та її праця власне для »Івана
Підкови« не дала нічого. Питанням про джерела цієї поеми
зайнялися Б. Навроцький і П. Тиховський. Перший ствердив,
щ о Ш евченко безперечно використав деякі ситуаційні м о ­
менти й мотиви з двох епізодів, щ о зм альовую ть морські
походи, в повістях польського письменника М. Чайковського
„\Vypraw a па Саго^г6(1‘* та „8ка1о/ліЬ у/ г а т к и віесітіи \viez“
(на щ о в загальній ф ормі вказував іще в 1888 році
проф. Дашкевич), а другий, щ о дж ерелом для Шевченка
послужили: епізод у драматичних сценах М. Костомарова
»Сава Чалий« (оповідання старого запорож ця Петра Ча­
лого про морський похід) та українська дума про татар­
ський п о х і д о т а м а н а Івана С е р п я г и , опубліко­
вана І. Срезневським у збірнику »Запорож ская Старина«
(1833, ч. 1). Дійсно, у Чайковського в його „\^'урга\\'іе“ з н а ­
ходимо сцену вирушення запорож ців у похід під час зливи,
щ о пригадує початок »Підкови«, в другій повісті — сцену
наради старшини п р о те, куди плисти, щ о пригадує де
в чом у відповідну сцену у Шевченка, але у Ш евченка на­
ради властиво нема, а військо приймає без обговорення
про п ози ц ію отамана. У Костом арова Ш евченко міг зачерп­
нути кілька живих образів і мотивів: страш ної м орської
бурі, авторитетної рішучости отамана, дисциплінованости
та відваж ної веселости й безпечности війська серед р о з ­
бур хан ої м орської стихії. Але і в Чайковського, і в Костом а­
рова на чолі виправ стоять інші особи (у Чайковського Шах
і Скалозуб, у Костомарова — Сагайдачний). Д е ж узяв
Ш евченко свого Івана Підкову, і чи був він історичною о со­
бою , і щ о уповаж нило поета на те, щ об зробити його
отам аном м орського походу? Д онедавна всі коментатори
Ш евченка відповідали на це, щ о Іван Підкова — особа істо­
рична, щ о був це претендент на престол молдавського го­
сподаря, акцію якого підтримували запорож ці зб ро й но ю
силою, але він не міг брати участи в морських походах
на Туреччину, з я к о ю воював, бо був скараний на горло
королем Степаном Баторієм іще 1578 р., а козацькі морські
походи починаються тільки в першій чверті наступного

278
ТптулОЕа ілю страція до „К о б за р я “ 1840 р . Рпсунок В. Ш тернборґа.
X V II ст. Отж е особа героя Шевченка — історична, але акція
його в поемі — видумана, фікційна. Це й сконстатував
проф. Ом. Огоновський щ е в 1893 р., сумлінно вивчивши всі
відповідні матеріяли. Знаменитий наш історик проф. В. А н ­
тонович ще перед тим у своїй студії про історичні поеми
Ш евченка сказав, щ о »поет відтворює живий і суцільний
образ е п о х и . . . Фактична точність деталів для мистця
не має ваги, аби тільки ті деталі були можливі на тлі обра­
ної ним епохи«. І дійсно: всі світові поети вільно поводяться
з історичними сюжетами і особами і роблять це свідомо
для досягнення поставлених собі мистецьких цілей. Ш ев­
ченко не був би вийнятком. Але дослідникам його твор-
чости пощастило знайти й те літературне джерело, щ о дало
йому підставу зробити своїм »морським« героєм »сухопутно­
го« Підкову. Срезневський у коментарях до думи про татар­
ський похід Івана Серпяги написав, щ о цей отаман мав і ін­
ше прізвищ е — Іван Підкова. Д ума про Серпягу, в якій бачи­
м о деякі образи і ситуації, щ о й у »Івані Підкові«, послужила
дж ерелом опису морських козацьких походів і для згада­
них повістей Чайковського і для оповідання запорож ця
в драмі Костомарова. Для Ш евченка ж вона стала й д ж ер е­
лом його помилки: довідавшися від Срезневського, щ о
отаман Серпяга і Підкова — особи тотожні, Ш евченко
й зр об и в Підкову героєм своєї поеми, а то тим легше ста­
лося, щ о у Бантиша-Каменського Ш евченко читав, щ о істо­
ричний Підкова був »ростом великий, будови м іцної, слав­
ний за тих часів силач, щ о о дн ою р ук о ю ламав на-двоє під­
кову і через те прозвано його Підковою «, а Ш евченкові
власне й була потрібна постать могутнього отамана. С у б -
єктивно Ш евченко мав рацію, бо черпав дані з джерела,
щ о йом у правило за історичну правду, а вину за ц ю не­
точність мусим о скласти на Срезневського: надрукована
ним дума — фальшована, а індентифікація Серпяги з Під­
ко во ю неслушна. Та д ум у про Серпягу-Підкову вважали за
правдиву навіть учені-спеціялісти: Куліш, М аксим ович та ін.
Всі літературні джерела, як побачимо далі, були для
поетл тільки дрібними камінчиками для величної мозаїки.
І д е я п о е м и . Значіння цієї поеми й її мистецької

280
вартости довго не вміли зрозуміти. П. Куліш іще 1846 р. пи­
сав Ш евченкові: »Перш а частина »Івана Підкови« придалась
би як вступ до Г а м а л і ї, другу ж частину треба з н и ­
щ и т и , том у щ о в ній і окрем о (її беручи П. 3.) н е м а
п о е т и ч н и х к р а с о т , а після »Гамалії« вона стає ц і л-
к о м н е ц і к а в о ю « . Присуд цей кож ном у видасться див­
ним: Куліш був добри м мистецьким критиком, як же він міг
т а к е сказати? Великий ф ранцузький письменник М опасан
найкраще зясував і слушно обмежив завдання мистецького
критика: він тільки усталює, чи автор досягнув цілі, щ о собі її
поставив. О тж е Куліш, а через півстоліття Ом. Огоновський
не зрозум іли того, яку ціль мав Ш евченко, пишучи П і д-
к о в у, — яку ідею в цей твір поклав, а думаючи, щ о Ш ев­
ченко хотів дати тільки образ козацького м орського походу,
й мимоволі порівню ю чи »Підкову« з »Гамалією«, прийшли
до висновку, щ о »Підкова« — твір невикінчений, незавер­
шений. Справді »Гамалія«, це шедевр, щ о дає пов­
н и й о б р а з м орського козацького походу: похід на Ві­
зантію, її здобуття, поворот додому, а ціла акція в цій по­
емі глибоко умотивована високою ціллю — визволенням із
турецької неволі братів. Та Шевченко, творячи свого
Підкову, мав глибоку ідею, для мистецького оф о р ­
млення якої досить було змалювати й одну д ію — початок
походу. Куліш, як побачимо, допустився помилки, не вду-
мавшися в цей твір, а Огоновський, хоч і мав уж е прока­
зану Антоновичем д орогу до зрозум іння тої ідеї, не зум ів
її зрозуміти. Щ е в 1889 р. В. Антонович писав:
„Шевченко як не можна краще зрозумів і змалював
дух Запорожжя. Вибраний отаман був свідомий, шо він реп-
резентуе громадську думку, і готов був підлягати її контро­
лі, — він звертається до громади, як до друзів, як до рів­
них собі. Що Шевченко так уявляв собі устрій Запорожжя,
це знати з поеми І в а н П і д к о в а . Там бачимо, іцо отаман
вупиняе флотилю..., розповідає товаришам мету походу і пи­
тається, чи плисти далі, хоча заздалегідь добре відав, що
товариство відповість: „Плисти !“
О тж е Антонович, м іж іншим, виразно підкреслив м о ­
тиви а в т о р и т е т м о с т и о т а м а н а і з а п о р о з ь к о ї
д и с ц и п л і н и . Звернувш и на це увагу, д-р В. Щ урат дав
проникливу аналізу поеми і виявив її ідею.

281
 В першій частині поеми треба звернути увагу на по­
чаток поеми: »запорож ці в м і л и п а н у в а т и , п а н у в а ­
ли, з д о б у в а л и і с л а в у і в о л ю«. Контрастом до
того давнього вміння панувати і здобувати волю, себто
національної незалежности дідів, є сумна сучасність в о бр а­
зі внука-невільника, щ о »несе косу в росу«, щ о тільки
працює для насущ ного та тужить за минулим. Поет же
хоче дати сучасникам ідеальний відрадний образ
к р а щ о г о м и н у л о г о , щ об на ньом у показати, в чому
крився секрет утраченого п а н у в а н н я і незалеж­
ности дідів. І коли ми уваж но прочитаємо другу ча­
стину поеми, то побачимо, щ о секрет той поет розкриває
в образі абсолютно дисциплінованої громади, сила я ко ї по­
лягала на взаємному д овір ї між н ею й вож дем та в міцній
волі й владі останнього. Таким чином ідея поеми: п а н у є
т о й , х т о в м і є п а н у в а т и . Ідея ця проказує Україні
шлях до привернення втраченої незалежности. Коли б Ку­
ліш, Огоновський та інші зрозуміли цю ідею й інтенцію
поета, то відпали б їх закиди щ од о невикінчености поеми:
поет виконав своє завдання — фрагментарний обр аз за­
п орозького м орського походу цілком ілюструє ідею, яку
хотів він висловити. О тж е поема його викінчена, завершена.
А р т и з м п о е м и . Глибокий артизм цієї поеми —
в її н а д з в и ч а й н о м у д и н а м і з м і . О б р а з страш ної
м о рсько ї бурі — всього в пятьох рядках, автохарактери­
стика героя поеми, отамана — в трьох рядках, а о бр аз ви­
конання приказу вождя військом — всього в пятьох словах:
»Висипали запорож ці, Лиман човни вкрили«.
Цей обр аз в уяві читача викликає цілий ряд виснов­
ків: значить, це військо здисципліноване, значить, воно
справне, значить, воно має довіря до свого вождя, його б а­
гато, воно безстраш не і т. д.
Дальший уступ дає нам образ самого походу, але
в 10 рядках його стільки змісту, щ о п р о зо ю його не пере­
кажеш і в 100 рядках. Узяти б хоч окремі короткі вислови:
» А козакам того тілько й треба« або »рибалка літає«. Вони
повні глибокого змісту: »козаки знають, щ о під час такої

282
страш ної бур і ворог не сподівається їх нападу і тому ма­
ю ть надію, щ о похід їх скінчиться успіхом«; або: »негода
на м орі потриває ще довго, бо на це вказує наявність
птаха-буревісника, щ о літає над морем«. Розповідного еле­
менту в поемі дуж е мало: поет малю є всі ситуації яскра­
вими пластичними образам и (пор., наприклад, образ ота­
мана з люлькою, щ о гасне в роті — р. 50), його інвенції
малярські. Високому артизмові поетикальних засобів поета
відповідає й глибокий психологізм його твору — глибоке
проникнення в психологію військової громади та її вождя.
Як приказати війську йти на далекий Ц арго ро д у таку хур­
товину, як його намовити? Треба викликати в серцях вояків
запал, ентузіязм. І отаман починає пром ову словами: »Не­
хай ворог гине!« Ефект осягнутий. Ф актично це був п р и ­
к а з , але треба, щ об військо думало, щ о це робиться по
спільній нараді, і от на його ентузіястичне: »Добре, батьку
отамане!« вож дь відповідає: »Спасибі вам!« Тут і блискуча
характеристика психолоґа-вождя, і вірний обр аз військово-
лицарської ввічливости та взаємної приязні.
А втім зовнішня композиційно-стилістична стислість
поеми відповідає її внутріш ньому змістові: як у військовій
акції, де вирішає воля одного вождя, нема місця для ва­
гань, для суперечок; як ця акція повинна бути метким ви­
користанням ситуації, так і поетикальні засоби поета скон­
денсовані, стислі — брахілоґічні.
Ідеальний образ Івана Підкови з його лицарським
військом це — обр аз програмовий, обр аз вільної будуч-
чини: до неї кликав поет сучасників, над якими, як сказав
деінде, »поганці панують«, а які м ож уть собі привернути
часи свого власного панування.
Л і т е р а т у р а : Цитований лист Куліша до Шевченка
1846 р. див. у ІІІ-му т. Творів вид. В У АН, ст. 241. Ідею поеми
розкрив і оцінив її артистичну вартість др. В. ІЦурат у сту­
дії „Шевченків І в а н П і д к о в а “ (Літературні начерки, Л.
1913). Про ґенезу поеми див. В. Навроцького „Козацькі мор­
ські експедиції в поезії Шевченка“ , Збірник „Шевченко“ ,
річник 2-й, ДВУ 1930 та П. Тиховського „Іван Підкова і т. д.“
— там же, а також Л : Кошової: „Шевченко та Історія Ру-
сов“ у річнику 1-ому того ж таки Збірника (1928).
П авл о Зайцев.

283
 »ТАРАСОВА НІЧ«.
Дата написання — кінець 1839 р. Хронолоґічно це
остання поезія, написана в тому році. Присвятив її Ш ев­
ченко полтавському дідичеві П. М артосові, щ о був видав­
цем »Кобзаря« 1840 р., але в другом у й третьому виданні
збірки своїх поезій поет присвяту ц ю усунув').
Ґенеза цієї поеми порівню ю чи проста: Ш евченко
зміст ї ї зачерпнув цілком з »Історії Русов«. Змальоване
поетом у вступі до центрального епізоду (Переяславського
б о ю 1630 р.) положення України після заведення унії (рядки
41— 60) цілком відповідає своїм зм істом поглядові автора
»Історії Русов« на ті часи як на »епоху губительства и ужаса«.
Самий епізод б ою Ш евченко описав так, як його описує
автор »Історії«, щ о дав йому й назву »Тарасової ночі«2). Тарас
Ф едорович (Трясило) — особа історична: його вибрали ко-
заки-повстанці старшим, убивши попереднього гетьмана
Грицька Чорного, щ о нібито схилявся до унії, але опис пе­
реяславського б ою даний автором »Історії Русов«, а за ним
і Бантишем-Каменським, не відповідає в усьому історичній
правді. Конєцпольський у битві з козаками дійсно не мав
успіху, але про повну поразку його війська, описану поетом,
слідом за істориками, щ о дали йому до цього матеріял, до­
кументальні відомості нічого не кажуть. П ро »Тарасову
ніч« Ш евченко міг би написати коротку поему, давши
колоритний історичний образ ко зац ько ї перемоги, і цим
обмежитися. А л е в його творчій уяві р азом з образам и

’) Дпв. статтю: „Три перші „Кобзарі“ у цьому томі, там

докладніші дані про літературну історію поеми.
2) Згадуючи про історичні події, що попередили ви­
ступ Тараса Трясила (р. р. 01-64). Шевченко помилився щодо
Павлюги: повстання під проводом Павла Бута було вже по
Переяславській битві — 1637 р.

284
минулого снувалися думки про безславну українську су­
часність, а з д ум ок тих виплив висновок: щ об скинути ярм о
Москви, треба зробити повстання, як то робили козаки, б о ­
рючись за свої права. Не кажучи цього просто, поет проте
ґеніяльно зумів привести читача до свого висновку, викори­
ставши для цього відповідні композиційні можливості. Зм іст
цілої поеми він вложив в уста кобзаря — народнього співця,
носія народнього сумління, національних традицій і націо­
нальної етики. К обзар починає свою пісню журливими
згадками про минуле й описом давніх кривд, заподіяних
українськом у народові, і, розповівш и про те, як уміли б о ­
ротися за свої права наші предки (ядро поеми), дає в епі­
лозі своєї пісні образ нової, сучасної ганебної неволі. Ці
зовнішні засоби дають авторові зм огу виразніше підкре­
слити і д е ю п о е м и : н е м о ж н а погоджувати­
ся з пануванням москалів-поганців, —
треба з ними боротися.
Це ядро поеми має потрійне обрамування: 1) зм альо­
ваній на початку поеми сцені (кобзар Грає й співає в о то ­
ченні сільської молоді — рядки 1— 14) відповідає кінцева
сцена (137— 157), щ о змальовує обр аз химерного співця
після того, як він скінчив свою думу; 2) початкові ко б за­
р ево ї пісні — елєґійному заспівові про м и н у л і часи
козацького панування і сучасну неволю України
(15— 40) відповідає кінцевий акорд пісні, щ о з новою си­
ло ю протиставляє символізовану м огилою сумну сучас­
ність минулій славі Гетьманщини (126— 136); 3) ядро сам ої
поеми про Переяславський бій (64— 112) попереджає опис
поперед ньої неволі й боротьби (41— 64), якому відповідає
епілоґ — обр аз перем ож ного трію м ф у побідників (113 до
128). Як бачимо, поема має надзвичайно симетричну
будову.
О б р а з б ою й трію м ф у перемож ців (64— 112) — один із
шедеврів Ш евченкової творчости. Послугуючись майже ви­
ключно поетикальними засобами народніх пісень (паралє-
лізми, порівняння, персоніфікації), поет досягає тут незрівня-
ної сили й стислости поетичного вислову.

285
 Сам опис Тарасової ночі не ввів би читача в круг
дум ок автора. Не вживаючи такого чисто мистецького за­
собу, поет не міг би ні викликати такого емоційного напру­
ження в читачів, ні висловити з такою силою вкладених
у поем у думок. Цензорський олівець найбільше походив гіо
цій яскраво національно-революційній поемі. Не можна
не звернути уваги на дуж е дотепні, так би мовити, дидак­
тичні засоби, вжиті поетом для того, щ об навернути думку
читача до основної ідеї твору. При читанні уступу про те,
як тепер »над дітьми козацькими п о г а н ц і панують«, увага
читача мимоволі верталася д о попередньої згадки про п о-
г а н о г о Конєцпольського, щ о його спіткала поразка, і чи­
тачеві накидалася думка, щ о й з москалями-ипоганцями« те
саме треба зробити. О б р а з ворона, щ о на могилі »з голоду
кряче« (в епілозі кобзарської г.існі — рядки 133-134) — цз
заклик до того, щ об голодного птаха нагодувати, щ об дати
йом у ворож ого трупу — заклик до зб ро й но ї боротьби з »по­
ганцями« — володарями-москалями. І нарешті, в кінці поеми,
ніби незвязана з зм істом попереднього тексту, весела пісня
кобзаря — це фактично глумливий з а к и д м о л о д і , щ о
втратила лицарський дух предків (»сидіть, діти, у з а п і ч ­
ку«), убійчий в устах кобзаря, співця колиш ньої української
волі і славної боротьби народу за неї.
Л і т е р а т у р а й у в а г и : Про ґенезу поеми див.
у Д . Н и к о л и ш и н а в його коментарях до історичних поем
ПІ-ка, Загальна Книгозбірня ч. 1. Коломия 1921; у Л. К о-
ш о в о ї : „Шевченко та І с т о р і я Р у с о в“ (Збірн. „Ш ев­
ченко“ , річник 1-ий ДВУ, 1928); у ..Нарисі Історії України“
Д. Д о р о ш е н к а т. І, Варшава 1932, розділи X IV і X V —
опис козаччини на поч. X VII ст.; там же й про Тараса Трясила.
П авло Зайцев.

286
 »КАТЕРИНА«.
І.
Поем а Т. Ш евченка »Катерина« — одне з найвидат-
ніших явищ в українськім письменстві та в українській су­
спільно-національній свідомості сорокових років X IX ст.
Коли появилась вона в »Кобзарі« 1840 р., то викликала, як
свідчить сам Ш евченко, »ентузіязм в українців«. І дійсно,
Г. Квітка того р оку пише поетові: .»А щ о Катерина, то так
щ о Катерина! Гарно, батечку, гарно! Більш не вмію ска­
зати«. М. Костомарів, О. Бодянський, О. Котляревський теж
захоплюво.іись цією поем ою . Лише П. Куліш, визнаючи ве­
лику мистецьку вартість поеми, вказував на деякі ї ї чисто
композиційні хиби. Позитивну оцінку дала й російська та
польська кртика. Не доводиться говорити про звичайних чи­
тачів, про ш ирш у публіку; для останньої Ш евченкова поема
була найпопулярніш им твором.
Ч ом у поем у »Катерина« так високо ставили сучасни­
ки? Які мистецькі прикмети й чари вона ховає у своїй
фабулі й сюжетовій ком пози ції? Яку ідеолоґічну концеп­
ц ію дав у «ій поет? Щ о створило їй таку славу? У ній
вражає п р о с т о т а оповідання і г л и б и н а концеп­
ц ії та чуття, щ о так безконечно поглиблю ю ть трагізм по­
еми та переживання героїні. П оет зумів найпростішими
засобами змалювати найдраматичніші проблеми людських
відносин і викласти їх у найінтимнішій ліричній композиції.
В простій ф абулі поеми під креслю ю два головні
моменти, щ о визначають концепцію поета. В ній Ш евченко
а) протиставляє мораль москаля (»любить ж а р т у ю ч и ,
ж а р т у ю ч и кине«) та його ж орстокість (»вазьмітє проч
безум ную !«) м оралі українки (»полюбила москалика, як
знало серденько«); б) протиставляє мораль пана (оф іце-

287
ра), для якого життя й кохання лише втіха, насолода, — м о ­
ралі селянки, для я ко ї кохання — то саме життя, а в нім
ціль — родина, обовязки супроти неї, людяність у відно­
синах, життя в Бозі і в народній традиції; коли ж все це пе­
реступається, коли поруш уються етичні норми, людина
тоді підлягає карі. Поет виводить два протилежні націо­
нальні й етичні світогляди, які у взаємних стосунках неми­
нуче ведуть до конфлікту й катастрофи; а в цій останній
завжди гине слабший, хоч в основі своїх духових прикмет
виявляє глибшу натуру, суцільнішу й послідовнішу. Поет
у цій поемі вперше намічає два національні й морально-
соціяльні типи, що взаємно себе виключають. Із цього ви­
пливає для поета єдина пересторога: »Кохайтеся, чорно­
бривії Та не з москалями, — Бо москалі — чужі люди,
Роблять лихо з вами«.
В наслідок такого кохання залишається син, поводир
кобзаря. Він переймається тією вірою, етикою й цілим сві­
тоглядом, щ о так яскраво відбивається в »Кобзарі« Ш ев­
ченка. П о заповіту матері він п о к у т у є ї ї гріх безбат­
ченком, сиротою, а в майбутньом у стане местником за
кривди матері й б ор цем за національно-народні ідеали,
щ о топчуться й руйную ться чужинцями-панами.

II.

Але сю ж етова схема поеми розробляє не всю фа­

булу від її зародж ення аж до трагічного кінця. Почина­
ється поема ліричною уве р тю р о ю (заспівом) — пересто­
р о го ю кобзаря, зверненою до українських дівчат, і в ній
кількома словами накреслюється трагічна доля героїні по­
еми в дальш ім ї ї розвитку.
Сам а акція »Катерини« не розгортається в епічне
оповідання з усіма його подробицями. Поет компонує
найвищі драматичні моменти, найефектовніші та найтра-
ґічніші в житті героїні й на них зосередж ує всю увагу
читача, бо вони висвітлюють і відбивають усі деталі «оду
подій, хоч поет про них і не згадує. Таким чином, уся
схема твору складається лише з фрагментів фабули, але

288
г
фрагментів таких, щ о в уяві читача до дрібниць визнача­
ють цілу фабулу: 1) Катерина стає покриткою; 2) її зріка­
ються батьки; 3) вона мандрує до Московщ ини; 4) зустрі­
чає чумаків; 5) зустрічає свого москаля-коханця, який її
■ ідпихає; 6^ Катерина в розпуці кидає на дорозі сина;
7) самогубством кінчає своє життя; 8) син поводатир зу ­
стрічається з батьком, який відвертається від нього.
Ал е ці ш п и л і ф абулярного розвинення повязу-
ються між соб ою глибоко ліричними відступами автора,
щ о затрим ую ть на тих шпилях читача і викликають пережи­
вання й роздумування з приводу тої чи інш ої трагічної
події або картини. Ці, так би мовити, ліричні фермати
повязують окремі шпилеві вивершення поеми в одну
цілість. Під впливом їх читач у напруж еном у співчутті
увесь на стороні Катерини, не вважаючи на те, щ о вона
переступила моральну норму, порушила народній звичай,
вийшла за рамки родинних традицій і зруйнувала родину,
полюбивши чужинця та ставши покриткою. Ці інтонаційні
ліричні відступи майстерно поглиблюють драматичну ак­
цію, тримають читача у постійній напрузі, переконують
його, щ о правда на боці Катерини; не буденна, життьова
правда, а вища і глибша, щ о випливає з джерела вічности...
6 епілозі, як і в заспіві, поет повторяє основні
могиви, використані вже в самій поемі: Івась, син
Катрусі, поневіряється безбатченком, як поневірялась
його мати; батько Івасів (москаль) відцурався сина, як
батьки Катерини виреклися своєї доньки; родинне життя
зруйноване, душ і спустошені, пусткою віє: гріх Катерини,
відступництво від вищ ої правди народньої й національної
зруйнували щасливе ідилічне родинне життя; цей гріх м а­
тері покутує й син безбатченком та повним сиротою. Вища
правда тимчасово заникла, ідеали народні знищені, а зло
торжествує: руїнник цього всього живе щасливим життям
під Києвом і має родину... а син його й Катрусі блукає по
Україні, не знаходячи кутка на своїй землі, бо на ній бен­
кетують чужинці — москалі.
Таким синтетично-ефектовним і артистичним епіло­
гом кінчає Ш евченко свою поему.

289
 В поемі »Катерина« є три теми, щ о в кінці X V III та
на початку X IX ст. були дуж е популярні: 1) дівчина се­
лянка кохас пана; 2) цей пан — чужинець; З ) коханець
зводить дівчину й пускає її покриткою. Перш а тема — най-
ширша. її життьові основи ховаються в тій соціяльній не­
рівності, щ о була така яскрава в бурж уазном у побуті за-
хідкьої Евроли і в кріпацькій Росії. І сентиментальна пов'сть
в Англії, Німеччині та Ф ранції, виступивши проти ненор­
мальних поміщицько-селянських відносин, звертає увагу
в перш у чергу на відносини родинні, пропагую чи тезу, щ о
й селянки вміють кохати й відчувати радощ і життя, праг­
нути щастя і страждати від несправедливого до них відно­
шення. В 20 роках X IX ст. сентиментальну повість заступає
новий літературний ж анр — б а й р о н і ч н а п о е м а . На
м ісце Вертера й Ш арлоти Ґете, Кларіси й Ловласа Річард-
сона, Сен-Пре й Ю л ії Руссо, Лізи й Ераста Карамзіна, М а р ії
Львова й інш. виступають нові герої: Корсар, Гяур Байрона,
Кавказький бранець і Алєко Пушкіна й інш., нові героїні —
екзотичні красуні типу Гюльнари, М е дори Байрона та За-
реми, Земф іри й Черкешенки Пушкіна, Еди Баратинського,
Безум н о ї Козлова й інш.
Але в цю основну тему входить друга: дівчину коха­
нець зводить і кидає покриткою, щ о кінчає своє життя са­
могубством. Вже в Річардсона (Клариса) і в Карамзіна
(Б ід н ая Лиза) перша тема ускладнюється цією новою.
В такій розш иреній фабулі м аєм о твори: »Змилія, пол ь­
ская повість« О. Суходольського (1832), »Обольститель«
П. Романовича (1833), »М аринЗ« бар. Г. Розена, »Тернина«
і »Рут« Уордсворта, »Парафіяльні списки« ҐеорГа Краба
й інш. Деякі автори цих творів розр об ляю ть і третю тему:
про коханця-чужинця (Суходольський, Пушкін, Баратин-
ський і інш.). Таким чином, ці всі теми в 40-х роках X IX ст.
були вже мандрівними й популярними. Розроблення ї<
привело спочатку д о витворення сентиментальної родинної
повісти, щ о в дальш ом у розвитку набрала рис р о д и н ­
н о ї драми. Ця остання, обєднана з байронічною поем ою

290
■ російській літературі, дала новий ж анр — і і р ш о 11-
н о ї п о в і с т и , найкращими зразками якої були »Еда«
Баратинського й »Евгеній О н іги н ь « Пушкіна.

IV.
В українській літературі маємо родинні драми в п о­
вістях Г. Квітки-Основяненка (»Щ ира лю бов« і »Сердеш на
Оксана«) та в віршованій поемі Т. Шевченка »Катерина«
На створення »Катерини« склалрся багато фактичних
і літературних моментів. В перш у чергу самий побут на
Україні: а) пан дідич зводить дівчину кріпачку; б) »постой«
московського війська, під час якого оф іцер зводить кра­
суню дівчину. Шевченко, щ о вийшов із найглибшого крі­
пацько-селянського осередку, власними очима спостерігав
ці численні картини панської наруги над українською дів­
чиною та виніс із таких трагічних випадків патос співчуття
до покритки. Але крім таких спостереж ень реального
життя, допом огла поетові цей реальний і хаотичний ко м ­
плекс життьових вражінь освітлити д ухом протесту поль­
ська револю ційна література („Роїпос“ ч. 2 і 12, 1835), щ о
звертала свою пильну увагу на таку соціяльну неправду,
а оф орм ити в артистичний ’•вір — російська, польська
й українська література.
П оет безперечно знав »Кларису« Річардсона в росій­
ському перекладі, » Б ід н у ю Лизу« Карамзіне й »Еду« Бв-
ратинського. Баратинський цією своєю поем ою саме тоді
щ ойно розпочинав новий ж анр вірш ованої повісти; його
»Еду« (1826 р.) дуж е високо цінив Пушкін, і ї ї повістярську
манеру у віршованій ф орм і переніс д о свого ром ану »Ев­
геній О н іги н ь«. Це показує, щ о поем а Баратинського тоді
була популярна. В дусі манери цієї поеми р озр об и в Ш ев­
ченко і свою »Катерину«. Але, р озр об ляю чи цей жанр,
поет ускладнив його композиційними засобами поем бай­
ронічних і ц и м д а в н а м с в о є р і д н и й т и п в і р ­
ш о в а н о ї п о в і с т и (з погляду ф абулярно-тематичного
і стилістичного) та б а й р о н і ч н о ї п о е м и (з1погляду сю -
жетово-композиційного). Таким чином »Катерина« вже не
чистий ж анр вірш ованої повісти.

291
 1

Насамперед вона відріжняється від » Б ід н о й Лизы«

Карамзіна й »Еди« Баратинського тим, щ о в ній історія р о з­
витку кохання героїні та його ідилля — центральна частина
фабули російських авторів — зведена лише до натяку;
уся поема р озр об ляє мандрівку героїні до М осковщ ини,
її страждання і смерть. Вся дія ділиться на низку самостій­
них драматичних сцен в їх ш пилевому вивершенні і ф раг­
ментарнім обробленні без поступових переходів від однієї
сцени до другої. П оет використовує і драматичну ф орму:
діялоґ, монолог, різкі колізії, сповідь героїні (вона при­
знається в найінтимніших вчинках і помислах), інди­
відуалізація діялоґу (московська м ова москаля). П оет уж и­
ває ліричних відступів, як ком позиційної ф ункції в д рам а­
тизації поеми й ліричної манєри оповідання (запити, окли­
ки, звороти поета д о героїні,, ліричні повторення й інші
поетичні фігури). Лише в заспіві та епілозі Ш евченко зб е ­
рігає — й то ледве помітно — прикмети сентименталь­
н ої повісти; але вони характером опрацю вання дуж е да­
лекі від російських творів. Ц е все показує, щ о поема »Ка­
тарина« є далеко складніший ж анр поеми, і стисло вірш о­
ваною повістю її назвати, як робить це Родзевич, не можна.

V.

Крім цих загальних побутових і літературних м ом ен­

тів, які підказали Ш евченкові шлях до створення цієї по­
еми і спонукали його до оброблення т а к о ї , а не іншої
літературної фабули, — була повість Г. Квітки-Основя-
ненка »Сердеш на Оксана«.
Приятель Ш евченка Євген Гребінка задум ав вида­
вати збірник-альманах. 14 вересня 1838 р. він звертається
і до Квітки, запрош ую чи його взяти участь у збірнику.
Квітка радо годиться й обіцяє прислати »Сердеш ну О кса­
ну«. 12 жовтня того ж року Гребінка пише Квітці: »Ж ду
і .не д ож дусь О к с а н и . І о д б о ю нема од наших хлопців...
Як я їм сказав, то тільки й річі: а що, приїхала?« А 13 січня
1839 р. Гребінка писав Квітці: »Ваша О к с а н а гарна,
дуж е гарна, дай Бог вам здоровля!...« З цього листа ба­
чимо, щ о »Сердеш ну Оксану« написав Квітка не піз­

292
ніше д ругої половини 1838 р., а в кінці його або на самім
початку січня 1839 р. вона вже була в Петербурзі в руках
у Гребінки. В тому самом у листі Гребінка називає Шевченка
своїм п о м і ч н и к о м у літературних справах. Це пок.і-
зуе, щ о Ш евченко допомагав Гребінці і в організації ви­
дання збірника; це значить, щ о Ш евченко перечитував
і той літературний матеріял, щ о призначався для збірника
і б е з п е р е ч н о . м у с і в ч и т а т и й »Сердеш ну О кса­
ну« Квітки зараз же після того, як вона прибула д о П е ­
тербургу. Ця Квітчина повість своєю тем ою і фабулою,
такою близькою до колишнього життя поетового, справила
на нього велике вражіння. І він заходився її переспівувати
на свій лад. Тоді Ш евченко жив р азом із Сош енком. С о-
шенко, пригадуючи М. Чалому своє співжиття з Ш евчен­
ком від осени 1838 по лютий 1839, констатує, щ о саме тоді
поет компонував свою »Катерину« й докучав йому, прим у­
шуючи слухати уривки свого твору.
В першій половині 1839 р. поема ця була викінчена
ще до знайомства з П. М ар то со м (зима 1839), бо тоді для
»Кобзаря«, якого видавав М артос, викінчувалась лише »Та­
расова ніч«. Отже, дата написання »Катерини« була не
1838 р., як гадає О. Кониський, а п е р ш а п о л о в и н а 1839.
Як ж е поставився Ш евченко д о »Сер деш н ої Оксани«
Квітки? Всі три теми фабули Квітчиної повісти Ш евченко
поклав в основу і своєї поеми. Сам у ф абулу »Сердеш ної
Оксани« використав лише до моменту вивезення Оксани
капітаном та кінець її (зустріч капітана з сином). Відїздом
капітана кінчається запозичення Квітчиної фабули; і всю
цю частину її викладає Ш евченко лише в перш ом у розділі
поеми скорочено, але деякі місця дослівно; наприклад:
1) »полюбила москалика, як знало серденько« (Шевченко),
»полюбила москалика, защ ем іло серденько« (Квітка);
2) в обох письменників підкреслюється, щ о для дівчини без
милого — світ немилий, а з милим — усе на світі забува­
ється; 3) в обох творах коханець обіцявся женитись і взяти
милу з собою ; 4) в обох авторів москаль іде в похід.
Дальш і розділи в »Катерині« (II, III, IV) змальову­
ють мандрівку Катерини у М осковщ ину, зустріч із моска­

293
лем-коханцем і смерть. Ця мандрівка героїні збудована
цілком по зразку утечі Оксани від капітана д од о м у з за­
позиченням деяких моментів дослівно: 1) страждання ма­
тері у Шевченка і Квітки змальовані з однаковими висло­
вами про весілля; 2) обидві матері однаково проклинають
своїх доньок; 3) опис ночі й самотини під час мандрівки
в обох творах змальовано однаково; 4) невинність дитини
описана аналогічними контрастовими штрихами в порів­
нянні з одчаєм матері; 5) однакові переживання обох ге­
роїнь, муки совісти, терпіння, одчай і бажання звільни­
тися від дитини; 6) Катерина топиться; Оксана ж, щ об ка­
пітан не догадався, щ о вона втекла від нього, вдає, по­
клавши свою одеж у коло ставка, нібито вона втопилась;
і Оксанина мати, і люди були переконані, щ о Оксана вто­
пилась; 7) зустріч батька з сином змальована однаково до
дрібниць.
Але самий процес перетворення цих аналогічних
мотивів у Шевченка відбувся так відмінно, щ о нікому
з критиків і в голову не приходило ці два твори українські
ставити поруч. А це пояснюється тим, щ о всю свою поему
Ш евченко збудував не на п о с т і й н и х і традицій­
н и х мотивах цієї фабули в їх лоґічно-причиновому й ча­
совом у звязку, від яких не відступав навіть такий оригі­
нальний письменник, як Квітка. Ці всі мотиви Ш евченко
звів, у ф ормі натяків і найзагальніших згадок, лише до од­
ного перш ого розділу, а всю найголовнішу частину поеми
розр оби в на мотивах в і л ь н и х , які в композиційній
структурі поеми відіграли дом ін ую чу ролю. І ось цей ре­
пертуар мотивів, щ о його менш у частину Ш евченко взяв
у Квітки, а більшу створив сам, і робить поему цілком оригі­
нальною, хоча поет і мав конкретний зразок твору (»Сер­
дешна Оксана«). Так поводиться з своїм прототипом лише
видатний талант, лише ґеніяльна натура, хоч би це були
й перші кроки творчости письменника. Лише так м ож на по­
яснити появу цієї великої й оригінальної поеми Шевченка.

VI.
Ш евченко присвятив свою »Катерину« російському

294
 поетові В. А. Ж уковськом у на спомин 22 квітня 1838 р.
З житті Ш евченка цей день — звільнення його з кріпац­
тва — незабутній. А в цім звільненні поета заслуга Ж у ­
ковського надзвичайна. І вдячний поет, щ о ніколи й нікому
не -забував зробленого йому добра, в подяку присвячує
Ж уковськом у свій перший найбільший твір. Пригадаймо,
що Ж уковський був незаконний син оф іцера Буніна й по­
лоненої туркені-локритки; отже, своєю п оем ою вдячний
Тарас підкреслював аналогічний момент і в житті Ж уков­
ського: і трагедію його матері, й походження його самого;
випадково своїх творів Ш евченко нікому не присвячуваз
і ц ю поем у він присвятив Ж уковськом у з глибоким і від­
повідним сенсом. М ож на також думати, щ о п оем ою »Кате­
рина«, як і поем ою »С ліпая«, він »сповідався кацапам« —
розкривав росіянинові, російськом у патріотові і впливовій
людині ту національну трагедію на Україні, яку вносять
туди москалі своїм насильницьким обходж енням із укра •
їнською ж інкою, і як вони руйную ть українську родину.
Крім того, Ш евченко м алю вав російськом у псетові пре­
красний о бр а з української дівчини, зворуш ливу картину її
смерти і безсердечности того москаля, щ о покинув не­
винну красуню на поталу й загибель.
Нарешті Ш евченко прекрасним і високо-мистецьким
о бр азом Катерини м алю вав в уяві Ж уковського синтетич­
ний і символічний ч£р аз цілої України та ї ї національного
й політичного становища серед тієї сваволі, якої допуска­
лося московське військо й зокрем а вся московська інте­
лігенція супроти цілого українського народу. На цю сим­
воліку о бр азу Катерини свого часу вказав М. Драгоманів
і цим признав поему Ш евченка д рам ою українського народу
не лише морально-психічною, але й суто політичною.
Л і т е р а т у р а . С. Р о д а е в и ч ; Сюжет і стиль у ран-
ніх_поемах Шевченка. „Шевченко та його доба“ . Т. 11, Київ
192В; М. Ч а л и й : Жизнь и произведенія Т. Г. Шевченка.
Київ 1882, ст. 32; 0. К о н и с ь к и й : Проба хронольогії тво­
рів Т. Шевченка. „Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка, Т. VIII,
ст. 6; ,.Л а с т б в к а “ , Спб. 1841; П. Ф и л и п о в и ч : Шевченко
і Гребінка, „Україна“ 1925, кн. 1-2.
Л. Б іл е ц ь к н й .

295
 »ГАЙДАМАКИ«.
Г а й д а м а к и — це не тільки найбільша Шевчен-
кова поема взагалі, а й перший справді мистецький пое­
тичний твір на історичну тему в українській літературі.
Видав її поет д руком у Петербурзі в 1841 р., але
зродилась вона в його творчій уяві раніше, отож і задум
написати її психологічно вяжеться з початком поетичної
творчости — з поезіями, щ о ввійшли в Кобзар 1840 р. Звя-
зок м іж тими поезіями (головно »Думи м о ї« і »Тарасова
иіч«) та поем ою аж надто виразний. І з огляду ідеологіч­
ного і особливо стилістичного носять вони на собі спільну
печать романтичного літературного напрямку.
Романтична течія в 20— 40 роках X IX ст. панувала
в літературі, і під її чарівний вплив, читаючи літературні
твори класиків московських та польських, а в доступних
для себе перекладах і європейських, • підпав і Шевченко.
І'н іч о г о дивуватися, щ о слідом за ними ґеніяльний україн­
ський поет почав писати б а л а д и й оспівувати і с т о ­
ричну минувшину України, ідеалізуючи її героїв
і титанічну бор отьб у за волю.
Романтизм знайш ов у Ш евченковій душ і дуже
вдячне підложжя, бо гармонізував із думками й настроями
поета. Він же тужив за Україною , з чуж ого Петербургу
линув туди луш ею й залюбки в теплих мистецьких о бр а­
зах малював красу рід ної країни — перш за все в бала­
дах. А недавній кріпак, від 22 квітня 1838 р. вільна людина,
глибоко відчував неволю рідних людей, цілої України.
П оет »нудить світом«, »проклинає долю«, »пекло йом у на
сім світі«, бо »дивиться на людей душ ою«. Й ом у здасться,
щ о тільки вміє плакать за Україну, а слова немає, і тому
в поезії »Д о Основяненка« благає його співати »про Січ,

296
про могили«, про старину, »щ об нехотя на ввесь світ почули,
щ о діялось на Вкраїні, за щ о погибала, за щ о слава ко­
зацькая на всім світі стала«.
Отсі думки заполоню ю ть усю поетову душ у й р о ­
дять »думи-діти«, а складати їх на папір стає просто пси­
хічним прим усом для поета. Отеє й основний мотив його
ранньої творчости. Протиставити сучасній неволі колиш ню
ї о л ю * й славу України, сучасному апатичному й пасивному
поколінню — колишніх борців-героїв стало невблаганною
душ евною потребою поета, а романтична поезія могла
бути для нього тільки зр азко м і заохотою.
А чи знав тоді Ш евченко те минуле України? Знав
гак, як співали про нього кобзарі, як оповідали старі люди,
як малювала його повна легенд Історія Русов псевдо-Ко-
ниського та Історія М алой Россіи Бантиш-Каменського.
Значить, Ш евченків погляд на історію України був тоді
ще н е к р и т и ч н и й , міцно надиханий своєрідною р о ­
мантикою.
О т тому й відтворює поет те минуле в своїй »убогій
хатині«, »на чужині« у досить загальних, неясних зарисах,
як козацьку громаду з булавами, бунчуками, як козацьку
волю, щ о шляхтою, татарами засівала поле, як пишну Геть­
манщину, як запорожців, щ о добували і славу і волю.
Поза цим написав Ш евченко д о 1841 р. тільки дві пое­
зійки на історичні теми, а саме: »Тарасову ніч« та »Івана
Підкову«.
З минулого України н а й к р а щ е в і д о м і б у л и
Шевченкові, й без історичних джерел, події з Гайдамач­
чини, докладніше — з Коліївщини 1768 р. »Бувало, в неді­
лю«, значить — частенько, дідусь Шевченків розказував
про Коліївщину. »Столітнії очі, як зорі, сіяли, а слово за
словом сміялось, лилось«. М алий Тарас слухає й плаче
з куточку, а, ставши поетом, дякує дідусеві, щ о заховав
у столітній голові ту славу козачу, яку він тепер у поемі
розказав унукам.
Та не тільки від дідуся наслухався Ш евченко спові­
дань про ці події. »Сирота в ряднині, без свити, без хліба«,
не раз блукаа малий Тарас по тій Україні, »де Залізняк,

297
Гонта з свяченим гуляв«, ходив тими шляхами, щ о ними
йшли гайдамаки, отож почув не одну пісню, не одне о по ­
відання від »старих людей«. А тих оповідань мусіло ходити
в той час між народом багато, та ще й у тих місцевостях,
де колись розігралися самі ці події, бо навіть після великої
війни, півтори сотні літ пізніше, збереглося тих оповідань
між селянами чимало. Видко, запали вони глибоко в Та­
расову душу, коли ще й у передпокоях Енґельгардта співав
він гайдамацьких пісень. А коли в задумі стояв перед о бр а­
зами свого вчителя малярства Брюлоаа, то й тоді вже, —
як сам оповідає в своєму »Журналі«, леліяв у своєму серці
свого сліпця Кобзаря й своїх »кровожадних Гайдамаків:!.
Ставши вільною людиною, Ш евченко пильно пр ац ю ­
вав над здобуттям освіти й пош иренням свого знання.
О собливо багато уваги присвятив історії України. Нові ві­
домості приносили нові переживання, відтворювали й о ж и в­
ляли образи з дитячих літ, а між ними — найміцніші, виріз-
блені в душі оповіданнями про Коліївщину. І коли в поетовій
уяві складалося прочитане в поетичні образи минулого, то тим
більше напрошувалися на п о е т и ч н у синтезу по­
д і ї з К о л і ї в щ и н и , події жахливі кровю та пожарами,
глибокі польсько-українським історичним трагізмом, повні
психічної емоції. Д о того Коліївщ ина стала модним л і т е ­
ратурним сюжетом польських письменни­
к і в , з яких Ш евченко напевне знав С. Ґощинського „2а-
тек Като\У8кі“ та повісті М. Чайковського, а особливо по­
вість „\Vernyhora“ Ці твори, а найпаче пояснення й при­
мітки в них уводили поета в невідомий досі цикл опові­
дань т. зв. шляхетської м ем уар н ої традиції жертв Коліїв­
щини. Очевидно, щ о ідеологія, тенденція й насвітлення по­
дій у таких оповіданнях були діяметрально протилежні до
всього того, щ о зберегла народня традиція в піснях і о по ­
віданнях, які так глибоко врізалися в память Шевченкові.
Щ е досі Коліївщ ина через брак достовірних джерел
науково не проаналізована. І досі відомості про неї спира­
ються головно на шляхетській традиції, зафіксованій
у польських мем уарах і літературних творах, та усній — на­
родній традиції, збереженій у споминах-переказах, опові-

298
 ГЛНДЛЛЇДКЙ

И О & М А

Ш . ДОейснкїі

Титу.това сторінка першого видання „Гайдамаків“.

#иимка з примірника подарованого Д, Кримським Науковому Т ву ім. поета)
даннях і піснях, з чого лиш деяка частина зафіксована
в записках-збірниках.

Ш евченко пише в »Передмові«, щ о про Коліївщ ину

»надрукованого і критикованого нічого не читав, бо, зда­
ється, і нема нічого«. І справді, за часів Шевченка не тільки
щ о не було про Коліївщ ину ніяких критичних студій, але
й навіть спроб зясувати науково суть і причини гайдамаць­
ких рухів. А все таки бажав поет змалювати ці події та їх
причини вірно й обєктивно, тому й прочитав те, щ о в тому
часі було для нього доступне. На дещ о вказує й сам
у своїх примітках, а саме на Лексикон Плю ш ара з статтею
Ш ульгина про барську конф едерацію, на Бандтке: »Ні-
в іогуа Кго1езІ\уа P o lsk ie g o ,^ »Історію Русов« псевдо-Конись-
кого, »Історію М алой Россіи« Бантиша Каменського. Відомі
були йом у й деякі польські літературні твори, про щ о вжз
згадано попереду.
Ці » к н и ж н і « д ж е р е л а дали поетові матеріял
для змалювання суспільно-політичних відносин у Польщ і
X V III ст. (в Інтродукції), для характеристики шляхти, для
деяких ремінісценцій з історії України, ну й укінці для де­
яких подробиць із Коліївщини, одначе в о с н о в у с в о є ї
поеми поклав він традицію народню,
у с н у . А звісно, щ о в таких оповіданнях є чимало л є-
ґендарного, — факти поперекручувані й перебіль­
шені або й просто видумані, з історією незгідні. О сь чому
й у поемі є деякі розходж ення з історією, — поет їх не
мав змоги перевірити, а тому їх ніяк не мож на вважати за
вигадки творчої уяви. Є в поемі і г і п е р б о л і з м и . Для
прикладу: Повстання не тривало цілий рік. Пац не був про­
відником барської конференції. Гонта з Залізняком з ій ­
шлися не під Лисянкою, а біля Умані. Титаря Данила Куш­
ніра замучили не у Вільшаній 1768 р., а в Млієві в 1766 р.
Гонта не вбивав своїх синів. Залізняка не поховали над
Д ністром. Незгідна з історією смерть обидвох ватажків, тощо.
Прибільшування, таке звичайне в народніх переказах, по­
мітне і в поемі в згущенні кольорів при змалюванні деяких
сцен та в подаванні перебільшених »заокруглених« цифер:

300
40.000, сто конфедерацій, тощо, очевидно, — для викли­
кання сильнішого вражіння.
А л е до поета не м ож на ставити таких вимог, як
до історика, і історична поема не історичне джерело.
Не про те йде, щ об усі події й постаті були історично
вірні, а про те, щ об поет вірно схопив психологію
часу, думки й «айстрої людей. Це Ш евченкові вдалося.
Т ому й Г а й д а м а к и — це п о е м а д і й с н о істо­
рич н а . П о е т із д р і б н и х і с т о р и ч н о - е п і ч н и х ,
іноді дуже ріжнородних, оповідань ство­
рив м и с т е ц ь к у с у ц і л ь н у к а р т и н у м и н у л о г о
рідної країни, відтворив ж и т т ь о. в у дій­
сність Коліївщини й П С И Х О Л О Г І Ю - дієвих
о с і б . Та Ш евченко не р озказує ці події спокійно-епічно,
а вносить у оповідання багато ліризм у в ф ормі лірично-
субєктивних рефлєксій, поетичних питань і окликів, апо­
строф до своїх героїв, ж ивої участи в їх долі. Я кщ о до того
додам о драматичність у ком пози ції поеми, новелістичну
лю бовну інтриґу, щ о переплітається з історичним сюжетом,
та незвичайність у сценах і характерах, то маємо перед со­
б ою п о е м у р о м а н т и ч н о - б а й р о н і ч н о г о ж а н р у .
Г а й д а м а ч ч и н а — це селянські ворохобні й пов­
стання проти шляхти на Правобереж ж і в X V III ст. Сперш у
мали вони характер місцевий і розбишацький. Ріжні »гу­
лящі люди«, щ о скупчувалися у січових придніпрянських
землях, заходили на Правобереж ж я і, використовуючи ути­
ски над панщизняними селянами, поривали їх до бунту проти
панів, палили двори, вбивали панів і жидів, грабували. Мотиви
особисті — месть і нажива. Згод ом такі місцеві бунти
стали прибирати характер загальніших повстань, як реакція
проти гніту с о ц і я л ь н о г о і р е л і г і й н о г о . А тому,
щ о боротьба велася між ш ляхтою й українським населен­
ням, організованим і лідпомаганим запорож цям и та козаць
кою старш иною, гайдамацькі рухи прибирали мимоволі
й характер н а ц і о н а л ь н и й . Таким було й останнє пов­
стання в 1768 р., або т. зв. »Коліївщина«.
Ш евченко звязує гайдамацькі рухи з попередніми
війнами і вважає їх за вислід тих ненормальних історичних

301
 умов, щ о були постійною причиною революційних рухів н»
Україні взагалі. О то ж і Коліївщина для нього це — не ви­
падкове явище, а природня реакція проти нестерпних
утисків релігійних і соціяльних. Д о речі, він, згідно й з поль­
ськими історичними джерелами та польською еміграційною
револю ційною пропагандою, обвинувачує за цю історичну
трагедію єзуїтів, шляхту, та її помічників — ж идів-корш ма
рів, щ о »панською ласкою багаті«. Шляхта була в Польщ і
»вельможна«. Коверзувала королями навіть тоді, коли
ті д обра бажали для краю, зривала сейми, бунтувалася,
творячи ріжні конфедерації, а населенню несла руїну, по­
жари, муки, — »страшний суд« несла в Україну. Тому
й описувані події в очах поета не звичайне розбиш ацтва
для розбишацтва, а »святе діло«, о борон а народом своїх
прав проти сваволі шляхти, кара за гріхи шляхти, »щ о не
вміла в добрі панувать«.
Найактивніша в тому маса репрезентована в поемі
Галайдою, як типом. Маса, несвідома вищих ідейних мотивів
своїх діл, грізна вульканічним вибухом мести. Страш ний Га-
лайда своїм звірством. Сіромаха, попихач жидівський від­
плачує за свою соціяльну кривду, за муки титаря й л ю б о ї
Оксани, а поза тим бажає добути собі »долю«: »срібло-
злото й славу«. О то ж і провідник о то ї маси, запорож ець
Максим Залізняк, загріває її до кривавого діла тими ж обі­
цянками добуття долі, срібла, золота. Те саме є основним
м отивом пісень-пропаґанди кобзаря Волоха. Соціяльна нэ-
воля й спричинені нею кривди моральні й матеріяльні,
овіяні подихом релігійним і національним, — це провідні
думки й підпальної промови благочинного. Як трагічний
местник за утиски релігійні виступає козацький старшина
Гонта.
Отсей мотив релігійний та ще й національний прояв­
ляється в тому, щ о на спільне діло зібралися р азом »ста­
рий і малий, убогий і багатий«; поєдналися »просте ко зац ­
тво, старшина й козацьке панство«. А до них усіх сум ом
пром овляю ть убогі руїни Чигирина та нагадують колиш ню
волю України, славу й війни гетьманів. Той спомин, хоч
і ненатурально, дзвенить і в пісні Яреми Галайди. Отеє ті

302
н а с т р о є в і т о н и , щ о зливаються в могутній мистець­
кий акорд, по якім гряде трагедія.
П еред Ш евченком стало важке завдання. Не легко
було погодити поетові свою ідеологію з ідеологією »старих
людей«, сво ї чисті, людяні погляди із сценами пожарів та
різні,.— »того лиха, якого ще не було ніколи, щ о в Умані«.
Та й це такому геніяльному мистцеві й гуманному поетові
вповні вдалося осягнути к о м п о з и ц і є ю п о е м и . Кри­
ваві картини вкладає Ш евченко в рямці субєктивних ре-
флєксій, щ о творять зміст неназваного Заспіву на початку
та Епілогу й Передмови на кінці.
Поет починає релігійно-філософічним міркуванням
про минущість усього на цьом у світі: »Все йде, все минає...
Була колись шляхеччина, вельможная пані — було колись ..
та щ о не минає?« Минулися й гетьмани. »Слава Богу, щ о ми­
нуло«, з полегш ею каже у Передмові, закінчивши поему.
В отсих сумом сповитих міркуваннях так і пробивається
ідеологічна Ш евченкова еволю ція й душевна боротьба між
поетом-романтиком і поетом-реалістом. Згадка про минула
України для поета — тільки п о е т и ч н и й з а с і б , щ о має
нагадувати колиш ню активність, яка проявляла себе завзя­
тими боями за волю. Таким засобом, до того дуж е при­
датним, бо д оказом активности мас, була для нього й гай­
дамаччина. Ш евченко — це співець сучасного й пророк
майбутнього України. Він надто д обре здає собі справу
з того, щ о майбутнє вільне життя України м ож е скластися
в новітніх формах, а не історичних, які б езповоротно ми­
нули. Та чи не найбільше болить його те, щ о Україна за­
снула, цвіллю зацвіла, щ о унуки колишніх борців байдужі
до минувшини і спокійно жито панам сіють. О сь чому поет
у таких хвилинах сміється і плаче, ось чом у згадувати гай­
дамаччину «сумно й страшно, а згадає — серце усміх­
неться«.
П оем у попереджує поет заспівом чи вступом без на­
зви. Це його щира сповідь із тих дум ок і настроїв, щ о були
його глибокими переживаннями в Петербурзі після непри­
хильної м осковської критики на »Кобзаря«. Петербург для
нього чужий, осоружний, ворожий. І тільки тоді поет від-

303
 чувае, щ о не одинокий, щ о не сирота, коли в його хатині
живо зявляється перед його очима Україна— степ, сине
море, могили, козацтво. Тоді й родяться його думи-діти.
щ о їх списує на папері, а списуючи сміється і »дрібні вти­
рає«. По московськи таки писати не буде, хоч би й як м о ­
скалі кричали, бо ні грошей, «і слави в них не шукає. Буде,
з нього, як старий козак '»приоітає їх старими сльозами«.
Тоді він »пан над панами«. Привітає його поему щирий н е­
рідний батько, душа щира козацького роду, щ о не о д ц у ­
рався рідного слова, щ о любить козацьку славу,, щ о не дав
поетові погибати на чужині — Василь І. Григорович, секре­
тар А к ад е м ії Мистецтв, щ о допом іг поетові визволитися
з кріпацтва. Привітає поем у й Україна, бо для неї написав,
її просив благословити свої діти в далеку дорогу.
I. Самий історичний сю ж ет починається інтродук­
цією. У ній дає поет характеристику шляхти й спричинену
нею анархію, на якій свобідно розросталася сваволя. При
тому виявляє свою нехіть до шляхти, а тим самим і до кон­
федератів, навіяну протишляхетським духом селянських о по ­
відань, і протиставиться шляхетській ідеології Чайковського.
II. Ярема: Тут підкреслює поет соціяльну неправду,
ілюструючи ї ї дол ею цього сироти Яреми, жидівського
наймита.
III. Конфедерати: В ц ьом у уступі поет ілюструє ши­
року шляхетську натуру свавільною, пияцькою сценою
в коршмі, панські жарти з Лейбою, з яких він хитрощ ами
виходить цілий, бо врятовує грош і й честь гарної, м о л о ­
д ен ької дочки тим, щ о спрямовує пяну шляхту у Вільшану,
де в титаря й багатство і гарна дочка Оксана.
IV. Титар: Поет починає прегарним ідилічним м алю н­
ком туги й неспокою Яреми тч л ю б о вн о ї розм ови з О кса­
ною. На тлі цього тихого щастя змальована жахлива сцена
звірського замучення титаря, пож ару церкви, розпуки
й недолі Оксани.
А л е ж ц ю перш у криваву сцену поет попередж ує
особистими рефлєксіями: »Бодай не дивитись,
бодай не казати! Бо за лю дей сором, бо серце болить«.
V. Свято в Чигирині: Збираю ться гайдамаки, готу-

304
f
і .
ються до відплати »за кров, за пожари«. А до того діла за­
грівають їх благочинний, кобзар, згадки про славні колишні
бої, малюнки недолі народу, ну й наївна віра в поміч ца­
риці Катерини II.
VI. Треті півні: Зн ову пригадка про »недолю козаць­
кого краю«, про горе Оксани й Яреми, щ о мандрує з »свя­
ченим« у Черкаси. »Кругом його — мов вимерли люди.
Ані півня, ні собаки, тільки ізза гаю десь далеко сіроманці-
вовки завивають. Д ніпро підняв гори-хвилі, в очеретах реве,
стогне завиває, — грім гогоче, а блискавка хмару розди-
! рає«. Отеє мистецька, романтична, зловіщ а картина остан­
ньої ночі панування шляхти й жидови — заповідь неми-
! нучої катастрофи, щ о викликує настрій нервової напруж е­
носте А на тому чорном у тлі ясним промінням пробли­
скують, наче молитва, людяні поетові рефлексії:
„Місяцю мій ясний ! З високого неба
Сховайся за гору, бо світу не треба;
Страшно тобі буде, хоч ти й бачив Рось,
І Альту і Сену: і там розлилось,
Не знать, за що, крови широкеє море.
А тепер що буде? Сховайся ж за гори,
Сховайся, мій друже, щоб не довелось
На старість заплакать !“
VII. Червоний бенкет, VIII. Гупалівщина, IX. Бенкет
у Лисянці, X. Лебедин, XI. Гонта в Умані. У всіх цих усту­
пах, за вийнятком X, змальовані жахливі сцени гайдамаць­
кого кривавого діла, закінчені найтраґічнішою, під оглядом
мистецьким незрівняною, сценою забійства синів Гонтою
і його безм ірного болю.
І ці сцени проводить поет своїми рефлєксіями: » О та­
ке то було лихо по всій Україні! Гірше пекла... Не спинила
весна крови, ні злости людської. А за віщо, за щ о люди
гинуть? Того ж батька, такі ж діти, жити б та брататься!
НіІ Не вміли, не хотіли — треба розєднаться... Болить серце,
як згадаєш: старих славян діти впились кровю«.
Докладніш е зясовує поет свій г у м а н н и й с в і т о ­
г л я д у Передмові: »Весело, а все таки скажеш: »слава
Богу, щ о минуло«. А надто, як згадаєш, щ о ми од н о ї матері
діти, щ о всі ми — сл=чяни. Серце болить, а розказувать

305
 треба: Нехай бачать сини і внуки, щ о батьки їх помилялись,
нехай братаються знову з своїми ворогами, нехай ж итом —
пшеницею, як золотом, покрита, н ерозм еж ованою оста­
неться навіки од моря й до моря славянськая земля«.
Куліш писав Ш евченкові у 1846 р., щ о його Кобзарем
і Гайдамаками захоплений, щ о багато місць вивчив напамять.
Та вважаючи ці поезії д об р о м цілої України, бажав би, щ об
вони піднеслися до найвищ ої д осконалосте Вступ до Гайда­
маків називає Куліш таким „вогненним твором, щ о на нього
ні один естет не насмілиться піднести руки«, але одночасно
дає завваги-поради щ од о сам ої поеми, напр, викинути „Гу-
палівщину«, тощо, щ об зробити гайдамаків людянішими.
Поет за вказівками свого приятеля поеми не переробна,
щ об не попсувати мистецької драм атичної композиції, а ви­
слів своєї людяности дав надто сильний у кількох місцях.
Отеє високогуманне становище Ш евченка якнайкраще
доводить, щ о поема не є ніяким ідеалізуванням гайдамач­
чини, ані регабілітацією її кривавих діл. Це зовсім не було
бажанням ані ідеологічною м етою поета, тим б :льшз, що
з гайдамацького руху скористала не Україна, а Москва.
Гайдамаччина, щ о про неї наслухався поет м алою ди­
тиною, минулася. І далі нема правди на Україні. М осква
зруйнувала Січ, Україна заснула, все замовкло... тільки ча­
сом увечері понад Д ніпром загомонить пісня старих гайда­
маків (Епілог).
Бажанням поета було відстрашити синів
і в н у к і в від т р а г і ч н и х п о м и л о к б а т ь к і в . Те
саме зробила й польська революційна громада »Умань«
у 1836 р. На закиди, щ о вже в її назві видно звеличування
гайдамацьких ножів, вона відповіла: »Пригадування помилок
наших батьків, за які сьогодні батьківщина і ми приймаємо
тяжку кару неба, веліло нам приложити палець до найбо­
лю чіш о ї з ран. Нам, дітям Умані, шляхті, слід узяти на себе
назву того театру жорстокостей, щ об перед небом, бать­
ківщ иною й людьми сповнити покірну експіяцію за провини
батьків. Нам випадало взяти назву Умані, щ об із населен­
ням України, з населенням грецьким (себто українським
— І. Б.) увійти в спілку відродження, спілку будуччини, щ об

306
у спільній памятці затерти спільні терпіння, — щ об за пе­
реслідування народу України, за викликану найстрашнішу
реакцію, сам ою назвою обмити спільну ненависть, змазати
криваві спомини«.
В поемі зарисовується уже Ш евченків ідеал »братер­
ства братнього« й ф едерації вільних славянських народів,
який пізніше ясно конкретизується в дальшій поетовій твор­
чості й у програмі К ирило-М етодіївського Братства.

Л іт е р а т у р а : Я. Ш у л ь г и н : Начерк колі'шщинн, Ру­

ська Історична Бібліотека, т. 20, Львів, 0. Г е р м а й з е : Ко­
ліївщина в світлі новознайденпх матеріялів, „Україна“ 1924,
кн. 1—2, Київ; Рг. Г іа % У ІІа -О а и т о п зк і: НіБІогуа гисЬб-^
І^ іІа т а е к іс Ь І —И ; М і с її а 1 0/,а_] ко%У8кі: \Vernyhora,
\vieszczикгаіпзкі,ротаеис 1ші,огусипа 7, гоки 1768; І. Ф р а н ­
ч о : ‘Польська поема про українську різню, Записки НТІП.,
т. 62, Львів 1904 р ,; В. ІЦ у р а т : Коліївщина в польській
літературі до 1841 р. Записки НТШ., том 97, Львів 1910.
І. Брик.- Коліївщина в анґлійській мові, Ювилейний
Збірн. на пошану Мих. С. Грушевського, Кпїв 1928; В. Щ у -
р а т : Основи Шевченкових звязків з поляками. Записки
НТШ., т. X IX —XX, Львів 1917; І. І ІІп и т к о в с ь к и й : Гай­
дамаки Шевченка, як памятка Коліївщини, Збірн. памяти
Т. Шевченка, Кпїв 1915; М. Ма рко в с ь к и й : Шевченко і Ми­
кола Маркевич. „Україна“ , Київ 1925, кн. 1—2; М. М о ч у л ь -
с ь к и й : До ґенези й пояснення „Інтродукції“ до „Гайдама­
ків“ Т. Шевченка. Записки НТШ., том 13-3, Львів 192а р.;
Б. Н а в р о ц ь к и й : Гайдамаки Шевченка. Джерела. Стиль
Композиція. Київ 1928.
ДР- Іван Брик.

307
 ОДА НА СМЕРТЬ КОТЛЯРЕВСЬКОГО.
П о е зію ц ю написав Шевченко, мабуть, десь у листо­
паді 1838 р., коли дійшла до Петербургу вістка про смерть
родоначальника н ов ої української літератури (29. X. 1838).
Хронологічно це була перша оцінка літературної діяль-
ности Котляревського, перший літературний памятник авто­
рові »Енеїди«. »Наталка Полтавка« вийшла в світ у 1838 р,
але її грали на сцені в Петербурзі ще 1834 р. (імпреза
Є. Гребінки). »Москаля Чарівника« видруковано аж у
1841 р. Ш евченко міг знати обидві ці пєси з рукописів —
від того ж Гребінки (на сцені Ш евченко побачив »Москаля«
уперш е 1844 р. в Петербурзі, а потім 1845 р. в Лубнях).
В »Енеїді« Котляревського сучасники бачили криптограму:
епопею поневіряння запорож ців після зруйнування Січі.
Ізм. Срезневський, видаючи свою » Зап о ро ж скую Старину«,
як епіграфи взяв для неї: з »Енеїди« — »Так вічной памяти
бувало у нас в Гетьманщині колись«, а з М іцкевича: „СісИо
\vsz 3 dzie, gtucho \vszedzie“... Отж е на »Енеїду« сучасники
Ш евченка безперечно дивились, як на твір, пересякнутий пев
н ою національною тенденцією. Ш евченко напевно поділяв
такі погляди, бо інакше не сказав би, звертаючись до Котля­
ревського: »Не вмреш, будеш панувати, поки живуть
люди, Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть«, не тужив би
за поетом, щ о осиротив Україну. Значіння творчости Котля­
ревського Ш евченко бачив у тому, щ о той »всю славу козац ь­
ку за словом єдиним переніс в убогу хату сироти«, себто
спричинився до пош ирення національної свідомости, як са­
м ого сироти-поета, так і взагалі українських народніх мас.
Уже сам факт, щ о Котляревський почав писати ж ивою на-
р од н ьою мовою, робив його в очах Ш евченка піонером
національної освіти на УкраТні. Не м енш ою заслугою, на
погляд Шевченка, напевно було й те, щ о самий зміст свої<
творів Котляревський узяв із народнього життя: як в Е н е -
ї д і »троянські« герої з сво їм »отаманом« Енеєм — у дій­

308
сності живі постаті українських козаків, так і в драматич­
них його творах дієві їх особи — живі народні типи,
дарма, щ о автор стилізував їх у дусі сентиментальної
школи: в порівнянні з мертвими, абстрактними постатями
інших сентиментальних творів, вони — колоритні й живі.
Одначе в 1847 р. в проектованій передмові до но­
вого видання »Кобзаря« (див. т. Ill наш ого вид.) Ш евченко
нібито до певної міри змінив свій погляд на Котлярев­
ського, кажучи: »Енеїда добра, а асе таки сміховина на м о ­
сковський шталт«. Академ ік С. Є ф р ем ов у цьом у присуді
вбачає »відгук н о в и х л і т е р а т у р н и х д у м о к « , щ о
їх висловили критики, м іж іншим Костомарів, який в альм а­
насі »М олодик« 1843 p., порівню ю чи »Енеїду« Котлярев­
ського з російською травестією Осипова, казав, щ о К-ий
»насмішив лучче« і, вгадавши, як мож на потішити публіку,
зробив це ч уд овою м овою , хоча й узяв » ч у ж и й д л я
української мови чотиристоповий я м 6«. М іг
і Ш евченко вже в 1838 р. думати так само, але пе­
ред маєстатом смерти перш ого національного поета
України він висловив те, щ о думав про позитивний бік його
діяльности. Ін ш ою річчю була згадана передм ова до но­
вого »Кобзаря«, в якій Ш евченко с т а в и в *н о в і завдання
українській літературі, цілком слушно вказуючи, щ о для
вивчення народнього побуту і пізнання народньої душі не
досить прочитати поверховно »Енеїду«. То був літератур­
ний маніфест, тут плач за батьком наш ого літературного
відродження.
Щ о симпатії своєї до Котляревського Ш евченко не
втратив і пізніше, про це свідчить його повість »Близнята«
(див. т. IX наш. вид.). В цій повісті Ш евченко ш ироко вико­
ристав зібрані ним в 1845— 47 р. р. на Полтавщині відом о­
сті про життя автора »Енеїди« й знадібки до Його характе­
ристики, давши яскравий, живий і схожий портрет К-го, як
простої, щ ирої, всім д оступн ої і гум анної людини, а »Ене­
їду« назвав »безцінною«, »чудовою « книгою. Устами од ­
ного з героїв повісти Ш евченко дає Котляревському ко­
ротку, але промовисту характеристику: „Ессе homo “

309
 Все це дало право С. Е ф р е м о в у 1) слушно сказати:
» М іж ґеніяльним кобзарем та його менш им попередником
були протягнуті незримі про людське око, але міцні звяз-
ки. Котляревський був одним із тих, щ о зам олоду впливали
на Ш евченка й проказали йому — наперекір чужій націо­
нально атмосф ері в Петербурзі, наперекір літературним
впливам та життьовим спокусам — той шлях, на яком у ґе-
ніяльний поет знайшов своє справжнє призначення.
І з сього певно і виникла ота гаряча, непоборима симпатія
та побожність, якою овіяно у Ш евченка постать Котлярев­
ського«. Дійсно, Ш евченко кинув на Котляревського »осяй­
ний одблиск своєї невм ирущ о? слави«.
Щ о Ш евченко не завів своєї оди на смерть Котля­
ревського до Кобзаря 1860 р., це м ож на пояснити тим, щ о
він сам уважав цей твір за слабий. З ранніх поезій поета,
щ о збереглися, ода ця після »Причинної«, мабуть, є д ру­
гою хронологічно. Як один із ранніх творів, ода ця по­
винна б була звернути на себе увагу дослідників, але нею
ніхто досі ближче не зацікавився. З боку ідейного вона
звертає на себе увагу тим, щ о вже в ній Ш евченко ви сло­
влює своє розум іння всенародньої, вселю дської ваги по­
езії, яка всіх (і багатиря, і убогого сироту-наймита, і б е зта ­
ланну дівчину) підносить духово, ставить понад життьовими
злиднями й буденщ иною , бо вона — »Божа мова«, вислів
Ви щ ої Правди. Цей погляд Ш евченка на поезію (спільний
з усіма романтиками) найкраще ілюструє його ідеалістич­
ний світогляд, яком у він зостанеться вірний на ціле життя.
Щ о д о змісту ода ділиться на дві частині: в пер­
ш ій (1— 68) поет висловлює свої погляди на значіння пое­
зії, в другій (69— 112) висловлює свої почування з приводу
смерти Котляревського. З вязує обидві частині символічне
порівняння поета-співця з соловєм. Ц е порівняння, типове
і традиційне для поезії української, починаючи від X II в.
(в »Слові о полку Ігоревім« поет-співець Боян — »соло­
вій старого времени«), в світовій літературі доби р ом а н ­
тизму набрало глибокого змісту. Великий Ґете говорив про
') Стаття „Шевченко й Котляревський“ Збірник па­
мяти Тараса Шевченка. К. 1915.

310
себе: »Співаю так, як пташка та співає«. Гайне і Шеллі теж
прирівнювали поета до соловя. Пісня поета це — »Боже
слово«, вислів несвідом ої внутрішньої потреби, бо
устами поета говорить сам Бог (пор. у Ж уковського: »По­
езія єсть Богь вь святьіхь мечтахь земли«). В »Перебен­
ді« — через рік — обр аз поета-вибранця вже виразніше
скристалізується, але й скомплікується під впливами пе­
редусім тяжких внутрішніх перживань поета, як і під впли­
вами літературними, тут він — сутонародній, бо щ е цілком
відповідає народнім уявленням про м оральне значіння му-
зики-пісні в житті людини: пісня розважає, потішає, посо-
бляе в терпіннях. Ш ироко уживаний у народній поезії ман­
дрівний мотив про чарівний вплив музичних звуків на »за­
пеклую« лю дську душ у Ш евченко використав у своїй оді
якось неясно. Поет-соловей замовкає перед злочинцем: » За ­
пеклую д уш у злодія не спинить, Тільки стратить голос, д об ру
не навчить, Нехай він лютує, поки сам загине«... Не ми­
стецтво, а тільки природа м ож е ще вплинути на »запеклую
душ у«: встане сонце і »заплаче злодій, дарм а щ о злздій«.
Треба вказати тут, щ о все життя Ш евченко вагався, щ о
поставити вище — природу чи мистецтво, але добродійний
моральний вплив краси на д уш у лю дську завжди визнавав
та вважав, щ о вона наближає людей до д о с к о н а л о ^ ™ 1).
Спеціальну ж увагу звертає на себе уступ, в якому
поет оповідає нам про те, чим уже тоді, на заранні йогз
творчости, була для нього література, поезія: коли він за ­
топлювався в її ідеальному світі, то тільки з нього й творив
собі ілю зію щ асливого життя: »М ов батько та мати, Розпи­
тують, розм овляю ть: Сер ц е бється лю бо, І світ Божий, як
Великдень, І люди, як люди!«.
Немає сумніву, щ о стилістичні засоби, щ о їх ужив
поет у цій оді, далакій від якоїбудь літературної реторики,
звязані з стилістичними засобами народніх плачів-голосінь
по померлих. І згадане вже порівняння з соловєм, і згадка
про вітер, щ о не знає про смерть соловя-поета, вже
могли би вказувати на це, але далі, в другій частині, цей
') Відповідні думки Шевченка я'брані у В. Дорошенка
в його „Шевченковій криниці“ Л. 1922, стор. 381 —182.

311
стилістичний вплив цілком виявляється, коли читаємо звер­
нену д о небіжчика традиційну для народніх плачів а п о ­
строф у-просьбу »прилинути хоч на одно слово« і далі на
скаргу автора на своє сирітство (»я одинокий сирота на
світі, в чуж ом у краю«). Ці стилізаційні засоби, перепліта-
ючися з викликаними через асоціяцію згадками (власна
згадка про козака Енея тягне за со б о ю згадку про родину
поета, де живі були козацькі традиції), ведуть поета на
Україну, гімном якій і кінчиться ода. Стилізаційні засоби
й композиційні моменти так тісно в цьом у ранньому творі
переплелися, іцо маємо в ньому зр азок поезії, яка справді
вилилася з душі, щ о проспівала його, »як пташка та співає«.
Отся ода починає со б о ю низку лірик Шевченка, в яких м о ­
тив ностальгії — туги за батьківщ иною не зникне аж до
смерти поета.
Павло Зайцев.

312
 П О С Л А Н ІЄ Д О М. М А РК Е В И Ч А .
Ц ю принагідну поезійку Ш евченко написав з приводу
відїзду на У країну свого »великого приятеля« — україн­
ського історика, етнографа і поета М иколи М аркевича
(1804— 1860) в день його іменин 9. V. 1840. Надруковано її
вперше в харківському альманасі »М олодик« 1843 р. Як
історик України, Маркевич був тільки ком пілятором праць
своїх попередників-— автора »Історії Русов« і Бантиша-Кзмен-
ського, але завдяки своїй артистичній ф орм і і за браком
інших подібних творів в українській історіоґраф ії його пяти-
томова »Исторія М алороссіи« протягом піввіку була одним
з нечисленних і важливих джерел національно-патріотич­
ного усвідомлення української інтелігенції. Заслуги М а р ­
кевича, як українського історіоґрафа, щ е й досі належно
не оцінені: до своєї праці додав він багато документів
до історії України, а після смерти зоставив велику їх збірку.
Ш евченко напевно знав його твір ще з рукопису, бо М а р ­
кевич знайомив декого з »Історією« ще до її д руку (М. за­
кінчив цю працю ще 1838 р., а видав аж у 1842— 1843 рр.);
і можливо, щ о чимало зачерпнутих з »Історії Русов«
історичних фактів Ш евченко взяв не безпосередньо з того
твору, а у Маркевича, щ о передрукував із нього цілі уступи
(»Історію Русов« опублікував Бодянський аж 1846 р.),
З Маркевичем Ш евченко познайомився й зблизився в гурт­
ку Є. Гребінки, мабуть, щ е 1838 р., а потім бував і в його
літературному салоні, де сходилися знані письменники
й артисти. Щ е м олодим хлопцем Маркевич, дякуючи де-
кабрисУові Рилєєву за його поеми »Войнаровський« і » Спо­
відь Наливайка«, писав: »Ми не спустили з очей дії ве­
ликих муж ів-українців, у багатьох серцях не зменшилася
ще давня сила почувань і відданости батьківщині. Ви ще
знайдете у нас живий дух Полуботка.,.« В своїх »Украин-

313
 скихъ мелодіяхь« (СПБ. 1831) Маркевич-поет оспівуваа
славне минуле України, і пісні його, просякнуті ліберально-
опозиційним духом, не могли не подобатися Шевченкові.
Гетьманщины н іть, ХмЬльницкаго н іть,
А съ ними и счастья давнихъ г£>хъ лЬтъ! —
— тужиз Маркевич і, питаючись: »Что ж ь теперь казакъ?
в і д п о в і д а в із с у м о м : » К а ж д ы й помыкаетъ нами!«, бо при­
йшли москалі і »казаковъ закабалили«. Цим та іншим по­
дібним мотивам його поезій відповідають цілком мотиви,
що їх зустрічаємо у Ш евченка в посланії »Д о Основяненка«,
в першій частині »Івана Підкови«, в пісні Яреми (»Гетьмани,
гетьмани...«), в »Тарасовій ночі« і написаному пізніше »Чи­
гирині« (1844). Д ухом Полуботка дихали обидві, але М ар ке ­
вич був дебю тантом у поезії, і там, де у нього тільки
патріотично-реторичні фрази, у Ш евченка — яскраві, б ар ­
висті образи. Маркевич був також і етноґраф ом -м узикою
та ком позитором (він видав »Народные украинскіе напівьі,
полож енные на фортепіано«. М. 1863), і Ш евченко мав п о­
двійну підставу назвати »маестро Маркевича« »б а н д ур и ­
стом« у літературно-поетичному посланії, яке було відгс-
м он ом спільних зацікавлень, щ о обох поетів лучили. »Укра­
їна, музика, природа, поезія нас навіки злучили«, — писаз
М аркевич колись в альбомі Є. Гребінки, і ці самі момен.и
злучили його і з Шевченком, але, як побачимо, не »навіки;«.
В 1843— 44 рр. на Україні приязнь Ш евченка з »великомож ­
ним паном і Генеральним обозним « ще була поглибилася,
але в душі дідича-історика романтично-патріотичний на­
стрій, надхнений духом »Полуботка« і »Сповіддю Наливай­
ка«, невдовзі значно вивітрився. Десь за часів Кримської
війни він с в о ї м д о н о с о м в с а д и з д о вязниці у к р а ї н ц я
студента Масальського, я к и й залицявся до його небоги
й писав їй про те, щ о »поля Чугуєва й Боришполя давно
прагнуть крови«. Треба думати, щ о Шевченко, відбувши
под о ро ж по Україні в 1859 р. і бувши на Полтавщині, д о­
відався про цей учинок Маркевича. Припущений це робим о
на тій підставі, щ о коли 22. IV. 1857 р. Ш евченко писа :
до сина історика — Андрія, який привітав й о г о з визволен­
ням із салдатчини: »3 батьком твоїм, друж е мій, ми булч

314
колись великі приятелі«, то вже зи м ою 1859 р. остільки зм і­
нив своє відношення до М. Маркевича, щ о цю свою елегію
не завів до »Кобзаря« 1860 р., хоча вже б/в переписав для
цього видання, бо знайдено її власне в ґрупі автографів
1859 р. Таким уже був Ш евченко: неморальних учинків ні­
кому не пробачував, а тим більше розходження між словом
і ділом.
Елєґійне посланіє М. М аркевичу не викликає ніяких
спеціяльних уваг: його мотиви Ш евченко нераз використу-
вав у поезіях раннього періоду та й пізніше. Цікаве воно,
як іще раз повторений вислів туги за У кр аїн о ю приборка­
ного долею »на чужині«, »між людьми чужими« поета, як
документ поетової ностальгії і духового сирітства (»I на
Україні я сирота, мій голубе«...).
Л і т е р а т у р а й у в а г и : Про взаємини Шевченка
з Маркевн ієм д и в т . IV творів Шевченка, вид. ВУАН, стор.
089—і>90; про звяяок між поезіями Шевченка з творчістю
Маркевича — М. М а р к о в е ь к о г о : „Шевченко і М. М*рке-
впч“, „Україна“ , кн. І —2, 19і5, етор 37—41, а також П. Ф и-
л п н о в п ч а : „Шевченко і Гребінка“ , ibid., ст. 24--36. В на­
шому виданні див. в т. XI лист Шевченка до Маркевича
і примітку до нього, де подано й ширшу бібліоґраф:ю. Про
історію з сгуд Масальським — у 0. К о н и с ь к о г о в його
Хроніці, т. І. ст. 141. Деякі цікаві факти — у 0. Дороші с е -
в и ч а в „Етюдах з Шевченкознавства“ , Харків Київ 1930,
стор. 8 2 -8 3 („Петербурзьке оточення молодого Шевченка“ ).
П авл о Зайцев.

315
 »ГЛМАЛІЯ«.

В кінці лю того 1843 р. Ш евченко писав своєму п р и ­

ятелеві курінному отаманові чорном орського війська Я. Ку­
харенкові, щ о він »скомпонував ще... маленьку поем у Г а-
м а л і я« і щ о »її д рю кую ть вже в Варшаві«. Не знати, чи це
польські приятелі Ш евченка з гуртка Р. Подберезького, чи
варшавські українці О. С торож енко та брати Євецькі були
посередниками між поетом та якимсь варшавським видав­
цем, але проектоване видання поеми не здійснилося. З ві­
стка ця пособляє нам тільки встановити приблизну дату на­
писання поеми — кінець 1842 р. або початок 1843 р. Верта-
ючися з України до Петербургу, Ш евченко в березні 1844 р.
в М оскві р азом з українським істориком О. Бодянським
поправляв текст поеми, але тим часом Г а м а л і ю в попе­
редній невиправленій редакції видруковано в Петербурзі
о кр ем ою б р о ш ур ко ю (цензурний дозвіл датовано ще 7. III
1843 р.), і Ш евченко 13. V. 44 писав О. Бодянському: »Га-
малія не виправлений, як ми з Вами виправляли, б о б е з
мене надрукований п о л у к а ц а п о м«. Хто цей
»полукацап«, — не знати. В виданні багато друкарських
помилок, і правопис невидержаний. Ц е дало й Бодянському
привід, відписуючи Шевченкові, висловити жаль, щ о Г а м а -
л і я »вийшов таким чум арзою «: »бодай вже тому москалю
легенько тикнулось, як він його нарядив у свій армячок«.
І Бодянський потішав поета: »Ну, та не вічно бути йому
(себто козакові-українцеві — П. 3.) під москалем, прийде
час, щ о він вивернеться і сизим соколоньком зівється...
козакам -орлам братом їх рідним, запорож ц ем щирим«.
Пізніш е Бодянський був посередником м іж Ш евченком та
московськими книгарями. Ціна примірника була »півкопи
серебром « ( = ЗО копійок). Цікаво тут зазначити, щ о попит
на поем у був слабенький: Бодянський скаржився Ш евчен-

316
 Соч. Шевченки

С А Н К Т П Е Т Е Р Б У Р Г 'Ь
ет» Т И П О Г Р А Ф « И М- О <1 к X и И А

1844

Титулова сторінка першого виданлч поеми -1 амалія".

 кові в кінці жовтня того ж року, щ о продано тільки »штук
сім-вісім усього гуртом« (і то р азом із поем ою »Тризна«).
Поема Г а м а л і я замикає со б о ю цикл поезій, на­
писаних щ е перед перш ою п од о р о ж ж ю поета на Україну,
де він не був 13 років (1829— 1842).
Критики »Литературной Газеты« й »Москвитянина« по
блазенськи поглумилися над Г а м а л і є ю, сконстатувавши
обидва при цьому, щ о поема не належить до російської
літератури. Критик »Москвитянина« тільки й сказав, щ о по­
ема ця »оповідання про те, як Отаман Гамалія ...братів ви­
зволяти« (sie!). Тим часом, поема ця є безперечно ш едев­
ром перш ої доби творчости Шевченка. Перший, хто оці­
нив її, як слід, хоча й побіжно, був П. Куліш 1).
В перших роках творчо-поетичної діяльности ф анта­
зію Ш евченка ввесь час займали яскраві образи буйного
колиш нього козацького життя, м и нулої української волі
і сам остійносте то укладаючись у барвні поеми, то вилива­
ючись у думах-медитаціях. Але м ож е найбарвніший поетич­
ний матеріял дали поетовій ф антазії історичні картини м о р ­
ських козацьких походів. Віддавши данину захоплення
ними в »Івані Підкові«, але потягнутий ідеєю, щ о при ство­
ренні цієї короткої поеми його опанувала, а том у зм а л ю ­
вавши в ній тільки один фрагмент м орського походу, що
вистало йом у для творчого задуму, Шевченко, очевидно,
відклав зам ір створення ш ир ш ої поеми на цю тему, і аж
після скінчення »Гайдамаків« приступив до опрацю вання
цього сюжету. Історичні праці небагато йом у могли дати
для створення живого о бр азу відважного м орського по­
ходу. Читав про це у Бантиша, читав в »Історії Русов«, але
з історичних джерел хіба тільки аннали Наїма Ефенді, ви­
дані проф. Сенковським у „Collect,anea z dziejopisöw tu-
re ckich“ Спб. 1822, та в тих же анналах уміщ ений опис п о­
ходу Сагайдачного на Синопу могли помогти йом у вхопити
історичний колорит події: »Сміло мож на сказати, щ о зу­
хваліш ого народу, ніж козаки, щ о менш е дбає про смерть
і менш у д о неї огиду має, не вдасться знайти на землі« —
писав османський історик. Більше міг зачерпнути з красного
’ ) Пор. на от. 277 цього тому нашу статтю „Іван Підкова“ .

318
письменства та з поезії. У польських романтиків, як от
у Богдана Залєського і Михайла Чайковського, щ о теж
ставили собі ту саму ідейну ціль — »славити буйну козацьку
бувальщину, оспівувати трію м ф козацького оружжя«, Ш ев­
ченко мав уж е прекрасні зразки розроблення цього сю ­
жету: у перш ого — в као їі“, у другого — в повістях
„\V y p r a \Y a п а С а г е т о г і“ і „ ‘-'каІсш іЬ мг и я т к и з і е і і т і и луіє/.“ .
У Чайковського він безперечно взяв не одну ситуацію,
не один конкретний образ, але в Г а м а л і ї Ш евченко
»станув вище від свого попередника« не тільки тим, щ о
вірніше схопив »духа даної епохи«, але й »у будові цілої
поеми«. Чайковський не міг позбутися місцями деякої сен-
тиментальности, а крім того його описи козацького походу
дуж е точні, але розтягнуті й нудні, позбавлені тої ж ивої
барвности, щ о нею дихає поема Шевченка, а козаки За.іє-
ського в його »Чайках«, як слушно висловився ще 1835 р.
Северин Ґощинський — занадто »салонові« і скажемо
ми — ненатуральні, як і вложені в їх уста співи, щ о по­
збавлені українського національного колориту. Ш евчен­
ко ж, »скупий на слова і багатий на зміст«, одяг свої пісні
у стрій українських шумок, колядок, і коломийок, на взір
невольницьких плачів, і надхнув поему питомим українським
духом. Ц е відчув Ф ранко, коли писав, щ о Г а м а л і я —
»свобідний витвір авторової фантазії, оснований на козаць­
кій традиції«. »Орґанічна спорідненість Ш евченкової твор-
чости з українською народньо-пісенною творчістю д о з в о ­
ляла йому так перетравляти всі сторонні книжні впливи,
щ о тільки послідовна аналізе м ож е їх виявити, перш е ж
вражіння від поем Ш євченкових завжди мимоволі аналогі­
зує їх із відповідними зразками українського фольклору«.
Це — слова дослідника, щ о власне ці книжні впливи про­
слідив у »Гамалії« (Б. Навроцький). Усталення джерел, щ о
послужили Ш евченкові матеріялом і зразками для поеми,
спростовує наведене вгорі твердження Ф ранка, але сам о­
стійна будова поеми й ї ї глибокий звязок із невільницькими
планами народніх дум, її незрівняний брахілоґічний дина­
м ізм роблять її цілком оригінальною, і в психіці укр аїн ­
ського читача, щ о всіма ф ібрами душі відчуває в поемі

319
ґвніяльну національно-історичну інтуїцію поета, поема ця
має один звязок — з історичною правдою давнього і слав­
ного минулого. Нема в світовій літературі твору, щ о пере­
вищував би Г а м а л і ю силою укритих у кількох словах
образів: »Козацтво преться без ваги і п о к о т и л и с ь
я н и ч а р и « , або »Реве-лютує Візантія, р у к а м и б е р е г
д о с т а є ; д о с т а л а , з и к н у л а , в с т а є — і на н о ж а х
в к р о в і н і м і є « , і т. п. Сміливість поетичних помислів-
образів (»Босф ор аж затрясся, бо зр од у не чув козацького
плачу«; Босф ор несе плач невольників м орю , м оре — Д ні­
прові; Босф ор хоче збудити Візантію, м оре спиняє; козаки
закур ю ю ть люльки з пожару); ґеніяльна пластичність по­
рівнянь (хвилі-ребра, хвилі-гори, Скутар-пекло, козаки-сірі
птахи і т. д.) та сміливість персоніфікацій (»Босфор... за­
трясся«; »Зареготався дід наш дужий«; »Загули Хортиця
з Лугом«...; »Дрімає в харемі, в р аю Візантія«; »Ніч стрепе­
нулась«; »Візантія пробуркалась, витріщає очі«, і т. д.) —
справляють вражіння якоїсь нечуваної кондензації о б р а з о ­
творчого процесу. Зм іна сцен-образів відбувається швид­
ким темпом, як у фільмі: козацькі чайки «а морі, буря,
напад на Скутару, пожежа, захід с о н ц % відплив; плач не-
вольників заглушує регіт Дніпра, по веселому співі моряків-
запорож ців чуємо клекіт скаженого Босф ору, .акорди бурі,
бойовий оклик Гамалії, брязкіт розбиваних кайданів і пісню-
гімн перемоги. Це велична феєрія-симфонія, збудована
на блискавичній зміні образів і ритмів, на грі ефектовних
асонансів (І м о р е р е в н у л о Б о с ф о р о в у мову).
Всі критики і українські і польські (як Л. Совінський та Ба­
талія) признавали Гамалію за твір незрівняної краси й д о ­
сконалосте.
Сила нервово-творчого напруження поета в цій поемі
досягла своєї вершини. Д уховим зо р о м своїм він в усій
сучасній дійсності не бачив нічого поза о б р а зо м неволі,
рабства свого народу. Як і Міцкевич, він теж »страждав за
міліони«, і з нечуваною силою артистичного вислову,
щ о відповідала силі його переж ивінь, втілив в яскравих
історичних образах глибоку ідею, щ о м и р и т и с я з р а б ­
ством значить покривати себе ганьбою

320
В творчій екстазі перенісшися в ті часи, коли наші діди
»вміли з піснею на устах поборю вати всякі перепони і з пі­
снею на устах тріюмф увати перемогу«, він своєю творчою
ф антазією вів сучасників за собою , в епоху славного X V II
віку, ставив їх перед о б р а зо м упокореної, занім ілої в крові
Візантії і, освічуючи ггекельним сяйвом пож ару образ
правди-мсти за неволю, показував і сучасним і пізнішим
українським поколінням, щ о нема більш ого сором у, як
»в залізах руки принести, і перед всіми у кайданах стать
козакові«, щ о п е р е д с у д о м і с т о р і ї р а б с т в о —
ц е н а й в и щ а г а н ь б а д л я н а р о д у . Пісня-молитва:
»О, милий Бож е України« (рр. 76— 84) — ідейне ядро по­
еми, і вся вона — гімн б оротьбі за визволення України.
Л і т е р а т у р а й у в а г и : Докладно і всебічно освіт­
лює ґенезу, джерела, композицію й артистичні засоби поеми
прекр сиа праця Вол. Р а д з и к е в и ч а „Дещо про характер
і будову Шевченкової пое.мі „Гамалія“ (Звіт Дирекції жіночої
Гімназії СС. Василіянок у Львові за пік. рік 1913-14, Л. 1914).
Там вказано теж і всю попередню літературу предмету. Пор.
також студію Б. Н а в р о ц ь к о г о : „Козацькі морські експе­
диції в поезії Шевченка“ в Збірнику „Шевченко“, річник
2-й 1930, вид. ДВУ. Навроцький не знав праці Радзикевича
і незалежно від нього порівняв докладно з повістями М. Чай-
ковського всі схожі уступи, ситуації й образи в „Гамалії“.
Дані до літературної історії „Гамалії“ — в листуванні Шев­
ченка з Я. Кухаронком і О. Водянським та в примітках до
нього (т. Ш творів, вид. ВУАН)„ Досліди над багатою рит­
мікою „Гамалії“ перевів проф. С. Ома ль- Стоцький („Чи­
тане Шевченкових поезій“ Л. 1914). Цитати без посилок на
автора — всі із студії Р а д з и к е в и ч а . Розкриття ідейного
змісту поеми — наше.
П. Зайцев.

321
 »МАРЯНА ЧЕРНИЦЯ«.
І.
Твір цей нескінчений. Це тільки початок поеми..
»Отак з а ч и н а є т ь с я моя Черниця«, — писа'В Ш ев­
ченко редакторові альманаха - »новорочника« » С н і п ьч
(Харків, 1841) О. Корсунові, посилаючи той текст, щ о його
видруковано в наш ому виданні. П оет сам не знав, »щ о
з нею далі буде«, бо »шматочки паперу, щ о (на них) була напи­
сана Ч е р н и ц я , розгубилися, — треба буде знову ком пону­
вать«... Корсун не видав другого свого »новорочника« (на
1842 р.) і фамілійний архів Корсунів сімдесят три роки був
могилою, де спочивала »Черниця« в поправленій редакції.
Частину ж написаної на шматочках перш о ї редакції знай­
шов П. Куліш і зараз же після смерти Шевченка опубліку­
вав у »Основі« (1861 р., кн. 3). Куліш висловив здогад, щ о
Ч е р н и ц ю Ш евченко написав слідом за К а т е р и н о ю .
В знайденій Кулішем чорновій р ед ак ції поезії-присвяти під
заголовком »Оксані К ... о. На память того, щ о давно ми­
нуло« — не було. Вже Кулішеві »переказували«, щ о поема
»переховується у видавця »Снопа«. Публікую чи чорнову
редакцію, Куліш писав і про це та просив Корсуна поділи­
тися з редакцією »Основи« »цим скарбом«. Так не ста­
лося. Ні сам Корсун, ні його син, емеритований суддя, щ о
жив у своїй Антипівці під Таганрогом, ні з ким не хотіли
тим скарбом поділитися. Корсун-син іще перед великою
війною носився з зам іро м видати другий річник »Снопа«,
якого не пощ астило його батькові видати в 1842 році.
Тільки В. Д ом ани цьком у вдалося якось здобути від нього
досить докладний опис рукопису (див. примітки до »Коб­
заря« вид. 1908 р. за ред. Доманицького). Більше щастя
мав український бібліоф іл Ів. Ів. Любов, щ о відвідав переА

322
І
1911 р ок ом Антипівку й упросив Корсуна-сина позволити
йому скопіювати »Черницю«. Але Корсун узяв слово чести
з Любова, щ о той нікому не дасть зроблено)' їм копії спи­
сувати і ніде того тексту не опублікує. Л ю б ов тим більш
рахувався з цими вимогами трохи ненормальної людини,
щ о боявся, щ об розгніваний поруш енням даного йому
слова Корсун не замкнув перед ним скриньку-архів, у якій
було чимало цікавих українських автограф ів 40-х років.
Академ ікові О. Новицькому, щ о влаштовував у 1911 р.
в М оскві Ш евченківську виставу, нелегко було здобути
згоду Л ю бова на виставлення цієї ц ікавої копії. Текст
»Черниці« був фактично в руках шевченкознавців, але не
мож на було його опублікувати. Л ю б ов зробив собі й опис
автографу, щ о його марґж еси заповнив Ш евченко ілюстра­
ціями д о поеми й ріжними рисунками, серед яких є й ав­
топортрети поета. В 1914 р о ц і авторові цієї статті п ощ а­
стило здобути іншу копію цього ж автограф у (з деякими
дефектами) від капітана І. Псьола, небож а Олександри
Псьолівни, української поетки, щ о особисто знала поета.
О. ГІсьолівна і сестра ї ї Глафіра Д унін-Борковська щ е на
початку 80-х років дістали ц ю копію від Корсуна-сина теж
під у м о в о ю її не публікувати. О бидві сестри в кінці 80-х
років померли. А в тор цієї статті опублікував із цієї копії
присвяту Оксані Коваленко в журналі » В іс тн и к ь Европьі«
(кн. 11 за 1914 рік), а потім увесь текст у »Кобзарі« видав­
ництва » Д іяте л ь« (СГ1Б. 1914) та почав уживати заходів,
щ о б цей надзвичайний автоґраф за всяку ціну видобути
з рук власника. Українські національні установи в Києві
звернулися до Корсуна-сина, пропоную чи йом у за авто­
ґраф великі гроші. Корсун відповів, щ о українцям, які
впровадж ую ть »нову штучну галицьку« мову, він автоґраф у
не продасть. Тоді, після наради з М. С. Груш евським та
д иректором київського м у зе ю М . Біляціевським, я звер­
нувся д о президента І Відділу росій ської А к а д е м ії Н аук
О. О. Ш ахматова з проханням купити автоґраф від К ор -
суна для Російської А к а д е м ії Наук. Д о б р е поінф орм ова­
ний Л ю б ов и м про монархічні переконання здивачілого
власника Ч е р н и ц і , я порадив академікові Ш ахматову,

323
щ об листа до Корсуна підписав великий князь Константин
Константинович, »августійший президент Академії«. Це п р и ­
несло бажані наслідки. Корсун згодився, але з тим, що
Академ ія купить у нього цілий архів. Д ва роки тяглася ця
справа, і тільки на початку 1917 року автограф р азом із
цілим архівом Корсунів став власністю Пуш кінського Д ом у
при Російській Академ ії. Це урятувало цінний скарб від
загибелі: в 1917— 18 р. р. він напевно загинув би назавжди.
На жаль, автограф належить не українській установі, та
все ж доступний кож ном у дослідувачеві. Тільки вийнятково
тяжкими умовами, в яких знаходяться українські наукові
установи в УССР., мож на пояснити той факт, щ о досі ніде
не подано р епр одукц ії цього безцінного рукопису в цілості:
вісім ш кіців-автопортретів Ш евченка о зд о б лю ю ть ц ю д о р о ­
гоцінну памятку, на деяких із них Ш евченко нарисував себе,
як хлопця в селянському вбранні. Рукопис цей описав
і опублікував його текст у 19-24 р. М. Новицький. А ж до
1924 р. редактори творів Ш евченка не вміщували »Чер­
ниці« з посвятою Оксані Коваленко, іі'норуючи опубліко­
ваний м н о ю текст (крім Б. Л епкого в редагованому ним
5-том овом у виданні).

II.

Ґенеза цього нескі^ченого твору дуж е цікава, бо звя-

зана з дитячим ром аном поета, щ о його героїнею булл
Оксана Коваленківна, дівчина-односельчанка, з якою л у ­
чила щ е маленького Тараса дитяча приязнь. Мати поета
вмерла, коли йому минав девятий рік, та вона ще була свід­
ком цієї дитячої приязні сина до сусідчиної дочки-вдо-
вівни: »М и вкупочці колись росли, М аленькими собі л ю ­
бились, А матері на нас дивились І говорили, щ о колись
О д р у ж и м о їх«. Пізніш е ця приязнь перейшла в дитяче ко ­
хання, про яке поет залишив нам зворуш ливе оповідання
в п оезії »М ені тринадцятий минало« (див. у т. IV нашого
видання). »Обідране, трохи не голе« хлопя-сирота мало
в Оксамі пістунку, щ о втирала його сирітські сльози
і своїми невинними поцілунками привертала йому дитячу
безжурність. Пятнадцятилітнім хлопцем вивіз Ш евченка ді­

324
дич на далеку північ. Тарас і Оксана »...малими розійшлись
та вже й не сходились ніколи«. Присвята поеми »Черниця-
Маряна« Оксані розкриває образ невинного чистого ко­
хання двох дитячих сердець. Оксана була »зорею«, »доб­
р ою долею« поета, — вона його »без мови, без слова на­
вчила Очима, душою, серцем розмовлять«, вона з ним
»усміхалась, плакала, журилась«, вона йому »любила Пет­
руся співать«, і він »в сірій с в у і т и н і , бувало, щасливий, як
побачить диво« — її красоту. В присвяті цій уже після 12 літ
розлуки поет звертався з далекого Петербургу до своєї
коханої зорі-долі: »виливаючи сльози« за Маряну, він на
Оксану дивився й за неї моливсь. Автобіограф ічними елє-
ментами-згадками перш ого чистого кохання пересякнута
еся поема. Вже в »Гайдамаках«, зданих до д руку майже
одночасно з написанням ц ієї присвяти, героїні поеми Ш е в ­
ченко дав імя Оксани, і ввесь новелістичний сю ж ет своєї
епопеї переткав автобіографічними згадками, малю ю чи
сцени кохання Яреми й Оксани. Описую чи щастя-
багатство свого, тільки »вполовину видуманого«, героя
(»сирота багатий, бо є з ким заплакать, є з ким заспівать,
єсть карії очі — як зіроньки сяють, карі оченята — мліють,
обнімають, єсть серце єдине — серденько дівоче, щ о
плачс-сміється, як він того хоче«), Ш евченко переривав
своє оповідання словами: »Таким і я колись то був...«.
Якесь таємниче передчуття викликало в уяві поета про­
рочі образи героїнь, щ о їх він залюбки наділяв привабли­
вим імям своєї коханої: в »Гайдамаках« О ксану схопили
конфедерати, в »Черниці« — мати хоче віддати її за ста­
рого, багатого» і Маряна, як можна догадуватися, втече д о
манастиря. В поемі » С л іп а я « — О ксану зводить дідич,
а вона бож еволіє і, підпаливши дім спокусника, сама ки­
дається в огонь. Створю вані ф антазією страшні ситуації
були пророчими: коли поет літом 1843 р. зввитав на бать­
ківщину — до своєї р ід н о ї Керелівки, то довідався від
брата про трагічну долю, щ о дійсно спіткала його у л ю ­
блену О ксану: її звів якийсь москаль, вона за ним утекла,
привела дитину, повернулась до села божевільна, а п о т і »а
невідомо де поділась: »занапастилась, одуріла..;1А . що- за

325
 дівчина була — так-так, щ о краля! І невбога, та талану Гос­
подь не дав«...
Через півроку після того, як поет довідався про тра­
гічну дол ю своєї Оксани, він, на прохання панни М а р ії Се-
лецької написати їй до альбом у якусь поезію, почав впи­
сувати свою присвяту »Вітер в гаї нагинає« і довів її тільки
до рядка, де починається апостроф а до Оксани: »Чи
правда, О ксано« і т. д. та на словах »Чи правда« — урвав:
не було тої, щ о до неї він звертався, не було кому згадати
його — сироту-перекотиполе. І поет урвав на ц ьом у місці
свою поезію. Так ї ї й знали аж до 1914 р. — не як пол о­
вину посвяти Оксані, а як окремий вірш. Загублена, стра­
чена навіки Оксана стає його с ко рб н ою м узою . Від дня,
коли він довідався про трагедію своєї »зорі«-нареченої,
починаються »злиї літа« його життя. Для нього, самотного,
покинутого, стає »муза-зоря« — всім у житті: »другом
єдиним«, »долею«, »вірною друж иною «; вона світить і го­
рить над ним »Огнем невидимим, святим животворящим«..
Не осягнув ніколи поет щастя, про яке мріяв, коли »благав
у Бога«: »...безталанную мою, М о ю Оксаночку, щ об з нею
У д в о х дивитися з гори«... Від зорі, народнього символу
нареченої (в »Гайдамаках« і в »Черниці«), через м р ію ко­
хання — О ксану поет дійде до Зор і-М узи , »вірної«,
а в останньому передсмертному вірші — »святої« дружини,
в творчій уяві здійсню ючи ш лю б із своєю »кралею«, щ о її
лихі »люди одібрали«, містичний ш лю б »у раю... в гаю,
предвічному гаю«... В тріяді — З о р я-О ксана-М уза — О кса­
на центральне звено: трагічна істота, що, ставши частиною
душ і поета, перетворить абстрактний народній символ у іде­
альний обр аз музи — дружини.

III.
Щ о д о композиції, то уривок поеми, який заховався
у двох редакціях, свідчить про те, щ о поетові нелегко було
собі з нею дати раду, і він над нею довго працював. Віч
ускладнив своє завдання тим, щ о зміст поеми вклав в уста
кобзаря, а переживаючи р азом із героєм поеми — Петру­
сем перипетії його р ом ан у з М аряною , вчуваючись у його

326
переживання, устами кобзаря, якого наділив р олею авто­
ра - оповідача, робив ліричні відступи: кобзар - Петрусь-
автор — це ніби одна особа, щ о переживає страждання
нерівного кохання. Коли другу частину поеми заповнює
мотив н е р і в н о г о к о х а н н я , то в першій поет зма­
льовує трагедію дівчини-героїні, щ о любить м олод ого у б о ­
гого хлопця, але мати зм уш ує її вийти заміж за нелю­
бого — старого багача, себто мотив п р и м у с о в о ї Лю­
бови. В попередній редакції (див. Варіянти) м аєм о щ е м о ­
тив, щ о його розробити в початку д р у го ї редакції поет не
встиг: Петрусь хоче йти в свгт, щ о б розбагатіти й, випра­
вивши кривду долі, оженитися потім з Оксаною . Тяжко на
підставі такого матеріялу робити якісь докладні висновки
щ о д о того, яким мав бути дальший зміст поеми. О дне
тільки ясно, щ о Меряна, змуш увана м атірю вийти зам іж за
сотника, опинилася в манастирі (про це свідчить назва по­
еми »Черниця«). Чи це сталося щ е перед примусовим ш лю ­
бом, чи після ш ліобу? Інші поеми й п оезії Шевченка, на­
писані пізніше на тему про нерівне кохання, могли б нам
дати право думати, щ о М ар яна зведе немилого чоловіка
з світу і тоді піде д о манастиря відпокутувати свій гріх.
Ал е тяж ко припустити, щ о б поет чисту д уш у своєї перш ої
любки навіть в уяві хотів обтяжити злочином, хоч би і в імя
вірної перш о ї любови. Куліш так оцінив перш у редакцію
поеми: »як -начерк, вона чудова«, вона »дихає свіж ою си­
л о ю м олод ого щ е таланту, і є в ній місця високо пое­
тичні«. А в тор цієї статті в своїй студії »Оксана. Перш е ко­
хання Ш евченка« старався прослідити «плив на д уш у поета
цього перш ого кохання, щ о на есе життя залишило в ній
глибокий слід, поглиблений трагічною д ол ею коханої дів­
чини, і прийшов д о висновку, щ о лю бов д о Оксани була
причиною того, щ о поет не міг дібрати собі пари: фантазія
поета одягала всі ж іночі постаті, щ о ставали на його д о ­
розі, в ілюзійний обр аз Оксани, а коли дійсність ц ю ілю ­
зію руйнувала, то або не доходило д о остаточного збли­
ження з н ов ою вибранницею, або наступав розрив. А в то р
одн о ї з найглибших студій над психологією творчосги
Ш евченка проф. С. Балей, який не знав ані автобіоґраф іч-

327
них признань Шевченка в опублікованій м н ою присвяті
Оксані Коваленко, ані вищ еназваної м о єї студії, висунув
припущення (зреш тою глибоко умотивоване), що лю бов
до Оксани це Slii generis »міт« особистого життя Ш ев­
ченка, щ о »ідеальна стать лю бки виростала з бажань поета
без зам ітніш ої співучасти спомину про Оксаночку, і що
спомин цей, сам по собі спочатку без глибшого значіння,
зачав для Ш евченка набирати ваги доперва тоді, коли поет
для о бр азу ідеальної вим ріяної любки став шукати відпо­
відника у дійсності«. Присвята Оксані суперечить цьом у при­
пущ енню: обр аз кучерявої Оксаночки, що, як Селена до
Ендиміона, зявилася до тринадцятилітнього пастушка Та­
раса — взятий ж ивцем із дійсности. Це не міт. Це не ви­
мріяний образ. Ц е — Оксана Коваленко, сусідчина донька.
Це її він три роки »що день Божий« умивав сльозами.
О тж е ґенеза поеми Черниця — цілком автобіогра­
фічна, Згадую чи раз-у-р аз на чужині рідне село, родину
і всі близькі серцю істоти, поет згадував і свою Селену —
кучеряву Оксаночку. Знаю чи селянський побут, поет, річ
ясна, був переконаний, щ о його подруга-ровесниця —
давно вже вийшла заміж, щ о вона вже »чужа чор н о­
брива«: не могла ж на селі дівувати більш е як десять р о ­
ків »краля« та ще й »невбога«. А л е настирлива думка, що
все верталась до о бр азу його перш ої любови, а м ож е й по­
чуття перш о ї любови, щ о довго, а часом і ніколи, не вми­
рає, викликало питання: як же ж та Оксаночка пережила
той момент, коли їй довелося з іншим поєднатись? Вона
була »н е в б о г а«. Звичайним було припущення, щ о мати
шукала їй відповідної пари. Поетові, щ о задумувався над
цим, поетові, щ о для нього рідний і дорогий образ куче­
р яв ої подруги, зогрітий споминами, робився р аз-у-р а * усе
дорож чим, усе ближчим, хотілося б, щ об Оксаночка, в імя
лю бови до нього, відмовилася піти за іншого, зрадити
свого милого в його відсутності. Вже чотири роки перед
тим у баладі »Причинна« Шевченко, ніби відповідаючи на
своє запитання про долю Оксаночки, змальовує образ р о з­
лученої з милим дівчини, щ о її лю бовна туга приведе до
заникнення свідомости й, через випадок, і до смерти, і сам.

328
втілює себе в образ козака, щ о кінчає життя сам огуб­
ством, побачивши мертву кохану. В дум ці »Вітре буйний«,
написаній через рік, а м ож е й десь раніше, поет знову
»вчувається« в переживання покинутої дівчини і творить
пісню розлуки, пісню, оздоблену всіми перлами народ ньої
поезії, щ о кінчається висловленням бажання загинути, коли
згинув чорнобривий, та »хоч квіткою цвісти« на його м о ­
гилі. Д ум ка »Н ащ о мені чорні брові« теж — гімн вірному
коханню, проспіваний устами покинутої дівчини. В »Тополі«
він уже розробляє той самий мотив вірної любови, яка
воліє смерть, ніж зраду коханого. Перенісши на історичне
тло свої любоївні переживання в »Гайдамаках«, поет
у »Черниці« розробляє у ф антазії логічний кінець свого
колись реального ром ану з Оксаною , виходячи з засновку,
щ о Оксана зосталася йом у вірна: вона піде в черниці, але
його не зрадить.
Л і т е р а т у р а її у в а г и : ] Увагп К у л і ш а (оцінка
Ч е р н и ц і , як твору, й цитовані вище дані про автографи
поеми) — в „Основі“ , кн. III, 1861 р. Там же — текст першої
редакції поеми, яку Куліш виправив, застерігши, правда,
всі свої поправки. Див. також примітки Д о м а н п ц ь к о г о
про автограф, що належав Корсунові, — в редагованому ним
2-му виданні „Кобзаря“ (Спб. 1908). Про дальшу долю авто­
графу — в статті П. З(айцева) „Занедбана спадщина Коб­
заря“ в журналі „Наш Світ“ , Варшава 1925, ч. 4-те. —
Перша публікація „Присвяти“ Оксані — в статті Павла
З а й ц е в а „Первая любовь Шевченка“ в журналі „ВЬстникъ
Европы“ , 1914, кн. 2. Стаття ця передрукована окремою книж­
кою: „Оксана. Перше кохання Шевченка“ . Київ 1918. Там же-
спроба психологічвої оцінки впливу першого кохання поета
на його особисту долю та на творчість. Студія С. В а л е я
„З психольоґії творчости Шевченка“ вийшла в 1916 р. у Льво­
ві ; в ній багато місця присвячено психологічній аналізі об­
разу Оксани. Текст „Черниці* в пізнішій, повнішій редакції
опублікував я в редагованому мною виданні „Кобзаря“ вид.
„ДЬятель“ (Спб. 1914). Один пропуск і 6 відмін від тексту
автографу, що був власністю Корсуна, к о п і ю якого я й о-
публікував, — це мої власні помилки — недогляд при пе­
ренесенні відмін на друкований текст. Ці мої помилки були
причиною помилкової теорії про існування ще одної редакції
поеми (див. Л. Білецького „ М а р я н а Ч е р н и ц я Т. Ш ев­
ченка, історія тексту“ , 1927. Записки НТШ. т. 146). Дуже
сумлінна й прониклива текстологічна праця Л. Білецького
в значній мірі була зайва ще й тому, що він через помилку

329
 припустив, що існує ще одна редакція твору в копії Лаза­
ревського — в т. зв. альбомі Суліева, де в дійсності Ч е р ­
н и ц і нема. Л. Білецький висловлює погляд, що перша по­
ловина „Присвяти“ (рядки 1 — 14) цілком самостійна поезія,
до якої поет тільки пізніше додав апострофу до Оксани. К.
М. Н о в и ц ь к и й опублікував текст з оригіналу автоґрафу,
що в Пушкінському Домі, в Записках Іст. Філ. Відділу УАН,
т. IV, 1924. Там же читач знайде й аналізу (на жаль, досить
неясву) ріжниці поміж двома редакціями поеми й докладний
опис автоґрафу. Про композицію цоеми див. у О. В а г р і я :
„Т. Шевченко“, т. І, ДВУ, Харків 1930. Про еволюцію образа
-Зорі-Музи в поезії Шевченка використано цікаву статтю Ф.
Самоненка „Образ Шевченкової музи“ (3 психології твор-
чости Шевченка). „Шевченківський Збірник“ , т. І, Київ 1924
Павло З а й ц е в .

330
 БАЛАДИ ШЕВЧЕНКА.
Серед початкових творів Ш евченка є кілька, щ о за­
слуговую ть на окрем у увагу дослідника. Ц е його балади.
Написав їх Ш евченко усього сім: »Причинна« (1838), »То­
поля« (1839), »Утоплена« (1841), »Лілея« (1846), »Русалка«
(1846), »Чого ти ходиш на могилу« (1847), »Коло гаю в чи­
стім полі« (1848).
В своїй автобіограф ії поет розповідає, щ о з його
найраніших поетичних спроб, які починав у Л ітньому саду
в Петербурзі, надрукована лише одна — балада »Причин­
на«. О тж е власне балад ою р озпочав він свою творчість.
Б а л а д а , як літературний жанр, у ту п о р у була по­
ширена у всесвітній та славянських літературах, зокрем а —
в українській. Первісно б а л а д о ю називали ліричну пі­
сню народ ню і ліричну пісню трубадурів середньовіччя.
Н ову д об у .в історії балади творять X V III— X IX ст.; в цій добі
після збір ок Персі (1760 р.) і Гердера (1778— 79) народня
балада, в літературній перерібці головно німецьких і ан­
глійських поетів, набуває ліроепічного і навіть епічного ха­
рактеру та стає найпопулярніш им ж анром романтичної п о ­
езії. Фантастика, вірування, лєґенда та загалом містика на-
р о д н ь о ї балади стали головними прикметами літературної
балади й романтики взагалі. Н айпопулярніш ою серед балад
була »Лєнора« Бюргера. Опублікована р. 1773, здобула
вона європейську славу, була перекладена на всі головніші
європейські мови й мала великий вплив на повстання на­
ціональної балади в інших народів. Поруч із Б ю ргер ом ве­
лику славу здобули такі німецькі автори балад, як Фр.
Шіллєр, Ґете, Гайне (збірка »Романцеро«) та анґлійські, як
Вальтер Скот і інші.
Серед славянських творців балад найпопулярніш ими
були: у росіян В. Ж уковський та Пушкін, у чехів В. Челя-
ковський та Ербен, у поляків А. Міцкевич.

331
 Першими творцями української балади були: П. Гу-
лак-Артемовський та Левко Боровиковський. Перший почав
із переспіву М іцкевича й Ґете, другий із переспіву » С вітла-
ньі« Ж уковського (»Маруся«), вийшовши пізніше на сам о­
стійний шлях. Крім того писали балади О. Шпигоцький,
Є. Гребінка, А. Метлинський, М. Костомарів і Т. Шевченко.
Щ о д о своєї тематики і фабули, балада розвивалася
у двох напрямках: балади історичної та романічної. Б ю р ­
гер спопуляризував романічну баладу, а Шіллєр — істо­
ричну. Ті два типи балад перейшли й до української поезії,
— майже всі згадані поети розр об ляю ть їх один поруч од ­
ного, лише Ш евченко дав перевагу романічній баладі, себто
в основу майж е кож ної поклав лю бовну тему. Але, р о з­
робляючи цей жанр, Ш евченко підняв українську баладу,
з погляду мистецького, на найвищий щабель.
Балада в західньо-европейській п оезії була цілком
новим ж анром літературної творчости; вона, вийшовши
з народньої балади, набрала в літературній традиції посе­
редніх прикмет між стисло ліричною поезією і поемою,
засвоїла ознаки тієї і д р угої і визначила вкупі з народньою
ф антастично-лєґендарною тематикою всі характеристичні
риси н о в о ї б а л а д и. Ц е був стисло ліро-епічний твір,
щ о визначився такими прикметами своєї сю ж етової архи-
тектоніки: 1) несподіваний початок ex abrupto; 2) недого­
вореність, фрагментарність оповідання, щ о розробляє
лише найвищі драматичні моменти; 3) епічна фабула чер­
гується з драматичним діялоґом; 4) новелістичний сюжет
компонує романічну фабулу. Це все були ознаки нового
романтичного стилю, щ о поруш ував строгу класичну регла­
м ентацію ф ор м і тематики. Нова доба, нове почуття темпу
життя виробили й новий поетичний стиль; із стародавнього
хорового синкретизму поети засвоювали лише рештки на­
р од н ьої традиції й переносили їх до нової балади; новелі­
стичний сю ж ет останньої опрацю вувався ліричним і д рам а­
тичним стилем; такою комплікацією епічної балади автор
хотів підкреслити внутрішні переживання героя чи героїні,
а своїми роздум уванням и над їх долею він намагався ви­
значити емоціональну сф еру твору, щ о мала перевищувати

332
р озум о ву й вольову. Поет ніби ототож ню є себе з своїм ге­
роєм, боліє його болями, радіє його радощ ами; така е м о ­
ціональна насиченість, щ о дом інує в пізнішій баладі, робить
її глибш ою і трагічною.
На початку історичного розвитку балади ці прикмети
у Бю ргера і Вальтер Скота лише намічались. У Шіллєра,
Ґете, Ж уковського, Пушкіна, Міцкевича, Б. Залєського розви­
валися далі; а в Ш е в ч е н к а і Г а й н е , я к л і р и к і в , ц і
п р и к м е т и б ал а д и були д о в е д е н і до на йви ­
щого ступня розвитку.
У своїх баладах Ш евченко передовсім взорувався
на українській народній баладній та пісенній традиції, чер­
паючи для всіх їх теми з українського народньо-пісенного
репертуару та послуговуючись народнім вірш ем і ритмом.
Щ о д о тематики всі його балади можна поділити на три Гру­
пи: 1) тема про розлуку; 2) про матір і дочку; 3) про мета­
м о рф о зу (переміну) дівчини в дерево, квітку й інш.
Взяту з народньої пісні тему про р озлуку розробляє
перша Ш евченкова балада »Причинна«. Щ о д о розроблення
сюж ету цієї балади та її окремих мотивів дослідники р о з­
ходяться у своїх висновках. М. Дашкевич, Іван Ф ранко,
О. Третяк бачили впливи головно М іцкевичевої балади
(„ Н уЬ ка1*). М, Петров та почасти О. Огоновський добачали
впливи переважно російських поетів (Жуковського, Пушкіна,
Козлова). О. Колесса визнав, »щ о ані в сюжеті балади, ані
в описі русалок, щ о становлять тут ядро фантастично-ро­
манічного елементу, нема ніяких ознак Міцкевичевого
впливу«; на його думку, в о р и г і н а л ь н и х помислах
Шевченка можна знайти лише с л і д и в п л и в у Ж уков-
сьокого, Пушкіна та Козлова. На наш погляд, у цій баладі
помітно виразні сліди впливу лише »Русалки« Пушкіна; інші
можна віднести до традиції поетичного стилю, характери­
стичної для тогочасної баладної поетики.
Щ о д о мистецької вартости балади »Причинна«, то
влучну оцінку її подав Олександер Колесса: а) уся ц я 6&-
лада написана з великим мистецьким хистом; б) любов,
розлука і туга дівчини пронизані глибоким чуттям; в) »При­
чинну« мож на зачислити до Найкращих балад Шевченка.

333
 П ереходовою щ о д о тематики від балади »Причинна«
до д р угої громади балад є Ш евченкова »Т о п о л я«;
у фабулі цієї балади Ш евченко йде за згад аною вже фа­
бул ою балади Бю рґера в перекладі (»Лєнора«) і переспіві
(»Людміла«) Ж уковського, у свобіднім переспіві М іцкевича
(Д Іс іе с гк а “), в новотворі на ц ю саму тему Ж уковського
(»Світлана«) та в ЇТ свобіднім українськім переспіві Л. Бо-
ровиковського (»Маруся«). Правда, м іж ученими бачимо
тут ті самі основні розходження, щ о зазначалися й зпри-
воду попередньої балади. На дум ку О. Колесси — 1) »Лю д­
міла« і »Світлан а« Ж уковського та »Утеча« М іцкевича дали
Ш евченкові імпульс до написання »Тополі«; 2) найсильні-
ший вплив мала балада М іцкевича з погляду сюжетової"
схеми і побутових помислів; 3) проте Ш евченко значно
менше взорувався на творах Міцкевича й Ж уковського,
ніж ці останні на творах своїх попередників; 4) Ш евченко
у своїй баладі був самостійніший і оригінальніший за них.
Д о сво єї балади Ш евченко вводить чари і переміну
дівчини в тополю. Ці мотиви, оригінальні для баладної"
творчости, поет зачерпнув з українських народніх вірувань,
обрядів (водити тололю), замовлянь та народньої балади
про переміну невістки в тополю. Мотиви ці поет о пр ац ю ­
вав далеко глибше, аніж у попередній баладі. Коли в »При­
чинній« елементи фантастики маю ть значіння лише поетич­
них метафор, щ о р озясню ю ть реальні факти або психічнг
переживання дівчини, то в »Тополі« ці факти й пережи­
вання набирають ірреального сенсу, глибших страждань,
щ о доводять до надприродньої розвязки. Ц е не та небесна
механіка класичних поем, щ о р озр уб ує земні життьові ком­
плікації та конфлікти; це та перша, суто-шевченківська ін­
терпретація народнього вірування, як містичного пережи­
вання гер оїн ею свого особистого страждання і своєї п ер ­
сональної трагедії: дівчина перетворю є свою індивідуальну
особу в частину космосу, зіллявши свою д уш у з душ ею сві­
товою, щ об бути коло самого Бога й питати про свою
долю, щ о б і за м о рем бачити милого й розказати про своє
горе...
Балада »Тополя« це — ледве чи не найбільший і най­

334
кращий мистецький твір серед балад Шевченка. Найарти-
стичніше опрацьована, ця балада найглибше розробляє
траґедію розлуки з милим у душі дівчини й найпоетичніше
змальовує катастроф у подій у даном у сюжеті.

III.
Ремінісценції цікавого народнього вірування про м е­
там орф ози дівчини Ш евченко продовж ує в ряді нових ба­
лад, серед яких перше м ісце займає »Лілея« (1846 р.).
М. Д ашкевич та Ів. Ф р ан ко зазначили, щ о ця балада
Ш евченкова творилася не без впливу Міцкевичевих балад.
Натомість О. Третяк повстання цієї балади звязує з україн­
ською народ ньою піснею про тополю. О. Колесса зазначає
аналогію м іж »Лілеєю« Ш евченка й балад ою М іцкевича
„вл иіег“, в якій теж оповідається про переміну дівчини
в »лілею«. В. Д анілов для ц ієї балади Ш евченка шукає ана­
логії в баладі „ІЛИе“ чеського поета Ербена. Але, як не
спокусливі ці екскурси, найближ чою до Ш евченкової щ одо
фабули та змісту, як це показує й О. Колесса, є україн­
ська народня балада про переміну дівчини в лілею, а ко­
зака в розм арин. Взагалі таких балад про парні переміни
у відповідні квіти в українській народній поезії багато.
Шевченко, щ о був одним із найбільших знавціїі україн­
ського ф ольклору, у своїй творчості використовував на­
самперед цей суто-народній скарб. І в »Лілеї« бере він ц ю
тему, таку близьку до н арод н ьої символіки. А л е р озр оби в
він с во ю баладу оригінально. »Лілея« з усіх балад Ш ев­
ченка найбільш лірична, — мож на навіть сказати, всупереч
баладній традиції, виключно лірична. Сам а Лілея з глибо­
ким переж иванням оповідає К оролевом у цвітові 1) про
своє дитяче життя у матері-покритки, щ о з туги вяла, про­
клинала пана і вмерла; 2) про своє життя в пана після
смерти матері; 3) про тяжке життя своє, коли пан ї ї поки­
нув: про знущ ання над нею лю дей та про смерть під ти­
ном; 4) про те, як вона на весну процвіла Лілеєю і як тоді
ті самі, щ о мучили її, її славили. О цей контраст: знущ ання
за життя та славлення по смерті — основний емоціональ­
ний тон балади. У ф абулу — легендарну історію квітки Лі­

335
 леї, яку вона сама й розповідає, — поет вкроплю є побуто­
вий момент про відносини пана до жінки на селі та про
трагедію дівчини-покритки і дівчини — неш лю бної доньки,
про жорстокість народніх відносин до безбатченків. Так
у »Лілеї« поет повязав-сполучив дві теми в одну настроєву
фабулу, і це не знизило артистичної вартости твору, щ о
займає місце рівнозначне з обом а попередніми баладами,
більш наближаючися до »Тополі« своєю сю ж етовою схемою.
Балада » Ч о г о т и х о д и ш н а м о г и л у « (1847 р.)
становить нову ремінісценцію про розл уку і своєрідну
с и м в о л і ч н у (через смерть) переміну дівчини в пташ­
ку: 1) дівчина поховала свого нареченого; 2) садить на його
могилі калину (символічно — своє дівоцтво); 3) хоче, щ о б
на калину сідав пташ кою р азом із нею її наречений; 4) за
кілька літ калина виростає, і на ній щ ебече пташка,
а під калиною лежить, »навіки спочивши«, дівчина. 5 цій
баладі Ш евченко не збагачує фабули й тематики, лиш ори­
гінально синтезує ті, щ о їх обробляв він у попередніх ба­
ладах; саму д ію балади переносить на кладовище; цим
поет збагачує українську баладу новим традиційним еле­
м ентом фабули, якого раніш е не опрацьовував, та дає
нову, у своїй творчості, баладну композицію , надавши їй,
як і »Причинній«, символічного виразу для реальних фактів
та для внутрішніх страждань дівчини.
Балада »Коло гаю в чистім полі« (1848 р.) — цілком
нове оброблення тої сам ої народньої балади, щ о лягла
і в основу »Тополі«. Вже О. Колесса показав, як у цій н о ­
вій баладі Ш евченко покористувався навіть виразами на-
р однього твору (в пісні: »Вітер не віє — ї ї гілля гнеться«,
у Ш евченка — тополі »і без вітру гойдаються«...). Головне
тло ф абули цієї Ш евченкової балади — народня балада
про Гриця та про дівчину чарівницю, яка його отруїла, щ об
не кохав р азом двох. Д о цієї фабули Ш евченко вплітає
мотиви отруєння о б о х дівчат-сестер і переміну їх на м о ­
гилі козака у дві тополі: » А Бог лю дям на науку, поставив
їх в полі -на могилі тополями...«.
Такою м орал ізацій ною тенденцією закінчує поет цю
баладу. Ц я балада з усіх інших у Ш евченка — найслабшз
опрацьована.
336
 IV.
Третя громада балад на тему про м а т і р і д о н ь к у
о хоп гю є лише дві балади Ш евченка: »Утоплену« (1341 р.)
і »Русалку« (1846 р.). Правда, русалок Ш евченко виводить
уже в »Причинній«, як підрядний мотив, щ о доповню є голов­
ну фабулу. Ш ирш е цей обр аз русалки розр облен о в »Утоп­
леній«, а в »Русалці« він творить основу для цілої фабули.
О. Третяк залічує »Утоплену« д о балад, в яких Ш ев­
ченко наслідує Міцкевича. О. Колесса з більш ою рацією ви­
водить її з лєґенди, яку подає М. Гоголь у оповіданні
»Майская ночь или утопленница«. Д о погляду О. Колесси
прилучається й О. Багрій. Справді, фабула »Утопленої« та
лєґенда Гоголя дуж е близькі в багатьох точках: 1) мати
(у Гоголя — мачуха) ненавидить дочку (у Гоголя — пасер­
бицю) і намагається її зігнати з світу; 2) це їй удається,
і дочка (пасербиця) стає русалкою; 3) молодий козак
(у Ш евченка — рибалка) намагається помогти дівчині. Ц ю
схему фабули Ш евченко в деталях розр оби в під вражін-
ням іще й народ ньої уяви про русалок та під вражінням
перекладу П. Гулака-Артемовського балади Ґете, де ри­
балка, полюбивш и русалку, йде за нею в воду (топиться).
Д о цієї балади поет уводить матір із злим, заздріс­
ним серцем, щ о задумала рідну дочку звести з світу. Хоч
у »Тополі« та в »М аряні-Черниці« Ш евченко теж змальовує
матір, щ о не спочуває гіркій долі доньки, — але ці типи
матерів цілком відмінні від безсердечної матері, щ о впер­
ш е виведена в »Утопленій«.
Ця балада, хоч трохи й розтягнута та м елодрам а­
тична, має проте й високі артистичні прикмети: циклічну
сю ж етову схему, артистичне змалювання боротьби матері
з донькою, мистецьке використання алітерацій (шум вітр/
серед осоки): »Вітер... прокинеться, — тихесенько в оссжи
питає: » Х т о се, х т о с е п о с і м б о ц і ч е ш е к о с у ?
Х т о се, х т о с е?« — т и х е с е н ь к о с п и т а є — п о-
в і є, т а й з а д р і м а .. .« Поет лише звуковими засо­
бами малює цілу картину природи на березі річки, ставка...
Це робить »Утоплену« одним із найкращих творів Шевченка,
»Русалка« Шевченкова, як уже зазначено, пош ирю є

337
 тему попередньої балади в цілу ф абулу: 1) М ати-покритка
пускає свою доньку, дитину-немовлятко, на воду й приспі­
вує, щ об обернулась у русалку і помстилась за матір, зало­
скотавши пана, який звів її; 2) русалка-донька спостерігає,
щ о мати примиргоється з паном і знову живе в його палатах;
3) заж урилась русалочка; 4) русалки залоскотали матір.
О. Третяк ц ю баладу Шевченка виводить із Міцкев
чевої балади „ В уЬ к а “. О. Колесса додає щ е й вплив »Ру­
салки Д н іп р о в о й « Пушкіна та вплив народ ньої уяви, до
якої наблизив поет свої образи. А л е найголовніше дж е­
рело цієї балади, на д ум ку О. Колесси, — народня пісня
п р о покритку, щ о втопила дитину. О. Багрій вказує й на м о ж ­
ливий вплив знову таки »Майской ночи« (образ русалок).
Щ о д о розроблення сю ж ету »Русалки« та розвитку
фабули, то схему й характер розвинення д ії п оет опр ац ьо ­
вував, поєднавш и народ н ю баладу про покритку, щ о вто­
пила дитину, з лєґендою М. Гоголя в її кінцевій частині.
Твори М іцкевича („ГіуЬка“) і Пушкіна (»Русалка«) могли
вплинути лиш е на окремі мотиви та стилізацію деяких картин.
»Русалка« дуж е наближається стилістичною ф о р м о ю
д о »Лілеї«: та сама ф орм а ліричної сповіді з особистих пере­
живань та страждаїнь, лише кінець — епічно-розповідний.
Таким чином, усі балади Ш евченка в основі своїй
збудовані на баладній традиції українського народу: фа­
була, окремі мотиви, картини — все це черпається го­
ловно з укр аїн ської н арод н ьої творчости. Але. опрацьову­
ючи ці народні теми, ш укаючи для них літературно-ми­
стецького виразу, Ш евченко в деталях фабули, сю ж ету міг
пригадувати собі й готові, традиційні схеми мотивів у тво­
рах Міцкевича, Ж уковського, Пушкіна та Гоголя і ними по­
користуватися. Проте, не вважаючи на такі наслідування,
він творив так самостійно і так індивідуально, щ о його ба­
лади залишились цілком оригінальними творами і дале­
кими від тих, щ о були близькими до їх тематики; Ш ев­
ченко р озр об и в їх у згоді з своїм власним світоглядом1) та
*) Навіть у баладах виразно виступають у Шевченка
мотиви соціальні (кріпацтво, салдатчина), а власне його си­
рітство й недоля, внесені до балад як мотиви, оживляють
і загрівають їх щирим почуттям.

338
по своїй цілком оригінальній сюжетовій схемі (переважно
циклічного обрамування) й своєю цілком оригінальною вір­
ш ов ою ф орм ою . Цими оригінальними і високо мистецькими
засобами зробив він дальший крок у розвитку української
балади, щ о її укр. поезія до нього не знала — б а л а д и
виключно ліричної та інтимно-елегійної.
Л і т е р а т у р а й у в а г и : Автобіоґрафічний нарис Т.
Шевченка в VI. т. нашого видання. Про наслідування Шев­
ченком народньої поезії в баладах див.: 0. К о л е с с а : „Ш ев­
ченко і Міцкевич“ Записки НТШ., том III.; зокрема для „П р и ­
ч и н н о ї “ : І. Р у д ч е н к о „Чумацкія ігЬсни“ . К. 1877, ст. 195;
М. М а к с и м о в и ч „Малороссійскія и існ и “ . М. 1827, ст. 42-44;
0. К о л е с с а op. cit. 46-47. Для „ Т о п о л і “ : народня пісня
про дівчину, що тужить за милим і прикликає його за допо­
могою ворожки; М. К о с т о м а р і в „Объпсторическомъзначеній
русской нар. поазіи“ . X. 1843, ст. 35; Я. Г о л о в а ц ь к и й „На­
родный nt,сни галицкой и угорской Руси“ т. )Іі, ст. ЗО, 189-
191; Ц. Н е й м а н : „Materyaly etnogr. gub. Kÿowskiej“ (Zbiör
wiadomosci do etnogr. kr.. VU, 159); Ж е ґ о т а П а в л і : „Piesni
ludii ruskiego“ , т. И, ст. 37. Народні вірування в силу рослин
(розмарину, терличу й ін.) див. у М. С у м ц о в а „Этнограф, за ­
м ітк и “ (Этнограф. Обозрініе, т. III., ст. 119); М. К о с т о м а ­
р ів , op. cit., ст. 39, О. К о л е с с а , op. cit., ст. 74, прим. 2.
Про народні прозові легенди на тему про мертвого козака-
милого: П. Ч у б и н с ь к ий „Труды этногр.-стат. зкспедиціи“ ,
т. II, ст. 411-416; про це саме віршова балада: Я. Г о л о в а -
тц ь к и й, op. cit., т. І , ст. 83. Про переміну дівчини в тополю,
народній обряд — водити тополю: К о с т о м а р і в , op. cit., ст.
52-53 ; Су м ц о в „Культурный переживанія“ . Кіев. Ст. 1889, IX.,
631-632. Пісня балада: П. Ч у б и н с ь кий, op. cit., V. 308
і далі; К о л ь б е р ґ : „Pokucie“ . 11,45-47; М. В а с и л ь е в ъ „П а ­
сенные мотивы о превращеніяхт,“ (Этнограф. ОбозрЬніе, VI,
234); К о с т о м а р і в „Волыи. п іс н я “ (Малоруск. литер, сборы.,
236-237). Для „ Л і л е ї “ — про переміну дівчини в лілею : К о ­
с т о м а р і в „Историч. знач. южнор. народи, п іс . творч.“ (Б е­
с ід а , 1872, VI. 29); С у м ц о в „Этногр. Об.“ , III, 120; В. Д а ­
н и л о в „Л ілея “ Т. Шевченка і „L ilie“ Эрбена“ („Україна“
K. 1907, V). Про парні переміни в нар. поезії: К о с т о м а р і в ,
С у м ц о в — згадані праці ; Г о л о в а ц ь к и й op. cit., III. 254;
Я щ у р ж и н с ь к и й „ 0 превращеніяхь въ малор. сказкахъ“ Кіев.
Старина, 1891, III, 445-465. К о с т о м а р і в , його балада „Брат
ї сестра“ . Д ля „ Р у с а л к и “ : О. К о л е с с а , op. cit., 54-56; В.
Г н а т й к „Пісня про покритку, що втопила дитину“ , Л. 1920;
0. Б а г р і й „Т. Шевченко“ , І, 133. Докладніше про балади
Шевченка: О. К о л е с с а , op. cit.
Л. Білецький.

339
 Р А Н Н ІЙ Ш ЕВЧЕНКО .
Широко він обняв Україну з її могилами
кривавими, з її страшною славою, і співану
народню річ обернув на живопись того, що
було і що єсть на Вкраїні. Його устами увесь
наш народ заспівав про свою долю...
...і з того часу всі в нас поділились на
живих і мертвих, та їі довго ще ділитимуться.
П. К у л і ш .
1.
Коли для Гоголя Петербург уже з ш кільної лави був
вимріяним »поприщ ем« для його м айбутньої діяльности
»на благо отечества«, то для Шевченка столиця ненависної
імперії мала бути тільки одним з етапів його підневільного
кріпацького життя: дідич Ш евченків переїхав до Петер­
бургу, а не до Варшави чи Вільни, — от і все. Гоголь, п р и ­
їхавши до Петербургу 1829 р., у листах до матері прохає
присилати йом у описи українських звичаїв, обичаїв та одя-
гів, українські комедії, написані його батьком, старовинні
монети, рукописи з давньої гетьманщини, тощо. У чужому,
похм урном у місті творить він у ностальгічній гарячці (пе­
редусім для себе самого) паноптикальну імітацію України —
»упоительную и роскош н ую М ал ор оссію « (»Вечера на ху­
т о р і« 1831 р.). Кидаючись між П етербургом і М осквою , він
намагається щ е писати »исторію нашей единственной, б ід н о й
Украины« (лист до М аксим овича 9. XI. 1833); мріє про уні­
верситетську катедру в Києві, навіть вибухає на мить сло­
вами недвозначної національної сзідомости, пишучи до
Максимовича: »Бросьте вь самомъ д і л і кацапію да по-
ізж а й т е въ гетманщину... Д урни мы, право, какъ разсудить
хорош енько! Для чего и кому мы ж ертвуемъ вс ім ь ?« Але
це вже останні судороги. У червні 1836 р. виїжджає він за
кордон шукати »батьківщини д у ш і«, щ о в ньому самому
вже вмерла.

340
 І ось той самий Петербург, щ о отруїв національно-
недокровну д уш у Гоголя, став тим власне місцем, де з мо-
лодиком -Ш евченком відбулося чудо »овідієвих м етам ор­
ф оз« (»Художник«), де кріпак став вільним, маляр перетво­
рився в поета, а поет виріс на національного пророка.
Таке ріжне було значіння Петербургу в житті пред­
ставників двох верств єдиного народу, щ о відмирав своєю
шляхтою і відроджувався »зеленими паростями«, з яких
геть пізніше мав зродитися отой »козак безверхий«. Так
відбувся внутрішній процес в історичнім існуванні народу,
процес, щ о усимволізувався в літературі постатями Гоголя
й Шевченка.
2.

Національно-ядерна, органічна частка селянського

моноліту, — Ш евченко занадто був відпорний на петер­
бурзьку отруту. Місто, щ о пізніше у »Сні« р озго рн у­
лося в зловісний образ — »у долині, мов у ямі, на багнищі
город мріє, над ним хм арою чорніє туман тяжкий«, — для
Ш евченка-молодика звуж ене було, фігурально кажучи, до
»чарівних саль« Академ ії Мистецтв; решти він не помічав,
здоровим єством своїм не приймав і, може, не відчував.
Занадто важливий психічний процес відбувався у вчо­
раш ньому кріпаку. »Учуся малювати... заробляю... нікому
не кланяюсь і нікого не бою сь окрім Бога, — велике
щастя бути ві льним«. . . (лист до брата Микити
15. XI. 1839). »Мила«, »прекрасна«, »чарівна« — це сталі епі­
тети для Академ ії, до якої він, »замурзаний бідака — на
крилах перелетів — із брудного горища грубіянського м у ­
жика« (»Журнал«). »Незабутніми« зосталися для нього »зо­
лоті дні«, щ о їх він »віддавав п р о г р а м і « (»яка велика
справа для учня — програма!«) та, уриваючи час від ма­
лярства, слухав загальні предмети — ф ізіологію, фізику,
зоологію, ф ранцузьку м ову (»Художник«)... М етам орф оза
вчораш нього безсловесного раба пана Енгельгардта і най­
мита Ширяєва надто була казкова!
Так, пекла невсипуща ностальгія: »Напиши до мене...
не по московському... нехай же я хоч чер-іЗ папір почую

341
рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами...
всяку ніч тілько й бачу уві сні щ о тебе, Керелівку та рідню,
та бурями, де ховався від школи...« — писав він до брата
Микити 15, XI. 39. Була щ оденна свідомість того страш ного
— надто коли дістав він особисту волю — факту, щ о рідні
брати й сестри в Керелівці зостаються в кріпацтві... Щ о
більше: чим гостріше відчував він себе вільним, тим крі­
пацький стан його рідні виростав перед ним і розгортався,
охоплю ю чи у в е с ь народ, у с ю Україну. І ця гірка сві­
домість була перш им натуральним наслідком його психо­
логічно-інтелектуального зросту, його політично-національ­
ного прозріння.
Ні, Ш евченкова кровно-ж ива ностальгія й петер­
бурзьке »сирітство« не потрібували гоголівської н е ж и в о ї
М алоросії. Занадто він був звязаний із самим національ­
ним єством своєї Батьківщини, занадто повно носив cтpaшнv
в своїй реальності У кр аїн у в собі самім. "»Перед... чарів­
ними полотнами (Брюлова) я з а д у м у в а в с я і леліяв
в св^їм серці свого сліпця-кобзаря та своїх жадних крови
гайдамаків. В сутіні його пиш ної майстерні, ніби в гарячім
мареві степів наддніпрянських, передо м н ою снувалися
мученицькі тіні наших безщ асних гетьманів. Передо м н ою
розгортався степ, засіяний могилами. П ередо м н ою пиша­
лася моя прекрасна, моя безталанна Україна... І я з а д у-
м у в а в с я«... (»Журнал«).
Крізь візію маляра-пластика, щ о знає лише зовнішні
барви й лінії, зачинає д у м а м и проростати ота в н у ­
трішня Україна, і маляр стає п о е т о м , а »думи мої,
думи м о ї« — настирливою дум кою , постійним болем його
творчого напруження. Цей мотив — »Думи мої...«, спочатку
тьмяний і неясний, але вже повний велетенського змісту,
де далі розкривається щ ор аз повніш, деталізується щ ор аз
яскравіш.
3.
С ер ед особливо прикрих, канонізованих псевдошев-
ченкознавчою традицією, забобонів, поруч славнозвісних
»кожуха і шапки«, треба поставити забобон про »ранній без
критичний (І) романтизм« і »пізніший соціяльний реалізм«.

342
 Суть цього забобону лежить у тому, щ о спочатку
Шевченко, мовляв, захоплювався національною старови­
ною, бувши на чужині, »ідеалізував козацтво й гетьманів«
і, взагалі, був просякнутий національною (»націоналістич­
ною«) романтикою ; та пізніш, під впливом, натурально,
зовні (»конарчики« й »петрашевці«), по арешті й засланні,
він позбувається національних ілюзій, усвідомлюється
соціяльно, стає »класово-свідомий«... Річ ясна, щ о теорія
ця була спеціяльно модна на терені У. С. С. Р., а від
р. 1930 почавши, набрала там сили неперем ож ного де­
крету. Навіть вигадано було урядовий термін — »перед-
пролєтаріят«, якого виразником і співцем мав бути саме
»усвідомлений« й »перебудований« Шевченко.
Трагікомізм цієї псевдонаукової лєґенди полягає
в тім, що, точнісенько як у випадку з »кож ухом і шапкою«,
авторами її були земляки поета. Сучасні Бєлінські лише
скористали з творчости наївних ш евченколюбів і від­
повідно обробили й спопуляризували готовий матеріял.
О то ж випадає ще раз ствердити, щ о жадних ідеоло­
гічних »борсань«, жадних »спалювань ідеалів« і жадних
»матеріялістичних« (отже й »соціяльних«) з в у ж у в а н ь
виднокругу ані в Ш евченковій творчості, ані в Шевченковій
свідомості — ніколи не було. Був — безупинний р і с т .
І свідомість його, і його творчість являють рідкий в історії
культури приклад органічного й суцільного зростання осо-
бистости й її світогляду — вверх. М о ж на прослідкувати,
як теми й мотиви раннього періоду творчости Ш ев­
ченко розкривав, пош ирю вав і поглиблював у творчості пе­
ріодів наступних.
Щ о д о »ідеалізування козацтва й гетьманів« та »слав­
ного« (характеристичні лапки в одній із праць п. Айзен-
штока) м инулого України, то лінія ця тягнеться від »До
Основяненка« (1839) через »Підкову«, »Гамалію«, »Сон«
(Полуботок!), »Гоголю « (»Не заревуть в Україні«...), Х ол од ­
ний Яр« аж д о »Ченця« (1847), »Заступила чорна хмара...«
(1848), »Та іноді старий козак...« (1849) і нарешті »Козак без­
верхий упаде... роздавить ваш ого куміра (не конче лише
»царизм«), лю дськії шашелі, дядьки, няньки о т е ч е с т в а

343
чужого!«, себтог аж до 26. XI. 1860 — мало не до сам ої
смерти.
Х то цієї м о нолітної суцільности Ш евченка й готич­
ного зростання його ґеніяльної особистости не бачить, тому
— поза »Реве та стогне«, або »Садок вишневий« — г о ­
ловна суть, щ ирець його творчости й його історично-
національне значіння зостануться невідомі.

4.
І тут годиться згадати імя невтомного Степана См аль-
Стоцького.
В його завзятій боротьбі за справж нього Ш ев­
ченка, часом перебільшеній (напр., у справі метрики), а його
зворуш ливій простолійнійності та впертості, навіть у м о ж ­
ливих помилках, дається напрям до великої правди: з р о з у ­
міння творчости Ш евченка і висвітлення його особистости
можливі лише за н а ц і о н а л ь н о г о підходу до націо­
нального ґенія.
І справді, в величезнім, як ні як, д ор ібку су­
часної ш евченколоґії ми знайдем о немало спеціяльних, ча­
сом екзотичних (»Соціологія Ш евченкового р иму-
в а н н я«!) розвідок, але як мало праць чи статтей, щ о ки­
дали б справді нове й очищальне світло на й досі ще с и н ­
т е т и ч н о до кінця не освітлену, й досі дещ о »таємничу«
постать ґенія. Тим більше, щ о з таким своєрідним генієм, як
Шевченко, сама - но раціоналістична аналізе в багатьох ви­
падках буде безпорадна й, щ о найменше, неповна. Без
творчої й при тім національної інтуїції тут, напевно, не
обійтись.
Ш евченко бо — явищ е далеко не »раціональної« ка­
тегорії. М о ж е м о щ е й щ е раз змалювати д об у й оточення,
проаналізувати можливі впливи харківської романтичної
школи, видавництв навколо харківського університету, того­
часне епідемічне захоплення У країною , як літературною
екзотикою, в польській і російській літературах 20-х і 30-х
рр., нарешті — револю ційну пропаганду польської емі­
грації. М о ж е м о шукати аналогії й відшукувати впливи, від
Байрона почавши й на сліпім Козлові скінчивши. І раціо ­

344
нально це буде справедливо й корисно. А л е чи ж це (чи
т і л ь к и це) зясує нам, чом у й як щасливий своєю сво бо д о ю
вчорашній кріпак і, безперечно, відданий малярству ліпший
учень великого тоді Брюлова, нагородж уваний медалями
за успіхи, раптом почав »задумуватись« і все напруженіш,
усе гостріш вдивлятися в спочатку неясні »думи мої, думи
мої...«?
В звязку з цим у значній мірі д арем ною по суті треба
уважати дискусію на тему: романтик чи не-романтик був
Шевченко, наче в с ь о г о Генія мож на убгати в шухлядку
якогось »ізму«.
Ф актом є, щ о ранній Шевченко, бувши взагалі люди­
ною, з природи ж адною світа й людей, та ще й по »ові-
дієвих метам орф озах« свого життя, безперечно поглинав
усі ідеї своєї доби і все те, чим наповнена була її атмо­
сфера, не кажучи вже про те, щ о лєктура його була ве­
личезна (»не було книжок... щ об йому в руки не попали...«
— Куліш). Тридцяті роки в петербурзькій літературі це, ро­
зуміється, — панування спізнілого в Росії романтизму. Року
1830 зявляється перший переклад .Notre Dame de Paris“
ГюГо й відразу захоплю є читацьку масу. Користуються ве­
ликим успіхом Е. С ю й А. де-Мю ссе. Знаний є Ш атобріян
(про якого докладно згадує Шевченко). Про Байрона1) нема
щ о й казати: Ш евченко знав його твори (між іншим також
у перекладах М іцкевича) і цінив їх (О. Чужбинський). Лєр­
монтов, щ о його Ш евченко особливо виріжняв, був йому
одноліток. З стисло-російської літератури належить згадати
п ереборщ еного байроніста Марлінського-Бестужева, Дажеч-
нікова, своєрідного й глибокого поета Є. Баратинського
(»Еда«), сентиментального романтика Козлова (»Безумная«),
врешті — своєю романтичною частиною (»Цигане«) — Пу­
шкіна, не згадуючи вже про переклади Ж уковського й укра­
їнські поеми Рилєєва.
*) Вайронові, вірніш, „байронізмові“ віддав Шевченко
дань у своїх р о с і й с ь к и х поемах — „С ліп а я “ й, особли­
во, „Тризна“ (1843). Але справжній байронізм із його ненат­
лим егоцентризмом і агресивністю „демонічної“ особистости
був чужий Шевченкові, як чужий він українській психіці
взагалі.

345
 Цілком можливо, ба й напевно, щ о всіх цих авторів
Ш евченко читав. Не підлягає сумнів/ також, щ о Ш евченко
доби »Чигиринського Кобзаря« м ож е бути, на підставі хо­
ча б ком позиційної аналізи його ранніх поем, ф ормально
окреслений як поет тієї доби, себто, поет романтичний.
Але це ф ормальне поняття в приложенні до Шевченка ви­
магало б певного ш ирш ого розкриття.

5.
Генія трудно убгати в стисло окреслені рами. Ґеній
прямує до найповнішого розкриття своєї особистости, до
створення власного »космосу« — неперем ож но і всебічно.
Тому часто живе відразу в кількох добах і йде в кількох на­
прямках.
Щ о д о романтизму, беручи цей термін не в історично-
часовім його значінні, то є це передовсім певна настроє­
ність душі, властива кож ном у поетові в першій добі його
творчости, а часто й перший імпульс, щ о цю творчість
спричинює. Щ о д о Ш евченкового романтизму, то в нім збі­
глися р а зом і надзвичайно романтичні перипетії його о со ­
бистого життя, і могутньо-романтичний перший розгін про­
будж еного в нім поета, і настрої тодіш ньої доби в літера­
турі, і, нарешті як правило, р о м а н т и ч н і ж повіви
н а ц і о н а л ь н о г о в і д р о д ж е н н я , щ о починалося —
на тлі загального заінтересування »М алороссіею « — з з а ц і­
кавлення і с т о р і є ю України (популярність »Історії Ру-
сов«, »Історія М алой Россії« Бантиша-Каменського —
1822 р., »Історія М ал ор оссії« М. Маркевича і т. д.) та істо­
рично-національними піснями н ароду українського
(збірники: Цертелева — 1819, Максимовича т р и видання
— 1827, 34 й 49, Срезневського й інш.).
Найхарактеристичніший, може, бо звязаний із самими
основами цієї романтики відродження, є вельми символіч­
ний псевдонім його — П е р е б е н д я . Перебендя — а цим
імям мож на сміливо окреслити творчість не тільки раннього
Ш евченка — не був лише синонім отого »кобзаря«, що,
мало не до етнограф ізму спримітивізований, так довго тя­
жив над спадщ иною поета р азом із »кож ухом і шапкою«.

346
Перебендя — вж е й тоді (1838— 39) — був ш ир о ко ю кон­
цепцією (див. п рацю Ф ранка »Перебендя«), сказати б,
»живого сумління 'народу«, поета-апостола, поета — націо­
нального пророка. Є ця постать центральною для доби
»Чигиринського Кобзаря«, доби, за алучним виразом
Ф ранка, — »романтичного націоналізму« Шевченка. І є це
мотив, що, як і більшість мотивів Шевченка, проходить
крізь дальш у його творчість і такої потужности пізніш д о­
сягає в »Посланії« та у »Псалмах«. Концепція Перебенді —
і в цім вельми характеристичний парадокс — »зовсім чужа
всякій п о е зії народній« (Франко). Ц е був плід р о з д у ­
м у в а н ь Шевченкових, а не лише пориву його надхнення,
хоч сама п о с т а т ь кобзаря-Перебенді, безперечно, жив­
цем була взята з ж и в о ї укр аїн ської дійсности. М ож е,
навіть, не без вказівки з боку »Украинского Бар­
да« Є. Гребінки і „вякоіу и кгаііш кіеі“ (Падура, „\\гег-
и уію га “ — М. Чайковського, ^ а т е к Капіолу.чкі“ — С. Ґо-
щ инського й інші).
Пломінь, вірніш --- С Т И Х І Й цього своєрідного Ш ев-
ченкового р ом антизм у серед сентиментально-романтичних
(балади, »Катерина«) і романтичноннаціоналістичких творів
решти »Чигиринського Кобзаря« часом вибухає з інтона­
ційною силою, майж е неромантичною (»Смійся, лютий
враже, та не дуже...« — Д о Основяненка). Досягає вона ве­
личного напруження в пророчо-історіософ ічнім патетизмі
доби »Трьох літ«. Нарешті, на засланні й по повороті спа­
дає і трансформується у своєрідний »класицизм« (ямбічна
лірика). А л е ця стихії! протинає знову ж ц і л у творчість
Ш евченка (не виключаючи з неї й прозових творів).
Говоримо »своєрідний« романтизм. Належить бо спе-
ціяльно підкреслити — і в цім найголовніша прикмета
Шевченікового ром антизм у! — щ о ром антизм той ніколи
не мав абстрактного (»світового«, як у Байрона, чи »між ­
планетного«, як у Лєрмонтова) характеру ром антизм у ка­
нонічного. В тій самій »Тризні«, піисаній, як і »Сліпая«, —
мовляв Шевченко, — »чорствим кацапським словом«, і пи­
саній, підлягаючи літературній моді, навмисне »байронічно«,
поет застерігається, щ о »...тьму различныхъ сновидЬній

347
и байроническій тумань онь не пускаль,..« Ш ерстко — і то
не раз — висловлюється Шевченко, так би мовити, про
»поезію для поезії« (»чи € поганьше щ о на світі, як та дрю -
кована нудьга про марно страченії літа?...«). Поезія для
нього — с л у ж е н н я , національна (а не лише суспільна)
ф ункція (покликання П е р е б е н д і !). Романтизм його
завжди проектується на р е а л ь н у Україну, він має сталий
контакт із дійсністю, з пейзажем, з історією, з долею
народу. Б у в ц е р о м а н т и з м , щ о з н а й ш о в с в о є
адекватне органічно-реальне втілення.
І, може, це давало привід деяким дослідникам (Єф ремов)
називати Ш евченка реалістом.
Тільки ця щаслива з б і ж н і с т ь між D ich tu n g п. W a h r ­
heit зясовує оте величезне (безперечно більше за специ­
фічно-літературне) вражіння від »Кобзаря« у сучасників:
»волосся в мене на голові... настовпужилося...« (Квітка), або
»муза Ш евченка роздирала завісу національного життя.
І страшно, й солодко, і болюче, й звабливо було глянути
туди!« (Костомаров).
Чи то буде сирітство-невольництво, чи пророчестве-
ність поета, чи зведена дівчина, чи материнство, — у Ш ев­
ченка ніколи вони не маю ть характеру канонізованих у р о ­
мантизмі мандрівних тем чи мандрівних героїв. Завж ди це
будуть конкретно-справжні, повнокровні постаті Яреми, Пе­
ребенді, Катерини...
Для прикладу, наскільки трудно віднести Шевченка
до якогось літературного напрямку навіть на протязі однієї
доби його творчости, досить поставити одну поруч д ругої та­
кі, здавалося б, близькі своїм сю ж етом і деталями поеми, як
»Іван Підкова« (1839) і »Гамалія« (1842). Обидві речі напи­
сані в найбільш »романтичній« добі Ш евченкової творчо­
сти. Але оскільки »Гамалію« більш менш слушно можна
закваліфікувати, як поему романтичну, остільки »Підкову«
ще слушніше можна назвати поем ою реалістич­
н о ю в такім самім розумінні, як реалістичним є »Пан Та-
деуш « Міцкевича. І тут м ож е до речі буде навести хоч
і приблизне, але в основі своїй вірне спостереження Ф .
Якубовського: »Гоголь робить типові маски... скульптурні

348

і
зліпки... У найреалістичніших пориваннях своїх він залиша­
ється романтиком. Ш евченко ж... у найромантичніших, най-
сентиментальніших спробах своїх залишається реалістом«
(»За справжні обличчя«, Л ІМ 1931).
Національна недокровність Гоголя спричинювала н е -
д о в т і л е н і с т ь , мертвотність і специфічну »ґрафічність«
у його, поза тим вельми скомплікованій і таємничій, твор­
чості, і він залишається лише »романтиком«. Романтизм
Ш евченка — завдяки національній повнокровності поета —
був завжди д о в е д е н и й до кінця, опуклий, яскравий,
живий і р е а л ь н и й .
Коли й був у »Чигиринському Кобзарі« певний »бай­
ронічний туман« навколо деяких, щ ойно започаткованих
і щ е не розкритих остаточно тем, то в наступнім періоді
— »Три літа« — поет його висвітлить і розвіє.
Євген Маланюк.

349
 I Л Ю С Т Р А Ц I Т.-
сто р .
Автопортр ет Ш евченка з р. 1840 (на початку тому).
1. Автограф » М а р я н и - Ч е р н и ц і « ............................ 165
2. Сторінка »Кобзаря« 1860 р. з Ш евченковими по­
правками . . . . . . . . . 225
3. Титулова сторінка 1-го вид. »Кобзаря« . 231
4. Передплатний білет на »Гайдамаки« 1841 р. . 237
5. Титулова сторінка »Чигиринського Кобзаря« 1844 р. 239
6. Титулова сторінка »Кобзаря« 1860 р. 245
7. Титулова сторінка альманаха »Ластівка« . 251
8. Титулова 253
сторінка альманаха »М олодик« на р. 1843
9. Титулова сторінка альманаха »Сніп« . . 255 ..
10. Рисунок В. Ш тернберга до »Кобзаря« 1840 р. . 279
11. Титулова сторінка 1-го вид. поеми »Гайдамаки« 299
12. Титулова сторінка 1-го вид. поеми »Гамаліжі . 317

350
 ЗМІСТ:
етор.

П Е Р Е Д М О В А .................................................З
I. Ч И ГИ РИ Н СЬК И Й КОБЗАР ІГ А Й Д А М А К И :
Д ум и м ої, думи м о ї ...................................7
П е р е б е н д я ................................................. 11
Тополя . . .................................. 14
Д ум ка (»Нащ о мені чорні брови«...). . . 21
Д о О с н о в я н е н к а .......................................... 22
Іван П і д к о в а .................................................25
Тарасова н і ч ................................................. 27
К а т е р и н а .......................................... 32
Г а й д а м а к и .................................................53

II. П О Е З ІЇ Р А Н Н Ь О Ї Д О Б И (1837— 1842),Щ О НЕ ВВІЙ Ш Л И

Д О »ЧИ ГИ Р И Н С ЬК О ГО К О БЗАРЯ«:
П р и ч и н н а ............................................................ 133
На вічну память Котляревському . . . .140
Д ум ка (»Вітре б у й н и й « . . . ) ...................................144
„ (»Тече вода в сине море«...) . . .146
„ (»Тяжко-важко в світі жити«...) . . .147
На незабудь (В. Ш тернберґу) . . . .148
Н. М а р к е в и ч у ...................................................... 149
У т о п л е н а .................................................. 1 5 0
Ч о в е н .......................................... ...... .156
Г а м а л і я ............................................................. 157
М а р я н а - Ч е р н и ц я ............................................... 163
III. ВАРІЯНТИ ТА У ВА ГИ Д О ТЕКСТУ.
Упорядкував П. З а й ц е в за технічною д оп о­
м о го ю І в. Д у б и ц ь к о г о. . . . .177

351
 стор.

IV. П О Я С Н Я Л Ь Н І СТАТТІ:
П а в л о З а й ц е в : Редагування тексту Шевчен-
кових поезій . . . . . . . 211
П. З а й ц е в : Текст ранніх поезій Шевченка 219
П. З а й ц е в : Перш і три »Кобзарі« 229
П. 3.: Ж андармська оцінка політичного значіння
перш ого »Кобзаря« . . . . . 247
В. Д о р о ш е н к о : Альманахи, щ о в них спів­
робітничав Ш е в ч е н к о ............................ 250
П. З а й ц е в : » П е р е б е н д я « ............................ 258
П. З а й ц е в : П осланії до Основяненка 269
П. З а й ц е в : »Іван Підкова« . . . . . 277
П. З а й ц е в : »Тарасова н і ч « ............................ 284
Л. Б і л е ц ь к и й : »Катерина« . . . . 287
І в. Б р и к : »Гайдамаки« . . . . . . 296
П. З а й ц е в : О да на смерть Котляревського 308
П. З а й ц е в : Посланіє до М. М аркевича 313
П. З а й ц е в : »Гамалія« . 316
П. З а й ц е в : »М аряна-Черниця« . . . . 32?
Л. Б і л е ц ь к и й : Балади Шевченка 331
Є. М а л а н ю к: Ранній Ш евченко 340

352