Відділ культури Артемівської міської ради

Школа мистецтв м. Артемівська

Методичний реферат

«Виховання національної самосвідомості учнів вокально-

хорового відділення на прикладах пісень на вірші
Т.Г.Шевченка»

Викладач вокально-хорового відділення

Богданова О.В.

Артемівськ, 2013
 План

Вступне слово

Роль національного виховання в процесі становлення особистості.

Постать Тараса Шевченка

"Кобзар" – джерело натхнення композиторів.

 І. Вступне слово

Ґеніальний український поет, художник, мислитель.

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її окраденую збудять...

Ох, неоднаково мені.

Поява Шевченка в історії України не випадкова. Шевченко – це душа

українського народу, його великий пророк, а Кобзар справедливо називають
Біблією українців, який відтворює весь український менталітет. Саме з Шевченка
почалося усвідомлення українським народом себе як «сім’ї єдиної», як нації.
Кобзарю випало на долю страждальницьке життя, і його душа – це душа
багатостраждального народу.

Т. Г. Шевченко мріяв бачити Україну вільною:

І мене в сім’ї великій,

Сім’ї вольній, новій…

Закликав український народ до миру і злагоди!

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

А заповітною мрією Шевченка і братчиків було:

Щоб усі слов’яни стали

Добрими братами!

Дуже нелегким і тернистим був шлях українців до незалежності. Скільком

поколінням довелося відстоювати нашу мову, історію, культуру, доводити нашу
окремішність.
 ІІ. Роль національного виховання в процесі становлення особистості.

Зміст, принципи, форми і методи української національної системи

виховання готують дітей до життя, виробляють у них творче ставлення до
навколишнього. Оволодіння кожним вихованцем національним світоглядом,
характером, свідомістю, способом мислення забезпечує те, що він починає
творити саме по-українськи, в традиційному національному дусі. Національна
система виховання створює всі умови для того, щоб розкривалися природні
задатки, формувалися нахили, здібності, вироблялося творче, самобутнє
світобачення кожної особистості, реалізовувався її творчий потенціал. Кожен
вихованець залежно від природних задатків, ступеня їх розвитку стає
співучасником, творцем культури, історії рідного народу, його державності.
Вихована в творчому національному дусі, молодь покликана розвивати
традиції і звичаї батьків і дідусів у нових конкретно-історичних обставинах,
поглиблюючи самобутній колорит суверенної України.
Національна система виховання є складовою і невід’ємною частиною
життєдіяльності, життєтворчості рідного народу. Тому система компонентів
народної духовності, шляхи і засоби їх формування мають визначати сутність і
зміст національної системи виховання.
Традиції, звичаї, обряди, рідна мова і музика --«це найміцніші елементи,
що об’єднують окремих людей в один народ, одну націю…» (Олекса Воропай).
«У народі побутує повір’я, - той, хто забув звичаї своїх батьків, карається
людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ніде не може знайти собі
притулку та пристановища, бо він загублений для свого народу».
Виховання поваги і любові до рідної мови, пробудження почуття
захоплення її красою, ліричністю, милозвучністю, виразністю, за допомогою
музики, пісні, —це є міцний і надійний гарант національного виховання.
 ІІІ. Постать Тараса Шевченка

— Тарас Григорович Шевченко — постать велична й унікальна. Серед

світових геніїв важко назвати ім'я поета, вірші якого перелилися б таким широким
потоком у музичні твори й охопили майже всі музичні жанри: пісні й романси,
хорові мініатюри й розгорнуті хори, монументальні кантати, інструментальні
п'єси, симфонічні поеми, опери, ораторії, балети. Інтерпретація поезії
Т.Г.Шевченка в музиці розпочалася ще за життя поета й триває в наші дні. Досить
нагадати, що на початку XX століття 227 поезій «Кобзаря» було втілено у 1500
музичних творах. Живе й могутнє слово Тараса Григоровича надихає до творчості
багатьох композиторів у різних країнах — в Україні, Канаді, Росії, Америці,
Франції... Але кожен із митців знаходить такі поетичні рядки, які найбільше
торкаються саме його серця й збуджують невтомну думку.
Завдяки надзвичайній мелодійності та ритмічній віртуозності своїх поезій
Т.Г. Шевченко здобув славу одного з наймузикальніших поетів світу. Народна
пісня, любов до якої поет проніс через усе життя, стала матір'ю Шевченкової
поезії. Вона виросла з фольклорної стихії, а потім продовжила побутування в
усній народній творчій традиції.
Пісні на слова Т.Г. Шевченка мали значний вплив на українську
народнопоетичну творчість. Вони внесли в народні пісні свіжі мотиви, ідеї,
збагатили їх новим змістом, розширили мелодійне звучання. Перехід
Шевченкових поезій у народний репертуар триває, кожне покоління і
самодіяльних митців, і композиторів-професіоналів поповнює його новими
зразками.
Стосовно музичного обдарування Шевченка, необхідно відзначити, що
музикальність є визначальною рисою менталітету українців. Видатний
композитор Петро Чайковський, дід якого був козацького роду на прізвище
Чайка, зазначав: «Бувають щасливо обдаровані натури і бувають так само
щасливо обдаровані народи. Я бачив такий народ, народ-музикант – це українці».
Мабуть не знайдеться жодного українця, який би не любив співати. Співав і наш
Великий Тарас протягом усього свого життя. У народній пісні Шевченко
знаходив розраду і відчував втіху і задоволення. Поет згадує своє сирітське
безрадісне дитинство у вірші «А. О. Козачковському»:
Там собі у бур’яні,
Щоб не почув хто, не побачив,
Виспівую та плачу.
Палку любов до народної пісні прищепили йому мати, яка співала
колискові, дід – історичні (про Коліївщину), батько – чумацькі, сестра Катерина –
ліричні. За свідченнями сучасників, Шевченко міг слухати співи годинами в
якомусь вдячно молитовному настрої. Спів для Тараса був органічною потребою.
П. Куліш згадував, що коли Шевченко співав, усі довкруж замовкали і зачаровано
слухали, дехто плакав, а він співав людям на втіху та собі самому ще й на більшу.
Шевченко мав голос приємного сріблястого тембру – тенор. Він співав серцем і
був визнаний справжнім народним співцем України. Його улюбленою піснею
була «Ой, зійди, зійди, зіронько та вечірняя». Родич поета Варфоломій Шевченко
згадував: «Я не знав людини, яка б любила наші пісні більше, ніж Тарас… Кожне
слово в його пісні зливалось з таким чистим, щирим почуттям, що не знаю, чи
зміг би який-небудь артист-співак виконати краще, ніж Тарас!.. Ніби і зараз бачу,
як при кінці пісні тремтить його голос і на довгі вуса котяться сльози з очей».
Високу оцінку Шевченкові-співаку дав відомий фольклорист М. Максимович: «…
заслухувались ми співаючого Шевченка – цієї мистецької натури, що так багато
відбилась у живопису, віршуванні, а найсильніше і найкраще в співі українських
пісень». Спів Тараса вражав щирістю, а його м’який, сповнений суму голос
торкався найпотаємніших струн душі. Обдаровані композитори-аматори брати
Яків та Федір Лизогуби – земляки і друзі Шевченка — згадували, що він співав
приємним голосом з глибоким почуттям, проникливо.
Шевченко знав дуже багато народних пісень. Ліричні пісні були співзвучні
його вразливій, ніжній душі. До інших улюблених пісень поета належать «Та нема
в світі гірш нікому», «Тяжко-важко в світі жити», «Ой, у степу могила», «Та
забіліли сніги», «Тече річка невеличка».
Необхідно відзначити, що Шевченко все життя також збирав і записував
українські народні пісні, а деколи і сам створював мелодії до своїх віршів (пісня
«Ой, повій, вітре, з великого лугу та розвій нашу тугу»). Поет записував тексти
пісень, а щодо мелодій, то завдяки своїй природній музичній обдарованості,
швидко їх схоплював і засвоював напам’ять. Він був одним з перших
фольклористів, який зумів побачити в народній пісні феномен української нації:
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Такі рядки могла написати людина, музичний талант якої закорінений глибоко
в душі.
Поетична спадщина нашого Тараса виросла з української народної пісні.
Нікому до Шевченка і після нього не вдавалося так щиро, палко і повно передати
почуття народу, його волелюбний дух, ніжну, мрійливу душу та сподівання на
кращу долю. Про глибокий органічний зв’язок поезії Шевченка з народною
творчістю свідчить той факт, що назва «Кобзар», яку дав Тарас невеликій ранній
збірці своїх творів, перейшла на весь поетичний доробок митця. Особливо
припали до душі нашого поета думи у виконанні славного бандуриста Остапа
Вересая. З вдячності за високе кобзарське мистецтво Шевченко передає йому свій
«Кобзар» з дарчим написом, а також гроші. Цікаво відзначити, що деякі свої
поезії Шевченко підписував ім’ям Кобзар Дармограй.
Підтримуючи пісенно-епічну концепцію історії України, Шевченко
закликає українських письменників та істориків прислухатись до живих звуків:
«Прочитайте ви думи, пісні, послухайте, як вони співають, як вони говорять меж
собою…»
Шевченко не уявляв собі життя без пісні. Навіть малюючи картину, він
завжди тихенько наспівував народні пісні, чаруючи друзів і свого учителя
«великого Брюллова», як називав Шевченко Карла Брюллова. Зі спогадів самого
Тараса дізнаємось, що під час роздумів про майбутню картину «хто його зна -
відкіль несеться, несеться пісня, складаються вірші, дивись, уже і забув, про що
думав, а мерщій запишеш те, що навіялось».
 У період заслання українська пісня стала для Шевченка розрадою для його
стражденної душі. Навіть ліричні поезії тоді були створені у жанрі народної пісні
(«Зацвіла в долині», «Якби мені черевики»…). А в поезії «І знов мені не
привезла» (1848 р.) Тарас пише:
Та розважу своє горе,
Та Україну згадаю,
Та пісеньку заспіваю…
Українські народні пісні та думи стимулювали також художньо-образну
сферу поетичної спадщини Шевченка, а яскраво виражена їх мелодійність,
наспівність перейшла і в поетичне слово Кобзаря. Тарас майстерно поєднав
народну ритміку з класичною. Він розробив нову форму ритмічної організації
вірша на основі народної пісенної традиції і силабо-тонічного віршування (так
званий Шевченковий вірш). Слід зазначити, що загадкові ритмо-мотиви
Шевченкового експресивного вірша ніяким хитромудрим теоретичним
поясненням філологів не піддаються. А насправді це є так звані «розкрилений» та
«заокруглений», суто музикальні ритмо-мотиви. Корифей західно-української
професійної музики Станіслав Людкевич відзначав: «Поезія Шевченка співна, …
повна логічної простоти і симетрії, мелодійних повторень, рефренів, відзвуків – за
всіма психологічними правилами врізується в пам’ять, … бо промощує собі
дорогу до людського організму не лиш очима, т.є. діланням поетичних образів і
красок на уяву, але й слухом, т.є. впливом ритмічно модульованих звуків… …
його поезії надаються, таки – просяться до співу, до покладення на музику».
Народні пісні, які згадує Шевченко у своїх поезіях, є часткою духу самого поета,
його внутрішнього світу.
Шевченко добре орієнтувався в класичній музиці, досконало знав сучасне
музичне мистецтво, тонко відчував його естетичну вартість, по-фаховому
розбирався у виконавській майстерності співаків та інструменталістів. Поет
використовував таку музичну термінологію, яка свідчить про глибоку обізнаність
з музикою (тема, варіації, соната, каватина, дует, квінтет, увертюра, ораторія,
серенада, лад…). Тарас сам грав на кобзі, торбані та бандурі і дуже любив
задушевний м’який тембр віолончелі. Герой його повісті «Музикант» так
характеризує цей інструмент: «Тільки одна душа людини може так плакати і
радіти, як співає і плаче цей чудовий інструмент».
Шевченко був інтелігентною людиною, спілкувався з видатними вченими,
літераторами, музикантами, часто відвідував концерти, вистави. Численні музичні
враження перлами розсипані в його творчому доробку. Зокрема, у повісті
«Музикант» згадується про відомого німецького віолончеліста і композитора Б.
Ромберга (1767-1841), а також про знаменитих бельгійських музикантів –
скрипаля і композитора Анрі В’єтана (1820-1881) та віолончеліста і композитора
А. Ф. Серве (1807-1866), які гастролювали в Петербурзі в 1860-му році.
Надзвичайно символічно, що головний герой цієї повісті – скрипаль Тарас, має
багато спільних рис із самим Шевченком, включно з іменем. Спостереження над
музичними шедеврами таких композиторів, як Дж. Россіні, В. Белліні, Ф. Шуберт,
Ф. Мендельсон, К. Вебер, Дж. Верді, Ф. Ліст та інші, поет записував у щоденнику.
Вони свідчать про тонкий художній смак і надзвичайно ніжну чутливу душу
Шевченка. Його відомі вислови: «Божественний Гайдн!», «Великий Бетховен»,
«Моцарт – чарівник», а прослухавши оперу М. Глінки «Іван Сусанін», промовляє:
«Геніальний твір! Безсмертний Глінка!». І це тоді, коли офіційна думка столичної
аристократії охрестила музику опери «кучерською». Улюбленим композитором
нашого поета був Фридерик Шопен. Захоплення музикою Шопена було у
Шевченка не випадковим. Вона приваблювала його, насамперед, щирістю
ліричного висловлення, яскравою мелодійністю польської народної інтонації та
щемливою тугою за Батьківщиною.
Серед різноманітних творчих контактів Шевченка особливе зацікавлення
викликає багатолітня дружба із знаменитим українським співаком (бас) і
композитором Семеном Гулаком-Артемовським. Одну із своїх пісень «Стоїть явір
над водою» композитор присвячує Тарасу. Гулак-Артемовський був одним з
небагатьох близьких Шевченкові людей, хто не відцурався від нього в роки
заслання. Зберігся лист поета, надісланий з далекої неволі, в якому Шевченко
пише: «Благороднійший ти з людей, брате-друже, мій єдиний Семене!... Ну скажи
по правді, – чи є де така великая душа на світі, окреме твоєї благородної душі,
щоб згадала мене в далекій неволі та ще й 15 карбованців дала?... Благодарю тебе
всім серцем і всім помишленієм моїм».
З музичних знайомств Шевченка необхідно відзначити і згаданих вище
братів Якова та Федора Лизогубів. Вони були щирими патріотами України і так
само, як і Гулак-Артемовський не покинули свого друга в неволі і постійно
допомагали йому матеріально.
Отже, спілкування Шевченка з музикантами свого часу сприяло
розширенню музичного світогляду поета. Він був дуже чутливим, тонким
музикантом-інтерпретатором, вдумливим музикантом-критиком, музикантом-
мислителем. На думку видатного українського музикознавця М. Гордійчука,
Тарас Шевченко – наймузикальніший поет у світовій літературі.

"Кобзар" – джерело натхнення композиторів.

Наспівність, мелодійність поезії Шевченка дала поштовх до написання

численних музичних композицій майже всім українським композиторам.
Найбільшу кількість творів на слова Шевченка написав Микола Лисенко.
Музикою до «Заповіту» Шевченка Лисенко розпочав унікальний у світовій музиці
цикл вокальних творів на слова одного поета – «Музика до «Кобзаря» Т.
Шевченка». До нього увійшли композиції (приблизно 100), які відрізняються за
жанровими ознаками. Це – пісні, дуети, тріо, квартети, хорові поеми, кантати. У
п’ятичастинній кантаті «Радуйся, ниво неполитая!» слідом за Шевченком Лисенко
висловлює тверду впевненість у тому, що настане час, коли «Незрячі прозрять…,
німим отверзуться уста; прорветься слово, як вода, і дебрь – пустиня неполита,
зцілющою водою вмита, прокинеться». Прекрасна і виразна музика кантати
Лисенка логічно розвиває і посилює поетичні образи. Так інтерпретувати слово
геніального Кобзаря міг талановитий композитор, який був вірним сином свого
народу і безмежно любив Україну.
Кантата-симфонія «Кавказ» Станіслава Людкевича є монументальним,
натхненним твором. Полум’яне поетове слово в музиці звучить як непереможна
пісня-гимн:
 Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає.
За вас правда, за вас слава,
І воля святая!
Одним з перших друкованих музичних творів на текст Шевченка є
солоспів «Сирота» («Нащо мені чорні брови»), автором якого став друг поета
Микола Маркевич (1847 р.). Першою оперою на Шевченкову тематику стала
«Катерина» Миколи Аркаса (1891 р.), а першим балетом — «Лілея» Костянтина
Данькевича (1939 р.).
Пророче слово Тараса Шевченка є невичерпним джерелом натхнення для
багатьох поколінь українських композиторів. Його значення для розвитку
української музики важко переоцінити. Два корифеї української професійної
музики – М. Лисенко і С. Людкевич стверджували, що мудре, відважне, сильне,
вольове, полум’яне слово Тараса Шевченка та його страдницьке життя зробило їх
українцями і мало вирішальне значення у тому, що вони стали на важкий, але
почесний шлях служіння рідному народові. Людкевич писав: «Коли б не поезія
Шевченка, я, мабуть, взагалі не став би композитором», а Лисенко – дворянин,
син полтавського поміщика, власника кріпацьких «душ», схилив свою голову у
побожному поклоні перед сином кріпака і беззастережно віддав його могутньому
слову свою співучу душу митця. Отже, без Шевченка не було б у нас ні Лисенка,
ні Людкевича, а точніше – української національної професійної музичної школи.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине...
От, де люде, наша слава,
Слава України!
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як Господа слово.
Читати «Кобзар» народ став по-своєму: він почав його співати. І справді,
важко назвати іншого поета, який би викликав своїми поезіями такий глибокий
резонанс у творчості народу. Авторами пісень на Шевченкові вірші ставали
музиканти, невідомі лірники й кобзарі. Поширеними ще за життя поета були в
народі пісні на його вірші «Тяжко, важко в світі жити», «Нащо мені чорні брови»
тощо. Імена авторів деяких пісень, що з'явилися в перші двадцять років після
смерті поета, дійшли до нас. Так, автором музики до знаменитого «Заповіту» був
полтавський музикант Г. Гладкий, пісню «Реве та стогне Дніпр широкий» написав
учитель латинської мови Д. Крижанівський, а «Думи мої, думи мої» —
К.Борисюк. Всі ці твори вивчаються учнями вокально-хорового відділення.
Серед багатьох Шевченкових творів, музичне прочитання яких було
започатковане ще в XIX столітті, особливе місце посідає «Заповіт». До втілення
цього безсмертного твору Кобзаря неодноразово зверталися професіонали — і ті,
хто жив в Україні, і ті, хто давно її покинув, композитори різних соціальних,
національних, філософських, естетичних поглядів, які знаходили в цій полум'яній
поезії відповідні ідеї та настрої (М. Лисенко, М. Вербицький, Г. Гладкий та ін.).
Але «Заповіт» Г. Гладкого став улюбленою народною піснею, що передавалася з
покоління в покоління в усній традиції. Подорожуючи по селах, музикознавці
записували «Заповіт» Г.Гладкого, наче давно існуючу народну пісню.
Дослідники нараховують понад дві тисячі композицій на слова Шевченка, а весь
його "Кобзар" містить лише двісті двадцять сім окремих назв. Отож можна собі
уявити вплив Шевченкового слова на композиторську творчу діяльність. Нерідко
композитори використовують окремі уривки або розділи великих поем
("Гайдамаки", "Гамалія", "Катерина", "Причинна", "Тополя"); інколи одна й та ж
поезія дістає кілька музичних інтерпретацій у різних композиторів ("Минають
дні", "Садок вишневий", "Сонце заходить", "Якби мені, мамо, намисто", "Три
шляхи", "Хустина" тощо). Унікальним явищем загального творчого процесу є
Шевченків "Заповіт": до нього зверталися сорок два композитори, серед них – Г.
Гладкий, М. Лисенко, М. Вербицький, К. Стеценко, Л. Ревуцький, Б.
Лятошинський, С. Людкевич.

Ряд творів на слова Шевченка написав перший західноукраїнський

професіональний композитор Д. Січинський. Йому належать хори "Минули літа",
"Якби ви знали, паничі", "Один у другого питаєм", солоспіви "У гаю, гаю", "І
золотої, й дорогої".

Відомо, що в міру зростання таланту великого Кобзаря росло й міцніло його

усвідомлення спільності інтересів народів різних національностей у боротьбі
проти соціального і національного гноблення, дужчали в його творчості
інтернаціональні мотиви. Поет був добре обізнаний з важким життям не лише

В "Музиці до Кобзаря" звучать і колискові наспіви ("Ой люлі, люлі"), і плач

самітної сиротини ("Ой одна я, одна"), і горе-смуток скривдженої дівчини ("Нащо
мені чорні брови"), і туга засланого поета за рідним краєм ("Сонце заходить"),
його гнівний протест проти неволі гіркої ("Ой чого ти почорніло" і "Мені
однаково").

До творчості Т.Шевченко звертаються і сучасні композитори, які створюють

власні твори та сучасні обробки народних пісень - І. Білик, . Заслуговують на
увагу інтерпретації народних пісень у виконанні Кубанського народного хору.

Так на уроках постановки голосу я зі своїми учнями вивчаю як народні пісні на

вірші ювіляра, так і сучасні твори. Народні пісня ще цінна й тим, що вона виховує
музичний слух, бо вони співаться a capella. Також багато творів присвячено
постаті великого митця, в яких автори звертаються до людства не забувати
творчість, його нелегкий шлях, з повагою підходити до слова і діла, до своєї
країни та до життя взагалі.

Бібліографія

1 .Верещак Є.П. Уроки мудрості // Педагогіка і психологія: Науково-

теоретичний та інформаційний журнал АПН України. – К., 2001 – С.119-122.
2. Основи національного виховання: Концептуал. Положення / В.Г.
Кузь, Ю.Д.Руденко, З.О.Сергійчук та ін.; За заг. ред. В.Г.Кузя та ін. - К.: Інформ.-
вид. центр «Київ», 1993. – (Ч.1). - 152 с.