Анатолій Тимофійович Авдієвський — народний артист України,

хоровий диригент, композитор, педагог

Народився 16 серпня 1933 р. У селі Федварі (тепер – с. Підлісне)
Олександрівського району Кіровоградської області. Під час
голодомору село майже цілковито вимерло. Батьки зуміли виїхати на
Одещину і працювали у радгоспі. Музичних університетів батько не
закінчував, але співав так, що йому могли позаздрити найвидатніші
виконавці. Він був першим учителем Анатолія.
1949 року хлопець підзаробляв, працюючи концертмейстером у
містечку Дальнику побіля Одеси, адже родина була великою –
п’ятеро дітей, а Толя – найстарший. Потім працював учителем співів
та музики в одеській загальноосвітній школі №58. В 1958 році юнак
закінчив Одеську державну консерваторію, де навчався у
Д.Загрецького, К.Пігрова. Цього ж року став засновником та головним
диригентом Поліського ансамблю пісні і танцю «Льонок», працюючи
в ньому до 1963 року. В цей час музикант знайомиться зі своєю
майбутньою дружиною Майєю Пантелеймонівною — танцівницею
ансамблю. До 1966 року А.Авдієвський працює художнім керівником
і головним диригентом Черкаського українського народного хору, а
згодом – його генеральним директором.
Великий внесок А.Т.Авдієвський робить у розвиток національної
культури України. Він ініціює створення нових програм з музики для
загальноосвітніх шкіл України, освітньо-професійних програм вищої
школи за професійним спрямуванням „Музичне мистецтво”. Його
наукові праці, навчально-методичні посібники, репертуарно-
методичні збірники, методичні рекомендації, програми, статті
ефективно використовуються в навчальному процесі вузів, училищ,
загальноосвітніх шкіл тощо. За період роботи в університеті Анатолій
Авдієвський підготував цілу плеяду висококваліфікованих учителів
музики та хорових виконавців.

Своїм ангелом-охоронцем А. Авдієвський вважає Григорія Верьовку,

бо саме той підтримав його після сумнозвісного рішення М.Хрущова:
«Досить танцювати й співати за державний кошт». Адже цей вердикт
знищив майже всі народні хори, ансамблі танцю, камерні та
симфонічні оркестри в Українській РСР.
Саме тоді Г.Верьовка запросив товариша, вже злиденного від
безробіття, стати його асистентом у хорі. В новому колективі
розквітла головна пристрасть А.Авдієвського – народна пісня. Він стає
автором численних обробок фольклорних творів «Привітальна
хороводна», «Місяць яснесенький», «Над широким Дніпром», «Не
громи в степах гудуть», «Колискова», «Павочка ходить», «Діброва
зелена», «Чуєш, брате мій», «Думи мої», пісень народів світу.

Митець вважає: “...саме в народній пісні захована душа людська…

Дуже багато ліричних пісень, пов’язаних з любов’ю до рідної
Батьківщини, святої землі, батьків, коханої. Я хотів би, - продовжує
маестро, - щоб ця любов ніколи не зраджувала наш народ і щоб у
житті знайшлася можливість порадіти від спілкування з цими
прекрасними творами, які поціновані в усьому світі”. Анатолій
Тимофійович переконаний, що душу можна освітити, збагатити,
позбавити якогось негаразду тільки завдяки вірі в Господа Бога та вірі
в силу мистецтва.
У кожного митця – своя творча доля. У Анатолія Авдієвського вона
особлива, просякнута професіоналізмом, відданістю національній
культурі, хоровому мистецтву, справі виховання духовності,
підготовки висококваліфікованих фахівців. Не всяка людина здатна
осягнути дух нації та яскраво виразити його у своєму менталітеті,
світогляді, ставленні до життя, ієрархії цінностей. Саме це було
притаманне Анатолію Авдієвському.

Піввікова діяльність маестро належить до визначних надбань

національної культури другої половини ХХ – початку ХХІ століття. Це,
без перебільшення, – ціла епоха в українському хоровому
виконавстві, що підтверджене історією, мистецькими подіями,
концертними програмами, численними успішними гастролями
Національного заслуженого академічного українського народного
хору імені Григорія Верьовки, конкурсами, фестивалями в Україні та
далеко за її межами.

Багатогранний творчий портрет митця вимальовувався ще й через

численні спогади, роздуми, інтерв’ю, висловлювання відомих
композиторів, мистецтвознавців, диригентів, співаків, хореографів,
педагогів, державних діячів, учених різних напрямів, широкого кола
поціновувачів його таланту.
Не можна не погодитись із Любов’ю Кияновською, яка у монографії
«Таємні письмена душі… Анатолій Авдієвський: шляхами творчості»
(К., 2017) дуже влучно, з нашої точки зору, порівнює естетику і
світогляд Анатолія Авдієвського з думками філософа ХІХ століття
Памфіла Юркевича. Він проповідував гармонійні відносини між
розумом і серцем людини, закликав до злагоди не тільки з іншими
особами, а й, передусім, із самим собою, власною внутрішньою
сутністю.
Для Авдієвського таким найвищим концентратом серця був хоровий
спів як найвищий моральний закон, що не припускає фальші,
небажання мислити, поверхового задоволення від звукового
подразника, а стверджує чутливість і емоційне переживання музики.
Для нього найбільш характерним і визначальним у житті було
цілковите заглиблення у творчі інтереси і відкладення багатьох інших
життєвих пріоритетів, потреб на другий план. Ця людина жила
мистецькими візіями як у виконавстві, так і в педагогічній роботі.

«Кожна людина, – відмічав Анатолій Тимофійович, – є особистістю. І

то не залежить від освіти, фаху і тієї вершини, якої досягла: важливо,
щоби в її душі завжди були присутні чесність, порядність, патріотизм,
гідність, людяність, любов до праці й велика відповідальність за все,
що діє і мовить». Говорячи про наболіле, насущні, не розв’язані
проблеми в найтонших сферах людського буття – духовності,
культурі, музиці, митець наголошував: «стверджувати, що у нас нічого
немає, так само абсурдно, як і доводити, що у нас усе є. Це ті
крайнощі, які завдають великої шкоди рідній державі, її престижу на
світових обширах. …Із огляду на це, нині мають цілеспрямованіше
акумулюватися, активніше працювати на майбутнє держави її історія,
культура, фольклор, філософія. Покликання інтелігенції –
утверджувати загальногуманістичні начала, все те, що єднає, а не
роз’єднує нас із цивілізованим світом… Українці належать до тих
народів, які, переймаючи духовні, мистецькі набутки пращурів,
ніколи не зупинялися на досягнутому. Органічне злиття традицій і
якісно нового – сутність нашої діяльності… Світ називає Україну
“солов’їною державою”, та ми над своєю “солов’їністю” нерідко
збиткуємося, не підносимо пісню-душу в небо, а кидаємо на грішну
землю й топчемо брудними ногами».

Обговорюючи стан сучасної української культури, Анатолій

Авдієвський відмічав, що в ній утверджуються інші, ніж були за
тоталітарного режиму, духовні цінності. При тому слід зберігати й
розвивати базові, тобто загальнолюдські начала. Саме вони – основа
для консолідації нашого строкатого суспільства. На жаль, культура
стала заручницею зруйнованої економіки, непродуманої політики і
туманної, значною мірою абстрактно-романтичної ідеології.
Ось ці три гирі, вважав він, і несе на хирлявих ніжках наша духовність,
яка все ж таки, на щастя, націлена у майбутнє. На його переконання,
ми повинні всебічно вивчати самобутній народнопісенний мелос,
пам’ятаючи, що науково-технічний прогрес разом із великими
здобутками приніс і суттєві збитки. Зокрема, з’явилася тенденція до
стандартизації людської свідомості, а це, як відомо, загрожує
духовним надбанням цілих народів. Мистецтво ж, зокрема пісенне,
не знає мовних бар’єрів, об’єднує людей глибиною думки, красою і
розмаїтістю художніх форм. Пісенне багатство кожного народу в
цілому становить скарбницю духовної культури усього людства.

Неперевершений знавець хорової справи не стомлювався

повторювати, що, навчаючи співу дітей, ми не лише турбуємося про
якість пісенного матеріалу, а й про виконання, що сприяє розвиткові
їхнього художнього смаку. Робота над піснею – це не нудне
зазубрювання чи механічне наслідування вчителю, а захопливий
процес, у якому є творчий елемент, що потребує наполегливої
технічної і душевної роботи.

Учитель не просто виконує з дітьми народну пісню, він її

співпереживає, переосмислює, вибудовує, нею вимірює своє
призначення неповторного творця, просвітителя, вихователя,
диригента-професіонала та людини-патріота. Про це свідчить
наступна висловлена ним якось думка: «Наш народ – він оптиміст, і
це зафіксовано в його пісенній творчості. Дуже багато ліричних
пісень, пов’язаних із любов’ю до рідної Батьківщини, до своєї землі
святої, до родини, батька, матері, коханої… Я хотів би, щоб ця любов
ніколи не зраджувала наш народ. І щоб у житті кожного з нас
знайшлася можливість порадіти від спілкування з цими прекрасними
творами, що поціновані не тільки нашим народом, а й усім світом».
Слід відмітити, що Анатолія Авдієвського завжди турбували проблеми
духовності не лише молодого покоління, а й майбутніх учителів
музики. Він вважав, що студенти – здебільшого патріоти України, у
яких є власне бачення майбутнього. На них покладається надія
створити насамперед українську Україну, стати господарями у ній,
плекати і розвивати її.

Разом із тим відзначалися й негативні фактори. Замість того, щоб

звертати увагу на скарб, створений душею людства, тобто класичну
музику, юнь часто вдовольняється поверховим мистецтвом. «На
жаль, молоді люди рідко замислюються над тим, що за духовний
скарб, що за своєрідний оберіг створив наш народ для свого
майбутнього. А це – українська пісня, і щоб трошечки її сприймати,
треба знати народну культуру. Але наші студенти летять, як метелики
на вогонь, на оту бізнесову, штучно створену “духовну індустрію”.
Мова не про естрадне мистецтво, яке повинно бути. Але коли воно
стає єдиним, – таким, що не відбиває національного елементу нашої
культури, складовими якої є пісня, танок, образотворче мистецтво
тощо, – це лякає. Істинне мистецтво повинно западати в душу».

На фоні активної і плідної хорової, творчої, концертної діяльності

відбувалася помітна освітньо-управлінська робота маестро в
Національному педагогічному університеті імені Михайла
Драгоманова, яка тривала майже 36 років. Із перших днів керівництва
кафедрою методики музичного виховання, співів і хорового
диригування Анатолій Авдієвський приділяв значну увагу мові, якою
спілкуються і проводять заняття викладачі, та навчальному
репертуару хорових колективів.

У результаті реорганізації хорових колективів на факультеті стали

функціонувати мішаний, два жіночі хори, засновано ансамбль
народної пісні «Червона калина», який згодом переріс у повноцінний
хор. Відкрито спеціалізацію «Регент церковного хору», почалося
навчання іноземних студентів, із яких було створено ще два
самостійних хори.
Було започатковано фестиваль-конкурс хорових колективів
педагогічних університетів України. Ряд науково-педагогічних
працівників отримали почесні звання. Анатолій Авдієвський першим
в університеті очолив діяльність музично-педагогічного факультету в
статусі Інституту мистецтв. За його пропозицією були засновані хорові
та ансамблеві колективи на всіх факультетах університету, якими
керували викладачі кафедри й провадили значну роботу з музично-
естетичного виховання майбутніх педагогів різних профілів.
Як завідувач кафедри, Анатолій Авдієвський сприяв активізації
науково-дослідної роботи викладачів. Досить сказати, що за період із
1980 до 2016 року на кафедрі було захищено 3 докторські та понад
100 кандидатських дисертацій, опубліковано наукових робіт
загальним обсягом біля 1000 друкованих аркушів. За час його
керівництва викладачі кафедри взяли участь у понад 50-ти
міжнародних і всеукраїнських наукових конференціях. Під
очільництвом кандидатів і докторів наук кафедри у 2000–2016 роках
студенти написали й захистили близько 200 магістерських робіт.
7 березня 2016 Анатолій Тимофійович відсвяткував 50-річний ювілей
на посаді головного диригента та художнього керівника
Національного заслуженого академічного українського народного
хору України ім. Г. Г. Верьовки.
Помер 24 березня 2016 року. Похований в Києві на Байковому
кладовищі
Також цікавий факт, У 21 році одну з Київських вулиць в
Деснянському районі перейменували в честь Анатолія Авдієвського.
До того носила ім’я Павла Вірського