Творча робота на тему:

«Україна моєї мрії»

Мене звати Зелінська Анастасія, я учениця 9 класу. Зараз моя головна
мета – це вступити в Обласний науковий ліцей-інтернат КЗВО "Барський
гуманітарно-педагогічний коледж імені Михайла Грушевського".
Я довго вагалася на рахунок того, де ж мені краще вчитися. Мої друзі
вирішили залишитися в школі, а я, добре все обдумавши, надала перевагу
ліцею. Адже потрапивши на день відкритих дверей у цьому навчальному
закладі, мене дуже привабила колективність та дружність між усіма.
По життю я доволі творча особистість. Люблю творити щось нове,
цікавлюсь читанням, малюванням, танцями та приготуванням їжі. У школі я
вже восьмий рік підряд отримую грамоту за відмінне закінчення навчального
року. Брала участь в багатьох олімпіадах з української та англійської мов,
математики, отримуючи призові місця. Особливо цікавлюсь точними науками,
що, скоріше за все, успадкувала від своєї бабусі.
Пишаюся, що я народилася саме в Україні! Наші краєвиди – це наша
гордість. А наш народ – це наша мудрість. Тому мене дуже зацікавила тема
творчої роботи «Україна моєї мрії».
Наша країна – це щось неймовірне! Неможливо передати всю красу
наших земель звичайними словами. Все в нашій державі мальовниче, та все це
ми повинні берегти власними руками, наче найкоштовніший діамант.
На жаль, наразі в нашій цвітучій та чудовій Україні йде жахлива та
безжалісна війна. Через це постраждало безліч людей, як фізично, так і
морально. На початку цих страшних подій я почала відволікати себе
написанням віршів, які виливалися із моєї душі на папір, наче кров наших
українців, яка проливалася на землю.
 Наші серця тут назавжди,
Ми вірили – перемогли!
Та яку ціну ми віддали
За нашу рідну землю.

Ми чули плач чужих батьків,

Ми бачили, як ті, хто «рятував»,
Хто говорив, що «Ми хотєлі вас спасті»
Лиш горе й біль принесли в рідний край

Та тепер ми більше не здамося,

Ні в чиї руки ніколи не дамося.
Нас не торкнеться геть ніхто
І слово ми збережемо!

Україну намагаються знищити не вперше. Це намагаються зробити вже

не перше століття, та наша ненька стійко витримує всі важкі випробування на
своєму тернистому шляху. З історії нашої держави зрозуміло, що росія
постійно хотіла винищити наш народ, наші землі, мову, традиції та звичаї. Та я
впевнена, що кожен українець переконаний в нашій перемозі.
Сподіваюся, що в найближчому майбутньому ми зможемо святкувати
наш тріумф, ні за що не хвилюючись та не переглядаючи жахливі новини в
телерам-каналах. Я вірю, що дітки, які зростають зараз, зможуть провести своє
подальше дитинство по-справжньому щасливо. Мені боляче згадувати, як
весною, коли багато біженців із різних міст приїжджали до нашого спокійного
містечка, тому що малятка на дитячих майданчиках підходили до мене, щоб
погратись, та говорили, що приїхали сюди тікаючи від війни. Мені боляче
згадувати, як моя сестричка плакала від страху, коли по нашому небі пролітали
військові літаки та ракети.
Але я вдячна, що життя не показало мені справжньої війни. Я не бачила
власними очима всі ті жахіття, через які довелося пройти моїм одноліткам та
іншим людям. Ні в чому невинним людям, які так само, як і я вчилися, або
ходили на роботу. Народжували дітей, або чекали народження онуків. І навіть
не уявляли, що за мить звичне блакитне небо може перетворитися на червоне
море.
В такий важкий для нас час дуже багато українців об’єдналися, стали ще
більш міцними та сильними, щоб показати ворогу – нас не зламати! Довженко
має рацію: «Ми б'ємось за те, чому нема ціни в усьому світі, – за Батьківщину».
Хоча причину зміцнення хочеться назвати просто страшним довгим
кошмаром. Іноді, коли лягаю спати, здається, що от завтра прокинусь – і буде
двадцять п’яте лютого. А насправді, відкриваючи очі я розумію, що пройшло
більше, ніж триста шістдесят п’ять днів. Раніше усі рахували дні до свого дня
народження, а зараз рахують дні до закінчення військових дій. Цей день справді
стане кращим, ніж будь-яке свято.
Ще з давніх давен наш народ боровся за незалежність та самостійність
України. Згадати тільки всесвітньо відомого Тараса Шевченка. Майже кожна
людина на планеті хоч один раз чула це ім'я, чи твір поета. Та ми знаємо, що
цей могутній чоловік прославився не лише гарними картинами та
неймовірними віршами, але й безмежною любов'ю до свого рідного краю. Його
вражаюче бажання захищати простий народ, при цьому жертвуючи самим
собою, це те чим варто пишатися. Адже не кожен готовий, один раз побувши в
неволі, знову йти наперекір усім.
Перше місце за вагомістю внеску в українську революцію беззаперечно
посів голова Центральної Ради Михайло Грушевський.
"Грушевський має бути на першому місці, адже він був настільки
загальновизнаним лідером, що на початку революції навіть не виникало
питання, хто очолить рух", - вказує Кирило Галушко.
В багатьох містах України стоять пам’ятники на його честь. У нашому
місті навіть коледж названий іменем Грушевського. Він відвідав Бар влітку
1891 року. Збирав матеріали для своєї магістерської дисертації «Барське
староство. Історичні нариси XV—XVIII ст.»
Також потрібно пам’ятати нашого першого президента, що очолив
Україну після здобуття її незалежності. За правління Леоніда Кравчука було
запроваджено Національний Герб, прапор та Гімн України, принято перші
чотириста законодавчих актів, сформування Збройних сил України, підписання
Біловезької угоди про припинення існування СРСР та Гельсінського
заключного акту про інтерграцію України в Європу та визнання незалежності
України сто сімдесят першою країною.
Не можу не згадати нашого теперішнього президента, який виявився
настільки сміливим, що навіть коли Америка виділила йому вертоліт для
вильоту з України, він вирішив залишитися на Батьківщині. Володимир
Зеленський показав на власному прикладі, що, не зважаючи на своє минуле в
ролі артиста комічного жанру, можна згуртувати навколо себе цілий народ.
Наша країна з сивої давнини славиться своєю культурою. Мене завжди
приваблювали обрядові пісні: щедрівки, колядки, веснянки, купальські співи та
безліч інших. Їх створювали наші пращури, для того, щоб піднімати настрій
собі та своїм дітям. Зараз ні одне Різдво не обходиться без різдвяної колядки.
Івана Купала, до війни, святкували, роблячи фестиваль. Усі дівчата плели
віночки з польових квітів, танцювали, співали. А ввечері традиційно відпускали
власноручні вироби у річку, чекаючи на свого коханого. А пісні українською
мовою все більше і більше поширюються серед закордонних країн.
Діти – це майбутнє кожної країни та продовження коріння кожної
родини. Діти – це квіти життя, за яке зараз боряться наші воїни. В серці
кожного українця є надія і віра в те, що квіти нашого життя будуть
розпускатися і віддавати свої пахощі та різнобарвні відтінки на вже мирній та
вільній землі.
Я мрію, що скоро наше небо стане мирним. Україна відбудується. Стане
ще кращою, ніж була завжди.
Доля нашої країни дуже непроста, але якщо ми будемо намагатися,
візьмемо себе в руки, то зможемо відтворити могютню державу. Державу,
перед якою кожен захоче тільки схилити свою голову, а не поставити нас на
коліна. Адже ставати на коліна ми будемо тільки перед Богом та тими, хто
хоробро нас захищав та захищає зараз. Вічна пам’ять, вічна шана героям, які
воювали та загинули за єдину Україну!
Слава Україні.