Підготувала Юрченко Дарина

група1афауСО

Війна в моєму житті

Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров’ю на своїй землі
Ліна Костенко

Людям властиво забувати, а історії – повторюватись. Вона закручується в

непередбачуваних зворотах і карає тих, хто нехтує нею. Наші попередники
всліляко намагалися запобігти цьому й попередити своїх наступників. Проте ми
завжди звикли думати, що розумніші за наших предків, які писали вірші для
нас, складали пісні для нас, які мучилися в таборах, які з голоду вмирали, не
маючи у роті ані крихти, які сміливо шли в бій на вірну смерть, аби тільки
захистити і зберегти нас – майбутнє покоління. Однак, не зважаючи на всі
зусилля наших прабатьків, ми забули – добровільно відмовилися від своєї
історії: співали чужі пісні, захоплювалися чужими поетами, вважали себе
братами і сестрами з тими, чиєю метою завжди було знищити нас як націю.
Були дурними, коли вкотре повірили своєму ворогові. І ось ми де: в країні
війна, а молоді хлопці та дівчата – цвіт нації, ті, хто мали розвивати державу –
гинуть за наші помилки. Війна змусила зазирнути до припорошених пилом
сторінок історії, згади, хто ми є, хто наш друг, а хто – ворог. Але чи не
завеликою є ціна за відновлення пам’яті народу?
Я теж забула. І хоча все життя провела в україномовному середовищі,
російська пропаганда далася в знаки: з дитинства соромилася своєї солов’їної,
коли розмовляла з російськомовними людьми, адже нав’язаний роками
комплекс меншовартості говорив, що українська мова лише для селюків. А
тому оминала твори наших поетів та письменників й навпаки захоплювалася
книжками ворога, аби краще розуміти його мову та культуру, які насправді
ніколи не були мені близькими. Я була поглинути чужими ідеалами та
цінностями, аж допоки одного дня все не змінилося.
Усе сталося так раптово, що відчувалося ніби сон. Мирне життя
перетворилося на кошмар. Так було і в житті Ліни Костенко, про що вона
розповіла у вірші “Я виросла у Київській Венеції...”:
А потім бомби влучили у спокій.

Чорніли крокв обвуглені трапеції.

А потім повінь позмивала попіл

 моєї дерев’яної Венеції.
Війна. Так розгорнулася нова кривава сторінка нашої історії, що
перевернула мій світ. Світ, що був збудований на ілюзіях і брехні, розпадався
на шматки. Війна – явище, яке зустрічалося лише на сторінках підручників чи
екрані телевізора, стало страшною реальністю. Раніше я не розуміла значення
цього слова, але тепер точно знаю, що це: бачила фото жахливих картин, які
розгорталися на території нашої України, знаю імена героїв, що ціною власного
життя захищали нас й продовжують це робити. Тепер я пам’ятаю кожен
постріл, кожен вибух і той день, коли смерть була занадто близько.
Повертаючись назад у спогадах, одразу згадую “Мій перший вірш
написаний в окопі” Ліни Костенко. Серце відгукується болем на кожен рядок,
адже я бачу там себе, мені знайомий той жах, котрий проймав тіло до кісток:
О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!
Читаючи цей вірш, важко стримувати сльози, адже поетеса до болю
точно змальовує кожну деталь того страшного дня: і “вузесенький окопчик” , і
як “гула земля”. Ліна Костенко зобразила не лише страшні наслідки війни, а й
показує, як лише сама згадка про пережите приносить страждання. Проте якби
тяжко не було “випробування зміцнюють дух і ведуть до життя”, – так писав у
своєму романі “Чорний ворон” Василь Шкляр.
Війна лишила по собі шрами не лише на моєму серці чи будинку, а й на
тому, що дало прихисток у найстрашніші дні й повернуло пам'ять – на книгах.
Чи не іронічно, що куля зачепила саме збірку української літератури серед
десятка інших російських книжок на моїй полиці? Книги – ось де я ховалася,
коли за вікном лунали автоматні черги. Навіть у найчорніші ночі вони сіяли в
мені те світло, котре в них заклали автори. Так почалося моє “знайомство” з
українськими митцями, їхніми творами, історією України, з моєю історією.
А ще війна поставила переді мною питання “чи важлива мова?” і моя
відповідь – безумовно. Адже вона є невід’ємною частиною кожного народу. Це
не просто засіб спілкування, чи явище, що об’єднує певну групу людей – це
могутній інструмент опору, це щит, що захищає свій народ від впливу
загарбника. А ще це небезпечна зброя, якою вміло орудував ворог впродовж
століть. Він завзято викорінював нашу солов’їну і так само нав’язував свою.
Сама Ліна Костенко говорила, що “нації вмирають не від інфаркту. Спочатку
їм відбирає мову.” А Василь Симоненко так писав у своєму вірші “Моя мова”:

Ти даєш поету дужі крила,

 Що підносять правду в вишину,

Вченому ти лагідно відкрила

Мудрості людської глибину.
Тому мова – священний скарб нації, що несе в собі культурну цінність
та є ще одним з хранителів пам'яті народу. Мова впливає на духовний світ
свого носія, та є тою українською душею, що єднає серця громадян своєї
держави.
Відтоді література ворога зникла з моїх полиць, їх замінили книжки, чиї
сторінки говорять рідною мовою, навчають правильних цінностей і врешті –
бережуть пам'ять. Цей страшний кошмар пробудив у мені цікавість до наших
авторів. Жадібно вчитуючись у сторінки творів, я зустрічала тисячі
підтверджень тому, як впродовж століть ворог безжально нищить нашу націю.
Досліджуючи біографії, бачила через що доводилося пройти людині, аби
зберегти й донести правду до своїх нащадків. Найбільше мене вражали історії
митців доби розстріляного відродження та шістдесятництва. Скільки
загублених життів! А скільки ще вони не встигли сказати й написати за своє
коротке життя?
Війна змінила мене, вона змусила поглянути на життя під іншим кутом:
дала зрозуміти, що є найціннішим, а що – ніколи не було і не буде близьким
мені. Я ствердно можу сказати, що засвоїла цей урок. Тепер я розумію
важливість історії та мови. Знаю ціну кожного дня, кожної години та хвилини
прожитої мною. Розуміючи це, мушу виконувати свій обов’язок і тим самим
виражати вдячність своїм захисникам – пам’ятати. Ніколи – забути чи
пробачити, завжди – пам’ятати. Плекати свою рідну мову, читати українські
книги, любити рідний край, бути вдячною – це моя відповідальність та
обов’язок перед Україною, як дитини перед матір’ю. Я була у темряві, але
тепер маю частинку світла у своїй душі, що донесу як спадок до наступних
поколінь.