1

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

З БАТЬКІВЩИНОЮ В СЕРЦІ

Художньо-публіцистичний альманах
із присвятою захисникам Вітчизни

Київ – 2014
2

УДК 82 (477)

Затверджено та рекомендовано до друку на засіданні

Редакційно-видавничої ради
Національної академії Служби безпеки України
(протокол № 1 від 09 жовтня 2014 року)

З БАТЬКІВЩИНОЮ В СЕРЦІ : художньо-публіцистичний аль-

манах із присвятою захисникам Вітчизни / [за заг. ред. І. І. Гуськова,
Л. Г. Погиби]. – К. : Центр навч.-наук. та наук.-практ. вид.
НА СБ України, 2014. – 120 с.

До альманаху ввійшли поетичні, публіцистичні та прозові твори курсантів, сту-

дентів, викладачів і співробітників Національної академії Служби безпеки України, а
також членів їхніх сімей, подані на літературний конкурс «З Батьківщиною в серці».
У своїх творах автори намагаються висловити власне бачення сьогодення мовою ху-
дожнього слова, прагнуть передати свою підтримку солдатам-захисникам, які
сьогодні захищають територіальну цілісність України.

© Національна академія
Служби безпеки України, 2014
 3

ЗАХИСНИКАМ УКРАЇНИ ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ

Події останніх місяців в Україні – протиправне насильницьке

відторгнення Росією Кримської автономії і Севастополя та диверсій-
но-терористична війна на Донбасі – пробудили в українців патріоти-
чний дух, щире бажання захистити непорушну єдність Батьківщини,
відновити мир і стабільність у державі.
«Вітчизна – це не хтось і десь, я – теж Вітчизна», – так писав
український поет Іван Світличний. І сьогодні боротьба за Україну, за
її волю, за честь і славу, за народ стала всеукраїнським рухом. Ось і
на сторінках цього літературного альманаху вихованці Академії,
співробітники та члени їхніх сімей висловили вдячність та підтримку
бійцям АТО, схиляючись перед їхньою звитягою і мужністю. Кожен
рядок – віршований чи прозовий – це присвячення захисникам
Вітчизни, імена яких будуть викарбувані золотими літерами у книзі
Героїв українського народу!
«З Батьківщиною в серці» –не просто назва збірки, це незмінний
життєвий та професійний девіз майбутніх офіцерів Служби безпеки
України!

Проректор (по роботі з особовим складом)

Національної академії Служби безпеки України
Ігор Гуськов
4

«Я УКРАЇНИ НЕ ВІДДАМ БЕЗ БОЮ…»

А коли звідусіль темно,

А з очей матерів – сіль,
Господи, хай недаремно
Ми терпимо цей проклятий біль…
Наталія Мащенко

Особливість цього збірника в тому, що в ньому майже немає ча-

сової дистанції між подіями та їх відтворенням. Ці рядки написані тут
і зараз. Вони – як важка кардіограма України. Вони зачіпають за живе
не версифікаційною майстерністю, а тою правдою, яка точно і промо-
висто зафіксувала ритм переломного і героїчного 2014 року. Року,
який змінив свідомість України і визначив тематику, і лексику, і об-
разність творів цього альманаху. Тут біль, любов, відчай і понад усе –
віра. Цінність цих поезій у тому, що це – жива реакція на події, що
відбувалися на Майдані:

Холодні ночі, запах шини, людської крові там річки,

Це наша ненька Україна, тут її доньки та сини.
А снайпер тихо і підступно почав розстрілювать людей,
Хотів убити й залякати, не знав, що воля є в дітей.
(Сергій Демченко)

Покоління, яке виросло в незалежній Україні, зі словами Шев-

ченка: «Борітеся – поборете!» ішло під кулі снайперів на Грушевсь-
кого і на Інститутській. За свободу. За гідність і честь. Бо Україна, як
пише про це одна із талановитих авторок Богдана Перепеляк:

Боротися з недугою свавілля і ганьби

Зібрала всі свої найвідданіші сили…
У дощ, у сніг, в мороз ти пробивалася з пітьми,
Хоча стріляли в тебе і нещадно били.
 5

Живу пульсуючу енергію конденсує слово молодих авторів

у відтворенні окупації Криму:

Чи міг хтось рік тому збагнути,

Що можуть на свободу України посягнути,
Що до нас прийде війна зі Сходу,
Як дехто скаже: від «братерського» народу.
(Юлій Ігнатенко)

Збірка містить гострі інвективи проти політики окупації, тут, вла-

сне, нелакована правда про російсько-українську війну на Сході
України:

Ми плани агресорів тут поховаєм.

Немає різниці, як політики це називають:
конфлікт, інтервенція, АТО чи війна.
Ми переможемо! Це наша земля!
(Юлій Ігнатенко)

Здається, усе просто: прості іменники й дієслова, утім, скупий по-

етичний арсенал передає ту пекельну реальність, у якій опинилася
Україна, значно переконливіше, аніж розсипи метафор:

Іду з мечем – країна за плечем,

А меч двосічний на обидва боки,
І хтось у глибині єства мого рече,
Спрямовує важкі й непевні кроки.
(Олександр Заруба)

Ці сконденсовані рядки – маркер того, що відчуває молодий гро-

мадянин сьогодні, це – громадянська позиція, тест на зрілість
і патріотизм. Справжній, а не удаваний:

Йдучи у бій, ти серце одягав

В бронежилет із мужності та сили.
Ти знав, що все це не дарма,
Поряд брати по духу та країна.
(Марина Ночніченко)
6

Прагнення проявити себе у слові притаманне всім авторам збір-

ника. Хоча не всім вдалося репрезентувати суверенну авторську інто-
націю, несподіваний образ, нестандартне порівняння, є багато поети-
чніх знахідок: «я України не віддам без бою» (Богдана Перепеляк),
«війну, що ти відніс на плечах міцних подалі» (Алла Ольховик), «зе-
млю святу їм не роздерти» (Андрій Акімов), «ми України небайдужі
діти» (Ірина Підгородецька), «не вернувсь, не кинув бою, за країну
все віддав» (Алла Ольховик), «ми підемо в бій за країну» (Вікторія
Когут).
Не лірика, а суворі реалії українського сьогодення та історичні
екскурси – ось що визначило тематику більшості публіцистичних на-
рисів та есеїв. Самі назви більшості з них («Народ і нація», «Україні
гарантую безпеку», «Душу й тіло ми положим за нашу свободу»,
«Герої не вмирають», «Україна – понад усе!», «Живе і після смерті
лицарська слава», «Україна – єдина») – свідчення того, що історія не-
перервна, і гасла вояків УПА стали гаслами Майдану і невіддільною
частиною української свідомості. Сталася дивовижна метаморфоза:
заклик «Україна – понад усе!» перестав бути тільки гаслом, а став ви-
значальним вектором для Небесної сотні, а потім ще сотень і сотень
українських хлопців, які полягли на Сході від «старшого брата».
Уроки історії стали реальним життям. Вчорашні учні і студенти,
засвоївши їх на Майдані, полягли за Україну, бо вона – понад усе!
Була, є і буде! Поезія увічнила їхній подвиг. Хай вона завжди живить
душу кожного, кого вона торкнула своїм безсмертним крилом!

Наталя Клименко,
поетка, член НСПУ,
заслужений працівник культури України
 7

Акімов Андрій,
курсант

ПРИСЯГАЄМ ТОБІ, УКРАЇНО!

Вогонь у тілі – душа кипить,

України слава у серцях дзвенить,
Наша віра, наша воля,
Доблесть, мужність, честь
Стануть вірною опорою
Мільйонів сердець.

Військова присяга – доблесна справа.

Для патріота – це не забава.
Це слава честі й боротьби,
Ми присягнемо, Україно,
Назавжди тобі!

Історію славну, минуле козацьке

І вірні традиції ми збережем,
Примножим достаток і волю завзяту,
Ми щастя й добробут країні несем.

І всі пам’ятатимуть: клятву дали,

Державі на вірність серця присягли,
Ми служби безпеки вірнії браття
Сьогодні, й тепер, і на вічні віки.
8

***

Роки летять, неначе вітер,

І в серці полум’я пала,
Двадцять три роки України
Ми захищаємо права.

Часи важкі, Вкраїні тяжко,

Та всі ми хочемо добра.
Тож боронити рідну неньку –
Це честь і гордість вояка.

Нехай не дивляться так зверхньо

Ті вороги, що розбрат нам несуть,
Землю святу їм не роздерти,
А волю українську не зігнуть!

Ми щирі діти України,

Ми виросли на цій землі,
Жили тут і живуть родини,
Козацькі славні дочки і сини.

Ми не допустимо ніколи,
Щоб ображали наш народ.
Ми суверенні, вільні люди!
Благослови нас всіх, Господь!
 9

***

Лиш тихий шепіт листя у садочку

Та ніжні співи матерів
В серцях бійців породжують надію,
Хоча сьогодні знову буде бій...

Це боротьба за справедливість,
За волю, правду і права,
І хоч нелегка та дорога,
Та буде доля та свята.

За незалежність і свободу
Ще воювали козаки,
А ми, нащадки славного їх роду,
Традиції вкарбуєм навіки.

І життєдайна сила запалає,

Надія променем горить.
За Україну, за соборність!
Я вірю: будемо ми вільно жить!
10

Андрющишина Анастасія,
випускниця НА СБ України

Ребята, хорошие мои, безумно скучаю,

очень люблю вас! Вы у меня самые-самые
лучшие, самые теплые. Мне вас очень не
хватает… Вы всегда в моем сердце…

На тонкой сонной линии вдали,

Шафранный глаз откроет небо,
Ресницами цепляя облака.
Иголочки коснутся полотна,
И яблоко небесное созреет
В радетельных отзывчивых руках.

В траншее, среди брустверов, в траве,

В зеленой, малахиту вровень, форме
Солдатик, вдруг зарею пробужденный,
Сковано тело сыростью в земле,
Раным-ранешенько проснулся, бедолага,
И потянулся в утро сонно.

Таких, как он, полным-полно в окопе,

Им под зарей охоты нет вставать.
Бутонам витязи подобны.
Лишь по команде, в вялой суматохе,
Очнется каждый, и очнется взвод.
Такие разные, но чем-то всё же сходны.

А где-то там, в траншее за пригорком,

Девчонок взвод росою моет руки,
Вплетает в косы свежую траву.
И над огромным дружным полком
Сойдутся безмятежно в песни звуки,
В особенном, в родном и мне краю.
 11

Начнётся день, учения, забавы,

Устанут все, мальчишки и девчонки,
И ненавязчиво закат прошепчет вечер.
В соседнюю траншею ступят робко,
Будто с рассвета этой ждали встречи.

И зазвенит задорный смех,

А с ним глаза откроют корифеи,
После окликнет к долгу служба.
В гордых, вслед за боями, средь потех,
О каждом дне ни капли не жалея,
Любовь тепличная и вековая дружба
Пусть малахитом под мудреной службой
В знакомых мне бутонах расцветут.
12

Бантишев Олександр,
співробітник НА СБ України

СЛУЖБІ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ ПРИСВЯЧУЮ

Ми не маєм перерви в роботі –

Бій нелегкий ночами і вдень.
І сьогодні, хоч ми не на фронті,
Повним зростом встаєм під вогнем.

Україно, наша Україно,

Тобі одній навіки вірні ми.
Україно, наша Україно,
Тобі ми, ненько, віддані сини.

Мирним днем шапки мовчки знімаєм

Над труною полеглих бійців,
Сліз скорботи своїх не ховаєм,
Тільки зброю міцніше стискаєм
Та щільніше змикаєм ряди.

Україно, наша Україно,

Про Січ Запорізьку ми бачимо сни.
Україно, наша Україно,
Вірим свято в Тебе з давнини.

Нам не треба фанфар та салютів.

Ми за мир, за безпеку, за волю Твою,
Ми з тобою і в свято, і в будні,
І для тебе завжди ми в строю.
Україно, наша Україно,
В серцях навіки збережемо «Заповіт»,
Клянемося у вірності тобі Дніпром і
небом синім,
Твої назавжди пильні вартові.
 13

Бузенко Анна,
курсант

ТАРАСІВ ПОГЛЯД З ВИСОТИ

На постаменті, тесанім з граніту,

Порвавши хмари, що вгорі біжать,
Тарас в мовчанні огляда півсвіту,
А ми йому готові звітувать.

Старий Дніпро, застелений туманом,

І хвиля хвилю лагідно лоскоче,
Спішить, бо в морі, за лиманом,
Вмочити голову старечу хоче.

А що Тарас? Нащо йому півсвіту?

Своїх дітей до тями б привести.
Його Дніпро реве подібно звіру
Й тоді спокійно входить в береги.

Зневірені, розкидані по світу,

Мов лист багряний, зжовклий восени.
Його ховали згідно з «Заповітом»,
Собі ж ніяк ми ради не дали.

А він же скрізь: і в Каневі, й Черкасах,

У Новгороді, Празі і в Москві.
Все бачить, все оцінює і важить,
Та тільки смуток не згасити у душі.

На регіони розділить країну,

Що по шматку в державу возвели.
Ну, як же тут підтримать батьку сина,
Ну, де ж ту правду, людоньки, знайти?

Мовчить Тарас. В предтечім заповіті

Із постаменту дивиться згори:
Чи й далі ми хохлами будем скніти?
Чи, може, «льох великий» нам знайти?
14

Буркацький Микола,
випускник НА СБ України

ТОБІ, УКРАЇНО!

Коли зима підніме свої вії

І білий сніг, мов марево зірок,
Укриє рясно гори чарівнії,
Зроблю до тебе я свій крок.

Ліси і гаї, волошкові озера,

Ти – перше кохання, як проліска цвіт.
Холодні твої кришталеві джерела,
В душі моїй спраглій залишили слід.

Хоч де б я не був за мінливої долі,

Я серце своє залишаю тобі
На рідній землі, де старенькі тополі,
А зорі привітні і сни молоді.

Величний мій краю, моя Батьківщино –

Святая земля із віків на віки,
Славетна, красива моя Україно,
Присягу на вірність складаю тобі!
 15

МИ УКРАЇНЦІ!

Шумлять, гойдаючись, дерева,

Чорніє нива, поряд шлях,
А далі, далі – синє небо,
І якось щемно у очах.

Збігає вниз піщана стежка,

А там, ховаючись в сади,
Поміж хатинок білих, наче вежа,
Прекрасна церква – видно лиш хрести.

Дивлюсь на озеро, широке поле,

Вітряк самотній на горі…
І промовляю тихо: «Сива доле,
Ми українці, й скарб наш у землі».

ДО ДНЯ РОЗВІДКИ

Немає в світі тої сили

За всеосяжне почуття,
Що в своїм серці оселили,
Якому вірні до кінця.

Буть гідним честі ідеалам,

Відповідати за слова,
Своїм завзяттям, як кресалом,
Тримати світло для керма.

Адже розвідник – не робота,

То вибір долі на життя.
Крізь терен часу йде дорога,
Героїв шлях у небеса.
16

ШЕДЕВР СВОГО ЖИТТЯ

Гойдає день колиску ночі,

Шепоче лагідні слова,
Крізь волошково-сині очі
Знов посміхається душа.

Вкладає вітер трави в полі,

А червоніюча зоря,
Схилившись сонцю у поклоні,
Впаде на місто тінню сна.

Хвилини зорями пізнати,

І чути добрії слова,
Як одинокий човен в морі,
Ти шлях шукаєш навмання.

Повір у себе, в силу волі,

В палітрі барв нема кінця,
І пензлем рішення поволі
Створи шедевр свого життя.
 17

Верещак Олександра,
курсант

***

Ми з вами, відважні герої,

У серцях горить вогонь.
Тяжка доля на вашій долоні –
Боронити країну знов.

Ріки сліз та озера болю

Ми сховаємо в нашій душі…
Захищайте Вітчизну, хлопці,
Відвага й хоробрість у вашій крові.

Захистимо ми нашу Вкраїну

Від лютих її ворогів.
І постане воля і правда –
Гідна минулого наших дідів.

УКРАЇНІ

Україно, ти моя єдина,

Зимовий сад, безмежнії поля…
Україно, ти моя єдина,
Ти як вранці пісня солов’я.

Твоя мова ллється на простори,

Гарна й чиста, як води Дніпра,
Хай панує українська доля
Та держава наша процвіта.
18

Демченко Сергій,
студент

ПАМ’ЯТІ НЕБЕСНОЇ СОТНІ

Сумує й плаче Україна! Й ридає з сумом вся земля,

Річки й моря всі почорніли, ридають всі, ридаю я.
Майдан повстав за незалежність, за волю, правду, за народ,
Студенти вийшли за майбутнє, Майдану залишивши кров.

Холодні ночі, запах шини, людської крові там річки,

Це наша ненька Україна, тут її доньки та сини.
А снайпер тихо і підступно почав розстрілювать людей,
Хотів убити й залякати, не знав, що воля є в дітей.

Народ стояв, хоч було важко, читав Шевченкові вірші,

І першого там Нігояна, Сергія, снайпер положив.
Ця перша смерть була важкою, народ й подумати не міг,
Що це почався відлік часу для його відданих синів.

Їх катували на морозі, їх роздягали догола –

Зламати дух ніхто не в змозі, бо Україна в нас одна.
«Рабів до раю не пускають!», – у бій ішли із криком ви,
А «Беркут» смерть нам посилає, ось водомети притягли.

Вогонь і крики на Майдані, і дзвони в церкві вже дзвенять,

Вставай, народ! Земля палає! І неньку треба захищать!
Та знову йде страшна атака, і водомет змітає все,
А світло-шумова граната багато горя всім несе.

Казав Господь, що брат на брата ще руку смерті підійме,

Не вірила в це жодна мати, що кат дитя її уб’є.
Господь чекає на героїв, їх світлі душі вже летять,
Небесні воїни з Майдану в воротах раю вже стоять.

І люд заплакав гірко-гірко, і домовини понесли,

Іде прощання на Майдані – бо ж України це сини.
Вони померли за майбутнє, щоб доля, світла і ласкава,
Прийшла до нас тепер навіки, і світ сказав: «Героям слава!»…
 19

Заболотний Богдан,
студент

Я – ПАТРІОТ

Я – патріот, моя безсмертна Україно,

Я – патріот, поки у світі ще живу.
Незламний дух моєї Батьківщини-неньки
Я пронесу во віки крізь любов та сивину.

Мене ростила й виховала ти,

Низький уклін тобі, подяка і зізнання.
У моїм серці Гімн ще досі не затих,
Мелодія відваги полум’яна.

Тебе вели в полон чимало раз,

Та невмирущий дух не здавсь, ми не скорились!
Нас закликав кайдани розірвать Кобзар, Тарас…
Чимало спогадів у пам’яті лишилось.

Ти виплекала вірність, гідність та відвагу,

І корабель Дніпром і досі ще пливе –
То наш народ в собі несе гірку тривогу,
Майбутнє України в їх серцях живе.

Допоки будеш ти, то й будуть квітнуть квіти,

Нестиме воля невмируща в майбуття.
Допоки будеш ти, ростимуть наші діти.
Я – патріот навіки. Спасибі, Україно, за життя.
20

Заруба Олександр,
співробітник НА СБ України

ОЛЕКСАНДРУ ДУГІНУ

Суверенитет Украины представ-

ляет собой настолько негативное для
русской геополитики явление, что, в
принципе, легко может спровоцировать
вооруженный конфликт.
О. Дугин
«Основы геополитики»

У євразійстві розчинитись без останку?

Забути, звідки йдемо й хто ми є?
Та самобутню тему на світанку
Сопілка десь на плаї виграє!

Злітає пісня, просвітляє лиця

Над світом, над колонами полків.
І крилами б’є збурхана жар-птиця
На шитві материнських рушників.

У серце б’є, не ковза по дотичній,

Витискує по крапельці раба.
Під кольорів означення одвічні:
Червоне – то любов, а чорне – то журба.

Не крячте ж, пане, не морочте глека –

Лишень собі накличете біди,
Ми й далі будем мулять поперека
Імперським зайдам вашої орди.

Най Вам ікнеться, добре й файно спиться,

Та як захочете до наших ясенів –
Ходіть задвірками, мосьпане євразійцю,
На вулиці дадуть вам стусанів.
 21

***

Іду з мечем – країна за плечем,

А меч двосічний на обидва боки,
І хтось у глибині єства мого рече,
Спрямовує важкі й непевні кроки.

На леміш плуга наляга затим,

Щоб долі ниву я зорав волами.
Один осяйний, з німбом золотим,
А інший – гордий, з темними крилами.

В одного раю – ген до небокраю

Льонів і жита в рідному краю,
А інший для наруги і роздраю
Дракона зуб вкидає у ріллю.

У тій борні між недругом і другом,

Продовжуючи чин і дух предтеч,
Ходити маю і ходжу за плугом,
І ржа не вкриє мій двосічний меч.
22

***

Мої братове, поляни, скити!

Русь полум’яна, дзвінка Аратто!
Хтось має й далі тебе любити
І чорну карму твою орати.

За кожну краплю візьмуть на спити

За дзвони змовклі, за брат на брата.
Бо ж ми не сакси, не франки й брити…
Чи наша віра держави варта?

За хату скраю, за душу в шмаття.

Розпаювавши дідів могили,
Мечі гострили, збирали раті,
Орду чекали й не захистили?

Багряні ріки, роки залізні,

Печать полину на тілі роду,
Де на Поліссі словами з пісні
Щепили потай тобі свободу,

Щоби гортати скрижалі Тори

З любов’ю в серці і сподіванням
У сандармохи й голодомори
Іти за грати, іти за грані.

Коли забракне глибин і висі,

Паяци ниці на мізансценах,
Патрони маю носити й кисень
У склеротичних, набряклих венах.
 23

Пекти залізом те рабство вшите,

Поруйнувавши все до основи.
А далі – знову любові вчити
І говорити забуте Слово.

Веди ж нас, пастир, – най вчаться вівці,

Най в порох змелють могутні жорна…
Дощем плодючим проллють верхівці
Червону крівцю на землю чорну.
24

Ігнатенко Юлій,
курсант

ПОКЛИКАЛА НАС УКРАЇНА: ВПЕРЕД!

Чи міг хтось рік тому збагнути,

Що можуть на свободу України посягнути,
Що до нас прийде війна зі Сходу,
Як дехто скаже: від «братерського» народу.

Свою Батьківщину щоб захищати,

Не всі мають брати до рук автомати.
Ці риють окопи, ті гроші збирають,
Для рідних бійців щось припасають.

Тепер ми по-іншому стали дивитись на речі.

Страшне випробовування лягає нам на плечі.
Тепер українці як велика родина.
Вперед покликала нас Україна.

Ми плани агресорів тут поховаєм.

Немає різниці, як політики це називають:
конфлікт, інтервенція, АТО чи війна.
Ми переможемо! Це наша земля!
 25

Когут Вікторія,
студентка

КОЖНИЙ СТУКІТ СЕРЦЯ – УКРАЇНА

Кожний стукіт серця – Україна,

Кожний вільний подих – ти єдина,
Кожна добра думка про державу
В боротьбі за щастя і за славу.

Ми підемо в бій за Україну,

Збережем нащадкам ту єдину
Рідну землю і козацьку славу,
Нашу мову, славну й величаву.

Нам байдуже, як ти розмовляєш,

Головне – чи в серці землю маєш,
Де живеш, ростеш і багатієш,
Й полягти за неї чи зумієш?

Не діліть нас – ми ж бо неділимі,

Українці всі – і тут єдині!
Ми народ, що волю здобуває,
Цього хай ніхто не забуває!

Не дамо поля свої топтати,

Нам треба тут сіяти й орати.
Будемо Вітчизну боронити –
Нам і нашим дітям ще тут жити.

Хай живе держава непоборна,

Вільна, славна, мужня і соборна,
Наша рідна ненька Україна,
Бо таки на світі ти – єдина!
26

Кудінов Сергій,
співробітник НА СБ України

БЛАГАЮ, БРАТТЯ, ЗУПИНІТЬСЯ

В вогні сьогодні вся країна:

Серця палають і долини,
Від сліз дитячих і жіночих
Дніпро сумує дні і ночі.

Мов сотні років у минуле,

Машина часу нас вернула,
Знову лани криваво-красні
І люди знов в суцільній пастці.

І знову йде наш брат на брата,

І бачать всі: палають хати,
О Боже, бачиш: гинуть діти!
Невже страшніш щось є у світі?

Журба і сум, біда велика,

Палає, стогне Україна.
Серця вмирають від нестями,
Українці, що буде з нами?

Благаю, браття, зупиніться,

Потисніть руки, обніміться,
Покайтесь кожен біля хати,
Що більше зброї вам не брати.

Одна земля, одна родина,

Не буде іншої країни,
Якщо ми самі не зумієм,
Нас знову хтось і десь «пригріє».
 27

І доведеться знов платити

Роками, землями, а діти?
Що ми залишимо нащадкам?
Чи буде їм де будувати?

Благаю, браття, зупиніться,

І низько кожному вклоніться,
Хто в цій поліг нелегкій січі,
За них горить хай біль у серці,

Нехай палає на Волині,

В Донецьку, Києві і Стриї
Великий рятівний вогонь
За Батьківщину і любов.

ОФИЦЕРЫ

Да, нет у них на лицах слез,

Их нервы закалились сталью.
Они стоят в одном строю
Ко смерти фронтом, добро собой оберегая.

Они встречают каждый день

С надеждой сделать мир счастливей,
Они идут спасать людей,
Встречают злобу и насилье.

Их жизнь подобна мотыльку,

Летящему огню навстречу,
И их девиз: ты должен жить,
Служа добру и делу чести.
28

ОФИЦЕРСКИЕ ПОГОНЫ

У офицерских погон есть две стороны:

Парады и золото звезд,
Но есть и другая – бессонная ночь
И друга отчаянный зов.

Неслышно, невидимо жизнь провести,

Работе все силы отдав,
Домой после полночи снова прийти
И снова умчаться назад.

У погон не бывает отставки,

Не бывает запаса и смерти.
Они плавно, надежно ложатся
На молодые, крепкие плечи.

И они их опять понесут

Через жизнь и десятки лет
С тем же блеском на солнце звёзд,
С тем же резким словом «приказ».

У погон офицерских есть две стороны,

Но решенье всегда одно:
Нужно честно и верно Отчизне служить,
Чтобы не было больно потом.
 29

ЖЕНЩИНАМ СБУ И ЖЕНАМ СОТРУДНИКОВ

ПОСВЯЩАЕТСЯ

Я говорю спасибо матерям,

Сестренкам, бабушкам и дочерям,
Всему, что связано судьбой
С любимой, легкой, женскою рукой.

У женской судьбы испытаний немало:

Из мужа и сына растить генерала,
Внучонку сложить тормозок перед школой
И брату рубашку погладить в дорогу.

Тайна рожденья, очаг родословный –

Все то, без чего жизни нет,
По праву доверено женщине Богом,
Чтоб нам этот мир уберечь.

Я говорю спасибо за терпенье,

За преданность, благословенье,
За теплоту и доброту,
За нежность, искренность, сердечность, красоту.

Как вишня без плода, как дождь без воды,

Мужчины без вас, как цветок без пчелы.
Он с виду красив и радует глаз,
Но, в сущности, пуст, как поддельный алмаз.
30

ЖИЗНЕННОЕ КРЕДО

Удел человека – избранным быть

Любимой, удачей, природой.
Но высшее благо – избранным быть
Своим же могучим народом.
Ты можешь учителем быть, инженером,
Ты можешь до звезд и до плазмы достать.
Но то, что тебе доверили люди,
Не можешь, а должен оберегать.
Не власть и не деньги измерят твое
Величье и славу в народе.
Лишь чистое сердце и дело твое
Люди оставят с собою.
Чтоб наши дети, не стыдясь,
Ходили в наши школы,
Не уезжали в никуда
«Шукати кращу долю»,
Чтоб наши славные отцы
Могли вздохнуть спокойно,
А не стоять с протянутой рукой,
Прося хлебца у пешехода.
Поэтому, взглянув назад,
Мы скажем: пройдено немало!
Но, чтобы лучше стало жить,
Еще работать надо.
Работать всем: учителям,
Шахтерам, и дояркам,
И участковым, и врачам,
И даже космонавтам.
Тогда и только лишь тогда
Свершатся наши «мрії».
И скажем мы: «Уже жива
И крепнет Украина!»
 31

Кудінова Вікторія,
донька співробітника НА СБ України,
учениця 9 класу

УКРАЇНІ

Україна – наша мати.

Україна – це наш дім.
Мова рідна, рідні люди,
І живеться гарно в нім.

Кожний з нас повинен знати:

Батьківщина в нас одна.
Ми усі – одна держава,
Ми усі – одна сім’я.

Ми повинні разом бути,

Україну захищать.
Мову нашу – рідну неньку –
Все життя оберігать.

В час тяжкий для Батьківщини

Ми усі – один народ.
Допоможемо країні
І врятуєм від незгод!
32

Мащенко Наталія,
випускниця НА СБ України

***

Говорити словами – просто,

А ми будемо говорити діями,
Неважливими є час і простір,
Коли серце живе надією.

І коли звідусіль темно,

А з очей матерів – сіль,
Господи, нехай недаремно
Ми терпимо цей проклятий біль.

Ми ще скажемо своє слово,

Ми ще будемо всіма почуті,
І відновиться спокій знову,
І герої не будуть забуті.

Ми живемо Вкраїною рідною

І по-іншому просто не можемо,
Наша ціль є, без сумніву, гідною,
А це значить, що ми переможемо!
 33

Нікуліна Ніна,
випускниця НА СБ України

***

Україно, ти єдина!
Ти натхненна і рідна земля!
Найрідніша моя Батьківщино,
Моє серце, душа ти моя!
Твоє небо, поля, твої ріки –
Благодатна вкраїнська земля!
Я залишусь з тобою навіки,
Це мій вибір, це воля моя.
Дуже вдячна тобі, Батьківщино,
Що сама українкою звусь.
Процвітання тобі, Україно!
Усміхнусь і за це помолюсь.
34

Ночніченко Марина,
студентка

ЗАХИСНИК ВІТЧИЗНИ

Йдучи у бій, ти серце одягав

В бронежилет із мужності та сили.
Ти знав, що все це не дарма,
Поряд брати по духу та країна.

Ти тут, ти на своїй землі солдат.

І кожен стукіт серця – Україна,
Бо там, серед степів і переправ, –
Твоя домівка та родина.

Ти син народу вільного – герой,

Ти – той, хто прагне злагоди і миру.
Тож певен будь: відвага – скарб душі,
Що завжди вистоїть в лиху годину.

***

Увіковічнити можливо тільки те,

Що мужністю і добротою оповите.
Зазнавши біль, поразки омине,
Крокуючи до справедливості, століття.
І дужі воїни-звитяжці вмить згорнуть
Все те, що заважає правді жити,
З відвагою у серці віднайдуть
Шлях, що веде до миру довголіття.
 35

Олондарь Валерія,
випускниця НА СБ України

***

Я говорю на русском, але хочу,

Щоб в Україні діточки зросли
І щоб плекали рідну і співочу,
Не на папері українцями були.

Я хочу, щоб зросли в достатку

На своїй рідній, не чужій землі,
І кожен ранок на світанку
Молились українською вони.

Я хочу, щоб вплели барвінок

У жовтім полі у рясний вінок.
Я хочу, щоб любили Україну
І не було трагічних сторінок.

Я просто хочу миру для держави,

Щоб не ділили мою землю дорогу,
І хочу, щоб Росія знала:
Я – українка! Українкою й помру!
36

***

В столетии тотального безбожья

Сосед родной с оружием идет.
Он хочет, как бы ненарочно,
Поработить украинский народ.

Товарищ-друг нагрянул так внезапно

И все хулит на кума своего,
Забыл, пожалуй, как однажды
С соседом воевал он заодно.

Но, что ж поделать, шмат земли важнее,

Нет уже все же КИЕВСКОЙ Руси,
Украинцу то быть бы понаглее,
Когда забрал москаль кусок земли.

Единая страна, «єдина мова»,

А правят почему-то из Москвы.
Когда уже вы сбросите оковы
И скажете: «Мы – украинцы, не хохлы»!

К нам с пулями – встречаем с караваем,

К нам с танками, а мы чего-то ждем.
Поймите, что у нас одна держава,
А мы её так просто отдаем.

Мне больно за свою отчизну,

За предков: прадедов, дедов,
Что среди власти много душ нечистых,
А мы «прогнулись» молча и живем.
 37

Россия-мать, пора остановиться,

Смирись уже, что мы не крепаки!
Мы вольные! Мы – украинцы,
И предки наши – казаки.

И помни тоже, матушка Россия,

Что есть еще казачество в степи
И есть, кому вставать за Украину,
За волю и за мир идти!
38

Ольховик Алла,
курсант

***

Бачу очі, повні сліз,

Повні смутку і печалі.
Ту війну, що ти відніс
На плечах міцних подалі.
Плакали і матері,
І дружина, й донька з сином:
«Повертайся на зорі!
Повертайсь живим і з миром».
Ти кинув із очей сумних
Прозорий погляд наостанок.
Зустрінеш в шумі куль рясних
Життя цнотливого світанок.
Мертва тиша наступила –
І кожен став на самоті –
В душі одразу запалила
Крики болю і туги.
Не вернувсь, не кинув бою,
За Україну все віддав!
Майорітиме стяг знову
Там, на спомин, де ти впав...

***

Умиюсь ранньою росою

І подивлюсь на сонний світ:
Так тихо тут без шуму бою,
Життя ледь-ледь вже майорить.
Остання зірка майже згасла,
І місяць відійшов у тінь,
І кожен знов отримав шанси
Перехопити вітер змін.
 39

Переїденко Володимир,
студент

МОЯ БАТЬКІВЩИНА

Моя Батьківщино, земле моя рідна,

З тобою і в щасті, і в смутні часи,
Заможна ти будеш чи будеш ти бідна,
Ніщо не затьмарить твоєї краси.

Мов райдуга, граєш під чорними хмарами,

Реве завірюха, та блискавки б’ють,
Але під твоїми небесними чарами
Знов сонце засяє – і хмари підуть.

Під спів кобзаря, під колискою місяця

Хатину батьківську вночі я знайду.
І зорі ночами із темряви світяться,
Залишивши слід у веснянім ставку.

Моя Україно, душа моя рідна,

Хай зараз у тебе вирує війна,
Завжди із тобою струна моя мідна,
Бо ти, як і мати, у мене одна.
40

Перепелюк Наталія,
випускниця НА СБ України

УКРАЇНА

Люблю свою я Україну,

Її пшеничнії поля
Тому, що це є Батьківщина,
Тому, що тут родилась я!
Вона в усьому неповторна:
У вишиванках i піснях,
В заквітчаних садах весною,
А на Великдень – в писанках.
По-особливому в саду
Співає дзвінко соловей,
А житнє поле в волошках –
Не в силі відвести очей.
Люблю свою я Україну
I рідний люд.
Тож бережім її щосили,
Бо нашим дітям жити тут.
 41

***

Ми піднялися iз руїн!
Звільнилися з-під гніту інших країн,
Забравши з-під «сестринського крила»,
Подарували їй нове життя.
Вона молода,
I їй присвячують красиві слова,
Намагаються змінити її, зробити кращою,
Хоча дехто вважає її пропащою.
Але я вірю, вірю в її силу,
Я знаю, що вона прагне миру
Мiж усіма на планеті,
Та не всі це розуміють i пишуть неправду в газеті.
Ми повинні зрозуміти,
Що ми її діти,
А вона – це наша ненька-мати,
I ми не маємо права її брудом поливати.
Тому прошу: з колін уставайте
I ображати нашу країну нікому не дозволяйте,
А навпаки – робіть кращою її,
Тому що наша Україна – найкраща на Землі!
42

***

Я знаю, не можна зневажати людей,

Але, прочитавши кілька статей,
Я просто зненавиділа декілька постатей,
Котрі знищували мій народ – жінок, дітей.
Вони відбирали в нещасних останні харчі,
Розстрілювали, вивозячи вночі,
До Сибіру безневинних відправляли,
Знущались i жорстоко катували.
Та мій народ не здавався,
Виборювати свободу намагався.
Мій народ пережив часи страшні:
Вижив у голод, переміг у вiйнi.
Він НЕЗАЛЕЖНIСТЬ здобув,
Та про минуле не забув.
 43

Перепеляк Богдана,
курсант

Я – УКРАЇНКА!

Я не виконую прабатьківських обрядів і знаю мало народних

пісень.
Я не заплітаю стрічки в коси й ніколи не носитиму очіпок.
Я не дотримуюся посту, на моєму столі не лежить «Кобзар», а на
стіні не висять рушники.
Я українка?

Незважаючи на те, що неможливо гортати сторінки історії моєї

Батьківщини без сліз, я щиро люблю свій край, свій народ.
Я з дитинства розмовляю українською мовою. Думаєте, моя рідна
мова зникне? Ні. Принаймні я буду тримати її в серці до кінця.
Мені не потрібні неонові міста. Я не буду жити там, де вулиці без
назв, а людей не називають по батькові.
Я ніколи не віддам своїх батьків до будинку пристарілих, як це
прийнято робити за кордоном.
Я залишуся тут.

Тільки тут так тужливо курличуть журавлі й не дають заснути

солов’ї.
Тут дівчата читають у метро й пишуть вірші на парах з топографії.
Тут на грошах зображені поети, а не президенти.
Тут жартують смішно й посміхаються щиро.
Із серця не викреслити п’яту графу.
Я – українка.

Я люблю вузькі вулиці Львова й харківські проспекти. Мені стали

рідними безтурботна Одеса, діловитий Донецьк і легендарна Полтава.
44

Я не вірю патріотам на трибунах, але вірю патріотам в окопах.

Я люблю дзвін київських соборів, скрип снігу в Карпатах і шур-
хіт кримської гальки.

Мені ніколи не забути маминої колискової та поцілунку на Анд-

ріївському.
А ще… мені часто сниться неосяжне небо й колоскове поле.
І мої діти народяться тут.
Я – українка!
 45

А КОЖЕН СТУКІТ СЕРЦЯ – УКРАЇНА!

Я не люблю неонові міста.

Я не фанатка силікону.
А моя правда щира і проста:
Казати в очі, не по телефону!

Я не люблю пихатості й «на Ви».

Не вийду заміж я за іноземця.
Не пропонуйте суші, пахлави,
Залежу я від волі серця!

А кожен стукіт серця – Україна!

Біжи-стрибай, кардіограмо!
Мені потрібна Батьківщина!
Я не покину тебе, мамо!
46

ПАТРІОТАМ

– Патріотизму дух – до біса! Не пущу!

– Та схаменися, що таке говориш?
Тобі ніколи, чуєш, я ніколи не прощу,
Якщо ти мою віру на прокляття перетвориш!

Я йду туди, на Схід,

Де біль, і страх, і крик землі святої.
Нехай осліп і очерствів весь світ,
Я України не віддам без бою!

– Коханий мій, ріднесенький, не йди!

Це ж все сценарій, складений давно.
У дім наш не неси біди,
Ти не гарматне м’ясо, кров – то не вино!

– Та як же так? І що ж тоді робити?

– Хліб-сіль їм чи обійми розпростерті?
– Я йду туди, щоб не себе згубити,
– Я йду туди, щоб вберегти всіх нас від смерті!
 47

ЧИ ЛЮБИШ ТИ НАСПРАВДІ УКРАЇНУ?

Чи любиш ти насправді Україну,

Коли вона в диму і схожа на руїну?
Чи байдуже тобі, що рвуть її, аж кров хлюпоче?
Зацькована брехнею, вона так жити хоче!

Замріяна, у забутті заснула,

Не чула, як зрадили її й забули…

Здригнулася, затиснута в обіймах ворогів,

Що вже оскалили свої отруйні пащі…
Та де ж ви, браття, – сила справжніх козаків?
А дихати ставало далі тяжче й тяжче…

Зіпнулася, урвався вже терпець!

Вставати час, прийшов брехні кінець!

Боротися з недугою свавілля і ганьби

Зібрала всі свої найвідданіші сили…
У дощ, у сніг, в мороз ти пробивалася з пітьми,
Хоча стріляли в тебе і нещадно били.

Звелась з колін, та спокою нема,

Готує знову пастку підла зграя,
Але незламна ти, єдина і жива,
Бо віра українців не вмирає!
48

НЕ ДАРМА!

Рідну землю не обирають – дарма?

Рідна мова з колиски одна – це дарма?
Прадід також боровся дарма,
аби ми не тримали керма?

Кажеш, правди на світі нема?

Кажеш, слова ніхто не трима?
Та не тих прихищає тюрма!
Совість згубили – ось що дарма!

ЖИТИ ПО-ПСЕВДО?

Псевдоправда й така ж філософія,

Псевдосвіт, а ми псевдожителі…
Псевдомир і псевдоутопія.
– Ми патріоти! – Ні, ви псевдолюбителі!

У псевдоснах у поту прокидаюся,

Нас обманюють псевдомодою.
Та миритися я не збираюся
З обмеженою псевдосвободою.

Я не хочу по-псевдо жити!

Хай недовго, але по-справжньому.
Україну випало боронити,
Як не вмієте, – то покажемо!
 49

Підгородецька Ірина,
курсант

МИ НЕ БАЙДУЖІ

У час, коли карають без вини,

Ми руки склавши не будемо сидіти,
Ми всі – Вітчизни нашої сини,
Ми України небайдужі діти.

І допоможе, хто чим може:

Хто в бій піде, хто хліба принесе,
Незламний дух ніхто не переможе,
Весь світ ще наша слава сколихне.

Ми будемо боротись до кінця

За честь, за славу, за країни долю,
За Лесею оспівані місця
Й Тарасом вистраждану волю.

Ми – покоління вічного народу,

Що з давніх літ не кориться нікому,
Що любить незалежність та свободу,
Чий крик для ворогів страшніший грому.

Ми – патріоти, де б ми не були:
На півдні, півночі, на заході й на сході –
Ми – патріоти рідної землі –
Навіки вірні рідному народу.
50

Пічак Назарій,
курсант

АКРОВІРШ

Наболіло, Україно, наболіло!

А ти знаєш, як сердéнько інколи болить?
За доленьку твою воно не раз щеміло,
А в душі сьогодні все уже тремтить.
Рік за роком із колін ти підіймалась
І так упевнено до волі йшла!
Й у мирі жити з усіма старалась,
Поки в дім наш ненáвисть не ввійшла.
І ти знову всім доводиш правду.
Час покаже, хто кому є ким.
А ми любимо державу нашу славну!
Коли Бог є з нами, то і ми є з Ним.
 51

Погиба Павло,
ветеран

***

На столичному майдані
Революція гуде,
Ставай, брате, в лави наші,
Воля й гідність – над усе.

Гімн лунає, кличуть дзвони:

Прокидайтесь, люди!
Честь, свободу здобувати
Разом усі будем.

Північний брате, твої думки відомі,

Хто вам сказав, що ми слабкі?
Вам не здолать мого народу
І духу вільного ходи.

Минуть роки, минуть десятиліття,

Відродяться зруйновані міста,
Ми шануватимем Небесну сотню
І всіх захисників, що віддали життя.

Напишуть вірші і романи

Про ці знаменні героїчні дні,
І будуть пам’ятати українці,
Як незалежність здобули тоді.
52

Прищепа Карина,
курсант

***
Бійцям АТО

Палкі, зовсім юні герої

Без страху ідуть на війну.
Безмежно відважні в бою,
Перешкод всіх ламають стіну.

За рідний народ – до смерті

Боротися будуть вічно.
Вони молоді та вперті,
Сміливість на їхніх обличчях.

Хоч течуть червоні ріки,

Коли бій за мир ведеться,
Для них воля – найкращі ліки,
Їм майбутнє щастям озветься.

Сила духу – то кована сталь

У наших братів-українців.
Хай розплата – військовий шпиталь,
Не здадуться в полон до чужинців.

Вони Неньки своєї діти,

Не важливо: чи захід, чи схід.
Серця мліють від звуків трембіти,
Імена їх – в історії слід…
 53

Щуровський Анатолій,
співробітник НА СБ України

СВЯТИЙ ВОГОНЬ

Найперше контррозвіднику потрібне,

Щоб в серці пломенів святий вогонь
Відповідальності за Україну рідну,
Щоб від загроз не бути осторонь…

ГЕНЕРАЛЬСЬКИМ ЗІРКАМ

Генеральські зірки!
Ви зароблені працею й потом,
Ви не впали на плечі наосліп з небес.
Будьте ж їх носії
України надійним оплотом,
Вірно людям служіть,
захищаючи їх інтерес!

***

Іде в підрозділи оперативна поросль –

Святий вогонь палає у серцях:
Принести Україні славу й користь,
Її безпеку захищати до кінця!
54

Адамович Алла,
випускниця НА СБ України

СВЯТИНІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Останнім часом усе більше уваги приділяють розвиткові

національної свідомості. На очах нинішнього покоління відбуваєть-
ся процес утвердження державної символіки. Все частіше ми бачимо
на вулицях дівчат та юнаків, убраних у вишиванки, із синьо-жовтими
стрічками. Усі громадяни України свято шанують історичні традиції
своїх предків, це пов’язано з боротьбою за волю й незалежність. Украї-
нський народ, демонструючи незламність свого духу, постав перед усім
світом зі своїми символами суверенності – гербом, прапором та гімном.
Спочатку про прапор. Український національний синьо-жовтий
стяг є державним прапором суверенної країни. Деякі сучасні дослід-
ники виводять традицію вживання жовто-синіх кольорів ще з язични-
цьких часів; вона органічно переплітається з християнською релігією:
і сьогодні в православних храмах Вогонь і Вода – найбільші святощі,
які виражаються жовтою й блакитною барвами. У стійкості цієї тра-
диції можуть пересвідчитися кияни та гості столиці України: на брамі
Володимирського собору постаті святих Ольги і Володимира зобра-
жені саме на жовто-блакитному тлі. У цих же барвах розписані ін-
тер’єри Софійського собору.
Цікаву версію щодо давньої української традиції поєднання жов-
того та синього кольорів запропонував львівський історик Б. Якимо-
вич. Так, згідно з нею, слово «хохол», яким іноді називають україн-
ців, монгольського походження. Воно утворене зі слів «хох» – синій,
блакитний, небесний та «улу» (юлу) – жовтий. Кінцевий голосний
редукується, зникає – і з’являється сучасне звучання.
Старовинні українські стяги мали трикутну форму, а на межі
ХІІІ–ХІV ст. з’явилися чотирикутні. Прапор Київського князівства
був червоного кольору із золотим тризубом, а корогва Галицько-
Волинського князівства – блакитною із золотим левом. Князь Данило
Галицький, засновуючи на честь свого сина Лева місто Львів (перша
згадка 1256 р.), подарував його жителям герб, на якому зображено
 55

золотого лева на синьому тлі. А прапори зазвичай виготовляли відпо-

відно до кольорів герба тієї чи тієї землі або країни.
Синьо-жовті козацькі знамена зображені на картині «Запорожці
пишуть лист турецькому султану» Іллі Рєпіна, консультантом якого
був відомий історик, археограф та етнограф Д. Яворницький (його, до
речі, художник й увічнив у постаті одного з козаків).
У ХVІІІ ст. поширилися стяги з поєднанням жовтого й синього
кольорів. У 1717 р. для пошиття прапорів Полтавського козацького
полку було закуплено синю й жовту тканини, а в 1758 р. розроблено
ескізи знамен Лубенського полку: на синьому фоні – зображення ко-
зака із самопалом на золотому щиті.
Уперше жовто-блакитний прапор із двох горизонтальних смуг
приблизно такої ж форми, як тепер, створила Головна руська рада
(Львів), яка почала боротьбу за відродження української нації. У чер-
вні 1848 року на міській ратуші Львова вперше замайорів жовто-
блакитний прапор. Започатковану ідею підхопили просвітянські та
спортивні організації, зокрема відомі в усьому слов’янському світі
«Соколи». Для проведення першого крайового зібрання цієї організа-
ції у Львові 1910 р. спеціально було виготовлено жовто-блакитний
прапор. Відтоді й починається широке використання прапора – спер-
шу на західноукраїнських землях, а згодом і на Лівобережній Україні.
Особливо великого розмаху використання національної символі-
ки набуло під час святкування 100-літнього ювілею від дня наро-
дження Т.Г. Шевченка в 1914 році. Жовто-блакитні прапори супрово-
джували урочистості не лише в Україні (як Правобережній, так і Лі-
вобережній), а й у Москві, Петербурзі, Оренбурзі, Омську, Відні,
Празі, Варшаві, Кракові та інших містах.
Під час лютневої революції 1917 року Україною прокотилася
хвиля масових мітингів і демонстрацій, на які народ виходив під чер-
воними й жовто-блакитними прапорами. Частина кораблів Чорно-
морського флоту також підняла українські прапори. Але після пере-
моги більшовиків і встановлення радянської влади було затверджено
червоне полотнище із золотою абревіатурою. Цей прапор, який мали
також інші республіки СРСР, був в Україні замінений у 1949 році на
двоколірний (червоно-лазуровий) із зображенням серпа, молота та
п’ятикутної зірки. Синьо-жовтий прапор, як і національні прапори
56

інших народів СРСР, піддавався радянською владою всілякому пап-

люженню. Зокрема, поширювалися вигадки, що синьо-жовті барви
запозичені Мазепою зі шведського прапора.
Нині український національний синьо-жовтий прапор є держав-
ним прапором України. Упродовж історичних звершень він ставав
символом боротьби за національні й соціальні права українського на-
роду. Серце кожного українця завмирає під час підняття національно-
го прапора. У ньому втілені віковічні прагнення до миру, праця, краса
та багатство рідної землі.
До найбільших святинь будь-якого народу належить і гімн, музи-
ка та слова якого змушують струни душі відгукуватися на кожен
акорд. Гімн «Ще не вмерла Україна» П. Чубинського та М. Вербиць-
кого 1 грудня 1991 р. після всенародного референдуму затверджено
як Державний Гімн України. Доля цього твору української літератури
велична та трагічна водночас. Велична, бо в ньому втілена жага до
волі та свободи українського народу, незламна віра у відродження
України. Доля багатьох пісень подібна до життєпису нашого народу.
Коли народ оживав, воскресав, оживали, воскресали і його пісні. Ко-
ли його гнітили неволя, духовне рабство, замовкала й народна душа,
хоч ніколи не завмирала. Багато патріотичних пісень продовжували
існувати, вселяючи в серця людей віру в краще майбутнє.
Один рядок цієї пісні, слова, що дали назву віршеві українського
поета Павла Чубинського, понад 150 років викликали страх у кількох
режимів: царського, польсько-шляхетського, румунсько-боярського...
У недалекому минулому за виконання цієї пісні, поширення її тексту
можна було тяжко поплатитися і на батьківщині П. Чубинського. По-
езія була заборонена, не входила до жодних видань. І от наприкінці
1989 року над відновленою могилою П. Чубинського на Книшевому
кладовищі в Борисполі пісня знову зазвучала в рідному краї поета у
виконанні народного хору під диригуванням Леопольда Ященка.
На західноукраїнських землях вона тривалий час, власне, до ве-
ресня 1939-го, була найпопулярнішою українською патріотичною пі-
снею: якщо не звучала публічно, то жила в серцях тих, хто вірив у
духовне відродження народу.
Вдруге на широкому громадському зібранні пісня пролунала
9 березня 1990 року біля пам’ятника Т. Шевченку. Виконав її Кубан-
 57

ський народний хор під диригуванням В. Захарченка, отримавши в

цей день Державну премію Української РСР імені Т. Г. Шевченка.
Виникнення цього твору (спочатку як поетичного тексту, а зго-
дом як пісні) пов’язане із суспільно-політичними умовами, у яких
жив український народ у другій половині XIX століття, а точніше – у
60-ті роки. На східно- і західноукраїнських землях це був період пев-
ного піднесення національно-визвольного руху. З’являлися нові укра-
їнські видання (журнали «Основа», «Мета», «Вечорниці» та ін.), не-
дільні школи, товариства, з-поміж них – «Київська громада», навколо
якої об’єдналися представники передової української інтелігенції
(В. Антонович, Т. Рильський, М. Драгоманов, П. Чубинський та ін.).
П. Чубинський – знаний фольклорист та етнограф. Крім того, ві-
домий він і як автор низки віршів, що залишилися жити до сьогодні,
серед них – «Ще не вмерла України». Можна без перебільшення ска-
зати, що після «Заповіту» Т. Шевченка в дожовтневий час це був
найпопулярніший твір української поезії, незважаючи на заборону
офіційною владою.
Вірш «Ще не вмерла України» народився, за деякими джерелами,
у 1862 році, а вже через рік П. Чубинський за свою надмірну любов
до України потрапив на заслання до Сибіру.
Поштовхом до написання твору послужив сербський гімн, поши-
рений серед київської молоді. «Співали тоді «Ще не вмерла України!»,
а подекуди й тепер співають на мотив того ж таки сербського гімну», –
зауважує О. Коваленко в «Українській музі» (К., 1909, с. 385).
Під розлоге українське небо пісня злетіла з Галичини. У четвер-
тому номері часопису «Мета», що вийшов у грудні 1863 р., текст ві-
рша «Ще не вмерла України» побачив світ разом з віршами Кобзаря
«Мені однаково...», «Н. Костомарову», «Заповіт». Під цими творами
стояв підпис «Шевченко». Особливо важливе значення в духовному
спілкуванні між двома частинами України мала творчість Тараса Ше-
вченка. Його твори проникали в Галичину вже в середині 40-х років.
Є щось знаменне в тому, що вірш П. Чубинського «Ще не вмерла
України» був приписаний великому Тарасові. Ті, хто надсилав до
«Мети» тексти Кобзаря, вірш Чубинського видали за Шевченків, а
видавці журналу сприйняли поезії як такі, що належать одному авто-
58

рові, до якого вони ставилися з побожністю. Так почав своє життя

повний текст майбутнього гімну.
Після публікації в журналі «Мета» вірш П. Чубинського став ду-
же популярним серед галицької молоді. За кілька років він був покла-
дений на музику. Сьогодні важко докладно з’ясувати, які саме чинни-
ки зумовили це. Але деякі факти, що спонукали народження музики,
варто навести.
1864 року новостворений у Львові український центр готував до
постановки на сцені написану українською мовою «комедію-оперу»
письменника Кароля Гейнча (1820–1860 pp.) «Поворот запорожців
з Трапезунда» (опублікована 1842 року в Києві). До цієї вистави, що
тоді була поставлена під назвою «Запорожці», композитор написав
музику до слів «Ще не вмерло Запорожжя». Це трохи перероблені
слова вірша П. Чубинського. Саме з цієї вистави поезія Павла Чубин-
ського розпочала своє нове життя в музичному супроводі. У газеті
«Слово», стримано висловлюючись про саму п’єсу, яка не мала успі-
ху, безіменний рецензент зауважує: «Похвально згадуємо, однак, за
хор козаків, котрий прекрасну пісню «Ще не вмерло Запорожжя»,
співану після музики отця Вербицького в той вечір по-первий раз на
сцені, по желанию публіки мусили повторити».
Історію не можна переробити. Споконвічні святині – герб, три-
зуб, синьо-жовтий прапор, гімн – і надалі будуть символізувати праг-
нення до волі та незалежності, кликати до відродження національної
свідомості, а складна історія української символіки завжди нагадува-
тиме про незламність українського духу:

За тебе молюся, моя Україно,

За тебе молюся, рідна земля,
Одна ти у мене, неповторна, єдина,
Серцю мила і рідна, державо моя.
Мені найдорожчі святині на світі:
І воля, і віра, і рідна земля,
Знамена, що кров’ю героїв политі,
Бо герб, і тризуб їх, і гімн окриля…
 59

Андріяшик Іванна,
студентка

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ

Чи є щось цінніше за людське життя? Питання риторичне. Та не

часто ми замислюємося над тим, яке це велике щастя – народитися,
зростати в теплі рідного дому, учитися любити, бути коханим, милу-
ватися красою світу, творити, будувати, ростити хліб і співати пісні,
читати мудрі книги, продовжувати рід людський. Просто живемо так,
наче ми вічні. А життя дається лише один раз, і вік наш такий корот-
кий. Усі бояться смерті, хоч і розуміють, що вона невідворотна. І на-
віть люди, які вірять у Бога та сподіваються на безсмертя і Царство
Боже, все ж воліють довше жити на цій, як кажуть, «грішній землі».
Але і смерть буває різною. Одні все життя дбають лише про себе,
байдужі до людського горя, наживаються, не гребуючи ніякими спо-
собами. Та настає кінець – і йдуть у небуття, не викликаючи великого
жалю в людей. Інші відверто чинять зло, живуть у розпусті, понево-
люють слабших, насолоджуються насильством, та й вони не вічні.
«Собаці собача смерть», – каже про таких народна приказка.
Може, якби всі вірили в безсмертя душі людської, менше було б
зла на землі. Та є безсмертя й на цьому світі. Це вічна пам’ять живих
про людину, яка цього заслужила.
Герої не вмирають. Ця фраза не нова, але нині вона дуже часто на
вустах мільйонів. Із цими словами проводжали в останню дорогу ге-
роїв Небесної сотні; їх промовляють, ховаючи воїнів, які віддали
життя за соборну, вільну, цивілізовану, квітучу європейську Україну
в боротьбі з терористами й російськими найманцями. «Хто умирає в
боротьбі, в серцях живе вовіки», – сказав видатний український лірик
Олександр Олесь. А я хочу додати: у боротьбі за торжество добра над
злом, правди над кривдою.
Ісус Христос навчав, що немає більшої заслуги перед Отцем Не-
бесним, ніж віддати життя за ближніх своїх. І ці слова Він підтвердив
самопожертвою: «став чоловіком, і страждав, і умер на хресті задля
нашого спасіння». Хтось може подумати: «Адже Він Син Божий і міг
зробити так, щоб не зазнавати болю тіла й душі від тортур, зневаги,
60

розп’яття». Так, Він міг уникнути цього. Але це вже була б не жертва.
Це була б гра. А Христос – це правда, це любов до людей, така глибо-
ка і щира, що заради них Він прийняв мученицьку смерть.
Справжній героїзм – це не гра, не бравада. Проголошувати пат-
ріотичні гасла, красуватись у вишиванках, вимахувати синьо-
жовтим прапором – це ще не патріотизм. У справжнього героя най-
частіше «у скромність прихована суть» (В. Вихрущ). Головне – чи
готовий ти в потрібну хвилину віддати життя «за Україну, за її во-
лю, за честь і славу, за народ». Такої готовності не може бути без
любові до Батьківщини. Саме тому Тарас Шевченко так пристрасно
закликав:

Свою Україну любіть,

Любіть її… Во врем’я люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.

Саме «во врем’я люте», в часи великих випробувань з’ясовується,

хто на що здатний. У війнах з окупантами та грабіжниками, у народ-
них повстаннях народжувалися герої, увічнені в піснях і легендах, в
історії України й у творах мистецтва. Скільки віків минуло, як багато
ще спливе часу, а народ співатиме про Байду Вишневецького, який
прийняв мученицьку смерть, але не зрадив України, не зрікся віри
християнської. Історичні пісні та героїчні думи, перекази та легенди
донесли до нашого часу славу героїв козацької доби: Самійла Кішки,
Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Максима
Кривоноса; ватажків народних повстань: Северина Наливайка, Мак-
сима Залізняка, Івана Ґонти; хоробрих месників: Олекси Довбуша,
Устима Кармелюка та багатьох інших. Ті часи та їхніх героїв оспівав
Великий Кобзар Тарас Шевченко, про них написано багато епічних
полотен – від «Чорної Ради» Пантелеймона Куліша й великої трилогії
Михайла Старицького до історичних романів Павла Загребельного та
Романа Іваничука.
Окупаційна радянська влада робила все, щоб убити в нашого на-
роду історичну пам’ять. Цілі покоління виросли, не знаючи про Січо-
вих стрільців, про героїв Крут і Холодного Яру, слухаючи брехню
 61

про Українську повстанську армію та її лицарів. У багатьох відкрили-

ся очі за роки незалежності України. Але ще замало зроблено, щоб
остаточно подолати наслідки більшовицької псевдоісторії.
Революція гідності й герої Небесної сотні прискорили процес на-
родження нової України й формування нації. Знаменно, що 2014 рік
ювілейний. Сто років тому були сформовані легіони Українських сі-
чових стрільців, які вписали славну сторінку в історію України. Увесь
цвіт Галичини – найосвіченіші, найталановитіші, найсміливіші й най-
відданіші – пішов до лав цього лицарського війська. Не судилося
Україні стати суверенною державою тоді, на початку XX століття.
Наша воля була потоплена в крові більшовицькою Росією, а історія
сфальсифікована. Вся ідеологічна машина Радянського Союзу пра-
цювала на те, щоб не знали українці, хто вони, «чиї сини? яких бать-
ків? ким, за що закуті?». Але під гнітом неволі й забуття, як сказав
Великий Кобзар:

Іскра братства тліла,

Дотлівала, дожидала
Рук твердих та смілих, –
І дождалась...

Настав час, коли в середині XX ст. із цієї іскри розгорілося багат-

тя визвольної боротьби Української повстанської армії. Сини та вну-
ки січових стрільців виступили проти двох велетенських ворожих
сил: фашистської Німеччини, з одного боку, і сталінської більшови-
цької Росії – з іншого. У такій ситуації неможливо було перемогти, і
все ж юнаки та дівчата йшли в повстанці, до останньої краплі крові
боролися проти ненависних ворогів. «Бог і Україна!» – це було їхнім
девізом і сенсом життя. Такий масовий героїзм мав уславити україн-
ську націю в усьому світі. Але радянська компартійна пропаганда на-
зивала героїв і лицарів бандитами, фашистами, ворогами українсько-
го народу і вдавалася до найвитонченіших методів, щоб отруїти цією
брехнею свідомість повоєнних поколінь. І це їй майже вдалося, особ-
ливо в східних регіонах України та в Криму. Сумні наслідки цієї про-
паганди пожинаємо нині, хоч іде вже третє десятиліття незалежності
України.
62

Та не даремно сказав поет П. Тичина, що ми народ, «якого Прав-

ди сила ніким звойована ще не була». Народні пісні, твори українсь-
ких митців донесли до нас славу про героїв минулого. У багатьох міс-
тах і селах нині є вулиці Січових стрільців, героїв Крут, Михайла
Грушевського, Володимира Винниченка, Степана Бандери, зводяться
пам’ятники, відкриваються меморіальні дошки. Народ прозрів, усві-
домлює свою національну гідність. Новий час народжує нових героїв.
Імперія зла на чолі з маніакальним Путіним не змирилася з тим,
що Україна обрала демократичний шлях розвитку разом з Європою.
Плани російського президента, які так старанно готувалися за допо-
могою маріонетки Януковича та потужної п’ятої колони, зазнали по-
разки. Цієї поразки завдав Майдан, Революція гідності, яка вразила
весь світ, пересичений інформаційними сенсаціями.
Слово «Майдан» не треба перекладати на жодну мову цивілізова-
ного світу. Воно відоме всім народам. Скрізь упізнають натхненне
обличчя бородатого юнака, українського патріота вірменської націо-
нальності, який, стоячи на Майдані, декламує:

Борітеся – поборете!
Вам Бог помагає.
За вас правда, за вас слава
І воля святая.

Словами пророка Сергій Нігоян підтримує дух своїх побратимів.

Він ще не знає, що йому залишилось жити так мало, що він буде од-
ним із перших у Небесній сотні. Ось вони – герої нашого часу. Ті, що
з дерев’яними щитами стали проти озброєних беркутівців, під снай-
перськими прицілами виносили братів з-під вогню. І падали, скошені
кулями вбивць. Небесна сотня... Про них уже складені вірші, написа-
ні картини, створюють фільми, співають пісні. Їх образи будуть зве-
личені в повістях і романах, постануть в обелісках на майданах міст і
сіл, бо вони – справжні герої. А герої не вмирають, тому що не може
вмерти той, хто смертю смерть поборов. Їхній приклад запалить сер-
ця мільйонам нинішніх і завтрашніх дітей. Народиться нове поколін-
 63

ня лицарів духу як приклад тих воїнів, що стали на захист незалежно-

сті та єдності України і воюють на Сході проти терористів і російсь-
ких окупантів.
Історики й політики ще досі сперечаються, як називати найбіль-
шу з воєн двадцятого століття. Для одних вона Велика Вітчизняна,
інші вперто називають лише Другою світовою. Що запише історія
про нинішню війну в Україні? Поки що з певних дипломатичних мір-
кувань її називають абревіатурою АТО, хоч усі розуміють очевидне:
путінська Росія воює на території України. Російські солдати разом з
місцевими головорізами нехтують усіма законами людяності й поря-
дності; їхні снаряди й міни рвуться в житлових кварталах міст, руй-
нують людські оселі та убивають мирних жителів.
За роки злочинного правління Януковича робилося все, щоб
знищити українську армію, щоб Україна була роззброєна й беззахис-
на перед агресором, який довго й наполегливо готувався до захоп-
лення нашої Вітчизни. У таких умовах стати добровольцем, піти на
війну проти ворога, який переважає нас озброєнням, – уже неабиякий
героїзм. Але йдуть. Літні люди, збагачені досвідом минулих воєн, і
зовсім юні, дев’ятнадцятирічні. І таких не одиниці, не десятки, а ти-
сячі... Такий народ не подолати, бо ми козацького роду. Ми – країна
героїв. А герої непереможні. Герої безсмертні. І безсмертний народ,
що має таких синів.
64

Бантишев Олександр,
співробітник НА СБ України

ПРО СПІВПАДІННЯ

За бажання в історії можна знайти досить багато дивовижних збі-

гів подій і дат, які інколи видаються символічними:
− у рік смерті Галілея народився Ньютон.
− Ейнштейн народився у рік смерті Максвелла.
За бажання цей список можна продовжувати до нескінченності.
Я – ровесник Перемоги.
Я хотів би продовжувати справу, яку почав хтось із тисяч і тисяч
тих, що не повернулися додому з тієї страшної й безжалісної війни…
Чи вдасться мені зробити це?

ПРОГРЕС

Ми – свідки нестримного прогресу людства.

Як належне сприймаємо такі досягнення людства, які зовсім не-
давно вважалися б неймовірною казкою.
Колись на весь світ було відоме ім’я доктора Бернарда, який ще в
1967 році здійснив пересадку людського серця, подарувавши цим
право на друге життя мільйонам людей.
Хіба це не чудо?
Пізно ввечері я слухаю тривожні, сповнені болем останні вісті.
Дивлюсь на глобус нашої багатостраждальної маленької Землі, на її
наповнені людським болем гарячі точки і думаю:
− А якби тим політикам, що приймають рішення про обстріли
й бомбардування, які мріють про зоряні війни, зробити пересадку,
вживити людські серця або наповнити людськими почуттями й люд-
ським болем їхні серця…
Але ж, на жаль, сьогодні це неможливо.
 65

НЕЗНАЧНИХ ВІЙН НЕ БУВАЄ

Знову й знову перегортаю сторінки підручників історії про великі

й малі війни, які пережило, перенесло людство, і роблю висновок, що
незначних війн не було й не може бути, тому що під час будь-якої
війни гинуть люди… А зі смертю кожної, будь-якої людини гине весь
білий світ…
Коли гине людина, тоді гине й увесь Всесвіт…
Мільйони та мільйони загиблих у війнах за тисячі років нашої іс-
торії свідчать про те, що наш божевільний світ сам себе обезголовив,
розстріляв, підірвав мільйони разів…
Людство безжалісно стріляло само в себе й знову стріляє, підтве-
рджуючи тим самим, що незначних війн не буває.
Я стверджую, що незначних війн не буває. Це кажу я – звичайна,
проста людина, якій хочеться до безкінечності жити й жити… Я не
бажаю, я не хочу покласти голову навіть у найславетнішій та великій
битві. І не через те, що я жалію себе більше від усіх, а тому що з моєю
смертю, як і зі смертю будь-якої людини, ще раз загине весь світ.

ЗОЗУЛЯ ТА ВІЙНА

Було так: він відпочивав після бою, витирав піт та кров, слухав
віщування зозулі й рахував з надією і вірою її «ку-ку».
Збився з рахунку. Радів – отже, йому жити та жити… Про майбу-
тнє хвилюватися не варто…
Тільки б швидше дійти до Берліна… повернутися додому…
До Берліна він не дійшов. Додому не повернувся.
Двадцять років його життя вмістилися під покритим травою його
останнім притулком.
Скажіть, будь ласка, зозуля помилилася?
Ні, вона засвідчила правду.
Просто зозуля рахувала роки, а війна відрахувала хвилини.
66

СОЛДАТСЬКА ФЛЯГА

Коли у відчайдушній атаці несподівано спіткнеться солдат, який

притиснув до грудей смертоносний осколок, його фляга залишається
тим, хто крокував поряд.
У цій флязі три напої – ненависть, скорбота й любов. І цієї вологи
вистачить на всіх. І на друзів, і на ворогів.
Перший напій друзі солдата візьмуть із собою в атаку й виллють
із розпеченим свинцем у горлянки ворогів…
Другий розділять по-братськи над могилою, і – у путь, у нові
бої…
Третій напій – любов до Вітчизни пронесуть через тисячі
смертей…

МАРШАЛЬСЬКИЙ ЖЕЗЛ

Хтось із полководців казав, що в кожного солдата за спиною в

рюкзаку лежить маршальський жезл…
В опаленому війною серці кожний солдат несе пам’ять про бать-
ківський дім, посмішку мами, дружини, дочки, шепіт листя клену,
аромат рідних полів, сумний журавлиний крик і сплеск сріблястої
хвилі…
За спиною в похідному рюкзаку несе кожний солдат шматок хлі-
ба, сіль, цукор, кухоль, тютюн і маршальський жезл…
Від Волги й Дніпра до Шпрее й Сени, де крокував, де проїхав
верхи чи на танку наш солдат, тисячі маршальських жезлів лежать у
братських могилах.
 67

Бойчук Віталій,
студент

СТОРІНКАМИ ІСТОРІЇ МОЄЇ БАТЬКІВЩИНИ

Родина, рід, народ... Ми український народ, і створила нас приро-

да щирими серцем і душею, розважливими, терплячими, працелюб-
ними, товариськими й мирними. Ми ніколи не були забродами, заво-
йовниками, наші руки не осквернив загарбницький меч, наша совість
не заплямована пожежами, руїнами, чиїмись сльозами, пригніченням
людської гідності, смертю. Якщо й брали до рук зброю, то лише для
того, щоб захищати свій рідний край.
Ми великий народ, але ніколи цим не хизувалися й завжди пова-
жали чужу волю та незалежність, ніколи не ступали за чужий поріг
незваними гостями. Якби так ставилися й до нас. Якби...
Чи є ще у світі такий великий і стражденний народ? У нашій іс-
торії постійна присутність незваних «гостей»: половців, печенігів, та-
тар, німців, турків, поляків та росіян. Усі хотіли запрягти в ярмо й по-
ганяли нагайкою тебе, мій народе, на твоїй же неосяжній та родючій
землі. Але «то не віл був у ярмі, звичайний господарський віл, якого
паша й спочинок могли зробити щасливим: ярмо було накладене на
шию дикому турові, загнаному, знесиленому, але овіяному ще степо-
вим вітром, із не втраченим іще смаком волі, широких просторів. Він
йшов у ярмі, скорившись силі, хоч часом із гніву очі йому наливались
кров’ю, і тоді він хвицав ногами і наставляв роги...» (М. Коцюбинсь-
кий «Дорогою ціною»).
Вільний дух народу постійно тлів під попелом неволі, а коли вже
було зовсім несила терпіти, спалахувало полум’я непокори й помсти.
Горіло воно в часи Коліївщини, на Запорозькій Січі, під Берестечком,
Пилявцями, Корсунем і Жовтими Водами.
Тебе, мій народе, постійно зневажали сильніші за тебе, знущали-
ся, мордували, катували й хотіли знищити твою мову. Тебе не хотіли
помічати, глумливо називали синів і дочок твоїх зневажливим і при-
низливим словом «малороси». Більше трьохсот літ конав ти, рідний
мій народе, у кайданах. І багато твоїх дітей продалися, хто за що: за
горілку, за чин, а хто, щоб просто вижити.
68

Та були й славні сини, хто не хотів бути рабом, не вмів і не бажав

цілувати чийсь чобіт, не міг стояти на колінах з покірно похиленою
головою, народні месники: Наливайки й Кармелюки, Морозенки й
Нечаї, Залізняки й Богуни; славні гетьмани: Дмитро Вишневецький,
Петро Сагайдачний, Іван Сірко, Тарас Трясило, Богдан Хмельниць-
кий, Петро Дорошенко, Іван Мазепа, Павло Полуботок. Вони захи-
щали честь та гідність українського народу.
А потім з’явився геніальний Тарас Шевченко, який уперше звер-
нувся до українців як до нації. Прийшли Іван Франко, Леся Українка,
Павло Чубинський і своїм словом кликали душу й тіло положити за
нашу свободу.
Коли в огнях революції палала Росія і згорів престол царя, в укра-
їнського народу виникла надія, що зоря волі засяє всім. Однак знову
обман і глибоке розчарування чекало на нас. Ніхто й не думав визна-
ти український народ вільним. Були лише красиві облудні сло-
ва. Множилися шеренги «українців-мучеників»: Січові стрільці, сту-
денти й гімназисти під Крутами… Виявилося, що довго ще «по кри-
вавій по дорозі нам іти у світ».
Знову настала тяжка година для українців. Важко було усвідоми-
ти те, що народ, який найгучніше сміявся, тепер не сміється, а за лю-
бов до своєї пісні й мови тяжко каратимуть. Багато людей буде зака-
товано, з-поміж них лише письменників – понад п’ятсот. А скільки
архітекторів, музикантів, композиторів, акторів, інженерів, учителів,
лікарів!.. Прийде страшний голодомор 33-го. Голод забрав кращих із
нашого народу. Тих, що не стежили й не доносили на брата за шма-
ток хліба насущного, хто не пішов виривати останній окраєць з голо-
дних дитячих ротів, хто не вмів торгувати святинями, спекулювати,
красти, вбивати, аби вижити самому.
Усіх найталановитіших, наймудріших, найвідважніших, найчес-
ніших і високоморальних знищували в концтаборах, цькували, вимо-
рювали голодом. Зламають геніального Павла Тичину, замордують
Василя Симоненка, будуть колимські морози для Василя Стуса...
То були цілеспрямовані удари по генофонду нашого народу. Ми
повинні до глибини душі усвідомити, яких невідшкодованих втрат
завдали вони нашій культурі, науці й економіці.
 69

І все ж таки крізь перепони цензури й тюремні ґрати лунатимуть

пророчі слова Василя Симоненка: «Народ мій є! Народ мій завжди
буде! Ніхто не перекреслить мій народ!»
Народ безсмертний. Настає урочий час і стирає з очей полуду пе-
реляку, скидає із свідомості дрантя безмовної покори, пробуджує
пам’ять. Ми вибороли право жити, щоб нарешті заспівати свій гімн
«Ще не вмерла України» і на цілий світ проголосити Акт незалежнос-
ті своєї.
Сталося! Сонце свободи зійшло над Україною, осяяло й зігріло її
народ. Та дехто ще й сьогодні не хоче визнавати цього велета. Проім-
перські сили й досі хочуть бачити в Україні «молодшу сестру».
Ми, молоде покоління, увійшли в XXI століття. Набираймося
сили, адже нам доведеться взяти на себе відповідальність за майбу-
тню долю України. Нехай ніколи не настане для нас той «проклятий
тиждень і день», коли ми знову перестанемо пишатися тим, що ми –
українці.
70

Вознюк Дмитро,
студент

ДУШУ Й ТІЛО МИ ПОЛОЖИМ ЗА НАШУ СВОБОДУ...

Свою Україну любіть.

Любіть її... Во время люте,
В останню тяжкую минуту.
За неї Господа моліть.
Т. Шевченко

Україна... Це слово здавна насичене багатогранним змістом для

українського народу, що через віки повстав з колін. Наша держава –
наша гордість. Як альбом, гортаємо сторінки історії, де реальними
видіннями постають картини розвитку Батьківщини. Вона має своїх
гетьманів, своїх героїв та своїх пророків. Відкривши сторінку 200-
літньої давності, бачимо народження душі пророка – Кобзаря. Погор-
тавши ще, бачимо сьогодення:

Свята земля – це Україна;

І жовто-синій прапор, й герб,
Роздолля, і степи, й калини,
Народу дух міцний, як кедр.
Багато світових держав
Зостались лиш в руїнах нині,
Та наш козацький рід ставав
Усе сильнішим в Україні.

Історія української державності сповнена поневолення, загарб-

ництва, зрадливості та крові наших предків. Мабуть, у світовій спі-
льноті ще не було такого волелюбного й загартованого народу. Ми
пам’ятаємо криваві сторінки історії нашої рідної України. Хіба мо-
жна забути про звірства кримських ханів, польської шляхти, які
прагнули поставити український народ на коліна? Наша Батьківщи-
на не раз переживала дні своєї слави, мужньо витримала найважчі
випробування, коли гинули її сини й дочки. Але вона відроджува-
лася, виховуючи нові покоління лицарів правди та волі. На бороть-
 71

бу піднімалися мужні волелюбні козаки, щоб урятувати рідну зем-

лю від поневолення й занепаду.
Україна – це край невимовної краси й тяжкої долі. Вивчаючи іс-
торію, ніхто з нас і не міг подумати, що жахіття війни можуть повер-
нутися. Прийшовши в листопаді на Майдан, мирні українці навіть
уявити не могли, що цей день стане початком революції, а згодом і
війни на Сході.
Нині по нашій території б’ють ворожі «Гради», а земля здрига-
ється від падіння будинків. На цій війні гинуть справжні лицарі укра-
їнської доби. Так, справді лицарі, адже це не солдати, чиєю метою є
нещадно вбивати й нищити. Це – легендарні воїни, що мають свій ко-
декс честі, небагатослівні патріоти, що кладуть і душу, й тіло на вів-
тар держави. Вони не розказують про свої подвиги, а просто йдуть у
бій не на смерть, а на життя – життя малих дітей і матерів, що безпе-
рервно моляться за рятівників, які не пускають на нашу землю загар-
бників. Попри війну, ці воїни не втрачають гідності й не йдуть на
підлість. Адже війна – це не звичайна подія. На ній люди втрачають
здоров’я, життя, навічно поповнюють небесний легіон. Українці не
мають спокою, адже гинуть люди, плачуть матері, здається, наче сто-
гне земля. Захист соборності держави потребує важких зусиль. Я пе-
реконаний, що воювати за незалежність можуть тільки найсміливіші
та найдостойніші.
Для нас, справжніх українців, держава не поділяється на терито-
рію, мову чи інфраструктуру, адже Україна – єдина й неподільна, як
велике державне серце, що кожним своїм поштовхом оживляє ритм у
наших грудях. Поділити його чи знищити – означає вбити себе.
Я щиро вірю, що світ із часом стане кращим, що закінчиться той
жах, назва якому – війна. Я вірю, що воскреснемо ми по-новому, бо
світить нам пророцтво Тараса Шевченка: «Не вмирає душа наша, не
вмирає воля». І буде Україна вільною, демократичною, багатою
й незалежною країною:

Іще сурмить гетьманська справа

У наших душах і крові.
Не буде поминок державі!
Вкраїно, існувать тобі!
72

Дещинська Марія,
курсант

ЗА УКРАЇНУ, ЗА ЇЇ ВОЛЮ…

Історію пишуть сьогодні. Це загальновідомий факт, який немож-

ливо спростувати. Саме в цей час ми золотими літерами викарбовує-
мо своє життя, власну долю. Ми не перші й не останні. Протягом ти-
сячоліть людство вибудовувало сьогодення. Повністю осягнути, зро-
зуміти весь причинно-наслідковий зв’язок навколишніх подій немож-
ливо. Теперішнє − це результат мільярдів думок і почуттів. Мудрість
віків навчає нас, що кожне слово в цьому швидкоплинному й мінли-
вому світі має свою вагу. І зараз у моїх думках постає лише одне −
Україна… Значення сукупності цих семи літер для справжнього укра-
їнця неоціненне. За ними постає величний та водночас сповнений
трагізму літопис життя українського народу.
Споконвіку наші предки боролися за власну самостійність. І це
була справді вимушена необхідність. Жодна нація не спроможна сте-
рпіти ущемлення та нехтування правами на самоідентичність і пова-
гу. Не могли й ми. Століттями нам доводили, що українського народу
не існує. Нашу мову, культуру, традиції нівечили й спотворювали.
Параноїдально прагнули викорінити, стерти будь-який натяк на укра-
їнську самобутність. Нас хотіли асимілювати, а то й знищити. З нас
насміхалися й не сприймали... Наше прагнення до самостійності вва-
жали вадою розуму, ознакою неосвіченості й невігластва. Боротися
всупереч цьому життєво необхідно. Тому патріоти нашого народу
всім серцем відстоювали ідею незалежності, ризикуючи власним
життям й віддаючи його за свободу країни. Прості люди леліяли на-
дію позбутися гніту іноземних панів, які нищили, ламали, принижу-
вали, вбивали всі добрі та світлі прагнення й діяння. Їхні ідеали не
знищені й залишаться в серцях багатьох поколінь.
Україна завжди була й, мабуть, буде ласим шматком для інозем-
них загарбників. На її територію в минулому постійно посягали. Пра-
цьовиті, чесні й добрі люди, мальовничі й величні пейзажі, багата й
щедра на природні ресурси земля, вигідне географічне положення…
Звичайно ж, амбіції великих правителів чужоземних держав не могли
 73

оминути та встояти перед бажанням завоювати, заволодіти й контро-

лювати ці землі. Але Україна не могла й не мала права скоритися до-
лі. Вона з усіх сил боролася з мотузками, якими зв’язували її та нама-
гались приборкати й придушити.
Після проголошення незалежності в 1991 році кожен українець
повірив, що нарешті ми скинули ярмо неволі, звільнилися від кайда-
нів, які стискали нас. Однак це була лише ілюзія. Гіркий фатум пере-
слідує та вражає в найтяжчі хвилини. Україну продовжують спусто-
шувати, руйнувати й розшматовувати. І перед кожним з нас постають
питання: «Чи гідні ми зватись українцями?», «Чи залишимося ми гос-
подарями у своєму домі?», «Чи не змусять нас низько вклонятися і
стати рабами чужоземців?».
Витерпіти гноблення, зневагу та посягання на найцінніше – рідну
землю – українці не спроможні. Їхня гаряча кров кипить, коли чинять
підступно, несправедливо, зарозуміло та нахабно. Настирливе зло ят-
рить душу, зачіпає за живе. Сьогодні надзвичайно актуальні рядки
Василя Симоненка:

Україно, ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова...
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи − все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.

Сьогодні тисячі чоловіків за покликом серця відправилися на пе-

редову захищати власну країну від поневолювачів. І це справжня
священна місія − боронити рідну землю заради миру. Ворог підступ-
но прагне захопити значну територію України. Але наші солдати –
нащадки хоробрих козаків, могутні воїни – відстоюють кожен санти-
метр своєї Вітчизни. Незважаючи на нестерпний біль, усю небезпеку
свисту шалених куль та залпів потужних ракет, вони сміливо та від-
важно йдуть у бій. Українські витязі щодня дивляться в очі смерті й
не бояться з гідністю долати перешкоди та виконувати надможливі
74

завдання. Усі вони, безумовно, герої, їхні вчинки незабутні й стори-

цею повернуться в майбутньому для всієї України.
Я переконана, що доля України стосується кожного. Україна – це
благословенний клаптик землі, де ми народилися. Тут ми почали пі-
знавати світ, тут живуть наші батьки, друзі та родичі. Тут не раз про-
топтані стежки до рідного та затишного дому, до школи, до улюбле-
них і таких знайомих місць. Ми повинні захистити свою країну від
чужих рук. Замість нас ніхто ніколи цього не зробить. Тому ми пови-
нні об’єднатися та всіма зусиллями дати відсіч нахабним агресорам.
Непохитність і мужність, взаємодопомога й підтримка, вірність
і відданість – гарантія нашого подальшого, сповненого лише перемог
і добробуту життя. Щоб у майбутньому наші нащадки могли вільно
дихати повітрям вільної, сильної та самодостатньої Батьківщини –
України.
І нехай пророчими залишаться слова корифея української літера-
тури, народного Кобзаря Тараса Шевченка: «Борітеся – поборете!
Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!».
 75

Діденко Дарія,
курсант

ЖИВЕ І ПІСЛЯ СМЕРТІ ЛИЦАРСЬКА СЛАВА

«Якщо будете в ненависті жити, у чварах і сварках, то загинете

самі й погубите землю отців своїх і дідів своїх, які здобули її працею
своєю великою». Такі слова колись заповів своїм нащадкам Ярослав
Мудрий, великий київський князь. Хто б міг уявити, що через тисячу
років, у ХХІ ст., у столітті толерантності та сучасних технологій, ці
слова стануть пророчими?!
Над нашою рідною Батьківщиною чорним вороном нависла
страшна загроза. Вона зіткана з підступності та жорстокості, злочину
й облуди. Ця загроза віками роз’їдає ззовні та зсередини духовне тіло
нашої славетної нації. І, на жаль, наша країна виявилася неготовою до
такого удару від найближчої сусідки на геополітичній карті.
Але замість того, щоб зламатися, щоб стати на коліна й піддатися
безжальній машині винищення та руйнування, українці відповіли си-
лою свого духу. Замість того, щоб мовчки проковтнути ганебні спро-
би залякати наш народ, ми, гордо піднявши голови, виявили свою
міць та єдність.
Війна, яка прийшла зараз у нашу державу, допомогла народові
зрозуміти, що наша сила – це єдність. «Борітеся – поборете! Вам Бог
помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!». Ці слова Кобзаря
стали своєрідним девізом українців: ми боремося щодня, щохвилини,
щосекунди. Але найголовніше, що ми з’ясували: наші співвітчизники,
звичайні люди, студенти, учителі, пенсіонери, шахтарі, лікарі й тенді-
тні жінки – справжні герої.
Спостерігаючи за подіями, які розгортаються в Україні, ми не
втомлюємося дивуватися силі духу українців. Ми бачимо, як матері
втрачають своїх синів, сестри ховають своїх братів, дружини – чоло-
віків, діти – батьків. Ми бачимо страшні втрати всього нашого народу
й відчуваємо біль за кожного загиблого героя. Водночас ми бачимо,
яка гордість за своїх співвітчизників палає в очах українців, з якою
щирою вдячністю ми стежимо за всіма переможними подіями на
Сході нашої країни. І ми розуміємо, що наші хлопці – це справжні
76

нащадки козаків, ми розуміємо, наскільки правдиве й точне вислов-

лювання про те, що козацькому роду нема переводу.
Можна провести паралель між сучасними борцями за свободу та
середньовічними українськими лицарями: ще з козацьких часів наш
народ цінує волю понад усе, кожен з українців краще піде на люту
смерть, аніж у ганебне рабство. Козаки – чесні воїни, вони ніколи не
нападали першими, але у своєму справедливому гнiвi жорстоко мсти-
лися, уже незважаючи ні на що. Так і наші сучасники – миролюбні та
добрі люди – за кілька місяців згуртувалися, зміцніли й далють сер-
йозну відсіч підступному ворогові.
Ще в далекому ХVІІІ ст. козаки повстали проти зазіхань Російсь-
кої імперії на наші території та нашу незалежність, вони не здалися, а
хоробро заявили: «Коритися не будемо!», і відтоді ця жага свободи та
волі незгасимо палає в наших серцях.
За цей важкий рік наша нація морально переродилася, за інших
обставин цей процес тривав би кілька довгих століть. Кожен украї-
нець визначив для себе значення поняття «Україна»: тепер це не про-
сто звуки, не просто слово, це справжні патріотичні почуття. Це наше
життя.
Ми можемо пишатися тим, що самостійно створили сильну та не-
скориму націю. Ми горді тим, що наші герої готові покласти власні
життя за Україну та її волю. Ми можемо пишатися тим, що більш ніж
за 20 років незалежності ми всі усвідомили, що «лиш боротись – зна-
чить жить!».
 77

Драбчук Володимир,
студент

УКРАЇНА ПОНАД УСЕ

На мою думку, Україна понад усе – це, насамперед, мати сміли-

вість віддати своє життя заради свободи інших.
Україна понад усе – це коли ти добровільно йдеш захищати свою
країну, залишаючи вдома молоду дружину з новонародженим сином.
Україна понад усе – це коли ти збираєш усе життя гроші, щоб ку-
пити собі новеньке авто, а побачивши по телебаченню, що ровесники
твоїх дітей боронять державу, не маючи навіть елементарних засобів
захисту, ти, не задумуючись, віддаєш свої останні заощадження на
потреби армії.
Україна понад усе – це коли ти, незважаючи на те, що на тобі
приціл професійного снайпера, лише з дерев’яним щитом і палицею
намагаєшся захиститися від ворога, бо щиро віриш, що, здолавши йо-
го, здобудеш краще життя для свого народу.
Україна понад усе – це не просто слова людей, а дії сотень патрі-
отів, які готові віддати найцінніше, що в них є, – життя.
Коли слова «Україна понад усе!» стануть для нас не просто сло-
вами, а будуть щодня, щохвилини втілюватися в повсякденних спра-
вах, тоді нам ніщо не стане на заваді для того, щоб збудувати соборну
самостійну Українську державу.
Слава Україні!
78

Залітач Оксана,
курсант

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ

Герой… Нині ми часто чуємо це слово. Але що ж воно насправді

означає? Кого ми можемо назвати героєм? Якими якостями повинен
володіти герой нашого часу? На мою думку, герой – це людина, яка
здатна пожертвувати своїм життям заради загального блага. Героєм
можна назвати того, хто ніколи не робить щось напоказ, не вимагає
винагороди за свої вчинки. Такі люди готові віддати життя заради
інших, заради Батьківщини; про них ніколи не забувають, адже герої
назавжди залишаються в серцях і думках людей, яким вони допомог-
ли, яких захищали до останнього подиху.
У світі є багато яскравих особистостей, що стали героями своїх
держав та народів. В Англії – це Робін Гуд, який боровся з багатими й
допомагав бідним. У Польщі – Тадеуш Костюшко, який очолив виз-
вольний рух у своїй країні та виборював її незалежність.
В історії Україні є чимало видатних осіб, які в різні часи всіма
силами боролися за її незалежність. Проте у світлі останніх подій
справжніми лицарями нашого часу стали Небесна сотня та бійці, які
беруть участь в антитерористичній операції. Небесна сотня поклала
своє життя заради суверенітету України та захисту демократичних
свобод свого народу. Ці люди насамперед мріяли про світле майбутнє
своєї Батьківщини й полягли в нерівному бою як справжні герої. Бій-
ці АТО, щодня ризикуючи життям і здоров’ям, захищають кожен
клаптик нашої землі. Звичайно, ніхто не збирався воювати, усі мріяли
про мирне й щасливе майбутнє. Але складна ситуація в країні, загроза
нападу ззовні змусили їх узяти в руки зброю і боронити Україну. За-
вдяки хоробрості й відважності наших бійців звільнено багато насе-
лених пунктів і створено умови для подальшого успішного виконання
антитерористичної операції. Мешканці кожного зі звільнених сіл та
міст вітають захисників-переможців. Вони завжди пам’ятатимуть,
якою дорогою ціною були досягнуті ці успіхи. Кожен з полеглих бій-
ців дивився в очі смерті, але не відступив ні на крок і рішуче викону-
вав своє завдання.
 79

Учасники антитерористичної операції, які загинули, та бійці Не-

бесної сотні – це люди, які могли б із гордістю сказати, що прожили
своє життя правильно. Звичайно, вони не встигли зробити все запла-
новане, у більшості залишилися сиротами діти, вдовами – дружини,
самотніми – батьки, але головний свій обов’язок вони виконали – це
обов’язок перед Вітчизною. Вони стануть прикладом для майбутніх
поколінь, які будуть ще завзятіше боротися за свою країну і народ.
Отже, героєм є людина, яка знає, що є блага, дорожчі за матеріа-
льні, дорожчі за життя. Він ні на мить не сумнівається у правильності
своїх вчинків, робить усе можливе для добробуту свого народу й Ба-
тьківщини.
Герої не вмирають. Вони залишаються в пам’яті людей на все
життя. Наше світле майбутнє є їхньою заслугою, тому ми завжди по-
винні пам’ятати про це. Герої живі, допоки ми вшановуємо їхню
пам’ять, продовжуємо їхню справу боротьби за свободу Батьківщини.
Вони є нашим життєвим дороговказом, людьми, які ще і ще доводять,
що життя твориться всупереч смерті, що життя – це вічна боротьба.
Герої – це лицарі своєї епохи, які стали двигуном її розвитку та про-
цвітання. Без них світ поглинули б пітьма й зло. Ми повинні усвідо-
мити, що своїм життям завдячуємо героям нашого часу, вони є не-
від’ємною частинкою нашого буття. Герой – це людина, яка віддала
своє життя в ім’я миру і буде жити в наших серцях вічно.
80

Кімачук Христина,
курсант

СЛОВО ПРО БАТЬКІВЩИНУ

Україна… Як гордо звучить це слово! Країна, де небо нескінчен-

не, ліс безкраїй, озера кришталеві, а поля завжди золоті. Але як бага-
то часу наша рідна Вкраїна провела у злиднях, під похмурим небом, з
потоптаними черевиками чужаків полями; лісами, звідки долинали
крики і стогони героїв, що віддали життя за Батьківщину; озерами,
повними людської крові. Проте вона зуміла звільнитися від тяжких
кайданів, від ворога, що всіма можливими способами намагався при-
гнобити, розтоптати, знищити її, вона витерпіла, вистояла, гордо див-
лячись кривдникам в обличчя, вона зуміла…
Але якою ціною? Волелюбні, мужні, сміливі сини її відчайдушно
боролися протягом століть, душу й тіло своє віддали за свободу рід-
ної неньки Батьківщини. І недарма. У листопаді 1915 року командир
німецької Південної армії генерал-полковник Олександр фон Лінзин-
ген про бойову вартість Українських січових стрільців сказав: «Мої
баварці б’ються, як леви, а українці – як чорти!». Пройшовши крізь
пекло, українці – свободолюбний народ, загартований у боях, – дося-
гли своєї мети: тепер Україна незалежна, невмирущим виявився не-
скорений дух.
Скільки всього пережила наша земля! Здавалося, тепер усе так
добре, наша держава вільна, нарешті вільна, але ж ні! Якийсь амбі-
ційний, гордовитий, пихатий російський політикан зазіхнув на нашу
святу й величну землю! Він, мабуть, думав, що ми так само, як його
зомбований народ, підкоримося панові і гратимемо за його правила-
ми; він, мабуть, не знає: свобода – це не те, що дали українцям, сво-
бода – це те, чого в нас, українців, не можна відібрати; це те, чим ми
дихаємо із самого дитинства; те, за що ми завжди боротимемося. Йо-
му також вдалося залякати своїх підданих «бандерівцями», яких те-
пер обзивають «нацюгами», «фашистами» та іншими не зовсім цен-
зурними прізвиськами; кожен з них погрожує нашій Батьківщині й
 81

самим українцям, хоч єдине, чим він може зачепити Україну, – це

тільки ламати клавіатуру в Інтернеті, виставляти безпорадні пости
в соціальних мережах, кукурікати про «бандер» і називати величний
народ «хохлами».
Зовсім інші – волелюбний народ, українці. Незважаючи на незрі-
внянні сили противника, з технікою минулого століття в руках, з ві-
рою в серці й любов’ю до Батьківщини в душі наші безстрашні сол-
дати гордо та впевнено стали на шлях боротьби за рідну державу.
Нашим народом захоплюється весь світ. Наша велична земля та її жи-
телі приречені бути вільними. Чому приречені? Бо за свободу ми
завжди платимо дорогою ціною. Але я вірю, що колись і для України
настане час розквіту, бо за неї є кому постояти. Я пишаюся тим, що я
– українка. Захищатиму свою державу до останнього подиху, і з вуст
моїх долинатиме: «Служу українському народові!».
82

Ковальчук Оксана,
студентка

ПОКЛИКАЛА НАС УКРАЇНА: ВПЕРЕД

Я вірю в великий Наказ,

Що трубить вічно в поход,
Мене, тебе, нас
Закликає до важких когорт.
Ім’я минулого – ми,
Ім’я будучини – чин:
Хто став – є слугою тьми,
Хто в поході – звитяжець він:
Він підлетів, як орел,
Він змів усе,
Що з глибоких джерел
Повінь несе.
Ю. Липа

Незримо спливає час… Нашій молодій незалежній державі вже

двадцять три роки, і це має засвідчити всьому світові, що Україна
утвердилася в колі тих демократичних країн, де і загальнолюдські
цінності, й елементарні людські права понад усе.
Та чи є так насправді? Чи можемо ми впевнено стверджувати, що
в Україні запанували «і сила, і воля, і братерство, і любов» і вже ніхто
не зазіхає на нашу віками виборювану незалежність? На жаль, наші
відповіді не просто невтішні, вони тривожні й непевні, адже з листо-
пада 2013 року ми зіткнулися з однією з найбільших загроз в історії
новітньої України – бути чи не бути нашій державі. Знову українці
змушені доводити собі та світові: ми є, ми боремося, ми будемо.
Тернистою є історія нашого стражденного народу й нашої рідної
землі, що часто була ласим шматком для багатьох завойовників. Із
сивої давнини її розривали чвари й міжусобиці, знекровлювали зради
й братні незгоди, але непереборний дух належності до українства все
ж пломенів серед зневажених і пригноблених, дивуючи тим навіть
самих загарбників. Що давало силу підніматися з колін, знову й знову
 83

виборювати право жити на своїй землі, мати свою історію й традиції,

розмовляти своєю мовою, молитися своєму Богові? Напевне, гарт і
витримка, успадкована від попередніх поколінь – мужніх хліборобів,
що за потреби можуть замість рала взяти меч. Можливо, надзвичайна
терплячість і глибока віра в те, що «хто на нашу землю з мечем при-
йде, той від меча і загине», а може, величезна кількість народних ска-
рбів, утілених у ліричних піснях і героїчних думах, повчальних леге-
ндах і щирих переказах, неповторних бувальщинах і жартівливих
оповідках.
За всіх часів, незважаючи на утиски й багаторічне облудне «ла-
мання» почуття національної гордості, нівелювання моральних засад,
ганебне пристосуванство «землячків» (українців-перевертнів), підні-
малися герої, крок за кроком наближаючи нас до самоствердження і,
власне, до державності. Хоча змінювались імперії, ставали більш жо-
рстокими й витонченими форми утисків і знищення нашого народу як
нації, проте неопалимою купиною квітнув дух непокори насильству й
руйнації: з колін піднімалася держава, яка, покликавши своїх кращих
синів та дочок до борні, давала простір для розвитку, для утверджен-
ня себе, для правди й чесності.
Народ, який пережив багаторічний гніт, один із найстрашніших
геноцидів в історії людства, прийшов у світ із чітким розумінням
свободи людського вибору й толерантного ставлення до інших, до
визнання себе народом, який не бере зброю для нападу. Цим і скорис-
тався той ворог, що часто видавав себе за братній народ, який визнав
нашу незалежність офіційно, та не визнав реальної незалежності
України. Цей ворог, віками хворіючи на «імперську» хворобу й над-
мірно захоплюючись «перекроюванням» світу під себе, знову вико-
ристовує давні методи: цинічний обман і підступні подвійні стандар-
ти, називаючи чорне білим, а біле чорним…
Цивілізований світ на початку ХХІ століття здригнувся від пост-
рілів снайперів на центральних вулицях однієї з європейських сто-
лиць – міста Києва – від звірячих катувань героїв Революції гідності
на Майдані, від артилерійських обстрілів українських міст та селищ
на сході України, здійснюваних з території сусідньої «братньої» дер-
жави, яка б мала бути гарантом безпеки, а не суб’єктом прихованої
агресії. Країна в небезпеці. Україна знову потребує захисту – оборони
84

тими, хто найміцніший і найзагартованіший, із гарячим серцем і залі-

зною волею.
Крізь століття проступають безсмертні подвиги численних
українських героїв-мучеників, які жертовно віддали свої життя на ві-
втар Батьківщини. Тут і молоді київські студенти-витязі, що назавжди
залишилися символом істинного патріотизму, вступивши в нерівний
бій під Крутами, і повстанці Холодного Яру, і безстрашні Січові
стрільці, і волелюбні вояки армії УПА, і нескорені бійці Небесної со-
тні, і мужні захисники кордонів нашої держави в зоні АТО. Вони гід-
но прожили своє молоде життя, не вимірюючи його й не подрібнюю-
чи. Вони жертвували життям за життя, не дозуючи крові, бо той, хто
виходить на поле честі, виносить на нього всього себе…
З надією вдивляємося в обличчя наших вояків – такі раптово
змужнілі – і бачимо в їхніх очах віру в перемогу і сміливість, адже за
кожним із них стоїть уся Україна, а з нею – їхні батьки й діди, матері
й кохані, їхні діти…
«Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій
народ!» – писав Василь Симоненко. У поетових рядках проступають
зболені й вистраждані заповіти Великого Кобзаря, крицеві й місткі
дороговкази Лесі Українки, безкомпромісні й правдиві віршовані
сентенції Василя Стуса. Саме про це думаємо і ми, натхненно співа-
ючи державний гімн чи звертаючись до поранених солдат АТО, бо
знаємо: вперед – до Волі, до Правди – нас покликала Україна.
 85

Кудревич Таміла,
курсант

ГЕРОЙ – ЦЕ ЛЮДИНА, ЯКА ЗНАЄ, ЩО Є БЛАГА,

ДОРОЖЧІ ЗА ЖИТТЯ...

Герой, героїзм, героїчний... Ці слова з дитинства входять у наше

життя, формуючи в людині характерні якості громадянина й патріота.
Однак як часто тлумачення цього мужнього та водночас романтично-
го образу викликає в нас справжні труднощі? Хто з нас насправді зда-
тен усвідомити всю глибину та значущість цього звання, та ще й –
претендувати на нього?
Люди часто кажуть: «Героями не народжуються, героями ста-
ють». На жаль, лише перебуваючи у складних, екстремальних умо-
вах, зазвичай і виявляється така риса, як героїзм. Зіткнувшись із не-
безпекою, справжній герой не боїться заглянути їй у вічі, узяти на се-
бе відповідальність і сміливо кинути виклик долі. Як не прикро про
це говорити, але 2014 рік назавжди ввійде в історію нашої країни
страшним фатумом війни із «братньою» країною-сусідкою. Ця трагі-
чна сторінка в історії незалежної України ще не перегорнута, однак
вона вже уславлена героїчними іменами та подвигами, що житимуть
у віках.
Молоді хлопці, досвідчені чоловіки, завзяті патріоти старшого ві-
ку – усі вони є героями свого часу, часу боротьби та відваги, що випа-
ли їм на плечі. Готовність українського чоловіка покласти власне жит-
тя заради блага народу, заради майбутнього країни та процвітання на-
ції викликає повагу та захоплення в усього світу. Саме такі чесноти
беруть гору, витісняючи при цьому жагу до слави, матеріальну заціка-
вленість та особисті цілі, адже є на землі речі, дорожчі за життя – це
мир, добробут і спокій. Страшно й болісно говорити, але сучасні діти
вже, напевно, знають, хто такий герой. Це їхній батько, який пішов за-
хищати державу, це їхній брат, який потай від мами записався до лав
добровольців, це їхній дідусь, який вкотре і вкотре готовий іти в бій за
свою країну. Ось хто може пишатися почесним званням героя!
86

Як багато треба слів, і як мало треба вчинків... Звісно, слово має

могутню силу в нашому житті, але лише вчинок – найкрасномовні-
ший спосіб творити історію та формувати себе як людину. Тому нам і
доводиться щодня робити вибір, за яким перемоги та невдачі, успіхи
та розчарування, гіркий досвід та радість пізнання. Зробивши свій ви-
бір на користь загального, знехтувавши особистісним, людина ніби
переростає себе й наближається до вищих та благородніших якостей
в житті. Головне, щоб такий вибір був зваженим та добровільним. Я з
гордістю за свій народ можу впевнено сказати, що Україна – рідна
ненька справжнім волелюбцям, відвазі та патріотизму яких будь-який
«дружній» сусід може лише позаздрити! Наша земля зростила немало
справжніх героїв, та ще більше славних імен нас чекають попереду.
Перемог їм і щасливих років мирного життя!
 87

Пічак Назарій,
курсант

МОЯ УКРАЇНА

Український народ сповідує такі цінності: жити чесно, бути пра-

цьовитим, любити свою землю, мову й пісню, не грішити, щоб, не дай
Боже, гріхи не передались онукам і правнукам, знати та цінувати іс-
торію Батьківщини і своєї родини: ким були діди-прадіди, де жили і
яким було їхнє життя.
Я – невеличка частка цієї землі, що так красиво зветься – Україна.
Мене цікавить і хвилює доля українців, які жили в далекій давнині та
живуть сьогодні поряд зі мною.
Ще в IX ст. східні слов’яни об’єдналися навколо Києва і створили
могутню цивілізовану державу – Київську Русь. У 988 році князь Во-
лодимир хрестив киян у Дніпрі. З того часу ми – християни, а не язи-
чники. Один у нас Бог, і ми славимо Його, бо Він благословляє нас на
взаємну християнську любов і милосердя.
Українські козаки ввійшли в історію людства як творці демокра-
тичного суспільства, яке існувало протягом століть на основі справе-
дливих законів. Демократична козацька держава – Запорозька Січ –
викликáла подив і захоплення у країнах Західної Європи. Історики
вважають, що українське козацтво випередило свій час на багато ві-
ків. Козацькі сини втілювали кращі риси українського народу: любов
до своєї землі, мудрість, надзвичайну відвагу, повагу до старших, по-
чуття дружби й товариськості. Були ж у нас і гетьмани – високоосві-
чені мужі, які вміли шаблею боронити Україну та володіли європей-
ськими мовами!
Татари, турки, поляки, нацисти, більшовики несли горе і смерть
українцям. Але сьогодні ми доземно вклоняємося народові, який зміг
терпляче зносити всі неймовірні життєві труднощі та боротися за во-
лю й незалежність Батьківщини. Ліна Костенко стверджує, що лише
«коли в людини є народ, тоді вона уже людина».
Після Т. Шевченка немає в українській поезії жодного поета,
який би не освідчився у своїй любові до України, до рідної землі, не
поклявся б їй у вірності, готовності віддати за неї життя. Україна –
88

мати, святиня, вона дає крила й непереборну снагу до життя. Для

поета В. Симоненка відданість Батьківщині – синівське щастя, його і
сила, і честь:

Ти дала мені радісну вдачу,

Кров гарячу пустила до жил,
Я без тебе нічого не значу,
Ніби птиця без крил.

Під цими рядками підписалися мільйони українців, підтримавши

на референдумі в 1991 році Акт про державну незалежність України.
Тоді країна вставала з колін і на весь світ заспівала свій гімн «Ще не
вмерла України і слава, і воля».
Т. Шевченко, у творчості якого основне місце відведено Україні,
заповів:

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Поет-пророк дивиться з портрета кожному в душу, ніби

запитує: «Для кого у світі живете?» А ми, молоде покоління
XXI ст., проголошуємо: «Живемо для України!» – адже нам потріб-
но взяти на себе відповідальність за майбутню долю рідної країни –
незалежної України.
Ненька Україна – саме вона і є душею людини, яка повниться
любов’ю. Любов’ю до історії, де чується дзвін козацьких шабель.
Любов’ю до чарівної природи, що горить жовтогарячими соняшни-
ками, гуде хрущами над вишнями й милує калиною. Любов’ю до не-
повторної культури, що дивує ніжною ліричною піснею, вишитим
рушником. А це створює світ навколо нас, усе, чим ми живемо й про
що мріємо. Тому рідна країна-земля повинна бути для нас тим повіт-
рям, що дозволяє дихати на повні груди й просто жити.
Кожен носить Батьківщину в серці таку, яку в собі викохав. Але
в кожного вона різна, і кожен любить її по-своєму: хтось криками й
гаслами, а хтось мовчки, ні разу не вимовивши слів «Україна», «Бать-
ківщина».
 89

Жити на рідній землі – найбільше щастя. Тому кожна людина по-

винна знати своє коріння й ніколи не забувати, що Батьківщина змо-
же прожити без будь-кого з нас, а ми без неї – ні. До того ж, людина
без коріння – людина без душі. А хіба можна жити без душі?..
Ми не раз відстоювали свою вільну, незалежну державу – Украї-
ну – й повинні боротися за відродження української мови, українсь-
кого менталітету, бо в них – запорука культури, освіченості українців
і збереження їхньої власної й національної гідності та самосвідомості.
Відстояли рідну землю колись і стоїмо за неї горою й сьогодні!
СЛАВА УКРАЇНІ!
ГЕРОЯМ СЛАВА!
90

УКРАЇНІ ГАРАНТУЮ БЕЗПЕКУ

У кожної людини приходить момент, коли доводиться обирати

життєвий шлях і фах, який буде долею. Страшно помилитися у виборі
майбутньої професії, адже цей вибір може стати вирішальним.
Я хочу працювати, щоб упевнено жити сьогодні й приносити ко-
ристь іншим людям. Прагну зробити свій край щасливим і багатим.
Хочу служити на благо своєї Батьківщини, рідного народу. Саме тому
я обрав професію співробітника Служби безпеки України.
Готуючись до такої відповідальної роботи, я повинен насамперед
зрозуміти основне завдання майбутньої служби, її головну мету.
Вступ до Національної академії Служби безпеки України передбачає
реалізацію мого головного завдання – захисту державного суверені-
тету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного,
науково-технічного й оборонного потенціалу України, законних інте-
ресів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльно-
сті іноземних спецслужб, посягань з боку окремих організацій, груп
та осіб, а також забезпечення охорони державної таємниці.
Основним орієнтиром уважаю захист інтересів українського на-
роду, національних і загальнолюдських цінностей. Ось чому я обрав
Службу безпеки України.
Я народився в Україні. Це моя Батьківщина, яку я дуже люблю. З
нею тісно пов’язане моє життя, життя моїх рідних і друзів. Я щиро
вболіваю за все, що відбувається в нашій державі, і часто замислюю-
ся: що я можу зробити вже сьогодні і коли буду дорослим для процві-
тання моєї рідної країни? Не розумію людей, які залишають Україну
назавжди. Адже чужа земля – те саме, що й чужа стихія. А вдома, як
каже народна мудрість, і стіни гріють.
Гордість і біль відчуваю в душі за долю моєї України… Нашій
країні лише 23 роки. Вона поступово входить у світові економічні
структури, розвиває торгівлю із західними державами. Я багато чи-
таю газет, дивлюся телевізійні програми, слухаю виступи відомих
людей. Розумію, що необхідно розвивати вітчизняну економіку, ви-
робляти більше якісної продукції для людей, не наповнювати наші
ринки імпортними товарами.
 91

Ми належимо до нової генерації. Нам розбудовувати Україну. Як

чекає вона нас, не обтяжених догмами і стереотипами, з новим мис-
ленням, високим європейським рівнем професіоналізму, чесних і від-
даних патріотів! Ми так потрібні їй. Наш святий обов’язок – відроди-
ти Батьківщину для новітньої слави, для щастя і злагоди. Я вірю, що
Україна пройде per aspera ad astra (крізь терни до зірок).
Кожен повинен вибрати свій шлях, такий, щоб не прожити марно.
Я хочу своєю працею підняти престиж Батьківщини. Вірю: мине де-
кілька років – і настануть інші часи для моєї країни. Хочу бачити її
в майбутньому, насамперед, мирною, могутньою, рівною з передови-
ми країнами світу, технічно розвиненою, комп’ютеризованою, авто-
матизованою на сучасному рівні, такою, яка володіє новітнім озбро-
єнням, і з дієздатною армією. Нехай кожен відчує себе не гостем,
а справжнім господарем країни, повноправним її громадянином.
Немає у світі нічого кращого за рідний край, де поряд із тобою
живуть батьки, друзі, знайомі й незнайомі люди. Це залишається на
все життя. Чуття отчої землі особливе, бо любов до Вітчизни вимог-
лива й відповідальна.
Усі наміри одночасно важко втілити в життя, але не можна й на-
далі їх відкладати, бо уже настав час діяти. Робімо ж це разом, бо ко-
ли ми згуртовані – ми непереможні!
92

ДОКИ Є В НАС РІДНА МОВА,

ДОТИ МИ – НАРОД!

Протягом століть, відбираючи по сло-

вечку, по зернятку, геній народу витворив і
передав нам у спадок, у вічне користування
неосяжне, розкішне у своїй красі й блиску ро-
зуму лінгвістичне багатство – мову: майте,
гордіться, не будьте німі!
О. Гончар

Є речі, без яких жоден із нас не може назвати себе Людиною.

Мамині очі, батькове мужнє плече, поріг рідного дому, ніжна тиха
колискова… Її мелодія заворожувала, а тихе слово, уплетене в музи-
ку, проникало в найглибші, найпотаємніші куточки душі. І серце за-
вмирало, коли чуло те слово, коли рідна мова ніжно бриніла в тихій
материній колисковій.
Колискова залишилася в моєму минулому, а рідне слово не поки-
нуло серце, даючи зрозуміти, що саме воно є справжнім життєдайним
джерелом сили для вірних синів народу свого.
Та не завжди українську мову пускали в людські серця, не завжди
давали їй розправити крила. Українське слово, як Ісус Христос, не раз
було розіп’яте на історичних Голгофах. Але, як і Син Божий, завжди
воскресало. Воно було ніби навмисне обране для мук і випробувань,
але розвитку нашого слова не могли перешкодити ані міжусобні вій-
ни часів Київської Русі, ані монголо-татарське іго. Дивує, що наше
слово не стяла шабля, не затоптали в болото кінські копита, воно не
розвіялося у вихорі навальних орд.
У тяжкі роки XVIII–XIX століть сміливо лунала українська мова
І. Котляревського, Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки.
Великий Кобзар у 1848 році на Косаралі писав: «Ну що б, здавалося,
слова… Слова та голос – більш нічого. А серце б’ється, ожива, як їх
почує».
Якою ж справді має бути могутньою, живучою мова, щоб вистоя-
ти в багатовікову епоху заборони, а потім – у сімдесятирічну добу бі-
льшовицького терору! Заборони й укази заковували українське слово
 93

в кайдани, перекривали йому подих, не пускали до школи, науки, ми-

стецтва. У 1958 році поет М. Рильський писав:

Хотіли вирвати язик,

Хотіли ноги поламати,
Топтали під шалений крик,
В’язали, кидали за грати,
Зробить калікою з калік
Тебе хотіли, рідна мати.

Скільки ж їх, вірних синів і доньок України, які пішли на смерть

за рідне слово! Ми пам’ятаємо їхні імена.
Світ визнав, що українська мова – це мова великого народу; мова,
яка представляє нашу державу у світі. Сьогодні вона разом із полі-
тичним, ідейним та духовним відновленням здіймається на могутніх
крилах переродження національної свідомості. Тому нам потрібно
знати свою мову, любити її, шанувати, розвивати та боронити.
Без мови неможливе існування народу, адже це та скарбниця ду-
ховності, яка ввібрала відомості про звичаї, традиції, побут українців,
яка доносить до нас славні сторінки історії та плекає надію на краще
майбутнє.
Пам’ятаймо: поки живе мова – житиме народ. Не стане мови – не
стане й нації: вона геть розпорошиться поміж іншими народами.
Відстоюючи рідну мову, кожен із нас захищає свій народ, його
гідність, його право на існування, право на майбутнє. Не ухиляймося
ж від цієї боротьби!
94

Пуканюк Денис,
курсант

НАРОД І НАЦІЯ

У вогні перетоплюється залізо у сталь,

у боротьбі перетворюється народ у націю.
Євген Коновалець

Протягом віків український народ намагався відстояти право на

створення власної держави – незалежної та соборної. Декілька разів
наші співвітчизники були близькими до того, щоб досягнути цієї
омріяної мети, проте фатум розпорядився інакше: державність удало-
ся здобути тільки наприкінці XX століття. Лише двадцять три роки
тому на політичній карті світу з’явилася молода держава, народ якої
має тисячолітню історію.
З перших днів існування України як самостійної держави знай-
шлось чимало скептиків, які пророкували країні крах і неможливість
стати впливовою фігурою на міжнародній політичній шахівниці. За-
надто тісні економічні зв’язки з пострадянськими країнами, особливо
з Росією, брак досвіду управління державою, слабкість перед проце-
сами глобалізації, міцна вкоріненість у суспільстві догм колишньої
комуністичної ідеології – усе це зумовило певний спад в економічній
сфері та нестабільність політичного життя. Водночас невпинно роз-
будовувалася держава, а будь-які міжнародні відносини високого рів-
ня важко вже уявити без участі України. Але все ж не цим буде відо-
ма Україна нашим сучасникам з іноземних держав, які ось уже рік
відстежують у засобах масової інформації події, що відбуваються в
нашій країні. 2013–2014 роки змінили кожного з нас, змінили україн-
ський народ, змусили переосмислити нашу історію та сьогодення.
Усе ще важко повірити в те, що навіть у цей час нам, українцям,
доводиться зі зброєю в руках захищати власну державу, її територіа-
льну цілісність і незалежність. Ми повинні проходити через ті ж ви-
пробування, що й покоління українців козацької епохи, періоду укра-
їнських національно-визвольних змагань 1917–1921 років. Але недо-
цільно робити будь-які висновки, спираючись на невдачі в захисті
 95

своєї держави попередніх століть, тому що набутий історичний до-

свід і ковтки 23-річної свободи не дозволять противникам української
самостійності сподіватись на успіхи. Згадаймо слова Ліни Костенко:
«А ви думали, що Україна так просто. Україна – це супер. Україна –
це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані
всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах
сучасного світу їй нема ціни».
Наш успіх зумовлений не так озброєнням чи міжнародною під-
тримкою України, як тим, що всього за декілька місяців волелюб-
ність, прагнення змін на краще й почуття національної гідності зро-
били з мого народу справжню націю.
Поняття «нація» ніколи не мало однозначного тлумачення. Спо-
чатку термін мав дещо зневажливий зміст і відповідний соціальний
контекст. Зокрема, у Давньому Римі «націями» називали групи чужи-
нців з певного регіону, зазвичай об’єднаних кровними зв’язками, які
не мали таких прав, якими були наділені громадяни Риму. У своїх
промовах Цицерон називав «націями» віддалені й «варварські» наро-
ди. В епоху середньовіччя цей термін уживали щодо малознаних на-
родів, культуру яких уважали відсталою та чужою. З часом слово
«нація» набуло різних значень у мовах багатьох народів. Зокрема, ан-
глійська й французька мови – мови найпрогресивніших у XIX ст. в
політичному й економічному аспекті народів – культивували насам-
перед політичне значення терміна «нація», і саме в них це слово стало
синонімом суверенності народу й незалежності держави. Загалом по-
няття «нація» можна визначити як сукупність людей, що мають спі-
льне походження, історію, мову, культуру, а також інтереси, що
й відрізняють націю від народу.
Перебуваючи за крок до повномасштабної російської агресії та
маючи лише глибоку стурбованість міжнародної спільноти, українсь-
кий народ, попри всі труднощі, став на захист своєї національної ідеї,
яку можна сформулювати так: «Чужого не треба, свого не віддамо».
Сьогодні по всій Україні формуються добровольчі батальйони, що
готові боронити кожний клаптик рідної землі, створюються фонди зі
збору коштів на допомогу військовим силам, народ самостійно
озброює й укомплектовує українську армію. Українці східних регіо-
нів і Криму, що стали заручниками геополітичних амбіцій керівницт-
96

ва сусідньої держави, знайшли братське розуміння й співчуття

українців Центральної та Західної України. І все це відбувається на
тлі байдужості світового істеблішменту, нестачі фінансових ресурсів
у державі, застосування «братньою» державою брудних методів ве-
дення військових дій, міжнародно-політичних відносин. Усе це, зре-
штою, зумовлює формування нової національної самосвідомості су-
часних українців, коли для кожного національні інтереси значно ви-
щі, ніж інтереси особисті.
Формування української нації в цей непростий час має не тільки
важливе національне значення для нашої Батьківщини, але й відіграє
основну роль у світовій геополітичній ситуації. Декілька століть тому
українським козакам доводилося боронити від османської навали всю
Європу, сьогодні ж нам слід захищати світовий порядок, що форму-
вався кілька десятиліть, починаючи з кінця Другої світової війни.
Отримання ядерного статусу державами з авторитарними режимами,
поширення сепаратизму у країнах, а також зброї масового ураження
серед екстремістських організацій – усе це загрожує планеті у випад-
ку поразки української нації та всієї світової спільноти в боротьбі з
кремлівською сваволею. Врешті-решт наша, перемога – це гарантія
здатності цивілізованого світу протистояти тероризму. Саме тому
формування національної самосвідомості українців є дуже важливим
не тільки в контексті гарантування безпеки України, але й світового
правопорядку. Умови сьогодення змушують нас погодитися зі слова-
ми українського дисидента Левка Лук’яненка: «Нація, яка не готова
посилати синів на смерть, не виживе». На жаль, ціна свободи наспра-
вді дуже висока, але перемога неминуча, бо «за нас правда, за нас
слава і воля святая».
 97

Сливенко Дарина,
курсант

ТОБІ, УКРАЇНО МОЯ, І ПЕРШИЙ МІЙ ПОДИХ,

І ПОДИХ ОСТАННІЙ

Любов до Батьківщини, почуття патріотизму... Як їх пояснити? За

що мати любить свою дитину? А за що ми любимо своїх матерів? Це
риторичні запитання.
Любов до Батьківщини. Вона є, тому що є країна, у якій народила
тебе мати, де народилися і спочивають з миром твої предки. Саме в
цій країні, а не в іншій. І невидимі нитки зв’язують тебе з твоїм ро-
дом, а отже, і з Батьківщиною. Тому ти і любиш її тією любов’ю, яку
пояснити важко. Є рідна мова, яку ти чуєш з дитинства, якою ти ви-
мовив перші слова. І тебе зрозуміли. Прочитав першу книжку рідною
мовою, і вона тобі дуже сподобалася. Багато книг ще прочитаєш
у майбутньому. Може, й іншими мовами. Але рідною буде мова твоєї
мами, мова, якою говорять усі навколо у твоїй країні. І рідне слово,
рідна мова – це теж частина твоєї Батьківщини.
Славна архітектура міст українських – Києва, Харкова, Львова…
Вона свідчить про високий рівень культури наших пращурів. Хто не
милувався Софією Київською і Золотими воротами княжого міста,
Видубицьким монастирем і Києво-Печерською лаврою з Успенським
собором, старовинним Подолом і сивочолим Дніпром?! Усе це духо-
вні символи національної історії та культури, без яких не можна
уявити нашу землю.
Уже п’ятнадцять століть височіє на дніпровських схилах золото-
верхий Київ, якому випала історична місія стати «матір’ю міст русь-
ких», відіграти важливу роль у формуванні однієї з найбільших дер-
жав Європи – Київської Русі.
Оглядаючи з високості київських пагорбів далекі простори поза
Дніпром, мимоволі замислюєшся: звідки ми пішли, чиї ми діти? Хо-
четься знати, хто жив на наших землях кілька тисячоліть тому і якою
мовою спілкувалися наші предки, яке походження має слово «Україна».
Захоплюєшся красою та величчю рідної землі. Яка широчінь!
Який простір! На заході постають зелені Карпатські гори, на півдні
98

золотиться пшеничне поле, на сході встають терикони донецьких

шахт, на півночі багряніють червоною калиною ліси.
І все це моя Батьківщина – Україна.
На тлі історії наша країна ще досить молода, тому її майбутнє по-
вністю в руках сучасників та наступних поколінь. Якою ми зробимо
Батьківщину – такою вона й буде. Я вважаю, що зараз ніхто не має
морального права залишати Україну напризволяще. Їй зараз дуже по-
трібні наші сили і наші знання, бо поставити країну на ноги зможемо
тільки ми.
Українці – це не тільки велика і могутня нація, це одна величезна
гостинна родина. А в будь-якій сім’ї добробут і гарні стосунки будуть
лише тоді, коли кожен буде відданим своїй справі, справі на благо
інших. Родина для мене – найсвятіше слово на землі, а мати родини
для мене – це Україна. Я дуже люблю рідну Україну і все життя буду
боротися за своє щастя на рідній землі і за щастя своїх співвітчизни-
ків. Я впевнена: труднощі мене не злякають.
У книзі минулого нашої Батьківщини було багато трагічних сто-
рінок. Більшовицька навала, голодомор, Велика Вітчизняна війна,
аварія на ЧАЕС... Незважаючи на те, скільки сліз і горя витримала
Україна, ми завжди повинні пам’ятати ці події і вшановувати пам’ять
тих, хто боровся за незалежність, віддаючи за це власне життя. Не-
стор Літописець колись уклав «Повість минулих літ», тепер ми мо-
жемо продовжити книгу минулого, додавши сторінки з майбутнього,
яке, сподіваюся, буде щасливим і безхмарним.
Конфлікт на Сході – трагічна сторінка вітчизняної історії. Але
лише сторінка, лише мить на тлі вічності. Нам з вами жити в Украї-
ні, яка є для нас рідною домівкою, адже для кожного рідна домівка
– це край дитинства і зустрічей з навколишнім світом. Саме в рідній
стороні кожен з нас зустрічав ранки і проводжав сонце за небокрай,
кожен з нас блукав стежками, шукаючи чогось незвичайного та
особливого, кожен з нас мріяв стати дорослою людиною
і мандрувати світом.
Історія та сучасність України, українського народу – це справа
людей, які віддали свої сили і своє життя для добра українського на-
роду. Україна – це справа рук і помислів героїв, які поставили волю і
прагнення рідного народу понад особисті інтереси й були вірними цій
 99

ідеї до останнього подиху. Ми миролюбна, але незламна сила. Наші

вороги часом нас недооцінюють, а друзі відчувають нашу силу й ро-
зуміють.
Немає держави без народу. Якщо розсіється по чужих краях на-
род, українська нація, то і держави не стане. На вільне місце прийде
хтось і створить якусь іншу державу.
Без волі громади не була б створена сучасна незалежна Україна.
Це саме народ виборов суверенітет. Це народ стояв на Майдані, це
народ зі зброєю в руках бореться за нашу землю. Я люблю свою краї-
ну, але любов моя не сліпа. Я бачу також те, що викликає в мені біль і
злість, прикрість й обурення. Я чую потоки брехливих обіцянок
«ощасливити» народ. Але цю злість і обурення не варто переносити
на всіх людей. Не треба узагальнень: «Наш народ ніколи не навчиться
чесно працювати!». Так, вистачає ще ледарів, утриманців і просто не-
чистих на руку. Але не вони уособлюють українську націю.
Мій народ – це мої улюблені батьки і вчителі, молодший брат,
друзі й добрі сусіди. Це мої улюблені поети й прозаїки, актори й му-
зиканти. Вони – моя Батьківщина. Сьогодні вона вільна, суверенна
держава, яка будує нове життя. Міць народу глибинна, започаткована
Київською Руссю, прославлена міцною козацькою рукою за часів За-
порозької Січі. Пам’ятай, ровеснику мій! Це від мене і від тебе, від
усіх нас залежить доля Вітчизни! Геть байдужість! Усі прагнення, усі
здобутки – тобі, рідна Україно! Бо ж не уявляю себе без тебе! Я мрію,
щоб Україна була щасливою і розвиненою державою. І я буду допо-
магати їй у цьому. Я потрібна своїй Україні!
100

Талабан Вікторія,
курсант

УКРАЇНА ЄДИНА!

Згадаймо 1991 рік. Незалежність. Одвічне прагнення українсько-

го народу жити вільно у своїй країні нарешті втілилося в життя. Пе-
реживши голод і бідність, переслідування й репресії, будучи стільки
років нацією без держави, ми отримали незалежність.
Не може воля бути вибореною без крові та смертей. В історії жо-
дної країни не було здобуто незалежність легкою ціною, і саме тому
заздалегідь добре спланованими діями ворог зараз намагається розді-
лити український народ.
Гірка, мов придорожній полин, доля незалежної України. Тернис-
тий шлях проголошення її як держави омитий кров’ю Северина На-
ливайка, Максима Залізняка та кров’ю славних гетьманів. І зараз
Україна змушена пройти цей шлях ще раз – шлях конфліктів, зради та
безжальних пострілів підступного ворога. Ця боротьба, битва, війна,
як її не назвеш, назавжди залишиться червоною плямою в історії
стражденної неньки України.
ХХІ століття стало часом розплати для України. З огляду на
останні події, які відбуваються в нашій країні, саме зараз ми, грома-
дяни нашої держави, боремося за її цілісність та недоторканість, від-
стоюємо право на вільне життя та мирне небо над головою, адже ду-
шу людську не вбити, як не вбити український патріотичний дух.
Світова спільнота визнає Україну як державу. Наші земляки в
усьому світі демонструють солідарність, патріотизм і безмежну жагу
до волі своєї Богом даної землі. Свобода, правда, воля – ці гасла в
трепеті українського прапора, який майорить скрізь: від найменшого
українського села аж до найвищого хмарочосу в центрі Москви.
Патріотизм повинен бути невід’ємною частинкою душі кожного
українця: не відступити під тиском ворога, не здатися, не зрадити
свою Батьківщину, адже вона як мати, яка народила, виростила та ви-
ховала. Згадаймо слова поета Василя Симоненка:

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.
 101

У такий скрутний час, на жаль, знайшлися зрадники, які продали

свої моральність і віру. Зараз вони стоять під ЧУЖИМИ стягами,
прославляючи ЧУЖУ країну, співаючи ЧУЖИЙ гімн та стріляючи у
спини СВОЇХ…
Україна єдина від Львова до Луганська, від Чернігова до Севас-
тополя – так було й повинно бути завжди. І не вдасться ворогам зі-
рвати знамена української свободи, бо її коріння – у козацькому За-
порожжі, у глибинах шахт Донбасу, у чистих водах Дніпра, у величі
Карпат та в теплих сонячних променях Криму.
Гасло «Слава Україні! Героям слава!» звучить сьогодні відлун-
ням найкращих героїчних сторінок історії наших предків. Вислів
«Україна понад усе» сьогодні – втілення прийняття історичної еста-
фети: зберегти державу, відвойовану пращурами. Сьогодні ворог на-
гадав нам про найважливіші цінності, об’єднав серця українців на-
вколо спільної ідеї – єдності та зміцнення України. Немає іншого
найважливішого завдання, аніж встановлення та збереження миру,
традицій, мови й одвічних цінностей української нації.
102

Якименко Світлана,
курсант

СЕРЕД БУРЕВІЮ...

Сергій розплющив очі, він не відразу зрозумів, де знаходиться й

чому не може поворухнути своїм тілом. Воно не слухалося його, наче
стало чужим. Ніг хлопчина не відчував зовсім. Він спробував покли-
кати когось, але натомість йому вдалось видавити лише слабкий сто-
гін. Чутливість поступово почала повертатися, й тіло стало щеміти.
Свіжі рани нестерпно пекли, але ніг він так і не відчув... Спроба по-
вернути голову завдала лише болю та гіркого розчарування. Навколо
була картина з пекла Данте, але замість кругів пекла його оточувала
безмежна долина, укрита десятками, ні, сотнями тіл його бойових то-
варишів, які, як і він, лежали непорушно...
Скільки часу вже минуло? Як довго він лежить тут, у цьому забу-
тому Богом місці, на сході його рідної України? День, два чи, може,
більше? Йому здавалося, промайнула вічність. Сергій втрачав свідо-
мість, знову опритомнював, а картина залишалася без змін. Чорне во-
роння кружляло над його бойовими побратимами, потроху наближа-
ючись до нього; запах смерті міцнішав, і нудота підступала все ближ-
че та ближче.
Він прокинувся від голосів солдатів, нарешті вони прийшли вря-
тувати його. Сергій розплющив очі й побачив декількох співвітчиз-
ників, що ходили посеред поля бою, шукаючи тих, хто ще не встиг
стекти кров’ю і був притомний. Хлопець спробував піднятися, але ті-
ло вмить пронизав гострий біль – і він знепритомнів.
Коли Сергій розплющив очі вдруге за сьогодні, картина похмуро-
го поля бою змінилася на стіни госпіталю та усміхнене обличчя мо-
лодого лікаря. «Прокинулися, ну, слава Богу, я вже і хвилюватися по-
чав. Втрата крові у вас, звісно, велика, але не смертельна, ще не час
вам на відпочинок», – промовив лікар, усміхаючись. «Ні-ні, навіть не
намагайтеся встати, ви ще зовсім слабкі, і зараз вам краще ще трохи
полежати. Вам, мабуть, цікаво, що це за місце? Не турбуйтесь: ви в
безпеці. Це лікарня на околиці Маріуполя. Завдяки вашому бойовому
загону ворожі війська відкинуті далеко за межі міста. Ви справжній
 103

герой, не багатьом пощастило вижити після такої потужної атаки

«Градом». Наше військо зазнало величезних утрат, але здобуло чер-
гову перемогу». Молодик продовжував говорити, і у Сергія розболі-
лася голова.
«Герой? Невже? Можливо, адже він вижив. Як близько не під-
ступала смерть, а він зумів вистояти. Не здавався протягом довгих
холодних ночей, боровся з палючим сонцем та голодним воронням
удень. Та хіба цей молоденький лікар може знати, як воно бути там,
під прицілом смерті, в окопах, які створюють ілюзорне відчуття за-
хищеності, а насправді ж лише є привабливою ціллю для ворога, аг-
ресора, недавно так званого «братнього народу»?!»
Уже двічі Сергію вдалось уникнути палких обіймів смерті. Упе-
рше це було на початку літа під Слов’янськом. Його загін проводив
огляд залишених будівель, коли раптом ворожий снаряд влучив в од-
ну з багатоповерхівок. Він встиг вибігти, а от його товаришеві поща-
стило менше: його поховало під завалами, а тіла так і не знайшли.
Якщо бути відвертим, то ніхто й не шукав. Здається, що ціле життя
пройшло відтоді, хоч насправді лише три місяці. Багато гарних хлоп-
ців, умілих і не дуже, полягло, а він, Сергій Лунєєв, простий хлопчи-
на з Поділля, живий-здоровий. Тоді йому дали першу відпустку – 10
днів під батьківським крилом, щоб прийти до тями після пережитого.
Рідне село, мама, лелече гніздо на даху, до болю рідні обличчя та
знайомі з дитинства місця. Однокласниця Наталка (це колись вона
була лише однокласницею, а зараз зайняла почесне місце в його сер-
ці) являлася йому в часи забуття на полі бою та не давала піти. Вона
кричала, плакала, благала не покидати її, усе точно так, як під час їх-
ньої останньої зустрічі. Але він залишив її там, у безпеці, саму, зовсім
беззахисну, і повернувся до бойових побратимів, аби віддано служи-
ти своїй Вітчизні, аби відстояти її незалежність і полягти, якщо по-
трібно буде, але він робитиме все можливе, щоб цього не сталося. І
тепер знову в госпіталі. Він знову вижив, на відміну від свого загону.
Зі слів медичного персоналу хлопець зрозумів, що залишилось їх, ща-
сливців, зовсім трішки. Скоро йому знову в бій. Сергій уже не знав,
кому пощастило більше: чи йому, чи друзям, що загинули. Думка про
повернення до пéкла пеклá гірше за пекельний вогонь. Він знову від-
чув тваринний страх. Це той жах, що відчуває звір, загнаний до паст-
104

ки, коли він уже готовий змиритися зі своєю долею, але інстинктивно
робить останню спробу вижити, і це вдається. Життя вирішує дати
тобі ще один шанс.
Він спробував згадати той останній день, коли ще душевна рана
була меншою. Того ранку його розбудили раніше, ніж зазвичай, саме
до перших сонячних променів. Він дивився на сонце, яке повільно ви-
повзало з-за обрію, і дивувався, що забув, коли востаннє в нього на
душі було отак спокійно. Хлопці весело сміялися, сідаючи снідати.
Іван, Олександр, Дмитро, Ігор, Олексій… Зараз ці імена та обличчя
зливалися в один великий клубок у горлі. Товариш капітан теж був з
ними. Він ділився з хлопцями своїми планами на день, а ті слухали йо-
го, як діти. Він, власне, і називав їх «синами». Таке порушення субор-
динації допомагало відволіктися від війни, що вирувала довкола.
Після обіду капітан повів його з побратимами в наступ. Спочатку
їм вдавалось упевнено просуватися, хай не швидко, але впевнено.
Поволі вони нищили агресорів, але тут упали перші снаряди. І йому
як оператору-навіднику бойової машини довелося стріляти у відпо-
відь, але куди? Ракетні установки, що вбивали його братів, були поза
зоною досяжності його снарядів, і вони це розуміли. З ясного соняч-
ного неба почав падати «Град», і далі події розвивалися, немов у фі-
льмі про Велику Вітчизняну війну: навколо падали снаряди, що здій-
мали куряву, невдовзі повітря стало сірим, лунали крики, прохання
про допомогу, прокльони та гасло «Слава Україні!». Хлопці відстрі-
лювались, як могли, намагаючись уразити невидимого супротивника,
але натомість лише гинули самі. Скоро в повітрі повиснув запах сме-
рті. Його понівечені побратими стояли до останнього, але не відсту-
пили. Він сам не розумів, що робиться навколо, але свою роботу ви-
конував справно – заряджав машину та розряджав у напрямку «вели-
кого брата». Ось щось влучило за метр від нього – і він відчув, що злі-
тає в повітря. Далі гострий біль у ногах та голові. Його бойова маши-
на не мала на меті розлучатись із ним. Вона притиснула його ноги до
землі, ніби намагалася прикрити собою його тіло. Можливо, саме це
врятувало його.
Кінцівки зламані, та вони зростуться, проте його душа так і за-
лишиться зламаною. Ту пустоту, що утворилася через загибель його
побратимів, ніщо не зможе заповнити: ні звання героя, ні чергове під-
 105

вищення, ні довгоочікувана відпустка. Так, це речі, про які вони мрі-

яли в окопах, але ціна за них занадто висока, і він не впевнений, що
розплатився. Кошмарні картини того дня не залишають його вночі, а
вдень він бачить нові смерті.

***
Історія створена на розповідях реального персонажа. Таких хлоп-
ців в Україні сотні, тисячі – тисячі зламаних доль, тисячі матерів
оплакують своїх синів, які стали на захист рідної землі й заплатили за
її волю найдорожчим; тисячі дружин і наречених утратили своїх ко-
ханих; тисячі дітей залишилися сиротами. Цей перелік можна продо-
вжувати й продовжувати. Сотні синів України йдуть захищати Бать-
ківщину, а повертаються «вантажем 200».
Війна зачепила всіх. Вона ходить у своєму чорному вбранні
й пожирає найдорожче для наших сердець, залишаючи в них безмеж-
ну прірву смутку, порожнечі та болю. Як довго це триватиме? Хлоп-
ці, друзі, тримайтеся!
106

 
Газета Національної академії СБ України «Без грифу секретності»,
№ 4 (8), вересень 2014 року
 107

21 вересня 2014 року колектив Національної академії Служби безпеки

України провів концерт-подяку для військовослужбовців, які отримали пора-
нення під час антитерористичної операції на східних рубежах країни та пере-
бувають на лікуванні в Головному військовому клінічному госпіталі Міністерс-
тва оборони України. 
108

 
19 вересня 2014 року студенти Навчально-наукового інституту інформацій-
ної безпеки Національної академії Служби безпеки України взяли участь у Марші
миру, який відбувся в місті Києві з нагоди Міжнародного дня миру.

 
 109

25 липня 2014 року понад п’ятдесят представників Національної акаде-

мії Служби безпеки України взяли участь у благодійній акції донорства для по-
ранених українських військових та постраждалих жителів у зоні АТО.

 
110

 
24 липня 2014 року вихованці відомчого ВНЗ вдруге відвідали співробіт-
ників національної спецслужби – учасників АТО на сході України, які перебува-
ють на лікуванні у Військово-медичному управлінні СБУ.

22 серпня 2014 року з нагоди відзначення Дня Державного Прапора України та

23-ї річниці проголошення незалежності України співробітники Академії поклали кві-
ти до меморіалу пам’яті героїв Небесної сотні, які відстоювали конституційні заса-
ди демократії, права і свободи людини під час Революції гідності.
 111

 
29 серпня 2014 року в Національній академії СБ України напередодні Дня знань
та проведення першого «Уроку єдності» представлена тематична фотоекспозиція
«Пам’ятаємо Вас, герої!», присвячена співробітникам Служби безпеки України, які
віддали своє життя за незалежність і територіальну цілісність держави, виявили
героїзм у бойових діях під час антитерористичної операції.
112

 
20 липня 2014 року курсанти Академії принесли квіти до посольства Ко-
ролівства Нідерландів в Україні, щоб вшанувати пам'ять загиблих пасажирів
літака «Боїнг-777», який був збитий незаконними військовими формуваннями в
зоні АТО на сході України.

 
18-19 вересня 2014 року відбулася зустріч співробітників, курсантів і
слухачів Академії з генерал-лейтенантом Крутовим В. В., радником Голови
Служби безпеки України та керівником Антитерористичного центру при
СБ України (квітень-липень 2014 року).
 113

 
Студенти першого курсу Навчально-наукового інституту інформаційної
безпеки Національної академії Служби безпеки України відвідали місця запек-
лих протистоянь на майдані Незалежності та вул. Інститутській.
Шануючи всіх загиблих у ті трагічні дні, вони поклали квіти до меморіалу
Небесної сотні.

БЛАГОДІЙНА ДОПОМОГА УЧАСНИКАМ АТО

ВІД КОЛЕКТИВУ АКАДЕМІЇ

З ініціативи офіцерів і курсантів Національної академії Служби

безпеки України станом на 1 жовтня 2014 року зібрано 62 105 гривень, які
передані членам сімей загиблих та поранених співробітників СБ України –
учасників антитерористичної операції, а також витрачені на медикаменти
та необхідні речі для військовослужбовців, які захищають територіальну
цілісність і недоторканність України у східних областях.
114

ЗМІСТ

Гуськов Ігор
Захисникам України присвячується
Вступне слово проректора (по роботі з особовим складом)
Національної академії Служби безпеки України .................................. 3

Клименко Наталя
«Я України не віддам без бою…» ........................................................... 4

Акімов Андрій
Присягаєм тобі, Україно! ......................................................................... 7
«Роки летять, неначе вітер» .................................................................... 8
«Лиш тихий шепіт листя у садочку» ...................................................... 9

Андрющишина Анастасія
«На тонкой сонной линии вдали» ......................................................... 10

Бантишев Олександр
Службі безпеки України присвячую .................................................... 12

Бузенко Анна
Тарасів погляд з висоти ......................................................................... 13

Буркацький Микола
Тобі, Україно! ......................................................................................... 14
Ми українці! ........................................................................................... 15
До дня розвідки ...................................................................................... 15
Шедевр свого життя ............................................................................... 16

Верещак Олександра
«Ми з вами, відважні герої» .................................................................. 17
Україні ..................................................................................................... 17

Демченко Сергій
Пам’яті Небесної сотні .......................................................................... 18
 115

Заболотний Богдан
Я – патріот ...............................................................................................19

Заруба Олександр
Олександру Дугіну .................................................................................20
«Іду з мечем – країна за плечем» ...........................................................21
«Мої братове, поляни, скити!» ..............................................................22

Ігнатенко Юлій
Покликала нас Україна: вперед! ............................................................24

Когут Вікторія
Кожний стукіт серця – Україна .............................................................25

Кудінов Сергій
Благаю, браття, зупиніться ....................................................................26
Офицеры ..................................................................................................27
Офицерские погоны ................................................................................28
Женщинам СБУ и женам сотрудников посвящается ..........................29
Жизненное кредо ....................................................................................30

Кудінова Вікторія
Україні .....................................................................................................31

Мащенко Наталія
«Говорити словами – просто…» ...........................................................32

Нікуліна Ніна
«Україно, ти єдина!» ...............................................................................33

Ночніченко Марина
Захисник Вітчизни ..................................................................................34
«Увіковічнити можливо тільки те…» ...................................................34
116

Олондарь Валерія
«Я говорю на русском, але хочу …» .................................................... 35
«В столетии тотального безбожья…» .................................................. 36

Ольховик Алла
«Бачу очі, повні сліз…» ......................................................................... 38
«Умиюсь ранньою росою …» ............................................................... 38

Переїденко Володимир
Моя Батьківщина .................................................................................... 39

Перепелюк Наталія
Україна .................................................................................................... 40
«Ми піднялися iз руїн!» ......................................................................... 41
«Я знаю, не можна зневажати людей…» ............................................. 42

Перепеляк Богдана
Я – українка! ........................................................................................... 43
А кожен стукіт серця – Україна! ........................................................... 45
Патріотам ................................................................................................ 46
Чи любиш ти насправді Україну? ......................................................... 47
Не дарма! ................................................................................................. 48
Жити по-псевдо? .................................................................................... 48

Підгородецька Ірина
Ми не байдужі ........................................................................................ 49

Пічак Назарій
Акровірш ................................................................................................. 50

Погиба Павло
«На столичному майдані» ..................................................................... 51

Прищепа Карина
«Палкі, зовсім юні герої» ...................................................................... 52
 117

Щуровський Анатолій
Святий вогонь .........................................................................................53
Генеральським зіркам .............................................................................53
«Іде в підрозділи оперативна поросль...» .............................................53

Адамович Алла
Святині українського народу .................................................................54

Андріяшик Іванна
Герої не вмирають ..................................................................................59

Бантишев Олександр
Про співпадіння ......................................................................................64
Прогрес ....................................................................................................64
Незначних війн не буває ........................................................................65
Зозуля та війна ........................................................................................65
Солдатська фляга ....................................................................................66
Маршальський жезл ...............................................................................66

Бойчук Віталій
Сторінками історії моєї Батьківщини ...................................................67

Вознюк Дмитро
Душу й тіло ми положим за нашу свободу ..........................................70

Дещинська Марія
За Україну, за її волю .............................................................................72

Діденко Дарія
Живе і після смерті лицарська слава .....................................................75

Драбчук Володимир
Україна понад усе ...................................................................................77

Залітач Оксана
Герої не вмирають ..................................................................................78
118

Кімачук Христина
Слово про Батьківщину ......................................................................... 80

Ковальчук Оксана
Покликала нас Україна: вперед ............................................................ 82

Кудревич Таміла
Герой – це людина, яка знає, що є блага, дорожчі за життя… ........... 85

Пічак Назарій
Моя Україна ............................................................................................ 87
Україні гарантую безпеку ...................................................................... 90
Доки є в нас рідна мова, доти ми – народ! ........................................... 92

Пуканюк Денис
Народ і нація ........................................................................................... 94

Сливенко Дарина
Тобі, Україно моя, і перший мій подих, і подих останній .................. 97

Талабан Вікторія
Україна єдина! ...................................................................................... 100

Якименко Світлана
Серед буревію… ................................................................................... 102
 119

ДЛЯ НОТАТОК
120

З БАТЬКІВЩИНОЮ В СЕРЦІ

Художньо-публіцистичний альманах
із присвятою захисникам Вітчизни

Технічний редактор О. С. Вишневська

Формат 60х84/16. Ум. друк. арк. 6,97.

Обл.-вид. арк. 3,18. Тираж 100 пр.