"Щоденник" Олександра Довженка

- трагiчний, вистражданий
документ
Ми маємо змогу перегортати i читати сторiнки його "Щоденника", а уважно
прочитавши, розумiємо, як не просто жилося i писалося, творилося; напружено,
болiсно, часто пiд безпосереднiм контролем "зверху", але О. П. Довженко до
останнього подиху залишався справжнiм митцем, патрiотом, людиною.

Великого творця хвлювали, дiйсно, болючi,

дуже важливi проблеми: вiн глибоко усвiдомлює долю Украïни, рiдного
украïнського народу; письменника бентежить, душу крає йому вiйна; розмiрковує
над своєю долею та долями видатних його сучасникiв; висловлює своє сприйняття та
дає характеристику вождям (Сталiну, Хрущову, Берiï); осмислює та викриває
суспiльнi проблеми (простоï людини, жiнки в суспiльствi, про пам'ятки
культури, iсторiï, цвинтарiв, школи i вчителiв, мови, чиновництва,
бюрократiï, посад), i з'ясовує перспективи своєï творчостi, адже думкою
линув у майбутнє, наснажений був працювати... працювати... працювати...

Головне, що проходить через увесь щоденник - це роздуми про глибоку iсторичну

кривду, що чинилася i чиниться украïнському народовi. "Украïна
поруйнована, як нi одна краïна в свiтi!" Дуже страждав вiд того, що
украïнцi - "...квiти бур'яновi, бур'яном забитi" - не хочуть вчити своєï
iсторiï, "народ, що не знає своєï iсторiï, є народ слiпцiв".
Незагоєною раною болить Довженковi голодомор 1932-33 рокiв, "велике" переселення
мiльйонiв украïнцiв до Сибiру. Хотiв бачити Украïну не Великою Удовицею,
а сильною державою. З сумом порiвнював свiй народ з тютюном, "Його весь час
пасинкують. У нього велике, дебеле листя, а цвiту де-не-де". Але ж, незважаючи на
все, великий син свого народу нiжно, по-синiвськи любив свою Украïну,
переживав за неï, за народ: "Що ж буде з народом нашим?" Зболiлася душа...
Вiйна щемно ранила серце Довженка. Як людина гуманна, вiн вiйну не сприймав,
називав ïï дурною, а воєначальникiв тупоголовими. Страждав вiд того, що
нiмцi пограбували Украïну, вивiзши не тiльки зерно, паливо, пам'ятки
культури, але найцiннiше - людей, дiтей для онiмечування й роботи, дiвчат - для
оздоровлення арiйськоï нацiï. Вiн проклинав Сталiна. Стражденно, болiсно
роздумує над своєю долею: "Менi 48 рокiв. Моєму серцю - 60. Воно зносилося вiд
частого гнiву i обурення, i туги... Менi хочеться вмерти. Менi здається, що я
прожив уже все своє життя, немов ангели покинули мою душу"... "Я вмру в Москвi,
так i не побачивши Украïни..." У цих рядках - весь Довженко, митець i людина.
Болюче сприймає жорстоку критику кiноповiстi "Украïна в огнi", що зродилася
iз болiсних страждань митця, народу, гiрких втрат. Довженковi пощастило, його не
заарештували, не розстрiляли, але й жити спокiйно не давали, сталiнське цькування
пiдiрвало його здоров'я. Але не змiлiла душа майстра, i з цього жорсткого двобою
вiн виходить переможцем, людинолюбцем. Тож не випадково серед багатьох проблем,
якi порушує О. Довженко у "Щоденнику" - це роздуми про звичайну людину, адже
"найбiльший скарб всього людства є сама людина". Вiн вболiвав за простих,
звичайних людей, якi не мають нi чинiв, нi орденiв, бо "багата держава, яку
утворюють бiднi люди, - абсурд! Держава не може будувати свiй добробут на бiдностi
й обдертостi своïх громадян". Не завадило б сучасним нашим полiтикам
замислитись над цим.
А украïнських жiнок, що винесли на своïх плечах вiйну, вiн порiвнює з
давньоруською Ярославною, називає жiнку хранителькою нацiï, красою землi
нашоï. Скiльки горя, страждання, випробувань випало на ïхню долю? А хто
винен? Довженко звинувачує радянську систему. Як ревно ставився письменник до
того, що мало де звучить украïнське слово, його хвилювало, як же можна
виховати молоде поколiння, якщо в краïнi не цiнуються пам'ятки iсторiï i
культури, украïнська мова, немає поваги до учителя. А ставлення декого до
вiчного пристанища мертвих - кладовища?! Кажуть, рiвень культури нацiï
визначається за ïï ставленням до вiчного пристанища: "кладовища - це
дзеркало людських взаємин", тому ïхнiй стан цiлком залежить вiд пошани до
людськоï особистостi, вiд нашого виховання. Актуальною є ця проблема i зараз,
часом бачимо прояви жорстокого вандалiзму у мiсцях вiчного спочинку наших предкiв.
I просто дивуєшся, чому люди так несамовито прагнуть до посад: "Довгi роки
придивляюсь до людей, що стоять бiля керма... Сумна картина. Спрощенство обнялося
з простотою. Ми дегенеруємо, не помiчаємо цього самi! Бiдний, убогий,
многостраждальний мiй народе, який ти нещасливий! Ведуть тебе поводирi!"

А скiльки ще було задумiв! Хотiлося працювати, певно було б замало доби.

I пiсля того, як закриваємо останню сторiнку "Щоденника", подумки охоплюємо i

намагаємося збагнути все: порушенi актуальнi проблеми, вболiвання за долю
Украïни, зривання масок iз вождiв, гостра критика суспiльства дають пiдстави
твердити - цей яскравий зразок Довженковоï публiцистики - трагiчний,
вистражданий, болiсний документ доби.