ТИТУЛКА

ЗМІСТ

ВСТУП......................................................................................................................3
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ТЕОРІЇ
ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ.......................................................................................5
1.1 Структура, функції і закономірності функціонування політичної системи 5
1.2. Типологія політичних систем........................................................................11
РОЗДІЛ 2. ТЕОРІЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ Д. ІСТОНА.............................25
2.1. Вплив ідей попередників на формування теорії Д. Істона.........................25
2.2. Модель політичної системи Д. Істона..........................................................26
ВИСНОВКИ...........................................................................................................31
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.............................................................33
 3

ВСТУП

Інтерес до теорії та практики політичної системи суспільства, його

функцій та структур постійно зростає. Нарешті, всередині нього відбувається
політичне життя суспільства і здійснюється політична влада. Політична
система суспільства - це сукупність інститутів (державних органів,
політичних партій, рухів, громадських організацій тощо), організованих на
основі закону та інших соціальних норм. Концепція "політичної системи
суспільства", яка увійшла в науковий обіг у другій половині ХХ століття,
показує, як регулюються політичні процеси, як формується і працює
політична влада. Це механізм організації та ведення політичної діяльності.
Процес демократизації у всіх сферах суспільного життя та логіка розвитку
політології зумовлюють необхідність вдосконалення понятійного апарату,
який повинен адекватно відображати природу нових явищ і служити
ефективним засобом їх дослідження.
У цьому відношенні розуміння специфіки політичної системи
суспільства сьогодні має велике значення, оскільки воно дозволяє
сформувати уявлення про суспільство як складний організм, оволодіти
характеристиками його функціонування, подолати однобічність підхід до
аналізу політики. Розвиток суспільства призвів до того, що громадянин почав
не лише підкорятися, а й впливати на державу, створювати партії, рухи,
об'єднання тощо.
Влада перестала бути монополією держави і набула всеосяжної форми.
Актуальність: у сучасному світі, де ситуація змінюється швидше, ніж
її можна вивчити, єдиним виходом є пошук ключів до глибшого розуміння
системних механізмів, що викликають поточні політичні процеси. У просторі
між позиціями системи "за" чи "проти" політолог повинен знайти власний
спосіб розуміння та пояснення сутності політичної системи та процесів, що
відбуваються в ній. Яскравим прикладом вибору цього шляху є політична
теорія Девіда Істона.
 4

Метою дослідження є опис теорії політичної системи Девіда Істона, та

його внесок в політологію.
На основі цілей, викладених у роботі, ставляться основні завдання:
- розглянути структуру, функції і закономірності функціонування
політичної системи;
- розкрити типології політичних систем;
- розглянути вплив ідей попередників на формування теорії Д. Істона;
- проаналізувати модель політичної системи Д. Істона.
Методологічною основою дослідження є комплекс загальнонаукових та
спеціальних методів пізнання політичної та правової реальності. При
розгляді та аналізі понять використовувались такі загальнонаукові методи
пізнання, як логічний метод, аналіз, синтез, сходження від абстрактного до
конкретного. У роботі використовуються системні, порівняльно-правові,
формально-правові, історико-правові та інші методи дослідження.
Теоретичною основою дослідження стала робота таких важливих
зарубіжних вчених і практиків, як Г. Алмонд, Р. Даль, Т. Парсонс, Д. Істон та
інші вчені, які сприяли розвитку та розвитку теорії політичної системи.
Структура роботи визначається цілями та завданнями дослідження і
складається із вступу, двох розділів, чотирьох підрозділів, висновку, списку
використаних джерел.
 5

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ТЕОРІЇ

ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ

1.1 Структура, функції і закономірності функціонування політичної

системи

Структура політичної системи складається з наступних основних

компонентів:
- політичні відносини - відношення політичних суб'єктів до завоювання
та здійснення влади (проміжної, внутрішньогрупової, міжнародної,
міждержавної);
- політична організація суспільства - це система інститутів, в межах якої
відбувається політичне життя суспільства; Він складається з реальних
політичних організацій (держава, політичні партії, політичні рухи),
політизованих організацій (народні рухи, профспілки),
неполітичні організації (групи за інтересами).
Вирішальним елементом політичної системи є держава;
- засоби масової інформації - розгалужена мережа установ, що
займаються збором, обробкою, розповсюдженням інформації, просуванням
розроблених політико-правових норм;
- політичні принципи та норми, що формують політичну поведінку та
свідомість людини відповідно до цілей та завдань політичної системи;
- політична свідомість - сукупність політичних ідей, відображених у
політичних документах, правових нормах тощо;
- Політична культура - це сукупність уявлень про різні аспекти
політичного життя.
- Центральним елементом, який з'єднує всі інші елементи з системою, є
джерело живлення. Це керівний елемент політичної системи. Політична
 6

система - це спосіб здійснення влади, її реальне втілення в суспільстві. Яка

природа влади, така і політична система.
Виходячи з того, що політична система покликана забезпечити
стабільність суспільства, її прогрес у збалансуванні інтересів різних груп
виділяє наступні функції політичної системи:
1) Цілеспрямований - розвивати політичний напрямок держави та
визначати цілі та наміри суспільства;
2) Організаційна - організація суспільства для виконання цілей і завдань
політичної програми держави;
3) Координація - координація окремих елементів компанії;
4) Легітимізація (діяльність, спрямована на легітимізацію політичної
системи);
5) політична соціалізація (інтеграція людини у політичну діяльність);
6) артикуляція інтересів (висунення вимог до політичних суб'єктів);
7) Агрегація інтересів (координація, узагальнення та керівництво
інтересами та потребами соціальних груп);
8) інтеграція всіх елементів суспільства навколо соціально-політичних
цілей та цінностей для всіх людей;
9) політична комунікація складових політичної системи;
10) Стабілізація - забезпечення стабільності та стійкості соціальної
системи в цілому тощо.
Функціонування політичної системи відбувається за певними
законами. Деякі з них мають загальний характер і є частиною кожної
системи, інші проявляються лише в політичних системах і тому мають
відповідний характер.
Загальними законами функціонування систем, у тому числі політичних,
є закони рівноваги та маятника [1]. З одного боку, політична система
знаходиться в постійному русі через зміни внутрішніх та зовнішніх факторів її
 7

функціонування. З іншого боку, для нормального її функціонування

необхідний певний баланс усіх підсистем. За наявності впливу на це
динамічних факторів система прагне досягти стану оптимальної рівноваги,
яке забезпечувало б нормальне виконання системою своїх функцій.
Суть регулярності маятника полягає в тому, що будь-яка система,
отримана із стану оптимальної рівноваги, повинна спочатку йти проти
протилежного. І наскільки значним буде відхилення системи в одному
напрямку, настільки значним буде її відхилення в зворотному напрямку.
Ефект цієї моделі можна пояснити певною мірою, наприклад, тим, що
тоталітарний політичний режим спочатку зміниться на свою протилежність -
анархію та хлорокрокацію, а вже потім політична система розвиватиметься
до реальної демократії. Наявність маятника попереджає про різкі зміни в
політичній системі, а також у суспільстві в цілому.
Інші закони політичної системи включають її самозбереження,
співвідношення між компонентами системи та трансформаційний вплив
системи на її складові [2].
Будь-яка соціальна система, включаючи політичну, прагне зберегти
своє існування і бореться з усіма силами, які можуть припинити це
існування. У прагненні політичної системи до стабільного функціонування
рівновагою є регулярність її самозбереження як вияв загального закону про
самозбереження систем.
Важливою моделлю, яка характеризує політичну систему суспільства
як різновид цілісної соціальної системи, є співвідношення між її
компонентами, при якій зміни в одних з них неминуче спричиняють зміни в
інших, іноді в системі в цілому. Отже, зміни в нормативно-правовій базі
політичної системи впливають на структуру та функціонування держави - її
головного елемента. У свою чергу, зміни статусу неодмінно впливають на
характер регуляторного регулювання інших складових політичної системи, і
найбільш значні з них можуть вплинути на систему в цілому.
 8

Політична система, як і будь-яка інша, активно впливає на компоненти,

що її складають, і прагне перетворити їх відповідно до власної природи. Це
ще одна модель функціонування політичної системи суспільства як цілісного
соціального організму.
Політична система характеризується реальними політичними зразками
- об'єктивними контекстами, що формуються в процесі функціонування
політичної влади. Ці закономірності опосередковані людською діяльністю і в
той же час існують об’єктивно, визнані чи заперечені людьми. Закони
політичної влади включають, зокрема, таке: зміст і мета кожного політичного
лідера полягає у набутті та підтримці політичної влади; відносини в системі
політичної влади визначають решту відносин у політичній системі
суспільства; будь-яка політична влада (незалежно від її соціальної природи та
мотивів, що можуть виправдовувати її дії) має тенденцію до розширення
своїх повноважень та створення повного контролю над суспільством;
політична влада майже завжди і скрізь має політичну опозицію (відкриту чи
нелегальну) тощо.
До них належать: зміст і мета кожного політичного лідера полягає у
здобутті та підтримці політичної влади; відносини в системі політичної влади
визначають решту відносин у політичній системі суспільства; будь-яка
політична влада (незалежно від її соціальної природи та мотивів, що можуть
виправдовувати її дії) має тенденцію до розширення своїх повноважень та
створення повного контролю над суспільством; політична влада майже
завжди і скрізь має політичну опозицію (відкриту чи нелегальну) тощо.
Оригінальну типологію політичних систем запропонував Г. Алмонд.
Залежно від особливостей політичної культури та характеру взаємодії різних
політичних інститутів він виділив чотири типи політичних систем: англо-
американську; континентально-європейська; доіндустріальний або
напівпромисловий; тоталітарний.
Англо-американський тип політичної системи склався у
Великобританії, США, Канаді, Австралії та деяких інших англомовних
 9

країнах. Характеризується однорідністю (однорідністю) політичної культури,

яка полягає в тому, що політичні цілі та засоби їх досягнення, основні
політичні цінності поділяються більшістю членів суспільства. Громадяни та
політична еліта толерантні один до одного. Тут оптимально реалізований
принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову, чітко
визначені їх функції. У політичній системі різноманітність соціальних
інтересів представляє незалежні політичні партії, групи інтересів та засоби
масової інформації, які діють на демократичних принципах. Політичні
системи цього типу стабільні, ефективні та здатні до саморегуляції.
Континентально-європейський тип політичної системи характерний
особливо для таких країн, як Німеччина, Італія, Франція. Характеризується
співіснуванням та взаємодією елементів старої та нової культури, політичних
традицій та форм політичної діяльності в політичній культурі. Політичні
партії вільно діють в рамках існуючих конституційних норм, але діють не
лише з різних, але і з протилежних ідеологічних позицій, які знаходять
підтримку в суспільстві. Суміш і фрагментація культури спричиняють
політичну нестабільність у суспільстві і можуть призвести до значних змін у
політичній системі, як це сталося в Італії та Німеччині в 20-30-ті роки.
У багатьох країнах Азії, Африки та Латинської Америки існує
доіндустріальний або напівпромисловий тип політичної системи. Він також
характеризується неоднорідністю політичної культури, але ця неоднорідність
суттєво відрізняється від змішаної культури континентальної Європи. Перш
за все, це суміш різних і часто несумісних елементів - західних та східних,
традиційних та сучасних цінностей, племінних, національних, расових,
релігійних особливостей тощо. Проблеми у спілкуванні та координації,
помітно різні політичні орієнтації та слабка диверсифікація ролей усіх ланок
системи визначають її політичну нестабільність та необхідність застосування
сили під час здійснення влади.
Тоталітарний тип політичних систем утвердився у фашистській Італії,
нацистській Німеччині, Французькій Іспанії, СРСР, соціалістичних країнах
 10

Центральної та Східної Європи і зберігся до наших днів у соціалістичних

країнах (Китай, КНДР, В'єтнам, Куба) . Характеризується високим ступенем
однорідності політичної культури та єдністю суспільства, соціальної та
політичної активності громадян, що досягається недемократичними
методами та засобами, головним з яких є тотальний ідеологічний вплив та
насильство.
Одним з основних елементів сучасної політології є поділ політичних
систем за типом політичного режиму на демократичний, авторитарний та
тоталітарний. Демократичні політичні системи є плюралістичними.
Політичні партії та групи інтересів представляють та координують повне
різноманіття соціальних інтересів. Влада базується на демократичних
принципах і здійснюється безпосередньо самими людьми та їх
представниками в різних формах прямої та представницької демократії.
Деякі елементи демократії також властиві авторитарній політичній
системі; вони можуть мати партії та інші політичні об’єднання, їх можуть
обирати до представницьких органів, вони можуть мати деякі незалежні
засоби масової інформації тощо. Однак це заперечує поділ державної влади,
реальні важелі управління та суспільства зосереджені в руках однієї людини
або групи людей, які очолюють виконавчу владу і вдаються до насильства.
Для тоталітарних політичних систем характерні націоналізація всіх
сфер суспільного життя, заперечення системи декількох партій, злиття
апарату однієї правлячої партії з державним апаратом, концентрація
державної влади в руках вищих керівництво партією. та використання
насильства, включаючи його крайні форми - масові репресії, фізичне
знищення політичних суперників, переслідування дисидентства тощо.
В марксизмі головним критерієм класифікації політичних систем є
соціально-економічна формація, економічна основа суспільства. За цим
критерієм розрізняють політичні системи рабовласницького, феодального,
капіталістичного та соціалістичного суспільства. Ця класифікація є занадто
загальною і не пояснює суттєвих відмінностей між політичними системами в
 11

межах однієї соціально-економічної формації. Однак, незважаючи на сувору

прив’язку до економічної та соціальної структури суспільства, воно має таке
ж право на існування, як і будь-яке інше, оскільки кожен із цих історичних
типів політичних систем був або є об’єктивною реальністю.
Традиційний для марксизму поділ політичних систем залежно від типу
соціальної системи на політичні системи соціалістичних та капіталістичних
країн та країн, що розвиваються. Основні риси політичних систем цих країн
збігаються з тоталітарною, демократичною та авторитарною системами.
Нарешті, існують закономірності, що характеризують зв'язки між
політичною системою та економічною, соціальною, духовною та іншими
системами. Окрім законів функціонування політичної системи в цілому,
існують також закони функціонування та розвитку окремих її елементів -
держави, партій тощо. Питання зразків для наслідування у політичному житті
суспільства досі є одним із найменш розроблених у політичних науках.

1.2. Типологія політичних систем

Г. Алмонд належить до кількох відомих типологій політичних систем.

Після розробки концепції політичної системи він зміг провести порівняльний
аналіз різних типів політичних організмів за певним параметром. Таким
параметром стала реалізація структур політичних функцій, універсальних та
необхідних для всіх суспільств, що дозволяє порівняти їх функціонування на
прикладі різних суспільств - розвинених та слаборозвинених, сучасних та
примітивних, західних та східних. "Замість терміну" держава ", який
обмежений юридичними та інституційними значеннями, ми віддаємо
перевагу слову" політична система "," сказав пан Алмонд. - Замість
„повноважень”, які знову мають переважно юридичне значення, ми почнемо
віддавати перевагу слову „функція”, замість „інституцій” ми говоримо про
„ролі” замість „інституції”, що знову ж таки відсилає нас до формальних
норми. , на "конструкції". Замість "громадської думки" та "громадянської
 12

освіти", які формально дуже раціональні за змістом, ми воліємо говорити про

"політичну культуру" та "політичну соціалізацію" [3, с. 4].
Перша типологія була запропонована Г. Алмонд у 1956 р. У статті
"Порівняльний аналіз політичних систем" [4]. На думку А. Лейпхарта, це
найважливіша з усіх існуючих класифікацій такого роду [5, с. 40]. Г. Алмонд
базував класифікацію на критеріях політичної культури та рольової
структури (характер взаємодії різних політичних інститутів). Відповідно до
цих критеріїв політичні системи поділяються на чотири основні групи:
· Англо-американський характеризується однорідною світською
політичною культурою та вузькоспеціалізованою рольовою структурою. У
ньому є автономні політичні партії, групи інтересів та засоби масової
інформації;
· Європейський континент пов’язаний з так званими складними
суспільствами, для яких характерна неоднорідна (фрагментована) політична
культура через існування автономних конфліктуючих політичних
субкультур;
· Доіндустріальна або напівпромислова характерна для країн, що
розвиваються. Характеризується недемократичністю, нестабільністю,
наявністю багатьох етнічних, расових, мовних, релігійних тощо. Відмінності,
що призводять до гострих соціальних конфліктів;
· Тоталітаризм характеризується однорідною політичною культурою та
високим рівнем соціальної інтеграції, що досягається насильством та
репресіями проти опозиції.
Кульмінацією структурно-функціонального підходу в 1960-х роках
типологія була розроблена Г. Алмонд у співавторстві з Б. Пауеллом і
представлена в "Порівняльній політиці: підхід до розвитку" [6].
Характеризується одночасним використанням кількох змінних, меншою
групуванням та намаганням внести в неї елемент розвитку політичних
систем. Г. Алмонд та Б. Пауелл використовують ступінь структурної
диференціації та культурної секуляризації як основні критерії класифікації.
 13

Відповідно до цього критерію всі політичні системи були поділені на

три основні класи: 1) примітивні системи з нестабільною політичною
структурою, які характеризуються мінімальною структурною
диференціацією та домінуванням парафіяльної політичної культури; 2)
традиційні системи з диференційованими політичними та управлінськими
структурами, які характеризуються переважанням громадянської політичної
культури, і 3) сучасні системи з диференційованою політичною
інфраструктурою та політичною культурою участі [6, с. 215 - 216].
Для подальших деталей типології автори розділили політичні системи
на групи в межах кожного з цих трьох типів, використовуючи різну змінну, а
саме рівень внутрішньосистемної автономії. Концептуально
внутрішньосистемна автономія означає ступінь розвитку структур політичної
участі та контролю (політичні партії, групи інтересів, засоби масової
інформації) та диференціацію плюралізму (ступінь організаційної
незалежності). На основі критерію внутрішньосистемної автономії Г. Алмонд
та Б. Пауелл виділили 16 незначних підтипів у всіх трьох основних класах
політичних систем (табл. 1).
У класі сучасних політичних систем, крім перехідної та майже
неіснуючої форми античного міста-держави (де на думку вчених були певні
компоненти політичної інфраструктури та політичної культури сучасного
типу), слід розрізняти 1) мобілізація демократичної, 2) мобілізація
тоталітарної та авторитарної демократичної та авторитарної системи.
У групі мобілізуючих демократій це переважно демократії з високою
внутрішньосистемною автономією, які мають розвинену систему політичних
партій, сильні структуровані групи інтересів та потужну мережу ЗМІ, які
організаційно не залежать від основних політичних сил (США та США) .
Великобританія). По-друге, це демократії з обмеженою внутрішньою
автономією, що характеризуються відносним розвитком та незалежністю
політичних партій, груп інтересів та засобів масової інформації, але в
політичному процесі, який постійно вимагає коаліційних організацій та груп
 14

тісної ідеологічної спрямованості, формування "ідеологічних сімей

"консервативного, ліберального, соціалістичного та інших напрямків (III і IV
республіки у Франції, Веймарська Німеччина та Італія після Другої світової
війни). По-третє, Г. Алмонд та Б. Пауелл розрізняють демократії з низьким
рівнем внутрішньосистемної автономії, які характеризуються домінуванням у
партійно-політичній системі однієї політичної сили чи партії.
Таблиця 1
Класифікація політичних систем (за Г. Алмондом і Б. Пауеллом,
1966 р.)
Клас Підтипи політичних систем
I.
Примітивні А. Примітивні племена (Бергдама)
системи
  В. Сегментарні системи (Нуери)
  С. Пірамідальні системи (Ашанті)
II.
А. Патримоніальні системи (Угадугу)
Традиційні системи
В. Централізовані бюрократичні системи (Інки, Англія при
 
Тюдорах, Ефіопія)
  С. Феодальні політичні системи (Франція ХІІ сторіччя)
III. Модерні А. Секуляризовані міста-держави з обмеженою
системи диференціацією (Афіни)
В. Мобілізаційні модерні системи з високим ступенем
 
диференціації і секуляризації
В-1. Демократичні системи з розвинутою
  внутрішньосистемною автономією і партисипаторною політичною
культурою
  а) велика внутрішньосистемна автономія (Велика Британія)
b) обмежена внутрішньосистемна автономія (ІV Республіка у
 
Франції)
  с) низька внутрішньосистемна автономія (Мексика)
В-2. Авторитарні системи з внутрішньосистемним контролем
 
і піддансько-партисипаторною політкультурою
  а) радикально-тоталітарні (СРСР)
  b) консервативно-тоталітарні (фашистська Німеччина)
  с) консервативно-авторитарні (Іспанія при Франко)
 15

  d) модернізовані авторитарні (Бразилія)

С. Домобілізаційні модерні системи з обмеженою
 
диференціацією і секуляризацією
  З1. Домобілізаційні авторитарні (Гана)
З2. Домобілізаційні демократичні (Нігерія до перевороту
 
1966 р.)
Авторитарні політичні системи також поділяються на чотири підгрупи.
На одному кінці континууму розташовані радикально-тоталітарна та
консервативно-тоталітарна політичні системи (СРСР для Й. Сталіна та
Німеччина для А. Гітлера). Це політичні системи з постійним політичним
контролем над населенням без будь-яких автономних організацій, груп
інтересів та засобів масової інформації, з наявністю домінуючої ідеології та
єдиної правлячої партії. З іншого боку - консервативно-авторитарні та
модернізовані авторитарні системи, де політичний плюралізм неможливий, з
активною мобілізацією населення на підтримку авторитарної держави за
допомогою радикальної та націоналістичної ідеології і дуже часто також
військової влади (Іспанія за Франко, Португалія за Салазара , Іран за шаха),
Бразилія після 1964, Чилі після перевороту Піночета 1973).
Крім того, Г. Алмонд та Б. Пауелл виділяють ще одну підгрупу систем
політики домобілізації, які поділяються на два підтипи. У країнах, що
розвиваються, із сильними традиційними структурами, де демократичні
інститути все ще надзвичайно слабкі та офіційні, виникають демократії,
пов'язані з домобілізацією, і політичне управління відбувається без повної
демократичної конкуренції та активної політичної участі (багато в тропічній
Африці та Азії). Домобілізаційні авторитарні системи характеризуються
наявністю традиційних авторитарних структур управління, які діють без
механізму мобілізації населення для активної підтримки режиму. Для таких
систем характерні парафіяльна чи громадянська політична культура та
низька участь населення у політичному житті (традиційні монархії країн, що
розвиваються - Саудівська Аравія, Марокко, Катар, Оман та інші).
 16

Двовимірна типологія Р. Даля політичних систем, яку він базував на

своєму емпіричному дослідженні поліархій, стала відомою громадськості. Р.
Даль будує ідеальні типи політичних систем, використовуючи два основних
критерії. Перший - це рівень лібералізації політичної системи. Він
визначається ступенем суспільних суперечок, що включає ступінь
допустимості опозиції, справедливість політичної конкуренції, відкритість
політичних інститутів, а також гарантії, що дозволяють членам політичної
системи претендувати на правління в суспільстві. Другим критерієм є рівень
політичної участі, так звана інклюзивність. Він визначається часткою
населення, яке має право брати участь у системі публічного змагання за
владу. Іншими словами, перший критерій пояснює, які існують можливості
для участі та політичної діяльності опозиції, а другий - як ці можливості
можна реалізувати на практиці [7, с. 9 - 13].
Відповідно до запропонованих критеріїв та їх виміру Р. Даль виділяє
чотири типи політичних систем (табл. 2).
Таблиця 2
Типологія Р. Даля
Змагальність Політична
Висока Низька
участь
Включаючі
Висока Поліархії
гегемонії
Конкурентні
Низька Закриті гегемонії
олігархії
Автор називає закриту гегемонію системою, в якій відсутня опозиція та
політична конкуренція або майже нуль, а рівень участі громадян у
політичному процесі надзвичайно низький і не забезпечує жодних
інституційних можливостей. Режим забороняє будь-яку опозицію і робить
все, що в її силах, щоб повністю її знищити. Таким чином, громадяни
повністю відчужені від політики та позбавлені будь-яких механізмів
контролю над соціальними, економічними та політичними структурами.
Інклюзивна гегемонія відноситься до систем з низькою конкуренцією та
 17

високою політичною участю. Конкурентна олігархія створює системи з

вищим ступенем опозиції та конкуренції у поєднанні з невеликою частиною
участі громадськості у політичному процесі. Їх характерною особливістю є
те, що інститути політичної участі зазвичай використовують лише вузько
елітні групи. Зрештою, поліархія - це політична система, що
характеризується високим ступенем політичної конкуренції та опозиції, а
також велика частина населення, яка має повні можливості брати участь у
політичній діяльності. Поняття поліархії насправді відповідає тому, що
зазвичай визначається як демократична політична система.
А. Лейпхарт намагався вдосконалити типологію демократичних
політичних систем [5]. Її типологія базується на двох критеріях: 1) структура
суспільства - однорідна чи плюралістична та 2) поведінка еліт -
конфронтаційна чи коаліційна. На їх думку, він виділяє чотири типи
демократичних політичних систем, представлених відповідними країнами
(табл. 3).
Таблиця 3
Типологія демократичних систем А. Лейпхарта
Структура
суспільства Поведінка Однорідна Плюралістична
еліт
Консоціальні
Коаліційна Деполітизовані(Австрія) (Бельгія, Нідерланди,
Швейцарія)
Відцентрові
Доцентрові(Великобританія,
Конфронтаційна (Франція, Італія,
США, Швеція, Данія, Норвегія)
Канада)
Деполітизовані демократії характеризуються однорідною соціальною
структурою та стилем співпраці у взаємодії еліт. Такі системи є досить
стабільними, оскільки процес прийняття в них рішень не обтяжений
ідеологічними, культурними та релігійними суперечностями. Однак, на
думку А. Лейпхарта, наявність багатьох коаліцій на всіх рівнях суспільства в
 18

таких політичних демократіях стимулює появу нових форм протестів та

опозиції, спрямованих на дестабілізацію системи.
На думку А. Лейпхарта, доцентричні демократії відповідають англо-
американському типу, визначеному Г. Алмонд. Вони представляють системи
з однорідною соціальною структурою та однорідною політичною культурою.
Відносна однорідність цінностей на рівні компанії робить їх стабільними
навіть у конфліктному типі елітних відносин.
Соціал-демократичні системи характеризуються роздробленою
соціальною структурою та коаліційним типом елітної поведінки. Існуючі
сегментовані або субкультурні поділи в соціальній структурі компенсуються
кооперативним характером діяльності політичних еліт. У системах з різними
структурами та культурами роль відмінностей досить неоднозначна. З одного
боку, вони є джерелом потенційної дестабілізації - до збою системи. З іншого
боку, це може допомогти в процесі стабілізації системи за умови, що еліти
різних субкультур виберуть надійний стиль відносин та співпраці. У той же
час еліти використовують цінності плюралізму, які інтегрують цінності
суспільства в цілому, для зміцнення власного авторитету і, таким чином, для
максимізації ймовірності того, що угода між елітами буде легітимізована
населенням.
Відцентрові демократії подібні до європейського континентального
типу Г. Алмонда. Вони представляють свої політичні системи з
роздробленою структурою соціальних цінностей та суперечливою
поведінкою політичних еліт. Ця комбінація робить їх вразливими до
небезпеки нестабільності та невдач [5, с. 143 - 145].
Дж. Блондель запропонував більш складну багатовимірну типологію
політичних систем. Він зазначив, що класифікація Г. Алмонда насправді є
лінійною, оскільки вона розміщує всі політичні системи в одному континуумі
руху від сучасних до сучасних політичних форм. "Хоча він і стверджує, -
цитує Дж. Блондель Г. Алмонд, - ми не будемо повторювати наївність
теоретиків Просвітництва і не будемо розглядати поступовий розвиток
 19

політичних систем від традиційних до конституційно-демократичних форм",

- сказав Алмонд щодо класифікації схему таким способом. що справді
здається, ніби відбувається певний перехід від "немодного" до "сучасного",
що нові держави "не є сучасними" саме тому, що їм бракує, наприклад,
структурної диференціації, і, отже, єдиним виходом для них є стати більш
«сучасні та сучасні, але насправді переважно відтворюють західно-
демократичну модель» [6, с. 36].
Як альтернативу Дж. Блондель пропонує тривимірну типологію
політичних систем, "картографуючи" політичну систему за кількома
координатними осями. У ранній версії його теорії використовувались такі
змінні: 1) участь у прийнятті рішень (колективних чи індивідуальних), 2)
засоби для досягнення цілей (ліберальних чи авторитарних) та 3) загальні
цілі реалізації політики (радикальних консервативний). Зароджуваний
багатовимірний політичний простір дозволяє ефективно розміщувати західні
ліберальні демократії та країни, що розвиваються, комуністичні системи та
традиційні суспільства, уточнюючи їх специфіку та забезпечуючи простір
для аналізу різних перехідних та перехідних форм.
Дж. Блондель, який далі розвивав свою типологію, обрав три критерії:
1) політична конкуренція (відкрита чи закрита, залежно від юридичних
можливостей опозиції та способів боротьби за владу); 2) елітна структура
(монолітна або диференційована); 3) політична участь населення (яка
забезпечує чи не забезпечує широких форм політичної участі). На основі
співвідношення цих змінних Дж. Блондель виділяє шість типів політичних
систем: традиційну, егалітарно-авторитарну, авторитарно-бюрократичну,
авторитарно-унгалітарну, конкурентну олігархію, ліберальну демократію.
На цій підставі Чарльз Ендрейн виділяє чотири групи політичних
систем.
1. Племінні системи повинні представляти компанії без громадянства.
Характерна для них матеріальна діяльність нерозривно пов'язана з
духовними та моральними цінностями (особливо священними). Відстань між
 20

правлячим та контрольованим шаром незначна. Рівність лежить в основі

відносин між лідерами та рештою громади. Рада роздроблена та
децентралізована. Прийняття політичних рішень є прерогативою колективу і
не регулюється жодними формальними установами. Їх реалізація базується
на неформальних рольових групах. Політичний процес рідко ускладнюється
конфліктами через структурну однорідність суспільства.
2. Бюрократично-авторитарні системи розрізняють чіткі ієрархічні
відносини між правителями та підданими, а також різке відокремлення
матеріальних інтересів від духовних та моральних цінностей. В їх основі
принцип підтримання порядку - придушення конфліктів сильними
державними організаціями. Політика трактується державними структурами
як вияв влади та влади. Держава пов’язана з централізованим апаратом
управління і домінує в соціальних групах. Маси пасивні і практично не
беруть участі в політичному процесі.
3. Об’єднуючі системи реалізують плюралістичну модель і повністю
втілюють громадянські свободи. Матеріальні та духовно-моральні інтереси
диференційовані, а структури, що їх задовольняють (політичні партії,
економічні структури, церква), є високо автономними. Політичні лідери
трохи віддалені від звичайних громадян. Населення добровільно та активно
бере участь у політичному процесі. Відповідальність уряду забезпечується
партійною конкуренцією, виборами законодавчих органів та незалежністю
засобів масової інформації. Стратегія прийняття рішень є консенсусною.
Конфлікт інтересів легітимізований. Державні політики представляють і
захищають різні інтереси. Урядові структури, автономні групи та політичні
партії беруть участь у узгодженні інтересів.
4. Мобілізаційні системи характеризуються цілеспрямованою
спрямованістю на широкомасштабні перетворення, що відбуваються через
політичну організацію мас та залучення їх до політичного процесу.
Ідеологічні цінності в цій системі є стратегічним механізмом збільшення
участі мас у вирішенні матеріальних проблем держави (війна,
 21

індустріалізація, модернізація систем освіти та охорони здоров’я). Соціальні

групи мають невелику незалежність. Держава централізована, влада сильна.
Правителі та утворення мають значну політичну дистанцію.
Значний ступінь абстрактності цих чотирьох типів К. Андрейн
намагається подолати їх, поділивши на більш конкретні підтипи. З цією
метою він вводить критерій ступеня спеціалізації ролей у системі та поділяє
кожну групу на більш і менш спеціалізовані системи. Як результат, у групі
народних (родових) систем існує менш спеціалізована система мисливців та
збирачів та більш спеціалізована аграрна; між бюрократичними
авторитарними системами - аграрними підтипами та підтипами, які
індустріалізовані; у групі об'єднуючих систем - конкурентна олігархія та
плюралістичні демократії; серед мобілізаційних систем є популістські та
елітарні підгрупи.
Система мисливців та збирачів характеризується мінімальною
спеціалізацією у виконанні завдань. Аграрна родова система має більш
спеціалізовані політичні інститути. Різні групи та об'єднання (вікові, таємні,
титульні тощо) мають певний вплив на політичний процес, який несе певні
обов'язки (контроль за дотриманням норм, судовий розгляд, представництво
на засіданнях, збір податків, політичне посередництво тощо).
Агробюрократична система створює менш спеціалізований підтип
авторитарної групи. Урядова координація в ній покладається на одного
правителя (короля, імператора, султана тощо). Соціальний плюралізм має
обмежені межі і дозволяє лише певним елітарним групам впливати на
політичні рішення. База вербування політичних лідерів та еліт обмежена
вищими класами. Церква та великі землевласники мають певну автономію
від бюрократії.
Система, яка індустріалізована як більш спеціалізований тип
авторитарного управління, орієнтована на економічні перетворення.
Порівняно з аграрною бюрократією, коло учасників таких систем значно
розширюється завдяки технократам з високим рівнем професійної освіти.
 22

Великі приватні компанії мають певну незалежність від державних установ.

Позиції політичних партій дуже слабкі. Вони або діють незаконно, або не
впливово. Деякі групи (бізнес-асоціації, інтелігенція, студенти, релігійні
фонди) можуть висувати власні вимоги до державної бюрократії.
Конкурентна олігархія характеризується конкурентною участю в
політичному уряді невеликої частини суспільства, яка обмежується вищими
класами. Не існує масової виборчої системи. Партії слабкі, їх діяльність
законодавчо обмежена і вони майже не впливають на прийняття політичних
рішень. Представницька система має властивості ієрархії та нерівності
класів. Плюралізація політичного простору в ньому пов’язана з прагненням
зберегти політичну перевагу привілейованих груп.
Плюралістична демократія в групі об’єднуючих систем
характеризується вищим рівнем політичної участі. Він залучає якомога
більше групових та окремих учасників до процесу прийняття рішень.
Політична участь пересічних громадян організовується багатьма
спеціальними структурами: політичними партіями, профспілками, різними
асоціаціями та спілками. Важливість участі в економічних та соціальних
асоціаціях переважає членство в сім'ї чи етнічній групі. Гнучка структура
класу мінімізує поляризацію між групами і тим самим оптимізує процес
узгодження інтересів.
Популістська мобілізаційна система характеризується низьким рівнем
спеціалізації за ролями через прагнення досягти максимальної рівності. Це
продиктовано тим, що таке ставлення створює як модель учасника
політичного процесу, не професіонала, а звичайного громадянина, свого роду
універсал для рольових ігор. Держава популістського типу відзначається
відносною слабкістю та колегіальним керівництвом.
З іншого боку, елітна мобілізаційна система характеризується
вирішальною політичною роллю вузькоспеціалізованого персоналу
(бюрократи, експерти, менеджери, технічні працівники, чиновники, партійні
чиновники). Ідеологічне оформлення відносин між лідерами та тими, кого
 23

вони очолюють, також є ієрархічним: авангардна сила (партія чи рух)

направляє маси, які не мають необхідної політичної свідомості, для
прийняття політичних рішень. Цей тип характеризується сильною
централізованою державою з харизматичним лідером та знеособленим
керівництвом прагматично орієнтованого адміністративного апарату.
Підсумовуючи, можна констатувати, що сучасні типології політичних
систем враховують не тільки природу держави, а й спосіб відтворення
політичної сфери в цілому. У довгостроковій перспективі вони відступили
від врахування лише формальних конституційних характеристик держави
(демократія чи тоталітаризм, президентський чи парламентський уряд).
Значно більше уваги приділяється структурі та характеристикам політичного
процесу. Використання політико-системного підходу до вивчення
державного управління дозволило порівняльній політології подолати
традиційні обмеження досліджень у розвинутих країнах Європи та Америки
та проаналізувати специфічні особливості незахідного політичного процесу.
Теоретики політичного системного аналізу в основному розробили
методологію, яка дозволяє охопити та порівняти політичні системи будь-
якого типу та рівня розвитку.
Найперспективнішим напрямком побудови класифікацій політичних
систем є розробка тривимірних координатних типологій політичних систем,
які дають змогу подолати лінійне поетапне проектування систем за вищими /
нижчими критеріями. Особливу увагу в подальших дослідженнях слід
приділити розумінню "координаційного" місця посткомуністичних та
пострадянських держав, нестандартність яких дуже часто не вписується в
традиційні класифікаційні схеми.
 24

РОЗДІЛ 2. ТЕОРІЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ Д. ІСТОНА

2.1. Вплив ідей попередників на формування теорії Д. Істона

У роботі вченого можна виділити три ступені [9]. Перший з них почав
писатися в 1947 році після закінчення докторантури та подання заявки на
навчання в Чиказькому університеті як викладач політології в аспірантурі.
Після обмежень Гарварда його захопила інтелектуальна атмосфера
Чиказького університету, яка викликала інтерес до міждисциплінарної
роботи, питань методології та філософії науки, яка багато в чому визначила
інтелектуальний шлях Істона. У Чикаго він відвідував Комісію Коула, яка
проводила економічні дослідження в дусі кейнсіанства з акцентом на
статистику та математику, дружив з економістом К. Ерроу, приєднався до
групи антропологів, які вивчали концепції культури та особистості,
спілкувався з соціологами, такими як Р. Парк, В.Ф. Уайт, В.А. Томас, В.Ф.
Огборн та Ф.В. Знанецький. Робота з магістрами залишила Д. Істону багато
вільного часу, необхідного для написання наукових праць та контактів з
колегами з інших наукових галузей [10].
Слід також зазначити, що в цей період активно розвивалися два рухи,
які мали вирішальний вплив на Д. Істона та політичну науку загалом. Мова
йде про поведінкові та системні рухи. Можна припустити, що політичні ідеї
Д. Істона є своєрідним синтезом відповідних ідей.
Біхевіоризм базувався на таких положеннях: особа та її поведінка є
основними об’єктами дослідження; методологія, заснована на природничих
науках, застосовна до вивчення людини; емпіричні методи дослідження та
кількісний аналіз в основному використовуються для збору та перевірки
даних; теорія повинна бути орієнтована на практичне застосування;
дослідження повинно бути ціннісно нейтральним; разом із прикладними
 25

дослідженнями існує потреба у розробці окремої «чистої» теорії, яка

досліджує політичну поведінку та інші політичні явища загалом [23].
Як біхевіористи, вони активно критикували традиційне політична
теорія як телеологічна, моралістична, історико-етична, А.В. Павлов з іронією
зазначає, що з’явилися професійні «скорботні» Р. Даль та Д. Істон, які писали
свої некрологи на політичну теорію [24].
Початок біхевіоризму почав формуватися в роботах
C. Merriam та G. Lassuela, але сам термін не розширився до кінця 1940-
х. Це з’явилося після того, як дослідницька група під керівництвом Дж.
Міллер, членом якого був Д. Істон, був визначений у 1949 р. Як Комітет з
поведінкових наук [25].

2.2. Модель політичної системи Д. Істона

Характеризуючи та формуючи модель політичної системи суспільства,

канадський політолог Девід Істон спочатку використовує системний аналіз і
переконливо розкриває можливість загальної теорії політичної системи в
соціальній філософії, політології, розробляє концептуальну структуру теорії,
що панує в політичному житті, методи та шляхи реалізації структури,
концепції політичного життя.
Метод політичного аналізу, запропонований Девідом Істоном, має дві
переваги. По-перше, це показує, що політична система - це не просто система
взаємодії між її структурами, яка постійно змінюється, працює та динамічно
розвивається. Девід Істон аналізує процеси, що відбуваються в політичному
житті суспільства, а по-друге, розкриває роль структури політичної системи у
підтримці її безперервного функціонування. Девід
Істон визначає політичну систему як взаємодію владних структур,
політичних інститутів, завдяки якій авторитетно розподіляються цінності в
суспільстві (матеріальні, духовні) і на цій основі запобігаються конфлікти
між соціальними спільнотами та окремими людьми - членами суспільства.
 26

Беручи до уваги будь-яку політичну систему з точки зору функціонування,

Девід Істон виділяє дві основні функції політичної системи: політична
система повинна мати можливість розподіляти цінності в суспільстві;
політична система повинна переконати членів суспільства прийняти поділ
матеріальних і духовних цінностей за необхідності.
Девід Істон виходить із схеми основного процесу кожної системи і
пропонує модель політичної системи: вхід, трансформація та вихід. При
вході в політичну систему виникають вимоги та потреби, тобто вимоги
громадян суспільства, а при виході з політичної системи - конкретні
політичні дії та рішення, що мають статус боржника. Це мета політичної
системи: обов'язок забезпечувати, розподіляти та забезпечувати цінності та
пріоритети (що відображається через тривогу та підтримку). Вимоги - форма
роздумів про ідею законності обов'язку розподіляти матеріальні та духовні
цінності суб'єктами влади. Вимоги поділяються на зовнішні, виходячи із
середовища особистості, соціальної спільноти та внутрішні, що походять із
самої політичної системи. Вимоги специфічно прості, насправді вони
безпосередньо відображають обурення, образу, невдоволення конкретними
діями чи явищами. Іноді початкові фактори політичних рішень або зміст
певної політики замінюються оцінкою та сприйняттям їх наслідків та
результатів. Тоді доцільніше говорити про формування нових вимог та зміни
ситуації з підтримкою, які постійно коригуються, оновлюються та знову
входять у політичну систему, що надає їй циклічного та безперервного
процесу. Девід Істон розподіляє можливі вимоги політичної системи на
розподіл (організація та оплата праці, охорона здоров’я, освіта та соціальне
забезпечення), регуляторне (громадська безпека, контроль злочинності,
контроль виробництва та розподілу) та комунікаційне (володіння
інформацією, здійснення політичних прав) та свободи тощо). Різні політичні
системи по-різному ставляться до самої природи вимог та підтримки як умов
функціонування політичної системи. Тоталітарні режими схильні
придушувати початкові імпульси шляхом свідомих маніпуляцій. Однак
 27

ефективність заходів залишається передумовою існування такої системи;

зазвичай це досягається політикою найбільш рівномірного розподілу товарів
і послуг, яка здатна забезпечити, хоча і низький рівень добробуту, але
стабільну підтримку населення.
Основним поштовхом для входження в політичну систему є виконання
вимог та підтримка. Зростання та інтенсивність вхідних потреб вказує не
лише на реальні потреби та інтереси людей, які також виступають
показником того, наскільки система здатна задовольнити потреби
суспільства з урахуванням можливого незадоволення та незгоди людей та
інших. Громадянська підтримка системи збільшується, якщо система здатна
адекватно враховувати вхідні імпульси. В іншому випадку політична система
слабшає і може призвести до ослаблення механізму політичної системи і
навіть до її повного краху.
Отже, зростання злочинності чи корупції в країні може змусити
громадян вимагати від уряду активізації боротьби зі злочинністю, корупцією
та іншими. Вимоги розбиті на вимоги, що стосуються розподілу товарів та
послуг; вимоги до поведінкового контролю тощо. та вимоги до спілкування
та інформації. Тому, щоб зберегти політичну систему та постійно
підтримувати її, крім її вимог, необхідно також підтримувати її суб’єктами та
об’єктами політичного життя, політичним процесом. Підтримка пов’язує
маси з політичною системою, її структурами та інститутами влади. Форма
підтримки людей у політичних процесах та діяльності державних установ
різноманітна: матеріальні та регулярні податкові платежі, участь в інформації
та владі тощо. Є три об’єкти підтримки: по-перше, єдність і згуртованість
політичного суспільства - соціальні спільноти людей, пов’язані між собою в
одній структурі; по-друге, зважаючи на різні політичні інтереси, вони діють
відповідно до законів, встановлених у суспільстві політичним режимом; по-
третє, основні компоненти - цінності, мета, принципи - спільні для більшості
суспільства, норми та структури влади діють в інтересах членів суспільства,
 28

соціальні інститути та урядові структури поділяють потреби та вимоги членів

суспільства.
Відсутність зворотного зв'язку через запити та підтримку призводить
до порушення нормального функціонування політичної системи,
відключення від реальних процесів у суспільстві. А надмірне перевантаження
вимог та скарг призводить політичну систему до криз та стагнації. Політична
система, яка трансформує фактори введення та виведення, забезпечує, щоб
засоби мобілізації державних ресурсів були зосереджені на досягненні мети
та координації зусиль членів суспільства у досягненні мети та вирішенні
політичних, соціально-економічних та культурних проблем.
Трансформація вимог, потреб, вимог членів суспільства через владні
структури та соціальні, політичні інститути політичної системи в реальність,
рішення та дії, реалізація мети не є особливістю політичної системи або
навіть іншого типу системи, а постійний коефіцієнт, що міститься у всіх
системах. численні та політичні.
У моделі політичної системи Девіда Істона початковими факторами є
способи реагування на навколишнє середовище: вимоги, потреби, вимоги
тощо, опосередковано впливаючи на саму підтримку мас, трансформуючи
вимоги та потреби в реальні дії.
Таким чином, початкові фактори - це не кінцевий результат
трансформації вимог, потреби в реальних діях, а лише фрагмент
безперервного циклу дій, який називається зворотним зв'язком Девіда Істона.
Термін петля зворотного зв'язку означає повернення інформації та способи її
використання. Девід Істон тут посилається на два процеси, що утворюють
замкнутий цикл: адаптація влади соціальних інститутів до певних ситуацій та
пошук зворотного зв'язку з політичною системою, політичним режимом,
процесами, що відбуваються в суспільстві, та наслідками урядової реакції.
Зворотній зв'язок (потік зібраної інформації про стан системи тощо) є
основним механізмом усунення напруженості та нестабільності в суспільстві.
Однак зворотний зв'язок виконує цю функцію лише завдяки своїй здатності
 29

своєчасно і розумно реагувати на вхідні імпульси в систему. Якщо влада

байдужа, байдужа до вимог та потреб членів суспільства і звертає увагу лише
на власні вимоги та ідеї, то її рішення та дії ніколи не знайдуть суспільної
підтримки. Якщо уряд намагається не лише зберегти свою позицію, але й
шукати нову базу підтримки або створити інший політичний режим, важливо
враховувати потреби населення, своєчасно реагувати на свою громадськість
адміністрація. Зміни, адаптація, самозбереження, переорієнтація зусиль,
зміна цілей - це все засоби, за допомогою яких можна впоратися з напругою
або стресом у політичній системі.
 30

ВИСНОВКИ

Якщо узагальнити дослідження розвитку наукового мислення Д.

Істона, можна сказати, що в ньому є три етапи. На першому етапі
сформувалися ідеї Д. Істона про політичну теорію, народилася ідея створення
теорії, яка розглядає політичне життя як систему. На другому етапі вчений
зосередився на побудові теорії політичної системи і брав активну участь у
поведінковому русі. Третій етап - перегляд його наукових поглядів на
політичну теорію, здійснений Д. Істоном, який повернувся до ідей,
висловлених у його попередніх працях, і відступив від деяких позицій
поведінки. Роблячи це, він продовжував працювати над розвитком своєї
теорії політичної системи і зберігав свою віру в необхідність
фундаментальних досліджень.
Також можна виділити чотири фактори, які найбільше вплинули на
світогляд Д. Істона. По-перше, його зацікавленість у міждисциплінарних
контактах та використання досягнень своїх колег з інших наукових галузей
для вирішення складних політологічних проблем. По-друге, переконання в
Гарвардському університеті, що в політичній теорії потрібні серйозні зміни.
По-третє, активна участь у поведінковій революції та системному русі, що
послужило джерелом основних ідей для його теорії політичної системи. По-
четверте, атмосфера "холодної війни" та тиск на науковців з боку уряду
США, що уповільнило розвиток та розповсюдження наукових знань у
повоєнний період та негативно вплинуло на дослідження Д. Істона.
Сьогодні існує нагальна потреба у розробці підходів, які будуть
ключовими для розуміння політичних процесів та дозволять свідомо
формувати своє майбутнє на основі довгострокових стратегічних інтересів. У
цьому контексті важливість системного підходу Д. Істона є особливо
очевидною. Кожен учений живе у свій час, користуючись можливостями та
ресурсами, які є в його розпорядженні. Спираючись на успіхи багатьох
 31

наукових дисциплін свого часу, Д. Істон створив модель політичної системи,

яка продемонструвала потужний потенціал системного підходу до політичної
науки. Аналіз його досвіду допоможе зрозуміти можливості застосування
системного підходу в політичній науці і дозволить адаптувати теорію Д.
Істона до сучасних політичних процесів, а можливо і на основі створити
власні теорії та моделі методології системного підхід.
 32

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Основи політології: У 2 ч. / Відп. ред. Б. Л. Кухта. К., 1992. Ч. 2. С

11-14; Політологія / За ред. О. І. Семківа. Львів, 1993. С. 258-259.
2. Основы теории политической системы. М., 1985. С. 126—134.
3. Almond G. and Coleman J. (eds.) The Politics of the Developing Areas.
Princeton: Princeton University Press, 1960.
4. Almond G. Comparative Political System // Journal of Politics (1956),
18(3), 391 – 409.
5. Лейпхарт А. Демократия в многосоставных обществах:
сравнительное исследование / Пер. с англ. под ред. А. М. Салмина, Г. В.
Каменской. – М.: Аспект Пресс, 1997. – 287 с.
6. Almond G. and G. Bingham Powell, Jr. Comparative Politics: A
Developmental Approach. Little, Brown, 1966.
7. Даль Р. А. Поліархія. Участь у політичному житті та опозиція / Пер.
з англ. О. Д. Білогорського. – Х.: Каравела, 2002. – 216 с.
8. Blondel J. An Introduction to Comparative Government. London:
Weidenfeld and Nicolson, 1969.
9. Сморгунов Л. В. Сравнительная политология: Теория и методология
измерения демократии. – СПб.: Издательство Санкт-Петербургского
университета, 1999. – 376 с.
10. Эндрейн Ч. Ф. Сравнительный анализ политических систем.
Эффективность осуществления политического курса и социальные
преобразования / Пер. с англ. – М.: Издательский дом „ИНФРА-М”,
Издательство „Весь Мир”, 2000. – 320 с.
11. Воробьев А.Н. Американская ассоциация политической науки,
Эврон Киркпатрик и поведенческая революция 1950–1960-х годов. URL:
https://www.academia. edu/22342119/
 33

12. Воробьев А.Н. Формирование институционального ядра

поведенческой революции: случай Комитета по политическому поведению.
URL: https://www. academia.edu/22344122/
13. Даль Р. Политическая теория: истина и последствия // Политическая
теория в ХХ веке: Сб. статей / Под ред. А. Павлова. М.: Изд. дом
«Территория будущего», 2008. С. 137–155.
14. Истон Д. Категории системного анализа политики // Антология
мировой политической мысли: В 5 т. Т. II: Зарубежная политическая мысль.
ХХ в. / Рук. проекта Г.Ю. Семигин и др. М.: Мысль, 1997. С. 629–642.
15. Истон Д. Новая революция в политической науке // Социально-
политический журнал. 1993. № 8. С. 115–128.
16. Истон Д. Новая революция в политической науке / Пер. с англ. Т.
Землякова // Judgment Journal. 2015. Vol. I. No. 1. С. 1–11.
17. Истон Д. Политическая наука в Соединенных Штатах: прошлое и
настоящее // Современная сравнительная политология: Хрестоматия / Науч.
ред. Г.В. Голосов, Л.А Галкина. М.: Московский общественный научный
фонд, 1997. С. 9–25.
18. Истон Д. Упадок современной политической теории //
Политическая теория в ХХ веке: Сб. статей / Под ред. А. Павлова. М.: Изд.
дом «Территория будущего», 2008. С. 195–218.
19. Луман Н. Введение в системную теорию / Под ред. Д. Беккера; Пер.
с нем. К. Тимофеева. М.: Логос, 2007. Новая философская энциклопедия: В 4
т. Т. 3: Н-С / Гл. ред. В.С. Степин. М.: Мысль, 2010. С. 558.
20. Павлов А.В. Гражданская война политической теории //
Политическая концептология: журнал метадисциплинарных исследований.
2010. № 4. С. 40–65. URL: http://politconcept.sfedu.ru/2010.4/06.
21. 21st Century Political Science: A Reference Handbook / Eds. J.T.
Ishiyama, M. Breuning. Thousand Oaks: Sage Publications, 2010.
22. Easton D. A Framework for Political Analysis. Englewood Cliffs:
Prentice-Hall, 1965.
 34

23. Easton D. A Systems Analysis of Political Life. New York: John Wiley
& Sons, 1965.
24. Easton D. An Approach to the Analysis of Political System // World
Politics. 1957. Vol. 9. No. 3. P. 383–400.
25. Easton D. Categories for the Systems Analysis of Politics // Varieties of
Political Theory / Ed. D. Easton. Englewood Cliffs: Prentice-Hall, 1966. P. 143–
154.
26. Easton D. Harold Lasswell: Policy Scientist for a Democratic Society //
Journal of Politics. 1951. Vol. 12. No. 3. P. 450–477.
27. Easton D. Limits of the Equilibrium Model in Social Research //
Systems Research and Behavioral Science. 1956. Vol. 1. No. 2. P. 96–104.
28. Easton D. Systems Analysis and its Classical Critics // The Political
Science Reviewer. 1973. Vol. 3. No. 1. P. 269–301.
29. Easton D. The Analysis of Political Structure. New York: Routledge,
1990. Easton D. The Decline of Modern Political Theory // Journal of Politics.
1951. Vol. 13. No. 1. P. 36–58.
30. Easton D. The Political System Besieged by the State // Political Theory.
1981. Vol. 9. No. 1. P. 303–325.
31. Easton D. The Political System: An Inquiry into the State of Political
Science. New York: Alfred A. Knopf, 1953. Easton D. Theoretical Approaches to
Political Support // Canadian Journal of Political Science / Revue canadienne de
science politique. 1976. Vol. 9. No. 3. P. 431– 448.
32. Easton D. Walter Bagehot and Liberal Realism // American Political
Science Review. 1949. Vol. 43. No. 1. P. 17–34.
33. Gunnell J.G. The Reconstitution of Political Theory: David Easton,
Behavioralism, and the Long Road to System // Journal of the History of the
Behavioral Sciences. 2013. Vol. 49. No. 2. P. 190–210.
34. Matthew J.M. Political Theory Today: Results of a National Survey //
Political Science and Politics. 2010. Vol. 43. No. 2. P. 265–272.