1.Сформулюйте соціальні закони, які діють у сфері освіти.

Соціологія освіти - це галузь соціологічної науки, в межах якої здійснюється

вивчення освітнього процесу, механізмів оволодіння людьми накопиченими
наукою та соціальною практикою, знаннями, передача цих знань через
соціальний інститут освіти. Можна сказати, що соціологія освіти - це галузь
соціологічного знання, що вивчає систему закономірностей розвитку і
функціонування освіти як соціального інституту, його взаємодією з
суспільством.

Як соціальний інститут, освіта відповідає за своєчасну і адекватну підготовку

людей до повноцінного функціонування в суспільстві. Осягнути суть і
специфіку системи освіти як соціального інституту можливо тільки на основі
з'ясування її специфічних рис. До них належать:

 Соціально значущі функції навчання і виховання, підпорядковані

суспільним потребам;
 Форми закладів освіти, їх певна організація і становище в суспільстві;
 Певні групи осіб, які професійно здійснюють функціонування цього
інституту, певний статус цих осіб у суспільстві;
 Регулятори функціонування закладів освіти і персональних суб'єктів
освітянської діяльності (закони про освіту, постанови і нормативні
акти, кваліфікаційні характеристики, контрольні установи);
 Спеціальні методи освітянської діяльності - навчання, виховання;
 Свідомо поставлені цілі;
 Планомірний, систематичний характер реалізації процесу свідомої
соціалізації;
 Певний зміст освіти - наявність навчальних програм і планів, певне
дозування матеріалу як щодо уроків, так і років навчання;
 Особлива ефективність освітньої діяльності у формуванні багатьох
психічних рис людини, у розвитку її мислення. (Прикладом може бути
контраст між однолітками, які пройшли через різні системи освіти);
 Застосування освіти як механізму запобігання соціально небажаних
впливів;
 Зорієнтованість освітньої діяльності в майбутнє.

Державні соціальні нормативи у сфері забезпечення навчальними закладами

(перелік та обсяг послуг, що надаються державними і комунальними
закладами дошкільної, загальної середньої, професійно-технічної та вищої
освіти, нормативи граничного наповнення класів, груп та співвідношення
вихованців, учнів, студентів і педагогічних працівників у навчальних
закладах, норми матеріального забезпечення навчальних закладів та
додаткових видів соціального і матеріального забезпечення учнів);

Визначена кількість наявних в особистому споживанні предметів

довгострокового користування, а також забезпечення певної території
мережею закладів освіти.

Визначення державних соціальних гарантій і стандартів обслуговування та

забезпечення в галузі освіти.

Задоволення потреби громадян у користуванні закладами освіти.

2. Обґрунтуйте свою думку стосовно того, які політичні закони діють, а

які не діють в українському політичному просторі. 

З точки зору особливостей загальносистемних якостей, політична система

України характеризується як:

 відносно стабільна (на поверхні) система, яка спроможна легко

трансформуватися в нестабільну внаслідок поглиблення конфліктів між
основними політичними блоками, у т. ч. й усередині державного
механізму;
 система з відносно низьким темпом соціальних процесів та
недостатньо сприйнятлива до соціальних новацій;
 молода самостійна система, яка фактично не має достатньо ефективних
сучасних традицій та досвіду самостійного функціонування;
 централізована, з деякими елементами регіоналізації та децентралізації;
 система, що здійснює не весь комплекс функцій, які є необхідними для
забезпечення нормального функціонування цивілізованого суспільства;
 перехідна від закритої до відкритої;
 система, що діє в умовах надзвичайної, а не нормальної ситуації.

Із огляду на особливості політичної природи існуючої в Україні системи

політичних інститутів, політична система країни характеризується як:

 перехідна від неправового до правового типу;

 легітимна для більшості населення;
 перехідна до втілення консенсусної моделі розв'язання соціальних
конфліктів (але при збереженні можливості реалізації на практиці суто
конфронтаційної моделі);
 миролюбна, неагресивна;
  позбавлена власної глобальної (загальнопланетарної) системи
забезпечення національних інтересів;
 система, яка поки що нездатна забезпечити зростання рівня і якості
добробуту усіх основних верств населення, але зберігає елементи
"соціальної держави";
 світська (на відміну від релігійної чи атеїстичної);
 етатизована (одержавлена);
 система з недостатньо високим інтелектуальним рівнем політики;
 система з політичним домінуванням певних соціальних верств
"реформованої традиційної номенклатури", нової "номенклатури",
"нуворишів" та ін.

Основними напрямками формування і розвитку нової політичної системи

України є:

 побудова демократичної, соціальної, правової держави;

 утвердження громадянського суспільства;
 подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин, політичних
принципів та норм;
 зростання політичної свідомості та політичної культури суспільства й
особи;
 удосконалення діяльності засобів масової інформації.

Що ж являє собою Україна сьогодні – сьогодні, коли після дванадцяти років

незалежності підіймається питання про формування-створення єдиної нації –
український народ. Спершу зазначимо наступне:

По-перше, базисом-корінням утворення сталої держави може бути один із

або комбінація наступних чинників: етнос, нація, соборність (яка
притаманна, принаймні, слов’янським етносам). Для народу і його правлячої
системи, які опинились на території сучасної України у 1991 році, владний
тягар, який фактично несподівано "звалився", став певним історичним
випробуванням. І, як свідчить досвід періоду незалежності, ні перші, а ні
другі – виявилися нездатними адекватно відреагувати на такий хід подій.

Це, в свою чергу, призвело до того, що:

По-друге, за даними Transparency International (TI – міжнародна

некомерційна і незалежна організація, утворена в 1993 році для боротьби із
корупцією як в міжнародному масштабі, так і в масштабі окремих країн, яка
домагається більшої прозорості і підзвітності влади) – Україна останні п`ять
років постійно входить до першої трійки самих корумпованих країн світу.
Показники індексу корупції (ІК) при цьому можуть коливатися від нуля балів
– що відповідає максимальній корумпованість влади, до десяти – коли
вважається, що корупція відсутня.

Із 85 країн, які досліджували фахівці TI, розподіл місць (рангів) виглядає

наступним чином:

Міжнародний досвід свідчить, що радикальним засобом боротьби із

корупцією є суттєве обмеження можливостей держапарату: приватизацію,
кредитування, надання держзамовлень необхідно здійснювати на конкурсних
засадах, а систему квот, ліцензій – зменшувати. Окрім неструктурованості
політичної системи основними чинниками корупції в Україні є тіньова
економіка, помилковість ідеології реформ, непрозорість діяльності влади для
засобів масової комунікації – і, відповідно, для керованого соціуму.

Друга особливість полягає в неструктурованості самого політичного процесу,

викликаного високим ступенем поєднання і взаємозамінності політичних
ролей: депутат – міністр, голова і т. д. Поєднання посад у законодавчій і
виконавчій вертикалях (не говорячи вже про особисту участь таких
державних мужів у фінансово-промислових групах і/або транснаціональних
корпораціях) призводить до того, що:

по-перше, "роби, як я" замінюється на "роби, як я сказав": ментальність

керівних (а для систем перехідного типу не стільки керівних, скільки таких,
що розподіляють) кадрів вирішує все;

по-друге, законотворчі акти створюються не за стратегічною –

трансформації-розбудови держави – ознакою, але ситуативно-тактичною.

Третя особливість політичного процесу України полягає у відсутності –

домінуючою технологією узгодження інтересів залишається "телефонне"
право – елементарних політичних традицій і політичної культури.
Сформувати і прищепити такі традиції і культуру як у нової (найчастіше за
назвою, але не за суттю) політичної еліти, так і в суспільній (масовій)
свідомості за 8–10 років практично неможливо, тим більше в суспільстві,
настільки поляризовано-розрізненому, яким традиційно є суспільство
перехідного типу.

Так сталося, що в останні роки державний і олігархічний контроль

ототожнюються: власно це витікає із природи нинішньої влади. А так як
технології функціонування і управління політичною і економічною
системами відрізняються – відрізняються і засоби досягнення відповідних
політичних цілей. Така несистемність (цвяхи краще забивати молотком, а ніж
праскою) – і призводить до появи нелегітимних або відверто брудних
технологій при з`ясуванні інтересів як окремих індивідів так і груп індивідів.

Відповідно, розробка і впровадження у свідомість соціуму відносно єдиного,

підтриманого основною частиною населення, напрямку формування і
розвитку-розбудови демократичної (а судді хто?) держави стає надзавданням
політичної системи.

І події політичного життя останніх трьох років тільки підкреслюють цю

неспромогу. Запропоновані діючим режимом політ. перетворення – від
квітневого 2000 року референдуму до триваючих обговорень політичної
реформу – і є наслідками відсутності елементарних політичних традицій.
Коли президент стверджує про необхідність переходу від президентсько-
парламентської – забагато влади – форми правління, до парламентсько-
президентської, навіть більш як за три роки так і не імплементував волю
народу – з`являється більше питань, ніж відповідей. Про політичну культуру
в такому сенсі – годі й говорити – достатньо подивитися будь які
парламентські слухання.

Четверта особливість полягає в більш відкритій (прозорій і, як наслідок,

зрозумілій і прогнозованій) зовнішній політиці, а ніж внутрішній. Ця
особливість викликана таким:

ментальність лідерів недемократичних держав формувалася в попередніх

умовах – умовах монопольного панування однієї – і зовсім не важливо якої
саме – ідеології, що і виробило звичку працювати в умовах відносно
стабільної соціально-політичної злагоди, коли, з одного боку, думка
керованих не відігравала ніякої ролі, а отже, не враховувалося, з іншого боку
– так було простіше (з огляду, знову ж таки, ідеологічної зашореності й
інтелектуальної обмеженості) керувати.

перехід (спроба перейти) же до ринкових відносин спричинив різноманітні

внутрішні інтереси індивідів і груп, узгодити які, через сформовані
стереотипи мислення, політичні лідери просто не в змозі.

У той же час, стабільні, устояні правила-технології гри-поведінки більш (на

певному історичному етапі) розвинутих держав більш зрозумілі і доступні
моно мислячим політичним лідерам.
Такий підхід (визначені права, які є стабільними і більш-менш рівними для
всіх суб’єктів міжнародних відносин) дозволяє самостійно ініціювати різні
міжнародні проекти – від створення політичних союзів до міжнародних
союзів економічних і воєнних.

П’ята особливість політичного процесу в Україні полягає у відсутності

загальнодержавної комунікаційної (яка включає весь спектр можливостей –
від транспортних до креативних складових) системи. Середовище (соціум)
через засоби масової комунікації повинно постійно постачати в політичну
систему свої вимоги за допомогою розгалуженої системи представництва
інтересів найширших верств населення. Фактично, можна стверджувати, що
епіцентр ризиків і загроз будь якої країни і, як наслідок, Цивілізації взагалі
певним чином знаходиться у засобах масової комунікації.

Однак держави перехідного типу, як правило, такої комунікаційної –

розвинутої інформаційної відповідним чином захищеної – інфраструктури не
мають. І, як наслідок, традицій-технологій зворотного зв’язку –
інформаційного обміну між політичною системою і соціумом не існує.

3. Законспектуйте першоджерело одного з класиків соціології або

політології, яке вас зацікавило, і проаналізуйте актуальність його змісту
в сучасних умовах.

МАКС ВЕБЕР

БЮРОКРАТІЯ

Переклад з німецької А.Б. Рахманова

Існує принцип строго визначеної за допомогою правил, тобто

підпорядкованої в загальному порядку законам або регламенту
управління, відомчої компетенції: 1) існує строго певний розподіл
необхідних для цілей бюрократично керованого освіти , регулярних видів
діяльності в якості посадових обов'язків; 2) необхідні для виконання цих
обов'язків владні повноваження рівним чином розподілені в строго
визначеному порядку і застосування необхідних для них (фізичних або
сакральних чи інших) засобів примусу строго обмежена правилами; 3)
регулярне і постійне виконання розподілених таким чином обов'язків і
використання відповідних прав з планомірної передбачливістю здійснюється
завдяки призначенню персон, які мають кваліфікацію, регламентованої в
універсальному порядку. Ці три моменти складають при суспільно-
правовому пануванні істота бюрократичного відомства, як на
приватногосподарських, так і на бюрократичному «підприємстві».

Ознайомлення з цими правилами становить особливий вид

професійного мистецтва, що вивчається як дисципліни (залежно від
обставин це: правознавство, наука про управління, конторська наука),
яким і володіють чиновники. Підпорядкування сучасного виконання
службових обов'язків правилам у своїй суті в значній мірі базується на
тому, з чого виходить, наприклад, сучасна наукова теорія: обмежені
відповідно до законів рамками відомства повноваження на
упорядкування певних предметів ведення за допомогою
адміністративних розпоряджень дають право на це не для управління за
допомогою окремих наказів від випадку до випадку, а тільки для
абстрактного управління, що є надзвичайно проти положную того, що,
як ми побачимо пізніше, було характерно, наприклад, для панував при
патримоніалізму типу управління всіма тими відносинами, які не
регламентуються священною традицією, за допомогою індивідуальних
привілеїв і пожалування милостей.

Сучасний чиновник, незалежно від того чи є він державним або приватним,

завжди прагне до специфічно підкреслює, «становим» соціальному
престижу, який відрізняє його від керованих їм людей, і частіше за все має
ім. Його соціальне становище гарантовано службовими регламентами, а в
разі політичних чиновників, - за допомогою особливих
юрідіческірепрессівних визначень, що стосуються «образи чиновників»,
«наклепу» на адресу державних і церковних відомств і т.д. Фактичне
соціальне становище чиновників є, як правило, найвищим там, де в
старих культурних країнах існує потреба в професійному управлінні і де
одночасно панує сильна і аж ніяк не лабильная соціальна диференціація,
і чиновник відповідно до соціального розподілом влади або в силу
дорожнечі запропонованого для його посади професійного навчання і
зв'язують його станових конвенцій відбувається переважно з
привілейованих в соціально-економічному отн шеніі шарів.

Зусилля по відродженню їх в перетвореної формі при сучасному пануванні

чиновників ні в якому разі не є дуже вже рідкісними і відігравали важливу
роль також під час російської революції, наприклад, серед вимог сильно
пролетаризовані за своїм становищем чиновників як фахівців-професіоналі
(третій елемент).
 Так це чи ні, залежить не від державних правових встановлень, а від способу
функціонування партійних механізмів, які там, де вони організовані стійким
чином, можуть перетворювати формально вільну волю в просте призначення
кандидатів, обраних лідером партії, в умовах закономірно ведеться за
певними правилами боротьби за голоси на користь одного з двох кандидатів.

Для партій зовсім звичайним і природним є облік при будь-якому

способі призначення чиновників шляхом виборів - будь то призначення
формально вільно обраних чиновників партійними вождями за умови
попереднього створення списку кандидатів або вільне призначення
шефом, обраним зі свого боку - не діловий точки зору, а вірності вождю
партії.

Там, де нагальна потреба в професійно підготовленому управлінні існує

або виникає, як це зараз відбувається в Сполучених Штатах, і де
партійна вірність повинна зважати на інтелектуально
високорозвиненим, підготовленим і вільно постійно змінюваних
«громадською думкою» (яке, звичайно, в сучасних Сполучених Штатах
всюди відсутня там, де емігранти в містах діють як «стадо виборців» ),
прийом некваліфікованих чиновників на роботу в правлячу партію на
виборах, природно, відпадає, особливо тоді, коли чиновники
призначаються шефом. Тому, за загальним правилом, всенародні
вибори не тільки глави управлінської системи, але також і підлеглих
йому чиновників, щонайменше, у великих і важко розглянутих об'єктах
управління можуть мати своїм наслідком, поряд з ослабленням
ієрархічної залежності, і сильного збитку професійної кваліфікації
чиновників і точному функціонуванню бюрократичного механізму.

Зазвичай існує, щонайменше, в громадських і Серед близьких до них

бюрократичних утвореннях, але в ще більшому ступені міру і в інших
утвореннях, принцип довічного призначення, який передбачається як
фактичне правило також там, де відбувається звільнення або періодичне
перепризначення.

Це правове або фактичне довічне призначення все ж не виступає, як це

було при багатьох формах панування минулого, як «права власності»
чиновника на посаду.

Але там, де з'явилися - як у нас по відношенню до всіх правових і в ще

більшому ступені також і адміністративних чиновників - правові
гарантії по відношенню до довільного звільнення або переміщення, вони
мають на меті виключно надання гарантій суворо діловому, незалежного
від особистих пристрастей виконання відповідних специфічних
посадових обов'язків.

Бо там підпорядкування сваволі володарів, ніж більш суворим воно є,

тим більше воно гарантує підтримку звичайного способу життя панів, і
рівним же чином звичайний престиж чиновника цілком може зростати
безпосередньо в силу відсутності таких правових гарантій, як це було в
середньовіччі з престижем (Schätzung) міністеріалів по відношенню до
вільних і з престижем королівських суддів по відношенню до народних
суддям.

Середній чиновник прагне, природно, до можливого механічного фіксування

умов кар'єрного просування, якщо не стосовно посади, то відносно розрядів
платні за принципом «старшинства» і, можливо, при розвиненій системі
іспитів за фахом, - з урахуванням оцінок на іспитах за фахом - які відповідно
до цього всюди утворюють фактично довічно незмивну характеристику
особистості чиновника. У зв'язку з жаданим посиленням права на посаду і
зростаючою тенденцією до професійно кастовому розвитку і до економічного
забезпечення чиновників цей розвиток відбувається в напрямку до розгляду
посад як «дохідного місця» тих, хто володіє кваліфікацією завдяки диплому
про освіті.

Існує набагато більшу кількість історичних прикладів цілком

розвиненого в певному роді бюрократизму, а саме: а) Єгипет за часів
Нового царства, хоча і з дуже сильним патрімоніального компонентом; b)
пізній римський принципат, але особливо, діоклетіанская монархія і
розвинене на її основі візантійське держава, хоча і з дуже сильною
феодальної і патрімоніальной оболонкою; c) римсько-католицька церква,
найбільше з кінця XIII століття; d) Китай епохи Шихуанді аж до зі
тимчасовості, але зі значною патрімоніальной і пребендальной оболонкою;
e) в найчистішій формі - сучасна європейська держава і в зростаючій мірі всі
суспільні корпорації з часу розвитку княжого абсолютизму; f) сучасне
велике капіталістичне підприємство, тим більше, ніж більш великим і
складним воно стає.

Але якщо в несистематичний порядку зупинитися на відносинах, що

грунтуються на натуральних податки, як це є правилом в кожному випадку
ослаблення суверенітету влади при натуральних доходах, то чиновник,
незалежно від того, є він уповноваженим на те чи ні , прямо прикріплюється
до податного населенню своєї підвладній території. Думка захистити
чиновника від таких коливань за допомогою віддачі в заставу або передачі
зборів з населення і, тим самим, повноважень на стягнення податків, або
через надання йому в своєкорисливе користування вигідних ділянок землі,
що належать володарю, тут напрошується, і будь-яка не цілком строго
централізована державна влада намагалася піти цим шляхом добровільно або
ж будучи змушеною до цього чиновниками. Це може далі відбуватися так,
що чиновник або задовольняється використанням зборів з населення в
інтересах своїх домагань на утримання і поставляє вищої інстанції надлишок
або - так як це передбачає напрошуються самі собою спокуси, що тягне за
собою переважно незадовільні для пана результати - це призводить до того,
що чиновник виявляється по садженим на «строго певний грошове
утримання», як це часто траплялося в епоху передісторії німецького
чіновнічес тва, але в ще більшому масштабі відбувалося у всіх
адміністративних апаратах сатрапій Сходу: він постачає строго встановлену
кількість благ, а надлишки залишає собі.

З іншого боку, при цьому відбувається відмова від контролю над

потенціалом стягнення податків і його повного використання у власних
інтересах пана і це, відповідно до міри відпущеної чиновнику чи орендарю
посади або збору податків волі, підриває також можливості тривалого
існування цього потенціалу в силу його безсоромної експлуатації, так як
жоден капіталіст, на відміну від пана, не має до нього стійкого інтересу.

Переважно на сприяння та протидії згаданих мотивів - виключення

хитань доходів, можливості етатізаціі, захист податкових можливостей
підданих через захист проти безгосподарне експлуатації, контроль
доходів орендаря з метою привласнення максимального можливого за
допомогою держави - грунтувався, наприклад, спосіб оформлення здачі
збору податків в оренду в державі Птолемеїв, в якому орендар ще,
звичайно, був, як в Елладі і в Римі, приватним капіталістом, але збір
податків здійснювався бюрокра іческі і контролювався державою, а
прибуток орендаря дорівнювала лише частці у можливому надлишку
понад його орендної суми, яка в дійсності була гарантійною сумою, але
його ризик полягав в тому, що доходи від стягнення податків могли
виявитися нижче рівня цієї суми.

Чисто економічне розгляд посади як приватного джерела доходів

чиновника може також, якщо пан виявляється в такому положенні, що
він потребує не стільки в поточних доходах, а в значному грошовому
капіталі, наприклад, для ведення війни або виплати боргів в розстрочку,
привести до продажу посад, що було досить частим явищем в державах
Нового часу, в папській державі, так само як у Франції та Англії,
причому як щодо синекур, так і по відношенню до заняття дуже
серйозних посад, наприклад, навіть для п лучения офіцерських
патентів, а в рудиментарної формі існувало аж до XIX століття.

Далі в ще більш значною мірою це є нагодою, коли службові обов'язки і

винагороду подібного роду ставляться у відповідність один з одним так, що
чиновник взагалі не має ніяких доходів від доручених йому об'єктів
управління, але використовує їх повністю тільки в своїх приватних цілях і
відповідає пану службою особистого або воєнного чи навіть політичного або
церковного характеру.

Наступний щабель віддалення від чистої форми бюрократії, яка перебуває на

утриманні, означала далі, що не тільки господарські, а й права, пов'язані з
пануванням, можуть надаватися для використання на власний розсуд і
обумовлюватися як відповідна послуга в обмін на особисті послуги для
пана .

Але, звичайно, тривалість існування вищеназваних утворень, з огляду на

інтенсивність їх чисто політичної однорідності, була заснована на переважно
нестійкому і номінальному, конгломератообразном типі згуртування, для
якого була характерна постійно зменшується в цілому здатність до
політичного дії, і щодо значна культурна спільність, характерна для них,
була продуктом частково строго однорідних, - а на середньовічному Заході
все більше бюрокра Изира, - церковних утворень, а частково - продуктом
значну подібність громадської структури, яка, зі свого боку, знову таки було
наслідком і результатом перетворення колись існував єдності: і те, і інше
виступало як прояви заснованого на традиціях культурного
стереотіпірованія, сприятливого нестійкого рівноважного існування.

І безсумнівним залишається не тільки те, що зародок потужного, «сучасного»

державного утворення в Середньовіччі всюди в суспільстві виникав з
розвитком бюрократичних форм, але також і те, що це були самі
бюрократично розвинені політичні утворення , які, врешті-решт, зруйнували
такі конгломерати, що грунтувалися переважно на стані лабільного
рівноваги.

Те, що англійське держава надалі не прийняло участь у

континентальному розвитку в напрямку бюрократизації, а продовжив
існувати на основі управління за допомогою знаті, пояснюється, так
само як і республіканське управління Риму, поряд з (відносним)
відсутністю континентального характеру також абсолютно
індивідуальними передумовами, які в сучасній Англії вважаються
зникаючими.

В іншому В структурі влади в Римі існувало технічне керівництво з боку

бюрократичного апарату: точність і закритість для функціонування
управління, до того ж поза державних кордонів виконуються за допомогою
сильного мілітарного характеру влади магістратів, як його в цьому вигляді не
знав жоден інший народ, замінює і тривалість, і забезпечується через рівним
чином своєрідне становище сенату.

У матеріальному відношенні всюди в них частково небюрократична форма

структури держави була урівноважена набагато більш розвиненою
бюрократичною структурою політично дійсно пануючих утворень – партіями
під керівництвом професійних фахівців по організації і тактики виборчих
кампаній.