Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Факультет журналістики

ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ СХОДУ ТА ЗАХОДУ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ

Реферат

Виконала
студентка 4 курсу групи ЖРН-41з
факультету журналістики
Бондаренко Мар’я

Львів
2020
 ЗМІСТ

ВСТУП (актуальність, мета, об’єкт, предмет дослідження)...........................

РОЗДІЛ 1 (Політична еліта) ..............................................................................
1.1. (Поняття політичної еліти та її види) ........................................................
1.2. (Структура політичної еліти) .....................................................................
РОЗДІЛ 2 (Політичні еліти Сходу та Заходу)...................................................
2.1. (Політичні еліти Сходу: Японія) ................................................................
2.2. (Політичні еліти Заходу: США) ...............................................................
2.3. (Порівняння політичних еліт Сходу та Заходу) ........................................
ВИСНОВКИ ........................................................................................................
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ..........................................................
 ВСТУП

Актуальність: проблема формування складу політико-управлінської еліти є

найважливішим питанням для забезпечення життєдіяльності будь-якої системи
влади і, безумовно, всього суспільства. Це та тема, яка актуальна завжди.
Мета дослідження: дослідити поняття політичної еліти у двох країнах,
яскравих представницях Сходу і Заходу — Японії та США, проаналізувати
особливості історичного розвитку політичних еліт та які їх головні відмінності.
Об’єкт дослідження: політична еліта.
Предмет дослідження: категорії та головні ознаки східних та західних еліт,
параметри відбору та їх класифікація.

Явище політичної еліти притаманне людським спільнотам, як, скажімо, мова

чи мислення. Це явище універсальне, однак по різному проявляється в різних
країнах, політичних системах, у народів Заходу і Сходу. Прийнятність тієї чи
іншої моделі суспільної модернізації визначається, поряд з іншими факторами,
й характером політичного лідерства. Специфіка його полягає в тому, що воно
здатне як об’єднувати великі спільноти, цілі нації, так і спричиняти глибокі
конфлікти в них.
Жодне суспільство не може існувати без еліти, без грамотного управління,
досвідчених фахівців у керуванні державними справами. Проте еліта,
політичний клас має служити народові перш за все і народові єдиному.
Беззаперечною є ідея Г. Моски щодо сили згуртованого колективу. Сто чоловік,
діючи злагоджено, зі спільним розумінням проблеми, є набагато сильнішими за
тисячу людей, не згодних одне з одним, котрі спілкуються лише сам на сам.
Як правило, під елітою розуміємо кращість, обраність, і, водночас, політичну
верхівку держави. Політичну еліту необхідно розуміти виключно як людей, які
приймають найважливіші політичні рішення. Еліта є обов’язковою складовою
життя будь-якої організованої спільноти, і вона завжди формується з самої цієї
спільноти. Багато в чому погляди, цінності, культура політичної еліти можуть
служити індикатором рівня розвитку самого суспільства.
 РОЗДІЛ 1
ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА

1.1 Поняття політичної еліти та її види

У будь-якому суспільстві існує і повинна існувати меншість серед населення,
яка ухвалює найважливіші рішення і править більшістю. Ця меншість, що
здійснює функції управління, володіє специфічними особистісними
властивостями і професійними якостями, що допомагають перебувати при владі
і утримувати її. Цей особливий прошарок людей називають правлячою, або
політичною елітою.
Під політичною елітою можуть розумітися, наприклад, правляча каста,
середньовічна аристократія, правлячий клас Нового часу, елітні групи сучасного
суспільства. Всі ці прошарки розрізняються за своїм походженням, способами і
джерелами рекрутування, способом життя, проте мають і ряд фундаментальних
загальних ознак – займають привілейоване становище в суспільстві, мають
більш високий рівень життя, а головне – контролюють основні важелі влади.
Політична еліта – відносно невеликий, внутрішньодиференційований,
інтегрований прошарок людей (або сукупність груп), що концентрують у своїх
руках значну політичну владу, обіймають керівні посади в органах державної
влади, політичних партіях, громадських організаціях тощо і істотно впливають
на формування та реалізацію політики у державі.
Політична еліта формується у процесі відповідного відбору. До неї входять не
просто ті, хто бажає займатися політикою, а й ті, хто якоюсь мірою теоретично і
практично підготовлений до такої діяльності, тобто люди, які мають відповідні
знання, навички, вміння, на високому рівні володіють політичними
технологіями.
Політичну еліту можна класифікувати за різними ознаками.
За рівнем владних повноважень та соціально-політичного статусу еліта буває:
• правляча (власне еліта);
• опозиційна (контреліта);
• за рівнем компетенції;
• вища;
• загальнодержавна;
• середня, регіональна (обласна, крайова, республіканська), місцева,
муніципальна (міська, районна);
• за стилем, формами і методами правління;
• за характером висловлення інтересів: професійна, демографічна, етнічна,
релігійна;
• за технологіями формування: закрита і відкрита;
• за структурою;
• за ціннісними пріоритетами: традиційні, модернізаційні і постмодернізаційні
ідеологічні орієнтири політичних еліт;
• за контролем над каналами циркуляції;
• за типом правління: тоталітарна, ліберальна, домінантна, демократична.
Тоталітарна – еліта монопольної авторитарної влади. Це еліта унітарна за своїм
кадровим складом і політичними ціннісними орієнтаціями, закрита за
механізмами формування, монопольна за ідеологічними установками і
конфронтаційна щодо стратегії і тактики участі в політиці. Для багатьох її
представників характерні жорстка націленість на політичну кар’єру, соціальна
безвідповідальність, лицемірство і прагнення підтримувати видимість
ідеологічної єдності, відчуження від народу.
Ліберальна – еліта демократичного поділу влади. Найчастіше це унітарна за
якісним складом і ціннісними перевагами система, відкрита за формами, але
корпоративна за принципами формування своїх рядів. Це еліта зі специфічною
ідеологічною концепцією, консенсусна за мето- дами та формами політичної
діяльності. Її характерні риси – поєднання в політиці гнучкості з твердістю в
захисті своїх елітних інтересів, помірний консерватизм, ліберально-
революційна спрямованість.
Домінантна – еліта демократичної орієнтації, плюралістична і мобільна за своїм
складом, відкрита за механізмами рекрутування своїх членів, домінантна за
ідеологічними установками і консенсусна за методами політико-управлінської
діяльності. Така еліта найчастіше характерна для суспільства перехідного етапу.
Їй притаманні здатність до лавіруван- ня і компромісів, перспективність і
конструктивність, ліберально-демократичні погляди, сміливість і самостійність.
Вона легко вбирає в себе людей передових поглядів, ініціативних і здатних на
сміливий вчинок.
Демократична – еліта цивілізованого демократичного суспільства з сильною
законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, плюралістична за своїм
складом, ідеологічним орієнтаціям та пріоритетністю соціальних ідеалів,
відкрита за механізмами формування, консенсусна за формами і методами
політичної діяльності. Її влада заснована на авторитеті, компетентності,
багатстві, визначеності моральних позицій.
Таке різноманіття не означає, що еліти не є взаємопов’язаними. Навпаки, вони
не можуть існувати одна без одної, тісно переплетені між собою як по
вертикалі, так і по горизонталі. Не менше вони пов’язані і за формою, і за
змістом своєї діяльності.

2.1 Структура політичної еліти

Політична еліта має свою структуру. Еліта за статусом включає:
• президента і віце-президента країни;
• членів президентської ради;
• лідерів представницьких органів влади та депутатів;
• прем’єр-міністра та його заступників;
• міністрів;
• керівників адміністрації та голів представницьких органів влади суб’єктів
федерації, глав дипломатичних представництв за кордоном, вища верства
військового чиновництва, лідерів політичних партій і громадських рухів,
керівників провідних засобів масової інформації.
Це і є правляча еліта – еліта у вузькому розумінні.
 РОЗДІЛ 2
ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ СХОДУ ТА ЗАХОДУ

2.1 Політичні еліти Сходу: Японія

Сучасна Японія, яку відносять до «стабільних демократій», набула такого
статусу абсолютно особливим шляхом. Спираючись на вікові традиції, що
формувались під упливом міфології синтоїзму та моральної доктрини
конфуціанства, правляча еліта впродовж усіх історичних періодів
цілеспрямовано надавала офіційній державній ідеології форми соціального
міфу, в рамках якого впроваджувались ключові принципи функціонування
влади та її взаємодії із суспільством. Як наслідок i сама яку відносять до еліта
продуктом соціального міфу. Їi ключові риси — раціоналізм і прагматизм,
здатність вибіркового запозичення досягнень інших культур і підпорядкування
іх потребам вдасного розвитку зробили можливою основі власного
демократизацію традицій і національної ідентичності, що формувались як
далекі від будь-яких основ демократії. Визначальною рисою політичної
культури японського суспільства кінця XХ–початку XXI ст. залишається значно
більше, ніж в інших культурах, тяжіння до політичного міфосприйняття і
міфомислення, які, однак, є суттєво видозміненими під упливом
західноєвропейської культури. У Японії, на відміну від країн Західної Європи,
процес політичної та культурної модернізації не змінив основ і способів
регулювання суспільного життя у політичній та інших сферах, характеру
стосунків між владою і суспільством. Унаслідок «прищеплення» демократичних
паростків на національне політико-міфологічне підгрунтя сформувалася
унікальна система із традиційною сутністю і демократичним «фасадом», які
органічно поєдналися. Специфіка формування, структура, діяльність правлячої
еліти у Японії наочно демонструють поєднання вікових традицій і
демократичних новацій ХХ століття, які є, по суті, продуктами різних
міфологічних систем. «У нашій країні розбіжності в думках чи інтересах,
джерелом яких є відмінності статусів, легко долаються шляхом унікальної
гармонії, що черпається з одного джерела. В усьому не боротьба є кінцевою
метою, а гармонія. Все приносить плоди, а не вмирає, руйнуючись. У цьому
великий дух нашої нації» — зазначає у своїй роботі Хідзікат Кадеуо «Теорія
японської культури та ідеологія імператорської системи». Прагнення до
гармонії, що притаманне людині, суспільству, владі, в окремі періоди розвитку
стає особливо гострим.
Однак шляхи її досягнення залишаються непізнаними, тому й сама ідея
гармонії перетворюється на міф — привабливий і недосяжний. Японія ж
демонструє інший приклад — досягнення суспільної гармонії на основі міфу.
Дослідження політичної системи сучасної Японії, а також головних етапів
становлення державності та специфіки релігійно-політичного міфу в рамках
кожного з них дає підстави для виділення низки ключових відмінностей
функціонування правлячої еліти, виявлення в них частки національного
традиційного та адаптованого з інших культур.
По-перше, японська еліта не є суто, чи хоча б більшою мірою, політичною. Ця
суспільна верства включає депутатів та урядових, чиновників, представників
ділових кіл, військових та інтелектуалів, осіб, що мають високий рівень
авторитету й престижу у суспільстві. Політична, економічна, освітня стратегії є
наслідком їх співпраці й вироблення узгодженого підходу до вирішення
проблем і визначення перспектив. На мою думку, це є прямим наслідком
вікового впливу синтоїзму та конфуціанства, в рамках яких у свідомості
суспільства формувалися уявлення про державу, владу, націю, що не були
пов'язані із політичними теоріями й обгрунтуванням ролі політичних
інститутів, науковою постановкою проблем їх взаємодії та ін. Джерелами
уявлень про владу були зібрання давніх міфів, укладені згідно з політичним
замовленням; образи імператорів, сформовані на основі тих самих
міфологічних уявлень і релігійно-світського культу імператора; змінювані
інтерпретації синтоїстсько-конфуціанської політичної доктрини згідно з
владними стратегіями у конкретні періоди. Соціальний устрій Японії також
формувався як родовий. Головними конкурентами за владу і, відповідно,
суб'єктами влади були впливові аристократичні роди. Тобто формувалась не
егалітарна, а авторитарна природа суспільства, яка і до сьогодні зберігає ці
ознаки.
По-друге, у державі-сім'ї, не зважаючи на всі зовнішні впливи і формальні
зміни, домінуючим залишається уявлення про імператора як символ
справедливості й законності, національної єдності, а про правлячу еліту — як
взірець батьківської турботи про підданих і відповідальних за підтримання
суспільного порядку в усіх сферах, основою якого є згода і лояльність. З іншого
боку, сучасна еліта є нащадком традиційної та еліти, що правила у період
Мейдзі. Її поступове розширення за рахунок представників інших кіл призвело
до втрати релігійної поваги і певного розмивання образу правлячого класу. Тому
в уяві японців немає чіткого розмежування на політичну і не політичну еліту.
По-третє, як зазначають дослідники, головною характеристикою японської
системи управління є згода і консенсус. Е.Зільберман застосовує такий вислів:
«Загін володарів верховних країною править полюбовно». Ця риса системи має
глибоке історичне коріння. Ще з давньої японської міфології виводилось
уявлення про те, що основоположним у житті є принцип гармонії, якому
підпорядковуються як усі суспільні відносини, так і відносини між людиною і
природою. Найбільш активне впровадження цього принципу як політичного
було пов'язане із обгрунтуванням «кокутай» та значними зусиллями влади
впродовж кількох періодів з його впровадження, зокрема, через систему освіти.
Таким чином, міфологічні традиції, підкріплювані політичною стратегією
держави, сформували ті стійкі принципи, які складають основу сучасної
політичної системи. У діяльності усіх політичних інститутів, які формально
функціонують згідно з демократичними принципами, домінуючим залишається
уявлення про гармонію, а не про конфлікт, як ключову передумову стабільності
системи й ефективності її функціонування. Тому всі урядові дебати,
парламентські голосування, акції протесту набувають конфліктних форм, проте
ця конфліктність залишається зовнішньою видимістю. Сутність усіх політичних
процесів визначається прагненням до згоди й гармонії. Отже, кожне важливе
рішення стає наслідком не конфлікту, а консенсусу.
По-четверте, ключову роль у підготовці еліти завжди відігравала система
освіти, у рамках якої неодмінно впроваджувалась політична доктрина держави.
Таким чином, майбутні управлінці отримували не лише грунтовні фахові та
загальні знання, але й усвідомлювали суть національних традицій і політичних
стратегій, що визначають характер управління в державі.
Як наслідок, представники еліти поєднують низку рис:
• високий рівень фахової кваліфікації;
• знання й глибоке усвідомлення національних традицій у суспільстві та
управлінні ним;
• сприйняття своєї діяльності як спрямованої, передусім, на благо держави і як
відповідальності;
• високий рівень інформованості у своїй галузі;
• досконале володіння мистецтвом аргументації власної позиції і водночас
уміння й готовність врахувати аргументи інших для досягнення ключового
принципу — гармонії.
По-п'яте, всі представники еліти, незалежно від того, до яких кіл належать —
політичних, ділових, промислових, військових та ін., об'єднані спільною
духовною основою — традиціями обов'язку перед суспільством, що мають
глибоке національне коріння, яке походить від міфологічних уявлень про владу
імператора та етики конфуціанства. Це підкріплювалось на різних етапах
офіційною державною ідеологією, особливо культивувалось у культурі самураїв
і з неї стало активно поширюватись після революції Мейдзі на різні сфери,
оскільки саме самураї ставали управлінцями різних рангів, промисловцями,
банкірами. Для сучасного міністра чи іншого урядового чиновника, депутата,
фінансиста чи «пересічного японця» основою мотивації діяльності є добробут
нації і відповідальність за його забезпечення. Особистий престиж і дохід не
знаходяться на першому місці у системі пріоритетів. Тому й управлінець, і
промисловець здатні співпрацювати у з прийнятті важливих державних рішень і
підтримувати їх навіть у тому випадку, якщо вони не приносять особистої
користі кожному із них.
Ще одна особливість японської правлячої еліти, і водночас її ключова
відмінність від західної визначається реальним становищем і роллю
професійних політиків. Як правило, це представники правлячої партії, які
мають більшість у парламенті, та інших партій, що співпрацюють із нею.
Формально, згідно з логікою функціонування парламенту як вищого
представницького інституту та визначених конституцією повноважень палат
парламенту, саме представники більшості повинні мати велику політичну вагу.
Однак японські реалії є такими, що політики є найменш впливовою групою
серед усіх інших, що входять до складу правлячої еліти. Таке становище
дослідники пояснюють саме відсутністю традицій, на яких би базувалась
діяльність політичної еліти. Поява партій і професійних політиків стали
наслідком західноєвропейського впливу. Тому вони не мають такого
міфологічного авторитету влади, як у інституті імператора та тих
представників, яких він наділяв управлінськими повноваженнями.
Західні новації, які не знайшли національного підгрунтя, існують у вигляді
певної «надбудови». Роль політиків зводиться до законодавчого контролю над
діяльністю уряду та контролю за суспільною думкою через депутатів
парламенту.
Професійні політики тісно співпрацюють із ЗМІ. Однак роль громадської думки
і ЗМІ у Японії також сугтєво відрізняється. Оскільки з давніх міфологічних
джерел та конфуціанства виходило уявлення про те, що імператор править
згідно з волею богині Аматерасу і по-батьківські піклується про підданих, у
сучасних японців домінує «генетична звичка» довіряти правителям і давати їм
можливість діяти на власний розсуд. Оскільки носії влади також «генетично»
сприймали свою владу як відповідальність, вони й сьогодні намагаються не
переступати «межі дозволеного» і не приймати рішень, які можуть викликати
обурення в суспільстві. Знову виявляється домінування принципів блага нації та
гармонії. У цій ситуації нові західні інститути реалізують функцію легітимації
традиційних механізмів влади.
Винятково важлива роль у складі правлячої еліти належить інтелектуалам, що
також має традиційне коріння. Згідно з релігійними традиціями синтоїзму та
етики конфуціанства, вчитель (першими вчителями були священнослужителі, а
після позбавлення синтоїзму статусу державної релігії, як зазначалося вище,
саме вони стали вчителями у світських школах та інших навчальних закладах),
з одного боку, завжди мав найвищий авторитет у суспільстві, а з іншого —
відчував моральний обов'язок служити суспільству. Ці ж якості притаманні
сучасним інтелектуалам, до яких належать провідні фахівці у різних галузях,
науковці, викладачі університетів, експерти, оглядачі й представники ЗМІ, діячі
культури. Їхня роль у процесі прийняття державних рішень є вагомою, навіть
більшою, ніж роль професійних політиків, хоча й не завжди публічною.
Інтелектуали є експертами і радниками, які консультують управлінців з
широкого кола питань у різних галузях. Без таких фахових консультацій
рішення не приймаються. В основі співпраці управлінців та інтелек-
туалів ті самі три «міфологічні кити»: благо нації, відповідальність і гармонія.

2.2 Політичні еліти Заходу: США

Усі значимі зміни в житті держави відбуваються при провідній ролі еліт, і
Сполучені Штати Америки не є винятком. Дослідження еліти вимагає
розуміння не тільки її ролі в соціумі, а й чіткого теоретичного осмислення
сутності даного феномена.
Політико-управлінську еліту в США можна віднести до інтегрованої,
консенсусно-об’єднаної еліти. Компромісний, гнучкий стиль політичної
взаємодії та практика внутрішньоелітного консенсусу загалом є
найважливішими системними характеристиками американської еліти,
інституалізованої в процесі політичного торгу. Її можна також охарактеризувати
як стабільну демократичну еліту, в якій тісний зв’язок із народом поєднується з
високим ступенем групової кооперації. Це дає змогу розуміти політичних
опонентів і знаходити прийнятні для всіх компромісні рішення.
Для США характерно прагнення до мерітократичного типу рекрутування еліти,
основою якого є антрепренерська система рекрутування. Бізнес, політичні
партії і освіта – основні канали рекрутування американської політичної еліти.
Трансформаційні процеси всередині сучасного американського суспільства
призвели до того, що еліта рекрутується не тільки з представників олігархії і
нащадків перших переселенців – групи, яка займає нішу європейської
аристократії, але і з представників медіа-середовища, яке перетворилося в один
із найбільш перспективних ліфтів рекрутування еліти. Представники елітних
кіл, які прагнуть до досягнення успіху, повинні відповідати образу
представника медіа-середовища як публічної особи.
Правління здійснюється з урахуванням переваг безлічі різних автономних груп
інтересів, кожна з яких окремо є меншістю. Поява цих груп викликано тим, що
кожен громадянин належить до кола людей, у яких є певні інтереси, тісно
пов'язані з їх повсякденним життям. Влада при поліархії розподілена між
великими громадськими структурами (урядовими агентствами, політичними
партіями, профспілками і т.п.), які є незалежними по відношенню один до
одного і іноді по відношенню до держави.
На думку Р. Даля, важливу роль відіграє потреба конкуруючих еліт заручитися
підтримкою з боку широких груп населення, що сприяє зростанню народного
суверенітету і політичної рівності, на противагу олігархії, хоча на практиці
значна частина населення виявляє пасивність і на процес прийняття рішень має
слабку вплив. Можливість політичної змагальності, забезпечення права на
участь в політиці і управління на основі коаліції — головні особливості в теорії
поліархії.
Т. Дай розвинув теорію плюралізму ідеєю «консенсусу» існуючої політичної
системи. Не заперечуючи існування в американських правлячих колах різних
груп зі специфічними інтересами, він зазначає, що відмінності між цими
групами стосуються приватних питань, тоді як в основних, істотно важливих
для підтримки існуючої соціально-політичної системи, інтереси елітних груп
єдині.
На противагу прихильникам плюралістичного підходу Т. Дай стверджує, що
«влада в Америці зосереджена в руках жменьки людей», еліта сформована по
закритому типу і її положення не залежить від виборів і зміни адміністрацій, гак
як формально обрана правляча еліта не є справжньою, в дійсності провідну
роль відіграють власники й вищі менеджери гігантських корпорацій і банків, в
неї входять власники засобів масової інформації, урядова верхівка, які зробили
кар'єру в промислових і фінансових корпорацій.
Т. Дай вважає, що шляхом реформ в США можна встановити справді
демократичну систему, при якій кожен брав би участь у прийнятті політичних
рішень, при цьому, згідно з вченому, плюралізм в американській політології —
апологетичний теорія, «яка намагається довести демократичний характер
американського суспільства ... вона розвивалася як ідеологія примирення
ідеалів демократії з реальностями індустріального технократичного
суспільства».
При розгляді складу американської політичної еліти вагоме значення має
критична концепція еліт, яку розвинув Ч. Міллс і в якості основного
використовував тезу про гомогенності еліти, тобто про її однорідності (при
поділі на політиків, військових і представників бізнесу), що визначається
спільністю біографій, близькістю поділюваних цінностей і схожим стилем
життя. Ч. Міллс також приділяє увагу неформальним зв'язкам і розглядає такі
консолідуючі моменти, як освіта (окремо розглянувши школи і університети, а
також членство в клубах), дружні зв'язки, шлюбні узи. Політолог, розглядаючи
суспільство у вертикальному розрізі, виділяє еліту як вершину піраміди влади: в
її основі —неорганізована маса рядових громадян, а на середньому рівні —
групи тиску на уряд. В даному контексті важлива і плюралістична теорія, згідно
з якою влада розосереджується між групами інтересів, кожна з яких утворює
власну еліту і контролює її в кожній сфері суспільно-політичного життя, при
цьому вона відкрита для включення найбільш ефективних, здатних і активних
представників контреліти.
М. Лофгрен розвиває концепцію Ч. Міллса і вводить визначення глибокого
держави (Deep State) —феномен, характерний для американської політичної
системи, який сформувався в ході історичного процесу з огляду на
зосередження в США великої кількості капіталу і унікального політичного
впливу на міжнародній арені. Це своєрідна «гібридна» асоціація: представників
політичної еліти, топ-менеджерів фінансового сектора і корпорацій, які можуть
керувати політикою США, не вдаючись до інструментів формального
політичного процесу і без схвалення офіційного уряду, вони вірять в
американську винятковість за кордоном, що має на увазі повсюдне військове
присутність.
Питанням формування і рекрутування еліти приділяється найбільша увага, де
під рекрутуванням мається на увазі механізм формування і відтворення еліти,
що включає в себе критерії, порядок і коло осіб, які здійснюють відбір. Під
універсальними каналами рекрутування маються на увазі соціальні інститути,
причетність до яких дозволяє особам досягти ключових позицій у владній
системі. До таких належать: армія, профспілки, державні та релігійні інститути,
бізнес, система освіти і політичні партії.
На сучасному етапі в науковому середовищі при вивченні систем рекрутування
використовуються трактування системи гільдій і антрепренерський системи.
Закритий тип відбору, неконкурентоспроможність характерні для системи
гільдій, де селекторатому виступає досить вузьке коло осіб, а просування по
щаблях влади, втім, як і оновлення еліт, здійснюється повільно і нерегулярно.
Для політичної системи США характерна антрепренерская система, в якій
відбір носить відкритий і конкурентний характер, здійснюється великим колом
осіб з різних груп і відбувається регулярне оновлення еліт. Основними
критеріями для відбору виступають особисті якості, здібності кандидата та
вміння довести свою компетентність. В контексті специфіки політичної еліти
США також необхідно сконцентрувати увагу на такий чинник, як вплив
масових груп на вершину влади, так як сформовані традиції американського
суспільства дозволяють громадській думці значно ширше впливати на
представників влади.
Можливість горизонтального пересування членів політичної еліти в системі
різноманітних каналів рекрутування характеризує поняття проникності каналів.
Для США характерна висока ступінь проникності каналів: практика приходу на
державну службу осіб з різних сфер бізнесу є загальноприйнятою, та ж
тенденція характерна для осіб, які покидають Вашингтон після чергових
виборів, але вони повертаються знову, коли першою особою країни стає
представник їхньої партії. Кар'єра багатьох держслужбовців була пов'язана з
бізнесом, як і значна частина представників топ-менеджменту корпорацій в той
чи інший час працювали на важливих урядових посадах.
Незважаючи на те, що Сполучені Штати Америки є відносно молодою
державою, в суспільстві і на верхах дуже сильні традиції, незалежно від того, чи
є вони релігійними, етнічними, соціокультурними, морально-етичними або
політичними. В основі політичної системи США — делегування права еліті
виробляти стратегічні рішення, в той час як, наприклад, влада президента
обмежена системою і визначається не формальними повноваженнями, а
здатністю переконувати і домагатися консенсусу серед еліт.
В даному контексті особливий інтерес представляє твердження Дж. Хігл про те,
що сучасну політичну еліту США можна характеризувати як «консенсуально
об'єднану». Об'єднуючими факторами виступають: загальна система
політичних або релігійних або ідеологічних поглядів і цінностей, структурна
інтеграція еліти, наявність спільних інтересів, а також глибоке інкорпорування
загальних правил гри. Еліти, об'єднані консенсусом, допускають досить
високий рівень різноманітності: політичні партії, глави урядів, менеджмент,
державне управління, військові сили, засоби масової інформації перебувають в
тісній взаємодії і дотримуються негласна угода з питань норм і правил
політичної поведінки, свого роду «кодекс стриманою прихильності».
Важливим є сформований в спільному дослідженні Дж. Хігл і М. Бартона
висновок, згідно з яким на початку XXI ст. у всьому світі (і в США зокрема)
спостерігається прихід до влади більш «жорстких» еліт, ніж раніше, а роль
глави держави набуває більш авторитарні риси: політичний курс країни є строго
персоніфікованим, «заточеним» під політичну харизму лідера. Описуючи
основні тенденції, які склалися в політичній еліті за президентства Джорджа
Буша-молодшого, дослідники відзначають фрагментацію, «роз'єднання», в тому
числі і консенсуально об'єднаних еліт, а також ослаблення горизонтальної
моделі демократії на користь «демократичного елітизму». Автори дослідження
стверджують, що ця тенденція свідчить про те, що в міру подальшого
ускладнення суспільства склалися елітні конфігурації через деякий час стають
менш ефективними, а засновані ними політичні режими - менш стабільними,
що призводить до спроб відновити ефективний баланс за допомогою
обмеження різноманітності «зверху», а також веде до посилення «пануючої
еліти» і більш жорсткої опозиції конкуруючих фракцій всередині еліти.
Необхідно відзначити, що за президентства Барака Обами склалися протилежні
тенденції, зокрема, ослаблення позицій «сильних лідерів» при розширенні
елітного консенсусу.
З огляду на умови сформувалася політичної системи США, механізм
конвертації складу еліти в зовнішньополітичні рішення постає як складна
взаємодія різноманітних акторів, які репрезентують інтереси держави і
громадянського суспільства за межами Сполучених Штатів. Найважливішою
характерною рисою даного процесу є рівноправність беруть участь суб'єктів —
незалежно представляють вони державу або виступають в якості агентів
громадянського суспільства, що і зумовлює плюралістичний характер
організації політичної еліти. В контексті прийняття зовнішньополітичних
вирішенні, склад політичної еліти формує вищий ешелон репрезентують
державу і громадянське суспільство структур, приналежність до яких
визначається ступенем залучення різних політичних акторів в процес прийняття
стратегічних рішень.
Домінування еліт у системі американської політичної влада не переростало в
олігархічний режим. Це пояснюється низкою причин. Одна з найважливіших
полягає у тому, що американська верхівка завжди, зокрема на сьогодні,
поділялася на конкуруючі шари і групи, які змагалися між собою, прагнули
заручитися широкою народною підтримкою, укладаючи з нижніми класами
компроміси і альянси. Інша важлива причина полягає у тому, що з моменту
утворення США їх політичний устрій і режим ґрунтувалися на визнанні з боку
еліт необхідності суспільного договору з народом як єдино міцної основи
американської громадської системи.
Це було і залишається основою і гарантією збереження демократичного
політичного режиму в США. Між елітою і масами існують скоріше відносини
представництва, ніж панування і підпорядкування.
 2.3 Порівняння політичних еліт Сходу та Заходу
Як бачимо, правляча еліта Японії за ключовими характеристиками значно
відрізняється від тієї соціальної групи, яку у західних країнах, у нашому
випадку США, називають політичною елітою.
Головними відмінностями є:
• функціонування еліти на основі традиційних політико-міфологічних уявлень
про владу;
• пристосування західних елітарних концепцій і принципів функціонування та
взаємодії еліт на різних рівнях влади до потреб легітимізації власних
механізмів згідно з вимогами демократичного правління;
• існування запозичених новацій у вигляді «надбудови» над традиційними
уявленнями про носіїв влади та морально-етичні мотиви їхньої діяльності;
• поєднання у діяльності еліти функцій прийняття стратегічних державницьких
рішень, мозкового центру нації, охоронця національних морально-етичних
норм і верховного судді у справі їх дотримання;
• розмитість правлячої еліти, за якої виділяється верхівка «елітної піраміди», а
середня ланка та основа не мають чітко окресленої соціальної межі, хоча у
процесі прийняття рішень відіграють навіть більш вагому роль, ніж політична
верхівка;
• упершочергове значення особистих зв'язків для входження в елітне
середовище;
• особливе становище інтелектуалів у структурі правлячої еліти та їх
визначальна роль у процесі прийняття рішень;
• двоєдиність освітньої й виховної функцій, що реалізуються системою освіти у
процесі підготовки майбутньої еліти.
 ВИСНОВКИ

Основні риси сучасного політичного простору, які полягають в тому, що всі

основні сфери життєдіяльності на сьогодні значною мірою знаходяться під
впливом комунікаційних глобальних процесів, сприяють утворенню
транснаціональної еліти, яка не підзвітна національному електорату, а значить
процеси глобалізації, з одного боку, посилюють політичну владу еліт. З іншого
боку, опосередкованим ефектом глобалізації є повернення еліт у стан
невизначеності і високих ризиків, адже глобальні процеси, що розвиваються у
сучасному світі, безпосередньо впливають і на зростання політичної культури
суспільства. У силу зазначених причин сучасні політико-управлінські еліти є
своєрідною системою зв’язків, комунікацій, що об’єднує представників різних
соціальних груп, що беруть участь у процесі розробки, прийняття і реалізації
політичних та управлінських рішень.
Аналіз основних аспектів формування еліти у США та Японії свідчить, що на
формування сучасних політико-управлінських еліт впливають особливості
історичного розвитку і політичного управління, традиції, ментальні та ціннісні
установки.
Основними напрямками застосування зарубіжного досвіду в механізмі
формування політико-управлінської еліти в Україні є формулювання
національної ідеї, забезпечення відкритості політико-управлінської еліти та
мерітократичних принципів кадрової політики, створення системи елітної
освіти.
 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Кремінь В.Г. Політологія. Підручник // За загальною редакцією проф.

Кремінь В.Г. проф. Горлача М.І. – Харків "Єдінорог", 2001
2. Основи політології: Курс лекцій. /За ред. Б. Кухти — К., 1992
3. Елітознавство: підручник / за заг. ред. В.А. Гошовської. К. : НАДУ, 2013
4. Сила-Новицкая Т. Культ императора в Японии: мифы, история, доктрины,
политика [Електронний ресурс]
5. Зильберман Э. Миф о вестернизации Японии [Електронний ресурс]
6. Топалова С. О. Правляча еліта в Японії: вплив національних традицій та
демократичних інновацій [Електронний ресурс]
7. Зюзина Е. Б. Историческая эволюция политической элиты США
[Електронний ресурс]