Перелік питань, що охоплюють зміст робочої програми дисципліни “ПОЛІТОЛОГІЯ”

ТЕМА 1.

1. Політологія як наука. Предмет політології.

2. Категорії та закономірності політології як закономірності.
3. Система методів політологічного пізнання.
4. Місце політології в системі суспільно-гуманітарних наук.
5. Основні завдання та функції політології.
6. У який історичний період політична наука оформилась як самостійна наукова дисципліна? Які
існували причини для цього?
7. Зростання ролі і значення науки про політику на сучасному етапі.
8. Значення політології для формування політичної свідомості і культури студентів.
9. Основні етапи розвитку політичної науки.
10. Теоретичний та прикладний аспекти сучасної політичної науки.

ТЕМА 2. Політика як суспільне явище.

1. Яка історія визначення поняття та категорії “політика”, її сутнісних ознак?

2. “Політичне життя суспільства” як загальна систематизуючи політологічна категорія.
3. Основні види та напрямки політики.
4. Які причини виникнення політики в суспільстві?
5. Які функції політика виконує в суспільстві? Виділіть, на ваш погляд, найбільш важливі функції та
аргументуйте свій вибір.
6. Політика як наука і мистецтво.
7. Взаємозв’язок політики і економіки як механізмів регуляції суспільного життя.
8. Коли виникла національна проблема, які причини її появи та основні форми її розв’язання?
9. Що є спільне, а що – відмінне в поняттях “етнос”, “національність”, “нація”?
10. Соціальна політика. Формування середнього класу – необхідна умова соціального розвитку України.
11. Політична діяльність та її основні форми.
12. Активна та пасивна політична позиція особи.
13. Права людини як критерій гуманізму в політиці.
14. Конституція України про політичні права та свободи людини і громадянина і практика їх реалізації.
15. Міжнародна політика. Україна в системі сучасних міжнародних відносин.
16. Особа як об’єкт і суб’єкт політики.
17. Формування громадянина в умовах становлення української державності (актуальні проблеми та
перспективи).
18. Політична участь та її основні форми. Фактори, що визначають види політичної участі.
19. Політичне відчуження та його прояви.
20. Різні типи особистостей по відношенню до політики.
21. Які соціальні верстви українського суспільства демонструють високу політичну активність? А які
найменшу? Як ви думаєте: чому?
22. Політичний менеджмент.
23. Політичний маркетинг.

ТЕМА 3. Влада.

1. Поняття, природа та риси політичної влади.

2. Коли і чому виникла влада?
3. Політична влада та її функції.
4. Основні концепції влади.
5. Теорія розподілу влади, її сутність та значення.
6. Чи можливо звести владу до одного тільки насильства? Якщо ні, то чому?
7. Що означає легітимність політичної влади? Типи легітимності.
8. Криза легітимності влади та проблеми її розв’язання.
9. Сучасні джерела легітимності політичної влади.
10. Централізація та децентралізація влади.
11. Які існують шляхи досягнення влади?
12. Суб’єкти і носії політичної влади.
13. Політична еліта як суб’єкт політичної влади.
14. Політична еліта в Україні: особливості формування.
15. Політична опозиція та контреліта як суб’єкти політичної влади.
16. Групи тиску як суб’єкт політичної влади.
17. Політична влада в сучасній Україні, її характеристика та особливості. Особиста думка.
18. Розкрийте зміст форм політичної влади: охлократія, тимократія, мерітократія.
19. Розкрийте зміст форм політичної влади: демократія, аристократія, технократія, теократія.
20. Влада і власність, їх єдність і взаємообумовленість.

ТЕМА 4. Політична система.

1. Поняття і структура політичної системи.

2. Політична система та її функції.
3. Типологія політичних систем. Які основні типи політичної системи вирізняють у сучасній західній
політичній науці?
4. Політична система України, її особливості та структура.
5. Поняття держави, її характерні риси та атрибути.
6. Чому держава є базовим інститутом політичної системи?
7. Основні теорії походження держави.
8. Функції держави та структура держаної влади. Які форми держави були характерні для Радянського
Союзу?
9. Правова держава та її основні ознаки.
10. Соціальна держава. Які передумови необхідні для формування соціальної держави?
11. Форми державного правління.
12. Форми державного устрою.
13. Типологічні ознаки сучасної української держави.
14. Поняття громадянського суспільства, його основні ознаки.
15. Умови формування і функціонування громадянського суспільства.
16. Становлення громадянського суспільства в Україні.
17. Головні інститути громадянського суспільства.

ТЕМА 5. Політичні режими.

1. Дайте визначення політичного режиму. Які існують типи політичних режимів? Чим вони
розрізняються між собою?
2. Демократія: сутність, її види та форми, гарантії.
3. Демократичний політичний режим.
4. Визначте спільні риси й відмінності у функціонуванні тоталітарного та авторитарного політичних
режимів.
5. Чи є неминучим встановлення авторитарного режиму у процесі модернізації тоталітарного
суспільства?
6. Чим відрізняється сучасна демократія від античної?
7. Тоталітаризм як історичний і політичний феномен. Ознаки тоталітарного політичного режиму.
8. Які існують соціальні, політичні і духовні витоки тоталітаризму?
9. Поясність, що таке “тотальність” у державі?
10. Чому тоталітарне суспільство називають закритим?
11. Умови та напрямки трансформації недемократичних політичних режимів в демократичні.
12. Особливості сучасного політичного режиму в Україні. Труднощі посткомуністичної трансформації.

ТЕМА 6. Політичні партії.

1. Партія як політичний інститут, визначення та еволюція політичних партій.

2. Основні ознаки та функції політичних партій.
3. Критерії класифікації політичних партій. Типи політичних партій.
4. Багатопартійність як необхідна умова становлення демократичного процесу.
5. Соціальні, економічні та інші основи багатопартійності.
6. Сутність і типи партійних систем. Основні фактори їх формування.
7. Чим відрізняються політичні партії від громадянських організацій, а останні від громадянських
рухів?
8. Опозиція і її роль в політичному житті.
9. У чому полягає відмінність між правлячими і опозиційними партіями?
10. Політичні партії правої та правоцентристської орієнтації в Україні.
11. Політичні партії центристської спрямованості в Україні.
12. Політичні партії лівої орієнтації в Україні.
13. Поняття та типи груп тиску.
14. Функції і методи груп тиску.
15. Політична практика лобізму. Дайте оцінку (особиста думка).

ТЕМА 7. Політична культура та політична соціалізація.

1. Поняття політичної культури та її основні тлумачення.

2. Структура політичної культури.
3. Типи політичних культур (за Г. Алмондом та С. Вербою).
4. Різні типи особистостей за критерієм політичної культури.
5. Політичні субкультури. Молодіжна субкультура.
6. Політична культура як чинник модернізації суспільства.
7. Політична культура і національні культурні традиції.
8. Політична соціалізація особи: сутність, фактори, механізми.
9. Політична культура в сучасній Україні: традиції та інновації.
10. Функції політичної культури.
11. Політичні міфи та стереотипи.
12. Зробіть порівняльний аналіз політичних культур: Захід-Схід-Україна.

ТЕМА 8. Політичне лідерство.

1. Політичне лідерство та його обґрунтування в політології.

2. Теорії політичного лідерства.
3. Сутність і типологія політичних лідерів.
4. Принципи висування політичних лідерів в демократичному суспільстві.
5. Якими рисами, на ваш погляд, повинен бути наділений сучасний політичний лідер?
6. Критерії оцінки популярності та ефективності діяльності політичних лідерів в сучасній Україні
(особиста думка).
7. Сутність політичного лідерства та його функції.
8. Які фактори найбільше впливають на характер політичного лідерства?
9. Чи поділяєте ви точку зору, відповідно якій часи великих політичних лідерів пройшли? Обґрунтуйте
своє бачення.
10. Розрізніть поняття “вождь”, “вожак”, “політичний лідер”. Культ особи.

ТЕМА 9. Політична свідомість і ідеологія.

1. Політична ідеологія – поняття і функції.

2. Політична свідомість: поняття, структура, функції.
3. Масова політична свідомість. Особливості масової політичної свідомості в Україні.
4. Роль громадської думки в політиці.
5. Роль і місце засобів масової інформації у формуванні громадської думки.
6. Функції суспільно-політичних доктрин в суспільстві.
7. Чим відрізняється структура цінностей класичного лібералізму від структури цінностей
неолібералізму?
8. Порівняйте структуру цінностей класичного консерватизму і неоконсерватизму.
9. Як ви думаєте, чим можна пояснити велику популярність консервативних ідей на Заході?
10. Соціалізм як політична доктрина.
11. Охарактеризуйте основні цінності в соціал-демократичній політичній ідеології. Який вплив має
соціал-демократія на соціальні і політичні процеси в сучасному світі?
12. Правий і лівий політичний екстремізм.
13. Фашизм та неофашизм. В чому, на ваш погляд, полягає “живучість” фашистської ідеології?
14. Основні риси ідеології анархізму. Чому ніколи в жодній країні анархісти не були при владі?
15. Роль політико-ідеологічних доктрин для України. Яка ідеологія потрібна Україні? (Ваша думка)

ТЕМА 10. Історія політичних вчень.

1. Яке значення мали політичні ідеї для розвитку суспільства?

2. Чи є ідеї Платона (“Ідеальна держава”) підґрунтям тоталітаризму?
3. Які політичні погляди Аристотеля є актуальними і сьогодні?
4. Чому в епоху Середньовіччя суспільно-політична думка перебувала під величезним впливом церкви?
5. Політичні погляди Н. Макіавеллі. “Макіавеллізм” як політична доктрина.
6. Співвідношення політики і моралі в творах Н. Макіавеллі.
7. Основні ідеї просвітників та їх значення.
8. Основні політичні ідеї Т. Гоббса. Їх актуальність.
9. Значення політичних ідей Дж. Локка для розвитку демократичних правових держав світу.
10. Вчення Ш. Монтеск’є про розподіл влади. Актуальність його для сучасної України.
11. Формування радикально-демократичного напрямку політичної думки Нового часу.
12. Політико-правові вчення в Німеччині у XVIII-XIXст.
13. Основні віхи політичної думки кінця ХІХ-поч.ХХст. (О. Конт, Е. Дюркгейм, В. Парето, Г. Моска).
14. Політичні погляди М. Вебера.
15. Ранні пам’ятки політичної думки Київської держави (ХІ-ХVст.).
16. Особливості політичної думки в Україні в XVI-XVIIIст.
17. Політична думка в Україні кінця ХІХ-поч.ХХст.
18. М. Драгоманов – основоположник політичної науки в Україні.
19. Політичні погляди М. Грушевського.
20. Політичні погляди В. Липинського, Д. Донцова

ТЕМА 1.

1. Політологія як наука. Предмет політології.

Політологія в її сучасному вигляді — це явище новітнього часу. Вона виникла на сучасному етапі
людської цивілізації. Це сталося в період утвердження індустріального суспільства, коли разом з
бурхливим розвитком наукового знання виникли нові нетрадиційні стосунки між людиною і
навколишнім світом. Організаційне оформлення політології відбулося в країнах Заходу лише після
Другої світової війни, бо ще до середини ХХ століття в гуманітарній науці розуміння політичної системи
обмежувалося вченням про державу.
Разом з такими дисциплінами, як політична етнографія, політична демографія, політична статистика,
еко- і біополітологія, цей комплекс знань створює політичну науку, або політологію в широкому
розумінні.
Політологія(від грецьк. politika — державні й суспільні справи і logos — вчення) у вузькому її значенні
— як загальна теорія політики, що становить «душу й серце» політичної науки. Політологію (загальну
теорію політики) відрізняє від інших політичних наук те, що вона не торкається окремих аспектів
політики і не вивчає політику поряд з іншими, неполітичними об’єктами. Специфіка теорії політики
полягає в тому, що вона, по-перше, спеціально досліджує політику як цілісний об’єкт і, по-друге, за
головний предмет бере групу внутрішніх, іманентно властивих тільки політиці, специфічних
закономірностей владних відносин.
Проте єдиного погляду на цю проблему немає. Більше того, існує багато різних визначень науки про
політику.
Є три підходи до визначення політології:
-розуміння політології як міждисциплінарної науки, що охоплює всі перелічені й подібні галузі
наукового знання про політику – досить поширений;
-всю сукупність наукових знань про політику називають політологією у широкому розумінні, менш
поширений;
-Політологія — це наука про політичну систему суспільства та її різноманітні підсистеми. Жодна інша
галузь наукового знання, яка досліджує політичну сферу суспільного життя, не робить це з такою
системністю й повнотою, як політологія, і не має політичну систему суспільства в цілому як свій
предмет. Політологія не може претендувати на вивчення всієї багатоманітності проявів політичного
життя суспільства, однак вона є єдиною наукою, яка досліджує такі прояви в систематизованому вигляді
- наш робочий.
Стосовно предмета політології існували різні судження.
В античному світі приватне і політичне, державне життя існувало в нерозривній єдності.
Інституціональним суб'єктом політики там була лише держава, оскільки інших розвинених політичних
інститутів тоді ще не знали. Об'єктом політико-філософських досліджень античних мислителів була саме
держава у нерозривній єдності з суспільством.
У міру розмежування громадянського суспільства й держави, появи інституціональних засобів впливу
цього суспільства на державу — політичних партій, груп інтересів, засобів масової інформації тощо —
коло інституціональних суб'єктів політики розширилося, вона стає наукою про політику в цілому.
Тому вчені висловлюють різні думки щодо предмета політології. Одні вважають таким предметом владу,
другі — політичну систему, треті — демократію, четверті — політичну культуру.
Отже, як загальне визначення предмета політології, можна було б запропонувати таке: політологія у
вужчому розумінні (загальна теорія політики) вивчає специфічну групу закономірностей відносин
соціальних суб’єктів з приводу влади.

2. Категорії та закономірності політології як закономірності.

Вихідний теоретичний матеріал пізнання будь-якої науки становлять категорії - це загальні,
фундаментальні поняття, які відображають найбільш істотні, закономірні зв'язки й відносини реальної
дійсності та пізнання. Їхня специфіка полягає в тому, що вони розкривають різні сторони процесу
здійснення влади у суспільстві. Як порівняти з іншими суспільними науками, що досліджують проблеми
політичного життя, категорії політології мають конкретніший характер. Це наступні категорії:
Це наступні категорії:
- політична влада - 1) центральне, організаційне й регулятивно-контрольне начало політики, здатність,
право і можливість суб'єкта політики нав'язувати власну волю, розпоряджатися іншими людьми,
суспільними групами, державами за допомогою авторитету, закону, примусу тощо; 2) система керівних
(державних) органів.
- політична система суспільства (поєднує в собі решту категорій - політичні інститути -державу та її
структурні елементи, політичні партії, групи інтересів, органи місцевого самоврядування); -
впорядкована сукупність державних, політичних, громадських організацій та інститутів, сфера
політичного життя суспільства. П.С. конкретного суспільства визначається його класовою природою,
соціальним ладом, формою правління, типом держави, характером політичного режиму, політико-
ідеологічними та культурними відносинами у суспільстві, політико-правовим статусом держави,
історичною та національною традиціями політичного устрою.
- політична культур і її складові (політична свідомість, політична поведінка, політичні цінності,
політичні норми, політична соціалізація);
- політичний процес (відносно однорідні серії політичних явиш, пов'язаних між собою причиновими або
структурно-функціональними залежностями);
- політичне явище (сукупність усіх чинників і явищ, пов'язаних із здійсненням політики).
Закон — це необхідний, істотний, стійкий і повторюваний зв'язок між явищами.
Закономірність – це регулярна повторюваність вияву закону.
Поняття закону в соціальне-політичних науках означає загальне, стисло сформульоване теоретичне
положення, яке визначає сутність соціальних і політичних явищ та об'єктивно існуючий між ними
взаємозв'язок.
Політологічний закон завжди характеризується досить специфічним співвідношенням абстракції й
конкретності і формулюється на достатньо високому рівні узагальнення. Тільки в цьому разі він може
відбивати справді обов’язкові, універсальні зв’язки між явищами.
Серед закономірностей, що відображають вплив зовнішніх факторів, слід виділити політико-економічну
закономірність. Ця закономірність відбиває співвідношення між економічним базисом суспільства і
політичною владою як елементом надбудови.
Водночас політична влада, будучи похідною стосовно економічної, характеризується самостійністю, що
відкриває широкі можливості для політичного впливу на економічні процеси. Проте самостійність
політичної влади не можна абсолютизувати.
З-поміж закономірностей, що відбивають вплив зовнішніх факторів, треба також виділити політико-
технологічну закономірність. Нині ніхто не може заперечувати могутнього впливу розвитку техніки на
динаміку політичних процесів. Цей зв’язок особливо наочний у таких сферах, як війна з її сьогоднішніми
технічними можливостями знищення людства і всього живого на Землі; науково-технічні досягнення в
передових країнах і посилення їхнього політичного впливу на міжнародне співтовариство; широке
залучення мас до політичних процесів
Існує й цілий комплекс закономірностей, що відбивають дію внутрішніх зв’язків та тенденцій
політичного життя. Це передовсім розширення сфери політичного життя й підвищення його ролі в
суспільстві, значення народних мас у політичному процесі, у розвитку демократії, самоврядування, у
зміні політичних та державних форм.
До закономірностей політичного життя належать також: демократизація політичних відносин, зростання
ролі «людського виміру» політичних процесів, підвищення ступеня соціалізації, гуманізації політичних
відносин, що забезпечують цілісність суспільства.
Одним із найважливіших законів політології є закон поділу влади, який у світовій та вітчизняній
політології у своїх основних рисах (необхідності, загальності, повторюваності, інваріантності) ще
недостатньо розроблений.
Закони функціонування політики характеризують її життєдіяльність як особливого організму. Ці закони
розкривають суттєві й необхідні зв’язки між усіма структурними компонентами політичної сфери:
політичними інтересами й політичною діяльністю, політичною діяльністю та політичними відносинами,
політичною свідомістю й політичними інститутами тощо.
Важливу роль у політології відіграють закони розвитку політичного життя, політичних систем,
політичних відносин. Ці закони виступають як закони якісних перетворень на підставі зіткнення
протилежних сил і тенденцій у межах певної сутності. Закони розвитку виявляються через
багатоманітність форм взаємодії соціальних суб’єктів політичного життя (політична боротьба,
гегемонізм, співробітництво, згода, союз, ізоляція, нейтралізація тощо). При цьому політична боротьба
виступає як засіб, а стабільність, життєздатність системи політичних відносин, збалансованість
політичних інтересів — як мета.

3. Система методів політологічного пізнання.

У процесі вивчення політичних явищ політична наука користується різними методами дослідження.
Виходячи з того, що у сферу інтересів науки про політику входить величезна за своїми масштабами
соціальна практика, політологія використовує власне всі методи інших соціальних наук: філософські,
правові, соціологічні, історичні, математичні, логічні (аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення,
індукція і дедукція, аналогія і моделювання тощо). Із суто теоретичних методів можна назвати такі:
теоретичний експеримент, математична формалізація, гіпотетично-дедуктивний метод, метод
поступового руху від абстрактного до конкретного, метод історичного описування тощо.
Для більшості політологів як на Заході, так і в нас, в Україні, загальною методологічною основою
досліджень залишається діалектичний метод. Він визначається конкретно-історичним підходом до
аналізу явищ дійсності, урахуванням впливу на політичні явища багатьох різноманітних факторів, що
діють у суспільстві, визнанням пріоритетної дії економічної сфери життя су-
спільства, розглядом усіх політичних явищ і подій у їхньому розвитку та взаємозв’язку тощо.
У політичних дослідженнях суттєве значення мають системний підхiд та структурно-функціональний
аналіз. Зміст системного підходу становлять філософські уявлення про цілісність об’єктивного світу,
співвідношення цілого й частин, взаємодії системи з середовищем, загальні закономірності
функціонування й розвитку систем, структурованість кожного системного об’єкта, активний характер
діяльності суб’єктів соціально-політичних систем.
Системний аналіз політологи вважають особливо важливим у пізнавальному відношенні. Системний
підхід було запозичено з інших галузей знань (кібернетика, теорія інформації). Проте в науці є дуже
поширеною думка, що першим прикладом використання цього методу в гуманітарній галузі знання став
аналіз структури суспільно-економічної системи капіталізму, зроблений К. Марксом. Цінність і
важливість такого підходу полягає у цілісному сприйнятті об’єкта дослідження та загальному аналізі
зв’язків між окремими елементами в межах широкого цілого. Як засвідчують теоретичні дослідження,
системний аналіз політичних явищ і процесів може охоплювати дослідження політичної системи в
цілому (наприклад, політичної системи України, США, Німеччини тощо), окремих частин політичних
систем — підсистем (наприклад, законодавчої, виконавчої та судової влад, партійної системи, системи
профспілок, системи місцевої влади тощо); елементів політичної системи (політична партія, уряд, гро-
мадянин тощо).
У другій половині ХХ століття значного поширення в західній (особливо американській) політологічній
школі набули біхевіористські методи, тобто способи дослідження суспільних (політичних) явищ через
вивчення та спостереження поведінки окремих людей і суспільних груп. Отже, визначальною в підході
до розуміння цих методів стає категорія «політичної поведінки», основним змістом якої є дії людини, що
виконує певну політичну роль. Вивчення політичної поведінки особи має на меті отримання певної
емпіричної інформації з допомогою або безпосереднього спостереження, або здобуттям опосередкованої
інформації через експеримент, анкетування, інтерв’ю, аналіз документів тощо.
Використання біхевіористського методу в науці про політику полягає в тому, що політика як суспільне
явище характеризується передовсім індивідуальним виміром, а всі інші соціальні форми діяльності вона
виводить саме з аналізу поведінки індивідів, між якими існують групові зв’язки. Такий підхід бере за
спонукальний мотив участі людини в політиці її психічну орієнтацію, яка пов’язана з її відчуттями,
емоціями, волею, темпераментом тощо. Ось чому участь людей у політиці накладає на неї неповторний
відбиток. Біхевіористські методи дослідження ще недостатньо використовуються у вітчизняній
політології і не тільки через їхні об’єктивні недоліки, а ще й тому, що в недалекому минулому їх не
визнавала радянська наука, а відтак і вивчення цих методів було цілком зайвим.
З-поміж методів політичної науки порівняльні методи найдавніші, але вони й досі широко
застосовуються в політичних дослідженнях. Ними користувалися ще Платон, Арістотель, Монтеск’є, а
також К. Маркс, М. Вебер, В. Парето та інші видатні мислителі нової та новітньої доби. Значне
поширення цих методів пов’язане з неможливістю широкого застосування експерименту в науці про
політику і потребою спостерігати політичні явища та процеси в їхньому природному стані. Надзвичайно
велика складність застосування порівняльного методу випливає зі складності самого вибору явищ, які
порівнюватимуться в наукових спостереженнях і дослідженнях. Характерною визначальною рисою
цього методу є зіставлення двох (або більше) політичних об’єктів (або їхніх частин), які мають спільні
характеристики. Використання порівняльного методу дає змогу виявити, у чому полягає схожість
досліджуваних об’єктів (або їхніх частин) і чим саме вони відрізняються один від одного.
Порівняльний аналіз уможливлює комплексне осмислення проблем цілісного, взаємозв’язаного та
взаємозалежного світу й спонукає до пошуків не тільки відмінностей, а й подібності в його розвитку.
Порівняльному аналізу піддають такі функції політичних систем різних суспільств, як збереження
стабільності й цілісності, розв’язання конфліктів, захист державної незалежності, задоволення очікувань
та вимог громадян тощо.
Надзвичайно актуальною проблемою в політології є встановлення об’єктивних показників для
порівняння різних систем. Так, наприклад, для порівнювання розвитку демократії в різних країнах таким
показником можуть бути масштаби реального залучення громадян у політичні процеси. Дуже цікавим є
вибір критеріїв для порівняльного аналізу діяльності політичних партій, зокрема: інтереси яких класів,
соціальних верств чи груп населення виражає партія; які її ідейно-теоретичні цінності й настанови;
основні функції політичного керівництва; принципи відбору та просування лідерів на політичні та
державні посади і контролю за їхньою діяльністю; розробка та реалізація внутрішньої та зовнішньої
політики держави, участь у цих процесах тощо.
Зараз у політології широко застосовуються емпірико-соціологічні методи, методи соціальної психології,
статистики, моделювання. Основним об’єктом цих досліджень є функціонування політичних інститутів,
дії політичних суб’єктів, динаміка соціальної думки. За допомогою названих методів можна вивчати
стиль діяльності учасників політичних процесів, ефективність політичних рішень, рівень політичної
свідомості та культури різних груп населення. Для цього використовуються аналіз статистичних даних,
політичних рішень, усні методи (інтерв’ювання); письмові опитування (анкетування); безпосереднє
спостереження за об’єктом, що вивчається, соціально-політичні експерименти. Застосовуючи ці методи,
необхідно враховувати можливості типізації об’єктів, що вивчаються.
Крім вищезазначених загальних методів у політології розробляється й конкретна методика політичних
досліджень, яка полягає у використанні в належній послідовності та взаємозв’язку сукупності певних
технічних прийомів. Ці прийоми майже нічим не відрізняються від тих, якими користуються в інших
галузях емпіричних досліджень. Їх можна розділити на три основні групи. До першої групи належать ті,
які зв’язані з отриманням початкової інформації, наприклад спостереження, вивчення документів, опиту-
вання, обстеження і т. п. Другу групу становлять прийоми, що використовуються з метою обробки й
аналізу вихідних даних: описування, класифікація, типологізація, статистичний, генетичний,
математичний аналіз і т. п. До третьої групи входять такі прийоми, які дають змогу здійснити перевірку
наукової гіпотези. До неї слід віднести передовсім соціальне експериментування й моделювання.
У сучасній політології емпірико-соціологічні методи набули значного поширення. Фактично на Заході
склалася прикладна політологія, орієнтована на практичне застосування результатів дослідження, цього
специфічного інтелектуального товару, замовником і покупцем якого є центральні та місцеві органи
влади, політичні партії, державні установи, приватні фірми.

4. Місце політології в системі суспільно-гуманітарних наук.

Політика є об’єктом вивчення багатьох гуманітарних дисциплін. У чому ж полягає специфіка
Об'єктом політології як науки виступає політична сфера суспільного життя, основний зміст якої
складають політико-владні відносини як відносини з приводу влади в суспільстві.
Політика є об'єктом дослідження багатьох наук про суспільство, причому кожна з них має у цій сфері
свій предмет і досліджує його притаманними їй методами й засобами.
Політична філософія з'ясовує значення політичних явищ для життя людини й суспільства, оцінює їх під
кутом зору загального блага, принципів справедливості, свободи, рівності тощо. Вона більшою мірою
виходить із того, що повинно бути або що є бажаним, аніж із дійсного.
У значенні найбільш загальної методології пізнання політичної сфери суспільного життя політична
філософія виступає як філософія політики.
Політична історія є історією політики — вона вивчає головним чином процеси виникнення, розвитку й
занепаду держав, відносини між ними, війни, революції.
Принципова відмінність історичного дослідження полягає в тому, що воно йде від вивчення конкретних
подій, процесів і фактів до певних теоретичних узагальнень, тоді як політологія використовує вже
існуючі теоретичні узагальнення — форми наукового знання про політику (ідеї, гіпотези, концепції,
теорії, парадигми тощо) при аналізі конкретних явищ і процесів, наприклад політологічне дослідження
процесу становлення багатопартійності в Україні передбачає використання основних положень
партології, політолог повинен з'ясувати, як співвідноситься процес становлення багатопартійності в
Україні з уже відомими закономірностями такого процесу, чи відповідають політичні партії України
існуючим теоретичним моделям партій, якою є партійна система в країні тощо.
Але вже історія політичних учень виступає невід'ємною складовою політології як історія виникнення,
становлення і розвитку політології.
Тривалий час політологія розвивалась у складі соціології. Соціологія є наукою про соціальні відносини
як один із їхніх різновидів. Соціальні відносини — це відносини, які складаються між історично та
об'єктивно сформованими спільностями людей: класові, етнічні, демографічні тощо. В дослідженні
політичної сфери соціологія йде від соціального до політичного, тобто від відносин між соціальними
спільностями до відносин з приводу політичної влади. Досліджуючи соціальний аспект політичної сфери
суспільного життя, соціологія виступає як політична соціологія.
Використовуючи притаманні їй методи й засоби дослідження — анкетування, інтерв'ю тощо, вона
виступає як соціологія політики.
Політологія ж йде від визначень політики, влади до їхніх суб'єктів, у тому числі соціальних. Вона
традиційно вивчає в основному інституціональний аспект політики, передусім організацію та діяльність
держави, весь механізм політичної влади.
Органічним є зв'язок політології з правознавством, насамперед з такими його складовими, як теорія
держави і права та наука конституційного права. Політологія й теорія держави і права мають спільний
головний об'єкт дослідження — державу. Об'єктом науки конституційного права є державно-політичні
відносини, тобто ті, суб'єктом яких тією чи іншою мірою виступає держава. Політологія досліджує також
інші політичні інститути — політичні партії, групи інтересів, органи місцевого самоврядування, всю
багатоманітність суб'єктів і виявів політичних відносин.

5. Основні завдання та функції політології.

Узагальнюючи наявні точки зору, можна виокремити п'ять основних функцій політології:
-теоретичну;
-методологічну;
-практичну;
-виховну;
-прогностичну;
Теоретична функція полягає у розробленні нею різних теорій, концепцій, гіпотез, ідей, категорій, понять,
формулюванні закономірностей, які описують і пояснюють багатоманітні явища і процеси політичного
життя суспільства.
Методологічна функція полягає в тому, що категорії й поняття цієї науки, а також формульовані нею
закономірності використовуються іншими науками як теоретичний інструментарій у дослідженні
політичних явищ і процесів, наприклад такі як
політика; політична влада; політична система суспільства; політичний процес;політичний режим;
політична партія;
Практична функція полягає у її зорієнтованості на вирішення конкретних практичних політичних
завдань і проблем. На основі розроблюваних нею теоретичних положень політологія формулює
рекомендації щодо здійснення політики, проведення тих чи інших заходів і компаній (найповніше
проявляється у прикладній політології, основний зміст якої складає розроблення різних політичних
технологій).
Виховна функція політології полягає у формуванні світогляду особи, її політичній соціалізації, даючи ій
знання про політичну сферу суспільного життя, про політичні інститути, права, свободи та обов'язки
громадянина, політичну культуру.
Прогностична функція полягає у її здатності передбачати, прогнозувати перспективи розвитку
політичних процесів, найближчі й віддалені наслідки прийняття і виконання політичних рішень.
Реалізація цієї функції передбачає моделювання політичних процесів і відносин, завчасне проведення
наукових експертиз найвагоміших політичних рішень на предмет реальності очікуваного від них ефекту.
В умовах становлення політології як науки в умовах розбудови суверенної української держави логічно
виникає питання, а навіщо її вивчати. В найбільш загальній формі відповісти на це питання можна таким
чином. Навчаючи мистецтву володіння політикою, мистецтву володарювання, політологія допомагає
формувати політичну культуру народу, створювати громадянське суспільство, таке необхідне для
забезпечення прав і свобод людини. Будучи частиною демократичної освіти, вона стоїть на сторожі
становлення і збереження гуманізму, людяності у відносинах між державою і суспільством, між
суспільством і особою.
Політологія має і велике виховне значення. Американські вчені X. Юлоу і Д. Марг вважають, що
політична наука несла і продовжує нести головне навантаження у вихованні майбутніх громадян. Досвід
останніх років політичного життя України показав: активність громадян в управлінні справами
суспільства і держави стримується політичною неосвіченістю, наївністю, нерідко відсутністю політичної
культури, що дозволяє різнім політичним силам маніпулювати суспільною свідомістю, використовувати
активність народу для задоволення своїх політичних амбіцій. Коли сучасна людина не цікавиться
політикою, політика цікавиться нею.

Знання про політику необхідні кожній людині, тим більше, майбутньому спеціалісту - вчителеві, який
прагне зрозуміти свої потреби у суспільстві. Завдання полягає в тому, щоб сформувати таку людину, яка
б свідомо і добровільно, належним чином могла виконувати свої професійні обов'язки, а також уміла за
допомогою набутих знань захистити не лише свої законні права та інтереси, а й тих, хто працює поруч,
тобто розуміти, що політологія носить і свою частку в підготовку інтелігенції, яка б володіла сучасним
Цивілізованим демократичним мисленням.

6. У який історичний період політична наука оформилась як самостійна наукова дисципліна? Які
існували причини для цього?
Організаційне оформлення політології відбулося в країнах Заходу лише після Другої світової війни, бо
ще до середини ХХ століття в гуманітарній науці розуміння політичної системи обмежувалося вченням
про державу. У ті часи тільки право, насамперед державне й міжнародне, повністю домінувало в процесі
вивчення політичних систем. І тільки після Другої світової війни з’явилися теоретичні праці, в яких
предметом політики стало не тільки життя держав, а й діяльність політичних партій, суспільно-
політичних рухів, громадських організацій та інших політичних інститутів. Саме тоді остаточно
сформувалося поняття сучасної політології.
Політична наука стала настільки самостійною, що почала активно співпрацювати з іншими
гуманітарними науками, не розчиняючись у них. Тоді ж оформлюються сучасні методології су
спільних наук, чіткіше розмежовуються їхні предметні сфери, установлюється взаємодія політичної
науки із суміжними галузями знань; у сфері політичної науки виникає система наукових шкіл і напрямків
(дослідження свідомої та підсвідомої мотивації політики, політичної поведінки, психології вольових
актів влади, аналіз зовнішньої політики, понять політичного реалізму і т. п.); відбувається, як і в інших
соціальних науках, спеціалізація наукового знання (дослідження внутрішньої, зовнішньої політики,
політичних систем, політичного лідерства, типології влади та ін.); завершується перехід від праці
ізольованих груп та окремих учених до організації наукових установ, мережі навчальних закладів, що
готують кадри спеціалістів, починається видавнича діяльність, з’являються спеціалізовані періодичні
видання. Політична наука стає в розвинених країнах повноправною частиною науки як соціального
інституту з численними та організованими кадрами дослідників і учнів; виникають міжнародні та
національні організації політичної науки

7. Зростання ролі і значення науки про політику на сучасному етапі.

Політичні відносини відіграють у суспільстві так само велику роль, як соціальні і економічні: вони
характеризують тип суспільної організації, відносини експлуатації, панування та підкорення або
співробітництва, взаємодії і політичної єдності. На їхній характер впливають відносини, що складаються
між державою і суспільством, владою і народом, відносини між класами, групами та верствами в
суспільстві ( структурна, соціально-політична диференціація суспільства) та внутрішньгрупові та
міжгрупові та між індивідуальні відносини. На сучасному розвитку України зростає роль особистості в
політиці. Пересічна людина перестає бути гвинтиком у суспільно-політичному житті країни, зростає її
самоусвідомлення, що тільки од неї, од того, який вона зробить вибір на чергових виборах, як вона
розуміється на тому, де правда, а де чорний піар, од її згуртування і обізнаності своїх прав і обов’язків у
суспільстві залежить якість життя особистості, життя майбутніх поколінь.

8. Значення політології для формування політичної свідомості і культури студентів.

Ще зовсім недавно у нашому суспільстві мало хто знав про таку науку, як політологія. Прорив у
суспільній свідомості на користь цієї науки відбувся лише в останнє десятиліття. З 1990 р. політологія як
навчальна дисципліна прийшла і у вищу школу.
Найважливішим науково-прикладним аспектом функціонування політології є науково-просвітницька
діяльність, формування високої політичної свідомості та політичної культури народу України.
Актуалізація питання про викладання та вивчення політології зумовлена політизацією суспільства,
виявом на цьому фоні низького рівня політичної теорії і політичної культури, необхідністю опанувати
загальноцивілізаційні цінності, подолати глибоку кризу суспільствознавства, яке в умовах тоталітаризму
було ізольованим від світової соціально-політичної думки.
Підвищення рівня викладання політології й, відповідно, поглиблене опанування учнями й студентами
політологічних знань зумовлюють необхідність державної програми розвитку політичної науки й освіти,
навчальних циклів з політології на радіо й телебаченні, вдосконалення системи підготовки та
перепідготовки кадрів політології, забезпечення державної підтримки видань політологічної літератури
тощо
Політологія - це комплексна наука, яка об’єднує декілька суспільних наук, таких як історія, філософія,
соціологію, правознавство та психологія. Студ. – це найдосвідченіша, найактивніша, наймобільніша,
найсучасніша верства суспільства, які складуть з часом провідну основу суспільно-політич. життя та
розбудови молодої держави. Тому вивчення П буде сприяти зростанню свідомості ікультурного рівня
молоді, виховувати її моральність та стимулюватиму свідому пол та економ активність, сприяти
демократиза-цїї, сусп-ва, формувати кул-ний,економ-й
В умовах становлення політології як науки в умовах розбудови суверенної української держави логічно
виникає питання, а навіщо її вивчати. В найбільш загальній формі відповісти на це питання можна таким
чином. Навчаючи мистецтву володіння політикою, мистецтву володарювання, політологія допомагає
формувати політичну культуру народу, створювати громадянське суспільство, таке необхідне для
забезпечення прав і свобод людини. Будучи частиною демократичної освіти, вона стоїть на сторожі
становлення і збереження гуманізму, людяності у відносинах між державою і суспільством, між
суспільством і особою.

9. Основні етапи розвитку політичної науки.

Політологія є одночасно і молодою, і однією з найдавніших наук. Політичні погляди та ідеї існують з
того часу, як суспільство набуло державно-організованої форми.
Історично першою формою пізнання політики була релігійно-міфологічна. Майже два тисячоліття до
нової ери панували уявлення про божественне походження влади і суспільно-політичного устрою.
З середини першого тисячоліття до нової ери посилюється процес раціоналізації політичних поглядів,
вони набувають філософсько-етичної форми. З'являються перші політичні категорії і визначення, а
згодом і політичні концепції, започатковуються власне теоретичні дослідження політики. Найвиразніше
цей процес проявився у творчості Конфуція, Сократа, Платона і Арістотеля.
Від релігійно-етичної форми політичну науку звільнив Н. Макіавеллі. Він розглядав політичні процеси
як природні, що відбуваються не з Божої волі, а відповідно до певних об'єктивних закономірностей. У
центр політичних досліджень учений поставив державну владу й підпорядкував політичну науку
вирішенню практичних завдань. Його вважають основоположником політичної науки Нового часу.
Великий внесок у звільнення політики й політичної думки від теології і церковної моралі зробили Т.
Гоббс, Б. Спіноза, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Вони аналізували проблеми
походження, сутності, призначення і форми держави, розробляли теорію суспільного договору, ідеї
народного суверенітету, свободи і рівності, природного права тощо.
Істотний внесок у розвиток політичної науки, ідей конституційного ладу, республіканської форми
правління, ліберальної демократії і становлення відповідних їм інститутів і норм був зроблений у період
Великої французької революції, війни за незалежність США наприкінці XVIII ст., революцій XIX ст. У
другій половині XVIII — першій половині XIX ст. були сформульовані найважливіші підходи, що стали
основоположними в розробленні політичних теорій і концепцій сучасності.
Процес формування й виокремлення політології із загальної системи соціальних і гуманітарних наук та її
інституціоналізації припав на кінець XIX — початок XX ст. У різних країнах він відбувався по-різному.
В Німеччині, наприклад, він був пов'язаний із формуванням і розвитком так званої правової школи.
У Франції політологія виникає на межі державознавства, політичної історії та соціології.
У Великобританії значний поштовх формуванню політології надало заснування Лондонської школи
економіки і політичних наук при Лондонському університеті. Важливий внесок у становлення сучасної
політології зробили такі європейські вчені, як К. Маркс, Ф. Енгельс, М. Вебер, Р. Міхельс, Г. Моска, В.
Парето та ін.
У США інтенсивне оформлення політології в самостійну галузь знання розпочалося 1880 р. зі
створенням при Колумбійському коледжі (пізніше перейменований у Колумбійський університет) школи
політичної науки.
Ще 1903 р. у США була створена Американська асоціація політичних наук, яка започаткувала подібні
асоціації в інших країнах та в міжнародному масштабі.
В 30 - 50-ті роки центр тяжіння переноситься на емпірично спостережувану політичну поведінку людей,
а згодом і на владні відносини між ними. У післявоєнний період розвиток політології був особливо
успішним у США. Саме в цій країні розгорнулася так звана біхевіористська революція в соціальних
науках, у тому числі й політології. Американським ученим належить також заслуга розробки системного
і структурно-функціонального аналізу політики, політико-культурного підходу, порівняльної політології.
У 1949 р. під егідою ЮНЕСКО утворилася Міжнародна асоціація політичної науки, що об'єднала у своїх
лавах більшість відповідних національних асоціацій.

10. Теоретичний та прикладний аспекти сучасної політичної науки.

Значення політології слід відзначити за двома напрямами: теоретичним і практичним. У процесі її
вивчення засвоюються основні поняття, категорії, закономірності, які представляють вихідний
теоретичний матеріал для пізнання сфери політики, а також розкривають необхідні зв’язки, вузлові
пункти науки, істотні елементи її структури.
Пізнання політики на теоретичному рівні дає можливість з’ясувати й смислову сутність, закономірності,
сформувати понятійний апарат і цим самим створити передумови для аналізу її практичних аспектів. На
основі пізнання світу політики людина формує своє ставлення щодо неї і свою громадянську позицію.
Політологія у цьому плані сприяє політичній соціалізації молоді, тобто її включеності в систему
політичного життя, формування нового типу політичної культури (навичок участі в політичному житті).
Через засвоєння основних політичних норм, цінностей, зразків поведінки учні та студенти визначають
власні норми, цінності, оцінки, погляди на політику не лише як громадянина, а й як патріота своєї країни,
свого народу. Крім того, політична освіта має акцентувати увагу на гуманістичних аспектах політики,
долаючи уявлення про неї як про постійну боротьбу, конфлікти, протистояння. Політика — це ще й
співробітництво, узгодження суспільних інтересів. Це також диктує необхідність урізноманітнення форм
її вивчення: дискусії, дебати, аналіз політичних проблем, спільні проекти, дослідження. Таким чином,
політологія виступає важливою складовою громадянської освіти і відповідає за внутрішнім змістом і
зовнішніми формами її принципам і завданням.
Сформовані в процесі розгляду попередніх питань знання і навички потребують закріплення на
практичному рівні. Такому завданню відповідає тема виборів. Політологія надає глибокі знання
механізмів функціонування суспільства, зокрема його політичної сфери. Адже саме в політиці чіткіше
відображаються основні суспільні інтереси, саме політика здійснює вплив на життя всього соціуму.
Крім цього політика — це не тільки наука зі своєю системою категорій, закономірностей та методів, а
й мистецтво, яке полягає в умінні використовувати наявні можливості, приймати правильні й
продумані політичні рішення як на підставі теоретичних знань і перевірених історичною практикою
логічних висновків, так і з допомогою уяви, інтуїції, творчої сміливості та фантазії.
Політика як мистецтво — це необхідний компонент дійового і емоційно-вольового життя політики, що
істотно визначає її ефективність, характер методів, вибір тактики та професійне покликання політичного
діяча. Наближення політики до мистецтва пояснюється ймовірнісним характером політичного процесу
(неповнотою інформації про його вихідні умови, можливістю появи непередбачених чинників,
невизначеністю кінцевих результатів і т. п.). Оскільки політичний процес ніколи не може бути повністю
раціональним, а неконтрольовані процеси в політиці небажані, то за організації і здійснення політичного
процесу і взагалі будь-якої політичної дії виникає подвійне завдання: якось компенсувати брак точного
знання і водночас утриматися в межах раціонального, щоб не допустити безвідповідальних рішень та дій.
Як свідчить історична практика, політика, як і мистецтво, залежить не тільки від об’єктивних, а й від
суб’єктивних обставин, котрі неможливо логічно проаналізувати. Ця обставина потребує постійної
готовності творчо мислити й відповідного ставлення до політичної діяльності.
Політиці притаманний особливий стан: постійний розвиток і плинність. Ось чому політичні процеси, дії,
відносини, події ніколи не залишаються однаковими й незмінними навіть протягом короткого часу.

ТЕМА 2. Політика як суспільне явище.

1. Яка історія визначення поняття та категорії “політика”, її сутнісних ознак?

Політика (гр. politike — мистецтво управління державою) — це одне з основних явищ у системі інших
важливих сфер життя суспільства: економічної, ідеологічної, правової, культурної, релігійної тощо (це
така сфера людського життя, в якій виявляються різні інтереси окремих соціальних груп, де ці інтереси
перетинаються, протиставляються, узгоджуються). Термін політика вперше був використаний у творі
Аристотеля про державу, правління й владарювання, який називався «Політика».
І хоча на кожному історичному етапі свого розвитку суспільство, розв’язуючи різного роду проблеми,
надавало їй відмінних якісних ознак, політика тлумачилася лише у ключі діяльності та відносин.
У літературі існує безліч понять політики. Кожен інтерпретує політику по-своєму, в залежності від того,
що бере за основу: зв'язок з владою або функції, цілі політики. Одні визначення носять загальний, інші
приватний характер. Арістотель, наприклад, стверджував, що «політика» це цивілізована форма
спільності, яка служить для досягнення «загального блага» і «щасливого життя». Ніколо Макіавеллі
визначав політику як «сукупність засобів, які необхідні для того, щоб прийти до влади і корисно
використовувати її». Тут видно, що політика трактуючи в практичнішому сенсі. З часом суспільно-
політичні відносини ускладнюються. Макс Вебер визначає політику як поняття, «яке має надзвичайно
широкий сенс і охоплює всі види діяльності по самостійному керівництву. Говорять про валютну
політику банків, політику профсоюзов.даже про політику розумної дружини, яка прагне управляти своїм
чоловіком». Широке розуміння політики можна знайти у іспанського політолога і філософа Ортега-і-
гассета: політика, на його думку, - це вся історична діяльність, яку не можна обмежувати діяльністю
держави і уряду. Держава лише юридичний панцир, якась формальність життя суспільства. Держава і
уряд - не єдині органи національного життя. Ще є незалежне етнічне життя і спонтанні процеси.
Вивчення політики в політології зв'язане з 3 аспектами. Звідси і визначення політики можна дати в трьох
варіантах, які доповнюють один одного:
Політика - це особлива сфера діяльності людей, пов'язана з владними відносинами, державою і його
пристроєм, з політичними інститутами, принципами їх функціонування;
Політика - це форма співучасті і взаємодії, що володарюють і підвладних, таких, що управляють і
керованих;
Політика - це область не тільки свідомих, але і стихійних дій, не тільки раціональних, але і
ірраціональних вчинків і форм поведінки.
З іншого боку всі визначення політики можна розбити на групи:
Соціологічні визначення політики. Ці визначення спираються на соціологічний підхід і виражаються
через суспільні явища: економіку, право, мораль, культуру, релігію і т.д.
Субстанціальні визначення політики. Тут розкривається першооснова (субстанція) політики. Політика
визначається як дії направлені на отримання, утримання і використання влади.
Науково сконструйовані визначення політики. Фактично це інтерпретації характеризують політику як
процес підготовки, ухвалення практичної реалізації обов'язкових для всього суспільства рішень.
Ось деякі визначення політики, опубліковані у виданні «Міжнародний словник» в1961г.:
Політика це політичні дії, практика.
Політика це розділ етики пов'язаний більш з державним і суспільним механізмом, чим з окремими
особами. Це суспільна і соціальна етика.
Політика це політичні відносини або ділове змагання між групами інтересів, що змагаються, або
окремими особами за владу і лідерство.
Політика це політичне керівництво (проведення політики) в приватних справах.
Політика це політичні переконання, принципи, думки або симпатії окремої особи.
Політика це загальна сукупність відносин, що взаємно-діють і зазвичай конфліктуючих, між людьми, що
живуть в суспільстві, а також лідерами і не лідерами.
Політика це політична наука.

2. “Політичне життя суспільства” як загальна систематизуючи політологічна категорія.

«Політичне життя суспільства» — це загальна систематизуюча політологічна категорія. Перевага поняття
«політичне життя» для визначення сфери всього політичного полягає не тільки в тому, що воно уможливлює
охоплення всіх елементів, усієї політичної сфери, а й у тому, ідо воно дає можливість відобразити їхній ди-
намізм та активність.
Щоб розкрити сутність та зміст категорії «політичне життя суспільства», проаналізуємо категорію «суспільне
життя», котра є більш загальною щодо попередньої. Ці зв'язки виникають як результат діяльності людей, що
мають власні інтереси і змушені тому вступати один з одним у необхідний контакт та взаємодіяти. Діяльність,
що зумовлена інтересами людей, виступає тут як засіб, з допомогою якого між ми встановлюються
суспільні зв'язки, і в такий спосіб вона стає джерелом їхнього суспільного життя. Завдяки цій
діяльності людей суспільні зв'язки перебувають у русі (виникають, розвивався, переходять у новий
якісний стан), інакше кажучи, перебувають у процесі постійного встановлення та відтворення. А
виявіться суспільне життя залежно від особливостей формування різних суспільних зв'язків
передовсім як економічне, політичне, соціальне й духовне життя. Найважливіші види суспільних
зв'язків між людьми відповідають і сферам суспільного життя. Отже (з погляду сутності), суспільне
життя можна визначити як процес створювання (відтворення) суспільних зв'язків між людьми.
Поняття «політичне життя», аналогічне поняттям «економічне", «духовне», «матеріальне»,
«релігійне життя» та іншим його дам, застосовується для узагальненої оцінки політичної сфери
конкретних епох, країн, суспільств, діяльності й політичної поведінки класів, соціальних верств, груп
та окремої людини. Аналіз політичного життя як суспільного явища дає змогу оцінювати умови, в
яких це життя функціонує, ті соціальні, політичні, економічні і духовно-ідеологічні фактори, які
його детермінують. Головними факторами, що визначають політичне життя, можуть "бути також
тип держави, політичний устрій суспільства, його по- політична організація і культура, структура
влади, форми спілкування т. п. Це дає змогу створити загальне уявлення про політи чне життя тієї
чи іншої епохи, країни ? регіону світу, нації, класу тощо.
Політичне життя — це підсистема суспільства, певна цілісність з елементами, видами й формами
її вияву як діяльності та спілкування між людьми. Воно завжди втілюється в конкретно-причнній
формі, що зумовлено матеріальними й соціокультурними факторами. Це сукупність усіх політичних
явищ, що функціонують у суспільстві. Воно включає соціальних суб'єктів з їхніми потребами та
інтересами, їхні відносини та діяльність, політичні інститути, норми, свідомість і культуру,
політичну владу й інші компоненти. Між ними існують певні закономірні зв'язки, їм притаманні
специфічні функції, напрямки діяльності.

3. Основні види та напрямки політики.

Політика (гр. politike — мистецтво управління державою) – це сфера людської діяльності, що зв’язана
відносинами як між окремими індивідами, класами, групами, народами, державами.
в цілому пропоную виокремити такі провідні види політики: правову, економічну, соціальну і
гуманітарну.
Під правовою політикою будемо розуміти систему цілей і засобів їх досягнення певними політичними
інститутами, насамперед— державою у правовій сфері суспільства.
Здійснюється правова політика головним чином через органи держави, закони та інші правові акти.
У широкому розумінні будь-які зміни законодавства є змінами у правовій сфері. Але з погляду
політології нас цікавлять лише такі закони і правові акти, які суттєво змінюють правовий статус суб'єктів
і об'єктів політики, індивіда по відношенню до держави і суспільства.
До таких фундаментальних змін можна зарахувати конституційні зміни прав і свобод, реформи
виборчого законодавства, сімейного і карного права тощо.
Правову політику варто розглядати насамперед в контексті правової держави, яка є організаційно-
юридичним механізмом управління функціонування суспільної сфери. В такій державі система права
покликана захищати громадян, їхнє життя, свободу, власність, особисте достоїнство від будь-якого
утиску згаданих вище прав і свобод.
Рівень цивілізованості правової держави залежить від ефективності правових механізмів, які захищають
права і свободи громадян, суб'єктів і об'єктів політики.
Правова політика реалізується у вигляді політико-правових документів та конкретних ідей, спрямованих
на їх реалізацію.
Тому ми маємо підстави говорити про семіотичну (від грецьк. semeiotike — вчення про знаки) культуру
правової політики.
Під економічною політикою будемо розуміти систему цілей і засобів їх досяг нення певними
політичними інститутами та економічними організаціями (переважно міжнародними) в економічній
сфері суспільства.
Те, що взаємодія політики і економіки має визначний характер в суспільному житті, цілком зрозуміло.
Глибинний базис політичних відносин детермінується економічними інтересами, економічним
становищем держави, станів, груп, індивідів. У свою чергу політична діяльність не може не впливати на
економічні відносини в суспільстві та економічну роль держави.
Вперше теза залежності політичних процесів від соціального та матеріального положення громадян
прозвучала у Арістотеля ("Політика").
Новий час на перші позиції висунув свободу й індивідуальні властивості людини як окремої одиниці
соціальної та економічної дії.
За таких умов економічна влада поступово обмежувала абсолютний характер влади політичної. Саме
тому такі представники ліберальної економіки як Адам Сміт (1723-1790) виступали на захист
індивідуальної свободи і приватної власності.
Провідною ідеєю класичного лібералізму було невтручання держави в економічне життя і саморегуляція
ринку.
Під соціальною політикою розуміють систему цілей і засобів їх досягнення по літичними і державними
інститутами з регулювання соціальної сфери суспільства, соціальних відносин відповідно до сукупності
політичних установок, принципів, рішень та ідей, спрямованих на задоволення соціальних інтересів і
потреб особистостей, соціальних груп, класів та ін.
Ефективність соціальної політики визначається ступенем задоволення матеріальних і духовних потреб
людини. Зрозуміло, що соціальна політика великою мірою залежить від результатів здійснення
економічної політики.
Суб'єктами соціальної політики виступають спеціалізовані установи і організації, які реалізують
соціальну функцію держави.
У соціальній державі, окрім державних інституцій, цією проблематикою опікуються корпорації,
підприємства, профспілки, релігійні та благодійні організації.
Об'єктом соціальної політики є суспільство, його класи, соціальні спільноти, окремі особистості.
Водночас ті ж самі соціальні спільноти є носіями соціальної політики, її суб'єктом.
Державна влада формує соціальну політику шляхом визначення завдань суспільного розвитку,
законотворчою діяльністю, бюджетними асигнуваннями на соціальні цілі.
Соціальна політика — явище багатогранне, яке має економічний, організаційний, правовий,
культурологічний, екологічний, особистісний виміри. Вона охоплює своїми регулятивними функціями
відносини між державою та індивідом, класами, різними соціальними групами, націями, народностями та
етнічними групами.
Соціальна політика встановлює відносини між суспільством і особистістю переважно через регулювання
відносин між особистістю і соціальними групами, приналежність до яких визначає зміст соціальних
інтересів людини.
Якщо соціальна політика опікується забезпеченням прав людей, насамперед через соціальні групи, до
яких вони належать, то гуманітарна політика має розглядатися як система цілей і засобів їх досягнення
політичними і державними інститутами з управління та регулювання духовною сферою суспільства.
Тут мова йде про культурну, етнонаціональну, освітню, наукову, інформаційну та інші види політики,
спрямовані на всебічний розвиток людини як особистості, забезпечення її конституційних прав і свобод.
Зрозуміло, що гуманітарна політика тісно пов'язана з правовою, економічною та соціальною політикою
держави.
Скажімо, якщо ми говоримо про забезпечення культурних та освітніх потреб окремих особистостей,
соціальних, етнічних, демографічних та інших груп, ми повинні розуміти, що ця діяльність мусить
регулюватися відповідними законами, мати матеріальне та інформаційне забезпечення тощо.
Гуманітарна політика розрізняється за цілями, змістом, спрямованістю, формами і методами здійснення,
результатами.
Цілями гуманітарної політики можуть бути консолідація титульної нації та національних меншин, усіх
соціальних груп на засадах гуманізму, всебічного розвитку людини та забезпечення її культурних,
національних, освітніх потреб
Напрями політики різноманітні за змістом та політичною значимістю, їх можна класифікувати так:
за сферами життя (інвестиційна, фінансово-кредитна, кадрова, регіональна, екологічна, бюджетна,
монетарна);
за часом дії (довго-, середньо- та короткострокові);
політичною та соціально-економічною значимістю.

4. Які причини виникнення політики в суспільстві?

Політика (гр. роlitikе — мистецтво управління державою) як соц. явище – багатобарвне та складне
явище:
- це мистецтво управління д-вою;
- це участь гром-н у справах д-ви (сусп. інститути та об’єднання гром-н)
- напрямок держ. розвитку, завдань, змісту і діял. д-ви;
- засіб чи інструмент, за доп. якого в сусп. досяг. інтереси тих чи інших соц. груп, класів, прошарків, які
прагнуть до влади чи які знах. при владі.
Розглядаючи питання про специфіку політики як важливого феномена життєдіяльності суспільства,
треба коротко спинитися на розкритті причин її виникнення, становлення, розвитку, на з'ясуванні
умов та чинників, без яких її поява взагалі була б неможливою.
Для цього важливо передовсім розглянути питання, до якої сфери життєдіяльності належить
політика, з яких причин і як вона виникла.
Політика належить насамперед до сфери духовного життя суспільства, до сфери усвідомлення
людьми свого ставлення один до одного, до себе, до світу, її виникнення було зумовлене цілою
низкою об'єктивних чинників у різних сферах суспільного життя, але насамперед — у сфері
виробництва та сфері економічних відносин. Вона виникає в період переходу від первіснообщинно го
життя суспільства до цивілізації.
Все соціальне життя є процесом постійної взаємодії людей і їх об'єднань, переслідуючих свої інтереси і
цілі, а тому що неминуче конкурують один з одним. Крім того, з часом серед групових потреб виявився
блок непримиренних інтересів, реалізація яких загрожувала різким наростанням соціальної напруженості
і дезинтеграцією людського співтовариства. Так сформувалася могутня суспільна потреба в нових,
ефективніших способах регулювання людських взаємин, що багато в чому змінилися.
Ця потреба реалізовувалася у міру становлення держави як специфічного суспільного інституту, що
опинився здатним створити загальнообов'язкові форми соціальної поведінки для всіх верств населення.
Політика і виникла у зв'язку з необхідністю реалізації таких інтересів груп, які зачіпали їх суспільне
положення і не піддавалися задоволенню без втручання інститутів публічної влади, припускаючи
використання методів примушення. Таким чином, політика стала регулювати не всі групові інтереси, а
лише ті з них, які зачіпали їх владно значущі потреби і припускали залучення до конфлікту «третьої»
сили в особі держави. Із-за стихійного характеру такої конкуренції К. Мангейм називав політику
«самостійної» величиною, тобто явищем, не здатним виникнути в результаті штучної реконструкції.
Зрозуміло, що інтереси, що примушують людину переступати грань політичного життя, в основному
мають не індивідуальний, а надперсональний, груповий характер. Вони набувають певного значення для
людини як представника конкретного класу, нації, тієї або іншої частини населення. Тому імпульси
політичного життя виходять звідти, де різні спільності, прагнучи до реалізації власних цілей, впливають
на положення (цілі, статуси, інтереси) інших шарів, залучаючи державу як посередника до врегулювання
цих суперечок.
Враховуючи сказане, політику можна було б визначити як сукупність відносин, що складаються в
результаті цілеспрямованої взаємодії груп з приводу завоювання, утримання і використання
державної влади в цілях реалізації своїх суспільно значущих інтересів. У цьому сенсі політика
розуміється як результат зіткнення різноспрямованих дій груп, що змагаються і один з одним, і з урядом,
який теж являє собою особливу групу і тому захищає не тільки загальнийсоціальні, але і власні інтереси.

5. Які функції політика виконує в суспільстві? Виділіть, на ваш погляд, найбільш важливі
функції та аргументуйте свій вибір.
Політика – це одна з найважливіших сфер життєдіяльності суспільства, взаємин різних соціальних груп
та індивідів щодо утримання й реалізації влади задля здійснення своїх суспільно значущих інтересів і
потреб, вироблення обов’язкових для всього суспільства рішень.
 Залучення громадян до участі в політиці;
 Раціоналізація конфліктів і суперечностей, спрямування їх у русло цивілізованого діалогу громадян і
держави
 Формування ціннісних орієнтирів соціального прогресу
 Конституювання відносин, дій суб’єктів і стану об’єктів політичного процесу
 Примус в інтересах окремих верств населення або всього суспільства в цілому
 Задоволення владно значущих інтересів усіх груп і верств суспільства
 Соціалізація особистості
 Забезпечення послідовності та інноваційності (оновлюваності) соціального розвитку як суспільства в
цілому, так і окремої людини
Функції політики засвідчують її всеосяжний характер, неперервний вплив на суспільство й неперехідне
значення для регулювання суспільних відносин. Політика тісно пов’язана з різними сферами суспільного
життя: економікою, мораллю, правом, релігією, культурою, екологією тощо.

6. Політика як наука і мистецтво.

Суть політики визначається «двоїстим» характером цього явища. По-перше, політика — це наука, оскільки
вона базується на законах суспільного розвитку, а відтак має розглядатися крізь призму об’єктивної
логіки цих законів, категорій і методів. Отже, політику не можна розглядати як щось свавільне, віддане на
відкуп окремій особі, соціальній групі або навіть цілому класу.
політика — це не тільки наука зі своєю системою категорій, закономірностей та методів, а й
мистецтво, яке полягає в умінні використовувати наявні можливості, приймати правильні й
продумані політичні рішення як на підставі теоретичних знань і перевірених історичною практикою
логічних висновків, так і з допомогою уяви, інтуїції, творчої сміливості та фантазії.
Політика як мистецтво — це необхідний компонент дійового і емоційно-вольового життя політики, що
істотно визначає її ефективність, характер методів, вибір тактики та професійне покликання політичного
діяча. Наближення політики до мистецтва пояснюється ймовірнісним характером політичного процесу
(неповнотою інформації про його вихідні умови, можливістю появи непередбачених чинників,
невизначеністю кінцевих результатів і т. п.). Оскільки політичний процес ніколи не може бути повністю
раціональним, а неконтрольовані процеси в політиці небажані, то за організації і здійснення політичного
процесу і взагалі будь-якої політичної дії виникає подвійне завдання: якось компенсувати брак точного
знання і водночас утриматися в межах раціонального, щоб не допустити безвідповідальних рішень та дій.
Як свідчить історична практика, політика, як і мистецтво, залежить не тільки від об’єктивних, а й від
суб’єктивних обставин, котрі неможливо логічно проаналізувати. Ця обставина потребує постійної
готовності творчо мислити й відповідного ставлення до політичної діяльності.
Політиці притаманний особливий стан: постійний розвиток і плинність. Ось чому політичні процеси, дії,
відносини, події ніколи не залишаються однаковими й незмінними навіть протягом короткого часу.

7. Взаємозв’язок політики і економіки як механізмів регуляції суспільного життя.

Відносини між політикою та економікою, як доводять теоретичні розробки західних та вітчизняних
політологів, слід розглядати не в розрізі залежності політики від економіки (марксистський підхід),
а з огляду на їхню взаємозалежність і взаємопов'язаність. Так, досвід колишнього СРСР та інших
соціалістичних країн свідчить, що централізація влади призводить до посилення авторитарних,
навіть тоталітарних тенденцій, які гальмують економічний розвиток, деформують економічну
систему. І навпаки, в розвинених країнах децентралізація влади ініціює плюралістичну демократію,
яка відкриває простір для економічної ініціативи, сприяє економічному зростанню. Суть економічної
політики в демократичних державах полягає в підтриманні адекватного її можливостям
економічного розвитку, орієнтованого на забезпечення зайнятості населення; в застосуванні гнуч кої
системи оподаткування; у використанні ефективних важелів стимулювання виробництва
(кредитування та інвестиції).
Отже, можна сказати про те, що влада може впливати на економіку як позитивно, так і негативно.
(ЕКОНОМІКА визначає ПОЛІТИКУ, а ПОЛІТИКА впливає на ЕКОНОМІКУ).
Економічна політика – це свідома, цілеспрямована діяльність державних органів, політичних партій та
суспільних організацій в економічний сфері, що здійснюється в інтересах суспільства.
Вироблена економічна політика передбачає вирішення двох завдань:
1) головні цілі, на досягнення яких зорієнтований розвиток народного господарства;
2) засоби, які треба мобілізувати для досягнення поставлених цілей.
Її цілі:
Економічне зростання — кількісне та якісне зростання товарів та послуг.
Економічна ефективність — зменшення виробничих ресурсів на виготовлення різноманітних благ.
Соціальна ефективність — поліпшення соціально-економічного життя людей: зростання заробітної
плати, поліпшення житлових умов та умов праці, покращення освітнього, медичного обслуговування,
забезпечення хворих, недієздатних, пристарілих громадян тощо.
Політика активно втручається в суспільне життя і може впливати на економічний прогрес у трьох
напрямах:
• сприяти його розвитку;
• стримувати суспільний прогрес, у тому числі економічний розвиток;
• суперечливо діяти на економічний прогрес, прискорюючи його в одному напрямі і стримуючи в
іншому.
Людство завжди намагалось дізнатись, за яких умов політика стає рушійною силою розвитку економіки.
Основа політики – економічна теорія
Історичний досвід переконує, що політика стає рушійною силою розвитку суспільства і людини, якщо
вона науково обгрунтована. Такою є політика, що грунтується на об'єктивно діючих законах, враховує
різноманітні інтереси суспільства, передбачає багато-варіантність рішень і свободу вибору.
Якщо ж політика засновується на спотвореній теорії, яка не виходить з об'єктивних законів і всієї
сукупності інтересів суспільства, підпорядковує одні інтереси іншим, вона є ненауковою. Вона
обеззброює людину, робить її цинічною і байдужою або фанатичною і деспотичною. Така політика веде
суспільство до кризових явищ, а то й регресу. Це стосується й економічної політики.

8. Коли виникла національна проблема, які причини її появи та основні форми її розв’язання?
Глибокі соціально-економічні та політичні зміни в різних регіонах планети сприяють стрімкому
зростанню національної самосвідомості народів, поглиблюють почуття національної гордості, але
водночас подекуди призводять до сплесків войовничого націоналізму. Неврегульованість відносин між
націями як в окремих державах, особливо багатонаціональних, так і між різними країнами, загострює
національні проблеми, котрі породжують довготривалі міжнаціональні конфлікти, війни, потоки
біженців, несуть горе й страждання окремим людям і цілим народам. Як наслідок — національна
проблема набуває глобального, планетарного характеру. Тому з'ясування причин загострення
міжнаціональних відносин і віднайдення способів розв'язання проблеми самовизначення народів є одним
із найважливіших завдань політичної науки.
Національна проблема існувала завжди. Відомо, що гноблення та експлуатація одних народів іншими і
визвольна боротьба розпочалися ще з рабовласницького ладу і тривали в епоху феодалізму. Проте
повною мірою національне питання постало в період розпаду феодалізму та утвердження капіталізму,
коли відбувалося становлення націй. Відтоді й донині проблема етнонаціональних відносин є однією з
провідних у складній гамі соціально-політичних відносин.
Неправомірним є протиставлення національним проблемам соціальних як, мовляв, важливіших і
пекучіших.
Національна ідея — це своєрідний дороговказ для нації. За часів тоталітаризму склався негативний
стереотип української національної ідеї. Впродовж семи десятиліть національна ідея офіційно
визнавалася реакційною, нації поділялися на «буржуазні» та «соціалістичні», націоналізм кваліфікувався
як «буржуазний», а отже, реакційний. Національна ідея проголошувалася несумісною з
інтернаціоналізмом, що фактично був політикою русифікації. Одначе світовий досвід свідчить, що
прийнятною концепція інтернаціоналізму може бути за умови, коли вона ґрунтується на визнанні
національних цінностей та інтересів кожного народу, їх діалектичного синтезу з національними. Отже,
сутність інтернаціоналізму полягає не в підкоренні національних інтересів інтернаціональним, а в
їхньому узгодженні.
У тісному зв'язку з національною ідеєю перебуває проблема націоналізму, що вивчається спеціальними
науками: етно-політологією та етносоціологією. Вони розглядають націоналізм не лише в негативному
плані, а й як природний закономірний рух народу на захист і утвердження своєї самобутності. У даному
разі націоналізм є основоположним політичним принципом державного устрою більшості країн світу.
Тому з націоналізмом як принципом політичного устрою не варто боротися, оскільки така боротьба буде
марною та безперспективною. Українське національне питання має сьогодні два взаємопов'язані аспекти
- становище і перспективи українців.
Форми розв’язання: надання автономій регіонам з переважаючим відсотком певних національностей,
проведення демократичної політки у відношенні біженців.

9. Що є спільне, а що – відмінне в поняттях “етнос”, “національність”, “нація”?

Народ, нація, етнос. Названі поняття хоч і вживають часто як синоніми, проте мають істотні відмінності.
Так, етнологічне «народ» і «нація» — ідентичні поняття, що визначають біологічне походження групи
людей, але в соціально-політичному аспекті вони не є тотожними.
Народ — це біологічна єдність, група, поєднана кровними, біологічними зв'язками: з сім'ї виросла
родина, з родини — рід, рід перетворився на плем'я, плем'я — на народ. Якщо народи існували з давніх-
давен, то нації викристалізувалися лише в XVII—XVIII ст. (німці, скажімо, стали нацією в XIX ст.). На
відміну від народу, нація не дана природою, а народжується історично. Звісна річ, дуже складно
встановити, коли народ історично стає нацією. Процес переростання народу в націю являє собою
повільну кристалізацію національної свідомості, збереження свого етносу перед нищівними силами
ззовні. Отже, нація формується з етносу.
Етнос — це стійка сукупність людей, яка належить до певного народу, проживає на території чи в складі
іншого народу! зберігає свою культуру, побут, мовні та психологічні особливості.
Етнос формується здебільшого на основі єдності території та економічного життя, але в процесі
історичного розвитку багато які етноси втрачають спільність території (наприклад, українці живуть зараз
у багатьох країнах близького й далекого зарубіжжя). Там вони утворюють етнічні групи (національні
меншини), що входять до єдиної нації тієї чи іншої країни.
Отже, нація складається на основі певного етносу, до якого потім приєднуються представники інших
етносів, що живуть на відповідній території та пов'язані між собою певним типом соціально-економічних
відносин.
існують два поняття нації. Перше — це нація-держава, яка з етносом не має нічого спільного. Друге —
нація як народ, етнос, який переріс у націю. У першому випадку до нації належать усі, хто є громадянами
держави (а не тільки громадяни, які становлять етнічну більшість). У другому — до нації належать
тільки споріднені з певним етносом (так, до української нації належать тільки українці, але ніколи —
поляки, євреї, німці, навіть якби вони набули б громадянства України). Як бачимо, нація-етнос може
існувати у своїй державі, може бути розкиданою по різних державах (діаспора) або жити в чужій
національній державі.
За сучасних умов вершиною розвитку соціально-етнічної спільності є нація. У визначенні нації й досі
поширене сталінське тлумачення: це така спільність людей, що має спільні мову, територію, культуру;
єдність економічних, соціально-політичних і духовних інтересів... Таке визначення нації не відповідає
дійсності. Чимало політологів стверджують, що мова, територія, господарські зв'язки і культура
виступають не ознаками нації, а лише сприятливими умовами її формування і розвитку. А етнос стає
нацією лише тоді, коли в нього виникає стійка потреба в політичному, культурному, економічному,
психологічному самовизначенні.
Нація — політичне, державко організований народ.
Національність — це належність людини до певної спільності.

10. Соціальна політика. Формування середнього класу – необхідна умова соціального розвитку
України.
Головними чинниками, що нині визначають розвиток соціальної сфери, є насамперед соціальне становище
людини в суспільстві, котре визначається рівнем соціальної свободи особистості та можливості її
самореалізації, наявність та ефективність її соціальної захищеності, характер взаємозв’язку особистих,
групових та суспільних інтересів, зрілість життєвих потреб і можливість їх задоволення тощо.
Не менш важливими параметрами соціальної сфери є існуючі у суспільстві умови праці, побуту, дозвілля,
охорони здоров’я, ступінь їх відповідності стандартам сучасного життя; стан і динаміка соціальної
структури, відносин між класами, соціальними верствами, іншими спільнотами, відносини людини й
суспільства з навколишнім середовищем і т.п.
В політології соціальна політика розглядається як особливий напрямок діяльності суб’єктів соціально-
політичного життя, спрямований на забезпечення сприятливих умов і засобів існування індивідів, на
реалізацію життєво важливих соціальних потреб та інтересів людей і соціальних спільнот. Соціальна
політика — це діяльність владних структур, інших суб’єктів соціально-політичного життя, що знаходить
свій вияв в управлінні соціальним розвитком суспільства, у здійсненні заходів для задоволення
матеріальних і духовних потреб його членів та в регулюванні процесів соціальної диференціації
суспільства. Основною метою соціальної політики є досягнення в суспільстві рівноваги, стабільності,
цілісності й динамізму.
Соціальне життя — це насамперед діяльність людей, що входять у соціальні спільності (класи, соціальні
верстви та групи тощо). Становище й роль соціальних спільностей суттєво різняться між собою, а їх
сукупність становить соціальну структуру суспільства, тобто сукупність взаємозв’язаних і взаємодіючих
соціальних спільностей і відносин між ними. Деякі дослідники уявляють її як сукупність таких страт або
верств: вища політична еліта, середні верстви правлячого апарату, його низові працівники; промисловці
та підприємці; провідні господарські керівники об’єднань; господарські керівники середнього рівня;
низові керівники (до майстрів і бригадирів); спеціалісти різноманітних профілів, робітники різної
кваліфікації і соціального статусу; члени колгоспів, кооператори, фермери; пенсіонери та інваліди;
сезонні робітники, декласовані та кримінальні елементи тощо.
Всі згодні з тим, що саме середній клас — передумова й чинник як соціально-політичної та економічної
стабільності суспільства, так і його громадянської, соціально-політичної активності. Тому немає в країні
партії, яка не вважає своєю соціальною базою середній клас. Немає жодної більш-менш знаної державної
особи, котра не засвідчила б публічно свою відданість ідеалам середнього класу та курсу на його
підтримку. Не розпещені особливою увагою у міжвиборні роки, тож чуйні та вдячні, ми реагуємо на
публічні освідчення майже масовим зарахуванням себе до середнього класу. Проте при ближчому
розгляді виявляється, що ні ми, ідентифікуючи себе як передумову й чинник, ні держава в особі знаних
державних осіб, не відповідаємо, як сказав би Георг Вільгельм Фрідріх Гегель, своєму поняттю. А
простіше кажучи — ми не те, що намагаємося з себе удавати. За результатами опитування, проведеного
соціологічною службою Центру Разумкова, до середнього класу віднесли себе 45,6% респондентів; до
нижчого — 47,1%; вищого — 1,1%; не змогли визначитися — 6,2% опитаних. Якщо не заглиблюватись у
теоретичні дискусії з приводу дефініцій, а охарактеризувати поширений, можливо, дещо ідеалізований
погляд на середній клас, то одержимо наступне. З економічної точки зору — це основний платник
податків, отже — внутрішній інвестор, який визначає параметри внутрішнього ринку, включаючи
виробництво. З політичної — середній клас визначає електоральні переваги, моральні стандарти й
ціннісні орієнтації суспільства. З соціальної — визначає стандарти його, суспільства, життя. Визначаючи
все це, середній клас є основою громадянського суспільства, гарантом дотримання демократичних прав і
свобод громадян і базою так званої «вертикальної мобілізації суспільства», простіше кажучи —
долучення до вищого класу, як через входження до структур вищої державної влади, так і через
зростання доходів. Наявність середнього класу в таких його визначеннях викликає кілька запитань і
змушує до не вельми втішних оцінок нас самих, а оскільки я сама відношу себе до середнього класу, то й
оцінки ці прошу вважати самооцінками й вибачити нескромну розповідь від першої особи. Якщо
середній клас хоче бути основою громадянського суспільства й у цій іпостасі протистояти державі (ще
раз — протистояти державі, а не тільки другий десяток років радіти її суверенній наявності), то його
доход повинен бути саме певним, а не середнім по лікарні.

11. Політична діяльність та її основні форми.

Суспільство як цілісна система є соціальним організмом, який виконує різноманітні функції. Ці функції
реалізуються через багатоманітну суспільну життєдіяльність соціумів, тобто через систему відносин між
суспільством, націями, народами, соціальними групами та індивідами. Однією з таких суспільних форм
життєдіяльності людей і є їхня політична діяльність. У найбільш загальному визначенні політична
діяльність — це сукупність дій як окремих індивідів, так і великих суспільних груп (класів, націй,
партій, суспільних організацій тощо), спрямованих на реалізацію власних політичних інтересів,
насамперед боротьби, завоювання, використання та утримання влади.
Соціально обумовлюють політичні дії людей їхні економічні інтереси, рівень розвитку соціальної
структури, культурний розвиток та ін. З іншого боку, політична діяльність впливає на економічну та інші
форми діяльності, прискорюючи або сповільнюючи їх розвиток. Як свідчить суспільна практика, інколи,
особливо в критичних, доленосних моментах суспільного життя, зворотний вплив політичної діяльності та
політики взагалі може стати визначальним для економічного, соціального і культурного розвитку.
Політичне життя виявляється як велика багатоманітність типів і форм політичної діяльності. Приблизно
кваліфікувати її можна в такий спосіб. Політична діяльність може бути стихійною та організованою;
політично усвідомленою та спонтанною; цілеспрямованою та хаотичною; простою та складною;
тривалою та одномоментною; традиційною й такою, де втілюються нові форми; законною та
незаконною; активною та пасивною тощо.
У реальному житті види політичної діяльності можуть здійснюватися одночасно в різних формах. Можна
виділити такі, наприклад, форми політичної діяльності:
за напрямами здійснення — державна, партійна, громадсько-політична, комунікаційно-інформаційна;
за суб’єктами політики — класова, соціально-групова, національна, міжнародна, індивідуальна;
за специфікою предмета впливу — теоретична, практична;
за політичним простором — зовнішньополітична (міжнародна), внутрішньополітична (самоврядувальна);
за специфікою сфер — військова, діяльність органів безпеки та ін. [1].
У суспільному житті політична діяльність виявляється у двох аспектах — теоретичному та практичному.
Теоретичну політичну діяльність пов’язано з формуванням політичної свідомості, політичних знань
тощо. Вона базується на таких теоретичних засадах, як творчість, політичне проектування, планування і
т. д.
Практична політична діяльність — це конкретне управління та керівництво, добір і розстановка кадрів,
розробка і прийняття рішень, організація діяльності органів державної влади, їх взаємодія з політичними
партіями, суспільними організаціями, громадянами і т. ін.
Політична діяльність здійснюється на двох рівнях: перший (нижчий) — політична участь. Основними
формами цього рівня є: вибори, мітинги, маніфестації, збори, страйки тощо. Другий (вищий) рівень —
це професійна політична діяльність законодавчих, виконавчих та судових функціонерів, керівників
політичних партій, рухів та громадських об’єднань тощо. У суспільному житті поширено такі основні
форми політичної взаємодії суб’єктів, як гегемонія, плюралізм, компроміс, консенсус, союз, блок,
конфронтація, політичний екстремізм, конфлікт, війна [2].
Важливим є питання про те, чи можна ототожнювати поняття «політична діяльність» з поняттям
«політична участь». Політична участь — це залучення членів певної соціально-політичної спільноти до
процесу політико-владних відносин; вплив громадян на перебіг чинних у суспільстві соціально-
політичних процесів та на формування владних політичних структур. Деякі сучасні політологи за
допомогою поняття «політична участь» намагаються довести можливість реального здійснення права
всіх груп безпосередньо брати участь у прийнятті рішень, безпосередньо впливати на владу. На нашу
думку, політична участь є або етапом, що передує політичній діяльності, або допоміжною сферою, яка
може впливати на політику у двох напрямах: засвідчувати сприйняття чи несприйняття суспільством цієї
діяльності.
У сучасній політології склалась класифікація політичної участі за видами: активна й пасивна,
індивідуальна й колективна, добровільна й примусова, традиційна й новаторська, легітимна й
нелегітимна. Залежно від цього розрізняють політичну участь: у виборах; у прийнятті рішень; в
управлінні та самоврядуванні; у виборі політичних лідерів і контролі за їхньою діяльністю; в
ухваленні, реалізації й охороні законів; у виборчих політичних кампаніях, мітингах, зібраннях; у
засвоєнні й передаванні політичної інформації; у страйках; у масових кампаніях громадянської
непокори, визвольних війнах і революціях; у діяльності політичних партій і громадсько-політичних
об’єднань і т. ін.
За масштабами політична участь поділяється на місцеву, субрегіональну, регіональну та
загальнодержавну. На ступінь політичної участі впливають: політичний режим; соціокультурне та
географічне середовище; рівень освіти і міра доступності інформації; рівень інституціоналізації
суспільства; матеріальні можливості суб’єктів політичної участі та ін.
Політичну участь за сучасних глобальних процесів суверенізації, інтеграції, формування нового
світового порядку можна розглядати як одну з основних характеристик демократії, як засіб політичної
соціалізації та політичного виховання, розв’язання конфліктів, боротьби з бюрократією і політичним
відчуженням мас [3].

12. Активна та пасивна політична позиція особи.

Демократичне суспільство - це суспільство соціальної справедливості.
Тому взаємообумовленість має рацію і обов'язків є необхідний чинник забезпечення його нормальної
життєдіяльності. На нинішньому етапі розвитку суспільства соціальна відповідальність охоплює не
тільки відношення особи до своїх прав, до їх найбільш активному здійсненню і використанню на користь
суспільства, але і відношення особи до своїх обов'язків, яке пов'язане з усвідомленням обовязку і
необхідності виконання правових вимог. Соціальну відповідальність не можна зводити
лише до тих негативних юридичних наслідків, які наступають у випадку невиконання обов'язку.
Стосовно обов'язків громадян в суспільстві правильніше говорити про так звану позитивну
відповідальність, яка полягає в активній позиції особи, її прагненні найкращим чином виконати вимоги
правових норм, сприяючи тим самим зміцненню правопорядку і законності в суспільстві.
Детальніше про поділ: активна — пасивна життєва позиція. Такий поділ виражає міру, ступінь участі
особистості у вирішенні як власних проблем, так і проблем суспільства, соціальних спільностей. Є різні
градації життєвих позицій за критерієм ступеня участі у розв'язанні проблем: високий, середній, низький
рівень активності, перехід її в пасивність і т.д. Особистість у залежності від впливу навколишнього
середовища, своїх потреб, інтересів, світогляду, цінностей, ціннісних орієнтацій, морально-
психологічних установок, переконань, рівня знань і багатьох інших факторів займає в принципі або в
даній конкретній ситуації щодо даного суспільного явища чи процесу певну життєву позицію, котра
може бути активною або пасивною.
Особистість за своєю суспільною природою активна, зокрема щодо своїх інтересів. Але щодо вимог
інших людей справа з активністю значно ускладнюється. Під впливом суспільства, держави, традицій,
громадської думки, авторитету старших, соціальної групи або її керівника, під прямим або
опосередкованим тиском інших людей особистість може коригувати свою активність, спрямовувати її в
русло вимог цих суб'єктів або суспільних інститутів, пристосовувати деякі свої інтереси до інтересів
інших, ставати поступливою, податливою і навіть покірною, тобто займати пасивну щодо інтересів
інших життєву позицію. Таку форму вираження позиції особистості, для якої характерні пасивність,
некритичність, податливість, пристосуванство щодо впливу на неї оточення, називають конформізмом. Є
кілька різновидів конформізму. Виділимо три з них. Конформізм може виражати: 1) пристосовницьке
ставлення особистості до вимог іншої, звичайно авторитетної, впливової особистості (особистісно-
авторитарний конформізм); 2) таке ж ставлення до вимог великої, середньої або малої соціальної групи,
до якої вона належить (внутрішньо груповий конформізм); 3) таке ж ставлення до вимог суспільства,
його інститутів, панівних суспільних груп, держави (суспільний або соціальний конформізм).

13. Права людини як критерій гуманізму в політиці.

Гуманíзм - визнання людини найвищою цінністю в світі, повага до гідності та розуму людини; течія в
західноєвропейській культурі епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності й
розуму людини, її права на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів і здібностей.
Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за
яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави й суспільства в цілому.
На українських теренах питання прав людини та їх захисту порушувались іще в Конституції Пилипа
Орлика 1710 р. Остаточне ж становлення прав людини і громадянина як абсолютної соціальної цінності
пов'язане з поваленням феодалізму й проголошенням за часів буржуазних революцій свободи людини.
Свобода людини - вихідне поняття у проблемі прав людини і громадянина. Розрізняють природні права
людини, тобто пов'язані з самим її існуванням і розвитком, і набуті, що в основному характеризують
соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні
державних справ тощо). Звісна річ, за відсутності у людини свободи вона не може володіти і реально
користуватися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації,
3 іншого боку, права людини закріплюють і конкретизують можливість діяти в межах, установлених її
правовим статусом.
Свободу людини визначають певні ознаки. Так, люди є вільними від народження, ніхто не має права
порушувати їх природні права. До того ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним
гарантом свободи людини. Водночас свобода людини як об'єктивна реальність виходить за межі,
врегульовані правом, і має витоки в системі інших соціальних норм, що панують у демократичному
суспільстві.. Можливості такого ґатунку, що надаються нормами чинного права, визначаються як
суб'єктивні права людини.
Теорія права і правова практика розрізняють поняття "права людини" і "права громадянина". У першому
випадку мова йде про права, пов'язані з самою людською істотою, її існуванням і розвитком. Людина (як
суб'єкт прав і свобод) тут виступає переважно як фізична особа. Говорячи про права людини і
громадянина, слід ураховувати, що таке їх розмежування не має абсолютного значення, оскільки за
згодою між державами деякі громадянські права можуть бути поширені на громадян іншої держави -
суб'єктів укладених між державами договорів.
Сучасне міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвиткові та забезпеченню прав людини. Ці
процеси набули особливої інтенсивності після другої світової війни, чому насамперед сприяла загальна
демократизація міжнародних відносин, створення Організації Об'єднаних Націй, інших демократичних
міжнародних інституцій.
Демократизації процесу, пов'язаного з проголошенням і захистом прав людини, значною мірою сприяло
прийняття низки міжнародних документів щодо закріплення, правової регламентації та розроблення
механізму міжнародного захисту прав людини у державах, які підписали відповідні міжнародні
документи.
Серед найважливіших загальних документів, з якими повністю узгоджуються положення Конституції
України, - Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний договір про громадянські та
політичні права (1966 р.). Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.).
Отже, відповідно до Конституції України основне право громадянина - це його можливість здійснювати
певні дії для задоволення своїх життєво важливих матеріальних і духовних інтересів, установлених
державою і закріплених у Конституції та інших нормативно-правових актах.
У Конституції України (переважно в розділі II) визначено такі групи основних прав: громадянські,
політичні, економічні, соціальні, екологічні, культурні, сімейні.
До невід'ємних пол-них прав і свобод особи належать: право обирати і бути обраним в органи державної
влади, об'єднуватися в сус-ні організації, у тому числі й пол-ні партії; свобода слова, зборів, мітингів,
вуличних процесій. Кожна людина має, таким чином, право брати участь в управлінні своєю державою
безпосередньо або через своїх представників.

14. Конституція України про політичні права та свободи людини і громадянина і практика їх
реалізації.
На українських теренах питання прав людини та їх захисту порушувались іще в Конституції Пилипа
Орлика 1710 р. Остаточне ж становлення прав людини і громадянина як абсолютної соціальної цінності
пов'язане з поваленням феодалізму й проголошенням за часів буржуазних революцій свободи людини.
Свобода людини - вихідне поняття у проблемі прав людини і громадянина. Свободу людини визначають
певні ознаки. Так, люди є вільними від народження, ніхто не має права порушувати їх природні права. До
того ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним гарантом свободи людини. Водночас
свобода людини як об'єктивна реальність виходить за межі, врегульовані правом, і має витоки в системі
інших соціальних норм, що панують у демократичному суспільстві.. Можливості такого ґатунку, що
надаються нормами чинного права, визначаються як суб'єктивні права людини.
Сучасне міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвиткові та забезпеченню прав людини. Ці
процеси набули особливої інтенсивності після другої світової війни, чому насамперед сприяла загальна
демократизація міжнародних відносин, створення Організації Об'єднаних Націй, інших демократичних
міжнародних інституцій.
Демократизації процесу, пов'язаного з проголошенням і захистом прав людини, значною мірою сприяло
прийняття низки міжнародних документів щодо закріплення, правової регламентації та розроблення
механізму міжнародного захисту прав людини у державах, які підписали відповідні міжнародні
документи.
Серед найважливіших загальних документів, з якими повністю узгоджуються положення Конституції
України, - Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний договір про громадянські та
політичні права (1966 р.). Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.).
Отже, відповідно до Конституції України основне право громадянина - це його можливість здійснювати
певні дії для задоволення своїх життєво важливих матеріальних і духовних інтересів, установлених
державою і закріплених у Конституції та інших нормативно-правових актах.
У Конституції України (переважно в розділі II) визначено такі групи основних прав: громадянські,
політичні, економічні, соціальні, екологічні, культурні, сімейні.
До невід'ємних пол-них прав і свобод особи належать: право обирати і бути обраним в органи
державної влади, об'єднуватися в сус-ні організації, у тому числі й пол-ні партії; свобода слова, зборів,
мітингів, вуличних процесій. Кожна людина має, таким чином, право брати участь в управлінні своєю
державою безпосередньо або через своїх представників.
Для реалізації конституційне закріплених прав і свобод людини в Україні необхідно мати налагоджений
соціально-правовий механізм забезпечення прав і свобод людини — систему засобів і чинників, що
забезпечують необхідні умови поваги до всіх основних прав і свобод людини, які є похідними від її
гідності. Поняттям «соціально-правовий механізм забезпечення прав людини» підкреслюється, що
правовий механізм — частина соціального і діє з ним у єдності.
 Завдання механізму соціально-юридичного забезпечення прав людини — охорона, захист, відновлення
порушених прав, а також формування загальної і правової культури населення.
Основні підсистеми механізму соціально-правового забезпечення прав і свобод людини:
- механізм реалізації;
- механізм охорони;
- механізм захисту.
Механізм реалізації прав людини включає заходи, спроможні створити умови для реалізації прав і
свобод людини.
Механізм охорони прав людини включає заходи з профілактики правопорушень для утвердження
правомірної поведінки особи.
Механізм захисту прав людини включає заходи, що призводять до відновлення порушених прав
неправомірними діями і відповідальності особи, яка вчинила ці правопорушення.
Одним із основних завдань правоохоронної діяльності органів внутрішніх справ є забезпечення прав,
свобод, обов'язків і насамперед безпеки особи.
Реалізація цього завдання відбувається шляхом охорони та захисту прав і свобод особи. Для його
досягнення від співробітників органів внутрішніх справ вимагається:
виявлення правопорушників; розкриття і розслідування злочинів; припинення правопорушень;
відновлення порушених прав і свобод громадянина; застосування примусових заходів до
правопорушника; контроль за дорожнім рухом тощо.

15. Міжнародна політика. Україна в системі сучасних міжнародних відносин.

Міжнародна політика - система економічних, правових, дипломатичних, ідеологічних, військових,
культурних та інших зв'язків і відносин між державами й групами держав, провідними соціальними,
економічними та політичними силами й організаціями, що діють на світовій арені.
Міжнародна політика як засіб взаємодії, взаємовідносин різних суспільних груп — націй, держав,
союзів та ін. формується разом із виникненням і розвитком названих груп. Уже в ранніх
рабовласницьких державах існували військово-політичні відносини. Головними регуляторами цих
взаємовідносин були звичаї й традиції.
Міжнародна політика держави, розвиваючись під впливом внутрішніх політичних тенденцій і
міжнародних умов, має свої особливі риси:
1) визначення й реалізація її мети завжди детерміновані певним етапом розвитку міжнародних відносин і
конкретною політичною ситуацією, діяльністю й цілями певних суверенних держав;
2) успіх її залежить не лише від держави, а й від рівня погодженості або конфлікту інтересів владних
груп даної держави з інтересами й прагненнями владних груп держави-партнера;
3) вона здійснюється владними органами та інститутами, завданням яких є аналіз об'єктивних і
суб'єктивних чинників міжнародної політики інших держав, вироблення рекомендацій для практичної
діяльності уряду держави, реалізація владних розпоряджень уряду, збір та аналіз даних про політичні
процеси у державах-партнерах.
Міжнародній політиці держави властиві три основні функції:
— захисна, пов'язана із захистом прав та інтересів держави та її громадян за кордоном.
— інформаційно-представницька функція, яка реалізується через відповідні органи, що представляють
погляди уряду, позицію держави, й покликана інформувати керівні органи держави про справи й наміри
урядів інших держав.
— організаційно-посередницька базується на втіленні в життя зовнішньо- та внутрішньополітичної
концепцій, доктрин і програм держави. В межах цієї функції відбувається практичне пристосування
засобів великої політики до цілей держави, а також одержання останньою певних вигод і переваг.
Важливим етапом в історії міжнародних організацій було утворення Організації Об'єднаних Націй. У
червні 1945 р. на конференції в Сан-Франциско було підписано Статут ООН — першої політичної
універсальної організації з підтримання міжнародного миру та безпеки, заснованої на принципі
колективної безпеки. Одночасно з ООН було утворено міжнародні організації, що одержали назву
спеціалізованих установ, зв'язаних з ООН спеціальними угодами. Це Продовольча й сільськогос-
подарська організація ООН (ФАО), Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури
(ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВОЗ) та ін. Продовжували існування давні та
виникли нові регіональні організації з підтримання миру та безпеки: Організація американських держав
(ОАД), Ліга арабських держав (ЛАД), Організація африканської єдності (ОАЄ), Організація
Північноатлантичного договору (НАТО), Організація договору Південно-Східної Азії (СЕАТО),
Організація Центрального договору (СЕНТО) та ін.
Зовнішня політика України спрямовується на виконання таких найголовніших
завдань:
. утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави;
. забеспечення стабільності міжнародного становища України;
. збереження територіальної цілістності держави та недоторканості її кордонів;
. включення національного господарства у світову економічну систему для його повноцінного
економічного розвитку, підвищення добробуту народу;
. захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для
підтримання контактів з зарубіжними українцями і віхідцями з України, надання їм допомоги
згідно з міжнародним правом;
. поширення в світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.
Традиційно Україну розглядають як державу, «втиснуту» в поле інтересів трьох світових гравців:
Сполучених Штатів, Європейського Союзу і Росії.
Головними сферами зовнішньополітичної діяльності України є розвитокдвосторонніх міждержавних
відносин, розширення участі в європейському регіональному співробітництві, співробітництво в
рамках Співдружності незалежних держав, членство в ООН та інших універсальних міжнародних
організаціях. Пріоритетними напрямами двосторонніх відносин України є активний розвиток
стосунків з такими групами держав: західні держави –
члени ЄС та НАТО, географічно близькі держави, країни Азії, Азіатсько-Тихоокеанського регіону,
Африки та Латинської Америки. З прикордонними державами, говориться в документі, Україна має на
меті укласти повномаштабні договори про добросусідство і співробітництво, в тому числі для
остаточного підтвердження існуючих державних кордонів, створення атмосфери взаємної довіри та
поваги, розбудови дружніх і взаємовигідних партнерських відносин у всіх галузях. В цьому контексті
кожна прикордонна держава є стратегічним партнером України.
В “Основних напрямках зовнішньої політики Украіни” звертається особлива увага на те, що у звя’зку з
особливостями історичного розвитку і специфікою геополітичного і геоекономічного положення
України домінантною двосторонніх відносин з прикордоними державами є українсько-російські
відносини. Для України вони є стосунками “особливого партнерства”, оскільки від їхнього характеру
значною мірою залежатиме доля прогресивного демократичного розвитку як України, так і
Російської Федерації, стабільність в Європі і в
усьому світі.

16. Особа як об’єкт і суб’єкт політики.

Усвідомлення політичних інтересів соціальними групами робить їх суб'єктами політики, а нерозуміння
цих інтересів — об'єктами політики. Суб'єкти політики — це особи і соціуми, а також створені ними
установи й організації, які беруть активну, свідому участь у політичному процесі.
Об'єктами політики є всі явища політ. та суспільного життя, на які спрямована діяльність суб'єктів
політики. Ними можуть бути елементи політичної, економічної, правової і культурно-духовної підсистем
суспільства, а також соціуми й окремі особи.
Соціальні групи та особи, які не усвідомлюють своїх соціальних інтересів, не здатні виразити їх
безпосередньо або через організовані форми тиску, стають об'єктами політичного маніпулювання,
жертвами обману і самообману, тому що не розуміють, чиї інтереси виражає та чи інша ідеологічна
течія.
У демократ сус-ві політика здійснюється для людей і через людей. Тому активна участь особи в
політичному житті, роль людини як суб'єкта політики має велике значення. Політична діяльність
індивідів може здійснюватись як політична участь (участь громадян у політичному житті суспільства) і
як політичне функціонування.
Політична участь — це здійснення або підтримка певних акцій з метою висловлення Інтересів, позицій,
вимог, настроїв, що панують у масах, формування їх у конкретні вимоги; здійснення тиску на органи
влади, аби домогтися їх виконання, заявити свій протест чи підтримати певні рішення та дії.
Політичне функціонування — забезпечення участі політичних інституцій (державних установ,
політичних партій, громадських організацій) в управлінні спільними справами.

17. Формування громадянина в умовах становлення української державності (актуальні проблеми

та перспективи).
Громадянин певної держави - це людина, яка любить свою державу. В нашій склавшійся позиції
формування громадянської позиції віддано самим громадянам. Політики зайняті своїми справами, народ
- своїми проблемами - добуванням хліба насущного. Під впливом вищеназваних факторів і сформувалася
громадянська позиція в нашій державі. Коли в Україні народ буде бачити, що про нього піклується, тоді і
буде формування громадянина
Проблеми формування громадянина демократичної держави були в центрі уваги учасників кількох
наукових та освітянських форумів. У процесі обговорення концепції було визнано її як актуальну та
давноочікувану в умовах сучасної України. Головні її ідеї співзвучні тенденціям освітньої реформи в
нашій державі та глобальним освітнім процесам. У концепції правильно розставлено акценти: освітній
компонент підпорядковано виховному, вказано на ефективність громадянської освіти лише за умов її
зорієнтованості на позитивні соціальні дії, набуття молоддю практичного досвіду демократичної
поведінки, врахування загальнокультурного контексту.
По-перше, процес формування громадянина у суспільстві є непростим завданням і для країн з тривалими
демократичними традиціями, як, наприклад, наша країна, і для держав з невеликим демократичним
досвідом. По-друге, процес прищеплення демократичних поглядів та поведінки є більш комплексним,
ніж те, що можна здійснити завдяки одному курсу громадянської освіти. Це мусить бути частиною
всього освітнього процесу і працюватиме тільки тоді, коли роль школи визначатиметься в загальному
соціальному контексті. Якщо молодь зневірена тим, що вона бачить у реальному житті, якщо відрив між
тим, чого їх навчають у школі, і тим, що вони бачать навколо, надзвичайно великий, тоді ми не можемо
розраховувати на успіх у цих спробах.

18. Політична участь та її основні форми. Фактори, що визначають види політичної участі.
Політична участь — це здійснення або підтримка певних акцій з метою висловлення Інтересів, позицій,
вимог, настроїв, що панують у масах, формування їх у конкретні вимоги; здійснення тиску на органи
влади, аби домогтися їх виконання, заявити свій протест чи підтримати певні рішення та дії.
Форми політичної участі: голосування на місцевих та національних виборах і референдумах. Участь у
прийнятті рішень. Участь у виборчих кампаніях, членство у політичних партіях, у групах тиску, у
політичних демонстраціях, акціях протесту, інших формах громадянської непокори.

19. Політичне відчуження та його прояви.

Політичне відчуження держави проявляється як неучасть або недостатня співучасть у виборі історичної
перспективи та шляхів її реалізації. Тому деформація соціальної організації відбувається через надмірну
її бюрократизацію, держави - через тоталітаризм.
Особливим моментом політичного відчуження є втрата народними масами здатності до соціальної
творчості, яка повністю привласнюється, монополізується владною елітою. Засобом відчуження держава
стає і тоді, коли відмовляється від участі в розвитку або концентрує свою діяльність лише на культурній
моделі розвитку: надмірного значення набуває її пропаганддистський апарат, суспільні стосунки
починають тяжіти до ідеологічних взаємин. Здатність держави лише до організації ефективного
виробництва перетворює її у сукупність аміністративних органів господарювання (міністерство
міністерств). Якщо ж вона зайнята лише вилученнями і виробництвом ресурсів розвитку, то швидше
нагадує гігантську структуру інноваційно-технологічного спрямуванняю
Закрита політична поведінка (політична іммобільність) також може проявлятися в різних формах, а саме:
 виключеність з політичних відносин, зумовлена низьким рівнем розвитку особи або суспільного
розвитку взагалі;
 політична виключеність як результат недосконалості політичної системи, розчарування в політичних
інститутах і лідерах та байдужості до їхньої діяльності;
 політична апатія як форма не сприйняття політичної системи, відмова від будь-яких форм співпраці з
нею. Може бути результатом насадження політичної системи насильницьким шляхом - придушенням
масових соціальних і політичних рухів, окупацією тощо.
 політичний бойкот як вияв активної ворожості до політичної системи та її інститутів.
Ці форми закритої політичної поведінки є виявами політичної відчуженості, яка полягає в
зосередженні зусиль індивіда на розв’язанні проблем особистого життя та їх відриві і протиставленню
життю суспільному і політичному, зокрема. В міру зростання політичної відчуженості укорінюється
згубна для існування політичної системи суспільства думка, що кожен захищає себе сам, і надіятися на
підтримку офіційних владних структур немає сенсу.
Політичне відчуження - процес, який характеризується сприйняттям політики, держави, влади як
чужих сил, які панують над людиною, пригнічують її.
 Більше того, політики виділяють таке явище абсентеїзм - ухилення виборців від участі в голосуванні на
виборах різного рівня.
Абсентеїзм як в Україні, так і в інших державах пояснюється аполітичністю громадян, їх пасивністю,
виявленням недовіри до всіх кандидатів і до влади загалом. «Не голосувати – теж позиція» . Таке
ухиляння – в основному прояв соціально-політичної апатії, байду-
жого ставлення людей до здійснення своїх політичних прав. Основними причинами
цього явища є: низький рівень політичної активності громадян; висловлення пасив-
ного протесту населення проти антидемократичного законодавства, недосконалої
виборчої системи, існуючого політичного режиму чи форми правління взагалі; праг-
нення людей бути над політикою як осереддям зіткнення егоїстичних інтересів та
амбіцій; несприйняття конкретних рішень інститутів влади, економічних реформ.

20. Різні типи особистостей по відношенню до політики.

Активні, нейтральні, наглядачі, критики, політично відчужені

21. Які соціальні верстви українського суспільства демонструють високу політичну активність? А
які найменшу? Як ви думаєте: чому?
потрібно з розглядати з погляду:
вік: молодь, середнього, старшого віку
видів роботи: робочі, що вчаться, самі політики
доходу - низький, середній, високий
у кожного своє відносини буде до політики
Особливості політичної поведінки електорату в Україні обумовлені відсутністю досвіду політичної
участі та впливу соціальних груп на процес вироблення і прийняття політичних рішень.
Рівень толерантності українців помітно зріс, як і усвідомлення необхідності самостійно визначати власну
долю. Однак говорити про політичну компетентність, активність ще передчасно, позаяк у переважної
більшості громадян домінує протестна мотивація політичної участі. Цей значний протестний потенціал
суспільства не може бути знятий лише зусиллями, спрямованими на підвищення добробуту громадян та
діяльністю неурядових організацій, які ситуативно докладають зусиль для підвищення політичної
компетентності виборців.
Політична активність індивіда спрямовується на пошук проблем і постановку нових завдань або ж
зводиться до реагування на зовнішні впливи (ситуативні, реактивні інтереси).

22. Політичний менеджмент.

Політичний менеджмент як наука й мистецтво аналізу тенденцій політичного розвитку відіграє
надзвичайно важливу роль, сприяючи виробленню рекомендацій для політичного керівництва, реалізації
управлінських рішень, проектуванню нових типів мислення, життєдіяльності соціальної організації. У
своїх ціннісних установках політичний менеджмент спирається на конструктивність, компетентність,
професіоналізм, гуманізм і здоровий прагматизм.
Політичний менеджмент — система управління політичними процесами; наука і мистецтво аналізу
тенденцій політичного розвитку, передбачення його наслідків, вироблення рекомендацій для політичного
керівництва та забезпечення реалізації в політичній практиці.

Застосування поняття політичного менеджменту дає змогу розглядати на теоретико-концептуальному

рівні процеси функціонування сучасної політики, управлінських систем, політичних режимів,
політичних партій, політичної свідомості, робити спроби щодо вдосконалення управління політико-
економічними процесами, спрямовуючи рух суспільства до цивілізованого політичного ринку;
проектувати новий тип політики та управління, якому був би притаманний конструктивізм,
компетентність, професіоналізм, настанова на гуманістичні цінності.
Політичний менеджмент як система управління політичними процесами включає: маркетинговий аналіз
кон’юнктури політичного ринку й формування відповідного іміджу «політичного товару» — організації,
лідера, кандидата, політичної платформи; політичне забезпечення бізнесу; вивчення політичних і
соціокультурних факторів, що впливають на ділову активність; зв’язок із громадськістю та професійне
політичне лобіювання; оволодіння мистецтвом роботи з людьми та організаціями, спираючись на
моральні, етичні, естетичні цінності даного суспільства [7].
Політичний менеджмент тісно пов’язаний із процедурою прийняття політичного рішення. Політичне
рішення в процесі формування проходить такі головні етапи: 1) аналіз конкретної ситуації, що потребує
прийняття рішення; 2) розробка рішення (проекту, програми); 3) затвердження результату розробки й
прийняття його до виконання; 4) здійснення ухваленого рішення; 5) вивчення реальних наслідків
здійснення рішення і можливості підсилення його позитивних наслідків.
Необхідними умовами прийняття правильного політичного рішення є компетентність, інформованість,
знання громадської думки. Зміст самого рішення залежить від суб’єктів влади, засобів масової
інформації. Структура політичного рішення включає суб’єктів влади, експертів, засоби масової
інформації.
Процедура прийняття політичного рішення багато в чому залежить від характеру політичного режиму.
Авторитарні та тоталітарні режими мають особливі правила прийняття політичних рішень. Для них
характерні авторитарно-бюрократична технологія та закритий характер: рішення приймає обмежене коло
осіб, без всебічного аналізу різноманітної інформації, кулуарно, без обговорення з політичною опозицією
(якої часто просто офіційно не існує), без урахування громадської думки.
Актуальною проблемою для сучасної України є становлення вітчизняного парламентаризму,
запровадження умов парламентської демократії (традицій дебатів, цивілізованої опозиції, дозволеного
законами лобізму, політичної культури протистояння
та ін.), боротьба з порушеннями політичної етики, корупції, з нехтуванням законами і нормами моралі, а
також чітке розмежування повноважень різних гілок влади як необхідної першооснови своєчасного й
ефективного прийняття наявною політичною владою назрілих політичних рішень.
За умов політичного суперництва, коли пропозиції перевищують попит (багато партій претендують на
владу, кілька кандидатів — на один мандат депутата тощо) засобом організації політичної діяльності та
водночас формою здійснення політичного управління стає політичний маркетинг.

23. Політичний маркетинг.

Маркетинг у політичній сфері — діяльність, спрямова на створення, підтримання чи зміну поведінки
людей щодо певних політичних ідей, явищ, подій, організацій, лідерів. Маркетингові технології дають
змогу виявити орієнтації громадянської думки, конкретні прагнення, уявлення людей, рівень
конкурентоспроможності політичних груп. Вдале застосування прийомів маркетингу в політиці є
передумовою досягнення популярності, перемоги на виборах, утримання міцних позицій на вершині
політичного олімпу.
Політичний маркетинг — сукупність форм, методів і технологій дослідження, проектування,
регулювання та впровадження в суспільно-політичну практику певних настанов суспільної свідомості з
метою завоювання та утримання контролю за ринком влади.
На основі специфічних особливостей політичної діяльності називають такі функції політичного
маркетингу:
— формування інформаційного банку, що охоплює дані статистики, різноманітної урядової та
неурядової звітності, результати досліджень економіки, політики, психології, демографії тощо;
— вироблення методів аналізу та обробки даних інформаційного банку, виокремлення ключових
показників, що найповніше характеризують об'єкти та суб'єкти політики;
— оцінювання й аналіз умов політичного ринку, маркетингового середовища (мікро й макро).
Мікросередови-ще — сукупність сил, які діють під безпосереднім контролем або керовані даною
партією, соціальною групою, лідером тощо. Макросередовище — глобальні чинники: економічні,
соціальні, політичні, психологічні, демографічні та ін;
— аналіз ринкових можливостей певних партій, суспільних інституцій, ідей, особистостей;
— вироблення оцінних і прогнозних моделей політичного попиту, життєвого циклу об'єктів і суб'єктів
політики (партій, програм, ідей, лідерів), а також політичної поведінки суб'єктів політики.
Політичний маркетинг передбачає такі технології:
формування й вивчення політичних потреб, політичного попиту на політичні дії та результати таких дій;
відтворення «політичного продукту» з урахуванням того, якою «ціною» він досягається;
творення «нового» в політиці з урахуванням усіх форм витрат, у тому числі й політичних;
доведення до об’єкта і суб’єкта політики розрахунків реальних політичних можливостей на
конкретному етапі;
виготовлення та використання політичної реклами, політичної агітації, стимулювання політичних дій,
активної політичної поведінки та ін. [9].
Вдале застосування прийомів маркетингу в політиці забезпечує досягнення популярності, перемогу на
виборах, утримання на верхівці «політичного Олімпу». Сутністю політичного маркетингу є
вивчення існуючої та формування бажаної громадської думки щодо образу (іміджу) політика,
політичної організації чи ідеї.
Одним із різновидів політичного маркетингу є виборча інженерія, тобто комплекс правових,
адміністративних, політичних та інших заходів, що регулюють політичні відносини щодо норм
представництва та процедур формування законодавчих, виконавчих і судових органів влади.
З певним спрощенням можна сказати, що під поняттям виборчої інженерії розуміють пристосування
виборчих процедур до реалізації інтересів правлячих та політичних еліт стосовно завоювання і
збереження влади на національному, регіональному та місцевому рівнях. Головним предметом уваги
виборчої інженерії є виборчі системи, що аналізуються, виходячи з таких їхніх характеристик: кількість
голосів на одного виборця, способи визначення виборчих округів, кількість депутатів, що обираються від
кожного округу тощо.
Основними видами виборчої інженерії, якими користується політична та правляча еліта, є: зміна
виборчих систем і процедур залежно від політичної ситуації; стимуляція пересування виборців з одного
округу до іншого; маніпуляція кордонами виборчих округів, сприятливе «розмежування» округів та
виборчих дільниць, маніпуляція часом проведення виборів.
Різновидом політичного маркетингу є політична іміджологія. Імідж політичний (від англ. image —
зображення, відбиття в дзеркалі) — образ (найчастіше політика, політичного лідера), що цілеспрямовано
формується для забезпечення належного емоційно-психологічного впливу на певні кола суспільства з
метою популяризації, політичної реклами і т. ін.
Політичний імідж — це своєрідне відображення суспільного уявлення про ідеальне втілення тієї чи іншої
соціальної ролі. Імідж політика включає різноманітні характеристики: особистісні якості (рішучість,
певна агресивність, привабливість, зовнішній вигляд); організаторські, управлінські здібності
(компетентність, уміння полемізувати, участь у процесах прийняття рішень); характеристики, що
зближують лідера з електоратом (виходець з низів, невибагливий у побуті) та ін. Імідж політика
формується на підставі реально властивих цій особистості характеристик, але у відповідний спосіб
«препарованих» спеціалістами (іміджмейкерами).
Завершальним етапом політичного маркетингу є політичне рекламування, спрямоване на формування
позитивного політичного іміджу тих чи інших державних, соціальних, політичних інститутів, окремих
лідерів та особистостей, ідей, доктрин, програм тощо.
Виокремлюють такі етапи політичного рекламування (багато в чому вони збігаються зі щойно
розглянутим процесом створення політичного іміджу — це не дивно, бо їхня мета, власне, така сама): 1)
дослідження характеристик ідеального іміджу; 2) дослідження характеристик реального іміджу (якщо
такий уже існує в суспільній свідомості); 3) «пакування» (проектування) іміджу, що планується на
«продаж»; 4) розробка форм, методів і засобів просування «спакованого» іміджу на політичний ринок; 5)
«продаж» створеного іміджу через засоби політичної комунікації; 6) аналіз ефективності рекламної
кампанії та коригування раніше запланованих дій.
В Україні політичне рекламування, як і сам політичний ринок, ще тільки формуються. Однак у
вітчизняну політичну практику все активніше входять специфічні товари політичного ринку, тобто
різноманітні вигоди і привілеї. Насамперед це пов’язано зі зростанням ролі політичної реклами та
широким використанням засобів масової інформації, а також включенням такого потужного засобу
впливу на політичні рішення, як громадська думка.

ТЕМА 3. Влада.

1. Поняття, природа та риси політичної влади.

Поняття влади є одним із центральних у політології. Воно дає ключ до розуміння політичних інститутів,
політичних рухів і самої політики. Визначення поняття влади, її сутності та характеру має найважливіше
значення для розуміння природи політики та держави, уможливлює виокремлення політики й політичних
відносин з усієї сукупності соціальних відносин. Влада — це основний елемент, що зв’язує політичну
систему суспільства в одне ціле. Саме влада визначає природу і стійкість політичної системи, виражає
волю соціальних суб’єктів. Ця воля здійснюється як обов’язкова, публічна, що підкорює собі всіх членів
суспільства. Влада забезпечує порядок, тобто приведення поведінки суб’єктів у відповідність з нормами
та цінностями, необхідними для існування системи. Влада виражає й захищає докорінні інтереси й
сукупну волю соціальних об’єднань, є засобом реалізації цих інтересів та волі. Вона має глибокий
внутрішній зв’язок із таким суспільним явищем, як організація. Це і соціальний інститут, і порядок
відносин, і цілеспрямована діяльність зі створення організації, підтримки стабільності й порядку. Влада
— це осмислений цілеспрямований процес, що визначає цілі, шляхи й засоби розвитку суспільства,
організує відповідну діяльність його членів. Влада необхідна насамперед для організації суспільного
виробництва, яке немислиме без підкорення всіх його учасників єдиній волі, необхідна для підтримки
цілісності та єдності суспільства
Політична влада здійснюється
- державою;
- політичними партіями і громадсько політичними організаціями;
- органами місцевого самоврядування.
Специфіка державної влади полягає в тому, що вона
здійснюється спеціальним апаратом;
поширюється на всю територію країни;
наділена монополією на прийняття законів та застосування примусу.
Влада політичних партій і громадських організацій здійснюється лише в межах цих партій та організацій.
Вона ґрунтується як на правових нормах, установлених державою, так і на політичних нормах, які не є
правовими і діють лише в межах політичних партій і громадських організацій. Такі норми закріплюються
у статутах партій і громадських організацій і стосуються визначення прав та обов'язків їх членів,
внутрішньопартійної діяльності тощо. Засобами здійснення політичної влади виступають не тільки
правові, а й політичні норми як такі, що діють всередині недержавних політичних організацій та у
стосунках між ними.
Влада органів місцевого самоврядування поширюється лише на певну частину території держави і
значною мірою здійснюється на громадських засадах. Влада органів місцевого самоврядування
грунтується як на загальнодержавних правових нормах, так і на нормативних актах самих цих органів,
дія яких поширюється лише на підпорядковану їм територію.
Основні особливості політичної влади:верховенство, публічність, моно центричність, легальність
різноманіття ресурсів.
Верховенство полягає в обов'язковості її рішень для інших видів влади, що забезпечує дієвість
верховенства суспільства в цілому. Вона може обмежити вплив інших видів влади, наприклад
економічної чи духовно-інформаційної, або й узагалі припинити функціонування окремих їхніх суб'єктів.
На відміну від існуючої в невеликих групах приватної особистої влади, наприклад сімейної, політична
влада реалізується від імені і в межах усього суспільства і звертається за допомогою права до всіх його
членів.
Моноцентричність проявляється в наявності єдиного центру прийняття рішень, які стосуються всього
суспільства. Таким центром є держава, її вищі органи. На відміну від політичної влади інші види влади
(економічна, соціальна, духовно-інформаційна) є поліцентричними, вони здійснюються багатьма
незалежними один від одного центрами - підприємствами, соціальними фондами, засобами масової
інформації тощо.
Легальність політичної влади означає її законність, зокрема щодо існування самої влади та застосування
нею примусу.
Різноманіття ресурсів, тобто засобів здійснення. Політична влада використовує не тільки примус, а й
економічні, соціальні, духовно-інформаційні засоби. При цьому найважливішими засобами її здійснення
є правові й політичні норми.
Кумулятивний характер проявляється у зростаючому нагромадженні влади та значному посиленні її
впливу в результаті взаємодії різних видів і ресурсів влади. Так, економічна влада, створює можливості
для оволодіння владою політичною, наприклад шляхом фінансового забезпечення перемоги на виборах.
Наявність економічних ресурсів відкриває доступ і до духовно-інформаційної влади. Оволодіння
засобами масової інформації створює можливості для інформаційного впливу на суспільство і владу,
зайняття провідних політичних позицій, отримання доходу. Політична влада відкриває доступ до
економічної, соціальної і духовно-інформаційної влади, дає можливість зосереджувати в руках
конкретних осіб економічні, соціальні та інформаційні ресурси. В результаті зосередження в руках
небагатьох осіб ресурсів економічної, політичної, соціальної та духовно-інформаційної влади
утверджується олігархічна форма державного правління, коли країною править фактично у власних
інтересах невелика група найбагатших людей.

2. Коли і чому виникла влада?

Влада, владовідносини являють собою необхідний механізм регулювання життя суспільства,
забезпечення його єдності. Влада є головним елементом, який пов'язує все політичне в суспільстві в
єдину політичну систему і який визначає зміст поняття "політика". Оскільки політика знаходить свій
вияв у керівництві, управлінні, організації, примусі та в інших явищах, спрямованих на упорядкування
життя суспільства, то влада як змістовний складовий елемент усім їм іманентне властива. Немає
політики без влади і влади без політики. Саме навколо влади, політичної влади, виражених у ній
політичних інтересів, потреб і розгортається політична життєдіяльність. Вона структуралізується,
організовується у певну систему, а саме - у політичну систему суспільства. Влада є одним із стрижнів,
навколо якого формується цілісність політичної системи. Від сутності, змісту, механізму функціонування
влади залежать характер і спрямованість політичної системи.

3. Політична влада та її функції.

Політична влада відіграє надзвичайно велику роль у житті суспільства і виконує такі головні соціальні
функції.
Інтегративна функція. Одним з основних призначень влади є інтегрування зусиль різноманітних
соціально-політичних сил, політичних партій та суспільних об’єднань на платформі загальнонародних
інтересів. Саме в такий спосіб владні структури намагаються уникати конфронтаційних проявів, запобігати
конфліктам і долати їх, спрямовуючи хід політичних подій у конструктивне русло.
Регулятивна функція. Важливим призначенням влади є регулювання життєдіяльності суспільства.
Володіючи такими інструментами, як право та система політичних норм, владні структури здійснюють
політико-нормативне регулювання всіх процесів суспільного життя.
Мотиваційна функція. Однією з функцій влади є формування мотивів політичної діяльності,
підпорядкування суспільно значущим мотивам усіх інших мотивів політичної діяльності різноманітних
політичних сил та політико-організаційних структур.
Консолідуюча функція. Важливим призначенням влади є консолідація всіх елементів політичної
системи. Ураховуючи характер і тенденції розвитку в суспільстві політичних відносин, політичних
інститутів, норм політичного життя, а також виходячи з особливостей функціонування політичного
режиму та рівня політичної культури, органи влади намагаються не допустити виявів конфронтації та
консолідувати суспільство. Якщо влада є нездатною консолідувати різноманітні елементи політичної
системи, це може призвести суспільно-політичне життя до серйозних деформацій та криз.
Стабілізаційна функція. Влада є важливою стабілізуючою силою організації суспільного й політичного
життя. Стабільність влади виявляється у постійному зміцненні політичної системи, безперервному
оновленні та розвитку демократичних політичних інститутів, у гарантованості та захисті політичних
прав та свобод громадян.
Слід зазначити, що за певних умов розвитку політичного життя суспільства влада може стати й
дестабілізуючим чинником. Це буває тоді, коли стара влада виявила повну нездатність управляти
державою або тоді, коли нова влада ще перебуває в процесі становлення і не має підтримки більшості
народу. За таких умов ситуацією нестабільності в суспільстві може скористатися добре організована
політична сила і прийти до влади на хвилі загальнонародного невдоволення тривалим нехтуванням
економічними та соціальними проблемами суспільства.
Отже, функціонування влади є важливим чинником життєдіяльності суспільства та його політичної
системи, бо влада пов’язує всі політико-структурні елементи в одне ціле. Поділяючись у
демократичному суспільстві на законодавчу, виконавчу та судову гілки, влада стає гарантом політичного
розвитку та життєдіяльності всього суспільного життя.

4. Основні концепції влади.

Існують різні концепції влади: марксистська, біхевіористська, реляціоністська, системна, телеологічна,
структурно-функціональна, психологічна та ін.
Марксистська концепція влади виходить з того, що природа владних відносин пов’язується з
виявленням соціально-політичної ролі власності, поділом суспільства на антагоністичні класи з
протилежними інтересами. Марксистська теорія вирішального значення в реалізації політичної влади
надає народним масам, класам та соціальним групам. Характерною ознакою цієї доктрини є те, що
держава розглядається як головний чинник політичної влади, а форми правління — як специфічний
спосіб забезпечення класового панування.
Біхевіористська концепція влади. Англійське слово behavor у перекладі означає «поведінку». Цей
термін у політології вперше було застосовано американськими вченими для наукового аналізу емпірично
достовірних фактів політичної поведінки індивідів. При цьому поведінці людей надавали суто політичного
характеру.
У реляціоністських концепціях влади (реляція — донесення) остання постає як можливість і здатність
одних індивідів управляти процесом прийняття рішень на локальному чи національному рівні, без огляду
на активний чи пасивний опір інших індивідів чи соціальних груп.
Системна концепція влади. Основним поняттям системної концепції влади є розгляд політичної
системи на макро- (як атрибут макросоціальних систем), мезо- (на рівні конкретних систем — сім’ї,
організації), мікрорівні (влада як взаємодія індивідів у рамках специфічної соціальної системи).
Телеологічна концепція влади розглядає останню як результат здійснення певних цілей та одержання
раніше запланованих результатів.
Структурно-функціональна концепція. Згідно з цією доктриною влада є виявом ієрархічної побудови
суспільства та особливим видом відносин між підлеглими й керівниками.
Психологічна концепція влади виходить з того, що ставлення індивіда до політики зумовлюється
психологічним механізмом його особистості. Для прихильників цього напрямку (З. Фрейд та ін.) проблема
влади — це проблема панування підсвідомості над людською свідомістю та поведінкою.
Отже, велика різноманітність підходів до вивчення влади свідчить не тільки про великий інтерес у
світі до проблеми влади, а й про надзвичайну складність її.

5. Теорія розподілу влади, її сутність та значення.

Звернемося до першопочатків розвитку теорії про поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і
судову.
В XIII главі 5-ої книги «Про дух законів Монтеск'є порівнює деспотичне правління з звичаями дикунів
Луізіани, котрі, бажаючи дістати з дерева плід, зрубують дерево під самий корінь. Так діє і деспотичне
правління, само підрубуючи крону, на котрій воно тримається.
Феодально деспотичному режиму Монтеск'є протиставляє конституційно-монархічний або
республіканський режим і подібно до Локка розвиває компромісну теорію розподілу влад на
законодавчу, виконавчу і судову, діючи ізольовано одна від одної. Монтеск'є був впевнений, що, якщо
монарх буде управляти не вмішуючись в судові функції, а законодавчі органи будуть видавати тільки
закони, але не управляти країною, всі основні прошарки феодального суспільства будуть задоволені,
зокрема буржуазія перестане бути ворогом аристократичної знаті. Сама по собі теорія розподілу влад
відігравала в часи Монтеск'є відому прогресивну роль, тому що в якійсь мірі обмежувала судову і
законодавчу владу монарха. Але по суті вона страждала корінним недоліком, так як фактично вела до
знищення єдності державної влади, робила виконавчу владу незалежною від законодавчих органів і по
суті справи безконтрольною, а законодавчі органи перетворювала в заклади, які могли видавати закони
але не мали права слідкувати за їх виконанням. Між окремими владами виникали конфлікти. Теорія
розподілу влад —типовий зразок компромісу французького просвітителя.
У сучасному світі теорія розподілу влад набула значного поширення, вона визнана атрибутом
демократичної держави.
Уже під час першої спроби закріпити теорію розподілу влад у конституційних нормах (США, 1787 рік)
перед творцями Конституції постало питання про збалансованість влад. Проблема зводилась до того,
щоб жодна з гілок влади навіть у сфері своїх повноважень не залишалась безконтрольною, щоб в її
діяльності не було свавілля. Ця проблема була вирішена шляхом запровадження системи стримувань і
противаг: президент не міг розпустити конгрес, але і останній не міг змістити президента (крім випадків
імпічменту); президент міг затримати закон конгресу за допомогою відкладального вето, але конгрес міг
подолати його 2/3 голосів; міністри підпорядковувались президенту, але саме призначення міністрів
президентом потребувало схвалення сенату; контроль за відповідністю дій державних органів
конституції доручений судам.

У сучасних умовах система стримувань і противаг у тому чи іншому вигляді закріплена в конституціях
багатьох держав. В окремих державах термін “стримування і противаги” безпосередньо включений в
конституції, а в більшості застосовується як описовий. Безперечно, за різних політичних режимів ця
система має відмінності, але ті чи інші її елементи завжди притаманні демократичній системі управління.

6. Чи можливо звести владу до одного тільки насильства? Якщо ні, то чому?

Влада іноді ототожнюється з її знаряддями — державою, політичною організацією суспільства, з її
засобами — управлінням, а також із методами — примусом, переконанням, насиллям. Хтось прирівнює
владу до авторитету, котрий має багато спільного з нею, але й відрізняється від влади принципово.
Немає також підстав ототожнювати владу з її методами — примусом та переконанням. Примушувати і
переконувати можуть не тільки ті, хто володарює, а й підвладні. Наприклад, та чи інша політична
організація (партія), що не входить до урядової коаліції, може змусити уряд до деяких поступок на свою
користь, але ж від цього ця організація не стає владною.
Виходячи із вищезазначеного, можна дати таке тлумачення влади: у загальному розумінні — це
здатність і можливість справляти певний вплив на діяльність та поведінку людей за допомогою
відповідних засобів — волі, авторитету, права, насилля.
Однозначно влада не може бути зведена до одного тільки насильства, оскільки в ідеальному вияві це
мистецтво управління, яке відбудеться як мистецтво тільки у випадку розумного, толерантного та
доцільного управління.

7. Що означає легітимність політичної влади? Типи легітимності.

Термін "легітимний" означає "законний". Поняття легітимності й легітимізму виникли на початку XIX
ст. у Франції, де вони виражали прагнення відновити владу короля як єдино законну, на відміну від
влади узурпатора Наполеона. "Легітимістами" називали після Французької буржуазної революції 1830 р.
прихильників королівської династії Бурбонів.
Для характеристики політичної влади використовується також термін "легальний", що означає
"законний". Легальна влада - це влада, що встановлена законом і діє відповідно до нього. Легальність є
формально-юридичною, а легітимність - соціокультурною характеристикою влади. Легітимність може
оцінюватися шляхом соціологічних опитувань, але не піддається повній формалізації.
Згідно з ліберально-демократичною позицією легітимною потрібно визнавати тільки ту владу, яка
сформована в результаті демократичних процедур. Влада, встановлена насильницьким шляхом, не
визнається легітимною.
Згідно з позицією політичного реалізму легітимність влади полягає не стільки у законності й
демократизмі її встановлення, скільки в її здатності оволодіти складною ситуацією в країні,
підтримувати в суспільстві стабільність. А це означає, що встановлена незаконним шляхом, наприклад у
результаті революції чи воєнного перевороту, влада внаслідок її ефективності з часом може бути визнана
громадянами та світовим співтовариством правомірною, тобто стати легітимною.
Типи легітимності політичної влади за М. Вебером
Традиційний тип легітимності влади грунтується на авторитеті традицій і звичаїв. Влада цього типу
встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується. Підвладні сприймають владу як
належну тому, що так було завжди, вони звикли підкорятися владі й вірять у непорушність і священність
здавна існуючих порядків. Традиційна легітимність найстійкіша, оскільки сталими є самі традиції і
звичаї. Наочним прикладом легітимності цього типу є влада спадкоємця престолу.
Харизматичний тип легітимності політичного панування грунтується на вірі підвладних у незвичайні
якості і здібності, винятковість правителя (харизматичного лідера). Такий тип притаманний суспільствам
з невисоким рівнем розвитку демократії і політичної культури його членів. Нерідко він виникає і в
розвинених демократичних державах у кризові періоди, коли відчувається нагальна потреба в об'єднанні
всіх верств суспільства навколо особи політичного керівника для виходу з кризи. При цьому свідомо
культивується велич самої особи керівника, авторитет якого освячує владні структури, сприяє визнанню
влади населенням.
Раціонально-легальний тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у
законності (легальності) й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади. За
цього типу легітимності органи влади та їхні керівники обираються через демократичні процедури й
відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи
влади й посадові особи. Це - основний тип легітимності політичної влади в сучасних демократичних
державах.
В політології виокремлюються також ідеологічний, структурний і персоналізований типи легітимності
політичної влади.
Суть ідеологічної легітимності полягає в утвердженні й виправданні влади за допомогою ідеології, що
вноситься в масову свідомість. Ідеологічна легітимність влади може бути класовою або етнічною
залежно від того, хто є її суб'єктом, до кого вона звернена, на яких ідеях і цінностях грунтується.
Комуністична ідеологія, в основі якої лежить ідея соціальної рівності, формує тип легітимності влади,
пов'язаний з очікуванням і отриманням людиною від неї усіляких благ. Ліберальна ідеологія, що
грунтується на ідеї індивідуальної свободи, навпаки, робить легітимною ту владу, яка надає людині
гарантії індивідуальної свободи, не втручається в її особисті справи.
Етнічна легітимність є одним із різновидів ідеологічної легітимності, яка проявляється у формуванні
владних структур, політичної еліти за національною ознакою. Етнічна легітимність розвивається за
високої активності осіб корінної національності, маніпуляції ідеєю національної держави, неспротиві
осіб некорінних національностей і веде до утвердження етнократії - влади націоналістичне налаштованої
етнічної еліти. Феномен етнократії тією чи іншою мірою виявився в багатьох у минулому соціалістичних
країнах та колишніх радянських республіках.
Структурна легітимність пов'язана з раціонально-легальною. Вона притаманна стабільним
суспільствам, де заведений порядок формування владних структур став звичним. Люди визнають владу
тому, що вона сформована на Основі існуючих правил. Вони переконані у правомірності наявної
політичної системи. Довіра до системи автоматично поширюється на осіб, які законним шляхом посіли в
ній керівні посади.
Персоналізована легітимність грунтується на довірі до конкретної керівної особи. Така легітимність є
близькою до харизматичної і може перетворитись у неї. Проте якщо харизматичного лідера ідеалізують,
то стосовно лідера з персоналізованою легітимністю переважає раціональний підхід, розрахунок.
Персоналізована легітимність підкріплюється ідеологічною і структурною легітимністю, тоді як харизма
може протиставляти себе ідеологічним стереотипам та існуючим владним структурам.
За джерелами розрізняють легітимність участі, технократичну і примусу.

8. Криза легітимності влади та проблеми її розв’язання.

Основними причинами делегітимізації влади можуть бути такі:
суперечність між пануючими в суспільстві універсальними цінностями та егоїстичними інтересами
правлячої еліти;
суперечність між популярною в суспільстві ідеєю демократії й недемократичною соціально-політичною
практикою;
відсутність у політичній системі механізмів реального захисту інтересів народних мас та їх впливу на
владу;
бюрократизація і корумпованість державного апарату;
націоналізм та етнічний сепаратизм у багатонаціональних державах, які проявляються в запереченні
центральної влади;
дезінтеграція правлячої еліти й державної влади, протистояння і зіткнення різних гілок влади;
нездатність влади вирішити існуючі в суспільстві нагальні соціально-економічні проблеми.
Загалом можна стверджувати, що чим менша частка громадян, які беруть участь у виборах в органи
державної влади, тим нижчий рівень її легітимності. Державна влада, органи якої формуються всього 10-
20 відсотками виборців, узагалі викликає сумніви у правомірності її існування.
Легітимна влада може впадати в кризу з таких причин:
1. історично-перехідний період
2. технологічний переворот
3. зміна соц. структури суспільства, коли з’явл. нові соц. класи
4зміна статусу важливих консервативних інститутів, яка загрожує небезпеці під час структурних змін
5прогресивні вимоги осн. груп сусп. не приймаються політ. елітою
6якщо вже існуючі нові владні стр-ри в сусп. не в змозі виправдати надії шир. верств населення.
Шляхи подолання кризи: (окрім війни )
1.зміна політ системи
2.зміна законодавства та держ. управління відповідно з новими вимогами часу
3. проведення корінних стр-них змін політ. інститутів, зберігаючи традиції, які існув. в сусп.
4. створ. такої політ. організації, яка базується на традиц. інститутах та на вимогах соц. груп

9. Сучасні джерела легітимності політичної влади.

Легітимне ставлення до правових норм країни — одне із сучасних уявлень про сутність влади, за якої
правові норми мають демократичний зміст і випливають із суверенітету народу як абсолютного
першоджерела закону.
Легітимність політичної влади — форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і
здійснення правління державою або окремими його структурами та інститутами.
Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право й
закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення. Основними
джерелами легітимності, як правило, виступають три основні суб'єкти: населення, уряд і
зовнішньополітичні структури.
За джерелами розрізняють легітимність участі, технократичну і примусу.
Різні можливості політичних суб'єктів підтримувати певну систему правління передбачають різні типи
легітимності влади. Найвідомішою є класифікація типів влади, запропонована М. Вебером:
— традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право володарювати тих, хто одержав
владу за цією традицією;
— харизматичний (грец. спагізта — милість, благодать, Божий дар, винятковий талант), оснований на
вірі в надприродну святість, героїзм чи інші виняткові чесноти володаря і створеної або отриманої ним
влади;
— раціональний (легальний), що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм
владних структур.
Оцінні показники легітимності політичної влади:
 Рівень примусу, необхідний для проведення політики;
 Наявність спроб усунення уряду або його лідера;
 Сила вияву громадянської непокори.

10. Централізація та децентралізація влади.

Проблема централізації/децентралізації влади є достатньо широкою, тому для більш структурованого
викладу варто розглядати її у контексті аналізу особливостей форм державного устрою - територіально-
організаційної структури держави, яка визначає порядок ділення країни на складові частини (штати,
провінції, землі, кантони, області тощо), їх правовий статус, порядок відносин центральних і
периферійних органів влади. Так, поділ форм державного устрою на централізовані і децентралізовані
дозволяє проводити аналіз двох рівнів взаємодії державних структур:
По-перше, дозволяє з'ясувати характер взаємин між центральними і регіональними органами влади.
По-друге, визначає специфіку зв'язків між центральними і регіональними органами влади, з одного боку,
і місцевою владою, з іншого.
У такому випадку стає зрозумілим, що політичні регіони посткомуністичних держав відрізняються
ступенем централізації/децентралізації (концентрації/деконцентрації) влади та способом її
функціонування.
Однак зазначені вище характеристики не дозволяють вказати на всі особливості та характеристики
пострадянських держав. Для цього варто застосувати критерії визначення рівня деконцентрації влади у
пострадянських державах, що виділяє К. Мацузато :
1)конституційний статус;
2)виборність обласних і районних голів і мерів;
3)виборність обласних і районних депутатів населенням чи делегування цих депутатів з нижчих органів
влади;
4)існування регіональних чи місцевих бюджетів, чи наявність консолідованого загальнонаціонального
бюджету;
5)призначення обласних і районних голів і мерів зверху чи ні; їх призначення з місцевих кандидатів чи
ні;
6)кар'єрні вподобання регіональних еліт (їх поведінка у скрутні часи своїх регіонів);
7)функціонування інститутів, що управляють державною власністю, включаючи приватизацію.
Є ще принаймні кілька переваг від посилення ролі місцевого самоврядування. Одна з них – створення
передумов для ліквідації корупції. Нинішня централізація влади концентрує і економічні та бізнесові
потоки, спрощує зв’язок бізнесу і влади, робить такий зв’язок практично невідворотним, звідси робить
неможливими принципи демократії, прав і свобод людей, того, що є серцевиною європейської
демократії.

11. Які існують шляхи досягнення влади?

Історично відомі такі шляхи завоювання, досягнення політичної влади: політична реформа; політична
революція; контрреволюція; мілітаристський спосіб; різного роду політичні перевороти. Спосіб здобуття
влади зумовлює всю подальшу діяльність політичних сил, що прийшли до влади. Розкриємо зміст
кожного способу.
Політична реформа - перетворення, зміна, переустрій політичного життя (порядків, інститутів, установ),
що здійснюються в основному без змін основ існуючого ладу.
Політична реформа передбачає еволюційний розвиток суспільства і його інститутів влади. Вона являє
собою певний крок, етап прогресивного перетворення. Такі політичні реформи владарювання можуть
відбуватися різними шляхами.
Перший спосіб: реформа зверху. Зміст такої реформи полягає в тому, що автократичні правителі
розуміють необхідність зміни системи влади за своєю волею і саме на цих засадах здійснюють програму
перетворень. Другий спосіб: зречення влади, відмова від влади. Це відбувається при загибелі, капітуляції
авторитарних режимів владарювання. Третій спосіб: поступове реформування влади погодженими
зусиллями політичних сил, які перебувають при владі та в опозиції. Політична революція - це суспільний
рух і переворот, що ставлять за мету повалення старого ладу, встановлення нового режиму шляхом
насильницького завоювання політичної влади, здійснення докорінних змін політичного життя
суспільства.
Центральним питанням революції є питання про політичну Державну владу, яким соціальним спільнотам
людей вона належатиме. Залежно від суб'єкта революційного руху, його спрямованості розрізняють
буржуазну, буржуазно-демократичну, національно-визвольну, пролетарську (соціалістичну) революції та
ін.
Проте встановлення тоталітарних, авторитарних, теократичних режимів не означає, що революції не
несуть у собі рис соціально-економічного прогресу. Деякі з них зробили значний внесок в історичний
розвиток, активізували політичний процес. Однак політичним уроком є те, що перехід до демократії
владарювання відбувається саме в мирних умовах, тобто шляхом реформ.
Контрреволюція- це боротьба поваленого класу, соціальної групи або прошарку, які сходять з історичної
арени, як їхнє реагування на революційну практику.
Контрреволюцію не слід ототожнювати з реакцією і консерватизмом. Політична реакція являє собою
соціальну позицію класів або прошарків, що сходять з політичної арени. Консерватизм у буденному
розумінні - це зберігання владою попередніх форм політичної життєдіяльності, що призводить до
уповільнення темпів розвитку суспільства в цілому.
Контрреволюція ставить за мету реставрацію старих суспільних порядків, збереження влади тими чи
іншими політичними силами, відновлення попередніх форм владарювання, припинення глибинних
процесів соціально-політичного оновлення, створення нового ладу і відповідної йому форми влади.
Методами контрреволюції є саботаж, ідеологічна диверсія, підривна агітація, насильство, терор та ін.
Мілітаристська форма досягнення влади являє собою захоплення політичної державної влади за
допомогою воєнної сили. Це можливо як шляхом завоювання країни ззовні, так і за допомогою
застосування воєнної сили всередині країни.
Формою захоплення влади за участю військових є різні політичні перевороти. Ця участь може бути
активною, а в разі вдалого перевороту - пасивною.
Політичні перевороти - форма насильницької або ненасильницької зміни політичної влади, в результаті
якої політичне управління країни переходить до рук нових політичних сил.
Політичні перевороти є формою досягнення політичної влади, їх не слід ототожнювати з реформами і
революціями. Вони не ведуть до докорінних соціально-економічних змін. Роль їх полягає в персональних
змінах у центрі влади. Здійснюються
вони по-різному - від прийняття рішення до прямого насильства над владою. Характер і політична
спрямованість перевороту залежать від того, які сили (прогресивні чи реакційні) і з якою метою
здійснюють його, чиї інтереси відображають.
Серед політичних переворотів відомі державний переворот, двірський переворот, путч, воєнна змова.
Державний переворот - форма насильницької або ненасильницької зміни глави держави або уряду,
приведення до влади нових політичних сил з боку представників апарату влади або певних кіл правлячих
класів.
Двірський переворот - форма зміни влади певною групою осіб, яка знаходиться при дворі.
Путч є формою боротьби за владу за умови широкого використання репресивних заходів і опори на
військових, частину армії. Останні виступають безпосереднім інструментом захоплення влади або
засобом психологічного тиску на уряд з метою його повної відставки.
Військова змова - форма встановлення влади військовими, яка не обмежена законами, спирається на
воєнну силу і виражає насамперед інтереси військовослужбовців, усього військово-промислового
комплексу.

12. Суб’єкти і носії політичної влади.

Поняття «влада» в побуті й у науковій літературі трактується по-різному. Філософи говорять про владу
над об’єктивними законами суспільства, соціологи — про владу соціальну, економісти — про владу
господарську, юристи — про державну, політологи — про політичну, природознавці — владу над
природою, психологи — про владу людини над собою, батьки — про сімейну владу, богослови — про
владу Бога і т. д. і т. п. Є також поняття законодавчої, виконавчої та судової влад.
Влада іноді ототожнюється з її знаряддями — державою, політичною організацією суспільства, з її
засобами — управлінням, а також із методами — примусом, переконанням, насиллям. Хтось прирівнює
владу до авторитету, котрий має багато спільного з нею, але й відрізняється від влади принципово.
Немає також підстав ототожнювати владу з її методами — примусом та переконанням. Примушувати і
переконувати можуть не тільки ті, хто володарює, а й підвладні. Наприклад, та чи інша політична
організація (партія), що не входить до урядової коаліції, може змусити уряд до деяких поступок на свою
користь, але ж від цього ця організація не стає владною.
Політична влада як один із найважливіших її виявів, характеризується реальною здатністю даного
класу, групи, індивіда проводити свою волю, що виражена в політиці. Поняття політичної влади
ширше за поняття влади державної. Відомо, що політична діяльність здійснюється не тільки в межах
держави, а й в інших складових частинах соціально-політичної системи: в межах партій, професійних
спілок, громадських, міжнародних організацій і т.п.
На відміну від політичної влади державна не обов’язково використовує примус для досягнення своїх
цілей. Можуть бути застосовані ідеологічні, економічні та інші засоби впливу. Однак лише державна
влада володіє монополією на те, щоб примусити членів суспільства виконувати її наміри.
Державна — це вид політичної влади, що має монопольне право видавати закони, обов’язкові для всього
населення, спирається на спеціальний апарат примусу як на один із засобів для виконання її законів та
розпоряджень. Державна влада означає як певну організацію, так і практичну діяльність для здійснення
своїх цілей і завдань.
Влада створюється і функціонує у суспільстві на кількох взаємозв’язаних та взаємодіючих рівнях:
макрорівні вищих центральних політичних інститутів, вищих державних установ та організацій, керівних
органів політичних партій і провідних суспільних організацій; середньому (або проміжному) рівні
(«мезорівні» — за західною політичною термінологією), тобто у регіональних, обласних та районних
масштабах, і на мікрорівні стосунків між людьми, малими групами та всередині них, котрі створюють
загальну картину політичних відносин, настроїв, рухів у суспільстві і сферах його політичного та
суспільного самоуправління. Середній рівень влади зв’язує два інші системою органів управління, через
нього проходять конкретні рішення вищих інстанцій влади і він же сприймає відповідні реакції
суспільства на них. На цьому рівні концентрується основна кількість політичних посадових осіб та
основні кадри політичного управління.
Суб'єкт політичної влади. Ним є джерело активної предметно-практичної політичної діяльності,
спрямованої на об'єкт. Існує думка, що поняття “суб'єкт влади” і “носій влади” нетотожні. Суб'єкт влади
— це соціальні групи, насамперед панівні класи, політичні еліти, окремі лідери; носії влади — державні
та інші політичні організації, органи і установи, утворені для реалізації інтересів політичне домінуючих
соціальних груп. Такий поділ є відносним. Побутує й інша класифікація владних суб'єктів. Згідно з нею
суб'єкти влади умовно поділяють на первинні й вторинні:
1. Первинним суб'єктом за республіканського, демократичного правління є народ — носій суверенітету і
єдине джерело влади в державі. Він здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та
місцевого самоврядування. Поняття народ неоднорідне: основними суб'єктами влади є великі групи
населення, об'єднані спільністю корінних інтересів і цілей; неосновними — невеликі етнічні групи,
релігійні громади тощо.
2. Вторинні суб'єкти носіїв влади — малі групи, представницькі колективи, партії, асоційовані групи,
групи партикулярних (приватних, неофіційних) інтересів тощо. Суверенним суб'єктом політичної влади є
громадянин держави, наділений конституційними правами та обов'язками. Суттєву роль у владних
відносинах відіграють політичні лідери. Наслідки їхньої політики, як відомо, різні: прогресивні й
регресивні, плідні та безплідні, благополучні й трагічні. І, нарешті, сукупним (колективним) носієм
політичної влади є сама політична система суспільства як спосіб організації і розвитку соціальних
спільнот і їх стосунків.

13. Політична еліта як суб’єкт політичної влади.

Починаючи з XII ст., термін «еліта» використовували для позначення товарів вищої якості, а згодом — у
сфері суспільного життя для вирізнення груп «кращих» людей — вищої знаті, духовенства, військових.
Політична еліта (франц. еііїе — краще, відібране, вибране) — самостійна, вища, відносно привілейована
група людей, наділена особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере
безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади
або впливом на неї.
Також можна сказати, що це є меншість суспільства, що наділена якостями, поданими вище.
Вона характеризується такими рисами:
 Безпосереднє здійснення влади;
 Високий соціальний статус;
 Право на привілеї;
 Закритість або напівзакритість для інших соціальних верств;
 Організаторські здібності та талановитість;
 Невелика, виокремлена соціальна група;
 Значні обсяги державної та інформаційної влади.
Можна сказати про те, що правляча еліта складається з трьох взаємопов’язаних елементів:
1. Політична еліта, яка є частиною правлячої, виступає носієм владних функцій.
2. Бюрократична еліта охоплює представників управлінського апарату.
3. Комунікаційна та ідеологічна еліта – представники науки, культури, духовенства та засобів масової
комунікації.
Виділять також і критерії ефективності діяльності політичної еліти:
 Політична стабільність суспільства;
 Національна безпека;
 Оптимальні взаємовідносини між громадським суспільством і державою;
 Досягнутий рівень прогресу та добробуту народу
Функції політичної еліти:
 Висування політичних лідерів;
 Створення і корекція інститутів політичної системи;
 Призначення кадрового апарату, органів керування;
 Створення механізму втілення політичних задумів;
 Вироблення політичної ідеології;
 Аналіз інтересів різних політичних груп.
Види політичної еліти:
 ВИЩА (включає провідних політичних керівників і тих, хто обіймає високі посади в законодавчій,
виконавчій і судовій гілках влади);
 СЕРЕДНЯ (формується з великої кількості виборних посадових осіб);
 АДМІНІСТРАТИВНА (включає вищу верству державних службовців).

14. Політична еліта в Україні: особливості формування.

В Укр.. завжди існувала проблема нац. Політ. Еліти, здатної розв’язувати державотворчі завдання у
конкретній істор. Ситуації. У 20ст.
Комуністичний режим знищив навіть соц грунт для відтворення нац. еліти ЇЇ роль у тогочасному суп-ві
викнувала номенклатура. Від початку державного відродження Укр.. до других парламентських виборів
правляча еліта формувалася з різних прошарків колишньої номенклатури, а також ж частково з націонал-
демократичної опозиції. Еліта того періоду була ідеологічною, бо її діяльність скеровувалась не на
здійснення, а на розв’язання необхідності реформ. Цю еліту змінила технократична, рекрутована з
промислово –підприємницьких кіл та прагматично зорієнтованих політиків. Ідеологічна та
технократична укр. Еліти вважаються квазіелітою, оскільки їм не вдалося провести позитивних,
соціальних перетворень. Отже, процес формування справжньої еліти тільки розпочинається. Розробки
теорії еліт в Україні тільки розпочинається. Розробки теорії еліт в Україні пов’язана з іменами Донцова
та Липинського. Донців виділяє “Ініціативну меншість”(еліту) та “пасивний чинник нації”(народ). Еліта
не тільки формулює певну ідею, а мобілізує народ на її здійснення. Концепція національної аристократії
Липинського виходить з того, що націю творить активна серед етнографічної єдності група, що об’єднує
всіх навколо політ. цінностей.

15. Політична опозиція та контреліта як суб’єкти політичної влади.

Як показує політичний досвід, контреліта — це опозиційна щодо панівної еліти частина бюрократії,
соціальна група, яка виборює право на входження в еліту або на створення нової еліти. Головною метою
політичної діяльності контреліти є відібрати владу в панівної еліти. Відтак функціями контреліти стає
критика владних структур, спротив здійсненню соціально-економічних перетворень та політичному
оновленню су-
спільства, вимога внесення коректив у систему політичної влади тощо.
Для контреліти в Україні на сучасному етапі в цілому характерні надзвичайна невиразність її інтересів та
слабкість політичної волі. Найбільш конструктивна (нечисленна) її частина намагається діяти (без
скільки-небудь значної підтримки населення) під гаслом обмеженої співпраці з правлячою елітою,
переважно в законодавчих та дорадчих органах, не допускаючи в суспільній свідомості щонайменшого
ототожнення себе з елітою, зосереджуючи свої зусилля на створенні впливових незалежних
громадсько-політичних інституцій.
Контреліта - це люди, які наділені характерними для еліти психологічними властивостями, але внаслідок
свого соціального статусу і різного роду бар'єрів не мають доступу до управління. Соціальна рівновага
потребує постійного оновлення складу правлячої еліти шляхом введення до неї індивідів з елітарними
властивостями з нижчих верств суспільства і вилучення тих, хто таких властивостей не має. Однак це не
відбувається, оскільки правляча еліта прагне зберегти свої привілеї і передати їх у спадок особам з
неелітарними індивідуальними властивостями. У результаті погіршується якісний склад правлячої еліти,
вона вироджується, що спонукає кількісно зростаючу контреліту до боротьби за владу. Остання скидає
правлячу еліту і встановлює власне панування. Так відбувається зміна правлячих еліт, яку В. Парето
назвав "законом циркуляції еліт". Коли процеси занепаду правлячої еліти й кількісного зростання
контреліти набувають широких масштабів, контреліта за допомогою мас витісняє стару еліту і стає
правлячою. Це "масова циркуляція еліти", або революція. У процесі революції багатьох представників
старої еліти знищують, ув'язнюють, висилають або опускають до найнижчого соціального рівня. Інші
представники старої еліти рятуються, зраджуючи свій клас. Нерідко вони займають провідні позиції в
революційному русі.
Політична опозиція у демократичних державах існувала здавна у відкритій чи латентній формі, була
характерною для будь-якого політичного режиму, неспроможного знищити її вщент. Опозиція -
протистояння влади і певної політичної сили, протидія офіційному курсу урядових кіл, прагнення
боротися за владу чи хоча б за вплив на неї, за прихильність виборців. Вона сприяє свободі думок,
поглядів, діяльності різних суспільних об’єднань, незалежності ЗМІ.
У вужчому плані, це - політичний інститут, рухи і партії, які прагнуть взяти владу з рук правлячої партії
і передати її іншій політичній силі. Абстрактно мислячи, політичну опозицію можна окреслити як будь-
які вияви інакомислення та невдоволення існуючим режимом. Інститут політичної опозиції в Україні ще
не сформувався, але опозиційність громадян до влади, активізація політичної участі чітко
простежувалися під час помаранчевої революції.

16. Групи тиску як суб’єкт політичної влади.

а)за приналежністю: кадрові, масові, приватні, суспільні;
б) за встановленими цяілями: группы интересов (материальные), группы предпринимателей, общество
защиты прав потребителей, группы идей: конфессиональные, идеологические, группы по положению
(молодежные, женские и т.д.), филосовские и пол.клубы
Групи тиску – організації, які створені для захисту інтересів та що тиснуть на органи держ. влади з
метою домогтися від них рішень, що відповідають цим інтересам. Влада для них не самоціль, як для
політ. партій. Типи груп тиску: 1) групи інтересів – свідоме об’єднання людей на грунті спільності
потреб та інтересів, що прагне здійснювати вплив на владу заради відображення своїх інтересів; 2) групи
ідей ( конфесійні – захищають суспільно-церковне та політ. інтереси; ідеологічні; групи по статусу –
молодіжні організації, жіночі рухи; філософські та політ. клуби і т.д.
ГРУПИ ТИСКУ — входять до складу кон’юнктурних, латентних (прихованих) політичних сил. Вони
визначаються як сукупність індивідів, які під виглядом загального інтересу виражають свої вимоги,
висловлюють претензії, що прямо чи опосередковано зачіпають інші сектори суспільного життя й
вимагають від законодавчого органу або окремих його членів їх задоволення. У складних політичних
ситуаціях вони здатні вийти на поверхню політичного життя вже як реальна політична сила, партія,
формальний чи неформальний політизований рух. Деякі з них здатні спонукати свою аудиторію до
створення контрвлади на противагу існуючій. Вони можуть також вступити у змагання з державною
владою у здійсненні політики.

17. Політична влада в сучасній Україні, її характеристика та особливості. Особиста думка.

Політична влада – здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на діяльність, поведінку
людей та їх об’єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та
регулятивно-контрольний механізм здійснення влади.
Функціонування політичної системи України певною мірою поліпшилося після прийняття Верховною
Радою України 28 червня 1996 р. Конституції України.
Україна відповідно до її Конституції є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою
державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ, який здійснює владу безпосередньо і
через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Легітимність влади, таким чином,
виходить від народу, який через вибори виявляє свою волю владним структурам і контролює їх. Україна
є президентсько-парламентською республікою. Державна влада здійснюється на засадах її поділу на
законодавчу, виконавчу і судову. Конституція визначає і гарантує самоврядування.
Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України, конституційний
склад якої — чотириста п'ятдесят народних депутатів України, обраних на основі загального, рівного і
прямого виборчого права. Обирається вона на 4 роки, працює в режимі чергових і позачергових сесій.
Організаційними формами парламентської діяльності є робота комітетів Верховної Ради України,
тимчасових спеціальних комісій, які створюються для підготовки і попереднього розгляду окремих
питань, партійних фракцій у парламенті, а також позафракційних груп.
Згідно з Конституцією, главою держави з правом виступати від її імені є Президент України. Він є
гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції України, прав і
свобод людини і громадянина.
Владні структури, насамперед законодавчі органи, формують за участю політичних партій. Така модель
передбачає чіткий розподіл функцій та повноважень законодавчої, виконавчої та судової влади.
Головним у ній є верховенство закону в усіх сферах громадського життя. Йдеться про демократичну,
соціальну, правову державу та громадянське суспільство. Проте на практиці Україні до такої моделі ще
далеко.
Конституційний Суд України як єдиний орган конституційної юрисдикції України покликаний
забезпечити дотримання владними структурами своїх функцій і повноважень. До нього входять 18
суддів, по шість з яких призначають Президент, Верховна Рада України та з'їзд суддів України.
ОСОБИСТА ДУМКА

18. Розкрийте зміст форм політичної влади: охлократія, тимократія, мерітократія.

Охлокра́тія
1) ситуація заколотів, погромів, безладдя, в якій господарем становища є натовп;
2) влада суспільно-політичних груп, що апелюють до популістських настроїв у їх примітивних,
масованих варіантах. Така влада динамічно реагує на суспільні настрої, стереотипи масової свідомості,
орієнтується на люмпенізовані та маргінальні верстви, вдається до провокацій для спонукання масових
пристрастей і заворушень. Перебування О. у владних структурах спричинює публічний галас, безвихідні
ситуації, різні авантюри, бешкети, корупційні скандали. Тому О. — загрозливий політичний феномен, що
може призвести суспільство до загальнонаціональної катастрофи.
Тимократія(Платон), тобто правління, де панують честолюбство й сила. Така держава постійно
воюватиме, а війна є головним джерелом суспільних бід. Війни і розбрат призводять до переродження
тимократії у гіршу форму правління - олігархію.
Тип рабовласницької держави, при якому громадяни різних майноих груп мають відмінні права і,
відповідно, відмінні обовязки, називається тимократією. У античних Афінах тимократія стала
перехідною формою держави між олігархією та демократією.
Мерітократія (від лат. meritus-гідний і гр. kratos-влада)одна з елітарних концепцій у західній пол. науці, в
основу якої покладенно принцип індивідуальної заслуги у здійснені пол. влади і соціального управління.
Засновником є англ. Соціолог Мітчел Янг.

19. Розкрийте зміст форм політичної влади: демократія, аристократія, технократія, теократія.
Поняття «демократія» багатогранне. Його використовують на позначення типу політичної культури,
певних політичних цінностей, політичного режиму. У вузькому розумінні «демократія» має тільки
політичну спрямованість, а в широкому — це форма внутрішнього устрою будь-якої суспільної
організації.
Демократія — правління народу, обране народом, для народу.
Основними ознаками демократичного політичного режиму є наявність конституції, яка закріплює
повноваження органів влади й управління, механізм їх формування; визначає правовий статус
особистості та принцип рівності перед законом, а також принцип поділу влади на законодавчу,
виконавчу та судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них. Для демократії
характерними є вільна діяльність політичних і громадських організацій, обов'язкова виборність органів
влади, розмежування державної сфери та сфери громадянського суспільства, економічний та політичний,
ідеологічний плюралізм (заборони торкаються лише анти-людських ідеологій). Демократії властива
зміна лідерів. Сутнісними ознаками демократії є електоральні змагання, можливість розподілу інтересів,
націленість на консолідацію суспільства.
Конституція держави, що стала на шлях демократії, повинна виконувати три основні завдання: 1)
фіксувати певну форму правління; 2) закріплювати й виражати згоду народу; 3) регламентувати
повноваження урядових структур. І найголовніше — слід спочатку усвідомити демократичні цінності, а
вже потім втілювати їх у політичній діяльності.
Аристократія – форма правління, за якої державна влада належить привілейованій меншості; вищий,
привілейований стан (група) певного суспільства, що володіє особливими правами чи можливостями.
Теократія – форма правління, за якої вся повнота влади в державі належить главі церкви та духовенству.
Управління церквою здійснює Бог, а не людина. В церкві теократична форма правління, теократія
означає «управління здійснюється Богом». Бог управляє помісною церквою через пастора, пастор має
бачення від Бога й передає його церкві, а церква має діяти, рухатися у відповідності до бачення пастора.
Пастор навчає, проповідує, тобто кормить духовною їжею «отару», членів церкви. Також він опікується
людьми, молиться за них, консультує, дає поради, наставляє, коректує, виправляє, підбадьорює та
підтримує духовно. Все це входить в обов’язки пастора.
Термін "технократія" уперше був застосований американським дослідником В. Смітом. У буквальному
перекладі з грецького це слово означає "влада майстерності". Надалі поняття одержало три
загальновживані тлумачення: по-перше, теоретичні концепції влади, заснованої не на ідеології, а на
науково-технічному знанні; по-друге, тип соціально-політичного переустрою суспільства, який
практично реалізує принципи цієї концепції; по-третє, соціальне коло носіїв науково-технічного знання,
котрі виконують функції управління. Таким чином, можна говорити про технократію як сукупне
панування техніки або техносистеми. У даний час найбільш розповсюдженими є наступні чотири
варіанти концепції технократії:
1. Технократія розглядається як панування технічних експертів (експертократія).
2. Технократія -- це орієнтація на техніку як на так званий «технологічний імператив» (Л.Маркузе): усе,
що можна виготовити, виготовляється і притому для задоволення визначених потреб.
3. Технократія розуміється як панування предметної необхідності аж до появи тотальної «технічної
держави» (Х.Шельскі), у якому лише керують, однак політичних рішень уже не приймають.
4. Технократія виступає в якості тенденції до інформаційно- і системно-контрольованого суспільства в
більш загальному вигляді: до інформаційної системотехнократії.
Гносеологічні корені ідеології технократизму пов'язані з філософією позитивізму, що будує свої
висновки лише на базі емпіричних даних, які отримані природничими і технічними науками.

20. Влада і власність, їх єдність і взаємообумовленість.

Влада – здатність, право, право й можливість розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, а також
чинити вирішальний вплив на долю, поведінку та діяльність людей з допомогою різноманітних засобів
(права, авторитету, волі, примусу…); політичне панування над людьми; система державних органів;
особи, органи, наділені владно-державними та адміністративними повноваженнями.
Власність – історично зумовлена суспільна форма володіння, користування та розпорядження
матеріальними та нематеріальними благами, яка виражає суспільні та виробничі відносини між людьми в
процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання цих благ.
Влада і власність можуть бути відокремлені на деякий час, але розділити їх назавжди ніколи не вдасться,
оскільки, освідомивши згубність такого розділення або власність купить владу або влада захопить
власність. Це твердження знаходить прояв у світовій історії людства У докапіталістичних системах влада
проявлявся через форми економічної залежності: рабство, кріпацтво. За умов капіталізму влада
акумулює соц. Зв’язки, які лежать в основі екон відносин.

ТЕМА 4. Політична система.

1. Поняття і структура політичної системи.

Політична система суспільства — інтегрована сукупність відносин влади, суб'єктів політики,
державних та недержавних соціальних інститутів, покликаних виконувати політичні функції щодо за-
хисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, суспільних груп, забезпечувати
стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства.
До неї належать законодавча, судова, виконавча системи, центральні, проміжні і місцеві системи
управління (самоуправління), які базуються на принципах представництва та організації. Від інших
систем політичну систему відрізняють: забезпечення неперервності, зв'язаності, ієрархічної координації
діяльності різних політичних суб'єктів для досягнення визначених цілей; віднайдення механізму
вирішення соціальних конфліктів і суперечностей, гармонізація суспільних відносин; сприяння досяг-
ненню консенсусу різних суспільних сил щодо основних цінностей, цілей та напрямів суспільного
розвитку. Аналіз політичної системи надзвичайно важливий для з'ясування політичного життя
суспільства, частиною якого вона є.
Політична система виникла з поділом суспільства на класи та появою держави. У процесі еволюції
державно організованого суспільства вона все більше ускладнювалася та розгалужувалася. Тому
структура, механізм її функціонування завжди мають конкретно-історичний характер, зумовлені рівнем
економічного, соціального, духовного розвитку суспільства та іншими чинниками.
Структура політичної системи – сукупність владних інститутів, що пов’язані між собою і створюють
стійку цілісність.
Політичні відносини формуються в суспільстві щодо завоювання та здійснення політичної влади.
Політична організація суспільства її ядром є держава з усіма її складовими: законодавчою, виконав-
чою та судовою гілками влади, збройними силами. Будучи головним інститутом політичної системи,
держава здійснює управління суспільством, охороняє його економічну, соціальну і культурну сфери.
Засоби масової інформації - це розгалужена мережа установ, що займаються збиранням, обробкою та
поширенням інформації. Вони впливають на регулятивно-управлінську діяльність усіх ланок управління,
сприяють реалізації цілей політики, пропагують вироблені політичні й правові норми.
Політичні принципи й норми їх призначення полягає у формуванні політичної поведінки та свідомості
людини відповідно до цілей і завдань політичної системи.
Політична свідомість і політична культура. Політична свідомість постає як сукупність політичних
ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних документах, правових нормах, як частина суспільної
свідомості, а політична культура як сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя. Політична
культура сприяє формуванню ставлення людини до навколишнього середовища, до головних цілей і
змісту політики держави.

2. Політична система та її функції.

Політична система — це цілісна, впорядкована система відносин, дій, ідей, методів і інститутів, зв'язаних
з політикою, з її розробкою та практичним здійсненням. Політична система суспільства — це складна,
багатогранна система взаємин державних і недержавних соціальних інститутів, які виконують відповідні
політичні функції для захисту інтересів певних класів та соціальних груп.
Поняття політичної системи виконує в політології важливу методологічну функцію. По-перше,
воно дає змогу уявити політичне життя саме як систему поведінки людей, виявити механізми впливу
політичних дій окремих осіб і цілих політичних груп на характер політичних інститутів та їхню
структуру.
По-друге, такий підхід дає можливість розглянути політику як цілісне суспільне явище,
проаналізувати способи та форми її взаємодії з навколишнім середовищем, компонентами якого
можуть бути природа, економіка, культура, соціальна структура.
По-третє, здійснення такого системного підходу уможливлює виявлення способів підтримання
рівноваги й стабільного стану політичної системи, її здатності адаптуватися до впливу зовніш нього
середовища. Саме політична система за цих умов стає засобом соціальної інтеграції суспільства,
важливим фактором стримування деструктивного впливу соціальних відмінностей на функціонування
складових частин суспільного організму.
І нарешті, по-четверте, методологічна функція поняття політичної системи полягає в забезпеченні
єдності, цілісності суспільного організму, що неминуче включає численні відмінності, різно-
напрямлені тенденції суспільних процесів.
Ефективне функціонування політичної системи сприяє реалізації суперечливих, але взаємозв'язаних цілей
суспільного розвитку: оновлення соціальних процесів, яке необхідне з погляду врахування й
пристосування до умов, що постійно змінюються, і стабілізації— фактора збереження соціальної
цілісності. Призначення політичної влади саме й полягає в тому, щоб забезпечити як розвиток, так і
стабільність соціальної системи. Якщо влада нездатна до цього, то неминучі численні деструкції
політичних відносин.
Зростання соціальної невпорядкованості може призвести суспільство навіть до стану хаосу або
соціальної катастрофи з різким спаданняхМ життєвого рівня населення, паралічем владних структур,
утратою безпеки, тобто зростанням злочинності, аварій, політичного руйнування соціальної
інфраструктури тощо
3. Типологія політичних систем. Які основні типи політичної системи вирізняють у сучасній
західній політичній науці?
Політична система суспільства — інтегрована сукупність відносин влади, суб'єктів політики,
державних та недержавних соціальних інститутів, покликаних виконувати політичні функції щодо за-
хисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, суспільних груп, забезпечувати
стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства.
Сьогодні в політичній практиці можна виділити такі типи політичних систем: постіндустріальні
(посткапіталістичні) на сучасному етапі характерні: функціонування парламентського механізму
боротьби за владу; зростання рівня життя переважної більшості населення, спадання напруженості
класової боротьби, утвердження соціального партнерства, посилення позицій громадянського
суспільства, захист прав людини.
Для перехідного типу політичної системи (країни СНД, країни Східної Європи) характерні такі риси, як:
надмірна політизація народних мас, поява демократичних інститутів та інших демократичних елементів
у суспільстві з одночасним існуванням залишків тоталітаризму та командно-адміністративної системи.
Постколоніальна політична система характеризується: великим розмаїттям політичних режимів і форм
державного правління, низьким рівнем життя народу, початком становлення в більшості країн
капіталістичних відносин, їх відривом від натуральної економіки, пасивністю широких мас через їхню
злиденність і неграмотність тощо.
У сучасній західній політичній науці розрізняють такі типи політичних систем: військові та гро-
мадянські; консервативні й ті, що трансформуються; закриті й відкриті (в основу покладено ступінь і
глибину зв'язків із зовнішнім світом); завершені й незавершені (основний критерій — наявність усіх
складових); мікроскопічні, макроскопічні та глобальні; традиційні й модернізовані; демократичні,
авторитарні й тоталітарні.

4. Політична система України, її особливості та структура.

Політична система — це цілісна, впорядкована система відносин, дій, ідей, методів і інститутів, зв'язаних
з політикою, з її розробкою та практичним здійсненням. Політична система суспільства — це складна,
багатогранна система взаємин державних і недержавних соціальних інститутів, які виконують відповідні
політичні функції для захисту інтересів певних класів та соціальних груп.
Економічним фундаментом становлення нової політичної системи в нашому суспільстві є процес
створення багатоукладної економіки, пов'язаний із роздержавленням власності, створенням спільних і
власних підприємств, індивідуально-трудової діяльності, широкого кооперативного руху, фермерства
і т. д. Ці нові юрми власності й господарської діяльності значною мірою сприяють появі нових
соціальних структур суспільства, які виявляють свої конкретні інтереси в політиці [24].
Нині в Україні склалася досить парадоксальна ситуація, коли тільки зареєстрованих політичних
партій налічується вже понад 100, але жодна з них не має достатнього впливу в загальнодержавному
масштабі. Значна кількість зареєстрованих Міністерством юстиції політичних партій поки що не
стали міцними організаціями, які б спромоглися виражати й захищати інтереси різних верств
населення. Ці партії ще не здатні вести за собою маси, здобути сталу соціальну базу та справити
помітний вплив на суспільство.
спільства загрожує навіть неосталінізмом, Ось чому за переходу до ринкової економіки в повному
обсязі мають бути враховані соціальні наслідки такого переходу.
Перехід нашої країни до ринкової економіки навряд чи можливий без опори на власні національно-
культурні традиції. Досвід історії це підтверджує. Самобутнім шляхом здійснила модернізацію
Японія. Але запозичити досвід японських менеджерів американцям, наприклад, не пощастило — інші
традиції, інша культура. Підприємства в Японії організовані за типом «природної спільності», з
наймом на все життя, неформальними, доброзичливими стосунками членів колективу на зразок
традиційно-общинних або сімейних. У центрі уваги — робітник. Управління спрямоване не на
«керівництво працею», а на створення сприятливого соціального мікроклімату, на підтримку
стабільності персоналу, розвиток позитивних особистісних рис у висококваліфікованих робітників.
Реформа політичної системи в Україні має забезпечити перехід від адміністративно-командної
системи влади й управління до плюралістичної системи. Плюралістична демократія надає однакові
можливості для участі в політичному житті всім соціальним групам суспільства, кожній людині.
Важливо, що політичне життя, яке базується на свободі, плюралізмі думок, парламентаризмі,
неминуче породжує альтернативні шляхи розв'язання суспільних проблем. А єдине спрямування
державної політики може забезпечуватися коаліційним правлінням різних політичних сил. Це має бути
тільки правова держава, що в ній верховенство закону є імперативом. Найвища функція держави —
забезпечення прав і свобод громадян, створення гарантій і умов для вільної діяльності людей.
Слід усвідомити, що нормальна держава не може існувати без ідеології та ідеологічних інститутів,
метою яких є відтворення цієї ідеології в масовій та індивідуальній свідомості. Для сучасного
суспільства єдиною ідеологією, що забезпечує стабільність держави та гідний рівень матеріального
й духовного життя людини, є гуманістична та демократична система цінностей, що базується на
політичному плюралізмі, вільній ринковій економіці, рівност громадян перед законом. На жаль, як у
жодній іншій посттота літарній державі, в Україні існує найглибша прірва між меток (на словах)
та умовами її реалізації.
Ми вже зазначали, що населення України досить критично оцінює політичну діяльність партій і
рухів, професійну політичну діяльність узагалі.

5. Поняття держави, її характерні риси та атрибути.

Держава – форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов’язаних установ та
організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу.
Основні риси держави:
 Бере на себе обов’язок реалізації спільної волі або забезпечення всезагальних благ та добробуту.
 Володіє верховною і самостійною владою, формально незалежною від будь-якої організацій або
особи, тобто суверенітетом.
 Установлює формально обов’язкові для всіх правила поведінки – правові норми.
 Покликана забезпечувати основні права людини, усіх і кожного, хто перебуває на її території.
 Є офіційним представником усього суспільства, головною формою політичної інтеграції суспільства
за його розшарування.
 Є уособленням суверенітету народу (нації) реалізує його право на самовизначення.
ознаки держави:
 Відділення публічної влади від суспільства;
 Поява професіоналів-управлінців.
 Класовий характер.
 Територія.
 Суверенітет.
 Легальне право на застосування насилля, примусу.
 Право на збирання податків
До невiд'ємниx атрибутiв держави, якi є її iдентифiкацiйними символами, належать герб, прапор i гiмн.
Kоли йдеться про державний герб, то у свiтовiй практицi не усталилося суворої регламентацiї засад його
творення. Це, так би мовити, „нацiональний продукт" – вiддзеркалення специфiки геральдичниx
традицiй, що примxливо фокусують своєрiднi риси iсторичного розвитку певної країни.

6. Чому держава є базовим інститутом політичної системи?

Основним компонентом політичної системи є держава, якій належить особливе місце в політичному житті
суспільства. Саме держава є головним носієм політичної влади, головним знаряддям реалізації класових
інтересів, головним суб'єктом і водночас головним об'єктом політичної діяльності та політичних відносин у
суспільстві .
Найвища функція держави — забезпечення прав і свобод громадян, створення гарантій і умов для
вільної діяльності людей.
Держава є основним носієм політичної влади. Держава, виступаючи від імені суспільства:
- видає закони та слідкує за їх виконанням
- має право нав’язувати свою волю за допомогою армії, судів...
- збирає податки
- проводить внутрішню (економічну, соціальну, виховну) та зовнішню політику
- охороняє свої кордони
Функції держави:
1. Захист суспільного ладу.
2. Запобігання й усунення соціально небезпечних конфліктів
3. Регулювання економічних та інших суспільних відносин
4. Здійснення єдиної для країни внутрішньої політики як системи її конкретних виявів – соціальної,
економічної, фінансової, наукової, культурної, освітньої, та іншої політики
5. Зовнішньополітична функція захисту інтересів країни
6. Функція оборони країни
7. Співробітництво з іншими народами та ін.
Забезпечуючи всі ці функції держава є стрижнем політичної системи суспільства, йй незамінним
атрибутом.
Тільки держава як головний інститут влади володіє правом на суверенність, тобто верховенство всередині
країни, та на зовнішню незалежність. Таке становище державної влади в суспільстві випливає, по-перше, з
того, що вона володіє таким засобом охорони влади, як державний апарат і, по-друге, реалізує свою волю в
нормах права. Специфічна ознака державної влади виявляється в існуванні спеціальних державних
службовців, у функціонуванні армії, адміністрації, судів, служби безпеки тощо. Держава — це всеосяжна
організація в суспільстві і його офіційний представник. Саме держава володіє виключним правом на
нав'язування своєї волі за допомогою апарату насильства — армії, поліції, служби безпеки тощо. Якщо влада
неефективно використовує легітимне насильство, це може за певних умов призвести до поширення думки про
право на використання насильства приватними особами та окремими організаціями. Така ситуація в
суспільстві може підірвати державну монополію на насильство і призвести до неконтрольованого поширення
насильницьких дій, що стане загрозою державній безпеці.

7. Основні теорії походження держави.

Держава – форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов’язаних установ та
організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу.
Неісторична теорія її висунув Аристотель, проголосивши: природа людини як «політичної істоти»
визначила їй жити в суспільстві, і тому держава є природним продуктом розвитку людських спільнот.
Теологічна теорія. Охоплює аналогічні за змістом традиційні концепції християнської культури, за
якими державна влада виникла з волі надприродного чинника — Бога. Особливого змісту божественне
походження держави і влади набуло в теорії Ф. Аквінського. Сучасна католицька церква підтримує
божественний генезис ідеї про державу і принципи влади.
Патріархальна теорія держава виникла в процесі механічного об'єднання родів у племена, племен у
ширші цілісні утворення, аж до держав. Отже, держава є розширеною формою патріархальної влади, що
здійснюється від імені всіх і для загального блага.
Теорія суспільного договору держава виникає не з волі Бога, а створюється добровільно суспільним до-
говором суверенних громадян з правителем за законами людського розуму. Вимоги розуму — це вимоги
природного права громадян на життя, свободу, рівність, недоторканість майна тощо.
Теорія підкорення (конфліктно-насильницька) виникнення держави є результатом завоювання
організованішими і сильнішими групами людей гірше організованих і слабших спільнот. Тобто держава
стає формою панування переможців над переможеними, сильніших над слабшими. Це результат
соціального конфлікту, абсолютної ворожості, органічно притаманної людям.
Класова теорія її основоположниками є К. Маркс і Ф. Енгельс. Вони стверджували, що виникнення
держави — це природно-історичний, об'єктивний процес. Держава започатковується в пізній фазі
общинно-племінного ладу і розвивається впродовж тривалого історичного періоду. Основними умовами
її утвердження (III—IV тис. до н. є.) були поява додаткового суспільного продукту внаслідок
удосконалення продуктивних сил і виробничих відносин, виникнення майнової нерівності, розподілу
праці, а також класів. Внаслідок цих процесів діяльність з управління суспільством поступово
трансформується у відносно самостійну функцію, яку здійснює пануючий клас. Цей клас (в
антагоністичному суспільстві) за допомогою державного апарату («державної машини») тримає в покорі
всі інші класи і верстви населення, завдяки володінню засобами виробництва експлуатує їх. У соціалі-
стичному, неантагоністичному суспільстві, на думку творців теорії, держава із знаряддя підкорення
одних людей іншими перетворюється на знаряддя побудови нового, справедливого суспільства. За
комунізму держава поступиться місцем комуністичному суспільному самоврядуванню.

8. Функції держави та структура держаної влади. Які форми держави були характерні для
Радянського Союзу?
Функції держави:
1. Захист суспільного ладу.
2. Запобігання й усунення соціально небезпечних конфліктів
3. Регулювання економічних та інших суспільних відносин
4. Здійснення єдиної для країни внутрішньої політики як системи її конкретних виявів – соціальної,
економічної, фінансової, наукової, культурної, освітньої, та іншої політики
5. Зовнішньополітична функція захисту інтересів країни
6. Функція оборони країни
7. Співробітництво з іншими народами та ін.
Влада як суспільне явище має структурний зміст, що дає змогу її класифікувати. Аналіз феномена влади
дозволяє зробити висновок, що структура влади має типові, родові та видові характеристики.
Тип влади можна визначити зважаючи на існуючий у державі соціально-політичний устрій, а саме:
тоталітарний, авторитарний або демократичний. Кожен із типів складається з родів влади: політичного,
економічного, духовного, сімейного тощо. Роди, у свою чергу, можна класифікувати за видами. У сфері
політики, наприклад, існують такі види влади, як державна, партійна, влада суспільних об’єднань тощо.
форма держави — це спосіб (порядок) організації і здійснення державної влади. Вона включає у себе три
елементи:
– форма державного правління — спосіб, або порядок організації та взаємодії вищих органів державної
влади;
– форма державного устрою — порядок організації територіального устрою, тобто поділу держави на
певні складові частини, та співвідношення держави, як цілого, з її складовими частинами;
– форма державного режиму — порядок здійснення державної влади певними способами і методами.
Таким чином, форма держави — це складне поняття, що характеризує державу з точки зору існуючих у
ній форм правління, державного устрою та державного режиму.
Форма держави завжди має відповідне правове закріплення. Всі її елементи мають правову основу —
вони фіксуються у конституції, законах та підзаконних актах.
СРСР за формою держава з тоталітарною формою правління, федерація (конфедерація)
Тоталітарний, який характеризується:
а) тотальним контролем держави над усіма сферами суспільного життя;
б) монополізацією влади в руках однієї партії, яка повністю підпорядкована вождю;
в) безроздільним пануванням однієї ідеології;
г) терористичним поліцейським контролем;
д) мілітаризацією суспільного життя і знищенням громадянського суспільства (СРСР, фашистські
Німеччина, Італія).

9. Правова держава та її основні ознаки.

Правова держава – тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади,
правовий захист особи, юридична рівність громадянина та держави.
Правову державу характеризують:
— верховенство закону і його панування в суспільстві; рівність перед законом самої держави, всіх її
органів, громадських організацій, службових осіб і громадян;
— вищість представницьких органів влади, їх відкритість і публічність, відсутність будь-якої диктатури;
— поділ влади на законодавчу (є виразником народного суверенітету у формі вищої представницької
установи), виконавчу (реалізація тих законів, що їх ухвалено законодавчим органом) та судову
(призначення – бути арбітром, вирішувати юридичні суперечки, запроваджувати правосуддя, яке може
здійснюватися тільки судом), що створює систему взаємостримування і взаємопротиваг гілок влади;
— гарантія прав і свобод особи в межах законності, взаємна відповідальність держави, об'єднань
громадян та індивідів;
— високий рівень громадських структур, можливість громадських об'єднань і особи брати участь в
управлінні суспільством; дотримання принципів загального, прямого, рівного виборчого права;
— контроль державної влади з боку суспільства, громадян та їх організацій;
— відповідальність держави перед світовим співтовариством правових держав;
— органічний зв'язок прав і свобод громадян з їх обов'язками, відповідальністю, законопослушністю,
самоконтролем, самосвідомістю, правовою культурою.
Окрім суворого дотримання законів суспільство передбачає ще одну принципову вимогу — дотримання
загальноприйнятих норм моралі. Право і мораль завжди були, є і будуть чинниками людського буття й
гуманізму.

10. Соціальна держава. Які передумови необхідні для формування соціальної держави?
В наш час в конституції деяких країн є таке визначення як соціальна держава. Вперше з’являється в 1949
р. в конст. Фр., а потім і в інш. д-вах. Вона з’яв. на відгук критиці лібер.-ринковій державі. Лібер.-рин.
держава не могла забезпечити соц. благополуччя Усім громадянам сусп., вона гарантувала свободу ек.
діяльності найбільш підприємливим гром-м. але це привело до I та II св. війни, кризи 30-х рр. Та в деякій
мірі до револ. в Рос.
Характерніні ознаки соц. д-ви:
Забезпечує:
1. рух до соц. справедл.
2. ослаблення соц. нерівності
3. надання кожному гром-ну роб. місце чи інш. джерело існув.
4. забезпеч. мир та злагоду в сусп.
5. формує для люд. сприятливе життєве середовище
Базується на:
1. досить вис. рівні ек. розвитку
2. демократизм пол. системими
3. на компромісі осн. пол. сил відносно цілей та шляхів розв. суспільства.
4. розвитку с-ми соц. партнерства та захисту громадян
5. підвищ. ролі держави в с-мі панування і регулювання соц.-ек. процесів
Передумови створення соціальної держави:
1. соціальні програми для населення;
2. утворення соціальних служб;
3. лібералізація щоквартальних виплат та ін.

11. Форми державного правління.

Форма правління — організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їх взаємини
з населенням.Як правило, головними сучасними формами правління є: парламентська республіка,
президентська республіка, конституційна монархія.Президентська республіка. За цієї форми главою
держави і уряду є президент, який обирається всенародним голосуванням. Уряд призначається
президентом, підзвітний йому і не відповідальний перед парламентом. Парламент володіє усією
повнотою законодавчої влади, незалежний від президента, який не правомочний розпускати парламент,
однак має право «вето» — не погодитися з ухваленим парламентом певного закону. Президент не несе
відповідальності перед парламентом. Нині президентська форма правління діє в США, Мексиці,
Аргентині, Ірані, Швейцарії та інших країнах.
Парламентська республіка. За цієї форми главою держави є президент, але повнота виконавчої влади
належить уряду. Глава уряду (прем'єр-міністр) — фактично перша особа в державі. Свої повноваження,
крім суто представницьких, президент здійснює зі згоди уряду. Акти президента набувають чинності
після підписання прем'єр-міністром чи одним із відповідних міністрів. Президента обирають, як правило,
парламентським шляхом. Президент призначає уряд не на свій розсуд, а з представників партій чи коа-
ліції партій, що мають більшість місць у парламенті. Типові приклади парламентської республіки —
Італія, Німеччина, Австралія, Ісландія, Ірландія та ін.
Напівпрезидентська (змішана) форма республіканського правління. Вона поєднує в собі ознаки
президентської та парламентської республік. Президент — глава держави. Він пропонує склад уряду і
кандидатуру прем'єр-міністра, які підлягають обов'язковому затвердженню парламентом. Формально
уряд очолює прем'єр-міністр, однак президент володіє правом спрямовувати діяльність уряду. Уряд
відповідальний перед парламентом, проте можливості парламентського контролю за діяльністю уряду
обмежені. Президент, якого обирають на основі загальних виборів, має право розпуску парламенту. Така
система діє у Франції, Фінляндії, Португалії
Конституційна монархія — форма правління, за якої влада монарха обмежена конституцією,
законодавчі функції передані парламенту, виконавчі — уряду. Тут монарх є верховним носієм
виконавчої влади, головою судової системи, формально призначає уряд, змінює міністрів, має право
розпоряджатися військовими і політичними силами, видавати накази, скасовувати прийняті парламентом
закони, розпускати парламент тощо. Бельгія, Данія, Великобританія, Японія, Норвегія, Швеція, Малайзія,
Бутан, ОАЕ. Дуалістична монархія — форма правління, за якої повноваження монарха обмежені у сфері
законодавства (пріоритет належить парламентові), але достатньо широкі у виконавчій владі.
Парламентська монархія виникла в Англії, де законодавча влада зосереджена в парламенті, виконавча —
в уряді на чолі з прем'єр-міністром. Монарх за цієї форми правління не має конституційних повноважень
щодо вирішення важливих державних справ, є символічною фігурою, носієм традицій країни.
Абсолютна монархія — форма правління, за якою керівник держави (монарх) — головне джерело
законодавчої і виконавчої влади. Він встановлює податки і розпоряджається державними фінансами
(Саудівська Аравія, Оман).
Теократична монархія — форма держави, в якій політична і духовна влада зосереджена в руках церкви
(Ватикан, Катар, Бахрейн).

12. Форми державного устрою.

Не менш поширена класифікація держави за формою державного устрою. Адміністративно-
територіальний устрій держави, що включає механізм взаємовідносин між державою та її складовими
частинами, центральними й місцевими органами влади, є й формою державного устрою: унітарною чи
федеративною.
Унітарна — це така форма державного устрою, коли в країні функціонують єдині вищі органи влади й
управління, а держава поділяється лише на адміністративно-територіальні одиниці (Італія, Польща та ін.).
Федеративна — це така форма устрою держави (як правило, багатонаціональної), коли відбувається
добровільне об'єднання державних утворень, що мають високу політико-правову самостійність і власний
адміністративно-територіальний поділ.
У федерації (союзній державі) діють спільні для всієї країни вищі органи влади та управління, але водночас у
кожній державі, що входить у федерацію, зберігаються власні вищі органи (США, ФРН та ін.),
Іноді держави об'єднуються в тимчасовий союз для вирішення певних, конкретних завдань. Такий союз держав
заведено називати конфедерацією. Конфедерація на відміну від федерації, що є союзною державою, є лише
союзом держав, практично міждержавним об’єднанням. Історичний досвід показує, що найчастіше
конфедерації розпадаються, утворюючи федерації.

13. Типологічні ознаки сучасної української держави.

Нині в Україні спостерігається такі ознаки держави.
По-перше, вона є унітарною державою (єдина держава, поділена на адміністративно-територіальні чи
національно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності, статусу державного
утворення.), бо їй властиві ознаки цього державного устрою: У такій державі сформована єдина система
вищих органів влади і управління, діє єдина конституція і єдине громадянство. У багатьох унітарних
державах існують автономії, які відрізняються від звичайних адміністративно-територіальних одиниць
поділу ширшими повноваженнями. У них водночас із загально-державними законами з окремих питань
діють регіональні закони, конституції тощо, якщо вони не суперечать законам держави загалом. В
автономіях незалежно від центральних органів діють автономний парламент, уряд (однак автономія не є
державним утворенням).
Щодо форми правління, то Україна належить до парламентсько-президетської республіки, для якої є
характерними такі риси: вона поєднує в собі ознаки президентської та парламентської республік.
Президент — глава держави. Він пропонує склад уряду і кандидатуру прем'єр-міністра, які підлягають
обов'язковому затвердженню парламентом. Формально уряд очолює прем'єр-міністр, однак президент
володіє правом спрямовувати діяльність уряду. Уряд відповідальний перед парламентом, проте
можливості парламентського контролю за діяльністю уряду обмежені. Президент, якого обирають на
основі загальних виборів, має право розпуску парламенту.
Сучасна держава в процесі своєї еволюції набула три важливі характеристики: демократизму,
соціального захисту і правової сутності, які знайшли своє відображення в Конституції України 1996
року.
Демократична держава — тип держави, в якій народ є джерелом влади, де державні демократичні
соціально-політичні інститути та демократичний тип політичної культури, яка забезпечують органічне
поєднання участі народу у вирішенні загальнодержавних справ із широкими громадянськими правами і
свободами.
Соціальна держава — держава, що прагне до забезпечення ножному громадянину гідних умов
існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно од-
накових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості.
Правова держава – тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади,
правовий захист особи, юридична рівність громадянина та держави.

14. Поняття громадянського суспільства, його основні ознаки.

Громадянське суспільство — це суспільство, якому властиве самоврядування вільних індивідів та
добровільно створених ними організацій. Громадянське суспільство як сферу самоврядування вільних
індивідів захищають від свавілля державної влади та жорсткої регламентації з боку її органів відповідні
закони. Ось чому в реальному суспільному житті громадянське суспільство та правова держава є
взаємозв’язаними інститутами, функціонування яких забезпечується верховенством закону, що надійно
гарантує та захищає права і свободи громадян.
Громадянське суспільство може існувати тільки за умов демократії. Водночас високий рівень розвитку й
функціонування громадянського суспільства може забезпечити тільки демократична держава. Як
свідчить суспільна практика, саме нерозвиненість громадянського суспільства є однією з головних умов
існування тоталітарних та авторитарних режимів. Головна ознака громадянського суспільства полягає в
забезпеченні широких прав людини, у вільному виборі нею різноманітних форм економічного й
політичного життя, форм ідеології та світогляду, у можливості пропагувати й обстоювати свої інтереси,
погляди та переконання.
Громадянське суспільство та правова держава є взаємопов’язаними та взаємообумовленими явищами.
- верховенство права (закону підкорюються всі)
- відрізняється якістю самого закону – гуманний, справедливий, закріпляє певні права особистості.
- правова держава гарантує права особистості у різних сферах суп життя
- принцпи взаємної відповідальності держави та особистості
- держава підконтрольна сус-ву, виключається диктатура
Важливим принципом правової держави є поділ влад між основними органами державної влади —
законодавчої, виконавчої, судової, забезпечення їхнього демократичного функціонування в межах
законів. Найвища з трьох влад — законодавча обирається на демократичних відкритих всезагальних
виборах та створює правову основу існування сус-ва.
ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО — сукупність існуючих у суспільстві відносин особистостей,
сімейних, соціальних, економічних, культурних, релігійних та інших структур, які розвиваються в
суспільстві поза рамками втручання держави, директивного регулювання та регламентації. В основі Г.С.
— життя індивідів як приватних осіб, система вільно встановлюваних ними зв’язків та асоціацій,
багатоманітність притаманних їм інтересів, можливостей і способів їх вираження та
здійснення.Розвинуте Г.С. передбачає існування демократичної правової держави, покликаної захищати
інтереси і права громадян. Вважається, що необхідною передумовою Г.С. є ринкова економіка з
притаманними їй багатоманітністю форм власності, плюралізмом незалежних політичних сил,
недирективно формованою громадською думкою й що найголовніше — вільною особистістю з
розвиненим почуттям власної гідності.

15. Умови формування і функціонування громадянського суспільства.

Громадянське суспільство — суспільство громадян із високим рівнем економічних, соціальних,
політичних, культурних і моральних рис, яке спільно з державою утворює розвинені правові відносини;
суспільство рівноправних громадян, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного
блага.
Початок формування елементів громадянського суспільства спостерігається ще в Стародавніх Греції та
Римі. Тоді виникає й саме поняття «громадянин». У Стародавній Греції внаслідок боротьби народних мас
з олігархією постає напівобщинна-напівдержавна форма співжиття — держава-поліс як своєрідний
прототип громадянського суспільства. Найбільшого свого розквіту держава-поліс досягла за часів
правління Перікла. Це дає змогу стверджувати, що сама ідея громадянського суспільства бере свій
початок у політико-суспільній думці тієї доби. Ці ідеї ми знаходимо в полісі Арістотеля, societas civilis —
Ціцерона та принципах так званого природного права [2]. Так, Ціцерон, наприклад, підкреслював, що
«надбанням громадянської общини, надбанням народу є держава.
У своєму головному творі «Монарх» Н. Макіавеллі підкреслює, що глава держави не повинен
зловживати своїми правами і порушувати майнових та особистих прав своїх підданих, бачив різницю
між державою та громадянським суспільством, яке функціонує за власними законами і є автономним
щодо держави, хоч остання постійно намагається підкорити собі всі сфери життя суспільства.
Принципово нову концепцію такого суспільства висунули англійські політичні теоретики Т. Гоббс та
Д. Локк. Т. Гоббс у своєму знаменитому творі «Левіафан» підкреслював, що якісно нове людське
співжиття виникає внаслідок переходу від природного стану з війною всіх проти всіх до впорядкованого
культурного суспільства з існуванням держави. Лише домовившись про створення держави, зазначав
Т. Гоббс, громадяни здатні домогтися спокою і порядку в суспільстві та створити умови для виникнення
якісно нових суспільних зв’язків.
Д. Локк зазначав, що люди до створення держави розпоряджалися своїм майном та своїми правами згідно
із законом природи.
Ш. Монтеск’є у своїх творах, особливо в знаменитій праці «Про дух законів», стверджував, що
суспільство лише тоді може успішно функціонувати та розвиватися, якщо в ньому панують
республіканські закони.
Ж.-Ж. Руссо пропагував ідею суверенності волі народу. Головною ознакою громадянського
суспільства, на його думку, є участь кожного громадянина в державних справах та безумовне
повновладдя народу.
Поняття «громадянське суспільство» і «держава» вперше чітко відокремив відомий німецький філософ
Г. Гегель. Він дійшов висновку, що соціальне життя, яке властиве громадянському суспільству,
принципово відрізняється від світу сім’ї і від публічного життя держави. У сферу функціонування
громадянського суспільства німецький мислитель включав ринкову економіку, соціальні класи,
корпорації, інститути, що призначалися для забезпечення життєдіяльності суспільства. На думку Г. Ге-
геля, громадянське суспільство включає комплекс приватних осіб, класів, груп, інститутів, відносини яких
регламентуються цивільним правом і діяльність котрих безпосередньо не залежить від дій держави.
А. Токвіль підкреслював, що етичні, релігійні, професійні, робітничі й локальні об’єднання утворюють
таку структуру громадянського суспільства, з якої може постати правова держава.
Зусиллями сучасних політологів політична теорія поповнилася багатьма новими положеннями, а саме:
громадянське суспільство стає основою держави, його розвиток відбувається в тісному взаємозв’язку із
становленням правової держави; для цивілізованого розвитку обох феноменів необхідно створювати
надійний механізм взаємодії та збагачення; не лише держава, а й певні інститути самого громадянського
суспільства можуть негативно впливати на інші його складові; формування громадянського суспільства є
передумовою становлення політичної демократії, обмеження всеосяжної ролі держави. Дальший розвиток
відносин суспільства і держави є гарантією того, що суспільство стане громадянським, а держава —
демократичною [8].
Сутність громадського суспільства полягає передовсім у забезпеченні прав людини. Особистість у
громадянському суспільстві має гарантоване законами право вибору різноманітних форм економічної,
соціальної та іншої діяльності, право вибору певної ідеології, світогляду тощо.
Економічною основою громадянського суспільства є відносини ринкового характеру, передовсім
різноманітні форми власності, особливо приватної.
Політична основа громадянського суспільства — це демократична правова держава, що забезпечує
кожному громадянинові можливість узяти участь у державних та громадських справах.
Соціальним підґрунтям громадянського суспільства стає суспільство з динамічною соціальною
структурою, яка весь час розвивається та вдосконалюється. Щодо духовного життя, характерною
ознакою громадянського суспільства можна вважати високий розвиток освіти, науки, мистецтва,
індивідуальний вибір культурних цінностей. Культурно-політичний плюралізм сприяє реалізації
різнопланових духовних інтересів людей і стає важливою умовою розвитку й удосконалення такого
суспільства.

16. Становлення громадянського суспільства в Україні.

Перші елементи формування громадянського суспільства на території сучасної України криються в сивій
давнині. Ще в VII—V ст. до н. є. на землях теперішньої Україні функціонували рабовласницькі мі ста-
держави; Ольвія, Херсонес, Боспор, Феодосія та ін. з різноманітними формами правління — від монархії до
аристократичної та демократичної республік. Коли в IX ст. виникла Київська Русь, її основними державними
інститутами стали князь, князівська рада та народне віче. Як свідчать про цей період нашого політичного
розвитку писемні пам'ятки, надзвичайно великі повноваження належали народному зібранню громадян. По-
вноваження віча поширювалися на всі функції державної влади, у тому числі на вибори князя, укладання з ним
договору та обговорення найважливіших питань суспільно-політичного життя.
Згодом, уже за доби феодалізму, селяни об'єднувалися в сільські общини, обираючи зі свого середовища
отаманів, старшин та інших представників громадськості. Особливе місце у формуванні рис громадянського
суспільства та боротьбі за волю й незалежну, суверенну державу належить козацтву.
Найбільш повно ідеї громадянського суспільства та становлення демократичних засад вітчизняного
державотворення знайшли своє втілення в конституції Пилипа Орлика 1710 р. Хоча цю конституцію не було
впроваджено в життя, вона має велике значення як документ, котрий уперше в історії України де-юре зафі-
ксував принципи, покладені в основу державно-політичного устрою. Уперше ідеї громадянського суспільства
та українська державна ідея знайшли втілення в юридичному документі, де було визначено, які саме і в якому
порядку мають бути здійснені державні реформи в Україні. «Гетьманська влада мала бути обмежена і
постійною участю в управлінні генеральної старшини, і генеральною радою; обмеження стосувались
адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів. Тричі на рік належало збирати сейм із полкової та сотенної
старшини, депутатів і послів від запорізького війська. Передбачалася сувора окремішність державного скарбу
від коштів, що виділялися з розпорядження гетьмана. Значне місце відводилося демократичним правам
усіх станів суспільства, особливо козацтва, а також правам міст» [10].
Поширенню ідей української державності на українських зем-лях значною мірою сприяв розвиток
поняття громадянина. Вини-кнувши як термін після Французької революції XVIII ст., поняття
громадянин» набуло широкого вжитку в усіх європейських
раїнах і в Україні зокрема. Відношення окремих громадян до держави та її інститутів виявлялося
через власність, сім'ю, різноманітні організації. Кожний індивід у процесі своєї життєдіяльності так
чи так був пов'язаний з функціонуванням тієї чи іншої організації або групи, що сприяло розвитку в
ньому рис громадя-нина. Роздумуючи над цим питанням, наш видатний вітчизняний просвітитель і
поет Григорій Сковорода висунув ідею суспільної, позастанової цінності людей, рівності й однакової
моральної значущості всіх видів трудової діяльності. Ці міркування близькі
леям західноєвропейських мислителів щодо проблем формування та розвитку громадянського
суспільства.
1 грудня 1991 року народ України на всенародному референ-думі висловив свою суверенну волю
побудувати українську незалежну державу. А почався цей процес ще до референдуму — з
ухвалення Верховною Радою в липні 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. її
засадним принципом було сучасне розуміння суверенітету народу як багатогранного поняття. Так,
декларація не обмежувалася проголошенням права народу України вирішувати свою долю. Вона
визначала сучасне комплексне наповнення цього права — верховенство, самостійність, по-вноту і
неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх
стосунках. Декларація передбачала народовладдя, утвердження громадянства Української держави, її
економічну самостійність, екологічну безпеку, національно-культурне відродження українського
народу. Водночас гарантувався вільний національно-культурний розвиток усім національностям, .що
проживають в Україні. Усі розділи Декла-рації пройнято гуманізмом та демократизмом. Так,
проголошуючи Україну суверенною національною державою, Декларація виїздила з того, що
український народ як єдине джерело державної влади в республіці — це громадяни всіх
національностей, що живуть в Україні.
Наступний історично значущий крок — це ухвалення Конституції України 28 червня 1996 року. У
цьому головному політико-юридичному документі держави підкреслюється, що суспільне життя в
Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Далі
додати про помаранчеву революцію.

17. Головні інститути громадянського суспільства.

Громадянське суспільство — суспільство громадян із високим рівнем економічних, соціальних,
політичних, культурних і моральних рис, яке спільно з державою утворює розвинені правові відносини;
суспільство рівноправних громадян, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного
блага.

вільні взаємовідносини людей соціальні інститути

сімейні шлюб, сім’я, материнство, усиновлення,
виховання…
економічні приватна власність, фермерство, акціонерне
товариство….
творчі винахідництво, наука, живопис, творчі спілки…
релігійні віросповідання, церква, вінчання, релігійні
свята…
політичні партії, рухи, організації, клуби, дискусії…
міжнародні неурядові організації, фестивалі, конкурси…

ТЕМА 5. Політичні режими.

1. Дайте визначення політичного режиму. Які існують типи політичних режимів? Чим вони
розрізняються між собою?
Політичний режим – система засобів і методів здійснення політичної влади; модель, форма взаємодії
державно-владних структур та населення.
Будь-який політичний режим визначається трьома основними чинниками: 1) процедурами та способами
організації владних інститутів та безпосереднім здійсненням влади; 2) стилем ухвалення суспільно-
політичних рішень; 3) відносинами між політичною владою та громадянами.
Поняття «політичний режим» охоплює порядок формування представницьких установ, становище та
умови діяльності політичних партій, правовий статус особистості, права та обов'язки громадян, порядок
функціонування каральних і правоохоронних органів, співвідношення й регламентацію дозволеного та
забороненого.
Найпоширенішою є тричленна класифікація режимів на тоталітарні, авторитарні й демократичні.
Тоталітаризм — спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним конт-
ролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями,
загальнообов'язковою ідеологією.
Як типу політичного режиму тоталітаризму властиві такі риси:
— наявність загальнообов'язкової ідеології, яка доводить необхідність існування даного режиму;
— загальна ідеологізація, заперечення минулого й сьогодення задля «світлого» майбутнього;
— ігнорування особистих цілей та інтересів заради загальних цілей режиму;
— жорстке переслідування будь-якого спротиву і навіть особистих думок та виправдовування з огляду
на це будь-яких форм насильства;
— концентрація влади в руках одного лідера чи партії;
— підпорядкування інформаційного простору політичному лідерові чи партії.
Класичними тоталітарними державами були гітлерівська Німеччина та СРСР.
Авторитаризм — тип політичного режиму, який характеризується субординацією суб'єктів політичних
відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану владу, можливістю застосування
насильства чи примусу.
Найчастіше авторитаризм встановлюється в країнах, які переходять від тоталітаризму до демократії.
Характерно, що за авторитаризму існує і громадянське суспільство, а в самому суспільстві чіткої регла-
ментації зазнає переважно політична сфера. За цього політичного режиму в суспільстві можлива
легальна опозиція, і якщо за тоталітаризму необхідно постійно доводити режимові свою особисту
відданість і лояльність, то за авторитаризму відданість не обов'язкова, головне — відкрито не виступати
проти режиму. За авторитаризму немає уніфікованої ідеології. А через поруйнованість репресивного
апарату та несформованість демократичних інститутів мобілізаційні можливості її застосування
практично відсутні, а само суспільство характеризується вищим ступенем інертності, ніж за інших
політичних режимів. Попри те, що правлячі структури відкриті для різних угруповань, влада за
авторитаризму сконцентрована в руках правлячої еліти, виборча система пристосована до рішень
виконавчої влади, демократичні принципи не є абсолютною цінністю, значний обсяг влади перебуває в
руках силових структур, принципи законності та конституційності практично завжди спотворюються.
Авторитарними країнами були в різні історичні періоди Радянський Союз та Італія.
Демократія — правління народу, обране народом, для народу.
Основними ознаками демократичного політичного режиму є наявність конституції, яка закріплює
повноваження органів влади й управління, механізм їх формування; визначає правовий статус
особистості та принцип рівності перед законом, а також принцип поділу влади на законодавчу,
виконавчу та судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них. Для демократії
характерними є вільна діяльність політичних і громадських організацій, обов'язкова виборність органів
влади, розмежування державної сфери та сфери громадянського суспільства, економічний та політичний,
ідеологічний плюралізм (заборони торкаються лише анти-людських ідеологій). Демократії властива
зміна лідерів. Сутнісними ознаками демократії є електоральні змагання, можливість розподілу інтересів,
націленість на консолідацію суспільства.
Конституція держави, що стала на шлях демократії, повинна виконувати три основні завдання: 1)
фіксувати певну форму правління; 2) закріплювати й виражати згоду народу; 3) регламентувати
повноваження урядових структур. І найголовніше — слід спочатку усвідомити демократичні цінності, а
вже потім втілювати їх у політичній діяльності
тоталітарний Тотальний, насильницький 1. Монопольний контроль
контроль бюрократичного, держави над ви робництвом та
партійно-державного апарату іншими сферами життя
над суспільством і особою спільства.
2. Безконтрольність влади та її
 централіза ція.
3. Організація суспільного
життя на при ципах
«надзвичайного стану».
4. Наявність ідеології, за
допомогою яка здійснюється
легітимізація режиму (часті
пануюча партія).
5. Сильний апарат соціального
контролю примусу.
6. Мілітаризм і агресивність
авторитарний «Спосіб правління з обмеженим 1. Моністична структура
плюралізмом» політичної влад в центрі якої
одна людина чи група.
2. Відмова від тотального
контролю над суспільством,
невтручання або обмежене
втручання у позаполітичні
сфери.
3. Заборона діяльності
політичної опозиції.
4. Опора на силу.
5. Контроль над засобами
масової інформації
демократичний Народ як основа 1. Визначення народу як
демократичного правління джерела влади.
2. Виборність основних органів
влади та посадових осіб і їх
підвладність виборцям.
3. Підконтрольність державних
органів виборним організаціям і
відповідальність перед ними.
4. Забезпечення прав і свобод
громадян.
5. Легальне існування опозиції і
політичний плюралізм.
6. Державний устрій за
принципом «розподілу влади»:
«Дозволено все, що не заборо-
нено законом»

2. Демократія: сутність, її види та форми, гарантії.

Демократія — форма державно-політичного устрою суспільства, яка грунтується на визнанні народу
джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що
населяють певну державу.
Для утвердження демократії необхідна висока політична культура населення, і саме в процесі
демократизації така культура формується. Утвердитись повністю й відразу демократія не може. Для
цього необхідно здійснити комплекс заходів у різних сферах суспільного життя, змінити існуючі
соціально-політичні структури, сформувати демократичний тип політичної культури.
Розрізняють пряму (безпосередню) і представницьку демократію.
Пряма (безпосередня) демократія — порядок, за якого рішення ухвалюються на основі безпосереднього
і конкретного виявлення волі та думки всіх громадян.
Однією з форм прямої демократії є вибори на основі загального виборчого права. Виявом прямої
демократії є референдуми, які проводять з метою ухвалення закону або інших рішень на основі
волевиявлення народу щодо найактуальніших питань державної політики і суспільно-політичного життя
загалом. Формою прямої демократії є всенародні обговорення законопроектів, які ефективно
використовуються в багатьох країнах.
Представницька демократія — порядок розгляду і вирішення державних і громадських питань
повноважними представниками населення (виборними або призначеними).
Саме інститути представницької демократії відіграють першочергову роль у процесі ухвалення рішень.
Особливо вагоме значення в системі цієї демократії мають парламенти, склад яких формується через
загальні вибори і яким громадяни делегують свої повноваження для здійснення функцій вищої
законодавчої влади. Крім парламентської форми як великого надбання цивілізації носіями
представницької демократії є й інші виборні органи влади.
 визнання народу єдиним джерелом влади, сувереном у державі
 рівноправність громадян (як мінімум — рівність їх виборчих прав)
 підпорядкованість меншості волі більшості під час прийняття рішень та їх виконання
 виборність законодавчих органів влади
 обмеження влади більшості над меншістю
 повага більшості до права меншості мати власні погляди і обстоювати їх цивілізованими методами
 верховенство закону в усіх сферах суспільного життя
 розподіл влади з метою недопущення її надмірної концентрації в єдиному центрі
Розглянемо ознаки демократії.
1. Демократія має державний характер:
а) виражається в делегуванні народом своїх повноважень державним органам.
б) забезпечується виборністю органів держави, тобто демократичною процедурою організації органів
держави в результаті конкурентних, вільних і чесних виборів;
в) проявляється в спроможності державної влади впливати на поведінку та діяльність людей, підкоряти
їх собі з метою управління суспільними справами.
2. Демократія має політичний характер:
а) передбачає політичне різноманіття. Законодавства розвинутих західних держав закріплюють низку
принципів, якими має гарантуватися політичний плюралізм: 1) загальне право голосу; 2) рівність при
виборах; 3) таємне голосування; 4) прямі вибори тощо. Нагадуємо, що ст. 15 Конституції України
проголошує, що суспільне життя в Україні грунтується на засадах політичної, економічної та
ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура
заборонена;
б) ґрунтується па політичній рівноправності громадян на участь в управлінні справами суспільства і
держави і, насамперед, рівності виборчих прав. Така рівність надає можливість вибору між різними
політичними варіантами, тобто політичними можливостями розвитку.
3. Демократія передбачає проголошення, гарантування та фактичне втілення прав громадян —
економічних, політичних, громадянських, соціальних, культурних, а так само — й їх обов'язків
відповідно до міжнародних стандартів, закріплених у Хартії прав людини
4. Демократія передбачає законність як режим суспільно-політичного життя.
5. Демократія припускає взаємну відповідальність держави і громадянина, що виражається у вимозі
утримуватися від учинення дій, що порушують їх взаємні права і обов'язки.

3. Демократичний політичний режим.

Політичний режим – система засобів і методів здійснення політичної влади; модель, форма взаємодії
державно-владних структур та населення.
Поняття «демократія» багатогранне. Його використовують на позначення типу політичної культури,
певних політичних цінностей, політичного режиму. У вузькому розумінні «демократія» має тільки
політичну спрямованість, а в широкому — це форма внутрішнього устрою будь-якої суспільної
організації.
Демократія — правління народу, обране народом, для народу.
Основними ознаками демократичного політичного режиму є наявність конституції, яка закріплює
повноваження органів влади й управління, механізм їх формування; визначає правовий статус
особистості та принцип рівності перед законом, а також принцип поділу влади на законодавчу,
виконавчу та судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них. Для демократії
характерними є вільна діяльність політичних і громадських організацій, обов'язкова виборність органів
влади, розмежування державної сфери та сфери громадянського суспільства, економічний та політичний,
ідеологічний плюралізм.
За демократії політичні рішення завжди альтернативні, законодавча процедура чітка й збалансована, а
владні функції є допоміжними. Демократії властива зміна лідерів. Лідерство може бути як
індивідуальним, так і колективним, але завжди має раціональний характер. Демократичний режим
характеризують високий рівень суспільного самоврядування, переважаючий консенсус у відносинах між
владою й суспільством. Одним із головних принципів демократії є багатопартійність. У політичному
процесі завжди бере участь і опозиція, яка виробляє альтернативні політичні програми й рішення,
висуває своїх претендентів на роль лідера.
За демократії держава функціонує заради громадян, а не навпаки, існують умови для подальшого
розвитку громадянського суспільства. Демократія і в політичному, і в загальнолюдському розумінні є
магістральним шляхом, своєрідним ідеалом майбутнього розвитку суспільства та людської цивілізації
загалом.
Конституція держави, що стала на шлях демократії, повинна виконувати три основні завдання: 1)
фіксувати певну форму правління; 2) закріплювати й виражати згоду народу; 3) регламентувати
повноваження урядових структур. І найголовніше — слід спочатку усвідомити демократичні цінності, а
вже потім втілювати їх у політичній діяльності.

4. Визначте спільні риси й відмінності у функціонуванні тоталітарного та авторитарного

політичних режимів.
ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ — сукупність способів і методів здійснення політичної влади, яка відображає
порядок взаємовідносин громадян і держави. П.Р. випливає:
1) зі способу й характеру формування представницьких установ, органів влади,
2) співвідношення законодавчої, виконавчої та судової влади,
3) центральних і місцевих органів,
4) становища, ролі та умов діяльності громадських організацій, рухів, партій, правового статусу особи,
5) системи заборон і допущень, які встановлюються державною владою.
На сутність П.Р. впливає:
1) рівень стабільності суспільства,
2) економічні, соціальні, культурні фактори,
3) історичні традиції.
Їхня сукупність визначає типологію П.Р. (тоталітаризм, авторитаризм, лібералізм, демократизм та ін.).
Політична історія свідчить, що перехід від тоталітарних режимів до демократичних триває певний час і
передбачає проходження в певній формі через авторитарний стан суспільства.
АВТОРИТАРИЗМ (від лат. Autoritas — цілковита влада, вплив, наказ) — політичний режим, який
характеризується зосередженням необмеженої влади в руках однієї особи або групи осіб, обмеженням,
звуженням політичних прав та свобод громадян і суспільно-політичних організацій, повноважень
демократичних інститутів, їх суворою регламентацією, незаперечним підпорядкуванням усіх соціальних
структур влади.
ТОТАЛІТАРИЗМ
– тоталітарний, який характеризується:
а) тотальним контролем держави над усіма сферами суспільного життя;
б) монополізацією влади в руках однієї партії, яка повністю підпорядкована вождю;
в) безроздільним пануванням однієї ідеології;
г) терористичним поліцейським контролем;
д) мілітаризацією суспільного життя і знищенням громадянського суспільства (СРСР, фашистські
Німеччина, Італія).

тоталітарний Тотальний, насильницький 1. Монопольний контроль

контроль бюрократичного, держави над ви робництвом та
партійно-державного апарату іншими сферами життя
над суспільством і особою спільства.
2. Безконтрольність влади та її
централіза ція.
3. Організація суспільного
життя на при ципах
«надзвичайного стану».
4. Наявність ідеології, за
допомогою яка здійснюється
 легітимізація режиму (часті
пануюча партія).
5. Сильний апарат соціального
контролю примусу.
6. Мілітаризм і агресивність
авторитарний «Спосіб правління з обмеженим 1. Моністична структура
плюралізмом» політичної влад в центрі якої
одна людина чи група.
2. Відмова від тотального
контролю над суспільством,
невтручання або обмежене
втручання у позаполітичні
сфери.
3. Заборона діяльності
політичної опозиції.
4. Опора на силу.
5. Контроль над засобами
масової інформації

5. Чи є неминучим встановлення авторитарного режиму у процесі модернізації тоталітарного

суспільства?
Авторитаризм — тип політичного режиму, який характеризується субординацією суб'єктів політичних
відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану владу, можливістю застосування
насильства чи примусу.
Найчастіше авторитаризм встановлюється в країнах, які переходять від тоталітаризму до демократії.
Характерно, що за авторитаризму існує і громадянське суспільство, а в самому суспільстві чіткої регла-
ментації зазнає переважно політична сфера. За цього політичного режиму в суспільстві можлива
легальна опозиція, і якщо за тоталітаризму необхідно постійно доводити режимові свою особисту
відданість і лояльність, то за авторитаризму відданість не обов'язкова, головне — відкрито не виступати
проти режиму. За авторитаризму немає уніфікованої ідеології. А через поруйнованість репресивного
апарату та несформованість демократичних інститутів мобілізаційні можливості її застосування
практично відсутні, а само суспільство характеризується вищим ступенем інертності, ніж за інших
політичних режимів. Попри те, що правлячі структури відкриті для різних угруповань, влада за
авторитаризму сконцентрована в руках правлячої еліти, виборча система пристосована до рішень
виконавчої влади, демократичні принципи не є абсолютною цінністю, значний обсяг влади перебуває в
руках силових структур, принципи законності та конституційності практично завжди спотворюються.
Авторитарними країнами були в різні історичні періоди Радянський Союз та Італія.
За авторитаризму в суспільстві можуть існувати інститути, притаманні демократії, але основними
ознаками, що відрізняють авторитаризм від демократії, є перевага в діяльності державних органів методу
адміністрування (за авторитаризму рідко застосовується компроміс із найважливіших політичних
проблем); концентрація влади в руках одного чи декількох державних органів; здійснення органами
виконавчої влади нор-мотворчих функцій; звуження сфери гласності та виборності державних органів.
Загальна риса всіх авторитарних держав — сильна виконавча влада.

6. Чим відрізняється сучасна демократія від античної?

Перше, що впадає у вічі при знайомстві з цими однойменними явищами, це різниця їх походження, яка
власне й зумовлює абсолютну більшість характерних рис та особливостей.
Антична демократія - це розвиток стародавніх, "правічних" інститутів, це "прородний" спосіб
самоорганізації невеликих общин, це плід глибоко колективістського суспільства, стародавня демократія
виростала в боротьбі з аристократією чи олігархією, причому одноосібна влада царя чи тирана були
союзниками демократії, в боротьбі з олігархією, боротьба за рівність перед законом сприймалася як
боротьба проти привілеїв знаті.
Сучасна демократія - на неї ми знаємо більше і може тому картина виглядає складнішою, отже сучасна
демократія при усій своїй давнині не є глибоко традиційною в більшості країн зараз це "прогресивне
запозичення" а не правічний спосіб існування суспільства, вона виросла в боротьбі з сильною
одноосібною владою, і аристократія та олігархія були коли супротивником, а коли й союзником в
боротьбі з нею, боротьба за рівність перед законом сприймалася перш за все як поширення привілеїв
знаті на все населення, потім на демократію справили величезний вплив революції та ідеї гуманіму, які
самі по собі були не продовженням традиції, а свідомим нововеденням, демократію поширювали...
Антична демократія:
1. По-перше, це демократія громадян, тобто своїх, членів громади, це як велика родина, і чужим в ній не
місце. По-друге це демократія початково вільних і повноправних людей. І такі люди сприймають свої
права як правічні та невід'ємні. Поєднання першого та другого дає нам модель закритого ксенофобського
суспільства в яком чітко ділять своїх та чужих, тих хто "право має" та тих кого в загалі ця народна справа
не стосується в принципі.
2. Знову ж таки антична демократія це суспільство своїх, саме на це була покладено в основу античного
землеволодіння, а саме на землі грунтувалася тоді уся економіка. Володіти землею в громаді може лише
член громади. Приватна власніть є, але "грабувати поїзди в техасі можуть тільки техасці". Така от
квінтесенція антиглобалізму. За межами своєї громади навіть найбагатша людина ніхто і ніщо.
3. Держава і громада одне і теж. Це не тіло й голова, ні тут нема ніякої ієрархії, управління це одне з
занять громадян. Антична демократія глибоко егалітарна. Не даремно одним з головних способів
заміщення посад був жереб. Потім антична демократія це пряма демократія, не вибрані нами
представники ні, ми самі вирішуємо хто, що і чого. І якщо оці 5 тисяч чоловіків що зібралися на площі
після галасу, бійок та звинувачень вирішили йти на війну, то це значить, що вони на війну й підуть, а не
якісь напівабстрактні "збройні сили". Політика це сфера де можна проявити свої таланти та чесноти. Це
сфера саморозвитку та самовдосконалення. Герой античності (сучасник, а не епічний герой давнини) це
політик. Причому повторюся це не спеціаліст з управління, ні, античності була чужа сама ідея
професіоналізму, політик це просто один з найкращих громадян (в теорії), і політик він не тому, що
найкращий, а тому що йому довірилися інші. Я голосую за такого-то не тому, що політика не моя справа
і хай нею займається спеціаліст, а тому, що хоч я міг би й сам, але оцей справиться краще.
4. Оскільки держава і громада одне і теж, то державне й громадське одне й те саме. "Всьо вокруг
колхозноє, всьо вокруг моё" - саме так. Коли прибутки від рудників роздавалися громадянам порівну, то
це не подачки, це не соціальна допомога, ні це рента власникам. "Наша корова і ми її доїмо".
5. Обов'язки громадян прямо пропорційні до їх прав та можливостей. Багато маєш багато даєш. Чому? Бо
своїми балагми людина зобов'язана суспільству. Тут якраз сучасне уявлення значно примітивніше за
античне. Чим людина зобов'язана суспільству по сучасним поняттям - бесплатною освітою, може
медициною, міліцією і т.п. Тому цілком логічними здаються заяви "я от державі нічого не винен, вона
мені нічого не дала - за лікарню я плачу сам, діти в мене вчаться в приватній школі... ні і т.п". По
поняттям античної демократії людина зобов'язана суспільству як земля колгоспу - всім, а конкретніше
самою можливістю існування себе та всього свого. Я багатий і багатсво своє здобув сам завдяки самому
собі - це сучасність, античність - ти голубе багатий бо в громаді була можливість розбагатіти, і багатсвто
твоє існує бо громада дає можливість йому інувати... "дає можливість" це не загроза "сьогодні твоє, а
завтра спільне", ні це означає, що саме суспільство створює передумови багатства, слави та й самого
життя його членів. А тому чим більше можеш ти більше повинен робити. Тобто був жорсткий зв'язок між
правами й обов'язками. Він доречі був в значній мірі зворотній. Оргінізовуєш ігри своїм коштом - ось
тобі вінок і почесне місце.

7. Тоталітаризм як історичний і політичний феномен. Ознаки тоталітарного політичного режиму.

Цей термін запровадив Б. Муссоліні для характеристики фашистського руху в Італії та для відмежування
його від нацистського руху в Німеччині. Теорія тоталітаризму склалася в 30—40-х роках XX ст. із
появою фашизму та його різновидів.
Насильство за тоталітарного режиму є одним із головних засобів політичного управління. Він деформує
ментальність, політичну культуру, соціально-економічну стратифікацію населення, особисту й соціальну
психологію, політичні відносини та внутрісімейні стосунки.
Тоталітаризм — спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним конт-
ролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями,
загальнообов'язковою ідеологією.
Перші тоталітарні погляди в історії політичних учень сягають далекого минулого. Тоталітарними
вважають теорію давньогрецького філософа Геракліта про необхідність загальної регуляції суспільства,
політичні погляди Платона стосовно моделі утопічної держави. Деякі тоталітарні моменти наявні в
політичних доктринах Г. Бабе-фа, А. Сен-Сімона, Г.-В.-Ф. Гегеля, Ж.-Ж. Руссо.
Характерним для нього є харизматичний тип лідерства з обов'язковою опорою на репресивний апарат.
Спосіб мобілізації (модель здійснення владою політичних рішень та залучення населення до їх
виконання) за тоталітаризму може здійснюватись інтенсивно через створення внутрі-психологічного
ентузіазму, а також екстенсивно — за допомогою репресивно-пропагандистського апарату. У
тоталітарних державах недопустимі будь-які форми несанкціонованих дій населення. Тоталітаризм
вимагає від людини активних виявів лояльності й відданості режиму.
Як типу політичного режиму тоталітаризму властиві такі риси:
— наявність загальнообов'язкової ідеології, яка доводить необхідність існування даного режиму;
— загальна ідеологізація, заперечення минулого й сьогодення задля «світлого» майбутнього;
— ігнорування особистих цілей та інтересів заради загальних цілей режиму;
— жорстке переслідування будь-якого спротиву і навіть особистих думок та виправдовування з огляду
на це будь-яких форм насильства;
— концентрація влади в руках одного лідера чи партії;
— підпорядкування інформаційного простору політичному лідерові чи партії.
Класичними тоталітарними державами були гітлерівська Німеччина та СРСР.

8. Які існують соціальні, політичні і духовні витоки тоталітаризму?

Цей термін запровадив Б. Муссоліні для характеристики фашистського руху в Італії та для відмежування
його від нацистського руху в Німеччині. Теорія тоталітаризму склалася в 30—40-х роках XX ст. із
появою фашизму та його різновидів.
Насильство за тоталітарного режиму є одним із головних засобів політичного управління. Він деформує
ментальність, політичну культуру, соціально-економічну стратифікацію населення, особисту й соціальну
психологію, політичні відносини та внутрісімейні стосунки.
Тоталітаризм — спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним конт-
ролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями,
загальнообов'язковою ідеологією.
Перші тоталітарні погляди в історії політичних учень сягають далекого минулого. Тоталітарними
вважають теорію давньогрецького філософа Геракліта про необхідність загальної регуляції суспільства,
політичні погляди Платона стосовно моделі утопічної держави. Деякі тоталітарні моменти наявні в
політичних доктринах Г. Бабе-фа, А. Сен-Сімона, Г.-В.-Ф. Гегеля, Ж.-Ж. Руссо.
Характерним для нього є харизматичний тип лідерства з обов'язковою опорою на репресивний апарат.
Спосіб мобілізації (модель здійснення владою політичних рішень та залучення населення до їх
виконання) за тоталітаризму може здійснюватись інтенсивно через створення внутрі-психологічного
ентузіазму, а також екстенсивно — за допомогою репресивно-пропагандистського апарату. У
тоталітарних державах недопустимі будь-які форми несанкціонованих дій населення. Тоталітаризм
вимагає від людини активних виявів лояльності й відданості режиму.
Як типу політичного режиму тоталітаризму властиві такі риси:
— наявність загальнообов'язкової ідеології, яка доводить необхідність існування даного режиму;
— загальна ідеологізація, заперечення минулого й сьогодення задля «світлого» майбутнього;
— ігнорування особистих цілей та інтересів заради загальних цілей режиму;
— жорстке переслідування будь-якого спротиву і навіть особистих думок та виправдовування з огляду
на це будь-яких форм насильства;
— концентрація влади в руках одного лідера чи партії;
— підпорядкування інформаційного простору політичному лідерові чи партії.
Класичними тоталітарними державами були гітлерівська Німеччина та СРСР.

9. Поясність, що таке “тотальність” у державі?

„тотальність" нації, цебто про абсолютне об' єднання й підпорядкування всього народу партійному
проводу, що фактично є сувереном нації і рішає про всі прояви національного життя до „нормалізації"
(Gleichschaltung) навіть культурно-мистецького її розвитку.
Тотальність стає єдністю трьох моментів- експансії, граници та діяльности.
Зняття обмежености предмета є спрямуванням діяльности на інший предмет. Так діяльність стає
суб'єктом. Ця єдність експансії, граници і діяльности є об'єктивною єдністю тотальности: експансія
зумовлює границю, а рух граници відкриває все нові й нові можливості розвитку діяльности. Діяльність
не є якоюсь зовнішньою тотальності світу активністю людини, націленою на опосередковування життя
та збереження людини як суб'єкта. Навпаки, об'єктивна тотальність світу є відкритою для діяльности і
включує вільну діяльність як необхідний момент.

10. Чому тоталітарне суспільство називають закритим?

Для К. Поппера закрите суспільство - тоталітарне, яке ігнорує особу, робить людей рабами колективу.
Відкрите - таке, що визнає цiннiсть особи, орієнтує на iндивiдуальнi досягнення, робить особу
суверенною. Саме в такому суспiльствi маси мають змогу вільно вибирати правлячу еліту,
демократичним шляхом змінювати уряд. У відкритому суспiльствi монополія на владу не зосереджується
в руках панівного класу. Все суспільство є ґрунтом, на якому виростає еліта, оскiлъки тут висока
соціальна мобiльнiсть, яка відсутня у закритому суспiльствi.
В умовах тоталітарного режиму еліта набуває специфічної форми номенклатури. Буквально це слово
означає перелік імен або найменувань. Спочатку цим терміном позначався розподіл функцій між різними
керівними органами. Проте поступово первісний зміст номенклатури втрачався i змінювався іншим
Це пояснюється такими ознаками:
— наявність загальнообов'язкової ідеології, яка доводить необхідність існування даного режиму;
— загальна ідеологізація, заперечення минулого й сьогодення задля «світлого» майбутнього;
— ігнорування особистих цілей та інтересів заради загальних цілей режиму;
— жорстке переслідування будь-якого спротиву і навіть особистих думок та виправдовування з огляду
на це будь-яких форм насильства;
— концентрація влади в руках одного лідера чи партії;
— підпорядкування інформаційного простору політичному лідерові чи партії.

11. Умови та напрямки трансформації недемократичних політичних режимів в демократичні.

Крах тоталітарних режимів у багатьох країнах Східної Європи і швидке зростання демократії у світі
спонукали представників політичної науки знову звернутися до дослідження проблем, які розглядалися в
компаративістській літературі про демократизацію. Серед цих проблем найактуальніша і злободенна —
вивчення передумов демократизації суспільства. Чому за рівних стартових можливостей одні країни
вдало йдуть шляхом демократизації, а в інших — усі спроби встановити демократію закінчуються
повним провалом?
Якщо розглянути узагальнену модель, то можна виокремити чотири основних типи структурних
передумов демократизації:
• по-перше, знаходження національної єдності і відповідної ідентичності;
• по-друге, досягнення відносно високого рівня економічного розвитку;
• по-третє, розповсюдження культурних норм і цінностей, які передбачають визнання демократичних
принципів, довіру до ключових політичних інститутів, міжособистісну довіру, почуття громадянського
обов'язку тощо;
• по-четверте, наявність ефективної держави і дієвого владного апарату.
У центрі уваги прихильників іншого підходу перебувають не екзогенні, а власне ендогенні фактори
демократії і демократизації — різні конкретні процеси, процедури та політичні рішення, які
здійснюються самими агентами демократизації. За такого підходу послідовність і взаємозумовленість
політичних рішень та дій, вибір тактик тими акторами, які ініціюють і здійснюють демократизацію,
виявляються важливішими для її завершення, ніж передумови демократизації, які існують (чи відсутні)
на потрібний момент. Головне в цьому випадку — це взаємодія конкуруючих еліт, свідомий вибір ними
у процесі політичного торгу та суперництва організаційних форм і інститутів політичного устрою.

12. Особливості сучасного політичного режиму в Україні. Труднощі посткомуністичної

трансформації.
Для України, як однієї з держав, що недавно стали на шлях демократичних перетворень, першочергове
значення має питання спроможності інститутів демократії витримати випробування часом, вистояти в
політичних конфліктах і кризах. Значною мірою це залежить від типу політичного режиму, що утворився
в країні.
Основними ознаками сучасного політичного режиму України є:
– Конституційні ознаки (виборність найважливіших органів політичної влади, юридична рівність
громадян, гарантії прав меншості, багатопартійність і т.д.);
– Процесуальні ознаки (транзитивність, розбудова демократичної держави і т.д.);
– Режимні ознаки, тобто ознаки, що стосуються безпосередньо способів здійснення влади
(електоральність, обмежена конкурентність політичного процесу, авторитарність у вирішенні деяких
проблем, домінування виконавчої влади, безконсенсусний тип вирішення політичних конфліктів і т.д.).
Щодо визначення типу політичного режиму України існує велика кількість думок, але єдиним вірним
шляхом у вирішенні суперечностей навколо цього питання є спроба зіставити декілька типологій
політичних режимів.
Український політичний режим є однією з модифікацій неопатримоніального політичного режиму.
Неопатримоніалізм – це своєрідний симбіоз деяких елементів традиційного суспільства і сучасної
держави. Внаслідок цього неопатримоніальним режимам притаманна невідповідність між “зовнішнім
фасадом” сучасної держави (наявність конституції, писаного права, парламентсько-партійних інституцій,
системи виборів та ін.) і внутрішньою логікою її функціонування, що є цілком патримоніальною.
Так, для України характерна персоналізація влади, коли для політичної самоідентифікації мас головним є
не політичні програми, а особистість політичного лідера. Іншою ознакою неопатримоніалізму в Україні є
клієнталізм, або патронажні відносини, – це поширення етнічних, регіональних, сімейно-родинних та
подібних зв’язків на політичну сферу. Розподіл посад, міністерських портфелів, пільг тощо здійснюється
саме за цими критеріями. Наслідком таких відносин є високий рівень коррупції, що нині є одним з
найважливіших каналів досягнення політичних та іншихцілей.
Політичний процес в Україні виявляє такі неопатримоніальні ознаки: по-перше, основним агентом
політичного процесу в Україні є держава, котра існує не поряд з суспільством, а над ним; по-друге,
провідне місце в системі державного управління посідають представники бюрократичного комплексу (в
Україні це віднайшло свій відбиток у існуванні “партії влади”, що зосереджена навколо президента, і
стосунки в якій будуються знову ж таки по принципу клієнталізму); по-третє, у політичній грі
переважають ті партії, організації, що підтримують уряд, і нарешті, в українському суспільстві, як і в
будь-якому неопатримоніальному суспільстві, сучасні форми громадянського зв’язку співіснують з
численними традиційними і напівтрадиційними формами.
Чи є встановлення в Україні співсуспільної демократії консенсусного типу, в основі якої лежить
співпраця еліт, коаліційність, пропорційність влади і забезпечення прав меншостей завдяки системі
обопільного вето і автономності сегментів суспільства, реальним? На це питання може відповісти
останній розвиток політичних подій в державі – спроба вирішити проблему влади методом досягнення
консенсусу. Інше питання, чи вдалася ця спроба.
Лише демократія як тип політичного режиму у будь-якому її різновиді (електоральна, ліберальна,
співсуспільна і т.д.) є запорукою входження України до європейської і світової демократичної спільноти.
Проведений аналіз принаймні дає нам основи для сприятливих прогнозів щодо успішного завершення
процесу утвердження демократії в Україні і інтеграції останньої у коло демократичних держав.
+Власна думка.

ТЕМА 6. Політичні партії.

1. Партія як політичний інститут, визначення та еволюція політичних партій.

Політична партія — організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу,
класів, соціальної верстви, верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю державної влади або
участі в ній.
Кожна партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби
діяльності, соціальну базу, електорат. Основна мета діяльності політичної партії — здобути політичну
владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі — економічні, політичні, ідейно-теоретичні,
моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.
Відомий німецький політолог М. Вебер виділяв три періоди в розвитку партій як суб’єктів політичної
діяльності: у XVI—XVII ст. в Європі — це аристократичні групи, що об’єднували невелику кількість
представників політичної еліти; у XVIII—XIX ст. — це вже політичні клуби, що орієнтувалися на
залучення до активної політичної діяльності людей, впливових не тільки в політиці, а й в інших життєво
важливих сферах суспільного життя; у ХІХ—ХХ ст. формуються сучасні масові партії.
Етапи розвитку політичної партії
 Зародження нової партії в надрах старої правової та політичної системи як відповідна реакція на
загострення суперечностей у суспільстві
 Боротьба партії за владу: пошук засобів, форм, методів, сил, здатних дестабілізувати та
дискредитувати державний лад і правлячу партію; поразка або перемога всіх громадянських сил, які
стоять за нею і підтримують її
 Конструювання нового державного і законодавчого механізму: проведення кадрової політики, яка б
відповідала інтересам правлячої партії; визначення своєї ролі в державному механізмі
 Формування матеріально-технічної бази діяльності партії та фінансових джерел її існування
 Систематичне розроблення партією головних напрямків її діяльності з одночасним розвитком її
організаційної структури, форм і методів роботи з метою запобігання загостренню суперечностей
2. Основні ознаки та функції політичних партій.
Політичні партії є найважливішим досягненням суспільного розвитку. Адже партія – це
організована група людей, які мають спільні політичні інтереси, ідеологію, програму і беруть участь у
боротьбі за завоювання, розподіл, утримання політичної влади, або її заміну. У сучасному світі
налічується більше 800 партій, які об’єднують близько 100 млн. людей і існують в усіх країнах світу.
Політичні партії мають свою програму, систему цілей, розгалужену організовану структуру, покладають
на своїх членів певні обов’язки та встановлюють норми поведінки.
Зміст і суть політичних партій розкривається через їх класифікацію в основу якої можуть бути
покладені різні критерії:
– за класовим характером – робітничі, селянські та інші
– за формами і методами правління – ліберальні, демократичні, диктаторські;
– за принципами організації і членства – кадрові та масові;
– за місцем у системі влади – легальні та нелегальні;
– за ідеологічним спрямуванням – комуністичні, соціалістичні, ліберально-демократичні,
націоналістичні;
– за віросповіданням – християнські, мусульманські тощо.
У сучасному суспільстві політичні партії виконують важливі функції:
– розробляють і поширюють у масах свою ідеологію, здійснюють політичне виховання громадян;
– виступають знаряддям у боротьбі за владу, як в центрі так і на місцях;
– здійснюють підбір партійних і державних діячів і формують всі ланки влади в державі;
– беруть участь у розробці програмних документів влади, їх реалізації (вже через силу законів) та інші.
Отже, узагальнюючи думки науковців, можемо сказати, що партійна система – це політичний
простір, який складається з політичних партій та упорядкованої певним чином сукупності відносин між
собою та іншими елементами політичної системи суспільства.
Треба зазначити, що існують також специфічні ознаками партійної системи. По-перше, це
існування політичних партій (в окремих випадках – однієї), оскільки саме вони здійснюють вагомий
вплив на реалізацію політичної влади у державі. По-друге, це наявність певним чином впорядкованих на
нормативно організованій основі відносин між політичними партіями, зв’язків між ними у боротьбі за
владу і контроль за діяльністю владних структур. По-третє, це існування взаємин між політичними
партіями та іншими інститутами політичної системи суспільства: встановлення контактів із установами
держави, суспільними об’єднаннями та електоратом. Ці ознаки і визначають певну партійну форму
існування державної влади.
Таким чином, партійна система представляє собою організований за участю партій спосіб реалізації
політичної влади, і є важливим структурним елементом політичної системи суспільства.

3. Критерії класифікації політичних партій. Типи політичних партій.

Існує декілька класифікацій політичних партій за різними класифікаціями:
1. За класовою визначеністю: буржуазні, селянські, робітничі (у т.ч. комуністичні), соціалістичні та
соціал-демократичні. До кожного типу належать і відповідні прошарки інтелігенції.
2. За ставленням до суспільного прогресу: радикальні (у т.ч. революційні), реформістські, консервативні,
реакційні, контрреволюційні.
3. За ставленням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або центристські (умовно, позаяк
абсолютно нейтральних до влади партій не існує).
4. За формами і методами правління: ліберальні, демократичні, диктаторські.
5. За принципами організації та членства: кадрові та масові.
6. За місцем у системі влади: легальні та нелегальні.
7. За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціалістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-
демократичні, націоналістичні, анархістські та ін.
8. За віросповіданням: християнські, мусульманські.
Деякі політологи виділяють партії прагматичні (виборчі), парламентські, харизматично-вождистські та
ін.
Залежно від багатьох обставин, а надто від політичного режиму, в кожній країні формується певна
партійна система. Політична наука виокремлює такі типи партійних систем, кожна з яких відображає
конкретні особли-зості певного суспільства:
— однопартійна (в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається);
— домінантна (з переважаючою партією, яка за підсумками виборів незмінно залишається при владі
протягом десятків років);
— двопартійна (біпартизм) (дві найбільші, найвпли-зовіші партії в країні поперемінно внаслідок
виборів здійснюють владу);
— трипартійна, яку ще називають двох-з-половинною (2,5) партійною системою (характеризується тим,
що жодна з двох найбільших партій країни самостійно не може сформувати уряд, а тому потребує для
цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена в парламенті);
— чотирипартійна, або двоблокова (відзначається наявністю правого та лівого блоків партій, що
змагаються між собою за владу);
— партійна система обмеженого (поміркованого) плюралізму (відсутні антисистемні партії
двосторонньої опозиції; притаманна орієнтованість на участь в уряді, коаліційних кабінетах, незначна
ідеологічна різниця між партіями);
— партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму (їй властиві наявність антисистемних
партій, двосторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного конфлікту між опозицією зліва і
справа, сильне ідеологічне розмежування між ними);
— атомізована партійна система (не передбачає необхідності точного підрахунку числа партій); тут
виникає поріг, за яким кількість партій не має значення.

4. Багатопартійність як необхідна умова становлення демократичного процесу.

Характерною рисою політичного життя суспільства є співвідношення однопартійності та
багатопартійності. Політичний досвід свідчить, що однопартійність характерна політичному життю
суспільства, де відсутня розвинута соціально-класова структура, відстала економіка, низький рівень
політичної культури більшості громадян, а демократія знаходиться в початковому стані.
У сучасному світі в більшості держав функціонують багатопартійні системи, що свідчить про
демократизацію всіх сторін життя суспільства. Це найбільш розвинена форма політичного плюралізму,
який віддзеркалює різноманітність інтересів класів, соціальних груп та спільнот, що виявляються в
політичній сфері.
БАГАТОПАРТІЙНА СИСТЕМА — форма суспільного управління, за якої боротьба кількох
політичних партій за державну владу виступає як механізм використання розбіжностей у політичних
програмах, що відображають реальні соціальні інтереси й цілі суспільного прогресу. Для Б.с. характерні
періодична зміна партій при владі, що виключає можливість застою й переродження; використання волі
народу як засобу вибору суспільних сил, партій і лідерів, найбільш здатних виконати першочергові
завдання суспільного життя; виявлення різних підходів, думок та інтересів, що лежать в їхній основі; їх
гармонізація й спрямованість на розв’язання актуальних завдань розвитку суспільства.
Надзвичайно важливою проблемою сьогоднішнього життя всіх країн світу є співвідношення
однопартійності та багатопартійності. Політичний досвід свідчить: однопартійність притаманна, як
правило, політичному життю суспільства, де відсутня розвинута соціально-класова структура,
функціонує відстала економіка, наявний низький рівень політичної культури більшості населення, а
демократія знаходиться у зародковому стані.
Ось чому в сучасному світі у більшості держав функціонують багатопартійні політичні системи, бо саме
вони є важливою умовою демократизації всіх сторін життя суспільства. Це найбільш розвинена форма
політичного плюралізму, який віддзеркалює багатоманітність інтересів класів, соціальних гуртів та
спільнот, що виявляються в політичній сфері.

5. Соціальні, економічні та інші основи багатопартійності.

БАГАТОПАРТІЙНА СИСТЕМА — форма суспільного управління, за якої боротьба кількох політичних
партій за державну владу виступає як механізм використання розбіжностей у політичних програмах, що
відображають реальні соціальні інтереси й цілі суспільного прогресу. Для Б.с. характерні періодична
зміна партій при владі, що виключає можливість застою й переродження; використання волі народу як
засобу вибору суспільних сил, партій і лідерів, найбільш здатних виконати першочергові завдання
суспільного життя; виявлення різних підходів, думок та інтересів, що лежать в їхній основі; їх
гармонізація й спрямованість на розв’язання актуальних завдань розвитку суспільства.
Об’єктивна основа багатопартійності
 Соціальна диференціація суспільства, наявність у ньому класів, етносів, конфесійних об'єднань, ін-
ших соціальних спільнот зі специфічними інтересами кожної з них
 Наявність у панівних класах та інших соціальних спільнотах і верствах угруповань, що конкурують у
боротьбі за владу
 Наявність соціально-політичних інтересів, спільних для різних соціальних суб'єктів: груп, верств,
об'єднань
 Суперечливість суспільного буття

6. Сутність і типи партійних систем. Основні фактори їх формування.

Передусім, важливо визначити поняття партійної системи. Її потрібно розглядати як суспільний
феномен. Варто зазначити, що відсутність загальноприйнятих критеріїв визначення даного поняття
приводить дослідників до різноманітних підходів та оцінок, що неминуче призводить до виникнення
теоретичних проблем формування партійної системи.
Сьогодні існує досить багато визначень поняття партійної системи - більш, ніж сто. Це само по собі
вказує на чисельність критеріїв, які використовуються при аналізі партійних систем. Розглянемо
найпоширеніші погляди на визначення партійної системи.
Деякі вчені під партійною системою розуміють „сукупність політичних партій, які існують у країні,
незалежно від форм діяльності та ступеня іституалізації згідно з чинним законодавством” або
„сукупність політичних сил, представлених у парламенті, або таких, які прагнуть до представництва у
ньому”.
Інша група дослідників схиляються до думки, що партійна система це „право партій на формування
власної системи правління”, а також „сукупність відносин між легально діючими політичними партіями,
що виявляються у спільній боротьбі або суперництві за владу у суспільстві”.
Отже, узагальнюючи думки науковців, можемо сказати, що партійна система – це політичний
простір, який складається з політичних партій та упорядкованої певним чином сукупності відносин між
собою та іншими елементами політичної системи суспільства.
Треба зазначити, що існують також специфічні ознаками партійної системи. По-перше, це
існування політичних партій (в окремих випадках – однієї), оскільки саме вони здійснюють вагомий
вплив на реалізацію політичної влади у державі. По-друге, це наявність певним чином впорядкованих на
нормативно організованій основі відносин між політичними партіями, зв’язків між ними у боротьбі за
владу і контроль за діяльністю владних структур. По-третє, це існування взаємин між політичними
партіями та іншими інститутами політичної системи суспільства: встановлення контактів із установами
держави, суспільними об’єднаннями та електоратом. Ці ознаки і визначають певну партійну форму
існування державної влади.
Таким чином, партійна система представляє собою організований за участю партій спосіб реалізації
політичної влади, і є важливим структурним елементом політичної системи суспільства.
Конкретні критерії класифікації (типологізації) партійних систем у межах кожної з наведених вище
класифік ися на прийнятті до уваги її зовсім різних сторін: а) її сутності та б) зовнішньої видимісті або
декларованої форми.
Так, виходячи зі специфіки загальносистемних (тобто суто системних, не політичних) характеристик
політичних систем, можуть бути запропоновані такі групи класифікацій цих систем: 1) стабільні та
нестабільні; 2) здатні зберігати цілісність та такі, що розпадаються; 3) функціонуючі у нормальній та у
надзвичайній обстановці; 4) поляризовані (точніше -- біполярні), багатополярні та атомізовані; 5)
альтернативні (з визначенням принципу допустимості ротації, зміни правлячих партій) та
неальтернативні; 6) молоді та такі, що мають досить тривалу історію і базуються на сталих традиціях; 7)
партійні системи, що знаходяться на етапі свого зародження (це може бути так званий період
“протопартійності”, тобто відсутності партій як таких, але виникнення двох або кількох чітко виражених,
але ще недостатньо структурованих політичних блоків, що протистоять один одному), та такі партійні
системи, що перебувають на стадії успішного розвитку або увійшли в період свого занепаду і
самолруйнування; 8) наднаціональні, загальнонаціональні (ті, що відносяться до конкретної країни),
регіональні та локальні (місцеві) партійні системи тощо.
Перейдемо тепер до розгляду типологізації партійних систем, в основі якої лежить застосування “суто
політичних” критеріїв. На цій теоретичній базі можуть бути запропоновані такі групи класифікації
партійних систем: 1) системи, в яких партії мають власне політичний характер, та системи з
переважанням партій, що за своєю природою є псевдополітичними і являють собою побудовані на
комунальних сімейственних чи земляцьких принципах клани, кліки, чисто ситуативні угрупування “ad
hoc” тощо; 2) такі, що відіграють провідну роль формуванні реальної політики держави і суспільства, та
такі, що грають дргорядну роль у політичний системі (через суто декоративну роль політичних партій
або їх недостатню розвиненність); 3) системи з “вирізанням певного сегменту політичного спектру”
(тобто з забороною партій певних ідеологічних напрямків) та ліберальні (у суто політичному, не
економічному розумінні цього терміну) - без встановлення досить суворих ідеологічних критеріїв для
надання офіційного дозволу на функціонування конкретних політичних партій; 4) однопартійні,
двопартійні, багатопартійні; 5) революційні, реформаторсько-стабілізаційні, консервативні; 6)
плюралістичні, обмежено плюралістичні та монолітичні; 7) націоналістичні та полікультурні; 8) релігійні
та світські; 9) марксистські, “національного” (“арабського”, “африканського” тощо) соціалізму та
несоціалістичні; 10) соціалістичні, капіталістичні, феодальні, рабовласницькі

7. Чим відрізняються політичні партії від громадянських організацій, а останні від громадянських
рухів?
Політична партія — організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу,
класів, соціальної верстви, верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю державної влади або
участі в ній.
Кожна партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби
діяльності, соціальну базу, електорат. Основна мета діяльності політичної партії — здобути політичну
владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі — економічні, політичні, ідейно-теоретичні,
моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.
Громадські організації — добровільні, побудовані на основі самоврядування і самодіяльності об'єднання
громадян; обстоюють інтереси певних груп населення — соціальні, професійні, соціально-демографічні
та інші; або об'єднані спільністю тих чи тих цілей (профспілки, молодіжні організації, культурно-освітні
та інші добровільні товариства (творчі спілки, фонди, асоціації тощо). Вони, як правило, мають
фіксоване членство, статути. (профспілки, молодіжні організації, об’єднання молоді, предметом
діяльності яких є соціально-економічні та політичні проблеми, об’єднання дозвільного характеру,
об’єднання агресивної, неконструктивної самодіяльності молоді, епатажної самодіяльності,
альтернативні або контркультурні течії, жіночі громадські організації, творчі об’єднання, добровільні
товариства, релігійні організації, кооперативні організації).
Громадські рухи. Це масові політичні и неполітичні формування громадян, пов'язані систематичним
співробітництвом заради досягнення певної мети на ґрунті спільних соціально-політичних інтересів.
Рухи як вияв громадської ініціативи (антифашистські, національно-визвольні, екологічні, за мир, жіночі
тощо) характеризуються відсутністю чіткої організаційної структури, спільністю інтересів, наявністю
течій, неоднакових за політичними поглядами і світоглядом, відсутністю індивідуального членства, іноді
нечіткою програмою. Вони не є політичними механізмами боротьби за владу. Чинником, що інтегрує
учасників руху із не завжди ідентичними переконаннями, є спільна діяльність.
Часто громадські рухи опиняються перед дилемою: продовжити своє існування і перейти до наступного
рівня єдності — тіснішого згуртування за спільними інтересами (приміром, створення на основі руху
партій) чи припинити своє функціонування, розпавшись на невеликі за кількістю і значущістю
угруповання.

8. Опозиція і її роль в політичному житті.

Політична опозиція у демократичних державах існувала здавна у відкритій чи латентній формі, була
характерною для будь-якого політичного режиму, неспроможного знищити її вщент. Опозиція -
протистояння влади і певної політичної сили, протидія офіційному курсу урядових кіл, прагнення
боротися за владу чи хоча б за вплив на неї, за прихильність виборців. Вона сприяє свободі думок,
поглядів, діяльності різних суспільних об’єднань, незалежності ЗМІ.
У вужчому плані, це - політичний інститут, рухи і партії, які прагнуть взяти владу з рук правлячої партії
і передати її іншій політичній силі. Абстрактно мислячи, політичну опозицію можна окреслити як будь-
які вияви інакомислення та невдоволення існуючим режимом. Інститут політичної опозиції в Україні ще
не сформувався, але опозиційність громадян до влади, активізація політичної участі чітко
простежувалися під час помаранчевої революції.
Якщо говорити про повноваження та посади, які потрібно віддати опозиції, то, на мою думку, це сильно
залежить від домовленостей і від характеру самої опозиції. У тому випадку, коли опозиція відрізняється
від влади лише іншим баченням шляхів розвитку — це одна ситуація. А коли опозиція не бачить самого
існування держави чи існування демократії в цій державі — це вже абсолютно інша ситуація. В нас зараз
немає політичної традиції домовленості між більшістю та опозицією. Сьогодні йде мова саме про
вироблення такої цивілізованої практики стосунків між владою та опозицією.
Мова в даному випадку йде про „опозицію”, яка має лише ту перевагу над конкретними виконавцями
конкретних перетворень, що звільнена від відповідальності за їх результати, а тому може бути „розумна
заднім числом”, приблизно таким чином, як говорять жартівники, „як моя дружина потім”.
Наявність опозиції – характерна риса організованого суспільства. Важливо лише, щоб вона – опозиція –
не перетворилась у „термінатора”, руйнівника демократичних начал, суб’єкта повернення до
тоталітарного минулого. Між тим, така загроза в Україні існує.
+власна думка

9. У чому полягає відмінність між правлячими і опозиційними партіями?

Політична партія — організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу,
класів, соціальної верстви, верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю державної влади або
участі в ній.
Кожна партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби
діяльності, соціальну базу, електорат. Основна мета діяльності політичної партії — здобути політичну
владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі — економічні, політичні, ідейно-теоретичні,
моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.
Політична опозиція у демократичних державах існувала здавна у відкритій чи латентній формі, була
характерною для будь-якого політичного режиму, неспроможного знищити її вщент. Опозиція -
протистояння влади і певної політичної сили, протидія офіційному курсу урядових кіл, прагнення
боротися за владу чи хоча б за вплив на неї, за прихильність виборців. Вона сприяє свободі думок,
поглядів, діяльності різних суспільних об’єднань, незалежності ЗМІ.
Правляча партія – та, що при владі, мають певні ключові права
Опозиційні партії – не мають таких прав, як правлячі партії. Але певною мірою їх критикують, вказують
на помилки. Прагнуть зайняти місце правлячої партії.

10. Політичні партії правої та правоцентристської орієнтації в Україні.

Характеризуючи програмні настанови та практичну політику націонал-радикалів та націонал-демократів, треба
наголосити, що головним спрямуванням їхньої діяльності є ідея розбудови незалежної української держави і
все, що з цим пов'язане. Як свідчить навіть невеликий досвід практичної політичної діяльності цих партій,
саме державотворчій ідеї вони схильні підпорядковувати інші сфери суспільного життя (економічні, соціальні,
духовні, моральні тощо). А відокремити націонал-радикалів від націо-нал-центристів можна за методами,
якими вони користуються у своїй діяльності.
Так, до націонал-радикалів належать Всеукраїнське політичне об'єднання «Державна самостійність України»
(ДСУ), Конгрес українських націоналістів (КУН), Українська консервативна республіканська і Національна
консервативна партії (УКРП і УНКП), Організація українських націоналістів в Україні (ОУНУ), Українська
національна асамблея (УНА), Українська народна самооборона (УНСО) і т. д. Для цих партій і рухів
домінуючою є ідеологія інтегрального націоналізму, для якої характерні крайні вияви «етнічного
патріотизму». Головним для націонал-радикалів є розбудова незалежної Української держави. Державотворчій
ідеї вони підпорядковують усю свою діяльність, а методи досягнення цієї мети вибираються, звичайно,
найрадикальніші [25].
Як і в інших політичних напрямках, у націонал-радикальному є партії і політичні організації, налаштовані
більш помірковано. Такими, очевидно, можна назвати ДСУ, Організацію українських націоналістів в Україні,
Українську консервативну національну партію, Українську консервативну республіканську партію. Ці
політичні сили виступають за створення та розбудову на етнічних українських землях сильної незалежної
унітарної держави з громадянським суспільством та розвинутою багатопартійністю, де права людини
гарантувалися б державою. Вони прихильники розвинутих ринкових відносин, проведення політики мінімуму
одержавлення й максимуму приватизації за справедливих стартових умов (дещо меншу активність виявляють
такі об'єднання, як ДСУ та ОУН в Україні).

11. Політичні партії центристської спрямованості в Україні.

Політична партія — організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу,
класів, соціальної верстви, верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю державної влади або
участі в ній.
Кожна партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби
діяльності, соціальну базу, електорат. Основна мета діяльності політичної партії — здобути політичну
владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі — економічні, політичні, ідейно-теоретичні,
моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.
До партій ліберально-центристського політичного спрямування (зосереджують зусилля на проблемах
соціально-економічного розвитку, підтримують усі форми та види підприємницької діяльності, усунення
адміністративного диктату державно-бюрократичних структур) належать Ліберальна партія України
(ЛПУ), Народно-демократична партія (НДП), Партія праці України (ЛПУ), Українська партія
солідарності і соціальної справедливості (УПССС), Аграрна партія України (АПУ) та ін.
Найбільш впливовою політичною партією цього блоку є Народно-демократична партія України (НДП).
Партія у своїх програмних настановах проголошує розвиток соціально орієнтованої економіки ринкового
типу, що забезпечує стійкі темпи зростання та економічну рівновагу. НДП підтримує всі форми та види
підприємницької діяльності, виступає за активне cприяння держави вільному розвитку виробничого,
банкового, торговельного і посередницького бізнесу, усунення адміністративного диктату державно-
бюрократичних структур, за приватну власність на землю, розвиток фермерських господарств за
державної підтримки, надання переваги іноземним інвестиціям перед імпортом товарів. Завдання
держави: забезпечення вільного розвитку ринку, заохочення конкуренції, запобігання монополізму,
структурна перебудова народного господарства. НДП наполягає на структурній перебудові народного
господарства з метою збільшення частки галузей та підприємств, що працюють для потреб людини;
приватизації державної власності в масштабах, необхідних для розвитку конкуренції; передачі засобів
виробництва незалежним власникам; створення механізму соціальної орієнтації економіки, коли
зростання виробництва товарів народного споживання стимулювалося б зростанням прибутків усіх
верств населення.

12. Політичні партії лівої орієнтації в Україні.

Нині лівий сегмент політичного спектру в Україні переважно представлений пострадянськими
політичними партіями, насамперед КПУ та СПУ.
Оцінюючи нинішній рівень та дальші перспективи суспільної підтримки лівих партій в Україні, можна
дійти таких висновків. Попри несприятливу динаміку електоральних уподобань населення, ліві,
насамперед КПУ, залишаються впливовими політичними силами суспільного життя. Понад те, протягом
щонайменше наступного десятиріччя можна прогнозувати збереження суспільної підтримки лівих партій
на досить високому рівні. Компартія України, втративши лідируючі позиції у регіонах Півночі та Центру
України, залишається найбільш впливовою політичною силою в індустріальних регіонах Сходу та
Півдня. Міцні позиції у багатьох регіонах, насамперед сільськогосподарського спрямування у Центрі
України, зберігає Соцпартія. Запровадження нової політичної моделі, в якій політичні партії стають
ключовим суб’єктом державної влади, потребує завчасного опрацювання механізмів продуктивної
співпраці з лівими партіями, всебічне залучення їх до вироблення та реалізації державної політики. При
цьому необхідно належним чином ураховувати сучасні особливості та перспективи конкретних партій
такого спрямування, насамперед КПУ та СПУ.
Компартія України публічно проголошує себе спадкоємницею “ідей і традицій Комуністичної партії
України, утвореної 12 липня 1918 р.”, тобто невід’ємної частини колишньої КПРС. Після скасування
Конституційним Судом заборони Компартії України, вона провела у травні 2002 р. так званий
“об’єднаний” з’їзд, на якому заявила, що є “повномасштабною правонаступницею” республіканської
структури КПРС. Своїми програмними цілями КПУ донині визначає повернення України “на
соціалістичний шлях розвитку”, а також “відновлення на нових засадах Союзу братерських народів
колишніх республік злочинно зруйнованого Союзу РСР”. КПУ входить до такої організації
комуністичних партій країн СНД - СКП-КПРС, що декларує правонаступництво КПРС, а своєю
стратегічною метою – відновлення СРСР. Фактично у цій організації домінує Компартія РФ.
Соцпартія на відміну від Компартії у своїх програмних документах визначає себе як лівоцентристську,
державницьку і патріотичну партію. Оптимальною формою державного правління при цьому визнається
демократична республіка. У своїй зовнішньополітичній діяльності СПУ була зорієнтована спочатку
переважно на РФ. Однак у подальшому СПУ значною мірою змінила цей вектор на західний та
налагодила постійні зв’язки з соціалістичними та соціал-демократичними партіями постсоціалістичних
країн Східної та Центральної Європи, зокрема Польщі, Угорщини, Чехії, а також з соціал-демократами
Німеччини та соціалістами Франції. Особливо слід відзначити те, що СПУ прийнята асоційованим
членом до Соцінтерну.

13. Поняття та типи груп тиску.

ГРУПИ ТИСКУ — входять до складу кон’юнктурних, латентних (прихованих) політичних сил. Вони
визначаються як сукупність індивідів, які під виглядом загального інтересу виражають свої вимоги,
висловлюють претензії, що прямо чи опосередковано зачіпають інші сектори суспільного життя й
вимагають від законодавчого органу або окремих його членів їх задоволення. У складних політичних
ситуаціях вони здатні вийти на поверхню політичного життя вже як реальна політична сила, партія,
формальний чи неформальний політизований рух. Деякі з них здатні спонукати свою аудиторію до
створення контрвлади на противагу існуючій. Вони можуть також вступити у змагання з державною
владою у здійсненні політики.
Західні джерела розрізняють такі види організацій: 1. Громадські організації (Civil society organizations)-
формальні та неформальні групи індивідів або асоціацій, які не належать ні владним ні бізнесовим
структурам. 2. Недержавні організації (Non-governmental organizations)- НДО часто плутають з поняттям
громадянського суспільства. Насправді вони складають лише верхівку “айсберга” громадянського
суспільства. Вони працюють над питаннями гуманітарної допомоги, захисту прав людини, екологічної
безпеки. Розрізняють НДО з членством та без нього. 3. Недержавні організації з розвитку (Non-
governmental development organizations)- організації, що займаються пошуками шляхів залучення коштів
в цілях розвитку певного регіону. Наприклад, такі організації міжнародного масштабу як CARE, Caritas,
Novib, Oxfam. Розрізняють організації північного та південного типів. Північні- працюють тільки у
напрямку розвитку регіонів. Південні залучаються і до інших проектів на місцевому рівні. 4. Регіональні
організації (Сommunity-based organizations)- це невидимий шар “айсбергу” громадських організацій, що
знаходиться під шаром недержавних організацій. За звичай - це організації з членством, які розташовані і
діють в певному регіоні. Регіональні організації не є завжди формально зареєстрованими. Вони
складаються з гуртків, груп інтересів, клубів. Ці організації працюють на волонтерських засадах, хоча і
отримують гранти від недержавних організацій. 5.
Представницькі недержавні організації (Advocacy NGOs)- організації, що не мають індивідуального
членства, а складаються з професійних груп або регіональних недержавних організацій, які прагнуть
розширити свої права шляхом колективних зусиль в місцевих асоціаціях та державних структурах. Вони
можуть мати місцевий, регіональний, національний та міжнародні масштаби. Представницькі організації
забезпечують тренінги, збір інформації та проведення досліджень для своїх членів. Council for Social
Welfare, Amnesty International, World Business Counceil for Sustainable Development є яркими
представниками цієї групи організацій. 6.
Асоціації груп інтересів (Interest group associations)- це асоціації професіоналів. Профспілки найбільш
повно репрезентують цю групу організацій. Недержавні організації відрізняються від профспілок тим,
що вони є формально відповідальними тільки перед собою, тоді як профспілка звітується перед своїми
членами.

14. Функції і методи груп тиску.

Метою моєї роботи буде розгляд груп тиску – громадських (неурядових) організацій, які переслідують
мету задоволення певних інтересів (майнових, професійних, вікових, конфесійних, етнічних, наукових,
освітніх, творчих тощо) громадян і задля цього вступають у відносини з органами державної влади і
посадовими особами. Групи тиску висуваючи вимоги до держави, не беруть на себе відповідальності за її
політику.
В своїй роботі я намагалась розглянути механізми впливу недержавних організацій на державні
структури. Я розглядала саме механізми впливу ( на відміну від шляхів партнерства), адже саме
“проштовхування” громадських інтересів коридорами влади є найбільш відповідальною частиною
представлення громадських інтересів недержавними організаціями. Основними завданнями роботи є : 1)
з’ясування основних механізмів впливу недержавних організацій на державні структури, 2) оцінювання
ефективності впливу недержавних організацій на державні структури, 3) розгляд пріоритетних завдань
недержавних організацій в контексті механізмів впливу, 4) визначення обмежень впливу недержавних
організацій на державні структури, 5) визначення рівня залученості недержавних організацій в державні
інституції на національному та європейському рівнях, 6) розгляд термінологічних засад проблеми.
Основною проблемою, з якою я зустрілась під час розгляду даного питання, була обмеженість доступу
до справді практичної та реальної інформацій. Реальні механізми впливу недержавних організацій на
державні структури жваво обговорюються всередині громадських організацій, але на публічні
обговорення виносяться лише теоретичні питанні. В результаті чого не відбувається об’єктивної оцінки
досягнень чи помилок. Діючі механізми впливу будуть розроблені лише тоді, коли вони будуть
обговорені представниками обох сторін (держави та громадськості).

15. Політична практика лобізму. Дайте оцінку (особиста думка).

Лобізм - це спроба організацій або окремих громадян впливати не тільки на прийняття, відхилення чи
зміну законів у парламенті, а також спроба впливати на адміністративні рішення уряду, спираючись на
підтримку не тільки обраних депутатів, а й різних політичних партій, державних і недержавних установ
та підтримку громадськості через засоби масової інформації.
Термін лобізм вперше почав вживатися в Британії в середині XIX століття, коли окремі приватні
громадяни почали постійно збиратися у кулуарах законодавчих палат перед сесіями з метою вплинути на
парламентарів шляхом надання інформації по законопроектах, які обоговорюються. В наш час цей
термін має ширше значення.
Раніше лобісти представляли тільки вузький спектр суспільства, наприклад, бізнес, торгівлю, умови
праці і сільське господарство. Сьогодні цей спектр значно поширився, і включає освіту, науку, мистецтво
та інші сфери. Лобісти становлять велику силу, яка зростає з кожним днем і яка, використовуючи різні
прийоми, впливає на прийняття рішень як на національному рівні, так і на рівні області, району чи міста.
Лобісти використовують різні прийоми, щоб переконати представників державної влади прийняти певне
рішення. Ці прийоми можуть бути прямими (коли лобісти безпосередньо впливають на законодавців) і
непрямими (коли лобісти впливають на законодавців за допомогою третьої сторони). До прямих
прийомів належать:
*приватні зустрічі з законодавцями;
*збирання інформації, проведення досліджень і підготовка презентацій перед законодавцями;
*присутність і виступ на слуханнях комітетів та інших урядових відомств;
*надання професійних порад, допомога у підготовці законопроектів;
*запрошення законодавців на громадські заходи і неофіційні зібрання;
*внесення грошей на виборчі кампанії.
Прикладами непрямого лобізму є:
1. Вплив громадськості — коли громадськість залучається для впливу на законотворчий процес через
публікації в журналах, газетах, виступи у телепередачах або по радіо.
2. Опитування населення, яке проводиться будь-якою групою для виявлення ставлення громадськості до
різних проблем, і результати опитування публікуються в газетах.
3. Залучення виборців — коли лобісти намагаються загітувати виборців написати листа чи
зателефонувати своєму депутатові непередодні обговорення питань, які цікавлять лобістів. Зрозуміло, що
законодавці більш прихильні вислухати своїх виборців, ніж представників якої-небудь зацікавленої
групи.
4. Об’єднання різних груп, якщо вони мають спільні інтереси щодо окремого закону. Перевагою такого
об’єднання є те, що залучається більша кількість зацікавлених груп, які не дублюють вимоги один
одного, а цінують час депутата і об’єднуються для вирішення спільних проблем. Саме тому законодавці
більш схильні до зустрічей з представниками цих груп. Лобізм - це діяльність, яка охороняється
конституціями багатьох країн, в тому числі і Конституцією України. Конституція України, хоч прямо і не
регулює лобістську діяльність, але створює умови для такої діяльності, гарантуючи “кожному право на
свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань”
Ось деякі характерні риси лобізму:
– лобізм пов’язаний з владою, оскільки передбачає вплив на неї;
– Лобіст є посередником між органами державної влади та зацікавленими групами (компанії та їх
асоціації; суспільні організації, приватні особи, тощо), який використовує всі легальні особливості
законодавства на користь свого клієнта
– лобізм органів влади – показник представництва інтересів, та (і це головне) їх конкурентності.
– Лобізм є більш-менш гласною діяльністю: це забезпечується процедурою реєстрації лобістів (в органах
влади де вони діють), та (варіюється в різних країнах) вимогою до лобістів публікувати звіти щодо своєї
діяльності.

ТЕМА 7. Політична культура та політична соціалізація.

1. Поняття політичної культури та її основні тлумачення.

Політична культура, яка виявляється в діяльності класів, націй, соціальних верств і груп у політичній
сфері суспільства, є важливою складовою загальної культури людства. Оскільки зміст, характер і
спрямованість людської діяльності завжди залежать від конкретно-історичних, економічних, соціальних
та духовних інтересів і відносин, ці види діяльності багато в чому визначають процес формування того
чи іншого типу політичної культури і впливають на нього.
За змістом політична культура — це специфічний, історично і класово зумовлений продукт
життєдіяльності людей, їхньої політичної творчості, що виражає процес освоєння класами, націями,
іншими соціальними спільностями та індивідами політичних відносин [1]. Завдяки відтворенню,
передаванню з покоління в покоління та засвоєнню попереднього політичного досвіду політична
культура розглядається в суспільстві як засіб діяльності людей у сфері політики для реалізації своїх
класових, національних та групових інтересів. У загальному розумінні політична культура — це
культура політичного мислення й політичної діяльності, міра цивілізованості характеру та способів
функціонування політичних інститутів, організації всього політичного життя в суспільстві.
Політична культура впливає на способи здійснення влади, а її власний розвиток залежить від політичних
перетворень.
У суспільному житті політична культура є важливим засобом взаємодії особистості й політичної влади.
Основне призначення політичної культури полягає не у відчуженні, а в залученні людей до політичної
системи і політичної діяльності. Сама діяльність людей у суспільстві не обмежується лише сферою
матеріального виробництва, а охоплює і сферу духовного виробництва, і процеси вдосконалення самої
людини. Держава, право, мораль, наука, релігія — також специфічні види виробництва. Ось чому в
процесі політичної діяльності виникають і відтворюються інституційні політичні структури (держава,
політичні партії, політичні норми і т. п.), функціональні структури (способи політичної діяльності);
ідеологічні й соціально-психологічні структури (політичні ідеали, теорії, доктрини, історичний досвід,
традиції, що позначаються на свідомості). Ці суспільні структури збирають і накопичують необхідну
інформацію про політичні відносини та історичний досвід, використання якого допомагає класам,
націям, соціальним групам та певним верствам населення реалізувати свої інтереси.
Поняття «політична культура» уперше ввів у науку відомий мислитель епохи Просвітництва І. Г. Герде
Отже, у дослідженнях змісту поняття політичної культури можна виділити два основні підходи. Перший
— розглядає політичну культуру як сукупність (систему) політичних знань, переконань, духовних
цінностей, принципів і способів політичної діяльності, політичного досвіду та традицій, а також
політичних інститутів. Другий — спеціально наголошує на узагальненій характеристиці людини, на мірі
її політичної розвинутості й активності, умінні застосовувати політичні знання на практиці.
Прихильники цього, другого, підходу вбачають у політичній культурі процес, спосіб, форму реалізації
сутнісних сил людини, її знань і суспільно-політичних переконань.

2. Структура політичної культури.

Зі структурного погляду політична культура — це єдність політичної свідомості та політичних знань, а
також політичної поведінки й політичних дій. У свою чергу, політична свідомість та політична поведінка
громадян теж мають свою внутрішню структуру.
Розпочнемо детальніший розгляд з політичної свідомості [8]. Політична свідомість — це духовне
утворення, яке включає політичні ідеї, погляди, уявлення, традиції, соціально-політичні почуття народу,
що відбивають найбільш істотні економічні, соціальні, політичні та духовні інтереси людей, що мають
бути реалізовані через інститути політичної системи. Політична свідомість завжди є конкретно-
історичною, вона відбиває інтереси конкретних людей у конкретній країні з певним рівнем економічного
й духовного розвитку.
Першим важливим компонентом політичної свідомості є політичні знання та сформовані на цьому ґрунті
типові політичні уявлення про різні аспекти політичного життя суспільства: про політичну систему та її
окремі інститути; про політичний режим, механізм влади й управління, про прийняття рішень і їх
реалізацію, про носіїв владних повноважень, про власне місце в політичному житті, про компетентність
владних осіб та ефективність їхньої політичної діяльності тощо.
Необхідно зауважити, що політичні знання та уявлення, як і політична свідомість у цілому,
функціонують на двох рівнях: буденному та теоретичному. Буденна політична свідомість — це
сукупність ідей, уявлень та знань, які виникають безпосередньо з буденної практики того чи іншого
класу, соціальної верстви або групи людей чи окремих індивідів. Більш високим рівнем політичної
свідомості можна вважати політико-теоретичну свідомість, тобто сукупність ідей, уявлень, поглядів,
знань та вчень, що виникають на ґрунті наукового дослідження політичних відносин, процесів,
інститутів, проникнення в їхню сутність, у глибинні взаємозв’язки й суперечності, закономірності
розвитку.
Теоретична свідомість — стрижень політичної ідеології.
Другим важливим компонентом політичної свідомості є політичні цінності й ціннісні орієнтації.
Політичні цінності й ціннісні орієнтації — це такі політичні знання й уявлення, котрі розглядаються
людиною як невід’ємні від її існування, як такі, що надають значущості, сенсу її вчинкам, орієнтують її
дії в політичному житті. Політичні цінності є мотиваційним базисом політичної культури, їх руйнування
часто переживається людиною як особиста трагедія, а в масштабах суспільства ці процеси можуть
призвести до духовної катастрофи
Третім важливим компонентом політичної свідомості є політичні настанови. Політична настанова — це
ставлення суб’єкта до політичних явищ. Це може бути настанова на активну діяльність з метою
отримання політичних знань, або, навпаки, негативне ставлення до того, щоб здобути такі знання;
настанова на активну чи пасивну участь у політичній діяльності; ставлення до різних аспектів політичної
діяльності.
У поняття політичної культури входить не тільки політична свідомість, а ще й політична активність і
політична поведінка. Мабуть, неможливо політичні дії та поведінку громадянина обмежити певними
рамками, це — різноманітна, багатогранна і часто неповторна у своїх виявах діяльність. Водночас деякі
найважливіші елементи поведінки та дій політично активної людини є обов’язковими. Це насамперед
участь у роботі вищих і місцевих органів державної влади, робота в різних громадських комісіях,
комітетах, в експертних групах при органах влади
Важливим компонентом політичної поведінки є політичні стереотипи, тобто певні зразки. Зразків таких
стереотипів у політичному житті цілком достатньо.
Не менш істотним компонентом політичної поведінки є політичні традиції. У традиціях утілюються,
конденсуються ті елементи попереднього політичного досвіду, які об’єктивно відповідають інтересам і
цілям суспільства, визначаються ним як відповідні нормативні настанови. Політичні традиції є способом
передавання стереотипів політичної свідомості та політичної поведінки, які були сформовані під
впливом соціальних факторів та особливостей історичного розвитку конкретного народу, наступним
його поколінням.
Ще одним важливим компонентом політичної поведінки є інститути політичної системи суспільства, що
історично склалися.

3. Типи політичних культур (за Г. Алмондом та С. Вербою).

Більшість дослідників політичної культури звертаються до проблеми їїтипологізації. Без цього
неможливо проаналізувати специфіку політичногожиття в тому чи іншому суспільстві, поведiнку
різноманітних груп і шарівнаселення.
Г.Алмонд і С.Верба виділили три «чистих» типи політичної культури:патріархальний (прихідський), для
якого характерна відсутність інтересугромадян до політичного життя. Члени суспільства не очікують
жодних змін збоку політичної системи, тим більш не виявляють власної ініціативи, щоб цізміни мали
місце. Аполітичність, замкнення на місцевій або етнічнійсолідарності, характерні для цього типу
політичної культури. Така культураможе відразу стати панівною в молодих державах, але вона
зберігається і врозвинених індустріальних країнах, коли кругозір більшості громадянобмежений
прихильністю до своїх коренів, свого місця проживання.
Другий тип – підданський, де присутня сильна орієнтація на політичніінститути, поєднана з низькою
індивідуальною активністю громадян. Державнавлада уявляється, в основному, в плані спускання зверху
норм, якихнеобхідно дотримуватися, регламенту, якому потрібно підкорятися. Людьмикерує
побоювання, покарання, або очiкування благ.
І третій тип – «партицiпаторна політична культура», або політичнакультура участі, для якої характерна
зацікавленість громадян в політичнійучасті і прояв на практиці такої активності.
Автори даної типологiзацii підкреслюють, що ці три типи на практицівзаємодіють між собою,
утворюючи змішані форми з перевагою тих або іншихкомпонентів: провiнцiалiстсько-пiдданський,
пiддансько-партицiпаторний,провiнцiалiстсько-партицiпаторний.
Перший змішаний тип характерний для переходу від провiнцiалiзму доцентралізованої влади,
характеризується лояльністю до центрального уряду,відходом від орієнтації на місцеві центри влади.
Другий тип сполучає в собіпояву активної самоорiєнтацiї у значної частини населення і
політичнупасивність у іншої. Третій тип характерний для країн ,що розвиваються наетапі переходу до
буржуазної демократії. Основна задача полягає узбереженні спадкоємності в розвитку.
Для країн зі стабільним демократичним режимомхарактернийгромадянський тип політичної культури,
що є похідним від трьох переліченихосновних типів культур. До найважливіших її ознак відносяться:
прихильнiстьдо демократичних цінностей, збалансованість політичних орієнтацій, помірнийрівень
політичної активності, раціоналізм в прийнятті політичних рішень,терпимість (що не розповсюджується
однак на екстремальні ситуації іекстремістські сили). Стабільність демократичного політичного
режимуспирається на наявність консенсусу відносно легітимності політичнихінститутів, напрямку і
сенсу політики. Визнання неминучості конфліктів, якрезультату різноманітності інтересів, поєднується з
прихильністю додемократичних засобів їхнього розв’язування.

4. Різні типи особистостей за критерієм політичної культури.

Аналізуючи участь людини в політичному житті, можна виді-лити кілька політичних типів особистості.
Цікаву типологію осо-бистості запропонували українські політологи Є. І. Головаха, І. Є. Бекешкіна та В.
С. Небоженко. У найзагальнішому вигляді соціально-історичну типологію особистості репрезентовано
трьома основними типами.
1. Особистість, що «розчинена» в суспільстві. Вона не виділя-ється із системи суспільних політичних
зв’язків, а характеризу-ється колективістською ідеологією, у межах якої окрема людина є лише
функціонально визначеним елементом суспільної системи, тільки в ній знаходячи сенс функціонування і
тільки в її цілях - власну гідність та цінність.
2. Особистість, що відчужена від суспільства. Це базовий тип, який відповідає періоду поступового
занепаду тоталітарної ідеології і характеризується подвійною системою цінностей. Одна система
призначалася виключно для внутрішнього користування як вияв власних «егоїстичних інтересів», а інша
- для пристосовування до зовнішніх вимог, до умов жорсткого ідеологічного контролю.
3. Амбівалентна особистість, яка навіть визнаючи основоположні цінності демократії за суспільно
значущі цілі, не володіє достатнім рівнем правової, економічної і політичної культури для послідовної
реалізації цих цілей.
На особливу увагу заслуговують типові форми вияву амбівалентного ставлення людини до демократії:
- конформно-амбівалентний тип, для якого «так» демократи-чному вибору зовсім не означає «ні» -
авторитарному правлінню;
- нігілістично-амбівалентний тип, який виявляється в запереченні як консервативно-соціалістичного, так
і радикально-демократичного суспільного розвитку;
- мозаїчно-амбівалентний тип, якому притаманне суперечливе поєднання елементів демократичної
свідомості та колишніх тоталітарних структур.
Якщо конформно-амбівалентна свідомість веде суспільство до авторитарної форми правління (по суті, до
неототалітаризму), нігілістично-амбівалентна - до бунту, закономірним фіналом якого буде загальний
хаос або (чи «і») диктатура, то мозаїчна свідомість є найгнучкішою і найбільш спроможною до
сприйняття демократичних норм у процесі руйнування ідеологічних стереотипів минулого. Перевага
того чи іншого типу свідомості зумовлює й можливий варіант розвитку суспільства: до авторитарної
влади, до бунту й диктатури або до демократичної еволюції.
От типа личности человека зависит и образ власти, который складывается у него. Концепция
авторитарной личности, описывает особый тип индивидуальности, одна из характеристик которой -
неадекватное отношение к любому виду власти (политической, родительской, моральных авторитетов и
т.д.)
Авторитарная и демократическая личности видят власть по-разному. Авторитарный человек с его
повышенной тревожностью и иррациональностью, скепсисом по отношению к власти предпочитает
жестких лидеров-диктаторов. Демократическая личность, наоборот, относится к управителям
рационально, с доверием и спокойствием.

5. Політичні субкультури. Молодіжна субкультура.

Політична субкультура — сукупність особливостей політичної культури певної соціальної групи, які
відрізняють цю політичну культуру від культури іншої групи людей. Фактично йдеться про особливості
політичних культур окремих суспільних груп.
Групові особливості зумовлені відмінностями в соціальному стані людей, освітніми, статевими,
віковими, етнічними, релігійними та іншими чинниками, що дає підстави для тверджень про субкультуру
жінок, робітників, підприємців, селян, молоді. Приміром, молодіжну субкультуру вирізняють гострота
сприймання політичних подій, емоційність, нерідко недостатня зваженість оцінок, тяжіння до нового, а
подекуди бунтарство й апатія. Перевага таких цінностей, як можливість спілкуватися і якість життя.
Водночас складовою політичної субкультури соціальної групи є найтиповіші риси політичної культури
суспільства.
Наявність політичних субкультур, що не збігаються, тобто фрагментарність політичної культури
суспільства, за певних умов може призвести до небезпечної втрати загальнонаціональних ідеалів та цілей,
до надання місцевим інтересам пріоритетного значення проти інтересів загальнодержавних.
Також виділяють такі субкультури:
 Регіональні — обумовлені такими відмінностями між окремими регіонами країни, як клімат,
наявність природних ресурсів, економічна спеціалізація і т. д.
 Соціоекономічні — обумовлені існуванням у суспільстві різних груп (соціальних верств, класів), які
мають неоднаковий економічний статус, а отже, і відмінності в способі життя, в інтересах, які відіграють
важливу роль у політичному житті
 Етнолінгвістичні — пов'язані з мовними, етнічними особливостями відповідних соціальних груп,
їхнім національним характером і етнічною самосвідомістю
 Релігійні — виникають у тому разі, коли релігія є головним елементом загальної культури певної
групи людей (наприклад, фундаменталізм є не стільки релігійною, скільки політичною ідеологією)
 Вікові — віддзеркалюють різні системи політичних цінностей у представників різних поколінь. Ці
субкультури існують в основному в суспільствах, які реформуються
Зародившись ще в перших навчальних закладах Європи і набувши своєї стійкої форми з середини 50-х
років XX ст. під тиском сучасних модернізаційних умов (рання фізична зрілість, розтягування часу
входження в соціально-професійний статус дорослих, розвиток засобів масової комунікації і т. д.),
зростає соціально-культурна автономія молоді у світі дорослих, її диференціація, набуває жорстких,
часто соціальна організованих і навіть контркультурних форм традиційний конфлікт поколінь,
утворюється соціальна і ідеологічно нейтральний, все ширший спектр молодіжних субкультур власне
культурного і мистецького спрямування, Сформується новий тип інформаційно-інтернетної молодіжної
субкультури, Значно зростає внесок молоді і характер її участі в модернізаційних процесах, висуваючи
молоде покоління в якості авангарду в трансформаційному оновленні суспільства, а, можливо, і як
основну потугу змін в ньому. Як в свій час писав відомий поет В. Маяковський, "молодь є те пальне, на
якому працює суспільство", хоч, на нашу думку, молодь власне значною мірою і створює це пальне.
Увага! Кожна молодіжна субкультура має свою центральну ідею або систему ідей, яка визначає п
характер, принцип залучення і є тотожною меті її існування. Вона характеризується, насамперед,
специфічною нормотворчістю, протиставленням своїх норм і цінностей зовнішнім, набуваючи певних
рис "мікросуспільства ", в якому трансформуються традиційні погляди і формується "свій " образ світу і
способу буття в ньому особистості.
Зазначена проблема реально склалась у формах андерграуду і відособлення субкультур молоді в
глибинних пластах культури періоду застою та перебудови.
Субкультура визначається своїм соціальним змістом, сукупністю відносин, стилем життя, визначальною
складовою якого є поведінка.
Англійський соціолог М. Брейк виділяє такі субкультурні типи молоді, як "нормальна" молодь,
делінквентна молодь, культурні бунтарі, політично активна молодь. Як і М. Брейк, ми виходимо з того,
що "нормальна" молодь теж має свої особливості і складає специфічну субкультуру.
Субкультура складається із сукупності знань та уявлень групи, на основі яких вона формує свій цілісний
образ соціального світу та визначає своє місце в ньому як основу орієнтації в життєвому просторі.
Виходячи з цього, група формує специфічні цінності і норми свого соціального буття, які мають свої
особливості, що відрізняють їх від інших.
Хоч представники основних молодіжних субкультур не заперечують культури суспільства в цілому, але
значно відрізняються від неї, формуючи свій світ і його особливу картину. Крім загальних молодіжно-
генераційних особливостей формування субкультур на їх зміст значно впливає:
1. криза українського суспільства і його основних інститутів;
2. криза інституту сім"і та сімейного виховання, порушення взаємин поколінь;
3. комерціалізація засобів масової комунікації, які штучно формують підвищену потребу в
субкультурних ознаках;
4. зростаюча вестернізація і регіоналізація культури.

6. Політична культура як чинник модернізації суспільства.

Політична культура— це культура політичного мислення і політичної діяльності, ступінь
цивілізованості характеру і способів функціонування політичних інститутів, організації всього
політичного життя у суспільстві. Політичну культуру можна визначити як політ свідомості та політ
знань.
Політична культура знаходить свій вияв у діяльності держави, політичних партій, політичних рухів,
суспільних організацій, трудових колективів, окремих громадян, у демократії, конституції, в системі
правових норм, у ставленні до них громадян держави.
Функції:
Пізнавальна функція політичної культури озброює людей знаннями, необхідними для успішної
діяльності у сфері політики, для формування кожною людиною власної думки
 Регулююча функція політичної культури виявляється в прямому або опосередкованому впливові на
поведінку людей та організацій щодо сприйняття ними політичних подій, оцінки існуючих політичних
систем та їх окремих елементів, політичних діячів, посадових осіб апарату управління, а також впливу на
процес підготовки і прийняття політико-управлінських рішень і т.п. Виховна функція полягає в тому, що
політична культура сприяє інтелектуальному розвитку особистості, розширенню його кругозору завдяки
набутим політичним знанням.
Комунікативна функція полягає в тому, що через політичні традиції стереотипи політичної свідомості і
поведінки передаються новим поколінням. Інтегративна функція полягає в тому, що політична культура
стає опорою існуючої політичної системи, сприяє згуртованості всіх верств населення, створюючи таким
чином широку соціальну базу системи влади правлячого класу, забезпечуючи підтримку функціонуючої
політичної системи більшістю населення.
Має надзвичайне суспільне значення адже сприяє еволюції суспільних відносин на різних рівнях,
забезпечує порозуміння і співпрацю тож сприяє розвитку усіх сфер життя. Своя думка…

7. Політична культура і національні культурні традиції.

Політична культура — типова, інтегральна характеристика індивідуального чи колективного
соціального суб'єкта та соціальних інститутів, суспільства в цілому, що фіксує рівень розвитку їх полі-
тичної свідомості, політичної діяльності та поведінки.
Критерієм, своєрідним дзеркалом політичної культури соціального суб'єкта є його реальна політична
практика. Оцінюючи зміст, характер політичної діяльності та поведінки, можна визначити якість і рівень
політичної культури, її носія (індивідуального чи колективного).
Зміст політичної культури різних соціальних суб'єктів неоднаковий за обсягом, структурою тощо.
Політична культура суспільства є синтезом відповідних культур усіх існуючих у ньому соціальних
спільнот і політичних інститутів. Але це не механічний конгломерат. У царині означених культур
виробляється нова якісна субстанція — культура, яка фіксує суттєві ознаки та рівень суспільної
політичної свідомості й поведінки суспільства загалом. У цій новій, інтегрованій політичній культурі
можуть переважати демократичні чи авторитарні риси, переплітатись різні рівні й характер політичних
ознак носіїв культури. Але головне, що ця політична культура дає змогу побачити якісний рівень
політичного життя суспільства. Те саме стосується і політичної культури окремої особи як сукупності
елементів її політичної свідомості й поведінки. їх характер і якість, самобутній зміст, взаємодія та
обумовленість дають змогу оцінювати рівень політичної зрілості людини, її політичну культуру.
Політична культура є складовою духовної культури особи і суспільства загалом. Вона тісно поєднана з
іншими видами духовної культури — моральною, правовою, управлінською тощо. У контексті загальної
культури суспільства політична культура постає як культура політичного мислення і політичної
поведінки. Вона значною мірою обумовлює ступінь цивілізованості політичного життя суспільства.
Традиції зберігають елементи минулого політичного досвіду, є способом передачі зразків політичної
свідомості й поведінки від покоління до покоління. Хоча зі зміною історичних умов вони можуть
оновлюватись або навіть зникати.
*Національні культурні традиції є невід’ємною частиною нашого життя. За їх допомогою можна
дослідити розвиток тієї чи іншої держави, наскільки вона просунулася вперед. І як вона їх зберігає. Адже
саме завдяки ним держава може самостверджуватися, розвиватися, досягати певних політичних цілей.
**Не менш істотним компонентом політичної поведінки є політичні традиції. У традиціях утілюються,
конденсуються ті елементи попереднього політичного досвіду, які об’єктивно відповідають інтересам і
цілям суспільства, визначаються ним як відповідні нормативні настанови. Політичні традиції є способом
передавання стереотипів політичної свідомості та політичної поведінки, які були сформовані під
впливом соціальних факторів та особливостей історичного розвитку конкретного народу, наступним
його поколінням.
Вносячи в політику значний елемент сталості, поміркованості та навіть статичності, традиції
уможливлюють більш-менш успішне прогнозування в політиці. Традиції в суспільному житті є
підґрунтям, на якому базуються різноманітні політичні дії значних мас людей у сфері політики. Традиції
народу виявляються в певних рисах поведінки, що постійно відтворюються за різних історичних
обставин.

8. Політична соціалізація особи: сутність, фактори, механізми.

Політична соціалізація розглядається як сукупність суспільних процесів, які впливають на політичну
позицію людини [13].
Політична соціалізація розглядається в політології як процес включення індивіда в політичну систему.
Процес взаємодії особистості з політичною системою двоїстий. По-перше, політична система
самовідтворюється, оновлюється від залучення громадян до участі в діяльності своїх організацій. У
цьому процесі політична соціалізація стає механізмом акумуляції політичних цінностей та цілей системи,
створює необхідні умови для збереження спадкоємності поколінь у політиці. По-друге, вимоги
політичної системи організують структуру самої особи. Політична соціалізація активно впливає на
формування політичної свідомості особи та її політичну поведінку, що сприяє становленню особистості
громадянина. Варто наголосити, що поняття політичної соціалізації є ширшим, ніж поняття політичного
виховання або освіти. Це можна пояснити тим, що процес політичної соціалізації включає не тільки
цілеспрямований вплив на особу панівної ідеології і політичних інститутів суспільства, але також і
стихійні впливи та власну активність індивіда.
Політична соціалізація функціонує на кількох рівнях взаємодії людини та політичної системи. Так,
наприклад, на першому, соціальному рівні (рівні соціальних груп) на особу впливають загальносоціальні
проблеми розвитку суспільства: економічні, політичні, національні, демографічні, екологічні, морально-
етичні та інші макросоціальні проблеми. Другий (соціально-психологічний) рівень політичної
соціалізації характеризується передачею особі політичних цілей і цінностей через такі механізми, як
вплив, навіювання, ідентифікація особистості з тим чи іншим політичним цілим, політичне навчання,
наслідування тощо. Третій (внутрішньоособистісний) рівень політичної соціалізації характеризується
дією таких механізмів, як особисті потреби, спонукання, ціннісні орієнтації, настанови, які впливають на
політичну свідомість і політичну поведінку особи.
З’ясовуючи дію механізмів політичної соціалізації, необхідно враховувати стадії розвитку особи, що
зумовлені її віковими змінами. Так, уже у віці 3-4-х років дитина отримує перші уявлен-
ня про політику. Батьки і старші члени сім’ї передають дитині пев-
ні політичні погляди, зразки політичної поведінки. Вони дають дитині перші приклади участі чи ухилу
від політичного жит-
тя, перші емоційні та раціональні оцінки. Усе це можна назвати безпосередньою політичною
соціалізацією в сім’ї. Атмосфера, що панує в домі батьків, формує риси особистості індивіда, що в
майбутньому матиме велике значення для його політичної поведінки, як, наприклад, здатність до
погодження дій, уміння обговорювати питання, що не збігаються з власною позицією, наявність чи брак
агресивних тенденцій. У цілому можна сказати, що вже в сім’ї формуються основні риси майбутньої
політичної поведінки. Пізніше, коли дитина піде до школи, почнеться наступний етап розвитку
політичних уявлень. Під впливом учителів, засобів масової інформації та стихійних факторів у
свідомості дітей відбувається не тільки кількісне накопичення знань про політику, а й певні якісні зміни:
формування ставлення до політики. Наступний етап — етап юності — характеризується включенням
нових механізмів передавання політичних цінностей, зокрема неформальних — різні молодіжні групи,
молодіжна субкультура в цілому.
Політична соціалізація особи триває протягом усього життя. Етапами цього процесу стають уже не
тільки певні вікові зміни, а й належність особи до тієї чи іншої соціальної групи, засвоєння відповідних
соціальних і політичних ролей, досвід особистої участі в політичній діяльності.
Політична свідомість і поведінка особи формуються не тільки під впливом політичних факторів, які
можуть відігравати визначальну роль, а й неполітичних чинників, а саме — умов життя, що в них
відбувається становлення людини. Так, до неполітичних факторів, що багато важать у формуванні
політичних цінностей та ціннісних орієнтацій, належать сім’я, школа, праця, група ровесників, церква,
культура, засоби масової інформації, соціально-економічні відносини, спосіб життя, національні й етичні
традиції тощо.
Політична соціалізація в суспільному житті є системою, з таких, головно, складових: характер і тип
державного устрою, панівний режим, політичні інститути, партії, організації, рухи. Усі ці інститути й
організації за допомогою спеціальних механізмів коригують і контролюють політичну поведінку
індивіда. У повсякденному житті політичні й неполітичні фактори політичної соціалізації особи
складають органічну єдність. Так, у реальному житті політичного значення для індивіда можуть
набувати далекі від політики чинники: праця, характер відносин людини і природи, науково-технічний
прогрес та його негативні наслідки, ядерні випробування і збереження довкілля тощо.
Які ж основні фактори впливають на процес політичної соціалізації особи?
Передовсім це моральний та ідейно-політичний вплив суспільства в цілому (політичної системи,
соціально-класової структури, політичної культури, засобів масової інформації, культури і мистецтва
тощо).
По-друге, притаманні індивіду певні біопсихологічні характеристики (темперамент, інтелект, воля тощо).
По-третє, рівень політичного розвитку та відповідний соціальний досвід особи.
По-четверте, соціальний статус особи.
За сучасних умов виявляються дві тенденції, у боротьбі яких відбувається процес політичної соціалізації.
Перша тенденція полягає в зростанні суспільної потреби в розвитку політичної свідомості особи, в її
активному включенні в політику. Цей процес особливо яскраво помітний за демократизації різних типів
політичних систем і режимів. Друга тенденція, на противагу першій, виявляється в різних формах
відчуження людини від держави, її інститутів, від прийняття політичних рішень.
Дія першої тенденції нині виявляється в збільшенні активності та поінформованості особистості про
політику, у серйозних зрушеннях у політичній свідомості та політичній поведінці суспільства, у
залученні до політики нових верств населення. Дія другої тенденції — у політичному відчуженні
громадян від держави та інших інститутів політичної системи, у зростанні в суспільстві апатії та цинізму,
зневіри в офіційній політиці, владних структурах усіх рівнів.

9. Політична культура в сучасній Україні: традиції та інновації.

У сучасних умовах в Україні особливо актуальним бачиться збереження національної згоди. Основою
його може виступати суспільний консенсус в відношенні прихильності до демократичного
реформування.
Які ж чинники в минулому і в сьогоденні впливали чи можуть впливати на формування політичної
культури, свідомості українців?
По-перше, культурні універсалії, за Дж. Мердоком, розуміються загальні риси, які притаманні всім
культурам. До них відносяться мода, спорт, спільна праця, танці, освіта, звичаї, мова, релігійні обряди –
понад 60 елементів.
Можна виділити декілька тенденції в нинішній політичній культурній ситуації, що склалась в Україні:
* деідеологізація політичної культури і ліквідація державної монополії на політичну культуру;
* зростання інтересу до історичної культурної спадщини, в тому числі до релігії і церкви;
* посилення культурно-комунікативної апатії, послаблення інтересу до питання на користь візуальних,
видовищних форм (телебачення, відео), значне зниження відвідувань театрів, кінозалів, музеїв, бібліотек;
* зростання в побуті елементів антикультури (наркоманії, злочинності, корупції, рекету, проституції,
порнографії, патологічних нахилів тощо);
* особливу занепокоєність викликає стан української мови, українського книгодрукування, бібліотечної
справи, кіномистецтва.

10. Функції політичної культури.

Вивчення політичної культури дає можливість зрозуміти одну з найважливіших її функцій –
прогностичну, що виявляється у впливі її на динаміку політичного життя. Політична культура надає
певне спрямування політичному процесу, виявляє вплив на формування і діяльність політичних
інститутів, зумовлює поведінку різноманітних соціальних груп. Вона – найважливіша частина
соціального клімату, що сприяє появі і сприйманню нового в суспільстві. Нормативно-регулююча
функція спрямована на забезпечення налагодженого і стабільного функціонування політичної системи.
Політична нормативність включає людину в сферу прийнятої для даного режиму влади політичної
поведінки.
Комунікативна функція в тому, що через політичні традиції особистості передаються зразки поведінки,
забезпечується спадкоємність в суспільному розвитку.
Необхідно відзначити, що політична культура є найбільш консервативний елемент політичної системи.
Однак стабiлiзацiя політичного процесу в
Україні, багато в чому залежатиме від перетворень в полiтико-культурній сфері.
Прийнято виділяти такі функції політичної культури:
- гуманістична (людино творча), тобто розвиток суспільного (політичного) потенціалу людини;
. пізнавальна (гносеологічна), бо політична культура є засобом пізнання і самопізнання політичного
життя суспільства;
. інформаційна – функція трансляції соціального досвіду, яка забезпечує зв’язок політичних досягнень
поколінь всіх часів;
. комунікативна – функція політичного спілкування, яка забезпечує адекватність взаєморозуміння;
. ціннісно-орієнтаційна, тобто політична культура задає певну систему координат, своєрідну “картку
політичних, життєвих цінностей”, в яких існує і на які орієнтується людина;
. нормативно-регулююча (управлінська), яка проявляється в тому, що політична культура виступає
засобом соціального контролю за поведінкою людини.
11. Політичні міфи та стереотипи.
Важливим компонентом політичної поведінки є політичні стереотипи, тобто певні зразки. Зразків таких
стереотипів у політичному житті цілком достатньо. Так, прикладом стереотипу політичної поведінки
радянських керівників у минулому був обман, що його вважали нормою політичної поведінки не тільки
щодо політичних супротивників, а і щодо власного народу. На жаль, багато хто й досі вважає за
необхідне приховувати від народу всю правду про те, що його чекає в процесі переходу до ринкової
економіки.
На відміну від стереотипу, в якому у спрощеній формі відзеркалюється певний доволі складний елемент
дійсності, міф набагато складніше явище психічного життя. На думку видатного російського філософа
М. Мамардашвілі, міф – це машина культури, що перекидає місток від природного стану людини до
цивілізації, конструює саму людину. Міф управляє людиною, створює для неї особливу — міфологічну
реальність. Безкінечний потік інформації, навала символів, образів, “картин” сприяє міфологізації
свідомості людини, оскільки міф постає стійкою структурою й дозволяє запровадити певну
впорядкованість до хаотичної “картини світу”. Міф виявляється тією самою “реальністю”, в яку людина
відверто хоче вірити.
В умовах жорсткої інформаційної та психологічної боротьби за виборця, переможе той, хто зможе
нав’язати свою “картину світу”, свою оригінальну концепцію міфологізованої реальності цільовій
аудиторії. Політичний міф у такій спосіб покликаний впорядкувати політичну реальність й постає як
засіб інтерпретації дійсності. Він може використовуватися для реалізації конкретних політичних завдань:
боротьби за владу, легітимізації влади, здійснення політичного панування або панування політичної
ідеології. На думку українського політолога Г. Почепцова, політичний міф – це універсальна
конструкція, яку завжди можна наповнити конкретним політичним змістом.
Російський учений А. Цуладзе виокремив два види політичного міфу. Технологічні міфи. Вони
створюються для реалізації конкретних політичних завдань. Це “міфи на один день” або псевдоміфи,
оскільки не мають укорінення в архетипах. Натомість “вічні” або архетипні міфи глибоко укорінені в
ментальності народу – архетипах, які виступають енергетичним зарядом міфу. Як влучно зауважила
російська дослідниця О. Г. Рюмкова, політичний міф – це архетипічна конструкція, яка визначає
існування певної політичної системи та претензії на особливу роль у цій системі особистості або групи.
За умови кризових ситуацій суспільство може через міф відновлювати картини світу що були зруйновані
та опановувати їх знову. Головна роль політичного міфу – це відновлення зруйнованого соціального
світу та подолання світоглядної кризи. Отже, якщо при конструюванні політичні міфи не спиратимуться
на архетипи й не відображатимуть компонентів міфу традиційного, то міфічні конструкції (міфологеми)
що виникатимуть не будуть сприйнятті масовою свідомістю.
Важливою функцією політичного міфу є легітимізація владних інститутів. Міф є основою легітимної
влади та її стрижнем водночас. Тому зазіхання на головні політичні міфи держави є зазіханням на
основи легітимності цієї держави. Стосовно національної свідомості, то вона також просякнута міфами.
За суттю історія нації – це міф, що створений нею про саму себе, виходячи з ідейно-політичних
міркувань про власне місце у швидкоплинному світі, адже політичний міф виступає своєрідним гарантом
національної самоідентифікації в історичному минулому.
Міф забезпечує вихід до важелів управління масовою свідомістю за умови гострого дефіциту владних
ресурсів. Тобто політичний міф містифікує (спотворює) політичну реальність утворюючи у такий спосіб
своєрідний структурний елемент свідомості – міфосвідомість , яка дозволяє спростити сприйняття
складного світу політики, завдяки цілісним і гармонійним уявленням заснованим на вірі, а не на
логічному знанні, яке просякнуте внутрішніми суперечностями. Міфосвідомість дозволяє «олюднити»
владні відносини, змалювати їх як арену боротьби сил добра і зла, справедливості та несправедливості, й
у такий спосіб, сприяти самоідентифікації особистості, вибору певних симпатій та антипатій, реакцій і
дій. У процесі політичної боротьби дуже часто створюються ідеологічно маркіровані міфи, які
використовуються різними групами у їхній боротьбі за владу. У такому випадку міфи постають як
конкуренти в ідеологічній боротьбі за міфосвідомість.
Розрізняють міфологію минулого, міфологію сучасності, міфологію майбутнього, а також міфологію
комунізму, міфологію демократії та міфологію фашизму (нацизму).
Наприклад, для міфології демократії характерні такі міфологеми, як політична свобода і особистий вибір
громадян, громадянське суспільство, демократична політична влада, незалежність засобів масової
інформації, моральність політики.
Іншою, модернізованою технологією сучасних політичних міфів є симуляція масової демократії. Це
штучна апеляція до суспільної свідомості за допомогою маніпуляції експертів з рейтингами – за
результатами вибіркового опитування, коли респондент вибирає між варіантами суджень самого
експерта. Такі рейтинги є штучними моделями реальної думки широких мас, які нібито “оживляють”
експерти. Прикладом симуляції масової демократії – можуть бути “екзит-поли” (соціологічне опитування
виборців на виборчих дільницях в день голосування), які активно застосовувалися опозиційними
політичними силами на президентських виборах у Сербії (2000), в Грузії (2002) , в Україні (2004) та у
Білорусі (2006). Результати “екзит-полів” оприлюднювалися в якості альтернативних даних, які начебто
відображали реальну громадську думку. Це створювало враження, що нібито офіційна влада замовчувала
дійсні результати голосування або ж фальсифікувала їх, хоча самі “екзит-поли”, зрозуміло, не
витримували жодної критики стосовно їхньої об’єктивності. Маніпуляції за результатами соціологічних
досліджень, коли будь-який соціологічний інститут здійснював “оперативне” опитування громадян на
замовлення однієї з політичних сил, призводять до того, що створювалася монополія на громадську
думку з боку певних політичних сил, які прагнули використати міф про демократію виключно як
політичний інструмент в боротьбі за владу.
Особливе місце у процесі із маніпуляцією масовою свідомістю посідають, як вже зазначалося, засоби
масової інформації, які є потужним інструментом оперативного управління масовою свідомістю, і, які, на
думку А. Цуладзе, тоталітарні за своїм змістом, оскільки прагнуть контролювати волю людей, їхні думки
й почуття, і в такий спосіб обмежують свободу особистості, пригноблюючи її. Засоби масової інформації
не здатні трансформувати саму реальність, але вони цілком спроможні змінити про неї уявлення. Якщо
це вдається, то в дійсності відбуваються зміни, які викликані інформаційним впливом. Метою
інформаційного впливу є змінення поведінки об’єкта впливу завдяки трансформації “картини світу”, що
існує в його свідомості. Якщо для свідомості характерний стереотип, що у минулому – усе погано, а
майбутнє – невизначене, то такою свідомістю краще маніпулювати, але не управляти.
Таким чином, політичний міф може розглядатися в якості ефективного засобу проведення сучасних
виборчих кампаній, оскільки є інструментом впливу на масову політичну свідомість, хоча і містить у
собі певні недоліки. Зокрема, його використання призводить до симуляції головних інститутів
демократії, відвертого обману і всіляких маніпуляцій із суспільною свідомістю. У такий спосіб виникає
реальна небезпека політичної відчуженості особистості, суспільної зневіри у головних демократичних
цінностях та сумнівів щодо можливостей ефективної політики, контролю за державною політикою з боку
суспільства.

12. Зробіть порівняльний аналіз політичних культур: Захід-Схід-Україна.

Політична культура сучасного українського суспільства має перехідний, фрагментарний характер. У ній
співіснують орієнтації на нові, і на старі цінності, причому переважають риси авторитарного типу. Як
показала виборча кампанія 2006 року, громадяни не орієнтуються на політичні програми, а надають
підтримку яскравим, харизматичним лідерам. В українців переважають патерналістські настрої: замість
активної громадянської позиції - шукання заступництва "зверху". Можна спостерігати поєднання
протилежних цінностей і норм: з одного боку - вимога демократичних свобод, а з іншого - схвалення
недемократичних методів вирішення суспільних проблем. Звучить підтримка ринкових відносин, а на
противагу - вимога соціальної рівності. Це свідчить про певну роздвоєність політичної свідомості
громадян і про дефіцит політичної культури. Українське суспільство різноманітне у багатьох вимірах:
соціальному, регіональному, економічному, ідейно-політичному, мовному тощо. Типова схема
розмежування України заснована на тому факті, що в Україні існують два полюси - український (Захід)
та малоросійський (Схід).
Відмінності між регіональними політичними культурами продовжують зберігатися у сферах: 1)
усвідомлення навчання, спілкування і використання української мови в громадському житті; 2)
розуміння патріотизму, заснованому на українському (національному чи етнічному) факторі або
важливості соціальних цінностей в Українській Державі; 3) геополітичні орієнтації: Америка, Європа,
ЄС і НАТО, чи Росія, ЄЕП, СНД.
Суттєво відрізняється релігійно-церковне середовище України за своїми етноконфесійними складовими.
Осередки УГКЦ превалюють у західних областях, УПЦ МП - в східних, громади мусульман - у
південних тощо. Сам по собі факт географічної локалізації віросповідних напрямків - явище цілком
природне й історично закономірне. Проте за умов політизації релігійно-церковного життя конфесійний
регіоналізм стає джерелом дестабілізаційних та дезінтегративних процесів.
Регіональні відмінності підсилюються взаємовиключними інтерпретаціями радянського минулого,
зокрема щодо участі українців у Другій світовій війні. Сьогодні громадяни країни скоріше підтримають
примирення ветеранів Радянської і німецької армій, ніж ветеранів УПА і ветеранів Радянської Армії.
Українська мова і культура, яким у радянський час було фактично виділена роль "забезпечення
національного колориту", в часи пострадянські мали б заповнити низку ніш, пов'язаних з офіційним,
масовим та іншими стилями мовлення. Однак в умовах, коли до 80% друкованої продукції видається в
Україні російською мовою, а ЗМІ російської держави мають вільний доступ до української аудиторії,
українська мова, українське культурне середовище і далі перебуває в нерівноцінній конкуренції та
змушене змагатися з російським культурним виробництвом, що значно переважає в ресурсах. На основі
критеріїв, розроблених А.Лейпхартом, Україну можна віднести до плюралістичних, багатоскладових
суспільств із "розділеною демократією". Наявність кількох субкультур у країні утруднює
внутрінаціональний діалог. "Біполярність", тиск на владні структури то однієї, то іншої світоглядної і
ціннісної системи породжують дуалізм підходів і, як наслідок, непослідовні дії владних структур.
Українська політична нація та її політична культура може мати наступні риси: 1) єдність на основі
спільної історичної долі, мови, культурних традицій, толерантність українського етносу щодо численних
етнічних груп; 2) поліетнічна приналежність до України як спільної батьківщини, консолідованої
інститутом громадянства; 3) висока свідомість своєї політичної мети - побудова незалежної, економічно
розвинутої, соціальної, демократичної, правової держави.

ТЕМА 8. Політичне лідерство.

1. Політичне лідерство та його обґрунтування в політології.

Політичне лідерство — це процес взаємодії між людьми, під час якого одні виражають потреби,
інтереси своїх послідовників і в силу цього мають престиж і вплив, а інші добровільно віддають їм
частину своїх політичних владних повноважень і прав для здійснення їх цілеспрямованого
представництва і реалізації.
Проблема політичного лідерства має давню історію. За античності лідером вважали особу, здатну
творити історію. Певні історичні умови вимагали свого лідера, вождя, і завжди з’являлися теорії, які
відображали чи рекомендували тип, образ та завдання відповідного лідера.
Позиція Макіавеллі, згідно з якою головним є те, що в основі людської природи – інтерес або жадоба
влади й наживи. Теорію лідера-надлюдинги розвинув німецький філософ Фрідріх Ніцше. Лідер, за його
концепцією, - вищий біологічний тип людини, що ігнорує встановлені мораль, культуру, політичні
цінності. К. Маркс, визначаючи лідера як особу, якій властиві уміння, знання, авторитет,
організаторський талант і яка є виразником інтересів і волі певного класу, зокрема пролетаріату.
Теорія рис лідерства. За цією теорією лідер повинен володіти певними рисами. Він має глибше та
масштабніше мислити, вміти швидко знаходити вихід із певних ситуацій тощо. Якісна перевага — це
продуктивність ідей. Людина мусить оволодіти вмінням уникати, а в разі необхідності розв'язувати
конфлікти. Лідера характеризують високий рівень інтелекту, нестандартне мислення.
Ситуаційна концепція. Лідер діє в межах певної ситуації, він необхідний як рушій, що розв'язує
актуальну для певного періоду проблему.
Теорія послідовників. Політичне лідерство розглядається як особливі відносини між лідером і
підлеглими або тими, хто його обрав чи на нього впливає.
Психологічні концепції лідерства. Вони ґрунтуються на вченні 3. Фрейда. Згідно з ним в основі
лідерства — певне лібідо, здебільшого підсвідоме почуття сексуального характеру. Воно виявляється в
бажанні перебороти певні комплекси й табу, досягти більшого. Лідерові необхідно підтримувати
врівноважені стосунки з масою, бути здатним стримувати її агресивні настрої.
У політологічному аспекті лідерство визначають: як вплив на інших людей; як управлінський статус,
тобто позиція, пов'язана з винесенням управлінських рішень; як зразок поведінки та організації певної
групи осіб і здатність реалізувати їхні вимоги в державних структурах; як бізнес, підприємництво в
межах політичного ринку.
***У сучасних політологічних концепціях функціонують різні критерії класифікації лідерства. Лідерів
поділяють:
— за мірою впливу на суспільство: на реальних («лідери-герої»); на менеджерів, які не мають
яскраво вираженого впливу на перебіг подій у суспільстві;
— за психологічними рисами і типами поведінки: а) щодо ставлення до власного впливу й
можливостей (лідер-ідеолог і лідер-прагматик); б) стосовно своїх прихильників — лідер-харизматик
(формує волю виборців) і лі-дер-представник (виражає волю тих, хто його висунув); в) щодо
супротивників — лідер-угодовець (залагоджує конфлікти, обминає гострі кути) і лідер-фанатик (бажає
загострити конфлікт або знищити супротивника); г) за способом оцінки здібностей — відкритий лідер та
лідер-догматик.
У марксистській науці лідерів поділяють: на правлячих та опозиційних; буржуазних і пролетарських;
кризових і рутинних.

2. Теорії політичного лідерства.

Теорія рис лідерства. За цією теорією лідер повинен володіти певними рисами. Він має глибше та
масштабніше мислити, вміти швидко знаходити вихід із певних ситуацій тощо. Якісна перевага — це
продуктивність ідей. Людина мусить оволодіти вмінням уникати, а в разі необхідності розв'язувати
конфлікти. Лідера характеризують високий рівень інтелекту, нестандартне мислення.
Ситуаційна концепція. Лідер діє в межах певної ситуації, він необхідний як рушій, що розв'язує
актуальну для певного періоду проблему.
Теорія послідовників. Політичне лідерство розглядається як особливі відносини між лідером і
підлеглими або тими, хто його обрав чи на нього впливає.
Психологічні концепції лідерства. Вони ґрунтуються на вченні 3. Фрейда. Згідно з ним в основі
лідерства — певне лібідо, здебільшого підсвідоме почуття сексуального характеру. Воно виявляється в
бажанні перебороти певні комплекси й табу, досягти більшого. Лідерові необхідно підтримувати
врівноважені стосунки з масою, бути здатним стримувати її агресивні настрої.
У політологічному аспекті лідерство визначають: як вплив на інших людей; як управлінський статус,
тобто позиція, пов'язана з винесенням управлінських рішень; як зразок поведінки та організації певної
групи осіб і здатність реалізувати їхні вимоги в державних структурах; як бізнес, підприємництво в
межах політичного ринку.

3. Сутність і типологія політичних лідерів.

Лiдер (англ. leader — вождь) — авторитетний член організації або малої групи, особливий вплив якого
дає йому змогу відігравати істотну роль у соціальних процесах, ситуаціях. Лідер — особа, яка здатна
впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності, що спрямована на задоволення інтересів
даного суспільства.
Багато дослідників лідерства спираються на типологію, яку розробив німецький соціолог і політолог М.
Вебер. Він виокремлює три типи лідерства:
1) традиційне лідерство (це право на лідерство, належність до еліти, віра у святість традицій. Традиційне
лідерство базується на вірі підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди, і ця влада
пов’язана з традиційними нормами, на які посилається правитель, організовуючи свою діяльність.
Правитель, який зневажає традиції, може бути позбавлений влади.);
2) харизматичне лідерство (характеризується вірою підлеглих у надзвичайні здібності вождя та його
винятковість. Широкі маси населення свято вірять у те, що такий лідер покликаний самим життям
виконувати якусь виняткову місію, а тому вони бувають навіть фанатично віддані такій людині.);
3) раціонально-легальне лідерство (означає появу в суспільному житті політичного лідера через
демократичні процедури виборів, що відповідають вимогам закону. У цьому разі обраному
демократичним шляхом лідеру надаються широкі повноваження, а за будь-які зловживання він нестиме
відповідальність перед виборцями.).
У різних дослідженнях визначаються десятки різних дефініцій лідерства:
 функція особистості, яка володіє певними рисами;
 наслідок сили особистості;
 фокус групового процесу;
 мистецтво встановлення згоди поміж людьми;
 особистий соціальний контроль;
 поведінка індивідуума, який включений в управління груповою діяльністю;
 здатність впливати на людей насамперед емоційно і т. д. і т. п.
Цікаву класифікацію політичних лідерів пропонує західний політолог М. Херманн:
 лідер, який визначає цілі і вказує підходи до них своїм прихильникам;
 «комівояжер» — сенс своєї діяльності він убачає в обстоюванні та задоволенні інтересів своїх
прибічників;
 «маріонетка» — ним керують його прибічники;
 «пожежник» — його керівництво є лише низкою реакцій, іноді досить випадкових, на події реального
життя.
У політичному житті за характером і масштабами діяльності розрізняють лідерів трьох рівнів: лідер
першого рівня — малої групи(висуває невеликий колектив людей, які мають спільні інтереси); лідер
другого рівня — громадського руху (організації, партії)(велика працездатність, висока аналітичність
розуму, компетентність, яскраво виявлена схильність до суспільної та державної діяльності, міцність
принципів і переконань за здатності до сприйняття альтернатив і пошуку нового, уміння переконувати і
вести за собою людей, оптимізм, увага до людини тощо); лідер третього рівня — політик, що діє в
системі владних відносин у національному масштабі.

4. Принципи висування політичних лідерів в демократичному суспільстві.

Принципи висування лідерів в демократичному суспільстві
відкритість
гласність
альтернативність
легальне змагання
доповнити власною думкою…

5. Якими рисами, на ваш погляд, повинен бути наділений сучасний політичний лідер?
Лiдер (англ. leader — вождь) — авторитетний член організації або малої групи, особливий вплив якого
дає йому змогу відігравати істотну роль у соціальних процесах, ситуаціях. Лідер — особа, яка здатна
впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності, що спрямована на задоволення інтересів
даного суспільства.
 Чесність,
 Гострий розум та політична інтуїція,
 Популярність, позитивний імідж, «незаплямованість»,
 Політична воля, здатність брати на себе відповідальність,
 Організаторський талант та ораторські здібності,
 Наявність чіткої політичної програми,
 Вміння досягати поставленої мети,
 Толерантність,
 Вміння слухати,
 Комунікабельність,
 Співчуття.

6. Критерії оцінки популярності та ефективності діяльності політичних лідерів в сучасній Україні

(особиста думка).
Критеріями є слідуючи питання: що конкретно той чи інший політик для економічного росту держави,
для покращення благопочуття кожного конкретного громадянина та його вплив на імідж України на
зовнішньому ринку. Доповнити власною думкою.

7. Сутність політичного лідерства та його функції.

Політичне лідерство — це процес взаємодії між людьми, під час якого одні виражають потреби,
інтереси своїх послідовників і в силу цього мають престиж і вплив, а інші добровільно віддають їм
частину своїх політичних владних повноважень і прав для здійснення їх цілеспрямованого
представництва і реалізації.
Проблема політичного лідерства має давню історію. За античності лідером вважали особу, здатну
творити історію. Певні історичні умови вимагали свого лідера, вождя, і завжди з’являлися теорії, які
відображали чи рекомендували тип, образ та завдання відповідного лідера.
Основні функції лідера:
 Інтеграція суспільства, об'єднання населення
 Прийняття оптимальних політичних рішень
 Соціальний арбітраж і патронаж, захист населення від беззаконня, самовправства, бюрократії,
підтримка порядку в суспільстві
 Взаємовідносини влади і населення, запобігання відстороненню громадян від політики
 Генерування оптимізму і соціальної енергії, згуртування населення навколо спільної політичної ідеї
 Легітимізація політичного ладу

8. Які фактори найбільше впливають на характер політичного лідерства?

Лідера малої групи висуває невеликий колектив людей, які мають спільні інтереси. Характерна ознака
цього рівня — лідерство формується на основі особистих рис людини, які оцінюються групою
безпосередньо в процесі спільної групової діяльності. Лідеру малого гурту притаманні, як правило,
організаторські здібності, вміння спілкуватися, діловитість, підприємливість, прагматизм.
Лідерство — елемент структуралізації гурту. Його існування й функціонування визначаються
об’єктивними потребами організації соціального життя. У цих потребах, в особливостях соціальної і
політичної організації суспільства слід шукати пояснення характеру лідерства.
У різних дослідженнях визначаються десятки різних дефініцій лідерства:
— функція особистості, яка володіє певними рисами;
— наслідок сили особистості;
— фокус групового процесу;
— мистецтво встановлення згоди поміж людьми;
— особистий соціальний контроль;
— поведінка індивідуума, який включений в управління груповою діяльністю;
— здатність впливати на людей насамперед емоційно і т.п. і т.д.

9. Чи поділяєте ви точку зору, відповідно якій часи великих політичних лідерів пройшли?
Обґрунтуйте своє бачення.
Часто це – не політичні лідери, а скоріше іміджеві постаті, які мали, згідно із задумами технологів
виборчих кампаній, привабити виборця якостями, які зовсім не є необхідними для політика.

10. Розрізніть поняття “вождь”, “вожак”, “політичний лідер”. Культ особи.

Лідер (англ. leader — вождь) — авторитетний член організації або малої групи, особливий вплив якого
дозволяє йому відігравати істотну роль у соціальних процесах, ситуаціях. Лідер — особа, яка здатна
впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності, що спрямована на задоволення інтересів даного
суспільства
Політичний лідер – глава, керівник держави, партії, громадсько-політичної організації, руху, якоїсь
громади тощо; популярний і впливовий учасник суспільного життя, який визначально впливає на нього,
консолідує зусилля людей для досягнення якоїсь спільної мети.
ВОЖДЬ - тип властних отношений, основанний на личной преданности персоне, обладающей верховной
властью.
Вождизм – владні відносини, засновані на поділі групи (організації) на керівників і підлеглих, на
особистій відданості політичному лідеру, вождю. В. переважно властивий для тоталітарних та
авторитарних режимів.
Вожак - это тот, кто аккумулировал сиюминутные интересы, запроси определенного социального строя,
чаще - толпы, и не смог пойти дальше, глубже этих поверхностных запросов.
Вожак - это тот, кто не в состоянии оторваться, превзойти саме низшие слои общественного сознания.
Если « номенклатурщик « - это
послушный рупор « верхов«, то вожак не менее послушный рупор «низов«. Потакание же « низам « не
менее разрушительно пресмыкания перед «верхами«. Это ведет к Охлократии - власти толпы.
ЦЕЛЬ - блгосостояние и свободное развитие народа, а средства - это
демократизация и рынок. Но сейчас эти средства рассматриваются в
доповнити власними роздумами.

ТЕМА 9. Політична свідомість і ідеологія.

1. Політична ідеологія – поняття і функції.

Політична ідеологія — система концептуально оформлених політичних, правових, релігійних,
естетичних і філософських уявлень, поглядів та ідей, які відображають ставлення людей до дійсності й
одне до одного, способи пізнання та інтерпретації буття з позицій цілей, ідеалів, інтересів певних
соціальних груп та суб'єктів політики.
За певних умов життя спільноти спершу стихійно з'явилася соціальна психологія, яка створила підґрунтя
для вироблення, поширення і засвоєння ідеології даної спільноти. Безпосередньо її створюють
представники класу, соціальної групи— теоретики, політичні діячі, лідери тощо. Вони теоретично
доходять тих самих висновків, які соціальна група, клас утверджують практично. На основі
систематизованих і обґрунтованих поглядів, пропущених через призму інтересів, ідеалів класу чи
соціальної групи, формуються їхні самосвідомість і політичні відносини. А сукупність політичних ін-
тересів, ідей та ідеалів, програм та політичних відносин певного класу (групи) з іншими соціальними
спільнотами і становить предмет політичної ідеології.
Захисна функція. Передбачає захист інтересів та ідеалів класу (групи). В ній теоретично
осмислюються і формулюються становище та потреби цих спільнот, щосприяє втіленню їхніх
інтересів у життя, виробленню відповідних їм типів мислення, поведінки і програм діяльності. Це —
заперечення ідеологічних стереотипів, нетерпимості й монополізму, надання різним ідеологіям циві-
лізованого змісту і плюралізму.
Пізнавальна функція. її сутність — озброєння громадян знаннями про політичну дійсність, сприяння
зростанню їхньої політичної культури. До того ж їй бракує об'єктивних методів пізнання, її носії часто
оперують ритуально-догматичними стереотипами, апробація яких у кращому разі здійснюється здоровим
глуздом, а частіше — корпоративними інтересами суб'єктів
Соціально-регулююча функція. Політична ідеологія сприяє формуванню і координуванню відносин
між соціальними спільнотами за певними принципами, впливає на реалізацію соціально-економічних,
політичних та інших програм розвитку суспільства, на політичну активність і соціальний вибір громадян.
Завдяки цьому вона стає засобом згуртування певної групи та її прихильників, чинником налагодження
чи руйнування стосунків між об'єднаннями людей.
Інтегруюча. Згуртування суспільства на базі будь-якої соціальної або національної групи чи на грунті
свідомо сформульованих цілей.
Пропагандистська. Створення позитивного іміджу політичної лінії, що проводиться або пропонується
населенню, її відповідності інтересам того чи іншого класу, нації, держави.
Освітньо-виховна. Оволодіння масовою політичною свідомістю, впровадження в неї критеріїв оцінки
сучасного і майбутнього розвитку суспільства, певних цілей і завдань, за якими люди мають
орієнтуватися у політичному просторі.

2. Політична свідомість: поняття, структура, функції.

Політична свідомість — опосередковане відображення політичного життя, формування, розвиток,
задоволення інтересів та потреб політичних суб'єктів, а також сукупність поглядів, оцінок, установок, які
відображають політико-владні відносини.
Існують два взаємопозв'язані блоки елементів політичної свідомості — мотиваційний та пізнавальний.
Мотиваційний блок. До нього належать політичні потреби та інтереси, політичні цілі та цінності,
психологічні установки та ідеологічні настанови, політичні переконання. Ці елементи, обумовлюючи
одне одного, спонукають людей до певної політичної поведінки. Цей процес супроводжується емоціями,
почуттями тощо.
Пізнавальний блок. Він охоплює політичну інформо-ваність, політичні знання, теорії, уявлення,
політичну ідеологію носіїв політичної свідомості. Виняткове місце в політичній свідомості посідає
правосвідомість, що є водночас відносно самостійною субстанцією. Адже знати, поважати і виконувати
правові норми — обов'язок кожного громадянина правової держави і суб'єкта політичних відносин.
Залежно від критерія, взятого за основу, політологи розрізняють різні рівні політичної свідомості.
За ознакою суб'єкта політики (соціологічний підхід) розрізняють такі її рівні: політична свідомість
суспільства; політична свідомість соціальної спільноти (клас, нація, професійна, вікова група і т. ін.);
політична свідомість особи. Щодо гносеологічного підходу (рівень знань, усвідомлення політичних
процесів та ін.) виділяють теоретичний і буденний рівні політичної свідомості. Буденний (емпіричний)
рівень — це сукупність поглядів, уявлень, стереотипів, які виникли із повсякденної практики людей.
Буденна свідомість суттєво впливає на формування громадської думки. Саме буденну свідомість великої
маси людей називають масовою свідомістю, а свідомість групи людей — груповою. теоретичному,
науковому рівні, оскільки вона є сукупністю політичних теорій, ідей, поглядів, в основі яких — наукові
дослідження політичних явищ, процесів, відносин. помітне місце в ньому посідають політичні традиції
та символи. Традиції зберігають елементи минулого політичного досвіду, є способом передачі зразків
політичної свідомості й поведінки від покоління до покоління.
Компоненти політичної свідомості:
Необхідно зазначити, що політичні знання та уявлення, як і політична свідомість у цілому, функціонують
на двох рівнях: буденному та теоретичному. Буденна політична свідомість — це сукупність ідей, уявлень і
знань, які виникають безпосередньо з буденної практики того чи іншого класу, соціальних верств або
групи людей чи окремих індивідів. Буденна політична свідомість, як це прийнято вважати, відбиває досить
поверхово процеси й відносини, не аналізуючи їх сутнісні характеристики. Але не слід зневажливо
ставитися до цього рівня політичної свідомості. Виявляючись як «здоровий глузд», «народна мудрість»,
вона має певну пізнавальну цінність, може бути одним із джерел теоретичної та ідеологічної свідомості.
Буденна політична свідомість характеризується чітко вираженими соціально-психологічними рисами:
соціальними почуттями, настроями, емоціями, імпульсивністю, гостротою сприйняття політичних
процесів, подій та рішень. Безпосередній зв’язок з практикою і соціально-політична оформленість
надають цьому рівню політичної свідомості рис особливої динамічності, рухливості, гнучкості, здатності
чутливо реагувати на політичні зміни, справляючи інколи суттєвий, а то й вирішальний вплив на хід
політичних процесів. Одним із прикладів цього може бути розвиток політичних процесів у нашій
державі після всеукраїнських страйків шахтарів восени 1993 та в лютому 1996 роках.
Більш високим рівнем політичної свідомості можна вважати політико-теоретичну свідомість. Вона являє
собою сукупність ідей, уявлень, поглядів, знань та вчень, що виникають на основі наукового
дослідження політичних відносин, процесів, інститутів, проникнення в їх сутність, глибинні
взаємозв’язки і суперечності, закономірності розвитку.
Теоретична свідомість — стрижень політичної ідеології. Політична ідеологія — систематизоване, цілісне
концептуальне відбиття докорінних інтересів певного класу, верств, груп, індивідів, що зв’язані з
боротьбою за владу, її здійсненням і захистом з метою реалізації цих інтересів.

3. Масова політична свідомість. Особливості масової політичної свідомості в Україні.

Політична свідомість – опосередковане відображення політичного життя, формування, розвиток,
задоволення інтересів та потреб політичних суб’єктів, а також сукупність поглядів, оцінок, установок, які
відображають політико-владні відносини.
Буденна свідомість великої маси людей називається масовою політичною свідомістю.
Політична свідомість — це духовне утворення, яке включає політичні ідеї, погляди, уявлення, традиції,
соціально-політичні почуття народу, що відбивають найбільш істотні економічні, соціальні, політичні та
духовні інтереси людей, що мають бути реалізовані через інститути політичної системи. Політична
свідомість завжди є конкретно-історичною, вона відбиває інтереси конкретних людей у конкретній країні
з певним рівнем економічного й духовного розвитку.
Феномен масової свiдомостi вивчався протягом багатьох століть i в рамках рiзноманiтних свiтоглядних
парадигм.
Найбільш систематизованою частиною масової свідомості, як вважає П. Сергі-єнко, є масова політична
свідомість. Масова політична свідомість включає в себе ідеї, теорії, погляди, уявлення, почуття, настрої,
ілюзії, помилкові твердження, традиції, звичаї, які є відображенням політики і політичних зв’язків. Її
суб’єктами можуть бути нація, клас, різноманітні малі та великі соціальні групи.
Феномени масового суспільства та масової людини хвилювали також розум відомого іспанського
філософа Хосе Ортеґи-і-Ґассета. У своїй всесвітньо відомій роботі “Повстання мас” він аналізує
культурно-історичну ситуацію, яка склалася в Європі на початку ХХ ст., саме з огляду на небезпеку
появи на соціальній арені масової людини з усіма притаманними їй неґативними рисами.

4. Роль громадської думки в політиці.

Громадська думка — відображення ставлення народу (в цілому або окремих спільнот) до влади, її
діяльності, політики.
Це специфічний стан свідомості, який включає в себе потайне чи явне ставлення різних соціальних
спільностей до подій, фактів або процесів соціальної дійсності, в тому числі політичної діяльності.
Громадська думка фіксує насамперед сприйняття дійсності через призму масової свідомості. В ній
віддзеркалюються як спільні, так і специфічні інтереси класів, національних, професійних, духовних та
інших спільностей, у цілому суб'єктів політичного процесу.
Громадська думка як політичний інститут бере участь у здійсненні влади. Це важливий механізм
прийняття політичних рішень на всіх рівнях. Оскільки громадська думка виступає знаряддям політики,
то її формування є сферою боротьби за владу. В цьому зв'язку складовою частиною політичного процесу
можна вважати боротьбу за громадську Думку.
Характер впливу громадської думки на політичні процеси залежить від існуючого політичного режиму.
Так, в умовах тоталітаризму, авторитаризму за допомогою державних інститутів здійснюється
маніпуляція масовою свідомістю відповідно до офіційної ідеології. Звичайно, в цих умовах немає ніякої
потреби у вивченні громадської думки. Вирішальне значення має її нормативне формування засобами
тотальної пропаганди.
Як елемент функціонування політичних систем громадська думка є постійно діючим фактором
управління, за допомогою якого виконується декілька впливових функцій, а саме: експресивно-
контрольна, яка визначає політичну позицію тих або інших спільностей; консультативна дає поради
щодо пошуку оптимальних політичних дій; директивна виносить рішення по тих або інших питаннях,
регулює поведінку індивідів, спільностей і установ, підтримує або відкидає ті чи інші уявлення, цінності
і норми.
Для того щоб ці функції були реалізовані, повинен бути гарантований вплив громадської думки на
функціонування політичної системи. Як зазначалося, частиною цієї системи є інститути, за допомогою
яких здійснюється її вплив на процес прийняття політичних рішень, відбувається її включення в
політичний процес, його інститути і норми.
Визначається громадська думка дією багатьох факторів: складом тих спільностей, що висловлюють свої
думки. ступенем збігу інтересів верств і груп, які входять до них, характером питань, що обговорюються,
та ін. Сам же процес формування і функціонування громадської думки може проходити стихійно. Однак
у сучасному суспільстві на цих процесах позначається певний вплив з боку численних соціальних
установ — політичних організацій, засобів масової інформації.
Громадська думка може бути моністичною, плюралістичною і одностайною. Може виступати
правильним, реалістичним або хибним, ілюзорним уявленням щодо дійсності. У цілому нинішній стан
громадської думки характеризується ідейною строкатістю, великою емоційною насиченістю. В цілому
вона така, яка повинна бути в суспільстві, що знаходиться на шляху розбудови демократичної суверенної
державності.
Основними каналами вияву громадської думки є референдум, опитування населення, збори,
маніфестації, всенародні обговорення. Особливе значення мають засоби масової інформації. В сучасній
політології вони розглядаються як один із найважливіших інструментів завоювання і здійснення влади.
Західні політологи називають засоби масової інформації "четвертою гілкою влади".

5. Роль і місце засобів масової інформації у формуванні громадської думки.

Історії відомо немало ситуацій, коли під безпосереднім впливом поширеної ЗМІ інформації
(дезінформації) владні структури, відповідальні посадові особи змінювали свою позицію, приймали
серйозні політичні рішення. Але поширенішим і значущішим є їх опосередкований вплив на погляди,
настрої, переконання широкого загалу громадян, на формування громадської думки.
Громадська думка — відображення ставлення народу (в цілому або окремих спільнот) до влади, її
діяльності, політики.
Громадська думка може бути єдиною, монолітною, моністичною, виражати волю всього народу, але
частіше вона має плюралістичний характер: окремі спільноти (соціальні, етнічні, професійні, вікові)
можуть мати свої підходи, погляди та вимоги. Тоді постає питання про формування громадської думки
більшості на основі узгодження поглядів, досягнення консенсусу між різними верствами населення.
Розуміння ролі громадської думки випливає з теорії народного суверенітету, органічно пов'язане з нею.
Народний суверенітет означає повновладдя народу. Щоб суверенність народу мала постійний характер,
потрібен постійно діючий механізм формування, виявлення та висловлювання його волі. Таким
механізмом і є врахування владою громадської думки.
Характер, спрямованість громадської думки можуть бути неоднозначними. Уявлення, що громадська
думка і ЗМІ, які відіграють вагому роль у її формуванні, повинні обов'язково мати антивладну,
антиурядову спрямованість, опозиційний характер, надто спрощені. Адже непоодинокі випадки, коли
інтереси, дії, кроки влади і народу збігаються.
ЗМІ виконують важливу функцію — громадського, суспільного контролю за діяльністю влади, всіх її
гілок, установ, посадових осіб, а в разі виявлення помилок, прорахунків мобілізують громадську думку
на боротьбу проти цих явищ. Внаслідок цього нерідко виникають хвилі протесту, які набувають різних
форм: публікації на підтримку критичних виступів, депутатських запитів у парламенті, страйки, мітинги,
демонстрації, пікетування тощо.
Оскільки головне завдання влади — підпорядкування людей своїй волі, а ЗМІ володіють потужними
можливостями впливу на їх свідомість і поведінку, це дає достатні підстави розглядати ЗМІ як «четверту
владу».
відомі непоодинокі випадки, коли наполегливість, принциповість ЗМІ змушували відступати навіть
вельми авторитетні владні органи.
Впливаючи на владу, формування громадської думки, ЗМІ є важливим інструментом соціального
управління, їхня роль особливо залежить від умов діяльності — існуючого політичного режиму.

6. Функції суспільно-політичних доктрин в суспільстві.

Основою програмних положень політичних партій є суспільно-політичні доктрини. Вони виходять з
існуючих політичних ідеологій. У сучасному розумінні ідеологія – це система поглядів щодо основних
принципів організації суспільства, його цінностей та місця у ній людини. Ідеологія складається з трьох
елементів: образу дійсності (того, що відбувається у конкретному суспільстві та поза ним); аксіологічної
системи (ієрархії цінностей); практичних вказівок (методології діяльності для зміни або збереження
існуючого стану справ у суспільстві) (Голобуцький, Криворучко, Кулик, Якушик, 1996).
Суспільно-політичні доктрини визначають політичний курс, стратегію і тактику партій, їхню діяльність
як суб’єктів політичного процесу. Вони віддзеркалені у програмах і політичних платформах партій і
є суттєвою умовою їхньої дієвості у виборчих кампаніях. Певною мірою вони визначають електоральну
поведінку громадян (Семків,Шпилюк,Пащук, 1993).
Питання місця і ролі ідеологій надзвичайно важливі для посттоталітарних і особливо пострадянських
суспільств. “Ідеологія – як наркотик. Звикнувши до її догм, важко їх позбутися”, – Л.Кравчук (Кравчук,
1994). Водночас існує серйозна проблема адекватності сприйняття. Якщо подивитися на ідеологію, як на
витоки, які формують світогляд, що проходять від вершини суспільства, то неможливо не помітити, що її
положення доходять до “адептів” в неповному, спотвореному вигляді. Надто глибока була прірва між
таким інтелектуальним або правлячим шаром та масивом суспільства. Можна говорити про два народи,
які не тільки розмовляли різними мовами (довгий час буквально), але й мислили, маючи різні культурні
координати (Немчинов, 1995).
За умов відсутності протягом тривалого часу традицій політичного плюралізму ані соціально-
економічне, ані політичне підґрунтя класичних ідеологій просто не могло існувати. Одноманітна
тоталітарна спрямованість комуністичної ідеології майже звела нанівець і систему цінностей,
характерних для інших ідеологій. Відомо, що повернення на стовповий шлях цивілізації не відбувається
за два чи три роки (Білоус, 1993). Більшість сучасних українських партій ще не мала можливості для
перевірки реальності та обґрунтованості своїх претензій щодо виконання головного свого призначення –
формування владних структур, покликаних забезпечити ефективне функціонування всього суспільного
організму (Литвин, 1994). Звичайно це має місце. Але це не вина, це біда не лише політичних партій, а й
усього суспільства.

7. Чим відрізняється структура цінностей класичного лібералізму від структури цінностей

неолібералізму?
Лібералізм (Локк, Монтеск’є, Кант, Сміт, Медісон, Європа Х\/!!-Х\/!!! ст..)
Політична та ідеологічна теорія, що об’єднує прихильників парламентського ладу, вільного
підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави.
 Головна ідея – створення умов для розвитку капіталізму;
 Свобода особи, промислової конкуренції, недоторканність приватної власності;
 Перевага надається потребам і правам окремої людини, але свобода має обмежуватись правовими
державними порядками, які повинні гармонізувати відносини громадян;
 Свобода друку, гласність;
 Запобігати революціям за допомогою своєчасних реформ;
 Все для трудящих: освіта…
 Незалежність індивіда від уряду;
 Засудження революцій;
 Шлях розвитку суспільства – соціальна революція, реформування різних сторін суспільного життя;
 Плюралізм, розподіл влади, верховенство закону;
 Компроміс, консенсус у розв’язанні найважливіших політичних проблем;
 Усі закони і цінності людина створює сама.
Неолібералізм (Кейнс, Хайєк, Даль, Рузвельт) – сучасна політична течія, різновид традиційної
ліберальної ідеології та політики, що сформувався як відображення трансформації буржуазного
суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки,
інституалізації нових форм державного втручання в суспільне життя; «етатистський» різновид
лібералізму зі збереженням принципу демократії, вільної конкуренції, приватного підприємництва.
 Держава має стати помічником людей: запобігати соц.конфліктам, втручатись в економічне життя
регулювати бюджет, планування, податки;
 Збереження змішаної економіки;
 Рівноправність різних форм власності;
 Держава контролює ринок, його розвиток;
 Ідея «плюралістичної демократії», спрямованої на врахування інтересів усіх верств суспільства, їх
участь у політичному житті;
 Поділ влади;
 Прийняття рішень у всіх представницьких органах на підставі демократичних норм;
 Ідея державного захисту підприємства, ринку і конкуренції від монополізму;
 Соціальний захист громадян.

8. Порівняйте структуру цінностей класичного консерватизму і неоконсерватизму.

Консерватизм та неоконсерватизм як доктрини захисту традицій та одвічних цінностей. При
розгляді цього питання слід звернути увагу на те, що консерватизм як ідеологія виник як реакція на
Велику французьку революцію, котра вважалася його представниками причиною суспільного хаосу й
руйнування.
Ще за часів «класичного консерватизму» його прихильники виступали проти ідей технократії,
неподільного панування ринку — під цими гаслами буржуазія почала боротьбу з феодалізмом. Вони
відкидали можливість встановлення рівності людей, домагалися формування суспільства на основі ієрархії,
збереження станових привілеїв, спадкової влади. Консерватори закликали до відновлення монархії та
відродження традиційних цінностей феодально-аристократичного устрою: «гармонії» й порядку
середньовіччя, селянських громад, сім’ї, школи, церкви, тобто всього того, що, на їхній погляд,
об’єднувало суспільство, забезпечувало його єдність та наступність розвитку.
У 80-х роках ХХ ст. сталися серйозні зміни в політичному житті країн Заходу: зміцнили свої позиції
консерватори в США та Великобританії, були усунені від політичного керівництва соціалісти й ліберали
у Франції, Італії та ФРН. Ідеї консерватизму та відповідні підходи до вирішення соціально-економічних
проблем стали домінуючими у багатьох впливових політичних партіях західних країн: Консервативній
партії Великобританії, Республіканській партії США, Ліберально-демократичній партії Японії,
Християнсько-демократичному та Християнсько-соціальному союзі у ФРН (ХДС/ХСС), Італійській
християнсько-демократичній партії та кількох інших. Лібералізм поступився місцем консерватизму в
усіх сферах життя.
Посиленню впливу консерватизму в країнах Європи та Америки сприяв ряд факторів. Насамперед треба
зважити: неоліберальна доктрина «суспільства добробуту» покладала в основу його розвитку швидкий
прогрес техніки. Але прискорення НТП спричинило загострення екологічної обстановки, значно
погіршило середовище життя людини. Відтак посилилося невдоволення політикою лібералів, помітно
зріс вплив консерваторів, які обіцяли гармонізувати відносини людини з довкіллям.
Сприятливим для консерваторів став і факт посилення у західних країнах бюрократизму, котрий
породжувався державою і гальмував розвиток економіки. Неоконсерватори виступили за усунення
держави від управління економікою та соціально-політичною сферою, за повернення свободи ринку й
конкуренції. Сучасну людину приваблює висока оцінка консерваторами ролі сім’ї та школи як факторів
стабілізації суспільства. Такі «продукти розуму», як ядерна й хімічна зброя, сталінський та полпотівський
«соціалізм», спонукають нині інакше сприймати критику консерваторами просвітительської абсолютизації
розуму в соціально-політичній сфері. Актуальним залишається питання і про ставлення до минулого.
Відомо, що відмова від цінностей, створених попередніми поколіннями, забування традицій народу дуже
дорого обійшлося нашому суспільству.

9. Як ви думаєте, чим можна пояснити велику популярність консервативних ідей на Заході?

Консерватизм — політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнтована на
збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-
правових засад.
Фундатори консерватизму протиставили висунутим європейським Просвітництвом і Великою
французькою революцією ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму погляд на суспільство як на
органічну й цілісну систему, амальгаму (суміш різнорідних елементів) інститутів, норм, моральних
переконань, традицій, звичаїв, що сягають корінням у глибину історії.
Консерватизм як тип суспільно-політичної думки та ідейно-політичної течії відображає ідеї, ідеали,
орієнтації, ціннісні норми тих класів, фракцій і соціальних груп, становищу яких загрожують об'єктивні
тенденції суспільно-історичного й соціально-економічного розвитку. Часто консерватизм буває
своєрідною захисною реакцією середніх і дрібних підприємців, фермерів, ремісників, які відчувають
страх перед майбутнім, що спричиняє невизначеність і нерідко погіршення соціального статусу.
Консервативною вважають також загальноприйняту в суспільстві сукупність цінностей, форм адаптації
до традиційних соціальних норм та інститутів.
Консерватизм наголошує на необхідності збереження традиційних правил, норм, ієрархії влади
соціальних і політичних структур, інститутів, покликаний захищати статус-кво, пояснювати необхідність
його збереження, враховуючи реалії, що змінюються, пристосовуватись до них.
Свою здатність до цього він продемонстрував на поворотних етапах історії. Так, за
вільнопідприємницького капіталізму консерватизм обстоював ідеї вільної конкуренції, вільного ринку, а
після великої економічної кризи і особливо після Другої світової війни — кейнсіанські ідеї державного
регулювання економіки, соціальних реформ, «держави добробуту».
Помітне місце в конструкціях сучасних консерваторів посідають проблеми свободи, рівності, влади,
держави, демократії. Більшість консерваторів вважає себе захисниками прав людини і головних
принципів демократії. Не заперечуючи плюралістичну демократію, вони висловлюються за критичний
підхід до неї, визнаючи взаємозв'язок між капіталізмом і демократією.
Значна частина консерваторів ставить на перше місце суспільство, яке, на їхню думку, значно ширше від
уряду, історично, етично й логічно вище за конкретного індивіда.

10. Соціалізм як політична доктрина.

При розгляді цього питання слід зазначити, що вчення К.Маркса (1818—1883) і Ф.Енгельса (1820—1895)
виникло наприкінці 40-х років ХІХ ст. в Європі. Це був період революцій, національних війн, бурхливого
промислового розвитку та загострення класової боротьби.
Основна ідея соціально-політичних поглядів Маркса та Енгельса полягала в тому, що в результаті
внутрішнього розвитку капіталізму будуть зруйновані вузькі рамки класових і національних відносин,
створені умови для розкріпачення людини. Свобода та всебічний розвиток людини, з погляду
засновників марксизму, можливі тільки в асоціації та через асоціацію. Але просування до звільнення
людини здійснюється через класову боротьбу і революцію, знищення одного класу іншим, через
встановлення влади робітничого класу, котра остаточно усуне поділ на соціальні класи і приведе до
однорідного, соціально справедливого суспільства.
Особливу роль у поширенні й розвитку марксистської соціально-політичної теорії наприкінці ХІХ — на
початку ХХ ст. відіграв В.І.Ленін (1870—1924). З теоретичних положень, що характеризували внесок
Леніна у соціально-політичну теорію марксизму, необхідно назвати вчення про роль революційної теорії
в робітничому русі, про гегемонію пролетаріату в демократичній революції і про революційно-
демократичну диктатуру пролетаріату та селянства як перехідну форму влади в період між буржуазно-
демократичною і соціалістичною революціями, революційні можливості селянства у боротьбі проти
капіталізму. Ленін зробив також висновок про можливість перемоги соціалістичної революції спочатку в
кількох або навіть в одній країні. Предметом особливого інтересу Леніна було вчення про державу,
котрому він присвятив спеціальну працю «Держава і революція». У післяжовтневих працях він багато
уваги приділяв визначенню шляхів будівництва соціалізму в колишньому СРСР.
Марксизм справив могутній вплив на долю людської цивілізації в ХХ ст. Але не всі ідеї соціально-
політичної концепції марксизму витримали перевірку часом. Історичний розвиток людства привів до
таких змін та епохальних зрушень, котрих ця теорія не передбачала. Сталися серйозні зміни у складі
суспільних сил, що виборюють соціальний прогрес, у спробах здійснення соціальних перетворень.
Перестали бути актуальними ідеї конфронтації, революції, збройної боротьби.
Суспільна практика довела, що історично обмеженими виявилися положення марксизму про насилля як
бабу-сповитуху історії, про всесвітньо-історичну місію пролетаріату та його диктатуру, про зникнення
товарно-грошових відносин при соціалізмі. Проте й нині залишаються актуальними діалектичний метод
аналізу суспільних явищ, ідеї соціальної справедливості та солідарності, положення про те, що вільний
розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх тощо.

11. Охарактеризуйте основні цінності в соціал-демократичній політичній ідеології. Який вплив має
соціал-демократія на соціальні і політичні процеси в сучасному світі?
Соціал-демократія – ідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх
сферах суспільного життя; важлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи.
(Зах. Європа, ЛА, Азія, Близький Схід)
 Теорія «демократичного соціалізму» (Мета — соціалізм (свобода, справедливість, солідарність,
рівність), Політична демократія- гарантоване право на життя; захист від свавілля держави; свобода
думки, віросповідання, загальні вибори, право на культурну автономію для меншин, незалежність
судддів і право на опозицію, Міжнародна демократія- підтримка миру; боротьба проти гноблення й
експлуатації народів; допомога слаборозвинутим країнам. Економічна демократія - повна зайнятість;
вища продуктивність праці; піднесення життєвого рівня; соціальне забезпечення; справедливий розподіл
доходів і власності; соціальне планування; збереження приватної власності; демократизація економіки за
збереження її державного регулювання (принципом і рушійною силою такого регулювання є ринок)
Соціальна демократія- пошук «вічних ідеалів і цінностей»: свобода поглядів, преси, об'єднань; високий
рівень життя, соціальне забезпечення; справедливість — рівні соціальні можливості; солідарність)
 Вирішення глобальних проблем: забезпечення миру і міжнародної безпеки, поліпшення відносин між
Зах. Та Сх.., ліквідація колоніалізму й расизму, збереження навколишнього середовища.
 Міжнародна співпраця
 Зміна уряду на основі народного волевиявлення
 Стимулювання торгівлі між різними країнами
 Стимулювання інфляції
 Створення робочих місць
 Підготовка нових та перепідготовка старих кадрів

12. Правий і лівий політичний екстремізм.

Як свідчить суспільна практика, екстремізм можуть породжувати різноманітні чинники: соціально-
економічні кризи, різкий спад життєвого рівня основної маси населення, тоталітарний та авторитарний
характер існуючих режимів, жорстоке придушення владою опозиції, переслідування інакомислячих,
національний гніт тощо.
Слід зазначити, що в політичному плані екстремізм намагається підірвати дієвість суспільних структур
та інститутів, що функціонують, за допомогою силових методів. З цією метою екстремісти організовують
заворушення, провокують страйки, вдаються до терористичних актів. Представники цієї політичної течії
виступають проти будь-яких компромісів, переговорів та угод, пов’язаних із взаємними поступками.
У політичній течії екстремізм традиційно поділяється на лівий та правий. Як свідчить політична
практика, ліві екстремісти у своїх поглядах звертаються, як правило, до ідей марксизму-ленінізму та
інших лівих течій (анархізм, лівий радикалізм), проголошуючи себе найпослідовнішими борцями «за
справу пролетаріату», «трудящих мас» і т.п. Представники лівого екстремізму таврують капіталізм за
соціальну нерівність, пригнічення особистості, експлуатацію, а соціалістичне суспільство вони піддають
критиці за бюрократизацію, за зраду принципів класової боротьби тощо.
На противагу лівим, праві екстремісти викривають вади буржуазного суспільства з украй
консервативних позицій, тавруючи його за «занепад» моралі, наркоманію, егоїзм, споживацькі настрої,
засилля «масової культури», відсутність «порядку» тощо. Найбільш послідовним правоекстремістським
політичним рухом є фашизм, що виник в обстановці революційних процесів, які охопили країни Західної
Європи після Першої світової війни і перемоги революції в Росії.
Масовою базою правого та лівого екстремізму, як раніше, так і зараз, слугують дрібнобуржуазні й
маргинальні верстви, а також частина інтелігенції, окремі групи військових, частина студентства,
націоналістичні й релігійні рухи, які конфліктують з владою.
Екстремізм і основна форма його вияву — тероризм, у тому числі й міжнародний, набув останнім
часом значного поширення на території багатьох країн світу. Деструктивні сили правого та лівого
гатунку й націоналістичного характеру, використовуючи помилки та прорахунки при здійсненні
демократизації суспільства, виступають проти існуючих державних інститутів, суспільно-політичного
устрою, нормальних міжнаціональних відносин, роздмухують і провокують конфлікти на політичному,
національному та релігійному грунті, висувають ультимативні вимоги, які взагалі не можна виконати.
Правий та лівий екстремізм у будь-яких формах, як свідчить політична практика, несе горе й
страждання народам, робить їх заручниками вузькогрупових інтересів певних політичних сил.

13. Фашизм та неофашизм. В чому, на ваш погляд, полягає “живучість” фашистської ідеології?
Фашизм — ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найви-
щої реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості; екстремістський політичний
рух, різновид тоталітаризму.
Історично фашизм сформувався на ідеях расової та національної винятковості, антисемітизму. Як
політична течія найповніше реалізувався в Італії часів правління Беніто Муссоліні та Німеччині за
режиму Адольфа Гітлера.
У фашистській ідеології цінності демократії, лібералізму нічого не варті, бо вони, на думку її адептів,
розбурхують «давні інстинкти» людини. Ідеал суспільного ладу для фашизму — тоталітарна держава,
позбавлена «хиб ліберальної демократії», здатна до всеохопного контролю за особою й суспільством в
ім'я єдності та процвітання «великої раси», а також вести війну. Війна робить націю сильною і загар-
тованою, запобігає її «гниттю». Кожне покоління мусить мати свою війну. Той народ, який не зможе
завоювати собі життєвий простір, має загинути, — заявляв Гітлер. Бо «хто хоче жити, той бореться, а хто
не хоче в цьому світі безкінечно змагатися, не заслуговує права на життя».
Фашисти будь-якої національності формували свою ідеологію на засадах національної винятковості,
месіанської ролі свого народу. Політична доктрина фашизму заперечувала поняття «клас» і «класова
боротьба», для нього головні поняття — «раса», «нація», оскільки класи роз'єднують вищу і вічну
спільність людей — націю. Фашистська держава не визнавала жодних прав робітників, службовців,
вважала, що профспілки збурюють «стадні інстинкти» працюючих.
Неофашизм — різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму,
соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення.
Стрижнем неофашистської ідеології є расизм як невід'ємна складова фашизму, яка модифікувала
гітлерівський расизм, відсунувши на задній план його тезу про перевагу німців над іншими
європейськими народами.
Твердження, що людина — хижа і зла, неофашисти використовують для виправдання воєнних злочинів
фашистів. «Так було і так буде» — мотив їх виступів з цього приводу. З куряви століть вони витягують
приклади жорстокості Атілли, Чингісхана, Тимура, звірства прадавніх володарів, щоб реабілітувати
гітлерівських злочинців.
У західному суспільствознавстві функціонує навіть напрям вайоленсологія — наука про насильство.
Визнаючи, що насильство стало невід'ємною частиною сучасного способу життя, ідеологи неофашизму
намагаються подати його як фаталістичну тенденцію, притаманну як сучасній епосі, так і суспільству в
цілому.
Неофашисти розглядають людину як нікчемність, яка не має самостійного значення. Неофашизм як
політична течія виник у 60-х роках XX ст.; тоді ж сформувались його ідеологія та організаційні
структури. З 70-х років ці організації проводять загальні зльоти. 80—90-ті роки позначені активними
спробами неофашистів координувати свої дії в міжнародному масштабі.Неофашистські організації діють
в усіх країнах Європи, Америки, більшості країн Азії, в Австралії та країнах Африки. Резиденція
світового координаційного неофашистського центру — Всесвітнього союзу нацистів — знаходиться у
США.
Людство вже виробило потужні політичні та правові важелі для боротьби з насиллям, тому неофашизм
як реакційна та ідеологічна течія приречений на поразку.

14. Основні риси ідеології анархізму. Чому ніколи в жодній країні анархісти не були при владі?
Анархізм. Він виник майже два століття тому. Для нього характерні два провідні напрямки: анархо-
індивідуалізм і анархо-комунізм. Основні ідеї анархо-індивідуалізму були сформульовані уXIX ст.
французьким філософом П. Ж. Прудоном . Ці ідеї зводилися до того, що нове суспільство має
базуватися на пріоритеті особистості, на егоїзмі. Оскільки держава й особистість несумісні, анархо-
індивідуалізм виступав проти держави, проти будь-якої централізованої влади. Майбутнє суспільство
уявлялося анархо-індивідуалістам як суспільство обміну послугами, між дрібними власниками, в
якому немає антагонізму класів та насильства, досягнуто «взаємної угоди». Це вчення, яке Прудон
назвав «теорією взаємності», розцінювалося марксизмом як одна з форм дрібнобуржуазного
утопізму, оскільки в новому суспільстві робітничий клас повинен укласти з буржуазією «взаємну
угоду».
Теоретиками анархо-комунізму були М. А. Бакунін та П. А. Кро-поткін. Головна мета їхнього вчення —
звільнення людини від насильства. Здійснення її вони пов'язували з відмиранням держави, побудовою
бездержавного соціалізму, за якого народ буде позбавлений примусу з боку будь-якої влади —
політичної, економічної, духовної. Ідею К. Маркса про диктатуру пролетаріату Бакунін піддав
серйозній і небезпідставній критиці. Нездійсненність Марксової ідеї він пояснював тим, що весь
робітничий клас одночасно бути диктатором не зможе. Диктатура поступово зосередиться в руках
керуючої меншості, котра буде відстоювати не народні, а власні інтереси, захищати своє
привілейоване становище.
Замість «державного соціалізму» з його централізованим управлінням «зверху донизу» Бакунін
пропонував побудувати соціалістичне суспільство, в якому буде здійснено принцип самоврядування
народу, створено федеративну вільну організацію «знизу вгору» робітничих асоціацій, груп,
селянських громад, земств, областей та народів. Створюється соціалістичне анархічне суспільство
через соціальну революцію, яка здійснюється одночасно в усіх країнах світу.
Анархо-комуністичну теорію П. А. Кропоткін розробив на підставі широких узагальнень у галузі
природничих та суспільних наук. Він виходив з того, що людство зможе організуватися у вільне
самоврядування, асоціації та союзи згідно з природними законами. На засаді договору, що
добровільно укладається між асоціаціями, буде створено федерацію, у котрій Кропоткін убачав
«комуністичну форму співжиття». У цій федерації людину буде врятовано від державного
насильства, Людина стане вільною. Приватну власність, яка породжує соціальну несправедливість,
буде замінено суспільною. Здійснюватиметься принцип: «Від кожного за його силами, кожному за його
здібностями». Відбудеться зближення промислової та сільськогосподарської, розумової та фізичної
праці. Таким має бути суспільство «вільного комунізму».

15. Роль політико-ідеологічних доктрин для України. Яка ідеологія потрібна Україні? (Ваша
думка)
На мою думку, для України підходить така ідеологія:
Соціал-демократія – ідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх
сферах суспільного життя; важлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи.
(Зах. Європа, ЛА, Азія, Близький Схід)
 Теорія «демократичного соціалізму» (Мета — соціалізм (свобода, справедливість, солідарність,
рівність), Політична демократія- гарантоване право на життя; захист від свавілля держави; свобода
думки, віросповідання, загальні вибори, право на культурну автономію для меншин, незалежність
судддів і право на опозицію, Міжнародна демократія- підтримка миру; боротьба проти гноблення й
експлуатації народів; допомога слаборозвинутим країнам. Економічна демократія - повна зайнятість;
вища продуктивність праці; піднесення життєвого рівня; соціальне забезпечення; справедливий розподіл
доходів і власності; соціальне планування; збереження приватної власності; демократизація економіки за
збереження її державного регулювання (принципом і рушійною силою такого регулювання є ринок)
Соціальна демократія- пошук «вічних ідеалів і цінностей»: свобода поглядів, преси, об'єднань; високий
рівень життя, соціальне забезпечення; справедливість — рівні соціальні можливості; солідарність)
 Вирішення глобальних проблем: забезпечення миру і міжнародної безпеки, поліпшення відносин між
Зах. Та Сх.., ліквідація колоніалізму й расизму, збереження навколишнього середовища.
 Міжнародна співпраця
 Зміна уряду на основі народного волевиявлення
 Стимулювання торгівлі між різними країнами
 Стимулювання інфляції
 Створення робочих місць
 Підготовка нових та перепідготовка старих кадрів

ТЕМА 10. Історія політичних вчень.

1. Яке значення мали політичні ідеї для розвитку суспільства?

2. Чи є ідеї Платона (“Ідеальна держава”) підґрунтям тоталітаризму?
Справжньою вершиною політичної думки Стародавнього світу є політична філософія Стародавньої
Греції. Різні соціально-політичні вчення, що виникли тут, містять у собі, як у зародку, майже всі пізніші
теорії.
Платон – виражав погляди рабовласницької аристократії.
- влада „ліпших” у ідеальній державі
- критикує демократію, бо більшість є безумною
- „з безмежної свободи витікає велике безмежне рабство”
- три класи: філософи, воїни, землероби та ремісники (без умов спадковості)
- основна суть його ідеальної держави – справедливість, де кожний виконує свої обов’язки за
природними нахилами.
- на чолі держави – філософи
- поти приватної власності
- ні бідність ні багатство не є ідеальними.
- заперечував егоїзм людини
Загалом його теорію можна назвати теорією соціалізму казарми.
Хоча його погляди досить категоричні, проте вони не є підґрунтям тоталітаризму, а скоріше виступ
підґрунтям соціалізму, оскільки кожен має займатися певною діяльністю і отримувати те, що заробив
своєю працею.
Політичний ідеал Платона — аристократичний державний устрій, «влада кращих». Він виступає з різкою
критикою рабовласницької демократії; засуджує не тільки демократію — з ненавистю ставиться до
тиранії, олігархії (влади багатих), тимократії (влади військових). Усім цим формам організації влади
мислитель протиставляє власний проект досконалої держави й правління.
Основна суть платонівської держави — справедливість, що полягає у ретельному виконанні кожним
членом суспільства своїх обов’язків. Останні визначаються природними нахилами людини. На чолі такої
держави стоять філософи, які на основі вічних ідей мудро керують суспільством.

3. Які політичні погляди Аристотеля є актуальними і сьогодні?

Величезну роль в історії соціально-політичної думки відіграв інший античний мислитель — Арістотель
(384—322 рр. до н. е.).
 Арістотель розглядав державу, яку він певною мірою ототожнював із суспільством, як форму
спілкування громадян.
 Людина, на його думку, є істотою політичною, і вона може себе реалізувати тільки в суспільстві і
через суспільство.
 Мета створення держави полягає не тільки в тому, щоб вирішувати економічні та політичні питання,
а й у тому, щоб не дозволяти людям чинити несправедливість, допомагати задовольняти матеріальні
потреби.
 Він заперечував «розчинення» окремої людини в суспільстві, обстоював права окремого індивіда та
окремої сім’ї.
 У державі Арістотель виділяв три класи громадян: дуже багатих, дуже бідних і тих, що займають
проміжне становище. Добробут держави забезпечується тоді, коли її дії зорієнтовано на середню верству
вільних громадян. Там, де ця верства достатньо велика, досягається найбільша стабільність життя, бо в
такий спосіб послаблюються суперечності між бідністю та багатством.
 Політична система, втілена у верховній владі і залежна від кількості правлячих: один – монархія або
тиранія; декілька – аристократія або олігархія; більшість – політія або демократія.
 Політична справедливість можлива лише у стосунках між вільними, рівними людьми і втілюється у
політичній формі владування.
 Насильство суперечить ідеї права.

4. Чому в епоху Середньовіччя суспільно-політична думка перебувала під величезним впливом

церкви?
Слід зазначити, що в період феодальної роздробленості церква з її чіткою ієрархією та догмами
справляла надзвичайно великий вплив на весь середньовічний світ і особливо на його політичне життя.
Основою соціально-політичного життя було уявлення про марність та нікчемність людського життя на
землі, пропагувався аскетизм та покорення існуючій владі намісників бога на землі. Через свою мало
освіченість і обмеженість людина не могла пояснити ті чи інші явища природи, тож доводилось все
списувати на потойбічну силу, релігія стає основною і єдиною ідеологією, вплив церкви поширюється на
всі сфери життя. Виправдовувалася нерівність в сус-ві.
Помітну роль в епоху феодалізму відігравало духовенство. Воно було великою економічною,
політичною та ідеологічною силою. Це сталося тому, що за умов великої феодальної роздробленості
(V—X ст.) католицька церква, маючи чітку ієрархію й стійкі догмати, справляла значний вплив на
все духовне життя середньовіччя. Соціально-політична думка не була винятком. її розвиток в
основному здійснювався зусиллями релігійних діячів.
Головним у комплексі соціально-політичних ідей раннього середньовіччя стало вчення «отців» та
«вчителів» церкви: Васи-лія Великого, Іоанна Златоуста, Григорія Ніського та інших про безплідність
земного існування, про марність та даремність людських зусиль. Пропагувався аскетизм, висувалася
ідея покори владі, а за це обіцялося царство небесне на тому світі.
Підґрунтям соціально-політичних уявлень тієї доби була релігійна настанова про те , що земне життя є
лише блідим відбитком небесного. Не зважаючи на поділ суспільства на багатих та бідних, релігійні
мислителі наполягали на можливості справжнього братерства людей во Христі. Перед Христом,
казали вони, втрачають своє значення багатство, освіченість, суспільне становище та привілеї. Гасло
рівності перед богом прикривало фактичну нерівність у суспільстві.
Найбільш видатними соціально-політичними мислителями середньовіччя були Аврелій Августин,
пізніше названий «блаженним», та Фома Аквінський,
Августин— один з отців західнохристиянської церкви. Про свої духовні пошуки мислитель розповів у
творі під назвою «Сповідь».
Основна риса соціально-політичних поглядів Августина — обґрунтування та виправдання нерівності
в суспільстві. Багатство одних і бідність інших він пояснював зіпсованістю природи людини в
результаті гріхопадіння перших людей. Становище людини в суспільстві, за Августином,
запрограмоване на небесах.
У своєму вченні Августин намагався дати всесвітньо-історичну картину розвитку людства. Він
слідом за старогрецькими стоїками обґрунтовує ідею єдності людського роду, що походить згідно з
біблійними оповідями від «прабатьків» — Адама та Єви.

5. Політичні погляди Н. Макіавеллі. “Макіавеллізм” як політична доктрина.

 Твір «Монарх»→розкрити, як завойовують владу, як її втримують і як втрачають, навчити
можновладців науки досягнення політичного успіху.
 Монарху, який очолював владу не слід спиратися на тих, хто спільно з ним очолював політичний
переворот. Вони вважають себе рівними монарху і ніколи не стануть добрими слугами.
 Не слід наближати до себе й допускати до влади також тих, кого ти колись образив, і тих, хто мусить
боятися тебе в майбутньому (помста);
 наблизити до влади ворога: останній обов’язково захоче ділом довести неслушність попередньої
думки про нього.
 Народу достатньо час від часу «кидати кістку», щоб він відчував, що його пригнічують трохи менше,
ніж раніше.
 Монарх повинен час від часу міняти прибічників (люди, які довгий час разом з ним почувають себе
рівним і погано виконують накази).
 Монарх повинен бути оточений людьми авторитетними, але не спеціалістами в політиці (монарх
зможе використати авторитет у народі, а вони не зможуть впливати на політичне рішення);
 Насильство треба застосовувати лише один раз → узявши владу, наприклад, треба з усіма ворогами
покінчити одразу, щоб потім не повертатися до насильства;
 Добродійство треба чинити якомога частіше, щоб ті, кого воно стосується, часто про нього згадував і
повсюди говорив.
 Треба інколи звертатись до народу за допомогою (люди схильні любити тих, кому робить добро
самі).
 Монарх повинен пробуджувати в народі надію на кращі часи, постійно нагадувати про вороже
оточення.
 Створювати слабеньких ворогів і перемагати їх, ще більше звиличуючи себе. Натовп любить
переможців.
 Політика має свої закони і цілі, як не залежать ні від релігії, ні від моралі
 Добре все те, що сприяє зміцненню держави.

Мета, якої прагнув Н. Макіавеллі (зміцнення якоїсь із маленьких італійських держав з тим, щоб вона
могла об’єднати під своєю владою всю Італію), була прогресивною, однак він не гребував нічим,
ігнорував моральність, в основу політики покладав цинізм і безпринципність. Така політика згодом
дістала назву макіавеллізму. Реанімацією макіавеллізму в ХХ ст. став сталінізм, який, прикриваючись
комуністичною ідеологією, вступав у таємні змови про перерозподіл світу з німецькими фашистами,
проголошував на словах рівність і свободу націй та народів, а на ділі позбавляв їх навіть натяків на
громадянські свободи, звеличував на словах інтелігенцію та людину праці, а на ділі систематично їх
винищував.
Зарубіжні дослідження останніх десятиліть підкреслюють величезний вплив Н. Макіавеллі на політичні
теорії нового часу, його роль як основоположника сучасної політичної науки. Політична доктрина
Макіавеллі цілком реалістична, вона виявляє справжні пружини авторитарної політики й політичної
діяльності.

6. Співвідношення політики і моралі в творах Н. Макіавеллі.

Великим і оригінальним мислителем, політичним письменником епохи Відродження був Нікколо
Макіавеллі (1469—1527). Він залишив цілий ряд творів, які дуже високо піднесли його в історії
політичної думки. Серед цих творів найбільш значні «Монарх», «Роздуми на першу декаду Тіта Лівія»,
«Історія Флоренції» тощо. Розглядаючи політику як автономну галузь людської діяльності, Н.Макіавеллі
зазначав, що вона має свої цілі й закони, які не залежать не лише від релігії, а й від моралі. . Головним
критерієм політичної діяльності, метою якої є зміцнення держави, виступає користь і успішність у
досягненні поставлених завдань. Добре все те, що сприяє зміцненню держави, політичного результату
можна досягати будь-якими засобами, в тому числі обманом і відкритим насиллям. Така політика згодом
дістала назву макіавеллізму. Реанімацією макіавеллізму в ХХ ст. став сталінізм, який, прикриваючись
комуністичною ідеологією, вступив у таємні змови про перерозподіл світу з німецькими фашистами,
проголошував на словах рівність і свободу націй та народів, а на ділі організовував геноцид проти них,
возвеличував на словах інтелігенцію та людину праці, а на ділі систематично їх винищував.
На його думку політика має:
1.пояснити минуле
2.керувати сучасним
3.прогнозувати майбутнє
Він також вважав, що історія залежить від двох факторів:
1.фортуна (доля)
2.фірті (енергія).
Макіавеллі відстоював людину борця, людину, яка творить себе, навколишнє середовище. Політика у
своїй діяльності має опиратися на знання людської природи, а людська природа не завжди позитивна їй
притаманні і негативні риси. Головним критерієм політичної діяльності, метою якої е зміцнення
держави, виступає користь і успішність у досягненні поставлених завдань. Тому добре все те, що сприяє
зміцненню держави, політичного результату можна досягати будь-якими засобами, в тому числі обманом
і відкритим насиллям. Така політика згодом дістала назву макіавеллізму.
Найкращою формою правління вважав республіку, коли на чолі стоїть особа обрана на невизначений
строк. Диктатура допоскається лише при надзвичайному стані. Найгіршою формою правління вважав
тиранію. Багато уваги Макіавеллі приділяв релігії, яка, на його думку, має грати певну роль в
політиці.Надавав перевагу язичеству над християнством.

7. Основні ідеї просвітників та їх значення.

Просвітництво — це цивілізаційно-культурна течія періоду переходу від традиційного до
індустріального суспільства. Інтелектуальні представники її проповідували соціальну та політичну
емансипацію третього стану (міщан і селян); встановлення "царства розуму", заснованого на природному
рівноправ'ї людей, політичній свободі і громадянській рівності; ставили за мету поширення знань: дати
народу освіту і "просвітити" монархів відносно змісту "істинного" людського суспільства. Тим самим
новітні постулати спричинили надлам старої феодальної організації.
Характерними рисами Просвітництва є:
1. Прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної
справедливості", рівності. Просвітництво сповідувало справжній "культ розуму", вбачаючи в ньому той
"архімедів важіль", за допомогою якого можна перевернути всю систему громадського та духовного
життя. Проголошене просвітителями царство розуму за своєю історичною сутністю було не чим іншим,
як ідеалізованим здоровим глуздом буржуазії, котра готувала собі ідейні засади приходу до влади. Проте,
незважаючи на своє всевладдя, розум повинен був рахуватися з тим, що наявні умови (абсолютистська
влада ще була досить сильною) не дозволяли здійснити практичне перетворення суспільства.
Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітителі вважали
розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства.
2.Визначальним моментом культурного життя епохи Просвітництва була безмежна віра в
перетворювальні можливості освіти. Передові люди того часу докладали значних зусиль для поширення
знань серед усіх верств суспільства, відводячи просвіті провідну роль у прогресивному розвитку людства
у руслі загального добра й справедливості.
3.Вони прагнули розкувати розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню.
4.Просвітителі вірили в людину, її розум і високе покликання. Цим вони продовжували гуманістичні
традиції доби Відродження.

Просвітницький раціоналізм найінтенсивніше наповнювався гуманістичним змістом.

Просвітництва вже не висуває таких могутніх титанів, як мистецтво Відродження. Велич духу,
неймовірна напруга загальнолюдських пристрастей замінюється дещо спритністю винахідливого героя.
Мистецтво демократизується і звертається до життєвого матеріалу найрізноманітніших верств,
залучаючи низи суспільства. Уважно простежується суспільне життя людей.
Просвітителі (Д. Локк, Ш. Монтеск’є, Вольтер, Дідро, Ж.-Ж. Руссо та інші) заперечували феодальну
експлуатацію, політичний деспотизм, станові привілеї, обстоювали інтереси широких народних мас.
Вони вважали, що перетворення в суспільстві мають здійснюватись через поширення передових ідей,
боротьбу з неуцтвом, релігією, антигуманною феодальною мораллю та мистецтвом, які відповідали
насамперед інтересам феодально-абсолютистської держави.
Вольтер
 Критикував вади феодального устрою
 Проти панування церкви (католицької),проти релігійного фанатизму
 У центі уваги – обґрунтування принципу політичної свободи (свобода слова, думки)
 Республіканська форма правління
 Вірив у перетворення країни на «царство розуму»
Локк
 ідея власності (визначається як те, що людина виділила з природи, а також досягла своєю працею).
 Громадянами треба вважати лише тих, хто має власність
 принцип законності: жодна людина, що живе в суспільстві, не може претендувати на те, щоб для неї
було зроблено виняток із закону цього суспільства.
 пропонує систему стримувань та противаг — поділ влади на законодавчу, виконавчу та федеративну
Монтеск’є
 Виступав проти деспотизму
 за політичну й громадянську свободу
 за правову державу, що в ній панувало б «правління законів»
 Характер законів значною мірою залежить також від форми держави (За деспотичної форми
правління панують свавілля і страх, а не закони, за монархічної — порядок та законослухняність, за
республіканської — добро й політична свобода)
 Природним законом він уважав бажання людей жити спільно, їхнє тяжіння до рівності й миру
 Монтеск’є висловлювався також і за доповнення конституційної монархії народним представництвом
Жан-Жак Руссо
 наполягає на прямому та безумовному управлінні народу без будь-якого поділу влад
 визнавав «дійсним лише один акт суспільного договору, а саме — створення народу й суспільства
 людина за своєю природою добра, але суспільство з усіма його атрибутами робить її поганою
 Політичний ідеал Руссо — місто-держава зі спартанським порядком та абсолютною демократією
 здійснення спільної волі неможливе, оскільки вона — ідеал, а ідеал недосяжний
 Закони — протиприродні, оскільки спільна воля змінюється, а закони залишаються сталими
 основне завдання суспільного договору полягає в тому, щоб «знайти таку форму асоціації, котра
захищає всією загальною силою особистість і майно кожного з членів асоціації і завдяки якій кожний,
з’єднуючись з усіма, підкоряється водночас тільки самому собі і залишається так само вільним, як і
раніше»
Просвітителі об’єктивно ідейно підготували буржуазні революції. У межах епохи їхня діяльність мала
прогресивний характер. Основою нового «розумного» порядку вони вважали приватну власність. При
цьому можливість гармонійного поєднання особистих та суспільних інтересів виводилася ними
насамперед з моральних рис «природної людини», яка готова була добровільно поступитися особистими
інтересами заради суспільного добробуту. Але цією «природною людиною» у них була ідеалізована
людина — буржуа.

8. Основні політичні ідеї Т. Гоббса. Їх актуальність.

Т.Гоббс був сучасником англійської буржуазної революції та захисником монархії. У своїй головній
праці «Левіафан» він розкриває свою концепцію влади і держави. Гоббс проводить аналогію між
політичними реаліями та функціонуванням людського організму: верховна влада — душа держави,
посадові особи — суглоби, нерви — це нагороди й покарання, справедливість і закони — це розум і воля,
громадянський мир — здоров’я, непокора — хвороба, громадянська війна — смерть держави. Людина як
біологічна істота — природне тіло, держава — твір мистецтва. Сама держава була створена за
суспільним договором. Природний, додержавний стан він розглядав як війну проти всіх. Інстинкт
самозбереження диктує людині два протилежні прагнення: збереження власної свободи та прагнення
панувати іншими. Звідси виникає війна проти всіх і єдиний вихід – ухвалення суспільного договору про
заснування влади й держави.
Люди погоджуються втратити частину особистої свободи обравши правителя або верховний орган.
Аналізуючи анархію та тиранію, вважає найкращими ліками від анархії – монархію, яка є втіленням
абсолютної влади і повстання проти монарха є безглуздим. Говорив, що таке повстання є дорогою до
хаосу, нової війни проти всіх.
Томас Гоббс – захисник монархії в часи революції
- проводив аналогію між політичними реаліями та людським організмом
- державу створено на основі суспільного договору
- до створення держави був стан війни всіх проти всіх
- найліпші ліки від анархії – монархія.

9. Значення політичних ідей Дж. Локка для розвитку демократичних правових держав світу.
Локк
 ідея власності (визначається як те, що людина виділила з природи, а також досягла своєю працею).
 Громадянами треба вважати лише тих, хто має власність
 принцип законності: жодна людина, що живе в суспільстві, не може претендувати на те, щоб для неї
було зроблено виняток із закону цього суспільства.
 пропонує систему стримувань та противаг — поділ влади на законодавчу, виконавчу та федеративну
Локк був виразником ліберально-конституційного (ліберально-демократичного) напряму англійської
політичної думки. У праці «Два трактати про державне правління» він першим серед мислителів на
концептуальному рівні в ланцюжку «особа — суспільство — держава» поставив на перше місце особу
(потреби й інтереси людини), на друге — потреби й інтереси суспільства і лише на третє — потреби й
інтереси держави. Цей підхід згодом був покладений в основу політичної доктрини класичного
лібералізму.
Держава, за Локком, виникла не внаслідок «війни всіх проти всіх», а з первісного миру і злагоди серед
рівних і вільних людей для забезпечення цих природних, невідчужуваних прав і захисту приватної
власності. Люди, передавши державі права, не втрачають їх. Держава оберігає такі права. А
найдосконалішою формою держави є не абсолютна, а конституційна монархія. Гарантом запобігання в
ній політичної сваволі щодо особи повинен бути поділ влад на законодавчу, виконавчу (в т. ч. і судову)
та союзну (займається зовнішньою політикою). Такий поділ слід здійснювати на засадах і принципах
верховенства закону, якому підпорядковуються всі, в т. ч. й законодавці.

10. Вчення Ш. Монтеск’є про розподіл влади. Актуальність його для сучасної України.
Особлива роль у розвитку соціально-політичної думки ХVІІ—ХVІІІ ст. належала французьким
просвітителям. Видатний французький мислитель Шарль Монтеск’є (1689—1775) написав цілий ряд
творів, серед яких особливо треба виділити його фундаментальну працю «Про дух законів». “Про дух
законів”, над яким він працював 20 років. Ця праця складається з 31 книги по 20 і більш за
розділи. Тут М. критикує релігійний для феодала підхід до суспільства і його закономірностей,
викриває станову для феодала монархію, виступає проти реакційних династичних воєн. Основною
методологічною посилкою автора є положення: “Принципи свої я вивів не з своїх забобонів, а
з самої природи речей.” Монтеск’є виявив себе як активний борець проти деспотизму за політичну
й громадську свободу, за правову державу, в якій би панувало «правління законів».
М. не вірив в залежність держави від божественного свавілля, це виправдовувало б деспотизм в
будь-яких його проявах.
Просвітителі, у тому числі і М, виходили з договірної теорії, стверджуючи, що політичний устрій
створюється не потойбічними силами, людьми і на користь людей. Люди зрозуміли, що поза
державою вони не зможуть нормально існувати і розвиватися, і тому віддали перевагу державі
природному стану. Будучи представником правого крила просвітителів, М. не вірив в сили і
здібності народних мас, він залишав за трудящими порівняно обмежені функції в суспільно-
політичному житті. Проте він вважав, що державна влада існує для народу і відповідає характеру
народу.
М. досліджує три основні форми державної влади: республіку, монархію і деспотію. Республіка -
це правління, в якому верховна влада повністю або частково в руках народу. Монархія - влада
однієї людини, здійснювана за допомогою законів. Деспотія - державний лад, що цілком
підкоряється свавіллю однієї особи, що ігнорує всякі закони.
Аналізуючи республіканський порядок, М. виступає в захист загального виборчого права. Він
доводить, що народ може вибирати гідних керівників і контролювати їх. Разом з тим він проти
того, щоб вихідці з народу обиралися на керівні посади. Він бачить головний порок республіки в
тому, що нею керують народні маси, що діють “по вабленню серця, а не по велінню розуму”. Він
віддавав перевагу розумному монархові, що спирається на закони.
Не дивлячись на своє співчуття освіченій монархії, М. знаходить в історії докази відомих переваг
республіканського ладу. Він був супротивником революційного скидання монархії, висловлювався
за компроміс з королівською владою.
М. про переваги республіканського режиму: цивільна рівність сприяє добробуту населення, тоді як
деспотизм приводить до бідності і убогості переважної маси людей. У республіці багатство країни
приводить до зростання народонаселення. Всі республіки є доказом цього, і більше всіх Швейцарія
і Голландія, дві найгірші країни Європи, якщо мати на увазі природні умови їх території, і проте
найнаселеніші.
Ніщо так не привертає іноземців, як свобода і завжди супроводжуюче її багатство.
Не так йде справа з країнами, підлеглими влади свавілля: государ, придворні і деяка кількість
приватних осіб володіють всіма багатствами, тоді як всі інші стогнуть від крайньої бідності.
Услід за Локком він розвиває ідею розділення властей на законодавчу, старанну і судову, що діють
ізольовано один від одного.
М. мріяв про класовий компроміс буржуазії і аристократичної для феодала влади. Відстоюючи
монархічний принцип, М. виходив з інтересів буржуазної верхівки. Він пише, що не можна мислити
собі монархічне правління без наявності привілейованої меншини, без багатих купців, підприємців
і родовитого дворянства. Проте він виступає за буржуазно-демократичні свободи і вимагає, щоб
монархічна влада відносилася до народу з належною пошаною. Монархічний лад повинен
гарантувати кожному мінімум політичних свобод. Государ не має права піддавати підданих образам
і порушувати закони. М. орієнтувався на революцію зверху, на прогресивне законодавство.
Монтеск’є надав ідеї Локка про розподіл влади більш чіткої форми. Поділивши владу на законодавчу,
виконавчу та судову, Монтеск’є вбачав у пропонованому поділі гарантію безпеки громадян від
беззаконня та свавілля. Однак такі гарантії, за Монтеск’є, можуть стати реальними лише в тому випадку,
коли влада поділена між різними політичними силами, які взаємно стримують одна одну. Монтеск’є
висловлювався також і за доповнення конституційної монархії народним представництвом.

11. Формування радикально-демократичного напрямку політичної думки Нового часу.

Монтеск’є
 Виступав проти деспотизму
 за політичну й громадянську свободу
 за правову державу, що в ній панувало б «правління законів»
 Характер законів значною мірою залежить також від форми держави (За деспотичної форми
правління панують свавілля і страх, а не закони, за монархічної — порядок та законослухняність, за
республіканської — добро й політична свобода)
 Природним законом він уважав бажання людей жити спільно, їхнє тяжіння до рівності й миру
 Монтеск’є висловлювався також і за доповнення конституційної монархії народним представництвом
Жан-Жак Руссо
 наполягає на прямому та безумовному управлінні народу без будь-якого поділу влад
 визнавав «дійсним лише один акт суспільного договору, а саме — створення народу й суспільства
 людина за своєю природою добра, але суспільство з усіма його атрибутами робить її поганою
 Політичний ідеал Руссо — місто-держава зі спартанським порядком та абсолютною демократією
 здійснення спільної волі неможливе, оскільки вона — ідеал, а ідеал недосяжний
 Закони — протиприродні, оскільки спільна воля змінюється, а закони залишаються сталими
 основне завдання суспільного договору полягає в тому, щоб «знайти таку форму асоціації, котра
захищає всією загальною силою особистість і майно кожного з членів асоціації і завдяки якій кожний,
з’єднуючись з усіма, підкоряється водночас тільки самому собі і залишається так само вільним, як і
раніше»
І. Кант
 політика лібералізму
 людині у своїй поведінці необхідно керуватися волевиявиявленнями морального закону
 для обмеження свавілля необхідне право
 обмеження виборних прав трудящих
 гласність – критерій оцінки політичних дій з погляду моралі та справедливості
 політична поведінка має бути не тільки легальною, а й моральною
 проти революційних методів боротьби за владу.
Гегель
 діалектика: 1) визнання руху, змін і розвитку як універсального методологічного принципу; 2)
характеристика того, що рухається, змінюється й розвивається; 3) розкриття, а також пояснення самої
суті руху, змін та розвитку.
 громадянське суспільство є сферою дій приватного інтересу
 спільний інтерес, який стає «зовнішньою необхідністю» стосовно особистого інтересу, а тому й
перебуває в стані протидії з ним
 Держава як інститут є виявом всезагальних інтересів
 держава є, на думку Гегеля, первинною щодо громадянського суспільства
 Ідеальна держава, за Гегелем, — це конституційна монархія з поділом влади

12. Політико-правові вчення в Німеччині у XVIII-XIXст.

На межі XVIII—XIX ст. у Німеччині спостерігається бурхливе піднесення політичної думки,
найяскравішими представниками якої були І. Кант (1724—1804) та Г. Гегель (1770—1831). І. Кант
найбільш повно обґрунтував політичну доктрину лібералізму. На його думку, людині у своїй
поведінці необхідно керуватися волевиявленням морального закону. Почуття свободи внутрішньо
притаманне особистості, але часто це почуття перетворюється на свавілля однієї людини щодо іншої.
Для того щоб обмежити про» язи свавілля в суспільстві, необхідне право. Обов'язкове дотримання
права має досягатися, на думку Канта, за допомогою примусової сили держави, призначення якої —
максимально відповідати у своїй побудові та діяльності принципам права (концепція правової держави).
Політичним ідеалом Канта є верховенство народу, свобода, рівність та незалежність усіх громадян у
державі, хоч він і був прихильником обмеження виборчих прав трудящих.
Принцип гласності для Канта — це критерій оцінки політичних дій з погляду моралі і справедливості.
Німецький мислитель вважав, що справжня політика не може зробити й кроку, не віддавши належного
моралі. Головним для нього було визнання прав людини священними, хоч би яких жертв це не вимагало
від влади. Кант був проти революційних методів боротьби за владу, визнаючи тільки поступові реформи
«зверху». Він запропонував проект «вічного миру», положення якого актуальні й нині.
Важливу роль у розвитку політичної думки відіграв Г. Гегель. Заслуга Гегеля полягає насамперед у тому,
що він розробив і застосував для аналізу суспільних, у тому числі й політичних, явищ діалектичний
метод.
Дуже велике значення для політології має розробка Гегелем проблем громадянського суспільства й
держави. Німецький мислитель був одним із перших, хто не тільки чітко розмежував ці поняття, а й
глибоко проаналізував їх з погляду змісту та діалектичного взаємозв’язку. Держава, на думку Гегеля,
відповідає більш високому рівню розвитку суспільства, ніж громадянське суспільство. Держава як
інститут є виявом всезагальних інтересів. Намагаючись об’єднати інтереси як окремих людей, так і
суспільних верств, держава за цих умов підноситься над суспільством, вносячи примирення у всі сфери
життя.
Ідеальна держава, за Гегелем, — це конституційна монархія з поділом влади. Причому поділ
законодавчої, представницької влади і влади монарха він розуміє як органічну єдність, відстоюючи
суверенітет спадкового конституційного монарха.

13. Основні віхи політичної думки кінця ХІХ-поч.ХХст. (О. Конт, Е. Дюркгейм, В. Парето, Г.
Моска).
Як зазначав В. Парето, у будь-якому суспільстві реально править певна еліта, тобто добірна частина
населення. Їй протистоять усі інші. У суспільстві еліта створюється в економічній, політичній, духовній
та інших сферах життя, а також поділяється на «правлячу (панівну)» і «неправлячу». На думку вченого,
існування «правлячої еліти» випливає з психологічних рис людей, з їхньої здатності панувати та
нав’язувати свою волю підлеглим класам. Така ситуація призводить до того, що в суспільстві
відбувається постійна боротьба та зміна різного типу еліт через їх циркуляцію, кругообіг: стара панівна
еліта з часом поступається місцем новій. Слід також зазначити, що нова еліта висувається з найбільш
обдарованих представників низів суспільства, які гостро відчувають потребу у владі. Минає час, і нова
еліта в процесі боротьби змінюється новішою. Такі цикли піднесення й занепаду еліт, на думку
В. Парето, є закономірністю існування та розвитку людського суспільства.
Необхідно підкреслити, що, на думку Г. Моски, поділ суспільства на панівну меншість і політично
залежну більшість (масу) також є неодмінною умовою існування цивілізації. У процесі розвитку
суспільства постійно змінюються склад, структура «правлячого класу» без зміни його функцій.
Здійснення влади меншості над більшістю стає можливим за рахунок ліпшої організації меншості.
Водночас правління меншості, на думку Г. Моски, може бути як автократичним, так і ліберальним.
Позитивізм - новий метод підходу до дослідження суспільного життя. Філософським обґрунтуванням
лібералізму став позитивізм. Його засновники - французький філософ Огюст Конт (1798-1857) та ін.
Відмовляючись від пізнання сутності політичних явищ, позитивізм зводить задачі політичної науки лише
до описання їх статистки і динаміки. Цей метод дав поштовх початку конкретних соціологічних
досліджень у галузі політики. Його використовували прихильники різних політичних ідеологій. У своїй
праці "Система позитивної політики" Конт зазначає, що розвиток суспільства,політичної влади і держави
тісно пов'язаний з еволюцією людської свідомості, послідовною зміною трьох пануючих типів
світогляду: теологічного, метафізичного і позитивного (наукового). Цим трьом етапам мислення
відповідає розвиток політичних, економічних і правових відносин і інститутів соціально-політичного
життя.
На теологічній стадії держава розглядається як результат дії надприродних сил, а всі політичні явища є
волею Бога.
На другій стадії панівним стає метафізичний світогляд. Влада переходить до філософів-метафізиків.
Метафізична епоха породжує іншу крайність - революції і монархічну республіку, в якій панує
індивідуалізм, лібералізм і демократія. Все це, на думку Конта, викликає претензії особи до держави,
захоплення влади некомпетентними людьми і є головною перешкодою для нормального розвитку
суспільства.
На третій стадії панує позитивна свідомість. Реакційну аристократію монархічну республіку" змінює
соціально-політична система "соціократія". основний закон соціократії висловлюється формулою:
"Любов, як принцип, порядок, як основа, прогрес, як мета". Невід'ємною рисою й властивістю
нормального суспільного життя виступає солідарність. Порушення цієї солідарності, цієї суспільної
гармонії неодмінно веде до розкладу суспільства і держави. Політична влада в соціократії належить
банкірам, що спираються на професійних радників-вчених.
Дюркгейм.
Структура суспільства – це сукупність фактів у їх функціональній взаємодії та взаємозалежності.
Сформував концепцію еволюційного розвитку суспільства від механічного до органічної солідарності. У
суспільствах, де поділ праці набирає різноманітних форм, кожен індивід починає здійснювати
спец.функцію, формується новий вий тип солідарності. Таке суспільство нагадує організм з його
різноманітними органами, які відіграють певну своєрідну роль у його межах. Зміна чи знищення одного з
органів руйнує всю систему.

14. Політичні погляди М. Вебера.

Німецький соціолог та політолог Макс Вебер (1864—1920) здобув широке визнання у західних країнах
як розробник теорії державної бюрократії. Аналізуючи таке суспільне явище, як «державна бюрократія»,
Вебер дійшов висновку, що бюрократія — це раціональна форма колективної діяльності людей, а
капіталізм — це «концентрований вираз раціональності». Якщо в державі функціонує розвинений
бюрократичний механізм, відзначав він, то такий механізм має вигляд машини у порівнянні з
немеханічними видами виробництва.
Велику увагу в своїй теоретичній діяльності М.Вебер приділяв проблемам влади. Намагаючись
типологізувати це суспільно-політичне явище, Вебер дійшов висновку, що в історії розвитку суспільства
існувало три типи влади: традиційна, харизматична та раціональна.
Традиційна влада характеризується вірою підлеглих у те, що влада в суспільстві є законною,
оскільки вона існувала завжди. Цьому типу влади властиві традиційні норми, на які постійно
посилається правитель, організовуючи свою діяльність. Однак правитель, який зневажає й порушує
існуючі в суспільстві традиції, може позбутися і своєї влади.
Другий тип — харизматичний тип влади (харизма — винятковий дар, особливий талант, що
притаманний людині). Цей тип влади базується на вірі в те, що правитель має якісь надзвичайні,
навіть «магічні» здібності. Народні маси вірять у те, що харизма тичний правитель покликаний
виконувати якусь особливу суспільну місію, що потребує цілковитої відданості підлеглих. Такий тип
влади випливає з особистих якостей правителя, а не базується на праві. Харизматичний тип влади
притаманний, на думку М. Вебера, лідерам і вождям революцій, досвідченим далекоглядним
політичним діячам, релігійним керівникам.
Третій тип влади — раціональний, якому властиве всевладдя раціональної бюрократії. Прогресуюча
раціоналізація — неминуча доля західного світу, і рушійною силою цього процесу є раціональна
бюрократія. Раціональний тип влади означає вибір політичного правителя через демократичні
процедури й надання йому повноважень, за зловживання якими він несе відповідальність пе ред
виборцями. Слід особливо підкреслити, що сучасна політична наука багато в чому перебуває під
впливом ідей М. Вебера.

15. Ранні пам’ятки політичної думки Київської держави (ХІ-ХVст.).

Слід зазначити, що особливо багато важить в українській історії та політичному житті так звана княжа
доба, яка охоплює майже п’ять століть. Вітчизняні історики виділяють у ній два періоди від середини ІХ
ст.: Київський — до 1240 р. та Галицько-Волинський — до 1349 р. Протягом ІХ—ХІІ ст. у Київській Русі
відбулося формування феодального суспільства, яке супроводжувалося розвитком теорії держави і права,
поширенням новітніх політичних ідей, науки, літератури, філософії тощо. Провідна роль у цьому
процесі, як і в усіх сферах суспільного життя, належала християнству, поширення й утвердження якого
сприяло розвиткові не тільки духовно-політичного життя, а й посиленню економічних і культурних
зв’язків Київської Русі з Візантією та іншими європейськими країнами. У той самий період (Х—ХІІ ст.) у
Київській Русі виникла оригінальна література, яка відбивала різні сторони тогочасного життя й
відображала прагнення зміцнити феодальний лад та сприяти поширенню впливу Київської держави на
інші країни.
Підтвердженням високого рівня розвитку суспільно-політичних ідей у Київській державі може бути те,
що до наших днів дійшло чимало тогочасних писемних джерел та пам’яток: літописи, політико-релігійні
трактати окремих осіб, релігійних діячів, збірки та зведення законів і т. п. З-поміж цих писемних джерел
треба назвати, насамперед, «Повість временних літ», «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Руську
правду», Остромирове Євангеліє, Ізборники Святослава, «Слово о полку Ігоревім», «Посланіє» Климентія
Смолятича, «Повчання» Володимира Мономаха та ін.
Слід підкреслити, що в Київській Русі надзвичайно високого рівня досягає політико-правова думка. У
багатьох писемних джерелах, що дійшли до нас, викладаються дуже цікаві думки про походження
держави, виникнення правлячої династії, про єдність і суверенність політичної влади, організацію
найдоцільніших форм правління, законність і реалізацію найвищих владних повноважень,
взаємовідносини між церквою та державою, формується та обґрунтовується юридична термінологія
тощо. Водночас намагання розкрити нині глибинний сенс політичних ідей того періоду є дуже складною
справою, оскільки політична думка в ті часи ще не виокремлювалась із загальної релігійно-теологічної
свідомості. А тому й сама політична наука не могла сформуватися тоді як окремий вид людської
діяльності.

16. Особливості політичної думки в Україні в XVI-XVIIIст.

В історії суспільно-політичного життя в Україні період XVI—XVIII ст. характеризується розвитком
прогресивного ідейно-політичного руху, пов’язаного з визвольною боротьбою українського народу. Це
був період, коли на зміну бурхливому розвиткові Київської та Галицько-Волинської середньовічних
держав з їхніми досягненнями в усіх галузях суспільного життя прийшов етап занепаду й розпаду,
тривалого іноземного поневолення багатьох українських земель. Проте суспільний розвиток нашого
народу не припинився.
Велику роль у формуванні політичної свідомості українського народу відігравали освіта, культура,
мистецтво. Полемічна література, що з’явилася в цей період, дала могутній поштовх розвитку народної
освіти. Поширенню освіти багато в чому сприяли братські школи, де викладання базувалося на
вітчизняному досвіді й національних традиціях. Значне поширення освіти в Україні стало важливою
передумовою створення й функціонування Києво-Могилянської академії. Ця установа стала першим
вищим навчальним закладом на східнослов’янських землях. Адже в той період українці не мали власної
державності, влада на їхніх землях належала польському королю. За цих умов єдиною владою, яку
можна було протиставити польському королю та польсько-шляхетському пануванню, була влада
православної церкви. Обґрунтував ідею панування православної церкви в Україні П. Могила —
засновник Києво-Могилянської академії.
Протягом усієї своєї історії український народ не мав навчального закладу, який би справив більший
вплив на розвиток освіти, науки і культури, ніж Києво-Могилянська академія. Навколо академії
згуртувалися просвітителі, учені, громадські та церковні діячі. Києво-Могилянська академія мала
загальнонаціональний характер, допускаючи до навчання всі верстви українського суспільства, від
«гетьманича до посполитого». У ній, як писав І. Мазепа, «цвеченіє всякому з малоросійських дітей
хотячому учитися походить» [2]. Викладачі академії, передовсім Петро Могила та його послідовники, у
процесі викладання намагалися інтегрувати наукові знання Заходу та Сходу Європи і в такий спосіб
сприяли виробленню національного світогляду й мислення, що відповідало потребам реального життя.
Надзвичайно велика роль у житті українського народу в його боротьбі за волю, за незалежну й суверенну
державу належить козацтву. «Козаччина, — пише дослідник цього питання Д. Дорошенко, — є не тільки
найблискучішою, найефективнішою появою української історії, вона являє собою ще й добу найбільшого
напруження сил українського народу і його державної, соціальної та культурної творчості…» [3].
Аналізуючи причини й умови виникнення козаччини, М. С. Грушевський зазначав, що як явище на
побутовому рівні воно виникло ще в давньоруські часи, а як суспільно-політичний чинник — з кінця
XV ст. Характеризуючи природу козаччини, Грушевський писав: «До козацтва горнуться маси людей,
яких зовсім не тягне ні до пограничного воєнного спорту, ні тим менше — до далеких заграничних
походів, взагалі до «козацького хліба». Вони воліють хліб звичайний, хліборобський, хочуть під фірмою
і покривкою козаччини, під її зверхністю й охороною спокійно господарювати «на волості», не знаючи ні
панів, ні їхніх посіпак» [4].
У житті козацтва, як зазначає дослідник цієї проблеми І. П. Крип’якевич, було багато суперечностей:
«Свобода одиниці й терор маси, свавілля й дисципліна, аскетизм і розгульність — у бурхливому казані
січового життя різні елементи змагалися між собою. Але ця буйність давала Січі незвичайне моральне
значення й висувала її на провідне місце в організації України» [5].
Уже пізніше економічний і політичний розвиток, утілення в життя демократичних традицій стали
основою формування християнської козацької республіки, якою цікавилося багато вчених та політичних
діячів. О. І. Герцен, наприклад, з цього приводу писав: «Україна була козацькою республікою,
підвалинами якої стали демократичні й соціальні засади. Запорізька Січ — це дивовижне явище плебеїв-
витязів, лицарів-мучеників» [6].
Надзвичайно важливу роль у розвитку української політичної думки та в становленні демократичних
засад вітчизняного державотворення відіграла конституція Пилипа Орлика 1710 року. Незважаючи на те,
що ця конституція в життя не була втілена, вона має велике значення як документ, котрий вперше в
історії України де-юре зафіксував принципи, покладені в основу державно-політичного устрою. Уперше
українська державна ідея знайшла вираз в юридичному документі, де було визначено, які саме і в якому
порядку мають бути здійснені державні реформи в Україні. Важливе місце в конституції Пилипа
Орлика посіла проблема взаємин між гетьманом і народом. «Гетьманська влада мала бути обмежена і
постійною участю в управлінні генеральної старшини, і генеральною радою; обмеження стосувались
адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів. Тричі на рік належало збирати сейм із полкової та
сотенної старшини, депутатів і послів від запорізького війська. Передбачалася сувора окремішність дер-
жавного скарбу від коштів, що виділялися з розпорядження гетьмана. Значне місце відводилося
демократичним правам усіх станів суспільства, особливо козацтва, а також правам міст» [7].
Отже, навіть побіжний перелік основних етапів у розвитку української політичної думки дає
можливість дійти висновку, що в Україні ще задовго до буржуазно-демократичних революцій у
Європі було сформульовано чимало прогресивних правових ідей.

17. Політична думка в Україні кінця ХІХ-поч.ХХст.

Починаючи з 40-х років ХІХ ст. і до 20-х років ХХ ст. в українській політичній думці майже неподільно
панував народницький напрям. Представники цього напряму в наукових творах та практичній діяльності
велику увагу приділяли аналізу подій, пов’язаних із життям трудових мас, насамперед селянських. Вони
вважали народні маси головною рушійною силою історії, а інтереси трудового народу — єдиним
критерієм суспільного прогресу.
Наприкінці 1845 — на початку 1846 рр. в Україні виникло Кирило-Мефодіївське товариство.
Виникнення цієї організації було пов’язане з безправним становищем України під владою царської Росії.
Жорстока криза російської феодально-кріпосницької системи породила в 40-х роках ХІХ ст. гостру
потребу в певних ідеях та нових суспільно-політичних поглядах.
Одним із засновників і найактивніших учасників Кирило-Мефодіївського товариства був професор
М. Костомаров. Рушійними силами української історії він уважав народні маси, їхню самосвідомість: що
свідомішим є народ, то скоріше він знайде самого себе і через самореалізацію самовизволиться. Думки
М. Костомарова про федерацію, республіканський лад, громадянські свободи, що творили його політичну
концепцію, були обґрунтовані ним у програмі кирило-мефодіївців та в окремих статтях.
Крім Костомарова, активними членами Кирило-Мефодіївського товариства були М. Гулак,
В. Білозерський, П. Куліш, О. Маркович, Т. Шевченко та ін. Кирило-мефодіївці були добре обізнані з
найпередовішими ідеями тогочасних західних учених і філософів, зокрема цікавилися «лівими
гегельянцями». Син кріпачки Костомаров, колишній кріпак Шевченко добре розуміли почуття, потреби і
прагнення широких народних мас. Ця обізнаність з народним життям поєднувалася в кирило-мефодіївців
із глибоким знанням української історії, минулого України. Запозичені із західних джерел ідеї
сприймалися ними крізь призму досвіду, набутого в результаті дослідження українського народного
життя — як минулого, так і сучасного; на такому ґрунті формувався суспільний світогляд учасників
товариства.
Основними завданнями Кирило-Мефодіївського товариства були: 1) побудова слов’янської спілки
християнських республік; 2) знищення кріпацтва та абсолютистської царської влади в Російській імперії
як необхідна умова заснування цієї спілки; 3) поширення християнського суспільного ладу на весь світ як
наслідок здійснення християнського заповіту слов’янами.
Кирило-мефодіївці закликали всіх слов’ян об’єднатися, але так, щоб кожен народ утворив свою
суверенну республіку, незалежну від інших, збудовану на демократичних засадах. На чолі кожної з
республік мали стояти вибрані на певний час всенародними зборами президент і сейм; передбачалась
повна суспільна й політична рівність усіх громадян, здійснювана на засадах громадянської свободи,
свободи вірувань. Члени товариства прагнули досягти свого ідеалу не тільки через державні реформи, а й
передовсім поширенням освіти, проповіддю християнських та громадських ідей, моральним
удосконаленням людей. Особливі надії вони покладали на особисту чесність обраних правителів як одну
з головних передумов ідеального суспільного ладу.
Домігшися державної самостійності, слов’янські республіки мали б, на думку Костомарова, установити
однакові основні закони (про республіканський лад, скасування кріпацтва тощо); однакову грошову
систему; спільно вступати у відносини з іншими державами; утримувати невелике спільне військо за
умови існування народної міліції в кожній республіці; мати спільні керівні органи союзу, зокрема
президента і конгрес, які б обиралися на чотири роки. Цим обмежувались політико-юридичні зв’язки між
слов’янськими республіками; натомість повинні були широко розвиватися ідейно-культурні, релігійні
зв’язки, що базувалися б на принципах християнської моралі.
Серед кирило-мефодіївців найбільш рішучу й безкомпромісну позицію щодо проголошення та
здійснення програмних настанов займав Т. Г. Шевченко, котрий, будучи колись кріпаком, уже в силу
свого соціального стану гнівно засуджував самодержавно-кріпосницький лад Росії.

18. М. Драгоманов – основоположник політичної науки в Україні.

Наступний етап розвитку соціально-політичної думки в Україні пов’язаний з творчістю і практичною
діяльністю вченого, політичного та громадського діяча М. Драгоманова (1841—1895).
У магістерській дисертації «Питання про історичне значення римської історії і Тацит» (1869)
Драгоманов писав, зокрема, що він покладав «найбільшу увагу на політичну науку, котра мусить
виясняти людям напрямок і ґрунт їх громадської праці» [8].
У пошуках реального й об’єктивного критерію суспільного розвитку М. Драгоманов звертається до
здобутків тогочасної західноєвропейської науки і знаходить його в ідеї суспільно-культурного прогресу
та в діалектиці, що посідала центральне місце в найбільш поширених тоді суспільно-політичних
програмах і соціально-філософських теоріях.
М. Драгоманов, намагаючись перенести ідею прогресу на український політичний ґрунт, ототожнює її з
ідеєю духовно-морального, економічного й політичного розвитку суспільства. На думку вченого, що
більше розвинено суспільну організацію, то вищий щабель соціального прогресу може бути досягнутий.
Незважаючи на те, що Драгоманов поділяв марксистські ідеї про соціалізм як більш прогресивний лад, що
може виникнути лише в промислово розвинених країнах, а також визнавав постулат Маркса щодо
політики й держави як надбудови над економічним базисом, він позитивно ставився до спенсерової
теорії еволюції як різнобічної диференціації й розвитку людського суспільства. Основою політичних
поглядів Драгоманова є принцип еволюції: «Будучи соціалістом по своїх ідеалах, я переконаний, що
здійснення цього ідеалу можливе тільки в певній поступовності і при високому розвитку мас, через що й
досяжне більше при помочі духовної пропаганди, ніж кривавих повстань» [9].
Політичну програму М. Драгоманова було побудовано на п’яти провідних принципах. Це, по-перше,
визнання за державою з її політичною системою і конституцією можливості координації соціально-
економічного життя, створення конституційно-репрезентативної системи; по-друге, ідея вченого щодо
еволюції існуючої політичної системи як засобу проведення широких політичних реформ; по-третє,
визнання вирішального значення за ідеєю культурництва, тобто думка про те, що визвольна боротьба має
вестися лише просвітницькими засобами, і культура може стати основою для функціонування
майбутньої республіканської держави; по-четверте, європоцентризм, тобто переконання, що історичний
процес у Росії має пройти той самий політичний шлях, що і в країнах Західної Європи (учений називав
його парламентсько-земським варіантом, що замінить абсолютистську монархію); по-п’яте, ідея федерації і
«громадівського соціалізму» як вирішальної умови перебудови царської імперії на автономічних засадах.
У своїй політичній діяльності Драгоманов дотримувався думки, що політична діяльність і боротьба мають
базуватися на моральному ґрунті, оскільки «чисте діло вимагає чистих засобів». Учений уважав, що жодні
компроміси із совістю, терор, диктатура не можуть бути засобами побудови ліпшого суспільно-політичного
ладу.
Оцінюючи роль М. Драгоманова в розвитку української політичної думки, можна сказати, що він, як і
М. Костомаров, є її основоположником. Головні наукові праці М. Драгоманова було присвячено
теоретичній політології, політичній історії або конкретній політиці («Рай і поступ», «Старі хартії
вольностей», «Чудацькі думки про українську справу», «Восточная политика Германии и обрусение» та
ін.).
М. Драгоманов, будучи одним із найпрогресивніших діячів свого часу, у наукових працях, громадській
та політичній діяльності проаналізував та синтезував чимало передових ідей, вплив яких на сучасний
політичний розвиток світу триває і досі.

19. Політичні погляди М. Грушевського.

М. С. Грушевський (1866—1934) — видатний український учений-історик, політолог, публіцист і
політичний діяч. Багато своїх праць Грушевський присвятив громадсько-політичній тематиці, охопивши
майже всі сторони української політики, суспільного життя й культурного розвитку [10]. Величезна
наукова цінність політичних ідей та теоретичних розробок видатного вченого полягає в тому, що ці
наукові надбання були не тільки результатом його п’ятдесятирічної наполегливої праці в галузі української
науки, а й результатом діяльності політика-практика, який справив величезний вплив на суспільно-
політичне життя України.
Витоки своїх політичних поглядів сам М. Грушевський визначив у праці «Українська партія соціалістів-
революціонерів та її завдання», яку він підготував за кордоном. У цій праці розкривається сутність
народницького світогляду вченого — ідея пріоритету інтересів народу, суспільства над інтересами
держави. Цю ідею він обстоював протягом усієї своєї наукової та громадської діяльності. Виходячи із
пріоритету ідеї народності, Грушевський звертається до дослідження історії українського народу як
окремої етнокультурної одиниці, присвятивши цьому десятки років наполегливої праці [11]. Саме
історичні дослідження привели вченого до обґрунтування історико-юридичних прав українського
народу на самостійність і власну державність, до розуміння української соціалістичної республіки як
форми народної держави. Ця ідея була в центрі уваги М. Грушевського і як політика-практика, привівши
його згодом у партію українських соціалістів-революціонерів. Ідея пріоритету інтересів народу як
критерію суспільного прогресу є провідною в усій науковій і громадській діяльності Грушевського.
Виняткове значення в історії українського народу мали віковічні прагнення до землі і волі, бажання
розпоряджатися продуктами своєї праці, що завжди були основою активності українських мас, причиною
повстань проти чужого панування, причиною переселень та еміграції, трансформації різних місцевих груп
у процесі шукання «вільної землі» у більш однорідну етнічну масу. Процес історичного розвитку, з одного
боку, спільність території, політичні й культурні впливи — з іншого, «постійно перемішували українську
народність, зводячи її до більш одноманітних форм» [12].
Саме така подвійна мета — земля і воля — готувала, на думку Грушевського, матеріал для української
нації, сповнювала життя українського народу цим одвічним прагненням, формувала його право, мораль, весь
світогляд; давала йому свого роду релігію праці [13].
Досліджуючи цю проблему, учений дійшов висновку, що селянство є основою української нації і самим
історичним процесом його навчено дивитися на себе як на єдиного справжнього представника нації,
охоронця її традицій та ідеології, що воно є сильним, активним і національно відмінним від селянства
Московщини, що Україна взагалі є країна землеробська, мужицька, з мужицькою культурою [14].
М. Грушевський наголошував на своєрідності українського селянства, яке відзначається твердим
моральним світоглядом, естетичними ознаками, оригінальною культурою, з якою справедливо відчуває себе
не нижчим класом якоїсь нації, але народом-нацією, її єдиним представником» [15].
Будучи об’єктивним дослідником, у своєму аналізі притаманних українському народові рис
М. Грушевський не оминає й негативних сторін народного характеру. Відносячи до позитивних якостей
українського народу цілісність, стихійну гармонію, високу красу побуту, глибоку, уроджену логічність
думки, високі культурні й соціальні інстинкти, гуманний характер і тонке етнічне почуття, прагнення до
справедливості, він характеризує й темні сторони українського народного життя: брак свідомості,
низький рівень освіти, культурного та політичного виховання, слабкість національного інстинкту,
особливо у східних українців, національної енергії, національного почуття. Усі ці вади він пояснює тим,
що панування чужих сил на українській землі, розвиваючи силу протесту, анархічні інстинкти,
натомість послаблювало інстинкт організації [16].
Вивчаючи цю проблему, М. Грушевський особливо наголошував на тому, що український народ
протягом кількох століть перебував під чужоземною владою, не маючи власної національної держави.
Саме тому у фундаментальній праці «Історія України-Руси» він зазначав, що несприятливі історичні
умови призвели до руйнування політичного життя, економічного, культурного та національного
занепаду українського народу, затьмарили світлі моменти його життя, прояви його активності, творчої
енергії й кинули на роздоріжжя політичного життя як етнічну масу без національного обличчя, без
традицій і навіть без імені [17].
Не тільки ідея народності, але також ідея слов’янської федерації були тими підвалинами, на яких
базувалася вся наукова і громадська діяльність М. Грушевського. Не випадково, навіть у моменти
жорстокої кризи федералістських ідей в Україні в 1918 р., він називав федералістську традицію
«провідною ідеєю нашого національного політичного життя» [18]. Характеризуючи програму української
партії соціалістів-революціонерів, у розробці якої він брав активну участь, Грушевський писав:
«Українська партія соціалістів-революціонерів завжди вважала своїм обов’язком дотримуватись старих
федералістичних принципів, висунутих кирило-мефодіївцями (і ще раніше «Обществом Соединенных
Славян»), не кажучи вже про старші прецеденти» [19].
Основні пункти політичної програми М. Грушевського, що випливали з його народницької концепції
історії України та її політичного життя, можна звести до семи основних засад: 1) покладаючи вину за
поневолення українського народу виключно на царський уряд, який використовував кожну внутрішню
незгоду в українському суспільстві, щоб підірвати одностайність української політики, Грушевський
уважав основою політичної платформи українського народу вимогу широкої національно-територіальної
автономії України в Російській федеративній республіці на демократичних засадах, що уможливило б
також надійне забезпечення прав національних меншостей; 2) забезпечення українському народові
державного права, тобто повної незалежності української держави через федерацію: тільки широка
національно-територіальна автономія та федеративне забезпечення державного права України можуть
стати запорукою вільного політичного й національного розвитку українського народу; 3) широке
самоуправління, розвиток будь-якої ініціативи людини і громадянина щодо порозуміння різних
національних і класових груп; 4) повне забезпечення політичних, мовних, культурних, релігійних та
інших прав національних меншостей на нових, автономних засадах;
5) залишення на місцях усіх старих корисних працівників-професіоналів, прихильників свободи і
демократії, які готові керуватися потребами нового життя українського народу; 6) паралельно з
об’єднанням і формуванням нових українських національних організацій розвиток процесу творення
територіальних комітетів, куди б увійшли представники не тільки українського громадянства, а й
національних меншостей. Такі територіальні комітети могли б розвивати організаційну роботу в контакті
з іншими місцевими групами й установами в усіх необхідних випадках: для організації виборів,
політичних виступів, для врегулювання національних чи класових суперечностей. Вони могли б стати
своєрідною плюралістичною противагою органам міської і земської самоуправи як координатори
діяльності місцевих і земських рад за умови, що останні також будуть пропорційними об’єднаннями
різних класових та національних елементів; 7) організація нових повітів і губерній на основі природних
зв’язків — географічних, економічних, комунікаційних, що сприятиме органічному творенню реального
політичного поділу України. Така організація на місцях стане підґрунтям для організації крайової [20].
Новий характер українсько-російських взаємин після Жовтневої революції 1917 р. в Росії вніс значні
корективи в політичну програму М. Грушевського. Він піддає різкій критиці політику радянської Росії в
Україні, оскільки вважає, що вона фактично продовжує стару царську політику. Учений писав з цього
приводу, що більшовицькі керівники, які своїм завданням поставили федеральне об’єднання
великоруської та української демократії, під своїм федералізмом приховують найгірший терористичний
централізм [21]. На початку 1918 р. IV Універсалом Центральної Ради Україна проголошувалася
самостійною, незалежною республікою. Проте й тоді Грушевський залишався на позиціях федералізму,
щоправда, у ширшому його розумінні. Підкреслюючи, що він «був і залишається далі федералістом,
оскільки не вважає, як перед тим, так і тепер, самотнього державного відокремлення за політичний
ідеал», учений далі писав: «Тільки маючи на меті завсіди, як кінцеву мету, федерацію світову, я буду
виходити, як з першого конкретного кроку до неї, з федерації країв, зв’язаних географічно, економічно й
культурно, а не з якоїсь федерації поневолі, на тій підставі, що ми колись разом були піймані при різних
оказіях і замкнені до одної в’язничної клітки» [22]. І тільки «з тим, з ким буде їй по дорозі, Україна й
установить федеративну связь» [23].
Надзвичайно важливим епізодом політичної діяльності М. Грушевського як українського федераліста був
організований Центральною Радою в Києві у вересні 1917 р. з’їзд національностей Росії. Виступаючи
перед учасниками з’їзду, Грушевський заявив, що «...ми розглядаємо федерацію не як шлях до
самостійності, але як шлях до нових перспектив, які вже давно відкрилися провідним розумам людства,
як шлях до федерації Європи і в майбутньому — до федерації всього світу» [24].

20. Політичні погляди В. Липинського, Д. Донцова

Видатним українським політичним мислителем і політичним діячем консервативного напрямку був
В. Липинський (1882—1931). Українська держава в майбутньому, на думку Липинського, має бути
назалежною монархією спадкового характеру з обов’язковою передачею успадкованої гетьманської
влади. В Україні гетьман повинен уособлювати державу і виступати своєрідним «національним
прапором», найвищим символом держави. Влада гетьмана в державі спирається на традиції, які були
започатковані ще Б. Хмельницьким. Існування інституту гетьманства в Україні дає можливість
об’єднатися і співпрацювати в ім’я добробуту держави різним політичним угрупованням. «При
монархії, — зазначав учений, — найвище місце репрезентації держави зайняте раз і назавжди гетьманом.
Ніхто з монархістів на це найвище місце претендувати не може. Тому кожен скеровує свою увагу..., щоб
вище місце здобути своїм найкращим виконуванням покладених на нього обов’язків» [25]. Отже,
основним пунктом українського державного будівництва Липинський уважав встановлення правової
монархії в традиційній формі гетьманату.
Політична програма В. Липинського базувалася на таких юридичних та економічних засадах: 1) гарантія
недоторканності особи; 2) забезпечення права приватної власності на землю; 3) проведення аграрної
реформи; 4) гарантія об’єднання в українській державі всіх українських земель, а в зовнішній політиці —
військового та економічного союзу з Росією і Білорусією [26].
Важливою передумовою на шляху до здійснення цієї програми, на думку вченого, має стати поява
української еліти, тобто «організація сильної і авторитетної групи, навколо якої могла б об’єднатись (як
колись у варязько-князівській чи шляхетсько-козацькій добі) і політично організуватись українська
нація. Без теоретичного і практичного розв’язання цієї проблеми ніякі, навіть найкращі орієнтації не
допоможуть нам стати нацією і державою» [27]. Еліта, в уявленні українського мислителя, може бути
демократичною, класократичною і охлократичною, і такого ж характеру набуває та держава або народ,
де ця еліта приходить до влади. Тут взаємовідносини будуються або на гармонійній спів-
праці еліти з масою (класократія), або на догоджанні масі та пошуках альянсу з її анархічними,
руйнівними інстинктами (демократія), або на насильницькому пануванні над масою (охлократія).
Вузловими пунктами своєї політичної програми В. Липинський називає поняття територіального
патріотизму української нації та українського консерватизму, які, на його думку, здатні перебороти
внутрішні органічні слабкості українства. Поняття патріотизму вчений визначає як «свідомість своєї
території, любов до своєї землі, до всіх без винятку її мешканців» [28]. Липинський засуджує націоналізм,
в основі якого лежить почуття спільності з людьми однієї віри і одного стану, хоча б і на чужій території,
і ненависть до людей чужої віри і чужого стану, хоча б і на своїй території [29].
Учений підкреслює, що цей брак територіального патріотизму, який спостерігається також і в
інонаціональних елементів, що заселяють Україну, завжди відігравав деструктивну роль у творенні
української державності. «Україна завжди була гніздом, яке постачало фанатиків екстериторіальної
віросповідності і становості. Патріотів українських і українського патріотизму історія наша за винятком
одиниць і епізодів не знає» [30].
Виклавши своє розуміння територіального патріотизму, В. Липинський дає своє визначення і поняттю
української нації. «Зрештою, — пише він, — як нема чистокровних американців — нема чистокровних
українців. Колонія єсть колонія: осідок людей різних племен, рас і вір. Українцем єсть всякий, хто хоче,
щоб Україна перестала бути колонією; щоб з ріжних її племен, рас і вір повстала одна держава
українська. А творцем України є той, хто в святе діло унезалежнення української колонії приносить все
найкраще, що єсть у ньому: в тій культурі, з якої він до українства прийшов» [31]. І далі: «Нація — це
реалізація хотіння до буття нацією. Коли нема хотіння, виявленого в формі ідеї, — нема нації. Але так
само нема нації, коли це хотіння не реалізується в матеріальних формах держави» [32].
Для В. Липинського нації не вічні, і їхня доля цілковито залежить від того проводу, який їх очолює,
тобто від національної аристократії. В історії всіх націй завжди точилася і нині точиться боротьба між
будівничими та руйнівниками, об’єднуючими і роз’єднуючими силами, оскільки сама нація за своєю
природою або переживає добу організації, об’єднання, або зазнає впливу деструктивних сил, які
обов’язково призводять її до роз’єднання. Життя нації прямує або конструктивним шляхом, тобто вгору,
або шляхом дегенерації, тобто донизу. І цей шлях залежить від того, хто саме приходить до керівництва
нацією — організатори чи руйнівники, тобто від співвідношення тих позитивно і негативно діючих
людських індивідів, які визначають зміст діяльності національного колективу.
Учений говорить про три вічні стадії, які наслідують одна одній і через які проходять у своєму житті всі
нації (вже згадувані класократія, демократія та охлократія). Будь-який із цих типів панування врешті-решт
приводить до панування демократії, але й сама демократія в процесі дегенерації породжує елементи
диктаторського характеру і грубої сили, тобто охлократію. Охлократія — це механічний засіб панування,
але її тверда влада завдяки своїй прямолінійності і войовничості викликає до життя таку ж
безкомпромісну і тверду войовничу опозицію, однак з конструктивними творчими якостями, тобто
класократію.
У цілому високо оцінюючи роль української творчої інтелігенції, її великі заслуги перед нацією на ниві
культурної та наукової праці, літератури, кооперації, Липинський водночас наголошує на її абсолютній
нездатності до праці політичної. Інтелігенція стоїть надзвичайно далеко від керівництва держави. Учений
уважає, що ті люди в нації, які не зайняті безпосередньо війною та обороною своєї батьківщини або
створенням матеріальних, необхідних для життя цінностей, — це здекласована інтелігенція, якій можна
довіряти лише справу допомоги національній аристократії і роль опосередкованих помічників.
Липинський уважав формування нації явищем, похідним від державності й обстоював думку, що лише
через свою державу і безпосередньо в державі вона формується. «Ніхто нам не збудує держави, коли ми
самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути», — зауважував
учений [33].
В. Липинський зазначав, що одним із головних політичних завдань української еліти має бути тривале
виховання провідними верствами, об’єднаними в організацію, усього українського громадянства в дусі
державно-ідеалістичної ідеї, боротьба за здійснення якої, на його думку, завжди була необхідною
передумовою перетворення нації недержавної в державну. Причому ця ідея, указував він, має спиратися
на релігію, церкву і віру, яка навчала «своїм прикладом і смертю на хресті терпеливо переносити по
тюрмам, каторгам, еміграціям всі невдачі і найтяжче горе. Тому, кажемо ми, українському громадянству,
щоб стати зрілою державною нацією, необхідний державний ідеалізм, опертий на релігії, церкві, вірі
живій» [34].
Отже, монархічні погляди в поєднанні із засадами християнства, етики і консерватизму становлять зміст
політичної концепції В. Липинського, концепції, яка лягла в основу державницького, консервативного
напряму в українській політичній думці.
Особливу роль у формуванні та розвитку української політичної думки відіграли відверто
націоналістичні ідеї Д. Ткачука, Д. Донцова та М. Міхновського. Так, Д. Ткачук зауважував, що
«націоналістична ідеологія — це не є штучно видумана теорія (наука)», а «цілий ряд тісно з собою
пов’язаних правд…, що на їх підставі розвивається життя… і, отже, життя нації» [35]. І далі,
роз’яснюючи мету і завдання цієї політичної течії, він підкреслював, що «націоналіст поборює аж до
знищення усі інші фальшиві теорії», у тому числі «марксизм, інтернаціональний соціалізм..., лібералізм»,
які «є видумані ворогами, щоб розложити й ослабити націю, а потім віддати на поталу чужих хижаків»
[36].
Інший представник цього політичного напрямку Д. Донцов підкреслює, що в українському націоналізмі
набуває центрального значення головна ідея, яку він пропагував усе життя, — ідея про засадну
відмінність націоналістичного світогляду від ідеалів європейського Просвітництва взагалі та його
похідних у вигляді позитивізму, наукового соціалізму, наукового матеріалізму тощо. Донцов піддає
жорстокій критиці майже всіх відомих українських демократів, починаючи з П. Куліша й закінчуючи
М. Драгомановим, саме за їхні просвітницькі ідеали та спроби на науковому рівні аналізувати явища
суспільно-політичного життя. У своїх публікаціях він намагався довести, що криза в Європі, яка в 1914
році спричинилась до початку Першої світової війни, стала наслідком визрівання національно-
життєвих світів, кризою зіткнення національних воль до самоствердження, виборюванням свого місця
у світі.
Націоналізм Донцов розглядав як світогляд, що є стимулом усіх людських починань і встановлює
взаємини між усіма суб’єктами. Проголошуючи головним чинником діяльності людини вольовий аспект
людської психіки, він підносить до рівня абсолютних людських цінностей ірраціоналізм, експансію,
насильництво і фанатизм. Центральною тезою ідеології чинного, або інтегрального націоналізму
Д. Донцова було поняття волі, яке в нього випливало з ніцшеанської концепції «волі до влади». Саме у волі
Донцов убачав початок усіх здорових людських починань, «вічний невсипучий гін», який все перетворює в
житті суспільства. Оскільки український народ довгий час пригнічувався, то такий стан нереалізованого
прагнення національного самоствердження є майже постійним, а тому націоналізм набуває реального
суспільного сенсу, волі до власної культури, до самостійного державницького буття.
Ось чому для Д. Донцова не стояло питання про справедливість чи несправедливість запропонованого
ним «чинного націоналізму». «Боротьба за існування є законом життя. Всесвітньої правди нема… Життя
признає її тому, хто викажеться більшою силою, моральною і фізичною. Ту силу можемо ми здобути
лиш тоді, коли переймемося новим духом, новою ідеологією. Перед кожною нацією є ділема: або
перемогти, або згинути» [37].
Ще одним представником цього політичного напрямку був М. Міхновський, який свої погляди виклав у
своєрідному маніфесті, «катехізисі» самостійників — «Десять заповітів УНП»:
1. Одна, єдина, неподільна, самостійна, вільна, демократична Україна, Республіка робочих людей — це
ідеал української людини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя...
2. Всі люди — твої брати. Але москалі, поляки, мадяри й жи-
ди — це вороги нашого народу, як довго вони панують над нами і визискують з нас.
3. Україна для українців, тому виганяй з неї всіх ворогів-зайдів.
4. Усюди й завжди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи
мовою чужинців-гнобителів.
5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників і добре буде цілому
твоєму народові й тобі.
6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних ідеалів.
7. Не зробися ренегатом-відступником.
8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.
9. Допомагай своєму землякові поперед усіх: держись купи.
10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами; не приятелюй із ворогами
нашого народу, цим ти додаш їм сили й відваги» [38].
Аналізуючи сучасну суспільно-політичну ситуацію в Україні, треба, на жаль, зазначити не тільки деякий
збіг національно-самостійницьких ідеалів певних політичних сил з украй націоналістичною ідеологією, а
й наявність певних об’єктивних передумов для цього. Річ у тім, що, починаючи з проголошення
Україною незалежності в 1991 р., ідейна перебудова в нашій державі здійснюється занадто повільно.
Політичне керівництво держави в багатьох випадках усе ще тримається за старий ідеологічний
фундамент адміністративно-командної системи. Це призводить до того, що намагання певних
політичних сил швидко втілити в життя національні ідеї та цінності набувають характерної для будь-
якого тоталітаризму форми прямого наказу, адміністративного втручання, тотального контролю. Таких
прикладів безліч, починаючи від орієнтації деяких політичних сил не на економічну користь, а на
збереження національної самозамкненості. Найбільш разючі з них, зважаючи на політичну
невизначеність характеру економічної перебудови в державі (згадаємо лише відомий вислів одного з
колишніх українських прем’єр-міністрів про необхідність визначитися, який суспільний устрій ми
будуємо), трапляються не тільки в політичному й економічному житті, а й у культурному та художньо-
творчому процесах. Нові чиновники, передовсім з питань культури, раз-у-раз намагаються силоміць
нав’язати гуманітарній та творчій інтелігенції своє бачення су-
спільства, використовуючи типові більшовицькі методи звинувачення в ідеологічному саботажі та
недостатній лояльності. Нинішня політична практика в Україні на багатьох прикладах підтверджує
влучну характеристику одного з провідних дослідників націоналізму І. Лисяк-Рудницького, що
«український націоналізм підходить під поняття тоталітарного руху: націоналізм прагнув охопити своїм
впливом усе життя українського народу в усіх його виявах… Націоналістичний рух не обмежувався суто
політичними завданнями, а намагався керувати культурним процесом» [39].