1. Поняття, функції та структура політичної культури.

«ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА» – це обумовлена існуючим політичним

досвідом система цінностей, установок і переконань, які визначають політичну
поведінку людину.
Функції політичної культури:
 функція ідентифікації (формування групової приналежності, усвідомлення
індивідом свого місця в системі політичних зв’язків і відносин);
 функція політичної соціалізації (засвоєння громадянином політичних знань,
норм, цінностей, навичок політичної поведінки);
 функція політичної орієнтації (формування знань про політичні явища та
процеси, вміння приймати політичні рішення та діяти в політичному просторі);
 інтегративна функція (об’єднання індивідів і соціальних груп на основі певних
політичних цінностей та ідеалів);
 регулятивна функція (формування навичок взаємодії суб’єктів політичних
відносин, забезпечення функціонування політичної системи);
 комунікативна функція (збереження, накопичення та передача знань,
інформації про політичні явища та процеси).
Структура політичної культури:
1. ПОЛІТИЧНИЙ ДОСВІД (нормативний елемент)
це сукупність звичаїв, традицій, моральних,
правових та релігійних норм.
Носіями політичного досвіду виступають стереотипи, міфи та символи.
 Політичний стереотип – спрощене, схематичне явлення про політичні
об’єкти, явища та процеси;
 Політичний міф – стійкий, хибний, некритичний, емоційно забарвлений
образ або уявлення про політику, політичних лідерів, політичні процеси, події та
явища;
 Політичний символ – знак, що виконує комунікаційну функцію між
суб’єктами політичних відносин.
2. ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ (ціннісний елемент)
це сукупність звичаїв, традицій, моральних,
правових та релігійних норм.
Носіями політичного досвіду виступають стереотипи, міфи та символи.
 Політичний стереотип – спрощене, схематичне явлення про політичні
об’єкти, явища та процеси;
 Політичний міф – стійкий, хибний, некритичний, емоційно забарвлений
образ або уявлення про політику, політичних лідерів, політичні процеси, події та
явища;
 Політичний символ – знак, що виконує комунікаційну функцію між
суб’єктами політичних відносин.
3. ПОЛІТИЧНА ПОВЕДІНКА (поведінковий елемент)
це сукупність звичаїв, традицій, моральних,
 правових та релігійних норм.
Носіями політичного досвіду виступають стереотипи, міфи та символи.
 Політичний стереотип – спрощене, схематичне явлення про політичні
об’єкти, явища та процеси;
 Політичний міф – стійкий, хибний, некритичний, емоційно забарвлений
образ або уявлення про політику, політичних лідерів, політичні процеси, події та
явища;
 Політичний символ – знак, що виконує комунікаційну функцію між
суб’єктами політичних відносин.

2. Типи політичних культур ( Г. Алмонд, С. Верба, Є. Вятр, К. Поппер, Дж. Пауелл

та ін.).
Типологія політичних культур
(Г. Алмонд та С. Верба)
Патріархальна
↓ Англо-американська
Підданська Континентально–європейська
↓ Доіндустріальна (авторитарно-
патріархальна)
Активістська
Тоталітарна
↓
Громадянська

3. Політична соціалізація: поняття, етапи, агенти.

Політична соціалізація — процес залучення особи до участі у виробленні
політики.
Політична соціалізація — це процес засвоєння індивідом протягом його
життя певної системи політичних знань, соціальних норм, політичних цінностей
того суспільства, до якого він належить.
Сучасна теорія політичної соціалізації пройшла в своєму розвитку три
основних етапи:
Перший етап (1950-60-ті pp.) У рамках біхевіористської парадигми, що
переважала в політичній науці в 50-60-х pp., процес політичної соціалізації
інтерпретувався як вплив політичного середовища на особистість шляхом
передачі визначених моделей поведінки через систему організованих суспільних
інститутів і цінностей.
В цей період розробляється концепція "стійкості дитячих і юнацьких уявлень
про політику", в рамках якої були сформульовані такі головні теоретичні
припущення: по-перше, уявлення про політику, засвоєні в дитячий період,
 згодом залишаються незмінними, і, по-друге, уявлення, настанови, засвоєні у
дитячому віці, мають більш істотний вплив у порівнянні з більш пізніми
орієнтаціями. Саме ці положення згодом піддавалися найбільш серйозній
критиці.
Другий етап (1970 — початок 80-х pp.). У цей період процес політичної
соціалізації розглядається як "вертикальна" передача системи цінностей і
моделей сприйняття політичної реальності від політичного режиму до
особистості. А гіпотеза про визначальну роль сім'ї в процесі соціалізації була
піддана критиці і переосмисленню (зокрема, вчені Р. Найемі і Б. Собешек у 1977
р. у порівняльному дослідженні впливу на соціалізацію родини, школи,
однолітків, медіа і політичних подій з'ясували, що вплив родини є не настільки
вирішальним, а зв'язок між політичними орієнтаціями батьків і дітей дуже
слабкий).
Третій етап (з середини 1980-х pp.) - Пов'язується з процесами політико-
економічної та соціокультурної трансформації в країнах колишнього
соціалістичного табору, громадяни яких із середини 80-х років намагаються з
тим чи іншим ступенем успішності впровадити зовсім нову для них, ліберально-
демократичну систему цінностей. Це змусило дослідників переглянути тезу про
незмінність і стійкість дитячих і юнацьких уявлень про політику. Тому в останні
десятиріччя XX ст. у теорії політичної соціалізації також відбулися зміни і
перегляд багатьох положень, що стосуються пояснення механізмів, агентів і
результатів процесу політичної соціалізації.
Агенти політичної соціалізації відіграють найважливішу роль у процесі її
розвитку й становлення. До безпосередніх агентів політичної соціалізації
належать політичні інститути й організації – держава, політичні партії, рухи,
політичні еліти й лідери. Сукупність цих чинників створює політичну систему
суспільства, яка за допомогою політичних механізмів прагне контролювати й
спрямовувати політичну поведінку особистості. Агенти політичної соціалізації
виступають також способами й засобами вираження політичної активності
особистості, її політичного самоствердження. На різних етапах розвитку
особистості й у різних країнах на перший план висуваються різні агенти,
залежно від конкретних обставин політичного життя, особливостей політичного
устрою суспільства тощо.
4. Політична поведінка, типи політичної поведінки.
Політична поведінка – це сукупність реакцій соціальних суб’єктів (осіб,
груп, спільнот) на певні форми, засоби і напрямки функціонування політичної
системи.
Застосування в політології терміну “політична поведінка” разом із поняттями
“політична участь”, “політична дія, діяльність” обумовлено тим, що слід
відокремити дії суб’єктів політики, які базуються на свідомому раціональному
грунті, від ірраціональних форм політичної активності, або таких поведінських
актів, що є частково чи цілком неусвідомленими.
Серед найбільш поширених актів політичної поведінки слід виділити
наступні:
 • реакція – це певний вчинок, дія в політиці, що є засобом відповіді на
зовнішній вплив, який спричинено іншими людьми чи інститутами;
• політична участь, пов’язана з активними формами і методами впливу на
політику, в усіх багатоманітних видах (електоральна, мобілізована, ангажована,
конвенційна участь тощо);
• партиципаторна діяльність у роботі політичних організацій і партій та
рухів:
• політичний дискурс – інтелектуальні дії з політичної освіти, просвітництва,
самоосвіти та наукового опанування політики;
• пряма дія в політиці реалізується через такі форми як мітинг, демонстрація,
страйк, голодування, бойкот й інші акції непокори;
• абсентеїзм – політична апатія, ухилення від будь-яких актів участі в
політичному житті;
• політичне функціонування - засіб політичної діяльності в інституціях, що
безпосередньо реалізують функції влади (органи держави, керівні структури
партій при владі, політично впливові ЗМІ, політико-економічні, військові
структури); отже – це апаратна робота фахівців, що вважають політику за
професію.
Важливішим стимулом активації політичної поведінки є інтерес, у підгрунті
якого лежить та чи інша проблема буття політичної спільноти (особи). Для того,
щоб розуміння політичного інтересу переросло в усвідомлену потребу до дії,
необхідна нова умова – психологічний імпульс готовності, бажання діяти та
впевненість в успіху. Рушійними силами тут можуть виступати різні мотиви
політичної активізації – громадянський обов’язок, резонансна інформація,
незадоволення, стресові зміни, прагнення до реалізації мети, перехід до певних
політичних ролей і статусів, проходження етапів політичної соціалізації.
В залежності від домінування головного мотиву формується вигляд і
характер політичної поведінки і вона може стати чисто емоційним відгуком на
певну подію, або бути зваженою, прагматичною дією з послідовної реалізації
програмних рішень; може розглядатися політичними виконавцями як здійснення
“місії” з відновлення, визволення, захвату тощо, або протікати як належне
рутинне виконання обов’язків, що є необхідним додатком певного політичного
стану.
Характер політичної поведінки обумовлюється, також досить стійкими
(практично об’єктивними) зовнішніми регуляторами:
• належність до соціальної спільноти або групи політичних інтересів, які
виникли через встановлення між членами певних відносин;
• членство в організації – формалізованій і структурованій групі, яку
утворено для здійснення конкретних ролей у політиці;
• роль – це формальні рамки поведінки, яку бере на себе учасник політичної
дії (або яка йому призначається зовні);
 • статус – ієрархічна позиція в політиці, що визначається сукупністю
політично-владних можливостей, специфікою політичної поведінки, обсягом
функцій, які належить реалізувати.
Сукупна оцінка статусу і ролі дозволяє політологам стверджувати, що в
будь-якому політичному процесі його учасники найчастіше виступають як:
• лідери, що очолюють політичний рух (організацію) та своїм впливом
сприяють її згуртуванню та досягненню спільних цілей;
• активісти – посередники між лідерами та послідовниками; вони
мобілізують учасників руху, постачають лідерам необхідну інформацію, можуть
внести корективи до стратегії й тактики мас;
• послідовники (підлеглі, рядові), що утворюють “політичну масу”,
підтримують лідера і актив, тому що їм вони делегували представництво і захист
своїх інтересів;
• “кумири думок” (інтелектуальні лідери), які не висувають політичних
директив, але своєю інтелектуальною діяльністю (публіцистичною, науковою,
агітаційною) утворюють акценти емоційної напруги навколо актуальних
проблем, що ставить їх у центр громадської уваги.
Поширеною є типологія політичної поведінки, запропонована польськими
дослідниками. Вони розрізняють два основних типи: відкритий (політична дія) і
закритий (політична бездіяльність, або їм мобільність). У межах відкритої
політичної поведінки особа може виконувати такі політичні ролі:
1) звичайний член суспільства, громадянин із незначним політичним
впливом, незначною активністю та інтересом до політики;
2) громадянин — член громадської організації, суспільного руху або
декількох організацій;
3) громадянин — член суто політичної організації (політичної партії або
подібної), який цілеспрямовано і з власної волі бере участь у політичному житті;
4) громадський, особливо політичний, діяч;
5) професійний політик, для якого політична діяльність є не лише єдиним чи
основним заняттям, засобом існування, а й сенсом життя;
6) політичний лідер — загальновизнаний політичний діяч, керівник
політичної партії, громадсько-політичної організації чи суспільно-політичного
руху.
Закрита політична поведінка (політична іммобільність) також може
проявлятися в різних формах, а саме:
1) виключеність з політичних відносин, зумовлена низьким рівнем розвитку
особи або суспільного розвитку взагалі;
2) політична виключеність як результат заорганізованості політичної
системи, розчарування в політичних інститутах і лідерах і байдужості до їхньої
діяльності;
 3) політична апатія як форма неприйняття політичної системи, відмови від
будь-яких форм співробітництва з нею. Може бути результатом насадження
політичної системи насильницьким шляхом — придушенням масових
соціальних і політичних рухів, окупацією тощо;
4) політичний бойкот як вияв активної ворожості до політичної системи та її
інститутів.
5. Специфічні риси політичної культури українців.
Нинішня політична культура українського народу є постколоніальною. Це
доводить зрусифікований стан, комплекси національної меншовартості,
нездатність до адекватної оцінки власних національних інтересів, схильність
більше розраховувати на зовнішню допомогу, ніж на власні сили. Проте
характер сучасних соціально-політичних процесів дозволяє твердити, що
політична культура українського суспільства стає національною та
незалежницькою.
За ставленням до демократії і держави політична культура України
залишається авторитарною, етатистською, патерналістською. Але за умов
суверенного існування відроджуються такі традиційні риси української
політичної культури, як народоправство, толерантність, ліберальне ставлення до
держави (не людина і нація для держави, а держава для людини і нації).
За ідеологічною спрямованістю для політичної культури України
характерний розкол суспільства на прихильників комуністичних і
соціалістичних цінностей, з одного боку, та консервативно-ліберальних – з
іншого.
Розвиток політичної культури, як і всякої культури, це природно-історичний
процес, який, з одного боку, розвивається відповідно до певних цілей і завдань,
що їх ставлять перед собою люди. Водночас дія стихійних соціальних і
політичних сил приводить до того, що сукупність уявлень, переконань,
орієнтацій, яка виникає на кожному конкретному історичному відтинку часу,
відхиляється від ідеалу, яким свідомо керуються люди.
Умовою формування політичної культури громадян є їх включення в
політичний процес, взаємодія з політичною реальністю. В політичному процесі
бере участь цілий ряд інститутів. З політичною системою взаємодіють різні
сфери громадського життя, всі вони в тій чи іншій мірі приймають участь у
формуванні політичної культури, визначають основні напрямки даного процесу.
Хто бере участь у формуванні політичної культури в Україні, які інститути
(або як їх називають – агенти) визначають її форму і зміст? До них належать:
держава, партії, церква, засоби масової комунікації, бізнес, система освіти,
армія, громадські та політичні організації.
Держава, приймаючи законодавчі акти, визначає найважливіші виміри
політичної культури, формує і зміцнює національні політичні символи, зразки
політичної поведінки.
 Партії формують у громадян певний тип політичної культури, що відповідає
їх політичній ідеології, певний тип ставлення до партії і партійної системи,
уявлення про відносини між партією та державою тощо.
Церква освячує основні моделі політичного мислення і поведінки громадян,
проповідуючи загальнолюдські цінності, впливає на розвиток усіх елементів
політичної системи.
Система освіти розробляє політичні рекомендації щодо закріплення у
свідомості й діяльності одних установок, орієнтацій, зразків поведінки і розпаду
інших; вона дає основи знань про політику, формує начала політичної мови.
Адже саме в рамках учбового процесу проходить значна частина політичного
виховання особистості. Учбові заклади вносять до навчальної програми
вивчення політики, політичної системи, політичного життя суспільства, тим
самим сприяючи формуванню добропорядного, лояльного до влади
громадянина.
Засоби масової комунікації є одним з найбільш ефективних шляхів
формування політичної культури. Вони впливають на формування усіх
елементів політичної культури: політичних знань, цінностей і переконань, норм
та орієнтацій, політичних інститутів, моделей політичної поведінки, способів
політичної дії індивідуумів і суспільних груп. Використання ЗМІ для
формування політичної культури найбільш ефективне, тому що вони здатні
впливати на максимальне число людей за найкоротші проміжки часу. Особливо
важливу роль у формуванні політичної культури ЗМІ відіграють в перехідні
періоди життя суспільства, що типово для сучасної України.
Бізнес може відігравати визначну роль у визначенні політичного курсу,
диктувати в політичній діяльності такі моделі поведінки, орієнтації і т. д., які
властиві йому самому.
Армія виступає не тільки агентом передання політичних знань, настанов, але
й специфікою своїх функцій сприяє утвердженню ідеї державності, національної
політичної культури.
Громадське і політичне життя є також важливим засобом формування
політичної культури. Воно породжує ідеї, установки, зразки поведінки, які потім
міцно входять у національну політичну культуру, одержуючи теоретичне
обґрунтування – наприклад, ідея національного консенсусу, народного руху за
відродження України тощо.
Успіхи у становленні демократичної політичної культури в незалежній
Україні залежать від особливостей державотворчих процесів і політичної
соціалізації особи на сучасному етапі, типу соціально-політичних і економічних
відносин, а також від історичного досвіду нації та специфіки пройденого нею
історичного шляху.
Процес формування української політичної культури проходить через
подолання тоталітаризму й відновлення та розвиток демократичних традицій
політичного життя і політичної культури України.
 Розглядаючи проблеми формування політичної культури в Україні на
сучасному етапі, треба мати на увазі, що тоталітарна культура сама по собі не
розпадеться. Вона має своїх носіїв серед політичних діячів, свою базу в
існуючих старих економічних структурах, свою опору в догматичних
політичних стереотипах. Тому потрібна творча робота, спрямована на створення
і утвердження демократичної політичної культури, яка б передбачала:
утвердження української національної ідеї, обґрунтування національних
інтересів України, чітке визначення змісту і шляхів та способів
державотворення;
утвердження у суспільстві, у політичній діяльності орієнтацій на повагу до
людини як найвищої цінності, підвищення дієвості інститутів, що забезпечують
реалізацію цієї цінності;
орієнтацію не тільки на державу, а й на громадянське суспільство; створення
передумов для верховенства права й закону;
утвердження у політичних відносинах толерантності, політичного
плюралізму;
широке використання зарубіжного досвіду у формуванні політичної
культури, зокрема у справі досягнення громадянської злагоди, політичного
консенсусу, компромісів, діяльності політичної опозиції, способів розв’язання
різних конфліктів, організації електорального процесу, функціонування
урядових і неурядових організацій.
Сучасні процеси формування демократичної політичної культури є
складовою частиною національного відродження України. Існує двосторонній
взаємозв’язок між зростанням національної та історичної свідомості і політичної
культури народу. Національна свідомість, так само, як і національний характер,
значною мірою формуються під впливом політичних відносин минулого. Довге
перебування під колоніальним гнітом спричинили формування у частини народу
зневіри в можливості розвитку самостійної України.
Тривале панування тоталітаризму настільки деформувало уявлення про
демократію, що часто виникає загроза виникнення нового тоталітаризму,
поставленого вже на службу національній ідеї. Необхідний довготривалий
досвід успішної діяльності демократичних інститутів, щоб у національному
характері утвердились такі риси демократії, як терпимість, готовність до
співробітництва з людьми, що мають інші політичні та ідейні погляди, повага
прав особи і меншин.
Відтворення політичної культури і передання її від покоління до покоління
відбувається через політичну соціалізацію. Політична соціалізація є, з одного
боку, процесом уведення індивіда у політичну культуру, а з іншого – уведенням
політичної культури у свідомість індивіда. Унаслідок такого двостороннього
процесу відбувається одночасно становлення індивіда як свідомого
громадянина, суб’єкта політичного процесу і відтворення політичної культури
та її еволюція.
 Перехід до демократичної політичної культури в Україні потребує створення
нового типу соціалізації, який би був позбавлений пропаганди культу
насильства й нетерпимості. Він вимагає також всебічного розвитку
соціалізуючих функцій громадянського суспільства. Все це забезпечить
становлення і розвиток нової політичної культури України.
Політична культура – багатогранне, можна навіть сказати – полісистемне
явище. Вона охоплює всі сфери функціонування політичних відносин, об’єднує
у собі як духовні, так і політичні цінності, а також процеси їх творення,
"виробництва" в усіх сферах політичної діяльності.
Становлення незалежної правової демократичної держави в Україні
пов’язане з формуванням української політичної культури, яка за своїм змістом
є культурою маргінального суспільства, що намагається позбутися
тоталітаризму й розбудувати правову, демократичну державу. Це позначається
на всіх структурних компонентах державного устрою і політичної системи.
Політична культура українського народу на сьогодні ще не є цілісною, бо
відсутні окремі її компоненти, а багато з існуючих мають ще не сформований
характер. Багато політико-культурних елементів не відповідають національному
характеру, традиціям української нації, тобто політичній культурі властива
неорганічність. Інерційна радянська політична культура залишається
домінуючою у нашому суспільстві, хоча дедалі потужнішими стають українські
політичні цінності та орієнтації.
Сучасній Україні загалом властива прихильність до західноєвропейських
політичних цінностей, але помітними є риси ментальності та культури східних
народів. Відкритість української політичної культури сприятиме формуванню
повнокровного громадянського суспільства в незалежній Україні.